Переяславська рада. Входження України до складу Російської Імперії
Переяславська рада. Входження України
до складу Російської Імперії
Зміст
Вступ
Розділ І. Військово-політична ситуація напередодні Переяславської
ради
1.1 Причини укладення союзу з Москвою
1.2 Військова ситуація
1.3 Стосунки з московською державою. Переяславська рада
Висновки до І розділу
Розділ ІІ. Підготовка та затвердження Березневих статей
2.1 Погодження позицій
Висновки
Список використаних джерел і літератури
Додатки
Вступ
Переяславська рада 1654р. була поворотним пунктом
в історії Східної Європи, який на багато століть, впритул до сьогоднішнього
дня, визначив напрямок соціокультурного і геополітичного розвитку великого
слов'янського регіону.
Це - історична подія, яка належить до тих, що
мають діаметрально протилежні оцінки в суспільно-політичній думці і науці.
Причиною цього є не тільки те, що до нашого часу дійшло дуже мало достовірних
документальних відомостей про те, що саме відбувалося на Переяславській раді.
Переяславську раду і той комплекс документів, що був вироблений протягом наступних
трьох місяців, можна і треба оцінювати не тільки з формального боку за схемою
"Жалувана грамота царя - підданство Богдана Хмельницького", але й з
фактичного - якою була Україна після 1648р., коли укладала з Москвою угоду про
підданство, заради чого ця угода укладалася з українського боку, і якою Україна
стала після 1654р.
Річ у тім, що на Переяслав можна дивитися з
різних перспектив, щонайменше, з двох - з української та російської. З одного
боку, чим мотивувався Богдан Хмельницький, приймаючи рішення про підданство
московському царю і укладаючи з ним угоду про це підданство в результаті
березневих переговорів українського посольства у Москві, як гетьман і
українське суспільство оцінювали такий крок і який зміст у нього вкладали. З
іншого боку, погляд Москви на Переяславську раду і на гетьмана як на нового
підданого, зокрема.
Такі дві перспективи не знаходили однакового
тлумачення цієї події, починаючи з самого 1654 року, коли почалися відмінні
інтерпретації угод між Військом Запорозьким і Московською державою щодо
визначення пріоритетних напрямів війни з Річчю Посполитою: Богдан Хмельницький
наполягав на поході на Львів для визволення всіх етнічних земель з-під влади
Речі Посполитої і включення їх в адміністративний устрій Війська Запорозького,
Олексій Михайлович - на продовженні традиційної від другої половини XVI ст.
політики Москви, скерованої на вирішення північно-балтійської проблеми, а як програми
minimum - повернення Смоленська і земель, втрачених в результаті Поляновського
миру 1634р.
Національно-визвольна війна українського народу
середини ХVІІ ст. та історичні події 1654р., безумовно, належать до явищ
геополітичного масштабу. Їх значення далеко виходить за межі
українсько-польсько-російських стосунків. А тому цілком закономірно, що події
1654р. користувалася постійним дослідницьким інтересом, особливо в українській,
польській та російській історіографіях.
Історіографію започаткували ще
старшинсько-козацькі літописи другої половини ХVII-XVIII ст. - Самовидця,
Величка, Дворецьких, Грабянки та ін. Вони здебільшого виступали прихильниками
українсько-російського союзу і водночас поборниками збереження автономії
Козацької держави під протекцією Москви.
Літописи послужили основою для подальших розробок
теми в ХІХ столітті. Один із перших професійних дослідників Д.
Бантиш-Каменський, зокрема, розглядає українсько-російські політичні відносини
з точки зору повернення Москвою втрачених раніше земель, виправдовуючи політику
царських властей щодо Гетьманщини. На захист козацького автономізму і проти
втручання російської адміністрації в українські справи виступив М. Маркевич.
Суттєві зрушення у розробці проблематики
україно-російських відносин відбулися в другій половині ХІХ ст., у період
становлення історії як науки, що супроводжувалося формуванням вітчизняного
"народницького" напрямку історіографії. Так, М. Костомаров ввів до
наукового обігу термін "Руїна" стосовно подій соціально-політичного
життя України 60-х - 80-х років ХVІІ ст., одним із перших дійшов висновку, що
на той час українці не могли мати окремої держави через своє вкрай несприятливе
геополітичне становище і прагнули здобути суверенність за підтримки більш
сильного сусіда. Однак Москва в цій ролі не виправдала їхніх сподівань,
оскільки союз із Україною розуміла не інакше, як у сенсі перетворення вільних
козаків на царських холопів. Російську політику щодо Гетьманщини Костомаров
вважав одним із основних чинників внутрішніх конфліктів у регіоні.
Російська дореволюційна історіографія розглядала
відносини між двома сторонами здебільшого з великодержавних позицій,
полемізуючи з українськими дослідниками. Так, С. Соловйов, вважаючи українське
суспільство другої половини ХVІІ ст. політично незрілим і нездатним вершити
власну долю, цілковито виправдовує політику царського уряду стосовно
Гетьманщини, як таку, що відповідала її потребам і диктувалася поведінкою самих
"черкас". Із С. Соловйовим згідний його учень Г. Карпов, який бачить
в козацькій Україні лише провінцію, спочатку Польщі, пізніше - Росії. Втім,
незважаючи на загальну тенденційність його праць і упередженість позиції,
науковий доробок Г. Карпова є важливим кроком на шляху дослідження питання. З
позицій "збирання земель руських" і возз’єднання їх із московськими
розглядають українсько-російські стосунки 60-х років ХVІІ ст. М. Павліщев, П.
Матвеєв, О. Барсуков.
Відносини українського духовенства із Москвою
ґрунтовно досліджені В. Ейнгорном у фундаментальній праці, що має широку
джерельну базу.
