Релігійний фактор політичного конфлікту в Ольстері
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ВИТОКИ ОЛЬСТЕРСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ
РОЗДІЛ 2. ПЕРШИЙ ЕТАП МИРНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ПІВНІЧНОІРЛАНДСЬКОГО КОНФЛІКТУ (СІЧЕНЬ 1988 Р. - КВІТЕНЬ 1998 Р
РОЗДІЛ 3. ПРОЦЕС РЕАЛІЗАЦІЇ «ДОМОВЛЕНОСТЕЙ СТРАСНОЇ П`ЯТНИЦІ» (КВІТЕНЬ 1998 Р. - 2007 Р
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
При розгляді сучасних європейських процесів особливу увагу привертає один з найбільш тривалих, хоча і дещо приглушених останнім часом конфліктів - північноірландський. Аналіз причин виникнення конфлікту, а також методів його вирішення важливий не тільки для визначення перспектив розвитку Великобританії, Ірландії, а також Північної Ірландії як складової частини Сполученого Королівства, але і для розуміння природи сучасних етно-конфесійних протистоянь досить близьких у багатьох відношеннях для європейських громад. Цей конфлікт відбувався безпосередньо у межах певного регіону, що дозволяє його назвати регіональним. Конфлікт відбувався між протестантською та католицькою общинами Північної Ірландії шляхом великої кількості терористичних актів та криз з обох боків.
Міжнаціональні конфлікти є дуже небезпечним і, нажаль, доволі поширеним явищем, що є притаманним для України, особливо за теперішнього стану справ. Тому дослідження моделі Ольстерського конфлікту є актуальним, а саме дослідження його зародження, розвитку і шляхів вирішення. Хід розвитку ситуації в Криму та східних областях є надзвичайно актуальним питанням сьогодення. Тому подібна модель вирішення конфліктної ситуації є і в найближчий час залишатиметься одним із наголовніших питань нашого часу.
Різнобічне переплетіння національних, соціальних, релігійних, культурних та економічних протиріч являлось основою затяжного північноірландського конфлікту, який почався ще у 20-х роках ХХ століття, набув кульмінації у 60-х роках і завершився у першому десятиліття ХХІ століття. Суть даного конфлікту може бути ясною лише при чіткому розумінні причин виникнення проблеми та поетапного шляху її вирішення.
Стан наукової розробки теми. Аналіз публікацій і досліджень про Ольстерську проблему свідчить про те, що науковці та журналісти дуже рідко досліджують дане питання. Адже лише одиниці з них намагалися у своїх працях висвітлити причини, історію розвитку конфлікту, шляхи його урегулювання та наслідки. Серед таких науковців вирізняють Зімуліну Л.А., чию роботу я аналізувала при написанні курсової роботи.
Розгляд британо-ірландських взаємин на всіх етапах розвитку північноірландського конфлікту є обєктом даного дослідження.
Предметом дослідження є вивчення реалізації політичних моделей мирного врегулювання конфлікту на території Ольстера, представлених усіма зацікавленими сторонами: Великобританією, політичними силами Північної Ірландії, Республікою Ірландії, США.
Метою даної курсової роботи є розгляд мирного процесу у Північній Ірландії.
Відповідно до поставленої мети, потрібно вирішити наступні завдання:
1.Виявити причини, які привели до зародження конфлікту між двома релігійними общинами: протестантами та католиками
2.Проаналізувати зародження і подальший розвиток переговорної діяльності між політичними силами Північної Ірландії, Великобританії та Республіки Ірландії
.Прослідкувати процес прийняття ключового документу у мирному процесі в Північній Ірландії - Белфастської Угоди або «Угоди Страсної Пятниці»
Хронологічні рамки дослідження визначені завданнями дослідження та обмежені 1988 р. - першим десятиліттям XXI ст..
рік визначений як початковий, адже саме тоді відбулась ключова подія Ольстерського конфлікту - відбулись переговори між двома найбільшими націоналістичними партіями - президентом Шинн Фейн Дж. Адамсом та лідером СДЛП Дж. Х`юмом. Це послужило фінальним етапом зміни політичного курсу Шинн Фейн від позиції фундаментального республіканізму до поозиції дипломатичного вирішення проблеми.
В інтересах дослідження була використана методика аналізу статистичної, аналітичної та довідкової інформації стосовно північноірландського конфлікту.
Структура обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.
РОЗДІЛ 1.ВИТОКИ ОЛЬСТЕРСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ
Говорячи про витоки «ольстерської проблеми», слід почати ще з подій 1169 року, тобто з початку англійської колонізації Ірландії. Формальним приводом для англійського вторгнення стала папська булла 1155 р., в якій Папа Адріан IV дозволив Генріху II почати експансійну політику щодо Ірландії, включаючи «реформування» її церкви. З 1169 по 1171 роки англо-нормандське військо отримало низку легких перемог. Перший етап колонізації Ірландії завершився в 1177 році, коли Генріх IV проголосив свого молодшого сина Джона «Королем Ірландії». Експансійна політика щодо Ірландії закінчилась через цілий ряд пріоритетніших питань як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, таких як «Столітня війна» та «Війна Троянд».
За часів правління Єлизавети I (1558-1603) до логічного продовження прийшов колонізаційний період. Після «реформації» Генріха II два сусідні острови вже розєднували не лише етнічні, а й релігійні відмінності. Найбільш буремною була провінція Ольстер. Після придушення повстань в 1567р. та 1597-1603 рр., англійська сторона вирішила застосувати новий спосіб колонізації. Якщо раніше великі ділянки землі віддавалися англійським феодалам, то тепер вони віддавалися людям, які могли постояти за себе і своє майно, якиv не було чого втрачати: релігійні дисиденти, відставні офіцери.
З роками розвивалося і почуття ольстерського протестантського націоналізму. Нащадки англійських та шотландських переселенців вважали Ольстер своєю Батьківщиною, вони були готові захищати свої землі будь-якими способами від ольстерців-католиків, нащадків корінного населення.
Піля походів Кромвеля та поразки якобітів (прибічників короля Якоба, які, здебільшого, були католиками) у 1691 р. У битві на річці Бойн колонізацію Англією Ірландії можна вважати завершеною.
Підсумки 17 століття для ірландців-католиків були дуже сумними. Якщо в 1641 році в католиків Ірландії було 59% ірландської землі, то в останні роки 17 століття ця цифра знизилась до 14%, а за правління Георга І (1714 - 1727) доля землі сягала 7%. століття визначалось політикою викорінення католицицької віри з ірландського населення: була видана ціла низка законів, які в історії назвали «каральними».
Юридичне закріплення колоніального статусу Ірландії було скоєно після прийняття акта про унію. За цим документом, що вступив в силу в січні 1801 р., єдиним парламентом ставав парламент в Лондоні, а Дублінський парламент було ліквідовано. це остаточно закріпило колоніальне становище країни.
Розглядаючи боротьбу протестантів та католиків в Ірландії неможливо обійти голод 1845-1849 років. Саме в ці роки грибком фітофтора було пошкоджено урожай картоплі, від якої була надзвичайно залежна основна маса ірландського населення - селяни. Вони не знали як боротися з цією хворобою. Дощ, туман та вітер розносили захворювання по усіх землях Ольстера. У результаті цього померло від голоду близько 800 000 чоловік, крім того, близько 1 мільйона виїхало здебільшого в США та Австралію. Саме з цього часу бере початок американсько-ірландська спільнота в США. Беручи до уваги те, що під час цих жахливих подій загинув кожен 10 ірландець, населення звинуватило Англію в наслідках лиха, що ще більше додало гостроти до їх стосунків.
У 1905 р. А. Гріффітсом була заснована партія Шинн Фейн. Лідер партії виступав проти участі ірландського населення на виборах у Вестмінстер, але за якнайшвидше створення в Ірландії такого парламенту, який би взяв на себе урядові функції. Ця ідея привернула до партії симпатії з боку войовничо налаштованих націоналістів, завдяки яким партія (після повстання 1916 р.) твердовстала на шлях республіканізму. Боротьба повстанців під час «Повстання на пасхальному тижні» 1916 р. і розправа з ними дали новий імпульс розвитку національної самосвідомості.
У 1919 р. в Дубліні був створений ірландський парламент, який проголосив незалежність Ірландської республіки. Це означало початок національної революції, яка прийняла форму англо-ірландської війни та завершилася в грудні 1921 р. підписанням англо-ірландського договору, що передбачав поділ Ірландії на дві частини: домініон «Вільна держава» з широкими автономними правами та «Північна Ірландія» (створена з 6 графств провінції Ольстер), як невідємна частина Великої Британії.
