de et de Montesquieu) - французький письменник, мислитель, правознавець, політичний діяч. Його також відзначають як одного з перших французьких просвітників, а також як засновника лібералізму.
Був широко відомий у Європі та шанувався як авторитетний знавець політико-правових законів. Про його популярність свідчить навіть той історичний факт, що Катерина ІІ, при підготовці нового законодавства Російської імперії використовувала ряд положень вчення Монтеск'є. Політико-правові ідеї французикого мислителя були вельми популярні. Його вчення мали вплив на укладачів Конституції США, на конституційне законодавство періоду Великої французької революції, на Цивільний кодекс Франції. Ще за життя Монтеск'є отримав європейську популярність завдяки праці «Про дух законів» - безпрецедентному на той час трактату з порівняльної юрипруденції.
У працях та поглядах автора представлео витоки лібералізму як державної ідеалогії, яку до нього розвивав анлійський філософ Джон Локк, а після продовжував шотландський економіст Адам Сміт (засновник сучасної економічної теорії). Монтеск'є, а також Жан-Жак Руссо та Джон Локк вважаються закладачами основи ідеології сучасніх форм представницької демократії. Саме за «принципом Монтеск'є» влада в правовій державі поділяється на законодавчу (парламент), виконавчу (кабінет міністрів) і судову (верховний суд країни), очолюлювати ж виконавчу владу має король (президент).
2. БІОГРАФІЯ
Шарль Луї де Секонда барон де Лабред і де Монтеск'є народився в 1689 році в Лабред біля Бордо, головного міста департаменту Жиронда, що на південному заході Франції. Належав до знатного феодального роду. В 1700-1711 роках Шарль Луї де Секонда барон де Лабред і де Монтеск'є навчався в монастирській школі, де познайомився не лише з працями середньовічних схоластів, але і з доробками античних авторів. До 1726 року працював на адміністративних посадах у судових органах і одночасно займався науковою працею, був обраний академіком Бордоської академії. В той період посиленно займався вивченням фізико-математичних наук.
А з 1726 року Монтеск'є цілком віддається літературі і науковій діяльності в області філософії, соціології, юрипруденції та мистецтва. Багато подорожує по Західній Європі, якийсь час живе в Англії. Можна сказати, що все життя Монтеск'є - це безперервна самоосвіта. Ще в юнацькі шкільні роки він активно цікавився античною філософією і літературою. Прочитав в оригіналі не тільки головні праці класиків давньогрецької думки, але і велику кількість літератури про них. За глибиною і широтою знань Монтеск'є стоїть у першому ряді видатних діячів Просвітництва.
Одна з найперших значних праць Монтеск'є - «Перські листи», сатира., написана образно, цікаво і дотепно. Вона принесла Монтеск'є визнання як художнику слова. Її читали в придворних колах, аристократичних салонах, книжкових крамницях і на вулицях Парижа. Критика світського суспільства, гніт церкви і влади, мистецтво, що складається з риторичних умовностей та крайньої манірності... Повна іронії, тонкої гостроти, сатира розворушила всі шари абсолютистської монархії, її політичне життя, культуру, звичаї та примхи її підданих. Цією працею Монтеск'є чимало сприяв краху абсолютизму. У праці «Перські листи» Монтеск'є нещадно критикує абсолютистську Францію насамперед за те, що в ній погано живеться селянам і ремісникам, а за їхній рахунок розкішні живуть панівні класи: «Щоб одна людина жила насолоджуючись, потрібно, щоб сотня інших працювала без відпочинку».
Ці думки перегукувалися з гаслами плебейських рухів ХVІІ століття, однак сам Монтеск'є не робив безпосередніх революційних висновків зі своєї критики феодалізму. Він бачив порятунок для Франції в конституційній монархії за англійським зразком.
. ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ
Головна мета вчення Монтеск'є про державу полягала в тому, щоб справедливе право стало основною успішного законодавства. Для реалізації цієї мети він вважав потрібним дати людям основи необхідних знань, методи і способи пізнання справедливих стосунків. Ці завдання вирішуються в процесі тривалої еволюції людини і суспільства за допомогою виховання та освіти громадян, та, насамперед, законодавців.
Мудрий законодавець, знаючи фактори, що визначають основу створення законів, а також усі актуальні внутрішні та зовнішні обставини життя держави свого часу, може створити і періодично змінювати потрібну модель законодавства, яка, в той же час, адекватно відображатиме справедливе право цієї держави.
Монтеск'є завжди говорив про множинність факторів, що впливають на зміст і застосвання законів, які зараз, як і раніше, є основою для побудови ліберальних і конституційних теорій права, що знайшли своє концентроване вираження у вченнях про правову державу.
Головна тема правової теорії Монтеск'є й основна цінність, що в ній відстоюється - це політична свобода. До умов, потрібних для забезпечення цієї свободи належать справедливі закони і відповідна організація державності.
