Жанрова система збірки Івана Франка 'Зів’яле листя'
Курсова робота
Жанрова система збірки Івана Франка «Зівяле листя»
ВСТУП
Поезія І.Франка віддзеркалювала його ставлення до навколишнього світу, прагнення до гармонії, краси, досконалості в житті людини і суспільства. Від молодечого романтизму і каменярського героїзму, долаючи власну ліричну драму і драму давніх ідеалів, дійшов поет у своїй творчості до філософського осмислення добра і любові, неоромантичного розуміння безмежної влади мистецтва.
Поезія Івана Франка - епохальне явище в історії української літератури, невичерпний художній універсум. Осягнути його прагнула кожна генерація дослідників, а поет і досі зостається невідкритим, незнаним (Є.Маланюк). Перші критики вбачали у його віршах римовану прозу і революційну тенденцію (Г.Цеглинський), крайній радикалізм (О.Огоновський) чи навіть обяв декадентизму (В.Щурат). Лише після Мойсея (1905) та Semper tiro (1906) cучасники звернули увагу на оригінальність художньої майстерності митця, еволюцію його естетичної свідомості та суспільне значення поетичної творчості (М.Мочульський, М.Коцюбинський, А.Крушельницький, М.Євшан, С.Єфремов та ін.).
У 20-х рр. ХХ ст. зявилися ґрунтовні дослідження М.Зерова, П.Филиповича, А.Музички, які розглядали Франкову лірику в історико-літературному контексті, розвіюючи міф про недосконалість її форми. Після глибокої паузи 30-х - І-ої полов. 40-х рр. почався новий етап франкознавчих студій, покликаний науково-пошуковою діяльністю М.Возняка, що сприяло зясуванню джерел, контактів, впливу середовища, життєвих обставин, світоглядних процесів, особливостей творчої індивідуальності письменника. Однак у повоєнних розвідках Ю.Кобилецького, Є.Кирилюка, Я.Яреми, О.Мороза та ін. переважав ідейно-тематичний аналіз окремих збірок, ігнорувалися проблеми художності. Правда, ювілейний 1956-й р. приніс кілька серйозних праць, що прямо чи опосередковано висвітлювали питання поетики Франкової лірики (О.Білецький, М.Рильський, П.Волинський, О.Бойко та ін.). Найкращою з них стала монографія С.Шаховського Майстерність Івана Франка, яка й досі не втратила своєї наукової цінності. Деякі аспекти художньої майстерності поета знайшли своє відображення на сторінках Українського літературознавства у публікаціях Р.Кирчіва, І.Ковалика, Л.Міщенко, З.Франко, С.Шаховського та ін. Отже, актуальність дослідження зумовлена відсутністю цілісного осмислення жанрової специфіки збірки «Зівяле листя» І.Франка.
Мета роботи - дослідити жанрову специфіку збірки «Зівяле листя» І.Франка.
Задля досягнення окресленої мети передбачено вирішення таких завдань:
-ознайомитись із науковою літературою, яка присвячена проблемі вивчення жанрів поезії;
-провести обстеження віршів збірки із метою виявлення основних жанрів літератури;
-виділити жанрову специфіку поезії Франка;
-оформити дослідження як курсову роботу.
Обєктом дослідження виступає поезія Івана Франка.
Предметом курсової роботи є жанрова специфіка збірки «Зівяле листя».
Практичне значення дослідження в тому, що його дані сприятимуть поглибленому прочитанню як окремих віршів І.Франка, так і всієї поетичної спадщини митця.
Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (26 найменувань).
