якої міри покарання
Зміст
Вступ
Розділ. 1. Призначення більш мякого покарання, ніж передбачено законом: становлення та розвиток
1.1 Історичний розвиток норм про призначення більш мякої міри покарання
.2 Загальна характеристика та види призначення більш мякої міри покарання
Розділ 2. Призначення більш мякої міри покарання за ст. 69 КК України: передумови, підстави та порядок застосування
2.1 Передумови призначення більш мякої міри покарання
.2 Підстави призначення більш мякої міри покарання
.3 Порядок призначення більш мякої міри покарання
Висновки
Використані джерела
Вступ
В умовах значних соціальних перетворень, спрямованих на побудову правової держави в Україні, важливим залишається подальший розвиток всіх механізмів правової системи, приведення їх у відповідність з вимогами розвитку суспільства.
Одним із компонентів формування правової держави є оновлення та вдосконалення кримінально-правових заходів реагування на вчинений злочин, серед яких важливе місце посідає кримінальне покарання, від правильного застосування якого певною мірою залежить успішність протидії злочинності. В цих умовах обґрунтоване призначення покарання, у тому числі і більш мякого, ніж передбачено законом, стає ефективним та дійовим заходом протиборства злочинним проявам.
Проблемні питання призначення більш мякого покарання, ніж передбачено законом, досліджувались ще в дореволюційному кримінальному праві, зокрема в роботах С. Баршева, Л.С. Бєлогриць-Котляревського, В.В. Єсипова, О.Ф. Кістяківського, В.Н. Латкіна, О. Лохвицького, Е.Я. Немировського, О. Проскурякова, В.Д. Спасовича, М.С. Таганцева та ін. В радянський період, а також протягом останніх десятиліть окремі аспекти даної проблеми розглядались в працях В.І. Антипова, Л.В. Багрій-Шахматова, М.І. Бажанова, М.О. Бєляєва, Є.В. Благова, Г.С. Гаверова, І.М. Гальперіна, І.І. Гореліка, В.К. Дуюнова, А.В. Іщенка, В.І. Зубкової, І.І. Карпеця, Г.А. Кригера, Л.Л. Круглікова, Ю.Б. Мельнікової, О.О. Мяснікова, С.В. Сахнюка, М.А. Скрябіна, М.Н. Становського, В.В. Сташиса, А.Х. Степанюка, П.П. Осипова, В.В. Похмелкіна, Л.А. Прохорова, В.Я. Тація, В.І. Тютюгіна, Г.І. Чечеля, М.Д. Шаргородського та ін. Комплексному дослідженню призначення більш мякого покарання, ніж передбачено законом, було піддане в кандидатській дисертації О.М. Плєшакова на тему Призначення більш мякого покарання, ніж передбачено законом (М., 1979 р.), а також О.В. Євдокимової на тему „Призначення більш мякого покарання, ніж передбачено законом (Харків, 2007 р.).
Метою даної курсової роботи є аналіз правового регулювання призначення більш мякого покарання ніж це передбачено законом. Для досягнення мети були сформульовані та виконані наступні завдання:
·дослідити історичний розвиток норм про призначення більш мякої міри покарання;
·визначити понт
Обєктом курсової роботи є призначення покарання. Предметом дослідження є призначення більш мякого покарання, ніж передбачено законом за вчинений злочин.
Залежно від мети і завдань дослідження у процесі виконання курсової роботи використані загальнонаукові (діалектичний, історичний, системний, аналізу та синтезу, індукції та дедукції) і спеціальні (порівняльно-правовий, метод тлумачення правових норм) методи наукового пізнання.
Поставлена мета та задачі роботи зумовили її структуру. Робота складається з вступу, чотирьох взаємоповязаних розділів, висновків виконаної роботи та списку використаних джерел.
Розділ. 1. Призначення більш мякого покарання, ніж передбачено законом: становлення та розвиток
1.1Історичний розвиток норм про призначення більш мякої міри покарання
Перед тим як норми субінституту призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом за вчинене, сформувалися в тому виді, в якому вони закріплені в статтях КК України 2001 р., їм довелось пройти тривалий процес становлення та розвитку від норм, що регламентують окремі, спеціальні випадки, до норм загального характеру. На жаль, нормативні установлення минулих сторіч дійшли до нас не в повному обсязі, а збережені відомості уривчасті, але, незважаючи на фрагментарність цих відомостей, все-таки можна простежити основні етапи формування норм про призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом за вчинений злочин.
На зорі свого розвитку українське кримінальне законодавство, як і зарубіжне, мало яскраво виражений становий характер. Характеризуючи практику застосування кримінального покарання до ХΙХ в. слід зазначити, що покарання, які призначались представникам вищих верств населення за вчинені ними злочини, вражають своєю м'якістю так само, як шокують своєю жорстокістю види покарання, що застосовувались за ті ж види злочинних діянь до рядових членів суспільства. В умовах нерівності покарань і їхньої залежності від соціального стану злочинця цілком закономірно, що повноваження суду щодо призначення більш м'якої міри покарання, ніж передбачено законом за вчинене, являло собою лише свого роду привілеї (пільги) у сфері правосуддя для правлячих шарів суспільства.
За литовським Статутом 1588 р. (одному з джерел права українських земель) за вбивство простолюдина до шляхтича могла бути застосована смертна кара лише в тому випадку, якщо він був затриманий на місці злочину і обвинувачення було засвідчено присягою позивача зі шістьма свідками із числа людей непідозрілих, чесних і гідних переконань, і до того ж, якщо серед них були два шляхтичі. За відсутності однієї з цих умов шляхтич, або зовсім звільнявся від будь-якого покарання, або тільки засуджувався до сплати головщіни, тобто штрафу. Водночас простолюдина за вбивство особи того ж самого звання засуджували до страти.
