Усиновлення, опіка, піклування та патронат над дітьми
Зміст
Вступ
Розділ І Поняття та субєкти усиновлення
.1Поняття усиновлення
1.2Особи, які можуть бути усиновлені та усиновлювачами
.3Умови усиновлення та порядок його здійснення
.4Таємниця усиновлення
.5Недійсність усиновлення та його скасування
.6Позбавлення усиновлювача батьківських прав
Розділ ІІ Опіка та піклування у сімейному праві
2.1 Поняття і значення опіки та піклування у сімейному праві
2.2 Встановлення опіки і піклування
2.3 Права та обовязки субєктів правовідносин з опіки та піклування
2.4 Припинення опіки та піклування
Розділ ІІІ Патронат над дітьми
.1 Поняття патронату над дітьми у сімейному праві
3.2 Договір про патронат
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
Вступ
Тема моєї курсової роботи «Усиновлення. Опіка, піклування та патронат над дітьми» є актуальною на сьогоднішній день оскільки, як інформують ЗМІ, у 2009 році відзначено ріст показників усиновлення дітей-сиріт не лише іноземними громадянами, а й нашими співвітчизниками.
Влаштування дітей-сиріт в сімю на виховання існує в різних формах: патронат, патронаж, усиновлення, встановлення опіки та піклування.
На протязі останнього десятиліття практика передачі дітей, які залишилися без батьківського піклування, на виховання в сім'ю стала відроджуватись попередньо у вигляді дитячих будинків сімейного типу (як приклад можу привести, що у нашому районі таким чином виховують близько 25 дітей).
Метою моєї курсової роботи є дослідження питань усиновлення, опіки, піклування та патронату над дітьми на теренах сучасної України, а також інститутів усиновлення, опіки, піклування та патронату на дітьми.
Відповідно, предметом дослідження можна визначити вивчення теоретичного матеріалу, що висвітлює питання опіки, піклування та патронату над дітьми відповідно до чинного в Україні сімейного та цивільного законодавства, а також відповідність теоретичних даних застосуванню їх на практиці.
Обєктом дослідження теми курсової роботи є сімейне законодавство України, що стосується даної теми, а також визначення субєктів усиновлення, правового значення опіки, піклування та патронату над дітьми у сімейному праві та його практичного застосування.
Для того, щоб висвітлити тему моєї курсової роботи «Усиновлення. Опіка, піклування та патронат над дітьми» я ставлю перед собою наступні завдання:
1.Дослідити поняття субєктів усиновлення відповідно до чинного сімейного законодавства
2.Охарактеризувати інститути опіки та піклування відповідно до чинного законодавства України;
3.Визначити та дати загальну характеристику основним елементам договору про патронат;
Розділ І. Поняття та субєкти усиновлення
1.1 Поняття усиновлення
Право сучасного суспільства не може залишати поза увагою дітей, позбавлених батьківської турботи. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, - проголошено в ст. 52 конституції Україн. Для допомоги таким дітям творено розгалужену систему дитячих закладів, у яких вони утримуються на повному державному забезпеченні у віці від трьох до повноліття. До основних закладів, діяльність яких повязана з утриманням дітей, належать:
а)Дитячі будинки для дітей дошкільного віку;
б)Дитячі будинки для дітей шкільного віку;
в)Дитячі будинки змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку;
г)Загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (можуть бути з дошкільними відділеннями).
Разом з тим велику допомогу по влаштуванню дітей, які залишилися без батьків, надають державі окремі громадяни, які за власним бажанням беруть дутей до себе в сімї для того, щоб замінити їм відсутніх батьків, поставивши їх у становище рідних дітей. Саме такою формою виховання та турботи про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без батьківського піклування, є прийомні сімї, дитячі будинки сімейного типу, які за наявності відповідних умов можуть створюватися рішенням місцевої державної виконавчої влади. Метою створення дитячих будинків сімейного типу є подальше посилання державної допомоги дітям-сиротам і дітям, які залишилися без піклування батьків, забезпечення якнайповнішого поєднання громадських, колективних та родинних форм виховання.
Окреме важливе місце в сімейному законодавстві належить інституту усиновлення. Його знало і детально регламентувало ще стародавнє, а частково також римське право. Визнавався цей інститут і в дореволюційній Росії, а в 1926 р. він був закріплений у радянському законодавстві і був у подальшому досить поширеним. Нині інститут усиновлення відомий усім правовим системам. Закономірно, що він знайшов своє відображення і в сімейному кодексі України (ст. ст. 207-242).
Головною і визначальною ідеєю інституті усиновлення є турбота про дітей, які втратили батьків або з тих чи інших причин позбавлені батьківського піклування, створення для них середовища, яке є характерним для сімї (турбота про розвиток дитини, виховання, спілкування з дорослими, матеріальне забезпечення тощо.) При цьому в усиновленого змінюється родинне середовище, оскільки законодавство зорієнтоване на так зване «повне» усиновлення. На підставі рішення суду припиняється правовий звязок між усиновленим, усиновлювачем та його родичами за походженням. Такий причинний факт одночасно є правоприпиняючим і правоутвоюючим.
Відповідно до ст. 207 СК України усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду.
Усиновлення дитини проводиться ху її найвищих інтересах для забезпечення стабільності та гармонійних умов її життя. Це положення закону наголошує на тому, що інтереси дітей в інституті усиновлення є основною метою, заради якої він введений. Хоча це, звичайно, не дає права говорити про відсутність інтересів усиновлювача чи протиставлення інтересів дитини інтересам усиновлювача. При усиновленні завжди забезпечується єдність інтересів тих, хто усиновлює, з інтересами тих, кого усиновлюють.Субєктами відносин усиновлення є усиновлювачі та усиновлені.
Прийняття усиновлювачем дитини в сім'ю здійснюється на підставі рішення суду. Ця вимога закону поширюється на відносини:
а) усиновлення в Україні громадянами України дитини, яка також є громадянином України;
б) усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України;
в) усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, громадянами
України або іноземцями, які проживають в Україні.
Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами нашої держави, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України.
Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей.
Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей (ст. 282 СК України).
Закон не обмежує кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач. Невідомі також будь-які законодавчі обмеження усиновлення за ознакою раси, національності, віросповідання.
Надаючи великого значення, в першу чергу, сімейному вихованню дітей, останнім часом держава всіляко сприяє розвитку усиновлення, встановивши суворий судовий порядок його проведення:
критерії віку між усиновителями і усиновленими;
недопустимість посередницької, комерційної діяльності щодо усиновлення дітей;
вимоги стосовно нагляду за станом утримання та виховання дітей, усиновлених іноземними громадянами; можливість застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав та ін.
1.2 Особи, які можуть бути усиновлені та усиновлювачами
Особи, які можуть бути усиновлені
У ст. 208 СК України закріплено, що усиновленою може бути дитина (особа до досягнення нею повноліття). Саме ранній вік особи, яка може бути усиновленою, найбільш повно відповідає сутності відносин інституту усиновлення та інтересам дитини.
Чинне законодавство передбачає можливість усиновлення дитини, яку не забрали з пологового будинку або яка була знайдена (ст. 209 СК України).
Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку.
Дитина, яку було покинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її залишення чи знайдення.
Разом з тим у виняткових випадках суд може прийняти рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення. Отже, закон гарантує можливість усиновлення як малолітніх, неповнолітніх осіб (дітей), так і осіб, які досягли повноліття.
У державі ведеться облік дітей, які залишаються без батьківського піклування і можуть бути усиновлені.
На вимогу ст. 210 СК України рідні брати та сестри, які перебувають на обліку для можливого усиновлення, не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні. Лише за наявності обставин, що мають істотне значення, суд зі згоди органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами.
Особливість відносин усиновлення полягає в тому, що особа, яка усиновлюється, в більшості випадків є активним їх учасником. Відповідно до ст. 218 СК України дитина має бути поінформована про правові наслідки усиновлення, а також має дати свою згоду на усиновлення. Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає віку усиновлюваного.
Усиновлення проводиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення.
Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає у сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.
Особи, які можуть бути усиновлювачами
Усиновлювачами можуть бути як одинокі особи, так і ті, хто перебуває у шлюбі (подружжя).
Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки.
