Специфіка та засоби втілення революційної проблематики
Анотація
Курсова робота присвячена вивченню засобів втілення проблематики в оповіданнях О. Слісаренка «Божевільний трамвай» і «Присуд».
Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Перший розділ присвячений дослідженню феномену «розстріляного відродження» та участі О. Слісаренка в ньому, а також дослідженню наукових робіт, присвячених творчості письменника. Другий розділ спрямований на дослідження загального поняття проблематики в творі. У третьому розділі аналізуються способи втілення проблематики в оповіданнях О. Слісаренка «Божевільний трамвай» і «Присуд».
Список використаної літератури: 26 джерел.
Annotation
course work is devoted to the studying of the ways of implement of the main issues of O. Slesarenkos stories "Crazy tram" and "The Sentence".work consists of the introduction, three chapters, the conclusion and the bibliography.first chapter is devoted to the phenomenon of the "executed Renaissance" and the participation of O. Slesarenko in it, and also to the studying of scientific works devoted to the work of the writer.second chapter focuses on the general concept of main problems in the work.third chapter examines the ways of embodiment of problematic in the stories of O. Slesarenko "Crazy tram" and "The Sentence".: 22 sources.
ЗМІСТ
ВСТУП
Розділ 1. Олекса Слісаренко як представник мистецького покоління «розстріляного відродження»
Розділ 2. Проблематика як важливий елемент змісту літературно-художнього твору
Розділ 3. Специфіка та засоби втілення революційної проблематики в оповіданнях Олекси Слісаренка «Божевільний трамвай», «Присуд»
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Перша третина ХХ ст. увійшла в українську історію як період великих зрушень в усіх сферах буття та викликаних ними потрясінь не лише соціально-політичного, але й духовного, етико-естетичного характеру, що позначилося на свідомості кожної людини й суспільства в цілому [25, с. 3]. Повною мірою це відбилось у мистецькій сфері, зокрема в літературі, яка вийшла на новий рівень художнього осягнення світу та людини в ньому, що стосувалося й проблемно-змістової площини творів, і їх форми, стилістики. Творчість Олекси Андрійовича Слісаренка є невідємною ланкою історії української літератури названого періоду, з огляду на внесок письменника в її розвиток [25, с. 3].
Твори О. Слісаренка стали сильним поштовхом для української літератури 20-30-х рр. ХХ ст. Але й сьогодні питання, повязані з проблемним рівнем його прози, є потенційним обєктом дослідження. Неповністю вивчені й засоби творення провідних образів, зокрема образу революції, що й зумовлює актуальність нашого дослідження. Як і більшість українських творів тих часів, оповідання О. Слісаренка вимагають аналізу з погляду сучасних підходів і методів. Особливий інтерес становить усебічне дослідження структури оповідань О. Слісаренка, зокрема, їх проблемної домінанти як засобу реалізації авторської світоглядної позиції.
На сьогодні визначною тенденцією в українському літературознавстві є повернення до вивчення замовчуваних творів, маємо і низку спроб дослідити Слісаренкову спадщину в цілому або її окремі аспекти. До таких робіт можемо віднести розвідки В. Агеєвої [1, 2, 3, 4], О. Ільницького [11], І. Дузя [8], І. Шкоріної [25, 26] та ін. Незважаючи на чималу кількість робіт, досі немає ґрунтовного наукового осмислення художньої своєрідності малої прози О. Слісаренка з огляду на її проблемні домінанти.
Метою роботи є виявити проблемно-стильові домінанти малої прози О. Слісаренка на матеріалі оповідань «Божевільний трамвай» і «Присуд». Для досягнення мети роботи необхідно виконати такі завдання:
зясувати особливості художнього втілення й окреслити засоби розкриття головних проблем,
-дослідити образи-символи як важливий стильовий компонент.
Обєктом дослідження є оповідання Олекси Слісаренка «Божевільний трамвай» і «Присуд».
Предметом дослідження є проблемно-стильові домінанти оповідань О. Слісаренка «Божевільний трамвай» і «Присуд».
Методи дослідження: у роботі було використано герменевтичний метод для інтерпретації підтексту оповідань Олекси Слісаренка, описовий для дослідження розкриття проблематики у фабулі оповідань, біографічний порівняльний та структурно-семіотичний методи.
Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення творчості О. Слісаренка, під час вивчення прози «розстріляного відродження» у середніх загальноосвітніх та вищих навчальних закладах.
Розділ 1. Олекса Слісаренко як представник мистецького покоління «Розстріляного відродження»
«Розстріляне відродження» - духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 30-хрр. XX ст. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, і яке знищив тоталітарний сталінський режим [10, с. 7].
Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Уперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка - як пропозиція назви антології української літератури 1917-1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко. Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12-13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у харківському будинку «Слово» [10, с. 7].
«Розстріляне відродження» - умовна назва літературно-мистецької генерації 20-х - початку 30-х XX ст., репресованої більшовицьким режимом (С. Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська, М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Є. Плужник, Д. Фальківський, О. Влизько, В. Підмогильний, Г. Косинка, М. Івченко, В. Свідзинський, М. Йогансен, М. Семенко, В. Поліщук, К. Буревій, Лесь Курбас, М. Куліш та ін.). Як відомо, в ті часи було знищено більшість українського письменства - перспективний пласт ренесансної інтелігенції, яка розбудовувала національну культуру на онтологічній основі, дарма що суспільна атмосфера спотворювалася комуністичними ілюзіями та більшовицькою термінологією класової ненависті. Молоді митці, виховані в період національного пробудження початку XX ст. та національної революції 1917 року, перейняті енергією «вітаїстичних» осяянь, проголошуваних М. Хвильовим, спромоглися на небувалий розквіт жанрово-стильових структур літератури, розкривали кращі риси національної ментальності, надаючи їм нових якісних [15, с. 591-592].
