Тема: Україна в системі національних інтересів Росії і США

  • Вид работы:
    Реферат
  • Предмет:
    Политология
  • Язык:
    Украинский
  • Формат файла:
    MS Word
  • Размер файла:
    14,31 Кб
Україна в системі національних інтересів Росії і США
Україна в системі національних інтересів Росії і США
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

ДВНЗ "Київський національний університет імені В. Гетьмана"

Кафедра політичної історії









Реферат

Україна в системі національних інтересів Росії і США


Виконала:

Студентка першого курсу,

ФУПСтаП, УУП 103,

Омельченко К.С.

Перевірив: Топчій О.С.




Київ - 2015

Зміст

Вступ

. Україна в системі національних інтересів Російської Федерації

. Україна в системі національних інтересів США

Висновки

Список літератури

Вступ

національний інтерес євроатлантичний інтеграція

Категорія "національні інтереси" - одна з найбільш поширених і в той же час важко піддаються точному визначенню. Особливо важко це зробити нині, оскільки дане поняття широко використовується різними політичними силами утилітарно-ідеологічно як свого роду освячення пропонованих програм і курсів дії.

Настільки загальне визначення, природно, піддається неоднозначним тлумаченням, що і відбувається в реальній політиці і в її ідеологічних відображеннях.

З'явилися також деякі додаткові чинники, аж ніяк не прояснюють зміст цієї категорії. Серед них два найбільш істотні.

По-перше, це інтенсивна глобалізація суспільного розвитку, яка висуває на передній план загальнолюдське зміст інтересів всіх націй і держав, затушовуючи власне національне.

По-друге, це наростаюче розмаїття поглядів, точок зору, позицій, що ставить під сумнів саму можливість виведення загальнонаціонального знаменника в тому чи іншому конкретному співтоваристві.

Геополітична ситуація, яка виникла після операції сил НАТО у Косові, означала завершення пошуків Росією та США спільних стратегічних інтересів і фактично перетворила ці країни на глобальних суперників.

Деякі сучасні аналітики сходяться у тому, що заява Путіна про можливість застосувати ядерну зброю першими символізувала крах попередньої національної стратегії РФ, в якій доктрина безпеки була прив'язана насамперед до російської економічної політики. А та, в свою чергу, полягала в інтенсифікації контактів з розвиненими країнами. В заяві Путіна, по суті, вперше було офіційно зафіксовано зміну ролі Росії як міжнародного актора.

Отже, виходячи з того, що стратегічне партнерство передбачає наявність спільних інтересів, слід з'ясувати, яким чином співвідносяться стратегії як Росії, так і НАТО з національними інтересами України.

1. Україна в системі національних інтересів Російської Федерації

У внутрішньополітичному області національні інтереси Росії полягають у створенні ефективної державної влади, завершення процесу становлення інститутів громадянського суспільства, проведення відповідальної та зваженої державної національної політики, а також у нейтралізації причин і умов, що сприяють підриву федеративного устрою, виникнення соціальних і міжнаціональних конфліктів, національного та регіонального сепаратизму.

Національні інтереси у сфері духовного життя, культури і науки багато в чому пов'язані зі збереженням і розвитком освітнього та інтелектуального потенціалу Росії, утвердженням в суспільстві ідеалів високої моральності і гуманізму, розвитком багатовікових духовних традицій Вітчизни.

Першочергової уваги вимагають національні економічні інтереси. Вони покликані забезпечити стале економічне зростання зі збільшенням ВВП країни до рівня передових країн (за його сукупному розміру ми поступаємося США в 10 з гаком разів, Китаю - у 5 разів; у перерахунку ж ВВП на душу населення показник Росії, що становить приблизно 3500 доларів, в 5 разів нижче середнього показника країн "великої сімки").

"На території СНД зосереджені наші головні життєві інтереси в галузі економіки, оборони, безпеки, захисту прав росіян, забезпечення яких становить основу національної безпеки країни".

Реалізація національних інтересів Російської Федерації безпосередньо пов'язана і з розвитком ситуації в Україні. У "Концепції національної безпеки Російської Федерації" зазначається: "Загроза виникнення або загострення в державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав політичних, етнічних, економічних криз, здатних загальмувати або зруйнувати процес інтеграції, набуває для нашої держави особливе значення. Російської Федерації вкрай важливо становлення цих країн як дружніх, незалежних, стабільних і демократичних ".

