Тема: Умови ненасильницького вирішення міждержавних конфліктів

  • Вид работы:
    Реферат
  • Предмет:
    Социология
  • Язык:
    Украинский
  • Формат файла:
    MS Word
  • Размер файла:
    17,69 Кб
Умови ненасильницького вирішення міждержавних конфліктів
Умови ненасильницького вирішення міждержавних конфліктів
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Київський національний університет будівництва і архітектури

Кафедра політичних наук







Реферат

з дисципліни: «Соціологія»

Тема:

Умови ненасильницького вирішення міждержавних конфліктів



Виконав: Говорко Я.В.

студент. групи 44, ПЦБ

Перевірив: доц. Сeмко В.Л.





Київ-2012

Зміст

1. Загальні принципи управління конфліктами

. Особливості міждержавних конфліктів та шляхи їх вирішення

Список використаної літератури

1.Загальні принципи управління конфліктами

Необхідність пошуків засобів регулювання міжнародних конфліктів та управління ними випливає з усвідомлення нової конфліктологічної парадигми мислення: по-перше, належить визнати і вмотивувати значення соціальних конфліктів як щоденного і природного явища соціального життя, його невід'ємного атрибута; по-друге, слід визнати не тільки неминучість конфліктності в суспільстві, а й виявлену та підкреслену конструктивну роль конфліктів у суспільному розвитку; по-третє, маємо усвідомити, що конфлікт можна регулювати і управляти ним. Отож, більшість соціально-політичних конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому рівні та стадії, а головне інструментальне завдання щодо конфлікту повинно бути визначено як управління ним.

Управління конфліктом - врегулювання, розв'язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління надає конфліктному процесові форми, яка забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних утрат, оптимізацію тих чи інших сфер суспільного життя. Позитивні наслідки соціальне-політичного розвитку постають не з конфлікту як такого і не з уявної безконфліктності, а з уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Досить поширеною є думка, що оптимальним варіантом дій відносно конфлікту є запобігання та відвернення. Чи можливо це? Безперечно, однозначної ствердної відповіді у практичному плані нема. Конфлікт виникає, коли порушується консенсус; останній з'являється, коли врегульовується конфлікт. У відносинах соціальних спільностей суперництво та співробітництво є інтегральними частинами більшості конфліктів, тому спроби остаточно відвернути чи усунути конфлікт майже не мають шансів на успіх. Адже існування консенсусу без конфлікту позбавлено сенсу. Інша річ, коли йдеться про відвернення великого, відкритого, тривалого конфлікту. Це реально як у рамках загального попередження будь-яких негативних явищ, так і в кожному окремому випадку. Деякі зарубіжні та вітчизняні дослідники підкреслюють, що управління як таке не може стати формою вирішення суперечностей між об'єктивними потребами розвитку і суспільною оболонкою, в якій воно реалізується. Якщо така оболонка заважає розвиткові, то її слід змінити чи зруйнувати. Раціональне управління не може відвернути або чимось замінити соціальну революцію чи локальні колізії, але воно в змозі надати об'єктивно конфліктному процесові форми, яка здатна забезпечити мінімізацію неминучих утрат і збільшити досягнення. В цьому й полягає суть управління конфліктом.

Для подальшої локалізації конфліктогенного поля дуже важливо знати і вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації. Тут є кілька підходів, їх можна умовно поділити на морально-правовий, примусово-переговірний, силовий, ідеалістичний. Характеристику їм дають як зарубіжні, так і вітчизняні фахівці: А. Філлі, Р. Даль, М. Амстутц, П. Шаран, О. Чумиков та ін. Зупинимося на стислій характеристиці змісту даних підходів, оскільки детальне їх вивчення й застосування є досить перспективним в Україні.

Морально-правовий (нормативний підхід) робить можливим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й нав'язати їй свою волю. Але використання цього способу призводить до досить складних наслідків: здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити пасивний опір, що криє загрозу виникнення «подвійного», «заблокованого» конфлікту. Перемога з використанням силової моделі має перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним. Такими засобами користувався тоталітаризм, намагаючись фактично розправитися з конфліктами. Цей підхід веде до поглиблення конфліктів, зростання їх кількості та складності, а тому викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.