Це «відродження» було пов'язане з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони створили тексти, гідні світового поціновування, з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905-1917 років [12, c.5].
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Олекса Слісаренко, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції - цвіту української нації [10, c.9].
Олекса Андрійович Слісаренко (справжнє прізвище Снісар) народився на хуторі Канівцевому (нині с. Шипувате Харківської області) в родині лимаря Андрія Прокоповича Снісаря, вчився в Кучерівській сільськогосподарській школі та Харківському рільничому училищі. Був учасником Першої світової війни, 1918 року самовільно залишив фронт і переїхав до Києва [17, c. 85-86]. З першими віршами виступив у 1910 році, друкувався в студентському журналі «До праці» та в газеті «Рілля». У Києві пристав до угруповань українських символістів «Біла Студія» і «Музагет» (1919 р.). Перша збірка символістських поезій Слісаренка, писаних під впливом О. Олеся, П. Тичини, К. Бальмонта та інших російських символістів і позначених деякими елементами експресіонізму, вийшла друком у 1919 році у видавництві «Сяйво» під назвою «На березі Кастальському». Згодом Слісаренко пристав до угруповань футуристів «Комкосмос», Асоціації панфутуристів, Асоціації комуністичної культури і видав збірку футуристичних віршів «Поеми». Пізніше Слісаренко пориває із футуристами й переходить до Спілки пролетарських письменників «Гарт», потім ВАПЛІТЕ. Після «самоліквідації» ВАПЛІТЕ разом з Майком Йогансеном засновує Техно-мистецьку групу «А» [17, с. 87-88].
З 1924 року письменник почав акцентувати свою увагу на прозових жанрах й видав понад 20 гостросюжетних книг писаних за зразком англійських і американських новел, оповідань, повістей і романів кримінально-пригодницького жанру. Теми й сюжети прозових творів Слісаренка взяті переважно з дореволюційного і революційного українського життя, їх герої - «маленькі», «сірі» люди в зустрічі з революційними подіями [8, с. 41]. З 1924 pоку письменник мешкав у Харкові, де був головним редактором видавничого відділу «Книгоспілки» і в 1928-1929 роках співредактором «Універсального журналу» [12, c. 315].
Вибрані твори Слісаренка були видані в 1930-ті роки в трьох томах, повне зібрання творів було опубліковано 1931-1933 роках у шести томах. Зв'язок Слісаренка з символістами й футуристами, його активна участь у літературних організаціях «Гарт» і ВАПЛІТЕ, а особливо гостра відповідь М. Ґорькому у 1927році за відмову видати переклад роману «Мати» українською мовою, накликали на Слісаренка репресії. У квітні 1934 року письменника заарештували, а у квітні 1935 військовий трибунал засудив його до 10 років позбавлення волі. Покарання Олекса Слісаренко відбував на Соловках. У жовтні 1937 року для нього ухвалили застосувати найвищу міру покарання. Розстріляний письменник 3 листопада 1937 року в Карелії (урочище Сандармох). Реабілітований посмертно 19 вересня 1957 року [17, c. 87-88].
На жаль, майже усі праці 20-30 років про О. Слісаренка не доступні, тому можемо орієнтуватися здебільшого на думку дослідниці І.М. Шкоріної, яка у своїй дисертації «Проблемно-стильові домінанти романів О. Слісаренка» здійснила ґрунтовний огляд рецепції творчості письменника у критиці початку ХХ століття. Як зазначає дослідниця, початок дослідження творчості О. Слісаренка припадає на кінець 1920-х-початок 30-х років. Поява його творів спричинила вихід публікацій, які містили оцінки сучасників і спрямованість яких визначалася належністю авторів до різних мистецьких угруповань. Оскільки О. Слісаренко, як зазначалося вище, був членом «Гарту», одним із фундаторів ВАПЛІТЕ та Техно-мистецької групи «А», оцінка його творів членами ВУСППу, «Плуга», «Молодняка» не могла бути позитивною. ВУСППівські журнали «Критика» й «Гарт» вмістили публікації, де домінував соціологічний підхід до аналізу його творчості (М. Доленґа, Б. Коваленка, І. Кулика, Ю. Савченка та ін.). Статті Л. Підгайного, хоч і належали до ВУСППівської критики, але були першою спробою виділити основні риси стилю О. Слісаренка. Переважно негативним було ставлення до творів письменника критиків «Молодняка» (Г. Гельфандбейна, Л. Юровської). Тенденційно оцінювалися твори в публікаціях «Плуга», яскравим прикладом чого є рецензія А. Ярмоленка на роман «Чорний ангел». Обєктивніше, на думку І.М. Шкоріної, оцінила творчість Є. Старинкевич, відзначивши її ідейно-художню неоднозначність і зробивши акцент на проблематиці й визначенні художнього стрижня творів [26, c. 10-15].