Законодавець встановлює чіткі вимоги щодо осіб, які можуть бути усиновлювачами (ст. 211 СК України), оскільки вони повинні забезпечити належне сімейне виховання і всебічний гармонійний розвиток дитині.
Перш за все, такі вимоги стосуються повноліття і дієздатності осіб. Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа незалежно від статі. При цьому усиновлювач має бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років.
Усиновлювачами може бути подружжя. Одну і ту ж дитину не можуть усиновити особи, які не перебувають у шлюбі між собою. Якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Не можуть бути усиновлювачами особи однієї статі.
Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі. У випадку, коли дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі. Якщо ж такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.
Якщо дитина має лише батька або матір, які у зв'язку з усиновленням нвони втрачають правовий зв'язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка.
За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну й ту ж дитину, подружжя має переважне право на її усиновлення.
В окремих випадках усиновлення дітей - громадян України можуть здійснювати іноземці. Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах (ст. 283 СК України).
Відповідно до ст. 213 СК України таким правом наділений також громадянин Україин:
1)В сімї якого виховується дитина;
2)Який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлюється;
)Який усиновлює кількох дітей, якці є братами, сестрами;
)Який є родичем дитини.
В окремих випадках усиновлення дітей - громадян України в нашій державі можуть здійснювати іноземці. Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах (ст. 283 СК України).
Дитина, яка є громадянином України, може бути усиновлена іноземцем, якщо вона перебуває на обліку у Центрі з усиновлення дітей не менше як один рік. До спливу цього часу усиновлення може бути здійснене, якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає на хворобу, що внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров'я України. На усиновлення дитини іноземцем потрібна згода Центру з усиновлення дітей за умови забезпечення дитині прав в обсязі не меншому, ніж це встановлено законами України.
Дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо протягом одного року з моменту взятя її на облік у Центрі з усиновлення дітей не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити аб взяти під опіку чи піклування до себе в сімю.
Преважне право на усиновлення дитини - громадянина україни мають іноземці, які є:
1)Родичами дитини;
2)Громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги.
За усиновленою дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею вісімнадцяти років. Вона має право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів.
Згідно з чинним законодавством не всі особи мають право на усиновленя дітей. опіка піклування усиновлення патронат
Відповідно до ст. 212 СК України не можуть бути усиновлювачами особи, які:
1)Обмежені у дієздатності;
2)Визнані недієздатними;
)Були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним з їхньої вини;
)Позавлені батьківських прав, якщо ці права не можуть бути поновлені;
)Перебували на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркотичному диспансері;
)Зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
)Не мають постійного місця проживання та постійного заробітку;
)Страждають на хворобу, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоровя України.
Окрім зазначених, не можуть бути усиновлювачами інші особи, якщо буде встановлено, що їх інтереси суперечать інтересам дитини, яку вони усиновлюють.
1.3 Умови усиновлення та порядок його здійснення
Згода на усиновлення усиновлювача та дитини є необхідною умовою усиновлення. Але окрім зазначених, законом передбачено ще ряд важливих умов, дотримання яких є необхідним для здійснення усиновлення.
Як правило, усиновлюються діти, які не мають батьків. Факт відсутності батьків у дітей, які підлягають усиновленню, посвідчується Свідоцтвом про смерть обох батьків або рішенням суду про оголошення їх померлими. Але досить часто усиновлюється дитина, яка має одного або й обох батьків. За таких обставин усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків. Згода батьків на усиновлення дитини має бути безумовною і може надаватися ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку.
Закон застерігає про недопустимість плати за згоду батьків на усиновлення їх дитини. Угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батьками, опікунами чи іншими особами, з якими вона проживає, є нікчемною (ст. 217 СК України).
Письмова згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом.
Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення, потрібна згода їхніх батьків.
Мати чи батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Лише в окремих випадках закон дозволяє проведення усиновлення без згоди батьків дитини (ст. 219 СК України). Так, усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:
1) невідомі;
) визнані безвісно відсутніми;
) визнані недієздатними;
) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.
Без згоди повнолітніх батьків усиновлення дитини може бути проведено, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не виявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.
В силу ст. 220 СК України на усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально. Таким чином, згода на усиновлення дитини другого з подружжя є окремою умовою здійснення усиновлення. Усиновлення дитини може бути проведено без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Чоловік, дружина можуть також усиновити дитину без згоди другого з подружжя у разі встановлення режиму окремого проживання подружжя (ст. 120 СК України).
На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, як і на усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника незалежно від згоди батьків.
Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам, воно може бути проведене без згоди опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування.
Відповідно до ст. 222 СК України в разі усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у закладі охорони здоров'я або у навчальному закладі, потрібна письмова згода цього закладу. Без згоди закладу охорони здоров'я, навчального закладу усиновлення може бути проведене, якщо суд встановить, що воно відповідає інтересам дитини.
Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем проживання заявника (ст. 265-1 ЦПК України). Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення (додаток №1). Форма такої заяви - письмова, а її зміст повинен відповідати вимогам ст. 265-2 ЦПК України. Подання заяви через представника не допускається.
До заяви додається висновок органу опіки і піклування про доцільність усиновлення та відповідність інтересам дитини, а у разі усиновлення одним з подружжя також письмова згода на це другого з подружжя. Іноземними громадянами до заяви додається також дозвіл Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.
Заявник (заявники) у разі зміни свого рішення може відкликати заяву про усиновлення. Така заява може бути відкликана особисто заявником (заявниками) до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.
За результатами розгляду заяви про усиновлення суд постановляє рішення. Постановляючи рішення про усиновлення дитини, суд враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема:
а) стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини;
б) мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;
в) мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення;
г) взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа вже опікується дитиною;
д) особу дитини та стан її здоров'я;
е) ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити. При дотриманні всіх умов, встановлених СК України (бажання усиновлювача;
є) згода дитини;
ж) згода іншого з подружжя; згода батьків дитини; згода опікуна, піклувальника; згода закладу охорони здоров'я або навчального закладу), здатності особи, яка бажає усиновити дитину, забезпечити стабільні та гармонійні умови її життя суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини.
Судові витрати, пов'язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника (заявників).
Постановляючи рішення про усиновлення повнолітньої особи, суд враховує мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їхнього спільного проживання, їх сімейний стан та стан здоров'я, а також інші обставини, що мають істотне значення. Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину (ст. 224 СК України).
Усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Для внесення змін до акта про народження усиновленої дитини копія рішення суду надсилається до відділу реєстрації актів цивільного стану за місцем винесення рішення, а в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами - також до Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.
За бажанням усиновлювача державний орган реєстрації актів цивільного стану видає на підставі рішення суду Свідоцтво про усиновлення.
1.4 Таємниця усиновлення
Так зване "повне" усиновлення, на яке зорієнтоване чинне законодавство, передбачає створення для дитини іншого родинного середовища. Закономірним у більшості випадків є прагнення усиновлювачів до того, щоб ніхто, у тому числі й сам усиновлений, не знали, що усиновлювачі не є його рідними батьками. Тому закон закріплює право на таємницю усиновлення і передбачає ряд заходів, які її забезпечують.
Стаття 226 СК України гарантує особі право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення.
Особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину. На обліку; пошук ними дитини для усиновлення; подання зачви про усиновлення; розгляд справи про усиновлення; здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов'язані не розголошувати її, зокрема й тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним.
Усиновлена дитина також має право на таємницю факту її усиновлення. В тому числі й від неї самої. Лише по досягненні чотирнадцяти років усиновлена дитина має право на одержання інформації щодо свого усиновлення.
Якщо усиновлюється дитина, яка не досягла семи років, посадові особи при виявленні її згоди на усиновлення зобов'язані вживати заходів щодо забезпечення таємниці усиновлення від самої дитини (ст. 227 СК України).
Усиновлювач має право приховувати від дитини факт її усиновлення, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її інтересам. Крім цього, він має право вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття.
Отже, законодавство виділяє два види таємниці усиновлення: від дитини; від інших сторонніх осіб.
Ряд важливих заходів, спрямованих на забезпечення таємниці усиновлення, передбачено також ст. ст. 229-231 СК України: право усиновлювача бути записаним матір'ю (батьком) дитини; право на зміну відомостей про місце народження та дату народження дитини; право на зміну прізвища, імені та по батькові усиновленої особи.
