Особливості розвитку інтеграційних процесів у Європі у другій половині 40-60-х років ХХ століття

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Факультет міжнародних відносин

Кафедра країнознавства і міжнародних відносин

КУРСОВА РОБОТА

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ЄВРОПІ У ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 40-60-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Луцьк 2015

Список умовних позначень

ЗВТ - Зона вільної торгівлі

ЄАВТ - Європейська асоціація вільної торгівлі

Євроатом - Європейська агенція атомної енергетики

ЄЕС - Європейський економічний союз

ЄОВС - Європейське об’єднання вугілля і сталі

ЄС - Європейський Союз

Зміст

Список умовних позначень

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження поняття європейської інтеграції

1.1 Суть поняття "європейської інтеграції"

1.2 Стан вивчення проблеми у науковій літературі та джерелах

1.3 Методологічні основи дослідження

Розділ 2. Передумови і чинники інтеграційних процесів у Європі після другої світової війни

2.1 Ідеї європейської інтеграції: теоретичні засади

2.2 Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку країн Західної Європи у др. пол. 40-х років ХХ ст.

2.3 "План Маршалла" як поштовх до інтеграції Європи у др. пол. ХХ ст.

Розділ 3. Особливості функціонування інтеграційних об’єднань на теренах Європи з др. пол. 40-х до 60-х років ХХ ст.

3.1 Утворення та особливості діяльності Європейського Об’єднання Вугілля і Сталі

3.2 Характерні риси діяльності товариств: ЄЕС, Євроатом та ЄАВТ

Розділ 4. Наслідки і перспективи євроінтеграційних процесів у Європі

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Процеси європейської інтеграції, що розпочалися у Західній Європі після Другої світової війни, мають давню й багату передісторію. Потреба єднання європейських народів та держав як головний засіб подолання розбрату та запобігання взаємного знищення, усвідомлювалась провідними мислителями та теоретиками уже з часу Середньовіччя. Темою курсової роботи стали особливості розвитку інтеграційних процесів у Європі з др. пол.40-60-х роках ХХ ст., починаючи з формування Європейського Співтовариства вугілля та сталі, продовжуючи утворенням Європейського Економічного Співтовариства та Євроатому, економічна інтеграція довела можливість тісної співпраці між країнами, подолання вузьких рамок національних ринків, формування простору чотирьох свобод: руху людей, капіталів, товарів та послуг.

Актуальність теми дослідження полягає у тому, що 2015 рік в Україні ознаменувався не лише із визначенням її європейським вектору зовнішньої політики, але й активними державотворчими, правовими, економічними та соціальними зрушеннями у напрямку євроінтеграції. Від так, предметом першочергово значення на сьогодні повинне стати вивчення набутого досвіду становлення інтеграційних процесів у Європі, ціною помилок і відступів від визначених цілей, що переконав країни-учасниці Європейських Співтовариств - економічна й політична інтеграція об’єднання ознаменована тіснішою співпрацею, зокрема у сфері спільної зовнішньої політик, є важливим кроком до сучасних технологій та потужних інвестицій, якісної освіти, культури та ринку праці, підвищення безпеки країни, зміцнення її державності та правового ладу, демократичних процесів і процедур.

Об’єктом дослідження є інтеграційні процеси в Європі (40-60 рр. ХХ ст.).

інтеграційний процес європа

Предметом курсової роботи стали передумови, початок, особливості та наслідки європейської інтеграції після Другої світової війни; процес створення інтеграційних об’єднань.

Мета курсової роботи: дослідити і висвітлити процес європейської інтеграції у др. пол.40-60-х роках ХХ ст., надати вичерпну характеристику передумовам та чинникам його становлення, проаналізувавши основні риси, а також вивчивши причини та наслідки трансформації інтеграційних процесів у сучасній Європі.

Для досягнення даної мети нами були поставлені конкретні завдання:

‒       установити та узагальнити теоретичні основи дослідження, суть поняття "інтеграції" та "європейської інтеграції";

‒       дослідити стан вивчення проблеми європейської інтеграції у науковій літературі та джерелах;

‒       вивчити теоретичні засади розвитку ідей євроінтеграції;

‒       надати вичерпну характеристику методологічним основам дослідження у курсовій роботі;

‒       проаналізувати передумови та причини інтеграційних процесів у Європі після Другої світової війни;

‒       описати особливості суспільно-політичного та економічного розвитку країн Західної Європи у др. пол.40-х років ХХ ст.;

‒       з’ясувати зміст "Плану Маршалла", його роль в інтеграції Європи;

‒       дослідити законодавчу базу, міжнародні договори та утворені союзи між країнами-членами інтеграційних процесів в Європі;

‒       визначити і проаналізувати наслідки трансформації процесу євроінтеграції;

‒       порівняти інтеграційні процеси післявоєнної Європи з сьогоднішніми реаліями.

Теоретичною базою при написанні курсової роботи послужили праці таких представників світової політичної науки, як: К. Аденауер, М. Алле, П. дю Буа, Ю. Герштейна, Ш. де Голль, К. Дойч, А. Етціоні, Е. Кант, Р. Куденхове-Калергі, Л. Ліндберг, Т. Масарик, Ф. Махлуп, Дж. Сарторі, А. Спінеллі, П. Стрітен, Е. Хаас, Р. Харрісон, У. Черчілль. Дана тема знаходить своє відображення у роботах численних вітчизняних вчених: Т. Астапенка, Ф. Барановського, Е. Бевзюка, Ю. Борка, А. Круглашова, А. Гальчинського, Л. Голопатюка, І. Голубія, Л. Губерського, О. Ковальова, В. Копійки, А. Кудряченка, В. Манжоли, М. Михальченка, І. Озимка, Г. Перепелиці, В. Руссу, Л. Ямпольської та інших.

У процесі дослідження були використані методи: аналізу та синтезу, індукції та дедукції, контент - та івент-аналізу, порівняння, абстрагування, актуальної нескінченності, узагальнення та історичний метод.

Практичне значення курсової роботи. Результати дослідження можуть бути використані в рамках глибокого вивчення проблем євроінтеграції та підготовки до семінарських занять з таких навчальних дисциплін, як "Історія міжнародних відносин", "Міжнародні відносини і світова політика", "Міжнародні організації", "Геополітичні та геоекономічні інтереси у світовій політиці" та інших, а також як наукова-теоретична база для подальшого процесу євроінтеграції України.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який налічує 45 найменувань. Загальний обсяг роботи становить 55 сторінок.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження поняття європейської інтеграції

1.1 Суть поняття "європейської інтеграції"

Поняття інтеграція (від лат. слів іntеgеr - цілий та іntеgrаtіо - відновлювати, поповнювати) у загальному розумінні означає - процес часткової втрати національного суверенітету країнами, які в умовах сучасного глобалізованого світу відчувають необхідність об’єднуватись у торгівельні, чи політичні блоки [30].

Європейський інтеграційний процес, який був започаткований як ЗВТ протягом кількох десятиліть еволюціонував у напрямку значної політичної інтеграції. Проте й сьогодні ЄС є далеким від створення єдиної держави, чи забезпечення задовільного рівня загальноєвропейського демократичного порядку. Більша частина суверенітету зберігається на рівні урядів країн-членів, разом з тим виникає певна ерозія національних демократій шляхом зменшення демократичної підзвітності на розширеному рівні прийняття політичних рішень [41]. Отже, дослідження суперечностей інтеграційних процесів дасть можливість виявити основні перешкоди, що гальмують інтеграційний розвиток, усвідомити асиметричні позиції в тенденціях до об'єднання і тим самим попередити гальмування соціально-політичного розвитку. Саме це актуалізує необхідність дослідження інтеграційних процесів. Дана тема активно досліджується представниками світової політичної науки. М. Алле, К. Дойч, А. Етціоні, Л. Ліндберг, Ф. Махлуп, Дж. Сарторі, А. Спінеллі, П. Стрітен, Е. Хаас, Р. Харрісон у рамках федералістського, функціонального, неофункціонального, комунікативного підходів намагаються визначити сутність та структуру інтеграційних процесів, їхні різновиди та еволюцію, а також чинники, що її зумовлюють. В Україні дана тема знаходить своє відбиття у роботах Ф. Барановського, Е. Бевзюка, А. Гальчинського, Л. Голопатюка, І. Голубія, Л. Губерського, О. Ковальова, В. Копійки, А. Кудряченка, В. Манжоли, М. Михальченка, Г. Перепелиці та ін. Проте сучасна ситуація на зовнішньополітичній арені України, а також постійний інтеграційний рух у світовому масштабі змушують нас посилити дослідження в даному напрямі.

Всесвітньо відомий словник англійської мови Мерріама-Вебстера дає наступне визначення інтеграції: "Інтеграція - це дія або процес, при якому різні групи (або раси) об'єднуються на рівній основі в єдине суспільство або організацію". Відповідно, "інтегрувати" означає "формувати або поєднувати в єдине ціле". У якості синоніма словник називає слово "об'єднувати", тобто "збиратися разом, щоб сформувати єдине ціле" [42].

Вітчизняний політологічний словник трактує категорію "інтеграція" наступним чином: "Інтеграція - це сукупність політичних процесів, спрямованих на консолідацію, злиття суспільних, політичних, військових, економічних структур або етносів у рамках однієї держави чи кількох держав з метою протидії деструктивним внутрішнім і зовнішнім чинникам" [28, с.114].

Історичний екскурс у минуле дає можливість дослідити еволюцію теорій інтеграції, їх переплетіння та відособленість. Теоретичні основи аналізу міжнародних інтеграційних процесів були закладені в роботах де Бірса (1941), Вінера та Байє (1950), які сформулювали теорію митних союзів. Найбільш повне її обгрунтування зробив Вінер у праці "Питання митного союзу" [27, c.44-50].

На думку О.М. Коростишевської, економічна інтеграція - це особлива складна форма усуспільнення праці та виробництва, якісно нова об'єднуюча структура із загальною цільовою функцією, що виникає на сучасному етапі продуктивних сил, які в умовах нової інформаційної хвилі НТР характеризуються усе більш активним застосуванням науки [21, с.58]. Крім того, автор підкреслює, що інтеграція як економічне явище зародилася в середині XІX ст., а як процес - існує лише з другої половини ХХ ст.

Поняттю "економічна інтеграція", вважає Г.Р. Марголіт, багато в чому близький "один з елементів усуспільнення - процес концентрації, що реалізовується не шляхом внутрішнього розвитку (накопичення), а шляхом з'єднання вже існуючого виробництва та капіталу (централізації)" [8, с.156].

Дослідження та взаємозв'язок таких категорії, як усуспільнення, кооперація, концентрація, спеціалізація та інтеграція здійснено у роботі Ю.Ф. Герштейна [32]. На думку автора, інтеграція в економіці проявляється в розвитку взаємодій між її елементами при виробництві, розподілі, обміні та споживанні, появі нових форм взаємодій, зростанні цілісних властивостей систем. А сутність інтеграції розкривається поступово: спочатку відбувається встановлення зв’язків між раніше розрізненими підприємствами - елементами системи; потім має місце поглиблення, посилення, надання систематичного характеру існуючим зв’язкам; збільшення кількості зв’язків і встановлення нових; поява нових інтеграційних (цілісних) властивостей в системі, узгодження зв’язків між підприємствами, зміна структури системи [32, с.259].

Ще в середині 60-х рр. XX ст. деякі французькі, англійські та італійські економісти піддали критиці неоліберальні підходи до дослідження інтеграції і запропонували так званий "структурний підхід" [42].

З нашої точки зору, доцільно виділити чотири основних підходи до проблеми дефініції явища "європейська інтеграція":

) Європейське економічне співтовариство і Європейський Союз розглядаються як міжнародні організації, оскільки інтеграційні інститути в Європі створені національними державами, котрі відіграють провідну роль у процесі їхнього функціонування;

) європейську інтеграцію можна розглядати як різновид регіонального процесу, оскільки в її основі лежить територіальна прив’язка, яка визначає особливості інтернаціоналізації виробництва, торгівлі та інвестицій;

) поняття європейської інтеграції визначається як найвищий рівень національних політичних систем і процесів - наднаціональне утворення;

) євроінтеграція визнається унікальним загальносвітовим явищем, що відчуває вплив зовнішнього світу і, в свою чергу, впливає на його еволюцію.