До джерел загроз національним інтересам, а в деяких ситуаціях і безпеки Росії, можна віднести кризові ситуації і збройні конфлікти на території країн ближнього зарубіжжя та держав суміжних регіонів. До них же слід відносити спроби втручання різних сил з країн ближнього зарубіжжя чи з їх території у внутрішні справи Росії шляхом заохочення та підтримки діючих на російській території сил агресивного сепаратизму і націоналізму, а також явно терористичних угруповань через механізми політичного й економічного лобіювання чужих інтересів, штучної ініціації національних проблем та ін. (класичний приклад - Чечня).

Безумовно завдають шкоду інтересам Росії є процеси триваючого відходу правлячих еліт ряду країн ближнього зарубіжжя від Росії та посилення їх переорієнтації на розвиток зв'язків і стратегічного співробітництва з іншими державами. На цьому ґрунті, як показує життя, нерідко виникають гострі конфліктні ситуації. Буквально поряд з попереднім джерелом загроз російським інтересам слід поставити труднощі розвитку інтеграційних процесів у рамках СНД, що формують передумови подальшого ослаблення Співдружності.

Новим і, безумовно, серйозним джерелом загроз для національних інтересів і безпеки Росії є розгорнулося суперництво і боротьба різних держав за контроль над стратегічними запасами енергетичного та іншої сировини на просторі держав ближнього зарубіжжя, за забезпечення свободи доступу до цих ресурсів і безперешкодного їх вивезення на зовнішні ринки .

До інших джерел загроз інтересам Росії відносяться процеси неконтрольованої міграції громадян країн ближнього зарубіжжя в Росію, незаконного обігу через російські кордони наркотиків та нарковмісних речовин, контрабандної торгівлі та незаконних валютних операцій. До них же треба відносити помітні масштаби поширення регіонального бандитизму і тероризму, незаконного обігу зброї, можливе розповзання в сусідніх з СНД регіонах зброї масового знищення.

Багатоплановий вплив Росії на внутрішні процеси в Україні є очевидним. Донедавна він був менш помітним і навіть видавався органічним, адже Україна копіювала російську модель суспільно-політичного розвитку, а її керівництво у всіх принципових питаннях йшло у фарватері курсу Кремля. "Помаранчева революція", зміни у владі і подальші події дали імпульс пошуку Україною власного шляху розвитку, у тому числі з урахуванням європейського досвіду. За цих умов вплив російського чинника стає більш суперечливим, а сам він перетворюється на інструмент внутрішньої політичної та ідейної боротьби. Сьогодні він ґрунтується вже не стільки на історичній, культурній, мовній і ментально-психологічній близькості, про яку так багато говорять, скільки на повязаності інтересів частини політичної та бізнесової еліти, що переважно знаходиться поза увагою. Він багато в чому формує двосторонні відносини, які, таким чином, вбирають у себе багато родових ознак і образ дій цих привілейованих прошарків. Таким чином, чинник Росії для України, надзвичайно значимий через обєктивні причини, ще більше посилюється штучно. Він не обмежується інтересами та діями самої Росії, а доповнюється "прикладом Росії", використанням її як опори певними політичними силами в Україні та "ілюзією Росії" як останньою надією знайти просте та швидке розвязання повсякденних проблем в уявленнях частини українських громадян.

