Державницькі ідеї Феофана Прокоповича
Курсова робота на тему: Державницькі ідеї Феофана Прокоповича
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Феофан Прокопович - визначний діяч українського бароко
Життєвий та творчий шлях Ф. Прокоповича
Участь Ф. Прокоповича у вдосконаленні національної теології
РОЗДІЛ 2. Теорія освіченого абсолютизму Ф. Прокоповича
Ф.Прокопович про походження держави та монаршої влади
Класифікація форм держави у працях мислителя
Взаємини держави та церкви в оцінці Ф.Прокоповича
РОЗДІЛ 3. Ф. Прокопович про право та закони
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
прокопович теологія державницький
ВСТУП
Актуальність теми. Актуальність даної теми займає визначне місце в історії як Росії так і України. У звязку з прискоренням процесу централізації суспільного життя, зростанням міжнародних звязків і престижу Росії, побудовою заводів, мануфактур тощо на початку XVIII ст. в країні значно зросла потреба в розвитку науки. В звязку з цим переглядаються старі теоретико-пізнавальні засоби, збільшується питома вага експерименту в наукових дослідженнях, зрештою, змінюється увесь старий стиль мислення, якому був властивий догматизм і авторитаризм. В цей час філософія починає все більше відмежовуватися від теології і зближатись з експериментальним природознавством та математикою. Це веде до зміни як її предмета, так і внутрішньої субординації підрозділів, серед яких на чільне місце висувається натурфілософія, що, в свою чергу, спонукає до розвитку нових теоретико-пізнавальних концепцій. Апеляція до Біблії і творів «отців церкви» дедалі більше втрачає значення безперечного аргументу та єдиного критерію істинності. Конфлікт між вірою і знанням, між прихильниками візантійського благочестя, чудес, священних реліквій і т. д. і поборниками розвитку освіти, науки, мистецтв, противниками марновірств в цей час досягає значної гостроти. В цьому конфлікті відбилися криза церковно-схоластичного світогляду і всієї феодальної духовної культури, протиборство церковно-боярських кіл і нових суспільних сил, серед яких були й виразники інтересів послужного дворянства та ще нечисленної буржуазії, що зароджувалась.
Позиції Ф. Прокоповича в цій боротьбі були досить складними. Як виходець із «третього» стану, він теоретично обґрунтовував, пропагував і відстоював перетворення Петра, а за посадою він належав до церковної ієрархії і був одним із провідних теологів. Те, що Феофан репрезентував не так ортодоксально-православне богословя, як реформаційно-протестантський ухил від нього, дещо пояснює цю справу, оскільки, за словами К. Маркса, протестантизм є християнством буржуазної ери 1, але не знімає складності питання. Адже будь-яка релігія суперечить знанню і науці. Цього Ф. Прокопович, як і більшість тогочасних мислителів, не міг усвідомити.
Згідно з поглядами, які найбільш чітко відображені в працях Л. Петрова 1, Ф. Прокопович використовував ідеї нового часу - коперніканства, картезіанства і т. д. з різною метою, в тому числі й для створення раціональної теології 2, для захисту та кращого обґрунтування релігії, позиції якої почали хитатися під ударами могутнього поступу науки. Він, як гадав Л. Петров, був хитрим попом, який краще від інших церковників розумів небезпеку, що загрожувала вірі, і намагався запобігти їй, примирити науку і релігію.
Твори Прокоповича не дають підстав для визнання істинною ні цієї точки зору, ні протилежної їй, що оцінює спадщину мислителя тільки за його внеском у розвиток науки і освіти в Росії і замовчує його ставлення до теології. Обидві ці точки зору однобічні, опрощено інтерпретують справді складне розвязання мислителем даного питання, не враховують суперечностей перехідної епохи.
Дійсно, твори Прокоповича належать до того періоду розвитку суспільної свідомості, коли розмежування науки і теології було ще далеким від завершення. Тому у нього наука (враховуючи філософію) і теологія вже відокремлені як структурно різні частини лекційного курсу, що мають різні обєкти і методи обґрунтування, і водночас ще значно взаємозвязані. Якщо ж сформулювати питання так: на зміцнення і розвиток науки чи теології були спрямовані основні зусилля Прокоповича, то однозначно відповісти на нього неможливо.
Ступінь наукового дослідження теми. Багато сучасних дослідників вивчають життя та творчість Феофана Прокоповича, його вплив на політичну та церковну діяльність Росії та України. Аналізу життя і творчості Феофана Прокоповича присвячено немало праць як в дореволюційний (Ю. Самарін, І. Чистович), так і в радянський періоди (В. Нічик, І. Іваньо, О. Компан, І. Табачников та ін.). Феофан Прокопович був найосвіченішою людиною в Росії. Його бібліотека нараховувала до 30 тис. книг, серед яких були твори Ф. Бекона, Т. Гоббса, Р. Декарта та інших європейських філософів. У питаннях співвідношення філософії і теології, церковної організації, тлумаченні ряду богословських догматів у Прокоповича практично не було опонентів.
Мета дослідження. Мета даної курсової роботи полягає у зясуванні змісту творчої та наукової діяльності Феофана Прокоповича, вивченні його впливу на реформи Перта I, та правова оцінка їх наслідків, встановленні змісту його теорії «абсолютної монархії».
Завдання дослідження. Основними завданнями курсової є:
Розглянути умови формування світогляду Ф.Прокоповича;
Описати державницькі ідеї мислителя;
Встановити участь вченого у вдосконаленні національної теології та розвитку богословської науки;
Проаналізувати роботи вченого про походження держави та монаршої влади;
Визначити класифікацію форм держави у працях мислителя;
Дослідити взаємини держави та церкви в оцінці Прокоповича;
Охарактеризувати правові погляди мислителя.
Обєкт дослідження. Обєктом курсової роботи є вітчизняна державно-правова думка періоду Просвітництва.
Предметом курсової роботи є державницькі ідеї Феофана Прокоповича, їх виникнення та втілення в життя.
Методи дослідження. В курсовій роботі були використані такі методи:
Загально-соціологічний, що характеризується застосуванням методів матеріалістичної діалектики при вивченні та дослідженні предмета науки;
конкретно-соціологічний - спрямований на дослідження та вивчення причин і обставин впливу держави і права на соціальні явища;
статистичний - застосовується при дослідженні і вивченні кількісних аспектних змін у державно-правовому житті та обробляє ці результати для наукових і практичних цілей;
формально-логічний - досліджує і вивчає державно-правові явища за допомогою основних законів формальної логіки;
метод аналізу - вивчає юридичні особливості державно-правових явищ, їх класифікацію та взаємозв'язок з іншими явищами суспільного життя;
історичний - досліджує і вивчає державно-правові явища в їх історичному розвитку;
системно-функціональний метод досліджує і вивчає державу і право за допомогою системно-функціонального підходу;
кількісного і якісного аналізу - досліджує і вивчає кількість державно-правових явищ, що дає можливість конкретизувати властивості їхньої якості.
Опис структури курсової роботи. Курсова робота складається з трьох розділів та пяти підрозділів, в яких систематично та повністю розривається зміст теми. В першому розділі детально розповідається про життєвий та творчий шлях Феофана Прокоповича, та його участь у вдосконаленні національної теології. У другому розділі курсової роботи проводиться дослідження наукової діяльності Ф. Прокоповича у питаннях походження держави та монаршої влади, встановленні ідеальної форми державного правління та взаємовідносин світської та церковної влади. У третьому розділі здійснюється аналіз праць мислителя про право та закони.
РОЗДІЛ 1. Феофан Прокопович - визначний діяч українського бароко
Феофан Прокопович - один із найвидатніших державних і культурних діячів першої третини XVIII ст. Завоювавши авторитет своїми здібностями, Прокопович мав змогу користуватися всіма книгами бібліотеки у Ватикані і навіть одержував приватні уроки від ректора колегії, який намагався загітувати його до вступу в єзуїтський орден. Але Прокопович не тільки не піддався наступові єзуїтів і не пройнявся «папежским духом», а навпаки, на все життя проникся ненавистю до католицизму, як і до всіх інших виявів мракобісся і бузувірства [18, с. 185].
Феофан Прокопович був глибоко освіченою людиною свого часу, в його бібліотеці нараховувалось до 30 тис. книг різними мовами. Сучасник Прокоповича, датський учений Фон-Гавен писав про нього: «Ця чудова людина за знаннями своїми не має собі майже нікого рівного, особливо між російськими духовними. Крім історії, богословія і філософії, він має глибокі знання з математики і велику любов до цієї науки. Він знає ряд європейських мов, із яких двома розмовляє, хоча в Росії не хоче використовувати жодної, крім російської, - і лише в особливих випадках розмовляє латинською, в знанні якої не поступається перед жодним академіком» [3, с. 111-112].
