Ізраїльсько-Іудейська держава
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
Кафедра теорії держави і права
Курсова робота
на тему :
« Ізраїльсько-Іудейська держава»
Київ - 2015
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І.СТВОРЕННЯ ІЗРАЇЛЬСЬКО-ІУДЕЙСЬКОГО ЦАРСТВА
РОЗДІЛ ІІ. РОЗПАД ІЗРАЇЛЬСЬКО-ІУДЕЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
ВИСНОВОК
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Ізраїльсько-іудейське царство було одним з найважливіших державних утворень у близькосхідному регіоні і справило на навколишні держави та регіон загалом велике значення.
Актуальність теми. Дослідження Ізраїльсько-іудейського царства в умовах збільшення ваги близького сходу на геополітичній карті світу має надзвичайно важливе значення, оскільки раніше в наукових колах цей регіон був обділений значною увагою.
Мета. Метою є дослідження Ізраїльсько-іудейського царства.
Завдання.
1.визначити основні етапи становлення Ізраїльсько-іудейського царства.
.проаналізувати розпад Ізраїльсько-іудейської держави
.створити узагальнюючі висновки
Обєкт. Обєктом дослідження виступає Ізраїльсько-іудейська держава.
Предмет. Предметом дослідження становлення, розвиток та падіння Ізраїльсько-іудейської держави.
Методи. У даній роботі автором були використані такі методи, як:
1.метод індукції
2.метод дедукції
.історичний метод
.метод аналізу
.порівняльно-правовий метод
Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. У першому розділі «Створення Ізраїльсько-іудейської держави» автор дослідив період, який передував заснуванню Ізраїльсько-іудейської держави, детермінанти що вплинули на створення такого державного утворення та власне інші питання повязані з цим періодом. Другий розділ має назву «Період царювання Давида та Соломона». В даному розділі досліджені основні періоди розвитку за царювання Давида та Соломона.
«Розпад Ізраїльсько-іудейської держави» - назва третього розділу. У даному розділі автор досліджує та аналізує період розпаду Ізраїльсько-іудейської держави.
Найбільш вагомим внеском у розроблення питань з Ізраїльсько-іудейського царства стали праці, зокрема, таких науковців, як: Крижанівський О.П., Горохов А.А., Сафронов В.А., Шеметова Н.Ю. та інші.
РОЗДІЛ І. СТВОРЕННЯ ІЗРАЇЛЬСЬКО-ІУДЕЙСЬКОГО ЦАРСТВА
Поступове утворення Ізраїльсько-Іудейської держави відображене в основному у творах біблійних Пророків. Більшість дослідників посилались на такі джерела. Тантлевський И.Р зазначає, що локальні спроби встановлення царської влади в Ізраїлі мали місце ще в епоху Суддів. Проникнення давньоєврейських племен у Палестину не було короткостроковим і не супроводжувалося повним знищенням місцевого ханаанського населення, його суспільства і культури. Тому так звана «епоха суддів» характеризувалася тривалим співіснуванням і взаємовпливом двох різних структур - міського станово-класового суспільства ханаанців і родоплемінного суспільства древніх євреїв. Основною одиницею соціальної організації древніх євреїв був батьківський рід (Мішпаха), у колективній власності якого була земля. Рід мав загальні святкування і загальне місце поховання, його члени були повязані обовязком кровної помсти і взаємодопомоги, майно мало залишатися в роду, неодмінним атрибутом якого була генеалогія. До складу кожного роду входили великі батьківські сім'ї (бетаб), що складалися з трьох, чотирьох поколінь нащадків одного батька , що володіли наділом родової землі, що відповідали за злочини, що здійснюються їх членами, і т.