Естетика постжаданівського 'мікропокоління' українських поетів

Естетика постжаданівського 'мікропокоління' українських поетів

Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Острозька академія»

Гуманітарний факультет

Кафедра української мови і літератури

Кваліфікаційна робота

на здобуття освітнього ступеня бакалавра

на тему:

«Естетика постжаданівського «мікропокоління» українських поетів»

Виконала студентка 4 курсу, групи Т-41

напряму підготовки 6.020303 «Українська література»

Хомяк Віра Василівна

Керівник - доктор філологічних наук, професор Кочерга С.О.

Рецензент - кандидат філологічних наук, доцент Лавринович Л. Б.

Острог - 2015 року

Зміст

Вступ

Розділ 1. Проблема постжаданівського покоління в сучасній українській літературі

.1 Сергій Жадан: персона ґрата української поезії сьогодення

.2 Естетика ідіостилю Сергія Жадана та його вплив на молодих поетів

.3 Феномен поколіннєвої орієнтації у літературі та його особливості у ХХІ столітті

Розділ 2. Проекція стилю Сергія Жадана у творчості молодих «піджадаників»

.1 Павло Коробчук: пошук власного голосу та епігонство

.2 Андрій Любка: кавер-версія, епатаж, самобутність почерку

.3 Олена Герасимюк: гендерне відголосся Сергія Жадана

2.4 Юхим Дишкант: геокультурний контраст та співзвуччя атмосфери художнього світу

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми. Дослідження сучасної літературної ситуації, зокрема нових тенденцій в українській поезії, її розвиток та еволюція - актуальні завдання українського літературознавства. Особливий інтерес викликає творчість сучасних поетів-двотисячників, які є спадкоємцями тяглості літературної традиції попереднього покоління 1990-х років, лідером якого є Сергій Жадан. В основі даного дослідження - ідіостиль Сергія Жадана та його вплив на естетику «постжаданівського» мікропокоління українських поетів. Поетичні коди Сергія Жадана, критики вбачають в творчості таких поетів: Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, Григорій Семенчак, Іван Коломієць, Олена Герасимюк, Андрій Любка, Павло Коробчук та Юхим Дишкант.

До цього часу в українському літературознавстві не порушувалося питання впливу поетики Сергія Жадана на цілу когорту наймолодших авторів та не розглядалася специфіка їхньої творчості. У науці постає проблема належного вивчення світоглядних аспектів сучасної молодої поезії. Запропонований у роботі аналіз творчості Сергія Жадана, Олени Герасимюк, Андрія Любки, Павла Коробчука та Юхима Дишканта дозволяє розширити уявлення про сучасну українську літературу не стільки в аспекті розгляду індивідуально-авторської поетики, скільки в контексті естетичної репрезентації сприйнятого як художньої цілісності поетичного покоління, що сформувалося під впливом творчості лідера девятдесятників Сергія Жадана.

Огляд літератури. Проблему становлення та вироблення особистого стилю Сергія Жадана вивчали Маріана Кіяновська, Роксана Харчук, Володимир Єшкілєв, Тарас Антипович, Лариса Березовчук. Роль топосу міста та біблійного дискурсу в поетиці Сергія Жадана вивчала Ольга Шаф. Під час дослідження та вивчення характерних рис покоління девятдесятників, ми послуговувались працями Івана Андрусяка, Євгена Барана, Леся Белея, Ігоря Бондаря- Терещенка, Олега Коцарева. На проблеми антиестетики постмодернізму звернув увагу Дмитро Дроздовський, результати якого ми використали в нашому дослідженні. Оцінку творчості досліджуваних нами поетів Павла Коробчука, Андрія Любки, Олени Герасимюк та Юхима Дишканта давали Василь Слапчук, Яр Левчук, Іван Андрусяк та Юрій Іздрик.

Метою дослідження є аналіз специфіки творів лідера покоління девятдесятників Сергія Жадана та його вплив на творчість «мікропокоління» поетів-двотисячників, їх поетичного інструментарію й художнього світу в контексті ідей та естетики постмодернізму.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

- виявити роль Сергія Жадана та його поетики в сучасній українській літературі як засобу первинної систематизації досвіду літературного покоління 90-х років ХХ ст.;

проаналізувати основні компоненти символічних значень у системі образно-метафоричних мовних засобів «мікропокоління» піджадаників;

визначити функціональні особливості в поезотворчості Павла Коробчука, Андрія Любки, Олени Герасимюк, та Юхима Дишканта;

окреслити вплив поетики Сергія Жадана на творчість молодих авторів та подальший розвиток української поетичної традиції.

Обєктом дослідження є ідіостиль Сергія Жадана та його слід в творчості наймолодшого покоління українських поетів.

Предметом дослідження є естетика художнього світобачення Олени Герасимюк, Андрія Любки, Павла Коробчука та Юхима Дишканта, зокрема зясування особливостей їхньої поетики та вплив творчості Сергія Жадана, використання його мотивів, поетичних кодів, семіотики тощо.

Теоретико-методологічна основа роботи. Пріоритетними в дослідженні постають методи цілісного та стильового аналізу, контактно-генетичний, порівняльно-історичний, типологічний методи.

Контактно-генетичний, порівняльно-історичний та типологічний методи використовуються у роботі з метою висвітлення специфіки українського дискурсу 1990-х та 2000-х років ХХ століття, визначення місця девятдесятників у цьому дискурсі в особі лідера покоління Сергія Жадана. Пріоритетними тут були праці українських учених (Маріанни Кіяновської, Роксани Харчук, Володимира Єшкілєва, Тараса Антиповича, Лариси Березовчук та інших). Методи цілісного та стильового аналізу використані при написанні розділів роботи, повязаних з дослідженням доробку поетів у контексті постмодерністського дискурсу. Основними були роботи Дмитра Дроздовського, Ігоря Бондаря-Терещенка, Ольги Шаф та ін.

Наукова новизна одержаних результатів. Уперше було здійснено аналіз творчості «мікропоління» двотисячників; виявлено вплив поетики покоління девяностиків та схарактеризовано особливості їхньої поезії, що є відображенням загальних тенденцій розвитку української поезії доби посттоталітаризму та постколоніалізму.

У дослідженні в системі образно-метафоричних засобів значне місце відводиться серіям словесних символів, які своїм концептуальним змістом відображають різноманітні сторони буття: від суспільних до особистих, особливості бачення дійсності, образного осмислення картини світу. Значна увага приділялась символічній системі біблійних міфологічних символів у поезії, що стають носіями певної світоглядної ідеї. У фокусі постійно перебували особливості відлуння жаданівської метафоризації молодих поетів - творення розгорнутого, багатошарового підтексту, що проявляється в підєднанні до змісту тексту вірша образного змісту, алюзії чи ремінісценції, які стоять за текстом. Метафоризація в творчості двотисячників наближається до герметичності, замкнутості, депресивності, відмежованості та глухоти до особистих рефлексій.

Теоретичне значення роботи полягає в концептуалізації нової дискретної термінології, яка є визначальною для характеристики своєрідності естетики покоління двотисячників та визначення її звязку з творчістю лідера поезії девятдесятників.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки роботи дають змогу розширити уявлення про художній світ молодих авторів, його місце в контексті української літератури в постмодерністську добу. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення і систематизації творчості літературного постжаданівського «мікропокоління».

Апробація результатів. Деякі положення та результати виголошені у формі доповіді на науковій конференції Національного університету «Острозька академія» «Дні науки». На конференції було обговорено деякі результати дослідження у формі дискусії.

Структура та обсяг роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури, що включає 58 позицій. Загальний обсяг роботи - 68 сторінок, з них - 62 сторінки основного тексту.

Розділ 1. Проблема постжаданівського покоління в сучасній українській літературі

1.1Сергій Жадан: персона ґрата української поезії сьогодення

жадан український поезія

Сергій Жадан став мало не іконою сучасної української літератури. За даними журналу Forbes він на першому місці впливових письменників сучасності. Вирішували це десять відомих українських критиків, хоча сам Сергій Жадан не погоджується з тим, що впливає на ціле покоління молодих поетів[18] Він є представником нової хвилі в українській літературі, лідером покоління «девятдесятників». Його творчості давали оцінку такі відомі постаті, як Павло Загребельний, Юрій Андрухович, Іван Андрусяк, Ігор Римарук, Ігор Бондар-Терещенко та багато інших. Вже в 1990-х Жадан-поет справив враження на українського читача свіжістю та свободою висловлювання, наявністю чіткого, власного, індивідуального стилю, що в подальшому не лише вдосконалився, а й став своєрідним означником сучасної літератури та «жаданівським» каноном. Автор збірок «Цитатник» (1995), «Генерал Юда» (1995), «Пепсі» (1998), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Історія культури початку століття» (2003), «Марадона» (2007), «Ефіопія» (2009), «Лілі Марлен» (2009), «Вогнепальні й ножові» (2012), збірки оповідань «Біґ Мак» (2003), романів «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the UKR» (2005), «Гімн демократичної молоді» (2006), «Капітал» (2006), «Ворошиловград» (2010), «Біґ Мак та інші історії» (2011), «Месопотамія» (2014), «Життя Марії» (2015).

Має зібрання творів: «Вибрані поезії. 1992-2000» (2000), «Маскульт» (з Юрієм Андруховичем і Андрієм Бондарем) (2003), «Трициліндровий двигун любові» (з Юрієм Андруховичем та Любком Дерешем) (2007), «Кордон» (з Ігорем Сідом і Андрієм Поляковим), «Прощання словянки» (2011).

Найвпливовіші українські критики дали оцінку творчості Сергія Жадана, наприклад: «Поетичний простір Сергія Жадана значною мірою орієнтований на сучасність і світовідчуття свого покоління, яке, на відміну від шістдесятників, вийшло за межу суто національної проблематики. Важливо, що його поетичний дебют був зумовлений ролевою настановою. Мовчазний і самозаглиблений (таке враження, що він ніби весь час ховається в себе, бо на поверхності життя нібито мерзне), він захищається саморобними іміджами, в якісь хтось може закохуватися, хтось - сміятися з їх аматорської незграбності, інші - відчувати завдяки ним свою значущість і вищість у світі. Тема духовної і філософської межовості України в ліриці Сергія Жадана знаходить вияв у протиставленні бажання активності, сили і безрезультативності, браку ефекту спільної дії. У світобаченні поета історія, яка позбавлена конструктивної сили, посилює в собі інстинкт смерті. Місто - відначальний стимул агресії і руйнації, зради і прокльону. Поет начебто пропускає крізь себе всю метафізику світового зла, щоб витягнути з-під неї незмінні духовні вартості», - зазначає Ольга Різниченко [7] А ще така характеристика письменника Березовчук Ларисою: «Сергій Жадан - підкреслено стильний, ексцентричний - навіть із фотознімків з викликом дивиться на нас, усією своєю істотою втілюючи справжній і заповзятий протест сучасній культурі. Залишається дивуватись інтуїціям цього юнака, не за віком прозірливого. Може бути, не просто один із представників молодіжної тусовки Харкова, а, передусім, Поет, у котрого душа, немов надчутливий радар, прийняв сигнали докорінних зрушень масової свідомості в напрямку дискредитації та деструкції традиційних для Заходу норм і цінностей» [7] Додамо, що Сергій Жадан відрізняється від інших своєю концепцією ліричного героя, котрий потерпає від депресії, а під іронією криється сум, котрий спускається «на дно» , щоб звідти винести загальнолюдські цінності, через брак яких ліричний герой перебуває в такому стані. Характерно, що під впливом своєї перехідної епохи 90-х, Сергій Жадан не міг бути іншим. Як сказав Юрій Андрухович, що деякі тексти мали бути написані саме в той чай. Саме в цю епоху мала розвинутись рок-субкультура, яка теж повпливала на світогляд тоді ще поета-початківця, девяностика Сергія Жадана.

Естетика девяностиків зачиналась у Харкові, у літгурті «Червона Фіра». Як і всі зачинателі, лідер Сергій Жадан ще ніс в собі соціальний відгомін вісімдесятників. Говорячи про традиційний напрям у поезїї девяностих, то Сергій Жадан вже класик свого покоління. Поетика Сергія Жадана традиційна, наскільки традиційною може бути сучасна класика. Він бере не оригінальністю версифікації, а неповторною тональністю, яка просто сказане робить класично сказаним. І дуже шкода, що свої останні речі Сергій Жадан лаштує під Йосипа Бродського.[5, с. 183] Іронічний напрям в поезїї девяностиків відчутно ослаб. Покоління девяностих вже не сміялося, вони плакали сльозами біблійних пророків. Зрештою, вони першими відкинули екстремальність існування як норму і стали фактично першими професійними літераторами.

Хоча в українській літературі триває формування зовсім нового сучасного стилю. В поезїї це, найперше її предметність, а також наочне бажання оперувати конкретно відчутними категоріями, а не сновидчими ідеями. Себто, зявляється фактурність. Сучасна поезія стримить до аритмічності, складового збою, за словами Ігоря Бондаря-Терещенка [10, с. 64]

Як зазначає Олег Коцарев, що десь від середини двотисячних років Сергія Жадана сміливо можна вважати культовим письменником, одним із найпопулярніших в умовному некомерційному сегменті сучасної української літератури. Незабаром до цього додався такий неодмінний для постколоніального суспільства компонент, як певне визнання за кордоном - передусім у Польщі, Білорусі, німецькомовних країнах та в Росії. Найпростіше його можна схарактеризувати як абсолютну відкритість і відвертість, демократизм, ненавязливість та відсутність дистанції. Тобто, повна протилежність тому наповненню, що міститься в понятті «культовий письменник». Хоча, це особиста справа Сергія Жадана й усіх інших культових та не культових письменників як вони спілкуються зі своїми колегами і читачами. Але є нюанс. «Перше цвітіння» Сергія Жадана випало якраз на той час, коли писали свої перші твори чи вперше десь виступали ще молодші автори - так звані двотисячники. Тому, якщо Сергій Жадан не став для декого зразком, то принаймні помітно вплинув на їхню манеру публічності, що пізніше і виявилося [39]

Сергій Жадан дав органічний та яскравий приклад альтернативи серйозному та пафосному декларуванню громадської позиції. Коли письменник був організатором харківського Майдану, він уникав гучних гасел, ні за яких обставин не втрачав почуття гумору та іронії, та зрештою, рівноваги. Такі погляди зближують його із Михайлем Семенком, про творчість якого Сергій Жадан написав дисертацію «Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка». Але найбільша подібність виявилася в організаційній діяльності. Що тільки не організовував Сергій Жадан у 1990-х та 2000-х роках, переважно в Харкові: фестивалі, концерти, читання, акції… А 2004 року він був комендантом помаранчевого наметового містечка на харківській площі Свободи. Однак, сам письменник говорить, щоразу підкреслюючи: «Я не політик, а письменник». Сергій Жадан дозволяв собі досить різні, іноді екстравагантні вчинки, декларації та погляди в соціальному аспекті [33]

Схильність до епатажу була домінантною рисою ранньої творчості Сергія Жадана. Здебільшого це була ненормативна, інвективна лексика, іронія, ламання мистецьких канонів та явищ, або, іншими словами, Сергій Жадан просто писав з матюками та дозволяв собі здійснювати маніпуляції не лише з імям естрадного виконавця Степана Галябарди, а й із Тарасом Шевченоком чи Максимом Рильським.

