Тема: Риси поетики постмодернізму в романах "Перверзія" Юрія Андруховича і "Останній світ" Крістофа Рансмайра: типологічний аспект

  • Вид работы:
    Не выбран
  • Предмет:
    Литература
  • Язык:
    Украинский
  • Формат файла:
    MS Word
  • Размер файла:
    32,69 Кб
Риси поетики постмодернізму в романах "Перверзія" Юрія Андруховича і "Останній світ" Крістофа Рансмайра: типологічний аспект
Риси поетики постмодернізму в романах "Перверзія" Юрія Андруховича і "Останній світ" Крістофа Рансмайра: типологічний аспект
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Полтавської облдержадміністрації

Полтавське територіальне відділення МАН України

Відділення: літературознавство, фольклористика та мистецтвознавство

Секція: українська література








Риси поетики постмодернізму в романах «Перверзія» Юрія Андруховича

і «Останній світ» Крістофа Рансмайра: типологічний аспект

Роботу виконала:

Калюжна Вікторія Григорівна,

учениця 11 класу

Науковий керівник: Шевченко Клавдія Іванівна,

учитель світової літератури

Полтавського обласного ліцею-інтернату імені А. С. Макаренка,

спеціаліст вищої

кваліфікаційної категорії,

старший учитель

Полтава - 2014

ТЕЗИ науково-дослідницької роботи

«Риси поетики постмодернізму в романах «Перверзія» Юрія Андруховича і «Останній світ» Крістофа Рансмайра типологічний аспект»

Автор: Калюжна Вікторія Григорівна, учениця 11 класу

Полтавського обласного ліцею-інтернату для обдарованих дітей

із сільської місцевості імені А.С.Макаренка (с. Ковалівка)

Науковий керівник: Шевченко Клавдія Іванівна, учитель зарубіжної літератури Полтавського обласного ліцею-інтернату імені А. С. Макаренка (с. Ковалівка)

Відсутністю в сучасному літературознавстві праць, присвячених зясуванню типологічних звязків між художніми системами Андруховича і Рансмайра; необхідністю системного, багатоаспектного вивчення поетики постмодернізму у світовій літературі та значимістю виховного потенціалу творів. визначається актуальність наукового дослідження.

Мета роботи - розкрити типологічно споріднені риси постмодернізму в романах «Перверзія» Ю. Андруховича та «Останній світ» К. Рансмайра. Завдання:

зясувати постмодерністську концепцію світу та людини в романах, дослідити питання інтертекстуальності у творах, обґрунтувати необхідність використання іронії як одного із провідних прийомів постмодерністської стилістики і розкрити питання використання авторами елементів масової та елітарної літератур.

Наукова новизна. У роботі вперше в світлі єдиного підходу досліджено типологічну близькість між художніми системами Ю. Андруховичата та К. Рансмайра.

Практичне значення здійсненого дослідження полягає в тому, що запропоновані методичні підходи можуть використовуватися при аналізі поетики постмодерністських творів на уроках української та світової літератур у школі.

Висновки. Обидва митці засуджують несправедливий, абсурдний світ.

Ю. Андруховича і К. Рансмайр є неперевершеними майстрами в зображенні важливих подій, явищ у невимушеній іронічній формі. Інтертекстуальність є домінантою стилю письменників. Важливим елементом поетики романів є синтез «масовості» і «елітарності».

ЗМІСТ

вступ

РОЗДІЛ 1. ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА КОНЦЕПЦІЯ СВІТУ І ЛЮДИНИ В РОМАНАХ «ПЕРВЕРЗІЯ» Ю. АНДРУХОВИЧА ТА «ОСТАННІЙ СВІТ» К. РАНСМАЙРА

РОЗДІЛ 2. ІРОНІЯ ЯК ПРОВІДНИЙ ПРИЙОМ ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОЇ СТИЛІСТИКИ ТВОРІВ УКРАЇНСЬКОГО Й АВСТРІЙСЬКОГО ПИСЬМЕННИКІВ

РОЗДІЛ 3. ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНА МОДЕЛЬ ПОБУДОВИ ТЕКСТІВ РОМАНІВ «ПЕРВЕРЗІЯ» ТА «ОСТАННІЙ СВІТ»

РОЗДІЛ 4. СИНТЕЗ ЕЛЕМЕНТІВ МАСОВОЇ І ЕЛІТАРНОЇ ЛІТЕРАТУР У ТВОРАХ Ю. АНДРУХОВИЧА ТА К. РАНСМАЙРА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Світовий літературний процес останніх десятиліть ХХ століття відзначається розмаїттям естетичних пошуків митців, появою нових художніх форм, напрямів. Визначальна роль у літературному житті названого періоду належить постмодернізму. Цей напрям - продукт постіндустріальної епохи, доби розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем - світоглядно-філософських, економічних, політичних. Водночас це мистецьке явище, що подарувало світові багато цікавих творів. Яскравими зразками постмодерністської прози є романи «Перверзія» Юрія Андруховича та «Останній світ» Крістофа Рансмайра.

На жаль, вивчення художнього набутку обох письменників на сучасному етапі відбувається дещо фрагментарно, непослідовно. На сьогодні й досі немає ґрунтовних праць, у яких би розглядалося питання типологічної спорідненості творчості українського та австрійського митців. Тоді як романи «Перверзія» і «Останній світ» представляють постмодернізм у всіх його іпостасях, разом із тим відкривають новий погляд на цей феномен.

У доволі розмаїтому руслі української прози вирізняється роман Андруховича «Перверзія». Зважаючи на те, що художній набуток письменника постійно перебуває в полі зору дослідників, усе ж слід зауважити, що зазначений твір не став предметом детального аналізу. Роман Андруховича викликає зацікавлення літературознавців передовсім притаманними йому ознаками постмодерністського письма. Саме з цього погляду розглядають «Перверзію» К. Баліна [2], А. Галич [7], О. Данильчук [10], Ю. Запорожченко [12], Л. Калинська [18], Л. Печерських [24] та інші.

М. Павлишин, підкреслюючи роль митця у світовому літературному процесі, зазначає: «Андрухович піднявся до європейського визнання, проклавши українській літературі шлях до європейського постмодернізму» [27, с. 506].

А. Галич уважає «Перверзію» «цікавим зразком постмодерністського письма» [7, с. 50]. Твір Андруховича за дидактизм критики називають «романом виховання», який спрямований на те, як стверджує Л. Печерських, «щоб повернути читача від кічу до справжніх життєвих цінностей, в ньому - занепокоєння долею української держави, світу» [24, с. 124].

Найвідоміший роман Рансмайра «Останній світ» було надруковано 1988 року. Він став справжньою сенсацією, його відразу зарахували до найкращих зразків постмодерністської літератури і протягом короткого часу переклали двадцятьма чотирма мовами. Український переклад вийшов у 1992 році, а в 1994 році київське видавництво «Основи» випустило роман «Останній світ» окремою книгою.

Твір став обєктом різнобічних досліджень літературознавців. Д. Затонський [13, 14, 15] у своїх статтях вивчає особливості новаторства Рансмайра. Своєрідність образної системи, часово-просторові виміри роману «Останній світ», манера письма автора є предметом дослідження у працях Л. Цибенко [29]. Б. Бігун [4, 5] та В. Гладишев [9] розглядають особливості художнього методу письменника. Питанню ідейного змісту та поетики твору присвячують свої статті Є. Волощук [6], В. Назарець [21], І. Ненько [22], О. Шкловська [30].

Б. Бігун називає роман Рансмайра «найпомітнішим явищем постмодернізму останніх десятиліть» [5, с. 6]. Підкреслюючи значимість твору, російський літературознавець О. Карельський характеризує «Останній світ» як «роман про найглибинніші питання людського буття…, про долю європейської цивілізації» [6, с. 451].