РОЗДІЛ 1. ТЕМАТИКА ТА МОТИВИ ЗБІРКИ «ЗІВЯЛЕ ЛИСТЯ»
1.1 Особливості укладання збірки «Зівяле листя»
У збірці Зівяле листя поет надрукував три жмутки давніх і нових ліричних пісень з інтригуючою передмовою про щоденник небіжчика. Більшість франкознавців основною причиною появи ліричної драми вважала важку депресію автора, ті найжорстокіші удари, яких зазнав він у громадському житті (О.Білецький, Ю.Кобилецький, П.Колесник, Є.Кирилюк). Інші дослідники шукали пояснення в заміжжі Целіни Журовської, яке збіглося з виходом книжки (М.Мочульський, М.Мороз). Проте відкриття автентичного щоденника самовбивці (І.Денисюк, В.Корнійчук) суттєво ускладнило генезу Зівялого листя та змінило уявлення про жанрову природу, концепцію і поетику збірки. Текст дневника дає змогу простежити універсальний прийом двійництва, закорінений у той витончений психологізм, при якому в подвійному колі страждань окреслюються дві постаті: чоловіка слабої волі і залюбленого в життя автора ліричної драми. Тому Зівяле листя має ускладнену викладову форму, оригінальну систему безпосередніх та опосередкованих комунікацій з невигаданим світом любовних пристрастей, декорованих субєктивним чуттям поета.
Франкові у збірці «Зівяле листя» характерне було тріадичне мислення, яке за самою своєю природою є ворожим щодо раціоналізму будь-якого гатунку. Новоутворені тріади Івана Франка типу вічність - свідомість - пісня та інші схожі на тріадичну будову силогізмів часів ранньої патристики (вчення перших християнських теологів). Це само по собі свідчить на користь відсутності раціоналістичної домінанти у цьому творі. Однак повне творче переродження як втрата попередніх ментальних форм і набуття принципово нових у природі творчості однієї особи неможливе, тому попереднє реалістично-раціоналістичне світобачення поступається перед виром нових почуттів, але не зникає.
Формування естетичних засад Франкової збірки відбувалося за складних умов занепаду народницької доктрини світу та смутних віянь чогось нового, як у суспільному житті, так і в літературі. Позиція поета як «будителя» народу визначалася специфічним станом літературного життя Галичини, нуртованої ідеями пошуку нової світлої духовності.
Кажучи про Т. Шевченка й І. Франка, О. Білецький висловив припущення про неможливість їх порівняння, оскільки вірші Кобзаря вважав «криком душі, стогоном, звірянням почуттів», Каменяра ж - поетом думки» [3]. Характеристика Франка як поета думки була трохи похитнута ліричною драмою «Зівяле листя», адже художні засади її формотворчості ґрунтуються на трансформації почуття в ідею або чисту, абсолютну думку. У першому «жмутку» яскраво виражена перевага почуттів. Заявлені почуття лишаються такими ж до кінця збірки, але поступово почуття втрачають силу, раціоналізуються. Ця особливість поетики збірки «Зівяле листя» була спостережена Т. Гундоровою: «В цілому «Зівяле листя» стало неординарною формою вираження найінтимніших переживань поета, відбитих в його творах різних років і найбільш раціонального, навіть філософськи рафінованого оброблення ліричної теми».4 Почуття завжди мотивуються біографією поета. Біографічність творів Івана Франка можна пояснити позицією поета «писати і в поезії і всюди тільки правду». Неодноразово і в листах, і в теоретичних працях письменник звертає увагу на обовязковий звязок творчості й життя. Він наполягає на думці, що «щось нового, зовсім відірваного від світу його вражень, чоловік ніколи не міг і не може створити» [10]. Така позиція є наріжним каменем творчості письменника. Саме внаслідок визнання примату раціоналізму у найменших духовно-чуттєвих порухах людини, Франко вважав поезію декаденства тенденційною, штукою для штуки», звертаючи увагу на надзвичайий субєктивізм модерністської поезії кінця XIX століття. Раціоналістична домінанта в світогляді Івана Франка відбилася на різних рівнях його поетичного та літературно-критичного мислення. Варто зауважити, що він негативно ставився до модернізму, зяви якого в Західній Європі припадають ще на 70-ті роки XIX століття, вважаючи цей напрям виявом песимізму, шкідливого для української національної ідеї.