Олег Коцарев згадує: (щодо матюків) «Свого часу мені довелося побувати на захисті кандидатської дисертації Сергія Жадана у Харківському національному університеті імені Василя Каразіна. Дисертант розповідав про українських футуристів двадцятих років, а одна зі старших викладачок, яка була присутня на «процедурі», слухала-слухала, а потім раптом повернулася до своєї колеги і сказала приблизно таке: «Все це добре, але вірші з матюками писати - це хіба можна?!» Минув час, Сергій написав чимало не лише віршів, а й прози зі специфічною лексикою» [39] Та чи треба тут виносити схвальні чи нищівні вердикти, адже кожен читач сам вирішує, які слова він сприймає, а які ні. Варто сказати, що лайка в творах Сергія Жадана виконує функції не так епатування (навряд чи зараз когось здивує така лексика), як надавання колориту. А от справа з класиками куди складніша. Сергій Жадан відверто дражнить консервативного читача та апелює до варіації на семенківську тему: «Сьогодні вдень мені було так нудно, ніби докупи зійшлись Олесь, Вороний і Чупринка».

Без чого був би, мабуть, найбільш неможливим літературний феномен Сергія Жадана - то це без його характерної мови. Їй притаманний специфічний ритм, із риторичними зворотами, перепитуваннями, повторами:

Чим цікавиться сучасне мистецтво?

В тій дірі, в якій воно опинилось, сучасне мистецтво

цікавиться виключно чорно-білими карточками,

на яких сфотографовані наші легені - діряві,

наче вітрила китайських

риболовецьких човнів [24, с. 65]

Але це не головна проблема мистецтва. Далі автор озброюється іронією і зі смутком визнає, що є ще більша проблема - коли цим мистецтвом ніхто не цікавиться. Сергій Жадан вдається до описів, вшиванням в полотно вірша пісенних елементів, зокрема колядки, що виконують греко-католики в автобусі. Просторіччя, матюки, сленг, - це далеко не всі інструменти поетичної мови Сергія Жадана. Цей уривок кумедно-самоцитувально сполучується з наступним, що демонструє головну проблему самого мистецтва - тих, хто його творить і задає тон:

Про що пишуть сучасні поети?

Сучасні поети пишуть про зникаючу, примхливу

субстанцію свого страху [25, с. 112]

Так і є. Але назвати й назвати автору сучасну поезію поезією важко, коли цей дискурс створений субстанцією страху, і особливо коли цей страх не збігається зі страхом читача, а є лише підсвідомими виплесками проблем автора, а відтак звідси й зявляються проблеми мистецтва, тому й Сергій Жадан пояснює, чому мистецтво опинилось там, де воно зараз є. Однак списувати все на особисті комплекси теж не варто, бо ж не одна людина творить мистецтво, а певна когорта суспільства, на яку воно впливає, а вона відповідно на нього. Та який вплив переважить, такою й буде загальна атмосфера. Уривок з наступної поезії зі збірки «Прощання словянки» яскраво ілюструє, яким бачить суспільство поет, які його запити, навіть в що одягнені двоє друзів-картярів, і як один одного хочуть «кинути на гроші». Притаманна цьому віршу фірмова іронія Сергія Жадана:

Скільки доводилось бачити даунів,

але таких навіть я не бачив.

Один у футболці Звоніміра Бобана,

інший - у футболці Бобана Марковіча,

така собі збірна Югославії з клоунади. [29, с. 97]

Але також в поетичній практиці Сергія Жадана наявна особлива на мелодійному рівні мякість, повітряна легкість, створена за рахунок ритміки вірша, що свідчить про майстерність форми і гармонії звукопису поета:

І коли почалась облава, його нарешті вивели,

І почали викладати на стіл його особисті речі.

Все, що вони знайшли, все що врешті виклали,

Лише додавало усьому цьому якоїсь величі:

Його мундштуки, його відмички,

Всі страхи його і всі його звички.

Герби неіснуючої держави, фальшиві рецепти,

Квитки до Варшави [26, с. 124]

Неодмінна риса мови Сергія Жадана - також лексична простота, насиченість розмовними виразами. А ще - русизмами. Часто через усі ці речі його письмо переходить межі властиво літературної мови, не кажучи вже про чималі розбіжності з мовними стандартами письменників-традиціоналістів. Здається, що мова Сергія Жадана в цьому сенсі є певною мірою письмом-компромісом між літературною мовою, повсякденним діалектом україномовної меншини східних областей (адже Сергій Жадан походить саме з цієї, часто ігнорованої групи населення) та неправильною російською більшості мешканців Сходу нашої країни. Навряд чи хтось заперечуватиме, що на тлі реанімації іншими авторами забутої лексики, активного застосування сленгу, вітчизняній літературі не завадить також і цей підхід [46, с. 8] Хоча мовне питання особливо болюче. Роксана Харчук сказала про Сергія Жадана, що він російський письменник, який пише українською мовою. Але ми не поділяємо такий наскрізь формалізований в бік політики підхід до творчості поета такого штибу. Наприклад, в романі «Депеш мод» герої розмовляють українською, так само як і «Месопотамії», але відомо, що ніхто в Харкові не розмовляє українською. Сергій Жадан, котрий дотримується реалістичної моделі писання, «українізував» своїх героїв. Хоча ми говоримо про літературні координати його простору, а не політичні переконання, які сам письменник і так продемонстрував під час останніх подій революції.

Як сказав сам Сергій Жадан в одному інтервю: «Писання для мене - створення одного мегатексту, який розбивається на шматки. Щось трансформується у вірші, щось - у прозу. Пишу багато - і це моя свідома позиція. Це ніби один наскрізний текст. Я став уважнішим до деталей, більш людяним стосовно персонажів. У мене зявилося більше ніжності та співпереживання у ставленні до героїв. Це те, чого не було у першій прозі чи в ранніх віршах. Мене чимдалі більше цікавить сюжетність, можливість не просто зафіксувати якесь почуття, рефлексію, картинку, яку побачив, а спробувати вибудувати сюжет, показати героя, мотивувати його поведінку, вчинки. А потім вивести з усього цього якусь мораль» [32]

Підбивати підсумки, коли йдеться про Сергія Жадана, звичайно, рано. Але вже нині можна говорити про деякі засадничі речі. Саме Сергій Жадан став перехідним містком від одного літературного покоління до іншого, задав тон сучасним наймолодшим поетам та спробував поєднати буденні речі з вічними людськими цінностями

1.2Естетика ідіостилю Сергія Жадана та його вплив на молодих поетів

Все починається зі стилю, спочатку індивідуального, авторського, а потім і напряму чи течії, які обєднують стилі авторські, індивідуальні. Дмитро Чижевський так висловився з цього приводу: «Епохи, - писав він, - схарактеризовані за стилями, є не хронологічно обмеженими урізками часу, а - надчасовими цілостями; до центральних зявищ цих цілостей тяжать часто окремі зявища, що стоять досить далеко від них, входячи хронологічно в рамки іншої доби, іншого часу. Лише коли нам вдасться таким засобом усистематизувати матеріал історичного минулого, ми можемо бути певні, що застосування схеми культурних стилів (чергування двох типів мислення - тяжіння до простоти, реалістичності зображень і до ускладнених, метафоричних форм) може бути плідним та продуктивним» [1, с. 437]

Стиль Сергія Жадана помітно еволюціонував з часів заснування літературного угрупування «Червона фіра» разом з Романом Мельниковим та Іваном. Пилипчуком, яке за значущістю було рівним «Бу-Ба-Бу». Молоді автори мали великий вплив на культурне та літературне життя Харкова 1990-х років: тут відбувалося видання антологій, взаємна критика, рецензування й взаємна презентація. Слід сказати - за доволі малосприятливих обставин. Між 1995 і 2000 роками відбувся крах україномовної преси, коли кількість російськомовної періодики становила 71 % проти 23% україномовної, що мало ще за 5 років до цього цілковито протилежну картину - на 70% україномовних видань припадало 18% російськомовних. Тлом цього став занепад книговидання як такого й комерціалізація медій [59]

Те, що «червонофірівці» вважали себе продовжувачами справи батька українського футуризму Михайля Семенка, неодноразово ними підкреслювалося. З традиції футуризму беруть свій початок епатажність і бажання вирватися за усталені рамки - власне, те, без чого неможливо було подолати канони соцреалізму та започаткувати нову поезію. Володимир Гаряїв, учень Михайля Семенка, який іще на початку 1990-х мешкав у Харкові, знав поезію «червонофірівців», підтримував думку про спадкоємність поколінь - і навіть «посвятив» Сергія Жадана у Прєдсєдатєлі Земної Кулі на дійстві, що нагадувало аналогічну подію з коронуванням В. Хлєбнікова (вона відбулася в Харкові 1920 року за участі Сергія Єсєніна, Анатолія Марієнгофа та інших поетів-модерністів) [53]

На думку Сергія Жадана, обставини, в яких доводиться працювати сучасним письменникам і поетам, стали значно сприятливішими: в 90-х не існувало ні мережі книговидавництв, ані майданчиків для спілкування, ні аудиторії, готової сприймати україномовні літературні тексти. Нині молоді автори мають кращі стартові умови, хоча, на думку Романа. Мельникова, потреба боротьби, активна громадянська позиція наразі дуже актуальні. На якість літпроцесу посутньо впливає Інтернет: з одного боку, він відкрив можливість поетам реалізуватися, донести свою творчість до широких мас, а з іншого - знищив літературну ієрархію, скинув із пєдесталу авторитети, культивовані колись «товстими журналами» та підручниками [53]

На запитання, чи готові сьогодні «фіряни» як представники старшого поетичного покоління «напучувати» молодь, Сергій Жадан та Роман Мельників усіляко відмовлялися від усвідомлених спроб, проте їхні впливи наявні, як підкреслив Ігор Оржицький, і дуже відчутні в поезії багатьох молодих поетів: «Бо краще писати добре під впливом Жадана, ніж без жодних впливів, але погано…» Та успіх (комерційний, інформаційний) котрогось із письменників (так само як і їхня «зміна кваліфікації»), зазвичай, призводить до подальшого розпаду літугрупування (Юрій Андрухович все ще є, а «Бу-Ба-Бу» - ні, Сергій Жадан - є, а «Червоної фіри» - немає, є окремо Степан Процюк і окремо Іван Андрусяк, а от «Нової дегенерації» вже немає).

Та розглянемо ідіостиль та естетику творчості Сергія Жадана. Його лірика у якій система образів, теми, мотиви націлені на художнє осмислення проблем «втраченого покоління» у деградуючому суспільстві у звязку з деморалізацією міської культури, належить до урбаністичного проблемно-тематичного різновиду цього роду літератури (який виділяється поряд із громадянським, пейзажним, інтимним, філософським). «Лірика міста», що постає як «результат осмислення технологічної експансії, відкриття деміургійно-технократичної ролі людини», за словами Анни Білої, набуває актуальності на початку ХХ ст. у річищі авангардного мистецтва, передусім футуризму[8, с. 37]

Творчість лідера цього напряму Михайля Семенка стала свого часу для Сергія Жадана не лише обєктом глибокого наукового вивчення, а й світоглядно-стильовим фундаментом для формування власного поетичного почерку(на це вказує і Роксана Харчук). На нашу думку, саме провідна роль топосу міста є однією зі спільних поетикальних рис лірики обох митців, яка витікає з авангардистського типу художнього мислення, спрямованого на руйнацію застарілих культурно-мистецьких канонів та пошук революційно-нових поетичних форм. Проте реалізація топосу міста у віршах Сергія Жадана дещо своєрідна. Прикметно, що дисертація Сергія Жадана стосується творчості Михайля Семенка.(«Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка»).

Як стверджує Ольга Шах, «відштовхуючись від фройдівської опозиції природи та культури як жіночого та чоловічого начал, урбаністичне середовище (як результат культурного поступу) в художньому тексті наділяється такими рисами,як активність, штучність, механічність, швидкий рух, центрація, тобто асоціюється з «маскулінним» [57]

Поетичний стиль Сергія Жадана свідчить про абсолютну перевагу маскулінного начала в його поетичному світовідчутті. На ідейно-тематичному рівні переважають «летальні» мотиви - смерть, самогубство, алкоголізм, наркоманія, моральна деградація, самотність, відчуження. (Для порівняння: у «фемінній» ліриці Наталки Білоцерківець, Маріанни Кіяновської та ін. домінують «вітальні» мотиви - кохання, зачаття і народження дитини, віра, любов як запорука світової гармонії). Форма поетичного викладу в Сергія Жадана також «чоловіча» - по суті, є наративом, що наближує його лірику до епічних творів. «Наративність» чоловічого письма свідчить про «неповноту» чоловічого субєкта, зумовлює постійний пошук ним обєкта, який уможливить його креативну реалізацію.

Вагомою ознакою характеру лірики Сергія Жадана є концептуальна роль у ній топосу міста. Урбаністичні реалії у віршах сучасного українського поета (подібно до ранньої лірики Михайля Семенка) виконують здебільшого функцію ситуативного тла [57] У вірші «Big Gangsta Party» (збірка «Марадона», 2007) місце і час описаних подійподаний уже в першому рядку: «Харків, 94-й рік». Аналогічно в поезії «Chikago Bulls» (з тієї ж збірки): «Харків, 96 рік».

Доволі суперечливі трактування можуть викликати умовно релігійні образи творчості Сергія Жадана. З одного боку, вони часто постають у відверто іронічному контексті. Наприклад, дуже скептична розповідь про те, як буддисти встановили ступу миру в колишньому піонерському таборі на околиці Харкова. Тут сама ступа нагадує ліричному героєві дошку оголошень, а буддисти - зеків, та й ритуали їхні, особливо ті, в які хочуть залучити гостей свята, смішні й незграбні, десь як і піонерські, що провадилися тут раніше. Або ось така «колядка», що її співають контрабандисти після повернення з-за польського кордону:

Тепло й благодать сходять на землю Галичини,

На наші теплі приходи, на наші церкви,

Криті сріблом та авіаційним дюралюмінієм.

Спаситель стоїть поміж наших овець,

В руках у нього - коровячий дзвоник,

І він грає нам наше греко-католицьке ска.

Цар Соломон приходить на Галичину

З боку словацьких гір,

Із серця в нього росте прикарпатська ганджа,

З якої він наробить куті для веселих

Дітей з прикордонних районів [24, с. 89]

Але біблійний міф все ж активно використовує поет. Образи Спасителя та Соломона зображені зовсім не так, як в звичайному уявлені, де вони наділені мудрістю, благодаттю та всепрощенням. Сергій Жадан, застосовуючи біблійну образність, таким чином викриває нестійке становище міфу взагалі як такого. Це колективне несвідоме в порівнянні з однією особою зазвичай уявляється сильним і непроминущим. Але в нього є хисткість. Греко-католики, які торгують за кордоном спиртом, а тоді купують іконок і всякого релігійного причандалля викликають не найприємніші асоціації. Церква - стала установою: з рахунками, торгом і т.д.. змінились образи Спасителя та святих. Ще Ніцше писав, що церква є однією з установ, і до того ж однією з найоблудніших. Звичайно, ми не займаємось агітацією антирелігійних цінностей. Але це - дійсність, яку бачить поет, їдучи в автобусі і яку описує. Ламання міфу Сергія Жадана в тому, що міф - це готова, по суті, система дій, певна програма. У вірші «Святий Георгій» поет зумисне міняє місцями змія та Георгія: змія описано шляхетним, сильним, а Георгія на противагу - не втіленням добра і справедливості, а уособленням поганих рис. В цьому і полягає істина: не зважаючи на міфологічні маркування, побачити, де добро, а де зло:

Але виїжджає з міста святий Георгій,

трима в руках патичок і вервиці з чорної глини,

стоїть, умовляє змія,

мережить промови довгі,і напинає тенета чернечої павутини[29, с. 41]

Випадає згадати й різні інтервю, чати з Сергієм Жаданом, у яких він не давав особливого приводу сумніватись у своєму скептичному погляді на релігію, віру тощо («Чи вірите Ви у святого Миколая?» - «Я вірю в соціальну справедливість», це майже автоцитата з «Депеш мод»: «я не вірю в церкву, я не вірю в соціальну справедливість, я не вірю в революцію»).

