.
Тема дипломної роботи є досить актуальною у сьогоденні, враховуючи стрімкий ріст динаміки міжнародних відносин, міжнародної торгівлі та міжнародного руху капіталу. В дипломній роботі студента був проведений повний аналіз і дослідження вибраної теми. Зроблені відповідні висновки і новаційні пропозиції стосовно дослідженої сфери.
Робота виконана з дотриманням всіх формальних правил і заслуговує на позитивну оцінку.
Науковий керівник Сміян Л.С.
Зміст
Вступ
§ 1. Офшорні зони та фінансові центри - елемент міжнародних правовідносин
§ 1.1. Поняття і принципи офшорних зон та фінансових центрів
§ 1.2. Діяльність різних видів установ в офшорних зонах та фінансових центрах
§ 2. Особливості використання установ та організацій зареєстрованих в офшорних зонах та фінансових центрах у фінансовому плануванні субєктів підприємницької діяльності
§ 2.1. Банки, трасти і страхові компанії
§ 2.2. Холдінгові, фінансові і ліцензійні компанії
§ 3. Офшорні зони - складова системи міжнародного правопорядку
§ 3.1. Вплив міжнародних організацій на існування офшорних зон
§ 3.2. Негативні та позитивні чинники існування офшорних зон
Висновки
ВСТУП
Тема, яка буде викладена в роботі є дуже актуальною, але існує два аспекти актуальності. В нашому розумінні склався стереотип, якій постійно навязується державами (в тому числі і Україною), що офшорні зони це лише спосіб відмивання брудних грошей, які були накопичені незаконним шляхом і менше звертають увагу суспільства на той факт, що офшорні зони (в широкому розумінні) дуже гарна можливість в заощадженні значної кількості капіталу компанії за рахунок розумного планування податкової політики своєї компанії. Тому вважаю за необхідне звернути увагу саме на другий аспект офшорних зон, якій є не менш актуальним і основне законним. Тому метою цієї роботи ставлю освітлення сучасних проблем (недоліків) та переваг використання офшорних зон та фінансових центрів у фінансовому плануванні субєктів підприємницької діяльності (надалі - СПД). Протягом розкриття якого спочатку буде звернуто увагу на розкриття таких понять, як офшорні зони та фінансові центри та їх „співіснування у системі міжнародних правовідносин, як елемента цієї системи, основні структурні елементи цієї системи, згодом на правове положення офшорних зон та міжнародно-правову форму діяльності різних видів установ - холдінг, офшорні банки, фінансові та ліцензійні компанії, діяльності офшорних трастів та страхування в офшорних юрисдикціях, в системі міжнародних правовідносин. А також буде проведено аналіз ефективності використання у фінансовому плануванні офшорних структур для діяльності СПД, й на основі цього буде виведено, в чому полягає проблематика і суперечність використання офшорних зон та фінансових центрів у побудові та плануванні діяльності СПД, а також необхідність в існуванні офшорних зон в сучасному світі.
Офшорні зони є частиною системи міжнародних правовідносин. Вони виникли в процесі історичного розвитку світового співтовариства, здобувши своє місце під сонцем, і були обумовлені перш за все економічними чинниками. Потреби економічного розвитку держав у всі часи обмежувались обємом і структурою ресурсів - матеріальних, фінансових, природних, енергетичних, трудових, якими володіли країни в конкретний історичний момент. Результатом цього був постійний пошук ефективного управління ресурсами, зокрема шляхом їх локалізації. Політика локалізації приймала різні форми в конкретних країнах: створення офшорних зон, зон вільної торгівлі, а пізніше, з середини нашого століття інноваційних зон. В даному випадку більше привертають уваги до себе офшорні зони, за які вважаються країни чи території, законодавство яких дозволяє реєстрацію і функціонування офшорних компаній, тобто, таких компаній, які вилучають прибуток з джерел, які діють поза країною чи територією реєстрації. Тим самим офшорна компанія позбавляється права укладати угоди з місцевими фізичним особами (мешканцями зони) чи юридичним особами (резидентами). На міжнародні операції обмеження не поширюються. Офшорні компанії одержують реальні податкові пільги, одночасно спрощується звітність та знімаються валютні обмеження. Проте слід повернутись до попереднього положення - міжнародно-правового визначення офшорних зон, в якому обовязково потрібно відмітити той факт, що однією з основних відмінних рис офшорних зон від інших (вільної торгівлі, інноваційних і.т.д.) - був дозвіл банківської і кредитної діяльності в іноземній валюті. При цьому внутрішній (національний) ринок позикових капіталів ізолювався від зовнішнього шляхом виділення рахунків резидентів від нерезидентів. Останнім давались певні податкові пільги і звільнення від валютного контролю. Протягом багатьох десятиліть кредитні установи, які знаходились в офшорному центрі, користувались територією країни перебування для проведення операцій тільки за її межами, не являючись, до речі, інтегральною частиною її національної економіки.
Так, прикладом офшорного фінансового центру, можна назвати Нью-Йорк. Це місто здавна було великим міжнародним фінансовим центром, але не підходило під визначення офшор (термін, offshore що означає за берегами, в нашому випадку за межами певної офшорної юрисдикції), в силу ряду обмежень, які накладались на іноземних вкладників і позичальників американським законодавством. Проте, починаючи з 1981-го року, в Нью-Йорку була створена так звана вільна банківська зона, в рамках якої для операцій з нерезидентами було відмінено ряд правил і обмежень, які продовжували діяти на внутрішньому ринку капіталів.
До початку другого тисячоліття найбільшими фінансовими центрами офшорного бізнесу стали, окрім Нью-Йорку, Лондон, Париж, Брюссель, Люксембург, не говорячи вже про значну кількість острівних держав (Багамські, Бермудські і Кайманові острови, Панама, Вануату, Гернсі і Джерсі та багато інших.).
Розвиток і розширення системи транс-національних банків дозволяє розташовувати і відкривати в більшості офшорних центрів відділення і філіали й широко використовувати їх для проведення операцій на міжнародному рівні. Також, слід додати, що в наш час, погляди більшості сучасних юристів і економістів сходяться в тому, що лібералізація міжнародної торгівлі є необхідним напрямком розвитку світової економіки. Провідні міжнародні організації, Всесвітня Торговельна Організація (WTO), ставлять досягнення лібералізації в якості своєї першочергової задачі. І це не дивно, оскільки позитивні наслідки звільнення міжнародних торгівельних звязків від існуючих пут торкнуться всіх прошарків суспільства: споживачів -так як вибір пропонуємих їм товарів і послуг розшириться, в той час як виникла конкуренція призведе до пониження цін; виробників - так як лібералізація збільшить число їх потенціальних клієнтів, скорочуючи цим самим загрозу безробіття, і так далі. Безпосередні учасники економічної діяльності - підприємства і фірми також зацікавлені в процесі лібералізації торгівельних звязків. Їх ціль - законним шляхом звільнитись від черезмірно високих митних тарифів, валютного контролю, імпортних і експортних квот та інших фіскальних чи бюрократичних проблем. Для цього існує багато методів, один з яких - використання компаній, заснованих в юрисдикціях з низьким оподаткуванням при відсутності валютного контролю.
Актуальність теми. Проблематика, яка була піднята в дипломній роботі, є дуже актуальною, оскільки офшорні зони завжди були привабливими для більшості, але не завжди досяжними. Враховуючи тенденції світового співтовариства по відношенню до офшорних зон, а саме, розуміння офшорних зон лише, як спосіб, механізм відмивання та легалізації брудних коштів, які були накопичені незаконним шляхом, актуальним і необхідним стає питання про використання офшорних зон (структур, які зареєстровані в офшорних зонах) в законних цілях, не порушуючи законодавство будь-якої країни.
Метою дослідження було показати можливості, які надають офшорні зони у фінансовому плануванні субєктів підприємницької діяльності, не порушуючи законодавство, а навпаки розумно використовуючи.
Ступінь наукової розробки теми. На мою думку, тема „Переваги та недоліки використання офшорних зон та фінансових центрів у фінансовому плануванні субєктів підприємницької діяльності є мало розробленою в науковому розумінні. Ця тематика є більш практичною, тому для написання цієї роботи використовувались практичні рекомендації, деякі довідники, а також нормативно правова база України з цього напрямку та міжнародне законодавство (в тому числі законодавство інших держав).
