Молодіжні рухи Західної Європи 60-90-х років ХХ століття

Молодіжні рухи Західної Європи 60-90-х років ХХ століття

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття молодіжної культури як контркультурного та субкультурного явища

.1 Молодіжна субкультура та її вплив на загальну культуру

.2 Контркультурні молодіжні рухи як соціально обумовлений феномен

Розділ 2. Молодіжні рухи 60-90-х років ХХ століття, їх витоки, специфіка і значення

.1 Піднесення молодіжного руху в 60-х рр. ХХ ст. в країнах Західної Європи

.2. Ідейні витоки молодіжного руху 60-90-их рр. ХХ ст. в країнах Західної Європи

.3 Занепад старих і поява нових молодіжних рухів в 90-их роках ХХ ст. в країнах Західної Європи

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. На переломному етапі розвитку українського суспільства, коли життя стає надзвичайно складним та динамічним, важливо зафіксувати і зрозуміти цінності, якими керуються молоді люди і які багато в чому визначають буденну свідомість і щоденні уявлення про теперішнє і майбутнє поколінь.

При цьому для дослідження ціннісного світу сучасної молоді надзвичайно важливим є історичний погляд, аналіз тих життєвих планів та установок, якими керувались попередні покоління.

Історичний розвиток суспільства значною мірою залежить від того, наскільки використовується такий дієвий чинник суспільно-політичного функціонування як молодь, її громадські організації. У всі часи та у всіх народів молодь була в авангарді громадських рухів, своєрідним каталізатором суспільних перетворень.

Розвиток молодіжного руху в сучасних умовах тісно повязаний з формуванням і становленням принципово нової державної молодіжної політики. Вона має здійснюватися в кожній країні на політичному, законодавчому, організаційному рівнях з урахуванням її можливостей - економічних, соціальних, культурного розвитку, історичних традицій, світового досвіду підтримки молоді. Цей досвід у першу чергу вимагає, щоб до процесу соціалізації молодих людей, вирішення їхніх соціальних проблем активно підключалася сама молодь, її громадські організації.

Зростання ролі молоді в суспільному житті в міру його ускладнення та інтенсифікації - загально соціологічний закон, який діє в будь-якому суспільстві. Молодь в ряду інших соціальних субєктів, виконує одну виняткову функцію - вона є провідником нових ідей, ініціатив, виступає носієм найновіших знань. Як підкреслював німецький соціолог К. Менерт, роль молоді в сучасному історичному процесі полягає в кристалізації цінностей майбутнього. Молодь має підвищену здатність до творчості, більш розкуту, вільну від догм мислення, загострену уяву, прагнення фантазувати. В ній більш гостра пам'ять, яка не обтяжена вагою старої, непотрібної, а часто шкідливої інформації. Молодь за своєю природою, як правило, є противником консерватизму и застою.

Метою дослідження є комплексний аналіз молодіжних західноєвропейських рухів 60-90-их років ХХ століття.

Обєктом дослідження виступає культура Західної Європи XX століття.

Предмет дослідження - молодіжні рухи Західної Європи 60-90-х років ХХ століття.

Територіальні межі дипломної роботи охоплюють території держав Західної Європи.

Хронологічні межі окреслені 60-90-ми роками ХХ століття. Нижня хронологічна межа обумовлена появою та піднесенням найпотужніших молодіжних рухів Західної Європи. Верхня хронологічна межа обумовлена спадом їх популярності.

Для досягнення поставленої мети були визначені наступні завдання дослідження:

-вивчити поняття молодіжної субкультури та її вплив на загальну культуру;

-дослідити контркультурні молодіжні рухи як соціально обумовлений феномен;

-проаналізувати причини піднесення молодіжного руху в 60-х рр. ХХ ст. в країнах Західної Європи;

-дослідити ідейні витоки молодіжного руху 60-90-их рр. ХХ ст. в країнах Західної Європи;

-визначити причини занепаду старих і появу нових молодіжних рухів в 90-их роках ХХ ст. в країнах Західної Європи.

Історіографія дослідження. Історіографію досліджуваної теми доцільно поділити на три групи. До першої варто віднести праці радянських авторів. Друга група являє собою доробок дослідників з країн Західної Європи та США. Нарешті, до третьої групи належать праці українських та російських авторів пострадянської доби.

Багато займалися проблемами молодіжного руху на Заході радянські дослідниці К. Мяло[47, 48, 49, 50] та М. Новінська[51, 52]. Перша в своїх чисельних публікаціях зупинялась на окремих аспектах молодіжного руху, зокрема, висвітлила деякі ідейні положення «нових лівих» та студентських радикалів [49, 50], проаналізувала події «паризького травня» 1968 р. у Франції [47]. У більш пізній роботі «Під прапором бунту» [48], яка стала підсумком багаторічного наукового пошуку, автор розширила та узагальнила попередні напрацювання з проблем розвитку молодіжного руху в 50 - 70 рр. Згадана вище науковець М. Новінська власні дослідження феномену молодіжного руху 60-х рр. географічно обмежила Сполученими Штатами Америки. Багато уваги вона приділяла аналізу соціальнопсихологічних особливостей учасників руху, спираючись при цьому на результати декількох соціологічних опитувань молоді в цій країні [51, 52].

Не може не викликати поваги спроба В. Худавердяна [78] та П. Решетова [58, 59, 60] зосередити в своїх дослідженнях увагу, з-поміж іншого, на питанні соціально-психологічних особливостей молоді, зокрема дослідити саме вплив проблеми «батьків і дітей» на піднесення молодіжної активності у 60-ті рр.

Серед питань молодіжного руху 60-90-х рр., які займали чільне місце в радянських дослідженнях, чимало уваги приділялось аналізу причин його піднесення. Основними з них називались насамперед зміни у становищі студентства зокрема та інтелігенції й службовців в цілому в контексті обєктивних соціальноекономічних зрушень, що мали місце у західному суспільстві протягом 50-х рр.

Друга група праць являє собою напрацювання дослідників з країн Західної Європи та США, що цілком виправдано, адже феномен молодіжного протесту розгортався саме в межах західного суспільства. Основний масив використаних у даному дослідженні робіт належить англомовним дослідникам зі США та Великої Британії, меншою мірою - західнонімецьким, французьким та італійським науковцям та журналістам. Зразком таких робіт можуть слугувати праця західнонімецьких журналістів, спеціалістів з молодіжних питань, що співробітничали в друкованих органах Німецької компартії. Прикладом нищівної критики молодіжного та студентського руху є публікація консервативного науковця Р. Нісбета, колишнього викладача університету в Берклі, який, ставши безпосереднім свідком ексцесів молодіжного протесту 60-х рр., надовго зберіг своє вороже ставлення щодо останнього.

Третя група праць стосується розробки проблеми у сучасній українській та російській історіографії. У даному контексті необхідно підкреслити, що і в радянській період українські науковці приділяли проблематиці молодіжного руху надзвичайно мало уваги. З кінця 80-х рр. науковий інтерес до названої теми практично вщух взагалі. У 1993 р. в Запорізькому державному університеті була захищена кандидатська дисертація Ю. Темірова «Теорія і практика лівого радикалізму в студентському русі у Великобританії у другій половині 60-х рр. ХХ ст.» [70]. Неможливо обминути увагою працю чернівецького дослідника, доктора філософських наук В. Павловського «Основи ювентології» [52]. Остання являє собою першу в Україні монографію з інтегральної науки про молодь, у якій зроблена спроба на основі узагальнення філософських, природознавчих, соціологічних, економічних, політологічних та психологічних знань дати цілісну картину життєдіяльності молоді як суспільної вікової групи.