Та це не пояснює численних християнських образів більшої чи меншої виразності й насиченості. Хоч би й така цитата:

Врешті-решт відступила сльота осіння.

Після всіх поминальних судом

Над його чолом птахи воскресіння

Сплели тернове гніздо [21, с. 23]

Сукупність менш очевидних речей - постійні «рибячі» образи (на початку 2000-х років в інтервю Сергій Жадан трактував їх саме як християнські). Специфічну роль відіграє релігія й віра у «Ворошиловграді». Вони повсякчас стають обєктами іронії, але ні на мить не заперечуються цілком і «по факту» відіграють винятково позитивну роль [19, с. 40]

У вірші «Словники на службі церкви» ліричний герой, від якого кохана назавжди їде за кордон, не вміє молитись, але готовий почати робити це, бо так мимохідь запропонувала вона - очевидно, молитва в даному випадку відіграє роль радше символу безнадії, ніж практичного способу втілення побажань, але є також своєрідною опорою «попри все», можливістю ще раз удихнути повітря, навіть якщо його ніби й нема.

Вірогідно, що сам Сергій Жадан трактує все це якось інакше, по-всякому може сприйняти подібні мотиви й кожен окремий читач, але в його творчості віра (ясна річ, позаконфесійна, неформальна, стихійна, частково деконструйована, може, навіть не до кінця усвідомлена) відіграє роль такого собі внутрішнього не завжди виразного «кістяка» подій, на який можна спертися й через який відбувається загадковий, безперервний, пульсуючий звязок зі світом. Така умовна, але неминуча «релігійність» чимось нагадує тичининську [39] Можна сформулювати й так: чи не в більшості випадків Сергій Жадан шукає любов, добро і віру навіть там, де їх, на перший погляд, не може бути за визначенням.

Про любов земну, романтичну, на тлі матюків, контрабандистів, стьобу, наркотиків, алкоголю, ультраконсервативно налаштований читач міг би очікувати порнографічних одкровень або, в крайньому разі, гранично приземлених і практичних проявів кохання. Але тут Сергій Жадан не виправдовує очікувань. Почати варто з того, що в багатьох його текстах кохання або відсутнє взагалі, або не відіграє якоїсь домінантної ролі, і вже точно не прописується у дуже відвертий чи дуже цинічний спосіб майже ніколи. Переважно воно функціонує як «стосунки», як щось таке, що провокує життєві колізії, екзистенційні роздуми. Часто «приховується» за якимись іншими мотивами. Характерними прикладами любовної лірики Сергія Жадана є уже згадуваний нами вірш під назвою «Словники на службі церкви» з віртуальної збірки «У.Р.С.Р.» (вона так і не виходила друком окремо). Процитуємо з нього дещо:

Так сталося, що жінка, яку він любив,

Вирішила виїхати з його країни,

Просто сказала йому одного разу,

Знаєш, я маю їхати,

Навіть якщо ти назавжди покинеш цю країну,

Я спробую телефонувати на твій номер,

Навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла,

Я гортатиму свій йобаний словник,

Ніщо її не зупинить

Ніхто її не переконає

Близько 100 тисяч слів

І словосполучень

І навіть не можна

З нею поговорити [27, с. 151]

Тобто кохання в Сергія Жадана постає річчю передусім духовною, метафізичною, врешті - душевною. Такою, що може дати людині драйв, радість, силу, як у «Паприці», чи «збити», як у «Каса довідок не дає». А може, не духовною потугою, а явищем природи? Таке чутливе сприйняття цієї теми у жодному разі не може приховати жодна іронічна маска, чи ненормативна лексика, принаймні, для уважного читача.

На перший погляд, може здатися, що Сергій Жадан вибрав футуристичну модель поведінки в культурі, для того, щоб вибудовути свій імідж на тотальному нігілізмі, на «скиданні з корабля історії...» До цього висновку можуть підштовхнути публіцистичні ескапади поета типу опублікованої в «Літературі плюс» за квітень 1999 г. - анонсу художнього фестивалю: «Пафос версифікаційних вправ швидко минається разом із занадто близьким долученням до історії у прямому її розумінні разом їх забльованним диваном П. Тичини, поклеєними скотчем автографами футуристів, бібліотеками спілчанских стукачів, самописками Мисика, письменницьким мотлохом, серед якого проходить твоя буремна юність»[7] Але це не так. Эстетика історичного авангарду була орієнтована на суспільну життєбудову, на магію облаштування світу. Сила культурної і, як наслідок, творчої позиції Сергія Жадана - в апології реального теперішнього, а не патетично-будетлянських химерних «ясних світанків майбуття». Та за надто малий проміжок часу виявилося, що дійсність України стає зовсім не такою, якої прагло молоде покоління справді нових українців - творча генерація девяностих. Цім гірким досвідом проймається лірична рефлексія поета:

Ми відкривались, творили шпарки.

Теплі вітри мимоволі занесли

Смуток у душі, мов мед у соти

Як ми трималися, Бога ради! -

Попри усі божевільні гризоти,

Попри зидрочки рядянскої влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,

Стишена хвиля, сутінь озерна.

Схиблений час розтинає, мов жорна,

Спільного досвіду темні зерна [28, с. 36]

Характерні для ідіостилю Сергія Жадана й вірші-міркування, які, загалом, досить розвинені т. з. «середні форми». Вони найбільш «безпроблемні» з погляду версифікації, бо ритмічна напруга та чітка строфічна будова укорінені в наративі та досить прямолінійному, суто логічному розгортанні тексту. Щодо змісту такі вірші є рефлексією на теми суспільної історії сучасної України. В перших збірках Сергія Жадана визнання читачів отримала відверто сатирично-іронічна позиція по відношенню до малопривабливих пострадянських реалій:

Бідує місто. Кинувши фрезу,

Робітники на заводському ганку

Лаштують косяки, бузять бузу,

Розводять спирт, заводять варшавянку

І, втерши соплі та скупу сльозу,

Масовки перетворюють на пянку [26, с. 137]

Саме у віршах-міркуваннях сконденсовані гротескні образи сучасного міста. Але в них нема тієї метафізики всесвітньго зла, яку виявили деякі критики. Сергій Жадан подає урбаністичну тему, перш за все, в соціальному аспекті без будь якого «позитивного» естетичного пафосу і поетизації (а тим більше, в порівнянні з такими неперевершеними корифеями урбаністичної експресії, як Михайль Семенко чи Богдан-Ігор Антонич). Для сучасного поета міське середовище стає своєрідною лупою, котра дає змогу в деталях роздивитись гримаси новоукраїнського карнавалу. Саме такі констатації викликають вже не сміх, а жаль і співчуття:

Брудні платформи, потяги і пиво,

І привокзальний збуджений майдан,

Де в електричках гамірним напливом

Зника чергова доза громадян

Де доокола на дахах похилих

Шумливо-гучно всілися граки -

Трибуною втамовують, як хмільно

Танцює Харків - місто байстрюків [26, с. 140]

У віршах такого характеру нічого аж надто самобутнього немає, бо в першій половині 90-х років хіба що ледачі до безтями поети не вправлялись у постколоніальній іронії, за словами Юрка Іздрика. А от еволюція, яку пройшов Сергій Жадан у баченні та розумінні соціальних процесів, викликає справжнє зачудування глибиною та людяністю: вони віднайшлись у свідомості поета, що зумів відкрити для себе і у собі історичну память. Вона проснулась тоді, коли людина-митець виявила сили і бажання бути своєчасним, знайти такі терези, що зрівноважують плин Хроносу в реальному світі і у свідомості поета. В такому випадку не буває зверхності точки зору, притаманній людям, котрі відчувають себе «попереду» життя - позиції пророків, фанатиків; не буває і хворобливо-меланхолійної закоханості у минуле, коли найголовніше для людства і людини - «позаду».

Але все пронизуючим лейтмотивом творчості Сергія Жадана є гностично-депресивний погляд на світ. Під його іронією ховається туга, під постійними жартами - жах від розвергнутого хаосу. У світі Сергія Жадана все погано, і цей стан носить загальний характер, поширюючись повсюдно. Скажімо, у вірші «Військкомат» мати вмовляє сина піти в армію. У ході розмови зясовується, що син, наркоман і дебіл, «оборона країни гірше, ніж захист «Челсі», а мамі нічим поклеїти шпалери, тому що весь клей винюхав син. Тобто погано всім: мамі, синові, країні, і навіть власнику команди «Челсі»:

Ну, чому, - каже вона,- ти не хочеш піти?

Як це чому?

Та тому, що я дебіл!

Ти розумієш - дебіл!

А дебілів у армію не беруть!

Навіть в нашу, українську! [27, с. 148]

Юродствуючи, син заявляє, що, ставши сапером, викопував б протипіхотні міни, клав би їх собі під ліжко і слухав, як вибухівка пускає коріння, подібно цибулі. З іншого боку, те, що відбувається в цьому вірші, можна з такого погляду: діалог призовника і його матері нагадує внутрішні суперечки між «Я» і «Над-Я» за Зигмундом Фройдом. Мати вмовляє героя виконати обовязок, герой говорить речі, які знижують його соціальний статус. Відповідно до теорії депресії за Зигмундом Фройдом, «Над-Я» тисне на «Я»: до тих пір, поки «Я» пручається і захищається, депресія проходить в невротичний ключі, якщо «Я» піддається, починається психоз. Тобто мова тут може йти про внутрішню боротьбу, що перешкоджає падінню вглиб психозу.

Вірші Сергія Жадана невротичні, але це невроз на грані, за якою знаходиться істинне божевілля. Його ліричний герой уважно спостерігає за поведінкою, звичками, modus vivendi людей, що знаходяться на наступній стадії безумства:

В березні, коли в місті додається божевільних,

що гріються в книжкових магазинах і безкоштовних туалетах,

як тритони повертаючи на світ коричневі очі [27, с. 143]

Це з «Дитячої залізниці», де невроз має депресивний характер. Недарма інша назва депресії - печаль - зустрічається в останній строфі вірша:

І цей сніг теж, ніби старе полотно

складене в громіздкий комод неба,

не накриє твоєї печалі [27, с. 144]

У християнстві є таке поняття, як Покров Богородиці, який рятує людей від бід і тривог. Існують народні уявлення, згідно з якими перший сніг ототожнюється з Покровом Богоматері. У Сергія Жадана старе полотно (Покров Богоматері), також ототожнюється зі снігом, але підкреслюється, що він «не накриє твоєї печалі». Найпростіше пояснення полягає в тому, що це березневий, тане сніг, який вже не може виконувати функції першого снігу-Покрова. Пояснення психоаналітичне могло б полягати в тому, що Богоматір - це втрачений первинний обєкт, втрата якого, за раннім Зигмундом Фройдом, і веде до депресії.

«Жити - означає померти» - це майже математична тотожність, характерна для смислотворення автора. Сам вірш, як і багато поезій Сергія Жадана, розташовується посередині, в просторі між життям і смертю. Макабричні мотиви є одними з домінантних в ідіостилі Сергія Жадана. Летальність і фатальність існування вдало поєднуються з вітаїстикою і останні рядки:

Щоб на світ його летіли

Душі небіжчиків, і смарагдові тіні жуків [24, с. 18]

Ці слова дозволяють інтерпретувати максиму «Жити - значить померти» через центральну фразу «Смарагдової скрижалі» Гермеса Трисмегиста - «що нагорі, то внизу». Ця поезія, вважає Богдан Бойчук, є синтезом всіх засобів автора. Найбільше місця займає метафора смерті: смерть роздає дітям цукерки, а померши, людина відступає в тінь і шукає себе самої, в той час як душі померлих вертикально пронизують простір. Це філософська метафізичність. Між філософією і метафізикою неможливо провести якусь грань. Помітний мотив - минущість, переплетений з екзистенціалізмом («стебла що ростуть нізвідки й тягнуться в нікуди»). Його образність інтровертна, глибоко надривна, ускладнена. Вірш складається з трьох частин. У першій описується життя. Це вокзали, пустирі, поїзди, самотні чоловіки і надані самим собі діти. Це життя має явно перехідний характер, вона лише зупинка на шляху у вічність. Світ представляє з себе готель, а не будинок. Чи не вязницю, як у гностиків, але як пункт, тимчасовий притулок. Потім йде друга, середня частина, де мова йде про чиюсь смерть у літній час, швидше за все дівчини. Про що побічно свідчить фраза «коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади», сказана в контексті «померши один раз, ти відступаєш в тінь» і «померши один раз, ти продовжуєш шлях». Звернення «ти» тут використовується до щойно померлій людині, дівчині, «з тіла якої ніхто не вижене комах і духів». І остання частина, що починається словами «...Після смерті ступивши півкроку вбік», переводить нас в царство смерті, де літають як душі небіжчиків, так і тіні жуків. Це не християнський рай або пекло, а герметично-гностичний світ, справжнє життя, що починається після ілюзорною. І не даремно у вірші згадуються дві можливості попадання в альтернативний світ - мабуть, наркотична («курєри переносять в ранцях сухі небеса») і кіношна («таємні кіномеханіки проектують на мертве тіло небесний фільм»).

В іншому вірші, «Китайська кухня» [24, с. 118], наркотики порівнюються з небаченою небесної ікрою. Причому небо згадується в цьому творі ще два рази - стрільба заганяє «в підвали щурів і птахів у небеса», і «...небо, в якому, / якщо вдуматися, немає нічого, окрім власне неба». Тобто мова йде про те, що навіть банальну перестрілку наркоторговців Сергій Жадан виводить на метафізичний рівень, дозволяючи протагоністу зробити висновок про відсутність божественного начала на небі.

Тож з усього сказаного робимо висновок, що Сергій Жадан - поет котрий є лідером девятдесятників та продовжує літературну традицію українського авангарду, яку започаткував Михайль Семенко. Сергій Жадан впливає на покоління двотисячників та відходить від традиційних канонів, шукаючи нові способи творення поетичного синтаксису.