п. Кожен індивід був нерозривно повязаний зі своєю великою родиною, родом і племям, і тому повне позначення вільної людини складалося з особистого імені, по батькові, назви великої батьківської сім'ї, назв роду і племені. Вищою, відносно стабільною одиницею було племя, або «коліно» (матте, шебет). Однак характерне для старозавітної традиції уявлення про споконвічність дванадцяти «колін», нащадків синів патріарха Якова, зародилося в пізніший час, відображаючи зростаюче з часом відчуття міжплемінної спільноти, що не усувало відособленість племен і нерідкі міжплемінні протиріччя і зіткнення. Проте відчуття міжплемінної спільноти, але головним чином необхідність взаємодії та взаємодопомоги у підкоренні ханаанських держав сприяли утворенню союзу (амфіктіонії), як стверджує старозавітна традиція, а різних за своїм складом, нетривких і нетривких племінних союзів, що мали своїми центрами шановані святилища в Бет, Гілгалі, Сихемі, Шіло та ін.. Ці союзи, як правило, очолювалися радою ватажків (неси), але в екстраординарних ситуаціях висувалися, так звані, судді (шопет), що виконували функції тимчасових військових і цивільних вождів. «Судді» сприймалися й визнавалися «обранцями» бога, були відзначені печаткою особливої близькості до божества. Така «богообраність» (харісма) могла стати і стала потужним імпульсом для честолюбних устремлінь окремих «суддів», наприклад Гідеона і його сина Авимелеха («Батько мій цар») в першій половині XI в . до н... Проте їх спроба утворення більш міцного, ніж союз «колін», обєднання виявилася передчасною. Знадобилися десятиліття соціально-економічного розвитку давньоєврейських «колін», щоб усвідомлення необхідності встановлення царської влади стало більш виразним і більш загальним.
Така пора наступила в середині XI ст. до н.е., коли посилився натиск філістимлян, тиск східних сусідів - споріднених за мовою і походженням аммонітян, моавитян і едомітян, тривав опір ще незалежних ханаанських держав. У цих умовах серед частини родової знаті і впливового жрецтва зародилося прагнення до створення міцної централізованої влади, що знайшла своє вираження у вимозі - заклику: «... постав над нами царя, щоб він правив нами, як у всіх народів. Проте існували також сильні антимонархічні тенденції, настільки чітко виражені в лютій ненависті проти царської влади : «... Оце буде право царя, що царюватиме над вами: він візьме синів ваших і поставить собі в колісниці свої... І дочок ваших візьме, щоб вони складали масті, варили страву і пекли хліб. І поля ваші, і виноградники, їхні оливки ваші найкращі візьме і віддасть слугам своїм. І від посіву та з ваших виноградників ваших десятину візьме і віддасть своїм сановникам і слугам.
Так , відповідно до книги Суддів, гл. 9, син Гідона (Йерубба'ала) і його ханаанської служниці Авімелех був проголошений жителями древнього культового центру Шехема царем « і панував над Ізраїлем три роки». Жителями Шехема, по всій ймовірності, були тоді по переважно ханаанці, для яких царська влада була здавна знайома, і це сприяло проголошенню Авімелехом себе саме «царем». Авімелех був убитий в ході повстання проти нього Шехема та прилеглих поселень, ймовірно, ближче до кінця першої половини XI в . до н. е.. Показово, що саме імя - ' Авімелех, означає - «мій батько - цар». Це перший ізраїльський антропонім, що включає термін «цар». Так само звали філістимського царя міста Гера-ра). Потрібно зауважити, що опис спроби Авімелеха запанувати в Шехемі супроводжується в книзі Суддів антимонархічною притчею, вкладеною в уста молодшого сина Гідона Іо-тама. Батько Авімелеха, Гідон, син Йоаш, з Офри, з коліна Менашше, був покликаний врятувати Ізраїль від мідянитян. Після перемоги над мідянитянами йому було запропоновано, проголосити себе царем але він відмовився.