Як письменник Феофан Прокопович своєю творчістю прокладав нові шляхи в літературі. Він перший в історії шкільної драми в Росії і на Україні висвітлив сюжет з вітчизняної історії у своїй трагідокомедії «Владимир» (1705), надавши йому актуального звучання. Переїхавши в 1716 р. за викликом царя до Петербурга, Феофан став близьким його помічником, зокрема у справах церкви. Він показав себе як активний громадсько-політичний, культурний і літературний діяч в Росії: заснував «ученую дружину», куди входили ще А. Кантемір і В. Татищев. У запеклій боротьбі з мертвущою схоластикою і реакціонерами-церковниками Ф. Прокопович закладав основи просвітительства і патріотичних традицій у літературі XVIII ст. Він був більше політичним, громадським і літературним діячем, аніж духовним. Вбачаючи в Петрові І великого державного діяча, який дбав за зміцнення могутності Росії, Феофан Прокопович відредагував написану ще в 1713 р. на відзнаку 10-річчя заснування Санкт-Петербурга «Историю императора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии... включительно», в якій досить високо оцінює державну і політичну діяльність Петра І. Дослідник діяльності Ф. Прокоповича та його епохи І. Чистович вважає, що Феофан не був автором цієї історії, а лише її редактором, як редагував він також інші твори, надіслані йому царем [7, с. 192]
Феофан Прокопович прийняв запрошення Петра І переїхати до Санкт-Петербурга. Але, оскільки його більше цікавила політична діяльність, аніж духовна, яку готував йому цар. Тому в своїх проповідях Феофан виступав більше як публіцист, а не як церковний оратор, він більше говорив про політичні справи, пояснюючи їх з державної точки зору, аніж проповідував істини релігійного віровчення. Своє ставлення до духовного сану Прокопович висловив у листі до Я. Марковича від 9 серпня 1716 р.: «Может быть ты слышал, что меня вызывают для епископства. Эта почесть меня также привлекает и прельщает, как если бы меня приговорили бросить на съедение диким зверям» [18, с. 188].
Феофан Прокопович був просвітителем-гуманістом, який не цурався трудового народу. Прокопович узяв під свій захист молодого талановитого юнака Михайла Ломоносова, якому загрожувало виключення з училища у зв'язку з тим, що він, поступаючи, приховав своє походження з родини простого рибалки, назвавши себе дворянином. Уболіваючи за долю своїх колишніх учнів, сиріт і дітей бідняків, Прокопович перед смертю, дуже хворий, турбувався, щоб його вихованці завершили освіту, і заповідав любимим учням свою спадщину. Прокопович був прекрасним оратором і публіцистом, драматургом і поетом, теоретиком літератури - новатором, йому, по суті, належать перші спроби в тонізації російського і українського книжного вірша початку XVIII ст. Полум'яний патріот своєї батьківщини в громадсько-політичній, державній і культурній діяльності, Ф. Прокопович був таким же патріотом-громадянином [1, с. 253].
Життєвий та творчий шлях Ф. Прокоповича
Феофан Прокопович (Єлеазар) народився у Києві 7 червня 1681 року в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму. Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. По закінченні її, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з кращих учнів, добре опанував церковнословянську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський. 1698 року Єлеазар закінчує Києво- Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у базиліянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатський володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православя. У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, памятки старого й нового Рима, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника [2, с. 222].
жовтня 1701 року залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства. 1704 року повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить епітимію і постригається у православні ченці, прийнявши імя Феофана в память про свого дядька. З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим. 1707 року стає префектом Києво-Могилянської академії. 1711 року його беруть у складі почту царя Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богословя. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря. 1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга. 1718 року призначений єпископом псковським і нарвським, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент». 1721 року призначений віце-президентом найсвятішого синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський [9, с. 321].
року Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон. 1725 року Прокоповича призначено архієпископом новгородським і першим членом синоду, фактичним главою Російської православної церкви. Він бере участь в організації Російської Академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татіщев, Кантемир та ін. Останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії.
вересня 1736 року помер у Новгороді, похований у новгородському Софійському соборі [9, с. 322].
Життя і діяльність Феофана Прокоповича чітко ділиться на два періоди: київський, коли він виступав як блискучий учений, письменник, філософ, педагог, та петербурзький, коли йому доводилося бути здебільшого церковним та політичним діячем. Перший період припадає на 1705-1716 роки, коли Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богословя. Йому належить заслуга того, що він, як і багато з послідовників Петра Могили, був одним з прихильників відходу від схоластичних методів викладання. Прокопович, на відміну від багатьох інших київських викладачів, був знайомий з працями відомих тогочасних європейських філософів і першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, які вели рішучу боротьбу за очищення й перебудову розуму від середньовічної схоластики, пустого красномовства, сліпого наслідування псевдонаукових догм, і закликав йти до осягнення істини шляхом знань [13, с. 175].
Феофан Прокопович визнавав Бога як основу всього сущого, але водночаc він вважав, що «матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити», оскільки вона розвивається на грунті власних, закладених природою закономірностей. Він відкидав погляди, за якими матерія не має власного існування, називав вчення Платона «казкою», а його ж таки вчення про ідеї - пустим маренням, бо вважав, що ніщо не виникає з нічого і світ є матеріальним. Матерія єдина і в левові, і в камені, і в людині. Виникнення й знищення, «кругообіг небес», рух елементів, активність і застиглість, інші стани й можливості речей відбуваються завдяки рухові, який є основою усього. Феофан Прокопович рішуче виступив проти марновірства і навіть наважувався дати критичний аналіз Святого Письма. У складеному ним самим курсі лекцій з філософії він твердить, що «поза межами цього світу нічого немає». На підтвердження вчений аналізує систему Коперника та вчення Галілея. Прагнучи дати наукове пояснення природним явищам, він використовував у своїх лекціях наукові експерименти з використанням мікроскопа, телескопа, армілярної сфери, основаної на вченні Коперника. Підтримуючи вчення Коперника та Галілея, яких свого часу заборонила папська інквізиція, Прокопович виступав за право кожного пізнавати й захищати істину, прагнув зблизити філософію з точними науками, повязати логіку й риторику з практикою. Прокопович вважав, що між положеннями Святого Письма, законами природи й розумом людини не має бути суперечностей, оскільки вони гармонійно влаштовані самим Творцем. Текст Святого Письма слід розуміти алегорично, відповідно до рівня уявлень і наукових знань часу. Твердження науки залишаються непорушними, якщо вони випливають з істинних посилань. Коли ж виникають суперечності між текстами Святого Письма і даними науки, Прокопович вважає, що слід дотримуватися науки, для якої Святе Письмо не може бути перешкодою [20, с. 21].
Феофан Прокопович обстоював думку багатьох тогочасних вчених Європи, що технічні досягнення повинні стати надбанням усього людства, закликав не боятися нового, брати в інших народів усе найкраще. Він високо цінував і використовував у своїй діяльності принцип сумніву й заперечував сліпу віру в догми та авторитети в науці. Він засуджував легковажність в оперуванні фактами історії, вважаючи, що в цій науці все має відтворюватися так, як було насправді. Феофан Прокопович, укладаючи курси лекцій, які він читав у Києво-Могилянській академії, значно розширив, порівняно з попередниками, курси фізики, логіки, геометрії, започаткував викладання математики й фізики на рівні кращих взірців європейської навчальної літератури того часу. Теоретичні засади й скерованість на сучасні досягнення науки було продовжено в наукових курсах наступних після Прокоповича викладачів Києво-Могилянської академії - С.Кулябки, М.Козачинського, Г.Кониського, Й.Томилевича, Т.Яновського, які зробили значний внесок у розвиток української науки [15, с. 51].
У петербурзький період життя й творчості, коли Феофанові Прокоповичу доводилося бути більше церковним діячем і політиком, ніж вченим, він також прагнув у нових, уже російських умовах, де панували схоластика й сліпе дотримування встановлених канонів, примирити науку з вірою, створити таку богословську систему, яка б не заперечувала розвитку науки і припускала пріоритет світського начала над церквою в суспільстві. Саме ці погляди лягли в основу петровських реформ у Росії, активну діяльність у яких брав Прокопович. Спрямовуючи й обгрунтовуючи реформи Петра I, Феофан Прокопович був організатором так званої «вченої дружини», спілки однодумців у складі А.Кантемира, В.Татіщева, І.Черкаського та ін., які теоретично обгрунтовували й захищали нововведення Петра I й підтримували розвиток науки, ремесла, торгівлі, мистецтва, запроваджували гуманістичні елементи в освіту [15, с. 55].