.3 Феномен поколіннєвої орієнтації у літературі та його особливості у ХХІ столітті

Метод поділу авторів за десятиліттями, на які припав їхній дебют, застосовують досі. Окрім химерного й антинаукового терміну «двотисячники», ми вже маємо ще й «двітисячідесятників», незважаючи на те, що метафоричність і еліптичність Остапа Сливинського чи Юлії Стахівської зовсім не суголосні з поетичними модусами Дмитра Лазуткіна, Андрія Любки чи Богдана-Олега Горобчука. Не кажучи про те, що і ці та інші автори - кожен має свій індивідуальний поетичний голос, вартий глибшого і вдумливішого дослідження [5, с. 183]

В сучасній українській критиці широкого, можливо, навіть надміру широкого вжитку набув термін «літературне покоління». Зринув цей термін на наших теренах найперше в контексті шістдесятників - доволі різнопланової групи літераторів, котрі дебютували наприкінці 1950-х - на початку 1960-х років, у час політичної «відлиги». Відтоді й усталився в критиці цей інерційно «зручний» і значною мірою спрощений принцип: літературних дебютантів кожного наступного десятиліття називати відповідно поколінням вісімдесятників, девятдесятників (дехто каже ще девяностників чи девяностиків) і двотисячників [1, с. 463]

Тим не менше, попри активне вживання терміну «літературне покоління», навіть спеціалізовані словники та енциклопедії визначень його зазвичай не подають. Літературознавець Леся Демська-Будзуляк у статті «Справжнє обличчя літературного покоління девяностих - спроба ідентифікації» («Курєр Кривбасу») пропонує скористатися визначенням, віднайденим нею в польському словнику літературознавчих термінів. «Літературне покоління - це група письменників, що приблизно народилися в один час, і, звідси, зі спільним життєвим досвідом, з чим повязуємо спільність способів реагування, емоцій, проблем зацікавлення. За джерело цієї спільноти вважається так зване поколіннєве переживання, духовний стрес, що припав на їхню молодість і тим самим окреслив духовний зміст покоління. Єдність покоління найбільше виражається у той момент, коли воно входить до літератури й протиставляється старшому поколінню, чітко проголошуючи свою інакшість». Таким чином, виникає чимало застережень та запитань стосовно доцільності десятилітнього поколіннєвого поділу, адже найбільшою мірою під пропоноване визначення підпадають хіба шістдесятники, а вже запізнілі дебюти багатьох сімдесятників припали на вісімдесяті [1, с. 465]

У девяності мистецтво різко вивільнилося з цілковитої залежності від політичного пресу - аж до цілковитої «незалежності» від будь-яких суспільних рефлексій, аж до повної руйнації книжкового ринку й видалення професії письменника на глибокі соціальні маргінеси. Від однієї ненормальності в іншу - це і є найхарактеристичніша зовнішня, немистецького штибу ознака, що справила на літературу межі тисячоліть неабиякий вплив.

Так чи інакше, на всі ці процеси молода література змушена була реагувати, і реагувати адекватно, якщо не хотіла залишитися в історії черговим «утраченим поколінням». Себто, вона мусила буквально скоротити до мінімуму власний період учнівства й запропонувати тексти принципово іншої художньої вартості, частина з яких позначена достатньою для привернення до себе уваги мірою епатажу - «виклику суспільному смакові». Оскільки самотужки робити такі речі вкрай непросто, декотрі молоді письменники інтуїтивно відчули перевагу «гуртового наскоку», - саме цим, на нашу думку, пояснюється постання літературних угруповань як феномену української літератури межі вісімдесятих-девяностих років. Тоді свої поетичні збірки видали такі автори: Андрій Охрімович, Борис Щавурський, Василь Махно, Вікторія Стах, Маряна Савка, Маріанна Кіяновська, Назар Федорак.

Цікаву думку про покоління девятдесятників (зокрема в особі Сергія Жадана) висловила Лариса Березовчук, виступаючи проти закидів Володимира Єшкілєва на адресу молодого Сергія Жадана: «Девядесятників» обєднує як ностальгійна спроба реставрації невідбутого українського модерну 20-х років, так і рефлексія на постмодерністську ситуацію у сучасній світовій літературі». Володимир Єшкілєв, прагнучи досягти обєктивності, котра мусить бути притамана енциклопедичному жанрові, напевне, забув, що дехто із сучасних гуманітарно освічених читачів уже міг оволодіти навичкою - інколи майже на рівні автоматизму - слідкувати за так званою «емоційно-оціночною атрибуцією макро- і мікроелементів тексту». Так чи інакше, авторам генерації девяностих в провину ставиться не тільки те, що вони, «знаходячись під впливом рок-субкультури» і геть запаморочені атавізмами «контркультурних тенденцій європейського мистецтва та мистецтвознавства 70-х років», і при тому «неподолано освітньо провінціяльні», все ж таки мають нахабство «опановувати формальні здобутки класичної епохи саме як форму-для-себе». Що таке «секація текстових обємів», властива пошукам цього художнього покоління, я, вибачте, не зрозуміла, бо в моєму літературознавчому глосарії немає навіть такого пояснювального - щодо наведеного пасажу - поняття, як «рваний текст» [7] Невже Володимир Єшкілєв не знав, що поняття «епатажності» в контексті отих самих «рефлексій на ПМ-ситуацію» (ситуацію постмодерна) сприймається як відверто негативна характеристика, ознака належності до художньо-люмпенських осередків? І оце все доцільно віднести до творчості Сергія Жадана, бо він - за визнанням головного ідеолога нових деміургів - один з найяскравіших представників отої нової незугарної генерації девяностиків - літературного феномену, що заслуговує лишень на «апріорну концептуальну іронію стосовно претензії накинути свій знак на десятиліття українського літературного процесу» [6] Вже персонально поетові Володимир Єшкілєв закидає не тільки нео-модерністські естетичні орієнтації (з притаманними їм рисами соціального пафосу, фольклорно-хуторянських мотивів та «відрази до професії») але і «сецесійну розчарованість, «естетське відлуння золотої доби модернізму» і, навіть «ситу інтелектуальну гру».

Літературний рух покоління пост епохи розпочався з поезії. На це були свої причини. По-перше, традиційно в українській літературі поезія домінує над прозою, тобто емоція превалює над тривалим інтелектуальним зусиллям. По-друге, поезія мобільніша від прози - вона швидше реагує на зміни. Нове покоління почало писати свою книгу, не чекаючи встояності буття, по гарячих слідах внутрішніх процесів. Основними мотивами творчості цієї генерації стали створення карнавальної поезії та відродження інтелектуально-філософської лірики.

Характерною особливістю розвитку художнього процесу кінця 80-х - 90-х років стала поява літературних угруповань та обєднань, різноманітних естетичних платформ, стильових манер і способів образного втілення світосприймання людини постколоніального суспільства. Покоління епохи «пост»: пострадянське, постколоніальне, постмодерне. Основна проблема особистості - свобода вибору, а не однотипна поведінка. Угрупуванням, що репрезентує цю епоху була вже згадувана «Червона фіра», що постала на хвилі «антисистемного» харківського андеграунду початку 90-x p. Провокативно-епатажні твори червонофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу. Літературною концепцією, згідно з заявами її членів, став неофутуризм. Ситуація в місті початку 90-х не сприяла виникненню нових мистецьких течій і бодай якомусь культурному руху - напевно, саме тому вони й утворювались, а рух відбувався. Все як у пісні гурту «Брати Гадюкіни», що дала назву літугрупованню: «…перефарбуєм віз: був червоний - он де заїхав, буде жовто-синій - побачим дивний світ». Саме після концерту «Братів Гадюкіних» у Харкові навесні 1992 року троє молодих поетів обрали для свого літгурту назву «Червона Фіра», під егідою якої проводили мистецькі акції та літературні зустрічі, що посутньо вплинули на формування нового культурного середовища в Харкові та змінили творче обличчя сучасної української поезії. Поєднання пародій на публіцистичні штампи з естетикою побутової перверзизації створило своєрідний стиль «Червоної Фіри», у котрому гротеск здебільшого перемагає професійну роботу з текстом. Молодим поетам вдалося оминути офіційні структури тодішньої Спілки письменників - їхнім середовищем спілкування були, насамперед, національно-патріотичні кола, а стартовим майданчиком - Харківський літературний музей. Саме так, у активній співпраці й відбувались зміни в культурному житті 90-х [40; 53]

Саме тоді читацькому загалу було повернуто так зване Розстріляне Відродження - десятки, сотні імен українських письменників, а також усю ту літературу, що творилася українською мовою поза межами України. Нарешті було прочитано поетів Празької школи, а також поетів, які входили до так званої Нью-Йоркської групи (Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Емма Андієвська), поети кола «Сучасності» тощо.

Свого часу видатний учений, історик української літератури Дмитро Чижевський ввів в обіг поняття «неповноти» вітчизняного літературного процесу внаслідок утрати вищих класів та невиробленості високої культури; й оцю свою «неповноту» українська література переборола аж на початку XX ст. Натомість тепер ми маємо «нову неповноту» укр. літератури, бо вона, на жаль, знову, хоч уже з зовсім інших причин, не здатна освоїти величезну кількість найрізноманітніших художніх прийомів, які виникли в ХХ столітті. Сказати, що молоде й наймолодше покоління (так звані покоління 90-х і 2000-х) є поколіннями невігласів, - надто жорстко і несправедливо, але впадає в око очевидна літературна і культурна неосвіченість дуже багатьох представників цих поколінь. Як наслідок - фактично, неготовність цього покоління долучитися до творення «наповненої» літератури, мізерна кількість естетично й світоглядно сформованих авторів прози (по суті, серед тих, хто дебютував після 1990 р., їх не більше, ніж 20), майже цілковита відсутність драматургів [1, с. 436] Упродовж 1990-х українська поезія кілька разів «умирала», а насправді - намагалася «народитися» чи навіть «перенародитися». Принаймні, приблизно на початку 2000-х відбулося «перезавантаження» кількох поетичних дискурсів, унаслідок чого суттєво розширився спектр «поетичних мов», а всередині «старих» «поетичних мов» сформувалися нові, багаторівневі системи образів і мотивів. При цьому, ніби компенсовуючи «білі плями», в актуальній українській поезії утворилися своєрідні, сказати б, модифікації «модернізму», «романтизму» тощо, цілком відмінні від попередніх. Зокрема, в нинішній модифікації «романтизму» українська поезія, здається, нарешті остаточно відмовилася від поета-жреця і пророка - на користь поета-культуротворця і культуртрегера. При цьому багато рядків, узятих із віршів різних поетів, звучать як маніфест покоління. По суті, саме ці «маніфестації» поетів (після 2000 року), і тільки в другу чергу - маніфестації поетик, виявляються одним із небагатьох справді значущих поколіннєвих маркерів.

На тлі кризи культури «контркультурність» молодих і наймолодших українських поетів (чого варті лише назви їхніх книжок - «Тероризм» Андрія Любки, «Бензин» Дмитра Лазуткіна, «Мій перший ніж» Олега Коцарева тощо) має власну і доволі багату традицію. По суті, це своєрідне «намацування» нової культури, нових міфо-культурних парадигм. З одного боку, саме ця поезія засвідчує втрату ціннісних та естетичних орієнтирів та знецінення як сенсів слів, так і культури в цілому. З іншого - гра та іронія у цих авторів знову стали «серйозними», а інтертекстуальність - (авто)біографічною. Ще одна майже типологічна риса, що стала в чомусь маркером, - ці поети мають справу не зі словом, не з мовою, а з мовленням, точніше, з мовленнєвим потоком, і в цьому сенсі цей напрямок у найновішій поезії є цілком інакшим, ніж усе, що було досі [35]

Маріанна Кіяновська заначає: «Сила впливу поетики і «легенди» Сергія Жадана на наймолодше покоління українських поетів може бути порівняна лише з впливом поетики і «легенди» Юрія Андруховича, причому разом узяті ці впливи (Сергій Жадан і «пізній» Юрій Андрухович) зіставні, скажімо, з впливом на російську поезію Йосипа Бродського. Проте є нюанси. У розмові зі мною поет і перекладач Ілля Стронговський слушно сказав, що «молодняк запилюється не стільки саме Сергієм Жаданом, скільки тим контекстом, у якому Сергій Жадан обертається, бо в нас є тенденція також і до фестивальности тусівок - Лаври («Київські Лаври». - М. К.) це одне, Форум (Форум видавців у Львові. - М. К.) инше, МРП (Молода Республіка Поетів. - М. К.), Барикада («Остання Барикада». - М. К.) «Піджаданники» пишуть не стільки під Сергія Жадана (дуже мало імен, в яких відчувається перегук з ним на рівні поетики, і це радше поети його покоління і старші), а на рівні запозичення поверхневого: Сергій Жадан про наркоту пише - і я напишу, тоді як тему подорожі з молодших тільки Олег Коцарев розробляє, а це ж чи не основний мотив СЖ, тоді як усі інші чіпляються за матюки, наркоту, за риб; що мене бісить в українській поезії - то це оця іхтіологія» [35]

Можна по-різному ставитися до «різнопоколіннєвості» поетичних поколінь («молодий» одеський поет Юрій Островершенко (1961, дебют - поч. 1990-х) - й усі інші, молодші чи старші за нього одеські письменники, з одного боку, - і справді молодий поет Андрій Любка (1987, дебют - поч. 2000-х) з Ужгорода) - але факт, що вона присутня як явище - принаймні в дотеперішньому літпроцесі.

Ще один аспект, про який варто сказати, - розпізнавальними знаками для поетичних поколінь стає те, які саме вони обирають артефакти і обєкти для маніпуляцій. У даному разі знаковим є «мікропокоління» авторів, що виховалися під впливом поезії Сергія Жадана, насамперед - Григорій Семенчук, Андрій Любка, Олег Коцарєв, Дмитро Лазуткін тощо, а також Вано Крюгер (Іван Коломієць) [35] Також під таким кутом зору можна розглядати Павла Коробчука, Олену Герасимюк та Юхима Дишканта. Висловлюванням цих поетів притаманні інфантилізм і відповідальність, що начебто суперечать одне одному, а обєктом маніпуляцій (з тією ж приблизно функцією, що дитяче - на початку ХХ ст.) - війна і революція (у широкому розумінні). Зовсім інші обєкти для маніпуляцій обирають поетки з, так би мовити, гендерно орієнтованим висловлюванням, які дебютували близько або після 2000 року - Катерина Бабкіна, Альбіна Позднякова, Ірина Шувалова, подібно пише і Олесь Барліг. Те саме стосується і квір-поезії. По суті, ці маркери можуть бути настільки яскраво вираженими, що з ними повязуються деякі очікування. Більше того, стосовно творчості деяких поетів наявність цих маркерів може сприйматися як необхідна умова висловлювання, хоча переважно це не більше аніж орнамент.

Тож окреслені положення дають можливість говорити про вплив поетики Сергія Жадана. Але якою вона буде? Авангардною. Сам поет не позиціонує себе як постмодерніст. В інтервю із Сергієм Дорофеєвим Сергій Жадан наголошує на своїй футуристичній, авангардній спрямованості. Пізніше це знайде відгук у віршах, досліджуваного нами поета, Юхима Дишканта. Йдеться про використання міста як фону для поезії, футуристичній спрямованості та певному завмиранні.

На думку Олега Коцарева, перед тим, як говорити про вплив Сергія Жадана на інших авторів, варто поміркувати й над тим, хто посприяв формуванню письменницької індивідуальності самого Сергія Жадана.