Теоретико-методологічною основою дослідження є загальні принципи об'єктивності, історичності, пріоритетності, адекватності, правової будови вільно економічних відносин, що передбачають об'єктивний аналіз подій і явищ на основі науково-критичного використання різноманітних джерел.
Обєктом дослідження є зовнішньоекономічна діяльність субєктів підприємницької діяльності.
Предметом дослідження правове регулювання, діяльність, можливості розвитку і функціонування субєктів підприємницької діяльності з використанням офшорних структур.
Дослідження здійснюється на основі чинного законодавства України, міжнародних договорів, законодавства інших держав, а також наукових робіт і статей в періодичних виданнях.
§ 1. Офшорні зони та фінансові центри - елемент міжнародних правовідносин
Міжнародні відносини на данному етапі перебувають в стані дінамічного розвитку. Міжнародний правопорядок, якій сформувався на данний час повинен враховувати існування, розвиток та винекнення складових та елементів міжнародних правовідносин. Тому такі світові тенденції, як лібералізація торгівлі, сприяння утворенню взаємозалежності економічних систем певної групи держав, інвестування фізичних та юридичних осіб в економіку держави, здорова податкова конкуренція є елементами міжнародних правовідносин, а також складовою міжнародного правопорядку. Таке явище, як офшорні зони виникло саме, як наслідок пошуку нових можливостей і має пряме відношення до перерахованих світових тенденцій і займають свою нішу в міжнародному правопорядку. Тому ми детально розглянемо, що собою являють офшорні зони, офшорний бізнес і їх місце в системі міжнародного правопорядку.
§ 1.1 Поняття і принципи офшорних зон та фінансових центрів
Вперше термін офшор (в сучасному його розумінні) зявився в США в кінці 50-х років. Це було повязано з появою в газетах повідомлення про одну фінансову організацію, яка перемістила свою діяльність на територія з більш благопріємним податковим кліматом.
Більшість держав оподатковує доходи своїх громадян і юридичних осіб, яки були нажиті в нутрі держави, деякі, як США і Росія, стягують податок зі своїх платників податків згідно їх світових доходів на основі громадянства (питання громадянства юридичних і фізичних осіб буде розглянуто нижче).
Отже, як було вже зазначено, термін offshore в прямому перекладі з англійської означае за берегами і спочатку застосовувався англійськими юристами по відношенню до компаній, які були створені згідно законодавства іноземних держав (тобто держав, які знаходяться за кордонами Виликого острова - Сполученного Королівства). On-shore - є протилежність терміна off-shore і означає на берегу. Наприклад, з точки зору британского законодавства компанія, яка зареєстрована в Англії, Уелсі чи Шотландії, є вітчизняною юридичною особою(on-shore company - на юридичному жаргоні), а компанія, яка зареєстрована в будь-якій іншій юрисдикції (США, Кіпр, Багами, і т.і.) є іноземною юридичною особою (off-shore company - в широкому розумінні). В узкому розумінні термін off-shore company означає компанію, яка зареєстрована в одній з юрисдикцій, так званих tax haven (податкове сховище). Річард Гордон сформулював наступне визначення податкового сховища:
Податкове сховище - будь-яка держава, яка має низький або нульовий рівень оподаткування на всі чи деякі категорії прибутку, і яка пропонує певний рівень банківської чи комерційної секретності. [ст. 136 - 27] Ми розглянемо офшорні зони в більш вузькому розумінні, як податкові сховища, тому, що це первісне, основоположне поняття діяльності офшорних зон і офшорного бізнесу взагалі. За останні роки кількість податкових сховищ сутєво зросла. Перелік офшорних зон досить великий і для того щоб держави мали змогу працювати з іноземними компаніями (які можуть бути і офшорними), здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, вони повині, враховуючи світовий погляд, встановлювати внутрішніми документами перелік офшорних зон, які визнаються цією державою - як офшорні, чи як такі що можна віднести до офшорних. В Україні це є Розпорядження Кабінету Міністрів України Про перелік офшорних зон № 77-р від 24 лютого 2003р. Згідно Розпорядження Кабінету Міністрів України існують наступні офшорні зони:
- Британські островні регіони - Олдерні, Острів Гернсі, Остров Джерсі, Острів Мен;
- Близький Схід - Бархейн;
- Центральна Америка - Беліз, Панама;
- Європа - Андорра, Гібралтар, Кампіоне, Кіпр, Мадейра, Мальта, Монако;
- Карибський регіон - Ангілья, Антигуа і Барбуда, Аруба, Багамські острови, Барбадос, Бермудські острови, Британські Віргінські острови, Віргінські острови (США), Кайманові острови, Гренада, Монтсеррат, Уперто-Ріко, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Люсія, Співдружність Домініки, Нідерландські Антильські острови, Теркс і Кайкос, Сент-Кітс і Невіс;
- Африка - Ліберія, Сейшельські острови;
- Тихоокеанський регіон - Вануату, Самоа, Маршаллові острови, Науру, Ніуе, Острови Кука.
- Південна Азія - Малійська Республіка.
Як одне з основних джерел інформації щодо офшорних зон є також посольства України за кордоном. Вони надають перелік офшорних зон і характеристику деяких з них. Ось цей перелік:
Вануатуа - остров, який знаходиться в Південно-Східній Азії, поблизу Австралії і Нової Зеландії. Відсутні податки на прибуток, продаж, податок на добавлену вартість, прибуток корпорацій, нерухомість, дарування. Зокрема в офшорній зоні діють суворі закони, які захищають повну конфеденційність банківських операцій.
Гонконг - передовий банківський центр Азіатсько-Тихоокеанського регіону, третій по величині світовой фінансовий центр після Нью-Йорка та Лондона. Діє 15% податок на рахункі іноземних банків. Зважаючи на валютно-фінансову кризу в регіоні і перехід території під юрисдикцію КНР в липні 1997 року існує тенденція до поступової втрати привабливості території для світових інтересів.
Острова Кука - архіплаг, якій складається з 15 островів, які розположені поблизу Нової Зеландії. Низькі податки на прибуток і на прибуток корпорацій роблять територію черезмірно привабливою для середніх і малих компаній для здійснення банківської діяльності.
Науру - острів, які розположений в західної частині Тихого океану. Відсутні податки на прибуток, передачу майна в спадщину, власність і нерухомість.
Сінгапур - найбільш політично і економічно стабільна країна в регіоні Південно-Східної Азії. В країні відсутні податки на банківські вклади для нерезидентів.
Антільські острови - острови є частиною королівства Нідерландів.
Гіблартар - територія під юрисдикцією Великобританії, знаходиться на півдні Піренейського півострова і має кордони з Іспанією.
Андорра - найбільша країна, яка лежить між Францією і Іспанією.
Дамаск - за повідомланням Посольства України в Лівані, офшорна зона знаходиться в столиці Сірії місті Дамаск.
Острови Мен, Герсі і Джерсі формально не входять до складу Великобританії, але використовуя певний суверенітет, відносяться до сфери її пезпосереднього впливу. Головна відмінність цих територій від поступово утворюваємих офшорних зон інших держав полягає в тому, що їх статуси мають значні відмінності, оскільки вони формувались в різний час і під впливом різних обставин. Загальним є те, що там існує більш ліберальний ніж у Великобританії, режим в сфері оподаткування, заснування і регістрації банків і торгових компаній, максимально спращені бюрократичні процедури, забезпечується конфеденційність для вкладчиків капітала, їх захист та високій рівень професійного обслуговування. Завдяки цьому тут утворюються черезмірно привабливі умови для інвесторів, здійснення широкомаштабних фінансових і торгівельно-посередницьких операцій.
Республіка Черногорія - за інформацією Посольства України в СРЮ закон про відкриття офшорних зон прийнят Республікою Черногорія. Згідно закону офшорні компанії можуть бути зареєстровані по всій території республіки. [ 3 ]
Місто Крапіна; порт Рієка; м. Шибеник; м. Бакар; м. Осієк; м. Загреб - за інформацією Посольства України в Хорватії, офшорні зони створені і функціонують в ряді міст Республіки Хорватія [3 ].