Так, за бажанням особи, яка подає заяву про усиновлення, вона може бути записана у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи на підставі рішення суду. Якщо усиновлюється дитина, яка досягла семи років, то для запису усиновлювача матір'ю (батьком) потрібна згода дитини. Згода дитини на такий запис не вимагається, якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.
Якщо усиновлювач був записаний матір'ю, батьком усиновленої ним дитини, то за наявності підстав, передбачених законом (ст. 164 СК України), він може бути позбавлений батьківських прав або поновлений у батьківських правах відповідно до положень ст. 169 СК України.
У виняткових випадках, коли іншими передбаченими законом заходами неможливо забезпечити таємницю усиновлення, особа, яка подала заяву про усиновлення, може звернутися до суду з проханням змінити відомості про дату та місце народження дитини. У рішенні про усиновлення суд може змінити дані відомості, якщо це відповідає інтересам дитини. При цьому дата народження дитини може бути змінена не більш як на шість місяців.
На підставі рішення суду до актового запису про народження дитини або повнолітньої особи державний орган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження з урахуванням цих змін. Свідоцтво про народження, яке було видано раніше, анулюється. З метою забезпечення таємниці усиновлення закон допускає зміну прізвища, імені та по батькові особи, яка усиновлена. Про такі зміни суд зазначає у рішенні про усиновлення. Якщо усиновлюється повнолітня особа, її прізвище, ім'я та по батькові можуть бути змінені у зв'язку з усиновленням за заявою усиновлювача та усиновленої особи. Прізвище та по батькові дитини змінюються, якщо усиновлювачами є одночасно жінка та чоловік і якщо вони записуються батьками дитини. Якщо усиновлювач записується батьком дитини, відповідно змінюється по батькові дитини. За заявою усиновлювачів може бути змінено також ім'я дитини. Згода дитини для такої зміни є обов'язковою. Не вимагається згода дитини на зміну її імені у випадку, коли вона живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені.
Законодавство більшості розвинених країн, зокрема європейських, таємниця усиновлення не охороняється законом. З урахуванням ього ст. 285 СК України встановлює обмеження прав іноземця на таємницю усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка є громадянином держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, не є таємним, якщо у державі, в якій усинолювач постійно проживає і в яку має переїхати дитина, усиновлення не є таємним.
Відомості про усиновлення видаються судом лише зі згоди усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду в зв'язку з цивільною чи кримінальною справою, яка знаходиться у їх провадженні.
Таємниця усиновлення охороняється законом. Для охорони інтересів осіб, які усиновлені, та усиновлювачів закон не лише передбачає заходи, які забезпечують збереження таємниці, але й встановлює відповідальність за її розголошення. Відповідно до ст. 168 КК України розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновлювача карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років. Те саме діяння, вчинене службовою особою або працівником медичного закладу, яким відомості про усиновлення стали відомі по службі чи роботі, або якщо воно спричинило тяжкі наслідки, карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
1.5 Недійсність усиновлення та його скасування
Недійсним (незаконним) може бути визнане усиновлення, проведене з порушенням вимог, передбачених законом. Лише суд може визнати усиновлення недійсним і лише за наявності підстав, передбачених ст. 236 СК України.
Право на звернення до суду з позовом про визнання усиновлення недійсним має усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років, повнолітня усиновлена особа, батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор.
Важливо відзначити, що рішення суду про визнання усиновлення недійсним має зворотну силу, тобто усиновлення анулюється з моменту його здійснення. Права та обов'язки між усиновлювачем та усиновленим анулюються з моменту їх виникнення (з часу набрання судовим рішенням законної сили).
За загальним правилом, встановленим ст. 217-218 СК України, усиновлення здійснюється зі згоди батьків дитини та самої дитини. Тому усиновлення визнається недійсним, якщо воно було проведено без згоди дитини та батьків, коли така згода була необхідною.
Недійсним визнається також усиновлення, за якого усиновлювач не бажав настання прав та обовязків, які виникають у результаті усиновлення - так зване фіктивне усиновлення. Хоча й формально воно відповідає вимогам закону, але не ставить за мету встановлення відносин по усиновленню і не призводить до передбачених законодавством позитивних змін у реальному житті дитини. Як правило, фіктивне усиновлення використовується як засіб для незаконного набуття усиновлювачем тих чи інших прав (наприклад, права на житлову площу, на допомогу по багатодітності тощо). Для визнання усиновлення недійсним за цією підставою важливо, щоб фіктивність усиновлення була доведена при розгляді справи у суді.
Усиновлення може бути визнане недійсним, якщо воно було проведене на підставі підроблених документів. Такими можуть бути: акт обстеження сімейно-побутових умов, довідка про стан здоров'я усиновлювачів, письмова згода батьків на усиновлення дитини та інші документи, які були покладені в основу рішення суду про усиновлення. Підробка вказаних документів може полягати як у повному виготовленні фальшивого документа, так і у внесенні до нього завідомо неправдивих відомостей, завдяки яким було здійснено факт усиновлення.
Недійсним також може бути визнане усиновлення у випадку, коли одним із подружжя усиновлена дитина другого з подружжя, якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий із подружжя не мав наміру продовжувати з ним шлюбні відносини.
Підставою для визнання усиновлення недійсним є відсутність згоди на усиновлення: другого з подружжя про усиновленні одним з подружжя (ст. 220 СК України); опікуна або піклувальника (органу опіки та піклування) при усиновленні дитини, над якою встановлена опіка або піклування (ст. 221 СК України); закладу охорони здоровя або навчального закладу при усиновленні дитини, яка не має батьків і перебуває в ци закладах (ст. 222 СК України).
У разі визнання усиновлення недійсним права та обов'язки, які виникли раніше (у момент здійснення усин6овлення) і встановлені законом для усиновлювача, його родичів та усиновленої дитини (особисті немайнові та майнові), припиняються. Одночасно з визнанням усиновлення недійсним відновлюються права та обов'язки між дитиною, її батьками та іншими родичами за походженням.
Відповідно до п. 5 ст. 237 СК України у разі визнання усиновлення недійсним відновлюються прізвище, ім'я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення. За бажанням дитини вона має право й надалі іменуватися прізвищем, ім'ям та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням.
Закономірним і важливим є питання щодо вирішення подальшої долі дитини у разі визнання усиновлення недійсним. В силу закону, дитина, яка не досягла чотирнадцяти років, за бажанням батьків або інших родичів передається їм, а якщо це неможливо - на опікування органові опіки та піклування.
Якщо дитина не має батьків або батьки не мають змоги її утримувати, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем. Строк сплати аліментів - не більш як два роки. Умовою такої сплати є можливість усиновлювача надавати матеріальну допомогу.
Визнання усиновлення недійсним передбачає необхідність поновлення актового запису народження особи, яка була усиновлена. Після набрання чинності рішенням суду про визнання усиновлення недійсним суд у місячний строк зобов'язаний надіслати копію рішення до державного органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини.
Державний орган реєстрації актів цивільного стану на підставі рішення суду про визнання усиновлення недійсним вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини.
Отже, визнання усиновлення недійсним означає, що відносини по усиновленню взагалі не існували, тобто ніяких прав та обовязків між усиновителем та його родичами, з одного боку, та дитиною, з іншого боку, не виникало.
Скасування усиновлення
Окрім визнання усиновлення недійсним законодавство передбачає можливість скасування усиновлення (ст. 238 СК України). Скасування усиновлення може бути проведене лише за рішенням суду. Як і визнання усиновлення недійсним, скасування усиновлення можу бути проведене лише за рішенням суду. Водночас, передбачені законом підстави скасування усиновлення є іншими, порівняно з підставами визнання усиновлення недійсним.
Якщо визнання усиновлення недійсним в кожному окремому випадку слід розглядати як санкцію за допущене в ході здійснення усиновлення порушення законодавства, то скасування усиновлення слід розцінювати як необхідний регулятивно-правовий захід, здійснений судом з метою забезпечення інтересів усиновленого, а також усиновлювача. Права та обов'язки, що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами, у разі скасування усиновлення припиняються на майбутнє, починаючи від дня набрання чинності рішенням суду. Певний проміжок часу, тобто з дня набрання чинності рішенням суду про усиновлення і до дня набрання чинності рішенням суду про його скасування, усиновлення вважається дійсним, але з тих чи інших причин мети забезпечення інтересів дитини, стабільних та гармонійних умов її життя не досягнуто.