Напевно, тут мав місце найкращий для творчої індивідуальності варіант - сплав різних впливів. Коли говорити про поезію, особливо ранню, в ній виразно відчуваються традиції рок-поезії, будь-якої - радянської, західної, української:

вона ще не може просто померти

зализує рани наче конверти

чистить зуби мов табельну зброю

і засинає поруч з тобою [29, c 357]

Невипадково вірші Жадана неодноразово використовували для своїх пісень такі гурти, як «Lюк», «Калєкція», «Собаки в космосі», «Оркестр Че» тощо.

Інший доволі помітний елемент - поезія бітників. Легкий її флер можна відчути, приміром, у декотрих текстах збірки «Історія культури початку століття». Коли ж не зосереджуватися винятково на поезії, то бітницькі елементи можемо побачити й у «Біг Маку», «Anarchy in the UKR» тощо. А ось із приводу книжки «Депеш Мод» багато хто відзначав, що в ній є чимало перегуків зі знаменитим твором «Москва-Пєтушки» Венедикта Єрофеєва. Згадати хоч би залізничні пригоди [40]

Якщо додати ще згадані контексти українських двадцятих, виходить, що творчість Сергія Жадана умовно «виростає» з літератури ХХ століття, її найбільш грайливої, протестної, екстравагантної, експериментальної частини. Якщо говорити про вплив Сергія Жадана на «мікропокоління» наймолодших українських поетів, то спостерігаємо «жаданівські» коди у деяких представників досить виразно. На взір, у творчих практиках Григорія Семенчука, Юхима Дишкана, Андрія Любки, Олени Герасимюк та інших.

Отже, Сергій Жадан виробив свій ідіостиль, з характерними макабричними мотивами, з використанням сленгу, мови арго та обсценної лексики. Він створив тип нового ліричного героя, який перебуває в депресії та страждає на постколоніальний синдром. Водночас інтерес до метафізики та реалістичності зображуваного створюють властиву лише для Сергія Жадана атмосферу , в якій простежуємо потяг до іронії та частково до травестії. Він повпливав на формування поетики наймолодшого покоління українських авторів та повернув в українську літературу традиції авангардизму, що беруть свій початок від Михайля Семенка, вплив якого помітний на творчості самого поета.

Розділ 2. Проекція стилю Сергія Жадана у творчості молодих «піджадаників»

2.1Павло Коробчук: пошук власного голосу та епігонство

Певне покоління літератури мало своїх лідерів і своїх епігонів, лідери закріплювалися на одну, або кілька епох, в результаті під їхнім сильним впливом зявлялося численна кількість епігонів. Лідером для покоління двотисячників є Сергій Жадан, це свідчить хоча б те, як молоді двотисячники прагнуть виступати із ним разом, разом видаватися. Правда, цим все не завершується, дехто вивільняється із впливу Сергія Жадана, а дехто його несвідомо, чи свідомо наслідує так і не сформувавши власного світобачення і як наслідок власного стилю.

До таких поетів можемо віднести Павла Коробчука. Молодий автор здобув другу премію «Смолоскипу» 2004 року в номінації «Поезія». Василь Слапчук акцентує увагу на раціоналістичній складовій поетики Павла Коробчука. Мимоволі виникає питання, чи поезія належить до царства раціональності? І перечитуючи вірші цього автора, помічаємо відсутність метафізики, напливу почуттів та емоцій. У його творах наявні мотиви туги, депресії, непорозуміння зі світом, що цілком суголосні з поетичним мисленням Сергія Жадана. Та ми говоримо про запозичення не на рівні поетики (бо для цього треба бути хоча б на приблизно однаковому рівні з Сергієм Жаданом), а на рівні засобів,оскільки наслідування відчувається у прагненні до епатажу і Павло Коробчук опирається навіть не на пізні тексти Сергія Жадана, а на ранні його роботи, наприклад «Генерал Юда» - епатажний текст, який більше за все дивує не стилем, а тематикою і сміливістю, щось подібне хоче робити Павло Коробчук:

Тримайся за гіпсокінцівку, бо мусиш.

Рука, неначе гіпсова гуска.

Є якась в неї - як в жінки? як в музи?

таємниця шпигунська.

Зіллється з гіпсом колись і шкіра.

Життя уповні вдихнеш... Без міри...

А думка - жвава - фантазії копія.

Голі отари на пляжі... Утопія...[38, с. 34]

Єдина відмінність - в Сергія Жадана виходить філософський текст, а в Павла Коробчука переважають алогічність і просто заримування тексту в останніх двох рядках, позаяк вчувається напнутість на штучність цього поетичного дискурсу. Перші рядки - невдала спроба сюрреалізму: «…рука, неначе гіпсова гуска». Якщо Сергій Жадан вміє зненацька оточити читача оригінальними римами, то навіть з цим Павлу Коробчуку впоратись важко: «копія - утопія». Практично - набір речень, без філософського наповнення, такі речі ще називають пошуками, може в майбутньому він знайде свій напрям, але вважаючи, що до 30-ти років чимало поетів списуються і починають писати прозу, то Павлові Коробчуку не судилося знайти свій стиль, до речі, роман він вже написав. Йдеться про «Море для шульги», де Павло Коробчук стягує по шматках сюжет, який нагадує місцями фантастику, щоденникові записи, і просто якісь переповідні історії, пересипані просторічним стилем та не зрозумілими візіями автора. Ну хоча б епізод, коли головний герой із своєю коханою їдуть з гробка….у сміттєвому баку(як вони там опинились поет не пояснює), що є переконливим прикладом абсурдизму.

У вірші «Таксист» Павло Коробчук послуговується вже виробленим лексиконом Сергія Жадана. Так само зацікавлення, таксистами, безхатченками, простими відвідувачами кафетерії «Пузата хата», що у Львові, зближує Павла Коробчука зі світом Жаданових героїв, який теж пише про міщанський люд. Бог і гроші - незмінні атрибути насамперед Сергія Жадана, в Павла Коробчука теж їх зустрічаємо. Сідаючи в таксі, ліричний герой роздумує про Бога, інформацію, гроші:

інформація у моїй крові настільки, що я знаю усі її складники -

плазма, лейкоцити, тромбоцити тощо.

наша кров перестає бути кровю - вона подрібнюється на частини,

так, ніби віра у Бога стає, скажімо, католицизмом чи баптизмом,

ніби в людині розєднуються дитинство і старість [38, с. 26]

Використання спеціальної лексики медичної термінології теж прийом запозичений із ранніх віршів Сергія Жадана. Бог і релігія, згадки про католицизм і баптизм, і їхнє недосягання неба, бо це насамперед релігії, а не віра, і звичайно є згадка про наркотики - невідємний жаданівський тренд Це все сприймається як відгомін Жаданових роздумів. Майже в кожному Коробчуковому вірші наявні маркери ідіостилю Сергія Жадана. Скажімо, в одній з поезій Павло Коробчук уподібнюється Сергію Жадану на рівні тематики, зокрема вчуваються спільні мотиви з віршем «Про що пишуть сучасні поети»:

поети - параноїки - віртуози

жують себе плямкають

обсмоктують до найледачішого

хрящика клаптика

сліпими пальцями вимацують

серед жабуриння гіпнозів

поміж орфеєвих мугикань

ампутують кістки

рефлексують будьмо рефлексують

і возносяться над асфальтом

гаплик і могила либонь [38, с. 44]

Однак варто підкреслити: Сергій Жадан пише, що сучасні поети змальовують свої страхи, а в Павла Коробчука вони зосереджені знову ж таки на самих собі, але невідомо про що ж вони пишуть і якими зрештою є. За нагромадженням слів автор прагнув вибудувати щось схоже до звукопису Павла Тичини, але в тексті натомість присутні: алогічність, деструктивність, відсутність філософського наповнення. Текст не є цілісним і не несе свого першопочаткового сенсу. Перефразовуючи відомий вислів, можна з упевненістю сказати, що автор не помер, а трансформувався в графомана. У поколінні двотисячників автор насправді не може померти, оскільки персона автора дуже важлива для нього самого, він сам себе возвеличує. Література має всі задатки стати поп-культурою, стати трендом, мейнстримом, але внаслідок того, що не було вдалих молодих представників так нічого і не сталося [59]

Стиль і лексика, які сильно тяжіють до творчої манери Сергія Жадана, ілюструє поезія «Прокидаючись в ліжку», яка наскрізь переповнена образами жаданівської лірики. Вже сам звукопис вірша є подібним, і використання сленгу: «час впарює тобі дешевий товар», далі - дуже цікаве зіставлення образу часу та будильника, що є у вірші «Госпелс і спірічуелс», також лейтмотив депресії, летальності та фатальності, макабричні коди створюють враження штампування під стиль Сергія Жадана:

прокидаючись в ліжку, в якому ти поруч спиш,

я намагаюсь тверезо оцінювати стан речей -

любов лише інколи досягає найлагідніших узвиш

без жодних дверей.

зазвичай, час впарює тобі дешевий товар.

у нього безкінечна кількість таких, як ти.

свої побажання можеш вписати у книгу скарг

і піти [38, с. 86]

Сленг, він, вона, вони в кризовій ситуації, вона, або помирає, або їде, або розлюбила. Він тікає, або помирає, все це твориться в унікальній межовості - і у Сергія Жадана, і у Павла Коробчука - типові ситуації, збіг - навряд чи. І знову вчуваються макабричні мотиви, що є характерними для поетичного стилю Сергія Жадана. «Життя - невситима пропаща оргія» - поезія Павла Коробчука, що балансує з Жадановою: «Жити - означає померти». Як в останнього, так і впершого все відбувається на межі. Пропаща оргія - образ не вітаїстичний, але й не летальний до кінця. Наявні алкоголь, накотики, знову роль Бога в цьому всьому дійстві, є вісниками духу Сергія Жадана:

у наркодиспансер потрапляє Йосип Кобзон.

Віктор Ющенко змінює стать.

як би не грався Бог у модний фасон -

усі - адмірали, адмірають і будуть адмірать [38, с.86 ]

Це і є тим поверховим запозиченням на рівні: Сергій Жадан пише про наркоту, і я напишу. До речі, перегукуються між собою образи футболіста Марадони, котрого Сергій Жадан поміщає теж в наркодиспансер і співака постколоніальних терен - Йосипа Кобзона. Іронія щодо Віктора Ющенка теж характерна риса наслідування стилю Сергія Жадана.

Або ще одна ілюстрація творчої неспроможності на самобутність поезія про революцію, яку доволі часто описує Сергій Жадан. Описи та констатація, фактажність - ті риси, що притаманні ще ранній творчості Сергія Жадана:

вірш про повстання на вулиці Грушевського

вечір. зима. дві тисячі чотирнадцятий рік.

замість помади на дівочих вустах - трішки сажі.

поміж барабанними ударами чоловік на ліхтарі

розглядає палаючі автозаки та інші пейзажі….

найщиріша війна - без присутності злості.

найсердешніші люди - серед нас.

Боже, врятуй переможців.

кохана, подай протигаз [38, с. 108]

Знову революція, про яку так багато писав Сергій Жадан, адже це є означником його стилю. І навіть помітно необроєним оком: перший рядок вечір. зима. дві тисячі чотирнадцятий рік - копіює вірші Сергія Жадана з однотипним: «Харків, 1996 рік…».

Отже, бачимо цілковиту залежність Павла Коробчука від творчого генія Сергія Жадана. Говорити про можливість самобутності чи принаймні спроби до неї не випадає. Тож епігонство Павла Коробчука - навіть неприкрите, все ж не може дотягнутися до рівня Жаданового письма. Ще один доказ, що генія перевершити важко. На нашу думку, пошук голосу Паалв Коробчкув триває, однак на сьогодні він не став унікальним представником літературного покоління, а лише увійшов до кола епігонів Сергія Жадана.

2.2 Андрій Любка: кавер-версія, епатаж, самобутність почерку

Андрія Любку зараховують до покоління двотисячників, покоління не-угрупувань, а радше окремішніх творчих особистостей, які творять у власному віртуальному (найактуальніше) просторі. Світлана Богдан у своїй статті «Коротка антологія сучасних способів говорити про Бога, або Знову ця нездарна молода поезія» [9] висловлює думку, що за творчістю двотисячників закріпилися три міфи: «матизм», «верлібризм» та, звичайно ж, постмодернізм. «Матизмом» чи «суперматизмом» теперішнього читача епатувати не випадає, адже вже понад двадцять років як письменники дорвалися до обсценної лексики, перенаситилися нею, тому зява її в автора з екстравертивним темпераментом цілком адекватна. Ще в юнацько-максималістичному віршуванні збірок «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «Тероризм» (2008) мат для поета був як виклик, як викрик непокори, як відвертий епатаж за що юного Андрія Любку дуже ганили рецензенти із sumno.com. То у пізніших його роботах мат виринає лише як звязка від надемоційності, внутрішньої рецепції: «хуйово - сказав Джек Деніелс» [44, с. 33], «суть поезії полягає в пизді» [44, с. 121], «моє життя, ця хуйня з дешевими акторами і такими ж цукерками» [44, с. 38] Міф другий за Світланою Богдан - верлібричність сучасної поезії. Але надто мало того, що буває у чистому вигляді, зокрема в сучасній українській літературі. Тому Андрій Любка, як і чимало інших (Олеся Мамчич, Павло Коробчук, Катерина Калитко), балансує на межі верлібру та силабо-тоніки:

Повітря хвилюється і тремтить,

Листя вовтузиться, шурхотить,

Небо проміниться, палахкотить,

І як з твоїм наближенням від тих кроків

Віконні шиби дзеленчать, як моя аорта [44, с. 110]

«Тим часом естетична практика постмодернізму на філософському рівні передбачає відсутність будь-якої першооснови, смислового центру, осі світобудови - молоде ж покоління, здається, таку вісь усе-таки шукає, про що свідчить звернення чи не кожного автора до проблеми стосунків із Богом як абсолютним началом», - звертає увагу Світлана Богдан [9] Згадки про Бога в Андрія Любки швидше як констатація існування чогось вищого, ніж звернення до нього. Та все ж Бог і рахунки - поєднання, що нагадує стиль Сергія Жадана. Відмежованість та самотність теж зближують світи обох поетів:

Бог покинув мене, він пішов спати,

він не чує моїх волань про допомогу» [44, с. 42],

бо в кожному разі

наприкінці партії або матчу (називай як хочеш)

Бог (чи хто там?) виставить тобі рахунок» [44, с. 83]

Є в ранній творчості Андрія Любки наскрізний образ Христового розпяття. Так само цей образ наскрізний і в Сергія Жадана, і що головне, в Сергія Жадана - він хронологічно перший. У поезії Сергія Жадана образ Христа і повязані з ним події оригінально інтерпретовані. Приміром, у вірші «Вже не було нікого…» зі збірки «Цитатник» розгортаються алюзії новозавітної історії розпяття Христа на контрасті із життєвою позицією ліричного героя, для якого жертовність Божого Сина є недосяжним прикладом. Проте мотив «віднайдення Христа в собі» свідчить про формування внутрішнього стрижня героя:

І гнучкий, мов хребет,

В тобі проростав Христос.

Тож, коли ти дивився і тебе не проймало,

Як в пісок вростають міста.