Надзвичайно плідним для вітчизняної історичної
науки став період кінця ХІХ - початку ХХ ст., який характеризується
утвердженням в історіографії державницького напрямку. Найбільшим досягненням
цього часу стали праці М. Грушевського. Викладаючи власне бачення відносин між
Україною і Росією у другій половині XVII ст., він першим висловив думку про
цілковиту несумісність їх державного устрою, а відтак безперспективність для
автономії Гетьманщини підпорядкування її Московській державі. Дослідник звернув
увагу на серйозні протиріччя української і російської політики в 60-і рр. ХVII
ст., прагнення Москви всіляко обмежити автономію Війська Запорозького,
підкреслив, що не лише старшина, але й народні маси вороже ставилися до
централізаторських устремлінь царського уряду і його бюрократичних нововведень
у Гетьманщині. Погляди Грушевського значною мірою позначилися на історичних
студіях його учня В. Герасимчука, який дослідив перипетії військово-політичного
життя України кінця 50-х - початку 60-х років XVII ст., зокрема, гетьманство
Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Чуднівську кампанію 1660 року.
Вкрай негативно позначилися на розвитку
вітчизняної історичної науки радянські часи. У 20-і - 30-і рр. ХХ століття
домінуючим був запропонований М. Покровським так званий "класовий
підхід" до проблем минулого, що заперечував державницький характер змагань
українців у XVII ст., а союз із Росією пояснював прагненням козацької старшини
отримати "спільника московського дворянина", який допоміг би тримати
у покорі гноблене селянство.
Російська історична наука радянської доби
оцінювала відносини між Гетьманщиною і Росією у 50-і - 60-і роки ХVII ст.
традиційно з великодержавних позицій.
Із молодої генерації вчених особливо слід
відзначити науковий доробок В. Горобця. Він розглядає відносини Війська
Запорозького із Росією та іншими сусідами в контексті пошуку елітою України
можливостей міжнародно-правового утвердження себе як "народу
політичного", звертає увагу на інтеграційну та асиміляційну діяльність
Москви в 1660-і роки.
Зазначене обумовлює актуальність та значимість
обраної теми у наші дні.
Метою даної курсової роботи є дослідження подій,
пов’язаних Переяславською радою, входженням України до складу Російської
імперії. Предметом дослідження є безпосередньо україно-російські стосунки,
військово-політична ситуація напередодні Переяславської ради, підготовка та
затвердження Березневих статей.
Методологічною основою дослідження стали принципи
історизму, об’єктивності, системності, що передбачають пріоритетність
документальних фактів, охоплення та залучення їх до науково-критичного аналізу,
об’єктивне висвітлення подій і узагальнення отриманої інформації. У процесі
роботи використані загальнонаукові методи синтезу розвитку знань, аналізу, а
також ретроспективний, проблемно-хронологічний та інші спеціальні методи
історичних досліджень.
Територіальні межі дослідження охоплюють
територію козацької України. В роботі також висвітлюється перебіг подій на
підпорядкованому Речі Посполитій Правобережжі, оскільки соціально-політичні
процеси в обох частинах України в означений період дуже тісно переплітаються і
часто-густо взаємообумовлені.
Хронологічні рамки дослідження. Нижня дата
обумовлена часом написання першого листа Богдана Хмельницького до московського
царя, тобто 1648р., верхня - датою підписання Березневих статей 1654р.
Розділ
І. Військово-політична ситуація напередодні Переяславської ради
1.1 Причини
укладення союзу з Москвою
Українська революція, що розпочалась узимку
1648р. і невдовзі втягнула у свій вир усі суспільні верстви та соціальні групи
тогочасного українського суспільства, увінчалася появою на карті Європи нового
політичного утворення - Української держави. Становлення її викликало
принципові зміни в геополітичній ситуації в регіоні. Україна, яка до того часу
виступала здебільшого лише як об'єкт регіональної міжнародної політики, стає її
важливим суб'єктом.
Нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі
проти Речі Посполитої та забезпеченні гарантій для існування нової держави
зумовлює надзвичайно активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду.
Польський дослідник Людвік Кубаля стверджував, що,". здається, не було і
дня, щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатичних агентів,
кур'єрів, посланців і не посилав своїх".
З перших же місяців визвольних змагань важливе
місце в зовнішньополітичній діяльності гетьманського уряду займають контакти з
Москвою. Розвиток визвольної боротьби, еволюція її програмних завдань і зміна
геополітичної ситуації в регіоні істотно вплинули на цілі московської політики
Б. Хмельницького. Однак протягом усього часу саме стосунки з царським урядом
посідали одне з пріоритетних місць у діяльності гетьманської адміністрації і
саме вони певною мірою визначали напрями зовнішньої політики Чигирина в цілому.
Українсько-російські контакти на високому
політичному рівні започаткував широковідомий в історичній літературі лист
гетьмана Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 8 (18)
червня 1648р. Цей документ неодноразово розглядався в історичній літературі та
отримав неоднозначне трактування. Зокрема, М. Петровський висловив припущення,
що направлення гетьманом листа до Москви мало на меті розпочати переговори про
приєднання України до Росії. Теза вченого - в умовах пізнішого утвердження в
радянській історіографії освяченої відповідними ідеологічними постановами
концепції "возз'єднання України та Росії" - була розвинута радянськими
істориками і стала одним з наріжних каменів цієї концепції, свідченням
прагнення Хмельницького "возз'єднати" Україну з Росією в єдиній
державі вже на початковому етапі повстання.
Чи не поодиноким винятком з цього правила була
висловлена І. Крип'якевичем думка стосовно того, що мотиви написання листа були
спробою схилити Олексія Михайловича до надання військової допомоги українській
армії та заохотити царя до боротьби за польський трон, що після смерті короля
Владислава IV залишився порожнім.