У першому кодифікованому нормативно-правовому акті української держави − «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. також зустрічаються правила призначення більш мякого покарання, ніж передбачено законом за вчинене. Наприклад, у пункті 2 артикулу 8 глави 24 передбачалася можливість пом'якшення покарання особі, що вперше вчинила крадіжку, якщо на злочин його штовхнула крайня нужда (голод); або вчинений він був в силу алкогольного сп'яніння або з легковажності винного, яка була обумовлена його малолітнім віком і тощо.
Таким чином, огляд історико-правового матеріалу свідчить про відсутність у кримінальному законодавстві розглянутого історичного періоду чітких, формалізованих, загальних правил пом'якшення покарання. Норми про призначення більш мякого покарання, що існували в цій період, вирізняються казуїстичним характером.
Наприкінці ХVΙΙ - на початку XVIII сторіччя активізується процес демократичної перебудови суспільства, простежуються тенденції щодо пом'якшення каральної політики держави. Особа та її інтереси поступово здобувають самостійного значення, зароджується принцип суб'єктивного ставлення у провину, відбувається процес подальшої гуманізації кримінального законодавства, знижується рівень залежності суворості призначуваного покарання від правового статусу особи. У зазначений період у кримінально-правовій політиці держав пріоритетною задачею стає боротьба з безмежною владою суддів, внаслідок чого зявляються нові концепції на підтримку суворої формалізації всіх дій суду при призначенні покарання. Родоначальником цього руху в кримінальному праві був німецький криміналіст А. Фейєрбах. Згідно з ключовими моментами вчення А. Фейєрбаха в законі повинні бути докладно визначені не тільки всі можливі обставини, що помякшують покарання, а й ступінь впливу кожної з них.
Як показала практика застосування кримінального закону, сувора імперативність кримінально-правових положень, яка ставила судовий розсуд у жорсткі рамки, навпроти сприяла поширенню випадків безкарності злочинних діянь.
Труднощі, з якими стикалися суди при призначенні покарання, а також поява та поширення ідей, що громадський порядок набагато краще підтримується неминучістю помірного покарання, ніж покаранням надлишкове суворим, але рідко застосовуваним, свідчили про необхідність проведення радикальних реформ у сфері кримінального законодавства, включаючи і норми про призначення більш м'якого покарання. Тому в 1832 р. з'явилась інша, французька теорія обставин, які пом'якшують покарання, яка згодом перейшла з деякими змінами до усіх європейських кодексів. Відповідно до її ключових, стрижневих моментів присяжні й суд не зв'язувалися строго формалізованим переліком пом'якшувальних обставин. Суд повноважений був знижувати суворість покарання на декілька ступенів або навіть переходити до іншого, більш м'якого його виду, за наявності будь-яких факторів, незалежно від того передбачені вони в законі чи ні. Саме за таким принципом були сформовані в ХΙХ в. кримінальні кодекси Норвегії, Німеччини, Угорщини, Австрії, Швейцарії та ін.
Наступний виток розвитку субінституту призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, пов'язаний з виникненням і становленням соціалістичного права.
З появою кодифікованого кримінального законодавства, повноваження суду щодо помякшення покарання знайшли своє закріплення в КК УРСР 1922 р., відповідно до ст. 28 якого призначити більш мяке покарання суд мав право за наявності виняткових обставин, що свідчали про необхідність пом'якшення покарання. При цьому закон не розкривав змісту поняття «виняткові обставини». Згідно зі ст. 28 КК УРСР 1922 р. застосувати менш суворе покарання можливо було шляхом: а) призначення покарання нижче від найнижчої його межі, встановленої у відповідній санкції статті, і б) переходу до іншого, менш суворого виду покарання, ніж зазначено в санкції статті за вчинене.
Певні зміни до субінституту призначення більш м'якого покарання були внесені прийнятими в 1924 р. Основними засадами кримінального законодавства Союзу РСР і Союзних Республік. На відміну від КК УРСР 1922 р. законодавець при визначенні підстав призначення більш м'якого покарання відмовився від ознаки «винятковості», вказавши лише в ст. 34 Основних засад, що такими можуть бути визнані будь-які обставини справи, які свідчать про доцільність зниження міри відповідальності.
Схожим чином дане повноваження суду було врегульовано в ст. 46 КК УРСР 1927 р. Крім цього КК УРСР 1927 р. передбачав спеціальну норму, що регламентувала призначення покарання неповнолітнім. Так, в ст. 12 КК УРСР 1927 р. було закріплено, що за необхідності застосування до неповнолітнього строкової міри соціального захисту судово-виправного характеру, максимальна межа санкції відповідної статті підлягала обов'язковому зниженню для неповнолітніх від чотирнадцяти до шістнадцяти років − наполовину, а для осіб від шістнадцяти до вісімнадцяти років − на одну третину.
Подальший розвиток положення про призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, отримали в ст. 37 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. і ст. 44 КК УРСР 1960 р. Так, в ст. 44 КК УРСР 1960 р. зазначалося, що «суд, враховуючи виняткові обставини справи та особу винного і визнаючи необхідним призначити йому покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перейти до іншого, більш м'якого виду покарання, може допустити таке пом'якшення з обов'язковим зазначенням його мотивів». Незважаючи на те, що принципових змін приписи про призначення більш мякого покарання не зазнали, проте, їх редакція істотно відрізнялась від попередніх. Насамперед, законодавець знову запровадив поняття «виняткові обставини», але в той же час не розкрив його змісту. По-друге, можливість помякшення призначуваного покарання була поставлена в залежність не тільки від обставин справи, а й від даних, що характеризують особу винного.