Його тіло розмазували, мов жовте масло,

По мякоті житній хреста [24, с. 98]

Отже, позиція ліричного героя відрізняється від Христової байдужістю, а також поміркованістю й обережністю, що висловлено в рядках:

Згодься - ваші річки не рясніють мостами

Ти вже знав, що не зробиш той крок [24, с. 21]

Що містять алюзію до біблійного епізоду ходіння по воді Христа. У заключному образі вірша -

Ти схиляєшся низько над чистим папером

І повільно малюєш мости [24, с. 22]

Тут втілено ідею, що Богу - Богове, а людям - людське, бо вони не можуть жити «всупереч правилам». Роль біблійного мотиву розпяття в цій та інших поезіях такого змісту полягає в актуалізації ідеї пошуку ліричним героєм / автором ключових життєвих сенсів через рефлексію ситуацій життя як жертви (Христос) і життя як зради (людина, Юда, людство). В поетиці Андрія Любки подібні мотиви простежуємо в першій збірці «Вісім місяців шизофренії», де біблійні міфи, зокрема образ тернового вінка, що теж зустрічається в одній із поезій Сергія Жадана, роблять схожими творчі виплески поетів:

Ти - мій терновий вінок,

Ти ж говорила банальні речі про те, що моїх гріхів

Вистачить для приходу нового Ісуса, для

всесвітнього потопу [43, с. 43]

Часто в образному наповненні Жаданової поезії натрапляємо на Юду, одного з найбільш суперечливих образів у світовій літературі. З одного боку, в Сергія Жадана апостол і друг Христа уособлює все людське та незле за своєю природою, а з іншого - він зрадник, втілення хисткості, непевності та слабкості. В творчій манері Андрія Любки образ Юди постає як своєрідне відгородження, відмежування від радості одностайності, від можливості бути в сімейному колі на святвечір. Ліричний герой ніби долею відкинутий на маргінеси, звідси виникає такий порівняльний зворот:

Ніч огортає мене, як Юду.

Святвечір мене зустрічає в дорозі [43, с. 51]

Використання євангельського сюжету ходіння по воді та його інтерпретування Андрієм Любкою схоже до поетичних трактувань біблійних міфем у вірші Сергія Жадана «Вони сіли за стіл, накритий на всіх», зокрема це підтверджує змалювання апостолів, відмінних від біблійного міфу, що може свідчити про переінакшення першоджерела, його змінність та лише позірну непорушність:

в ту ніч ісус ходив по воді

вода була холодна і тьмяна

ішов петро а за ним сурмачі

апостоли всі безнадійно пяні

в ту ніч усе потопало в вині

заграли джаз збожеволілі дзвони

і мироточили на стіні

священні як лоно ікони

і всі залилися гавкотом псів

на небі місяць висів як люстра

та вмовкли всі і померли всі

бо так говорив заратустра [43, с. 18]

Як і в Сергія Жадана, апостоли пяні, повязані з криміналом і зовсім не наділені ореолом таємничості та святості. Риса Сергія Жадана - приземлювати біблійні сюжети, сполучувати небо і землю - вдало пустила коріння у творчому ґрунті Андрія Любки. Ще одним кодом, який наслідував і сповідував на ранньому етапі творчості Андрій Любка, є використання обсценної лексики та нагромадження великої кількості алкоголю та цигаркового диму. Сергій Жадан вдавався до ненормативної лексики, щоб висловити своє ставлення до суспільної дійсності, протесту, то Андрій Любка робить ставку на епатаж. Всі його висловлювання тепер гострі, слова - грубі:

Жмеринка

це така дупа шо то

піздєц

я приїхав сюди зранку

коли пиво було по три двадцять [43, с. 11]

Як відомо, незмінні атрибути молодого Сергія Жадана - алкогольні напої, сигаретний дим, наркотики. Тільки в Андрія Любки спостерігаємо ухил в апологетику іншого наркотичного засобу - паління трави. Йдеться не про вітменівське листя трави, а про легкий наркотик - марихуану. Неодноразово зявляється у його поетичному світі мандрівний образ таксиста (або якогось іншого обивателя міста), що також ми бачили у вірші Павла Коробчука:

Подумки готуєшся до затяжного монологу таксиста

Про розйобані дороги, про продажних поліціянтів

починаєш розуміти ці сонні матюки,

Цей «Пяний корабель», бо з мовою й справді варто

Поводитись, наче з останньою шльондрою:

Кусати, шмагати. Любити [43, с. 47]

Як бачимо, Андрій Любка послідовно використовує знакові прийоми Сергія Жадана. Поет намагається висвітлити соціальні та особисті проблеми шляхом використання ненормативної лексики, хоча ми схиляємось до думки, що це лише засіб для епатажу, за рівнем якого він змагається зі своїм відомим попередником, що був лідером шукань 90-х років. Запозичення спостерігаються на поверховому рівні мотивів та образів, на кшталт біблійних (щоправда, якраз вони зявляються лише епізодично), а також яскраво проявляються на лексичному рівні. Загалом атмосфера і сугестія поезії Сергія Жадана відсутня, однак прагненням епатажу, як однієї з рис, що характеризує образ Жадана-письменника, безсумнівна. Останнє можна пояснити прагненням автора до медійності, адже навіть в поведінці Андрія Любки очевидна орієнтація на популярність, взнаваність тощо. В досягненні такої мети епатаж нерідко є ефективним засобом:

ця засрана тема часу і творчості

Знову залізає в мій вірш. Це брутал, думаю я.

Але тумбочка ховає мило і зубну щітку,

Все ховає розмазня цих придуркуватих

Художників. Книжки називаю курвами,

Які пішли по руках [43, с. 8]

Щоб вплинути на читача, догукнутись до нього, поет використовує на перший погляд примітивний прийом, але водночас у ньому інколи слід вбачити відчайдушний голос волаючого в пустелі:

Як пульсує велике серце голуба

у ваших скронях, грішники,блядь,

візьміться за розум,

бо порох ви і в порох повернетесь,

амінь, грішники [43, с 9]

Ну і хулі, якщо цю партію програно, немає

Втрачених і знайдених поколінь, є

Лікеро-горілчані заводи, є гори вбитих

Нікотином коней, є століття абортів і

Гомосексуальних батюшок московського

Патріархату, жоден месія не витягне нас із

Цього лайна

Забити на політику, на блядство під назвою

Ринкова економіка, перетинати нейтральні зони в

Пошуках цивілізації, наша

Країна ацтеків, наші буддисти, наш Коран,

Наше мальборо [43, с. 15]

Настрій цієї поезії пронизаний демонстративною вульгарністю висловлення, ненормативною лексикою, що створює ефект подібності Жадановій поетичній практиці, як-от:

Маю звичку всьому давати назви й кликухи,

взагалі маю багато звичок, хоча

голосно кажу,

що не маю нічого, крім Слова [43, с. 21]

У таких та подібних зворотах вчувається легка рука Сергія Жадана. Мову Андрій Любка називає своєю коханкою, але тоді вона справляє враження представниці соціальних низів, підібрана повія. Сергій Жадан теж вважає мову абсолютно знеціненою:

тому що в цій мові не лишилось

жодних нормальних слів,

тому що синтаксис,

який нас рятував,

давно застарів [23, 45]

Макабричні мотиви, характерні для поетичної атмосфери Сергія Жадана, вчуваються в темно-хмурій поетиці Андрія Любки:

А смерть чекає на вулиці, знає де ми стоїмо,

вичікує, не поспішає, коментує святе письмо

коментує безрадісно апостольські теплі послання,

їй здається, що в діях апостолів надто багато вагання,

а в нашій вірі, здається їй, замало тепла [43, с. 22]

Поєднана воєдино з біблійними мотивами, смерть не є жорстокою чи наглою, а навпаки - розважливою, справедливою і непоспішною; вона неминуча і безжалісна, як завжди в усі часи і віки. В Андрія Любки - схожа версія:

Смерть не зіграє тобі мелодію моріконе,

Для смерті усі однакові, для смерті - усі ми клони

Доля нас розкине по світу, наче колоду карт -

У кожного своя доля, у кожного свій інфаркт [43, с. 25]

Проте, втішні думки все ж є, вітаїстичність перемагає. Можна перефразувати Сергія Жадана і сказати, що вмерти - означає жити:

….і якщо після смерті існує життя,

Якщо далі тече ця нестримна ріка,

Якщо осінь триває, якщо гріє тепло,

Якщо поезія вічна, я всім назло

Далі дивитимусь в твоє лице,

Далі кохатиму тебе [43, с. 56]

Така незла смерть, що має продовжуватись життям і коханням, знову ж примушує пригадати вірш Сергія Жадана «Кохати тебе навіть по смерті». Тож бачимо, що спільність поетичних кодів двох авторів проявляється, по-перше, в лексиці (стосується ранньої творчості Любки), по-друге, в біблійних мотивах, по-третє, в стильовій суголосності. Це дає нам підстави стверджувати про суттєвий вплив Сергія Жадана на творчість Андрія Любки. Проте цей вплив найбільш помітний на ранній поезії молодого автора, і є досить поверховим; він тільки позначив його початковий вектор руху, а далі став майже невідчутним. Тому можна говорити про творчий імпульс від одного поета до іншого, але не про епігонство теперішньої віршової практики Андрія Любки, який вже робить самостійні творчі кроки у власному шляху. Куди він його приведе, покаже час.

2.3Олена Герасимюк: гендерне відголосся Сергія Жадана Творчість

Олена Герасимюк - найяскравіше літературне відкриття 2013 року. Вона має другу премію «Смолоскипу» в номінації «Поезія» та стала лауреаткою одразу кількох престижних письменницьких премій, також одною з двох перших резидентів «Станіславського феномена».

Її поезію гідно оцінив Іван Андрусяк, сказавши: «Поета з таким голосом в Україні не було давно. Те, що він зявився - дуже добрий знак». Наразі в Олени Герасимюк є одна збірка «Глухота», яка вже викликала хвилю реакцій не лише критиків та літературознавців, а й читачів з різних міст України, де побувала поетка. Це поезія на межі, із надривом і фольклором, вона герметична, наповнена стабільними образами. «Глухота» - це світ навколо, який не здатен почути Слово.

«Молодий поет Олена Герасимюк з числа тих, хто з перших кроків кидає виклик солодкавій традиції, надмірній чуттєвості, романтиці як такій», - зазначає Дмитро Стус. І справді, ми можемо говорити вже про молоде покоління, котре створить власну традицію, відмінну від попередніх. У випадку Олени Герасимюк - покоління двотисячників, яке розслабилося після бурхливих та епатажних девятдесятників. Ще один важливий момент: тяглість часу та тяглість традиції, адже ніщо не виникає на голому ґрунті. Чим характерні девяностики ми вже говорили у попередньому розділі (див. Розділ І. 1.3.) та й тих, хто «стартував» після 2010 називають двітисячідесятниками (звучить майже іронічно). Але ділити поетів на покоління - піти найпростішим шляхом, широкою дорогою. Як зауважив Іван Андрусяк, що яким би не був час, правила гри в ньому визначають тридцятилітні. Після них поколіннями вже нічого не вимірюється. Далі є лише особистості. Як, наприклад, Сергій Жадан, який певного часу належав до покоління девяностників. Нинішні тридцятилітні - покоління ілюзії: вони медійні, а зараз література потребує нового, нової традиції, нового міфу. І такий міф творить юна поетка. Її щирість, не-створений-спеціально-імідж, самобутність, прямота і самість можуть бути тим матеріалом, з якого постане ця нова традиція в літературі. Її зацікавлення міфом, фольклором витворюють її власний стиль. Але в одному інтервю поетка назвала Сергія Жадана улюбленим письменником, а в іншому інтерю, говорячи про впливи, сказала, що не хоче нікого наслідувати, бо це може збити з власного шляху. Однак вона зізналася, що запозичує досвід. Та можна говорити про вплив, адже вплив і наслідування - речі різні.

Звичайно, постать Сергія Жадана в цьому контексті найбільш прийнятна, бо простеживши творчість двох авторів, можна знайти спільні лейтмотиви і відчути накладання та переосмислення стилю поета старшого покоління (Сергій Жадан) в творчості молодої поетки. Найперш сам настрій, тон збірки «Глухота» є темним, депресивним. Так само в Сергія Жадана в його поезії наскрізним мотивом є маргінальність (герої його віршів «відкидки» суспільства: наркодилери, повії, безробітні, пияки, кримінальний контент…тощо), репресивність, відкинутість, небажання світу зрозуміти його героїв, почути їх…Але це проблеми теперішнього часу. Якщо говорити про спільні творчі коди, необхідно навести приклади поезій. В Олени Герасимюк та Сергія Жадана спільним є звернення до образу святих. В Сергія Жадана біблійна тематика «мандрує» від збірки до збірки ( «Вогнепальні і ножоові», «Життя Марії», «Месопотамія»), і набуває соціального характеру. Апостоли у «Вогнепальних і ножових» - кримінальні діячі: («Вони сіли за стіл, накритий на всіх»):

і кричав йому: бос, ну що за діла?

Ми усіх порвемо, нам підкаже шлях

наша вдача, яка нас завжди вела

наша зброя і кулі в наших тілах!

Але він наливав йому і говорив:

кожна вдача рано чи пізно мина.

Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори,

всі рахунки, адреси та імена [20, с. 18]

Тож коли йдеться про Сергія Жадана, то його біблійні персонажі, включаючи Марію, осоціальнюються, вплітаються в сучасну дійсність, живуть таким же життям, як інші. Натомість в Олени Герасимюк звернення до біблійного міфу теж наявне, але по-своєму трактоване і використане. Те, що в постмодерний період поети звертаються до біблійних мотивів, свідчить, що антиестетика, притаманна, за словами Дмитра Дроздовського, постстмодернізму з її скиданням «всього святого і освяченого», вже прожилася. Гряде новий період. Олена Герасимюк це ілюструє. Її біблійні мотиви на службі у метафізики, внутрішнього осяяння; воно відмежоване від світу, спрямоване вглиб, бо світ глухий і просто його не чує:

Знову танцюй, земле, на щоках Вседержителя!

Бабо-шаманко, у бубон звертай перетини

часу і простору. Видзвони, вигати, витруси!, Maria! Ora! Ora pro nobis

Бий, Маріє, у дзвони, танцюй із нами!

Бий, Ісусе, у дзвони, танцюй із нами!

Бий, Іване, бий, Петре, Хомо, Юдо і Павле!

А де ж той дядько Йосип, що горілку носить?

Де ж та Ганнухна, де ж та Галинка?

Коси у весни запалали

Сосни у лісах запалали

Стрибаймо у сани з ногами

У сніг, у вирій

Тихо!

Небо відкрило око [11, с. 8]

Простежуємо нові інтерпретації біблійного міфу. Однак місія в двох поетів спільна: пробудити суспільство, повернути йому втрачену естетику, сприймати дійсність такою, якою вона , усвідомити, що час - давно мертвий. Наскрізним образом в творчості Олени Герасимюк є вода:

Коли ти йдеш до мене по воді

легка як ліс

як сон тривка незрима...