Україна має надзвичайно складні проблеми як з артикуляцією, так і з проведенням послідовної цілісної креативної політики щодо Росії. Національні інтереси на міжнародній арені залишаються не до кінця сформованими. Дискусія щодо їх змісту триває, при чому амплітуда позицій окремих груп еліти та громадських спільнот є надто широкою. В її інтересах стосовно Росії це виявляється найбільшою мірою. Україна, власне, все ще не готова весті класичну зовнішню політику, їй доводиться формувати свою окремішність, державну індивідуальність та самодостатність, шукати на міжнародній арені можливостей утвердження як самостійного актора. Росія і Захід за сучасних українських реалій не стільки партнери, скільки орієнтири і відображення умов цивілізаційного і геополітичного позиціювання. Але якщо стосовно Заходу на порядку денному стоїть розбудова відносин на достатньо чітко сформульованих ціннісних засадах, то і у випадку Росії йдеться про більш глибокі і багатоманітні процеси. Російський чинник усе ще суттєво впливає на становлення української державності і на сам зміст українських національних інтересів. Формуванню консенсусу щодо зовнішньополітичних пріоритетів і формуванню загальноприйнятої позиції щодо Росії заважають не тільки розбіжності у суспільних настроях мешканців різних регіонів та етнокультурних спільнот, а й інтереси окремих політичних сил. У ставленні до Росії особливо наочно виявляються особливості української еліти, певна частина якої реально не орієнтована на повноцінну українську державність.

Перші плани Російської Федерації передбачали захоплення восьми областей України, проте згодом вони змінилися. Про це повідомив секретар Ради національної безпеки і оборони України Андрій Парубій.

За словами очільника РНБО наразі Росія веде гібридну війну проти України, відправляючи диверсантів та перешкоджаючи зближенню України із заходом.

"Росія веде в Україні "гібридну війну": відправляє туди диверсантів і одночасно чинить перешкоди зближенню Києва з Заходом. Володимир Путін і його оточення вирішили утриматися від прямого військового вторгнення на Україну через страх перед новими санкціями Заходу. Проте вони ведуть війну нового типу, гібридну війну, де армія залякує, а на території противника закидають диверсійні групи спільно з місцевими екстремістами і бандами кримінальників", - резюмував А. Парубій.

Нагадаємо, у березні президент РФ В.Путін підписав закон про прийняття Криму і Севастополя до складу Російської Федерації. Напередодні у Криму відбувся "референдум" про статус Криму після чого у Верховній Раді АРК прийняли постанову "Про незалежність Криму".

Також нагадаємо, експерт О.Волошин зазначив, що у Росії вважають, що вони отримали все, що хотіли: зокрема, отримали Крим.

Вже 11 травня в Донецькій і Луганській областях відбувся референдум про незалежність регіонів. 12 травня ЛНР ДНР оголосили про свою суверенність. У "республіках" почався процес створення власних органів влади.

Незважаючи на ратифікацію російською стороною у 1999 році Договору про дружбу і добросусідство з Україною, яким вона фактично визнала Україну як незалежну державу, Росія не готова вести політичний діалог з Україною як із рівноправним стратегічним партнером. Вона тим самим провокує радикальні антиросійські умонастрої, насамперед у західних районах України, і фактично перетворює міжкультурний діалог на заручника своєї геополітичної гри.

Росія продовжує проводити стосовно України політику опосередкованого тиску, що аж ніяк не відповідає принципам стратегічного партнерства. Це, в першу чергу, засвідчує її "попереджувальна" стурбованість розвитком відносин Україна - НАТО.

Росія ще й досі не позбавилася бажання втягнути Україну де-факто у військово-політичний союз або, в крайньому разі, істотно обмежити можливості України виконувати роль актора у вибудовуванні системи європейської безпеки.

2. Україна в системі національних інтересів США

Огляд як періодичних видань, так і теоретичних розробок американської політичної думки перших років постбіполярного світу дає змогу виявити деякі найбільш важливі причини зазначеного. По-перше, незважаючи на те, що ідеї і діяльність національних рухів в колишньому Радянському Союзі, і у тому числі Україні, традиційно знаходили відгук у західній політичній літературі, будучи у центрі особливої уваги і в період так званої перебудови, ані наукові, ані політичні кола Заходу не були підготовлені до сприйняття фактичного розпаду СРСР та повязаних з цим міжнародних змін. На той час це сприймалось з позицій необхідності кардинального переосмислення усієї системи міжнародних відносин, до чого західні країни, США не були готові з погляду недостатнього рівня теоретичних розробок, відсутності належного рівня дипломатичних звязків з кожною окремою країною СНД, відсутності спеціалістів по цих країнах тощо. Незнання ситуації, як вважали, зокрема, американські аналітики, послаблювало позиції США у міжнародних відносинах і, як наслідок, звужувало можливості Сполучених Штатів ефективно діяти на міжнародній арені.