Отож, можна констатувати наявність чималої кількості літератури, яка торкається різних аспектів досліджуваної нами теми. Водночас, правомірно говорити про відсутність сучасних узагальнюючих досліджень проблеми молодіжного руху в країнах Заходу як цілісного історичного явища. Особливо це стосується української історіографії. Тому можна зробити висновок, що сьогодні назріла потреба комплексного дослідження даної теми.

Джерельна база. Її основу становлять насамперед твори попередників, лідерів та учасників молодіжного руху 60-90-х рр. в країнах Західної Європи, спогади колишніх активістів та очевидців подій молодіжного протесту. Разом з тим, в дослідженні задіяні праці інтелектуалів (політиків, філософів тощо), які безпосередньо не брали участь у молодіжному русі, однак здійснили суттєвий вплив на формування ідеології молодіжного протесту. Варто підкреслити, що переважна більшість використаних у даному дослідження джерел до 90-х рр. ХХ ст. російською чи українською мовами не видавалась, а тому була недосяжною для радянського масового читача. Враховуючи ж той факт, що оцінки цих джерел, які містяться у роботах вітчизняних дослідників радянського періоду коливаються від іронічно-критичних до відверто негативних, то нова їх інтерпретація стала вимогою часу. При цьому необхідно відмітити вагому роль Інтернет-ресурсів у забезпеченні джерельної бази дослідження [4, 5]. Переважно це сайти, розроблені представниками сучасної російської контркультури, які розглядають учасників молодіжного руху 60-х рр. як своїх попередників.

До джерел варто віднести авторів теорій «сексуальної» та «психоделічної» революцій - В. Райха [11] та Т. Лірі [6,7]. Їхні праці являють собою спроби науково обґрунтувати шляхи подолання обмежень свободи та пізнавальних можливостей індивіда. Писались вони, вочевидь, для принципово різних читацьких аудиторій: якщо праця В. Райха несла на собі відбиток фрейдистської та марксистської філософій і була призначена західним інтелектуалам 20 - 40-х рр., то твори Т. Лірі, змістовно близькі до бітницьких, досить еклектично поєднували дані психології та психіатрії з елементами східних релігійних культів і знайшли свого масового читача в особі представників молодіжних субкультур хіппі та «психоделістів». Аналіз робіт названих авторів дозволяє глибше зрозуміти суть теорій «сексуальної» та «психоделічної» революцій, основні положення яких у дещо вульгаризованому вигляді стали невід'ємними складовими молодіжної контркультури 60-х рр.

Надзвичайно важливими джерелами для дослідження ідейних витоків молодіжного руху 60-90-х рр. є теоретичні праці «нових лівих». У даному дисертаційному дослідженні останні представлені мислителями Франкфуртської соціологічної школи Е. Фроммом [17] та Г. Маркузе [8].

Практична значимість дослідження. Дослідження питань суті молоді як великої, важливої соціально-демографічної групи, характеру і особливостей молодіжного руху в реалізації молодіжної політики має велике теоретичне та практичне значення. З одного боку, вивчення українськими науковцями проблем історії та сучасного стану як у світі в цілому, так і в Україні зокрема, молодіжного руху, державної молодіжної політики, особливо конкретних її аспектів, перебуває в зародковому стані. Нечіткість уявлень щодо внутрішнього стану, організаційної структури молодіжного руху, відсутність домовленості щодо суті термінології, якою користуються в політичних документах, у наукових дискусіях, у публіцистиці часто призводить до неоднозначності, а інколи й помилковості в його оцінках, дослідженнях місця і ролі цього складного соціального явища в житті суспільства.

Матеріали дослідження можуть слугувати основою для подальших наукових досліджень з проблем молодіжної культури.

Структура роботи складається зі вступу, 2 розділів і 5 підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури (78 найменувань).

субкультура молодь соціальний

Розділ 1. Поняття молодіжної культури як контркультурного та субкультурного явища

.1 Молодіжна субкультура та її вплив на загальну культуру

Молодіжний рух як форма вияву соціальної активності молодого покоління є найефективнішим механізмом взаємодії нових поколінь із суспільством. У рамках молодіжного руху молода людина не лише проходить соціалізацію, здобуває необхідний досвід, але й самореалізовується. Молодіжний рух є середовищем, в якому йде формування локальних молодіжних культур та стилів життя, що пізніше, зазнавши певних модифікацій, поширять свій вплив на культуру та спосіб життя суспільства в цілому. Тому дуже важливо, щоб молодіжний рух як сукупність різних організацій, неформальних обєднань, течій являв собою активну складову громадянського суспільства з дієвими механізмами саморегуляції, самоорганізації та контролю, що дозволить й надалі розвивати українські демократичні інститути [5, 86].

Особливості розвитку молодіжного руху, його організованого сегменту визначаються значною мірою сутністю політичної системи та адаптацією державної політики до потреб молоді. Від цього залежить: спрямованість молодіжної ініціативи, ступінь її радикалізму та безкомпромісності; кількість молодіжних організацій та ступінь їхньої політизованості; поширення неформальних рухів та популярність субкультур у молодіжному середовищі.

У вітчизняному суспільствознавстві довгий час молодь не розглядалася як самостійна соціально-демографічна група. Виділення такої групи не укладалося в існуючі подання про класову структуру суспільства, і суперечила <#"justify">Системно-динамічний підхід полягає в поданні субкультури як складної системи, що зазнає фазових перетворень.

Синергетичний підхід описує взаємодії субкультур як такий процес, що розгортається хаотично. У цьому процесі одні субкультури посилюються (кооперативний ефект), а інші гаснуть [67, 388].

Інформаційний підхід подає образ культури <#"justify">1.2 Контркультурні молодіжні рухи як соціально обумовлений феномен

У сучасній культурології та соціології поняття контркультури використовується у двох значеннях:

по-перше, для позначення соціально-культурних установок, що протистоять фундаментальним принципам, які панують у конкретній культурі;

по-друге,воно ототожнюється з західною молодіжною субкультурою 60-х років, що відбила критичне ставлення до сучасної культури і відкидання її як «культури батьків». Молодіжна субкультура <#"justify">Поява контркультурних тенденцій викликається різними механізмами. По-перше, вони там, де панівна культура не повною мірою відповідає реаліям нової доби. Тому контркультура постає як заперечення застарілих культурних форм, як запровадження нових форм. По-друге, одним з рушіїв формування контркультурних тенденцій є потреба у самоствердженні. Для самоствердження в пануючій, дорослій культурі потрібно пройти багато тривалих, складних щаблів, витримати жорстку конкуренцію.

Контркультурні рухи розпочинаються з заперечення існуючої культури, яка оголошується нісенітницею, мотлохом. Найчастіше носіями контркультурних тенденцій виступає молодь. Інколи у тому, щоб зайняти чільне місце у контркультурному середовищі, треба просто активно заперечувати існуючу культуру, щось пропонуючи замість.

Часто носіями контркультурних тенденцій виступає злочинний світ, що активно заперечує пануючу культуру, який кидає їй виклик на усіх напрямах.