я бачив корінь світу

у воді він схожий на твої розвиті коси [11, с. 12]

Проте й тут можна простежити біблійні алюзії: Ісус ходив по воді. Доволі часто зустрічаються в її образному світі ріки, озера як води - сили динамічної, рвучкої:

і я чую - підземна, щемлива ріка

Виринає крізь корінь, з землі витіка,

Чи із мене тікає - господь [11, с. 23]

Ріка Олени Герасимюк повсякчас так чи інакше завертає у біблійне русло. Зауважмо, що у Сергія Жадана образ ріки також зустрічається часто. Зазвичай його ріка до певної міри символ християнський. На це вказує образ рибальських човнів, що дає можливість говорити про алюзію на біблійний мотив ріки:

Коли зелені зірки

падають в гирло ріки,

тоді твоя стернова

промовляє слова:

це ось - мої сни

це - рибальські човни,

це - ніч, це - течія,

це - смерть, певно, моя [22]

У Сергія Жадана ріка повязана зі смертю, приховуванням чогось. І не дивно, адже ріка - за уявленнями давніх словян - дім русалок, утоплених дівчат, тобто мерців, які стоять вздовж русла. І цей макабричний мотив простежується в інших поезіях:

Її шкіра світла, мов срібло у молоці,

ніби втома, яка приходить наприкінці,

мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,

вздовж холодного русла якої стоять мерці [22, с. 32]

Жаданова ріка оповита мороком, вона темна, ховає мерців і позбавляє дихання. В Олени Герасимюк - щемлива, повязана із землею, як нерозривно повязані життя та смерть. До речі, в творах обох поетів життя та смерть тісно повязані, цей перегук є вельми відчутним. У Сергія Жадана це переплетіння найяскравіше представлене у вже аналізованій нами поезії «Жити - означає померти»:

померши одного разу, ти продовжуєш шлях

через нічні двори і помічаєш як

смерть тримає в руках мятні цукерки

і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.

Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,

коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади,

з дому виходить старий аптекар,

котрий лікує всіх аспірином кожного дня,

граючи зі смертю в якусь невідому гру;

життя не почнеться без тебе - сміються жінки на площі [29, с. 365]

У свою чергу зустрічаємо на сторінках першої книги Олени Герасимюк зображення трупа святого, абсолютну невідворотність, імператив смерті:

перестрибую через калюжу

Як через труп василя фівейського

Скоро вітер

Мене викине на сушу

Мені потрібна людина яка б

Припини думати

Вмри [11, с. 23]

На підставі сказаного можна дійти висновку, що своєрідний вплив Сергія Жадана на творчість Олени Герасимюк має місце. Його можна визначити як гендерне віддзеркалення поетичного універсуму. У їхніх творах звертають на себе увагу спільність тематичної партитури, де першість слід віддати біблійним мотивам, використаних напрочуд рельєфно, експресивно («щоб почули»). У колористиці переважають темні тони, що асоціативно викликають депресивні настрої. Однак на противагу жаданівській, лірика Олени Герасимюк мякша, ніжніша, мелодійна, хоч і сповнена твердістю самодостатності, що призводить до напруги і виразності сугестії.

2.4 Юхим Дишкант: геокультурний контраст та співзвуччя атмосфери художнього світу

Серед плеяди піджадаників особливе місце посідає доробок Юхима Дишканта, життя і творчість якого тісно повязані з Острогом. Варто наголосити, що відомий поет Юрій Іздрик слушно зауважив: Юхим Дишкант має всі шанси стати genius loci містечка Острога, але все покаже час.

Юхим Дишкант - вічний співець одвічних спокус (вино, повії), але водночас і ніжний лірик (вірші «Як тобі в цьому місті, кохана», «Пій мені свою пісню» та ін.). Поет є членом літературного угрупування «Плита», яке заснували випускники «Острозької академії» під час періоду навчання. Сюди, крім Дишканта Юхима входять Роман Романюк, Віктор Іщенко та Євген Лущиков. Літературним батьком групи можна вважати Олександра Ірванця, котрий виступав з «Плитою» на творчому вечорі в Рівному 2012 року і був їхнім модератором.

Характерним для творчості поета є використання образу міста, як додаткового фону, оголення людської природи, доведеної майже до абсурдності, гра зі словом(використання паронімів, омонімів тощо). Стиль подібний до течії авангардної, що лише зближує його поетику з поетикою Сергія Жадана, котрий є представником мегаполіса, столичного міста (Харків був столицею до 1934 року) Харкова, а Юхим Дишкант - провінційного містечка Острога. Однак їхні творчі геопоетичні коди збігаються. Настроєність у Юхима Дишканта така ж депресивна, це поезія перехідного стану, минущості, нетривкості:

Як тобі в сьому місті - холод, валізи і візники,

Духи проїжджені, боги подорожні, засмучені музиканти…

Юна моя, далека моя, кохана моя земля,

Сніг закриває звечора твої і мої повіки.

Сніг забирає звечора наше повітря, тебе і мене,

Ось тобі ся зима, що прогнива на шкірі,

в ранах та обласних лікарнях,

От тобі мої рани, які кривавляться кожен день,

І ріки, якими пливеш, і час який ти скрадаєш,

І хтось все одно співає, що все залишається,

Минаємо тільки ми, Кохана [16, с. 3]

Крім образу юної та далекої, рідної землі, яку поет не просто любить, а живе з нею. Цей іманентний звязок приводить до невтішного висновку: «І хтось все одно співає, що все залишається,//Минаємо тільки ми, Кохана» [16, с. 3] Мотив міста - домінує в поетиці Юхима Дишканта. Постколоніальний синдром, що передався як хвороба від Сергія Жадана до нього, еволюціонує, розвивається. Гострий еротизм, за словами Юрія Іздрика, непевність, острах наявні в ліриці поета. Така атмосфера зближує полюси Сергія Жадана і Юхима Дишканта. Але земля першого - то прямота, рівнинність з горбами, якщо говорити метафорично, а земля іншого - горизонт з нішами самотності, відділеності, екзистенційної самоти, котру можуть заповнити горби Сергія Жадана і вийде баланс. Тому ми говоримо про вплив поетики Сергія Жадана як каталізатора до народження власної риторики Юхима Дишканта. Безумовно, більше спільного як і в стильовому вимірі, так і в тематичному. Наприклад, своєрідним перегуком є такий вірш Сергія Жадана, де є спільними для обох поетів образи міста, зими, самотності та маргінальності:

і згадувати, як почалась зима в вашому місті

як кожен, хто зважився лишитись і жити,

жити, чіпляючись за сніг і повітря,

жити, роблячи зусилля, щоб жити….<>

з важкої зими, з затяжної депресії вибиратись

в довгих вагонах;

що - говоритиму - що мені робити без тебе

в цій пустоті, яка наповнена

твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,

Ніколи не виплутатись з цього криміналу

ніколи не звикнути до цієї країни

ніколи не забути про необхідність смерті,

ніколи не згадати її пояснення [24, с. 120]

Вчуваються спільні коди: місто, зима (ще в Сергія Жадана: «Зима обступила місто»), смерть, звернення до коханої, відмежованість від своєї країни, що є наслідком постколоніального синдрому. І як невідворотний висновок цього буття і світобачення - смерть, котру несе зима, котра прогниває в «зимі, в лікарняних халатах» та до котрої «не можна звикнути» як до снігу та до країни, що давно поховала їх у собі і себе заодно. Та все ж у теплій, щирій інтонації Сергій Жадан творить каталог памяті, куди входять знайомі з дитинства міські краєвиди з музеєм мотлоху радянського побуту. Та реалії минулого викликають вже подяку і пошану, а не зневажливо-іронічну погорду, як в деяких ранніх творах. Бо там - в глибині історії - відбувається таїнство синівської любові, що дає сили і наснагу жити зараз:

Тому якщо ставитись до цієї історії направду серйозно

а саме так сподіваюсь ти і хочеш до неї ставитись

почни саме звідти

встань зі своєї розкладачки

і скажи тому хто захоче тебе вислухати [29, с. 347]

Посколоніалізм наявний в рядках Юхима Дишканта силуетами памятників Леніна, сфальшованим поняттями інтернаціоналізму. Характерно, що поет без зневаги і злоби використовує ці образи:

Літо і ти сумна, рудоволоса,

на площі, де мав би стояти Ленін,

таксі до аптеки когось підвозить,

кавярня стара, чай зелений.

І квіти якісь: білі, червоні,

люди у кінозал.

А ти зачекалась. І білі коні

слухають…

Інтернаціонал [16, с. 41]

У вірші «Батьківщина ляга на твої комсомольські груди» теж простежуємо риси постколоніалізму. Можливо, Юхим Дишкант як і Сергій Жадан в майбутньому знайде своє місце в часі, а поки що - пошук:

Ми зустрінемось десь на початку століття,

де зими чекають і революцій,

будем жебрати сніг, як циганські діти,

під обірваним стягом сірих конструкцій.

Із волоссям довгим, життям коротким,

парасоля червона комуністична,

і читатиме вірші твій ніжний ротик [16, с. 53]

У творчій риториці Юхима Дишканта знаходимо багато відголосів з «червоної епохи». Було б це не дивно, якби Юхим Дишкант був представником девятдесятників, які в першій половині 90-х років вправлялись у постколоніальній іронії. У цих пріоритетах бачимо ще один імпульс від поетики Сергія Жадана.

До маркерів суголосності в поезії двох авторів слід віднести наявність макабричних мотивів. У Сергія Жадана прямолінійно звучить теза: «Жити - означає померти»:

Померши одного разу, ти відступаєш в тінь

і дивишся як твоє тіло безпорадно шукає

тебе самого між стебел густої трави;

померши посеред літа,

обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами,

душі померлих, наче чіпкий деревій,

прорізають в повітрі свої вертикалі [24, с. 365]

Такий же лейтмотив наявний у творчості Юхима Дишканта. У його художньому світі привертають увагу численні летальні образи. Наведемо один з прикладів:

…лярва приходить - одна подорожня -

лярва міняє мене на христа.

Каже, що їй все одно помирати,

каже, що мандри в легенях сидять,

серце її, ніби рай ізолятор [16, с. 33]

Дуже часто поет поєднує мотив смерті з біблійними сюжетами, вони органічно зростаються. Те ж саме можна спостерігати в Сергія Жадана. Коли йдеться про біблійність, то в поета-метра вона особлива і «осуспільнена». У «Вогнепальних і ножових» апостоли на чолі з Ісусом є звичайною бандою. Тобто, автор маргіналізує поняття біблійності та поселяє своє «Ти» у долі персонажів християнського міфу, що дає йому змогу уявляти їх людьми - живими, отож здатними втілити для читача їх скорботний, подеколи страхітливий досвід. Сергій Жадан одягає небожителів у наше убоге дрантя. Тому Марія у святій помсті палитиме міста тих, хто не спромігся бути гідним високої жертви Сина («Атеїзм»); Будда, котрий відмовився від споглядання за метушнею людей (єдиної дії, що личить богам), мусить померти, поринувши в абсурд реальної історії («Будда сидів на високій могилі»); Ісус із учнями зявився на Великдень в світ православних і вжахнуся, бо літургія вже не здатна ще раз відтворити міф, і на цей раз «чаша його проминула» («Bodywork»). В Юхима Дишканта теж наявна така схожість. Його Ісус ходить хворими вулицями, але не зцілює їх, чудо не відбувається. Його постать радше тут зявляється як данина культурній традиції:

Виглянеш в місто художників і повій,

десь твій Христос серед отих позолот.

Кашляють вулиці - трохи сухот у них [16, с. 49]

У цьому уривку закодована смерть самого Бога, проголошена Ніцше. На противагу Богу людина - дівчинка - юна та легка, а місто - живе, воно грає й іскриться. Інакше кажучи, канон вмирає, а людство живе і витворює новий:

Ранні зими, Бог давно вмирає,

ти приходиш юна та легка.

У кавярні нашій пахне чаєм,

місто грає - в нім шумить ріка [16, с. 51]

У поезії «Рибалки і блудниці» потреба заміни старих ідеалів та цінностей новими виявляється в заміні одного міфу на інший: замість Мойсея провідником сає Мамай:

Рибалки і блудниці ті, що живуть на сих берегах.

Нагодуй їх, ніби Христос, своєю хорою печінкою.

І нехай твоя провінція з численними

лазаретами душ .

простує за своїм Мамаєм, як за Мойсеєм [16, с. 29]

Скільки тебе в місті,

де Бог сліпий набирає воду із неба?

Дівчинко, зимно надворі [16, с. 68]

Варто звернути увагу на звертання, спільне для Сергія Жадана та Юхима Дишканта. Обидвоє звертаються елегійно-ніжно «Дівчинко», попри нагромадження обсценної лексики, арго та інших мовних атрибутів сучасної літератури, проступає ніжність у такому маленькому і неважливому, з першого погляду, слові:

але ж, дівчинко, звідки твоя дорога?

Ти усю цю погань сьогодні навчила житии [16, с. 75]

Алкоголь та ненормативна лексика, швидше всього, явище не обєднувальне, а мейнстримне, що стає зрозуміло у зіставленні з попередньо досліджуваними поетами. Хоча кожен з авторів використовує по-своєму вульгарне слово для своїх особистих цілей і ефектів. Так, Сергій Жадан передає іронічні настрої, іноді протестує в такий спосіб (ранні вірші), натомість Юхим Дишкан створює гнітючу атмосферу, що стискає, викликає несприйняття дійсності. Це створює разючий контраст з світлими бажаннями ліричного героя. Недарма збірка Юхима Дишканта називається «Портвейн» і сприймається як алкогольна декларація, хоча насправді це не відповідає провідній сугестії книжки. Звісно, вино, горілка все ж фігурують в його поезіях, однак це не наслідування прикмети Жаданового ідіостилю, оскільки в подібному руслі працює мало не кожен із постмодерних поетів. Таким чином, у творчому зростанні Юхима Дишканта простежуємо імпульси та посили його попередника - Сергія Жадана, та все ж наявну спільність не варто трактувати епігонством з боку Юхима Дишканта. Він продовжує і розвиває творчу манеру Сергія Жадана, надаючи їй індивідуальних звучань, торує нові шляхи лірики ХХІ століття. Контраст геопотичного дискурсу, що зумовлений різнорідністю природи міст, які представляють поети, лише підкреслює генетичний зв'язок образного світу нашого поета-земляка з самобутністю новатора Сергія Жадана.

З окреслених нами понять виникає, що вплив творчої манери Сергія Жадана на «мікропокоління» українських поетів - різноманітний та неоднорідний. Слід відрізняти поняття «вплив» (як несвідомий імпульс у наймолодших авторів, що спонукає до їх до поетичної самостійності та власної творчості) та «наслідування», коли молодий поет наслідує творчу манеру Сергія Жадана, замінюючи нею власне поетичне самовиявлення, як Павло Коробчук та Андрій Любка (рання творчість). Натомість Юхим Дишкан та Олена Герасимюк протоптують власні стежки, вийшовши з-під впливу поета-метра.

Висновки

Українські поети девяностих - це перше позацензурне покоління в українській літературі, яке могло бути таким, яким за природою мало й хотіло бути. Воно склалося з усвідомленням необхідності національного самоствердження, усвідомлювало своє покликання творити вільну, незалежну українську культуру, літературу, поезію. Це покоління могло прийти до творчості тільки через подолання соцреалізму, старої радянської традиції. Іншими словами, український постмодернізм - це не філософія поразки, а філософія втечі від абсурду, пошуку людиною шляху від відчаю до здобуття (опанування) ідеалу нормального людського життя, у якому є підстави і можливість для кохання, щастя, родини, Бога.