Людина, вважав Прокопович, велична й славна своїм розумом, чеснотами. Вона є ніби другим, величним і досконалим, рівним самій природі, творінням. Основою діяльності людини має бути активність, чесність, сумлінність у виконанні обовязків. Характер діяльності людини Прокопович повязував з її свободою. Завдяки розуму людина усвідомлює не тільки свободу, а й діяння, що з неї випливають. Водночас людина має завдяки своєму розумові і свободі вибору вільно обирати між добром і злом. Відштовхуючись від уявлень про природне походження держави, Прокопович заперечував теологічну концепцію суспільного розвитку як Божого промислу й обстоював тезу, що світська влада повинна стояти вище церковної, у чому знаходив і тоді, в особі голови синоду Стефана Яворського, і в наш час багатьох противників. Однак його настанови про те, що кожний суспільний стан, зокрема й церковний, має бути корисний державі, й донині залишилися неспростовними. Водночас, як син свого часу, Прокопович обстоював ідею одноосібного правління, тобто державний абсолютизм. При цьому він вважав, що державу має очолювати освічений монарх, «філософ на троні», покликаний звершувати просвітницькі ідеали. Теоретично обгрунтовуючи абсолютистську владу освіченого монарха, Прокопович доводив правомірність привілеїв дворянства та необхідність кріпацтва, проте засуджував жорстоке ставлення російських поміщиків до своїх підлеглих [11, с. 256].
Потрапивши в атмосферу частих переворотів, інтриг, доносів, підступів і лукавства серед російської вищої світської та церковної верхівки, Феофан Прокопович прикладом власного життя нерідко заперечував ним-таки обгрунтовані істини про високе покликання людини, яка, як вінець творіння природи, має жити порядно й чесно. Він, ясна річ, не був позбавлений вад тогочасного суспільства, а часом був і виразником його непривабливих сторін, борючись із своїми супротивниками й догоджаючи черговому монархові, аби не втратити свого високого становища в державі. Але попри це Феофан Прокопович залишився в історії України і Росії як один найбільших письменників, вчених, церковних і політичних діячів початку XVIII століття [11, с. 258].
Участь Ф. Прокоповича у вдосконаленні національної теології
Відповідно до вчення Ф. Прокоповича національна теологія - це вчення, предметом пізнання якого є Бог і все що з ним повязано. Одним з основних методів теології з найдавніших часів і до нашого часу залишається дослідження і осмислення священних текстів відповідних віровчень. Національну теологію ще також називають Богословя чи богослів'я.
Одночасно Ф.Прокопович блискуче показував невігластво схоластів, не боявся піддавати сумніву віками встановлені догмати, цінував науковий пошук, прагнення до наукової істини. Навіть Біблія не є для нього безперечним авторитетом. В курсі риторики і натурфілософії він говорить про суперечливі місця в Біблії, існуючі неточності. Ф. Прокопович ґрунтовно досліджує питання об'єкта і суб'єкта пізнання, проблеми чуттєвості і мислення, методів пізнання.
Онтологічну основу поглядів Ф. Прокоповича становило вчення про створення світу Богом. Творець світу, стверджував Ф. Прокопович, у процесі творення переслідував дві мети: не творити даремно й зберігати раніше створене. Визнаючи Бога як творця, Ф. Прокопович зазначав, що світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія не створюється й не знищується, вона розвивається за своїми закономірностями - «Ніщо не виникає з нічого!» [12, с. 122].
Для обґрунтування цих поглядів філософ посилався на спостереження та досліди. Такий підхід значною мірою зумовив розуміння Ф. Прокоповича проблем пізнання та відношення науки й релігії, розуму й віри. На його думку, між положеннями Св. письма, законами природи й розуму людини не може бути суперечностей, оскільки вони гармонійно підігнані самим творцем. Світ матеріальний, зазначав мислитель. З матерією й рухом Ф. Прокопович повязував простір і час, вказуючи на їх обєктивність, тим самим пропагував погляди Арістотеля, Коперника, Галілея, Декарта, Лейбніца. Філософ намагався тлумачити основні питання натурфілософії, до якої ставився в дусі науки Нового часу. Вчення Коперника Ф. Прокопович починав викладати в Київській академії (1707 - 1709 рр.), а для пояснення геліоцентричної системи Ф. Прокопович звертався до Галілея, стверджуючи при цьому, що світ Галілея - справжній світ! [10, с. 2].
Такі погляди значною мірою зумовили розуміння Прокоповичем проблем пізнання, відношення науки і релігії, розуму і віри. На його думку, між положеннями Св. Письма, законами природи і розуму людини не має бути суперечностей, оскільки вони гармонійно підігнані самим творцем. Коли між даними науки і текстами Св. Письма виникають суперечності, то це не означає, що висновки науки підлягають сумніву чи запереченню. В цьому випадку тексти Св. Письма треба тлумачити алегорично, відповідно до рівня уявлень і наукових знань сучасності. Твердження науки залишаються непорушними, якщо вони витікають з істинних посилань, зроблені логічно правильно. Саме так Т. Прокопович радив ставитися до вчення Коперника, стверджуючи, що коли учні І послідовники його за допомогою математики і фізичних аргументів доводять істинність свого вчення, то Св. Письмо не повинно бути для них перешкодою. Він високо цінував відчуття та чуттєвий досвід, зазначаючи, що треба більше слухати тих, хто досліджує природу старанно і за допомогою досліду, хто є вчителем фізики. Однак оцінюючи відчуття і чуттєвий досвід як основу наукового пізнання, вище за все цінував розум, заявляючи, що все має пройти перевірку розумом. Загалом пізнання Т. Прокопович розглядав як складний суперечливий процес, де чуттєве пізнання, сприйняття речей є простою його ділянкою, основою для діяльності розуму, яка виробляє розумні поняття про сутність речей, а від них доходить до вироблення теорій. Абстрагуюча, узагальнююча діяльність розуму служить кращому і глибшому розумінню і пізнанню речей природи і в найбільш високих абстракціях немає нічого, чого раніше не існувало у відчуттях. Звідси діалогічність загального і одиничного, а критерієм істинності знання постають чуттєвий досвід та природа. Стосовно теорії, то вона тісно і нерозривно пов'язана з практикою, що є реальною основою науки [14, с. 17].
Отже, талановитий український вчений, просвітитель, культурний діяч Феофан Прокопович - автор багатьох літературно-публіцистичних, філософських, природознавчих та теологічних творів. Професор і ректор Києво-Могилянської академії, єпископ псковський та архієпископ новгородський, поет, неперевершений оратор, він був і чудовим викладачем філософії, риторики, логіки, етики, теології. Був найосвіченішою людиною Росії та України, багато подорожував, пройшов пішки Францію і Німеччину та ряд інших країни Європи. Є автором багатьох рукописів з різних галузей знань та наук, його бібліотека нараховує понад 30 тис. книжок
Серед діячів української й російської культури та просвіти першої
половини XVIII ст. Феофан Прокопович відігравав одну з визначних, а за часів Петра І в Росії, мабуть, найвизначнішу роль. Випускник і згодом викладач, а потім ректор Києво-Могилянської академії, він певний час був уніатом, отримавши можливість працювати в бібліотеці Ватикану , познайомитись із латинським віровченням, європейською філософією, мистецтвом античного, ренесансного та барокового Риму . Безумовно, це мало значний вплив на його світогляд, розширивши його обрії та надавши йому яскраво вираженого гуманістичного напрямку.
Час Ф.Прокоповича - це час коли активно йшло розмежування науки і теології. Ф. Прокопович виступає одночасно як провідний теолог і науковець свого часу. Безперечним фактом є те, що вміло використовуючи новомодне коперніканство й картезіанство (течія на основі вчення Р. Декарта) Ф.Прокопович робить спробу вдосконалити традиційну теологію, примирити науку і релігію. Йому належить ідея раціональної теології. Не можна позбутися враження про те, що це думка нашого сучасника. Сьогодні теж є аналогічні спроби об'єднати здавалося б не обєднуване - божественне і наукове. В цьому контексті Ф.Прокопович прочитується дуже по-сучасному.