А також до офшорних зон відносяться: Багамські острови, Бермудські острови, Беліз, Британськи Віргінські острови, Кіпр, Ірландія, Лабуан, Ліберія, Маврікій, Невіс, Панама, Острови Теркс і Кайокс. Очикується створення офшорно-страхового центру в італьянському місті Триєсті.
Ми бачимо, що офшорні зони досить різноманітні і їх досить велика кількість і наведений перелік не є вичерпний. Умовно, країни - податкові сховища можна поділити на три групи:
ГРУПА 2. Інші країни звільняють від податків прибуток, отриманий фізичними особами чи компаніями, за кордоном. Прибуток, отриманий на території країни, оподатковується за стандартними ставками. Ці країни можна поділити на дві групи:
а) Влада дозволяє компанії займатися бізнесом в країні і за її межами. Оподаткування здійснюється згідно правилам, викладеним вище. Наприклад: Панамська Республіка, Гонконг.
б) Влада вимагає від компаній до інкорпорації вирішити, чи збирається вона займатися місцевим (і платити всі податки) або міжнародним (і платити лише фіксований щорічний збір) бізнесом. Приклади: Мальта, острови Мен, Джерсі, Гернсі, Гібралтар.
ГРУПА 3. Деякі країни стягують низькі податки на всі прибутки компанії, незалежно від місця їх отримання. Ці країни уклали багаточисельні угоди про уникнення подвійного оподаткування з країними, які мають високій рівень податкових ставок, що в деякіх випадках дозволяє оптимізувати переведення капіталу з однієї країни в іншу. Приклади: Кіпр, Нідерланди, Люксембург, Ліхтенштейн, Швецарія.
В офшорних зонах присутні практично всі види субєктів фінансового ринка і ринка капіталів. Тому було б добре розглянути деякі базові можливості офшорних фірм, принципи офшорних схем та деякі схеми уникнення опдаткування відомі Податковій Адміністрації України.
Найпростіша схема офшорних операцій базується на найбільш універсальному принципі податкового законодавства, згідно з яким обовязковому оподаткуванню підлягають ті доходи, джерела яких знаходяться на території даної держави. В тому випадку, коли джерело доходу знаходиться за кордоном, він може виключатися зі сфери податкової відповідальності в даній юрисдикції. Така сітуація виникає, наприклад, при наданні посередницьких послуг, послуг в зовнішній торгівлі, в консультаційному бізнесі та інших галузях цього сектора. Отримані таким шляхом доходи можуть поступати на рахунки офшорних фірм. Сенс офшорного бізносу є в тому, що за кордоном зявляється новий, самостійний субєкт господарських відносин, якій є повністю під контролем українського підприємця. Офшорна компанія може зовні виглядати, як незалежний партнер української фірми. На цьому побудовані найбільш розповсюджені способи податкового планування з використанням офшорних фірм.
Управління офшорною фірмою, укладання від ії імені контрактів, розпоряджання майном і банковськими рахункими утворюють гнучкий механізм податкового планування і забезпечують досягнення двух цілей. Володіння офшорною фірмою має конфеденційний характер, гарантований міжнародними правовими нормами і законодавством юрисдикції, в якій офшорна фірма зареєстрована. Розповсюдженим способом використання офшорної компанії є утворення її представництва, а також дочірніх компаній в Україні та інших країних. В результаті компанія, яка має постійний офіс в Україні, отримує можливість використовувати рахунки в закордоних банках і брати участь в різних міжнародних комерційних операціях. При цьому бізнес офшорної компанії здійснюється через представництво, а разрохунки здійснюються через її рахунки в закордоних банках.
Володіння офшорною компанією забезпечує більш локальні, але не меньш важливі перевагі. Право підпису від імені власної іноземної компанії і можливість оперативного управління закордоним банківським рахунком необхідні в різних ділових та життєвих ситуаціях. При цьому можна уникнути витрат на громозьку бугалтерію і фінансову звітність. Існує досить великій спектр офшорних операцій, які обслуговують різноманітні потреби фізичних і юридичних осіб. До них можна віднести використання для розрахунків в Україні і за кордоном корпоративних дебетових і кредитних карток, відкритих на імя компанії. Через офшорні фірми можна отримати доступ до кредитних ресурсів іноземних банків, до міжнародного ринку депозитів і послуг з управління капіталом і інвестиціями. У власника офшорної фірми зявляється широкій вибір фінансових посередників і схем роботи.
Офшорною юрисдикцією найбільш часто виступають невеликі незалежні держави (в минулому багато з них були колонії) або обусоблені території, які мають особий державно-правовий статус. Це можуть бути самоврядовані володіння метрополії, арендована територія чи державні утворення, які до сих пір мають статус колонії. Влада цих юрисдикцій стимулює розвиток сектора офшорних послуг з метою залучення іноземного капіталу, збільшення зайнятості населення і підвищення ділової активності. Режимом близьким до офшорного можуть користуватися спеціальні економічні зони, райони портів і аеропортів.
Типова офшорна юрисдикція надає для інвесторів певний стандартний комплекс можливостей. Він включає реєстрацію нерезедентних і звільнених компаній, а також створення офшорних структур інших типів - підприємницьких партнерів, офшорних трастов, спеціалізованих офшорних компаній (банків, страхових фірм і інвестиційних установ). В офшорних юрисдикціях, як правило, широко доступні послуги номінальних власників, секретарів (агентів) компаній, номінальних директорів. Офшорні юрисдикції відрізняються деталями законодавства про юридичних осіб, за вимогами до ведення бугалтерського обліку, правилам аудиту, фінансовій звітності. В багатьох юрисдикціях є декілька вариантів організаційних форм офшорного бізнесу. Деякі юрисдикції мають репутацію респектабельних (Гернсі, Бермуди, Кайманові острови), інші - максимально ліберальних (Панама, Багами, Ліберія, Сейшельські острови). Певне значення може мати фактор географічної близості до промислово розвинутих держав, фінансовим центрам, торгівельним путям. Офшорні юрисдикції бувають більш дешевими або відносно дорогими. Необхідно звернути увагу на те, що сучасному офшорному бізнесі наблюдається своєрідна спеціалізація пільгових територій. Існують юрисдикції, які вважаються традиційно холдінговими (ті де розміщуються холдінгові компанії); інші рекомендуються для зовнішньоторгівельних фірм. Існують юрисдикції банковськи, трастові, страхові.
Юрисдикції, які застосовуються в податковому плануванні, умовно поділяються на два основних типи. Перший - це офшорні райони і юрисдикції, які відносяться до податкових гаваней. Для них є характерним відсутність податка на прибуток пільгових компаній. Ці юрисдикції в основному виключені з сфери дії міжнародних податкових угод. До юрисдикцій такого типа відноситься більшість популярних офшорних районів світа (остров Мен, Гібралтар, Багами, Панама, Теркс і Кайкос).
До іншого типу відносяться юрисдикції з помірними умовами оподаткування. Вони не є типовими офшорними територіями. В них, як правило, стягується визначенний (іноді досить високий) податок на прибуток. Пререваги таких юрисдикцій повязані головним образом зі сприятливою системою фіскальних угод, які вони мають. Закрема, в помірних юрисдикціях є пільги для компаній певних типів, перш за все холдінгових, фінансових, лізінгових. Ці компанії використовуються, як проміжні пункти для міжнародного переказу доходів і капіталів. Зазвичай в якості кінцевого пункту такого маршруту виступають офшорні компанії в традиціїних податкових гавонях. До зон з поміреними умовами оподаткування зазвичай відносять досить респектабельні і навіть пристижні держави Західної Європи - Швейцарію, Нідерланди, Ірландію, Люксембург, Бельгію, Австрію.
Існує ряд комбінованих юрисдикцій, які вбираються в себе ознаки різних типів, до них можна віднести перш за все Кіпр, а також Іраландію і з деякими застереженнями - Швейцарію. Є також і нетипові офшорні юрисдикції, які мають деякі угоди про усунення подвійного оподаткування (Майдера, Нідерландські Антіллі, Маврікій, Британські Віргінські острови). Також існують одиничні податкові угоди, які мають острів Мен, Барбадос, Бермуди, Невіс. Спеціалізовані компанії в цих країнах стають ключевим ланками багатьох податкових схем. Згідно з ними доходи переправляються в податкове сховище через компанію в країні з благоприємними податковими угодами.