Модерністська тенденція в українській літературі починає свій розвиток від перекладів. Значна кількість їх належала перу Франка. Поет не обмежувався класичною літературою, в коло його перекладів входили також поезії В. Соловйова, твори французьких символістів, Верлена та Мореаса. Не проминуло уваги Франка поетичне гасло Верлена - «музика передусім», як і бездоганна евфонічна організація Лого віршів. Нахилом до алегоризації він значно завдячував західноєвропейським символістській та парнаській течіям.
Тож декадентська література не сприймається Франком тоді, коли вона не вкладається в межі національної ідеї. Загальновідомо, що словянські модерністи були не настільки виразними, як відповідні явища у західноєвропейських країнах. У цьому плані винятковим є феномен чеського модернізму, виразність якого ґрунтувалася на актуалізації національної ідеї. У тогочасній українській літературі дедалі частіше починають стрічатися національно скреслені образи й мотиви, попри активне використання образів та мотивів світової літератури, «літературний модернізм в українській літературі недвозначно асоціювався з націоналізмом, набував культурно-національного підтексту».
Із модерністськими ідеями збірку повязує розчарування у культурних і моральних цінностях життя, те, що індивідуальність губиться у загальному, прагнення до гармонії зі світом і бажання ліричного героя реалізувати себе як активну особистість. На думку Франка, «в своїй суті ті моди чи «літературні течії» є рефлексами тих духовних настроїв, які викликали розвій сучасної емансипаційної боротьби, з одного боку, соціальної боротьби за ідеал соціальної рівності й справедливості, а з другого боку - боротьби в сфері релігії й моралі між старою клерикальною традицією і новими критичними гуманістичними напрямами».
Вірші, які складають збірку «Зівяле листя»,- самостійні твори, вивершена художня єдність і водночас складова частина вищої єдності - циклу, який у свою чергу, як зауважував О. Білецький, є складовою найвищої єдності - протиставлення за принципом теза - антитеза, яку визначають збірки «З вершині низин» та «Зівяле листя» Циклічність виявляється не лише в сюжетно-композиційній структурі, а и у самій будові «ліричної драми»: три розділи («жмутки»), кожен з яких складається я двадцяти віршів. у межах кожного «жмутка» виокремлюється розподіл на теми, мотиви, також є виявом циклічної побудови твору [3].
Франковим винаходом є тематичне поєднання віршів на основі поетичного повтору, а саме: наступний вірш сюжетно повторює попередній, звязок здійснюється за допомогою окремого слова, синтаксичної конструкції, звукової синоніміки тощо. Для циклічної манери Франка характерне використання числа як організуючого моменту і як символотворчого засобу. Число осмислюється як спосіб перетворення хаотичних тенденцій та перетворення їх на систему впорядкованих духовно-інтелектуальних імпульсів. Особливу роль в збірці відіграє число три (3). Ось деякі з її парадигм: збірка поділяється на три «жмутки», третій же з них містить відому поезію «Тричі мені являлася любов» тошо.
Збірка має кілька смислових нашарувань, повязаних із світовою культурою та релігією, наприклад з буддизмом. Хоча розшифровка санскриту припадає на початок XIX століття, в українській літературі піонером в освоєнні індійської культури можна вважати Івана Франка. В автобіографічному оповіданні «Гірчичне зерно» поет згадував: «Мене вже з гімназії тягнуло на Схід». Його інтерес до староіндійської літератури відбився на багатьох творах і передусім на перекладах, які Франко писав усе життя («Сутта-Ніпата», «Махабхарата»).
Франкові властиве також Дантівське світовідчуття, прикмети якого можна побачити і в збірці «Зівяле листя». У цьому плані варто згадати про наміри поета, висловлені в листах до Михайла Драгоманова,
«дещо й на наше бідне поле перенести». Основою спорідненості «Божественної комедії» та «Зівялого листя» є вихідна ідея уявлення про гармонію буття й увага до особистісних страждань. Іван Франко вказував на те, що поема Данте «се не лише малюнок індивідуальної душевної драми, що відбулася в Дантовій душі; се щось іще більше, ще глибше: се малюнок душевного перелому в душі кожного чоловіка». Так само ми не можемо сказати, що «Зівяле листя» - відображення лише Франкової душі, страждання в драмі набуває більш загальнолюдського, філософського значення. Воно є стражданням в процесі творчого розвитку, породжене нуртуванням живого духу, потребою спізнання сутнісного від його першоджерел.