Розділ острова викликав неприйняття найбільшого католицького терористичного угрупування - Ірландської Республіканської Армії (ІРА), що розпочала в 1921 р. в Ольстері терористичну кампанію і вступила в боротьбу з незалежним ірландським урядом на півдні Ірландії (1922-1923 рр..). ІРА зазнала поразки у цій боротьбі.
Таким чином, з грудня 1921 історія Ірландії розпадається на історію Ірландської держави, що стала остаточно незалежною у 1948р., та історію Північної Ірландії.
У період, що почався у 1929 році, тобто у рік світової кризи Північа Ірландія переживала не найкращі свої часи. Цей період характеризувався високим рівнем безробіття та великою кількістю сектантських бунтів.
У цей період у Лондоні проводилися переговори з ірландським урядом, результатом цих переговорів стало формування трьох основних пунктів стратегії соціально-економічного розвитку, що не дали Північній Ірландії зовсім занепасти у важкий період кризи: принцип економічного паритету, рівність в оподаткуванні та паритет в соціальному забезпеченні.
Ближче до кінця Другої світової войни Юніоністська партія підійшла до своєї двадцять п'ятого річниці безперервного контролю над Північною Ірландією. У 1943 р. новим прем'єр-міністром Північної Ірландії став міністр сільського господарства сер Б. Брук (1945-1963 рр..) Уряд Брука зіткнувся зі складними проблемами післявоєнного часу.
У лютому 1949 р. прем'єр-міністр розпустив Стормонт з метою призначити нові вибори для того, щоб показати світові, в якому стані перебувала Північна Ірландія. Результати виборів для ЛПСІ були жахливими. Партія втратила всі свої місця, в той час як юніоністи повернули всі втрачені місця, розширивши свою перевагу по графствам з 50% в 1945 р. до 63%.
Після відставки лорда Брукборо (Б. Брука) прем'єр-міністром став Т. О`Нейл. Політика нового прем`єр-міністра була спрямована на вирішення двоєдиного завдання: економічного розвитку провінції (подолання проблеми безробіття) і пом'якшення протиріч між протестантською і католицької громадами як розширення основи для загальної згоди.
У 60-ті роки економічне положення Північної Ірландії неймовірно покращилась (підвищився рівень ВВП, загальний рівень життя і т.д.)
Будівництво промислової зони, нового університету в протестантському районі та інші фактори спричинили гостру боротьбу католиків за власні громадянські права. На початку 1967 р. була створена Північноірландська Асоціація боротьби за цивільні права, що висунула програму реформ та включала вимоги скасування дискримінації при прийомі на роботу і розподілі житла, скасування підтасування виборчих округів, зміни порядку виборів до місцеві органи влади, ліквідації надзвичайних законів і розпуску спеціальної поліції. Однією з форм діяльності Асоціації стала організація мирних масових демонстрацій на захист громадянських прав.
Наступним кроком «ольстерської проблеми вважається» період ольстерської кризи, яку більшість істориків повязують з 5 жовтня 1968, коли вище згадана Асоціація мала намір провести марш протесту у місті Деррі, де 2/3 жителів складали католики. Побоюючись заворушень, влада заборонила демонстрації, але це лише посилило рішучість борців за громадянські права. Почавши свій, похід, вони наштовхнулися на опір ольстерської поліції, на 99% що стояла з протестантів. Багато демонстрантів були жорстоко побиті.
Ескалацією насилля католицького населення стали події в Лондондеррі. Це місто стало місцем проведення маршу за громадянські права 5 жовтня 1968, так саме він став індикатором рівня безробіття в Північній Ірландії. Кількість «католицьких» робочих місць там було непропорційно низьким порівняно з рівнем зайнятості протестантів. Іншою важливою проблемою було зниження темпів забудови будинків для католицького населення. Відмова органів влади, які були назначені юнионистами для того, щоб розширити межі міста з метою побудови там нових будинків. Ці проблеми привели до накопичення великої кількості приводів для невдоволення, які місцева католицька громада направила проти центрального уряду.
Протестуючі мали спільну підозру, що центральний уряд навмисне проводить дискримінаційну політику проти міста і його жителів, виходячи з політичних міркувань. Серед причин таких думок було закриття Великої Північної залізничної лінії, відсутність ефективних заходів щодо ліквідації безробіття і, як зазначалося вище, будівництво нового промислового району Крейгавон на протестантській території та установа нового університету в Колрейні, а не в Лондондеррі.
Перед проведенням маршу в місті пройшло кілька нарад суспільних груп і організацій. На них не були присутні представники церков обох громад та члени Юніоністської партії. У підсумку 8 вересня Секретар Асоціації в Белфасті видав відповідну заяву про марш, що мав проводитись, виходячи з статутних рекомендацій.
Маршрут процесії проходив як через протестантські, так і крізь католицькі території Лондондеррі. Члени комісії з розслідування заворушень 5 жовтня 1968 прийшли до висновку про те, що пропозиція слідувати даним маршрутом мала продемонструвати відсутність в Асоціації сектантського характеру.
Головною помилкою організаторів демонстрації була невідповідність кількості заявлених та існуючих протестантів, адже влада заявила про 5000 людей, а насправді прийшло підтримати марш лише кілька сотень чоловік. Саме тому чисельність поліцейських та просто люду надзвичайно відрізнялась.
Більшість демонстрантів належали до опозиційних сил щодо уряду Північної Ірландії та Юніоністської партії. Та провести ненасильницький хід не вдалось, адже на протесті були і члени Ірландської Республіканської Армії.
Марш був прикладом неузгодженості дії демонстрантів та поліції: по-перше, на час початку маршу голова Асоціації боротьби за громадянські права місіс Сінклер була відсутня у місті, по-друге, за наказом Інспектора графства маршрут був несподівано змінений і перенаправлений на Дьюк Стріт, вулицю з одностороннім рухом. Також було сказано про те, що парад повинні залишити жінки і діти. Більш того, на дану вулицю був перекинутий резервний взвод поліції.
Коли протестуючі перейшли на Дьюк Стріт, то опинилися в своєрідній пастці, так як протилежний кінець вулиці також виявився заблокованим ще одним поліцейським взводом. До цього часу місіс Сінклер прибула з Белфаста і стала першою з тих, що виступили на мітингу. Головною думкою виступу було незастосування якого насильства як з боку протестуючих, так і з боку поліції.
У поліцейського кордону, який замикав Дьюк Стріт, не було наказу розганяти натовп, але коли члени процесії кинулися в його бік, рятуючись від насильства поліції з іншого боку, вони опинилися під ударами поліції. Швидкому розгону натовпу посприяло використання поліцією водометів. Через півтори години після початку демонстрації натовп розсіявся.
Заворушення продовжилися і після розгону демонстрації. Ясно, що говорити про будь-які організованості в діях протестувальників не доводилося, оскільки в їх ряди включилися хуліганські елементи, які тільки підігрівали радикальні настрої.
Протести закінчилися на наступний день. У їх результаті отримали травми 11 поліцейських і 77 цивільних осіб.
Як результат на ці дії та протесту вальні настрої, що поширювалися у листопаді 1968 року були видана програма реформ щодо змін до місцевого самоврядування, розподілі житла, а також пом'якшення законодавства. Виборча вимога «одна людина - один голос» у програмі реформ не значилося.
Та навіть такі незначні здвиги посунули за собою бурхливу негативну реакцію зі сторони протестантсько-юніоністського населення.
Протягом 10-16 серпня 1969 року у містах Деррі та Белфасті прокотилась хвиля сектантських протестів. Влада з неабиякою силою почала вирішувати проблему безладу, причиною цього стало те, що Ірландська Республіка зажадала розгляду питання в Раді Безпеки і введення в Ольстер військ ООН.
У цих умовах в серпні 1969 лейбористський уряд увів в провінцію десятитисячне військо і одночасно змусив Стормонт дати згоду на проведення реформ. Згідно підписаним королевою білем оголошувалася реформа місцевого виборчого права за принципом «одна людина - один голос», передбачалися заходи щодо запобігання релігійної діскрімінації в різних сферах життя Ольстера, в тому числі при розподілі житла, реорганізації воєнізованої королівської ольстерської поліції і розпуск спеціальних сил з подальшою заміною їх Полком оборони Ольстера (ПОО - UDR) під контролем британської армії.