По-друге, зміна міжнародної ситуації, повязаної із ліквідацією біполярного світу як протистояння двох систем, не змінила по суті прагнення США і їх союзників по НАТО відігравати вирішальну роль у глобальних процесах. Але ствердження незалежності пострадянських держав передбачало необхідність відокремленого впливу на кожну з них з боку Сполучених Штатів, що, за позицією американських оглядачів, надзвичайно дорого коштувало б США як у політичному, так і економічному відношенні. Зазначена проблема, як на думку американських дослідників, особливо гостро постала у звязку із автоматичною появою після розпаду СРСР, поряд із Російською Федерацією ще трьох ядерних держав - України, Білорусі, Казахстану. Можливість неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї, як і порушення правил поведінки ядерних держав, сформованих за біполярні часи, розглядалась як реальна загроза безпеці та світовому лідерству США.

По-третє, трансформаційні процеси на теренах СНД виявили тенденцію щодо керівництва ними з боку Росії. Підтримка цих тенденцій, як і ствердження пріоритетності російських національних інтересів у загальній стратегії Заходу щодо СНД, мала, як це передбачали західні теоретики, не тільки забезпечити стабільний, демократичний розвиток інших країн Співдружності, а й приборкати можливі агресивні зазіхання по відношенню до них з боку самої Росії, унеможливити, як наслідок, прояв таких негативних явищ, як громадянська війна, насильство, небажана міграція і т. ін.

По-четверте, орієнтація західних країн переважно на Російську Федерацію як центр СНД повязувалась також і з її статусом провідної у військовому відношенні держави. Підтримка політичних і навіть воєнних дій Російської Федерації, особливо у плані " легітимізації" акцій російської армії по захисту кордонів СНД або інтересів російських меншин на теренах Співдружності, приборкання сепаратистських (татарських, чеченських) рухів, передбачала, на думку деяких дослідників, збереження балансу політичних, військових сил, що виявили себе на Європейському континенті.

Враховуючи, що вищезазначені підходи, поширені у політологічних виданнях доповнювались значною кількістю періодичного матеріалу щодо погіршення економічного стану, загострення соціальних і політичних конфліктів у країнах СНД, окреслення особливої ролі Росії у стратегічних орієнтирах США при помітному нівелюванні тенденцій на суверенітет інших членів Співдружності або підпорядкування їхніх інтересів інтересам Росії почало набувати концептуальної спрямованості

Розвиток, однак, історичних подій на теренах СНД виявив необхідність коригування ствердженої лінії поведінки і, насамперед, через зростання уваги Сполучених Штатів, окрім Росії, до інших членів Співдружності. Дане зумовлювалось низкою важливих чинників, серед яких, зокрема, неефективність СНД як структури, покликаної налагодити дієві економічні звязки і, таким чином, сприяти трансформаційним процесам та стабільному розвиткові пострадянських республік; зростання неоімперських геополітичних претензій Росії щодо пострадянського простору, повязаних із політичною нестабільністю, як і активізацією націоналістичних сил в межах самого російського суспільства; виявлення потенціалу окремих держав - членів СНД щодо стратегічного партнерства із Сполученими Штатами.

Останнє стосувалось, передусім, України, що, відмовившись (поряд із Білоруссю і Казахстаном) від ядерної зброї як однієї з головних передумов її реального визнання на міжнародній арені, виявила орієнтири щодо активного співробітництва із євроатлантичними економічними та військово-політичними структурами. До цього слід додати й стриманість позицій України в СНД - лінії, що мала забезпечити збереження її суверенітету, як і незалежність дій в системі міжнародних відносин за умов тенденцій з боку Росії щодо утворення під її егідою наддержавних структур в межах Співдружності.

Викладене, як можна передбачити, стало однією з підстав переосмислення американськими політичними колами української незалежності як чинника, що всупереч певною мірою очікуваному підпорядкуванню України тенденціям розвитку Росії виявив самостійність позиції українського керівництва на пострадянському просторі.

