Тема: Філософія Нового часу: Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Лейбніц, Дж. Локк, Т. Гоббс (основні ідеї та їх вплив на розвиток науки)

  • Вид работы:
    Реферат
  • Предмет:
    Философия
  • Язык:
    Украинский
  • Формат файла:
    MS Word
  • Размер файла:
    25,88 Кб
Філософія Нового часу: Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Лейбніц, Дж. Локк, Т. Гоббс (основні ідеї та їх вплив на розвиток науки)
Філософія Нового часу: Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Лейбніц, Дж. Локк, Т. Гоббс (основні ідеї та їх вплив на розвиток науки)
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!












"Філософія Нового часу: Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Лейбніц, Дж. Локк, Т. Гоббс (основні ідеї та їх вплив на розвиток науки)"

ЗМІСТ

Вступ

. Передумови виникнення філософських ідей Нового часу

. Філософський емпіризм XVII - XVIII ст.

.1 Філософські погляди Ф. Бекона

.2 Розвиток емпіричного підходу в ідеях Т. Гоббса

.3 Сенсуалізм і лібералізм Дж. Локка

. Концепція раціоналізму в філософії Нового часу

.1 Раціоналістичні підходи Р. Декарта

.2 Філософські ідеї Г.В. Лейбніца

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Філософія Нового часу унікальний та основоположний для багатьох сучасних соціально-філософських концепцій період розвитку філософської думки в західній Європі в XVII-XVIII століттях. Цей період загалом характеризується становленням капіталізму, бурхливим розвитком науки і техніки, формуванням експериментально-математичного світогляду. Економічний розвиток багато в чому обумовив розвиток публічно-політичних та соціальних відносин, що дало поштовх для появи нових світоглядних концепцій, а також потребувало наукового та філософського обґрунтування багатьох соціально-економічних явищ.

Ключові фігури у філософії розуму, епістемології і метафізиці XVII-XVIII століть розділяються на дві основні групи. Раціоналісти, головним чином у Франції і Германії, передбачали, що все знання повинне починатися з певних "природжених ідей", присутніх в думці. Головними представниками цього напряму були Рене Декарт, Барух Спіноза, Готфрід Лейбніц та інші. Емпіристи, навпаки, вважали, що знання повинне починатися з плотського досвіду. Ключові фігури цього напряму - Дж. Локк, Ф. Бекона і Девід Юм.

Етика і політична філософія зазвичай не розглядаються через ці поняття, хоча всі ці філософи вирішували етичні питання у властивих їм стилях. Серед інших важливих фігур слід відмітити Томаса Гоббса філософські вчення якого дали поштовх до універсалізації суспільних норм та створення єдиного правового простору, в межах якого і реалізовувалися суспільні відносини.

Період філософії нового часу представляв і представляє великий інтерес для сучасних дослідників, а аналіз основних робот цього періоду знаходить своє критичне відображення в працях таких вчених як П.В.Алексєєв, Л. Є. Балашов, І.В. Бичко, В.І. Гусєв, .В. Губерський, І.Ф. Надольний, О.В. Панін, М. Є. Причепій, С. П. Щерба, В.І. Ярошовець та інші.

Метою роботи є дослідження філософської думки Нового часу через розкриття поглядів європейських мислителів XVII - XVIII ст.

Вказана мета обумовила постановку наступних завдань:

-визначити передумови виникнення філософських ідей Нового часу;

-охарактеризувати основні концепції філософії Нового часу;

-розкрити погляди представників філософського емпіризму XVII - XVIII ст.,

-проаналізувати ідеї раціоналізму в філософії Нового часу через праці її представників,

-виявити вплив філософської думки Нового часу на розвиток науки.

Обєктом дослідження є - філософська думка Нового часу.

1. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ НОВОГО ЧАСУ

У 17 столітті на зміну філософії Відродження, що характеризувалася відходом від схоластики і наближенням до пізнання людини, її вчинків, потреб і прихильностей, приходить філософія Нового часу.

Період XVI-XVII ст. - це період зародження і становлення капіталістичних виробничих відносин. У XVI ст. відбувається буржуазна революція в Нідерландах, у XVII ст. буржуазна революція розгортається в Англії, найбільш розвинутій у промисловому відношенні країні. Нарешті, французька буржуазна революція (1789-1794). Селянська війна в Німеччині, повстання під керівництвом Роберта Кета в Англії та інші виступи народних мас прискорюють процес розкладу феодальних відносин, змінюють становище церкви в суспільстві. І тільки в XVII ст. духовна диктатура церкви була підірвана.

Розвиток нового буржуазного суспільства породжує зміни не тільки в економіці, політиці і соціальних відносинах, він змінює свідомість людей. Найважливішим фактором такої зміни є наука, перш за все експериментально-математичне природознавство, яке започаткувалось у XVII ст. Не випадково XVII ст. називають епохою наукової революції. У XVII ст. поділ праці в промисловості викликає необхідність раціоналізації промислових процесів і, як наслідок, розвиток науки, яка могла б цю раціоналізацію стимулювати [13, c.123].

Виникнення гіпотетико-дедуктивної науки не було чисто інтелектуальним явищем. Але навіть якщо мати на увазі її практичну спрямованість, то це не означає, що окремі вчені керувалися лише практичними інтересами. Правильніше було б говорити про соціальні чинники, що впливали на науку як колективну форму діяльності. Взагалі, феодальні класи не були безпосередньо зацікавлені в пануванні над тим, що їх оточує і його використанні. Проте королі у виникаючих національних державах, державні ради і, перш за все, третій суспільний стан міст був зацікавлений в методах, які б допомогли досягти панування над природою [17, c. 220].