Свідчення джерел та зіставлення хронології й
логіки подій середини 1648р. переконують нас у правдивості другого погляду.
Справді, влітку 1647р. царський уряд уклав з Варшавою оборонний союз проти
татар. З початком Визвольної війни та появою на українських землях союзника
повстанців - Ногайської орди - польське керівництво активно налагоджує контакти
з прикордонними московськими воєводами, закликаючи їх виконувати союзницькі
зобов'язання і надати військову допомогу в боротьбі проти Хмельницького і
татар.
Одержавши відповідні відомості від польських
урядовців, царський уряд 16 (26) лютого 1648р. надіслав наказ хотмизькому
воєводі князю С. Волховському готуватися до відсічі можливого нападу ординців,
у квітні розпочав мобілізацію у прикордонних з Україною повітах, а в другій
половині травня віддав розпорядження С. Волховському та сівському воєводі З.
Леонтьєву виступити в похід. Достовірну інформацію про наміри царя гетьман
отримав з перехопленого листа князя О.М. Трубецького до брацлавського воєводи
Адама Киселя. Прагнучи скрити негативні наслідки антикозацької кампанії
польської сторони та запобігти втручанню московських військ у конфлікт,
Хмельницький у листі до Олексія Михайловича, переданому через гінця О.М.
Трубецького, повідомляв про причини повстання, змальовував успіхи козаків на
полях битв, порушував питання про надання повстанцям військової допомоги
(акцентуючи при цьому увагу на одновірності козаків і московських людей) та
висловлював бажання бачити "православного християнського монарха" на
вакантному поки що польському престолі.
Будуючи плани незалежності Української держави,
Хмельницький розраховує на допомогу православного російського царя. У розмові з
царським послом Григорієм Унковським, який прибув до Чигирина у квітні 1649р.,
гетьман наголошував на тому, що". от Владимира святаго крещения одна наша
благочестивая християнская вера с Московским государством и имели єдину
власть". А в травні Хмельницький відряджає до Москви представницьке
посольство на чолі з полковником Федором Вешняком, в акредитивній грамоті якого
чітко висловлено пропозицію стосовно покровительства царя. Вирази, в яких
сформульована дана пропозиція, свідчать про бажання Війська Запорозького
прийняти протекторат Олексія Михайловича:". люд милость и оборону свою [.]
возьми." Причому, розвиток державної ідеї, відхід від програми автономії
для козацького стану зумовлюють появу в тексті вкрай важливого уточнюючого
моменту - "під оборону" взяти і "всю Русь", тобто не лише,
власне, Військо Запорозьке як військово-політичну структуру, а й усю територію,
населену православним народом.
Поразка козацького війська під Берестечком
завершує період висхідного розвитку визвольної боротьби. Укладений
Білоцерківський мирний договір звів нанівець автономію козацької України,
спричинив значне загострення соціальних суперечностей на території
Наддніпрянщини та створив тут реальну небезпеку громадянської війни. Незважаючи
на блискучу перемогу під Батогом у червні 1652р., внутрішньополітичне становище
України та геополітична ситуація в регіоні не лише не поліпшилися, але під
впливом різноманітних обставин значно ускладнилися. Перед Хмельницьким постала
трагічна дилема: відмовившись від усіх здобутків у царині державотворення,
визнати владу польського короля або ж спробувати заручитися військовою
допомогою чужоземних правителів навіть ціною певної поступки власним
суверенітетом, оскільки на середину 1653р. шанси на політичне розв'язання
конфлікту з Річчю Посполитою через задоволення королем та шляхетським станом
вимог Війська Запорозького були вельми мізерними. Переконливим свідченням того,
що польський уряд на чолі з великим коронним канцлером Стефаном Корицінським не
бажав працювати в напрямі пошуку політичного компромісу з керівництвом Війська
Запорозького, стали результати дипломатичної місії до Речі Посполитої великого
російського посольства на чолі з Б.А. Репніним-Оболенським улітку 1653р.
Дипломатичні стосунки Хмельницького з
державами-сусідами
Варто зауважити, що "московська карта"
була важливою, але не єдиною зброєю в тогочасному дипломатичному арсеналі
Богдана. У першій половині 1649р. він активно контактує з трансільванським
двором, прагнучи організувати спільний антипольський похід. Зокрема, під час
лютневих переговорів з польськими комісарами до Переяслава прибули
трансільванські посли. Вони передали гетьманові досить привабливі обіцянки
князя Д'єрдя II Ракоці стосовно того, що разом з українськими та угорськими
військами за його молодшого брата Сиґізмунда як претендента на королівську
корону Речі Посполитої вступляться литовські війська Януша Радзивіла й усі дисиденти.
Однак плани Хмельницького щодо використання
Москви й Трансільванії в боротьбі проти Польщі в цей час так і не були втілені
в життя. Улітку 1649р. у боротьбі за звільнення з-під влади польського короля
Військо Запорозьке могло використати лише Кримське ханство. А наскільки
ненадійною була його допомога - засвідчили результати Зборівської битви.
Початок 50-х років в історії української
дипломатії позначений активізацією її контактів з Османською імперією. Як
відомо, вже восени 1648р. гетьманський уряд звернувся до султана з пропозицією
прийняти під свою зверхність". Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією
(Галицькою) Руссю аж по Віслу. ". У зв'язку з можливістю створення в
Європі антитурецької коаліції, що після закінчення Тридцятилітньої війни стала
цілком реальною, пропозиції Хмельницького були вельми своєчасними й корисними
для Порти. Тому, незважаючи на скрутне становище, султанський уряд обіцяв
надати Україні необхідну військову допомогу.