Бурхливі події в провінції спричинили за собою зміни в розстановці політичних сил, перебудову партійної системи та оформлення її в тому вигляді, в якому вона в загальних рисах існує і зараз. Першою ознакою зміни північноірландській політичної системи став розкол юніоністського табору.
До початку 70-х рр.. в юніоністській партії стався явний ідейно-політичний розкол. Результатом цієї події стало утворення трьох структур, об'єднаних рамками юніоністської ідеології, але які відрізняються між собою ступенем лояльності по відношенню до націоналістичної громаді. В Юніоністську Партію Ольстера об`єдналися «офіційні» юніоністи.
Більш ліберально настроєна частина юніоністів, яка виступала за модернізацію режиму, вийшла зі складу партії (ЮПО), і взяла участь у формуванні нової, побудованої не за релігійним принципом біконфессіональной партії Альянс, створеної на початку 1970 року.
Незадоволені реформістської політикою «нового юніонізму», почавши з групи тиску всередині партії, в 1973 р. об'єдналися в нову партію «Венгард» під керівництвом У. Крейга, який був відомий своїми ультраправими поглядами. Партія «Венгард» виступала за найрішучіші заходи в боротьбі з католицькою опозицією, включаючи збройні (у її складі були представники збройних формувань).
Не бажаючи підкорятися тиску Лондона у проведенні реформ, Крейг і його прихильники, суперечачи головним установкам юніонізму, підкреслювали самостійне, автономне становище Північної Ірландії у складі Сполученого Королівства.
У лавах республіканців у період кінця 60 -х - початку 70 -х рр. . також спостерігалися серйозні зміни. Головною парламентською партією, що відображала інтереси католицької громади, стала заснована в 1970 році Соціал -демократична і лейбористська партія (СДЛП) на чолі з Дж. Фіттіхом. Її програма відображала соціально-економічні вимоги трудящих, а також містила установку на залучення католиків до участі у владних структурах за принципом «поділу влади». Надзвичайно важливим у політичному плані було положення про те, що об'єднання Ірландії не може відбутися без згоди більшості населення Північної Ірландії.
У воєнізованої частини націоналістичного руху теж відбувалися структурні зміни. У Ірландської республіканської армії, що стала захисницею жителів католицьких кварталів від протестантів, а потім і від самої британської арміі, наприкінці 1969-початку 1970 років стався розкол. ІРА розкололася на «Тимчасову» (з політичним крилом - «Тимчасовим» Шин Фейном) та «Офіційну» ІРА з «Офіційним» Шинн Фейном.
Прихильники «Тимчасового крила» Шин Фейн заперечували значення методів політичної боротьби і виступали за традиційний шлях збройних нападів на англійських солдатів, поліцейських, за розширення терористичної діяльності ІРА. На відміну від неї «офіційне» крило стояло за виняткове використання методів, політичної боротьби, активно виступало в-підтримку соціально-економічних вимог трудящих. Розкол був оцінений «офіційним» Шинн Фейном як тріумф «соціалістичних ідей і соціалістичного курсу в республіканському русі».
Паралельно спостерігалося зростання насильства з боку воєнізованих формувань протестантських екстремістів, таких як Асоціація оборони Ольстера (АОО) та Добровольчі сили Ольстера (ДСО).
На початку 1971 року на пост премєра прийшов Фолкнер, який був одним із найдосвідченіших юніоністських політиків. Але за його влади було здійснено чимало «рокових» помилок.
Введення 9 серпня 1971 інтернування (тобто ув'язнення без суду і слідства) стало першою серйозною помилкою уряду Б. Фолкнера. Остаточним провалом розвитку північноірландської автономії став розстріл 20 січня 1972 британськими парашутистами мирної демонстрації в Деррі («Кривава неділя»). Ця подія лише посилило хвилю терору, що захлеснула провінцію з початку сімдесятих років ( у 1970 році було вбито 25 чоловік, а у 1971 - 173 людини), що показало нездатність уряду вирішити проблему усередині країни.
У відповідь британський уряд розпустив Стормонт і увів пряме правління з Лондона. 30 березня 1972 Першим Державним секретарем у справах Північної Ірландії став У. Уайтлоу.
У 1973 році був проведений референдум, на якому більшість населення (58%) висловилися за збереження унії з Великобританією.
Якщо врахувати той фактор, що населення Північної Ірладнії на три чверті складається з протестантів, які виступали за будь-які звязки з Великобританією і також те, що учасники ІРА не брали участі в референдумі, то його результати були неймовірно передбачувані.
В 1973 році були проведені вибори в північноірландську Асамблею - новий орган самоуправління, у якому СДЛП та Альянс добилися певного успіху, на відміну від уніоністів, які показали власну роздробленість.
Та намагання створити органи самоуправління з певною частиною місць для католиків викликали неймовірний протест у протестантів на чолі з Пейслі, Крейгом та іншими. Особливо злісну реакцію визвала англо-ірландська Санінгдейльська домовленість, яка містилася у ході зустрічі, яка проводилась з 6 по 9 грудня 1973 року між премєрами Великобританії, Ірландської республіки та центристськими партіями Північної Ірландії. Дана домовленість містила у собі підходи до вирішення конфлікту. Основні позиції сторін містилася в наступному.
Позиція конституційної католицької меншості, що була представлена партією СДЛП, та представляла потребу в обєднанні Ірландії. Це означало, що думка націоналістично настроєного населення Ольстера зводилася до відновлення культурно-історичної справедливості. Але в третьому пункті договору підкреслювалось, що «єдину форму обєднання, яку вони хотіла б бачити, був союз, заснований на згоді».
Таким чином компромісна політика СДЛП дозволяла підтримувати та розвивати стосунки з уніоністами і водночас з центральною владою в Лондоні.
Позиція уніоністів полягала у збереженні Північної Ірландії у складі Великої Британії. Їх погляди представляли «офіційні» юніоністи та партія Альянс.
Статус Північної Ірландії - частина Сполученого Королівства. Також в угоді підкреслювалося, якщо в майбутньому більшість жителів Північної Ірландії проявить бажання стати частиною єдиної Ірландії, британський уряд підтримає це бажання.
Однак санінгдейльські домовленості не набули чинності через потужний страйк представників протестантської громади.
Наступна спроба примирення відбулася при новому лейбористському уряді в 1975 р. Саме тоді пройшли вибори до Конституційного конвенту, що мав виробити конституцію провінції і створити урядову структуру за принципом «поділу влади». Але наступного року цей орган був розпущений через несумісність поглядів учасників.
Після приходу до влади уряду М. Тетчер у березні 1979 миротворчу діяльність продовжили консерватори. У жовтні 1982 року вони обрали новий склад Асамблеї Північної Ірландії, таким чином намагаючись знову повернути до життя діяльність органів самоврядування. Саме у цих виборах вперше прийняла участь у виборах партія Шинн Фейн. Партія отримала 5 мандатів, але її представники, як і представники СДЛП відмовилися приймати участь у роботі Асамблеї. Наступного року після терактів, здійснених бойовиками - республіканцями в північноірландському графстві Арма, свої місця покинула і велика частина лоялістів .
Новий кабінет міністрів на чолі з М. Тетчер зайняв досить жорстку позицію щодо воєнізованих націоналістичних угруповань. Реакція військового угрупування республіканців не заставила себе чекати. У відповідь на ігнорування прем'єр-міністром голодування засуджених за тероризм на чолі з Б.Сендсом, що призвело до смерті самого Сендса і ще десяти людей, ІРА організувала в 1984 р. потужний вибух в місті Брайтон, зруйнувавши частину Гранд-готелю. Саме там в ті дні проводилася щорічна конференція Консервативної партії. Ця терористична акція стала найбільш вражаючим замахом на членів уряду в історії західних країн. Кілька людей загинули на місці, інші померли пізніше від отриманих ран, включаючи двох депутатів-консерваторів. Ледве уникла смерті і М.Тетчер. Але військова кампанія ІРА на цьому не згорнула свою діяльність.
Можна зробити висновок, що насильство, яке до того обмежувалося територією Північної Ірландії, поширилося і на інший берег моря у вигляді вибухів бомб в англійських містах і навіть замахів на політичних діячів. Один з родичів королеви - відомий державний діяч і адмірал Маунтбеттен загинув на своїй яхті в результаті вибуху бомби, підкладеної ІРА.