§ 1.2 Діяльність різних видів установ в офшорних зонах та фінансових центрах
офшорний зона фінансовий центр
На даному етапі розвитку міжнародних відносин (відносин між державами, між міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями і державами, між юридичними та фізичними особами даних держав) сутєвий вплив на міжнародні відносини здійснюється в значній мірі шляхом утворення і підтримання міжнародного правопорядку. Отже нам необхідно спочатку розглянути, що собою являє міжнародний правопорядок, його характер і структуру, звернути увагу на поняття міжнародного правопорядку, на те, що він сьогодні собою являє, тобто характерні риси сучасного міжнародного правопорядку. Більш поширеним і простим є поняття, що правопорядок являє собою систему чи совокупність правовідносин, які утворюються згідно з нормами міжнародного права. Існує два поняття правовідносин. В першому випадку це особливий вид ідеологічних відносин, які представляють взаємозвязок субєктивних прав і обовязків; в другому - це суспільні відносини, врегульовані правом. Відповідно повинно існувати і два поняття правопорядку. В першому випдку це тільки юридичне явище - система чисто правових відносин, в другому - це реальний стан відносин, закріпленний міжнародним правом. В результаті ми маємо юридичний і фактичний правопорядок, в якіх немало різного. Перше - це правова модель, друге - це результати втілення її в життя.
Поняття фактичного правопорядку близько до поняття світового порядка. Правопорядок дійсно виражає і закріпляє організаційну структуру світового суспільства, але разом з тим правопорядок є результат функціонування міжнародного права, його впорядковуючи дії. Існують концепції правопорядку, які включають в нього не тільки правовідносини, але і норми міжнародного права і навіть правосвідомість (В.Н. Ліхачев). За думкою деяких, правопорядок охоплює майже всі правові явища (А.П. Мовчан). В такому випадку поняття правопорядку співпадає з поняттям міжнародно-правової системи. Загалом, можна запропонувати наступне визначення міжнародного правопорядку: це система міжнародно-правових відносин, закликана придати співтовариству держав структурну стабільність на основі цілей і принципів міжнародного права. Правопорядок спирається на узгоджену систему ціностей. Враховуючи значення правопорядка, він сам повинен бути віднесен до категорії загальнолюдських цінностей.
Міжнародний правопорядок історично обумовлено і визначається потребами не тільки міжнародної системи, але і національних соціально-політичних систем. Триває процес узгодження системи цінностей, яка буде покладена в основу світового порядку. На базі цінностей узгоджується концепція порядка, без чого він не може бути тривалим та стійким. Велика необхідність сучасної міжнародної системи полягає в узгодженій концепції порядка. Нова концепція міжнародного порядку є суттєвої; без неї стабільність не буде реальною [ 31 ст.57]. Все це має своє відображення і закріпленя в нормах міжнародного права, яке є важливим інструментом созідання нового світового порядку.
Головне полягає в тому, щоб реально замінити панування сили пануванням права. Для цього необхідна всеохоплююча система безпеки, яка охопила би всі держави і забезпечила не тільки військову, але і інші види безпеки, враховуючи правову. Правова безпека означає, що кожній державі, незалежно від її могутності, забезпечений захист її прав та законих інтересів. Кожній людині, де б вона не була, гарантуються права, які передбачені міжнародним правом. В цьому полягає єдність правової безпеки людини і держави.
Якщо казати про міжнародний правопорядок як юридичне явище в більш вузькому розумінні (спеціалізованому), то він є сукупністю норм та інституцій, необхідних для організації всесвітнього міжнародного суспільства та його підгруп, що регулює відносини, які між ними встановлюються. Вислів правопорядок вказує на те, що міжнародні норми та інституції вступають між собою у чисельні та складні відносини, вони не є незалежними одна від одної, а навпаки, постійно взаємодіють та становлять собою чітко визначену групу (певну ієрархічну структуру), яку ми називаємо міжнародним порядком.
Міжнародний порядок характеризується своєю цілісністю, йдеться не про наявність цілого ряду порядків, скоординованих чи протиставлених один одному, а про єдиний цілісний порядок. В якому всі елементи взаємоповязані і взаємодіють друг з другом, в якому кожна група правовідносин займає своє певне місце, але не обмежується лише своїми внутрішніми правовідносинами, а і взаємодіє з іншою групою. Міжнародний порядок є правовим, його норми обовязкові і невиконання їх спричиняє до певних наслідків. Норми та інституції всесвітнього міжнародного суспільства, які є складовою частиною міжнародного правопорядку, є частиною міжнародного права, яке, на думку реалістів, відображає в якому стані знаходиться співвідношення сил у певний момент. З цього виходить, що договори, укладені в результаті переговорів між державами, з самого початку несуть в собі непевність і можуть грубо порушуватись, як тільки буде порушено паритет, який вони відображають. Також можна говорити про існування міжнародно-правових норм у певних галузях, де інтереси сторін невеликі, але можливості права зобовязати суверенні держави, якщо йдеться про їх головні інтереси хиляться до нуля. Деякі науковці вважають, що держави вдаються до права лише для того, щоб узаконити свою політику з позицій сили, і що міжнародне право для них лише знак поваги до вади чесноти. Але міжнародне право не є повністю відокремленим від гри політичних та економічних сил. Ці сили, втім, необхідні для забезпечення його ефективності. Але міжнародне право також є захистом слабких проти зловживань сильних. Насправді у міжнародному суспільстві діють не лише фізичні або матеріальні сили. Економічна та військова могутність мусить також зважити на сили етнічні, культурні, психологічні та духовні [28, ст. 37].
В теоретичному плані необхідність міжнародного правопорядку просто очевидна: якби його не існувало, правовій системі кожної з держав бракувало б солідних засад, діяли б окремі юридичні системи, які могли б існувати тільки впродовж коротких історичних періодів та які приречені на тмчасовість та непевність. Міжнародний порядок існує не лише як правопорядок, яле також міжнародне домінує над національним і саме в міжнародному порядку національні та регіональні правопорядки знаходять своє спільне підгрунтя. Міжнародний порядок має деякі риси, які відрізняють його від національних державних порядків. Останні не обовязково повинні розглядатися як модель, оскільки вони дуже відрізняються поміж собою і часто на практиці дуже далекі від того, як вони себе подають у теоретичному плані, тобто від того, наділеного конституцією, централізованого ієрархічного державного порядку. У будь-якому разі, з різних точок зору міжнародний порядок має певні специфічні риси.
Міжнародний правопорядок не має своєї конституції, основного закону, який в ієрархії норм має найвищу силу та дотримання якого гарантоване юрисдикціями. Міжнародний порядок не має формальної конституції, писаної норми, прийнятої за спеціальною процедурою, згідно з якою він би мав формуватися. Хартія ООН не є конституцією, навіть якщо її стаття 103 проголошує: У разі, якщо обовязки членів Обєднаних Націй, зумовлені цією хартією, вступають у протиріччя з обовязками, зумовленими будь-якою іншою міжнародною угодою, то перші домінують над другими. Таким чином, гарантується вища юридична сила Хартії над усіма договорами, украденими членами ООН, але Хартія не передбачає жодної процедури, щоб забезпечити виконання статті 103. Міжнародний суд застосував цей документ (постанова суду від 26 Листопада 1984 року стосовно військових дій Сполучених Штатів проти Нікарагуа на території останнього), постановивши, що регіональні системи врегулювання спорів не можуть підривати врегулювання спорів системою Обєднаних Націй і, зокрема, юрисдикції Міжнародного суду. Але значення статті 103 дійсно дає підстави для протиріч. Можна, наприклад, припустити, що деякі принципи jus cogens (імперативного права) зявляться після прийняття Хартії і домінуватимуть над нею. (Такими можуть бути, наприклад, принципи міжнародного права розвитку або права захисту довкілля). Хоч б якими були ці протиріччя, потрібно визнати, що Хартія Обєднаних Націй за відсутністю справжньої формальної конституції міжнародного порядку стоїть на першому місці серед договорів.