У своїй праці «Про дух законів» автор шукав закономірне уявлення про розумну природу людини, природу речей. Він прагнув зрозуміти логічку історично мінливих «позитивних» (успішно впроваджених) законів та фактори і причини, що їх породжують. Також Монтеск'є досконально вивчає первісне суспільство. Це дало йому можливість подолати обмеженість договірної (природно-правової) теорії походження державної влади. Він також не визнає вчення, у яких утворення держави виводилося з вимог природного права. Не приймав він і саме поняття суспільного договору.
Виникнення політично організованого суспільства Монтеск'є розглядає як історичний процес. На його думку, держава і закони створюються внаслідок війн. Монтеск'є також був одним із зачинателів історико-порівняльного вивчення суспільства, держави та емпіричного правознавства (від грец. Емпіризм - досвід. Це вчення визначає особистий (чуттєвий) досвід єдиним джерелом знань та стверджує, що всі знанні обгрунтовуються лише досвідом).
Закономірності громадського життя Монтеск'є розкриває через поняття загального духу нації. Відповідно до вчення про загальний дух, на успіх впровадження законів впливає безліч причин, які він поділяв на дві групи: фізичні і моральні,
Фізичні причини, це ті, що визначають громадське життя на його початкових стадіях, коли народи виходять зі стану дикарства. До таких причин належать: клімат, стан грунту, розміри і розташування країни та чисельність населення. На півдні клімат дуже теплий, люди більш ледачі, працюють лише зі страху перед покаранням. У жарких країнаї «звичайно ж, панує деспотизм». На півночі клімат більш суворий, переважають неродючі землі, люди загартовані та волелюбні. Для північних народів характерні помірні форми правління. Фізичні причини також впливають і на політичне життя. Закони тісно пов'язані з тими способами, якими користуються різні народи для забезпечення собі необхідних умов життя. Провідну роль серед фізичних причин має географічний фактор, який впливає на виникнення держави і права. З цього приводу Монтеск'є зробив такий висновок: азіатські народи схильні до підпорядкування, а європейські - до панування. Згодом, ці ідеї Монтеск'є були взяті до уваги ідеологами політики расизму.
Моральні причини вступають у дію пізніше, з розвитком цивілізації. До їх переліку Монтеск'є відносив: принципи політичного ладу, звичаї, моральні переконування, релігійні вірування. Моральні причини впливають на законодавство народів сильніше, ніж фізичні та поступово їх витісняють. Ці причини більше впливають на загальний дух та характер нації і повинні більше враховуватися в порівнянні з фізичними причинами. Серед моральних причин найважливішими є принципи державного ладу. Для Монтеск'є проблема раціональної організації суспільства - це проблема більше політична і правова, ніж соціальна. Свобода в ідеології раннього лібералізму визначалась як розумна організація держави і забезпечення законності. Свобода, стверджував Монтеск'є, «є право робити все, що не заборонено законами». Ідел свободи він пов'язував з аналізом вже існуючих форм держави. Монтеск'є розрізняв три види правління: республіка (демократія й аристократія), монархія, деспотія.
Республіка - це держава, у якій влада належить або всьому народу (у такому випадку це демократія), або його частині (аристократія). Рушійний принцип республіки - «любов до Батьківщини», виявляється у двох формах: демократія прагне до рівності, аристократія - до помірності.
Монархія - одноособове правління, що спирається на закон. Її принципом є честь та відданість главі держави. Носієм монархічного принципу є дворянство.
Деспотія - одноособове правління, засноване на відсутності законів та потреби в них. Тримається завдяки страху і є неправильною формою держави. Це несправедливе і незаконне правління. Запобігти переродженню монархії в деспотію можна лише через правильну організацію верховної влади, вважав Монтеск'є.
Він також вважав, що республіка - характерна для невеликих держав, полісів, монархія - для держав середньої величини, деспотія - для великих імперій. У своїй роботі «Про дух законів» Монтеск'є теоретично обгрунтовував можливість існування республіки на великій території, але лише в тому випадку, якщо правління буде поєднане з феодальним устроєм.
Встановлення республіканського ладу не означає досягнення повної свободи членами суспільства. Для забезпечення законності як у республіці, так і в монархії, здійснити поділ влади. Монтеск'є виділив у державі законодавчу, виконавчу та судову владу. Принцип поділу полягає в тому, щоб влада належала різним державним органам. Адже зосередження всієї повноти влади в руках однієї особи чи стану (установи) завжди веде до зловживання посадою та свавілля. Наводивши Англію за приклад, Монтеск'є попереджав, що потрібен такий порядок, коли кожна з трьох влад обмежує і стримує інші.