Що ж стосується порядку пом'якшення покарання, то, як і раніше, закон називав лише два способи зниження суворості призначуваного покарання: а) призначення покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, і б) перехід до іншого, більш м'якого виду покарання. До набуття чинності КК України 2001 р. призначення більш м'якого покарання здійснювалося відповідно до вимог ст. 44 КК УРСР 1960р.
1.2Загальна характеристика та види призначення більш мякої міри покарання
Із усього масиву кримінально-правових установлень можна виділити ряд норм, що регулюють призначення покарання з виходом за мінімальні межі санкції статті. Це положення частин 2 та 3 ст. 5, ч. 3 ст. 43, ч. 2 ст. 55, ч. 2 ст. 59, ст. 69, ст. 77, ч. 2 ст. 98 КК. Спільність їхнього предмета правового регулювання, їх функціональна спрямованість дозволяє визначити приписи ч. 2 ст. 55, ч. 2 ст. 59, ч. 2 ст. 98 КК ч. 3 ст. 43, ст. 69, а також частин 2 і 3 ст.5, ст. 77 КК (у частині непризначення конфіскації майна) як самостійний субінститут в межах інституту призначення покарання, а саме субінститут призначення більш м'якої міри покарання, ніж передбачено законом за вчинене. Отже, субінститут призначення більш м'якої міри покарання, ніж передбачено законом за вчинене - це структурний підрозділ інституту призначення покарання, який становить собою відособлений комплекс взаємозалежних, взаємодіючих, взаємодоповнюючих юридичних норм, що забезпечують відносно цілісне, закінчене регулювання призначення менш суворої міри покарання, ніж передбачено законом за вчинений злочин у санкції статті Особливої частини КК.
Незважаючи на те, що всі норми даного субінституту регулюють призначення покарання з виходом за мінімальні межі санкції статті, проте, вони неоднорідні за своїм змістом, у зв'язку з чим відіграють відносно самостійну роль при призначенні менш суворого покарання. Системний аналіз показує, що вони застосовуються в певній послідовності, черговості. Перше місце серед них займають положення, що визначають особливості застосування окремих видів покарання (ч. 2 ст. 55, ч. 2 ст. 59, ч. 2 ст. 98 КК). За ними йдуть норми, що передбачають правила призначення покарання за наявності спеціальних умов, пов'язаних з часом, метою, суб'єктом вчинення злочину (частини 2 та 3 ст. 5, ч. 3 ст. 43 КК). Потім установлення ст. 69 КК, що закріплюють загальні правила пом'якшення покарання з виходом за мінімальні межі санкції статті. І, нарешті, замикає систему норма, що регулює призначення більш м'якого покарання у зв'язку зі звільненням особи від відбування покарання з випробуванням (ст. 77 КК).
Уявляється, що всі норми даного субінституту можна поділити на дві групи, а саме норми, які пов'язують можливість призначення менш суворого покарання з: а) особливостями застосування окремих видів покарання (ч. 2 ст. 55, ч. 2 ст. 59, ч. 2 ст. 98 КК), б) наявністю зазначених у законі факторів (частини 2 та 3 ст. 5, ч. 3 ст. 43, ст. 69, ст. 77 КК). Розглянемо їх більш детально.
Першу групу утворюють положення КК, які регулюють порядок застосування окремих видів покарання. Так, згідно з ч. 2 ст. 55 КК призначити позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю суд вправі лише у випадках, коли злочин був повязаний з посадою яку винний обіймав, або з діяльністю, якою він займався у встановленому законом порядку. Якщо особа не мала такого права або самовільно його присвоїла, призначення цього покарання виключається.
В такому разі, наприклад, якщо за порушення правил безпеки дорожнього руху за ч. 3 ст. 286 КК засуджується особа, яка не мала права на керування транспортним засобом, суд не може застосувати до неї обов'язкове позбавлення права керувати транспортними засобами, бо позбавити права, якого особа не має, неможливо.
В санкції ч. 2 ст. 308 КК позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю передбачено як обовязкове додаткове покарання, але відповідно до ч. 2 ст. 55 КК воно може бути призначено за даний злочин лише у тому випадку, якщо наркотичні засоби або психотропні речовини були вилучені шляхом привласнення або зловживанням службовим становищем. Якщо ж викрадення наркотичних засобів відбулось, наприклад, шляхом крадіжки або грабежу, то призначити даний вид обовязкового додаткового покарання не можна.
Таким чином, у розглянутих та інших подібних випадках при непризначенні даного виду обовязкового додаткового покарання відбувається вихід за мінімальні межі санкції статті Особливої частини КК, тобто застосування більш мякої міри покарання, ніж передбачено в санкції статті.
Схожа ситуація виникає й у випадках застосування такого виду додаткового покарання як конфіскація майна. Згідно з ч. 2 ст. 59 КК конфіскація майна може бути призначена лише у разі вчинення корисливого тяжкого або особливо тяжкого злочину. Тому, якщо вчинений злочин не відповідає зазначеним вимогам, суд не вправі застосувати конфіскацію майна, навіть якщо вона передбачена в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове додаткове покарання. Так, незаконне заволодіння транспортним засобом поєднане з насильством, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, карається позбавленням волі з обов'язковою конфіскацією майна (ч. 3 ст. 289 КК). Але, як зазначено, у примітці до ст. 289 КК, незаконне заволодіння транспортним засобом можливе з будь-якою, а, отже, не тільки корисливою метою. Таким чином, якщо в разі засудження особи за ч. 3 ст. 289 КК не буде встановлена корислива мета незаконного заволодіння транспортним засобом, суд не зможе застосувати конфіскацію майна, бо протилежне суперечило би приписам п. 2 ч. 1 ст. 65 КК та ч. 2 ст. 59 КК.
