язку із історичними та соціально-психологічними особливостями.
Новелістичний Декамерон Івана Франка (за визначенням І. Денисюка) становить 18 збірок оповідань та новел. А творив він її понад 30 років (від 1875 до 1908), опублікувавши за життя чималу кількість збірок: «Борислав. Картини з життя підгірського народу» (1877), «Галицькі образки» (1885), «В поті чола. Образки з життя робочого люду» (1890), «Obraski galicijski» (1897), «Коли ще звірі говорили. Казки для дітей» (1899), «Полуйка і інші бориславські оповідання» (1899), «Сім казок» (1900), «Староруські оповідання» (1900), «Добрий заробок і інші оповідання» (1902), «На лоні природи» (1903), «З бурхливих літ» (1903), «Малий Мирон і інші оповідання» (1903), «Маніпулянтка і інші оповідання» (1904), «Місія. Чума. Казки і сатира» (1906), «Батьківщина і інші оповідання» (1911), «Панщизняний хліб і інші оповідання» (1913), «Рутенці. Типи галицьких русинів із 60-х та 70-х мин. в.» (1913) [5, с. 3].
У цих оповіданнях порушуються проблеми добра та зла, любові й ненависті, життя та смерті, ідей та розчарувань.
Вони становлять собою незвичайно цікаву жанрову-композиційну структуру, засвідчують розширення Франком жанрового репертуару української прози його доби [5, с. 4].
Бориславський цикл, романи з життя інтелігенції та близьких до неї прошарків привертали увагу таких дослідників, як І. Басса, О. Білецького, С. Бисикала, Л. Безуглого, О. Білявську, Г. Вервеса, В. Власенка, М. Гончарука, Р. Громяка, З. Гузара, Т. Гундарову, І. Денисюка, Н. Жук, М. Ільницького, Д. Наливайка, М. Рудницького, С. Щурата та інших [5, с. 7].
Цими вченими зясовано чимало питань, повязаних з тематикою, ідейно-художнім змістом вище зазначеної групи творів. Більшість дослідників акцентували увагу саме на цих орієнтирах, майже не звертаючи увагу на жанрову специфіку та новаторство малої прози Івана Франка.
Тому проза Івана Франка дає щедрий і конкретний матеріал для широких теоретичних узагальнень: тут наявні обєднання за ідейно-тематичним принципом, обєднання за принципом розгортання концепції, за внутрішніми звязками, коли окремий твір стає багатшим і змістовнішим від своїх звязків із сусідніми творами; тут є цикли, що складалися за певним авторським задумом, його ідеєю; тут є групування за змістовно-формальним, одножанровими чи різножанровими ознаками [5, с. 12].
І. Франко, повязуючи свою концепцію світу з ідеалами епохи, поставив дуже складні питання: чи можлива перебудова світу й дієве добро, до чого веде капіталістичне нагромадження і як воно впливає на особу, на її моральне обличчя, як в умовах боротьби праці й капіталу визначити принципи своєї поведінки, своє етичне «Я», не втратити ідентичності, як народжується людина маси, котра втрачає сенс свого існування, відчуття власного «Я», яка роль колективізму, солідарності в боротьбі з промисловцями [5, с. 15].
Епічна розповідь у бориславському циклі відзначається різноманіттям форм поєднання і взаємопроникнення «психологічного» часу з часом історичним. І. Франко успішно використовує такі виражальні можливості художнього часу, як прийом анахронії, ретроспекції, чергування часових ритмів, різноманітні прийоми «психологізації» часу, синхронізм і діахронізм дії, рухливість просторово-часових співвідношень [5, с. 36].
І. Франко випробовує різноманітні композиційні елементи для моделювання життєвих колізій, зокрема інверсію часу, порушуючи класичну структуру експлікації сюжету. В оповіданні «Ріпник», наприклад, експозиція розташована в середині розвитку дії, наратор майстерно будує діалоги, подає розлогі описи.
І. Франко не просто застосовує деякі жанрові ознаки оповідання та новели своїх попередників, а змінює їх та створює особливий варіант.
Письменник використовував різні форми оповіді. Зокрема, І. Денисюк підрахував, що 25 відсотків творів усього масиву «малої прози» написано у формі «Я-оповідання», а 75 відсотків - «у формі третьої особи» з точки зору так званого авторського всезнання [5, с. 74].
Безупинний пошук митця, його експеримент з формою зумовлює розкутість жанрової структури бориславських оповідань.
Уже «Вугляр» нагадує подорожній нарис, в якому використано прийом «оповідання в оповіданні» [5, с. 75].
Наприклад «Ріпник» у першій редакції нагадує біблійну притчу, коли герой долає свій егоїзм, розкаюється [5, с. 76].