РОЗДІЛ 2. Теорія освіченого абсолютизму Ф. Прокоповича
У працях Прокоповича ставляться моральні, стичні проблеми. Розглядаючи боротьбу добра і зла в суспільстві, Прокопович порівнює добро з багатством, а зло з бідністю. Зло приховує в собі всі ті негативні риси, які закладені в душах людей, тоді як добро концентрує, кращі сторони життєдіяльності членів суспільства. Велике значення він надає праці, яка веде до виникнення в душах людей благородних почуттів. В етичному навчанні Прокоповича дуже сильний світський елемент. Ідеалом для нього є добра людина. Добрим для Прокоповича є "той, хто не злий, не лютий, не жорстокий, благо приємний, вдачі поміркованої". Він гостро засуджує таку рису, як лицемірство. "Блаженний жадібний і жадаючий, але жадібний і жадаючий правди", - пише Прокопович. Думки про добрі начала в душі людини, що є природним її станом, і про зло як не властиву людській природі рису висловлює Прокопович у курсі риторики, який він читав у Києво-Могилянській академії.
Одним з найголовніших завдань, вирішених Феофаном Прокоповичем як ідеологом російського освіченого абсолютизму, було формулювання концепції історії Русі в контексті загальносвітової історії. Виводячи її від Русі Володимира і Ярослава, він головним її завданням вважає утвердження православної віри, самодержавної влади і розширення території держави [8, с. 17].
Ф.Прокопович про походження держави та монаршої влади
Про оригінальний характер вітчизняної суспільної думки мислителя, зокрема вчення про розвиток суспільства, засвідчує: теорія '' освіченого абсолютизму " Прокоповича. З його точки зору, рушійною силою в розвитку суспільства є боротьба освіти з неуцтвом. Не заперечуючи функцій Бога в житті народів, Прокопович говорив про панування "природного Закону". Цей закон вбирав у себе як любов до Бога, так і повагу до батьків та інших людей. Природний закон знаходився у єдності з розумом [6, с. 14].
Прокопович, створюючи теорію "освіченого абсолютизму", спирався на досягнення західно - європейської суспільної думки, з якою він був добре ознайомлений (зокрема, з працями представників школи природничого права). Теорія "освіченого абсолютизму" Прокоповича, увібравши в себе всі прогресивні елементи, що були в західноєвропейських вченнях про природниче право, в той же час була оригінальною, відрізнялась від вчень Пуфендорфа, Гоббса та інших представників даної школи.
Прокопович створив свою школу "освіченого абсолютизму" в період бурхливого економічного і політичного розвитку петровської Росії. Вчення Прокоповича про природниче право виконувало ідеологічні функції захисту сильної централізованої російської держави, на чолі якої повинен стояти освічений монарх. Взаємовідносини між монархом і підданими Прокопович розглядав як відносини батьків і дітей. Згідно з Прокоповичем, монарх є батьком для своїх підданих. Державна влада, на думку Прокоповича, має божественне походження і як така стоїть вище батьківської [6, с. 19].
З точки зору Прокоповича, Існують три форми державного правління. Першою з них є демократія, "де головні всього суспільства справи управляються згодою всіх жителів". Друга - це аристократія "інде не всього народу, але й не єдиної особи волею, а декількох обраних станом мужів правиться вітчизна", І нарешті, монархія, тобто самодержавство, "інде вся держава в руках єдиної особи тримається". Монарх має необмежену владу, він має також право втручатися в життя своїх підданих. Ця влада й право монарха зумовлюються як божественним установленням, так і волею народу. Вони є, за Прокоповичем, основою для обґрунтування прав монарха на спадкоємний престол. Народні маси повинні підкорятися волі монарха. Це пасивні функції народу. Але народ, крім цих пасивних функцій, має, згідно з Прокоповичем, і функції активні. Вони полягають у тому, щоб "відчувати (у випадку незнання) всякими правильними здогадками, яка б була, або ж мала бути воля держави". Народ, таким чином, має право висловлюватися про волю монарха, а також висловлювати свої погляди на спадкоємця престолу. Це право народу, про яке пише Прокопович, визнання за народними масами активної функції є завоюванням вітчизняної суспільної думки, а також свідченням того, що Прокопович не був послідовним в обґрунтуванні тези про необмежену владу монарха. Більше того, ці думки Прокоповича свідчать про визнання ним народу як самостійної сили в системі державного ладу - сили, котра в необхідних випадках (коли, наприклад, після смерті монарха необхідно вирішувати питання про престолонаслідника) може виступати вирішальною [7, с. 35].
За теорією Ф. Прокоповича, до виникнення держави люди знаходилися в природному стані - "чорному безправному морі", де кожен був як звір, здатний вбити іншого майже без підстав. Але, керуючись розумом та божественним провидінням, люди вирішили вийти з цього стану. Об'єднавши сім'ї, вони створили "громадянський союз" і дали згоду на встановлення влади. Після цього з майбутнім монархом було укладено угоду, згідно з якою люди відмовилися від своєї свободи і підкорилися йому з метою загальної користі. Щоб захистити себе від більших небезпек [7, с. 62].
Оскільки особа монарха обирається завдяки божественному провидінню, угода про утворення держави не може бути розірвана. Влада, що встановлюється в державі, стримує пристрасті людей, регулює їхні спільне життя й відносини, забезпечує цілісність особи й майна.
Викладаючи думки про перевагу абсолютизму, Феофан Прокопович аналізував декілька форм правління, відомі на той час історії: демократію (народовладдя), аристократію, монархію, а також змішані форми правління.
Демократія, на думку мислителя, є недосконалою, бо веде до неспокою та повстань, до того ж вона можлива лише в невеликих за територією державах.
Не сприяє стабільності в державі й аристократія, оскільки люди, що знаходяться при владі, сперечаються за зверхність, а турбота про державу залишається на другому плані. Це в свою чергу призводить до руйнування держави [2, с. 135].
Що ж до монархії, то Ф. Прокопович розрізняв обмежену та необмежену монархії. Обмежена монархія не гарантує стабільності в державі, оскільки правитель може бути позбавлений влади за невиконання обов'язків чи з інших підстав. Зразком правління є тільки необмежена монархія. Лише вона в спромозі забезпечити цілісність держави, а також благо для підданих. Монарх, за вченням Ф. Прокоповича, має над-законну владу, яка поширюється не тільки на політичну сферу, а й на особисте життя підданих.
Стверджуючи абсолютизм, мислитель у трактаті "Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї" передбачив для монарха можливість передавати престол у спадщину. Згодом цей трактат увійшов у "Повне зібрання законів Російської імперії".
Власне, уся його концепція історії покликана відстояти один постулат: Русь є самодержавною, а влада самодержця є необмеженою задля відстоювання віри й блага підданих. Однією з ключових проблем у новій державі, будівничим якої став Петро І, а ідеологом - Феофан Прокопович, стало питання взаємовідносин державної та церковної влади. Самовладний цар потребу-вав повного контролю над державним життям, чому наполегливо противилась більшість вищих церковних ієрархів на чолі зі ще одним вихідцем із Києво-Могилянської академії Стефаном Яворським. Протистояння між С. Яворським та Ф. Прокоповичем фактично було протистоянням двох варіантів куль-турної модернізації Росії, й обидва варіанти були сформульовані в лоні української культури [11, с. 126].
Стефан Яворський обстоював гуманістичний ідеал ренесансної людини, своєрідно розвинутий в українському бароко. Глибоко індивідуалістичний, цей ідеал передбачав повну свободу особистості й моральну відповідальність людини лише перед Богом, держава ж розглядалась лише як адміністра- тивно-юридична установа, яка у своїх ідейних засадах зобов'язана керуватись установами Церкви. Натомість Феофан Прокопович захищав просвітницький ідеал раціоналістичного суспільства, заснованого на державному договорі, гарантом якого є Божа воля. У такій державі вища влада належить світським установам і перш за все самодержцю, церковна ж влада зобов'язана виконувати підлеглу роль й опікуватись лише обмеженою сферою суто релігійних питань. І навіть у деякі питання формального устрою церкви можновладець має право й навіть зобов'язаний втрутитись, якщо це необхідно для державного блага [12, с. 77].