Розвиток науки Нового часу, соціальні перетворення, які були повязані з розкладанням феодальних суспільних відносин, а також послаблення впливу церкви зумовили нову орієнтацію філософії. Якщо в середні віки філософія виступала в союзі з богословям, в епоху Відродження - з мистецтвом та гуманістичними знаннями, то тепер вона головним чином спирається на науку. У кінці XVII ст. та в першій половині XVIII ст. в Західній Європі формуються прогресивні напрями у філософії, що були повязані з досягненнями природознавства і ворожі середньовічній схоластиці [13, c.123].

Філософія Нового часу - епоха самостійності розуму, його звільнення від авторитетів минулого. Багато в чому це звільнення було обумовлене розколом західноєвропейського християнства в XVI ст., що створив "нейтральну" територію чистої раціональності, яку стали освоювати кращі уми. Прагнення до самостійності було і в епоху Ренесансу, але філософи того часу все ж озиралися на античні джерела. Новоєвропейські мислителі сподіваються на власне мислення, посилене емпіричним пізнанням природи. Але звільнений розум потребував внутрішньої дисципліни. Інакше він не міг би стати ефективним інструментом для досягання істин, що перетворюють середовище людського існування і що перетворюють світ на комфортне середовище розумних істот [10, c. 206].

Щоб зрозуміти проблеми, які розглядає філософія XVII ст., потрібно звернути увагу, по-перше, на специфіку нового типу науки - експериментально-математичного природознавства, основи якого закладаються в цей період; по-друге, на те, що оскільки наука посідає провідне місце у світогляді епохи, то у філософії на перше місце виходять проблеми теорії пізнання (гносеології), особливо проблема наукового методу [13, c.123]. Але незабаром з'ясувалося, що однозначні методологічні рецепти виробити не вдасться. Одні філософи вважали, що розум може відкривати нове і без участі досвіду, інші вважали, що сам по собі, без допомоги відчуттів, він не може впоратися з цим завданням.

Виокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки. Вчені почали цікавитися не тільки знанням про природу, але й знанням про саме знання. Формування науки як самостійної сфери логічно доказового і емпірично підтверджуваного знання мало вирішальний вплив на подальший розвиток філософії. Почала втрачати позиції філософія, яка вибудовувалась на правдоподібності, ґрунтувалась на буденному досвіді, а то й релігійних догмах. Філософія стала наслідувати науку, чиї ідеї сягають за горизонт буденного досвіду. Відтоді при поясненні світу філософія змушена була узгоджувати свої конструкції з науковими концепціями. Більше того, в раціональному поясненні світу філософія отримала конкурента - науку, якого сама ж і виростила, їй довелося шукати, відмінний від наукового спосіб бачення світу. У процесі цього пошуку сформувалася метафізика. Метафізика - умоглядне вчення про найзагальніші види буття - світ, Бога й душу Метафізика була першою спробою філософії Нового часу розмежуватись з наукою у пізнанні світу. Наука пізнавала його на основі фактів та узагальнень [15, c. 99].

Вже в епоху Відродження середньовічну схоластичну освіченість піддавали постійній критиці. Ця критика ще більш гострою стає у XVII ст., але незважаючи на це, хоч і в новій формі, продовжується середньовічна полеміка між двома течіями філософії: номіналізмом, який спирається на досвід, та реалізмом, який абсолютизує розум. Ці два напрями у XVII ст. трансформуються в емпіризм та раціоналізм [13, c.124]. Перший походить від Р. Декарта, другий - від Ф. Бекона. Але цих мислителів об'єднує прагнення зробити людину центром і кінцевою метою своїх досліджень. Новоєвропейська філософія була філософією суб'єкта. Культ людської суб'єктивності поступово ставав загальним надбанням, і епоха Просвітництва узаконила цю тенденцію в культурному просторі Європи [10, c. 206].

Таким чином, варто зазначити, що філософія Нового часу обумовлена, по-перше, розвитком капіталізму, по-друге, розвитком експериментально-математичного природознавства, а також, по-третє, послабленням впливу церкви. Маючи антисхоластичну спрямованість і багато в чому нерелігійний характер, вона сприйняла основні ідеї епохи Відродження і розвинула їх. В центрі її уваги були світ, людина і його відношення до світу. 17 вік - арена дискусій між раціоналізмом і емпіризмом. З одного боку: великі філософи емпірики - Ф.Бекон, Т.Гоббс, Д.Локк. З іншої - великі філософи-раціоналісти - Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц [3, c. 52].

2. ФІЛОСОФСЬКИЙ ЕМПІРИЗМ XVII - XVIII СТ.

2.1 Філософські погляди Ф. Бекона

Філософам, що творили на етапі визрівання і розгортання наукової революції, необхідно було співвідносити свої вчення з грандіозним інтелектуальним переворотом, що відбувався на їх очах. Початок цієї діяльності світоглядного осмислення нових пізнавальних і соціальних процесів був покладений англійським філософом і громадським діячем Ф. Беконом (1561-1626), якого можна віднести і до мислителів пізнього Відродження, і до філософів Нового часу. Саме він висунув найбільш яскраві аргументи на користь "експериментальної філософії", вказав на нову роль науки в житті суспільства [5, c. 151].

Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Всі інші протилежності тоді або іще тільки окреслювалися, або заломлювались через цю основну протилежність. Як відомо, емпіризм стверджує, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох джерел породження знання - чуттєвості та розуму - він віддає перевагу чуттєвості. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Тому Ф. вважається засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу [15, c.105].

Якщо в давнину знання цінувалося як дорога до чесноти, а в епоху Середньовіччя знання розглядалося як підтвердження Божественної мудрості і підкріплення віри, то Бекон, будучи в принципі переконаним християнином, абсолютно інакше розставляє акценти, проголошуючи, що знання - це сила. Призначення науки, за Беконом, полягає в тому, щоб приносити практичну користь. Цьому призначенню абсолютно не відповідають погляди античних і середньовічних схоластичних авторитетів. Порочним є, як вважає Бекон, сам метод, використовуваний ними. Замість шанобливого відношення до реальності і скрупульозного вивчення її, вони дуже поспішно, на мізерній емпіричній підставі, вибудовували щонайширші узагальнення, оперуючи при цьому неточними, погано визначуваними поняттями і зловживаючи дедукцією, тобто виведенням із загальних посилок окремих наслідків [5, c.152].