Проте під впливом київських зустрічей з вищим
українським духовенством, освіченими людьми та патріархом Паїсієм гетьман
скоригував зовнішньополітичні плани, орієнтуючись на військову допомогу Москви.
Нерішучість царського уряду, його відмова взяти під захист Військо Запорозьке
змушує гетьмана на початку 1650р. знову активізувати контакти зі Стамбулом.
Улітку та восени 1650р. Чигирин відвідує турецький посол Осман-аґа, а Стамбул,
відповідно, А. Жданович і П. Яненко-Хмельницький.
Російські шпигуни в Стамбулі, зокрема грек Фома
Іванов, у першій половині 1653р. інформували уряд Олексія Михайловича про
активізацію відносин козацької старшини з представниками турецького султана.
Результатом цього стає грамота великого візира Мустафи на ім'я Б.
Хмельницького, де повідомлялося про те, що султан, милостиво реагуючи на
прислану йому останню чолобитну щодо прийняття гетьмана і Війська Запорозького
"в підданство і покровительство", погоджується виявити стосовно цих
свою високу ласку44. Щоправда, як видно з аналізу грамоти, захист
свого нового васала від неприятелів Порта планувала здійснювати не інакше, як
силами Кримського ханства, з приводу чого було вислано відповідне розпорядження
кримському ханові Іслам Ґірею45.
І справді, в середині травня 1653р. до гетьмана
прибув Мегмед-аґа із султанською грамотою й атрибутами влади васально залежного
від Порти правителя - булавою, бунчуком, кафтаном, знаменом. За свідченням І.
Виговського, переданим до Москви, Хмельницькому було запропоновано протекторат
на умовах навіть значно кращих порівняно зі становищем кримського хана -".
гетману будет в братстве не так, как крымской хан, не будет тесноты никакие
чинить. ".
Скрутне політичне становище української держави
та відсутність власних достатніх засобів для нейтралізації військового
потенціалу Речі Посполитої змушували Хмельницького до того, аби він не
ігнорував загалом привабливі пропозиції Стамбула. Разом з тим фактор
релігійного протистояння християнського та мусульманського світів, ненадійність
турецького васала - Кримського ханства, збройні сили якого мали стати головною
складовою військової допомоги Порти, ставили під сумнів доцільність спілки з
султаном. Власне, саме мілітарна слабкість Османів, котрі у той час вели
затяжну і вкрай виснажливу війну з Венеційською республікою, а тому й не могли
серйозно втрутитися в конфлікт у Центрально-Східній Європі, на погляд автора, і
стала головною причиною затягування гетьманом остаточного позитивного вирішення
питання.
Тому, пославшись на несприятливий для переговорів
час, Хмельницький просить посла поки що зачекати з цим. А сам тим часом намагається
успішно розіграти турецьку карту в політичній грі з Москвою. І, як показав
розвиток українсько-російських взаємин у наступні місяці, йому це блискуче
вдалося.
1.2
Військова ситуація
Наприкінці 1652р. Річ Посполита пришвидшує
підготовку до нового наступу. У лютому 1653р. її підрозділи атакували
Погребище, Прилуки й інші міста Брацлавщини. Через місяць почалося вторгнення
8-тисячної армії, яка, прямуючи до Умані, знищила десятки міст і сіл. Лише
після поразки під Монастирищем, вона відступила з території Української
держави.
Весною 1653р. почало ускладнюватися міжнародне
становище козацької України. Справа в тому, що гетьман, намагаючись прилучити
Молдавію до антипольського союзу, домігся одруження (серпень 1652р.) сина
Тимофія з донькою В. Лупу Розандою, не передбачивши при цьому негативних
наслідків цієї акції. Османська імперія виступила проти включення Молдавії в
сферу політичних інтересів України. Крім того, українсько-молдавський союз
насторожив володарів Валахії і Трансільванії, які пішли на зближення з Річчю
Посполитою. А внаслідок нерозважливих дій Т. Хмельницького у Молдавії у травні,
розпочалося оформлення антиукраїнської коаліції у складі Речі Посполитої,
Валахії й Трансільванії, до якої згодом приєдналася (після державного
перевороту) і Молдавія.
На цей час почали проявлятися й негативні
наслідки тривалої боротьби за незалежність. Внаслідок воєнних дій сильного
спустошення зазнало Правобережжя (було знищено понад 100 міст і містечок). Вони
разом з голодовками й епідеміями чуми й холери (1650-1652 рр.) зумовили важкі
втрати серед населення (обезлюдніли цілі райони). Розорення козацтва
унеможливлювало значній його частині виконувати військову повинність. Не можна
ігнорувати й того факту, що напруга боротьби породжувала серед частини населення
зневіру й розчарування у неможливості здобуття перемоги, посилювала серед нього
промосковські настрої.
Саме ці фактори у поєднанні з невдоволенням,
грабежами татар і невдачами Тимофія у Молдавії викликали приблизно 20 червня
масовий виступ вояків у таборі під Городком (Поділля) проти політики Б.
Хмельницького. Внаслідок цього йому довелося відмовитися від продовження походу
у Галичину й повернутися до Білої Церкви. Влітку він припускається нової
помилки у молдавській політиці, внаслідок якої близько 18-19 серпня 6-8-тисячне
українське військо під проводом Тимофія було оточене у Сочаві
молдавсько-валасько-трансільвансько-польськими підрозділами. Вона призвела
також до погіршення відносин з Кримом і Портою.
серпня польське військо на чолі з Яном Казиміром виступило
з-під Глинян у похід проти козацької України. На початку жовтня назустріч
вирушив Б. Хмельницький. Об'єднавшись у дорозі з татарами, направив до Сочави
значні сили, не знаючи про смерть сина (помер від рани у середині вересня).