Ці чотири альтернативи визначають "полюси" європейських досліджень і загальних інтеграційних теорій. Серед теорій європейської інтеграції, які вплинули на інтерпретацію самого поняття, найбільшої уваги заслуговують такі як федералізм, функціоналізм, неофункціоналізм, міждержавний підхід та інституціоналізм. Дещо відокремлено стоять суто економічні інтеграційні теорії.

На нашу думку, завдяки такому розширеному тлумаченню явища "інтеграція", інституціоналізм залишається одним із найбільш перспективних варіантів використання системних досліджень для вивчення еволюції сучасних економічних, політичних і міжнародно-правових процесів, пояснення характеру інтеграційних процесів глобального та регіонального масштабів.

Таким чином, аналіз низки зарубіжних інтеграційних теорій і концепцій, які склалися в другій половині ХХ ст. і розвивалися паралельно з західноєвропейськими інтеграційними угрупованнями, дає можливість зробити наступні висновки. Дефініція терміну "європейська інтеграція" набуває статусу проблеми загальнотеоретичного рівня, з огляду на існування великої кількості напрямків дослідження інтеграційних процесів, теорій і концепцій, кожна з яких відрізняється тлумаченням даного явища [30].

Європейська інтеграція як явище розглядалася фундаторами інтеграційних концепцій у двох аспектах: політичному та економічному, інтерпретація яких започаткувала масштабну дискусію навколо інтеграційних процесів, де центральною була проблема визначення статусу держави. Найбільш палкі суперечки розгорнулися між прихильниками різних теорій об’єднання Європи та допустимих меж регіонального співробітництва. Кожна з теорій давала своє пояснення процесам регіональної інтеграції. Спільним стрижнем усіх концептуальних підходів до явища "інтеграція" стало пояснення предмету його вивчення - мирне і технологічно обґрунтоване об’єднання незалежних держав, які усвідомлюють свою взаємозалежність, у єдину систему.

Одне з прийнятних визначень поняття "інтеграція" дає "Велика енциклопедія Кирила та Мефодія" (2000 р.), трактуючи його як "об’єктивний процес зрощування національних господарств та проведення узгодженої міждержавної політики, що включає розвиток виробничої, науково-технічної кооперації, торговельно-економічних і валютно-фінансових зв’язків, створення різних міждержавних об’єднань як політичного, так і суто економічного характеру, регіональних економічних угруповань - зон вільної торгівлі, митних союзів, спільних ринків, економічних і валютних союзів, а також повних союзів" [36].

Отже, з проведеного вище дослідження можемо зробити такі висновки:

2.      Раніше чи пізніше європейська інтеграція змушує держави вдаватись до змін на національному рівні, а, отже, вдаватися до процесу європеїзації - це зміни, трансформації, реформи, що відбуваються у всіх сферах життя під впливом європейської інтеграції.

.        В контексті дій окремих держав спрямованих на інтегрування, європейська інтеграція визначається як розвиток політичних, економічних, культурних відносин країни з Європейським Союзом. У перспективі результатом таких відносин може стати набуття повноправного членства в Європейському Союзі.

1.2 Стан вивчення проблеми у науковій літературі та джерелах

У курсовій роботі ми простежимо розвиток тих ідей і проектів про об’єднання Європи, які послужили ідейною і філософською основою інтеграційних процесів, які ми спостерігаємо в даний час в рамках Європейського Союзу. На тлі всесвітньої тенденції до формування регіональних об’єднань держав Європейський Союз виділяється не тільки результатами, досягнутими на цьому шляху, але і наявністю змістовною і досить популярною ідеології європеїзму.

Як зазначає відомий російський дослідник європейської інтеграції Ю.А. Борко [1], ідеологія європеїзму або, як її зазвичай називають, "європейська ідея", яка виходить із ідеї єдності європейської цивілізації, поступово ставала духовної традицією, що переходила з покоління в покоління і дала основу для численних проектів "єдиної Європи". Уявлення про Європу як про такий собі єдність, що представляє собою щось більше простого сусідства народів, почали формуватися, по думку дослідників, з ХІ століття.

Перші письмові проекти "єдиної Європи" відносяться до початку ХІV століття. Сутністю цих уявлень було об’єднання трьох основ європейської цивілізації - "Греко-римської спадщини, християнства та культур німецьких, кельтських, слов’янських та інших варварських народів". "Єдина Європа" почала складатися як культурна спільність: "спільна ідентичність Європи є скоріше результат спільного культурного розвитку - того розвитку, який створило те, що довгий час називали Заходом".

Одні з перших політичних проектів, що підтримують даний напрямок, належали французькому королівському прокурору П’єру Дю Буа (1250-1320 рр.), італійському теологу Енею Сільвію Пікколоміні (1405-1464 рр.) і чеському королю Їржі з Подєбрад (1420-1471 рр.). Дю Буа виклав у своєму трактаті "Повернення Святої землі" план створення "Християнської республіки", свого роду федерації європейських монархій, керованої радою під верховенством французьких королів. Король Богемії запропонував свій проект - "Договір про союз і конфедерації між королем Людовиком XІ, Королем Богемії Їржі і Радою Венеції для протистояння туркам", що містив не тільки обґрунтування цієї ініціативи, але схему організації спілки, яка носила федералістський характер.

У XVІІ столітті, процес економічного розвитку і формування міждержавних господарських зв’язків в Європі знайшов відображення в оригінальному для свого часу європейському проекті, автором якого був чернець і математик Емерік Крюс (1590-1648 рр.). Унікальність його проекту, викладеного в трактаті "Новий Кіней, або Політична мова, роз’яснює можливості і засоби встановлення загального миру і свободи торгівлі у всьому світі", полягала в тому, що Крюс бачив основу мирного устрою в економічній стабільності [2]. Особливе значення надавалося вільній торгівлі, яку "монархи повинні використовувати разом як найважливіший інструмент забезпечення миру".

У першій половині XVІІ століття з’являється ще один напрямок європеїзму, основною рисою якого був політичний прагматизм. Воно виникло у відповідь на зростання суперництво між державами, показовим прикладом якого послужила Тридцятирічна війна (1618 - 1648 рр.), яка охопила всю Європу і привела до відчутних втрат. У той же час ця та інші війни показали наскільки взаємопов’язані долі європейських народів. "Усвідомлення цього факту і обумовлений новий політико-прагматичний підхід до забезпечення миру в Європі на основі "Балансу сил" або "балансу інтересів" [2]. У цьому відношенні Пенн продовжує ту лінію, яка вперше позначилася в проекті Крюс. Ключова ідея Пенна - створення "Європейської ліги або конфедерації", яка стала б хранителем і гарантом миру в Європі. Верховним органом мало стати збори представників європейських держав, головною функцією якого було б вирішення спорів між учасниками. Не дивлячись на те, що ці ідеї дуже схожі з концепцією Ліги Націй і ООН, Пенна нерідко називають одним з перших європейських федералістів [3].

Сен-П’єр у своєму "Проекті вічного миру в Європі" мріє побачити "Об’єднаних і полюбили один одного людей", роздумує "про спокійний і миролюбний співтоваристві братів, що живуть у вічному злагоді, керуються одними і тими ж істинами, щасливих загальним благополуччям. Сен-П’єр перший, хто дав аргументовану й чітку характеристику особливостей європейської історії та географії, живили об’єднавчі тенденції. Примітно те, що проект Сен-П’єр був першим, що викликав помітний резонанс - про проект висловилися, хоча й скептично, Руссо, Лейбніц, Вольтер, Фрідріх ІІ, кардинал Дюбуа, що говорить про розширення інтересу до таких ідей [2].

Величезний внесок у розвиток ідей мирного співіснування, заснованого на міжнародному праві, вніс І. Кант (1724-1804 рр.). "Ідея федерації, створюваної на добровільній основі для забезпечення "свободи", тобто суверенітету кожної держави-учасниці, викладена так, що це положення може скласти основу будь-якого міжнародно-правового документа" [2]. Інша ідея Канта - взаємозв’язок і нерозривність всіх трьох аспектів публічного права: права державного громадянства, міжнародного права та права всесвітнього громадянства (як "право відвідування"). Інший мислитель і дипломат Фрідріх фон Гентц (1764-1832 рр.), розглянувши три пропонованих методу забезпечення вічного миру - створення світової держави, системи незалежних націй і федерації держав, уклав, що жоден з них не дасть бажаного світу і єдине до чого варто прагнути - це створення системи, яка "обмежує зло", яким є війна, отже необхідно повернутися до політики "Європейського балансу", що згодом стало основою Священного Союзу.

Слід зазначити, що приблизно тоді ж вперше чітко виділяються два протилежні погляди на ситуацію і роль Європи у світі, дві течії в європеїзмі [5]. Одне з них відомо як Європоцентризм, заснований на думці європейців про перевагу своєї науки, техніки і культури в порівнянні з досягненнями інших народів, інше можна назвати космополітизмом або універсалізмом, основа якого раціональне осмислення світу і розуміння рівності всіх людей і держав перед загальними законами природи. Необхідно відзначити, що ідеї "єдиної Європи" часто використовувалися політиками з чисто ідеологічними цілями заради виправдання власної політики благородними намірами. Кращим прикладом цього є спроба Наполеона при створенні імперії назвати її "загальним вітчизною" і "європейською системою".

Уроки Першої світової війни були дещо враховані і тому в період між двома війнами особливий розвиток набув рух Пан’європеїзм, натхненником якого був Р. Куденхове-Калергі, і згодом підтримане міністром закордонних справ Франції А. Бріаном. У 1930 році Бріан представив в Лігу Націй офіційний документ "Меморандум про організацію європейського федерального союзу", який був відкинутий з причини того, що формат роботи в Лізі Націй влаштовував тодішніх державних діячів набагато більше. Крім цього, політичний та ідеологічний екстремізм, виражений в націонал-соціалізм і набирав в той час силу, по своєму інтерпретував ідею про "єдину Європу", ставлячи в основу ідеологію фашизму [3]. Але вже в період загального єднання в боротьбі з Німеччиною у Другій світовій війні стали відроджуватися ідеї про "єдину Європу" в якості планів пристрої мирного життя після перемоги, які замінили б остаточно скомпрометувала себе традиційну структуру міждержавних відносин, засновану на принципі "європейського балансу сил".

Спроби пояснити унікальність ЄС, знайти відповіді на питання, які виникають у процесі інтеграції і на які не могли відповісти прихильники класичного федералізму та функціоналізму, привели до появи в 60-70-х рр. ХХ ст. неофункціоналізму. Цікавими є теоретичні узагальнення Е. Хааса. Він не тільки підкреслив визначальну роль політичного чинника в процесі інтеграції, зокрема як фактора творення постнаціональних політичних спільнот, поступової інтеграції у сферах "низької" та "високої" політики, але й визначив європейську інтеграцію як цілком якісний процес, який не можна ототожнювати з міждержавною чи міжурядовою співпрацею. Невід'ємною складовою теорії неофункціоналізму залишилась ідея "переливання", але вже значно модифікованою до реалій євроінтеграційного процесу [40].

Аналізуючи історію процесу розширення Європейського Співтовариства, можна зробити висновок, що неофункціоналістська теорія, навіть у відкоригованій формі, має значні обмеження щодо дослідження інтеграційних процесів у Європі, особливо на стадії розширення Співтовариства. Збільшення кількості країн-членів значно ускладнює формування консенсусу між правлячими елітами щодо довготривалих цілей ЄС. Розширення зменшує також однорідність Співтовариства, послаблюючи цілісність та ефективність його політики. Припущення неофункціоналізму щодо розвитку прогресивних, раціональних і домінуючих наднаціональних еліт стало менш імовірним.