І.М. Шкоріна також зазначає, що обєктивнішою була рецепція творчості у позагрупових журналах «Червоний шлях» і «Життя й революція», у «Літературному ярмарку». О. Білецький глибоко проаналізував літературний доробок О. Слісаренка й динаміку його творчого зростання. У 20-30-ті рр., незважаючи на заідеологізованість робіт, було здійснено спроби окреслити проблемну й, менше, стильову своєрідність романів, закладено підґрунтя для подальших студій. У 1934 році О. Слісаренка, як уже було зазначено, репресували, і звернення науковців до його творчості стало неможливим [26, c. 15-18].
Початок 50-тих років - час появи робіт учених діаспори (Ю. Лавріненка, М. Оглоблина-Глобенка, Я. Славутича та ін.). У радянській Україні дослідження зявились у 60-ті рр. внаслідок суспільно-культурних змін (розвідки І. Дузя, М. Левченка, Л. Сеника, Ю. Смолича). Помітним явищем стала праця З. Голубєвої про роман 20-х рр., де аналізувалась і романістика О. Слісаренка, розглянута з точки зору проблематики та стилю [26, c. 18-21].
Далі інтерес до О. Слісаренка спадає, у 70-80-ті роки йому присвячено поодинокі розвідки (В. Дончика, В. Музики, В. Фащенка). Новий сплеск уваги відбувся в 90-ті рр., коли почалося переосмислення спадщини багатьох митців. Доволі високо творчість Слісаренка оцінила В. Агеєва з огляду на образи, проблематику, психологічність характеристик, синтез буденно-реалістичного й таємничо-фантастичного висвітлення подій. Приділив увагу письменнику і М. Наєнко. Л. Сеник спробував поглянути на твори Олекси Слісаренка з точки зору проблеми національної ідентичності, віднайти приховані ідеї поза межами офіційної ідеології. Приділили увагу Слісаренковій прозі М. Васьків, М. Ільницький, О. Ільницький, Б. Кравців, Н. Фенько,на поч. ХХІ ст. припали також роботи Р. Ленди [25, c. 5].
Постать Олекси Слісаренка в українській літературі хоч і була забута на багато десятиліть, проте заслуговує на окрему увагу. Талант Олекси Андрійовича Слісаренка, може, й не розвинувся вповні, життєві обставини цьому не сприяли, але самобутність письменника привернула увагу до нього літературознавців та науковців, особливо в період здобуття Україною незалежності. Про його творчість було написано належну кількість критичних статей, довідок та досліджень, але, нажаль, вони не змогли охопити весь масштаб доробку письменника, а тому багато з його творів потребують більш детального аналізу.
Розділ 2. Проблематика як важливий елемент змісту літературно-художнього твору
Кожному літературному твору притаманні два загальні поняття: тема твору та його проблема [18, c.75]. Н.С. Ференц зазначає, що у структурі поняття «теми» виділяють зовнішню і внутрішню теми. Зовнішня тема - це те, що змальоване в цілому, вказівка на вибраний письменником об'єкт, наприклад, тема визвольної боротьби. Внутрішня тема є сумісністю акцентів, сторін зображуваної дійсності [23, c. 291-292].
Тема - це матеріал, відібраний, осмислений і відтворений письменником [5, c. 27].
Н.С. Ференц також говорить, що зміст твору не обмежується тематикою, він включає й проблематику. Грецьке «problema» - це, дослівно, «щось, кинуте вперед». Проблеми - це питання, які автор ставить перед читачами, героями, часом. Ці проблеми можуть мати соціальний, етичний, екологічний, психологічний характер. Іноді назви творів мають проблемний характер: «Хто винен?» - О. Герцена, «Батьки і діти» - І. Тургенєва, «Що робити?» - М. Чернишевського, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» - Панаса Мирного та Івана Білика [23, c. 293-294].
Проблема - складне теоретичне чи практичне питання, що потребує нагального ретельного вивчення, аналізу, розвязання проблеми. Виникає за суперечливої ситуації, коли існує кілька неузгоджених позицій, що потребують створення теорії чи концепції задля адекватного їх розуміння і тлумачення. Найраніше відомою світовій інтелектуальній думці була проблема, виражена сократівським питанням «Що таке?». Її доповнили платонівськи «Хто?», «Де?», «Коли?», «В якому разі?», «Скільки?», «З якого погляду?». Визначення їх належності до вірного чи хибного ускладнюється при віднесенні безпосередньо до проблеми, що стала предметом філософії І. Канта («Критика чистого розуму»), який дійшов висновку, що обєкти ідеї на зразок Бога, Душі чи світу не мають відповіді, тому що розташовані поза досвідом. А. Бегсон («Творча революція») запропонував відмінне бачення хибних проблем, чимало яких започатковані поняттям «негація» (заперечення), як у питанні «Чому буде ліпше щось, аніж ніщо?», де уявляється Ніщо утворене після заперечення більшого Чогось. На підставі таких глухих кутів Л. Вітгенштайн усунув «філософію», що, на його думку, мала справу з ілюзорними речами, задля граматики мови здатної доводити проблеми. При перегляді європейського метафізичного мислення М. Гайдеггер аналізував питання «Що таке Буття та яка його відмінність від Буттів?». Поступово філософи дійшли висновку, що вихід із скрутної ситуації прихований не на рівні розвязань та відповідей, а в осмисленні самих проблем. Такі пошуки інтелектуальної думки вплинули на письменство. Часто «високу» «серйозну» літературу називають проблемною. Іноді до цієї категорії відносять також белетристику, глибокий зміст у деяких творах якої, іноді не відповідає позбавленій художності формі [14, с.274]. Не в кожному творі є проблеми. Вони можуть бути відсутніми у творах розважального, «альбомного» характеру [7]. Історії письменства також відомі періоди з відсутністю проблем у художніх творах, передусім у міфі та героїчному епосі [14, с.274].