4. СИСТЕМА ПОДІЛУ ВЛАДИ
Проблема самої сутності і походження держави була однією з центральних в ідейно-політичній боротьбі Франції ХVІІІст. Існувало чимало запитань про походження держави і встановлення державної влади та внутрішніх відносин, які потребували вивчення та обгорення. «Картина держави», запропонова Гоббсом, є тією початковою основою, від якої відштовхувалися, яку вдосконалювали та мінімізували» - така думка належала багатьом наступним соціальним філософам. Шарль Монтеск'є став одним із перших, хто зайнявся осмисленням цих питань. Він вважав, що держава виникла історично, на певному етапі розвитку людського суспільства. Надаючи особливого значеня біологічним і географічним передумовам виникнення держави, Монтеск'є був переконаний, що в кінцевому результаті держава є продуктом людського розуму. В якийсь момент люди усвідомили, що поза державою вони не можуть нормально існувати і розвиватися. Аналізуючи республіканський порядок Монтеск'є виступає на захист загального виборчого права. Він доводить, що народ може і вибирати гідних керівників, і контролювати їх. Разом з тим він виступає проти того, щоб «вихідці з народу» обиралися на керівні посади. Стосовно монархічного порядку він зазначав, що «в добре керованіх монархіях майже кожна людина є хорошим громадянином, і ми рідко знайдемо серед них людину, що володіє політичною чеснотою, адже для того, щоб бути такою людиною, треба мати намір стати таким і любити державу саме через неї, а не заради власної користі. Аналізуючи ж деспотію, Монтеск'є зазначав, що «якщо в деспотичній державі правитель хоча б на мить опустить загрозливу руку, якщо він не зможе в звичному темпі знищувати осіб, які займають перші місця в державі, то все пропало, так як страх - єдине, що робить можливим цей образ правління».Послідовно розкриваючи сутність різних форм правління та показуючи їх особливості, акцентуючи увагу на специфіці кожної з них, Монтеск'є переходить до осмислення того, яким чином має бути організована держава і як має здійснюватися управління в ній. Таким чином просвітитель переходить до теорії поділу влади, що є однією з провідних політичних доктрин, а також принципом буржуазного конституціоналізму.Локк і Монтеск'є звели поділ влади в конституційний принцип, згідно з яким з метою запобігання зловживань владою і забезпечення політичної свободи окремі функції державної влади - законодавство, управління і правосуддя - повинні належати відокремленим один від одного державним органам (відповідно - парламенту, виконавчим органам і суду), які взаємно врівноважують один одного. Розуміння Д. Локком і Ш. Монтеск'є основних принципів, на яких має вибудовуватися управління державою кілька ворожнечі. Локк проголошував законодавчу владу верховною, не завжди дотримуючись цього на практиці; на відміну від нього, Монтеск'є називав всі види влади рівноправними і розробив цілу систему їх «взамних стримувань» і обмежень, тим не менше в його ідеології чітко прослідковується низка суттєвих переваг з боку виконавчих органів та верхньої палати (право короля чи інших виконавчих органів розпускати парламент, накладати «вето» на прийняті ним закони і т.д.)Класичне формулювання теорія поділу влади отримала, як відомо, у працях Монтеск'є. Основна мета теорії - гарантувати безпеку громадян від свавілля і зловживань владою, а також, що не менш важливо, забезпечити політичну свободу. Її Монтеск'є визначає наступним чином: право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, оскільки те ж саме могли б робити й інші громадяни. Зв'язок політичної свободи з правом і його реальним, практичним, здійсненням акцентується французьким просвітителем і в іншому визначенні свободи, де вона характеризується за її відношенню до громадянина і виступає в якості безпеки останнього. Вона визначається дією в державі справедливих (і це підкреслюється) кримінальних законів. «Відомості про найкращі правила, якими слід керуватися при кримінальному судочинстві, важливіші для людства від усього іншого в світі. Ці відомості вже придбані в деяких країнах і мають бути засвоєні іншими» - писав автор.Надзвичайно важливо також дотримуватися принципу відповідності покарання відносно того злочину, який було скоєно. Свобода, в концепції Монтеск'є, забезпечена там, де кримінальні закони накладають кару відповідно до специфічної природи самих злочинів. Тим самим покарання не залежатиме від свавілля і забаганки законодавця (як це часто траплялося історії різних держав, у тому числі і Франції) і перестане бути насильством над людиною. Крім того, для забезпечення свободи необхідні були певні судові формальності (наприклад, процесуальні правила і форми) в такій мірі, щоб вони сприяли поставленим цілям реалізації закону.