Відповідно до ст. 240 СК України право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Згідно з правилом ст. 238 СК України скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття. в такому випадку усиновлення може бути скасоване, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача загрожує життю, здоров'ю усиновлювача, усиновленого або інших членів сім'ї. Усиновлення повнолітньої особи може бути скасоване судом за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися.
Відповідно до ст. 238 СК України усиновлення скасовується, якщо:
1) воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейне виховання;
) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення;
) між усиновлювачем і дитиною склалися незалежно від волі усиновлювача стосунки, які роблять неможливим їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.
Факт скасування усиновлення відновлює права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням. З дня набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення дитина передається за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо - на опікування органові опіки та піклування. Особливими є правові наслідки скасування усиновлення у випадку, коли воно визнано таким, що суперечило інтересам дитини, не забезпечило їй сімейного виховання (п. 1 ч. 1 ст. 238 СК України). У разі скасування усиновлення з цієї підстави, якщо дитина не передається, за нею зберігається право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала після усиновлення. Якщо дитина не передається батькам, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, за умови, що остання може надавати матеріальну допомогу.
У разі скасування усиновлення дитина має право на збереження прізвища, імені та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням. За бажанням дитини їй присвоюється прізвище, ім'я, по батькові, які вона мала до усиновлення (п. 5 ст. 239 СК України). Після набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення суд у місячний строк зобов'язаний надіслати копію рішення до державного органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. На підставі рішення суду про скасування усиновлення державний орган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини.
1.6 Позбавлення усиновлювача батьківськівських прав
Якщо усиновлювач був записаний матірю. батьком усиновленої ним дитини, він може бути позбавлений батьківських прав за наявності підстав, зазначених у ст. 164 СК України. Таким чином, ст. 242 СК України передбачає можливість позбавлення усиновлювача батьківських прав, якими він був наділений у результаті здійснення усиновлення, відповідно до закону.
Застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав. Допускається лише у судовому порядку. Крім того, виходячи зі змісту вищезазначеної норми, позбавлення усиновлювача батьківських прав передбачає необхідність попереднього запису його матірю, батьком усиновленої ним дитини та наявність хоча б однієї з передбачених законом підстав побавлення батьківських прав.
Статтею 164 СК України суду надано право постановити рішення про позбавлення усиновлювача батьківських прав, якщо він:
не забрав дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявив щодо неї батьківського піклування;
ухиляється від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;
жорстоко поводиться з дитиною;
є хронічним алкоголіком або наркоманом;
вдається до будь-яких видів експлуатації дитини, примушує її до жебракування та бродяжництва;
засуджений за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Право на звернення до суду з позовом про позбавлення усиновлювача батьківських прав мають батьки, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я або навчальний заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Такий висновок можна зробити, виходячи зі змісту ст. 165 СК України.
У разі позбавлення усиновлювача батьківських прав настають наслідки, встановлені ст. 166 СК України. Особа, позбавлена батьківських прав:
а) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання;
б) перестає бути законним представником дитини;
в) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми;
г) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;
д) не може мати в майбутньому майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування);
е) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною. Законодавець встановлює важливе правило, відповідно до якого у разі смерті усиновлювача, позбавленого батьківських прав, дитина одержує право на спадкування на загальних підставах (п. 2 ст. 242 СК України).
Усиновлювач, позбавлений батьківських прав, має право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд перевіряє, зміну обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини.
Батьківські права усиновлювача можуть бути поновлені відповідно до положень ст.169 СК України. Закон не дозволяє поновлення батьківських прав, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним у судовому порядку, а також у випадку, коли на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.
Позбавлення усиновлювача батьківських прав здійснюється з метою захисту інтересів дитини.
Відмінні ознаки між інститутами позбавлення усиновлювача батьківських прав та скасування усиновлення:
1) У разі позбавлення усиновлювача батьківських прав законом допускається їх поновлення відповідно до вимог, передбачених ст.169 СК України. При скасуванні усиновлення закон не передбачає можливості його поновлення.
2) При позбавленні усиновлювача батьківських прав дитина залишається у його родинному середовищі, а тому має шанс на піклування з боку "законних" діда (баби) та на аліменти від них. Скасування усиновлення позбавляє дитину такої можливості.
3) Позбавлення батьківських прав не припиняє правового зв'язку між усиновлювачем і дитиною, а скасування усиновлення передбачає припинення такого зв'язку.
4) Позбавлення батьківських прав не виключає дитину з числа спадкоємців за законом. Скасування усиновлення цього не передбачає.
5) У разі позбавлення батьківських прав дитина може бути залишена у квартирі усиновлювача, а він сам виселений з неї. При скасуванні усиновлення такий наслідок неможливий.
Розділ ІІ. Опіка та піклування у сімейному праві
2.1 Поняття і значення опіки та піклування у сімейному праві
Охорона дитинства в Україні здійснюється з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток. Основними законодавчими актами, що забезпечують втілення в життя поставленої мети є: Конституція України, Закон України "Про охорону дитинства", Сімейний кодекс України, Правила опіки та піклування (далі - Правила).
В Україні особливої турботи потребують: діти-сироти; діти, в яких померли чи загинули батьки;
діти, позбавлені батьківського піклування; діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібрані у батьків без позбавлення батьківських прав;
діти, батьки яких визнані безвісно відсутніми або недієздатними, оголошені померлими, відбувають покарання у місцях позбавлення волі або перебувають під вартою на час слідства, або в розшуку в зв'язку з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження; діти, батькам яких тривала хвороба перешкоджає виконувати свої батьківські обов'язки; а також підкинуті діти; діти, батьки яких невідомі;
діти, від яких відмовились батьки та безпритульні діти.
Безпритульні діти - це діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання. Для вирішення питань, пов'язаних з утриманням і вихованням дітей, які опинились у несприятливих умовах, держава створила органи опіки та піклування. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування), а також діяльність з інших питань, що належать до їх компетенції.
Органи у справах сімї та молоді, служби у справах неповнолітніх здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку, та тимчасового влаштування безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних дитячих закладах, на виховання в сімї. а також з інших питань, що належать до їхньої компетенції.
У селещах і селах справами опіки та піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.
Посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, працівники Міністерства внутрішніх справ України, працівники органів соціального захисту населення, а також громадяни, яким стало відомо про факт залишення дитини без опіки (піклування) батьків, зобовязані негайно повідомити про це органи опіки та піклування за місцем знаходження дитини.
Діяльність інших, крім органів опіки і піклування, юридичних та фізичних осіб по виявленню і влаштуванню дітей, які залишились без батьківського піклування, законом не передбачена.
Законодавством визначено різні форми державної турботи про дітей, які залишились без батьківського піклування. Це - опіка та піклування, усиновлення, влаштування дітей на виховання в сімї громадян (патронат), у будинки дитини, дитячі будинки сімейного типу, школи-інтернати на повне державне утримання. Основною метою діяльності всіх перелічених закладів є створення їх вихованцям необхідних умов для всебічного і гармонійного розвитку, підготовки для самостійного життя і праці. Опіка та піклування в сімейному праві - це форма передачі дітей, які внаслідок тих чи інших обставин лишилися без батьківського піклування, іншим особам, що має на меті їх виховання, захист їх особистих і майнових прав, охорону інших інтересів.
Опіка і піклування має як спільні, так і відмінні риси з іншими інститутами передачі дітей на виховання та для захисту їх інтересів. Для порівняння візьмемо інститут усиновлення. Спільними для цих інститутів є обовязки опікуна (піклувальника) і усиновителя щодо виховання та захисту інтересів переданих їм дітей. Опікун (піклувальник), як і усиновитель, виконують замість дітей і в їх інтересах відповідні дії або дають згоду (дозвіл) на виконання ними цих дій. На опікунів (піклувальників) і усиновителів покладається обовязок представляти інтереси підопічних (усиновлених) дітей в усіх державних і громадських організаціях, якщо виникає у цьому необхідність. Опікуни (піклувальники) та усиновителі відповідають за шкоду, заподіяну підопічним (усиновленим) та усиновителі відповідають за шкоду, заподіяну підопічним (усиновленим), якщо не доведуть, що шкода настала не з її вини. Але опіка (піклування) не породжують, подібно усиновителю, між дітьми і опікунами (піклувальниками), членами їх сімей, відносин між усиновителем і усиновленим, а опіка (піклування), як правило, породжує немайнові відносини між опікуном (піклувальником) і підопічним.