Першим царем Ізраїля був Саул. Монархічне правління в Ізраїлі встановлюється близько 1030 р. до н. е.. з помазанням Самуїлом Саула (Шаула), сина Кіша, з коліна Веніамина - традиційно першого ізраїльського царя. Згідно деяких джерел, Саула коронували царем в місті Гілгал. Заслуговує уваги той факт, що розповідь першої книги Самуїла про царювання Саула супроводжується антимонархічним памфлетом, аналогічно тому, як це мало місце в оповіданні про царювання Авімелеха.
Багато дослідників вважають, що основним чинником, який призвів до встановленення монархії в Ізраїлі це загроза з боку філістимлян, які вважались основним ворогом ізраїльтян в цей період. За межами Біблії філістимляни вперше згадуються в написі в храмі Амона в Медінет-Хабу поблизу Фів і Великому папірусі Харріса, які повідомляють про нашестя на Єгипет на восьмий рік правління фараона Рамзеса III народів моря. Ці народи мігрували головним чином з Егейсько-Малоазійського регіону (згідно напису з Медінет- Хабу, із земель хеттів, Кілікії, Західної Анатолії, Кіпру; земля Амурру (в Лівані) згадується в якості їх головної опорної бази). З їх експансією, ймовірно, пов'язано падіння хетської держави. У документах з Тель ель-Амарні зустрічається найменування для позначення найманців, службовців в єгипетській армії, а народ Лукку (лікійці) характеризується як піратський. В одному угаритському тексті XIII ст. до н.е. Сікула характеризуються як «народ, що живе на кораблі». Шердані служили в якості найманців у Рамзеса І. Відомо, наприклад, про їх участь у битві при Кадеш (на річці Оронт в Сирії) проти хетів.
Судячи з даних археологічних розкопок, Ізраїль до кінця першої фази залізного століття - у другій половині XI ст. до н. е. . - представляв собою переважно суспільство землеробів і скотарів без будь-якої реальної централізованої організації та адміністрації. Чисельність ізраїльтян на захід від Йордану становила до кінця XI ст. до н. е.., за приблизними оцінками , 50 тис. людей. Юридично все землеволодіння будувалося за двома схемами: більш архаїчного общинного володіння з запереченням приватної власності на землю, з правом обмеженого користування нею іншими особами великими землевласниками або тими ж громадами.
Саул був, ймовірно, близьким до релігійного руху і, як можна припустити, в певній мірі боровся за чистоту монотеїзму, зокрема, судячи з біблійних джерел активно виступив проти давнього і широко поширеного в Ханаані культу духів предків, участь у якому забороняє «закон божий». Деякі вчені вважають, що прихильність монотеїзму велася ще від Мойсея і що до цього мав відношення Єгипет. Такі висновки вчені роблять з порівняння таких текстів, як Гімн Атону і Псалом 103, що ніби наочно доводить існування в Біблії важливих мотивів запозичення з єгипетської культури, вірніше, ехнатонівського вчення про Атона. Цар, доблесний воїн, провів реорганізацію військових сил і створив постійну армію, що складалась здебільшого з добровольців, частиною з ополченців. Військо ділилось на «тисячі » і «сотні». На чолі армії Саула був його двоюрідний брат.
Саул воював з моавитянами, аммонітянами, едомітянами, з арамейським царством цова-цовського Сирією та амалекітянами. Втім, деякі дослідники висловлюють в цьому сумнів, вважаючи, що дані пасажі є транспозицією подій часів Давида. Саул почав обдаровувати своїх наближених земельними наділами («поля», «виноградники»), що значно похитнуло племінний лад і уклад. Це були, ймовірно, землі, здебільшого відірвані від філістимлян та інших сусідніх народів, так що жодне з колін не могло вимагати передати ці землі їм. Аналогічна практика засвідчена в угаритських документах ( XIV -XIII ст. до н.е.. При Саулі починає складатися адміністративний апарат. Крім первосвящеників і головнокомандуючого армією царя, в тексті Першої книги Самуїла згадується «керівник пастухів Саулових», «раби» царя, тобто, ймовірно, чиновники, офіцери, охоронці, гвардійці-охоронці та інші особи при дворі царя.