У розробці своєї філософії він спирався на досягнення колишньої натурфілософії і результати дослідних наук. Ф. Бекон побачив протиріччя між схоластикою перипатетиків і методологічною підставою природознавства, яке активно розвивалося. Він був першим, хто поставив перед собою мету створити науковий метод [13, c.123]. Тим самим непродуктивному методу схоластів Бекон протиставляє індуктивний метод наукового пізнання, спираючись на результати експерименту.

Усяке пізнання і усякий винахід повинні спиратися на досвід, тобто повинні рухатися від вивчення поодиноких фактів до загальних положень. Такий метод має назву індуктивного. Індукція - форма умовиводу, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення. Найпростішим випадком індуктивного методу є повна індукція, коли перераховуються всі предмети даного класу і виявляються притаманні їм властивості. У науці роль повної індукції не дуже велика. Частіше звертаються до неповної індукції, коли на основі спостережень кінцевого числа фактів роблять загальний висновок відносно всього класу даних явищ. Бекон вважав за необхідне шукати не тільки факти, які підтверджують даний висновок, а й ті, що його заперечують. Варто зазначити, що англійський філософ надмірно акцентував роль емпіричного методу дослідження, недооцінивши при цьому роль раціонального початку у пізнанні [13, c.123]. Бекон усвідомлював слабкість і поверховість індукції. Тому для посилення її він пропонував шукати "негативні випадки", які суперечили б основній масі фактів.

Не обмежуючи пізнання індуктивними висновками, він визнавав і дедукцію - рух від загальних індуктивних висновків до фактів. Загальні, отримані через індукцію судження, на його думку, слід перевіряти фактами, зокрема експериментом. Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей. Ця переконаність з часом слабшала в кожного наступного емпірика. Недоліком його методу була недооцінка ролі математики в новому природознавстві, провісником якого він був [15, c.106].

Мета Бекона полягає в "відновленні наук", а засобом для цього він вважає філософію. Оскільки ж остання недостатня, то він її і критикує, вказуючи, перш за все, те саме слабке місце - недолік індуктивного (дослідного) методу філософствування. Виходячи з єдності дедукції і індукції, він показує головним чином шляхи розвитку останньої [6, c.82].

Предметом філософії, по Бекону, є Бог, природа і людина. Філософія, що орієнтується на науку, концентрує увагу на природі (богословя, із його точки зору, залишається за межами науки); завдання "природної філософії" - пізнати єдність природи, надати "копію Всесвіту". Філософи, за Беконом, діляться на три групи. Одних можна порівняти з павуками, які тчуть павутину своєї системи лише з індивідуальної свідомості; їх переконання та твердження не підтверджуються досвідом. Інші можуть бути уподібнені мурахам, вони збирають в свій філософський мурашник все, що зустрічається їм на дорозі; це грубі емпірики. Істинний філософ подібний до бджоли, що облітає квіти, збирає різні соки і переробляє їх на мед; інакше кажучи, справжній філософ повинен переробляти в своєму мисленні дані досвіду і доходити до граничних узагальнень [2, c.123].

На думку Ф. Бекона, дослідженню природи і розвитку філософії заважають помилки, забобони, пізнавальні "ідоли". Є "ідоли" чотирьох видів. "Ідоли роду" кореняться в самій природі людини. Індивід, наприклад, схильний вважати, що відчуття людини є мірою всіх речей, він проводить аналогії із самим собою, а не засновує свої висновки про речі на "аналогіях світу" (так, людина привносить мету до всіх предметів природи). "Розум людини, - відзначав Бекон, - уподібнюється нерівному дзеркалу, яке, приєднавши до природи речей свою природу, відображає речі у викривленому і спотвореному вигляді". "Ідоли печери" обумовлені індивідуальним життєвим досвідом - вузькістю цього досвіду; у цьому досвіді і помилки, почерпнуті з книг, і засновані на помилках інших людей. "Ідоли площі" виникають в результаті прийняття слів "натовпом", при "взаємній зв'язаності" людей, коли слова або мають різний сенс, або позначають неіснуючі речі; включаючись в мову дослідника, вони заважають досягненню істини. Четвертий вид "ідолів" - "ідоли театру". Це ті або інші філософські творіння, гіпотези вчених, безліч починань та аксіом наук; вони створені як би для театральної вистави, для "комедії" (гра у вигадані штучні світи). Необхідно уміти розпізнавати всі ці "ідоли" і долати їх. Побудова понять "через дійсну індукцію, - стверджував Ф. Бекон, - є, поза сумнівом, справжній засіб для того, щоб подавити і вигнати ідоли" [1, c.151].

Критика "ідолів" була першою, але далеко не останньою спробою філософії Нового часу виявити суто гносеологічний субєкт (пізнавальний аспект людської діяльності) і відокремити його від оцінювального та практичного субєкта (від інших видів діяльності людини). У певних межах таке прагнення необхідне і корисне, але згодом було зясовано, що деякі оцінки і практичні настанови внутрішньо притаманні самому науковому пізнанню [15, c.106].

Ф. Бекон створив вчення про матерію та її рух. Він розглядав рух як невідємну властивість матерії. Матерія вічна, вона першопричина всього сущого. Він висловив думку про постійність кількості матерії. Матерії, на думку засновника експериментальної науки, притаманна "напруженість", внутрішня сила. Він припускав існування в ній "чуттєвої" душі. Бекон вважав світ обєктивно існуючим, припускав існування форм, які складають джерела "натур" [13, c.127].