Ще одна з найважливіших для розуміння концепції ідеальної держави Феофана Прокоповича ідей - це ідея необхідності прогресу . Вбачаючи в запровадженні нового об'єктивну необхідність, він усіляко обстоював зміни на краще, які, на його думку, запроваджувались Петром І. Узагалі він вважав, що сенс суспільного життя - покращення як державного устрою, так і моралі кожного з громадян зокрема, при цьому його концепція прогресу ближча до ідей Просвітництва, ніж до есхатологічних релігійних учень. Особливо наполегливо Прокопович обстоює цю ідею в "Правді волі монаршої", де він доводить, що багато нововведень не лише були корисними, але й урятували Росію від загибелі політичної та духовної, наприклад, вогнепальна зброя, книгодрукування, нововведення в архітектурі тощо. Тому розумним є та людина і той народ, який переймає все нове й корисне в інших, і нерозумним - той, хто вперто тримається застарілих цінностей лише тому, що вони рідні.
Тому, на відміну від більшості європейських просвітників, Прокопович відмовляє народові в праві на повстання, оскільки «закон християнський бунтувати забороняє». Призначення держави полягає у загальній користі, визначення якої, знову ж таки, належить монархові: «Всяка верховна влада єдину свого встановлення причину кінцеву має - всенародну користь».
Наслідком таких висновків стала ідея юридичного підпорядкування церкви світській владі. Цар відносно церковної ієрархії виступає суддею та повелителем, а саме духівництво є специфічним чиновництвом, як працює на користь держави. І як апологію абсолютистської влади монарха, що стоїть вище будь-якого земного закону, Прокопович проголошує: «Імператор всеросійський є монарх самодержавний та необмежений коритися його владі не лише за страх, але й за совість Бог повеліває». Окрім «Богом даного», такого, що відповідає «людській природі самодержавства, де «вся влада державна в руках єдиної особи утримується», Прокопович виділяє ще демократію, аристократію, та їх «змішаний склад». Симпатії ці форми, як і виборна монархія, у філософа не викликають, оскільки, будучи «селекційними державами» (виборними вони позбавлені стабільності, несуть у собі загрозу суспільного хаосу та смути. Негативне ставлення в нього і до обмеженої монархії, де володар повязаний із народом взаємними зобовязаннями. Оскільки Бог є кінцевою причиною влади в будь-якому суспільстві, то й відповідальним монарх може бути лише перед ним [12, с. 192].
Класифікація форм держави у працях мислителя
Обґрунтовуючи перевагу абсолютної монархії, Прокопович стверджував: форми правління залежать від народної угоди. Його наслідком можуть бути не тільки монархія, але і демократія, аристократія чи їх «змішаний склад». Республіки (демократія й аристократія) не викликають у нього схвалення. Він вважає їх не прийнятними для Росії. Його аргументи: по-перше, демократія «народовладдя» - недосконала форма правління і руський народ віддав перевагу монархії. До того ж, як показав досвід, у демократії «часті бувають смути і заколоти народні». По-друге, в аристократії загострюються незгоди серед правлячих, їх своєкорислива боротьба руйнує державу. По-третє, республіки можуть існувати «хіба в малому народі», на невеликій території і не годяться для Росії [18, с. 362].
Відкидаючи демократію й аристократію, Прокопович прийнятною для Росії визнає тільки монархію. Він виділяє виборну і «спадкову» монархії, показує недоліки першої і переваги другої. Виборна чи обмежена монархія, на його думку, не гарантує стабільності в державі, веде до «безперестанних нещасть», адже монарх може бути усунутий від влади, не піклується про процвітання держави, тому що позбавлений можливості піклуватися про свого спадкоємця. Для Росії, вважає архієпископ, самою «багато корисливою» є абсолютна, спадкоємна монархія. У чому він бачить її переваги? Його аргументи: вона гарантує централізоване управління, єдність держави, мир і порядок у ній, а народу «безтурбоття» і «блаженство». В особі абсолютного монарха країна має «стража і захисника, і сильного поборника закону, ... від внутрішніх і зовнішніх небезпек», «пристанище і захист кожної людини». В «Правді воли монаршої визначення спадкоємця держави своєї...» він обґрунтовує право монарха призначати гідного спадкоємця престолу, хто справи, початі ним, завершить, існуюче зміцнить, задумане виконає, нажите багатство примножить [13, с. 234].
Таким чином, політичним ідеалом Прокоповича є спадкоємна абсолютна монархія. Права самодержця необмежені: він має право і повинен регулювати всі сторони життя і побуту, у т.ч. «всякі обряди громадянські і церковні, зміни звичаїв» тощо. Піддані ж повинні «без заперечення і ремствування усе від самодержця повеління виконувати». Тим самим архієпископ вітав і виправдовував усі реформи і нововведення Петра І.
Абсолютна монархія, вважав Прокопович, не обмежується, а зміцнюється церквою: «сам Христос велить діяти кесарева кесареві». Аргументуючи пріоритет царської влади, він нагадує: царське слово «на слові божім є засновано»; навіть всесвітні собори церкви веліннями царів скликались; «різні веління і статути» царя поширюються і на церковний клір. Як натхненник нового церковного права, безпосередній автор ряду юридичних актів, Прокопович виявив себе істинним новатором. Спираючись на теологічні доктрини церковної патристики, в офіційних урядових законопроектах, проповідях, своїх творах оголосив війну церковним догмам, московській старовині, боярському консерватизму, зло висміював «російське чекання чудес», віру в мощі, забобони, вимагав очищення церкви від безграмотних попів, розпусти і моральної деградації. Таврував і доводив гріховність папи римського. Обґрунтовуючи перевагу абсолютної монархії, Прокопович стверджував: форми правління залежать від народної угоди. Його наслідком можуть бути не тільки монархія, але і демократія, аристократія чи їх «змішаний склад». Республіки (демократія й аристократія) не викликають у нього схвалення. Він вважає їх неприйнятними для Росії. Його аргументи: по-перше, демократія «народовладдя» - недосконала форма правління і руський народ віддав перевагу монархії. До того ж, як показав досвід, у демократії «часті бувають смути і заколоти народні». По-друге, в аристократії загострюються незгоди серед правлячих, їх своєкорислива боротьба руйнує державу. По-третє, республіки можуть існувати «хіба в малому народі», на невеликій території і не годяться для Росії [18, с. 577].
Відкидаючи демократію й аристократію, Прокопович прийнятною для Росії визнає тільки монархію. Він виділяє виборну і спадкову монархії, показує недоліки першої і переваги другої. Виборна чи обмежена монархія, на його думку, не гарантує стабільності в державі, веде до «безперестанних нещасть», адже монарх може бути усунутий від влади, не піклується про процвітання держави, тому що позбавлений можливості піклуватися про свого спадкоємця. Для Росії, вважає архієпископ, самою «багато корисною» є абсолютна, спадкоємна монархія. У чому він бачить її переваги? Його аргументи: вона гарантує централізоване управління, єдність держави, мир і порядок у ній, а народу «безтурбоття» і «блаженство». В особі абсолютного монарха країна має «стража і захисника, і сильного поборника закону, ... від внутрішніх і зовнішніх небезпек», «пристанище і захист кожної людини». В «Правді волі монаршої у визначенні наслідника держави своєї...» він обґрунтовує право монарха призначати гідного спадкоємця престолу, хто справи, початі їм, завершить, існуюче зміцнить, задумане виконає, нажите багатство примножить.
Таким чином, політичним ідеалом Прокоповича є спадкоємна абсолютна монархія. Права самодержця необмежені: він має право і повинен регулювати всі сторони життя і побуту, у т.ч. «всякі обряди громадянські і церковні, зміни звичаїв» тощо. Піддані ж повинні «без заперечення і ремствування усе від самодержця повеліваємо виконувати». Тим самим архієпископ вітав і виправдовував усі реформи і нововведення Петра І [19, с. 154].
Абсолютна монархія, вважав Прокопович, не обмежується, а зміцнюється церквою: «сам Христос велить діяти кесарева кесареві». Аргументуючи пріоритет царської влади, він нагадує: царське слово «на слові божім засновано»; навіть всесвітні собори церкви веліннями царів скликались; «різні веління і статути» царя поширюються і на церковний клір. Як натхненник нового церковного права, безпосередній автор ряду юридичних актів, Прокопович виявив себе істинним новатором. Спираючись на теологічні доктрини церковної патристики, в офіційних урядових законопроектах, проповідях, своїх творах оголосив війну церковним догмам, московській старовині, боярському консерватизму, зло висміював «російське чекання чудес», віру в мощі, забобони, вимагав очищення церкви від безграмотних попів, розпусти і моральної деградації. Таврував і доводив гріховність папи римського [9, с. 124].