Всі ці заходи дозволили Саулу здобути ряд перемог над філістимлянами та іншими сусідами, але одночасно підсилили опозицію проти нього. Найбільша небезпека для Саула виходила від могутнього південного племені Іуда, до якого належав один з наближених царя і його зять Давид, син Єссея. Честолюбний і розумний, жорстокий, Давид вступив у відкриту боротьбу з Саулом, не гидуючи навіть настільки сумнівним засобом, як тим що разом зі своєю дружиною пішов на службу до ворога давньоєврейських племен - правителя держави філістимлян - Гефа.
Близько 1009 до н. е. після тривалої підготовки філістимляни, сконцентрували всі свої сили, прорвалися в Ізраїльську долину. Щоб перешкодити поділу території країни Ізраїлю надвоє, Саул змушений був спуститися зі своєю армією з гір на рівнину, де у філістимлян, що мали колісниці, була значна перевага. Вирішальний бій з філістимлянами стався біля гори Гілбоа. У жорстокій битві поліг Саул і його три сини, ізраїльська армія була розбита. Філістимляни ж захопили Бет-Шеан і фактично стали контролювати більшу частину країни. Обезголовлене тіло Саула і тіла його синів були повішені Філістимлянами на стіні Бет-Шеана. Але жителі по той бік Йордану Йавеш-Гілада, яких Саул колись врятував від аммонітян, взяли його тіло і тіла його синів зі стіни, принесли в своє місто, спалили, а кістки їх поховали там під тамариском, згодом Давид перезаховав останки Саула та Йонатана в їх родову гробницю. На думку багатьох дослідників, негативні тенденції в описі Саула в Першій книзі Самуїла зявилися в результаті пізнішої редактори за царя Давида. Проте з глав Святого Письма, присвячених царю Саулу, вимальовується образ сильного правителя, який заклав основи ізраїльської державності, і великого воїна. Саме таким він постає в Плачі Давида по смерті Саула та його сина Йонатана, що містився в дуже древній поетичній збірці, Книзі Праведного, і включеній в Другу книгу Самуїла.
Таким чином боротьба євреїв і філістимлян за контроль над землями стала поштовхом до створення єврейського царства.
РОЗДІЛ ІІ. РОЗПАД ІЗРАЇЛЬСЬКО-ІУДЕЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
ізраїльський іудейський царство соломон
Після смерті Соломона Ізраїльсько-Іудейське царство розпалось на Північне і Південне. Йаровам був покликаний сіверянами, представники яких зібралися в древньому ізраїльському культовому центрі Шехема. Сюди ж приїхав для коронації і син Соломона Рехавам зі своєю радою, будучи, мабуть, добре обізнаний про заколотницькі настрої північних колін. Про це свідчить уже той факт, що цар погодився коронуватися не в Єрусалимі, а на півночі, в Шехемі. Ізраїльтяни зажадали від Рехавама полегшити повинності, якими обтяжив їх його батько, Соломон. Схильний до деспотизму Рехавам не послухався своїх досвідчених старих радників, які рекомендували цареві поступитися на даному етапі народним вимогам, але почув поради молодих які закликали царя в грубій формі відхилити вимоги і показати, що він сильніший за свого батька.
Так закінчилася епоха єдиної країни Ізраїлю, що тривала близько ста років. На місці Ізраїльського царства зявляються дві самостійні держави, Іудея (Єгуда) і Ізраїль. Північне царство, Ізраїль (Йісраель), згадується також у джерелах під назвою Ефраїм (за імям найважливішого коліна), Йосип (Йосеф батько Ефраїма і Менашше) і Самарія. Території Іудеї та Ізраїлю у своїй сукупності не досягали кордонів єдиного Ізраїлю - вони виявилися нездатними зберегти владу над чужоземними країнами, що входили до складу царства Давида і Соломона. За кількістю населення, територіально (у тому числі за площею найбільш родючих областей) та економічно, Ізраїль перевершував Іудею. Робоча сила і надлишки, які раніше спрямовувалися на потреби Єрусалиму, тепер залишалися в самому Північному царстві.