Не дивлячись на терористичний акт в Брайтоні, влада не припинила пошуку виходу з конфлікту, залучивши вже і Ірландію. Цей крок став одоним із найважливіших на шляху до майбутнього примирення. Також тоді почали проводитися секретні переговори між Шинн Фейн та СДЛП.
У першій половині вісімдесятих років ХХ століття між двома урядами відбулася низка зустрічей на найвищому рівні, на яких розглядалися північноірландські проблеми. 15 листопада 1985 року у Хіллсборо був підписаний Англо-ірландський договір, за яким було визначено, що воззєднання Ірландії має відбутися лише тоді, коли б цього побажала більшість населення Північної Ірландії. Угода була направлена на врегулювання конфлікту, однак в цей період не вийшло створити органу місцевого самоуправління, тому правління здійснювалось безпосередньо з Лондона.
Не зважаючи на боротьбу католиків та протестантів, відбулась помітна еволюція республіканського політичного табору. З часом католицьке населення почало надавати перевагу більш радикально настроєній партії Шинн Фейн, це виявилось тоді, коли у 1983 році на виборах у Вестмінстер більшість проголосувала за майбутнього керівника партії Шинн Фейн - Дж. Адамса.
У 1986 році Шинн Фейн згодилась на участь у виборах до ірландського парламенту, хоча ще нещодавно його бойкотувала і звинувачувала в опортунізмі (Опортунізм - політичний курс, який характеризується пристосуванством, безпринципністю, запопадливістю, зрадою інтересів певної політичної сили <#"justify">РОЗДІЛ 2. ПЕРШИЙ ЕТАП МИРНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ПІВНІЧНОІРЛАНДСЬКОГО КОНФЛІКТУ (1988-1998 РР..)
Початок процесу урегулювання конфлікту в Ольстері вчені повязують з 1993 роком, коли британський та ірландський премєр-міністри Дж. Мейджор та А.Рейнолдс підписали декларацію Даунінг-Стріт, але чомусь ніхто не згадує 1986 рік, коли Дж. Адамс (лідер партії Шинн Фейн) та Дж. Хьюм( лідер партії СДЛП) провели ряд переговорів та виробили кілька спільних комюніке, окремі положення з яких згодом увійшли до декларації Даунінг-Стріт.
Тож, Декларація Даунінг-Стріт являлась каталізатором мирних переговорів. Ухваленню декларації сприяло два чинники - це втручання офіційного Лондона, що виразилося в переговорах Брука та Мейхью, а також в переговорах між Дж. Хьюмом і Ч. Хоухі.
Намагаючись подолати політичний бар'єр між юніоністами, які оголосили бойкот Англо- Ірландській Угоді, і рештою політичних сил, П. Брук виступив 9 січня 1990 з промовою у м.Бангор, в якій закликав усіх шукати можливість подолання політичного тупика шляхом визначення можливості нового раунду міжпартійних переговорів, що стосуються відновлення влади в Північній Ірландії. Зокрема він зазначив, що існує значна «общинна основа» для того , щоб прогрес дав про себе знати. Також П. Брук наполягав на тому, щоб юніоністи відновили контакт з британським урядом.
16 січня 1990 Дж. Тейлор, член парламенту від ОЮП, закликав юніоністів до відновлення переговорів з членами міністерства у справах Північної Ірландії.
Основними перешкодами для початку переговорів були наступні пункти:
1.відмова представників юніоністів приймати умови Хіллсборскої
угоди;
2.неможливість скасування цього акту британським урядом;
3.незгода республіки Ірландія скасувати статті 2 і 3 Конституції, в яких були висвітлені претензії на території Північної Ірландії
У ході 1990 року П. Бруком була проведена ціла серія переговорів з лідерами юніоністских партій Дж. Моліно (ОЮП), Я. Пейслі (ДЮП), а також з лідером СДЛП Дж. Хьюмом.
Варто високо оцінити і особисті заслуги П. Брука, який буквально умовляв юніоністів вступити в переговори, представляючи їх як альтернативи Англо-Ірландської Угоди. Більше того, 9 листопада 1990 П. Брук виступив з промовою, що стосується британської позиції щодо Північної Ірландії, в якій заявив про те, що «Британія не має «Стратегічного чи економічного інтересу» в Північній Ірландії і сприятиме об'єднанню Ірландії, якщо так побажають мешканці Північної Ірландії ».
26 березня П. Брук оголосив про те , що політичні переговори будуть являти собою тристоронній процес. Перша секція повинна включати в себе налагодження відносин всередині самої Північної Ірландії з метою відновлення уряду; друга сеція має займатися розвитком відносин між Північною Ірландією і Республікою Ірландією; Секція 3 передбачала налагодження контактів між британським і ірландським урядами. У ході роботи цих трьох секцій повинен був зявитися головний принцип переговорів - «нічого не погоджено, поки не погоджено усе».
Для підтвердження своєї лояльності по відношенню до переговорів головний терористичний орган лоялістів - Об'єднана лоялістська Озброєна Команда, 29 квітня обявила про початок перемиря, яке продовжувалось до 4 липня, а саме до закінчення прелімінарного етапу переговорів.
Відповідальним за переговори щодо урегулювання конфлікту між Північною Ірландією та Великобританією було назначено колишнього генерал-губернатора Австралії сера Н.Стефена.
Переговори розпочалися 17 червня, але юніоністи, дізнавшись про те, що британський та ірландський уряд планували провести засідання Англо-Ірландської міжурядової конференції в середині липня, сказали про свій вихід з переговорів. Таким чином, перший раунд переговорів закінчився 3 липня, а наступного дня було оголошено про закінчення перемир'я ОЛВК.
Результати опитувань громадської думки показували велику ступінь підтримки політичних переговорів (73% жителів Північної Ірландії; 87% в Республіці Ірландія та 79% у Британії)
На початку лютого А. Рейнолдс був обраний лідером Фіанна Фоїл - правлячої партії Республіки Ірландія, і був призначений на посаду премєр-міністра після схвалення його кандидатури Дойлом. Новим міністром закордонних справ замість Дж. Коллінза став Д. Ендрюс, він продовжив лінію свого попередника, заявивши юніоністам про те, що статті 2 і 3 повинні бути винесені на загальне обговорення.
Проте, всі зусилля П. Брука з відновлення переговорного процесу не пройшли даром. 9 березня чотирма головними політичними партіями було проведено пленарне засідання. Представники партій домовилися знову зустрітися після загальних виборів, які були намічені на 9 квітня.
Вибори знову виграла Консервативна партія, але 11 квітня новим Державним секретарем у справах Північної Ірландії був призначено П. Мейхью, який ще на початку своєї діяльності заявив, що оскільки у нього немає чарівної формули для досягнення політичного врегулювання, то його головною метою буде подальша побудова процесу мирного врегулювання на фундаменті, закладеному П. Бруком через міжпартійний діалог між чотирма головними конституційними партіями.
Тим самим був забезпечений можливий розвиток мирного процесу в Північній Ірландії. Основа переговорного процесу, закладена П. Бруком, являлася системоутворюючим фактором, що залучав усі політичні сили Ольстера до політичного врегулювання.
Приводом для початку перелому у переговорному процесі став витік інформації про план СДЛП, який стосується Секції 1 переговорного процесу.
червня 1992 почалися переговори по Секції 3. На початку обговорень відбулася зустріч всіх юніоністських сил, у тому числі і ДЮП, з ірландськими міністрами. Це відбулося вперше з часів Саннінгдейлской конференції 1973 р.
Таким чином, починаючи з літа 1992 року переговорних процес пішов на спад.
У жовтні 1992 р. стало очевидно, що прогрес, досягнутий у ході переговорів був незначним, і чергова спроба дипломатичного врегулювання північноірландської кризи йшла до колапсу .
Офіційною датою закінчення переговорів Брука-Мейхью стало 10 листопада 1992 року. У цей день юніоністи остаточно покинули стіл переговорів, що було викликано початком підготовки до чергової Англо-Ірландської конференції, заснованої угодою в Хіллсборо в 1985 р. Оскільки дана форма співпраці між двома державами була неприйнятна для юніоністських сил Ольстера, то надалі контакти британського уряду з політичними партіями продовжилися в неформальному порядку.