Можна окреслити кілька причин виникнення та масового розгортання молодіжної контркультури. По-перше, це - забезпечений в результаті модернізації західного суспільства на основі НТП перехід від «економіки убозтва» до «економіки достатку» (Ф. Слейтер). На думку американського філософа Ф. Слейтера, на Заході (особливо - в США) після другої світової війни, в умовах революційного впливу НТП на систему суспільного виробництва, позначилося протиставлення ціннісних орієнтирів довоєнного покоління «батьків» і післявоєнного покоління «дітей», оскільки «старше покоління виходить з економіки убозтва, а молодше - з економіки достатку, надлишку». Високий рівень життя <#"justify">Значно більші масштаби та глибину контркультурні тенденції придбали у 1960-і рр., коли США вирували від негритянського руху на захист цивільних прав, руху протесту проти війни у В'єтнамі, студентського руху. Соціальний та політичний протест, що часом переростав у відкритий бунт, переростав в протест культурний.

Саме в 1960-ті рр. контркультура виявилась у елітарних університетах Західної Європи. У найбільш послідовній формі контркультура проявилася у русі хіпі. На місце пануючого культу грошей, матеріального добробуту, вони висунули культ простоти. На місце конформізму як цінності прийшла висока оцінка здібності бути несхожим на інших, жити, як живеться, не озираючись на оточуючих. Ця революція цінностей потягнула у себе і революцію у стилі споживання. Джинси, які колись в Америці були робочим одягом, стали залучатися заможними студентами як повсякденний, або навіть вихідний одяг, у якому відвідували університет, гуляли вулицею, ходили на концерти. Цінувались не просто джинси, а терті до дір. Хіппі запровадили моду на довге волосся у чоловіків. Розплетене жіноче волосся з атрибуту спальні стало вихідною зачіскою. У використання ввійшли грубі черевики робочого і вільного солдатського типів. У цей час вперше у цивілізованій історії Заходу жінки оголили на загальний огляд коліна, одягнувши шокуючі міні-спідниці. Повсюдним стало носіння дівчатами штанів, особливо у громадських місцях. Тверезості як нормі життя було протиставлене вживання наркотиків. У моду ввійшла музика, що різала слух старшого покоління. Хіппі захоплювалися жебрацтвом. У разі, коли Америка кликала молодь на подвиг у війні проти комунізму у В'єтнамі, гаслом хіпі стало «Займайтеся коханням, а не війною». Елементом контркультури стала так звана «сексуальна революція», що означала ломку вікових табу на сексуальні стосунки. З того часу ходити обіймавшись, цілуватися на дворі, кохатися поза шлюбом стало атрибутом нової субкультури [45, 78].

Бізнес зустрів контркультуру як черговий виток у розвитку від попиту й відреагував випуском відповідних товарів. Молодь захоплювалася читанням Маркса, кубинського революціонера Че Гевари, алжирського революціонера і публіциста Фаннона - з'явилися масові публікації їхніх навчальних робіт. Виробництво джинсів поставили на потік; тим більше, виробники стали пропонувати відразу терті і діряві джинси. Ринок завалили грамплатівками з рок-музикою. Тіньовий ринок відреагував масовою пропозицією різноманітних наркотиків.

У кінцевому підсумку, за лічені роки контркультура була комерціалізована. Її експлуатація принесла казкові прибутки фірмам, які вчасно відкинули ідеологічні і культурних бар'єри і пішли назустріч смакам, що здавалися більш як безглуздими. Елементи контркультури були інтегровані у пануючу культуру: президент, банкір в джинсах стали цілком нормальним явищем.

Отже, контркультура об'єднує концепції, які утворюють еклектичну суміш з різних понять екзистенціалізму, фрейдизму, вульгаризованого марксизму, руссоїзму, анархізму, цинізму, східної філософії та релігії.

Феномен контркультури існує на межі, яка розділяє всю множинність варіантів субкультур та прояви молодіжних культур.

Розділ 2. Молодіжні рухи 60-90-х років ХХ століття, їх витоки, специфіка і значення

.1 Піднесення молодіжного руху в 60-х рр. ХХ ст. в країнах Західної Європи

Проблема причин активізації молодіжного радикалізму, що мав місце в країнах Західної Європи та США в другій половині 60-х рр. ХХ ст., яка привертала прискіпливу увагу сучасників, і не лише дослідників, але й політиків, митців, просто пересічних громадян того часу, і нині становить неабиякий інтерес.

Сьогодні нас, як і наприкінці 60-х, цікавить питання, що ж саме викликало такий небувалий доти спалах активності молоді, зокрема студентства, які поставили собі за мету докорінно змінити все - від головних засад західної цивілізації та культури до внутрішнього світу кожного окремого індивіда. Відповідь, на нашу думку, доцільно шукати у сукупності процесів та явищ, що відбувалися в країнах Західної Європи та США після Другої світової війни.

Молодіжний рух другої половини 60-х рр., з одного боку, спричинив гостру політичну кризу в багатьох західних державах, а, з іншого, став результатом і проявом глибокої кризи основних соціальних (світоглядних, культурних, освітньо-виховних тощо) цінностей суспільства. Його лідери та активісти прагнули змінити суспільство з усіма складовими - інститутами влади, традиціями, освітою та культурними надбаннями тощо, змінити від головних засад західної цивілізації та культури до внутрішнього світу кожного окремого індивіда. Натомість вони пропонували суспільству в якості альтернативи новий тип молодої людини з особливими молодіжною ідеологією та світоглядом, специфічними і притаманними лише їй стилем життя, поведінкою, зовнішнім виглядом тощо.

Проблема причин активізації молодіжного радикалізму, що мав місце в країнах Західної Європи та США в другій половині 60-х рр. ХХ ст., яка приверталаприскіпливу увагу сучасників, і не лише дослідників, але й політиків, митців, просто пересічних громадян того часу, і нині становить неабиякий інтерес.

Сьогодні нас, як і наприкінці 60-х, цікавить питання, що ж саме викликало такий небувалий доти спалах активності молоді, зокрема студентства, які поставили собі за мету докорінно змінити все - від головних засад західної цивілізації та культури до внутрішнього світу кожного окремого індивіда. Відповідь, на нашу думку, доцільно шукати у сукупності процесів та явищ, що відбувалися в країнах Західної Європи.

Говорячи про зародження та розвиток молодіжних радикальних субкультур 60-х рр., дослідники зазначав, що у післявоєнній Америці принаймні три чинники відіграли найважливішу роль у формуванні поглядів юного покоління: економічне зростання, демографічний вибух (період «бебі-бума» 1946-1964 рр.) і широка експансія системи освіти в сукупності з новими підходами в галузі педагогіки та дидактики [72, 141]. Прискіпливий аналіз передумов та причин розгортання молодіжного руху другої половини 60-х рр. ХХ ст. дозволяє погодитись з таким твердженням, поширивши його на країни світу в цілому.

При дослідженні спалаху молодіжного радикалізму в другій половині 60-х рр. особливу увагу варто відвести двом суттєвим рисам, що значною мірою зумовили специфічність даного руху, його неподібність до інших (наприклад, робітничого чи селянського). По-перше, його найвище піднесення відбулося не в період економічної кризи, а, навпаки, під час найсприятливішої за попередні 20 років економічної конюнктури і підвищення життєвого рівня населення. Зокрема, у Франції протягом 60-х рр. реальні прибутки населення зростали в середньому на 5% за рік; за 10 років вдвічі збільшилося число власників автомобілів, подвоїлась кількість пральних машин у приватних домах тощо [9, 18]. Це ж саме стосується і Західної Німеччини та інших країн [13, 11].