Іудея, що включала в себе землю Йехуди і ймовірно більшу частину землі Веніамина (Південне коліно Шимона було асимільоване Йехудою, імовірно, вже на ранньому історичному етапі), відрізнялася тим, що мала політичну стабільність і спадкоємність влади. Це забезпечувалося насамперед тим, що аж до падіння Іудейського царства в 586 р. до н. е. під ударами вавилонян тут правили царі тільки з Будинку Давида (за єдиним винятком: правління цариці Аталйі, дочки ізраїльського царя Ахава, в 841-835 рр. до н. е..). домінуюча сімя була тісно пов'язана з Єрусалимським Храмом, навколо якого концентрувалися священики та Левити. В Ізраїлі ж, розгромлений правлячі царі належали до 10 різних родів або династій. У Північному царстві був великий вплив військових кіл: більшість переворотів здійснювались у військових таборах. Перевороти супроводжувалися жорстоким кровопролиттям, мали місце постійні адміністративні зміни. Різноплемінний склад Ізраїльського царства, суперечливі інтереси його районів, яскравіше виражене, ніж в Іудеї, соціальне розшарування суспільства також сприяли посиленню нестійкості внутрішнього життя країни. Гасла партикуляризму, під якими проходило повстання проти Іудеї, ймовірно, приводили і до інтенсифікації патріархально-родових тенденцій.
Найголовніше те, що Іудея в цілому була більш віддана монотеїзму Єгови, її населення в меншій мірі впадало в язичницькі культи. Незважаючи на те, що єдиний централізований культ «Яхве» тут остаточно затверджується тільки близько 621 р. до н. е., в результаті релігійної реформи іудейського царя Йошійаху. Єрусалим з часу побудови Храму «Єгови» стає головним загальновизнаним святилищем іудеїв, консолідуючим центром народу.
Після повстання в Шехема Рехавам швидко повернувся в Єрусалим, а Йаровам був проголошений північними племенами царем. Спочатку Рехавам, ймовірно, прислухався до поради пророка Шемайі і не почав військових дій проти Ізраїлю однак потім практично весь період його царювання проходить в постійних війнах з мешканцями півночі. При ньому в Іудеї процвітають ідолопоклонство і культова проституція (її учасників називали «псами»). Можливо, все це відбувалося під впливом матері царя, аммонітки з гарему Соломона. Йаровам зробив столицею Північного царства спочатку Шехем, але пізніше переніс свою столицю в Тірцу, ймовірно, сучасне місто Телль-ель-Фара. Цар відновлює давні ізраїльські культові центри з їх традиційною обрядовістю і символікою. Щоб запобігти відвідування мешканцями півночі Храму Господа У Єрусалимі, Йаровам засновує на півдні Ізраїльського царства, у Бет-Елі, і на півночі, в Дані, святилища і встановлює тут статуї золотих тельців, які, ймовірно, повинні були служити, пєдесталами для присутності Бога. У Єрусалимському храмі роль таких пєдесталів, як вважають деякі дослідники , виконували бики, під крилами яких містився Ковчег Завіту. При цьому вказується на те, що в Біблії стосовно Бога вживається епітет «Сидить на керувах». Встановлюючи биків, Йаровам, по всій ймовірності, керувався якимось традиціями, що йдуть від епохи перебування євреїв у Єгипті та періоду виходу звідти.
До служіння в нових святилищах не залучаються священики - аароніди та Левити. Створюється новий стан священиків «з народу». Левитські ж священики концентруються в Іудеї. Йаровам, ймовірно, переніс свято Кучок (Суккот) на місяць пізніше, ніж це було прийнято в Іудеї, можливо, відповідно до давньої традиції північних колін, це співвідноситься з кліматичними та господарськими умовами, що переважали на півночі Палестини.