Вони незабаром повернулися, бо обложені українці домоглися почесної капітуляції
й залишили Сочаву. Отримавши трагічну звістку про загибель Тимофія, гетьман
подався до Кам’янця, щоб перехопити на марші поляків. Тим часом король після
двотижневого перепочинку під Кам'янцем 29 вересня виступив до Бара, плануючи
подальший наступ до Білої Церкви. Однак, дізнавшись біля с. Зеленче про
об’єднання українсько-кримського війська, вирішив повернутися й зупинитися
табором біля м. Жванець, сподіваючись на підхід союзників.8 жовтня близько 49
тис. жовнірів зайняли позиції під замком між ріками Дністер і Жванчик.
жовтня розпочалися воєнні дії.
Б. Хмельницький спочатку перебував під
Шаргородом, а потім підійшов до Бара. Маючи дані про важке становище противника
(голод, епідемія, дезертирство), він вирішив відмовитися від проведення битви й
досягти капітуляції поляків шляхом їх облоги. Вже на початку листопада вони
опиняються майже у повному оточенні. Для активізації воєнних дій і посилення
блокади переніс свою ставку до Гусятина.
До середини грудня становище жовнірів стає
катастрофічним: від голоду й холоду померло близько 10 тис. вояків і слуг.
За таких обставин король пішов на переговори з
ханом (в яких українській стороні відводилася роль статистів), які 15 грудня
завершуються укладенням (в усній формі) Кам'янецької угоди, за якою воєнні дії
припинялися. Польща зобов'язувалася виплатити упоминки, а питання ясиру
обходилося мовчанкою, що практично розв'язувало татарам руки для захоплення
бранців на українських землях.
Відносно козацької України вона передбачала
відновлення не умов Зборівського договору (як це часто стверджується в
історіографії), а лише передбачених ним прав і вільностей козацтву.
Всі ж інші аспекти договору ігнорувалися. Тому не
випадково Крим погодився на негайну окупацію козацької України польськими
підрозділами, повернення туди панів, відновлення дореволюційних повинностей
селян і міщан.
Таким чином, політичні наслідки Жванецької
кампанії виявилися катастрофічними: вони не передбачали навіть автономії для
Української держави в складі Речі Посполитої. Воєнно-політичний союз з ханством
ставав фатальним для реалізації державної ідеї.
1.3
Стосунки з московською державою. Переяславська рада
У цій ситуації перед гетьманом гостро постає
проблема пошуку військово-політичної допомоги зовні. У реальному житті її можна
було одержати від Порти чи Московії. Адже, як справедливо зауважував Я.
Дашкевич, трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла
виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з сусідів, не було
можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного
періоду.
Більшість старшини надавала перевагу московському
варіанту. Зумовлювалося це дією кількох чинників: приналежністю до
православного віросповідування, наявністю в історичній пам'яті українського
народу ідеї спільної політичної долі за часів княжої Русі, відсутністю в
етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькістю мови й культури,
військово-політичною слабкістю Росії у порівнянні з Османською імперією, що
давало надію на збереження Україною повнішої державної самостійності.
В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653
р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке "під свою государеву
високу руку" й розпочати війну проти Речі Посполитої. 29 жовтня посольство
В. Бутурліна виїхало в Україну для юридичного оформлення цього акту з боку
гетьмана й старшини. У такий спосіб Московія прагнула запобігти небезпечному
для себе зближенню України з Портою і небажаному зміцненню Польщі у разі її
поразки.
Хоча скликана 18 січня Переяславська рада
ухвалила рішення про прийняття протекції царя, подальші переговори ледь не
зірвалися через відмову посольства В. Бутурліна присягнути від імені царя в
тому, що той не віддасть українців польському королеві й не порушить їхніх прав
та вільностей. Лише усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможності власними
силами відстояти незалежність, довести до переможного кінця війну з Польщею й
домогтися возз'єднання українських земель у межах єдиної держави змусило
гетьмана й старшину погодитися на однобічну присягу цареві як протектору. Адже
в разі відмови від неї знесилена Українська держава залишалася сам на сам з
Річчю Посполитою, яка відповідно до Кам'янецької угоди, заручилася підтримкою
ханства на проведення її негайної окупації. Поділяємо міркування І.
Лисяк-Рудницького, що гетьман "гостро відчував уразливість геополітичного
становища України і його, як і Бісмарка, переслідував "кошмар
коаліцій". Здається, головною турботою Хмельницького було бажання уникнути
війни на два фронти.
Висновки
до І розділу
Таким чином, за тих умов, які склалися на кінець
1653р., прийняття протекції російського царя ставало чи не єдиним шляхом виходу
зі скрутного становища. А тому немає достатніх підстав для того, щоб можна було
заперечити думку І. Крип'якевича про те, що союз з Москвою 1654р. постав з
тверезих міркувань тогочасної української політики. Те саме стосується і
твердження О. Апановича, що договір 1654р. не був для України ані трагедією,
ані ганьбою.
Безперечно, українська влада вважала головним
дипломатичним завданням:
) втягнути Московщину у війну з Польщею,
домогтися одночасно запевнення від Московщини, що вона не зложить зброї доти,
доки Україна не буде звільнена від польського панування;
2) гарантувати цілковите
фактичне невтручання до українських державних справ і не допустити більшим
московським силам укріпитися на українській території.
Наявні документи свідчать про договірний характер
українсько-російського об'єднання. Причому вартий уваги той факт, що навіть у
найзагрозливіші для Української козацької держави моменти гетьманський уряд не
ставив питання про безумовне входження українських земель під скіпетр Романових
- завжди йшлося лише про певні умови, статті, на яких мав би ґрунтуватися цей
міждержавний союз.