Згідно з ч. 2 ст. 98 КК конфіскація майна не призначається неповнолітнім. Тому у випадку засудження такої особи за злочин, санкція за який передбачає обов'язкову конфіскацію майна, остання не може бути застосована. Отже випадки незастосування до неповнолітнього конфіскації майна, що передбачена в санкції статті, за якою він засуджується, як обовязкове додаткове покарання, також слід розглядати як призначення більш мякого покарання, ніж передбачено законом за вчинене.
Іншу групу норм, що регулюють призначення більш мякої міри покарання, утворюють норми, які повязують можливість помякшення покарання з наявністю факторів, які передбачені в КК (частини 2 і 3 ст. 5, ч. 3 ст. 43, ст. 69, ст. 77 КК). Особливістю цих норм є те, що вони, на відміну від положень ч. 2 ст. 55, ч. 2 ст. 59, ч. 2 ст. 98 КК, змінюють, коригують, межі караності злочинного діяння, встановлені в санкції відповідної статті, стосовно окремих, особливих, спеціальних, чітко визначених в законі обставин вчинення злочину.
Як було зазначено, положення 2 ст. 55, ч. 2 ст. 59, ч. 2 ст. 98 КК розкривають зміст окремих видів покарання, їхній каральний і виховний потенціал, підстави застосування. Тому не тільки суд при індивідуалізації покарання, а й законодавець повинен керуватися ними в процесі диференціації кримінальної відповідальності, в тому числі й при формуванні санкцій статей Особливої частини КК. Тим часом, як показує аналіз закону, законодавець не завжди дотримується даної вимоги. Як наслідок - деякі санкції передбачають обов'язкове додаткове покарання, що не може бути призначене в силу відсутності необхідних підстав, які закріплені у ч. 2 ст. 55, ч. 2 ст. 59, ч. 2 ст. 98 КК. Саме така конструкція санкцій, як відзначає В. І. Тютюгін, і призводить до своєрідної правової ситуації, коли, з одного боку, закон зобовязує суд призначити додаткове покарання, бо в санкції відповідної статті воно передбачено як обов'язкове, а з іншого боку − суд не вправі його призначити, бо це суперечить підставам його застосування, сформульованим у нормах Загальної частини КК. Наприклад, санкція ч. 4 ст. 187 передбачає обов'язкову конфіскацію майна. Але, якщо даний злочин буде вчинено неповнолітнім, до якого конфіскація майна не застосовується (2 ст. 98 КК), остання не може бути призначена судом, і як наслідок - відбувається призначення покарання з виходом за мінімальні межі санкції статті. Аналогічна ситуація виникає, наприклад, і в разі засудження особи за статтею 257 КК. Так, незважаючи на те, що санкція ст. 257 КК передбачає обовязкову конфіскацію майна, проте якщо бандитські напади вчинювались не з корисливих мотивів, а, наприклад, з метою вбивств, знищення чи пошкодження майна або зґвалтування, то обовязкова конфіскація не може бути призначена, бо інше суперечило би вимогам ч. 2 ст. 59 КК.
Безумовно, у подібних ситуаціях призначається більш м'яке покарання, ніж передбачене законом у санкції статті Особливої частини КК, але вихід за мінімальні межі санкції статті в таких випадках має, так званий, «вимушений» характер, бо він обумовлений в першу чергу недоліками законодавчої техніки, які, як пише В. І. Тютюгін, доцільно усунути шляхом законодавчої зміни конструкцій відповідних санкцій. Що ж стосується установлень частин 2 та 3 ст. 5, ч. 3 ст. 43, ст. 69, ст. 77 КК, то, закріплюючи в них можливість призначення більш м'якого покарання, законодавець тим самим як би змінює своє рішення щодо меж караності злочину, встановлюючи інші, більш низькі межі.
Аналіз закону показує, що серед норм субінституту призначення більш м'якої міри покарання ключове місце займають положення ст. 69 КК, які мають вирішальне значення при застосуванні менш суворого покарання, оскільки є універсальними, загальними приписами, які безпосередньо регулюють питання підстав та порядку помякшення покарання з виходом за мінімальні межі санкції. Вони можуть бути застосовані при призначенні покарання за будь-який злочин, незалежно від часу, мотивів, субєкта його вчинення. Тому вважаємо за необхідне більш детальному аналізу піддати саме приписи ст. 69 КК, що і буде здійснено надалі. Зараз же зупинимося лише на розгляді тих варіантів пом'якшення покарання, які передбачені в частинах 2 та 3 ст. 5, ч. 3 ст. 43, ст. 77 КК.
Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК однією з умов звільнення від відбування покарання з випробуванням є призначення винному позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Отже, навіть якщо особі буде призначене позбавлення волі строком на п'ять років, суд вправі розглянути питання про застосування ст. 75 КК. В той же час необхідно зазначити, що в Особливій частині КК цілий ряд санкцій за тяжкі та особливо тяжкі злочини, передбачають обов'язкову конфіскацію майна. Наприклад, санкції ч. 3 ст. 189, ч. 4 ст. 190, ч. 2 ст. 201, ч. 1 ст. 209 КК тощо. Тому цілком можлива така ситуація, коли суд, призначаючи позбавлення волі строком на п'ять років і приймаючи рішення про звільнення особи від відбування основного покарання з випробуванням, «змушений» буде відмовитися від застосування обов'язкової конфіскації майна. Така ситуація саме й призводить до призначення більш м'якої міри покарання порівняно з тою, що передбачена в санкції статті за вчинений за злочин.