Опіка та піклування - міжгалузеві інститути. Вони є одночасно інститутами адміністративного. Цивільного і сімейного права. Опіка та піклування є інститутами цивільного права тоді, клопіт у передбачених законом випадках установлюються над неповнолітніми особами або майнм осіб, визнаних безвісно відсутніми.
Опіка - засіб охорони й захисту особистих і майнових прав та інтересів неповнолітніх, що не досягли 14 років і залишилися без батьківського піклування, а також повнолітніх осіб, яких суд визнав недієздатними внаслідок душевної хвороби або недоумства.
Піклування - засіб охорони й захисту особистих і майнових прав та інтересів неповнолітніх віком від 14 до 18 років, а також громадян, яких суд визнав обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами, та осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати свої права й виконувати свої обов'язки.
Опікун, піклувальник виконує замість дітей і в їх інтересах відповідні дії або дає згоду на виконання ними цих дій. На опікунів (піклувальників) покладається обов'язок представляти інтереси підопічних дітей в усіх державних і громадських організаціях, якщо виникає у цьому необхідність. Опікуни (піклувальники) відповідають за шкоду, заподіяну підопічним, якщо не доведуть, що шкода настала не з їх вини. Але опіка (піклування) не породжують між дітьми і опікунами (піклувальниками), членами їх сімей, відносин, аналогічних за своєю природою відносинам батьків і дітей. Опіка (піклування) породжує немайнові відносини між опікуном (піклувальником) і підопічним.
2.2 Встановлення опіки та піклування
Для виникнення опіки і піклування в сімейному праві необхідні об'єктивно-матеріальні, морально-етичні та юридичні передумови. Обєктивно-матеріальні передумови складаються з обєктивного розвитку матеріального світу, з необхідності виховання та захисту дітей, які залишились без батьківського піклування. Природа влаштована таким чином. Що дитина до досягнення нею певного віку потребує виховання, утримання та захисту.
Ці функції, як правило, здійснюють батьки дитини. Але в силу різних обставин діти можуть залишитись без батьківського піклування. Тоді й виникає обєктивна необхідність вирішувати питання про покладання перелічених функцій на інших осіб - опікунів чи піклувальників. Вирішення цих проблем і взяла на себе держава, створивши в системі органів місцевого самоврядування органи опіки та піклування.
Морально-етичні передумови виявляються в тому, що суспільство в цілому співчуває і жіліє дітей-сиріт та дітей, що залишились без батьківського піклування. Та прагне всіляко допомогти їм. З давніх-давен людинолюбство, співчуття і турбота про осіб, які залишились в несприятливих умовах, називали філантропію, а людина, яка присвятила себе філантропії - філантропом.
Але ці бажання та наміри не завжди в силу різних обставин знаходять практичне застосування. Так звані добровільні вихователі часто втрачають відчуття доброзичливості до осіб, яких вони взялися виховувати, порушують їх права, використовують свою «доброзичливість» для досягнення певної корисливої мети. Щоб попередити настання таких наслідків, держава взяла під свій контроль відносини, повязані з вихованням та утриманням дітей, позбавлених батьківського піклування. Про морально-етичні передумови інституту опіки та піклування свідчить п. 2 ст. 244 СК України, в якій зазначено, що при призначенні дитині опікуна або піклувальника органом опіки і піклування враховуються особисті якості особи, а також бажання самої дитини, якщо це можливо. Виходячи з цього, переважне право стати опікуном чи піклувальником над дитиною, надається:
- родичам дитини незалежно від місця їх проживання;
- особам, у сім'ї яких проживає дитина на час, коли стосовно неї виникли підстави щодо встановлення опіки чи піклування. При цьому, за умови досягнення дитиною десяти років враховуються побажання її самої (п. 3.1 Правил).
Наявність обєктивно-матеріальних та морально-етичних передумов ще не створює юридичних звязків між дитиною і її вихователем. Для їх виникнення необхідна наявність і юридичних підстав.
Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України.
Для виникнення юридичних звязків між дитиною та її вихователем необхідна наявність і юридичних підстав:
а) наявність правових норм, що регулюють порядок встановлення, здійснення та припинення опіки і піклування;
б) правосуб'єктність учасників відносин з опіки та піклування;
в) юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення і розвиток правовідносин з опіки і піклування.
Хочу закцентувати увагу на характеристиці інших юридичних підстав, необхідних для виникнення опіки та піклування.
Правосубєктність у сімейному правовідношенні - здатність (обєктивна необхідність) особ бути учасником правовідношення з опіки та піклування і носієм прав та обовязків, шо випливають з нього.
Стосовно сімейно-правового інституту опіки і піклування повинна оцінюватись правосудєктність опікуна (піклувальника), підопічної дитини та органу опіки та піклування.
У п. 1 ст. 244 СК зазначено, що опікуном (піклувальником) дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа. Але цього не достатньо, щоб бути призначеним опікуном (піклувальником). Закон визначає осіб, які не можуть бути опікуном (піклувальником) дитини - це особи, які зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами; особи, позбавлені батьківських прав; а також особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини (п. 3 ст. 244 СК).
Враховуючи морально-етичну передумову інституту опіки та піклування, зазначений в п. 3 ст. 244 Сімейного кодексу україни перелік заборон щодо осіб, які не можуть бути призначеними опікунами ( піклувальниками) занадто умовний і недостатньо визначений. На практиці можуть виникати ускладнення з приводу визначення особи, інтереси якої суперечать інтересам дитини. Крім того, не ясно, чи можуть бути опікунами (піклувальниками) особи: від яких відібрали дитину без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК України), які були усиновлювачами дитини, але усиновлення було скасоване з їхньої вини; які раніше були опікунами або піклувальниками та з їх вини опіка (піклування) була припинена. Можуть виниати й інші ускладнення при застосуванні цієї статті.
Встановлення опіки та піклування не є обовязковим. У випадках, передбачених законом, близькі родичі (дід, баба, сестра, брат, мачуха, вітчим, «фактичний вихователь») можуть без встановлення опіки над дитиною та без призначення їх опікунами можуть захищати права та законні інтереси такої дитини або брати участь у її вихованні.
Враховуючи, що ст. 244 Сімейного кодексу за своїм змістом співпадає зі ст. 140 КпШС 1969р. і те, що поряд з названим кодексом діяли Правила, можна дійти висновку, що подібні норми діятимуть і в майбутньому.
Згідно з п.3.2. Правил опікунами (піклувальниками) не можуть бути особи, які:
·Не досягли 18 річного віку;
·Визнані у встановленому законом порядку недієздатними або обмежено дієздатними;
·Перебувають на обліку або лікуються в психологічному та наркологічному закладах;
·Раніше були опікунами чи піклувальниками та з їх вини опіку чи піклування було припинено;
·Позбавлені батьківських прав;
·Інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці чи піклуванню;
·Засужені за скоєння тяжкого злочину.
Як видно, не можуть бути призначеними опікуном чи піклувальником громадяни, які:
üСамі потребують опіки та піклування;
üПозбавлені батьківських прав або скоїли дії, які свідчать про нездатність виховувати навіть своїх дітей;
üВиявляють неприязнь до майбутньої підопічної особи.
Таким чином, правосудєктність опікуна (піклувальника) визначається наявністю правових ном, природним станом та певними морально-етичними якостями.
Правосубєктність підопічного у сімейному правовідношенні визначається:
а)Наявністю правових норм, що визначають його правовий стан;
б)Тим, що він є дитиною;
в)Тим, що він залишився без батьківського піклування.
При призначенні опікуна (піклувальника) над дитиною, якій виповнилося 10 років, враховується бажання цієї дитини.
Правосубєктність органу, який прийняв рішення про призначення опікуна (піклувальника), визначається не сімейним, а адміністративним правом, у силучого її називають адміністративною правосудєктністю.