Розділ
ІІ. Підготовка та затвердження Березневих статей
2.1
Погодження позицій
Відсутність джерел не дає можливості, на жаль,
реконструювати концептуальне бачення контрагентами договірного процесу обрисів
майбутньої спілки. Так, досі дослідники не виявили царської грамоти голові
московського посольства В.В. Бутурлінові, отриманої останнім у с. Семеновському
10 (20) жовтня 1653р.; грамоти Олексія Михайловича до Богдана Хмельницького,
переданого через Бутурліна та інших документів.
Концептуальні погляди гетьманського осередку на
характер договору швидко еволюціонували. Старшинські наради, що пройшли
наприкінці січня - в першій половині лютого спочатку в Корсуні, а пізніше в
Чигирині, увінчалися виробленням проекту договору, в якому було відображено
інтереси українського суспільства в цілому та гарантовано непорушність
суспільно-політичного й соціально-економічного устрою Української держави, її
суверенітет - як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики.
У ході московського етапу переговорів (березень
1654р.) представники уряду Олексія Михайловича в основному схвалили
гетьманський проект. Разом з тим Москва відхилила запропонований Чигирином
варіант фінансових взаємин, констатувавши в ратифікаційних актах такий їхній
порядок, за яким збір податків в Україні здійснювався місцевою адміністрацією,
але від імені царя та під контролем його представників. Іншим обмеженням
українського суверенітету стала заборона гетьманові підтримувати дипломатичні
відносини з варшавським і стамбульським дворами.
Доповнення, зроблені царським урядом, посилювали
залежність Війська Запорозького від Москви. Проте загалом умови
Переяславсько-московського договору 1654р. не перекреслювали досягнень
української еліти в царині державотворення. Залучивши за допомогою цього
договору до антипольської коаліції Російську державу, Хмельницький протягом
1654-1657рр. рішуче проводить курс на зміцнення гетьманської влади та розширення
її прерогатив, поширення "козацького панування" на решту українських
земель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими утискалися прерогативи
гетьманського правління, Хмельницький не допускає до оприлюднення в Україні та
намагається всілякими способами уникнути виконання накинутих в екстремальних
умовах обмежень суверенітету. Зокрема, посилаючись на непевні умови воєнного
часу, гетьман заперечує проти московських планів опису та стягнення на царську
скарбницю податків з українського населення, а також відрядження до
"знатних" міст царських воєвод. Залишаються на папері також і
обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності.
В Переяславі Б. Хмельницький у відповідь на
жадання московського посольства скласти таку ж присягу вірності московському царю,
як та, яку він перед тим складав турецькому султану, висунув категоричне
жадання гарантувати раніше присягою, що московський цар не віддасть полякам
України та що не пробуватиме порушити ані кордонів, ані державного ладу, ані
компетенції влади на Україні, ані не буде добиватися зменшення збройної сили
Української держави чи обмеження її суверенних прав. Для надання цьому
останньому жаданню більшої реальної вартості гетьман Богдан Хмельницький, хоча
й запропонував дипломатично сам впустити до Києва трьохтисячний відділ
москвинів під командою московського воєводи, але й визначив силу сталої
української армії на 60000. При такому співвідношенні сил і мудрій політиці
українського уряду були всі дані припускати, що після осягнення мети, для якої
укладалося оборонний союз з Московщиною, можна буде без труду осягнути й
забезпечити цілковиту суверенність України.
Так, розуміючи мету переговорів та істоту умови з
Московщиною, гетьман Бощан зі старшиною не домагалися зафіксування в Переяславі
пунктів умови і не обстоювали тої чи іншої форми її, натомість домагалися
гарантування присягою двох згаданих основних пунктів, які складали істоту самої
умови.
Москвини прекрасно розуміли, про що ходить
українцям, але, маючи свої протиукраїнські наміри, не хотіли скласти від імені
московського царя присяги, яка б гарантувала додержання тих двох зобов'язань,
викручуючись в той спосіб, що московські царі як самодержці ніколи не складали
жодних присяг, бо вистачає цілком їхнього слова. Таке поставлення справи
зірвало цілий запланований перебіг урочистості, і гетьман, покинувши
московських послів у церкві, в якій мало відбутися складання присяг, подався на
нараду зі старшиною, яка тяглася кілька годин. Під час наради гетьман вислав до
церкви двох полковників, які ще раз повторили вимогу української влади
гарантувати присягою ті дві основні передумови московсько-українського
порозуміння. Москвини дали знову відмовну відповідь.
Однак на остаток знайдено було компромісний
вихід, а саме, що московські посли дали самі, від свого власного імені,
присягу, що московський цар додержить тих двох передумов, без забезпечення яких
гетьман не хоче скласти присяги вірності московському цареві.
З перебігу цілої справи є безсумнівним, що
українська присяга вірності московському цареві була умовною, незалежною
від виконання москвинами тих двох передумов порозуміння.
Так її розуміли обидві сторони, і так розуміли її
сучасники, що видно хоча б зі слів посланця київського митрополита, який в
Луцьку у січні 1654 року оповів: "Дня 8-го січня Хмельницький удвох з
Виговським віддав присягу й підданство московському цареві, на що йому навзаєм
присягали посли московські".
Обговорюючи другого дня докладніше умови
порозуміння, гетьман підкреслив, що москвини можуть прислати до Києва три
тисячі вояків, а натомість українська армія має сягати 60000 і цар не має
давати їй платні. Московські посли запевнили, що всі обговорені домагання
українців московський цар, одержавши їх у формі прохання, затвердить і гарантує
відповідним актом.
Москвини ж ще в Переяславі мали намір не
додержувати в майбутньому своїх зобов'язань, а тому спішили чимскоріше
відібрати присягу на вірність московському цареві і від населення.