Проблематика - аспект змісту твору, на якому акцентує свою увагу автор. Коло проблем, охоплених авторським інтересом, питань, поставлених у творі, становить його проблематику. Дозвіл поставленої у творі художнього завдання - частина творчого процесу письменника, що знаходить своє втілення в проблематиці його твору. Проблематика художнього твору безпосередньо пов'язана з авторським задумом. Вона може бути відображена «напряму», коли цікавлять художника проблеми явлені у тексті незалежно від образної системи твору [21].
Проблематика - відповідь на питання, що розвязуються у творі. Проблема має в собі якусь суперечність. Читач знайомиться із проблематикою поступово, але головну проблему автор формулює спочатку [16, c. 78].
Проблематика - сукупність накопичених питань, що погребують нагального дослідження та ровязання. Поняття «літературна проблематика» стосується передусім ідейно-тематичних аспектів художньої творчості, тому не завжди зведене до соціальних, моральних, національних, психологічних, екологічних, онтологічних, екзистенційних чинників, інколи передбачає задоволення розважальних потреб, зазвичай стосується естетичних критеріїв.
Абстрагована від літератури, проблематика набуває вигляду нормативних, часто ідеологічних інструкції, якими зловживала соціальна, а також вульгарно-соціологічна критика. Переважно проблематика спрямована на ідейне осмислення характерів, зображуваних у творах, з огляду на світоглядні засади автора [14, c.275].
Г. Абрамович ототожнює проблематику з тематикою. Ці категорії дійсно взаємопов'язані, але не тотожні. Проблемою називаємо питання, які ставляться або вирішуються в творі, причому письменник не зобов'язаний давати відповіді на всі питання. Іноді важливо поставити питання - відповідь на нього дасть хтось інший [7].
На думку О.Б. Есіна, проблематика, на відміну від тематики, є суб'єктивною стороною художнього змісту, тому в ній максимально проявляється авторська індивідуальність, самобутній авторський погляд на світ. На рівні тематики йдеться винятково про предмет зображення, про матеріал для наступної постановки проблеми [цит. за 9, c. 27]. У темі ще немає проблемності і оцінності, тема - це свого роду констатація. Рівень проблематики - це рівень постановки питань, обговорення тієї чи іншої системи цінностей, встановлення значущих зв'язків між явищами дійсності, це той бік художнього змісту, де читач запрошується автором до активної розмови. Нарешті, рівень ідей - це область рішень і висновків, ідея завжди щось заперечує або затверджує. Отже, проблематика також є одним з найважливіших складових змісту літературно-художнього твору, бо вона є немовби динамікою тематики, де шляхом аналізу предмета зображення визначаються ідея-висновок [7].
революційний проблематика літературний слісаренко
Розділ 3. Специфіка та засоби втілення революційної проблематики в оповіданнях Олекси Слісаренка «Божевільний трамвай», «Присуд»
Однією з найприкметніших рис Олекси Слісаренка як прозаїка є життєвість зображених ним подій. І це не дивно, адже в основі авторової оповіді лежать реалії, взяті переважно з його безпосереднього досвіду, близькі й пізнавані навіть для читачів нашої епохи: Першої світової війни, початку громадянської війни на тлі російсько-українського протистояння, перших пореволюційних років. А головні герої - «звичайні люди, які через певні обставини опинились у круговороті геополітичних та соціально-економічних катаклізмів» [22, с. 54]. Як зауважував О. Білецький, «під покровом зовнішньо цікавого, ніби позбавленого описовости побуту і психічної аналізи оповідання автор у більшині своїх творів пропонує читачеві серйозний і глибокий зміст, не вдаючись ані в тон моралізатора, ані в тон агітатора, посміхаючись над патетикою, лишаючись скупим на слова та «поетичні красоти» [22, с. 54].
Однією з головних тем для Олекси Слісаренка була саме тема революції. Суть цього політичного руху знайшла відображення в оповіданні «Божевільний трамвай», написаному в 1928 році, коли революційні дії загалом уже вщухли, але про них і досі нагадувало все довкола. У творі такими «нагадуваннями» виступають символічні образи, сутність яких ставимо собі за мету розкодувати.
Оповідання починається розмовою двох невідомих, які говорять про участь народу, зокрема інтелігенції, у процесах перевороту в суспільстві. Перший є прихильником насильницьких змін в країні і вважає інтелігенцію однією з рушійних сил, другий же критично висловлює думку про те, що інтелігенти є лише «попутниками революції», і коли цей прошарок суспільства «втрачає можливість контролювати процеси революції з своєї нормативної каланчі, він зневіряється і губить перспективи» [19, с. 314]. На думку одного зі співрозмовників, інтелігенція бере участь в революції тільки доти, доки суспільні зрушення не зачіпають її власного добробуту, її комфорту й затишного існування: «Інтелігенція в певній своїй частині теж неохоча випускати з рук синицю заради непевних журавлів…» [19, с. 313]. У такій експозиції, зокрема за допомогою вживання популярного прислівя, приховано ключ до розуміння ідейного навантаження подальших подій.