Міжнародний правопорядок має матеріальну конституцію, складену із сукупності загальних принципів міжнародного права, які збезпечують його єдність та цілісність. Проте цей порядок є недостатньо конституційним, оскільки він не має справжніх органів влади, уповноважених розробляти та застосовувати юридичні норми. Він не має законодавчої влади, яка розробляє норми за певною процедурою, Генеральна Асамблея Обєднаних Націй, звичайно, не відіграє цієї ролі, бо її резолюції не є обовязковими. Формування, а ще більше еволюція міжнародних норм погано забезпечені, міжнародне право має численні прогалини, та проблематичною є здатність правових норм пристосуватися до нових ситуацій, йдучи слідом за мирним процесом. Міжнародний порядок не має також виконавчої влади, наділеної монополією на збройні сили, яка б гарантувала порядок та керувала публічними службами. Рада Безпеки та механізм колективної безпеки лише дуже частково відіграють цю роль. Міжнародні організації та установи не можуть стати схожими на міжнародні публічні служби, бо вони не мають для цього ні прерогатив, ні фінансових коштів. Нарешті, Міжнародний суд є лише начерком юридичної влади, він має дуже обмежену компетенцію у питаннях міждержавних конфліктів (якими не вичерпуються міжнародні спори) та може бути скликаним лише за згодою держав - учасниць конфлікту.
Конституція держави, так як і конституція міжнародного порядку, є дуже складним полотном принципів, засадових норм, частина з яких - і не найменша - може бути звичаєвими нормами. Загалом конституція міжнародного порядку складна і часто недосконала, але було б помилково твердити, що її не існує.
Міжнародний порядок сильно децентралізований і недостатньо ієрархічний. Завдяки цим двом характеристикам міжнародний порядок теоретичної і абстрактної моделі відрізняється від державного порядку, що є централізованим та ієрархічним. Проте очевидно те, що децентралізація у міжнародному порядку досягає своєї крайньої межі. Я покажу далі, що державний суверенітет не є необмеженою та абсолютною владою, як часто здається, а радше сукупністю повноважень, встановлених міжнародним правом. Однак, суверенітет існує, він не лише забороняє в принципі одній державі втручатися у внутрішні справи іншої, але й обмежує можливості дій ООН та інших міжнародних організацій. Стаття 2.7 Хартії містить таке положення: Жодне положення цієї Хартії не дає права Обєднаним Націям втручатися у справи, які належать переважно до внутрішньої компетенції держави, а також не зобовязує її членів підпорядковувати такі справи процедурі врегулювання відповідно до цієї статті; водночас цей принцип не містить жодної перешкоди застосуванню примусових заходів, передбачених главою VII.
Але децентралізація влади у міжнародному суспільстві не відбувається лише не користь держав. Треба згадати ще про міжурядові організації, які також ділять між собою владу і вплив у міжнародному суспільстві та відіграють важливу роль у міжнародних відносинах. Проте міжнародний порядок, що є так сильно децентралізованим, є також відностно слабко ієрархічним. Загальноприйнято вважати, що міжнародне право домінує над внутрішнім правом, яке йому ієрархічно підпорядковане. Проте сам міжнародний правопорядок не дає точного визначення ієрархії своїх норм. Хартія Обєднаних Націй, як ми вже зазначили, домінує над іншими договорами, укладеними державами - членами Організації. Але звязки між договорами не завжди визначені досить чітко. Існування норм jus cogens, імперативного права, які заборонено порушувати договором, не прийняте у всьому світі. Відносини договорів, звичаїв та загальних принципів права не завжди достатньо чітко визначені.
Отже, міжнародний порядок зітканий із протиріч. Маючи велику структурну слабкість, він все ж превалює над внутрішнім державним правом. Маючи слабкості у конституційній організації, централізації та ієрархії, водночас він має виконувати найважливішу функцію: забезпечувати мир та підтримувати розвиток.
Міжнародний правопорядок являє собою обєктивне відображення дійсності в міжнародних правовідносинах які існують на даний момент і які врегульовані міжнародним правом.
§ 2. Особливості використання установ та організацій зареєстрованих в офшорних зонах та фінансових центрах у фінансовому плануванні субєктів підприємницької діяльності
.1 Банкі, трасти і страхові компанії
Починати розкривати це питання слід з того факту, що ще ні один великий міжнародний банк не обходився без відкриття власного оффшорного філіалу чи відділення. В міжнародних банківських колах відомо, що в сучасних умовах запустити ефективну фінансову чи фондову схему, і організувати податкове планування практично неможливо без виходу в оффшорні зони. Тому оффшорні банки засновані у відповідних юрисдикціях - одна із самих перспективних і одночасно елітарних сфер оффшорного бізнесу.
Розвиток і розширення системи транс-національних банків дозволяє розташовувати і відкривати в більшості офшорних центрів відділення і філіали й широко використовувати їх для проведення операцій на міжнародному рівні. Також, слід додати, що в наш час, погляди більшості сучасних юристів і економістів сходяться в тому, що лібералізація міжнародної торгівлі є необхідним напрямком розвитку світової економіки.
Генеральні ліцензії на ведення банківських операцій в найбільш престижних оффшорних юрисдикціях, видаються перш за все банкам світового класу, акції яких котируються на найвпливовіших і найбільших біржах. Проте оффшорний банківський бізнес достатньо відкритий і для небанківських компаній, й навіть для приватних осіб. В деяких юрисдикціях для певних фінансових операцій не вимагається одержання банківської ліцензії.
Оффшорний банківський бізнес - досить складний, він вимагає наявності продуманої, відповідаючої міжнародним стандартам бізнес-концепції, немалих фінансових і організаційних можливостей, бо в іншому випадку видача ліцензії може затриматись навіть в ліберальних банківських юрисдикціях. В банківській сфері, більше чим в любому іншому секторі оффшорного бізнесу, необхідне тісне співробітництво з компетентною секретарською компанією. Як правило, на практиці, оффшорну банківську діяльність легше всього почати з отримання обмеженої банківської ліцензії. В деяких випадках, оффшорний банк, розпочавши свою діяльність з обмеженої ліцензії, в перспективі може розширити спектр послуг на основі більш широкої ліцензії. При цьому мова йде про створення типового банківського підприємства, з правом прийняття депозитів та відкриття кореспондентських рахунків.
В основному інвестор, який має намір займатись подібною діяльністю, в сучасній практиці має три варіанти - з чого почати цю діяльність:
- створити оффшорний банк з повною (генеральною) ліцензією;
- створити оффшорний банк з обмеженою ліцензією;
- створити кредитну установу.
Отже офшорний банк - це компанія, яка утворена в країні, податковому сховище і яка має право на ведення банківської діяльності згідно з законодавством країни її реєстрації, установчими документами і ліцензією. За своїми основними функціями офшорні банки нічим не відрізняються від банків, які утворені в інших країнах. Коло операцій, які має право здійснювати офшорний банк (банківське обслуговування певних компаній і індивідів, проведення операцій в місцевій або/і іноземній валюті і т. і.), визначається ліцензією, тобто офшорний банк є юридичною особою, яка має спеціальну правоздатність. Офшорний банк має наступні переваги: а) відносно мягкий контроль національного Центрального Банку по відношенню до подібних банків; б) відсутність прямих податків (податка на прибуток, доходи і т.і.), які замінені фіксованим державним митом, яке стягується при отриманні банківської ліцензії, а потім щорічно при її подовженні. Розмір мита залежить від країни регістрації банка, характера ліцензії (обмежена чи необмежена, резидентна чи нерезидентна); в) відсутність обовязкового резервування або чисто символічний відсоток відрахування до фонду обовязкових резервів; г) в багатьох випадках - недоступність інформації про власника банка для широго кола (за виключенням випадків судового переслідування).
Офшорний банк має право обслуговувати лише іноземних клієнтів. Його операції, як правило, не повинні стосуватися данної офшорної юрисдикції. Власниками (акціонерами) офшорних банків завжди виступають іноземні для данної юрисдикції громадяни і юридичні особи. В деяких юрисдикціюх в якості офшорного банка може виступати резидентний банк, якій здійснює офшорні операції. Такій банк має функціонуючий офіс і персонал.