Москвини почали негайно, поки люди зорієнтуються,
відбирати у них присягу на вірність московському цареві. Населення поставилося
до цього вороже, про яскравіші конфлікти збереглися відомості. Наприклад, у
полках Полтавському і Кропивенському побито москвинів, що домагалися присяги,
киями. Уманський і Брацлавський полки також не склали присяги, рівно ж зле
прийняли москвинів чорнобильці, а кияни "склали присягу під мечевим
каранням", та й то не всі! Духовенство заявило: "Волієм померти, як
царю присягати", - та послало до луцького судового уряду протест проти
спроб насилування його (див. Додаток № 1).
Самих переяславців заганяли до присяги киями.
Московські історики твердять, що московським
дворянам усе ж вдалося відібрати присягу від 63 тисяч козаків на вірність
московському цареві, але, звичайно, в правильність цього числа не надто слід
вірити. Обіцянками і крутійствами, може, й вдалося москвинам відібрати її у
кількості наполовину меншої, що також треба вважати великим їхнім успіхом.
Як випливає з пізніших заяв наших послів у
Москві, московські урядовці, щоб схилити до складання присяги вороже настроєне
до москвинів українське козацтво, обіцяли, що кожному козакові, який складає
присягу Москві, буде платити московський цар по 30 золотих.
Це намагання підкупити українців також аж ніяк не
свідчить про будь-яке бажання українського народу бути у зв'язку з московським
народом. На Запорожжя ж цілком не важилися москвини послати своїх урядовців
відбирати присягу, а коли пізніше вони виявили бажання, щоб гетьман допоміг їм
таку присягу відібрати, - українські посли ухилились від цього, мотивуючи
змінним складом запорожців та тим, що вони "люди не значні".
Властиве оформлення словесного Переяславського
порозуміння мало відбутися у Москві, і гетьман з цією метою у лютому 1654 року
вислав туди козацьке посольство.
Це посольство одержало вірчу (акредитуючу)
грамоту від гетьмана. На жаль, зберігся тільки відпис її в перекладі на
московську мову, який, певно, ще й був змінений. З поданої причини ми не можемо
мати певності, чи справді в тій грамоті й "статтях" українська влада
титулувала московського царя також і "самодержцем Великої Росії", чи
й цей титул дописали перекладачі, але про Україну говориться там як про
"государство російське", а український народ, від імені якого
говорить гетьман Б. Хмельницький, зветься "увесь народ російський"
або "увесь мир християнський російський". Сказане доводить, що не
може бути й мови про будь-яке бажання України зректися своєї державності
("государства") й суверенності на користь Московщини, тільки,
навпаки, маємо всі докази того, що українці вважали відновлену козацтвом
державу нашу за єдиного правного спадкоємця Київської князівської держави і не
збиралися зрікатися своєї державності.
Згадане українське посольство привезло зі собою
23 пункти або "статті", які мав, згідно з прелімінарною словесною
умовою в Переяславі, санкціонувати цар. Ті пункти вказують, що автори тих
пунктів хотіли гарантувати власне недоторканість суверенних прав українського
народу. Як виглядали ті пункти в оригіналі - ми не знаємо, бо збереглася тільки
московська копія-переклад того документа, а оригінал, можливо навмисно, був
"загублений", бо вже в 1659 році москвини усунули з ужитку й цю
копію, заступаючи її фальсифікатом.
Згадані "статті" затвердив московський
уряд в цілості, на перший погляд без більших змін, але в дійсності були деякі
дописи й зміни, що мали величезне значення. Зокрема, пункт 14 піддавав
закордонні зв'язки України під московський контроль, а зв'язки з державами,
ворожими Москві (Польщею і Туреччиною), забороняв цілковито. Рівно ж москвини
додали, що має стояти московське військо не лише в Києві, а й Чернігові,
Переяславі та Ніжині. Були ще й інші інновації внесені односторонньо
москвинами.
Це йшло москвинам тим легше, що, властиво, не
існувало жодної підписаної обома сторонами умови, тільки існувало гарантоване
присягою визнання Україною протекції московського царя під умовою додержання
Московщиною умов, щодо яких існувало словесне порозуміння і яких додержування
мала гарантувати Московщина шляхом "жалуваних грамот" московського
царя.
Недодержання з боку Московщини обіцянок і
внесення змін, на які не міг погодитися український уряд, спричинилось до того,
що гетьман Богдан Хмельницький не ратифікував цієї умови, не подаючи її, як і
Зборівської, до прилюдного відома. Правда, він і не відкинув її формально, але
й не брав її до уваги, ігноруючи цілком пункти, на які не годився. Тому,
зокрема, не припинив український уряд своїх зносин з Туреччиною. Більше того, є
переконуючі докази того, що гетьман Богдан Хмельницький вважав - з огляду на
порушення москвинами їхньої урочистої обіцянки - себе вільним від присяги.
Як вже було зазначено вище, основною істотною
передумовою присяги було зобов'язання Московщини розпочати війну з Польщею і не
припиняти її до визволення українських земель. Тим часом москвини не спішили з
війною, і московські війська, властиво, почали воєнні операції щойно літом 1655
року. За цей час поляки доконали весною 1654 року нападу і загналися через
Брацлавщину аж під Умань, яку, однак, не змогли взяти. Восени того ж року
польські війська повторили свій напад в тому ж напрямі, притому вславилися тоді
героїчною обороною подільська Буша і ряд інших містечок. Наїзд затримав щойно
міцно укріплений Брацлав. Після того, у січні 1655 року, поляки з татарами
пробували здобути Умань, яку боронив полковник Богун. Сам гетьман рушив тоді на
відсіч, і на Дрижиполі дійшло до запеклого бою, в якому люди на лютому морозі
билися рукопаш, хто чим мав, а гори убитих служили за шанці. Число убитих з
обох сторін доходило до 15 тисяч.