Головний герой твору, Синюха, є втіленням усієї молодої частини народу новітньої соціалістичної імперії. Це людина, яка прагне змін і вбачає їх саме в революції. Він хоче вибратися з подільського села «у глушині лісових розробок» [19, с. 314], де працює, до міста, бо має ідеалізоване уявлення про нього, як і більшість людей, що проживали в той період у сільській місцевості. Головний герой вважає, що місто є центром усіх подій, воно змінне, динамічне, охоплене різноманітними віяннями, будівництвом нового суспільства, і на таких, як він, Синюха, там нетерпляче чекають: «Йому хотілося запалитись пафосом справжнього будівництва, напитись шуму великого міста, що здавалося святочним і прекрасним. Плювати йому на ці нудні лісозаготівлі. Хай собі заготовляють без нього, Синюхи! Він хоче великих рік, він хоче бурхливого моря-океану, а не цього рівчака, що зветься Вепрівськими розробітками!» [19, с. 317].
На противагу Синюсі Олекса Слісаренко вводить в оповідання Старого, що є носієм обивательської мудрості. Цей персонаж висловлює думку іншого чималого прошарку населення - тієї самої інтелігенції, яка не готова ризикувати своїм добробутом заради ідеалів і свідома свого вибору: «Я дуже люблю читати книжки про небезпечні пригоди, про героїчну боротьбу і загалом про різні рисковиті речі, та коли б мені хто запропонував самому побувати в тих небезпечних і цікавих комбінаціях, то красненько дякую! Я «ні», як кажуть у Одесі…» [19, с. 314]. Така відвертість, безперечно, злить головного героя. У цьому епізоді простежується вічна проблема непорозуміння поколінь, максималізм, нігілізм і нехтування порадами досвідчених старших, які намагаються вберегти молодих від та помилок.
Те, що Синюха вирушає в місто на сім годин раніше, ніж планував, є промовистою деталлю в характеристиці образу цього героя - яскравим виявом бажання середньостатистичного молодика якнайшвидше звільнитися від сільської культури і її впливу. Його не лякає дорога, жахливий стан потягу, адже Синюха, здається, готовий на все, аби лише втілити свою мрію.
Місто натомість зустрічає Синюху дощем і брудом, що є недобрим знаком, передвісником лиха, невдачі. Герой поспішає змінити свою долю, але, діставшись до місця призначення, де його мали б вітати, Синюха залишається зовсім сам під страшною зливою. Місто ставиться непривітно до свого гостя - загалом, як і до будь-якого провінційного приїжджого. Страх заганяє Синюху до дивного нічного трамвая, який кудись прямує на шаленій швидкості. На нашу думку, образ трамвая є символом стрімкого, божевільного революційного процесу. На початку невідомий сказав, що інтелігенція «вірить у святість норм і у всьому шукає математичної закономірності, і коли втрачає можливість контролювати процеси революції <…> зневіряється і губить перспективи» [19, с. 314]. Саме така доля спіткала й Синюху: трамвай посеред ночі несеться кудись, мета його подорожі, пункт призначення Синюсі невідомі, у салоні - похмурі люди, які приймають його за когось іншого. Пасажири мовчать, їдуть, понуривши голови. І коли головний герой уже думає, що трамвай от-от зупиниться, той, навпаки, набирає ще більшої швидкості, тобто усе, що відбувається, не піддається логічному осмисленню, абсурдне й моторошне.
На нашу думку, Олекса Слісаренко наголошує, що, потрапивши у вир таких подій, нелегко звільнитися від них, «вийти з гри». Синюху на рішучі дії штовхає страх, «холодні павучки містичного жаху» [19, с. 322]: «І що далі летів трамвай темними вулицями міста через мряку й дощ, то страх, що допіру розвіявся, знову почав настирливо шкрябати своїми шкарубкими лапами під серцем Синюхи» [19, с. 322]. Герой, фактично, вимріяв собі образи міста й революції, а реальність обернулася брудом і божевіллям. У місті такий «завойовник» нікому не потрібен, і все воно схоже на «божевільний трамвай», узагальнене в цьому образі-символі.
Герой, попри його позірний нігілізм і високі поривання, виявляється саме тією частиною інтелігенції, яка, ледве опинившись у дискомфортній ситуації, не готова відмовитися від своєї «синиці» (усталений, стабільний побут на лісозаготівлі) заради високої мети, «журавля» - революційних зрушень чи підкорення нових вершин. Пророчими щодо головного героя виявляються слова Старого: «Одне діло збоку дивитися, а друге діло самому бути дійовою особою. От коли я замолоду читав про Французьку революцію, то так захоплювався! А коли самому довелося покуштувати - інша справа…» [19, с. 316]. На прикладі напівкомічної ситуації з життя типового представника молодої інтелігенції письменник демонструє портрет цілого покоління. Цікаво, що у фіналі твору Синюха, зневірений, і з вїдливим сарказмом оцінює власну поведінку, свої «рожеві мрії», перефразовуючи власний внутрішній монолог із завязки оповідання: «Пафос будівництва! Переможна хода революції», - глузував сам із себе Синюха і з задоволенням виліз із візника коло освітленого вокзалу» [19, с. 327].