До офшорних банків іншого типу відносяться так звані керовані банкі, або банкі без персоналу. Такі банкі функціонують на базі банка з генеральною ліцензією на основі основі особого договору між ними і власником офшорного банку.
Офшоні банки - одна з самих перспективних і одночасно елітарних сфер офшорного бізнесу. Генеральні ліцензії на ведення банковських операцій в найбільш престижних офшорних юрисдикціях видаються перш за все для банків світового класу, акції яких котируються на крупних біржах. Зокрема офшорний банковський бізнес також є доступним для небанківських компаній, і навіть приватних осіб. В деяких юрисдикціях для проведення певних фінансових операцій не вимогається отримання банківської ліцензії. Потрібно відмітити той факт, що однією з основних відмінних рис офшорних зон від інших (вільної торгівлі, інноваційних і.т.д.) - був дозвіл банківської і кредитної діяльності в іноземній валюті. При цьому внутрішній (національний) ринок позикових капіталів ізолювався від зовнішнього шляхом виділення рахунків резидентів від нерезидентів. Останнім давались певні податкові пільги і звільнення від валютного контролю. Протягом багатьох десятиліть кредитні установи, які знаходились в офшорному центрі, користувались територією країни перебування для проведення операцій тільки за її межами, не являючись, до речі, інтегральною частиною її національної економіки.
В банківській сфері більш ніж в будь-якому іншому секторі офшорного бізнесу, необхідне тісне співробітництво з компетентною секретарською компанією. В світі існує близько десятка крупних офшорних банківських центрів. Среди яких Кіпр, Кайманові острови, острви Мен, Багами, Панама.
Офшорний банк - одна з найбільш ефективних структур в управлінні фінансовими коштами. Правильне податкове планування з використанням офшорного банку дає можливість заощадити значну кількість коштів (заощаджені гроші - це зароблені гроші) і акумулювати їх в потрібній кількості в потрібному місці. Багато світових банків, фінансових компаній створюють офшорні банки в податкових гаванях і фінансових центрах для використання їх в процесі перерозподілу своїх капіталів, здійснення міжнародних банківських операцій з найменшими фінансовими втратами. Але офшорні банки використовують не лише великі фінансові утворення, послугами офшорних банків користуються також і фізичні особи та невиликі фірми чи компанії, вони не можуть собі дозволити створити свою офшорну банківську структуру, тому використовують існуючи офшорні банки. За допомогою офшорних філій і відділень в податкових гаванях і фінансових центрах можна виплачувати прибуток без виплати прибуткового податку, приймати участь в міжнародних угодах і допомогати своїм клієнтам у відкритті іноземних компаній і трастів. Офшорну банківську справу можна визначити як ведення банківської і фінансової діяльності в такому середовищі, яке за визначенням вільне від фіскального і валютного контролю. Податкова гавань або країна зі зниженим оподаткуванням зазвичай іменуються офшорними фінансовими центрами[34]. Це середовище, зазвичай, включає також сприятливе банківське законодавство або закони про банки менш сурові, ніж в більшості інших юрисдикцій. Офшорні банки використовуються для різноманітних цілей, але в залежності від намірів офшорні банки можна поділити на групи. Часто вони утворюються як дочірні від банків будь-якої країни або міжнародних банків для того, щоб приймати депозити поза контролюючого простору, проводити і забезпечувати угоди, які виходять за рамки законодавства певної країни, надавати позики, ефективні для клієнтів в податковому відношені, забезпечувати банківську таємницю клієнтів. Інша досить велика група офшорних банків утворюється групами корпорацій для проведення зовнішніх позик або для консолідації фінансів або банківських угод групи. Корпорація, яка займається зовнішньою торгівлею, може використовувати офшорний банк як мультивалютний розрахунковий центр.
Діяльність міжнародних фінансових компаній також підпадає до категорії офшорної банківської діяльності. Вона включає акумуляцію коштів для зовнішніх займів, забезпечення і підтвердження фінансування клієнтам і групам юридичних осіб, а також надання групам корпорацій ефективних в податковому відношенні займів. Лізинг обладнання через офшорну структуру, яка краще для цього підходить, є ще однією корисною фінансовою концепцією. Використання офшорних банків може також здійснюватися з метою забезпечення вільного капіталу для займів групам юридичних осіб або для фінансування капітальних придбань таких груп. Таким чином, ми бачимо, що спектр використання офшорних банків досить різноманітний і він не обмежується лише тими прикладами, які були наведені. Я хотів би саме зосередити увагу на таких поняттях в офшорній банківській справі, як оперативність і конфіденційність, тому що лише низькі податкові ставки не були б такими привабливими без оперативного використання своїх переваг і, звісно, без гарантій конфіденційності інформації про тих, хто вирішив мінімізувати свої затрати в зовнішньоекономічній діяльності, а також плануванні діяльності своєї компанії. Думаю, що буде зручніше, якщо ми розглянемо ці поняття через призму клієнта офшорного банку і офшорного банку, тому що переваги офшорної банківської справи існують як для банківських установ, так і для їх клієнтів.
Офшорний банк є поняття, яке обєднує досить різноманітні з організаційної точки зору офшорні банківські підприємства. Загальним для них є те, що вони утворюються і діють на основі офшорного режиму. Офшорний банк має право обслуговувати тільки іноземних клієнтів[14, ст.84]. Його операції, як правило, не повинні торкатися офшорної юрисдикції. Власниками (акціонерами) офшорних банків завжди є іноземні для даної юрисдикції громадяни і юридичні особи. Для того, щоб відкрити офшорний банк, необхідна офшорна банківська ліцензія. Оперативність в утворенні офшорного банку полягає в тому, що в офшорних юрисдикціях (раніше в більшій кількості офшорних юрисдикцій) існує досить спрощена система отримання банківської ліцензії. Як правило, влада країни рішає питання про видачу ліцензії позитивно, якщо дотримуватися певних вимог.
Існує поділ банківської ліцензії на повну і обмежену. Повна ліцензія дозволяє діяти як в межах, так і за межами офшорної юрисдикції, а обмежена дозволяє вести банківську діяльність тільки за межами певної юрисдикції. В деяких офшорних юрисдикціях видається спеціальна ліцензія, яка передбачає обслуговування обмеженого кола осіб. Влада більшості офшорних юрисдикцій висуває такі вимоги для отримання нерезидентної ліцензії (узагальнено):
1.Засновники гарантують, що банк не буде вести діяльність на території країни реєстрації;
2.Засновники повинні надати про себе повну інформацію і підтвердження своєї професійної кваліфікації та спеціалізації в банківській справі та фінансах;
.Засновники повинні надати докази того, що вони мають у розпорядженні капітал ні менше 100000 - 15000 дол. США і рекомендації не менше двох банків, які всесвітньо визнані;
.Засновники повинні надати бізнес-план на перші три рокі.
.Мінімальний капітал, якій виплачується, залежить від характеру ліцензії і складає 100000 - 150000 дол. США для найбільш обмеженої ліцензії;
.Банк повинен мати місцевого агента-резидента країни, в якій реєструється банк;
.Кожний рік офшорний банк повинен проходити аудиторську перевірку для перереєстрації банківської ліцензії.