Чи означає це, що силова модель взагалі не може використовуватись? Н.Р. Даль вважає, що в умовах демократії застосування сили можливе, але тільки щодо меншин, які не мають солідарної підтримки в суспільстві. Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у випадках порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян, суспільства в цілому. Цей силовий механізм не лише перешкоджає, а й служить підтримці суспільної свідомості. Але треба враховувати й таке: якщо для діючої влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення поставленої мети, вона врешті-решт перетворюється на інструмент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. На підтвердження цього можна назвати науковий проект західних учених Ч.О. Гондріха і Т. Каплоу, які провели дослідження тенденції виникнення і врегулювання конфлікту на основі порівняльного аналізу у США, Франції та Німеччині. Вони дійшли висновку, що аналіз даних про конфлікти, отриманих у процесі дослідження у трьох провідних індустріальних країнах, засвідчив тенденцію до витіснення насильницьких форм вирішення конфліктів ненасильницькими. Тому мирне пристосування є не лише гуманним, а й конструктивним способом вирішення конфліктів.

Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або примусово переговірним. Суть конфлікту за такого підходу розглядається як вроджене прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир'я, що довготривалої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішення, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є актуальним з огляду на суперечливі колізії становлення нових економічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сторони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовідносини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат, але зрештою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без явного чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Існує чимало теоретичних рекомендацій щодо застосування даного підходу, зокрема А. Філлі та П. Шарана. Багато вітчизняних політиків кінця 80-х - початку 90-х рр. вважали такий спосіб, як компроміс, найкращим для розв'язання конфліктів.

Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, забуваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові взаємоприйнятні. У процесі реалізації цього способу важливо зрозуміти: оскільки вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Останнім часом дослідники особливу увагу звертають на аналіз маловивченої проблеми вибору поведінки в конфліктній ситуації. Вирізняють такі типи поведінки: пряме протиборство чи конкуренція; ухилення; пристосовництво; уступки; співробітництво. Важливу роль в ефективному врегулюванні конфлікту відіграє також вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом. Серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація. Можна запропонувати дещо іншу стадійність управління конфліктним процесом.

Першою дією з управління конфліктом слід вважати його інституціоналізацію - встановлення чіткої процедури врегулювання цього конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних органів і в нормативних актах. У такий спосіб ліквідується розрив між владними структурами й наукою. В даному разі мова повинна йти про конфліктний моніторинг, тобто про інфраструктуру дослідницьких центрів, лабораторій, громадських служб, процедур відстеження й нейтралізації вибухонебезпечних ситуацій.

Наступний етап - легітимізація конфлікту: він має показати, наскільки добрі чи погані норми та правила, що виступають у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

Подальший етап управління конфліктом - структурування конфліктуючих груп.

На етапі реформування політичної системи України варто зважити на висновки С. Ліпсета, який пропонує не протидіяти, а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних організацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою дотично до груп, які репрезентують інші інтереси, але водночас - і посередницькими структурами, що об'єднають індивідів у співтовариства. Неорганізовані індивіди потенційно є небезпечнішим джерелом підтримки екстремістських сил лівої чи правої орієнтації, ніж ті, що належать до організованих для конфлікту груп.

Завершальний етап управління конфліктом - редукція, тобто послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень. Як базовий інструмент для реалізації даної процедури використовується шкала, що охоплює можливі рівні напруженості конфліктів. Застосовуються такі варіанти: «друг - союзник - партнер - співробітник - суперник - противник» і т. д. Французький дослідник Ж. Фове вирізняє такі рівні, як «відносини співробітництва - відносини протидії - відносини суперечностей - непримиренні відносини». Американський політолог М. Амстутц, розглядаючи динаміку конфлікту як рух від незначних несумісностей до значних, включає в простір конфлікту такі етапи: напруженість - незгода - суперництво - суперечка - ворожнеча - агресивність - війна. Це потрібно для того, аби зрозуміти, наскільки реальним є завдання редукції конфлікту, а також для того, щоб зацікавлений соціальний суб'єкт зміг розмістити на певній шкалі наявний у його полі зору спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу конфліктних взаємовідносин із ними.