Як бачимо, особливу увагу автор приділяє яскравим випадкам і зламним моментам в житті людини, а через неї й суспільства, сприйняттю революції як періоду хаосу в соціумі й мисленні людей, що проектується на одну особу, розкриттю змін у свідомості людини. Твір О. Слісаренка ґрунтується на традиційній проблемній гаммі (соціальне розшарування, роль інтелігенції тощо), але вона є лише тлом, на якому розгортаються події, важливі в масштабі конкретної особистості.
Як і оповіданню «Божевільний трамвай», оповіданню «Присуд» притаманна проблематика, що стосується розгортання революційного процесу, але її зображення та особливості втілення мають принципово інший характер. Якщо у творі «Божевільний трамвай» можемо спостерігати поверховий вплив революції на героїв, її образ зображений з точки зору молодого інтелігента, який потрапив у вир подій і через свої юні літа ідеалізував революцію, і його мудрого наставника, то в оповіданні «Присуд» автор дає змогу читачеві простежити за цим явищем «зсередини», очима його типових учасників. У даному випадку також «потрапляємо» в період розгортання революційних процесів, конкретніше - у часи громадянської війни, і таким чином можемо простежити наслідки, які принесли з собою ці зрушення. Узагалі, дане оповідання має багато подібного з новелою Миколи Хвильового «Я (романтика)», але автори знайшли принципово різне вирішення зображеної проблеми.
Уже початок твору дає нам зрозуміти, про кого буде йтися в оповіданні, а зображення місця дислокації загону Яремцева покликані навіяти читачеві тривогу та смуток: «Темні хмари придавили землю, і закинуте глухе містечко лежало, як потопельник у чорному баговинні» [20, с. 327], але якщо головний герой «Присуду» знаходився в кімнаті зі «вбогою меблею» [20,с. 327], то його безіменний аналог, змальований Хвильовим, навпаки, перебуває у «фантастичному палаці», «будинку розстріляного шляхтича» [24, c. 36].
Революція принесла з собою не позитивні наслідки, вона змусила людей боятися, причому боятися більше не грабіжників і бандитів, а людей, які б мали від них захищати: «Люди якісь полохливі й неймовірні. Та і як бути довірливим, коли влада іноді змінялася куди швидше, ніж за старих часів справник, а обивателя смикав усякий, кому не лінь. Смикали й цукали більше без потреби, щоб вселити повагу до себе, а то й просто, щоб одвести душу, на якій грубою жужеллю накипіли колишні знущання, гніт та безправя» [20, с. 330-331]. Так ті, хто сам колись страждав і кого вважали бандитами, здобувши владу, стали не кращими за своїх колишніх гнобителів і тепер офіційно злочинцями почали вважати вже їх. Яремцев не розриває свою роботу зі своїм людським «я», здатним на переживання та емоції, ці дві сторони його життя нерозривно повязані між собою, у творі ж Миколи Хвильового «Я (романтика)» головний герой говорить «Я - чекіст, але і людина» [24, c. 43], тобто ці два поняття для нього означають зовсім протилежні речі, але волею долі він мусить поєднувати їх у своїй натурі.
За сюжетом, під час раптового нападу було вбито декілька охоронців, і головного героя викликають, аби повідомити, що перед цим у вікнах школи загорілося світло і відразу після вбивств потухло. Школу революціонерам відкриває старий вчитель, саме його і вважають винуватцем загибелі декількох людей, але він повністю це заперечує.
До кінця не розібравшись із ситуацією зі світлом у школі, революціонери прагнуть покарати місцевого вчителя найвищою мірою - розстрілом. А коли той говорить про свою революційну діяльність, не в докір вчителеві, Олекса Слісаренко підкреслює, що людям властиво продаватися існуючій владі, що є теж однією з основних проблем української ментальності, та й загалом людського життя: «Всі бандити старанно підкреслюють своє революційне минуле» [20,c. 334].
Автор, як і в першому оповіданні, художньо осмислює стосунки юності й старості, але тепер уже в іншому ракурсі: «Старість і юність однаково сентиментальні, тільки юність самовіддана, а старість не дуже-то офірує собою» [20, с. 328]. Оскільки події, описані в оповіданні, зображують період громадянської війни, можна зауважити, що юність головного героя припала саме на час значних змін, період зрушень, і саме тому, тепер, безсонними ночами, він згадує свою запальну і шалену молодість, коли він був ладен на що завгодно.
Так, у той момент, коли має бути виконаний присуд, Яремець впізнає в дідові людину, яка у свій час врятувала його від шибениці і стискає засудженому руку. «Старість сентиментальна» [20,с. 335],- знов наголошує О. Слісаренко. Яремець знімає свій підпис із присуду. З одного боку, він рятує життя безневинній людині, але ж рятує його, лише аби віддячити, а не з якихось більш гуманних мотивів, а з іншого - через субєктивність ухиляється від обовязку, що поклала на нього партія. Головний герой пропонує переглянути справу. Торжествує справедливість, але, нажаль, випадкова, а не зумовлена розумом і логікою.