Друга характерна риса полягала в тому, що основу молодіжного руху 60-х рр. складала переважно молодь з цілком забезпечених, навіть багатих буржуазних прошарків. Алогічні властивості молодіжного руху другої половини 60-х зумовив комплекс раціональних чинників.

До того ж, суттєво зменшився час, необхідний для подолання дистанцій. Якщо до 1950-х рр. для того, щоб перетнути океан на кораблі, потрібно було як мінімум 4-5 днів, то тепер це стало можливим зробити за 1 день на літаку. Значними досягненнями могла похвалитись автомобільна індустрія: порівняно з 3,6 млн. автомашин, що були у приватному користуванні у передвоєнній Європі та 2,76 млн. у перші післявоєнні роки, з середини 50-х рр. їхня кількість почала зростати настільки швидко, що станом на 1970 рік склала 10478 тис. автомобілів [32, 477]. Швидкий прогрес у розвитку техніки після другої світової війни, особливо транспорту, в поєднанні зі створенням обєднаної Європейської тарифної системи та скасуванням паспортного контролю на кордонах країн Західної Європи, привели до того, що географічні відстані втратили своє колишнє значення. Захоплення кіномистецтвом, телебаченням та подорожами сприяло розширенню кругозору населення країн Європи, привертало увагу до глобальних проблем людства [33, 477].

Всі ці зрушення у житті пересічної людини та західного суспільства в цілому являли собою перші ознаки процесів глобалізації світу, які найвиразніше проявилися пізніше.

По-друге, поступово відбувалося помякшення політичного клімату у європейських країнах. У 40-50-х рр., що пройшли під прапором боротьби спочатку з фашизмом, а потім з комунізмом, ліберальна інтелігенція призупинила критику недоліків західного суспільства, зайнявши не властиву їй позицію захисту status quo. Однак із втратою офіційною антикомуністичною доктриною її ідеологічної сили, ця критика відновилась, більше того - на сцену вийшло нове покоління молодої, скептично налаштованої інтелігенції [29, 187].

На думку дослідника, такі зміни у суспільній свідомості були повязані з втратою «комуністичним блоком» своєї монолітності, особливо у Східній Європі, а також з усвідомленням широкими прошарками західної інтелігенції соціально-політичних проблем, що виникали перед «третім світом» [209, 9]. Подібної точки зору дотримувався і К. Менерт, який стверджував, що міжнародна політика розрядки, з одного боку, й конфлікт між СРСР та КНР, з другого, дещо послабили страх перед комуністичним табором і створили передумови для більш критичного ставлення до того, що відбувається вдома [24, 378].

По-третє, економічне піднесення на Заході привело до поширення у свідомості населення настроїв накопичення й споживання; із розвитком науки й технологій на перший план серед явищ суспільного та духовного життя вийшли надраціоналізм, прагматизм та утилітаризм. На державному рівні все було підпорядковано інтересам економічного піднесення, на індивідуальному - досягненню особистої кар'єри та підвищенню матеріального добробуту. Під впливом цих явищ сформувалась свідомість покоління 40-х - так званого «мовчазного покоління», названого так за те, що воно повністю сприйняло офіційні цінності, сформовані «масовою культурою», яка програмувала населення, в тому числі і молодь, на безкінечну гонитву за престижем з усіма його символами. За влучною характеристикою польського дослідника К. Зєльке, «мовчазні» являли собою «покоління бойскаутів і бюрократів» [68, 8].

Все це не могло не сприяти подальшому занепаду духовних та культурних цінностей. І першою на подібні явища відреагувала саме молодь. Потрібно відмітити, що всі дослідники молодіжного руху 50-60-х рр. (і західні, і радянські) одностайні в оцінці глибини світоглядної кризи, що вразила молоде населення західного суспільства, і саме цій кризі відводять одне з визначальних місць серед причин розгортання молодіжного протесту у майбутньому. Так, західнонімецький філософ М. Мюллер підкреслював, що в основі протесту була 2втрата сенсу», коли в умовах безперебійного функціонування виробництва і споживання раптом виникло питання: «Який все це має сенс?» [63, 274-275]. На цьому ж наголошувала і американський соціолог М. Мід: «Раніше мислячі люди запитували себе: чому яприсвячу своє життя? Тепер вони запитують: чи можу я присвятити чому-небудь своє життя» [21, 11-12].

Таким чином, можна стверджувати, що молодіжний протест зростав на ґрунті кризи суспільних цінностей періоду формування постіндустріальної цивілізації. Так, американський дослідник Р. Флекс зазначав, що найважливішою рисою протесту інтелігенції 60-х років було неприйняття капіталістичної культури взагалі, попри обіцянки її матеріального розквіту [19, 252]. У подібному контексті, але більш яскраво й емоційно висловився з цього приводу радянський дослідник М. Хевеши: «Безумовним фактом було те, що вибух протесту проти існуючої системи в 60-ті роки - на початку 70-х пов'язаний був, насамперед, з молодіжним рухом, з маргінальними верствами і групами, що найбільшою мірою висловлювали психологічний протест проти відчуження, духовного поневолення, проти святенництва і лицемірства, які панували в суспільстві, проти всеохоплюючої калькуляції і раціоналізації, бюрократизації, коли не залишається місця спонтанності, іраціонально-міфічному» [65, 328-329]. Відома радянська дослідниця К. Мяло в якості ілюстрації краху ідеалів післявоєнного «суспільства добробуту», наводить один цікавий і дуже образний вислів, узятий з графіті часів «червоного травня» 1968 р.: «Неможливо закохатись у коефіцієнт промислового піднесення» [ 109, 135].

Що ж зумовило такі дивні і, нібито, алогічні властивості молодіжного руху другої половини 60-х? На це існують цілком раціональні пояснення, які знову ж таки містяться в сутності процесів та явищ, що мали місце на той час у країнах Заходу.

По-перше, свідомість та соціальна психологія молодого покоління 60-х значною мірою сформувалися під впливом бурхливого розвитку західної цивілізації, зокрема, вдосконалення техніки та засобів комунікації. За словами К. Менерта, мільйони людей могли дозволити собі подорожі під час відпусток, які раніше були недоступні навіть для добре фінансово забезпечених людей. Новому поколінню молоді, особливо студентам, нічого не вартувало знайти собі додаткову роботу за кордоном, якщо під час відпустки їм не вистачало грошей на мандри [214, 11]. До того ж, суттєво зменшився час, необхідний для подолання дистанцій. Якщо до 1950х рр. для того, щоб перетнути океан на кораблі, потрібно було як мінімум 4-5 днів, то тепер це стало можливим зробити за 1 день на літаку. Значними досягненнями могла похвалитись автомобільна індустрія: порівняно з 3,6 млн. автомашин, що були у приватному користуванні у передвоєнній Європі та 2,76 млн. у перші післявоєнні роки, з середини 50-х рр. їхня кількість почала зростати настільки швидко, що станом на 1970 рік склала 10478 тис. автомобілів [194, 477]. Швидкий прогрес у розвитку техніки після другої світової війни, особливо транспорту, в поєднанні зі створенням об'єднаної Європейської тарифної системи та скасуванням паспортного контролю на кордонах країн Західної Європи, привели до того, що географічні відстані втратили своє колишнє значення. Захоплення кіномистецтвом, телебаченням та подорожами сприяло розширенню кругозору населення країн Заходу, привертало увагу до глобальних проблем людства [194, 477].