І останнє - про теорію освіченої монархії, ідеал государя - «поборника закону» у Прокоповича. Як вважав мислитель, цар і закон - головні ознаки добре влаштованої держави. «Ні царя, ні закону» - додержавне, безвладне становище. Без них народ - «грубе народище безглаве». Він визнає природну рівність людей, соціальні нещастя від майнової і правової нерівності в суспільстві (убогість, лиходійство, хабарництво і т.п.), вважає їх переборними за допомогою добрих законів, боротьби проти неуцтва шляхом активного насадження освіти.
Закони, «у народі користь творять», на думку Прокоповича, підлягають безумовному виконанню, до чого люди примушуються природним законом, «на серцях їх написаному». «Страж і поборник закону» - цар і державна влада. Закони самодержців служать «повчанню відділення злого від доброго». Державна влада охороняє закони, піклується про загальну користь, добробут народу, його виховання. Вона покликана стримувати пристрасті людей, регулювати їх відносини, охороняти підданих і їх майно. Відстоюючи законність у всіх сферах державного життя, Прокопович проте ставить царя над законом, тому що «монархи суть Боги». Монарх - освічений самодержець, писав Прокопович, що як філософ на троні, діє «праведно», мудро піклується про правосуддя, поширення освіти, викорінення забобонів [6, с. 45].
Взаємини держави та церкви в оцінці Ф.Прокоповича
У відносинах держави та церкви за сприянням Ф. Прокоповича світська влада була на першому місці в країні за що російська церква його звісно ненавиділа. Реформи Петра I змінили економічний і політичний статус церковної організації. Економічна самостійність церкви була підірвана освітою Монастирського наказу (1701), в руках якого зосередилися всі нитки управління церковним і монастирським майном. Маніфест про організацію Синоду і скасування патріаршества передав управління церквою практично світській установі [5, с. 67].
Теоретичне обґрунтування цих заходів і дано Прокоповичем в Духовному регламенті, в якому затверджувалася користь "соборного", а не одноосібного (патріаршого) управління усіма ланками церковної організації.
В Духовному регламенті Феофан дає наступну формулу абсолютної монархії: "Імператор всеросійський є монарх самодержавний і необмежений; коритися його влади не тільки за страх, а й за совість сам Бог велить". Відстоюючи законність у всіх формах державного життя, Феофан, тим не менш, ставить государя над законом, стверджуючи, що дії царя не можна ні заперечувати, ні критикувати, ні навіть хвалити, бо "Монарх суть Божої волі несе народу". Архієпископ пережив кількох імператорів (Петра I, Катерину I, Петра II, Анну Іоанівну), і кожному з них він вимовляв і писав панегірики, стверджуючи їх божественний статус і велику славу [8, с. 102].
Конфлікти Прокоповича з церковною владою почалися ще в Києві. Продовжилися вони і у Санкт-Петербурзі, про що свідчить, між іншим, «Справа про Феофана Прокоповича» Таємної канцелярії. Його звинувачували у єретизмі й протестантизмі, невизнанні догматів, у презирстві до давньоруського православного благочестя. Тай справді ще до «приближення до царя» Ф. Прокопович не любив усе старе і тому не жалів критики в бік старовинних церковних догматів Росії. У «Справі», наприклад, значиться (згідно із анонімним доносом), що Прокопович, вельми сміючись, ганьбив святі мощі Києво-Печерської лаври і казав: «Мужики своїх же мужиків навязали і самі їм кланяються і інших спонукають і до ідолопоклонства ведуть».
Особливі наслідки мала участь Феофана Прокоповича у реформуванні устрою Православної церкви Російської імперії. Укладений ним «Духовний регламент» набрав чинності закону, і 1721 року на його підставі Петро I скасував патріаршу кафедру, патріаршество. Тим самим Російська православна церква була повністю підпорядкована світській державі, власне, волі монарха, як це було колись у Візантійській імперії. З того часу церквою правив Синод на чолі з обер-прокурором, який призначався царем, а Феофан Прокопович займав там посаду синодального віце-президента. (Цікаво, що помісні православні церкви інших країн офіційно визнали Синод «як свого улюбленого брата», згідно з формулою вітання патріарха.) Для церковної ієрархії це було страшним ударом, зважаючи особливо на повне підпорядкування світській владі майна церкви. Введений Петром церковний устрій був скасований не його наступниками (цього не зробив навіть нещодавно канонізований святим останній імператор Микола II), а революцією 1917 року. Світські історики вважають, що церковна реформа Петра - Феофана вельми посприяла «розцерковленню» науки, літератури, мистецтв у Росії [4, с. 396].
Визнаючи зверхність світської влади над церковною, Прокопович докорінно розходився у цьому не лише з католицькими теоретиками (Томою Аквінським, Беларміном та ін.), які узагальнювали й обґрунтовували існування папства, а й із поглядами, звичаями й установами російської старовини. Адже в допетровській Росії існувала якщо не зверхність влади церкви над світською, як того хотів патріарх Никон, то, принаймні, паралелізм двох влад, царя і патріарха. А Теофан доводив, що саме світській владі належить верховність (маєстат), а тому всякій іншій владі, зокрема й церковній, належати не може. Отже, церковна влада має юридично підпорядковуватися світській. Апологія юридичного підпорядкування церкви світській владі розвинена Прокоповичем у творі Розшук історичний...: Цар усьому духовному чинові є суддя і повелитель, а вони (всякий чин і патріарх) є підвладні й підсудні, як і інші піддані . Це саме бачимо також у Слові про владу і честь царську , де Прокопович спростовує думку, що не всі люди в державі, зокрема священики й ченці, підвладні цареві. Се терн, - говорить він, - зміїне жало, папежство. Священство - інша справа, інший чин є в народі, а не інша держава . Прокопович переконливо доводить, що царська влада встановлена самим богом. Особливо багато уваги мислитель приділив теоретичному обґрунтуванню підпорядкування церкви світській владі, з правом останньої на вільне втручання навіть у внутрішні справи церкви. Цей вияв максимального цезаропапізму з боку архієпископа православної церкви є не чим іншим, як виявом крайньої догідливості цареві Петрові І [20, с. 6].
Отже, теорія освіченого абсолютизму Феофана Прокоповича свідчить про оригінальний характер вітчизняної суспільної думки, зокрема вчення про розвиток суспільства та науки. Він веде постійну боротьбу науки з неуцтвом. Спираючись н а тогочасні теорії держави і права та враховуючи давні традиції Московського царства, Прокопович створив та обґрунтував концепцію російського освіченого абсолютизму, що був закладений Петром І, зміцнів за часів Єлизавети й набув розвитку в роки правління Катерини II. Ця концепція стала ідейним підґрунтям державної системи Російської імперії, і не вина Прокоповича, що ніяк не всі російські монархи були справді освіченими та гідними вінця й скіпетра.
Феофан Прокопович виділяє такі форми правління, відомі на той час історії: демократію (народовладдя), аристократію, монархію, а також змішані форми правління. Найкращою він визнає абсолютну монархію, що дозволяє зберегти правопорядок в державі та захистити її від недобросовісного правління. Таке бачення ідеальної держави Ф. Прокопович обґрунтовує у своїх творах, зокрема таких як: "Слово про владу й честь царську", "Слова й промови повчальні, похвальні й поздоровні", "Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї".
Щодо відносин держави та церкви Прокопович налаштований дуже рішуче та не жаліє критики в їхню сторону. Конфлікти Прокоповича з церковною владою почалися ще в Києві. Продовжилися вони і у Санкт-Петербурзі. Його звинувачували у єретизмі й протестантизмі, невизнанні догматів, у презирстві до давньоруського православного благочестя. Що по суті не було без під ставно, адже Прокопович не любив усе старе що пропонувала російська церква. Особливі наслідки мала участь Феофана Прокоповича у реформуванні устрою Православної церкви Російської імперії. Укладений ним «Духовний регламент» набрав чинності закону, і 1721 року на його підставі Петро I скасував патріаршу кафедру, патріаршество. Тим самим Російська православна церква була повністю підпорядкована світській державі, власне, волі монарха, як це було колись у Візантійській імперії.