Отже, за вченням Монтеск'є, свобода досяжна лише в такій державі, де всі відносини опосередковані правом. Такою державою, вважає він, може бути виключно держава помірного правління - це демократія, аристократія і монархія, які характеризуються пануванням законів. У деспотії, як відомо, немає законів, а значить, не існує і політичної свободи. Там царює свавілля володаря і рабство підлеглих. Але й помірні держави, на думку Монтеск'є, мають можливість перетворитися на деспотичні, якщо право, що визначає політичну свободу, не буде превалювати над волею їх правителів. Отже, можна зробити висновок, що право в теорії Монтеск'є являє собою своєрідну міру свободи. Тому якщо в конституціях поміркованих держав не передбачені спеціальні гарантії, покликані забезпечити верховенство права та перешкодженню зловживання владою і порушення законів, то політична свобода в них також втрачається. Протягом багатьох століть відомо, що всяка людина, яка володіє владою, схильна зловживати нею, і вона йде в цьому напрямку, поки не досягне межі. Верховенство права, у концепції Монтеск'є, може бути забезпечене лише поділом влади таким чином, щоб кожна гілка влади взаємно стримували одна-одну. У той же час мислитель виступає проти ототожнення свободи з формами правління, і, насамперед, з демократією: «З огляду на те, що в демократіях народ, мабуть, може робити все, що хоче, свободу приурочили до цього устрою, змішавши, таким чином, владу народу зі свободою народу». Він зазначає, що свобода можлива при будь-якій з перерахованих форм правління, але тільки в тому випадку, якщо в державі існує гарантія відсутності порушень законності за допомогою поділу верховної влади на відомі три: законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують один одного.Поділ влади в теорії Монтеск'є поруч із правом стає основним критерієм розрізнення цих форм правління. У конституціях всіх держав, що відносяться до помірного правління в тій чи іншій мірі закріплено поділ влади. У деспотіях же цього немає взагалі. У більшості європейських держав встановлено помірний образ правління, оскільки «їх государі, володіючи двома першими гілками влади, надають своїм підданим контроль над третьою. У турків, де ці три влади з'єднані в особі султана, царює страхітливий деспотизм». Монтеск'є виходить з основого принципу, - а саме, поділу праці у процесі здійснення влади в державі. «У кожній державі, - пише він, - є три види влади: влада законодавча, влада виконавча, що володіє питаннями міжнародного права і влада виконавча, що володіє питаннями права цивільного». Подібне розділення влади в політичній практиці Монтеск'є вважав фактом досить очевидним. Однак, усвідомлюючи це, автор в першу чергу пов'язував владу з основними цілями, які закріплювалися в конституції держави. Разом з тим поділ влади в розглянутій теорії - це не тільки політичний поділ праці, закріплений в конституціях, але й розподіл влади між існуючими соціальними верствами, що віддзеркалює сформоване їх співвідношення. «У Венеції, - підкреслює мислитель, - Велика рада (від 120 до 1500 членів) володіє законодавчою владою, прегадія (палата з 120 членів) - виконавчою, а кварантія (палата з 40 членів) - судовою. Але погано те, що всі ці, хоч і різні трибунали складаються з посадових осіб одного й того ж стану, внаслідок чого вони представляють собою, по суті, одну й ту ж владу». Отже, вільна держава, за словами Монтеск'є, теоретично повинна грунтуватися на принципах поділу влади, взаємного стримування влади від свавілля, а також розподілу верховної влади між різними соціальними верствами суспільства.Відповідно до конституційних проектом мислителя законодавча влада є лише вираженням загальної волі держави. Її основне завдання полягає в тому, щоб виявити право і сформувати його у вигляді позитивних законів держави, обов'язкових до виконання для всіх без винятку громадян. Найкраще, на думку Монтеск'є, коли законодавча влада належить всьому народу. Однак у таких державах, як Франція, здійснити це навряд чи можливо через великі розміри території і наявність різних соціальних сил, у тому числі знаті. Тому законодавчу владу найдоцільніше було довірити зборам представників народу і зборам знатних. Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання прийнятих законів, які встановлюються законодавчою владою. Саме у зв'язку з цим Монтеск'є стверджує, що виконавча влада обмежена за самою своєю природою. Нею наділяється, насамперед, монарх, оскільки дана сторона правління майже завжди вимагає швидких дій і краще виконується кимось одним, а не багатьма. Виконавчу владу можуть також здійснювати й інші особи, але тільки не члени законодавчих зборів (адже це однозначно призвело б до втрати свободи). Судова влада карає злочини і дозволяє зіткнення інтересів між приватними особами, тоді як обидві інші регламентують загальні справи держави. У силу цього положення речей свобода та безпека громадян залежать, насамперед, від чіткого і злагодженого функціонування судової влади. Монтеск'є пропонує передати цю гілку представникам з народу, які збиралися б по мірі необхідності для виконання судових повноважень. За задумом автора, вони не повинні бути пов'язані з широкою обізнаністю в даній галузі, багатством, знатністю. Завдання суддів полягає в тому, щоб рішення і вироки завжди були точним застосуванням закону. Саме з урахуванням специфіки даного роду діяльності, Монтеск'є стверджedfd, що судова влада у найбільш поширеному значенні цього слова не є владою як такою. На відміну від неї, законодавча і виконавча влади, також маючи правовий характер, все ж можуть у будь-яких ситуаціях