Використовуючи власне світобачення, вчителі-практики М. Дейна [11], Н. Навярович [20], С. Рудаківська [26], Т. Стамат [28] створили методичні доробки із вивчення роману в школі.

Як бачимо, «Перверзія» Андруховича та «Останній світ» Рансмайра привертають увагу широкого кола літературознавців, методистів. Але, попри це, ще далеко не всі аспекти аналізу творів розроблені достатньо повно, ґрунтовно. А питання їхнього типологічного зіставлення не вивчалося взагалі.

Отже, актуальність наукового дослідження визначається:

. Відсутністю в сучасному літературознавстві праць, спеціально присвячених зясуванню типологічних звязків між художніми системами Андруховича і Рансмайра.

.Необхідністю системного, багатоаспектного вивчення поетики постмодернізму у світовій літературі.

. Важливістю українського дискурсу у світовому літературному процесі.

. Значимістю виховного потенціалу творів.

Мета роботи - розкрити типологічно споріднені риси постмодернізму в романах «Перверзія» Ю. Андруховича та «Останній світ» К. Рансмайра.

Для досягнення поставленої мети необхідно розвязати такі завдання:

.Зясувати постмодерністську концепцію світу та людини в романах.

.Дослідити питання інтертекстуальності у творах.

.Обґрунтувати необхідність використання іронії як одного із провідних прийомів постмодерністської стилістики.

.Розкрити питання використання авторами елементів масової та елітарної літератур.

Теоретично-методологічною основою роботи є праці вітчизняних та зарубіжних учених (Б. Бігуна, Д. Затонського, І. Ільїна, В. Гладишева, В. Пахаренка, Є. Волощук, Л. Калинської), присвячені проблемам постмодернізму, а також наукові розвідки літературознавців з питань жанрово-структурної своєрідності творів, їхнього образно-поетичного ладу тощо.

Обєкт дослідження - романи «Перверзія» Юрія Андруховича та «Останній світ» Крістофа Рансмайра.

Предмет дослідження: типологічна спорідненість рис постмодернізму в творах.

Методи дослідження: порівняльно-історичний, компаративний, використані методики мотивного, інтертекстуального, цілісного аналізу.

Наукова новизна дослідження. У роботі вперше в світлі єдиного підходу досліджено типологічну близькість між художніми системами Ю. Андруховича («Перверзія») та К. Рансмайра («Останній світ»).

Практичне значення здійсненого дослідження полягає в тому, що запропоновані методичні підходи можуть використовуватися при аналізі поетики постмодерністських творів на уроках української та світової літератур у школі.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, 4 розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1. ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА КОНЦЕПЦІЯ СВІТУ І ЛЮДИНИ В РОМАНАХ «ПЕРВЕРЗІЯ» Ю. АНДРУХОВИЧА ТА «ОСТАННІЙ СВІТ» К. РАНСМАЙРА

Постмодернізм вибудовує особливу концепцію світу. Б. Бігун пише: «У постмодерністській картині світу не залишається (або ще не знайдено) місця для Бога, але не залишається його і для живої реальності, тож майбутнє бачиться… як нескінченне і всеосяжне руйнування» [4, с. 24].

Головним героєм «Перверзії» Андруховича є «український поет і культуролог» [1, с. 10] Станіслав Перфецький. На початку твору перед нами постає людина, що «занурюється в меланхолійне заціпеніння, дедалі переконуючись у своїй цілковитій непотрібності нікому на цім світі» [25, с. 1]. Та несподівано поет отримує запрошення на наукову конференцію у Венецію. Подорож для Стаха сповнена різних пригод. Здавалося, після рідного Чортополя, що запамятався Перфецькому «тьмяними подвірями, брудними коридорами, розбитими мансардами, незасипаними ровами» [1, с. 3], Венеція повинна вразити поета своєю досконалістю. Та Стахові відкривається вражаюча картина «потворного, дуже бідного і дуже хворого» [1, с. 30] міста: «Сморід води, вмираючі будинки, трава в щілинах між каменями, дешеві притони, напівзотлілі книги…» [1, с. 16].

Те, що побачив поет на австрійському кордоні, здалося йому надзвичайно дивним, абсурдним. Це було приміщення для біженців: «Кілька лежанок, бамбетлів, канап, якісь килими - усе ніби щойно принесене, чуже і випадкове, а загалом - голі стіни й підлога, в таких умовах не живуть і навіть не моляться. І ще - ці лампи, червоні й зелені, щось середнє між дискотекою та візантійським храмом» [1, с. 26].

Спостерігаючи за «обєднаним ритуалом усіх скривджених з усього світу» [1, с. 29]. Стах не розумів дивної поведінки цих людей. Він ходив поміж них, «ніби причмелений, ніби причина причин цього дебільного світу…» [1, с. 30].

Не менш абсурдною є назва семінару: «Карнавальне безглуздя світу: що на обрії?». Місце проведення заходу - бібліотека монастиря Сан Джорджо. Саме тут, «у цих навіки пропахлих вологою манускриттів та інкунабуль стінах, будуть протягом чотирьох нижчих днів виголошуватися речі, найнеобхідніші для культури і цивілізації та цілої людськости» [1, с. 55]. Ще безглуздішою є пропозиція Перфецькому виступити на семінарі «зі словом на одну з окреслених тем. Це може бути тема смерти. Або тема любови, еротичного і фанатичного, але дотичного до проблем Європи Орієнтальної, - чи загалом про безглуздя світу» [1, с. 36].

Значну увагу Андрухович приділяє опису карнавальних дійств, першим з яких є свято на Швабінгу, що тривало декілька днів. Підсумок карнавалу - вражаючий: «Усі ці люди ходили ще й нині у карнавальному шматті, вони ніби повизбирували його на смітниках після вчорашнього дійства, на топчанах і на підлозі сиділо повно перебиранців, анахронічних карнавальних гуляк, і всі співали, цьому не було кінця» [1, с. 25].

Перфецького затягує жорстокий світ вічного карнавалу. У нього немає думок, є тільки сприйняття того, що відбувається навкруги. Сенс життя героя - в пошуках насолод. Стах деградує як особистість. Розпад людського в людях, як стверджує Андрухович, проявляється в аморалізмі, байдужості, відсутності справжніх цінностей. Письменник уводить у текст вічний образ античного митця Орфея. Абсурдною виглядає ситуація, коли, ховаючись від переслідувачів, Перфецький із глядацького залу потрапляє в оперне дійство, входить у роль Орфея, «як до себе додому» [1, с. 201].

Хаос, безглуздя - ось те, що оточує головного героя, а серед карнавалу фальшивих масок важко не загубитися. Андрухович пише: «Світ допускає тебе, розгортає свої принади - а тоді, тоді починає все відбирати, поступово, зі знанням справи» [1, с. 69].

У своїй венеціанській сповіді Стах наголошує на тому, що усюди відчуває лише порожнечу та самотність: «Нема в мене ні дому, ні близьких, ні рідних. Одне тільки залишається - блукати світами і до Бога промовляти з різних церков, соборів» [1, с. 69]. Та світ абсурду зробив свою жорстоку справу.

На думку теоретиків постмодернізму, доступ до «фрагментарної істини» забезпечений лише божевільній людині. Персонаж Андруховича є цьому підтвердженням. Достатньо прочитати його промову перед так званим самогубством героя. В абсолютній відповідності до канонів постмодернізму, як виділив М. Стех, «тематичний стержень роману - мотив кінця, смерті» [23, с. 2].

Перфецький таємниче зникає у водах каналу. Відбувається його перевтілення, перехід в іншу форму існування: «Додому. До води. Риба хоче плавати. Мене чекає океан» [1, с. 298], - такими були останні слова Стаха Перфецького.