Головні філософські погляди Ф. Бекона виклав у своїх працях "Досліди, або повчання моральні і політичні" (1597 р.), "Новий органон наук" (1620), "Про гідність і примноження наук" (1623 р.) та "Нова Атлантида" (книга видана посмертно у 627 р.).

Розробка Беконом індуктивного підходу як засобу "Відновлення наук" привела до широкого поширення індуктивного пізнання дійсності - спостережень, випробувань, експериментування, винаходів. Розвиток підходу Ф. Бекона привів до накопичення великого фактичного матеріалу. Після Бекона почався перехід від науки, що збирає до науки, що впорядковує [6, c. 84]. Значення філософії Ф. Бекона полягає, перш за все, у критиці спекулятивного споглядацького підходу до світу, характерного для середньовічної схоластики. Його навіть можна розглядати як ідеолога і піонера сучасної індустріальної ери і культу науки.

2.2 Розвиток емпіричного підходу в ідеях Т. Гоббса

Ідеї Ф. Бекона систематизував Т. Гоббс. Він дещо посилив роль дедуктивного методу в пізнанні, віддавши належне математиці в науковому знанні. Гоббса споріднює з емпіриками номіналізм щодо розуміння природи загальних понять [15, c.107]. Йдучи за Беконом, Гоббс вважав, що підґрунтям пізнання є чуттєве сприйняття. Але, як і Бекон, Гоббс також не зміг зрозуміти діалектику чуттєвого та раціонального пізнання, відриваючи чуття від теоретичного мислення, індукцію - від дедукції.

Його філософія складається з матеріалістичної онтології, номіналістично-емпіричної гносеології і теорії суспільної угоди (індивідуалістичної теорії держави і суспільства). На перший план у філософії Гоббс висуває механістичне тлумачення реальності, він заперечує існування першоматерії. На його думку, реально існують лише конкретні речі. Головними властивостями матерії він вважає фігуру і протяжність; оскільки у янголів немає цих ознак, вони і не існують. Філософія Гоббса - типовий приклад механістичного тлумачення людини як частини природи, функції якої принципово зводились до механічної форми руху, а закони розуму як природної властивості людини - до законів математики. Він не розумів специфіки органічного світу: "Що таке серце, як не пружина? Що таке нерви, як не такі ж нитки, дріт, а суглоби - не такі ж коліща та, які надають рух усьому тілу, як того хотів майстер?" [13, c.129]. Т. Гоббс вказував на прагматизм філософії - вона потрібна "для поліпшення життєвих благ", "... необхідний метод, відповідний порядку творіння самих речей" . Виступаючи з позицій матеріалізму, Гоббс намагається "розвести" філософію і теологію. Теологія - це божественне знання, яке не піддається раціональному аналізу.

Джерелом пізнання, за Гоббсом, є дія зовнішніх тіл на органи нашого чуття, що дають образи зовнішніх речей. В основі цих образів лежать рухи часток. Правда, образи, що виникають в нас, включають кольори, смаки, запахи, які не властиві самим часткам, складовим речі. Значить, потрібно звільнити наші уявлення про речі від ілюзій. Засобом, необхідним для того, щоб відбирати потрібні образи, аналізувати їх і сполучати разом, є мова [5, c.165]. Гоббс звернув увагу на знакову природу слів, дав першу класифікацію знаків, його вважають одним із засновників семіотики - науки про знаки. При цьому він виділяв пізнавальну та соціальну функцію знаків, без яких люди не могли б домовлятись між собою [15, c.107].

Слова мови - це мітки, використовувані для запам'ятовування речей та їх властивостей, для обробки образів цих речей і для спілкування з іншими людьми. Загальні поняття виступають лише "іменами імен". Істина розуміється Гоббсом не як властивість речей самих по собі, а як характеристика наших висловів про них. З'єднання висловів є складання або віднімання образів відповідних речей. Аналітичний метод пізнання характеризується розкладанням образів речей на їх складові частини, вивчення яких дозволяє сформулювати вихідні принципи. Синтетичний метод - зєднання того, що раніше було роз'єднане, і встановлення математично строгої теорії, що дозволяє вирішувати багаточисельні практичні завдання. Отже, номіналістично забарвлений механістичний матеріалізм Гоббса, маючи сенсуалістичну основу, включає також елементи раціоналізму. [5, c.166].

У філософських поглядах Гоббса значне місце посідає вчення про суспільні явища, зокрема про державу. Він показав, що держава не витвір Бога, а продукт свідомої діяльності людей.

У історії європейської філософської думки Гоббс особливо відомий як творець вчення про державу, він одним з перших розглянув проблему суспільного договору. Гоббс вважав, що люди конфліктують один з одним по своєму природному стану. Це він сказав: "Війна всіх проти всіх". Щоб люди перестали конфліктувати, вбивати один одного, вони повинні були домовитися, укласти суспільний договір. В результаті суспільного договору і виникла держава - інститут, покликаний гармонізувати людські відносини [3, c.57].

Влада держави по відношенню до підданих, на думку Гоббса, абсолютна, а покора громадян має бути беззастережною. Але жодна держава не може панувати над розумами людей; індивідуальний розум суверенний. Благо народу є метою держави, і для її досягнення потрібно, щоб держава була єдиною й ефективною [5, c.166]. Держава постала як відчуження людьми частини своїх прав на користь правителя. Вона є чудовиськом, Але краще з нею, ніж без неї.

У якості найважливішого об'єкту філософії в Гоббса виступає людина як істота не лише природна і фізична, але й моральна, духовна. Людина - творець "штучних тіл", у тому числі і таких, як культура і державність. Тому закони держави мають бути засновані на природності. В той же час природний стан людства базується на чуттєвості, що може привести до самовинищення людей. Саме розум грає найважливішу роль в установі держави шляхом суспільного договору, в обговоренні та прийнятті якого повинні брати участь всі індивіди суспільства. Держава і цивільне суспільство - найвища цінність людського співіснування, здатна вивести людство з варварського стану війни всіх проти всіх [2, c.131].