Розділ 2. Призначення більш мякої міри покарання за ст. 69 КК України: передумови, підстави та порядок застосування
2.1Передумови призначення більш мякої міри покарання
Передумовою застосування ст. 69 КК є вчинення особою злочину певного ступеня тяжкості: вона може застосовуватися при призначенні покарання лише за злочини середньої тяжкості (ч. 3 ст. 12 КК), тяжкі (ч. 4 ст. 12 КК) або особливо тяжкі (ч. 5 ст. 12 КК). Отже, вчинення злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 12 КК) виключає можливість застосування ст. 69 КК, оскільки закон встановлює за ці злочини альтернативні санкції, у яких, як правило, фігурують найменш суворі покарання, мінімальна межа яких у більшості випадків збігається з тим мінімумом, який встановлений в нормах Загальної частини КК для відповідних видів покарання. Крім того, при вчиненні цих злочинів закон надає суду і досить широкі можливості для звільнення особи від кримінальної відповідальності (статті 44- 48, 97 КК) і покарання (статті 74-79, 104, 105 КК).
У ч. 1 ст. 69 КК України в редакції від 5 квітня 2001 р. передбачалося, що «за наявності декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин...». Таким чином, незважаючи на те, що юридична природа норми про призначення більш м'якого покарання не зазнала кардинальних змін, проте, її нова редакція мала суттєві відмінності щодо положень ст. 44 КК УРСР 1960 р., які встановлювали, що «суд, враховуючи виняткові обставини справи та особу винного і визнаючи необхідним призначити йому покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перейти до іншого, більш м'якого виду покарання, може допустити таке пом'якшення з обов'язковим зазначенням його мотивів». Таким чином, ст. 44 КК УРСР 1960 р. не передбачала яких-небудь передумов (умов) застосування більш мякого покарання на відмінну від ст. 69 КК України в редакції від 5 квітня 2001 р., де можливість пом'якшення покарання була поставлена в залежність від категорії тяжкості злочину.
Введення даного обмеження було неоднозначно сприйнято теорією та судовою практикою. Висловлювалися доводи як за, так і проти надання можливості призначати менш суворе покарання особам, що вчинили злочини невеликої тяжкості.
Так, визнаючи обґрунтованість такого обмеження, М.І. Бажанов, В.І. Тютюгін відзначали, що: 1) всі санкції за злочини невеликої тяжкості є альтернативними, що дає суду можливість обрати найменш суворий вид покарання з декількох, зазначених у санкції за вчинене, 2) санкції за злочини невеликої тяжкості якщо й передбачають такий вид покарання як позбавлення волі, але з вказівкою лише на його максимальну межу, тому суд може призначати встановлений у ч. 2 ст. 63 КК мінімальний його строк (один рік), не вдаючись до ч. 1 ст. 69 КК; 3) закон надає суду досить широкі можливості для звільнення винного від кримінальної відповідальності (статті 44-48 КК) або покарання (статті 74-79 КК).
Деякі вчені, наприклад, В.Т. Маляренко, навпроти виступили супроти встановленню даного обмеження, бо, на їхню думку, це ставить у нерівне становище засуджених і порушує права людини.
Неоднозначно питання застосування ч. 1 ст. 69 КК вирішувалося й на практиці. Іноді суди, виходячи з того, що особи, які вчинили злочини невеликої тяжкості не можуть бути поставлені в гірші умови порівняно з особами, що вчинили більш тяжкі злочини, призначали більш м'яке покарання, ніж передбачено законом. Однак прокуратура опротестовувала дані рішення та ініціювала їх скасування.
Згодом Рішенням Конституційного Суду України від 2 листопада 2004р., положення ч. 1 ст. 69 України, які унеможливлювали призначення більш м'якого покарання особам, що вчинили злочини невеликої тяжкості, були визнанні такими, що суперечать Конституції України (є неконституційними). Пізніше Законом України від 22 грудня 2006 р., який спирався на дане Рішення Конституційного Суду, зазначені положення були виключені із тексту ч. 1 ст. 69 КК.
Наявність в КК інституту звільнення від покарання або його відбування не може служити альтернативою обов'язку суду щодо обрання міри покарання відповідно до тяжкості вчиненого злочину та особи винного (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК). Тому необхідність в зниженні суворості призначуваного покарання з використанням ст. 69 КК не може бути компенсована за рахунок застосування норм інституту звільнення від покарання або його відбування. Призначення більш м'якого покарання та звільнення від покарання або його відбування необхідно розглядати як самостійні способи пом'якшення кримінальної відповідальності. Спираючись на наведене, прийняття законодавцем рішення щодо розширення сфери застосування ст. 69 КК на даному етапі, в рамках чинного КК України є цілком обґрунтованим і раціональним. Водночас, не можна погодитися з деякими аргументами, які були висловленні на підтримку змін, внесених до ст. 69 КК. Так, зауваження викликає Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р., що положення ч. 1 ст. 69 України, які виключали можливість призначення більш м'якого покарання особам, що вчинили злочини невеликої тяжкості, суперечили Конституції України (були неконституційними).
Обґрунтовуючи свою правову позицію, Конституційний Суд відзначив, що згідно з ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається та діє принцип верховенства права. Верховенство права − панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави втілення його в правотворчу і правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які своїм змістом повинні відповідати ідеям соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.
2.2Підстави призначення більш мякої міри покарання
Конструюючи санкції статей КК, законодавець прагне надати суду максимальні можливості для індивідуалізації покарання. Проте різноманіття життєвих ситуацій, різні комбінації обставин, що помякшують покарання, дані, які певним чином характеризують особу винного, - усе це може привести суд до висновку, що навіть мінімальне покарання в межах відносно-визначеної санкції або обрання найбільш мякого його виду в альтернативній санкції є надто суворим, не відповідає тяжкості вчиненого і тим самим не збігається з тими цілями, які сформульовані в ст. 50 КК. Маючи на увазі зазначені ситуації, ст. 69 КК надає суду право в особливих, виняткових випадках вийти за межі санкції статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, і призначити покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції, або перейти до іншого, більш мякого виду покарання, у цій санкції не передбаченого. Отже, ст. 69 КК є своєрідним корективом (доповненням, уточненням) приписів, які передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і згідно з якими суд призначає покарання, як правило, у межах санкції статті Особливої частини КК.