Головний герой «Останнього світу», подібно до персонажа «Перверзії», також інтелектуал, поет. Як і Андрухович, місцем дії свого роману Рансмайр обирає Італію. Саме до міста Томи, що розташоване на околицях володінь Римської імперії, приїздить із столиці Котта, щоб відшукати книгу, про яку говорив весь цивілізований світ, - «Метаморфози» Назона. Та, зізнається герой, його, як і Перфецького, «…на цю подорож, як і на все, що він досі робив, наштовхнула просто нудьга…» [25, с. 84]. І якщо мандрівка Стаха сповнена пригодами, то для Котти 17 днів дороги були тяжкими та виснажливими.

У Томах, цьому забутому богами кутку, йому, як і персонажеві «Перверзії», відкривається трагічна картина: «З девяноста міських будинків уже тоді багато які стояли порожні, вони занепадали і зникали під великими рослинами та мохом. Цілі квартали, здавалось, помалу знов оберталися в узбережні гори» [25, с. 6].

У місті були залізні двері, віконниці, огорожі. Від постійного вітру, постійних стихій воно мало колір іржі. Жінки «рано старіли й завжди були одягнені в чорне» [25, с. 6], чоловіки - брудні і виснажені. Саме місто постає глухим, старим і безнадійним. Томи, за Рансмайром, - світ у мініатюрі, його модель. Це край світу, його кінець.

Жителі збайдужіли до всього і всіх. Єдине, що розважало «змучених холодом, злиднями і важкою працею» [25, с. 7] людей, - це щорічні карнавали та кінофільми, які раз на рік привозив кіномеханік Кипарис, що приїздив зі своїм фургоном із майбутнього.

Нерадісним видовищем постає для Котти, як і для Стаха Перфецького, карнавал: «У довгій вервечці тут ішли гноми, живі камені, люди-птахи, на віслюках їхали верхівці, розмахували зброєю вояки, яких супроводжував духовний оркестр: він уже геть збився з такту і гримів без усякого ладу…» [25, с. 53]. Одним із дивовижних образів, що вразили Котту, був Орфей, «в чорній ряднині, з цитрою під пахвою» [25, с. 54].

Тож, життя в Томах, як і у Венеції, являє собою повний хаос, безглуздість, дисгармонію. Люди зневірені і безпорадні перед обличчям абсурду, їх ніщо не тримає на цій землі: ні релігія, ні мистецтво, ні любов - бо вони не вміють любити, вони самотні. Найжахливішим є те, що камяне місто має магічний вплив на Котту, як і на Перфецького. Цей світ підкорює поета, «місто нарешті таки взялося за нього» [25, с. 52]. І через деякий час герой цілком пристосувався до життя в Томах, тепер «навряд чи й відрізнявся від решти мешканців» [25, с. 126]. Залізне місто наклало на нього своє тавро. Як і персонаж Андруховича, Котта постає перед нами дивною людиною. Його постійні блукання викликали однозначні думки у томівчан: «Божевільний, та й годі» [25, с. 160]. Важко було пізнати у цьому чоловікові, який «бурмотів щось сам собі під ніс, нічого довкола не помічаючи» [25, с. 163], колишнього красивого, сильного римлянина. Рансмайр, як і Андрухович, підкреслює: люди опинилися віч-на-віч із буттям, їхнє життя позбавлене змісту і мети.

Щоб показати приреченість, безвихідність своїх героїв, автори уводять такий важливий постмодерністський образ-метафору, як лабіринт. Наприклад, намагаючись пізнати принади Венеції, Перфецький з Адою Цитриною довго бродили «лабіринтом міста» [1, с. 71]. І тільки під кінець дня вони «справді вийшли з лабіринту за допомогою мапи» [1, с. 72]. Читаємо в Рансмайра: «Котта вже пять годин піднімався в гори…, він дуже збився з дороги, від останнього Назонового притулку його відділяв цілий лабіринт розколин, западин та зводів. І Котта ввійшов до цього лабіринту» [25, с. 130]. Та й уся подорож обох персонажів була суцільним лабіринтом.

Отже, світ, який постає перед читачем у романах «Перверзія» Андруховича і «Останній світ» Рансмайра, вражає своєю безглуздістю, безпросвітністю існування персонажів, які його населяють. З погляду нормальної логіки він деформований, абсурдний. І жодні зусилля не спроможні виправити чинний стан речей. Втім, ніхто таких зусиль і не докладає, навіть і не намагається це робити.

Герої в романах постають як особистості, що загубилися в повсякденному бутті, втратили звязок із всесвітом, гостро переживають власну відчуженість і відсутність духовних орієнтирів. Вони не відають, куди йти, у що вірити, на що сподіватися та що відчувати, оскільки їхні думки і почуття здеформовані під впливом абсурдної трагічної дійсності.

РОЗДІЛ 2. ІРОНІЯ ЯК ПРОВІДНИЙ ПРИЙОМ ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОЇ СТИЛІСТИКИ ТВОРІВ УКРАЇНСЬКОГО ТА АВСТРІЙСЬКОГО ПИСЬМЕННИКІВ

іронія постмодерністський стилістика інтертекстуальність

«Типовий твір» постмодернізму завжди - висміювання, яке варіює від поблажливої іронії до жовчного трагіфарсу» [13, с. 7], - стверджує Д. Затонський. Літературознавчий словник-довідник дає таке визначення: «Іронія - художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення» [6, с. 209]. Андрухович і Рансмайр є неперевершеними майстрами іронії.

В одному із інтервю український письменник зізнається в усвідомленому бажанні розіграти читача, але не для того, «щоб пошити в дурні, адже має свого читача за рівного партнера» [13, с. 8].

У романі «Перверзія» автор створює іронічно-ігрову атмосферу, яка відчутна уже з перших сторінок. Так, описуючи початок подорожі Стаха Перфецького, Андрухович звертає увагу читача на досить цікаві факти: «Спочатку Стах прочитав для пяти сотень студентів Ягеллонського університету свою вкрай загерметизовану, але блискучу лекцію про квантитативно-квалітативні системи віршування» [1, с. 15]. Потім виявляється, що студентів було не пятсот, а лише тридцять, але успіх був наскільки незаперечним, що, «заручившись підтримкою двох-трьох місцевих хуліганів і майже криміногенів» [1, с. 15], мандрівник вирішив залишитися у Кракові на декілька днів.

Надзвичайно комічним виглядає в «Перверзії» перелік учасників семінару у Венеції: «Серед почесних гостей карнавалу (закреслено) семінару: Франсуа Літтеран, Якопоне до Тоді, Кобо Абе, Джорджо Армані, Міхаель Шумахер, Мішель Андерсон, король Олелько Другий, Беназір Бгутто, Вальдемар Жиріновський, Френк Костелло, Елвіс Преслі, Анатоль Кашпіровський, Чіччоліна, Вольф Мессінг, брати Мавроде та десятки інших видатних постатей сучасності й минулого» [1, с. 42].

Ще більш смішним є наступний епізод, де, так звані, «знані у світі люди, серед яких міністри, стриптизерка, гіпнотизерка, матадор, терорист, примадонна і кардинал» [1, с. 59], очікують початку дійства.

У ході розвитку сюжету іронічно-ігрова атмосфера поширюється, увиразнюється. Із неабиякою комічністю Андрухович описує можновладців, називаючи їх «Ваша карнавальська милосте» [1, с. 60].

Не менш абсурдною виглядає пропозиція президента Фундації щодо теми виступу Перфецького: «Ви хочете оповісти про українські ядерні зброї, то це буде чудово. Або так само Ви можете щось нам повідомити про Достоєвського, Горького, Булгакова та інших ваших письменників - це буде окей. Ми будемо навіть зацікавлені почути від Вас відчит про сьогорічну епідемію холери в Україні» [1, с. 37].

Головному героєві Андруховича довелося спостерігати за дивною поведінкою сектантів: «З останніми тактами псалму виник перед наші очі, як я розумію, Верховний Святий чи щось подібне - здоровезний хлопуньо, незнайомої раси, з мішком на голові, де були тільки прорізи для очей, вух і рота. Потрясаючи всім тілом, упав обличчям до божества і розповзся перед ним на килимку» [1, с. 32].