У своїх творах "Про громадянина" (1642), "Левіафан" (1651), "Про тіло" (1655), "Про людину" (1658) Т. Гоббс виступає проти теології, схоластики, псевдонаук. В цілому твори цього автора відрізняє ясність і визначеність формулювань, що, до речі кажучи, полегшує їх критику. Підкреслюючи значення філософії Т. Гоббса, зазначимо, що у нього одного з перших, погляди на державу і суспільство спираються на розум і досвід, а не на теологію.

філософський емпіризм раціоналізм

2.3 Сенсуалізм і лібералізм Дж. Локка

Систематичності й цілісності емпіризм набув у працях видатного англійського мислителя Дж. Локка. На відміну від попередніх мислителів емпіриків, які ставили своїм завданням пізнання світу, він зосередився на дослідженні можливостей розуму, зробивши поворот від обєкта (природи) до субєкта. Локк є сенсуалістом, послідовно реалізує засади сенсуалізму в своїй концепції [15, c.107].

Як і інші філософи Нового часу, він бачив безплідність пануючої філософії, у тому числі логіки, силогізмів. У зв'язку з цим він висловив безліч ідей з даного питання в низці робіт. Локк - один з найбільших представників емпіризму, що керувалися установкою "Немає нічого в мисленні, чого раніше не було б в досвіді" [6, c.84].

Головна особливість філософської доктрини Локка - зміщення її проблематики у бік гносеології. Він у більшій мірі, ніж інші філософи новатори, вказував на необхідність звужування і спеціалізації знання як важливої передумови його ефективності [13, c.130]. Локк який стверджував, що людська душа при народженні є чистою дошкою (tabula rasa) і тільки чуттєвий досвід залишає на ній сліди. Він піддав різкій критиці вчення про "вроджені ідеї" Декарта, який вважав, що деякі найпростіші ідеї притаманні розуму від природи, тобто становлять його природу - "вроджені". Локк категорично не погоджується з цим. Всі ідеї, на його думку, походять із досвіду. При цьому він розрізняв зовнішній і внутрішній досвід. Зовнішній - чуттєве сприймання речей зовнішнього світу, внутрішній - самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчуттів, памяті тощо). Людина, наприклад, може сприймати будинок і водночас (чи після) аналізувати, як вона його сприймає. Внутрішній досвід Локк називає рефлексією. Визнання рефлексії - діяльності самого розуму як джерела ідей, свідчило про вимушений відхід мислителя від крайнього емпіризму. Адже так званий "внутрішній досвід" не є чуттєвим досвідом у справжньому розумінні цього слова. Однак не всі ідеї однаково адекватно відображують свій обєкт, і залежить це від якості самого обєкта. Тому філософ розрізняє первинні і вторинні якості.

-первинні - це ті якості, які належать самим тілам. Оскільки вони невіддільні від тіл, то Локк називає їх реальними якостями. До них він відносить протяжність, рух, спокій, форму, число;

-до вторинних якостей належать кольори, звуки, смаки. Вторинні - це ті якості, котрі, нам здається, належать до речей, але насправді не знаходяться в них. Він вважав, що реальний світ не є таким багатобарвним, як це здається нам [15, c.109].

Але і первинні, і вторинні якості, не дивлячись на значну дію індивіда на характер вторинних якостей, є об'єктивними. Ідеї, придбані з досвіду, не є самі по собі знанням, а лише матеріалом для знання. Такими ідеї стають лише після переробки їх розумом в абстракції. За допомогою цієї абстрагуючої діяльності прості ідеї перетворяться в складні. Є ідеї реальні і фантастичні, адекватні своїм прообразам і неадекватні. Знання є достеменним настільки, наскільки ідеї адекватні дійсності. Пізнання підрозділяється Локком на інтуїтивне, демонстративне і сенситивне (існування одиничних речей) [1, c.52].

Дж. Локк був батьком лібералізму. Він виробив справжню революцію в області політичного мислення. Локк розвивав індивідуалістичне розуміння суспільно-державного життя. Як і Гоббс, своє вчення про походження держави Локк протиставляв клерикально-роялістській ідеї про необмеженість королівської влади [13, c.132]. Власність і працю він вважає невідємним атрибутом природної людини, яка повинна задовольняти свої потреби. Власність завжди характеризує людину і невіддільна від її егоїзму. Людина за своєю природою - вільна істота. Свобода однієї людини, якщо і обмежується, то лише свободою іншої людини [3, c.59].

Вперше в історії політичної думки Локк висунув ідею розподілу державної влади, бо тільки за цих умов можна гарантувати права особи. Верховна влада повинна складатися з трьох незалежних, але взаємозвязаних інститутів. Законодавча влада призначена парламенту, виконавча - в основному суду і армії, а федеральна, яка відає відносинами з іншими державами, - королю та його міністрам. Ця концепція конституційної монархії являє собою теоретичне осмислення компромісу між буржуазією і дворянством. Локк був ідеологом класового лібералізму [13, c.132].

Основні твори Дж. Локка: "Дослід про людське розуміння" (1680), "Листи про віротерпимість" (1685-1692), "Розумність християнства" (1695), "Два трактати про державне правління" (1690), "Деякі думки про виховання" (1693). Нажаль не всі твори Дж. Локка були закінчені і не всі ідеї видатний філософ встиг втілити у життя.