Естетика «девятдесятників» зачиналася в Харкові, у літгурті «Червона Фіра». Як і всі зачинателі, лідер Сергій Жадан ще ніс у собі соціальний відгомін «вісімдесятників». Та попри все Сергій Жадан - поет неординарний, котрий створив образ людини-сучасника «з відсутністю мети», є лідером «девятдесятників» та впливає на покоління «двотисячників», хоча свідомо це заперечує. Він прагне відійти від канонів, навязаних суспільством, витворити нову «незрадянщину» і «нешароварну» літературу. Тому зрозуміло, завдяки чому він може давати натхнення іншим поетам.

Поетика Сергія Жадана традиційна, наскільки традиційною може бути сучасна класика. Він виявився тим письменником, котрий поєднав дуже транзитний, хисткий, катастрофічний дух часу нашої частини світу 1990-2000-х років, його іронію, цинізм, біль, споживацтво, млявий радикалізм із дуже в своїй суті піднесеними речами - з усеохопністю добра, любовю, романтичним коханням, теплим внутрішнім світлом, біблійними мотивами, наявність яких в ліриці Сергія Жадана свідчить про необачність характеристик його творчості як поверхової, адже апеляція автора до Біблії - хай і з метою світоглядного діалогу, переосмислення - означає пошук духовних первнів і цінностей, що є рисою «серйозної» літератури. У творчості митця рубіжних та 2000-х років біблійний зміст набуває виразних постмодерністських засад - театральності, карнавальності і відповідної функції - травестіювати «вічні» цінності у сучасне мистецтво. Поет прагне «приборкати» міф, зокрема біблійний і побачити справжню суть речей чистою свідомістю.

В українську літературу Сергій Жадан привніс традиції авангардизму, що беруть свій початок від Михайля Семенка, вплив якого помітний на творчості самого поета. Тож можемо говорити про тяглість поколіннєвої традиції.

Естетика історичного авангарду була орієнтована на суспільну життєбудову, на магію облаштування світу. Сила культурної і, як наслідок, творчої позиції Сергія Жадана - в апології реального теперішнього, а не патетично-будетлянських химерних «ясних світанків майбуття». Та за надто малий проміжок часу виявилося, що дійсність України стає зовсім не такою, якої прагло молоде покоління справді нових українців - творча генерація девяностих.

Сергій Жадан - письменник, котрий виробив свій стиль, для якого характерні наявність макабричних, летальних мотивів, перебування ліричного героя в депресії, що призводить до неврозів, використання сленгу, мови арго та обсценної лексики, тяжіння до метафізичності та водночас до реалістичності зображуваного. Його творчості притаманна також іронія, та частково травестія. Сергій Жадан задав тон насупному поколінню молодих літераторів-двотисячників. Його становлення припало на буремні 90-і, однак він зумів стати перехідним містком між поколіннями 90-х (ставши його лідером) та покоління двотисячних, на яке він опосередковано чи неопосередковано впливає. Побудови фраз, сюжетні ходи, багато інших речей у помітної частини наших письменників мають «жаданівське» коріння, він дав поштовх до активнішого використання східної, урбаністичної, постіндустріальної, прикордонної тематики.

У цілому слід констатувати, що вплив Сергія Жадана на наймолодше покоління українських поетів-двотисячників доволі неоднозначний і різноманітний. З одного боку, він дає імпульс до самовираження, адекватного епосі, як у випадку з Юхимом Дишкантом, котрий настроєністю хоч і подібний до Сергія Жадана, та пішов своїм шляхом на нові обрії літературного авангардизму з його сфокусованістю на темі міста, епатажністю, футуристичній спрямованості. Олена Герасимюк як гендерне відображення Сергія Жадана теж звільняється з-під його впливу, знаходить власний голос, оригінальні модуляції і створює особливу міфологізовану симфонію світу. Інша справа з Андрієм Любкою та Павлом Коробчуком. Коли першого можна назвати, згідно з музичним терміном, кавер-версією, то другого - епігоном. Якщо Андрій Любка на стадії ранньої творчості залежить від Сергія Жадана, що простежується в збірках «Вісім місяців шизофренії» та «Тероризм», то в останніх поезіях більш відчутна тенденція виходу з-під впливу Сергія Жадана. Натомість Павло Коробчук нетворчо наслідує і ходить протоптаними стежками кумира, що дає йому можливості проявити сповна оригінальність власної поетичної іпостасі.

Дослідження творчості нового покоління українських молодих авторів, чия творчість маркована впливом Сергія Жадана, вважаємо перспективним як окремої школи, яка сформувалась на зламі ХХ і ХХІ століть.

Список використаної літератури

1. Андрусяк І. М. Сучасна українська література кінця XX ст. - початку XXI ст. Хрестоматія / І. М Андрусяк. - К .: Школа, 2006. - С.434-454.

. Антипович Т. «Поетичний код С. Жадана: дерево на даху, або Господня арматура» /Т. Антипович // Міжнар. Ін-т лінгвістикиі права. Вісник. Вип. 3. - К. : Міжнар. Ін-т лінгвістикиі права. - 1999. - С. 253-256.

. Балдинюк В. «Сучукрліт - міський дурень, що розмовляє сам із собою і страждає на синдром Туретта» [Електронний ресурс] /В. Балдинюк. - Режим доступу: http://www.azh.com.ua/lit/vira-baldynyuk

. Баран Є. «Голоси втрачених поколінь…» [Електронний ресурс] /Євген Баран. // ЛітАкцент. - Режим доступу: http://litakcent.com/2010/07/02/holosy-vtrachenyh-pokolin/

. Баран Є. Літературне девятдесятництво : історія і істерія / Євген Баран. // Березіль. - 2000. - № 3-4. - С. 182-185.

.Белей Л. «Причинки до проблем історії української літератури» [Електронний ресурс] / Лесь Белей. // ЛітАкцент. - Режим доступу: http://litakcent.com/2013/08/30/prychynky-do-problem-istoriji-ukrajinskoji-literatury/

. Березовчук Л. «Літературний портрет С. Жадана» [Електронний ресурс] / Лариса Березовчук. - Режим доступу: http://www.liter.net/=/Zhadan/bereza.html

. Біла А. «Від ломки до ломки: Лірика С. Жадана» / Анна Біла. // Слово і час. - 2002. - №1. - С. 35 - 48.

. Богдан С. «Коротка антологія сучасних способів говорити про Бога, або Знову ця нездарна молода поезія» [Електронний ресурс] / Світлана Богдан. // ЛітАкцент. - Режим доступу: http://litakcent.com/2011/11/07/korotka-antolohija-suchasnyh-sposobiv-hovoryty-pro-boha-abo-znovu-cja-nezdarna-moloda-poezija/

. Бондар-Терещенко І. Функціональні механізми літературного дискурсу 1990-х рр. / Ігор Бондар-Терещенко // Слово і час. - 2005. - № 2. - С. 62-71.

. Герасимюк О. Глухота / Олена Герасимюк. - К.: Смолоскип, 2014. - 112 с.

. Дайс К. «Некролог для Евтушенко. Сергей Жадан, русская рок-музыка, Евтушенко и серийный убийца: смерть после конца света» [Електронний ресурс]/ Катерина Дайс. - Режим доступу: http://www.chaskor.ru/article/nekrolog_dlya_evtushenko_18724

. Дрозда А. «Поліфонія літературного процесу» [Електронний ресурс] / Андрій Дрозда // ЛітАкцент. - 2015, - Режим доступу: http://litakcent.com/2012/09/18/polifonija-literaturnoho-procesu/

. Десятирик Д. «Сергій Жадан - місто сонця». [Електронний ресурс] / Д. Десятирик // «День». - Режим доступу: https://rozmova.wordpress.com.

. Дишкант Ю. Гітарна кров / Юхим Дишкант. - Рівне : Волинь, 2007.- 98 с.

. Дишкант Ю. Портвейн. / Ю. Дишкант. [Рукопис] - Острог, 2015. - 107 с.

. Дроздовський Д. «Безкінечність антиестетики постмодернізму» [Електронний ресурс] / Дмитро Дроздовський. - Режим доступу: http://ruthenia.info/txt/drozdovsky/postmodern.html

. Ємець-Доброносова Ю. Як риба у воді [Необовязкові роздуми над кн. С. Жадана «Балади про війну і відбудову», «Історія культури початку століття» та ін.] / Ю.Ємець-Доброносова // Сучасність. - 2004. - №4. - С. 146 - 151.

. Жадан С.: «Автобіографічість - це хвороба української літератури» / Сергій Жадан // Політика і культура. - 2003. - №36. - С. 40 - 41.

. Жадан С. Вогнепальні й ножові / С. Жадан. - Харків : ФОЛІО, 2012. - 168 с.

. Жадан С. Генерал Юда /С. Жадан. - К. : Гранослов, 1995. - 89 с.

.Жадан С. Ефіопія / C. Жадан. - Харків : ФОЛІО, 2009. - 118 с.

. Жадан С. Життя Марії / С. Жадан. - Чернівці : Meridian Czernowitz, 2015. - 184 с.

. Жадан С. Історія культури початку століття / С. Жадан. - К .: Критика, - 2003. -с. 122.

. Жадан С. Марадона: нова книга віршів / С. Жадан. - Харків : Фоліо, 2007. - 169 с.

.Жадан С. Месопотамія / С. Жадан. - Харків: ФОЛІО, 2014. - 148 с.

. Жадан С. «Народжений для мови». Вірші сучасних віденських поетів / С. Жадан // Березіль. - 2004. - № 6 - С. 147-153.

. Жадан Сергій. Пепсі: Вірші / С. Жадан. - Харків : Майдан, 1998. - 62 с.

. Жадан С. Прощання словянки / С. Жадан. - Харків: Фоліо. - 2011. - 406 с.

. Жадан Сергій. Цитатник /С. Жадан. - К. : Смолоскип, 1995. - 58 с.

. ЖОДТРКМ. Молода Сила. Дишкант Ю. [Електронний ресурс] /Ю. Дишкант. - Режим доступу : http://www.youtube.com/watch?v=9LeEeWfrlCY

. Забіяка І. «Українська авангардна поезія. Постпостмодерна інтерпретація» [Електронний ресурс] / І. Забіяка. // ЛітАкцент. - 2015, - Режим доступу: http://litakcent.com/2014/10/07/ukrajinska-avanhardna-poezija-postpostmoderna-interpretacija/

. Зьобро О. «Сергій Жадан: Статус «публічний письменник» звучить смішно» [Електронний ресурс] / О. Зьобро. // Інтервю з України. - Режим доступу: https://rozmova.wordpress.com

. Іздрик Ю. «Сергій Жадан: постколоніальна урбаністика». [Електронний ресурс] / Ю. Іздрик. - Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=4N3agQ4zVTk

. Кіяновська М. «Знаки поетичних поколінь у найновішій українській поезії». [Електронний ресурс] / Маріанна Кіяновська // ЛітАкцент. - 2015, - Режим доступу: http://litakcent.com/2011/07/07/znaky-poetychnyh-pokolin-u-najnovishij-ukrajinskij-poeziji/

. Коваль Н. «Пролетіли буремні соцреалістичні літа - пятирічку святкує Союз «ПЛИТА» [Електронний носій] / Н. Коваль. // Містграні. - Режим доступу: http://mistgrani.com/podii/proletily-buremni-sotsreastychni-lita-pyatyrichku-svyatkuje-soyuz-plyta/

. Коробчук П. Натщенебо / Павло Коробчук. - К. : Смолоскип, 2005. - 61 с.

. Коробчук П. Кайфологія / Павло Коробчук. - Харків : «Треант», 2010, - 114 с.

. Коцарев О. «Безнадійні віра і любов Сергія Жадана» [Електронний ресурс] / Олег Коцарев. // ЛітАкцент. - 2015, - Режим доступу: http://litakcent.com/2011/04/08/beznadijni-vira-i-ljubov-serhija-zhadana/

. Крук О. «Червона фіра» як початок «жаданівської» культури» [Електронний ресурс] / Олена Крук. // ХайВей. - Режим доступу: http://h.ua/story/363880/

. Левчук Л. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика / Л. Левчук. - К. : Либідь, 2002. -255 с.

. Левчук Я. «Тероризм» як полюція Андрія Любки» [Електроний носій] / Яр Левчук. // Укр. Літ. - Режим доступу: http://ualit.org/?p=158

. Любка А. Вісім місяців шизофренії / Андрій Любка. - Ужгород: Ліра, 2007. - 60 с.

. Любка А. Сорок баксів плюс чайові / Андрій Любка. - Чернівці: Meridian Czernowitz, 2012. - 130 с.

. Любка А. Тероризм / Андрій Любка. - Львів: «Піраміда», 2008. - 104 с.

. Маузер Р. «Хрестовий похід Жадана»: / Нова кн. відом. поета та прозаїка «Історія культури початку століття» // Р. Маузер // Веч. Харків. - 2003. С. 5- 8.

. Мірошниченко С. «Плюнь у морду умовностям»: / С. Мірошниченко // Собитіє. - 1995. С. 4-7.

. «Рейтинг Forbes: десять найвизначніших письменників України» [Електронний ресурс] // Forbes Україна. - Режим доступу: http://forbes.ua/ua/lifestyle/1373435-rejting-forbes-desyat-najviznachnishih-pismennikiv-ukrayini

. Риженко Т. «Хай живе Жадан!» [Електронний ресурс] / Т. Риженко. // GLOSS. UA. - Режим доступу: http://gloss.ua/story/books/article/19887

.«Сергей Жадан, русская рок-музыка, Евтушенко и серийный убийца: смерть после Конца Света» // Сергей Жариков. // КО, №5, - 2010. С. 10-16.

.Скуба І. «Андрій ЛЮБКА: «Сам факт, що пишу українською, - вже патріотичний» / І. Скуба. // «День». № 174, -2012. С. 6-7.

. Славінська І. «Сергій Жадан: Медіа не цікавить література як така» [Електронний ресурс] / І. Славінська. // Інтерв'ю з України. - 2015, - Режим доступу: https://rozmova.wordpress.com

. Трофименко Т. «Червона фіра»: 20 років по тому» [Електронний ресурс] / Т. Трофименко. // ЛітАкцент. - Режим доступу: http://litakcent.com/2012/05/05/chervona-fira-20-rokiv-po-tomu/

. Харчук Р. Покоління постепохи : проза. / Роксана Харчук // Дивослово. - 1998. - № 1. - С. 6-12.

. Харчук Р. Б. Сучасна українська проза : постмодерний період : навч. посіб. / Р. Б. Харчук. - К. : Академія, 2008. - 248 с.

. Шаф О. В. «Топос міста в поезії Сергія Жадана як маскулінізація світу» [Електронний ресурс] / О. В. Шаф // Літературне місто. - 2014, - Режим доступу: http://litmisto.org.ua/?p=25129

. Шаф О. В. «Біблійний дискурс у творчості Сергія Жадана: концептуальність та функціональність» [Електронний ресурс] / О. В. Шаф // Український смисл. № 1. -2012, - Режим доступу: http://ukrsence.com.ua/zmist-zhurnalu/ukra%D1%97nskij-smisl-1-2012/biblijnij-diskurs-u-tvorchosti-sergiya-zhadana-konceptualnist-ta-funkcionalnist/

. Шелухін В. «Літературний нарцисизм: безособовий погляд» [Електронний ресурс] / Володимир Шелухін // ЛітАкцент. - 2015, - Режим доступу: http://litakcent.com/2014/06/04/literaturnyj-narcysyzm-bezosobovyj-pohljad/