Ще одним теоретичним підходом у дослідженні європейських інтеграційних процесів є комунікативний підхід, розроблений К. Дойчем. Він базується на принципі "ізоморфізму". Принцип "ізоморфізму" полягає в тому, що всі соціальні процеси, включаючи стосунки між окремими групами людей і навіть націями, підпорядковуються ідентичним закономірностям, логічним висновкам кібернетики [1, с.94]. Інтеграція - це розвиток мережі соціальних зв'язків, які є комунікаційними та інтенсивними.К. Дойч розглядає інтеграційні процеси з позиції комунікативної взаємодії між націями та державами, тобто як сукупність соціальних взаємозв'язків.

О. Ковальова визначає три основні теоретичні підходи до аналізу європейської інтеграції:

розвиток Європейського Союзу як міжнародної міжурядової організації, існування якої підпорядковане законам і логіці функціонування будь-якої міжнародної організації, чи, інакше кажучи, націлене на гармонізацію міждержавних інтересів з метою забезпечення мирного співіснування її членів;

розвиток європейської інтеграції у контексті теорій регіоналізму, згідно з якими найважливішою засадою інтеграційного процесу є географічна близькість держав, що сприяє економічним і, зокрема, торговельним відносинам між ними;

розвиток європейської інтеграції як процесу формування спільної політики, динаміка якого віддзеркалює інтеракції національних груп політичних акторів з імплементації взаємоузгоджених рішень [17, с.62].

Отже, до проблеми європейської інтеграції зверталися у своїх працях російський дослідник європейської інтеграції Ю. Борко, О. Ковальова, французький королівський прокурор П’єру Дю Буа, італійський теолог Еней Сільвій Пікколоміні, чеський король Їржі з Подєбрад, чернець і математик Емерік Крюс, мислителі і дипломати Сен-П’єр, І. Кант, Фрідріх фон Гентц, Е. Хааса, К. Дойчем. Не втратився науковий інтерес до неї і сьогодні. Аналіз низки зарубіжних інтеграційних теорій і концепцій, які склалися в другій половині ХХ ст. і розвивалися паралельно з західноєвропейськими інтеграційними угрупованнями, дає можливість зробити наступні висновки. Дефініція терміну "європейська інтеграція" набуває статусу проблеми загальнотеоретичного рівня, з огляду на існування великої кількості напрямків дослідження інтеграційних процесів, теорій і концепцій, кожна з яких відрізняється тлумаченням даного явища. В сучасних міжнародних відносинах під інтеграцією слід розуміти "об’єктивний процес зрощування національних господарств та проведення узгодженої міждержавної політики, що включає розвиток виробничої, науково-технічної кооперації, торговельно-економічних і валютно-фінансових зв’язків, створення різних міждержавних об’єднань як політичного, так і суто економічного характеру, регіональних економічних угруповань - зон вільної торгівлі, митних союзів, спільних ринків, економічних і валютних союзів, а також повних союзів".

1.3 Методологічні основи дослідження

В курсовій роботі були використані методи загальнонаукового пізнання (емпіричні та загально логічні), що стали необхідною умовою реалізації завдань і цілей науково-теоретичного дослідження, а також правдивого висвітлення історичних подій з метою реалізації аналізу актуальних проблем та перспектив розвитку європейської інтеграції.

Серед них, метод порівняння, що був використаний в процесі встановлення подібностей або відмінностей соціально-економічного становища країн Європи до Другої світової війни й у період др. пол.40-60-х роках ХХ ст. й до сьогодні, від так, було описано зрушення й зміни країн, що стали результатом їх інтеграції, прослідковано динаміку приросту економічних показників у досліджуваному періоді.

Абстрагування (від лат. - віддалення) як метод наукового пізнання, був використаний в ході виділення найістотніших рис, відношень та сторін історичного процесу інтеграції на європейському просторі, суттєвих ознак, які набули країни регіону в ході зрушень до утвердження єдності Європи. За допомогою даного методу, ми сформували своєрідний "ідеальний образ реальності", який знайшов місце в дослідженні утворення перших інституційних структур, в основу яких лягли проєвропейські ідеї. Як один із ступенів абстрагування, був використаний метод "актуальної нескінченності" - тобто відхилення від незавершеності процесу утворення нескінченної множини європейських структур, від неможливості задати його повним переліком усіх елементів, задля прогнозування подальшого можливого розвитку ЄС.

Метод аналіз дав змогу подіти предмет дослідження на складові частини з метою всеохоплюючого дослідження окремих аспектів поняття та практики євроінтеграції. Аналіз праць зарубіжних та вітчизняних теоретиків та вчених супроводжувався використанням емпіричних, елементарно-теоретичних та структурно-генетичних методів дослідження окремих частин європейської ідеології та продукування причинно-наслідкового зв’язку різних історичних явищ. Синтез, навпаки, допоміг з'єднання окремі факти та процеси, теорії та ідеї в єдине ціле, задля формулювання об’єктивних висновків щодо предмету досліджуваному в курсовій роботі. Крім того, були використані методи індукції та дедукції в ході написання висновків, продукування сукупного поняття "інтеграції" та "європейської інтеграції" в результаті аналізу численних наукових праць. Метод івент-аналізу або аналізу подій дав змогу вивчення динаміки політичних ситуацій у Європі починаючи з кінця Другої світової війни і до сьогодні, що ґрунтувалося на спостереженні за розвитком та інтенсивністю подій з метою визначення тенденцій їх еволюції й застосування прогностичних методів. Контент-аналіз, виступаючи як якісно-кількісний метод, дозволив вивчити документи, що стали основою для заснування перших інтеграційних інституцій у Європі, дослідження характеризувалося об'єктивністю висновків і строгістю процедури та полягає у квантифікаційній обробці тексту з подальшою інтерпретацією результатів. Предметом контент-аналізу стали як проблеми соціальної дійсності у Європі з др. пол. ХХ ст., котрі були передумовою укладання аналізованих документів, так і внутрішні закономірності самої проблеми європейської інтеграції.

Історичний метод, як один з основних методів наукового пізнання в суспільних науках, дав змогу дослідити виникнення, формування та розвиток процесів і подій європейської інтеграції у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей розвитку процесу об’єднання Європи й розвитку країн 2-гій пол. ХХ ст.

Узагальнення - цей метод наукового пізнання став основоположним у процесі написання окремих узагальнень до розділів та параграфів й сукупних висновків, що були зафіксовані як результат курсової роботи. Був здійснений перехід від одиничного - явищ та ідей історії розвитку Європи й трактування наукових понять - до особливого та загального умовиводу щодо процесу європейської інтеграції у 40-60-х роках ХХ ст. Отримані узагальнені знання стали науковою передумовою до більш глибоке відображення європейської дійсності, проникнення в її сутність.

Від так, усі вище названі методи наукового пізнання (аналіз та синтез, індукція та дедукція, контент-аналіз, івент-аналіз, методи порівняння, абстрагування, актуальної нескінченності, узагальнення та історичний метод) стали невід’ємною часиною написання курсової роботи, за допомогою аналітичних методів ми змогли відобразити релевантну інформацію в питанні особливосте розвитку інтеграційних процесів у Європі у др. пол.40-60-х рр. ХХ ст. із всієї наявної, яку отримали в результаті первинної обробки конкретних історичних даних. Сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності проблематики дослідження, була підпорядкована вирішенню конкретних завдань поставлених у вступі.

Розділ 2. Передумови і чинники інтеграційних процесів у Європі після другої світової війни

2.1 Ідеї європейської інтеграції: теоретичні засади

Після Другої світової війни взяло гору ліберально-демократичне, інтеграційне розуміння "європейської ідеї", що практично завжди припускає два завдання: наступальне і оборонне. Баланс між ними залежав від ситуації, яка складалася як в самій Європі, так і на її кордонах. У середні віки в як супротивників найчастіше сприймалися східні та південні сусіди. З розвитком промислового капіталу і зростаючою потужністю склалися в Європі національних держав та їх колоніальної експансією виникла європоцентристська концепція, ключовим пунктом якої було уявлення про одвічну вищість європейської цивілізації над іншими народами. Європейська цивілізація є результатом складної історичної взаємодії між різними народами, державами, цінностями, культурами та відповідно характеризується через категорії комплексності, еволюції, різноманітності, універсальності [14, с.6].

Теоретичне обґрунтування інтеграційних процесів на європейському континенті пов’язано з науковими школами федералізму, функціоналізму, неофункціоналізму. Каменем спотикання представників цих шкіл є різне ставлення до ролі й місця політичної інтеграції в об’єднувальних процесах.

В історичному аспекті однією з перших інтеграційних концепцій, що ставила за мету підведення теоретичного підґрунтя під процеси європейського об’єднання, був саме федералізм. Намагаючись запобігти міждержавним конфліктам у Європі, відомі європейські мислителі й політичні діячі все частіше схилялися до думки про необхідність обмеження державного суверенітету. Розглядаючи державу та її інтереси як першопричину міждержавних суперечностей, що зумовлюють воєнні конфлікти, прихильники "єдиної Європи" висловлювалися за необхідність утворення наднаціонального об’єднання, яке керувалося б, насамперед, спільними інтересами, а не інтересами окремих держав. Ця мета залишалася незмінною протягом століть, змінювалися лише завдання, форми та методи досягнення такого об’єднання [18, с.11].

Найяскравішими представниками федералізму є А. Етционі, А. Спінеллі, К. Фрідріх, П. Тейлор, Дені де Ружмон. Основний недолік класичного федералізму полягав у тому, що в основу його концепції закладали хибну тезу про можливість інституційно-конституційного оформлення об’єднання держав у обмежений проміжок часу. Кінцеву мету федералістської теорії - утворення федерації чи конфедерації європейських держав - одночасно проголошували як необхідну умову для початку інтеграційного процесу. Розглядаючи наднаціональні структури як основний стимулюючий фактор у інтеграції країн, подібний до того, який державна влада відіграє щодо інтеграції внутрішніх національних регіонів, прихильники федералізму робили висновок про необхідність утворення такого стимулюючого інтеграцію елемента на міжнародному рівні саме на початковому етапі інтеграції [19, с.17-18].

Саме тому спроби практичної реалізації основних положень класичного федералізму в Західній Європі в 50-60-ті рр. ХХ ст. виявили свою неспроможність. Провал проектів європейських оборонного й політичного співтовариств у 1954 р., проектів Фуше в 1960 та 1962 роках продемонстрували передчасність політичної інтеграції та непідготовленість більшої частини суспільств і політичної еліти до сприйняття наднаціональних структур.

На початку європейського інтеграційного будівництва безумовна перевага належала функціональному методу. Засновником функціоналізму вважають англійського дослідника Д. Мітрані. Він та його послідовники наголошували на необхідності розвитку економічної, соціальної, науково-технічної інтеграції, відводячи при цьому політичній інтеграції другорядну роль. Д. Мітрані вважав, що спочатку співпраця і взаємодія мають розвиватися у питаннях соціально-економічного характеру, розв’язання яких є актуальним для всіх держав і тому може виступати як єднальний елемент. Таке функціональне співробітництво, наприклад, у галузях промисловості й сільського господарства, транспорту, охорони здоров’я, енергетики виключало необхідність попередньої розробки тієї чи іншої конституційної моделі, чи будь-якого ідеологічного підґрунтя. Ініціатива в цьому плані мала виходити, в кожному конкретному випадку, від індивідуумів, приватних груп чи урядів, які самі б визначили ту чи іншу форми співробітництва. Ще задовго до Ж. Монне, Р. Шумана та К. Аденауера Д. Мітрані пропонував створити мережу міжнародних агенцій, які за рахунок своєї діяльності глибоко проникнуть у економіку Німеччини, попередивши таким чином усі можливі форми агресії з її боку [14, с.12].

Функціоналізм став теоретичною основою для розвитку неофункціональної концепції інтеграції, яка активно розвивалася в 50-ті рр. ХХ ст. Неофункціоналізм, виходячи з теоретичного доробку функціоналізму, використав також деякі риси федералізму. Його представники Е. Хаас, Ф. Шміттер, Л. Ліндберг віддавали перевагу економічній інтеграції, але при цьому визнавали необхідність політичної інтеграції для координації дій. В аналізі політичної інтеграції неофункціоналізм більше схиляється до регіонального, а не глобального співробітництва.