3. КОНЦЕПЦІЯ РАЦІОНАЛІЗМУ В ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ

3.1 Раціоналістичні підходи Р. Декарта

Якщо в Англії філософія Нового часу розвивалася у формі емпіризму, то на континенті вона постала у формі раціоналізму. Раціоналізм значно тісніше, ніж емпіризм, повязаний із середньовічною схоластикою. Цим, зокрема, зумовлене намагання його представників довести існування Бога і часте апелювання до Бога як гаранта істини тощо. Якщо емпірики продовжували традиції номіналізму, то в раціоналізмі досить чітко проступав реалізм. Раціоналістичні філософські системи, як і схоластична мудрість, за формою є умоглядною філософією, побудованою на дедуктивних конструкціях. І все ж раціоналізм був новим типом філософії. На противагу схоластиці він намагався обґрунтувати нову науку. Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу загалом, є французький мислитель Рене Декарт (1596-1650) [15, c.114].

Як і Бекон, він гостро критикував колишні форми систематичного знання, починаючи від філософії, теології і аж до математики і логіки. Прагнучи позбавитися від всякого впливу пізнавальних догм і традицій, Декарт ставив своїм завданням відшукати такі основоположні істини, які володіли б повною ясністю, самоочевидністю і жодним чином не могли бути оспореними. Вирішення цієї задачі, запропоноване Декартом, виразно виразило дух Нового часу, особливості його світогляду [2, c.128].

Центральним у реалістичній метафізиці Декарта є поняття субстанції. Він визначав субстанцію як річ, котра не потребує для свого існування нічого, окрім самої себе. Якщо виходити з цього визначення, то субстанцією, за Декартом, є тільки Бог. Створений світ Декарт поділяє на два види субстанцій: духовну та матеріальну. У розумінні субстанції Декарт посідає позицію дуалізму. Головною ознакою духовної субстанції є її неподільність, найважливіша ознака матеріальної - подільність до безкінечності. Основні атрибути субстанцій - це мислення і протяжність, інші їх атрибути похідні від цих перших: уявлення, відчуття, бажання - модус мислення; рух, положення - модус протяжності. Нематеріальна субстанція має в собі, згідно з Декартом, ідеї, які належать їй, а не набуті з досвіду, тобто є вродженими. До вроджених ідей Декарт відносив ідею Бога, чисел, а також деякі загальні поняття.

Оскільки Декарт мислить матерію безперервною, відкидаючи атомістичні вистави, в його трактуванні вона виступає не стільки речовиною фізики, скільки простором стереометрії. Тому не дивно, що таке важливе місце в творчості Декарта займають його математичні дослідження. У "Геометрії" (1637) Декарт вперше ввів поняття змінної величини і функції, що корелює з його уявленнями про єдиний світ і роль в ньому рухів, змін. Змінну величину Декарт розуміє подвійно: як відрізок змінної довжини і постійного напряму - поточну координату точки, що описує своїм рухом криву, і як безперервну числову змінну, що пробігає сукупність чисел, які виражають цей відрізок. Двоякий образ змінної зумовив взаємопроникнення геометрії і алгебри. Дійсне число Декарт трактує як відношення будь-якого відрізку до одиничного.

Декарт вводить систему позначення змінних величин, коефіцієнтів і мір, яка дійшла в практично незмінному вигляді до наших днів, і тому запис рівнянь у нього майже не відрізняється від сучасного. Декарт поклав початок низки досліджень властивостей рівнянь: сформулював правило знаків для визначення числа позитивного і негативного кореня, поставив питання про межі дійсного кореня тощо [9, c.28].

Щодо матеріальної субстанції, головним атрибутом якої є протяжність, то її Декарт ототожнював з природою і говорив, що все в природі підкоряється законам механіки. Він був одним з творців класичної механіки. Всесвіт, згідно з Декартом, - це великий механізм. Тваринний світ і саму людину він розглядає як складні машини, які підкоряються законам механічного руху. Декарт визначав людину як "машину, що складається з кісток і мяса". Розрізнюючи живе і мертве, він вважав, що тіло живої людини так відрізняється від мертвої, як відрізняється годинник або інший автомат, коли вони зібрані і у них є матеріальна передумова тих рухів, для яких вони призначені з усім необхідним для їх діяння, від годинника або іншої машини, коли вона зламана і коли передумова її руху відсутня. Декарт говорив: "Я - мисляча річ, або річ, яка має властивості мислити" [13, c.133].

Декарт замислив розбудувати струнку систему наук, яка б за аналогією з деревом мала: корінням - метафізику, стовбуром - фізику, а гіллям - всі інші науки. Знаряддям розбудови повинен бути новий метод. Саме пошук методу наукового пізнання Декарт вважав одним з найважливіших завдань філософії. У своїх працях він намагався вивести основні правила цього методу, взявши за основу принципу побудови математичного знання:

. Починати побудову науки слід з простих і очевидних істин. Істиною є знання, дане чітко й виразно (сіаге et distincta). Акт свідомості, в якому предмет дається чітко й виразно, він назвав інтуїцією.

. Ділити складні речі (знання) на прості, аж до найпростіших (аналіз).

. Йти від простого, очевидного до складного, неочевидного (синтез).

. Під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків [153, c.116].

Обґрунтовуючи вирішальне значення раціоналізму в пізнанні, Декарт з недовірою ставиться до даних органів чуття. Ним було висунуто принцип методологічного сумніву. Людина не повинна відразу повірити у все, що їй говорять або що вона бачить, відчуває. Вона повинна поставити під сумнів, а чи існує це насправді? Без процедури сумніву не можна зрозуміти природу речей і прийти до правильного висновку. Декарт не був скептиком, він лише вважав, що потрібно сумніватися, але не взагалі, а лише на певному етапі пізнання, роздумів: твердження і критика цього твердження; заперечення і критика цього заперечення; в результаті ми уникнемо багатьох помилок [3, c.55]. Але безсумнівним щодо реальності існування, незаперечне очевидним є ідеально духовне мислення. Звідси знамените положення філософа: "Я мислю, отже, я існую".

Серед основних праць Р. Декарта необхідно відмітити : "Міркування про метод" (1637 р.), "Роздуми про першу філософію" (1641 р.), "Засади філософії" (1643 р.), "Про пристрасті" (1649).