зловживати своїм становищем; вони можуть допускати свавілля, що в свою чергу призводить до ліквідації свободи та безпеки громадян. Щоб уникнути подібних небажаних для громадян наслідків, вони повинні бути не тільки розділені між собою, але й наділені правом припиняти, а в якихось ситуаціях і скасовувати рішення один одного. Взаємовплив законодавчої і виконавчої влади має гарантувати реальність існуючого права, яке, в кінцевому результаті відображає компроміс між волею і інтересами різних соціальних шарів у державі, що стикаються між собою. Тим самим Монтеск'є робить спробу примирити ті ворогуючі соціальні сили, які існували у Франції середини XVIII ст. Відповідно до даної концепції кожна соціальна сила держави має свій орган, який виражає її інтереси і володіє частиною влади. При цьому представницьке зібрання має виражати інтереси народу, законодавчий корпус - інтереси знаті, а виконавча влада - інтереси монарха. Всі вони через уповноважених осіб наділяються певними повноваженнями, застосування яких має бути неодмінно взаємопогодженим. Палати законодавчої влади (малися на увазі представницьке зібрання і законодавчий корпус) проводять засідання окремо, а закони приймаються лише в тому випадку, якщо була досягнута взаємна згода. Законодавчі збори були покликані не тільки видавати закони, але також і контролювати їх належне виконання як государем, так і його міністрами. За порушення існуючих законів міністри можуть бути притягнуті законодавчими зборами до відповідальності. У свою чергу виконавча влада, яку уособлював правитель, стримує від можливого свавілля (особливо це стосувалося законодавчої влади), зоврема завдяки праву «вето». У той же час особистість монарха оголошується священною. Безумовно, взаємостримуючі повноваження влади, як зазначає Монтеск'є, могли б привести в той же час до їх бездіяльності. Але так як у державі завжди існує необхідність діяти, то вони будуть змушені робити це узгоджено. При цьому, необхідна гармонійність взаємодії між ними, на думку Монтеск'є, забезпечується одним - верховенством законів: сама ж держава, в якій здійснено поділ влади, реалізує всі свої функції виключно у правовій формі. У цьому сенсі Монтеск'є можна назвати одним з попередників теорії правової держави.Разом з тим, принцип верховенства права, який закріплювався в конституційному проекті Монтеск'є, не означає, що мова в даному випадку йде про рівновагу влади. Законодавча влада виконує домінуючу роль. Вона покликана створювати закони, що є вираженням загальної волі і права в державі. Обидві інші влади лише реалізують і виконують закони на практиці, а їх діяльність носить так званий підзаконний характер. У той же час, якщо Монтеск'є і не проводить ідею рівноваги влади, то проводить рівновагу соціальних сил, як виявлений ним політичний факт в умовах Франції XVIII ст. Подібні настанови мислителя виражають компромісний і помірний характер його політико-правової концепції в цілому. Перевага надається все-таки законодавчій владі, яка перебуває, насамперед, у руках представників народу. І вона вища виконавчої. Судова ж влада також повинна бути закріплена за представниками народу. Тим самим конституційний проект Ш. Монтеск'є об'єктивно висловлював інтереси буржуазії, що народжувалась. У той час вона зливалася з широкими народними масами і в політичному відношенні не була наділена належними правами. У зв'язку з цим досить важко погодитися з тими вченими, які характеризують погляди мислителя з позиції аристократичного лібералізму, що виражає інтереси феодальної опозиції абсолютної монархії. Історичні долі теорії поділу влади Монтеск'є у Франції, так само як і оцінка, і трактування останньої - різні. Це пояснюється через співвідношення політичних сил у суспільстві і тієї громадської позиції, яку займали і займають більшість її інтерпретаторів. Офіційна ідеологія абсолютної монархії Франції того періоду піддала жорсткій критиці основні положення теорії поділу влади Монтеск'є. Більше того, його трактат «Про дух законів» протягом певного часу перебував у числі заборонених творів. У той же час важливо відзначити, що прогресивні мислителі досить часто використовували основні висновки Монтеск'є у своїх власних працях, брали його настанови, хоча саму теорію поділу влади багато з них не змогли зрозуміти до кінця.Цікаво, що Вольтер з позицій концепції освіченого абсолютизму пов'язував проведення реформ в державі не з поділом там верховної влади, а з наділенням цією владою короля-філософа. А, наприклад, Дідро, Гельвецій та Гольбах не могли погодитися з положенням Монтеск'є про те що великі привілегії зберігалися за знаттю і королем. Руссо ж верховну владу вручав народу. І лише під час звершення революції у Франції, що зумовило появу нагальної необхідності закріпити в основному законі країни реальне співвідношення соціальних сил, теорія розподілу влади Монтеск'є отримала-таки своє визнання і була втілена в Конституції 1791 року. У ній зазначалося, що «суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено поділ влади, не має конституції». Істотний вплив дана теорія зробила і на становлення і розвиток Конституції США 1787 року. Ідеї мислителя були дуже близькі