Надзвичайно іронічною є історія Альборака Джабраїлі, що мав «берет, прострелений на місці кокарди, плямистий камуфляж, старий радянський протигаз» [1, с. 94]. У своїй доповіді він говорив, що прибув безпосередньо з «терену бойових дій», тільки було незрозуміло, проти кого і навіщо. До того ж, учора він сказав, «що приїхав ровером верхи із Швеції» [1, с. 94].

Такий же іронічний хаос являє і окрема формула, за допомогою якої Альборак Джабраїлі «вивів рік світової загибелі Карнавалу: (х * у²): n, де х - період незавершеного будівництва Вавилонської вежі, у - швидкість поширення Тисячолітнього царства, а п - порядковий номер цивілізації» [1, с. 95].

Всепроникаючою іронією просякнутий і весь твір Рансмайра. Аналізуючи роман «Останній світ», Д. Затонський зауважує: «Іронія тут є дещо більшим, ніж прийом, у певному сенсі це і філософія життя, імя якої - постмодернізм» [13, с. 8].

Важко навіть уявити твір більше антиутопічний, ніж «Останній світ» Рансмайра: тому він і останній, що позаду нього нічого уже немає і бути не може, крім вічно продовжуваної і вічно повторюваної самоутрати. А натомість створюється певна іронічно-насмішлива аура, яка сприяє тому, що здивований читач зовсім звично, буденно сприймає багаточисленні абсурдні анахронізми. Наприклад, той, що ніби мимоволі згадується на одній із перших сторінок роману: «Чоловік стояв, мерзнучи, під аркадою, списуючи собі на зупинці розклад руху автобусів» [25, с. 6]. І це в античному світі. Та ще й у такому місті, як Томи. І чим далі, тим цих анахронізмів стає все більше. Вони особливо багаточисленні в описах столичного Риму. Там існують: фотографія, газети, лотерейні кіоски, телефони, автомобілі, мікрофони, політутікачі, терористи, метрополія, комендатура… І закінчує весь цей далеко не повний перелік анахронізмів «прикріплена до Назонового будинку з червоного мармуру - меморіальна дошка» [25, с. 81].

Іронічну долю Альборака Джабраїлі із «Перверзії» нагадує історія Діта, «германця, якого на це узбережжя закинула вже забута війна» [25, с. 22]. Усі його тут називали «багатієм», тому що чоловік двічі на рік морською поштою одержував гроші з благодійного інвалідського фонду. До речі, «Дітом» (з лат. «багатієм») в античній міфології називали Плутона, бога підземного царства. Та, напевно, найбільше вражає у «дітовому роздвоєнні» те, що воював він, здається, в Севастополі, Одесі, Констанці, і в Констанці ж (тобто в Томах) нині і живе: одне тільки є незрозумілим, двома тисячоліттями пізніше, чи раніше?...

Отже, Діт, будучи ветераном Другої світової війни, одночасно виявився мешканцем далекої окраїни Римської імперії, де він був і цілителем, і гробарем, «умів стригти і чуби, і бороди, заливати рани, варив усякі мазі й продавав зеленкувату цілющу наливку… А коли всі його засоби виявлялися марними й не допомагали хворому, Діт ховав небіжчика й ставив на могилі надгробок» [25, с. 23]. Здавалося, щось абсурдніше та смішніше і придумати важко… Але свій сенс у цій вигадці, звичайно ж, є. І полягає він у тому, що земне наше життя, власне кажучи, не рухається, не міняється, а так званий «прогрес» - усього лише видимість, фікція.

Як бачимо, художню тканину «Перверзії» Андруховича і «Останнього світу» Рансмайра наскрізь пронизує іронічність. Майже на кожній сторінці творів автори виявляють себе неабиякими майстрами вишуканого іронічного письма. Митці створюють іронічно-ігрову атмосферу, яка в ході розвитку сюжетів романів поширюється, увиразнюється. Яскрава, образна іронія забарвлює як оповіді, так і описи, цілі картини. Письменники іронічно обігрують характерні для сучасного світогляду відчуття абсурдності, нереальності буття.

РОЗДІЛ 3. ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНА МОДЕЛЬ ПОБУДОВИ ТЕКСТУ РОМАНІВ «ПЕРВЕРЗІЯ» ТА «ОСТАННІЙ СВІТ»

Французька дослідниця Юлія Крістєва, яка уводить термін інтертекстуальність у літературознавчий обіг, зазначала: «Будь-який текст будується, як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом всотування і трансформацій якогось іншого» [5, с. 3]. Класичне тлумачення інтертекстуальності належить видатному французькому вченому ХХ ст. Ролану Барту, який писав, що «текст існує лише в силу міжтекстових відносин, в силу інтертекстуальності» [5, с. 3]. Відомий український літературознавець Марія Моклиця стверджувала: «Постмодернізм - мистецтво цитат, парафраз, літературних алюзій, стилізацій тощо» [18, с. 29].

Романи Андруховича та Рансмайра поліфонічні: у текстуальному просторі відбувається діалог із творами світової літератури різних періодів: від античного до сучасного. Відчутна взаємодія текстів із Біблією, міфологічними сюжетами та мотивами.

Особливу роль у формуванні структурно-семантичної домінанти полотен відіграють ремінісценції. Так, у «Перверзії» Андрухович відверто «грає» з центральним символом У. Еко: в майстерні друга Перфецького захована книга, яку слід читати тільки справа наліво, перегортаючи сторінки кінчиком освяченого ножа, а після кожної прочитаної сторінки проказувати девять молитов. Одного разу над тією книгою Стах застав свою дружину, що читала її без дотримання правил. Згодом жінка помирає від важкої і болісної хвороби, як і ченці із роману У. Еко «Імя троянди», що прагнули осягнути зміст «Поетики» Арістотеля.

Важливим символом «Останнього світу» Рансмайра також є книга. Коли в пошуках «Метаморфоз» Овідія Котта приходить до Піфагора, той ніби не розуміє поета: «Атож, книжку. Чотири роки? Пять?» [25, с. 26]. Поет здогадався, що прибув ще з тих часів, коли «Назонові книжки у вітринах книгарень лежали цілими пірамідами...» [25, с. 27]. Героя насторожують незрозумілі слова Піфагора: «Книжку… Він хоче нашу книжку» [25, с. 28]. Невідомість, таємниця ще більш заінтриговують Котту, і він продовжує пошуки тепер уже «камінної книги».

В обох романах у вигляді ремінісценції трансформується сюжет про спалювання рукопису. У постмодерністських творах, як зазначає Б. Бігун, «спостерігається не відтворення-воскресіння тексту, як у Булгакова, а, навпаки, його зникнення…,книзі потрібно бути розірваною на шматки, спаленою (рукописи тут горять), зниклою…» [5, с. 7]. Дізнавшись про своє заслання, Овідій вирішує знищити «Метаморфози». Римляни по-різному тлумачили поведінку поета: «Палити книжки? То він так зробив із злості і розпачу, здорового глузду у його вчинку немає. Просто він збагнув, у чому полягає суть цензури, і сам знищив те, що було невдале і двозначне» [25, с. 12]. Та якщо рукопис митця із роману «Майстер і Маргарита» Воланд відновлює, то твір Назона безслідно зник. І лише тоді римляни здогадалися, що «пожежа на пяцца дель Моро - то був не протест. То було знищення» [25, с. 12].

У «Перверзії» Андруховича говориться про працю нікому не відомого 27-літнього автора Ярополка Кунштика. Перфецькому випадково попала до рук ця книга, дещо він встиг законспектувати. Але коли через деякий час повернувся на те місце, де був захований рукопис, то «знайшов його спаленим дощенту» [1, с. 105]. Доля автора така ж, як і його попередників, тобто Назона і Майстра (М. Булгаков «Майстер і Маргарита»): «Сухоти, декаданс, борги, трагічне кохання, нужда…» [1, с. 207].