Кохання проводить ліричного героя через муки і тортури, через усі кола пекла до очищення. Хоча Дайте вказує точно, що Беатріче вводить його героя до раю, Франковий ліричний герой гине, його доля залишається ніби невизначеною. Кохання лише показало рай, але не взяло до нього. Ліричний герой збірки «Зівяле листя» в поезії «Матінко моя ріднесенька!» зясовує причини свого нужденного стану за життя та прощається з ним. Цей вірш містить прощання з любою ненькою, з жорстоким світом, але немає в ньому жодного заповіту. Герой полишає світ, коли душа його становить пустку. Йому немає чого полишити на згадку по собі. Темрява ночі вабить його. Антитеза ніч - день у даному випадку відповідає класичному семантичному наповненню: символізуючи боротьбу світла й темряви, добра і зла, любові й забуття.
Інтимні мотиви «ліричної драми» особливо виразні в першому «жмутку» збірки. Апогеєм виявлення любовного переживання стає сонет «Не раз у сні являється мені», в якому образ коханої перетворюється на привид, що несе смерть. Трагічне світосприйняття ліричного героя, викликане втратою коханої, безперечно, продиктоване власними негараздами в житті самого поета. В особі ліричного героя «можна бачити найкращий поетичний візерунок душі самого поета».
Незрідка в збірці «Зівяле листя» натрапляємо на Гетевські ремінісценції. Значним виявляється вплив Гетевого «Фауста» на поетичну творчість Франка. Щодо жанрової характеристики обох творів (драма), то вони не можуть бути названі драмами в класичному розумінні. «Фауста» Іван Франко назвав «штукою в штуках» тому, що в ньому поданий цілий життєпис у драматичній формі, показаний повільний і поступовий розвиток особистості, а не одне якесь завершене дійство. Те саме ми можемо сказати й про його власну збірку, названу «ліричною драмою». Герой постає перед нами не як стала одиниця, а як особистість у процесі розвитку. Його світогляд змінюється залежно від певних етапів еволюції власної душі. Якщо перший «жмуток» - це крик і стогін серця, кохання без надії на відповідь, то другий «жмуток» - сум за страченим почуттям. Третій «жмуток» найбільш віддалений від попередньої групи віршів, насамперед своєю трагічною філософічністю. Філософія зявляється природно тоді, коли герой переростає свої почуття через їх осмислення, коли вони стають для ліричного героя більш загальними та абстрактними поняттями. Поетична змістовність у цьому випадку розвивається від почуття нерозділеного кохання до самогубства як духовного зречення; від презентації любовного сенсуалізму (субєктивного стану свідомості) до поглибленого філософського аналізу.
Крім композиційної схожості, у «Зівялому листі» відчувається вплив «Фауста» й у виборі мотивів. Демонологізм Фаустівського типу представлений у X, XI, XII віршах третього «жмутка». У поезії «Надходить ніч» автор ставить на меті повернути читача до Фаустівського світу відчуттів через відображення характерного пейзажу:
Збірка «Зівяле листя» демонструє розвиток думки від стихійної рефлексії до заглибленого психоаналізу. Внаслідок проведеного самоаналізу ліричний герой позбувається «вертерівського» комплексу. Поезія Франка завжди приваблювала увагу дослідників глибиною свого філософського наповнення, хоча повного розкриття його філософсько-естетичної системи ще не досягнуто. Основними поняттями знаково-семантичної системи «Зівялого листя» є: розвій, дух, боротьба, чорт, душа, серце, світло й темрява тощо. Франко декларує необхідність поетичного осмислення життя і смерті внаслідок духовної потреби в опануванні кризовим станом.