Всі ці зрушення у житті пересічної людини та західного суспільства в цілому являли собою перші ознаки процесів глобалізації світу, які найвиразніше проявилися пізніше.

По-друге, поступово відбувалося пом'якшення політичного клімату у західних країнах. У 40 - 50-х рр., що пройшли під прапором боротьби спочатку з фашизмом, а потім з комунізмом, ліберальна інтелігенція призупинила критику недоліків західного суспільства, зайнявши не властиву їй позицію захисту status quo. Однак із втратою офіційною антикомуністичною доктриною її ідеологічної сили, ця критика відновилась, більше того - на сцену вийшло нове покоління молодої, скептично налаштованої інтелігенції, яке, за висловом американського соціолога С. Ліпсета, «знає про Гітлера чи Сталіна … лише з чужих слів» і не вірить у реальність «комуністичної загрози» [20, 187]. На думку дослідника, такі зміни у суспільній свідомості були пов'язані з втратою «комуністичним блоком» своєї монолітності, особливо у Східній Європі, а також з усвідомленням широкими прошарками західної інтелігенції соціально-політичних проблем, що виникали перед «третім світом» [29, 9]. Подібної точки зору дотримувався і К. Менерт, який стверджував, що міжнародна політика розрядки, з одного боку, й конфлікт між СРСР та КНР, з другого, дещо послабили страх перед комуністичним табором і створили передумови для більш критичного ставлення до того, що відбувається вдома [21, 378].

По-третє, економічне піднесення на Заході привело до поширення у свідомості населення настроїв накопичення й споживання; із розвитком науки й технологій на перший план серед явищ суспільного та духовного життя вийшли надраціоналізм, прагматизм та утилітаризм. На державному рівні все було підпорядковано інтересам економічного піднесення, на індивідуальному - досягненню особистої кар'єри та підвищенню матеріального добробуту. Під впливом цих явищ сформувалась свідомість покоління 40-х - так званого «мовчазного покоління», названого так за те, що воно повністю сприйняло офіційні цінності, сформовані «масовою культурою», яка програмувала населення, в тому числі і молодь, на безкінечну гонитву за престижем з усіма його символами. За влучною характеристикою польського дослідника К. Зєльке, «мовчазні» являли собою «покоління бойскаутів і бюрократів» [68, 8].

Вже починаючи з другої половини 50-х рр. з'явилися перші симптоми кризи ідеології накопичення, коли з напівофіційної схеми «накопичення - споживання» випало власне накопичення; поширилась ідея споживання без накопичення, насолоди заради насолоди, задоволення як чи не єдиного сенсу життя. Австрійський дослідник К.Лоренц бачив у цій тенденції насамперед вплив атомної загрози, яка породила настрої «кінця світу» і, відповідно, прагнення негайного задоволення найпримітивніших бажань і неспроможність відчувати відповідальність за віддалене майбутнє [21, 159].

Все це не могло не сприяти подальшому занепаду духовних та культурних цінностей. І першою на подібні явища відреагувала саме молодь. Потрібно відмітити, що всі дослідники молодіжного руху 50-60-х рр. (і західні, і радянські) одностайні в оцінці глибини світоглядної кризи, що вразила молоде населення західного суспільства, і саме цій кризі відводять одне з визначальних місць серед причин розгортання молодіжного протесту у майбутньому. Так, західнонімецький філософ М. Мюллер підкреслював, що в основі протесту була «втрата сенсу», коли в умовах безперебійного функціонування виробництва і споживання раптом виникло питання: «Який все це має сенс?» [63, 274-275]. На цьому ж наголошувала і американський соціолог М. Мід: «Раніше мислячі люди запитували себе: чому я присвячу своє життя? Тепер вони запитують: чи можу я присвятити чому-небудь своє життя» [13, 11-12].

Таким чином, можна стверджувати, що молодіжний протест зростав на ґрунті кризи суспільних цінностей періоду формування постіндустріальної цивілізації. Так, американський дослідник Р. Флекс зазначав, що найважливішою рисою протесту інтелігенції 60-х років було неприйняття капіталістичної культури взагалі, попри обіцянки її матеріального розквіту [19, 252]. У подібному контексті, але більш яскраво й емоційно висловився з цього приводу радянський дослідник М. Хевеши: «Безумовним фактом було те, що вибух протесту проти існуючої системи в 60-ті роки - на початку 70-х… пов'язаний був, насамперед, з молодіжним рухом, з маргінальними верствами і групами, що найбільшою мірою висловлювали психологічний протест проти відчуження, духовного поневолення, проти святенництва і лицемірства, які панували в суспільстві, проти всеохоплюючої калькуляції і раціоналізації, бюрократизації, коли не залишається місця спонтанності, іраціонально-міфічному» [65, 328-329]. Відома радянська дослідниця К. Мяло в якості ілюстрації краху ідеалів післявоєнного «суспільства добробуту», наводить один цікавий і дуже образний вислів, узятий з графіті часів «червоного травня» 1968 р.: «Неможливо закохатись у коефіцієнт промислового піднесення» [10, 135].

Отож, всі наведені оцінки засвідчують той факт, що на тлі науково-технічної революції доби післявоєнного процвітання відбувався певний переворот у світогляді, і ширше - свідомості молодого покоління, і цей переворот за своїм впливом на подальший розвиток західного суспільства може бути співставлений хіба що зі світоглядною кризою часів після Першої світової війни.

Варто зазначити, що подібні зрушення спочатку відбувалися майже непомітно для суспільства. Саме цим і пояснюється розгубленість аналітиків та офіційних осіб перед натиском молодіжного бунту другої половини 60-х рр.

Покоління 40 - першої половини 50-х рр., що цікавилося лише кар'єрою і було байдужим до суспільних та інших проблем життя, поступилося місцем «розбитому» поколінню другої половини 50 - початку 60-х рр., яке будь за що намагалося віднайти загублений сенс власного існування. За влучним висловом сучасного українського науковця і публіциста О. Хоменка, «…молодь ділової, прагматичної Америки раптом перестала цікавитися грошима і способами їх примноження» [].

Вище було вказано, що одна з особливостей молодіжного руху полягала у домінуванні в ньому представників ліберально налаштованих заможних та багатих родин. Ці молоді люди виховувалися на традиційних інтелектуальних, естетичних, політичних та релігійних цінностях, прищеплених їм у родині, які не могли не увійти у протиріччя з бездуховністю та прагматизмом післявоєнного Заходу [15, 98-99]. Як правило, у таких родинах культивувалося неприйняття комерційного світу, відчуття власної несхожості на конформістську більшість, скептичне ставлення до способу життя «середнього классу», критика його моральних принципів - сексуальної нетерпимості, утилітаризму, карєризму, родинного деспотизму. Опинившись серед груп однолітків на вулиці та в школі, такі юнаки та юнки почали відчувати психологічний дискомфорт, викликаний розривом між цінностями, прищепленими родиною, та цінностями позасімейного оточення, наслідком чого стало народження так званої «контркультури», яка протистояла загальносуспільним традиціям і нормам [61, 103].