Оскільки Андрухович і Рансмайр місцем дії своїх творів обирають Італію, то закономірним є звернення до визначних постатей ренесансної та сучасної доби цієї країни. Це передовсім уже згаданий Умберто Еко, а також Данте Алігєрі. Так, у внутрішній монолог головного героя «Перверзії» органічно входить уривок із «Божественної комедії»: «Мені залишається бути уважним. Нагадати собі початок 21-ї пісні Дантового «Пекла» [1, с. 55]. Звернення до цієї частини твору письменника зустрічаємо і в Рансмайра. Коли Котта згадував про роки навчання в «Академії Данте», перед його очима поставала картина «лабіринту катакомб, де стояв дух мирри, холодного воску і гнилятини» [25, с. 32].

В основі романів обох митців лежить традиційний мотив подорожі, навіяний як народними чарівними казками, так і «Одіссеєю» Гомера та «Енеїдою» Вергілія: «Сімнадцять днів потерпав Котта на борту «Трівії» [25, с. 1]; «він розповідав про шторми, пережиті в морі» [25, с. 11]. Шлях головного героя до Трахіли, останнього пристанища Назона, - це суцільні перешкоди, небезпека, які довелося пройти та подолати і головним героям творів Гомера та Вергілія. У своїх блуканнях лабіринтами «останнього світу» Котта асоціюється ще з одним «мандрівником країни минулого» [6, с. 5] - Марселем, головним героєм роману М. Пруста «У пошуках утраченого часу».

Персонаж «Перверзії» Станіслав Перфецький подорожує по Європі, потрапляє у фантастичне місто карнавалів Венецію, вакханалізуючи весь свій шлях неймовірними пригодами. Центральним принципом існування головного героя, за Андруховичем, є гедонізм - пошук насолод, задоволення життям, що характерне і для головного героя роману «Портрет Доріана Грея» О. Вайльда.

Чудернацька подорож Альборака Джабраїлі з його «найближчим другом» конем Росинантом, із яким герой «обїздив девяносто три країни світу і сім разів перетинав екватор у найгарячіших точках» [1, с. 95], - яскрава ремінісценція із роману Сервантеса «Дон Кіхот Ламанчський».

Ремінісценціями із творів Лукреція, А. Камю, які писали про чуму, можна вважати і такі епізоди. Наприклад, Назон, виступаючи на стадіоні «Сім притулків», «почав проклинати чуму, яка шаленіла в Саронській затоці, розповів про мешканців міст, у яких смерть виходила з тіла чорними жовнами...» [25, с. 36].

Професор ді Каллегра, розмовляючи з Перфецьким, каже: «Насувається епідемія, лютіша від тієї з року 1630-го, коли каналами пливли лише набухлі трупи, а я немов дивився на все це з лоджії палацу Даріо, де саме бенкетував під свою дику музику Король Чума з родиною» [1, с. 93].

І Андрухович, і Рансмайр широко трансформують у своїх творах такий прийом, як метаморфізм, що є запозиченням із міфології, фольклору, а також із таких відомих зразків світової літератури, як «Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер» А. Гофмана та «Перевтілення» Ф. Кафки.

У формуванні інтертекстуальної моделі тексту обох митців важливе значення мають ремінісценції з біблійних і міфологічних сюжетів. Це перш за все апокаліпсична картина всесвітнього потопу: «Всі річки порозливали свої русла, мов сліди на піску, всі озера поховали під собою власні береги й перетворили набережні на парки, на баговиння…вода поглинула останні ознаки життя на суходолі» [25, с. 94]. У «Перверзії» Венеція стає прообразом аварійної зони: повільно потопаюче місто вказує на потопаючу Землю. Настає кінець світу.

«Останній світ» Рансмайра - це інтелектуальна подорож нашого сучасника по творах Овідія: «Метаморфозах», «Скорботних елегіях» і «Посланнях із Понту». Тому роман насичений ремінісценціями та великою кількістю цитат із Назонового набутку. Наприклад, «його вірші іноді зявлялися у листівках опору: «Рід людський наприпочатку ні законів не знав, ні помсти, у мирі та злагоді народи жили безтурботно, не потребуючи військ» [25, с. 71].

У «Перверзії» Андруховича імпліцитно присутні цитати із творів багатьох представників світової літератури. Так, Перфецький, освідчуючись у коханні Аді Цитрині, говорить фразу: «Так ніхто не кохав, через тисячу літ…» [1, с. 203] - і компетентний читач відразу підхопить далі відомий рядок із вірша В. Сосюри: «…лиш приходить подібне кохання». Крім того, в романі наявні цитати із творів Гете, Байрона, Еліота, Рільке та інших. Така інтерпретація літературної спадщини свідчить не стільки про маніпулювання традиційними системами цінностей, скільки про бажання показати неперервність культурного досвіду.

Поряд із ремінісценціями в обох романах активно функціонує і така форма інтертекстуальності, як алюзія. Вона впливає на творення семантики «Перверзії» і «Останнього світу» та їхню рецепцію. Художні образи романів мають звязок із міфологічними та біблійними персонажами, з образами із творів інших письменників. Так, повністю присвятивши себе матеріальному світові, жителі Томів забули про душу. Їхня самотність, що призвела до руйнації, - це алюзія на представників роду Буендіа із роману Г. Гарсіа Маркеса «Сто років самотності». Прискіпливо натуралістичні картини життя «вкритих брудом та курявою» [25, с. 65] рудокопів, нагадують «Жерміналь» Е. Золя. А кривоногий Кипарис, «який, навіть ставши навшпиньки, міг зазирнути в очі лише згорбленому каліці або комусь поставленому навколішки і якому дворняга здавався здоровенним телям» [25, с. 15], насолоджується своєю владою над глядачами, як і головний герой твору Гофмана «Крихітка Цахес…».

Герої «Перверзії» співвідносяться або з міфологічними (Ада - німфа, дріада, Янус Марія Різенбокк - дволикий Янус, сатир), або з біблійними особами (Ада - Саломея, Стах через образ риби асоціюється з Ісусом Христом). Тобто, як і в «Останньому світі», відбувається характерне для постмодернізму змішування дійсності та фантастики. Простір міфологізується, що підтверджує і фінальна сцена перетворення героїв на казкових істот: «І понеслася із вікон у буряне передсвітанне небо тьма - теменна інших гостей, але не авторів і не міністрів, а все переважно лемурів та єдихен, та сирен, та восьмиоких драконів…» [1, с. 248]. Зривання масок, що приховували справжню суть персонажів, нагадує подібний мотив у романі «Майстер і Маргарита» М. Булгакова. Власне, сам головний герой твору є фантомним скупченням алюзій. Так, Перфецький відразу означається, як «уродженець міста Чортополя» [1, с. 7], де панують карнавал і демонізм. Кожна нова авантюра героя починається з нового імені. При цьому він нагадує «молодого чорта» [1, с. 32], котрий вічно міняє свою зовнішність, як і персонаж твору М. Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки». Доля Стаха Перфецького асоціюється з трагічною історією героя оповідання Томаса Манна «Смерть у Венеції». Густав Ашенбах знехтував своїм мистецьким покликанням і занурився у вир життєвої стихії. В абсолютній відповідності до канонів постмодернізму у «Перверзії» також розігрується смерть у Венеції - псевдосмерть, смерть-пародія, згідно з тими ж канонами.