Головною політичною віссю по вирішенню північноірландського конфлікту в першій половині 90 -х років XX століття залишався контакт між Лондоном і Дубліном. У червні 1993 р. премєр-міністром Республіки Ірландія А. Рейнолдс був представлений чорновий проект нової угоди, що повинна була служити базисом для подальших дискусій і переговорів. Але після цього сталось чергове зіткнення інтересів всіх політичних сил. Представники політичного крила республіканців, включаючи керівництво СДЛП, вважали, що заради миру необхідно прийняти угоду в представленому варіанті. Британський уряд віддав перевагу провести «перезавантаження» переговорного процесу Брука - Мейхью, тим самим, очевидно, затягуючи вирішення конфлікту. Для А.Рейнолдса важливішим переговорного процесу було забезпечення припинення вогню з боку ІРА. Відродження переговорів Брука-Мейхью призвело б до затягування мирного процесу на довгі роки, протягом яких продовжували б гинути люди. Можна згадати і про те, що переговори 1991-1992 рр. . проходили без участі багатьох політичних сил (за винятком Шинн Фейн до початку переговорів, регулярні заяви лідера ОЮП Дж. Моліно про вихід з переговорного процесу, відхід ДЮП Я. Пейслі). Тому міцна угода могла бути досягнута лише за участю більшості зацікавлених сторін.
Новий етап переговорів розпочався у червні 1993 року. Протягом шести місяців обидва уряди намагалися прийти до компромісу. Головною проблемою було питання самовизначення. У підсумку британський уряд не зміг прийняти принцип самовизначення для всіх жителів Ірландії. Острів міг бути об'єднаний за умови, що більшість жителів Північної Ірландії були б згодні на це. У цей самий час Лондон відмовився вирішувати північноірландську проблеми інструментами сили, цим самим демонструючи свою готовність йти на компроміс з усіма політичними силами Ольстера.
Отож, вищесказані положення були зафіксовані у Спільній декларації про мир, що була прийнята 15 грудня 1993 року( Декларація Даунінг-стріт).
У першому пункті декларації йдеться про те, що найбільш важливою проблемою Великобританії та Ірландії є вирішення конфлікту, встановлення історичної справедливості та викікування від розділів, що призвели до великої кількості страждань та болю.
Але перший пункт Декларації не зовсім демонструє суть наступних пунктів. У третьому пункті Декларації йдеться про те, що Ірландія та Великобританія є двома незалежними державами, рівноправними партнерами у ЄС. Але говорячи про незалежність у Декларації йдеться лише про південну частину Ірландії (Республіку Ірландію). У першому пункті також йшлось про те, що британський уряд хоче встановити історичну справедливість, тобто подолати розділ острова. Та в четвертому пункті премєр-міністр від імені британського уряду наголосив на тому, що він буде підтримувати будь-яке демократичне волевиявлення більшості жителів Північної Ірландії у питанні бажання підтримки Союзу чи бути частиною обєднаної Ірландії.
Та зважаючи на те, що 60 % населення Ольстера були лоялістами, а 40% - націоналістами, то результат такого волевиявлення був відомий раніше, що надзвичайно суперечить першому пункті Декларації.
У шостому пункті премєр-міністр Ірландії Рейнолдс взяв на себе персональну обіцянку щодо примирення двох общин.
Пятий пункт Декларації перечислював політичні права жителів обох общин, такі як право на вільне політичне мислення, право на вільну релігійну приналежність, право добиватися конституційних змін мирним та легітимним способом, право вільно вибирати місце прожиття, право на рівну участь у будь-яких виявленнях національної чи економічної діяльності, не дивлячись на класову приналежність, переконання, стать чи колір шкіри.
Даний список прав був представлений і в ключовому документі північноірланського мирного процесу - в Угодах Страсної Пятниці( Белфастський договір) від 10 квітня 1998 року. Декларація Даунінг-стріт стала каталізатором посилення американської активності в регіоні. Одним із головних кроків зі сторони уряду Клінтона у вирішенні конфлікту став дозвіл на вїздну візу до США для президента Шинн Фейн Дж.Адамса, це стало головним чинником перелому думки про партію, яка раніше виступала у ролі терористичного угрупування.
Надзвичайно важливою подією стала заява про прогошення ІРА перемиря, що було результатом Декларації Даунінг-стріт та видачі вїзної візи. Перемиря було проголошено 31 серпня 1994.
У лютому 1995 року було представлено Нову Структуру Договору, у ній було представлено три майбутні структури, що допомогли б наладити стосунки між общинами. Ці структури включали у себе внутрішні структури Північної Ірландії, Північні/Південні структури (Північна Ірландія та Республіка Ірландія) та Східні/Західні структури (Республіка Ірландія та Великобританія).
Ціллю створення цих структур було уведення прямого діалогу з усіма політичними партіями Північної Ірландії.
Немаловажливим питанням у вирішенні ольстерської проблеми стало питання про декомісію ІРА. Британський та ірландський уряд поставив перед Шинн Фейн умову про складання та передання усієї зброї до початку багатопартійних переговорів.
У січні 1996 року Незалежна комісія по роззброєнню повинна була опублікувати свій план розвитку ідеї роззброєння, вона у свою чергу висловила думку, про те, що списання зброї терористичними групами має відбутися до початку багатопартійних переговорів. 24 січня 1996 року Комісія на чолі з Мітчеллом опублікувала свій доклад. Центральною рекомендацією було те, що групи мали скласти зброю паралельно з ходом переговорів та проведення виборів до Північноірландського форуму.
Рекомендація Мітчелла про Північноірландський форум знову привела до розколу в націоналістичній та юніоністській общині. Не зважаючи на критику республіканців 29 січня 1997 року Держсекретар у справах Північної Ірландії сер П.Мейхью підтвердив, що переговори не розпочнуться без виборів до багатопартійного форуму та без списання зброї ІРА.
Зважаючи на думку Шинн Фейн про «провал» докладу Мітчелла та ненависть бойовиків ІРА до британського уряду та юніоністської общини, 9 лютого було перервано договір про мир. Була зірвана бомба величезної потуги в районі лондонських доків, від якої загинули 2 цивільних осіб. Пізніше було установлено, що теракт був запланований задовго до постанови Мітчелла.
Реакцією на поновлення вираження жорстокості зі сторони ІРА, шляхом розгрому центра Манчестера, підрив штабу лондонської армії в Лесберні, став розрив контактів за сторони британського та ірландського уряду.
Офіційний переговорний процес, що призвів до утворення Белфастського договору від 10 квітня 1998 року, був надзвичайно довгим. Він продовжувався 22 місяці, починаючи з 10 червня 1996 року.
Переговори проводилися у трьох ключових комітетах та двох підкомісіях.
Перший комітет мав справу з відносинами між католицькою та протестантською громадами в Північній Ірландії і розглядав пропозиції про нові політичні установи, другий комітет - взаємини між Північчю і Півднем і ті пропозиції про формування нових політичних інститутів, які звяжуть обидві частини країни. Третій комітет займався проблемами Сходу-Заходу, тобто британо-ірландськими взаємовідносинами та пропозиціями про заснування інститутів, які могли б пов'язати Ірландію та Британію. Також працювали дві субкомісії. Перша субкомісія розглядала заходи по списуванні зброї членами збройних угруповань спільно з Міжнародною організацією з списування зброї, заснованої обома урядами з метою консультування та спостереження за процесом роззброєння в його розвитку. Друга субкомісія мала широкі повноваження з розгляду «довірчих установчих заходів», тобто ініціатив від всіх сторін переговорного процесу про зміст увязнених, про зрівняння права вступу на роботу, статусу культури і мови, економічному розвитку і права людини. Старшим незалежним співголовою переговорів став Дж. Мітчелл.
Починаючи з літа 1996 р., переговорний процес став заручником збройного конфлікту що тривав на території Північної Ірландії.
Але тим не менше, 12 червня всі присутні на переговорах партії погодилися прийняти так звані «принципи Мітчелла». Більш ніж через місяць партії домовилися про процедурні правила. Про «принципи Мітчелла» варто сказати окремо, тому що дані положення були прийняті всіма сторонами в якості тесту на право бути допущеним на переговори.
Дані шість принципів були запропоновані Міжнародною комісією з роззброєння. Можна було вважати, що їх прийняття знаменує собою прихильність принципу ненасильства .
«... Всі учасники таких переговорів підтвердили свою повну і абсолютну прихильність до:
демократичних і виключно мирних засобів дозволу спірних політичних питань;
повного роззброєння всіх воєнізованих угруповань;
погодження з тим, що таке роззброєння повинно піддаватися перевірці, що задовольняє незалежну комісію;
відмови зі свого боку і протидії будь-яким спробам з боку інших застосовувати силу або загрожувати застосуванням сили, щоб впливати на хід інклюзивних переговорів;
закликання припинити вбивства і побиття в цілях «покарання» і зробити дієві кроки на шляху припинення подібних дій».