В основі цієї правосудєктності лежить повноваження органу опіки та піклування щодо:
üПризначення опікуна (піклувальника)
üКонтролю за дотриманням прав дитини, над якою встановлена опіка (піклування)
üЗвільнення опікуна (піклувальника) дитинпи від його обовязків
üВирішення згідно з чинним законодавствм питань щодо грошових виплат дітям, які перебувають під опікою
üРозгляд скарг на дії опікунів (піклувальників)
üВжиття заходів щодо захисту особистих та майнових прав дітей, які перебувають під опікою (піклуванням)
üЗдійснення іншої діяльності щодо забезпечення прав та інтересів дітей, які потребують опіки та піклування (п. 1.7. Правил).
Правовідносини опіки та піклування виникають на піставі певних чинників. Такими чинниками є:
ØЗалишення дитини без батьківського піклування (факт смерті батьків, визнання їх недієздатними тощо);
ØДосягнення дитиною певного віку (опіка встановлюється над дитиною, яка досягла 14 років, а піклування - над дитиною у віці від 14 до 18);
ØЗгода особи бути опікуном (піклувальником) дитини;
ØРішення органу опіки і піклування про призначення опікуна (піклувальника). Це - необхідні факти, без настання яких відносини з опікки і піклування не виникають. При цьому треба мати на увазі, що кожний із перелічених фактів окремого самостійного правового значення не має. Як юридичний факт виступає певна сукупність фактів, що становлять цілісне явище. Так, відсутність рішення уповноваженого органу про встановлення опіки та піклування над дитиною за наявності інших фактів не породжує сімейно-правових відносин з опіки та піклування.
Юридичні факти не тільки обумовлюють виникнення відносин з опіки та піклування, але також є базою для подальшого їх розвитку.
Важливого значення в цьому розвитку набувають такі види юридичних фактів:
1.Юридичні дії. Знаходячись під опікою чи піклуванням діти можуть бути повернуті на виховання батьків, усиновлені. Опікуни (піклувальники) на їх прохання можуть бути звільнені від виконання своїх обовязків, якщо орган опіки та піклування за місцем проживання підопічного визнає, що таке прохання зумовлене поважною причиною. Як правило, юридичні дії мають характер односторонніх волевиявлень, спрямованих на припиненя чи зміну відносин з опіки чи піклування.
2.Юридичні події. До них відносяться факти досягнення підопічним віку 14 чи 18 років, смерті опікуна (піклувальника) чи підопічного. Юридичні події теж можуть бути підставою для зміни чи припинення відносин опіки чи піклування.
.Адміністративні акти. Прикладом адміністративного акта як підстави зміни чи припинення відносин з опіки і піклування є рішення уповноваженого органу про припинення опіки над підопічним, який досяг 14 років, і про призначення йому піклувальника.
.Рішення суду. Юридичною підставою для виникнення відносин з опіки і піклування, їх зміни чи припинення може бути й судове рішення. Наприклад, рішення суду про усиновлення дитини, яка знаходиться під опікою (піклуванням), є підставою для припинення опіки (піклування). Такий же наслідок зумовлює вирок суду про засудження опікуна (піклувальника) до покарання у вигляді позбавлення волі.
Встановлення опіки та піклування - юридичний акт, який є складним за своїм фактичним складом і включає волевиявлення опікуна (піклувальника) (ч. 1 ст 244 СК) та рішення органу опіки та піклування (ст. 61 ЦК), або рішення суду (ч. 3 ст 60 СК). Що стосується побажання малолітньої чи неповнолітньої особи на встановлення опіки та піклування (п. 2 ч. 4 ст 63 ЦК), то воно не входить до складу юридичних фактів, що тягнуть виникнення опіки та піклування, бо побажання дитини може враховуватися органом опіки та піклування при призначенні опікуна (піклувальника), але не є обовязковим.
2.3Права і обов'язки суб'єктів правовідносин з опіки та піклування
Субєкти відносин з опіки і піклування перебувають у певних звязках між собою. В основу таких звязків покладаються морально-етичні і правові засади. Саме з допомогою правового регулювання досягаються охорона та захист інтересів підопічних осіб у сфері створення для них необхідних побутових умов, забезпечення житлом, предметами звичайної домашньої обстановки, організації їх культурного дозвілля. Дотримуючись норм права, органи опіки та піклування здійснюють контроль за діяльністю опікунів (піклувальників) щодо дітей, переданих на їх виховання.
При визначенні прав та обов'язків з опіки і піклування законодавець виходить із того, що головною фігурою в цих відносинах є дитина, над якою встановлено опіку або піклування. Тому чітке визначення її прав набуває особливого значення в системі прав та обов'язків учасників відносин з опіки та піклування.
Згідно зі ст. 247 СК дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника. Цьому праву кореспондується обов'язок опікуна (піклувальника) проживати разом з підопічним. Згідно з п. 3 ст. З СК права члена сім'ї має одинока особа - опікун (піклувальник) має право вибору - поселити дитину в оселю, де він проживає, або поселитись на житлову площу підопічного. Роздільне проживання опікуна й підопічного орган опіки і піклування може допустити як виняток, коли воно не може негативно позначитись на вихованні дитини. При вирішенні спорів про місце проживання підопічного необхідно враховувати правило, зазначене в п. 3 ст. 160 СК про вибір неповнолітнім місця свого проживання. Підопічний має право на піклування з боку опікуна (піклувальника). Здійснюючи це право підопічного, опікун (піклувальник) зобов'язаний не тільки створювати належні побутові умови підопічному, але й забезпечувати догляд за ним, щоб він не вчиняв дій на шкоду собі й іншим.
Підопічний має право на забезпечення йому умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до його гідності. Забезпечуючи це право опікуни (піклувальники) повинні піклуватися про фізичний розвиток підопічного, дбати про його навчання в школі та інших навчальних закладах, про підготовку його до суспільно корисної праці.
Опікун (піклувальник) зобовязаний виховувати підопічного в дусі любові до Батьківщини, чесності. Правдивості, моральної чистоти, ставитись з повагою до його людської гідності. Опікун (піклувальник) має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування.
За підопічним зберігається право користування житлом, в якому він проживав до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності житла підопічний має право на його отримання позачергово. Це право підопічного забезпечується органами опіки і піклування в порядку, передбаченому п. 6.1-6.5 Правил. Суть цього права в наступному:
при поверненні дитини, позбавленої батьківського піклування, від опікуна у разі відсутності у неї житла житлове приміщення надається їй позачергово.
до надання їй житлового приміщення для постійного проживання дитина повинна бути влаштована у гуртожиток або забезпечена іншим упорядкованим житлом;
квартири, у яких мешкають тільки неповнолітні, позбавлені батьківського піклування, можуть бути передані їм у власність;
- приватизоване житлове приміщення може бути передане опікуном (піклувальником) з дозволу органу опіки і піклування в оренду на підставі відповідного договору.
Право підопічного на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника. Опікуни (піклувальники) несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання опікунських обов'язків відповідно до закону.
Опікуни (піклувальники) несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоровя, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання опікунських обовязків відповідно до закону.
Права та обов'язки опікуна (піклувальника) щодо дитини.
Деякі з таких обов'язків були уже раніше розглянуті, тому зупинимось на правах та інших обов'язках опікуна (піклувальника).Опікун (піклувальник) має право вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Це право опікуна (піклувальника) випливає з його обов'язку проживати разом з підопічним.
Опікуни та піклувальники мають право вимагати по суду повернення підопічних їм дітей не тільки від сторонніх осіб і родичів (дідів, баб, тіток, дядьків та ін..), але й від батьків цих дітей, які незаконно їх утримують.
Право опікуна (піклувальника) управляти майном підопічного. Під управлінням майном підопічного слід розуміти будь-які дії опікунів (піклувальників), спрямовані на підтримання у належному порядку об'єктів нерухомості, іншого майна, яке належить підопічному, вжиття заходів до його своєчасного ремонту, сплати різного роду платежів, передбачених законом. До управління майном підопічного необхідно віднести вирішення питань про відчуження майна, яке стало непотрібним чи зайвим для підопічного, та вжиття заходів, які забезпечують схоронність іншого майна підопічного.
Усі дії по управлінню майном опікуни і піклувальники повинні виконувати в межах наданих їм прав із точним додержанням покладених на них обов'язків. Порядок управління майном визначається Правилами.