Припускають також , що Ізраїльський цар ввів цивільний календар, згідно з яким рік починався навесні, на противагу іудейському календарю, відповідно до якого цивільний рік починався восени.
Крім того, вважають, що Йаровам ввів у Ізраїлі систему відліку років царювання, яка практикувалися, наприклад, в Єгипті. Залишок календарного року, в який цар вступив на престол, вважався першим роком його царювання - незалежно від його тривалості. Початок наступного календарного року знаменував початок другого року його царювання (з першого дня Нового року) і т. д.
В Іудеї ж, імовірно, була прийнята система, згідно з якою відлічувалися повні роки царювання імператора, починаючи з першого дня Нового року. Залишок календарного року, в який запанував правитель, розглядався як рік його вступу на престол. Така ж система була прийнята, наприклад, у ассірійців, вавилонян, персів.
У п'ятий рік правління Рехавама, тобто в 926 р. до н. е. на Іудею та Ізраїль здійснив похід єгипетський фараон Шошенк (Ши-Шак). У написі на переможному рельєфі Шошенка на одній зі стін Карнакського храму перераховано близько 150 міст і селищ, зруйнованих фараоном в обох царствах.
Частково переможна стела Шошенка була виявлена і в Мегіддо, одному з найважливіших міст Північного царства. Рехавам відкупився від Шошенка, віддавши йому скарби Храму і царського палацу. Єрусалим не був атакований фараоном. Можливо, фараон виношував плани приєднання території Ханаана до єгипетської держави, як це було в минулому. Проте вплив даного походу виявився швидкоплинним. Наступники Шошенка не продовжували агресивної політики проти Іудеї та Ізраїлю.
Військові дії Іудеї проти Ізраїлю тривали з перемінним успіхом за сина Рехавама Авійаме і його онука Асі. Авійаму у військовому відношенні вдалося перебільшити здобутки Єровоама і захопити багато ізраїльських міст, включаючи Бет-Ел. Ці поразки наблизили падіння династії Єровоама. Його син, цар Надав, і всі його найближчі родичі були знищені воєначальником Башею з коліна Іссахара , що заснував другу династію царів Північного царства. Башею вдалося витіснити іудейські війська з зайнятої ними ізраїльської території і навіть захопити частину північної Іудеї. Іудейський цар Аса, відомий своєю боротьбою з культовою проституцією та ідолопоклонством, змушений був звернутися за допомогою до сирійського царя Бен-Хадада, і надіслав у Дамаск цінні дари з храмових і палацових скарбниць (за що був суворо засуджений Ханані. Бен-Хадад прийняв дари і спустошив ряд ізраїльських міст, включаючи Дан. Наприкінці життя Аса через поганий стан здоров'я призначив своїм співправителем свого сина Йехошафата. Син ізраїльського царя Баші Ела був убитий в столиці Тірца одним з генералів свого батька, Зімрі. Останній, був на троні всього сім днів, зумів знищити весь рід Баші і всіх його друзів. Коли армія, що брала участь в кампанії проти філістимлян, дізналася про вбивство Ели, вона проголосила царем іншого генерала, Омрі - засновника нової ізраїльської династії. Останній захопив Тірц, а Зімрі підпалив царський палац, в якому сам перебував, і загинув у вогні.
ВИСНОВОК
Давид був наступником Саула і запамятався тим, що розширив межі своїх володінь у всіх напрямках. Захоплення Давидом Єрусалиму і фортеці Сіон, яка стала «Градом Давидовим», ліквідуло географічну перешкоду єднання південних і північних колін. Місто, що стало столицею Ізраїлю, знаходилось в центрі країни, в точці перетину стародавніх шляхів і являло собою за місцем розташування неприступну фортецю. При Давиді Ізраїль стає одним з основних центрів сили на стародавньому Близькому Сході. Давид розгромив аммонітян та їх союзника, арамейське військо Хададезера, царя Сирії. Таким чином, в цю епоху царство Давида розповсюдила свій прямий або опосередкований політичний контроль і вплив на території від Червоного моря на півдні до Євфрату на півночі. Ступінь васальної залежності того чи іншого царства від Ізраїлю, а також відмінності між васалом і союзником важко визначити. Царство Давида поповнювало скарбницю, захоплюючи військові трофеї, отримуючи данину від своїх васалів, контролюючи міжнародні торгові шляхи. Особливе значення для економіки Ізраїлю мав торговий союз з фінікійським містом-державою Тир, укладений, імовірно, в кінці царювання Давіда. Переважно землеробський Ізраїль поставляв Тиру сільськогосподарські продукти, отримуючи натомість будівельний ліс. Давид помер приблизно 969 р. до н. е..