З 1 травня 1997 почався новий період, як в історії північноірландського мирного процесу, так і в ході багатопартійних переговорів на території Ольстера: в ході загальних виборів до парламенту жителі Великобританії, в переважній більшості, віддали свої голоси лейбористській партії на чолі з Е.Блером. Перемога лейбористів повинна була стати суттєвою політичною зміною в розкладі сил на багатопартійних переговорах.
У середині травня Е. Блер заявив, що північноірландські переговори є одним з найважливіших пріоритетів уряду. І дійсно, до середини червня вимога списування зброї ІРА до входження Шинн Фейн в переговорний процес була виконана. ІРА оголосила нове перемир'я 20 липня 1997, а 9 вересня Шинн Фейн вступила в переговори. Зайнявши пост премєр-міністра, Е. Блер почав здійснювати політику по «автономізації» Британії, повязану зі створенням Шотландського парламенту і Асамблеї Уельсу.
Отож, за півтора роки переговорного процесу його учасники так і не змогли виробити повістку дня, яка б усім підходила. Дехто поговорював про закінчення переговорів.
У січні 1998 р. два премєр-міністра - Т.Блер і Б.Ахерн підготували свої власні «основні елементи угоди» - документи, що схожі з начерками «ключових проблем», які обговорювалися напередодні перерв. Мета полягала в тому, щоб у певній мірі сфокусувати позиції на переговорах після їх відновлення, так як наближався термін закінчення переговорного процесу, намічений на 10 травня 1998 року.
Головними подіями нової сесії стало відсторонення представників Демократичної партії Ольстера (ДПО) від переговорів у Лондоні, а Шинн Фейн - в Дубліні, зважаючи на порушення ними договору про припинення вогню. У країні стався свого роду розкол, адже два братні народи убивали один одного.
січня 1998 після різдвяної перерви британський і ірландський уряд опублікували документ під назвою «Основні частини угоди» з метою надавання нового імпульсу подальшому розвитку переговорного процесу. Даний документ містив ряд пропозицій, зокрема проведення конституційних змін на основі принципу згоди; внесення змін до Конституції Великобританії та Республіки Ірландії. Але найбільш важливою частиною цього документа були пропозиції про створення органу з передачі частини владних повноважень від Британії до Північної Ірландії. Передбачалося створення Асамблеї Північної Ірландії, Міністерської Ради «Північ-Південь»; Ради Островів. З середини лютого переговорний процес знову було інтенсифіковано.
Одночасно з ілюзіями, якими себе вшановували особи на переговорах, відбувалось озброєння націоналістичних та лоялістичних груп. 21 січня вони убили відразу трьох жителів Ольстера та відмовилися від прийняття основних частин Угоди, як проюніоністського документа.
Дж.Мітчелл, який очолював переговори, назвав крайню дату завершення переговорного процесу - 9 квітня 1998 року.
Було установлено проміжну дату (3 квітня) підготовки документу, який би включав проект угоди, але вона не була дотримана.
Через сімнадцять годин після закінчення терміну, відведеного для прийняття рішення, усі політичні партії Північної Ірландії погодилися прийняти спільну угоду. О 17 годині 36 хвилин Дж.Мітчелл, перебуваючи в будівлі Стормонт, зробив офіційну заяву, в якій оголосив про те, що обидва уряди і політичні партії Північної Ірландії досягли угоди.
Оскільки даний документ був підписаний у Белфасті, то його офіційна назва була «Белфастська угода». Але фінальний тиждень переговорів був пасхальним і угода отримала іншу, більш поширену назву - «Домовленості Страсної П'ятниці». Основні пункти договору були такими:
-Створення Північноірландської асамблеї з законодавчими та виконавчими повноваженнями, у тому числі у галузі фінансів, охорони здоровя та освіти.
-Формування Виконавчого комітету для виконання функцій уряду Північної Ірландії, у який повинні були увійти представники католицької та протестантської громад.
Створення міністерства між ірландської ради «Північ-Південь» для налагодження співпраці між Північною Ірландією та Ірландською Республікою, координації дій з питань, що становлять взаємний інтерес для Ірландії та Ольстера.
Внесення спеціальних поправок до Конституції Ірландії щодо територіальних претензій на Північну Ірландію і в британський Конституційний Акт щодо Північної Ірландії, який обмежував повноваження органів місцевого самоврядування в провінції.
Роззброєння воєнізованих угруповань Північної Ірландії протягом найближчих двох років після проведення референдуму.
Реформа Ольстером поліції.
Звільнення увязнених північноірландців із британських вязниць протягом двох років за умови роззброєння воєнізованих угруповань. Тобто Північна Ірландія залишалась у складі Великобританії, а Ірландська республіка відмовлялась від територіальних претензій у регіоні.
За цю угоду на референдумі на всьому острові проголосувала переважна більшість населення: 94,39% в Ірландські Республіці і 71,12% в Північній Ірландії. Через місяць, 25 червня, відбулися вибори в Асамблею.
Діалог відбувався і був очевидний. Чого варте було лише припинення вогню. У цьому значну роль зіграло ініціювання мирних переговорів Джоном Хьюмом( лідером СДЛП). Він і Д.Трімбл (лідер ольстерських уніоністів) отримали Нобелівську премію миру у 1998 році за особливі заслуги у врегулювання мирного процесу на острові.
Підводячи підсумки, слід зазначити, що імпульс у переговорному процесі, підсумком якого і стало прийняття Угоди, був даний в кінці 80 -х років, коли відбулися якісні зміни у розвитку північноірландського націоналізму (перехід до дипломатичної форми досягнення поставлених цілей, що було виражено на початку січня 1988 переговорах Дж. Адамса і Дж. Хьюмена). Цей позитивний рух було підхоплено Дж. Мейджором і А. Рейнолдсом та передано Е.Блеру і Б.Ахерну, яким судилося стати головними «героями революції ».
Белфастська Угода ознаменувала собою новий етап дипломатичного врегулювання конфлікту в Північній Ірландії. Даний процес пройшов у своєму розвитку кілька ступенів: період реалізації Саннінгдейлского угоди 1973 році, процес впровадження положень Угоди, прийнятої в Хіллсборо в 1985 році, реалізація Угоди Даунінг- стріт 1993 р.
Слід зазначити , що ні угоду 1973 р., ні Хіллсборску угоду 1985 не було реалізовано через безперервну збройну боротьбу на території Ольстера і певну інертность офіційного Лондона у мирному врегулюванні конфлікту. Угода Страсної П'ятниці 1998 створювала можливість для початку процесу роззброєння терористичних угруповань, що діяли на території Північної Ірландії.
РОЗДІЛ 3. ПРОЦЕС РЕАЛІЗАЦІЇ «ДОМОВЛЕНОСТЕЙ СТРАСНОЇ П`ЯТНИЦІ» (КВІТЕНЬ 1998 Р. - 2007 Р.)
Усім сторонам , які брали участь у процесі багатопартійних переговорів, було очевидно, що досягнення угоди було тільки початком важкого шляху політичного врегулювання кризи в Північній Ірландії. У міру того, як проходили місяці після проведення референдуму і виборів в Асамблею, коли різні складові частини угоди стали вступати в силу, всіма політичними лідерами було усвідомлено, що процес виконання угоди потребуватиме ще більшої концентрації енергії, аніж безпосередньо процес багатопартійних переговорів.
М. МакУільямс і К. Фіарон у своїй статті «Проблеми реалізації угоди» відзначають, що для реалізації зобов'язань, що містяться в угоді, було потрібно вирішити сімдесят чотири різноманітні завдання різного ступеня складності. Відповідальність за виконання одних завдань була покладена на британський уряд, інших - на ірландський уряд, третіх - на партії, що брали участь у переговорному процесі. Реалізація деяких положень залежала від лобіювання окремих партій та зацікавлених груп.
Період з 10 квітня по 22 травня 1998 характеризувався відновленням ідеологічних зіткнень між представниками націоналістичної та юніоністської громад. 13 квітня лідер ДЮП Я. Пейслі звернувся до співгромадян із закликом не приймати умови Угоди. У. Томпсон, член ОЮП і депутат парламенту, заявив про свою підтримку ДЮП.
Таким чином можна прослідкувати деяку недалекоглядність у поглядах представників ДЮП, адже вони самі не залишили собі шансів хоч трохи підстроїти Угаду під себе, а Пейслі зважився на запізніле відстоювання інтересів партії.