Натомість головний герой «Я (романтика)» Миколи Хвильового постає перед, певно, найскладнішим вибором: він має вбити або ж врятувати свою матір. І, якщо в «Присуді» Яремець постає людиною, яка зберегла рештки моралі та гуманності, яка, незважаючи на власну долю, рятує невинного, то його аналог Хвильовим зображується зовсім морально зубожілим. Чекіст перемагає, і герой робить те, що повністю руйнує його душу, виконує свій революційний обовязок.
Олекса Слісаренко наголошує, що під час громадянської війни - чи будь-якої іншої - влада сама створює собі ворога: «Яремець побачив світло у вікні і спитав:
- Ні, там нікого немає. Я посилав дізнатись… То відблиски із нашого вікна… Я перевірив…» [20, с. 337].
Як зазначає Ю. Лаврісюк, в О. Слісаренка «на першому плані герой, який змінив щось у власному житті, а не в суспільстві, людина цікавить його як носій самобутніх рис, в індивідуальності якого концентруються типологічні ознаки людських характерів»[13, с. 7]. Дослідниця також слушно зауважує, що «увага письменника до незначних подій, неважливих у масштабі соціуму явищ, - свідомий експеримент щодо тематичних канонів народницької літератури, який мав розширити грані мистецтва. Письменник наполегливо позбавив свій твір «серйозності» та «високості», доводячи, що такий літературний вигляд передає дух часу не гірше, ніж класичні твори» [13, с.7].
Отже, обом дослідженим творам притаманна тематика революції та зображення людини у її складні, сповнені рішучих змін часи. Кожне з оповідань розповідає епізод з життя людини, розкриває її характер та психологію. Розгалуженою є і проблематика творів, так у двох оповіданнях, «Божевільний трамвай» та «Присуд», можемо виділити такі проблеми: революції та складних суспільних змін, а також ролі людини в них, непорозуміння поколінь, старості та молодості, професійного обовязку та людяності, української ментальності, пошуку гармонії між внутрішнім світом та зовнішніми обставинами та підміни вічних цінностей новою ідеологією. Досить яскраво подається проблема революції через зображення хаосу, втіленого в образі божевільного трамвая, який відбиває і ставлення самого автора до зображуваного.
ВИСНОВКИ
Постать Олекси Слісаренка є невідємною частиною української літератури та літературного процесу взагалі. Нажаль, національна самосвідомість та правдивість зображення дійсності під час цензурних заборон призвели до трагічного закінчення життя письменника. Розстріляний за часів сталінських репресій, він був забутий та викреслений з української літератури на багато десятиліть, але нині його твори звучать гостро й актуально. Як багато інших культурних діячів початку ХХ ст., Олекса Андрійович був у складі численних мистецьких угрупувань (Гарт, ВАПЛІТЕ, Техно-мистецька група «А»), що теж значною мірою позначилось на його творчості.
Провіднимиу творчості Слісаренка є тема та проблема революції та наслідків, спричинених нею. Події, зображені в його творах, походять із власного досвіду автора. Його ставлення до революції яскраво втілилося в оповіданнях «Божевільний трамвай» та «Присуд». Письменник намагається показати всю гостроту подій даного періоду через окремих людей, затягнутих у вир життя в постреволюційному суспільстві, через їх психологію та вчинки. Автор використовує відповідну символіку, так, трамвай і його швидкість стають відображенням самого перевороту в суспільстві, природа також стає дзеркалом настроїв у соціуму, тому можемо побачити, що в обох оповіданнях вона зображена похмурою та тривожною.
Проблематика в оповіданні «Божевільний трамвай» розкривається також через образ інтелігенції та її позиції в період революційних зрушень. На думку письменника, часто цей прошарок населення бере участь у громадському житті тільки доти, доки суспільні зрушення не зачіпають його власного добробуту, комфорту й затишного існування.
Автор втілює як споконвічні проблеми (добра і зла, старості і молодості, непорозуміння поколінь, пошуку гармонії між внутрішнім світом та зовнішніми обставинами), так і проблеми, спричинені політичною та соціальною ситуацією в суспільстві: революції та складних суспільних змін, ролі людини в них, а також української ментальності, честі, підміни вічних цінностей новою ідеологією, професійного обовязку та людяності, позбавлення людини свідомого вибору, тиску на неї обставин та інших людей.
Відображені автором проблеми найкраще розкриваються в образах головних героїв: Синюхи («Божевільний трамвай») - типовому образі молодої людини, яка прагне змін у своєму житті та якій властивий максималізм у всіх сферах буття, та Яремця («Присуд») - представника революційної верхівки, що, однак, ще не зубожів морально та здатен на прояви людяності.
Важливу роль відіграють другорядні персонажі. Так, Старий («Божевільний трамвай») є носієм обивательської мудрості та досвіду, а пасажири трамваю («Божевільний трамвай») є типовими образами попутників революції, тих, хто давно потрапив в її жорна, а вибратися не має можливості, товариш Брікен («Присуд») - особа, що звиродніла під тиском тотального підкорення особистості сліпій вірі в ідеологію, вірний солдат революції, якому нічого не варто підписати смертний вирок людині. Письменник натякає, що революція спирається на нелюдські пристрасті злочинців, які прагнуть вбивати. Вчитель (з оповідання «Присуд») - збірний образ звичайного населення, яке залякане новим режимом і в будь-який момент може стати жертвою примх революціонерів.