2.Особливості міждержавних конфліктів та шляхи їх вирішення

У міжнародних конфліктах основними суб'єктами переважно є держави. З огляду на це виділяють:

міждержавні конфлікти (обидві конфронтуючі сторони представлені державами чи їхніми коаліціями);

національно-визвольні війни (одна зі сторін представлена державою): антиколоніальні, війни народів, проти расизму, а також проти урядів, які діють на противагу принципам демократії;

внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти (держава виступає помічником однієї зі сторін у внутрішньому конфлікті на території іншої держави).

Специфіка міждержавних конфліктів визначається наступним:

їхніми суб'єктами виступають держави чи коаліції;

в основі міждержавних конфліктів лежить зіткнення національно-державних інтересів конфліктуючих сторін;

міждержавний конфлікт є продовженням політики держав-учасників

сучасні міждержавні конфлікти одночасно локально і глобально впливають на міжнародні відносини;

міждержавний конфлікт сьогодні несе небезпеку масової загибелі людей у країнах-учасницях і в усьому світі.

Види міждержавних конфліктів. В основі класифікацій можуть бути: кількість учасників, масштаби, засоби, які використовуються, стратегічні цілі учасників, характер конфлікту.

З огляду на інтереси, які відстоюються в конфлікті, виділяють:

конфлікт ідеологій (між державами з різними суспільно-політичними системами); до кінця XX ст. їхня гострота різко знизилася;

конфлікти між державами з метою політичного панування у світі чи окремому регіоні;

конфлікти, де сторони відстоюють економічні інтереси;

територіальні конфлікти, засновані на територіальних протиріччях (захоплення чужих чи звільнення своїх територій);

релігійні конфлікти; історія знає чимало прикладів міждержавних конфліктів на цій основі.

Кожний із зазначених конфліктів має особливості. Розглянемо їх на прикладі територіальних конфліктів. їм, як правило, передують територіальні претензії сторін одна до одної. Це можуть бути, по-перше, претензії держав із приводу території, що вже належить одній зі сторін. Такі претензії привели до воєн між Іраном та Іраком, Іраком та Кувейтом, близькосхідного конфлікту і багатьох інших.

По-друге, це претензії, які виникають у період формування кордонів держав, які щойно створюються. Конфлікти на цій основі виникають сьогодні в колишній Югославії, у Росії, Грузії. Тенденції до таких конфліктів існують у Канаді, Бельгії, Великобританії, Італії, Індії, Іраку, Туреччині та інших країнах.

При встановленні кордону держави можуть перетинатися інтереси сусідніх етносів і їхніх державних утворень. У багатьох випадках кордони проводилися без врахування району проживання етносу, культурних і релігійних громад, у результаті чого деякі народи виявилися такими, що проживають у різних державах. Це сприяє збереженню хронічних передконфліктних ситуацій у відносинах держав. Прикладом можуть служити процеси створення незалежних держав в Азії, Африці, Латинській Америці після розпаду колоніальних імперій, формування кордонів державних утворень СРСР: республік Середньої Азії, Кавказу, Півночі і Сибіру.

Будь-який міждержавний конфлікт породжується широким спектром об'єктивних і суб'єктивних причин. Тому неможливо, аналізуючи конкретну ситуацію, віднести її тільки до того чи іншого типу. Може існувати основна причина і декілька супутніх, які підсилюють і доповнюють основну. У всіх міждержавних конфліктах одну з провідних ролей відіграють соціально-економічні інтереси сторін. управління міждержавний конфліктний

Особливістю міждержавного конфлікту є його взаємозв'язок із внутрішньополітичними конфліктами. Він може проявлятися в різних варіантах:

Перехід внутрішньополітичного конфлікту в міждержавний. У цьому випадку внутрішньополітичний конфлікт у країні провокує втручання в її внутрішні справи інших держав чи викликає напруженість між іншими країнами з приводу цього конфлікту. Прикладами можуть служити еволюції афганського конфлікту в 70-80-х роках чи корейського конфлікту наприкінці 40-х - початку 50-х років.