Отже, інтертекстуальність є домінантою стилю українського та австрійського письменників-постмодерністів. Автори «прочитують» традиційні образи і сюжети, твори попередників, своєрідно переосмислюючи їх. Широта і багатство інтертекстуального поля творів Андруховича та Рансмайра зумовлені поєднанням таких типів і форм інтертекстуальності, як ремінісценції, алюзії, відкриті та приховані цитати. Важливі компоненти і структури, і семантики обох романів - ремінісценції. Той факт, що у творах часто зустрічаються біблійні та міфологічні ремінісценції, - показник широти і глибини загальнокультурного та інтертекстуального контексту, у межах якого творили митці. Виявляючись переважно на рівні образної системи, алюзії в романах «Перверзія» й «Останній світ» вказують на звязок між їхніми героями та іншими літературними образами, постатями і виступають свідченням відкритості текстів творів, уможливлюють їхнє існування в обсяжному інтертекстуальному просторі.

РОЗДІЛ 4. СИНТЕЗ ЕЛЕМЕНТІВ МАСОВОЇ І ЕЛІТАРНОЇ ЛІТЕРАТУР У ТВОРАХ Ю. АНДРУХОВИЧА ТА К. РАНСМАЙРА

Важливим елементом естетики постмодернізму є синтез «масовості» і «елітарності». Прагнучи створити роман, який би «розважав, повчаючи» [6, с. 433], Андрухович та Рансмайр схрестили в ньому лінії інтелектуальної і масової літератури.

Є. Волощук зазначає: «Що ж до розважальних елементів, то письменники-постмодерністи використовують їх як своєрідну принаду, як засіб залучення широкого читацького кола до складних духовних проблем, порушених у їхніх творах, а також як шлях подолання барєрів, що виросли між елітарним мистецтвом і суспільною свідомістю» [6, c. 458].

Асиміляцію літературних прийомів масових жанрів спостерігаємо в «Перверзії» Андруховича. Як зазначала Л. Печерських, «це одночасно і роман-подорож, і розслідування, і постмодерністський хаотичний роман, і водночас він спростовує всі ці жанрові моделі» [24, с. 125].

Складний, інтелектуально насичений текст твору, де на кожному кроці - алюзії, ремінісценції, іронічні посилання, автор упорядковує за допомогою детективної фабули. Головного героя «Перверзії» Стаха Перфецького постійно переслідує якась невідома організація. «Я продовжую спостереження за Респондентом. Про всі детальні події інформуватиму в усталений спосіб» [1, c. 52], - пише у своїй доповідній Монсиньйорові Церіна. Не менш цікавими у цьому плані є і спроби видавця розшукати «непересічного субєкта»: «Користуючись деякими своїми знайомствами в сусідніх європейських країнах, я зумів призбирати певні відомості про Стахову діяльність того таємничого періоду» [1, c. 14].

Та й у самому місті «усе зберігається в таємниці» [1, с. 90], не все зясовується. Про Перфецького Андрухович пише, що «він жив таємницями і заради таємниць» [1, с. 288]. Події ж у романі розвиваються не за детективними канонами. Заданий інтригуючою завязкою детективний ритм поступово переходить в інші літературні ритми, а розслідування довіряється самому читачеві. У тексті закладена така кількість різноманітної і суперечливої інформації, що читач доходить висновку про неможливість побудови єдиної версії.

Напруженість детективної інтриги підсилює зображення таємничих убивств: «За нами рипнули двері, озирнувшись, я побачила силует когось, хто ступив на наш балкон, мені здалося, що то бачений в антракті найманий убивця… у спину Респонденту летів ніж…» [1, c. 169], - розповідає Ада Цитрина Доктору. Поступово детективне тло трансформується в метафізичне, і врешті-решт питання про те, що насправді відбулося із Стахом Перфецьким й усіма іншими героями, з якою метою український поет приїхав до Венеції і хто за ним стежив, - відходять на другий план.

Здавалося б, книга Рансмайра має бути в літературі черговою спробою створити роман на античному матеріалі, використати його історію й міфологію, художньо передати події з життя видатного поета. Однак, «Останній світ» - явище не схоже на реалістичні або модерністські інтерпретації давніх часів. Це - типовий зразок постмодерністського роману.

Насамперед вражає те, що письменник послідовно порушує історичну правду, нехтуючи фактами, відомими майже кожному школяреві: «Метаморфози» насправді існують. «Інакше нам, - як стверджує Д. Затонський, - не судилося б їх прочитати, а автор «Останнього світу» і зовсім позбувся б можливості створити свій, на «Метаморфозах» побудований роман» [15, c. 104].

Покидаючи Рим, Овідій і справді кинув у вогонь чистовий екземпляр, але чорновик зберіг, і на його основі справу свого життя виконав. Більш того, навіть переслав у Рим завершену поему, як й інші твори, написані ним у вигнанні.

Детективну канву «Останнього світу» щонайперше складає таємниче зникнення Овідія. На питання Котти, куди подівся Назон і що з ним сталося, ніхто у місті не міг відповісти. І це підводить мандрівника до думки: «Мені не довіряють» [25, c. 8]. У Томах, як і у Венеції, кожен мав берегти свою таємницю: «Отут, - горлав хтось у винаревому погрібку, - жоден шпиг не знайде того, що хочуть сховати Томи» [25, c. 71].

На Котту дивилися як на представника якоїсь далекої інстанції, що здійснює нагляд за становищем на узбережжі. Поет відчував: «Залізне місто почало за ним стежити, ба, навіть наглядати» [25, c. 71].

Детективну інтригу, як і в «Перверзії», підсилює низка загадкових убивств. Наприклад, «якось рано-вранці на березі зарослого ставка під Римом знайшли одного з сенаторських охоронців - у ланцюгах, суглоби на руках та ногах потрощені» [25, c. 33].

Наступний епізод - убивство Iтіса, сина Терея. Повернувшись додому, різник застає хлопчика мертвим. Це була помста Прокни за каліцтво її сестри Філомели. Занісши мертве тіло Iтіса до хати, Терей «поклав хлопчика в ліжко, вкрив білим накрохмаленим простирадлом, взяв сокиру і назавжди покинув свій дім» [25, c. 160].

І український, і австрійський письменники-постмодерністи вдало оперують й засобами інших жанрів, характерних для масової літератури: фантастичного, любовно-еротичного, пригодницького романів. За формальними ознаками твори можна віднести до будь-якої з вищезгаданих номінацій, адже «Перверзія» і «Останній світ» містять усі ці сюжетні мотиви: подорож головних героїв по світу, подібно до Одіссея та Енея; любовну лінію, яку складають перш за все стосунки Стаха Перфецького з перекладачкою Адою Цитриною («Перверзія») та Котти і Ехо («Останній світ»); фантастику, сповнену символічними натяками. Найбільш показовими у цьому сенсі є подібні картини перевтілень героїв. Так, намагаючись помститись убивцям сина, Терей «підскочив до своїх жертв, але з-під стіни скинулися не руки двох жінок - спурхнули, розпростерши крила, дві сполохані пташки… Тереєве сокирище обернулось на довгий дзьоб, його руки - на крила, а чуб - на чорне та буре піря…» [25, с. 162].

Аналогічне перетворення сталося між пятою і шостою годиною ранку майже з усіма учасниками наукового семінару із роману Андруховича: «І не Джон Пол Оширко злинав у холодні висоти, а дух африканського лісу Дада… І, звичайно ж, не Гастон Дежавю увірвався в океан Повітря слідом за спасенними, а знову ж таки крилатий, бо всі вони були крилатими» [1, с. 248].

Розбудовуючи пригодницький, любовно-еротичний, фантастичний сюжетні мотиви, Андрухович та Рансмайр, з одного боку, віддають данину моді, розважаючи і таким чином привертаючи увагу читача, а з іншого - демонструють можливість «елітарної начинки» цих жанрів. Уводячи в тексти чималу кількість еротичних сцен, письменники не тільки надають творам певної гостроти, демонструють постмодерністську пристрасть до «заборонених», «татуйованих» тем, а й вирішують складніші художні завдання, зацікавлюючи сучасними постмодерністськими текстами читачів. Звертаючись до фантастичного сюжетного мотиву, митці провокують їх одвічним інтересом до ірраціонального й невідомого, пародіюють нині модну прихильність до фальшивого езотеризму та містики. Нібито даючи масовій публіці те, на що вона очікує, письменники певним чином виховують читача, прищеплюючи йому смак до цікавої і водночас інтелектуальної літератури.