Офшорну банківську діяльність легше розпочати з отримання обмеженої банківської ліцензії. В деяких випадках офшорний банк, розпочавши свою діяльність з обмеженої ліцензії, в майбутньому може розширити спектр послуг після отримання повної ліцензії. При цьому мова йде про утворення типового банківського підприємства з правом приймати депозити і відкривати кореспондентські рахунки. Управління офшорними банками може здійснюватися: по-перше, за допомогою резидентного банка, який в деяких юрисдикціях виступає як офшорний банк і здійснює офшорні операції. Такий банк має офіс, який функціонує, і персонал. По-друге, існують банки іншого типу, так звані банки без персоналу (administered). Такі банки функціонують на базі банку, який має генеральну ліцензію, на підставі особливої угоди між ним та власником офшорного банку. Для утворення банку без персоналу потрібна відповідна ліцензія. Базовий банк здійснює адміністративні функції по забезпеченню роботи банку, який патронується. Адміністративні послуги по управлінню офшорними банками включають оформлення документації і протоколів, ведення реєстру акціонерів, контакти з аудиторами і офіційною владою, обробку кореспонденції. Офшорний банк забезпечується окремим звязком, зареєстрованим офісом. Все це дає можливість управління офшорним банком з будь-якого місця планети (розуміється, де існують засоби комунікації), а також заощаджує час та дає можливість керувати офшорним банком одноособово або обмеженим колом осіб. Тобто, фактично достатньо виробити загальну стратегію дій по офшорному банківському бізнесу або прийняти необхідні рішення і зробити розпорядження до базового банку. Офшорний банк являє собою дуже зручну структуру, яка використовується в зовнішньоекономічній діяльності досить ефективно і оперативно. Найбільш частіше офшорні банки відіграють роль центрів по управлінню капіталом і обслуговують обмежене коло осіб. Зазвичай, це дочірні фірми материнського підприємства, а також певні групи підприємств, які вступили у фінансовий пул. Офшорний банк може обслуговувати закордонні філії фірми (враховуючи інші офшорні компанії). На базі офшорних банків можуть здійснюватися операції з різноманітними валютами, в тому числі можуть бути відкриті рахунки в іноземних валютах. До переліку операцій, які можна здійснити за допомогою офшорного банку досить зручно і оперативно, входить також прибуткове фінансування коштів, які знаходяться на його депозитах на світових фінансових ринках. Вони здійснюють клієнтський овердрафт й інші послуги кредитного характеру. Для офшорного банку існує також можливість виходу на міжнародний ринок консолідованих (сумісних) кредитів. Таким чином, офшорний банк стартує, як внутрішньофірмовий банк, однак в деяких юрисдикціях він має шанс вийти на відкритий ринок. Перш за все, це ринок депозитів та послуг для заможних осіб і різних форм управління капіталом.
Протягом тривалого часу, одним з факторів успіху утворення і діяльності офшорних банків був рівень конфіденційності, якій надавався і гарантувався законодавством офшорної юрисдикції, хоча він був досить неоднаковим в різних офшорних юрисдикціях. Але загалом більшість офшорних юрисдикцій гарантували повну конфіденційність при утворенні і діяльності офшорного банку засновникам (акціонерам). На даному етапі принцип конфіденційності в сучасних офшорних юрисдикціях є досить умовним. Сьогодні майже всі офшорні центри вимагають розкриття інформації про компанію. А в деяких країнах, таких як Кіпр, Мальта, Гібралтар імена засновників і директорів, а також ряд інформації про них обовязково вноситься в державні реєстри, які відкриті для будь-якої особи, яка зацікавлена в отримані інформації про компанію, її акціонерів або директорів. В певних країнах установчі документи, які містять імена засновників, повинні бути опубліковані. Тому останнім часом послуги номінальних директорів та акціонерів мають попит серед бажаючих зареєструвати офшорний банк чи компанію. Використовуючи послуги номінальних акціонерів і директорів, реальні засновники і власники мають можливість не привертати до себе надмірної уваги. Майже в усіх країнах існують закони або етичні стандарти, які забороняють несанкціоноване розкриття інформації юристами, банкірами або службовцями трастової компанії, яка діє в інтересах офшорної компанії. Конфіденційність ніколи не може бути абсолютною. Влада податкової гавані або фінансового центру може вимагати розкриття особистостей справжніх власників компанії в судовому порядку. В ряді випадків (якщо закон не захищає від такого втручання) достатньо навіть простої адміністративної вимоги місцевої влади або запиту Інтерполу. А що стосується діяльності офшорних банків, то відсутність валютного контролю (повного або часткового) дає можливість офшорному банку переміщувати кошти з більшим рівнем свободи та гнучкості, ніж з операціями в юрисдикціях з валютним контролем.
Також вважаю за необхідне подивитися на переваги офшорного банківського бізнесу очима клієнтів офшорних банків. Звісно, що в переважній більшості випадків клієнтами офшорного банку є його ж засновники (певні компанії, структури засновників), але клієнтами можуть бути і особи, які не мають відношення до утворення банку або до структур засновників банку. Отже, треба розрізняти ці дві категорії осіб-клієнтів офшорного банку, так як вони мають різну мету у використанні банку. Переваги використання офшорного банку для клієнтів, які мають відношення до створення офшорного банку, будуть відображені в меті створення банку та його діяльності, як офшорної банківської структури. Просто клієнти будуть утворювати відносини клієнт-банк, де банком виступає офшорний банк або офшорна компанія з банківською ліцензією, які надають весь спектр банківських послуг з урахуванням офшорного клімату. Клієнтами банку можуть бути фірми і банки інших офшорних юрисдикцій, зарубіжних країн, або просто фізичні особи. Переваги у взаємовідносинах з офшорною банківською структурою відображенні в оперативності у відкриті рахунку, зручності використання рахунку (розпорядженні коштами, які знаходяться на рахунку). Деякі банки надають послуги в управлінні рахунком за допомогою Інтернету, також сьогодні є досить актуальним використання Інтернет банкінгу, що дозволяє відкривати, контролювати рахунок і розпоряджатись коштами на рахунку за допомогою лише Інтернету. Але використовувати такі послуги необхідно дуже обережно, бо відповідальність банку за виконання своїх обовязків по таких рахунках досить незначна. Офшорній фірмі або компанії краще вести розрахунки або забезпечувати свою зовнішньоекономічну діяльність за допомогою, наприклад, офшорної філії якогось всесвітньо відомого банку. Це буде зручніше і безпечніше, ніж відкривати рахунки в країнах з жорстким валютним контролем і банківським аудитом. Також офшорні банки гарантують більшу конфіденційність інформації своїм клієнтам, ніж інші. Хоча у всьому має бути певна міра, якщо казати, наприклад, про Інтернет банкінг, то відкрити рахунок в банку (якій надає цю послугу) можна повністю анонімно, але, з іншої сторони, цей банк не несе будь-якої відповідальності по цьому рахунку, тобто в разі чогось ти позбавлений права на захист свого рахунку або своїх вкладів. Всі офшорні банки надають конфіденційність інформації своїм клієнтам (банківська таємниця в широкому розумінні), але не всі повну. В повній мірі анонімні рахунки можливо використовувати лише для незначних коштів, зважаючи на фактор відповідальності банків по цим рахункам.
Питання конфіденційності в офшорних банках, офшорних юрисдикціях слід співставляти зі світовим співтовариством, міжнародними організаціями і окремими державами або союзами держав. Тому, що масова боротьба з відмиванням брудних грошей (кошти, які були отриманні в наслідок порушення законодавства певної країни, в тому числі від торгівлі наркотиків, зброї та фінансових махінацій) зробить фінансові потоки прозорими і підконтрольними! Такі міжнародні організації, як FATF, наприклад, намагаються змусити (за допомогою санкцій) більшість держав робити банківський моніторинг при переказі коштів з рахунку, якщо сума перевищує певну межу. Змінювати банківське законодавство таким чином, що поняття банківської таємниці лишається тільки формально.
Траст, або довірча власність - це особлива правова форма володіння власністю, яка бере свій початок з середньовічної юридичної системи Великобританії. У звязку з цим він регулюється правовими принципами загальної острівної системи права. З юридичної точкі зору створення трасту полягає в передачі дякіх цінностей і майна в довірче кервання в інтересах бенефіціара.
В трастовій схемі фігурують три субєкта - засновник траста, довірча особа і бенефіціар. Засновник тарсту може бути одночасно і бенефіціаром. Специфіка трастової форми визначається тім, що тітул власності переходить іншій особі (довірчій) на весь період дії трасту. Це значить, для третьіх осіб власником переданого в траст майна є довірча особа. В той же час право на доходи від володіння майном траста належить бенефіціару. Наслідками цього є дві основні особливості, які використовуються в схемах керування майном і податковому плануванні. По-перше, траст забезпечує захист майна від судових позовів. Справа в тому, що на майно і цінності, передані в траст, не може бути звернен позов, тому що з точки зору системи загального права власність від засновника перешла до довірчої особи. Важливо те, що на майно, яке передано в траст, не може бути звернений позов і зі сторони кредиторів довірчої особи. Таким чином, ці особливості траста роблять його ефективним засобом захисту від політичних, економічних і судових ризиків.