інтересам американського народу, який у той період вів боротьбу проти Англії, націлену на досягнення свободи. Таким чином, Д. Медісон, відомий як один з «батьків» Конституції 1787 року при її підготовці використовував теорію поділу влади Монтеск'є. Він писав: «Зосередження всієї влади, законодавчої, виконавчої та судової, в одних і тих же руках: або одного, або небагатьох, або у всіх через будь-які підстави, дійсно призводить до появи тиранії». Єдиним засобом проти тиранії, вважав він, може бути тільки поділ влади. «Щоб правильно зрозуміти ідеї з цього важливого питання, - заявляє Д. Медісон, - необхідно правильно досліджувати ідеї, в яких збереження свободи розглядається у зв'язку з тим, що три найголовніші гілки влади повинні бути розділені і відокремлені один від одного. Монтеск'є вважають оракулом у даній сфері, до робіт якого завжди звертаються і часто цитують. У Німеччині теорія розподілу влади Ш. Монтеск'є не отримала належного конституційного втілення. Але в той же час вона була дуже ретельно досліджена Фіхте, Кантом і особливо Гегелем. Зокрема, останній критикує певну механістичність цієї теорії, він вважає, що її основні принципи встановлюють самостійність законодавчої, виконавчої та судової влади, приводячи в той же час до взаємної ворожнечі між ними, а також і підпорядкування однієї влади іншим. Для Гегеля характерний розгляд політичної держави з позиції єдиного цілого, а влада являє собою лише різні моменти цієї єдності. Вченню Монтеск'є про поділ влади приділяють увагу також і сучасні теоретики у сфері держави і права. Так, наприклад, відомий французький політолог Ж. Шевальє у своїй книзі «Історії політичних ідей від «Духа законів» до наших днів» стверджує, що справжня політична наука бере свій початок саме у Монтеск'є, а його трактат «Про дух законів» носить універсальний характер. М. Торре вважає, що саме ця концепція поділу влади послужила критерієм класифікації конституцій та ідей політичних мислителів, які працювали над проблемами організації держав. Деякі французькі вчені займають досить критичну позицію. Наприклад, М. Дебре дотримується тієї думки, що ідеї Монтеск'є застаріли і абсолютно не годяться для сучасної Франції. У той же час норми державного права, що випливають з концепції Монтеск'є, на його думку, закріпили за парламентом всю повноту влади збитками для уряду, що у свою чергу веде до різних зловживань з боку партій, які володіють більшістю в парламенті. Концепціям Монтеск'є він, зі свого боку, протиставляє принципи народного суверенітету і референдуму Руссо. Тільки це, на його думку, здатне покінчити з «абсолютизмом парламенту» і передати права парламенту главі держави. Він, так само як і депутати парламенту, будуть обиратися народом. У результаті введення референдумів парламент втратить частину своїх законодавчих функцій. Отож, роблячи висновки з тих дискусій, які розгорнулися навколо його теорії, як за життя, так і десятиліття потому, ідея поділу влади Монтеск'є як і раніше залишається, і, як видається, завжди залишиться актуальною.
. ПРО ЗАВДАННЯ НАРОДНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА
Відомо, що ідея народного представництва у здійсненні влади не завжди була пов'язана з виборами. У середньовічній Англії присяжні в суді приймали рішення від імені відповідного графства і розглядалися як його представники. Саме в судових установах знайшла своє застосування ідея представництва і через них проникла у політичні відносини, в організацію і діяльність парламенту. Важливим є те, що представництво за допомогою парламенту вже тоді почали пов'язувати з виборами. При цьому в XVI ст. деякі аглійські юристи називали парламент «представником народу».Проте середньовічний англійський парламент, як і станово-представницькі установи в інших країнах, не був органом народного представництва. Станове представництво істотно відрізнялоася від сучасного виборного представництва, яке за визначеням є народним.Передусім, ці відмінності стосуються самої суті представництва: між тими, кого представляють, і представниками (обраними членами станово-представницької установи) були встановлені звязки, прямо порівняні з тими, що виникають з цивільно-правового договору доручення. Іншими словами, мало місце представництво на здійснення влади за дорученням (мандатом). Обсяг, зміст і саме здійснення такого доручення залежали від волі поручителя, тобто відповідних виборців. Необхідно також враховувати, що вибори членів станово-представницьких установ значною мірою відрізнялися від сучасних. Станове представництво було історичним різновидом групового виборного представництва. У теорії конституційного права сучасне групове представництво визначають як реальне, або як представництво інтересів. Існують й інші його назви - «корпоративне», «куріальне представництво». Але завжди виникають питання щодо відносності критеріїв такого представництва. Зокрема, чому в тому чи іншому конкретному випадку представлені певні інтереси, і на яких підставах встановлена пропорція представництва різних інтересів. До того ж, ігнорується той факт, що згідно з принципом народного суверенітету влада належить усьому народові, а не різним або окремим групам. Тому групове представництво не отримало розповсюдження в практиці модерного парламентаризму. Сучасною формою виборного представництва у здійснення влади є народне представництво. В літературі зазначалося, що «ідея народного представництва вперше свідомо формується філософією ХVIII століття». Ідея народного представництва була підсумком прогресивного суспільно-політичного розвитку в ХVI-ХVII століттях. Саме в контексті цього розвитку її оцінював Б.