Один із сучасників подавав, що за цей час було
спалено 1000 церков і 270 містечок, а татари забрали в полон до 200000 людей.
Самих дітей віком до одного року, подушених в замках і на дорогах, рахує цей
сучасник на 10 тисяч.
Таким чином, Московщина, якій був чужий
український народ і яка дбала лише про свої, московські, інтереси та раділа з
ослаблення українців, змусила чекати з виконанням головної передумови більше як
півтора року.
Чи ж можна дивуватися тому, що Хмельницький мав
уже тоді усі підстави вважати свою присягу не важною? І він її такою вважав!
Він чудово бачив, до чого прямує Московщина, чудово розумів, що вона і не думає
виконувати свої зобов'язання, і тому він не тільки веде далі дипломатичні
розмови зі Швецією, але посилає таємного листа до шведського королівського
уряду, в якому заохочує шведів скоріше рушити через Польщу в напрямі
західноукраїнських земель. У цьому листі гетьман писав, що він намагатиметься
унеможливити москвинам здобуття більших твердинь, щоб москвини не могли там
лишити своїх залог, і тому просив шведів якнайскоріше поспішити.
Цим пояснюється те, що, хоча українські війська
під час спільних з москвинами воєнних операцій сягали Перемишля, Ярослава,
Замостя і Любліна, - гетьман не захотів займати Львова.
Поступування гетьмана Богдана є тим більше
зрозуміле, що англійська преса вже тоді писала: "Непорозуміння між Хмельницьким
і москвинами щодня зростають. Гетьман робить усе від нього залежне, щоб
звільнитися від своїх обіцянок москвинам".
На тлі всього сказаного ясним є, чому під
Гусятином наказав гетьман козакам розігнати шаблями московські війська, що
рушили брати штурмом від поляків Гусятин. Про це так доносив московський
воєвода: "Коли царські люди приступили під город і на стіну вийшли., велів
цих людей від города відбивати, і, відбиваючи, багато людей порубано, а на тих
людей, що на город вийшли, з гармат стріляно". Взагалі цю війну веде
гетьман, для якого ясні протиукраїнські плани Москви, в порозумінні зі Швецією,
хоча це порозуміння не було ще оформлене. Тому, підійшовши до Львова, остеріг
гетьман львівських українців, щоб ті не вели з москвинами жодних переговорів, а
сам повів справу так, щоб місто взагалі не було взяте.
Подібні непорозуміння траплялися не під одним
Гусятином.
Антимосковські настрої, без сумніву, скріпляє ще
й поведінка московських військ. Навіть такий великий прихильник царя, як
білоруський шляхтич Поклонський, дуже швидко розчарувався і писав до
Золотаренка в листі, що замість допомоги мало населення від москвинів
"таке ж грабування Божих домів, як і від татар. В кращій вільності жили ми
перше під ляхами, ніж тепер. що моє око бачило., які непотрібства над нашими
жінками й дівчатами чинили москалі., скільки душ у неволю забрали., а цю землю
знищили. "
Під Любліном прийшло до конфлікту з командуючим
московськими військами Потьомкіним, що намагався від мешканців відібрати
присягу на вірність московському цареві. Обурений тим, Хмельницький склав умову
з татарами, в якій зобов'язався не боронити москвинів, наслідком чого було
оточення татарами воєводи Бутурліна з військом, який за звільнення мусив
віддати всю воєнну здобич.
Шведи тоді також рушили війною на Польщу, і це
полегшило москвинам здобуття білоруських та литовських земель.
Однак поляки спокушали москвинів перспективою
обрання московського царя королем польським, і москвини, зрадивши українців,
розпочали переговори з Польщею, а послів українських, які приїхали домагатися
признання Україні земель, заселених українцями, - москвини взагалі не допустили
до участі в переговорах. Мало того, - москвини віддали полякам ряд українських
земель, здобутих козацькою кров'ю.
Таким чином, Московщина не додержала головної
передумови переяславського порозуміння і тим самим звільнила Богдана
Хмельницького від його присяги.
Як свідчать історичні пам'ятки, Хмельницький
після повороту українських послів з Вільна сказав: "Треба відступити від
царської руки і піти туди, куди Бог повелить", - а в серці своєму,
безперечно, таке рішення мав раніше.
Що ж до Віденської умови, - то заявив, що її не
визнає.
Аналіз Березневих статей
Укладений в кінці березня в Москві договір
("березневі статті") передбачав цілковите збереження за козацькою
Україною витворених форм правління й устрою інституцій політичної влади,
території, суду і судочинства, армії, фінансової системи,
територіально-адміністративного поділу, нової моделі соціально-економічних
відносин, цілковитої незалежності в проведенні внутрішньої політики.
Згідно "березневим статтям":
) Збір податків на користь царської
скарбниці доручалося вести українським урядовцям.
2) Установлювалася платня у розмірі:
а) військовому писарю та підпискам - 1000
польських злотих;
б) військовим суддям - 300 польських злотих;
в) судовим писарям - 100 польських злотих;
г) польським писарям та хорунжим - 50
польських злотих;
д) сотенним хорунжим - 30 польських злотих;
е) гетьманському бунчужному - 50 злотих.
3) козацькій старшині, писарю, двом
військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам
надавалися у володіння млини;
4) Установлювалася платня генеральному
обозному у розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому - 50 злотих;
) Заборонялися дипломатичні відносини
гетьмана з турецьким султаном та польським королем;
) Підтверджувалося право київського
митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;
) Московський уряд зобов'язувався вступити
у війну з Польщею навесні 1654 року;
8) Передбачалося утримання російських військ на
кордонах України з Річчю Посполитою
<#"885496.files/image001.gif">