Передумови утворення єдиної Європи:

. Цивілізаційні: наявність спільних духовних цінностей, сумісність соціальних і політичних ідеалів.

. Економічні: можливість взаємодоповнюючого економічного і науково-технічного розвитку.

. Історичні: традиційна взаємодія, взаємоповага. Традиційне прагнення до єдності.

. Воєнно-політичні: спільність інтересів з головних питань міжнародного життя, співробітництво у воєнних і воєнно-політичних союзах, врегулювання територіальних суперечок.

. Геополітичні: можливість розвитку економічно рентабельної мережі транспортних комунікацій.

Таким чином, європейська інтеграція стає наглядним прикладом вертикальної інтеграції, яка має кілька аспектів: економічний, політичний, військовий.

Якщо на початку інтеграційного будівництва безумовна перевага належала функціональному та неофункціональному методам, то на сучасному етапі розвитку Євросоюз щораз більше набуває федеративних рис, і набуття чинності Лісабонського договору посилює федеративні тенденції у європейському будівництві. Звичайно, тільки вищезазначеними науковими школами не обмежується теоретичне осмислення інтеграційних процесів. З розвитком європейських інтеграційних процесів, їхнім поширенням на нові сфери суспільного життя, появою складніших інтеграційних завдань, пов’язаних як і з поглибленням інтеграції, так і з розширенням самого інтеграційного об’єднання, активізувалися також і спроби теоретичного осмислення феномену європейської інтеграції, пошуку нових, відмінних від федералістських, функціоналістських і неофункціоналістських підходів до вивчення питання.

В. Копійка та Т. Шинкаренко серед сучасних інтеграційних концепцій виділяють:

інтеграційні концепції "первинного поглиблення". Представники цього напряму вважали, що спочатку необхідно здійснити реформування Євросоюзу, а потім починати його розширювати;

теоретичний напрям "первинного розширення" членство в ЄС постсоціалістичних країн розглядає як подолання "ялтинського" синдрому та повернення цих країн до "джерел цивілізації";

міжурядове бачення європейської інтеграції. Прихильники цього напряму відстоюють необхідність збереження національного державного суверенітету та стверджують, що держави-члени є важливішим фактором для розвитку Європейського співтовариства, ніж його наднаціональні інститути;

сучасні "синхроністські" інтеграційні теорії здійснили спробу поєднати два протилежних підходи до інтеграції, засновані на принципах державної парадигми та наднаціональності;

плюралістична (комунікативна) теорія, запропонована американським політологом К. Дойчем. Ступінь інтегрованості об’єднання у цій теорії визначається інтенсивністю комунікацій як між його складниками, так і між самим об’єднанням і зовнішнім світом [20].

Власне, ідея об’єднання Європи сягає своїм корінням углиб віків. У різний час і за різними мотивами із закликами об’єднати країни континенту виступали такі відомі діячі, як французький королівський прокурор П. дю Буа, чеський король І. Подебрад, німецький філософ Е. Кант, теоретик утопічного соціалізму К. - А. Сен-Сімон, французький письменник В. Гюго, перший президент Чехословаччини Т. Масарик, австрійський граф Р. Куденхове-Калергі, прем’єр-міністр Великої Британії У. Черчілль, канцлер повоєнної Німеччини К. Аденауер, президент Французької республіки Ш. де Голль та інші.

Отже, необхідно враховувати, що і в минулому столітті, і в даний час обидва початку - і наступальне, і оборонне - досить помітно впливають на процес інтеграції. Вся історія "європейської ідеї" розпадається на два різко різних періоди: кілька століть утопії і всього півстоліття спроби втілення, коли однією з передумов до реалізації "європейської ідеї" стало усвідомлення західноєвропейської елітою необхідності вибрати або єдність і мир, або "занепад Європи", що змусило почати діяти. Але "європейська ідея" так і залишилася б нереалізованою, якби з кабінетних кімнат вона не перейшла в суспільну свідомість. Тільки після 1945 року ідея "єдиної Європи" отримала помітне місце в гаслах більшості політичних партій і масових громадських рухів в цілому ряді західноєвропейських країн. Після Другої світової війни взяла гору ліберально-демократичний і інтеграційне розуміння "європейської ідеї".

2.2 Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку країн Західної Європи у др. пол. 40-х років ХХ ст.

Від падіння Римської Імперії і, щонайменше, до кінця Другої світової війни - Європа виступала море держав і державних утворень, кількість яких досягала числа сотень і тисяч. Всі ці вільні міста, імперії, князівства, архієпископства і герцогства постійно вступали в інтриги, війни, не затяжний мир і відстоюючи власні інтереси. У цьому морі дрібних і найдрібніших держав час від часу з’являлися й держави, що претендували на гегемонію і масштабах регіону, а то й усього континенту. Однак цих потенційних претендентів на європейську гегемонію було завжди кілька - від 3 до 7 (в XІX столітті, наприклад: Франція, Англія, Росія, Австро-Угорщина, до кінця століття - і Німеччина) [25]. Піднесення одного з них негайно викликало стурбованість і у дрібних сусідів, які боялися поглинання, і у інших потенційних гегемонів, які боялися надмірного посилення суперника. За півтори тисячі років європейської історії нікому і ні разу не вдалося встановити над континентом стабільний контроль. Кілька разів щасливі завойовники (Наполеон, Гітлер) були досить близькі до цього, але їх перемога тривала максимум кілька років.

З розвитком промислового капіталу і зростаючою потужністю склалися в Європі національних держав та їх колоніальної експансією виникла європоцентристська концепція, ключовим пунктом якої було уявлення про одвічну вищість європейської цивілізації над іншими народами.

Друга світова війна значно погіршила соціально-економічне становище країн Західної Європи, війна зруйнувала промисловість та сільське господарство, розпочалась гіперінфляція. Велика Британія та Німеччина, які були гегемонами в Європі переживали чи не найважчі роки в своїй історії. Економічна розруха супроводжувалася загостренням політичної боротьби. Вихід на політичну арену антифашистських сил, які прагнули реформувати суспільно-політичний устрій у своїх країнах, криза традиційних партій, розшуки фашистських злочинців та їх прислужників украй загострювали політичне становище, зокрема в Італії й Франції, де були чисельні комуністичні партії. Заклики комуністів до "революційних методів боротьби" з метою встановлення своєї диктатури під фактичним протекторатом Москви, їхні демагогічні обіцянки швидко розв’язати соціальні проблеми за умов повоєнних нестатків сприяли політизації робітничих виступів. Москва насильно насаджувала тоталітарні комуністичні режими. За словами В. Черчіля, радянське керівництво намагалося відгородити країни Східної Європи "залізною завісою". "Холодна війна", що почалася між колишніми союзниками, постійно загрожувала перерости у справжню [37, c.6-33].

Насильницький розрив традиційних економічних зв’язків, які складалися століттями, негативно позначився на економіці Європи. Загроза комунікації була однією з важливих причин зародження руху за об’єднання країн Західної Європи. З особливою силою зазвучали ідеї пан'європеїзму, що довгий час висувалися мислителями впродовж історії Європи. Протягом 1946-1947 рр. формуються основні масові організації федералістського руху: Європейський Союз федералістів, Соціалістичний рух за утворення Сполучених Штатів Європи, Європейський рух, Європейська ліга економічної співпраці. Центральною ідеєю залишається побудова Сполучених Штатів Європи [18].

Ідею створення "Сполучених Штатів Європи" вперше висловив у вересні 1946 р. у Цюриху прем'єр-міністр Великобританії Уінстон Черчелль [39]. Черчелль висловлювався за союз усіх європейських країн під керівництвом Франції та Німеччини, застерігаючи водночас, що його країна не інтегруватиметься у цей союз, а візьме на себе роль спостерігача.

У травні 1948 р. на Конгресі європейських рухів в Гаазі, скликаному за ініціативи європейських політиків та інтелектуалів, була прийнята Політична Декларація, яка закликала усі європейські країни до об'єднання. Результатом цього документу стало створення 5 травня 1949 р. Ради Європи - першої європейської організації співпраці. Країнами-засновниками Ради Європи були: Бельгія, Великобританія, Голландія, Італія, Люксембург, Франція та скандинавські країни. Завданням організації було зміцнення демократії, охорона прав людини та підтримка європейської культурної ідентичності. Однак Рада Європи не виконувала до кінця поставлених перед нею завдань з огляду на інтереси країн-членів, які часто не співпадали [7].

Серед найважливіших причин європейської інтеграції можна виділити наступні:

потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією;

потреба миру та безпеки;

сподівання на економічний розвиток та добробут;

утримання економічного та політичного статусу на міжнародній арені.

Ідея єдиної Європи займала думки європейських політиків вже тривалий час і лише у другій половині ХХ ст. вона найшла своє практичне втілення. Інтеграція не може бути породженням однієї політичної волі, для її розвитку необхідні певні передумови.

Таким чином, у вересні 1946 р. В. Черчилль у своїй промові в університеті Цюриха вперше після війни заговорив про "Сполучені Штати Європи", федералістської моделі об’єднання Європи дотримувався і К. Аденауер. Відроджувався "пан’європейський рух" на чолі з Куденхове-Калергі. Позиції країн:

Англія мала найбільш міцні економічні позиції в післявоєнній Європі. Крім того "особливі стосунки” з США давали Англії всі надії на керівну роль серед інших західноєвропейських держав. Але навіть і при цих умовах, Лондон не передбачав можливості якого-небудь обмеження національного суверенітету та урівноваження Англії іншими європейськими державами;

Франція, на відміну від Англії, наполягала на утворенні наднаціональної "європейської федерації" з французьким лідерством і цим самим зайняти на континенті місце першого партнера США;

Німеччина поступово перетворювалась із суб’єкта на об’єкт міжнародних відносин з атлантичними преференціями;

США були основними реалізаторами проекту "об’єднання Європи”. Сам термін "інтеграція” був вперше вжитий П. Гофманом та втілений в життя в 1949 р., коли утворилася Організація Європейського економічного співробітництва, покликана реалізувати "план Маршалла".

Отже, нинішнє згуртування Європи - це процес об’єднання, що почався ще після Першої світової війни. Коли після 1945 р. Європа зіткнулася із загрозою з боку Радянського Союзу, її цілком природною реакцією було створення блоку. Від так, передумови інтеграційних процесів у Європі були тісно пов'язані із Другою світовою війною та ситуацією, що виникла після її завершення. Саме після Другої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції. Інтеграція була єдиною відповіддю, яку знайшли європейські політики та дипломати 50-х років XX сторіччя.

2.3 "План Маршалла" як поштовх до інтеграції Європи у др. пол. ХХ ст.

Понад п’ятдесят років тому, коли Європа лежала в руїнах, уряди її країн перебували на межі банкрутства, а мільйони європейців потерпали від голоду та спостерігали, як на континент насувається "холодна війна", Сполучені Штати започаткували справу історичної ваги.5 червня 1947 р. державний секретар США Джордж Маршалл проголосив із трибуни Гарвардського університету проект, що ввійшов в історію під назвою "план Маршалла". Його мета полягала у використанні американських ресурсів та європейських ноу-хау для відбудови європейської економіки, убезпечення від голоду та захисту країн, яким загрожував комуністичний наступ [34].

Остаточно план Маршалла було затверджено 3 квітня 1948 р. Конгресом США. СРСР та його сателіти відмовились від економічної допомоги США. Завдяки економічній підтримці США було взято під контроль інфляцію та відновлено довіру до національних валют [43]. Також було усунено торгівельні бар’єри і звільнено Європу від залежності. Саме План Маршалла сприяв об’єднавчому рухові країн Західної Європи сприяв "план Маршалла".

Згідно з прийнятим рішенням, західноєвропейським країнам, які погодилися взяти участь у цьому трансатлантичному проекті, протягом чотирьох років було надано 13,15 млрд доларів. Це становило 5 % від валового національного продукту США. Нині такий відсоток ВНП означав би 350 млрд. доларів. Витрати були величезними, а результати - вражаючими [34]. Сполучені Штати надали допомогу багатостраждальній Європі в надзвичайно складний для неї час.