Вплив міждержавного конфлікту на виникнення внутрішньополітичного конфлікту. Виражається в загостренні внутрішньої обстановки в країні в результаті її участі в міжнародному конфлікті. Класичний приклад: Перша світова війна була однією з причин двох російських революцій у 1917 р.

Міждержавний конфлікт може стати однією з причин тимчасового врегулювання внутрішньополітичного конфлікту. Наприклад, у роки Другої світової війни Рух опору у Франції об'єднав у своїх рядах представників конфліктуючих у мирний час політичних партій.

Специфікою міждержавного конфлікту є те, що часто він реалізується у вигляді війни. У чому відмінність війни від міждержавного збройного конфлікту?

Війна не є тільки збройним протиборством і відрізняється джерелами і причинами. Якщо збройні конфлікти, що не стали війнами, виникали в основному в силу дії таких причин, як територіальні, релігійні, етнічні, класові спірні питання, то у війнах основу складають глибинні економічні причини, гострі політичні, ідеологічні протиріччя між державами.

Військові конфлікти менш масштабні, ніж війни. Цілі, переслідувані сторонами у військових конфліктах, досить обмежені за масштабами і засобами, які застосовуються.

На відміну від військового конфлікту війна є станом усього суспільства, яке бере в ній участь.

Війна робить більш значний вплив на наступний розвиток держав, міжнародну обстановку.

Для опису міжнародних відносин, де багато звичайних джерел стабільності проявляють себе надто слабко, було розроблено кілька теорій стабільності, що досягається через загрози. Найстарішою і найвідомішою з них є теорія балансу сил. її можна адаптувати для більш широкого застосування до випадків використання загроз у будь-яких соціальних ситуаціях.

За однією з інтерпретацій цієї теорії, баланс сил існує, коли в деякій системі у всіх держав є причини утримуватися від нападу один на одного, засновані на розуміннях військового порядку. Якщо брати до уваги тільки звичайні (не ядерні) озброєння, то таке стримування залежить від наявності природних чи штучних перешкод для нападу, військових можливостей об'єкта потенційного нападу і здатності цього об'єкта заручитися допомогою інших держав. Усе це може бути ефективним як засіб стримування постільки, оскільки унеможливлює успіх нападу чи загрожує агресору неприйнятними для нього витратами.

Є кілька механізмів досягнення балансу сил. Часто ідеалом вважають систему колективної безпеки, що передбачає допомогу атакованій державі з боку всіх інших держав. Такий механізм включений у Статут ООН і до деякої міри був реалізований під час війни в Перській затоці. Але в більшості випадків виникнення протиріч цей механізм важко пустити в хід оскільки деякі держави симпатизують одній стороні, а деякі - іншій.

Якщо колективна безпека не діє, країни, яким протистоять могутні у військовому відношенні опоненти, можуть підтримувати чи відновлювати баланс сил тим, що будуть озброюватися самі чи залучати союзників. Деякі аналітики стверджують, що найбільш стабільна така ситуація, в якій усі потенційні опоненти рівні за військовою міццю. Інші вважають, що перевагу у військовій могутності повинні мати найменш агресивні країни. Обом типам стабільності сприяє наявність країн, які врівноважують баланс сил. Це країни, які змінюють свої союзницькі відносини так, що увесь час виявляються на стороні слабшого. У системі європейського співтовариства держав подібну роль балансу сил колись відігравала Британія.

На міжнародний баланс сил можуть впливати чотири умови:

Наявність великої кількості держав у системі. Звичайно на користь цього положення наводять аргумент, відповідно до якого чим більше держав, тим різноманітніші можливі коаліції і, отже, більше способів утворити коаліцію проти можливого агресора.

Відсутність крайньої ворожості у відносинах між: країнами. Якщо ворожість між державами занадто сильна, у них немає можливості ввійти в союз із колишнім супротивником проти нового агресора.