На опікунів і піклувальників не покладаються обов'язки утримувати підопічних дітей. Хоча, якщо опікуном (піклувальником) призначається баба (дід) дитини, її брат (сестра), вітчим (мачуха), інші особи, у сімях яких виховувалась дитина і які за певних умов законом зобовязані утримувати дитину (ст. 265, 267, 268, 269 СК України), на них може бути покладений обовязок утримувати підопічних, але виконувати цей обовязок вони повинні не як опікуни (піклувальники).
Для утримання підопічних опікун має право розпоряджатись сумами, які належать підопічним у вигляді аліментів, допомог, інших поточних надходжень або прибутків від належного їм майна. Піклувальник дещо обмежений у таких правах, він має право отримувати перелічені вище кошти і витрачати їх на утримання підопічних, якщо цього вимагають інтереси зазначених осіб.
Підопічні, які досягли чотирнадцяти років, розпоряджаються своєю заробітною платою, стипендією та іншими доходами самостійно. Часто буває так, що тих коштів, які надаються для утримання підопічних, недостатньо, і опікуни (піклувальники) несуть додаткові витрати на утримання підопічних.
Опікун (піклувальник) не має права давати своє прізвище і по батькові дитині, не має права без дозволу органу опіки і піклування передавати дитину іншим особам.
Як уже зазначалось, основним обовязком опікуна (піклувальника) є обовязок по вихованню дитини, але він набагато вужчий від обовязку батьків (усиновителів) підопічного. Наприклад, опікун (піклувальник) не має права давати своє прізвище і по батькові дитині, не має права без дозволу органу опіки і піклування передавати дитину іншим особам.
Обов'язок опікуна (піклувальника) по захисту прав та інтересів підопічних дітей полягає у представництві їх інтересів у відповідних державних, громадських та інших організаціях та установах, а також у відносинах за участю громадян. Опікун є законним представником малолітнього і здійснює від його імені і в його інтересах усі необхідні правочини. Таке представництво виникає незалежно від волі підопічного. Опікун не може відмовитись від виконання представницьких функцій щодо підопічного.
Піклувальник на відміну від опікуна не виступає від імені підопічного і не перекриває його своїми діями, а надає допомогу неповнолітньому при здійсненні ним своїх прав і виконанні обов'язків, а також охороняє підопічного від зловживань з боку третіх осіб. Діяльність опікуна (піклувальника) по захисту прав підопічного хоча і випливає з обовязку виховання дітей, але обмежується законодавством. Так, згідно з п. 4.7 Правил опікун не має права без дозволу органів опіки та піклування укладати правочини, а піклувальник - давати згоду на їх укладення, якщо вони виходть за межі побутових. До правочинів, які виходять за межі побутових, Правила відносять:
vправочини, що вимагають нотаріального посвідчення та спеціальної реєстрації;
vправочини про відмову від майнових прав, які належать підопічному;
vправочини про поділ майна;
vправочини про поділ, обмін та продаж житлової площі, видачу письмових зобовязань.
Зазначений перелік таких правочинів не є вичерпним. До нього можуть бути віднесені й інші правочини.
Органи опіки та піклування мають право, якщо це потрібно для захисту інтересів підопічних, обмежувати право опікуна (піклувальника) на розпорядження вкладами, внесеними будь-ким на ім'я підопічного.
Опікун (піклувальник) подає щорічно, не пізніше 1 лютого, до органу опіки і піклування звіт про свою діяльність за минулий рік щодо захисту прав та інтересів підопічних дітей, у тому числі щодо збереження належного їм майна. Орган опіки та піклування може зажадати подання такого звіту в інший визначений ним термін. Після припинення опіки та піклування опікун (піклувальник) подає загальний звіт про свою діяльність. Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю опікунів (піклувальників) шляхом планових відвідувань. Періодичність таких відвідувань установлюється окремим графіком, але не частіше ніж раз на рік, крім першої перевірки, яка проводиться через 3 місяці після встановлення опіки (піклування) (п. 4.14 Правил).
Про результати перевірки складається акт у двох примірниках, один з яких зберігається в органах опіки і піклування та є підставою для оцінки діяльності опікуна (піклувальника), а інший передається опікуну (піклувальнику).
Орган опіки та піклування зобов'язаний, а особа, стосовно якої припинено опіку (піклування), мають право вимагати від опікуна або піклувальника відшкодування збитків, завданих підопічному недобросовісним виконанням опікуном або піклувальником своїх обов'язків. Відповідальність опікуна чи піклувальника за шкоду, заподіяну підопічному, визначається загальними правилами цивільного законодавства.
2.4Припинення опіки (піклування)
Сімейний кодекс України розрізняє припинення опіки (піклування) над дитиною (ст. 250) і звільнення опікуна (піклувальника) дитини від таких обов'язків. Згідно зі ст. 250 СК опіка (піклування) над дитиною припиняється у випадках, встановлених ЦК України. Виходячи зі змісту цієї статті, слід вважати, що припинення опіки та піклування не відноситься до предмета сімейного права. Але такий висновок потребує певного уточнення. Як уже зазначалось, опіка і піклування є міжгалузевими правовими інститутами. Вони є одночасно інститутами адміністративного, цивільного і сімейного права. Враховуєчи те, що прийняття рішення про звільнення опікуна (піклувальника) дитини від їх обов'язків є складовою частиною правосуб'єктності органу опіки і піклування, а також опіка, як правило, припиняється не автоматично, а за рішенням органу опіки та піклування, можна стверджувати, що опіка (піклування) припиняються у випадках, встановлених цивільним та адміністративним законодавством України.
Припинення опіки відбувається тоді, коли відпала необхідність у її продовженні. Підставами для припинення опіки є:
- досягнення малолітнім чотирнадцяти років, за винятком випадків, коли він буде в установленому порядку визнаний недієздатним внаслідок психічного захворювання;
- повернення малолітнього на виховання батькам;
- смерть підопічного;
- смерть опікуна.
За наявності однієї з цих підстав опіка припиняється автоматично. Автоматично опіка та піклування припиняються у разі смерті підопічного або по досягненні дитиною чотирнадцятирічног віку. При цьому необхідно враховувати те, що й після смерті дитини опікун повинен дбати про збереження її майна до прийняття його спадкоємцями чи вжиття відповідним органом заходів щодо охорони цього майна.
Виходячи зі змісту п. 5.4 Правил, слід вважати, що по досягненні дитиною 14-річного віку раніше призначений над нею опікун автоматично стає піклувальником і зобов'язаний виконувати обов'язки, пов'язані з цим, без спеціального рішення органу опіки і піклування.
При встановленні інших обставин, які є підставою для припинення опіки, потрібно, щоб про зняття опіки було прийняте спеціальне рішення органу опіки і піклування.
Піклування над неповнолітніми дітьми припиняється:
- по досягненні підопічним вісімнадцяти років;
при реєстрації неповнолітнім шлюбу;
унаслідок смерті особи, що перебувала під піклуванням;
унаслідок смерті піклувальника.
В усіх зазначених випадках піклування знімається автоматично.
Зазначені підстави припинення піклування засновані на засадах цивільно-правової дієздатності особи. За загальним правилом дієздатність особи в повному обсязі виникає з досягненням нею повноліття (вісімнадцяти років). Винятком із цього правила є умови виникнення дієздатності, повязані з реєстрацією шлюбу. Відповідно до ст. 22 СК України, мінімальний шлюбний вік, встановлений для жінки, - 17 років, а за рішенням суду право на шлюб може бути надане особі, яка досягла чотирнадцяти років, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. У разі реєстрації шлюбу до досягнення вісімнадцятирічного віку особа набуває дієздатності у повному обсязі з часу одруження. З цього часу знімається і рануше встановлене піклування над такою особою. Дієздатність особи припиняється з настанням її смерті, що також є підставою припинення піклування. Якщо припинення опіки (піклування) повязане з настанням певного юридичного факту, часто не заснованого на волевиявленні особи, то звільнення опікуна (піклувальника) від його обовязків має безпосередній звязок з певною поведінкою опікуна (піклувальника) щодо підопічного.
У тих випадках, коли опікуну чи піклувальнику внаслідок збігу обставин стало важко виконувати обов'язки по опіці і піклуванню, він вправі просити орган опіки і піклування за місцем проживання підопічного про звільнення його від цих обов'язків або ж органи опіки і піклування з власної ініціативи можуть звільнити опікуна чи піклувальника від виконання цих обов'язків.