Рис. 1. Держави, що отримали допомогу за планом Маршалла [26]

Рівень європейського промислового виробництва становив лише незначну частину довоєнного, а запаси твердої валюти були майже вичерпані. Мешканці континенту, де гостро бракувало вугілля, електроенергії та газу, важко пережили найсуворішу за понад півстоліття зиму. Попереду було засушливе літо [34]. Виробництво харчових продуктів скоротилося до найнижчого у XX ст. показника, через що була запроваджена карткова система. Національні валюти знецінилися; голод став поширеним явищем. "Мільйони людей у містах повільно вмирають від голоду", - повідомив високопосадовець із державного департаменту США, повернувшись із поїздки до Європи.

Сполучені Штати запросили до участі в реалізації плану всі європейські держави. "Наша політика спрямована не проти якоїсь держави чи доктрини, а проти голоду, злиднів, відчаю та хаосу", - сказав Дж. Маршалл. Запрошення прийняли Австрія, Бельгія, Велика Британія, Данія" Франція, Німеччина, Греція, Ісландія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія, Туреччина (рис.1). СРСР не прийняв запрошення, а Польща та Чехословаччина, які висловили зацікавленість щодо участі в "плані Маршалла", під тиском Кремля мусили відмовитися від неї. З квітня 1948 р. план був затверджений Конгресом США, після чого його почали втілювати в життя.

"План Маршалла" відрізнявся від звичайних програм іноземної допомоги. Сполучені Штати надавали гроші, але право вибору проектів для фінансування та їх менеджмент залишалися за європейцями. Чотирирічний термін, визначений для реалізації плану, був довільним, і після його закінчення економічне відродження не завершилося. Однак промислове та сільськогосподарське виробництво досягло значно вищого рівня, аніж передвоєнний, а валовий національний продукт у декілька разів перевищив вартість плану. Було взято під контроль інфляцію та відновлено довіру до національних валют. Деякі ширші завдання, зокрема усунення торговельних бар’єрів і звільнення Європи від залежності, пов’язаної з отриманням допомоги, також були частково реалізовані.

Європа з вдячністю та захопленням ушановувала Америку. Британський історик А. Тойнбі назвав "план Маршалла" "визначним досягненням нашого часу", важливішим, аніж відкриття атомної енергії. Вінстон Черчілль охарактеризував його як "найбезкорисливіший акт в історії", а Дж. Маршалл казав, що це "майже диво". Висловлена у вересні 1946 р. Прем’єр-міністром Великобританії У. Черчіллем у Цюриху ідея створення "Сполучених Штатів Європи" зумовила утворення в 1949 р. Ради Європи. За цей час в Європі відбувалися наступні важливі події.

Міжнародна організація, що з’явилася внаслідок бурхливого Гаазького з’їзду і подальших переговорів, стала ніби компромісом, хоча насправді це була поразка федералістів. Новостворена Рада Європи була дуже далекою від того, чого хоча й прагнула "досягти тіснішого союзу між своїми членами, щоб захищати й просувати ідеали та принципи, які становлять їхнє спільне надбання, та сприяти їх економічному й соціальному поступу", насправді загалом обмежувалася обміном ідеями та інформацією з соціальних, культурних, законодавчих та інших питань. Починаючи з 1950 р., роль Ради Європи в євроінтеграційних процесах почала зменшуватися з огляду на інтереси країн-членів, які часто не співпадали.

"Холодна війна" та слабкість Ради Європи спричинили появу пропозицій щодо звуження економічної та політичної співпраці між європейськими країнами, і насамперед між Францією та Німеччиною, що гарантувало б мир і безпеку в Європі. Ці основні причини започаткували процеси, в яких зусилля, спрямовані на створення єдиної Європи без Великобританії, почали здійснюватися на іншому підґрунті, зокрема відповідно до планів Р. Шумана та Плевена, про що йтиметься нижче. З часом Рада Європи знайшла свою "нішу" - сферу прав людини, в якій завдяки Суду з прав людини (часто плутають з Судом ЄС) вона стала оплотом захисту громадянських прав та свобод в усій Європі.

За умов зростання популярності ідеї об’єднання демократичних країн Європи і загрози комуністичної агресії в квітні 1949 р. було створено Північноатлантичний оборонний альянс (НАТО), до якого спочатку увійшли 12 держав: США, Канада, Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Норвегія, Португалія, Ісландія. У наступні роки до цього військово-політичного союзу приєдналися Греція і Туреччина (1952), ФРН (1955), Іспанія (1982). Основною метою союзу було спільними зусиллями протистояти експансії СРСР. У країнах Західної Європи здійснювалось будівництво військових баз, на яких розміщувались американські війська, проводилися спільні оборонні акції. Військово-політичне об’єднання країн Західної Європи супроводжувалося створенням економічних союзів, ініціатором яких були уряди Франції та Бельгії [12].

Отже, економічна допомога США за планом Маршалла стала ключовим моментом у відбудові економіки країн Західної Європи. Його особливістю було те, що США надавали гроші європейцям, але право вибору проектів для фінансування та їх менеджмент залишалися за самими європейцями.

Розділ 3. Особливості функціонування інтеграційних об’єднань на теренах Європи з др. пол. 40-х до 60-х років ХХ ст.

3.1 Утворення та особливості діяльності Європейського Об’єднання Вугілля і Сталі

Перехід від простого міжнародного європейського співробітництва до справжнього наднаціонального співтовариства розпочався 9 травня 1950 р., коли Роберт Шуман виступив з ініціативою, оприлюднивши план розроблений Жаном Моне, по створенню галузевого об’єднання шести країн (Франції, ФРН, Італії і країн Бенілюксу), Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Новизною цього об`єднання було створення європейського органу управління незалежного від урядів країн.

Показово виникнення під час і відразу після війни безлічі робіт і проектів майбутньої мирної і єдиної Європи, що свідчить про силу і загальності духовного повороту в Європі, який дав твердий ґрунт для появи Декларації Шумана 9 травня 1950 [13]. Хоча формальні і неформальні переговори між основними можливими учасниками майбутнього союзу (насамперед Францією Англією) велися ще задовго до перемоги над нацизмом, не всі політики погоджувалися з необхідністю участі своєї країни в процесі об’єднання.

Франції, як ініціатору ідеї, вдалося, при посередництві неформальних, дружніх зв’язків, домовитися з Німеччиною, що зробило можливим перетворити Декларацію Шумана з ідеї в реальний проект. Концепція, викладена в Декларації, лягла в основу всього подальшого розвитку європейської інтеграції. Її основні положення можуть бути визначені наступним чином. По-перше, Європа, розділена націоналістичними розбіжностями, соціальними потрясіннями і тоталітарними ідеологіями, повинна бути об’єднана в демократичний і процвітаючий союз.

Інший реальної альтернативи у європейських народів не може бути. Ініціаторами створення нової Європи повинні стати західноєвропейські держави, що керуються принципами демократії, економічного добробуту та соціального консенсусу, принципами миру і рівноправного співробітництва. По-друге, "Європа не буде створена відразу або за єдиним планом. Вона буде будується на основі конкретних досягнень, завдяки яким виникне спочатку фактична солідарність". Європейські країни будуть поступово поширювати цю солідарність на нові сфери спільної діяльності. За основу в будівництві єдиної Європи має бути прийняте економічне співробітництво [3]. Не будучи самоціллю, економічне взаємодія найбільшою мірою відповідає практичним потребам учасників, сприяє зростанню добробуту народів, і в той же час менше торкається таких чутливих - особливо в перший час - сфери державного суверенітету як національна безпека, оборона, зовнішня політика та т.п. Це означає, що рух до єдиної Європи буде поетапним - від початкових і обмежених форм регіональної інтеграції до більш складних і широкомасштабним.

У Декларації Шумана, виголошеній 9 травня 1950 р., містились наступні пропозиції:

передання французької та німецької видобувної та металургійної галузей під спільне наддержавне керівництво,

створення спільної економічної бази як передумови формування європейської федерації,

звільнення від усіх митних платежів у переміщенні вугілля та сталі між країнами-членами новоствореної організації,

скликання міжнародної конференції, яка підготує договір, що міститиме вищезгадані пропозиції.

Шуман стверджував, що "Європу не буде зроблено відразу, або за єдиним планом. Вона буде побудована через конкретні досягнення, які спочатку створять солідарність де-факто" [45].

Декларація про солідарність галузей Німеччини та Франції мала наметі забезпечити Європі та світу тривалий мир, а країнам-членам - економічний розвиток. Звісно, план передбачав, що майбутня організація буде відкрита для всіх бажаючих вступити країн. Завдяки цьому було досягнуто консенсусу щодо національних інтересів: з одного боку, Франція отримала можливість брати участь у контролі німецьких вугільної та металургійної галузей, а з іншого - ФРН змогла стати рівноправним партнером для інших держав.

Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений 18 квітня 1951 р., коли було реалізовано план Шумана і Моне. ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського Об'єднання Вугілля і Сталі (ЄОВС, ЕCSC - Еurоpеаn Cоаl аnd Stееl Cоmmunіty), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля. Згідно ст.1 Договору ЄОВС грунтувалось на трьох ключових засадах: спільному ринку, спільних цілях і спільних інститутах [34].

В дію даний договір вступив з липня 1952 р. Договір підписаний терміном в 50 років [38]. Договір про ЄОВС заснував такі інституції, які стали прообразом відповідних структур Європейської Спільноти:

Вище правління - виконавчий, колегіальний, незалежний від урядів наднаціональний орган, який мав повноваження прийняття рішень. Складався з восьми членів, призначених за спільною згодою держав-членів на шість років, а також дев’ятого, який керувався іншими вісьмома. Перший голова - Жан Моне (1952 - 1955);

Рада Міністрів представляла уряди для координації діяльності Вищого правління з економічною політикою окремих держав. Одноголосне схвалення Радою або більшістю голосів залишалося необхідною умовою для прийняття важливих рішень, що обмежувало федеративний характер інституціональної системи ЄОВС;

Асамблея - дорадчий орган, який складався з представників парламентів держав-членів для здійснення демократичного контролю над Вищим правлінням. Не мала законодавчих і бюджетних можливостей, але могла висловлювати вотум недовіри і зміщувати Вище правління двома третинами голосів;

Суд складався з призначених урядами, але незалежних від них шістьох суддів, які отримали повноваження вирішувати спірні питання і могли анулювати рішення органів ЄОВС;

Консультативний комітет - дорадчий орган, який не мав можливостей прийняття рішень, представляв промисловців, робітників, комерсантів і споживачів.

Договір окреслив принципи співпраці між державами-членами. Вони базувалися на 4 групах заборон:

на встановлення імпортного та експортного мита чи схожих оплат на вугілля та сталь (а також кількісних обмежень) у межах організації;

на застосування практики протекціонізму, обмежуючого конкуренцію;

на податкові пільги чи будь-яку іншу допомогу з боку держави;

на застосовування обмежень щодо поділу ринків [37, c.128-149].

Процес утворення спільного ринку був завершений 9 лютого 1958 року. Діяльність ЄОВС та його економічні успіхи сприяли заохоченню держав-членів до поглиблення процесів інтеграції, і не лише економічної.

Отож Об’єднання вугілля і сталі - це початок просування до "економічного співтовариства", "перший етап європейської федерації". Пізніше цей загальний принцип був конкретизований у вигляді такої схеми: від митного союзу і спільного ринку товарів - до єдиного внутрішнього ринку зі вільним рухом товарів, послуг, капіталів та осіб - потім, до економічного і валютного союзу - і, нарешті, до політичного союзу.

3.2 Характерні риси діяльності товариств: ЄЕС, Євроатом та ЄАВТ

Наступний етап економічної інтеграції країн Західної Європи розпочався відразу після початку конференції в Мессині (Італія), яка відбулася в червні 1955 р. Учасниками конференції були міністри закордонних справ держав-членів ЄОВС. На конференції утворено групу експертів (на чолі з бельгійцем Паулем Генрі Спааком), яка мала підготувати доповідь про можливість розширення. Доповідь була представлена на черговій зустрічі "шістки" у 1956 р. у Венеції і стала основою для подальших розмов про інтеграцію. Після декількох зустрічей міністрів закордонних справ та голів урядів держав-членів ЄОВС, 25 березня 1957 р. у Римі ці країни підписали два договори: Договір про створення Європейської Економічної Спільноти (ЄЕС) та Договір про створення Європейської Спільноти з питань Атомної Енергії (Євроатом). Обидва договори набрали чинності 1 січня 1958 р. Окрім вищезгаданих договорів, було також підписано Конвенцію про Деякі Спільні Інституції [23]. Відтак, з'явилися Європейський Парламент та Європейський Суд.