Розглядаючи в цілому раціоналістичний метод Декарта, варто зазначити як позитивне, що у ньому, по-перше, відкидаються забобони, необґрунтовані авторитети і, по-друге, висувається вимога обґрунтування розумом навіть того, чому ми довіряємо.

3.2 Філософські ідеї Г.В. Лейбніца

Ще одним великим раціоналістом XVII ст. був німецький мислитель Гомфрид Вільгельм Лейбніц (1646-1716), який зробив спробу синтезу аристотелізму та філософії Декарта. Він намагався поєднати механістичний світогляд філософії Нового часу з аристотелевським вченням про конечні причини (цілі) та субстанційні форми.

Філософське вчення видного Лейбніца - це ще один важливий крок на шляху синтезу філософських і наукових ідей Нового часу метафізичною традицією, що йде від античності . Нова наука і тісно пов'язана з нею філософія Декарта пропонували виключно механічне пояснення всіх процесів, що протікають в природі. Тоді як Лейбніц прагнув з'єднати механічні пояснення явищ природи і відповідних їм зовнішніх причин з виявленням глибших, як він вважав, кінцевих і цільових причин, про які свого часу роздумував Аристотель [5, c.173].

Засновники механістичного світогляду Бекон і Декарт винесли поняття мети за межі механіки і науки. Лейбніц був першим мислителем, який усвідомив обмеженість механістичного світогляду, його незастосовність до пояснення органічного світу. Справді, на основі механіки можна пояснити, "як" іде, скажімо, тварина, але "для чого" вона йде (доцільність в поведінці тварини) з механіки вивести неможливо. Саме на подолання цієї обмеженості спрямоване вчення Лейбніца [15, c.120].

Лейбніц добре розумів, що механіка, при всій величі її звершень, є не більше ніж конкретною наукою, і її висновки жодним чином не можуть замінити філософського осмислення і узагальнення даних досвіду. Тому абсолютизація ідей і вихідних посилок механіки представлялася йому непереконливою і філософськи неспроможною. Просторові характеристики тіл і механічні параметри їх руху він вважав лише зовнішніми, поверхневими сторонами буття. Сили, що обумовлюють рух, на його думку, не зводяться лише до просторових і динамічних їх виявлень, а є метафізичними (надприродними) сутностями, духовними в сенсі безтілесності і діяльної активності.

Замість матеріальних атомів, ствердження про абсолютну неподільність яких представлялося йому непереконливим, Лейбніц вводить формальні атоми, або субстанціональні форми, природа яких полягає в силі. Формальним атомам (субстанціональним формам), виходячи з їх природи, вважав Лейбніц, властиво щось аналогічне стремлінню, яке взагалі властиве душі [5, c.173].

В цілому його світоглядні погляди оцінюються як об'єктивно-ідеалістичні, "монадологічні". Він вважав, що матерія не може бути субстанцією, оскільки вона подільна; субстанція ж має бути абсолютно простою і "живою". Весь світ є безліч монад, які неділимі і духовні, тобто є духовною субстанцією. Фізичний космос є вторинний світ, світ феноменальний. Монади фізично не взаємодіють один з одним, але утворюють єдиний рухомий світ. Монади - духовні, більш менш свідомі субстанції. Їх сили, що діють, полягають у уявленнях; відмінність монад полягає у відмінності їх уявлень. Мінерали і рослини - як би сплячі монади з несвідомими уявленнями. Душі тварин володіють відчуттями і пам'яттю. Людські душі спроможні до ясних і виразних уявлень. Душа людини незнищувана, а її тілесність скороминуща. Рух монад регулюється перед встановленою гармонією, залежною від вищої монади (Абсолюту, Бога).

В теорії пізнання Лейбніц був ідеалістичним раціоналістом. Людський розум схожий, за Лейбніцем, не на чисту дошку, а на брилу мармуру з окресленими обрисами фігури, яку може вирізьбити з неї скульптор Виступав проти емпіризму і сенсуалізму. Критерієм істинності знання вважав ясність, виразність і несуперечність. Для перевірки "істин факту" необхідний, на його думку, закон достатньої підстави. Лейбніц був засновником математичної логіки. Ідеалом Лейбніц вважав формування універсальної мови (обчислювання), яка б дозволила формалізувати все мислення. У історико-філософській літературі наголошується також, що багато його ідей було сприйнято німецькою класичною філософією [1, c.156].

Відомий німецький філософ і природодослідник В.Г.Лейбніц має такі видатні твори твори: "Монадологія" (1714 р.), "Теодицея" (1710 р.) та "Нові досліди про людський розум" (1704 р).

Філософське мислення Г. В. Лейбніца являє собою вершину європейської раціоналістичної філософії. Взагалі метафізичний і місцями спекулятивний характер його поглядів містить низку діалектичних моментів. Тому необхідно відмітити висунуту ним ідею універсального розвитку.

ВИСНОВКИ

Філософія нового часу дала поштовх до розвитку нових світоглядних та політичних концепцій: раціоналізм, емпіризм, сенсуалізм, лібералізм - все це багато в чому обумовило напрям наукової думки в Європі та Новому Світі на декілька століть вперед. Філософія нового часу стала фундаментом на якому, лише в кінці вісімнадцятого століття І. Кант створив принципово нову філософську систему, що претендувала на те, що вона об'єднала раціоналізм і емпіризм.

Декарт, як і Бекон, різко критикував схоластику. На передній план він висунув проблему методу наукового пізнання. Раціоналісти Декарт, Лейбніц були видатними вченими в галузі математики і фізики, що позначилося на їх системах. Вони вдавалися до переоцінки ролі розуму, загальних ідей, принципів, на основі яких вибудовується система знання, і недооцінки ролі чуттєвих фактів; абсолютизували математику і математичне природознавство, недооцінювали дослідні науки. Дещо спрощено філософську систему раціоналістів можна звести до такої схеми: світ побудовано на раціональних, логічних засадах: Бог творив його за принципами математики та логіки. Ці засади збігаються з принципами побудови людського розуму. Іншими словами, раціоналізм в тій чи іншій інтерпретації приймає за аксіому тотожність форм буття і форм мислення. Раціоналізм, загалом, різко розвів чуттєвість і розум. Хоча вихідні твердження емпіризму та раціоналізму прямо протилежні у висновках, вони багато в чому подібні. Обидва вони визнали логіко-математичне знання абсолютним і необхідним.