Інтелектуально-філософська лінія творів, характерна для елітарної прози ХХ століття, реалізується перш за все у порушених проблемах сутності буття, пошуків істини, ставлення людини до духовних скарбів.

Оскільки у центрі уваги мистецтва ХХ ст. - людина, що відчуває свою відчуженість у світі, утрату моральних ідеалів, віру в майбутнє, то провідною темою романів Андруховича і Рансмайра постає самотність, яку в тій чи тій мірі відчувають практично всі персонажі творів.

Екзистенційні почуття самотності, втрати грунту і місця в житті супроводжують духовні пошуки головного героя роману «Перверзія»: «Часами мені робиться до дідька прикро: як багато всього я випустив, колекціонер дірявий, як багато розтратив, забув» [1, с. 101]. Причому таке самоусвідомлення - не поодиноке явище, воно, на думку Андруховича, притаманне сучасній людині. Наша доба характеризується як час «втрачення карнавалу…, безнадійної спроби вічного цвітіння людськості» [1, с. 94]. Один із героїв твору Леонардо ді Казаллегра в додатку для запрошених на семінар ставить низку запитань: «Чи маємо ми надію на розвиток? Чи ми ще здатні любити, сміятися, плакати? Чи достатньо живі, щоб жити?... Чи діло йде до смерті духовної» [1, с. 38]. Він же застерігає проти «епідемії знелюднення»: відбувається «розпад людського в людях, життя позбувається вікового драматизму» [1, с. 51].

Як і герої «Перверзії», персонажі роману «Останній світ» є самотніми, відчуженими, приреченими людьми. Це і «пригнічений почуттям самотності і безнадії» [25, с. 134] Котта, і Піфагор, який одиноко живе у Трахілі, лише інколи спускаючись до Томів, це і Ехо, яка стверджує, що «самотність - це, безперечно, найтяжча з усіх покар!» [25, с. 95].

Названа тема, як і у «Перверзії» Андруховича, тісно переплітається з темою морального занепаду людства, що матеріалізується в картинах життя міста Томи - міста, яке зображено як «останній світ», світ напередодні свого кінця. Катастрофічними є і метаморфози, що відбуваються з персонажами книжки Овідія, які ожили. Дивні ці перетворення зображені автором як наслідок їхньої моральної деградації. На тлі цих метаморфоз, символізуючи занепад людського начала, переконливої сили набуває пророцтво Овідія, що людство загине від потопу, а на зміну роду, «який загинув через свою вовчу ненаситність, своє глупство й жадобу до влади» [25, с. 97], прийдуть позбавлені почуттів творіння із каменю.

Тож, у певному розумінні, романи Андруховича та Рансмайра можна розглядати і як твори-перестороги.

Отже, важливим елементом поетики творів українського та австрійського письменників є синтез «масовості» і «елітарності». Намагаючись синтезувати розважальність і проблемність, яка подається в іронічному плані, автори доповнюють інтелектуальний шар розважальними сюжетами. Митці використовують елементи таких популярних жанрів масової літератури, як фантастичного, любовно-еротичного, пригодницького та детективного романів. Крім того, розважальну лінію «Останнього світу» утворюють ще й елементи історичного роману. Завдяки синтезу елементів масової та елітарної літератур твори Рансмайра та Андруховича відрізняються рекламною привабливістю для широкого кола читачів.

ВИСНОВКИ

Розглянувши своєрідність творів Андруховича та Рансмайра, ми визначили і їхні спільні риси, що дало змогу поставити романи в типологічний ряд.

«Перверзія» Ю. Андруховича та «Останній світ» К. Рансмайра написані майже одночасно. Місце дії в обох творах - Італія. Хоча події, зображені в романі австрійського письменника, нібито відбуваються в Давньому Римі, та вони настільки майстерно оздоблюються реаліями життя ХХ століття, що межа між давниною і сучасністю стирається. «Останній світ» - це також, як і «Перверзія», роман про нашу сучасність, де звернення в минуле та майбутнє виступає лише стилістичним прийомом. Обидва романи достатньо повно і яскраво репрезентують провідний напрям кінця ХХ століття - постмодернізм. Автори у своїх творах використовують парадигму принципів та прийомів постмодерністського письма.

За жанром «Перверзія» Андруховича та «Останній світ» Рансмайра - філософські романи, оскільки в них порушені одвічні проблеми сенсу людського буття, його цінностей (Додаток А).

Проаналізувавши тексти творів, ми виявили у них кілька характерних рис постмодернізму. Це і фрагментарність, хаотичність, колаж у побудові романів, і підкреслена умовність образів та ситуацій, і особливості часово-просторових вимірів, і поліфонізм. Та найбільш яскраво вираженими є інтертекстуальність, іронія, використання елементів масової літератури, створення авторами своєрідної постмодерністської концепції світу та людини (Додаток Б).

Цей світ хаотичний, жахливий, химерний. Тому невипадково в романах «Перверзія» та «Останній світ» є знаковими такі образи-метафори, як лабіринт, карнавал. Світ втрачає цілісність, він постає розколотим, розбитим на друзки, позбавленим духовної мети (Додаток В).

Головні персонажі творів, Стах Перфецький та Котта, - типові представники літератури постмодернізму. Вони - продукт кризи буття, люди емоційно вразливі.

Жорстокі реалії дійсності постійно тиснуть на особистість, порушують її звичне життя, вносять безлад, тривогу, безнадію. Митці підкреслюють, що, перебуваючи у цьому жахливому, абсурдному світі, людина відчуває свою безвихідь, приреченість. Обидва митці засуджують несправедливий, абсурдний світ, що призводить людей до повної духовної деградації, забираючи у них найцінніше - життя.

Андрухович і Рансмайр є неперевершеними майстрами в зображенні важливих подій, явищ у невимушеній іронічній формі. Але якщо український письменник із комічною метою зіштовхує різні мовленнєві пласти - від ще довоєнного галицького зразка до сучасного суржика, елементи жаргону, то для стилю Рансмайра характерна надзвичайна філігранність. Та це не перешкоджає створенню приголомшливо-іронічної аури роману. Всепроникаюча іронія пронизує художню тканину «Перверзії» та «Останнього світу». Вона є провідною рисою цих творів. Обидва митці надзвичайно майстерно обігрують характерні для сучасного світогляду відчуття абсурдності буття, іронічно переосмислюють актуальні проблеми сучасної філософії.

Романи Андруховича та Рансмайра поліфонічні: у їхньому текстуальному просторі відбувається діалог зі зразками світової літератури різних періодів: від античного до сучасного. Широта та багатство інтертекстуального поля творів Андруховича і Райнсмайра зумовлені поєднанням таких форм інтертекстуальності, як відкриті та приховані цитати, асоціації, ремінісценції та алюзії (Додаток Г).

В основі сюжету обох творів лежить мотив подорожі, навіяний народними казками, «Одіссеєю» Гомера та «Енеїдою» Вергілія. Спільними для обох романів є ремінісценції із творів Лукреція, Данте Алігєрі, А. Гофмана, Ф. Кафки, А. Камю, М. Булгакова, У. Еко.

У формуванні інтертекстуальної моделі текстів важливе значення мають ремінісценції з біблійних і міфологічних сюжетів. Це перш за все апокаліпсична картина всесвітнього потопу в «Останньому світі» Рансмайра та повільно потопаюче місто Венеція у «Перверзії» Андруховича. В обох творах у вигляді ремінісценції наявний трансформований із міфології сюжет про Орфея.