В 1957 році дані 2 акти були покликаних зіграти найважливішу роль у розвитку процесів інтеграції й мали важливе значення для розвитку процесів інтеграції в Західній Європі. Євратом нагадував по своєму функціональному призначенню ЄОВС, тобто регулював порівняно вузьку, але дуже важливу (енергетичну) область міжнародного співробітництва. З самого початку формування ЄЕС був закріплений принцип субсидіарності, що дозволяє гармонізувати інтереси всіх учасників ЄЕС.

У Римському договорі було проголошено, що сфери діяльності органів ЄЕС будуть розширюватися за рахунок спільної політики у галузі сільського господарства, торгівлі, регулювання митних правил, соціальних питань науково-технічних досліджень і освіти, політики в галузі навколишнього середовища, співробітництва з третім світом. У всіх цих галузях і сферах макро-регулювання наднаціональними органами ЄЕС були розроблені програми розвитку міжнародної кооперації та співробітництва на базі досягнень науки, передових техніки і технологій, включаючи інформаційні. Можна впевнено стверджувати, що одна з головних, якщо не головна причина того, що Західна Європа у повоєнні десятиліття перетворилася на провідну економічну силу, один з трьох центрів концентрації економічної могутності Заходу, полягає в тому, що лідери Європи стали на шлях тісного економічного зближення в інтересах створення потужного інтегрованого ринку. Одночасно оголошувалося, що ЄЕС - це не замкнута організація, його двері відкриті для інших європейських держав, які поділяють цілі та завдання Спільноти і приголосних беззастережно виконувати всі прийняті установчі документи та угоди в рамках ЄЕС. Всі матеріали і документи органів ЄС переводять на 20 робочих мов: іспанська, датська, німецька, грецька, англійська, французька, італійська, голландська, португальська, фінська, шведська, чеська, естонська, латвійська, литовська, угорська, мальтійська, польська, словацька, словенська.

На відміну від Євратому, створення Європейського економічного співтовариства мало надзвичайно важливе не тільки енергетичне, але й політично-правове значення. Мова йшла про створення інтеграційного об'єднання універсального характеру. До складу Співтовариства ввійшли країни з високим рівнем розвитку, що багато в чому визначило значні темпи його економічного росту протягом наступних 15 років. В 1958 р. середньомісячний дохід на душу населення становив 980 доларів у Нідерландах, 1170 у Бельгії й 800 доларів у Північній Італії. Розрив, як бачимо, невеликий. Сильно відставала лише Південна Італія (360 доларів). За перші 15 років розрив по обсязі ВНП на душу населення між країнами скорочувався: 26% в 1960р., 13.5% в 1970р. і 15% в 1973 р., що в цілому свідчить про зближення рівнів економічного розвитку учасників Співтовариства [38].

Висувалося завдання створення загального ринку товарів, послуг, капіталів і робочої сили, заснованого на митному союзі. У ході побудови загального ринку повинна була бути забезпечена економічна інтеграція держав, створена основа для майбутнього економічного й валютного співтовариства, створений сам механізм для керування інтеграційними процесами.

Договір передбачав поетапне будівництво загального ринку. Співтовариства наділялися необхідними інститутами й матеріальними засобами. Були передбачені 4 головних інститути:

) Рада (складався з офіційних представників урядів держав-членів на рівні міністрів).

) Комісія (на відміну від Ради, складалася з міжнародних чиновників, правда вони призначалися тільки за умови одностайної ухвали) складалася з незалежних комісарів. Т. ч., Комісія виступала в ролі наднаціонального органа. Договором про створення ЄЕС також передбачена установа:

) Парламентської асамблеї, чиї повноваження трохи розширені в порівнянні з ЄОВС;

) Суду Європейських співтовариств [37, c.43-68].

Одночасно з підписанням римських договорів там же в Римі підписана Конвенція про об'єднання парламентів і судів всіх об'єднань (відповідно, ЄОВС, Євратому і ЄЕС). В 1965 році був підписаний договір про злиття рад і комісій трьох співтовариств. Згідно з положеннями Об'єднавчого Договору, завданням ЄЕС була діяльність, спрямована на посилення гармонізації економічного розвитку, сталого та рівномірного економічного росту, а також прагнення до тіснішої співпраці між країнами-членами Спільноти. Крім того, у Договорі згадувалося про:

поступову ліквідацію митних платежів при товарообміні між країнами-членами ЄЕС,

встановлення спільних митних тарифів і впровадження спільної торговельної політики із третіми країнами,

запровадження спільної сільськогосподарської політики, стандартизації національних законодавств країн-членів до тієї міри, яка буде необхідна для функціонування спільного ринку [33].

Європейська Економічна Спільнота, як і Європейське Об’єднання Вугілля і Сталі, було відкритим для нових членів. Так, в особі ЄЕС була створена широка, універсальна міжнародна організація, що придбала риси й державно-правовий, і міжнародно-правової організації.

Під час роботи над створенням ЄЕС, британці запропонували створити економічну організацію, яка би базувалася на меншій, ніж у ЄОВС, кількості зобов'язань. Виникає запитання: "для чого?", адже вже існувала одна організація, а робота над створенням чергових тривала. Однак англійська еліта мала свої міркування. Навіщо пов'язувати себе тісною співпрацею в рамках Спільноти, наражаючи себе на небезпеку втрати частини суверенітету та "послаблення" взаємин зі США?

Англійська пропозиція була такою: створити сферу вільної торгівлі, де немає внутрішніх мит, але кожна країна-член самостійно і незалежно проводить торгівлю з третіми країнами. Ця пропозиція не зацікавила членів ЄОВС, які прагнули до тіснішої співпраці. Але Великобританія вирішила "власноруч" реалізувати свій план і в 1960 р. разом із Австрією, Данією, Норвегією, Португалією, Швейцарією та Швецією утворила Європейську Асоціацію Вільної Торгівлі (ЄАВТ).

У 60-ті роки між ЄЕС і ЄАВТ розгорілась гостра конкурентна боротьба. В цій боротьбі ЄЕС отримало переконливу перемогу: за десять років (1960-1970) доля ЄЕС у світовому виробництві зросла з 26% до 32%, в той час, як доля ЄАВТ зменшилась з 16,5% до 15%. В результаті цього ЄАВТ розпалась, а її члени один за одним почали переходити в ЄЕС, і першою з них була сама Великобританія [34].

Утворювались також Європейський соціальний фонд (ЄСФ), який мав сприяти врегулюванню питань зайнятості, та Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) - для контролю за експортом капіталу. Друга угода мала сприяти розвитку міцної єдиної індустрії з метою збільшення європейського енергетичного потенціалу. Втілення в життя проекту Спільного ринку мало відбутися поступово і передбачало перехідний період у 12 років, що складався з трьох етапів (1958-1961 рр., 1962-1965 рр., 1966-1969 рр.). До 1968 р. частково були виконані перших два завдання Спільного ринку: ліквідація митних бар’єрів до 1 липня 1968 р., що дозволило вчетверо збільшити обсяг внутрішньої торгівлі (з 1958 по 1968 рр.), та введення єдиних зовнішніх тарифів у торгівлі з третіми країнами у відповідності з вимогами ГАТТ. Що стосується третього важливого завдання Спільного ринку, пов’язаного із формуванням спільної сільськогосподарської політики (ССП), то з її виконанням у кінці 60-х років виникли перші в історії існування ЄЕС труднощі. ССП опинилася в центрі боротьби між "протекціоністами” та прихильниками вільного пересування товарів у рамках ЄЕС. За цим протистоянням стояли складні протиріччя між принципами вільногоринку та адміністративної системи управління сільським господарством.

Зустріч на вищому рівні в Гаазі (1-2 грудня 1969 р.) відкрила новий етап у процесі європейського будівництва. Саме тут країнами ЄЕС була схвалена розроблена Ж. Помпіду концепція "завершення, розширення та поглиблення" інтеграції, яка мала вивести Європейське співтовариство на якісно новий рівень. Концепція передбачала виконання трьох важливих завдань:

) завершення завдань перехідного періоду, в першу чергу, стосовно остаточного врегулювання питань фінансування ССП (згода Франції щодо вступу Англії до ЄЕС була безпосередньо пов’язана із вирішенням саме цієї проблеми);

) розширення географічних рамок Європейського співтовариства за рахунок приєднання Англії, Данії та Ірландії (необхідна підготовча робота для проведення спільних переговорів мала розпочатися вже з 1 липня 1970 р.);

) поглиблення європейського інтеграційного процесу, що передбачало перехід до економічного та монетарного союзу, інтенсифікацію співробітництва в галузі наукових досліджень та промисловості, проведення реформ у Європейському соціальному фонді.

Від так, Договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) (Римський договір) був підписаний на базі вже існуючих договорів і створених раніше наднаціональних інститутів. Євроатом утворений на принципах управління ЄОВС. Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), не сповільнивши стагнації англійської економіки, на що Лондон дуже сподівався, під гнітом подальших успіхів ЄЕС, опинилась під небезпекою економічної ізоляції та падіння конкурентоздатності продуктів країн-членів. Подальші процеси євроінтеграції були призупинені у зв’язку із нафтовою, монетарною та сільськогосподарською кризами, що охопили країни Європи, а більша частина планів на довгий час змушена була залишитись на папері.

Розділ 4. Наслідки і перспективи євроінтеграційних процесів у Європі

Визначальною рисою сучасної Європи є інтеграційні процеси, які забезпечили розвиток країн Заходу, стали взірцем для країн іншої частини континенту. Утворення Європейського Союзу - складний, багатоетапний процес, під час якого країнам-учасницям довелося розв’язати гострі економічні, соціальні, політико-правові проблеми, відшукувати адекватні відповіді на виклики часу.

Вибір оптимальної моделі європейської інтеграції - питання, яке супроводжувало формування європейських співтовариств і Європейського Союзу на всіх етапах. Подальший розвиток інтеграційних процесів у Європі починаючи з кінця 60-х років зазнав впливу нафтової, монетарної та сільськогосподарської кризи, що охопили світову економіку в період з 1973 по 1984 рр. й не тільки перешкоджала виконанню окреслених завдань, але й поставили Європейське співтовариство перед необхідністю переглянути деякі із них. Проте, незважаючи на ці труднощі, загальні результати європейського інтеграційного процесу за повоєнний період були досить значними. Країни Європи у достатньо короткий термін не тільки відновили свій економічний потенціал, а й перетворилися на впливовий центр сили, який поряд із США та СРСР намагався сформувати та проводити самостійну зовнішню політику, що відображала б спільні європейські інтереси та цінності.

Історія доводить, що процес інтеграції може досягти успіху, а може зазнати невдачі. Значною мірою це залежить від передумов, які існують в кожній одиниці, що інтегрує між ними усіма. Ці передумови К. Дойч поділяє на чотири групи: а) взаємна відповідальність частин, що мають інтегрувати; б) сумісність їх цінностей; в) взаємна відповідальність; г) певний ступінь спільної ідентичності або лояльності. Всі ці групи передумов можуть взаємодіяти чи посилювати одна одну [15]. Отже, аналіз сучасного стану європейських інтеграційних процесів неможливий без урахування історії розвитку й об’єднання Європи, а також вивчення основних теоретичних підходів, що розвивалися протягом кількох сторіч європейської історії. Тому дослідження різних аспектів і форм розвитку європейської інтеграції має важливе значення для розуміння суті усіх сучасних процесів об’єднаної Європи. В умовах, коли в ЄС відбувається пошук стратегічних шляхів розвитку, трансформації внутрішньої структури та географічного розширення через приєднання нових членів, теоретичне визначення майбутнього Євросоюзу знову стало актуальним завданням для політичних еліт та наукових кіл.