РОЗДІЛ 3. Ф. Прокопович про право та закони
Прокопович був переконаним прихильником природно-правової доктрини (з деяким теологічним забарвленням) та ідеї суспільного договору. Першим у Росії він порушив проблему походження держави. Обґрунтовуючи існування природних прав людини та інших природних законів, мислитель не погоджувався з Гоббсом в тому, що людина від природи зла і перебуває у стані війни всіх проти всіх. Людину перетворювали на "неприборкуваного звіра" тільки ті війни, які вдалося подолати завдяки здоровому глузду самої людини і сприянню Бога [10, с. 5].
На думку вченого, найважливішим природним даром індивіда є совість, яка змушує його творити добро. Зло, зовнішні супостати, внутрішні лиходії, здоровий глузд людей і замисел Бога змусив їх згуртуватися, шукати порятунку шляхом передавання своїх прав тим, у кого влада. Основне завдання держави - охороняти природні права людини, насамперед право на земне щастя, гарантувати їй свободи і вольності, охороняти природні закони: боятися Бога, боронити своє життя, бажати незгасності роду людського, не вчиняти іншому, чого собі не бажаєш, поважати батька й матір. Головний обов'язок громадян - "свято берегти повеління і устави государя, безперечно підпорядковуватись монархові і дотримуватись законів, які творить самодержець для "темної маси", в ім'я "всезагального блага" [18, с. 123].
Національною особливістю народної угоди у Прокоповича виступає рішення народу про заснування верховної влади у формі необмеженої монархії. Наділяючи такою владою правителя, народ назавжди відмовився від своїх прав і свободи на його користь, говорячи: «ти володієш нами до загальної користі нашої». Мислитель обґрунтовує таке рішення тим, що «влада верховна від самого єства початок», «монархи боги суть», государ «самому токмо Богу відповідь дає». Тепер «усіх законів голова» - шанування державної влади, як принцип природного права, тому що совість людська «Бога заради влади боятися примушує» [11, с. 91].
У своїй науковій діяльності Ф. Прокопович свідомо прагнув звертати увагу на явища громадського життя людей. При цьому, розглядаючи цивільну (світську) і церковну (релігійну) історію, у "Духовному регламенті" він призивав користуватися історичним методом як підзорною трубою, уважно розглядати століття нашого минулого, виявляючи "корінь", "насіння", "основу" буття.
Особливо значимими Прокопович вважав теоретичні принципи "натурального права", "природного складу", "природного закону". Цим порозумівається його постійний інтерес до праць Гобса, Будія, Грація, Пуфендорфа, хоча відомо, що не вони тільки були джерелами його знань про "корені" соціального життя людини (мікрокосму) і суспільства (макрокосму). Він звертався до ідейного багатства мислителів античності, середньовіччя, нового часу. Ф. Прокопович високо цінує і свідчення батьків церкви, часто користується церковними документами Росії, Візантії, Європи. Г.В. [2, с. 66].
Плеханов справедливо підкреслював, що видатний публіцист епохи Петра І, можливо, перший у XVІІІ в. "посилається на природне право". При цьому авторитет Гобса і Пуфендорфа для нього був більш значимою величиною, чим рядка Священного писання: не випадково "ревнителі православ'я вважали його малонадійним богословом". Аргументи від "природного розуму" спонукували Ф. Прокоповича звертатися до людини як суб'єктові історії і "головної статі" суспільства. У роботах "Духовний регламент", "Богословське навчання про стан неушкодженої людини або про те, який був Адам у раї", "Правда волі Монархової...", "Книжиця, у ній же повість про зваду Павла і Варнави...", "Перше навчання отрокам" він неодноразово порушує питання про сутності гобсовської проблеми: який людина до виникнення влади, державної "сили" і "волі". І саме тут він змушений віддати перевагу ідеї "природного стану" ідеї провіденціалистської "зумовленості". Був час, вважав православний ієрарх, коли над людиною не було ніякої влади, крім влади природи. Якщо, по Гобсу, для цього "природного стану" людей характерна війна всіх проти всіх, а по Пуфендорфу, - світ і благоденство, то Прокопович вважав, що в первинному стані суспільства без держави і минулого, війна і світ: ненависть і любов чергувалися, зло змінювалося добром [3, 114].
Пояснював він цей стан волею волі людини, волею вибору - чеснота як дарунок природи тріумфує в силу того, що на своєму досвіді людина переконується, що не можна робити іншому те, що він собі не бажає. При цьому якимсь образом зберігається суверенність прав індивідуумів, що "вільно", тобто з волі суб'єкта, можуть бути передані: по Гобсу, - монархові, на думку Прокоповича, - народу, що взаємодіє з "мудрим монархом", здатним вирішувати всю сукупність світських і навіть духовних (церковних) справ, справ цивільних і військових. "Користь батьківщини", "народна потреба" і "вигода" "волі божої несуперечлива", як і влада освіченого царя [20, с. 2].
Ф. Прокопович - один з найбільш яскравих теоретиків ідей "договірної держави", хоча це не заважало йому багатозначне аргументувати ідеал абсолютистського, авторитарного правління, відстоювати думки про винятковість, навіть "божественності" влади Петра І. Прихильник спадкоємної монархії, мислитель високо цінував діяльність московських князів, що поєднували російські землі в державне ціле: Іван Грозний, думав він, Росію "союзом відгородив і оживив". У "Слові про владу і честі царської" його орієнтація на "самодержавність російського правління" виражений чітко і ємко: цар - владика, володар, усьому суддя і вищий авторитет. "Цар ні канонам, ні законам не підвладний"", - указував Прокопович у "Правді волі монархової". У свідомості церковного ієрарха, суперечачи один одному, зіштовхувалися ідеї про "вола" і "праві", абсолютистський авторитаризм і народний автономизм. Досить декларативним ставало також поняття "природні права", хоча при розборі буття індивідуального і суспільного міркування про них нерідко органічно вписувалися в тканину авторських міркувань [6, с. 37].
Тому суспільний договір, за Прокоповичем, ні за яких умов і ніким не може бути порушений. «Хто противиться владі, противиться Богу самому». Оскільки народ передав монарху свою загальну волю «у віки», він зобовязаний оберігати «закони і статути без усякого застереження» і не може судити монархові справи. Навіть якщо самодержець «переміниться в злого», народ, вважає мислитель, не може повернути (змінити) свою загальну волю, тому що вона є одночасно і воля Бога. Люди втрачають право на спротив і непокору. Таким чином, суспільний договір, що заснував верховну владу, у трактуванні Прокоповича є суто однобічним і не підлягає перегляду. На його сторожі стоїть сам монарх і весь державний апарат. Відчужуючи свій суверенітет, народ передає його назавжди монарху. Його влада абсолютна і непорушна [9, с. 244].
Отже, Феофан Прокопович висловлюючись про право та закони акцентував увагу на природно - правовій доктрині, тобто на природних правах людини, як живої істоти. В своїх працях мислитель обґрунтовує теорію суспільного договору, ідеальної держави та ідеальної форми правління. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада. Найкращою владою в державі на думку мислителя володіє монарх. При чому влада монарха не повинна бути чимось обмежена. Тільки абсолютна монархія може зберегти державу та захистити її жителів. Можна таким чином заключити, що Феофан Прокопович натхненний реформами Петра I, розвинув у своєму трактаті Правда волі монаршої теоретичну модель звязку між поняттями воля , правда та влада у звязку який можна вважати характерною рисою російської інтелектуальної та політичної історії.
ВИСНОВКИ
Трапилося так, що одна із найбільш яскравих і значних особистостей в історії двох країн - України та Росії - в обох цих країнах залишається, певною мірою, у тіні, принаймні для широкого загалу. І не тільки в тіні, але також - не зовсім у честі. Йдеться про Феофана Прокоповича - потомственого киянина, вихованця, а потім професора й ректора Києво-Могилянської академії, одного із засновників Російської академії наук Санкт-Петербурга, вченого, письменника, ієрарха Московської церкви, радника і соратника Петра I, ерудита, поліглота, оратора.
Із наведеного вище переліку стає очевидним, чому ця постать не користалася і не користається шанобливою увагою українців-патріотів. Феофан Прокопович належить до тих «малоросів», які повязали свою долю з Російською імперією і служили їй вірою, правдою і своїми талантами. Енергійні честолюбні люди завжди і всюди тяжіли до метрополії, до широкого поля діяльності, до популярності за межами своєї провінції.