З іншого боку, цим молодим людям, як представникам соціальної еліти, не доводилося, на відміну від вихідців з нижчих прошарків суспільства, думати про здобуття «хліба насущного» - сучасний їм стандарт споживання був присутній в їхніх родинах з дитинства разом із високим рівнем життя і матеріального добробуту, а тому сприймався як щось цілком природне [116, 106]. Саме тому, як влучно відмічав німецький дослідник Б. Гуггенбергер, молодіжний рух другої половини 60-х рр. з самого початку був продуктом не нестачі, а достатку [196, 21].

Перемога над фашизмом, післявоєнний економічний розквіт, загальна віра в абсолютність цінностей демократії породили принципово нові теорії родинного виховання. У 50-х рр., тобто у час становлення майбутніх активістів та учасників молодіжного руху другої половини 60-х, в країнах Заходу, насамперед у США, величезної популярності та поширення набула система виховання дітей, розроблена американським психологом Б. Споком. Останній негативно ставився до покарань і заохочував вільну дискусію, обмін думками у взаємовідносинах між батьками і дітьми. Чимало західних дослідників саме впливом виховання за Б. Споком згодом пояснювали появу безвідповідального і позбавленого чітких життєвих цілей молодого покоління 60-х, яке виступило проти батьків, вчителів та всіх авторитетів [88, 61]. Загальну думку багатьох дослідників феномену «молодіжної революції» висловив американський соціолог С. Куперсміт: «Молодь, яка виросла в умовах добробуту і всілякого потурання, користується соціальною захищеністю суспільства, яке нею критикується, хоча вона ще не долучена до нього, і усвідомлює свої права та силу, хоча вона ще не прийняла на себе відповідальність та обмеження, пов'язані з цими правами» [189, 45].

Втім, навряд чи варто звинувачувати безпосередньо Б.Спока у таких наслідках його виховної теорії, тим більше, що і він власне застерігав своїх послідовників від різноманітних перегинів і перекручувань. Дозволимо собі процитувати: «Нерідко… батьки неправильно тлумачили ці теорії, наприклад вважаючи, що дітям не потрібно нічого, крім батьківської любові, що дітей не варто примушувати до покори, що не слід заважати проявам їхніх агресивних інстинктів щодо батьків чи інших людей… що коли діти погано поводяться, батьки повинні не сердитись або карати їх, а проявляти ще більшу любов… вихована за такими принципами дитина буде дедалі вимогливіша і вередливіша… Потрібно поєднувати твердість із дружелюбністю» [23, 241]. Водночас, безсумнівним є намагання Б. Спока зробити вільнішими стосунки між різними поколіннями у родині. Він, зокрема, стверджував, що «покарання повинно бути не головним елементом дисципліни, а лише додатковим енергійним нагадуванням, про те, що заборони батьків необхідно обовязково виконувати… Злочинці-рецидивісти - зазвичай люди, які у дитинстві не знали любові близьких і навіть потерпали від поганого з ними поводження, внаслідок чого розвинулась їхня байдужість до себе та інших» [23, 246].

У цілому ж вплив теорії Б. Спока на систему дитячого та підліткового виховання у 50-ті рр. важко переоцінити. Визнають це і радянські дослідники, зокрема, М. Новінська, яка досить високо оцінювала новий стиль родинного виховання як стиль терпимості [16, 106]. Втім, ані названа дослідниця, ані інші радянські науковці, ніколи не надавали теоріям Спока такого абсолютизуючого значення в плані формування протестної свідомості, як їх західні колеги.

На тісному звязку між вихованням у родині та майбутнім проявом молодіжного радикалізму наголошував американський дослідник даного феномену Л. Джонс, який стверджував, що батьки дітей з покоління 1946-1964 рр. зробили з власних чад своєрідну релігію [16, 141]. І батьки, і діти свято вірили в те, що саме це покоління - найкраще в історії. Батьки - тому, що фінансували найновіші школи і коледжі, діти - тому, що їм постійно на цьому наголошували. У результаті в суспільстві сформувалося відчуття того, що це покоління володіє унікальним баченням кращого світу і більшими можливостями щодо його реалізації. Виникла ситуація так званої «революції очікувань», невдала спроба реалізації якої викликала кризу, відчуття в молоді того, що вона не може прилаштуватись до суспільства, або суспільство не здатне прилаштуватись до неї [16, 141].

На визначальній ролі сімейного виховання у формуванні характерів майбутніх активістів та учасників молодіжного руху 60-х рр. наголошував відомий ідеолог «нових лівих» Т. Розак [221], певну увагу йому приділяли і радянські дослідники [61, 17-18]. Нерідко дитинство майбутніх студентів-вихідців з заможних родин проходило в умовах відчутної свободи як від домашньої праці, так і від ряду традиційних моральних заборон, пов'язаних із протестантською етикою. Неабияку роль грало і прагнення батьків-нонконформістів обмежити вплив суспільства на формування свідомості своїх дітей. Наслідком було стійке небажання молодих людей, що виховувалися у подібних умовах, нести на собі частку відповідальності, що очікувала кожного з них у світі дорослих. Звідси - інфантилізм багатьох «молодих революціонерів», їх прагнення віддалити час свого вступу у доросле життя (яке, до того ж бачилось ними втіленням конформізму), або краще взагалі піддати світ дорослих «тотальному знищенню».

Однак не треба абсолютизувати саме цю модель внутрішньосімейних стосунків та її роль у формуванні протестної свідомості молоді. На практиці досить поширеною була її протилежність: серед майбутніх активістів молодіжного руху 60-х фігурувало чимало й таких, виховання яких характеризувалося не надмірною свободою, а навпаки - її майже повною відсутністю. Німецький психолог Б. Бухгольц наводив дані проведеного протягом квітня 1966 - грудня 1967 рр. психіатрами консультаційного центру Геттингенського університету дослідження причин студентських неврозів (передекзаменаційних та ін.). Більшість студентів, що звернулися по психіатричну допомогу, наголошували на надмірній суворості та авторитарності батька родини. Ось приклад їх найбільш характерних висловлювань: «У мене завжди було відчуття, що вдома всюди розставлені таблиці з наказами та заборонами», «він мене вдома ігнорував», «він ніколи не визнавав моїх заслуг і завжди контролював мене», «коли щось не вдається, він починає ставитись до тебе з презирством. Він вирішує в родині все один і не терпить, коли йому суперечать» [18, 30].

Зрозуміло, що в якості мотивів протесту таких молодих людей виступало прагнення якомога скоріше звільнитися від батьківського (а згодом і взагалі суспільного) нагляду, яке було тим сильнішим, чим відчутніший тиск справляли на них у дитинстві та юнацтві. Таким чином дві крайнощі (вседозволеність та тотальна заборона) у виховному процесі привели у кінцевому підсумку до однакових результатів.