Олекса Слісаренко насичує твори філософською проблематикою, яка будується довкола ідеї пошуку сенсу буття, загостреної у зламні моменти.
У своїх оповіданнях письменник відобразив проблеми, типові для доби початку XX ст. Зрушення у свідомості людини й соціуму внаслідок суспільно-політичних змін є провідним обєктом уваги автора. Але, незважаючи на глобальність поставлених у творах проблем, Олекса Слісаренко не вдається до широких узагальнень, його не цікавить соціум загалом, він зображує ситуації, не важливі в широкому масштабі, але важливі для однієї людини, реалістично відтворює поведінку яскравих представників та типових учасників революційного та постреволюційного процесу. О. Слісаренко пропонує оригінальний погляд на найболючіші проблеми першої третини ХХ ст.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.Агеєва В. Кастальський берег і земні дороги: Штрихи до біографії О.Слісаренка / Віра Агеєва // Слово і час.- 1991. - №3. - С. 36-39.
2.Агеєва В. Олекса Слісаренко / В.П. Агеєва // Історія української літератури XX століття: у 2 кн. / [за ред. В.Г. Дончика]. - К.: Либідь, 1993. - Кн. 1: 1910-1930-ті роки. - 784 с.
3.Агеєва В. Олекса Слісаренко: До 100-річчя від дня народження / В.П. Агеєва. - К.: Знання, 1990. - 48 с.
4.Агеєва В. Проблеми розвитку малої прози в журнальній критиці 20-х років/ Віра Агеєва // Двадцяті роки: Літературні дискусії, полеміки: Літ.-критич. статті. - К.: Дніпро, 1991. - 364 с.
5.Бабич С. Міфологема мандрів як пошуки оновлення / С. Бабич // Слово і час. - 2001. - №10. - С. 22-33.
6.Білоус П.В. Вступ до літературознавства: Навчальний посібник / П.В. Білоус.- К.: ВЦ «Академія», 2011.-331 с.
7.Воронова А.І. Структура змістової організації художнього твору [Електронне джерело]
8.Дузь І. Олекса Слісаренко / І. Дузь // Рад. літературознавство. - 1965. - №10. - С. 39-51.
9.Єсін О.Б. Принципи і прийоми аналізу літературного твору. - М.: Флінта, Наука, 2000. - 248 с.
10.З порога смерті: Письменники України - жертви сталінських репресій / Упорядн. Мусієнко О.Г. - К.: Радянський письменник, 1991. - 494 с.
11.Ільницький І. Український футуризм (1914-1930) / Олег Ільницкький.- Львів: Літопис, 2003. - 456 с.
12.Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. Поезія - проза - драма - есей / Юрій Лавріненко. - К.: Смолоскип, 2007. - 976 с. 22
13.Лаврісюк Ю.А. Дискурс неореалістичної прози Олекси Слісаренка (жанрово-стильові модифікації): автореф. дис. ... канд. філологічних наук.:10.01.01 / Ю.А. Лаврісюк; Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка. - К., 2008. - 19 с.
14.Літературознавча енциклопедія: У 2 томах. Т. 2./ Авт.-уклад. Ю.І. Ковалів. - К.: Академія, 2007. - 595 с.
15.Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т. Громяка, Ю.І. Коваліва, В.І. Теремка. - К.: Академія, 2007. - 752 с.
16.Моклиця М. Основи літературознавства. Посібник для студентів. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. - 192 с.
17.Наєнко М. Один із розстріляного відродження: До 100-річчя від дня народження Олекси Слісаренка/ Михайло Наєнко // УМЛШ. - 1991. - №3. - С. 87-88.
18.Скорина Л. Аналіз художнього твору: Навчальний посібник для студентів гуманітарних спеціальностей (філологія, літературна творчість, журналістика) / Людмила Скорина. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2013. - 424 с.
19.Слісаренко О. Божевільний трамвай / Олекса Слісаренко // Розстріляне відродження. Шедеври української репресованої прози. - Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008. - 416 с.
20.Слісаренко О. Присуд / Олекса Слісаренко // Розстріляне відродження. Шедеври української репресованої прози. - Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008. - 416 с.
21.Українська література - електронна бібліотека [Електронне джерело]
22.Український письменник Олекса Слісаренко (1891-1937): бібліогр. покажч. / держ. закл. «харк. держ. наук. б-ка ім. В.Г. Короленка»; уклад. Н.Л. Манова. - Х.: ХДНБ, 2010. - 62 с.
23.Ференц Н.С. (Основи літературознавства: підручник / Н.С. Ференц. - К.: Знання, 2011. - 431 с.
24.Хвильовий М. Твори: в 5 т. [упоряд. і загал. ред.: Г. Костюк] / Микола Хвильовий. - Нью-Йорк; Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1978-1986. -Т. 4: [передм. Г. Костюка]. - 1978. - 401 с.
25.Шкоріна І.М. Проблемно-стильові домінанти романів О. Слісаренка: автореф. дис. ... канд. філологічних наук.: 10.01.01 / І.М. Шкоріна; Харк. нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна. - Х., 2005. - 19 с.
26.Шкоріна І.М. Проблемно-стильові домінанти романів О. Слісаренка: дис. ... канд. філологічних наук.: 10.01.01 / І.М. Шкоріна; Харк. нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна. - Х., 2005. - 195 с.