По-друге, майно, яке передано в траст, виключається з обкладення податками на майно (виходячи з вищесказаного). Вважається, що засновник майном не володіє, тому що він вже їм розпорядився - передав в траст. Тому для створення трастів часто обираються офшорні райони. Там майно і доходи трастів, як правило, повністю звільнені від податків.
Офшорні трасти різних типів створюються перш за все в офшорних юрисдикціях, які прийняли принципи загальної островної системи права. Трасти, також, вводяться і в країнах з іншими правовими основами. Трастові юрисдикції можть суттєво різнитися умовами створення і функціонування траста. Серед популярних трастових юрисдикцій можна назвати Кайманові острови, Багами, Гернсі і Джерсі, острів Мен, Гібралтар. Особливість офшорних трастов полягає в тому, що доходи траста і бенефіціарів в майно трастів податком не оподатковуються. Бенефіціари і засновники траста повинні знаходитись за межами траста, створеного в данній офшорній юрисдикції. Джерела доходу траста також повинні бути за межами. Однак в різних юрисдикціях данні вимоги можуть змінюватись.
Офшорана стахова (перестраховачна) компанія - це компанія, яка утворена в країні - податковому сховище, яка має спеціальну правоздатність і має право на ведення страхової (перестраховочної) діяльності згідно з законодавством країни її реєстрації, установчими документами і ліцензієй. За своїми основними функціями офшорні страхові компанії ні чим не відрізняються від страхових компаній, утворених в інших країнах. Коло операцій, які вправі здійснювати офшорна страхова компанія (страхування життя, майнових і інших ризиків материнської або звязанної компанії або необмеженного кола осіб і т.і.) визначається ліцензією. До основних переваг, якими користується офшорна страхова компанія належать: а) відносно мягкий контроль національної Комісії по нагляду за страховою діяльністю по відношенню до офшорних страхових компаній; б) відсутність прямих податків (податка на прибуток, доходи і т. д.), які заміняються фіксованим державним митом, яке стягується при отриманні ліцензії на ведення страхової діяльносі, а потім щорічно при намірі її подовжити; в) в багатьох випадках недоступність інформації про власника страхової компанії для широких мас (за виключенням випадків судового переслідування).
Утворення офшорних страхових фірм переслідує різноманітні цілі. Один з основних факторів відкриття офшорних страхових фірм є податкова економія, але це не єдиний фактор.
В офшорному страховому бізнесі застосовуються два основних типа компаній: перестраховочні фірми і компанії які займаються страхуванням внутрі фірми. Базова схема офшорного страхування базується на переказі страхових премій в адресу офшорних страхових компаній, де вони не підлягають оподаткуванню податком на прибуток. Компанії внутріфірмового страхування утворюються і в звичайних податкових юрисдикціях. Однак, в більшості випадків краще їх розтошувати в офшорних зонах. Існує цілий ряд типових сітуацій, коли доцільніше утворення компаній внутріфірмового страхування. Перш за все, якщо обєм страхування досить великій, то послуги страхування вігідніше отримувати від своєї власної страхової фірми. В цьому випадку прибуток від страхової діяльності, а також страхові резерви залишуться під контролем материнської компанії.
Основними юрисдикціями, де утворюються дочірні страхові компанії, є острови Мен, Гернсі, Бермуди, Кайманові острови, Теркс і Кайкос, Кіпр та інші. Останім часом інтенсивно розвивається офшорний страховий бізнес в Ірландії та Люксембурзі.
2.2 Холдінгові, фінансові і ліцензійні компанії
Холдінгова компанія. В цьому питанні слід почати з того, що англійське слово holding означає володіння, утримання. В самому загальному виді холдінг можна визначити так: це компанія, яка спеціалізується головним чином на прямих інвестиціях в інші компанії (свої філіали) і одержує прибутки у формі дивідендів, процентів чи платежів роялті. Потрібно відмітити, що володіння портфельними інвестиціями не дає компанії статусу холдінга.
Популярність холдінга серед західних транснаціональних корпорацій пояснюється, тим що він дозволяє одним прийомом досягати декілька важливих для власників цілей, в тому числі:
. обєднати в одну систему компанії різного функціонального призначення;
. планувати податки на прибуток і на корпорацію;
- понизити податок на дивіденди і проценти;
- оптимізувати фінансові потоки і інвестиції в середині групи;
- акумулювати в рамках невеликої групи професійний досвід інвестиційної, банківської, фондової, страхової діяльності для наступного виходу філіалів на відповідні ринки в якості самостійних учасників;
- напрацювати солідарний імідж. репутацію, торгову марку групи.
Щоб всі ці параметри поєднались в одне ціле, необхідно створювати холдінги там, де є сприятливе правове і економічне середовище. В першу чергу маються на увазі такі країни, як Нідерланди, Люксембург і Швейцарія. Сучасна холдінгова структура ніколи не буває однорідною, і як правило включає в себе різні спеціалізовані елементи, до яких можна віднести, наприклад: кептивний банк, страхову компанію, інвестиційні, брокерські, лізингові та інші підрозділи - поряд з традиційними торговими реінвойсінговими елементами, з яких частіше всього і починається створення холдінгів.
Звичайний холдінг . Має право здійснювати наступні види операцій:
купувати, тримати і розпоряджатись акціями компаній з обмеженою відповідальністю, долями в фондах спільних вкладів (units), облігаціями;
- володіти торговими марками і патентами, даючи їх в користування шляхом видачі ліцензій (при цьому в одних країнах, наприклад в Нідерландах, дозволено субліцензування, а в інших наприклад, Люксембурзі - заборонено);
- давати кредити і авансувати діяльність компаній, в яких є інвестиції холдінгу (доля цих інвестицій може визначатись чи як розумна, чи кількістю в процентах, в залежності від конкретного законодавства);
- класти свої кошти на депозити у фінансових установах (при цьому активи холдінгу не можуть повністю чи в переважній частині складатись із депозитів);
- брати кредити (максимально можливе співвідношення позикових коштів до виплаченого капіталу регулюється, чи за законодавством , чи на основі прецедентів і практики, в залежності від системи права).
На діяльність холдінгових компаній, як правило, поширюється цілий ряд обмежень і заборон. Зокрема, як показує практика, заборонено:
- володіти землею і будівлями, за виключенням тих, які використовуються для прямих потреб холдінга, тобто для проживання директорів чи персоналу. В останньому випадку володіння землею чи будівлями вважається допоміжною діяльністю. Разом з тим, холдінг має право володіти акціями компаній, які володіють нерухомістю, при умові, що ці компанії мають статус компаній з обмеженою відповідальністю;
- напряму здійснювати виробничу і торгову діяльність;
- мати в своїй структурі підрозділ, який працює безпосередньо з фізичними особами.
Фінансовий холдінг . Як додаток до вище сказаного, він має право здійснювати чисто банківські операції, тобто, давати кредити і гарантії і здійснювати факторинг боргів - для компаній які входять в групу. При цьому поняття групи також розрізняється в законодавстві різних країн. В Нідерландах - група розуміється як однорівневе (пряме) володіння. В Люксембурзі допускається двохрівневе (непряме) володіння. І в тому і в іншому законодавстві передбачається - холдінг повинен бути не кінцевим, а проміжним власником. При цьому кінцевий власник, як правило, теж входить до групи. В якості додаткових критеріїв, при визначенні групи, можуть застосовуватись кількісні показники, тобто відповідні розміри доль холдінгів в компаніях, що їм належать (наприклад, 10 чи 25% від виплаченого капіталу кожної компанії). Ці ж кількістні параметри можуть використовуватись і при визначенні податкового статусу холдінга.
За своїм юридичним статусом холдінгові компанії можуть створюватись як товариство з обмеженою відповідальністю (в тому числі з акціями на предявника), командитне товариство (тобто товариство в якому одні засновники несуть обмежену, а інші- необмежену відповідальність), кооперативні товариства. Останні два типи статусу не застосовуються до фінансових холдінгів.
Законодавство