Вимірність військових можливостей. Коли можна точно вимірити військові можливості і виразити результати в загальнозрозумілій формі, можна визначити і розмір коаліції проти можливого агресора. Якщо такі виміри неможливі, як у випадку, коли в кожної сторони свої системи озброєнь, оборонні союзи можуть виявитися неадекватними чи потенційний агресор може напасти, неправильно оцінивши свої власні сили. Незалежно від того, який задіяний механізм (колективна безпека, рівність сил, перевага миролюбних країн чи маневри держав, які врівноважують), баланс сил більш ефективний, коли військову перевагу має той, хто захищається, а не агресор. При цьому чим більш очевидну військову перевагу можна одержати, якщо напасти першим, тим більше ймовірна ескалація конфлікту. Такі ситуації нестабільні з двох причин: (1) створюється спокуса нанести перший удар; (2) виникають побоювання, що перший удар буде нанесений супротивником, а це може привести до нанесення превентивного удару.

Найвищою мірою нестабільна ситуація такого роду існувала в 1914р., коли вважалося, що військову перевагу одержить та європейська країна, яка першою зможе мобілізувати свої сили, завантаживши війська на потяги і перекинувши їх до кордону для масивної атаки. Результатом цієї нестабільності стала Перша світова війна. Вона почалася, коли Росія в спробі запобігти нападу Австрії на Сербію мобілізувала війська уздовж свого південного кордону. Німеччина, вирішивши, що ця мобілізація поставить її в ситуацію військової вразливості, почала превентивну атаку на союзника Росії, Францію, нанісши удар через Бельгію.

Розробка ядерної зброї змусила змінити уявлення про баланс сил у міжнародних відносинах. Така зброя має фантастичну руйнівну силу, і справжнього захисту проти неї немає. Єдиний спосіб військового захисту в цій ситуації полягає в тому, щоб погрожувати відплатою в надії утримати конфронтуючу сторону від застосування такої зброї. Подібна відплата називається відповідним ударом. Звідси можна зробити висновок, що критично важливою проблемою для стабільності стає правдоподібність відповідного удару: чи реальна загроза знищення агресора?

Згідно з теорією стримування, зусилля зі створення правдоподібності повинні набувати різних форм залежно від того, чи володіє держава, яка зазнала нападу, ядерною зброєю чи є союзником ядерної держави. Звичайно вважається, що ядерні держави при ядерному нападі на них будуть відповідати тим же. Таким чином, важливою є тільки здатність до нанесення відповідного удару після того, як буде пережитий перший. Навпаки, при стримуванні нападу на неядерного союзника ядерної держави головним фактором є намір. Чи піде ядерна держава заради допомоги союзнику на ризик руйнівної контратаки з боку агресора? Готовність прийти на допомогу союзнику завжди була проблемою, навіть у неядерному протистоянні. Але ще важче досягти правдоподібності таких намірів у вік ядерної зброї, оскільки ціна відплати стала надзвичайно високою.

Вважається, що здатність до нанесення відповідного удару залежить від безпеки носіїв (ракет і літаків) ядерної зброї і їхньої здатності пробитися через захист супротивника. Безпеку носіїв зброї можна забезпечити багатьма шляхами, які включають у себе збільшення кількості носіїв, їхнє роззосередження, часте переміщення, їхнє укриття чи маскування. Наприклад, кілька ядерних держав постійно переміщують свої носії на підводних човнах, яких практично не можна побачити і знищити.

За умови збереження здатності до відповідного удару країна може дозволити собі значно менші ядерні ресурси, ніж у супротивника, і все ж таки у власних кордонах почувати себе в безпеці. США постійно випереджають Росію в руйнівній силі, але немає ознак того, що Росію значно турбує можливість нападу. Незважаючи на відсутність рівності сил, існує стабільний ядерний баланс залякування.

Побудова стабільності на загрозах і, отже, на вірі в баланс сил, зіштовхується з великою кількістю проблем. Такі підходи передбачають можливість чіткого повідомлення агресора про свою рішучість.

Однак історія знає багато випадків невдалих дій подібного роду. Крім того, такі підходи виправдовують себе, тільки якщо можливий агресор раціональний, здатний до точного розрахунку дій і готовий до відмови від дій, якщо ризик занадто великий, а ймовірність успіху занадто мала.