М. Чичерін, який стверджував, що «народне представництво становить найвищий розвиток свободи».Ідеологічною першоосновою народного представництва слід вважати теорію народного суверенітету, що склалася до кінця ХVIII століття, яка визнавала носієм і джерелом влади народ, розумінню якого стали надавати сучасне значення. Сам народ розглядався як певне ціле і, одночасно, як сукупність громадян, кожен з яких, згідно з концепцією суспільного договору, наділений пропорційною частиною влади, яка може бути реалізована шляхом відповідного волевиявлення на виборах. Поєднання ідеї народного представництва з теорією народного суверенітету послугувало імпульсом до розвитку принципів загального і рівного виборчого права. Не менш важливу роль в оформленні та реалізації ідеї народного представництва відіграв її звязок з принципом поділу влади. Виразом цього звязку виступає парламент - загальнонаціональний представницький орган влади, якому, по суті, належить законодавча влада. Представництво, яке здійснюють депутати парламенту, ще у ХVIII столітті отримало назву народного представництва у звязку з тим, що засобом його конституювання є загальні (всенародні) вибори, а мандати депутатів за масштабом представництва визначені як вільні (загальнонародні). Тому парламент нерідко характеризують як орган народного представництва. Тим самим «у першому наближенні» народне представництво можна визначити як виборне представництво у здійсненні влади, в умовах якого політичним поручителем є народ як сукупність виборців (виборчий корпус) або як сукупність усіх громадян, а політичним повіреним - кожен із депутатів парламенту. При цьому представницький характер парламенту віддзеркалює не умовний його мандат, який начебто становить суму мандатів депутатів, а природу депутатського мандата в колегіальному вимірі. Таке визначення видається історично обумовленим, оскільки інститут парламенту (органу законодавчої влади) і теорія парламентаризму, включаючи ідею народного представництва, почали формуватися в умовах монархічної держави, де відсутній інститут виборного глави держави. Саме ж відповідне представництво набуває характеру народного у звязку із загальними і прямими виборами депутатів. Непрямі вибори членів верхніх палат парламентів, прийняті, зокрема, у деяких пострадянських країнах, обєктивно не забезпечують такого характеру, і про таке народне представництво можна говорити лише як про опосередковане явище. Примітно, що Ш. Монтескє визначав як «народні» тільки нижні палати парламентів. У звязку із запропонованим визначенням народного представництва виникають питання, як співвідносяться з ним інститути президента, обраного на загальних виборах, а також представницьких органів місцевого самоврядування (місцевих представницьких органів влади) та обраних посадових осіб місцевого самоврядування, і чи не є це визначенням вузьким і тому недостатнім.Вже давно у професійній свідомості юристів укорінився підхід, згідно з яким однією з ознак будь-якого представницького органу влади є виборність, причому йдеться насамперед про прямі вибори. Іншою ознакою, що обумовлює особливості роботи представницького органу, є колегіальність. Такий підхід, зокрема, характеризував теорію радянського будівництва. З іншого боку, він поширений у розвинених країнах, незалежно від прийнятої форми державного правління. Варто зазначити, що відсутність у сучасних монархіях інституту виборного глави держави не визначає ступінь демократичності держави і не є індикатором щодо представницької демократії. Визначаючи президента як одноосібний орган державної влади (один із вищих органів держави) або як вищу посадову особу держави, слід констатувати наявність у нього мандата. У разі обрання президента на загальних виборах такий мандат має всенародний характер, а, враховуючи відсутність практики відкликання президента виборцями, - вільний характер. Проте наявність у президента відповідного мандата не надає йому ознак представницького органу у звязку з відсутністю ознаки колегіальності.