Але чому Росія не числить Прокоповича серед своїх кращих синів? Людину, яку називають «архітектором перебудови» Петра I? Однією з причин стало його походження, те, що він був «іноземцем» (так тоді називали вихідців з України), чужаком. Недовіря до владики Феофана посилювала також його освіченість, яку повязували з вільнодумством. Прокопович таким і був. Найбільші претензії мала до Феофана Прокоповича - ченця, ієрея, потім архієпископа - Московська церква. Бо він був близько причетний до петровської церковної реформи, яку більшість людей церкви сприйняла негативно. Чимало церковників вважали архієпископа Феофана чи не єретиком, а до того - уніатом (як побачимо нижче, для цього були певні підстави). Ставлення церкви до фігури Феофана Прокоповича завжди кидало тінь на його память, впливало на той його образ, який творили дореволюційні російські історики.
Впевнений, однак, що українці не повинні «відмовлятися» від свого земляка Прокоповича, від його багатої наукової та літературної спадщини, його непересічної особистості, сформованої у науково - книжній атмосфері Києво-Могилянської академії. Згадаймо драматичний досвід єврейського народу - скільки його великих людей стали донорами культури інших народів, діячами чужих держав. Багато хто з них забув свою мову, звичаї предків. Попри все, євреї, однак, пишаються такими людьми, як Ейнштейн, Ойстрах, Фейхтвангер, Левітан та іншими, ніколи не забувають про їхнє єврейство. Тож давайте відсторонимося від упередженого погляду на людину, яка була дитиною свого, а не нашого часу, і будемо памятати тільки те, що він наш земляк.
Велика заслуга Прокоповича полягає в тому, що він відіграв ключову роль при створені Академії наук, до якої входили інтелігентні люди, такі як Брюс, Кантемир і Татищев. Його філософські погляди ґрунтуються на основі цінностей, які внесла європейська культура. Під час свого навчання у Києво-Могилянській академії, єзуїтських школах міста Львів, Краків, в римо-католицькому колегіумі святого Афанасія, значний вплив на подальший розвиток його філософії справив європейський раціоналізм.
Про що можуть свідчити курси лекцій з філософії, які Феофан Прокопович проводив у Києво-Могилянській академії для своїх вихованців. Також слід зазначити, що і на принциповому положенні цього курсу, що є по - перше: утворення матерії і форми, як рівнозначних основ природних тіл, і по - друге: визнання у поняттях нереального якогось розділення сутності та існування. Ідеї мислителя у першу чергу були направлені проти абсолютизації форми (ідея була сформована ще Платоном і Арістотелем), стверджень, що спів падання сутності та існування можливе лише в Богові, проте не в його творіннях.
Пізніше, у богословських ідеях Ф.Прокоповича будуть прослідковуватися впливи ідей видатних філософів, зокрема Бенедикта Спінози, Френсіса Бекона, Рене Декарта, Георга Лейбніца. Його вважають першим, хто спробував створити системне богословя. Прокоповичем було висунуто ідею «наукового богословя», на його думку у визначених рамках, богословська апологетика набуває свого роду науково - філософського плану, де філософські ідеї миттєво стають феноменом історично - богословського ряду.
Життя і діяльність Феофана Прокоповича чітко ділиться на два періоди: київський, коли він виступав як блискучий учений, письменник, філософ, педагог, та петербурзький, коли йому доводилося бути здебільшого церковним та політичним діячем. Перший період припадає на 1705-1716 роки, коли Феофан Прокопович викладав у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію та богословя. Йому належить заслуга того, що він, як і багато з послідовників Петра Могили, був одним з прихильників відходу від схоластичних методів викладання.
Прокопович, на відміну від багатьох інших київських викладачів, був знайомий з працями відомих тогочасних європейських філософів і першим почав пропагувати в академії філософію Декарта, Локка, Бекона, Спінози, Гоббса, які вели рішучу боротьбу за очищення й перебудову розуму від середньовічної схоластики, пустого красномовства, сліпого наслідування псевдонаукових догм, і закликав йти до осягнення істини шляхом знань. Феофан Прокопович визнавав Бога як основу всього сущого, але водночас він вважав, що «матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити», оскільки вона розвивається на ґрунті власних, закладених природою закономірностей.
Він відкидав погляди, за якими матерія не має власного існування, називав вчення Платона «казкою», а його ж таки вчення про ідеї - пустим маренням, бо вважав, що ніщо не виникає з нічого і світ є матеріальним. Матерія єдина і в левові, і в камені, і в людині. Виникнення й знищення, «кругообіг небес», рух елементів, активність і застиглість, інші стани й можливості речей відбуваються завдяки рухові, який є основою усього.
Не заперечуючи силу Бога, Прокопович говорив про панування «природного закону» цей закон вбирав у себе як любов до Бога, так і повагу до батьків та інших людей. Природний закон знаходився у єдності з розумом. У своїх «роздумах Прокопович зумів поєднати природно-правову теорію з догмами богослов´я, приєднуючи до доказів «від природних законів і природного розуму» «непорушне Слово Боже». Мислитель спирався на тих теоретиків природного права, які вбачали в абсолютизмі найдоцільнішу форму держави.
Освічений абсолютизм у перші століття нового часу був явищем загальноєвропейським. Без нього струснути, просвітити і реорганізувати Московське царство, прищепити йому ази західної освіченості у військово-політичному та культурному плані, вивести його на рівень передових європейських країн було б неможливо. Поєднання самодержавної волі з освіченістю та політичним раціоналізмом персоніфікувалось у близькості Петра І та Феофана Прокоповича. У працях Прокоповича ставляться моральні, стичні проблеми. Розглядаючи боротьбу добра і зла в суспільстві, Прокопович порівнює добро з багатством, а зло з бідністю. Зло приховує в собі всі ті негативні риси, які закладені в душах людей, тоді як добро концентрує, кращі сторони життєдіяльності членів суспільства.
Навколо творів та реформаторських ідей Прокоповича постійно велася полеміка; найбільш запеклим і впливовим його антагоністом був його колега по Києво-Могилянській академії митрополит Рязанський і Муромський Стефан Яворський. Щоб очорнити Прокоповича в очах царя, у хід йшло все - доноси, пасквілі, анонімки («підкидні листи»). Архієпископ Феофан, треба визнати, також сповідував гасло «Мета виправдовує всі засоби» - він захищався тими самими варварськими методами, якими користалися його вороги. Тільки набагато розумніше і тому - значно ефективніше. Прокопович безжально, жорстоко переслідував опозицію реформаторській політиці Петра, неприйняття ідеї абсолютної монархії.
Активна громадська діяльність Прокоповича на російському ґрунті продовжувалася 9 років - до смерті Петра I. (Відома емоційна промова Феофана Прокоповича над труною царя у Петропавлівському соборі: «Що се? Росіяни, що ми бачимо, що ми робимо? Петра Великого ховаємо!») Після смерті вінценосного покровителя у вихорі владних змін вороги Феофана підняли голови, активізувалися. Він навіть збирався емігрувати до Швеції. І тільки надзвичайна присутність духу і ясний розум, винахідливість, а також неабияка придворна спритність зберегли йому голову на плечах. Феофан Прокопович уцілів, хоча вже ніколи більше не користувався особливим впливом на російський трон. До Києва, однак так і не повернувся.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.
Г.І. Трофанчук - Історія вчень про Державу та Право.
Історія вчень про Державу та Право - За редакцією проф. Г. Г. Демиденка та проф. О. В. Петришина - С. 111-112.
Історія України в особах: IX-XVIII ст. К.:Видавництво «Україна», 1993, 396 с.
Кирик Д. П. Проблеми пізнання в творах Ф.Прокоповича.
Кирик Д. П. - Ф.Прокопович. Філософські твори. І - ІІІ тт. - К.: Наукова думка. - 1979, с. 35-62.
Коваль Д. П. Ідеї Ф. Прокоповича щодо оновлення богословської освіти в Києво-Могилянській академії.
Мироненко О.М. - Історія вчень про державу і право.
Множинська Р.В.: кандидат філософських наук, м.Київ - «Станіслав Орховський і Теофан Прокопович: контроверсійність поглядів на ідеальну форму державного правління», 2 с.
Мачин І. Ф. - Історія політичних і правових вчень, 2007р.
Ничик В.М., 1977 - М., «Мысль», 1977.- 192 с.( Мыслители пришлого).
Нічик В. М. - Суспільно-політичні погляди Ф.Прокоповича.
Нічик В. М. - Ф.Прокопович. Філософські твори. І - ІІІ тт. - К.: Наукова думка. - 1979, с. 17-35; с. 77-100.
Огородник І.В. - Історія філософської думки в Україні.
Риторика - Мацько Л. І.
Сергій Сєряков. «Великі українці» і орден Єзуїтів.