Звідси випливає, що стримування загрозами, цілком ймовірно може не принести потрібних результатів, а це у свою чергу може викликати ескалацію міжнародної напруженості, якщо особи, які відповідають за прийняття рішень, по-перше, розумово чи емоційно збиткові і не здатні правильно скористатися доступною їм інформацією; по-друге, якщо вони вважають свої військові перспективи настільки похмурими чи військовий баланс настільки швидко мінливим не на їх користь, що думають, начебто їм уже нічого втрачати; по-третє, якщо вони знаходяться під таким тиском зовнішніх чи внутрішніх політичних інтересів, що готові йти на ризик військової авантюри.

Інша проблема в застосуванні стримувань за допомогою загроз полягає в тому, що загрози фактично прискорюють ескалацію. Це гасіння вогню вогнем, що несе в собі ризик розкручування спіралі конфлікту. Іншими словами, засноване на загрозах стримування здатне породити ту саму проблему, якій покликано запобігти. Для цього є три причини. Перша полягає в тому, що загрози однієї сторони ставлять під сумнів імідж сили і незалежності іншої сторони, що спричиняє відплату. Ця проблема особливо гостра при наявності деякої, не дуже помітної, різниці в силі сторін, тому що більш могутня сторона часто вважає для себе можливим вдаватися до загроз, тоді як менш могутня, відмовляючись визнавати чужу перевагу, стає непіддатливою і войовничою. Ця проблема не настільки гостра, коли загрози не виходять за рамки соціальних норм і тому хоча б частково мають видимість законності, як у більшості випадків загрози відплати. Однак і такі загрози можуть викликати обурення.

Друга причина ескалації полягає в тому, що часто загрози, що мають на меті стримування, неправильно інтерпретуються. Мобілізація армії з метою запобігти вторгненню може бути сприйнята як підготовка до агресії. Ракети, призначені для відповідного удару, можуть розглядатися як засіб нападу. Компанія хлопчиків, які згуртувалися для самозахисту, може здатися загрозою для іншої такої ж компанії. Таке сприйняття приводить до захисних контрзаходів, які продовжують (чи ініціюють) черговий етап конфлікту.

Третьою причиною ескалації є те, що навіть якщо підготовка однієї сторони носить очевидно оборонний характер, інша все рівно може турбуватися, чи не здолають першу агресивні наміри в майбутньому. Отже, інша сторона може відчути необхідність розпочати атаку, щоб зменшити здатність першої сторони нанести їй збиток у майбутньому.

Що можна зробити, щоб уникнути таких інтерпретацій і неправильного розуміння оборонних приготувань?

Можна ретельно роз'ясняти свою поведінку, намагаючись кожний свій крок погоджувати з діями конфронтуючої сторони, щоб кожний такий крок здавався як відповідний. Більш того, варто віддавати перевагу таким діям, що носять оборонний характер, наприклад будувати укріплення чи носити куленепробивний жилет. Можна поєднати батіг і пряник, загрожуючи відплатою за агресію та обіцяючи заохочення за співробітництво. Це спрацьовує, тому що пряник є таким засобом досягнення цілей, який не передбачає агресію і робить менш обґрунтованими підозри іншої сторони про підготовку агресії. Доречні і зусилля зі зниження напруженості в інших областях, щоб зменшити ймовірність того, що друга сторона буде розглядати військові зусилля першої через призму свого невдоволення і обурення.

Такі процедури іноді бувають ефективними, але загрози настільки часто викликають проблеми, що здається кращим уникати їх зовсім і заміняти іншими способами улагоджування конфліктів, наприклад розвивати позитивні зв'язки, вводити соціальні норми, намагатися шукати вирішення суперечливих проблем.

Напрямки запобігання міждержавних конфліктів

Запобігання міждержавних конфліктів має низку особливостей. Вони полягають у наступному:

оскільки несуперечливого суспільства не буває, важко штучно створити умови для безконфліктного суспільного розвитку;

основні зусилля із запобігання конфліктів повинні бути спрямовані на безконфліктне вирішення проблем, які виникають у результаті об'єктивних протиріч;

запобігання має на увазі максимальне зниження негативних наслідків потенційних конфліктів;

основні зусилля із запобігання міждержавних конфліктів спрямовуються на виключення збройного насильства.