Таким чином, у даній ситуації було добре видно триваюче дроблення в таборі юніоністів і все більш сильну радикалізацію ДЮП. Тим більше юніоністів (а точніше ДЮП) підтримав їх головний союзник поза стінами парламенту - Велика Оранжістская ложа, головний орган Ордена оранжистів.
Та вже 16 квітня були опубліковані результати опитування, проведеного серед жителів Північної Ірландії, що показали підтримку 73% жителів Північної Ірландії щодо Угоди Страсної П'ятниці. Громада хотіла якнайшвидшого завершення трагічної історії їхнього регіону, яка тривала і донині у вигляді вуличної борьби.
квітня було проведено останню пленарну сесію учасників багатопартійних переговорів, після чого в повну міць про себе заявили дві масштабні кампанії, що умовно отримали назви кампанія «Так» і кампанія «Ні».
17 травня Е. Блер і Б. Клінтон видають спільну заяву, в якій в черговий раз закликають жителів Північної Ірландії проголосувати за Угоду Страсної П'ятниці. Поступово кампанія «Так» починає ставати все більш масштабною.
Останнім кроком перед референдумом був виступ Е. Блера в університеті Ольстера, де він виголосив промову, яка дістала згодом назву «Обіцянки Блера». Головним з перерахованих британським прем'єр-міністром обіцянок було залишення ув'язнених під вартою до того часу, поки насильство не припиниться.
Для того, щоб надати угоді максимальну легітимність, в обох частинах Ірландії були проведені референдуми. У цьому полягала ще одна суттєва особливість деволюції Ольстера в порівнянні з Уельсом і Шотландією.
Результати голосування у Північній Ірландії розподілилися наступним чином: «Так» сказали 71,12% виборців, «Ні» відповіло 28,88% осіб, а у Республікі Ірландія результати голосування були такими: «Так» відповіли 94,4% виборців, «Ні» - 5,6%.
25 червня 1998 року послідували вибори і до місцевої 108 Асамблеї.
Обрання 1 червня 1998 Д. Тримбла та Ш.Меллона в якості відповідно Першого міністра та його Заступника (в обох випадках з відстрочкою вступу на посаду, що було пов'язано з тимчасовою відсутністю у Асамблеї законодавчої влади) знаменувало собою перший крок у справі реалізації Угоди та створення передбачених ним інститутів. Але з перших же днів роботи Асамблеї стало очевидно, що двоїста роль Д. Тримбла і Ш. Меллона, у ролі представників Асамблеї та своїх власних партій, була для них занадто непосильною, адже вони мали одночасно і стояти на сторожі інтересів своїх виборців.
Період з липня по серпень 1998 ознаменувався новим витком насильства з боку збройних угруповань. Апогеєм терористичної діяльності став вибух 16 серпня 1998 у м. Ома в графстві Тайрон, в результаті якого 55 осіб загинуло, 530 отримали поранення. Вибух був проведений бойовиками «справжньої» ІРА. Серед убитих в результаті скоєного теракту виявилося 60% католиків і 40% протестантів, на що, природньо, не розраховували його організатори.
Даний теракт не зміг остаточно загальмувати хід процесу мирного врегулювання, так як Дж. Адамс, якого багато хто вважав представником ІРА в Асамблеї, зробив офіційну заяву про те, що націоналістичні політики засуджують подібні методи боротьби. Розуміючи суспільний настрій, дві націоналістичні збройні групи оголосили про припинення вогню зі своєї сторони. 18 серпня про це оголосила «справжня» ІРА ( хоча в її заяві вказувалося на те, що це припинення носить тимчасовий характер). 22 серпня про припинення вогню з полудня заявила Ірландська Національна Визвольна Армія.
До виконання своїх Обов'язків Асамблея змогла повернутися лише у вересні 1998 р. Головним питанням для обговорення була в першу чергу проблема роззброєння.
Але оскільки Асамблея поки не була наділена законодавчими повноваженнями, то в розглянутий період ситуація в ній характеризувалася постійними сутичками між політичними партіями, що призводило до деструктуризації головного органу політичної системи Північної Ірландії.
Політичні лідери прийняли рішення щодо проведення ряду переговорів у режимі «тет-а-тет». Перші такі переговори пройшли між Д.Трімблом і Дж.Адамсом. Лідер Шинн Фейн заявив про те, що він з радістю б співпрацював з Д.Трімблом, але він не може прискорити процес обеззброєння.
Внаслідок сформованих протиріч виконавча влада на території Ольстера не була сформована до кінцевої дати, визначеної Угодою - 31 жовтня 1998 р.
Таке затягування процесу виконання рішення Угоди призвело до приєднання до неї представників як США, так і Північної Ірландії та Республіки Ірландія. У листопаді - грудні відбувся ряд переговорів політичних партій Ольстера з Е.Блером, Дж.Мітчеллом і Б.Ахеном. У результаті яких було створено 4 додаткові міністерства на території Північної Ірландії та 6 органів, що займалися внутрішніми справами Ірландії.
Наступною кінцевою датою формування виконавчої влади у Північній Ірландії стало 2 квітня 1999 року. Практично за місяць на цієї дати британським та ірландським урядами було підписано чотири міждержавних договори, що забезпечували законодавче оформлення делегованих владних інститутів Північної Ірландії, а саме: шести міжкордонних органів влади; Міністерської Ради Північ-Південь; Британо-Ірландської Ради і Британо-Ірландської Міжурядової Конференції.
Таке затягування призвело до нової хвилі терористичних актів. Для вирішення цієї проблеми Е.Блер та Б.Ахерн провели ряд переговорів в Хіллборо, де головним питанням залишалось роззброєння терористичних угрупувань. Їх підсумком стало прийняття спільної Декларації, у якій вказувалося наступне: «У термін, встановлений Незалежною Міжнародною Комісією зі списування Зброї (НМКСЗ), або не пізніше місяця, має бути прийнятий колективний акт примирення. Це дозволить вилучити частину зброї на добровільній основі за планом, схваленим Незалежною Міжнародною Комісією зі списування Зброї». Ці переговори теж визвали шквал непорозумінь зі сторони Шин Фейн, що не могла провести демілітаризацію доти, доки виконавча влада не буде сформована.
грудня 1999 року було сформовано коаліційний уряд, куди увійшли члени Ольстерської юніоністської партії, СДЛП і Шин Фейн. Перший главою уряду став Девід Трімбл. Але на цьому формування і завершилась. Протестанти були проти того, аби з ними розділяли владу представники Шин Фейн доти, доки не будуть повністю роззброєні католицькі бойовики. Затримка у виконанні цієї вимоги привела до чергової кризи.
Католики вимагали на виконанні умов Угод Страсної Пятниці, де було записано, що представники католицької громади мають увійти до уряду. Уряд був визнаний нелегітимним, але усе-таки спроби відтворити самоврядування велися увесь час. Не раз звучали думки Е.Блера щодо неможливості врегулювання конфлікту взагалі, але все-таки була поставлена вимога виконати домовленості.Підкреслювалося, що ІРА складає зброю і не має причин для подальшої боротьби. Одночано висловлювалися думки і про скасування існування Асамблеї у разі неподолання кризи.
Проте, вибори до Асамблеї проводилися завжди вчасно, не дивлячись на те, що вона майже не функціонувала.
Хоча сьогодні воззєднання острова для Ірландії не є нагальною проблемою, тим не менш, ця недосконалість може бути використана як інструмент впливу на країну у відносинах з Великобританією.
Повільно, проте відбувся процес роззброєння ІРА в середині 2002 року, що було підкріплено вибаченнями за загибель невинних людей.
За час, який минув піяля підписання Белфастської Угоди політичні кризи відбувалися одна за одною. Діяльність Асамблеї прийнялась та знову поновлювалась, замінювалась прямим правлінням з Лондона 4 рази. Останній раз це відбулось у 2002 році, коли Шин Фейн було звинувачено у шпигунстві на користь ІРА. У березні 2003 року британський та ірландський премєри провели переговори, покликані врятувати процес політичного врегулювання. Був вироблений проект спільної декларації. Копітка робота дала відчутні результати, а саме укладений у жовтні 2006 року «Договір Сент-Ендрюс» за назвою шотландського містечка, де протягом трьох днів проходили переговори між Тоні Блером (прем'єр-міністром Великої Британії), і Берті Ахерном (премєр-міністром Республіки Ірландії) та представниками північноірландських партій. Договір передбачав, що до 26 березня 2007 року в Белфасті повинен почати роботу місцевий уряд, у який будуть входити представники католиків і протестантів. Висування кандидатур, за договором, повинне було відбутися до 24 листопада 2006 року.