Саме колегіальність, що дотично відображає різноманітність існуючих у суспільстві політичних інтересів, які покликані реалізовувати депутати парламенту та їх групи, забезпечує парламенту властивість органу народного представництва. Ця властивість також притаманна установчим зборам, сформованим за результатами загальних виборів і призначеним для прийняття конституції або для її ревізії. Обраний на загальних виборах президент прямо співвіднесений з поняттям народного представництва, насамперед, у звязку з характером мандата, однак органом народного представництва він не є. По-іншому співвідносяться народне представництво й інститут представницьких органів місцевого самоврядування, а також обрані на прямих виборах посадові особи місцевого самоврядування (в Україні - сільські, селищні і міські голови). При цьому слід враховувати, що в країнах Західної Європи та США відповідні органи і посадові особи асоціюються з виконавчою владою, і питання про вищезгадане співвідношення зазвичай не виникає. В Україні такі органи та посадові особи визначаються як субєкти (носії) місцевого самоврядування, яке нерідко розглядають як вид публічної влади, відмінний від влади державної. Звідси парламент і президент - це органи державної влади, а місцеві ради такими не є. Таке розмежування ускладнює вирішення питання про співвідношення народного представництва і представницьких органів місцевого самоврядування. Однак відповідь на це питання слід шукати у масштабі і характері представництва, здійснюваного відповідними органами і посадовими особами. Очевидно, що функції органів місцевого самоврядування визначаються потребами населення адміністративнотериторіальних одиниць, де ці органи створені і функціонують, і орієнтовані на вирішення так званих місцевих справ. «Загальнонаціональні справи» зазвичай вимагають політичних рішень, приймати які уповноважені вищі органи держави, зокрема парламент і президент. Із викладеного витікає, що представницькі органи місцевого самоврядування не мають прямого стосунку до народного представництва. Масштаб і характер мандатів депутатів місцевих рад по суті вказують на місцеве (локальне) представництво або, використовуючи термінологію Конституції України, - представництво територіальних громад.На увагу заслуговує і питання щодо відмінностей між сучасним виборним (народним) представництвом і здійсненням влади на його основі. Навіть серед вчених-юристів поширене уявлення, за яким обрані представники здійснюють владу, делеговану виборцями. Але обрання представників не означає делегування влади у вигляді відповідних повноважень. Ці повноваження встановлюють у законодавстві, що дає підстави порівнювати народне представництво з представництвом за законом. Як писав ще у XVIII столітті Е. Сійєс, представники «здійснюють цю владу не за власним правом, а за чужим правом, за правом суспільства, яке довірило їм свою владу».
представництво монтеск'є влада
Монтеск'є мріяв про класовий компроміс буржуазії і феодально-аристократичної влади. Відстоюючи монархічний принцип, Монтеск'є виходив з інтересів буржуазної верхівки. Він пише, що не можна мислити собі монархічне правління без наявності привілейованої меншості, без багатих купців, підприємців і родовитого дворянства. Однак він виступає за буржуазно-демократичні свободи і вимагає, щоб монархічна влада з належною повагою відносилася до народу. Монархічний лад повинен гарантувати кожному мінімум політичних свобод. Правитель не має права ображати підлеглих і порушувати закони. Монтеск'є орієнтувався на революцію зверху, на прогресивне законодавство. Відштовхуючись від проблеми політичної свободи вирішує питання про устрій влади. Політична свобода існує лише в країнах, як правило, помірних, у яких не зловживають владою. Тим часом, віковий досвід підтверджує, що всяка людина, що має владу, схильна до зловживання нею. Доктрина, створена Ш. Монтеск'є, не обмежується відокремленням трьох гілок влади і показом небезпеки їхнього з'єднання в руках однієї особи або органа. Не менше важлива й інша сторона цієї доктрини-міркування про те, чи не призведуть розчленовування влади і їхньої взаємної збалансованості до паралічу влади, до безвладдя, при котрих також неминучі руйнаціядержави і загибель свободи. Запобігти подібному розвитку подій можуть; узгодженість і взаємодія влади. У доктрини поділу влади виявилася непроста доля. Вона одержала широке визнання і підтримку з боку самих прогресивних сил, стала одним із головних постулатів демократичної конституційно-правової теорії. Нарешті, вона знайшла свій прямий відбиток і закріплення в основних законах передових держав, а сьогодні (особливо після краху тоталітарних режимів) стала головним конституційним принципом практично всіх держав світу.
Він заявляє, що тільки ті закони повинні застосовуватися, які служать суспільному благу. При конфлікті громадянських законів із законами релігії перші повинні мати зверхність над другими. Дотримання державних законів обов'язкове для всіх громадян, а закони релігії дотримуються самими віруючими добровільно і тільки в такій мірі, в якій вони не суперечать законам світської влади. Тут Монтеск'є фактично висловлюється за відділення церкви від держави. Монтеск'є дійшов висновку: закон повинен стояти на стражі свободи і формальної рівності всіх громадян, незалежно від походження і релігійної приналежності, на стражі приватної власності і вільної торгівлі. Цей висновок став одним із вирішальних гасел прийдешньої буржуазної революції у Франції.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Монтеск'є Ш.Л. «Вибрані твори»
. Монтеск'є Ш.Л. «Про дух законів»
. Нерсесянц В. С. «Право й закон»
. Хропонюк В. Н. «Теория государства и права.: Учебное пособие для высших учебных заведений»
. Сатишев Є.В. «Генезис теорії поділу влади»
. Антологія світової правової думки. У 5 т. Т. III. Європа. Америка: XVII - XX ст