Основні напрямки запобігання міждержавних конфліктів визначаються з огляду на принципи демократичного розвитку світу (А. Богданов, А. Глухова, А. Кокошин, Б. Краснов, О. Рижов).

.Інтернаціоналізація життя світового співтовариства в господарсько-економічній, політичній і культурній сферах. Свідчення тому - існуючі вже десятиліття і знову створювані економічні спілки, співтовариства, спільні підприємства. Кількість транснаціональних корпорацій, за оцінкою норвезького політолога І. Гальтунга, у 2000 р. досягла 4000.

Разом з тим йдуть дезінтеграційні процеси в Східноєвропейському і Середньоазіатському регіонах, пов'язані з розпадом Радянського Союзу. В останні роки спостерігаються й об'єднавчі тенденції в цій частині світу.

.Суворе дотримання всіма країнами і народами принципу мирного співіснування. Головне в змісті цього принципу - визнання всіма суб'єктами міжнародних відносин права кожного народу на вільний вибір шляху розвитку і неприпустимості його нав'язування будь-якій державі і суспільству, а також визнання об'єктивно існуючої багатоваріантності суспільного розвитку.

3.Зниження рівня військового протистояння - безупинне, послідовне і рівномірне скорочення озброєнь, насамперед зброї масового знищення. Це один із найважливіших напрямків у запобіганні конфліктів із застосуванням збройних сил, зниженні їхніх руйнівних наслідків. Роззброювання може стати основою більш інтенсивного соціально-економічного прогресу, що підніме міжнародну безпеку на більш високий рівень, поліпшить умови життя людей, знизивши, таким чином, і небезпеку внутрішньополітичних конфліктів. По-перше, роззброювання повинне бути взаємне, рівномірне і рівноцінне для всіх конкуруючих сторін. По-друге, неприпустимість монополії однієї зі сторін у розробці нової зброї, у тому числі тієї, яка має оборонний характер. По-третє, у сучасних умовах, коли неможливий абсолютний контроль за процесами роззброювання і розробкою нової зброї, необхідний розвиток довіри і співробітництва в цих областях.

.Посилення ролі міжнародних міжурядових організацій, таких, як ООН, СБПЄ та інші, в області правового регулювання взаємовідносин між країнами. Головне завдання цих організацій у контексті розглянутої проблеми - очолити будівництво системи міжнародної регіональної і загальної безпеки. Важливу роль у запобіганні міждержавних конфліктів можуть відіграти об'єднані збройні сили ООН. Історія показує, що колективні зусилля держав, які навіть відносяться до різних соціально-політичних систем, майже завжди були плідними. Яскравий приклад - антигітлерівська коаліція в роки Другої світової війни. Спільні акції держав з виконання рішення ООН дозволили блокувати агресивні дії Іраку щодо Кувейту.

Проблема запобігання застосування військової сили в зовнішньополітичній практиці - сьогодні одна із найбільш актуальних.

Вирішення її гарантує загальноцивілізаційний прогрес і сприяє запобіганню конфліктів у внутрішньополітичному житті держав.

Список використаної літератури:

1.Аг.А. Введение в теорию конфликтов. Политология вчера й сегодня. - Вьш. 3. - М., 1991.

2.Анискевич А.С. Политический конфликт. - Владивосток, 1994.

.Бекешкіна І.Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. - К, 1994.

.Дейнекин Н.М., Марченко А.Н. Профилактика конфликтов на национальной основе. - М., 1991.

.Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четыре года пути. - К., 1995.

.Джаконини В. Дарендорф: теория конфликта. Политология вчера й сегодня. - Вьш. 2. - М., 1990.

.Дмитриев А.В., Кудрявцев В.Н., Кудрявцев С.В. Введение в общую теорию конфликтов. - М., 1993.

.Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. - М., 1995.

.Иванов Я.Н., Смоленский В.Г. Конфликты й конфликтология. - М, 1995.

Похожие работы

 

Не нашел материала для курсовой или диплома?
Пишем качественные работы
Без плагиата!