1.2 Мотиви збірки Івана Франка «Зівяле листя»
Збірка Зівяле листя не була вислідом одномоментної творчої праці, як би цього можна було сподіватися, коли б він лише обробляв у поетичній формі цей щоденник.
У збірці йдеться про глибокі рани серця не лише автора щоденника, а й самого автора трьох жмутків Зівялого листя, яка, за визначенням І.Франка, є ліричною драмою. Однак у ній присутній і оповідний компонент: у першому вірші другого жмутку починається надсянська легенда. Нараційний компонент є одиним із членів вельми своєрідного психологічного паралелізму. Легенда - Се мого серця драма, - зазначає автор, немовби підкреслюючи вагу підзаголовка, як і загальну драматичну тональність збірки.
Оповідність ведеться від першої особи. Ліричний герой називає місце його перебування:
В Перемишлі, де Сян пливе зелений,
Стояв на мості я в важкій задумі
(Підкреслені тут і далі слова-образи мають автологічний характер). Думи линуть до коханої, щастя було лише привидом, лишився жаль по собі невмирущий. А далі - органічне вплетення в ліричну оповідь елементу епічного - власне надсянської легенди .
І я згадав одно оповідання,
Що тут над Сяном від народа чув [24, с. 138].
Епічна оповідь рясніє автологізмами за своєю природою: Замерз зелений Сян, на льоду Гладкий протерли шлях мужицькі сани; Юрба народу вийшла (на берег Сяну після служби в церкві). І ось зявляється чорна карета з чвіркою коней.
Малюнок дуже пластичний, позначений характерними епітетами (Упряж дорога, Полискує до сонця, ..з батога візник, мов з пістолета лускає і т д.). Усе западається і пропадає без сліду… Передостання строфа автологічна повністю (І не дізналися ніколи люди…), остання на межі автологізму замикає фігуру паралелізму і водночас саму ліричну драму (ця строфа є немовби квінтесенцією змісту всієї збірки):
Се мого серця драма !
Якби не ті літа важкої муки,
Пекучих болів, сліз і божевілля,
Глухої резигнації, скажених бунтів
Придавленого серця, то я сам,
Пригадуючи першу нашу стрічу
І той промінчик ясної надії,
Що блис мені тоді, - присяг би нині,
Що се був сон, надсянськая легенда [24, с. 139].
Другий вірш циклу відзначається дуже оригінальною версифікаційною побудовою. Це, мабуть, єдиний зразок такої версифікації в поезії І. Франка. Цей вірш є також структурою, в основі якої психологічний паралелізм. Але в образному плетиві вірша немало автологізмів. Пейзаж опівдні (згадаймо: Бійтеся біса полуденного): Довкола для ока й для вуха Ні духа !; у травах тріщать сверщики.
На такому тлі раптом здалека почувся голос сопілки, який спочатку видався героєві голосом його горя, його серця. На голос сопілки його серце заридало Без слів. Психологічний паралелізм завершується автологічними образами (майже на межі з прозаїзмами):
І стиха до строю сопілки
Поплив із народним до спілки
Мій спів [24, с. 140].
Третій вірш циклу теж є побудовою, в основі якої психологічний паралелізм. У вірші переважають номінативні образи, що межують з автологічністю, і лише в системі всього твору набирають метафоричності. Розмовну інтонацію мають такі рядки: Слух у них потопає, Аж за серце хапає. В останній строфі немовби сконцентрований характер поетики, як і автологічності:
Широке море, велике море,
Що й кінця не видати,
Та в моїм серці ще більше горе:
Я навік її втратив[24, с. 141].
Четвертий вірш другого жмутку сягнув вершин мистецтва у музиці. Тут знову ж таки поетичні звернення (риторичні фігури), побудовані на паралелізмах. Автологічністю, а то і розмовною інтонацією позначені такі образи: для мене скрута, Що то запалює серце пожаром. І зрештою кінцівка:
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу [24, с. 142].