Поряд із ремінісценціями в романах активно функціонує і така форма інтертекстуальності, як алюзія. Вона впливає на семантику творів та їхню рецепцію. Художні образи «Перверзії» і «Останнього світу» мають зв'язок із міфологічними, біблійними і казковими персонажами, з образами із творів інших письменників.

Завдяки використанню численних алюзій, ремінісценцій, цитат, які є неодмінною рисою постмодерністських творів, автори досягають символічної багатозначності романів.

У творах Андруховича і Рансмайра простежується така особливість постмодерністської естетики, як поєднання елементів інтелектуальної та розважальної літератур. У «Перверзії» й «Останньому світі» спостерігається моделювання різноманітних реляцій між масовою та елітарною іпостасями. Письменники «переймають» у масової літератури різноманітні техніки стимуляції сприйняття, застосовуючи ефективні прийоми. Це, перш за все, використання жанрів масової літератури із характерною для них напруженістю сюжетної дії.

Складний проблемний пласт творів розчинений у формально пригодницькій фабулі. Намагаючись синтезувати розважальність і проблемність, письменники оперують різними прийомами, щоб поєднати інтелектуальний шар з розважальними сюжетними «блоками»: детективним, пригодницьким, любовно-еротичним, фантастичним. Крім того, Рансмайр використовує елементи такого популярного жанру масової літератури, як історичний роман. Для твору Андруховича характерна наявність великої кількості маргінальних жанрів (інтервю, репортажів, доповідей та ін.). Таке поєднання є надзвичайно важливим, бо, стежачи за зовні розважальним сюжетом, читачі мимоволі задумуються над складними морально-філософськими проблемами сучасності (Додаток А).

Фінали романів, як і самі твори, є доволі песимістичними. Але ця характерна риса постмодернізму аж ніяк не шкодить змістові в цілому, адже у творах українського та австрійського письменників порушуються глобальні проблеми розвитку людського суспільства, так звані вічні питання сенсу буття, над якими слід задуматися кожному.

Таким чином, романи «Перверзія» Ю. Андруховича та «Останній світ» К. Рансмайра, при всій оригінальності кожного з них, справді типологічно споріднені та близькі у стильовому відношенні, філософському плані, виховному значенні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрухович Ю. «Перверзія»: [роман] / Ю. Андрухович. - Львів: Класика. - 1999. - 300 с.

. Баліна К. Постмодерністська естетика творчості Ю. Андруховича / К. Баліна // Українська література в загальноосвітній школі. - 2007. - № 9. - С. 40-41 .

. Бетко І. Архетипальна постать блазня в українській постмодерній прозі (на прикладі творів Ю. Андруховича та ін.) / І. Бетко // Слово і час. - 2009. - № 3. - С. 54-64.

. Бігун Б. «Останній світ» К. Рансмайра: звільнення від тексту чи непозбутність тексту? / Б. Бігун // Зарубіжна література - 2000. - № 29-32. - С. 24-30 .

. Бігун Б. Феномен постмодернизма / Б. Бігун // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2002. - № 3. - С. 3-8 .

. Волощук Є. Зарубіжна література: Підручник для 11 класу загальноосвітніх шкіл / Є. Волощук. - Київ: Генеза, 2004. - 464 с.

. Галич А. Асоціонімний світ романів Юрія Андруховича початку ХХI століття / А. Галич // Слово і час. - 2008. - № 8. - С. 48-54.

. Геращенко Н. Вивчення роману К. Рансмайра «Останній світ» із застосуванням інтерактивних технологій / Н. Геращенко // Зарубіжна література в школі. - 2007. - № 3. - С. 13-16.

. Гладишев В. Як розгадати «сни людства»? / В. Гладишев // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2002. - № 5-6. - С. 11-12.

. Данильчук О. Юрій Андрухович - форпост українського постмодернізму /
О. Данильчук // Вивчаємо українську мову та літературу. - 2005. - № 1. - С. 14-16.
. Дейна М. Попередження К. Рансмайра. Система уроків вивчення роману «Останній світ» / М. Дейна // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2002. - № 3. - С. 19-23.

. Запорожченко Ю. Концепт подорожі в сучасному постмодерністському тексті (Ю. Андрухович, А. Стасюк) / Ю. Запорожченко // Слово і час. - 2009. - № 7. - С. 11-18.

. Затонський Д. Закономерно ли возникновение постмодернизма? / Д. Затонський // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2002. - № 5-6. - С. 7-8.

. Затонський Д. Метаморфозы Овидия Назона, или Покушение на движущееся время / Д. Затонський // Модернизм и постмодернизм. - Харків, 2000. - С. 144-149.

. Затонський Д. Роман К. Рансмайра «Останній світ» у дзеркалі літературознавства / Д. Затонський // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2002. - № 5-6. - С. 103-105.

. Ігнатів Н. Часові координати художнього простору. Час в автобіографічній прозі Ю. Андруховича / Н. Ігнатів // Вивчаємо українську мову та літературу. - 2006. - № 19-21. - С. 47-50.

. Ільїн І. Общая характеристика постмодернизм / І. Ільїн // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2002. - № 5-6. - С. 9-10.

. Калинська Л. Поетика постмодерністського українського роману / Л. Калинська. - Київ: Знання, 1998. - 31с.

. Ковбасенко Ю. Світова література: Підручник для 11 класу загальноосвітніх закладів / Ю. Ковбасенко. - Київ: Грамота, 2011. - 336 с.

. Навярович Н. Знайти Овідія Назона або Діалоги з античністю про сучасне мистецтво. Уроки-діалоги за романом К. Рансмайра «Останній світ» / Н. Навярович // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2004. - № 7. - С. 8-14.

. Назарець В. Матеріали до вивчення постмодерністських романів К. Рансмайра та П. Зюскінда / В. Назарець, Є. Васильєв // Всесвітня література та культура в навчальних України. - 2008. - № 2. - С. 23-26.

. Ненько І. Відображаючи життя як хаос. Про зумовленість ідейного змісту та поетики роману К. Рансмайра «Останній світ» постмодерністською позицією його автора / І. Ненько // Всесвітня література в навчальних закладах України. - 2002. - № 5-6. - С. 109-110.

. Пахаренко В. Постмодерн / В. Пахаренко // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2002. - № 5-6. - С. 3-6.

. Печерських Л. Постмодерний роман: карнавальність у «Перверзії» Ю. Андруховича / Л. Печерських // Від бароко до постмодерну. - Харків, 2003. - Т. 2. - С. 120-127.

. Рансмайр К. «Останній світ» / К. Рансмайр [пер. з нім. О. Логвиненка]. - Київ: Основи, 1994. - 206 с.

. Рудаківська С. Вивчати постмодерністський художній твір відповідно до його мистецької природи та з урахуванням рівня підготовленості учнів / С. Рудаківська // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2006. - № 5. - С. 52-56.

. Семенюк Г. Українська література: Підручник для 11 класу загальноосвітнього навчального закладу / Г. Семенюк, М. Ткачук, О. Ковальчук, - Київ: Освіта, 2006. - 512 с.

. Стамат Т. Метаморфози як вихід з хаосу буття, спроба інтерпретації роману К. Рансмайра «Останній світ» / Т. Стамат // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2003 - № 12. - С. 17-20.

. Цибенко Л. Рансмайр і його роман «Останній світ» / Л. Цибенко // Всесвітня література в навчальних закладах України. - 2002. - № 5-6. - С. 105-108.

. Шкловська О. Спроба почути роман К. Рансмайра «Останній світ». Урок-дослідження з елементами філологічного аналізу твору. 11 клас / О. Шкловська // Зарубіжна література в школах України (Київ). - 2010. - № 4. - С.22-26.

Похожие работы

 

Не нашел материала для курсовой или диплома?
Пишем качественные работы
Без плагиата!