Процес розширення ЄС після закінчення "холодної війни" у Європі потребував надання допомоги країнам перехідного періоду Південної Європи, а згодом - країнам Центральної та Східної Європи здійснити перехід до ринкової економіки і відкритого суспільства. Цей досвід ЄС намагається використовувати в інших регіонах, аби допомогти іншим країнам досягти такого самого рівня добробуту і стабільності.

Процес європейської інтеграції, поява та діяльність функціональних співтовариств неминуче сприяло появі теорій і концепцій, які стали теоретичною базою для поглиблення співпраці. Політичні й економічні теорії, що пов’язані з процесом європейського будівництва, були покликані аргументувати поглиблення і поширення інтеграційних процесів у Західній Європі. Ці концепції містять визначення сутності, рушійних сил, інституційної архітектури об’єднаної Європи, а також впливу, який євро будівництво здійснює на національні держави. Пошук ідентичності в сучасній Європі йде у двох протилежних напрямках - централізація й децентралізація. Перший охопив весь повоєнний період, виявившись в об’єднанні двадцяти семи країн регіону в ЄС, сучасний символ інтеграції. Європейська інтеграція повинна була, зокрема, стримувати "гегемоністські амбіції" конкретних націй. Інтеграція й умиротворення Німеччини є важливим досягненням Європи, а при розгляді з історичної точки зору, можливо, найважливішим досягненням міжнародної політики.

Другий процес чітко виявився лише останнім часом, як реакція на занадто швидкі інтеграційні процеси. Процес децентралізації виграв від кризи, пов'язаної з відмовою від прийняття Європейської конституції. Проблематичність європейської ідентичності у зв’язку із зростанням культурної й національної невизначеності (мультикультуралізм), правових (співвідношення національного і європейського суверенітетів), політичних (різні підходи до реалізації ідеології прав людини) поширилися в різних країнах Європи і викликали відцентрові тенденції всередині Європейського Союзу.

Досліджуваний період, що охоплює 1950-ті-1960-ті рр., ознаменувався початком досліджень інтеграційних процесів у Європі і швидкою їх реалізацією. Основним чинником цього періоду став інтерес дослідників до пошуку адекватних форм інтеграційного розвитку у повоєнній Західній Європі та аналіз його перших результатів. Інтерес істориків до європейської інтеграції був зумовлений не тільки академічними, а й політичними міркуваннями: її інтерпретація становила зміст боротьби між консерваторами, лейбористами та лібералами. Політична карта Європи ХХІ ст. іще раз свідчить про ефективність проведених інтеграційних процесів й суттєве теоретико-методологічне підґрунтя, яке лягло в основу ЄС.

Інтеграційні процеси у країнах Європи до кінця 60-х років набули більш всеохоплюючого характеру. З 1968 р. ліквідовано митні збори у торгівлі між країнами Співтовариства, дозволено вільне переміщення робочої сили. Такі заходи сприяли різкому збільшенню товарообороту, що з 1956 по 1972 р. зріс у 8 разів. Промислове виробництво у країнах Спільного ринку розвивалося швидше, ніж в інших державах Західної Європи. Із вступом 1973 р. до ЄЕС Великої Британії, Данії та Ірландії значно послабилися позиції ЄАВТ, і з того часу інші країни цієї асоціації почали переорієнтовуватися на вступ до Спільного ринку. Водночас з розширенням економічного співробітництва здійснювалася розбудова політичних структур. У 60-х роках Рада та Європарламент почали утворювати постійні виконавчі органи, зокрема Секретаріат і галузеві комісії, що наділялися правами наддержавних органів управління. Члени Секретаріату і комісій діяли від імені вищого органу ЄЕС і не по винні були отримувати інструкцій від своїх урядів. Розширювалися також права Європарламенту, який з рекомендаційного і контрольного органу поступово перетворювався на законодавчий.

Період 40-60-х років ХХ ст. став початковим у процесі європейської інтеграції, подальший її хід відображає таблиця (табл.1. Основні етапи європейської інтеграції).

Протягом наступних років зовнішнє розширення Спільноти супроводжувалося внутрішнім зростанням і консолідацією, хоча й не зі швидкістю і в масштабі, які б подобалися європейським інтеграторам. Європейські Спільноти стали результатом міжнародної солідарності, зміцнілої в контексті післявоєнних подій у міждержавних відносинах та усвідомлених зусиль створити своєрідну єдність у Західній Європі. Коли прагнення політичного об’єднання виявилося передчасним, "європейські архітектори" скористалися економічними елементами міждержавних відносин і "вмонтували" їх у три спільноти - Європейську спільноту вугілля та сталі, Європейську спільноту атомної енергії і Європейську економічну спільноту. Це вмонтування зробили так міцно, що в межах невизначеного поняття політичної спільноти виявилися три юридично визначені на основі договорів Європейські Спільноти. Європейські Спільноти також довели, що наднаціональні інституції змогли функціонувати, незважаючи на різноманітні національні інтереси. І, нарешті, перший спільний європейський ринок зробив великий внесок в економічний прогрес держав-членів, активізувавши, поряд з вугільною і сталеливарною, інші не менш важливі галузі промисловості.

Реальним кроком до політичного об’єднання Європи стало підписання Маастрихтського (1992 р.) та Амстердамського договорів (1997 р.). Власне за Маастрихтською угодою і було створено Європейський Союз (ЄС). У документі визначено такі ключові аспекти, на яких повинен триматися ЄС: економічна інтеграція; співпраця у сфері правосуддя та внутрішніх справ; спільна зовнішня політика і політика безпеки, з обов’язковим схваленням Радою Міністрів, якій у такий спосіб відводилася ключова роль

Від так, сучасний статус ЄС став результатом специфічної форми регіональної співпраці, що розвивалася разом із глибокою відданістю ідеалам демократії, прав людини та верховенства права. Європейська єдність - об'єктивний процес, підготовлений попередніми міжнародними договорами - Маастрихтським (1992) [44], Амстердамським (1997), Ніццьким (2001) і Лісабонським (2007). В економічній і політичній галузях Європейський Союз домігся надзвичайних результатів.

Завершення формування єдиного економічного простору й утворення Європейського валютного союзу актуалізувало питання політичної взаємодії 12 країн-засновниць Європейського Союзу. Намагання держав Європейського Союзу посилити військово-політичну інтеграцію здійснювалося шляхом зміцнення та формування інституційної основи й "оперативного виміру" Західноєвропейського союзу, невід’ємної складової ЄС. Економічні успіхи інтеграції перетворили ЄС в одного з лідерів міжнародних політичних відносин. Спільна зовнішня політика ЄС є порівняно новим напрямком європейської інтеграції, який викликає гострі суперечки як між країнами-членами ЄС, так і за його межами. Незважаючи на це, нинішній Європейський Союз, до якого входить 28 держав, є політичною організацією, що діє в усіх сферах, де людство зіштовхується з найбільшими викликами сучасності.

За більш ніж п’ятдесят років країни, котрі взяли участь у ЄЕС, досягли високого добробуту і стабільності. Крок за кроком організація вийшла за межі суто торгового блоку, що координував торгову політику країн-членів і встановлював спільні тарифи. Незважаючи на побоювання скептиків, Європа все-таки об’єдналася, і об'єднана Європа виявилася провідною економічною державою, яка спроможна конкурувати зі Сполученими Штатами Америки й азіатськими економіками й на рівні обговорювати питання міжнародної торгівлі й фінансів.

Європейський Союз має 130 представництв у різних державах світу та в міжнародних організаціях, які опікуються питаннями співпраці у справах торгівлі, енергетики, довкілля, прав людини та боротьби проти міжнародної злочинності. ЄС підтримує ідею багатостороннього підходу до розв’язання проблем і ухвалення рішень й активно співпрацює в ООН, СОТ та інших інституціях світового врядування [31].

Стратегічним завданням ЄС після його розширення до формату 28 членів є створення єдиної конфедеративної (федеративної) держави, з замкненим виробничим циклом, всіма необхідними ресурсами, що забезпечують її економічну безпеку [24]. Сукупний фінансово-економічний потенціалу Євросоюзу вже зараз за основними показниками випереджається американський й за збереження стану відносної геополітичної стабільності в найближчі 20 років не матиме жодних стимулів для свого розширення.

Однією з проблем діалектичного характеру для Європи, сьогодні, є її внутрішня неоднорідність, висока не тільки економічна, але і культурна диференціація, що має своїм природним наслідком співіснування різних, по-різному функціонуючих і далеко не завжди повністю сумісних одна з одною моделей не тільки державного, але і комерційного управління, що є, з одного боку, чинником, що знижує її конкурентоздатність порівняно з однорідними суспільствами, а з іншого - розквіт європейської цивілізації багато в чому пояснюється саме різноманітністю її культур, оскільки воно дає могутній імпульс до змагання, яке сприяє контактам і взаємному збагаченню [29].

Отже, Європейський Союз - організація, що базується на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини та основних свобод, а також верховенства права й узгодження політики усіх країн-членів, зазнав чи не найпотужнішого впливу на подальші інтеграційні процеси саме в період їх зародження й початкового розвитку, а саме у 40-60-тих роках ХХ ст. Безумовно, інституційне реформування у межах ЄС сьогодні, направлене на підвищення ефективності прийняття рішень, зміцнення демократії через посилення ролі європейського парламенту і національних парламентів, а також збільшення прозорості бюрократичної системи, має важливе значення для майбутнього розвитку організації. Проблеми, що постали перед Європою у ХХІ ст. пов’язані із бажання численних держав-членів до зниження рівня всеохоплюючої концентрації прийняття політичних рішень над структурами ЄС, яким уряди віддали значну частину власних суверенітетів. Чи перейде Європа до нової форми інтеграції залежить, перш за все, від уміння політиків та учених дослідити й порівняти досвід минулого - від перших про-європейських ідей та інтеграційних утворень, пригадавши принципи, які об’єднали країни у подібну потужну наднаціональну організацію, тож важливо не втратити і сьогодні імпульс до єдності пронесений Європою крізь сторіччя.

Висновки

Європейський Союз - унікальне об’єднання країн Європи, які через створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізації спільної політики й діяльності мають на меті забезпечити безперервне економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість країн-учасниць. Утворився Європейський Союз на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейських країн - ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом:

) Європейського об'єднання вугілля і сталі (угода укладена в 1951р., а набула чинності в 1952р.);

) Європейського економічного співтовариства (Римська угода про створення ЄЕС укладена в 1957 р., а набула чинності в 1958 р.);

) Європейського співтовариства з атомної енергії (угода набула чинності в 1958 р.).

Результати проведеного нами наукового дослідження дають змогу зробити наступні висновки:

. Європейська інтеграція - це інтенсивна взаємодія політичних процесів, спрямованих на консолідацію, злиття суспільних, політичних, військових, економічних структур або етносів у рамках Європейського континенту й змусила держави вдаватись до змін на національному рівні, а, отже, вдаватися до процесу європеїзації - це зміни, трансформації, реформи, що відбуваються у всіх сферах життя під впливом європейської інтеграції.

. Ідея об’єднання Європи сягає своїм корінням углиб віків. У різний час із закликами об’єднати країни континенту виступали такі відомі діячі, як французький королівський прокурор П. дю Буа, чеський король І. Подебрад, німецький філософ Е. Кант, теоретик утопічного соціалізму К. Сен-Сімон, французький письменник В. Гюго, перший президент Чехословаччини Т. Масарик, австрійський граф Р. Куденхове-Калергі, прем’єр-міністр Великої Британії У. Черчілль, канцлер повоєнної Німеччини К. Аденауер, президент Французької республіки Ш. де Голль та інші.

. До передумов виникнення євроінтеграційних процесів, які спричинили утворення в другій половині ХХ ст. Європейських Спільнот та Європейського Союзу, можна віднести: тенденції до зміцнення миру та безпеки; потреби взаємного порозуміння між європейськими країнами, передусім між Німеччиною та Францією; сподівання на економічний розвиток та добробут; прагнення реанімувати провідну економічну й політичну роль на міжнародній арені. Тільки після 1945 року ідея "єдиної Європи" отримала помітне місце в гаслах більшості політичних партій і масових громадських рухів в цілому ряді західноєвропейських країн. Після Другої світової війни взяла гору ліберально-демократичний і інтеграційне розуміння "європейської ідеї".