Після смерті Давида єврейський трон успадкував його молодший син Соломон. За царювання Соломона Ізраїльсько-Іудейське царство досягло вершини у своєму розвитку. За царювання Соломона зріс міжнародний авторитет староєврейської держави. Соломон уклав вигідний союз із Єгиптом. Єврейський цар завоював сусіднє князівство Едом. Своїм процвітанням царство було в першу чергу зобов'язана контролю над караванними шляхами, зв'язували Сирію і Фінікію з Аравією і Єгиптом. Прийшовши до влади, Соломон поспішив ліквідувати на самому початку внутрішню і зовнішню загрози стабільності свого царювання. Внутрішня загроза полягала в сепаратизмі з боку традиційних племінних соціальних структур, частини армії і духовенства, сил, що групувалися навколо фігури Адонія. Іншим видом сепаратизму були повстання підкорених Давидом народностей. Після смерті Соломона Ізраїльсько-Іудейське царство розпалось на Північне і Південне. Між ними відбувались постійні війни.
ізраїльський іудейський царство соломон
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.Галеевая Я.А. Краткая история Ближнего Востока. Мост трех континентов / Пер. с англ. А.В. Бушуева. - М.: ЗАО Центрполиграф, 2012. - 286 с.
.Горохов А.А. К характеристике времени правления израильского царя Давида в современной зарубежной истриографии // Научные проблемы гуманитарных исследований. - 2011. - № 3. - С.32-37.
.Ігнатьєва І. Відображення виходу євреїв з Єгипту в біблійних та античних джерелах / І. Ігнатьєва // Студії з архівної справи та документознавства . - 2004. - № 11. - С. 266-272.
.История древнего Востока: от ранних государственных образований до древних империй / под ред. А.В. Севидова. - М.: Вост. лит., 2004. - 895 с.
.Историография истории древнего Востока / под ред. В.И. Кузищина. - М.: Высш. шк., 2008. - 719 с.
.Жигульская Е.Ю. Ветхий завет и основы государственности // Современная наука. - 2011. - № 4. - С.21-25.
.Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу. - Київ: Либідь, 2002. - 594 с.
.Крылов А.В. Иудаизм. - М.: Юрайт, 2012. - С. 305-320.
.Мисецкий Е.В. Влияние египетской религии и культуры на картину мира ветхозаветного иудея // Контекст и рефлексия: философия о мире и человеке. - 2012. - № 2. - С.20-37.
.Оберемок Е.Н. Феномен древнееврейского религиозного историзма // Вестник Томского государственного университета. - 2008. - № 1. - С. 72-87.
.Сафронов В.А. История Древнего Востока в Ветхом Завете. - М.: Русская панорама, 2003. - 424 с.
.Тантлевский И.Р. История Израиля и Иудеи до разрушения Первого Храма. - СПб.: Изд-во С.-Петерб.ун-та, 2005. - 402 с.
.Хитrи Ф. Краткая история Ближнего Востока / Пер. с англ. А.В. Бушуева. - М.: ЗАО Центрполиграф, 2012. - 286 с.
.Шеметова Н.Ю. Правовой статус недвижимого имущества по законодательству древнего Египта и Древней Палестины // Сибирский юридический вестник. - 2010. - № 3. - С. 63-68.