У попередньому розділі автор згадував про явище, загальновідоме як «конфлікт поколінь» і зазначав, що подвійність і непослідовність молоді щодо свого місця у навколишньому світі носять природний характер. Про це досить переконливо говорив власне Б. Спок, характеризуючи закономірні психологічні зміни у свідомості підлітка: «Вимога свободи частково означає страх перед нею… Підліток боїться своєї свободи і водночас протестує проти батьківської опіки… Напруженість, що інколи виникає у стосунках між підлітками та їхніми батьками, частково пояснюється природним суперництвом… Він нібито намагається посунути батьків і скинути їх з вершини влади. Батьки підсвідомо це відчувають і, зрозуміло, не дуже задоволені» [23, 309-310].

Однак, що стосується покоління 60-х, то таке суперництво надто затягнулося. Одна з причин - прискорений фізіологічний розвиток молодої людини, за яким еволюція її психіки просто не встигала. Автор вважає за доцільне погодитись з французьким психіатром М. Кле, за твердженням якого випереджаючий статевий розвиток може викликати деякі тимчасові труднощі у підлітків, які, маючи доросле тіло, але дитячу свідомість, не здатні відповідати певним соціальним очікуванням [83, 71]. М. Кле також стверджував, що протягом всього ХХ ст. спостерігався феномен акселерації - прискореного фізичного розвитку підлітка на так званій пубертарній стадії (11-15,5 років). Він наводив дві наявні гіпотези щодо пояснення цього явища. Перша - завдяки розвитку індустрії та транспортних засобів відбувалося збільшення кількості змішаних шлюбів (тобто між партнерами з різних регіонів) і, відповідно, збагачення генетичного фонду. Друга виходить з факту покращення умов життя, харчування, гігієни та медичної допомоги [83, 69].

Варто вказати, що чинники, на яких побудовані обидві гіпотези, особливо були притаманні для доби післявоєнного економічного піднесення, на чому вже наголошувалося вище. Під впливом більш швидкого темпу життя, насамперед міського, у післявоєнні роки відбулося безсумнівне прискорення в біологічному становленні молодої особистості. Більш рання сексуальна зрілість стала однією з передумов початку так званої «сексуальної революції». Остання включала ранній початок статевого життя, емансипацію жінок, масове застосування протизаплідних препаратів та інше [13, 12].

Досить цікаво трактував суперечності психофізичного розвитку молоді 60-х рр. відомий радянський дослідник проблем молодіжної контркультури Ю. Давидов.

Він зазначав, що у понятті «молодь» перехрещуються дві протилежні тенденції - біологічна і соціокультурна, причому одна з них говорить про певну «інфантилізацію» молоді, а друга - про її одночасне «подорослішання». Тобто, з одного боку відбувається розширення хронологічних меж самого поняття молоді (до 30 років і більше) у звязку з тим, що остання не може визначитись із своїм місцем у соціокультурній системі, а з іншого, вже у підлітковому віці (з 10-12 років) молоді люди починають копіювати спосіб життя дорослих, насамперед фізіологічний його аспект [60, 270-271]. При цьому дослідник цілком правомірно відмічав, що чим раніше підліток долучається до відповідних атрибутів дорослого стилю поведінки, тим на довший термін затягується остаточна соціалізація такої молодої людини у майбутньому.

Другу причину затягування суперництва поколінь у 60-х рр. слушно наводили американські дослідники С. Куперсміт, М. Ріган та З. Дік, автори праці «Міф про конфлікт поколінь». Вони стверджували: якщо молодь відмовляється приймати ціннісні орієнтири та стиль життя батьків, то в цьому насамперед винне суспільство.

Переоцінка цінностей молодих людей починається вже у родині, коли батьки говорять одне, а роблять інше, твердять про мораль, вимагаючи беззастережного дотримання її норм дітьми, тоді як самі ж їх порушують; власне тому діти неусвідомлено починають чинити опір ціннісним орієнтирам дорослих. Стаючи дорослішими, діти обєднуються у свої групи, все далі відходячи від батьків; такі групи допомагають їм захищатися від стресів, викликаних тиском з боку старшого покоління, що прагне примусити молодих людей прийняти таку модель реальності, яку воно створило для дітей, але яка не відповідає дійсності [18, 14]. Яскраво виражене небажання молоді 60-х рр. повторювати життєвий шлях своїх батьків, наслідувати їхній стиль життя, відмічалася багатьма сучасниками молодіжного протесту. Французький філософ Ж.-П. Сартр наголошував з цього приводу: «Ці молоді люди не бажають майбутнього своїх батьків…; майбутнього, яке довело, що ми є хирлявими, вичерпаними, втомленими і ослабленими людьми, жертвами замкненої системи» [57, 51]. Подібні слова вклав у вуста героїні свого роману «За склом» французький письменник Р. Мерль: «Я живу в умовах постійному страху, що буду схожа на власних батьків» [19, 84]. Варто відзначити, що найбільш гостро ця проблема постала у західнонімецьких родинах, де більшість представників старшого покоління, прямо чи опосередковано повязаних з нацистським режимом, замовчувала його злочини перед власними дітьми, не бажала розповідати їм правду про те, чим сама займалась під час війни [66, 43].

Таким чином, згадуваний вище та загалом закономірний для всіх епох «конфлікт поколінь», «конфлікт батьків і дітей» у другій половині 60-х рр. надзвичайно загострився і набув хворобливого вигляду. Цей конфлікт настільки впадав в око західним дослідникам та різноманітним ідеологам лівого радикалізму, що багато хто з них проголошував «зіткнення поколінь» у 60-х рр. ледве не єдиною причиною революційних перетворень у суспільстві. Так, Т. Розак стверджував, що віковий процес взаємного відштовхування поколінь перетворюється на основний важіль соціальних змін [21, 1]. На універсальності ідеї «конфлікту поколінь», яка не лише пояснює причини молодіжного протесту, але й суспільні перетворення сучасності в цілому, наголошував також західнонімецький дослідник Г. Цем.

Останній зазначав, що «ми вступили в глобальну еру молоді, що простирається над усіма суспільними системами й континентами, еру, в якій стариків всюди, більшою або меншою мірою, беруть за горло» [29, 109]. Подібну думку висловлював і згаданий вже К. Лоренц, який вважав, що, попри різноманітність гасел та «зовнішніх» мотивів «молодих бунтівників», насправді вони виступають проти всіх без виключення людей певного віку, незалежно від їх політичного кредо [21, 113].

З іншого боку, більшість радянських та низка зарубіжних дослідників взагалі заперечували наявність у 50 - 60-х рр. серйозних розходжень між поглядами представників різних поколінь на морально-етичні цінності суспільства. Гострій критиці теорію «конфлікту поколінь» піддавали деякі студентські радикали. Так, один з лідерів американських студентів Т. Хейден вважав, що термін «розрив між поколіннями» вигаданий для того, щоб приховати продовження у нових умовах класової боротьби [49, 20].

Коментуючи всі наведені вище вислови, варто відмітити, що попри очевидне перебільшення ролі «конфлікту поколінь» в активізації молодіжного радикалізму в країнах Заходу в другій половині 60-х, не варто заперечувати її повністю. Не стільки власне «конфлікт», скільки його роздмухування справило певний вплив на ще не остаточно сформовану свідомість «молодих революціонерів», внаслідок чого в багатьох з них сформувався комплекс недовіри до представників старшого віку своєрідний «молодіжний расизм». Так, лідер американського молодіжного екстремістського угрупування «хіппі» Дж. Рубін неодноразово заявляв: «Не довіряйте нікому, хто старший сорока!» [33, 106]. Інший лідер «молодих бунтівників» пішов ще далі, закликавши: «Не можна довіряти тим, кому за тридцять!» [64, 35]. Безперечно, всі вони одразу «забували» про свої гасла, тільки-но самі досягали віку, приреченого ними на недовіру.