Обставини, внаслідок яких можливе звільнення опікунів і піклувальників на їх прохання від виконання обов'язків: хвороба опікуна чи піклувальника, яка зробила неможливим здійснення нагляду за підопічним, зміна умов життя опікуна чи піклувальника, погіршення не з вини опікуна (піклувальника) взаємин з підопічним та ін.
У разі, коли підопічні діти передані на виховання своїм батькам, орган опіки та піклування незалежно від волі опікуна чи піклувальника зобов'язаний вирішити питання про його звільнення від обов'язків по опіці чи піклуванню цих дітей.
При розгляді заяви опікуна (піклувальника) про звільнення від виконання своїх обовязків орган опіки і піклування за місцем проживання підопічного повинен упевнитись, що таке прохання зумовлене поважною причиною.
Орган опіки та піклування з власної ініціативи, за клопотанням підопічних, державних або громадських організацій, а також згідно з обґрунтованими заявами будь-яких осіб може звільнити опікуна чи піклувальника від виконання покладених на нього обов'язків, якщо встановить, що опікун чи піклувальник не відповідає своєму призначенню або належним чином не виконує своїх обов'язків (п. 5.2 Правил). Прикладом того, що опікун (піклувальник) не відповідає своєму призначенню слід вважати негідне його поводження в сімї, зловживання спиртними н6апоями, наркотичними засобами, ведення аморального способу життя. За наявності подібних легковажних проявів у поведінці опікуна (піклувальника) він повинен бути звільнений від виховання функцій по опіці і піклуванню незалежно від його прихильності до підопічної особи.
Опікун (піклувальник) може вести і пристойний спосіб життя, але при цьому несумлінно ставитись до виконання своїх обов'язків по опіці і піклуванню. І за цих умов він повинен бути звільнений від виконання таких обов'язків.
Не виключені випадки навмисного використання опікуном чи піклувальником наданих йому прав у своїх корисливих цілях (заволодіння житловою площею підопічного, належним йому майном) або залишення підопічного напризволяще без необхідних засобів до існування. При встановленні подібних правопорушень опікун чи піклувальник повинен бути не тільки звільнений від виконання своїх обов'язків, але й притягнутий до відповідальності згідно з чинним законодавством (п. 5.3 Правил). Якщо в період розгляду справи про звільнення опікуна (піклувальника) від обов'язків стане відомо про зловживання ним своїми правами, залишення підопічних дітей напризволяще, матеріали про це повинні негайно передаватись прокуророві для вирішення питання про притягнення винного до відповідальності в порядку, передбаченому процесуальним законодавством.
Розділ ІІІ. Патронат над дітьми
3.1 Поняття патронату над дітьми у сімейному праві України
Патронатом у сімейному праві називається передача за договором дитини, яка є сиротою або позбавлена батьківського піклування на виховання у сім'ю патронажного вихователя до досягнення нею повноліття.
Відновлення у нашому законодавстві не викликало супротиву.
У сімейному законодавстві України поняття «патронат» зявилося у звязку з прийняттям нового сімейного кодексу України. Глава 20 нового Кодексу так і називається «Патронат над дітьми». Вона містить 5 статей (ст. ст. 252-256). Специфіка патронату в Сімейному праві як правового інституту виявляється в тому, що така передача здійснюється за договором про патронат, а не на підставі адміністративно-правового акта - рішення органу опіки чи піклування. Цей договір укладається між органом опіки і піклування та особою, яка дала згоду взяти дитину на виховання (патронатним вихователем), вони виступають сторонами даного договору.
У радянський період нашої історії інститут патронату був започаткований постановою ЦВК і РНК РСФРР «Про порядок і умови передання вихованців дитячих будинків у селянські сімї» від 5 квітня 1926 року, а також Постановою ЦВК і РНК РСФРР «Про порядок і умови передання вихованців дитячих будинків та інших неповнолітніх трудящим в містах та робітничих селах» від 28 травня 1928 року.
Інститут патронату в УрСР будувався на тих же засадах. Постановою РНК УРСР від 11 червня 1940 року було затверджене Положення про порядок патронування дітей в колгоспах і сімях трудящих. На патронат брілися діти від пяти місяців до шістнадцяти років на підставі договору. Договори укладалися з відділом охорони здоровя, якщо дитина ще не досягла чотирьох років, а щодо старших за віком дітей - із відділом освіти.
Патронат запроваджувався не для припинення ролі інституту так званої «прийомної сімї» чи дитячих будинків сімейного типу. Патронат є альтернативню формою забезпечення сімейним вихованням дитини, позбавленої батьківського піклування. Життя дав змогу перевірити соціальну цінність цих правових інститутів.
За термінологією договір про патронат над дітьми має багато спільного з цивільно-правовим договором. У ньому застосовуються цивільно-правові терміни: договір; сторони; оплатність; двосторонність тощо. Але за своєю правовою природою цей договір не є цивільно-правовим і на нього не можуть поширюватись положення зобовязального права.
Патронат має подібні риси з опікою та піклуванням, але все ж патронат це не опіка і не піклування. Відносини по опіці та піклуванню виникають на підставі рішення суду або рішення органу державної виконавчої влади, а відносини патронату і на підставі договору. Тому патронатний вихователь виконує свої договірні обов'язки, в той час як опікун чи піклувальник виконує повноваження, покладені на нього від імені держави, на виконання конституційного обов'язку держави, сформульованого у частині третій статті 51 Конституції України. На відміну від опікуна, патронатний вихователь є представником дитини лише у сфері процесуальних відносин.
Опікун є законним представником дитини у всіх правовідносинах. Патронатний вихователь є таким лише у сфері процесуальних правовідносин. Між названими правовими інститутами є чимало спільних рис, зумовлених спільною метою, і врятувати дитину від безпритульності, забезпечити її сімейним оточенням.
Обов'язком органу опіки і піклування є своєчасна плата за виховання дитини. Розмір такої плати встановлюється за домовленістю сторін при укладанні договору про патронат (ст. 254 СК). Спеціального законодавчого акта, який би регулював порядок встановлення розміру такої плати поки що немає, хоча було б доцільним встановити певні параметри, в межах яких орган опіки і піклування міг би домовитись з майбутнім патронатним вихователем щодо плати за виховання дитини.
1) Забезпечення дитини житлом, харчуванням тощо. При перевірці виконання цього обов'язку необхідно виходити із загальних правил забезпечення житлом громадян (особи різної статі старше 9 років не повинні проживати в одній кімнаті). Одягом і харчуванням діти повинні бути забезпечені принаймні не гірше, ніж вони були б забезпечені в дитячих будинках чи інших державних закладах подібного типу;
2) Створення дитині умов для навчання, фізичного та духовного розвитку. Ці умови повинні відповідати вимогам Закону України "Про охорону дитинства";
3) Захист дитини, її прав та інтересів так само як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень.
Для того, щоб реалізувати ці обов'язки і водночас права, патронатний вихователь повинен мати встановленого зразка посвідчення, подібне до того, яке має опікун.
Стаття 252 СК не містить вимог щодо особи патронатного вихователя та переліку осіб, які не можуть бути стороною в договорі. Ця прогалина може бути заповнена за допомогою аналогії закону: не може бути патронатним вихователем, як і опікуном та піклувальником, той, хто зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, позбавлений батьківських прав, а також особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.
Патронатний вихователь зобов'язаний забезпечити дитину житлом, виділивши у її користування частину свого помешкання або вихователь житиме у помешканні дитини, позбавленої батьківського піклування. Тому обов'язок забезпечити дитину житлом для такої ситуації буде нечинним.
Вихователь зобов'язаний забезпечити дитину одягом, харчуванням, шкільним приладдям, книгами, всім тим, що необхідне їй для навчання, фізичного та духовного розвитку.
3.2 Договір про патронат
Поняття, суть і специфіка договору про патронат
Відповідно до ст. 252 Сімейного кодексу України за договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату.
Перш ніж укласти договір орган опіки та піклування зобовязаний обстежити умови проживання сімї, переконатися у можливості забезпечення дитині умов для виховання та розриву.
Якщо хтось із членів сімї страждає на тяжку інфекційну хворобу чи сімя потерпає від матеріальної скрути, передання їй дитини не відповідало би її інтересам.