Як підстави застосування ст. 69 КК закон виділяє дві групи чинників: а) наявність у справі кількох обставин, що помякшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) дані, які певним чином характеризують особу винного.
Обставини, що помякшують покарання, як одна з підстав застосування ст. 69 КК, мають відповідати певним вимогам. По-перше, наявність лише однієї такої обставини в справі виключає можливість застосування ст. 69 КК. Їх повинно бути обовязково кілька - не менше двох (п. 8 постанови Пленум Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. „Про практику призначення судами кримінального покарання). При цьому суд враховує як обставини, що помякшують покарання, не лише ті з них, які передбачені в ч. 1 ст. 66 КК, а й ті, які визнаються судом такими на підставі ч. 2 ст. 66 КК.
По-друге, ці обставини повинні знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину істотно, тобто настільки, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було б у цьому випадку явно недоцільним. У судовій практиці обставинами, які свідчать про доцільність застосування ст. 69 КК, найчастіше визнають запобігання винним шкідливих наслідків злочину і добровільне відшкодування збитку, вчинення злочину через збіг тяжких особистих обставин і відсутність тяжких наслідків, щире каяття винного й активне сприяння розкриттю злочину, другорядну роль у вчиненні злочину, хворобу засудженого та інші несприятливі умови його життя, неправомірну поведінку потерпілого і вчинення злочину через службову залежність винного тощо.
Однією з підстав застосування ст. 69 КК є дані про особу винного, які можуть бути як повязані, так і не повязані зі вчиненим ним злочином. При врахуванні особи винного беруться до уваги: зразкова поведінка в побуті як до, так і після вчинення злочину, чесна трудова діяльність, позитивна характеристика, прагнення помякшити заподіяну шкоду, сприяти в розкритті злочину тощо. Головне полягає в тому, що у всіх таких випадках повинні бути встановлені такі позитивні дані про особу винного, які дають суду можливість дійти обґрунтованого припущення про те, що призначення більш мякого покарання, ніж передбачено законом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей.
2.3Порядок призначення більш мякої міри покарання
Відповідно до ст. 69 КК України 2001 р. за наявності необхідних підстав суд може: а) призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК), б) перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин (ч. 1 ст. 69 КК); в) не призначити таке додаткове покарання, яке передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний, як обов'язкове (ч. 2 ст. 69 КК). Як видно законодавець помістив правила пом'якшення основних і додаткових покарань у різні частини ст. 69 КК. Така структура ст. 69 КК викликала в наукових кругах дискусію щодо кількості способів помякшення міри покарання, що закріплені в ст. 69 КК. Деякі вчені виділяють п'ять варіантів пом'якшення покарання, у той час як інші дотримуються думки, що в ст. 69 КК зафіксовано лише три варіанти.
Так, В.І. Тютюгін називає наступні варіанти призначення більш м'якого покарання:
1.призначення основного покарання, передбаченого в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, але нижче від його найнижчої межі, встановленої в цій санкції;
2.призначення основного покарання, не зазначеного в санкції статті Особливої частини КК, але яке є більш м'яким порівняно з тим, що передбачено в санкції;
.непризначення додаткового покарання, яке вказане в санкції як обов'язкове;
.призначення основного покарання нижче від його найнижчої межі, встановленої в санкції, і одночасна відмова від призначення обов'язкового додаткового покарання;
.перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не передбаченому в санкції, з одночасним незастосуванням обов'язкового додаткового покарання.
Виходячи із особливостей такої комплексної міри покарання, яка складається із основного та додаткового покарань, можна стверджувати, що й порядок її пом'якшення також може мати складний, комплексний характер. Іншою мовою пом'якшити таку міру покарання можна шляхом: а) пом'якшення тільки основного покарання, б) пом'якшення тільки додаткового й в) одночасного пом'якшення і основного, і додаткового покарань.
Так, наприклад, якщо суд визнає необхідним застосувати ст. 69 КК при призначенні покарання особі, що засуджується за ч. 2 ст. 201 КК, він може: 1) призначити позбавлення воля на строк менший, ніж пять років з одночасним застосуванням конфіскації майна; 2) призначити інший, більш мякий вид основного покарання, ніж позбавлення волі (наприклад, обмеження волі), і одночасно застосувати конфіскацію майна; 3) не призначити обовязкову конфіскацію майна; 4) призначити позбавлення воля менш, ніж пять років, і не призначити обовязкову конфіскацію майна; 5) призначити інший, більш мякий вид основного покарання, ніж позбавлення волі, і не призначити обовязкову конфіскацію майна.
Крім сказаного слід зазначити, що деякі види основних і додаткових видів покарання не можуть бути одночасно призначені, тобто не можуть сполучатися між собою. Оскільки в чинному КК дана ситуація безпосередньо не врегульована, тому іноді в тих випадках, коли при застосуванні ч. 1 ст. 69 КК призначається таке основне покарання, яке стосовно обовязкового додаткового покарання, передбаченого в санкції за вчинений злочин, є більш мяким або тотожним йому, при відмові від цього додаткового покарання суд одночасно застосовує частини 1 і 2 ст. 69 КК.
Отже, правове значення приписів ст. 69 КК вбачається в тому, щоб не просто знизити суворість призначуваного покарання, а щоб правообмеження, які застосовуються в цьому випадку, максимально відповідали би тяжкості вчиненого і особі винного та могли сприяти найбільш повному досягненню цілей, що стоять перед кримінальним покаранням. Тому цілком правомірним уявляється спільне застосування частин 1 і 2 ст. 69 КК при призначенні більш м'якого покарання, а саме пом'якшення основного покарання з одночасною відмовою від призначення обов'язкового додаткового покарання.