Вибори в північноірландську асамблею відбулися 7 березня 2007 року. Перемогу одержала «ДЮП». Партія отримала 36 з 108 місць у асамблеї. «Шин Фейн» - 28 місць у парламенті Ольстера. Таким чином, «ДЮП» і «Шин Фейн» могли претендувати на 9 з 12 адміністративних постів у майбутній коаліційній адміністрації північної Ірландії. Вибори розглядалися Лондоном і Дубліном як перший вагомий етап на шляху до врегулювання тривалої політичної кризи в Ольстері та формуванню там коаліційного уряду. Однак їхні результати зафіксували фактичний розділ законодавчих зборів Ольстера між двома конфронтуючими один одному політичними силами.
Об'єднаний міжконфесійний уряд Північної Ірландії був створений 10 травня 2007 року. Лідер північноірландських протестантів Ян Пейслі був обраний на посаду першого міністра нового уряду Північної Ірландії. Відразу після прийняття присяги (на церемонії присяги нового кабінету міністрів був присутній Тоні Блер) Я.Пейслі, у посаду його заступника вступив Мартін Макгінесс - один з лідерів «Шин Фейн», в минулому - один з командирів «Ірландської республіканської армії». Робота парламенту в Північній Ірландії була відновлена 8 травня 2007 року.
Заява ІРА про роззброєння від 28 липня 2005 р. стала поворотним етапом у зниженні рівня терористичної загрози. Втрачаючи підтримку серед населення Ольстера, збройні угруповання не могли вести активну діяльність, тому більшістю з них були зроблені заяви про роззброєння.
Отож, Угоди Страсної Пятниці визначили шлях самостійного політичного розвитку Ольстера і висвітлили ряд проблем, які могли вплинути на процес деволюції. Саме їх виконання урегулювало ситуацію. Постійні спалахи терористичної активності з боку лоялістских і націоналістичних збройних угруповань поставили на чільне місце питання про роззброєння, як головного засобу успішної реалізації Белфастської Угоди. Оскільки основні політичні партії Північної Ірландії були пов'язані з діяльністю терористичних угруповань, то основною умовою оптимальної роботи Асамблеї стала відмова політичних сил Ольстера «закривати очі» на періодичну ескалацію насильства по відношенню до жителів Північної Ірландії.
ВИСНОВКИ
Ірландське питання в політиці Великобританії зявилося через ряд причин, головними з яких є велика кількість англійських переселенців на території Північної Ірландії та дискримінація прав та свобод корінного ірландського населення. Насильницьке придушення Лондоном різних форм прояву цивільно-правової активності населення Ольстера призвело до ліквідації політичної автономії регіону.
Розуміючи неможливість інтегрування Великобританії та Республіки Ірландії в новий європейський простір, що формувався в кінці 80-х-початку 90-х рр.. XX ст. при наявності триваючого міжетнічного конфлікту, пов'язаного з терористичною активністю, політичні сили Північної Ірландії, Великобританії та Ірландії приступили до процесу дипломатичних переговорів щодо виходу з кризи, що склалася.
рік став вихідною точкою процесу мирного врегулювання північноірландської проблеми: відбулися переговори між лідерами двох найбільших націоналістичних партій Ольстера - президентом Шинн Фейн Дж. Адамсом і лідером СДЛП Дж. Хьюмом. З цього моменту політичний курс Шинн Фейн зазнав значних змін. Партія перейшла на новий рівень визнання дипломатичних переговорів як засобу досягнення своїх цілей.
Позиція Великобританії стала чіткішою, вона усвідомила, що переговорний процес може надзвичайно допомогти у вирішенні конфлікту. Головними документами на початковому рівні урегулювання конфлікту стали Декларація Даунінг-стріт та заява ІРА про складення зброї 1994 року.
«Угоди Страсної Пятниці» являються головним документом, що допоміг уладити конфлікт у Північній Ірландії. Головною проблемою реалізації даного документу є діяльність терористичних угрупувань. Для контролю за встановленою Угодою процесу роззброєння був створений зовнішній ревізійний орган - Незалежна Міжнародна Комісія зі Списування Зброї (НМКСО) під керівництвом колишнього американського сенатора, представника проірландского лобі Дж. Мітчелла.
Модель розвитку процесу північноірландського мирного врегулювання, сформована в 90-х рр.. XX ст., довела свою спроможність. Можна припустити, що функції нових кабінетів міністрів Великобританії будуть зводитися, в основному, до контролю, а не до прямої участі у внутрішніх справах Північної Ірландії.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1.A Chronology of the Conflict - 1998. - P. 3 - #"justify">2.A Chronology of the Conflict- 1998. - P. 12. - #"justify">ЛІТЕРАТУРА
10.Bean К. and Hayes М. Sinn Fein and the New Republicanism in Ireland: Electoral Progress, Political Stasis, and Ideological Failure/K. Bean and M. Hayes//The Radical History. Spring 2009
11.Connolly S. J. Divided Kingdom: Ireland 1630-1800 (Oxford History of Early Modern Europe). - Oxford University Press, 2008 // books download free. - Режим доступу: <http://www.ebooksdownloadfree.com/History-Military/Divided-Kingdom-Ireland-1630-1800-Oxford-Historyof-Early-BI8529.html>
.Darby J. /The background to the Peace Process. Dublin, 2003
.Great Britain. Parliament (2006). Northern Ireland (St Andrews Agreement) Act (22 November 2006). London : The Stationery Office (TSO). [Електронний ресурс] // Архів конфлікту в Інтернеті. - Режим доступу <http://cain.ulst.ac.uk/hmso/nistandrewsact221106.pdf>
.Nicholson Asenath. Annals of the famine in Ireland, in 1847, 1848, and 1849. - New York : E. French, 1851 // History of Ireland: Primary Documents. - Режим доступу: <http://digicoll.library.wisc.edu/cgi-bin/History/History-idx?type=header&id=History.NichoAnnal>
.Polls of Opinion and Attitude in Northern Ireland, 1973-2004. hftp //cuin.ulst ac uk/
.Smith J. «Walking a real tight-rope of difficulties»: sir Edward Heath and the search for stability in Northern Ireland, June 1970 - March 1971//J. Smith//Twientieth Century British History. - 2007 - Vol. 2
.Spenser Edmund. A View of the present State of Ireland // CELT: The Corpus of Electronic Texts. - Режим доступу: <http://www.ucc.ie/celt/published/E500000-001/index.html>
.The Northern Ireland conflict: consociational engagements/ed. by J. McGarry and B.O'Leary. Oxford, 2004
.Громыко А. Модернизация партийной системы Великобритании/А. Громыко//М.,2007. - С. 205-206
21.МакУильямс М. и Фиарон К. Проблемы реализации соглашения/М.МакУильямс и К. Фиарон//Ассога\ - 1998 - №5 - С. 66-73
22.МакУильямс М., Фиарон К. Проблемы реализации соглашения/М. МакУильямс, К. Фиарон //Accord - 2000-№8.-С 66
.Матюхина Т.В. Деволюция в Великобритании на рубеже XX-XXI вв./Т.В.МатюхинаУ/Проблемы наук теории и истории государства и права: сб. науч.статей/ отв. ред. С.А. Дробышевский; Сибирский федеральный университет, Юридический институт. - Красноярск: ИПЦ СФУ, 2008 - Вып. 2. - 190 с
24.Мусаев И М. «Национализм в современной Европе: эволюция идей и политической практикн»/И.М. Мусаев. Дисс.докт. полит, наук. - СПб.,2006. - С.178.
25.Нейландс Р. В зоне боевых действий/Р. Нейландс//М., 2005. - 616 с.
.Орлова М.Е. Модернизация и мирный процесс в Северной Ирландии/М.Е.Орлова//Полис.-1998 . - №2.- С. 172-182
.Рудько С.О. «Зовнішня політика країн Західної Європи в пост біполярний період» : навчально-методичний посібник із курсу / С.О.Рудько.- Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2013 - c.96 політичний конфлікт ольстер белфастська угода
.Шахназаров О.Л. Ирландия: нерешенные проблемы /О.Л. Шахназаров. - М., 1986. - С. 36
.BucklandP. Irish unionism. Vol. 1-2. Dublin, 1972