Бориславські натуралістичні «образки» продемонстрували в українській прозі майстерність у змалюванні драматизму життя нової верстви - нафтових робітників [5, с. 79].
І. Франко вдавався до різних способів зображення художнього світу: то він підсилював роль образів-речей, змальовуючи становище робітничої верстви й селянства ( «Ріпник», «Невернений грішник»), то, як помітив І. Денисюк, використовував детективну форму, яка переростає в «соціально-психологічну студію, що обвинувачує не одиницю, а злочинну систему [5, с. 83].
Серед жанрових різновидів малої прози німецькі натуралісти тяжіли до нарису, ескізу, але улюбленою формою у них був Studie (ескіз, етюд), що становить собою своєрідну психограму стану героя у певній ситуації. За цією моделлю будується новела - «виробничий репортаж» (І. Денисюк) «На роботі», яка складається із ряду «частин-етюдів», що являють собою «шматок дійсності» [5, с. 85].
Малу прозу Бориславського циклу І. Денисюк за способом моделювання нової тематики і структури жанру поділив на три групи:
)«твори перехідного періоду - від побутового нарису до оповідання з любовним сюжетом і до виробничого оповідання»;
)«виробниче психологічне оповідання стану, близьке до образка»;
)«оповідання й новела з новим типом сюжету - виробничим, основаним на соціально-психологічних категоріях, народжених стиком праці і капіталу» [5, с. 92]. жанрова бориславський цикл франко
Прозі І. Франка притаманна незаперечна жанрова системність. Кожен твір митця має свою тематико-структурну цілісність, свою змістову завершеність, але в сукупності, в циклах (як це ми бачимо на прикладі бориславського циклу) активна взаємодія жанрів, взаємодоповнення й жанротворча опозиція творять особливу форму - метажанр, своєрідну цілісність художнього світу письменника [ 5, с. 366].
На думку Т. Гундорової, Франкові загалом судилося творити на зламі різних епох (доби романтизму та позитивізму, позитивізму й модернізму), на межі геокультурних просторів (Львів виконував роль культурного міста між Західною Європою та Європою Східною, до якої належала ціла Україна) [1, с. 18].
На думку І. Денисюка, найбільший внесок в українську прозу зробив Франко своїми оповіданнями, новелами і романами з життя інтелігенції. Ними він подолав інерцію «сільського» стилю і впевнено, й вільно заговорив як інтелігент до інтелігента на рівні високого інтелектуалізму. Художній світ на рівні творів напрочуд багатий і поліфонічний, а вимір героїв далекий від однобічності. Тут є любов і політика, по-детективному розгадування тайн подій і характерів, по-романтичному заінтриговують «чорні» дами, ховаючи таємниці свого обличчя за непрозорим серпанком, виступають тверезі, але не засушені позитивісти - мужні обовязку, здорові тілом і духом у контрасті до звироднілих, патологічних, акцентуйованих [2, с. 147].
М. Легкий беззастережно стверджує, що у 70-ті роки XIX ст. українська література виходить із фази панування уснооповідності та вступає до наступної - фази, своєрідного повіствувального еклектизму. Стереотипність сюжетів і образів,привязаність до однієї людини, тематична вузькість, традиційність засобів зображення зумовили, з одного боку, тенденцію переходу автора на позиції всезнаючого розповідача, що уможливило розширення масштабу епічного і психологічного зображення, з другого - злиття уснооповідності з наративом «Я-оповідання» [3, с. 17].
Отже, автор майстерно використав різноманітні прийоми і принципи моделювання дійсності і парадигматичних відношень між персонажами, щоб з незвичною повнотою розкрити внутрішній світ героїв, відтворити цілісний світ у його єдності. Життєвий матеріал і авторське ставлення до нього вимагали пошуку нових форм оповідної структури, освоєння різних жанрів малої прози [4, с. 56].
Література
Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр / Тамара Гундорова. - Київ: Критика, 2006. - С. 18.
Денисюк І. Новаторство Франка-прозаїка / Іван Денисюк // Українське літературознавство. - 2008. - Вип. 70. - С. 147.
Легкий М. Уснооповідна манера викладу в малій прозі І. Франка / Микола Легкий. - Літературознавчі студії. Збірник НаУКМА «Магістеріум». - 1999. - Вип. 2. - С. 17.
Магера Т. Мала проза Івана Франка в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття / Тетяна Магера // Мандрівець. - 2008. - № 5. - С. 56.
Ткачук М. Жанрова структура прози Івана Франка (Бориславський цикл та романи з життя інтелігенції). Монографічне дослідження. Науковий редактор і післямова доктора філологічних наук, професора Р. Громяка / Микола Ткачук. - Тернопіль, 2003. - 384 с.