Положення ст. 69 КК, що закріплюють допустимі способи пом'якшення покарання, у той же час не обмежують судовий розсуд в питанні вибору того чи іншого варіанту. Проте, слід визнати, що суд не завжди вільний самостійно обрати спосіб призначення менш суворого покарання. Як показує аналіз кримінального закону, вид і межі санкції статті Особливої частини КК істотно впливають на вибір варіанту пом'якшення покарання.
. Призначення основного покарання нижче від найнижчої межі санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК) полягає в тому, що суд, при пом'якшенні покарання, обирає той самий вид основного покарання, який безпосередньо фігурує в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний, але в іншому, більш низькому розмірі. При цьому, як це прямо зазначено в ч. 1 ст. 69 КК, суд не може вийти за мінімум, встановлений законом для цього виду покарання в Загальній частині КК.
. Такий спосіб призначення менш суворого покарання, як призначення іншого, більш м'якого виду основного покарання, ніж передбачено в санкції відповідної статті Особливої частини КК, повинен ґрунтуватися на дотриманні двох вимог. По-перше, у таких випадках призначенню підлягає інший вид основного покарання, тобто такий, який безпосередньо в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний, не передбачений. По-друге, призначуване основне покарання має бути менш суворим, ніж основні види покарання, що містяться в цій санкції.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 69 КК, закон не встановлює яких-небудь обмежень, умов щодо переходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання. Однак це не означає, що суд має абсолютну свободу в виборі виду менш суворого основного покарання. Як відомо, чинний КК обмежив сферу застосування окремих видів покарання. Деякі з них не можуть призначатися окремим категоріям засуджуваних (наприклад, ч. 3 ст. 56, ч. 2 ст. 57, ч. 3 ст. 60 КК). Тому при переході до іншого, більш м'якого покарання, суд повинен враховувати не тільки положення ст. 51 КК, а також і особливості застосування окремих видів покарання (статті 53-64 КК).
. У ч. 2 ст. 69 КК передбачений ще один спосіб призначення більш м'якого покарання − це непризначення додаткового покарання, передбаченого в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний, як обов'язкове. Як випливає з самого найменування даного варіанту пом'якшення покарання, суд може використовувати його лише за наявності сукупності наступних умов, а саме, якщо санкція статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний: а) безпосередньо передбачає додаткове покарання, яке до того ж б) фігурує в цій санкції як обов'язкове.
Аналіз змісту ст. 69 КК свідчить, що перераховані в ній способи призначення більш м'якого покарання, передбачені як альтернатива один одному, а вибір варіанту пом'якшення наданий на розсуд суду. Однак необхідно визнати, що в деяких випадках відмова від призначення обов'язкового додаткового покарання при пом'якшенні покарання з використанням ст. 69 КК може мати вимушений характер. На наш погляд, така ситуація можлива у випадках, коли при призначенні покарання із застосуванням ч. 1 ст. 69 КК, суд переходить до такого виду основного покарання, яке не може сполучатися з передбаченим у цій санкції обов'язковим додатковим покаранням. Особливо це стосується випадків, коли суд, призначаючи більш м'яке покарання, замість позбавлення волі застосовує, наприклад, виправні або громадські роботи, або штраф, водночас як у санкції статті за вчинений злочин передбачена обов'язкова конфіскацію майна.
У випадку пом'якшення покарання шляхом переходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції за вчинений злочин, суд може: 1) обрати лише такий вид основного покарання, який не є тотожним або однорідним обов'язковому додатковому покаранню, передбаченому в цій санкції, або 2) призначити основне покарання, яке за змістом правообмежень є тотожним або однорідним обов'язковому додатковому покаранню, що фігурує в цій санкції, але відмовитися від призначення цього обовязкового додаткового покарання, тим самим застосувати ще й ч. 2 ст. 69 КК.
Відповідно до другого правила сполучення основного і додаткового видів покарання, останнє не може бути більш суворим, ніж основне, бо саме основне покарання покликане забезпечувати ключовий, вирішальний характер кримінально-правового впливу на винного. При визначенні ступеня суворості виду покарання необхідно керуватися ст. 51 КК, в якій всі види покарання розташовані в певній послідовності, а саме від менш до більш суворого, причому, незалежно від порядку їх призначення − основне чи додаткове. Оскільки конфіскація майна в ст. 51 КК розташована вище таких видів покарання, як арешт, обмеження волі і тримання в дисциплінарному батальйоні, то можна стверджувати, що дане додаткове покарання закон визнає менш суворим порівняно з перерахованими видами покарання. Отже, якщо, наприклад, застосовуючи ч. 1 ст. 69 КК, суд замість позбавлення волі призначить тримання в дисциплінарному батальйоні або обмеження волі, або арешт, то він цілком може застосувати конфіскацію майна, якщо вона передбачена в санкції статті.
Що ж стосується таких основних покарань, як службові обмеження для військовослужбовців, виправні роботи, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф, то ці види покарання є менш суворими, ніж конфіскація майна, у зв'язку з чим, на наш погляд, при їх призначенні суд змушений буде відмовитися від застосування обов'язкової конфіскації майна, бо інше призвело б до порушення принципу додатковості.
Схожа ситуація простежується й у випадках, коли суд при пом'якшенні покарання переходить до такого виду покарання, як штраф. Відповідно до положень ст. 51 КК, штраф − найменш суворе покарання. Тому, виходячи із зазначених правил сполучення основних і додаткових видів покарання, до нього не може бути приєднане жодне з додаткових покарань, бо всі вони є більш суворими. Тому уявляється необґрунтованим спільне застосування штрафу як основного покарання і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю в якості додаткового. Вважаємо, що у тих випадках, коли суд, застосовуючи ч. 1 ст. 69 КК, переходить до такого основного покарання як штраф, не може бути призначене будь-яке додаткове покарання, у тому числі і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, якщо в санкції, за якою засуджується винний, дане покарання передбачене як обов'язкове, тобто потрібно застосувати одночасно частини 1 та 2 ст. 69 КК.