У поезії Червона калино (пятий вірш циклу) автологізмів як таких не спостерігаємо. Так само і в четвертому вірші (Ой ти, дубочку). Окремі автологізми бачимо в загальній метафоричній структурі (знову ж таки з елементами психологічного паралелізму) вірша Ой жалю, мій жалю. Драматично-елегійна тональність цієї поезії не викликає таких, наприклад, образів: А тепер я не знаходжу для серця розради, або То брала за собою Мою душу з тіла.
Подібну структуру має восьмий вірш циклу. Але вона, ця структура, позначена й засадничою відмінністю. Вірш побудований у заперечній анафорі (перша частина ліричного визнання: Я не тебе люблю, о ні). Автор формулює своє поетичне кредо в образі, який не є тропом: Все, що дало мені життя, В красу перетопляв я. Цікаво, що в образах-порівняннях фігурують такі слова, як поліп, аж страх тощо. Є власні назви: Іксіон (батько кентаврів, убивця гостя, за свої злочини був прикутий до вогняного колеса, яке вічно оберталося, тому Іван Франко й пише, за Піндаром: Мов той Іксіон, вплетений у колесо-катушку), Сфінкс (майже суцільно автологічні рядки:
Кого зрадливий Сфінкс піймав, не пустить аж до гробу). Остання строфа завершує анафоричний смисловий ряд теж, по суті, автологічно (аж до розмовної інтонації):
Ні, не тебе я так люблю,
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію [24, с. 145].
Звернемо увагу, що вперше в українській поезії почуття, кохання порівняно зі Сфінксом.
Усміх коханої - як усміх осіннього сонця у млі. Знову своєрідний психологічний паралелізм. У девятому вірші, який починається риторичним запитанням (автологічним): Чому не смієшся ніколи?. Друга строфа має анфоричний початок і суцільно автологічну природу:
Чому не смієшся ніколи ?
Чи, може, лежить який гріх
Великий на твоїм сумлінні
І здавлює радісний сміх [24, с. 146].
Не гріх, а таємний смуток… Так розкривається драматичний підтекст образу ліричної героїні, до якої звертається закоханий.
Десятий вірш - один з небагатьох, який має заголовок, що передвіщає (сигналізує) подальший, до деякої міри, епічний план оповіді. Земля з-під ніг ліричного персонажа Утіка - стовпи, смереки Гонять, тільки миг-миг-миг. Або: .. лан за ланом, Сад за садом утіка. Утікає немовби весь світ. Але ні. Зорі у високому небі Не втікають, мов на доказ, що є в світі стійкість, лад. У структуру психологічного паралелізму (антитетичного) вперше вплітаються не лише земне довкілля (стовпи, смереки, лани, сади), а й небесні світила. Іронічно миготять зорі, немов сміються з душевного сумяття ліричного героя:
Ми і ти ! - неправда? - доказ,
Що є в світі стійкість, лад! [24, с. 146].
Це так звернулися до літературного героя зорі. Що важить гостро драматичне почуття неподіленого кохання супроти сяйва вічних зірок. Подальший (одинадцятий) вірш продовжує тему: Смійтесь з мене, вічні зорі! Майже неврастенічне визнання героя (цілком автологічні образи):
Я нещасний, я червяк!
В мене серце, нерви хорі [24, с. 146].
І далі так само: Я слабий, над труси трус; Я тікаю; Я - кайданник! Власне горе За собою волочу. Дванадцятий вірш циклу - один з найоригінальніших за своєю версифікаційною побудовою. Особливе його психологічно-екзистанційне наповнення. Голосні ридання серця, що страждає від неподіленого кохання, перетворюється в пісні. Мимохідь немовби формується сама суть творчого процесу, сама суть митця. Вірш складається з трьох тематичних блоків. Перша строфа - образ коханої. Друга (у формі риторичного звернення) - це портрет ліричного героя, суспіль позначений автологізмами.
В житті мене (ти) й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці - минаєш,
Вклонюся - навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш , добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями [24, с. 147].
Подальші рядки аж до закінчення строфи теж автологічні.
Пісенний, до деякої міри грайливий, ритмічний лад тринадцятого вірша не виключив драматизму з його тональності. Наскрізним тут є образ