Дане почало знаходити свій прояв і у зростанні загальної економічної допомоги Україні з боку США. Так, зазначимо, що масштабна економічна допомога Сполучених Штатів країнам СНД згідно з Законом про підтримку свободи в нових незалежних державах почала надходити ще за часи Дж. Бушастаршого. Тенденцією при цьому цієї допомоги стало не тільки її загальне збільшення, а й перерозподіл на користь, насамперед, України і Росії. Так, якщо взяти для прикладу коли з метою забезпечення трансформації країн колишнього Радянського Союзу, США надавали їм двосторонню допомогу послідовно рокам у розмірі близько 621, 770 і 925 млн. дол., Україна і Росія отримали від цього обсягу (мінімально і максимально) відповідно від 223 до 225 та від 94 до 225 млн. дол. Зазначене стверджує особливі позиції Росії і України в системі диференційованих інтересів США щодо країн СНД у другій половині 1990-х років. Причому саме Україні починає відводитись в цьому плані одне з провідних місць.

Але якщо з урахуванням вищезазначеного підійти до аналізу політики Сполучених Штатів щодо незалежної України, які саме аспекти цієї політики, окрім набуття Україною безядерного статусу та прагнення проводити незалежну від Росії зовнішню політику, могли відповідати американським національним інтересам в сенсі розвитку співробітництва по лінії США - Україна - інші країни СНД.

США та Європа переслідують свої власні цілі та інтереси в Україні, яка воює з Росією.


Висновки

Багато століть український народ боровся за право самому розпоряджатися рідною землею і своєю долею, за незалежну й самостійну українську державу.

Відносини Україна - НАТО - захист безпекових інтересів України, участь у створенні євроатлантичного простору стабільності та безпеки, поступова інтеграція до НАТО. Реалізація цієї мети має бути досягнуто через використання механізмів співробітництва з НАТО, зокрема Плану дій та щорічних Цільових планів (з 2005 р. - в межах так званого інтенсифікованого діалогу).

липня 2014 року Американський сенат ухвалив у цілому законопроект, що надає Україні, Грузії та Молдові статус країн - союзників США поза НАТО. Тепер, у разі прямої військової агресії проти перерахованих країн, США можуть ввести свої війська в ці держави для захисту їх від зовнішньої агресії.

За станом на 1 травня 2009 р. між Україною та США було 120 підписаних і готових до підписання угод та інших спільних документів.

В липні 2014 року в Сенат США був внесений документ про визнання України союзником США (разом з Грузією та Молдовою).

Розпад СРСР змінив становище Росії на міжнародній арені, її політичні й торговельно-економічні зв'язки із зовнішнім світом.

З середини 90-х років XX ст. зовнішня політика Росії в європейському векторі стає більш визначеною. Головним її пріоритетом стала боротьба проти розширення НАТО на схід і недопущення вступу до нього східноєвропейських країн, зокрема колишніх республік СРСР.

Список літератури

1.Бутейко А.Д. Куди прямує Україна. - К.: Юридична книга, 2012. - 55 с.

.Владимиров А.І. Про національну державної ідеї Росії // Вісник Московського університету. Сер. 7. Філософія. 2000 - №3.

3.Галкін О., Красін Ю. Національні інтереси і національна безпека Росії. // Обсервер. 2014 - №10.

.Застосування політики протекціонізму в сучасному світі / О. Округлення, А. Блінов // Журнал Європейської економіки: Тернопільський національний економічний університет. - 2007. - №2. - С. 159-175.

.Ісаєв Б.А. Національні потреби, національні інтереси та авторитет держав. М, 2013.

.Курьеров В.Г. Внешнеторговая стратегия США. М., 1995.

7.Миротворча діяльність України: кооперація з НАТО та іншими структурами європейської безпеки / Л.С. Голопатюк, Г.М. Перепелиця, інші. - К.: Стилос, 2012. - 313 с.

8.Перепелиця Г.М. Безядерний статус і національна безпека України. - К.: НІСД, 1998. - 108 с.

9.Яковець Ю. Взаємодія цивілізацій Сходу і Заходу: осьова проблема XXI століття // Безпека Євразії. 2010 - №1.

Похожие работы

 

Не нашел материала для курсовой или диплома?
Пишем качественные работы
Без плагиата!