покарання злочин майно
Висновки
Стаття 69 КК надає суду право в особливих, виняткових випадках вийти за межі санкції статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, і призначити покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції, або перейти до іншого, більш мякого виду покарання, у цій санкції не передбаченого. Отже, ст. 69 КК є своєрідним корективом (доповненням, уточненням) приписів, які передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і згідно з якими суд призначає покарання, як правило, у межах санкції статті Особливої частини КК.
Передумовою застосування ст. 69 КК є вчинення особою злочину певного ступеня тяжкості: вона може застосовуватися при призначенні покарання лише за злочини середньої тяжкості (ч. 3 ст. 12 КК), тяжкі (ч. 4 ст. 12 КК) або особливо тяжкі (ч. 5 ст. 12 КК). Як підстави застосування ст. 69 КК закон виділяє дві групи чинників: а) наявність у справі кількох обставин, що помякшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) дані, які певним чином характеризують особу винного.
Призначення більш мякого покарання, ніж передбачено законом, можливо за наявністю лише двох розглянутих підстав застосування ст. 69 КК у їх єдності та сукупності. Якщо судом установлені тільки обставини, що помякшують покарання, або лише позитивні дані про особу винного, тобто лише одна із зазначених підстав, - застосування ст. 69 КК є неприпустимим.
Призначення більш мякого покарання може здійснюватися судом шляхом використання для цього одного з таких варіантів застосування ст. 69 КК.
Рішення суду про застосування ст. 69 КК має бути належним чином умотивоване у вироку суду.
Використані джерела
Нормативно-правові акти
1.Конституція України від 28 червня 1996р. / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30.
2.Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, N 25-26, ст.131.
3.Про внесення зміни до статті 69 Кримінального кодексу України. - Закон України від 22 грудня 2006 р. № 527-V // Від. Верх. Ради України. - 2006. - № 11. - Ст. 96.
4.Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа № 1-33/2004 про призначення більш мякого покарання) // [Вісник Конституційного Суду України. − 2004. − № 5. − С. 38-46.
.Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа № 1-33/2004 про призначення більш мякого покарання) // Вісник Конституційного Суду України. −2004.−№ 5. −С. 38-46.
.Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. „Про практику призначення судами кримінального покарання - Законодавство „ЛІГА.
Спеціальна література
7.Александров Ю.В. Кримінальне право України: Загальна частина : підруч. / Александров Ю.В., Антипов В.І, Володько М.В. - К. : Правові джерела, 2002. - 451 с.
.Гольтцендор Ф. Вступительный очерк уголовного права // Юридический вестник. - 1874. −Кн. 5-6. − С. 81-141.
9.Демченко В. Принципи кримінального законодавства стосовно випадків призначення покарання більш мякого, ніж передбачено санкцією кримінального кодексу // Актуальні проблеми держави і права: Зб.наук. пр.- Одеса: Юрид. лит-ра, 2003. - Вип.18. - 968 с. - С.810-813.
10.Евдокимова Е.В. Назначение более мягкого наказания, чем предусмотрено законом: исторический аспект // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2005. - Вип. 73. - С. 189-196.
11.Евдокимова Е.В. Некоторые вопросы назначения наказания за преступления небольшой и средней тяжести // Держава і право: Зб. наук. пр. Спецвипуск. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - Т.2. - С. 155-160.
.Евдокимова Е.В. Некоторые проблемы назначения наказания // Право і безпека. - 2004. - Т. 3, № 4. - С. 64-66.
.Евдокимова Е.В. Применение ст. 69 УК Украины за преступления в сфере хозяйственной деятельности // Відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності: Матер. наук.-практ. конференції 5-6 жовтня 2005 р. - Х.: Вид-во Кроссроуд, 2006. - С. 45-47.
.Євдокімова О.В. Загальні засади і спеціальні правила призначення покарання // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб./ Відп. ред. В.Я. Тацій. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2005. - Вип. 78. - С. 169-175.
15.Кистяковский А.Ф. Исследование о смертной казни. − Тула: Автограф, 2000. − 272 с.
.Кримінальне право України: Загальна частина / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.;За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2007. - 671 с.
17.Кримінальний кодекс України: Наук.-практ. коментра / За заг. Ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. ─ К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. ─ 1196 с. ─ С. 244.
18.Кримінальний кодекс України: Наук.-практ. коментра / За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. − К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. − 1196с.
19.Маляренко В.Т. Про покарання за новим Кримінальним кодексом України. − К.: Фонд «Правова ініціатива», 2003. - 156 с.
20.Немировский Е. Я. Советское уголовное право // Антологія української юридичної думки. В 10 т. - Т. 7. - К.: Юр. Книга, 2004. - С. 527-531.
21.Немировский Э.Я. Учебник уголовного права: Общая часть.− Одесса: Изд-е Акцион. Южно-Русского общества Печатного дела, 1919. − 379 с.
22.Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р./ Національна академія наук України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, Інститут української археографії та державознавства ім. М.С. Грушевського. − К.: АТ «Книга», 1997. − 549 с.
23.Тютюгин В. И. Соотношение норм Общей части УК Украины о наказании и санкций статей Особенной части // Питання боротьби зі злочинністю: Збірник наукових праць. - Х.: Право, 2006. - Вип. 78. - 190 с. - С. 102-110.
24.Уголовное право Украины: Ч. Общая и Особенная. Учебник / Под ред. Е.Л. Стрельцова. - Х.: ООО «Одиссей», 2002. - 672 с.
25.Фріс Л.П. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів- К.: Атіка, 2004.- 488 с.