. У ХХ столітті чітко окреслилися дві альтернативні моделі "європобудівництва”: федералістська та конфедералістська. Найбільшими прихильниками першої виявилися Франція, Німеччина, Італія, країни Бенілюксу, другої, відповідно Великобританія, Данія. Хоча у цьому контексті варто зазначити, що позиції країн у процесі формування "об’єднаної Європи” не завжди були послідовними. Зокрема, Франція у міжвоєнний період та період ІV республіки стояла на інтернаціоналістських засадах формування інтеграційних процесів у Європі, при цьому атлантизм розглядався нею як невід’ємна складова "європеїзму”. Однак, вже після приходу до влади Ш. де Голля ситуація змінюється, принцип відродження "національної величі” стає домінуючим у зовнішній політиці держави, країна також робить спробу реалізувати незалежний від США зовнішньо-політичний курс. І ця тенденція спостерігається аж до першого терміну президентства Ф. Міттерана, зокрема, до Вільямсберзької зустрічі. Але вже у другому періоді свого перебування на посаді президента Франції Ф. Міттеран трансформує зовнішню політику у бік принципів "голлізму”. Останні також відбилися у висунутому Ж. Шираком проекті багатополюсного світу. Інший учасник європейського інтеграційного процесу - Великобританія, відстоюючи у цілому реалістичну модель об’єднання Європи у межах ЄЕС, тим не менш, зробила спробу піти шляхом альтернативного блокоформування у межах Європейської асоціації вільної торгівлі (1960 р.), проте не досягла особливих результатів на даному напряму. У межах становлення європейських інтеграційних процесів у ХХ столітті відпрацьовувалися й різні стратегії об’єднання Європи: "економічне через політичне”, "політичне через економічне”, "економічне та політичне”, перша з яких активно реалізовувалася у 50-70-х роках.

. Сучасний Європейський Союз є результатом більш ніж 60-річної інтеграційної діяльності в Європі. В його основі знаходяться Європейські Спільноти, створені ще в 50-х рр. минулого сторіччя. У свою чергу, появі Спільнот в Європі сприяли такі чинники, як історичні, культурні, соціальні, економічні та політичні. Ці чинники були тісно пов’язані з Другою світовою війною та ситуацією, що виникла після її завершення. Договір про створення Європейського економічного співтовариства (Римський договір) був підписаний на базі вже існуючих договорів і створених раніше наднаціональних інститутів (РЄ, ЄОВС, ЄОС). Євроатом був утворений на принципах управління ЄОВС. Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), під впливом загальної стагнації регіону та успіхів ЄЕС, небезпеки економічної ізоляції та падіння конкурентоздатності власних продуктів, значно втратили вплив на ситуацію в Європі.

. Становлення й розвиток європейської інтеграції є доказом застосування еволюційного підходу до будівництва Європейського Союзу на принципах поваги до прав та основних свобод людини, свободи, демократії і верховенства права.

Список використаних джерел

1.      Барановський В. Политическая интеграция в Западной Европе / В.Г. Барановский. - М.: Наука, 1983. - 159 с.

2.      Беніта Ферреро-Вальднер Європейському Союзу 50 років // Дзеркало тижня. - 2007. - С.28-31.

.        Богомолов О. Разговор о современном мире // Экономика и політика. - 2003. - № 12. - С.28-30.

.        Боринець С. Міжнародні валютно-фінансові відносини: підруч. для студ. вузів. / С.Я. Боринець. - К.: Знання. - 1999. - 305 с.

.        Борко Ю. Европейская интеграция: учебник / Ю.А. Борко. - М.: Издательский Дом "Деловая литература". - 2011. - 720 с.

.        Буторина О. Понятие региональной интеграции: новые подходы / О.В. Бутоина // Космополис, 2005 - № 3. - С.17-21.

.        Всесвітня історія ХХ століття [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.rеаdbооkz.cоm/bооks/167.html

.        Герштейн Е.Ф. Дифференциация и интеграция в промышленности: теория и практика развития: Дис. д. э. н.: 08.00.05. / Ефим Феликсович Герштейн. - Минск, 1993. - 340 с.

.        Громогласова Е. Признаки нового этапа в институциональной эволюции ЕС / Е. Громогласова, М. Стрежнева // Мировая экономика и международные отношения. - 2005. - № 9. - С.55-59.

.        Економіка зарубіжних країн: Підруч. // за ред.А.С. Філіпенко, В.А. Вергун, І.В. Бураківський та ін. - 2-ге вид. - К.: Либідь, 1998. - 360 с.

.        Европейская интеграция / под ред.О. Буториной. - М.: ИД Деловая литература, 2011. - 720 с.

.        Егорова Н. Европейская безопасность, 1954-1955 гг.: поиски новых подходов / Н.И. Егорова // Холодная война 1945-1963 гг. Историческая ретроспектива. - М.: Олма-Пресс, 2003. - С.455-485.

.        Егорова Н. Реакция советских лидеров на "планы" Плевена и Шумана / Н.И. Егорова // СССР, Франция и объединение Европы (1945-1957). - М.: МГИМО-Университет, 2008. - С.67-86.

.        Європейський Союз / За заг. ред. Пошедіна О.І. - Київ: НАО, 2008. - 397 с.

.        Європейська інтеграція: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів та слухачів магістерської підготовки за напрямом "Державне управління" / за заг. ред. проф.І.А. Грицяка та Д.І. Дзвінчука. - Івано-Франківськ: Місто НВ, 2013. - 464 с.

.        Ильин Ю. Лекции по истории и праву Европейского Союза / Ю.Д. Ильин. - Харьков: Фирма "Консум", 1998. - 156 с.

.        Ковальова О. Стратегії євроінтеграції: як реалізувати європейський вибір України: Монографія // Ковальова О.О. - К.: Ін-т держави і права ім.В.М. Корецького НАН України, 2003. - 340 с.

.        Копійка В. Розширення Європейського союзу. Теорія і практика інтеграційного процесу: Монографія // В.В. Копійка. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2002. - 253 с.

.        Копійка В. Європейський Союз: заснування і етапи становлення: навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів // В.В. Копійка, Т.І. Шинкаренко - К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2001. - 448 с.

.        Копійка В. Європейський Союз: історія і засади функціонування: навч. посіб. / В.В. Копійка, Т.І. Шинкаренко; за ред. Л.В. Губерського. - К.: Знання, 2009. - С.88.

.        Коростышевская Е.М. Научно-производственная интеграция (Политико - экономическое исследование): Дис. д-ра экон. наук: 08.00.01/Елена Михайловна Коростышевская. - СПб.: 1999. - 310 c.

.        Круглашов А. Європейська інтеграція на початку нового тисячоліття: довідник / А.М. Круглашов, І. Озимок, Т.С. Астапенко, В.В. Руссу. - Ч.1. - Чернівці, 2010. - 212 с.

.        Липкин М. Европейская интеграция и советские экономические инициативы (1950-е первая половина 1970-х годов). По новым материалам российских и зарубежных архивов / М.А. Липкин // Новая и новейшая история. - 2009. - №3. - С.59-60.

.        Луць Л.А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними правової системи України (теоретичні аспекти): Монографія / Л.А. Луць. - К.: Ін-т держави і права ім.В.М. Корецького НАН України, 2003. - 304 с.

25.    Медушевский <http://magazines.russ.ru/authors/m/medushevskij/> А. Европейская интеграция: механизмы взаимодействия // Вестник Европы. - 2006. - № 17. - С.5-18.

.        "План Маршалла" та відбудова економіки: держави, що отримали допомогу за планом Маршалла. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://subjеct.cоm.uа/tеxtbооk/hіstоry/11klаs_v/46.html

.        Політологічний енциклопедичний словник / [за ред. Шемшученко Ю. С.]. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

.        Політологічний словник: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. М.Ф. Головатого та О.В. Антонюка. - К.: МАУП, 2005. - 792 с.

.        Посельський В. Конституційний устрій Європейського Союзу / В. Посельський - К.: ”Таксон”, 2005. - 280 с.

.        Сартори Дж. Искажение концептов в сравнительной политологии (ІІІ) / Дж. Сартори // Полис. - 2003. - № 5. - С.67-77.

.        Современные международные отношения: Учебник // Под ред. Торкунова. - М.: РОССПЭН, 2000. - 583 с.

.        Хейфец В. Международная интеграция / В. Хейфец, А. Оводенко // СПб: ГУАП, 2003. - 68 с.

.        Шибаева Е. Правовые вопросы структуры и деятельности международных организаций. / Е.А. Шибаева. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980. - 309 с.

.        Щупак І. Всесвітня історія: підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закладів // І.Я. Щупак, Л.В. Морозова. - Запоріжжя: Прем’єр, 2010. - 272 с.

.        Юридическая энциклопедия // общ. ред.М.Ю. Тихомирова - М.: Тихомиров, 1998. - 525 с.

.        Ямпольська Л.М. До питання дефініції явища "інтеграція" та розвитку зарубіжних інтеграційних теорій другої половини ХХ ст. // Методичний вісник історичного факультету. - 2008. - № 7. - Х.: Харківський національний університет ім.В.Н. Каразіна. - С.94-102.

.        Аlаn S. Thе Rеcоnstructіоn оf Wеstеrn Еurоpе, 1945-51/Аlаn S.mіlwаrd. - Tаylоr аnd Frаncіs е-Lіbrаry, 2005. - 552 p.

.        Еcоnоmіc rеcоvеry аnd еcоnоmіc cо-оpеrаtіоn 1945-1960 [Електронний ресурс] / аdаptеd by TK Chung. - HW Pооn, 1979. - Режим доступу: http://www.funfrоnt.nеt/hіst/еurоpе/еcоn-cооp. htm

.        Hааs Е. Іntеrnаtіоnаl Іntеgrаtіоn: thе Еurоpеаn аnd thе Unіvеrsаl Prоcеss / Е. B. Hааs // Іntеrnаtіоnаl Оrgаnіzаtіоn. - 1961. - Vоl.15. - № 3. - P.366-377.

.        Lіndbеrg L. N. Thе Pоlіtіcаl Dynаmіcs оf Еurоpеаn Еcоnоmіc Іntеgrаtіоn / Lеоn N. Lіndbеrg. - Stаnfоrd: Stаnfоrd Unіv. - Prеss, 1963. - 367 p.

.        Mеrrіаm-Wеbstеr Dіctіоnаry [Електронний ресурс] // Оffіcіаl wеbsіtе оf thе Mеrrіаm-WеbstеrDіctіоnаry. - Режим доступу: http://www.mеrrіаm-wеbstеr.cоm/dіctіоnаry/іntеgrаtіоn.

42.    Müllеr W. Dіе UdSSR und dіе еurоpаіschе Іntеgrаtіоn // Vоm Gеmеіnsаmеn Mаrkt zur Еurоpаіschеn Unіоnsbuіldung.50 Jаhrе Rоmіschе Vеrtrаgе 1957-2007. - Wіеn-Kоln-Wеіmаr, 2009. - S.617-661.

.        Thе Mааstrіcht trеаty [Електронний ресурс]: prоvіsіоns аmеndіng thе trеаty еstаblіshіng Thе Еurоpеаn Еcоnоmіc Cоmmunіty wіth а vіеw tо еstаblіshіng Thе Еurоpеаn Cоmmunіty. - Mааstrіcht, 1992. - 59 p. - Режим доступу: http://www.еurоtrеаtіеs.cоm/mааstrіchtеc. pdf <http://www.eurotreaties.com/maastrichtec.pdf>.

.        Thе Оrіgіns 1945-1957 Frоm Schumаn Dеclаrаtіоn tо thе Trеаty оf Rоmе (1950-1957) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.hіstоrіаsіglо20.оrg/еurоpе/аntеcеdеn2. htm <http://www.historiasiglo20.org/europe/anteceden2.htm>