Бекон, Гоббс і Локк були деїстичними матеріалістами. Природу вони розглядали як субстанцію, щось самостійне, а науку - єдиним вченням про природу. Сферу моралі вони залишали в компетенції Святого Письма. їх світогляду притаманний натуралізм у механістичній формі. Вони розглядали людську субєктивність як віддзеркалення зовнішнього (механічного) світу. І сама ця субєктивність зводилась до механічної комбінації ідей (особливо у Гоббса). Субєктом пізнання вони вважали окремого індивіда, але вже у вченні про "привиди" (Бекон) і про суспільний характер знаків (Гоббс) вони зіткнулись із впливом суспільства на процес пізнання.

Дещо окремо стоїть філософська концепція Дж. Локка, який сприяв поширенню сенсуалізму, а ідеї якого зробили величезний вплив на розвиток епістемології і політичної філософії. Він один з найвпливовіших теоретиків лібералізму та спричинили революцію в становленні публічно-політичних інститутів суспільства. Дж. Локк першим розкрив особу через безперервність свідомості. Він також постулював, що розум є "чистою дошкою", тобто, всупереч декартівської філософії, Локк стверджував, що люди народжуються без природжених ідей, і що знання замість цього визначене лише досвідом, отриманим плотським сприйняттям.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Алексеев П.В. История философии : учеб. - М.: ТК Велби, Изд-во "Проспект", 2005. - 240 с.

2.Алексеев П.В. Философия: учебник / П.В.Алексеев, А.В. Панин. - 3 изд. перераб. и доп. - М.: ТК Велби, Изд-во "Проспект", 2005. -608 с.

.Балашов. Л. Е. Философия: Учебник. / Л. Е. Балашов. 3-е изд., с испр. и доп. - М., 2009. - 664 с.

.Бичко, А. К. Історія філософії: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. - К.: Либідь, 2001. - 408 с.

.Вишневський М.И. Философия: учеб. пособие / М.И. Вишневський. - Минск: Высш. шк., 2008. - 479 с.

.Войтов А.Г. Философия: учебное пособие аспирантам. - М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К°", 2003. - 514 с.

.Гусєв В.І. Історія західноєвропейської філософії ХV-XVII ст. : Лекції. Навч. посібник / В.І. Гусєв. - Київ : Либідь, 1994. - 256 с.

.Довгань А.О. Гносеологічний оптимізм західноєвропейської раціоналістичної філософії (XVII - перша чверть XVIII ст.) : автореф. дис. ... д-ра філос. наук : 09.00.05 / Довгань А.О. ; КНУТШ. - Київ, 2011. - 40 с.

.История и философия науки (Философия науки): учебное пособие/ Е.Ю. Вельская [и др.]; под ред. проф. Ю.В. Крянева, проф. Л.Е. Моториной. - 2-е изд., перераб. и доп. М. : Альфа-М : ИНФРА-М, 2011. - 416 с.

.История философии: Учебник для вузов / Под ред. В.В. Васильева, А.А. Кротова и Д.В. Бугая. - М.: Академический Проект: 2005. - 680 с.

.Історія філософії: Підручник / Ярошовець В.І., Бичко І.В., Бугров В.А. та ін.; за ред. В.І. Ярошовця. - К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. - 774 с.

.Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. - К.: Книга, 2005. - 528 с.

.Подольська Є. А Філософія: Підручник / Є. А. Подольська. - К.: "Інкос", Центр навчальної літератури, 2006. - 704 с.

.Поліщук О.П. Мислителі нового часу про художнє мислення і пізнання // Культура України : збірник наукових праць / Мін. культури та туризму України; Харк. держ. акад. культури. - Харків, 2006. - Вип. 17. - С.26-33.

.Причепій М.Є. Філософія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / М. Є. Причепій, А.М. Черній, Л.А. Чекаль. - К.: "Академвидав", 2005. - 592 с.

.Руденко О.В. Ідея виникнення "нової науки" за Ф. Беконом та Р. Декартом // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2003. - С. 24-28.

.Скирбекк Г., Гилье Н. История философии: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Пер. с англ. В.И. Кузнецова; Под ред. С.Б. Крымского. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003. - 800 с.

.Спиця Н.В. Філософія науки: від Нового часу до сьогодення // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії : збірник наукових праць / Запорізька державна інженерна академія. - Запоріжжя, 2012. - Вип. № 49. - С. 152-158.

.Філософія : навч. посіб. / Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, В.П. Розумний та ін. ; за ред. І.Ф. Надольного. - 6-е вид., випр. і доп. - Київ : Вікар, 2006. - 455 с.

.Філософія : Підручник для вищої школи / За ред. Кременя В.Г., Горлача М.І.; Авт. Афанасенко В.С., Волович В.І., Головченко Г.Т. та ін. - 3-тє, перероб., та доп. - Харків : Прапор, 2004. - 736 с.

.Філософія : навч. посібник для студ. вузів : курс лекцій / [І.В. Бичко, Ю.В. Осічнюк, В.Г. Табачковський та ін.] . ─ К. : Либідь, 1991 . ─ 456 с.

.Щерба С. П. Філософія: підручник / С. П. Щерба, О. А. Заглада. - 5-е вид. - К.: Кондор, 2011. - 548 с.

Похожие работы

 

Не нашел материала для курсовой или диплома?
Пишем качественные работы
Без плагиата!