Розвиток української драматургії і театрального мистецтва
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
ННІ історії та філософії
Кафедра архівознавства, новітньої історії та спеціальних історичних дисциплін
Реферат
Напрям підготовки: 6.020303 Філологія (Переклад))
Розвиток української драматургії і театрального мистецтва
Виконала: студентка І курсу, групи 1-Ж, 412
Нейманіс Катерина Янісівна
Перевірив викладач
кандидат історичних наук, доцент
Сухушина Олена Вікторівна
Черкаси - 2015
ЗМІСТ
Вступ
. Зародження і становлення театрального мистецтва в Україні
. Театр XIX- XX століття
. Корифеї українського театру
. Заснування драматичної школи в Києві
Висновок
Список використаної літератури
ВСТУП
Театральне мистецтво <#"justify">1. Зародження і становлення театрального мистецтва в Україні
Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття).
Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.
У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи - мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.
У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі - в 1809, в Полтаві - в 1810. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурлеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру - драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька <#"justify">3. Корифеї українського театру
Біля джерел українського театру стояла група драматургів та акторів, за котрою міцно закріпилося визначення «корифеї українського театру». Це - Марко Кропивницький і брати та сестри Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Софія Садовська-Барілотті). Пізніше до них долучилися найвидатніша українська актриса Марія Заньковецька, драматург Михайло Старицький, актриса Ганна Затиркевич та ін. Саме вони створила класичний репертуар українського театру. Ця трупа і її філії обїздили майже всю Україну (щоправда, на Правобережжі, частково й Лівобережжі у 1883-1893 рр. влада заборонила їм грати і тому вони мусили обмежуватись у цей час переважно територією Південної України та Чорноморії).
У 1885 р. трупа розпалася на дві частини: однією керував Марко Кропивницький, другою - Михайло Стариць-кий. За їх прикладом пішли інші і вже через кілька років на Україні діяло понад 30 мандрівних театрів. Але тільки з 1907 р. український професійний театр дістав у Києві, у Троїцькому народному домі (нині Театр оперети) своє перше постійне приміщення, і тут успішно діяла трупа Миколи Садовського. У 1908 р. було урочисто відзначено 25-річчя сценічної діяльності Марії Заньковецької.
В першій половині XIX ст. справу існування українського світського театру вирішили три письменники (Котляревський, Квітка, Шевченко), а в 80-их pp. трьох драматургів (Старицький, Кропивницький, Тобілевич) вирішили справу самостійного побутового театру, так на початках XX ст. творцями нового модерного театру стали відомі й заслужені письменники - Леся Українка, В. Винниченко і О. Олесь. Але для цієї трійці, з якої кожен мав свою типову індивідуальність, нова драматургічна творчість була складною справою. Тодішній театр не був приготований до виведення нових сценічних творів, не поміщався в рамки нової драматургії, яка, за визначенням Л. Старицької-Черняхівської, мала три течії: театр настрою, театр соціальний і театр символічний.
І так драми Л. Українки -це драми настрою. Вони, за винятком «Лісової пісні», висловлюють нові актуальні ідеї в модерному оформленні. Пєси Винниченка - це передовсім драми соціальні. В драмах його переважають мотиви бунту, соціальної нерівності, пориви масового гніву. Як журналіст-публіцист, він, виступаючи в полеміці про театр, вимагав, щоб народний гнів було „повернено назад народним масам у формі артистично оброблених моментів боротьби, або палкого слова, акє будило б з мертвих.
Першою модерною пєсою була Винниченка «Дисгармонія», надрукована в Літ. Наук. Вістнику у 1906 p.
Третій представник нової драматургії О. Олесь став найбільш послідовним виразником символізму. Як драматург, він користувався виключно символами до такої міри, що індивідуальних постатей у його пєсах зовсім не бачимо, а особи його драми навіть не мають імен. Помітне місце серед його творів займає драматична поема «По дорозі в казку» з 1910 р. В тому часі і інші письменники виступили зі своїми драматичними творами, передовсім С. Черкасенко, що був автором драми символічного характеру з історичним підложжям - «Казка старого млина». Популярністю користувалася трагедія JI. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко».
4. Заснування драматичної школи в Києві
Один лиш репертуар не розвязував справи модернізації українського театру. Корифеї старого театру самі розуміли непристосованість нового репертуару до старих побутових засобів, виконавців-акторів. Вихованцям традиційної театральної школи не під силу були нові ролі модерного репертуару. Замало було включити в старий репертуар - новий. До цього треба було вишколити нових професійних акторів, бо старі плекали аматорщину.
Першою спробою розвязки цього важного питання було заснування в Києві у 1904 р. при музичній школі Лисенка драматичної школи під керівництвом старшої дочки М. Старицького - Марії Старицької, яка згодом перейняла керівництво усією школою. Школа мала доволі добрих викладачів теорії і практики та техніки сценічного мистецтва.
Оцей підготований і вишколений кадр здібної до сцени молоді, підготовляв ґрунт для засновання нового модерного театру. Тоді теж появилася перша ластівка „театральної весни: появився молодий актор-режисер, відданий ініціативі нового „молодого театру, актор з галицької української сцени Лесь Курбас <#"justify">5. Український театр в часи незалежності
Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 <#"center">театр драматургія аматорський український
ВИСНОВКИ
1. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник / Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.
. Семчишин М. Театр початку 20 ст. Тисяча років української культури. К., 1993.
. . Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник / Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.
. Історія України, книга 1, Київ «Либідь», 1991.