Сучасний вітчизняний дослідник В. Глєбов, намагаючись з'ясувати причини активізації молодіжного руху в другій половині 60-х рр., у числі досить вагомих абсолютно правомірно вважає вплив міжнародного фактору. Він посилається на одного з колишніх лідерів американського молодіжного руху Т. Хейдена, який серед міжнародних чинників, що сприяли піднесенню молодіжного протесту називає «апокаліпсис» у В'єтнамі, травневі барикади 1968 р. у Франції, введення радянських військ до Чехословаччини, культурну революція в Китаї, розстріл студентської демонстрації в передолімпійському Мехіко-сіті, постріли неофашистів у ФРН [48, 159].

Коментуючи це твердження, варто зазначити наступне: 1) Розглядаючи придушення чехословацької «Празької весни», автор вважає доцільним виділити у цій події два аспекти. З одного боку, введення військ Організації Варшавського договору до Чехословаччини з метою придушення демократичних процесів, безумовно, викликало хвилю обурення і протестів серед молоді Заходу. Водночас, вплив цієї події, яка відбулась десь за «залізною завісою», за межами західної цивілізації, не потрібно перебільшувати. З іншого боку, власне «Празька весна» сама розвивалась під неабияким впливом молодіжного протесту в західних країнах, наслідуючи на масовому рівні (особливо в середовищі чехословацької молоді), його дух свободи, критику істеблішменту та навіть популярні слогани і гасла. Тому, розглядати взаємозвязок події 1968 року в Чехословаччині та молодіжний рух західної молоді потрібно обережно, дотримуючись при його аналізі причиннонаслідкового звязку. 2) Травневі виступи французької молоді 1968 р. в історіографії аксіоматично вважаються вищою точкою у піднесенні молодіжного руху 60-х.

Безумовно, вони мали великий резонанс, в тому числі серед американської молоді та студентства. Однак ставити його в перелік основних причин активізації молодіжного руху країн Заходу недоцільно, оскільки, по-перше, піднесення молодіжного руху в США розпочалось раніше, ніж у Європі, а, по-друге, через деякий час після паризьких травневих подій 1968 року в Західній Європі починається спад молодіжної активності.

Стосовно ж таких перелічених Т. Хейденом подій, як американо-в'єтнамський конфлікт, китайська «культурна революція», прояви неофашизму та ряд інших, то вони, безумовно, відіграли неабияку роль в активізації молодіжного протесту, а тому заслуговують на те, щоб бути розглянутими докладніше.

Одним з факторів радикалізації молодіжного руху 60-х рр. стала війна, організована США проти В'єтнаму, яка сильно похитнула віру молоді Заходу у демократичність суспільно-політичного ладу США та їх союзників по НАТО.

Молоддю був зроблений висновок щодо аморальності та імперіалістичності всієї західної цивілізації [199, 121], втіленням та еталоном якої виступали Сполучені Штати. Один зі студентських активістів, відповідаючи на запитання урядової комісії, яка вивчала причини заворушень у Колумбійському університеті, пояснив мотиви протесту наступним чином: «Нинішні студенти прийняли всерйоз ідеали, яким їх навчали в школі й у церкві, а найчастіше й у родині, і тепер вони бачать систему, що відкидає їхні ідеали в реальному житті. Расова нерівноправність і війна у В'єтнамі - головні свідчення відхилення нашого суспільства від загальновизнаних ідеалів» [44].

Зрозуміло, що, в першу чергу, ця війна позначилась на настроях американської студентської молоді, особливо влітку 1967 р., коли було скасовано звільнення студентів від військової служби (до того 91% їх підтримували військові дії у В'єтнамі). Відтепер одразу боротьба переключилася з абстрактних ідеалів на власні інтереси, а тодішній президент США Джонсон перетворився на найбільш ненависну серед студентської молоді фігуру. Психологічний стан студентства США досить влучно відображений у фразі одного з учасників тодішнього студентського руху: «Ми відчували себе як людина, яку зараз відправлять у газову камеру» [14, 61]. Американський науковець Д. Котц стверджував, що якщо справжніми активістами лівого руху в США було не менше 10 тис. молодих людей, то кількість прихильників антивоєнного руху сягала 100 тис., а у спонтанних демонстраціях протесту проти війни у Вєтнамі, що проходили у багатьох містах держави, брали участь більше мільйона молодих людей [81,35]. Молоді люди, що виступали проти війни, серед інших аргументів нерідко наводили наступний: для участі в голосуванні на виборах урядових і законодавчих органів США необхідно досягти року, тоді як призовний вік настає у 18, тому уряд не має ні морального, ні юридичного права розпоряджатися життям тих, хто позбавлений права голосу і не може приймати важливі рішення [44, 38].

Варто відмітити, що молодь інших розвинутих країн Заходу, попри те, що американо-в'єтнамський конфлікт не загрожував безпосередньо її інтересам, також дуже активно протестувала проти цієї вкрай непопулярної війни. Так, французький соціолог А. Турен намагався пояснити солідарність німецьких, французьких та італійських студентів з вєтнамським рухом опору тим, що імперіалізм, проти якого виступив народ Вєтнаму, у свідомості молоді Заходу був нерозривно пов'язаний з владою великих бюрократичних організацій в індустріальному суспільстві [38, 146-147]. Таким чином, для студентських радикалів борці проти агресії США у Вєтнамі виступали природними союзниками у боротьбі студентів проти «істеблішменту».

Потрібно відзначити, що на свідомість молодого покоління країн Заходу значною мірою вплинув національно-визвольний рух в країнах «третього світу», в першу чергу на Кубі та в інших державах Латинської Америки. Симптоматично прозвучав репортаж кореспондента однієї з французьких радіостанцій з мітингу паризьких студентів, присвячених загибелі в лісах Болівії одного з молодіжних кумирів, кубинського героя-партизана Ернесто Че Гевари: «Звістка про смерть Че Гевари, який пожертвував своїм статусом «людини номер два» на Кубі заради того, щоб загинути в забутих богом джунглях за волю чужої країни, ураганом пронеслася по свідомості студентів…: вони скандують: «Че - герой, буржуазія - лайно! Смерть капіталу, хай живе революція!» - і багато хто при цьому плаче» [51, 65].

Західнонімецький дослідник К. Менерт зазначав, що згодом після вбивства Дж.Кеннеді, що був героєм для значної частини молоді, його місце зайняли Ернесто Че Гевара та Фідель Кастро. За його словами, молодь надихалась не стільки теоріями Гевари, скільки рисами його особистості: байдужістю до спокус багатства і влади; щодо іншого кубинського революціонера, то розчарування в Кастро, який став сателітом Москви, виникло лише на початку 70-х рр, тоді як у середині 60-х рр. серед живих представників лівого табору не було більш популярної фігури [214, 194, 372]. Латиноамериканські методи боротьби нерідко механічно переносились «молодими бунтівниками» на грунт Західної Європи та США, як, наприклад, сумнозвісна тактика «міської революційної герільї», згідно з якою, міста - це є цементні джунглі, у яких партизанська боротьба може здійснюватися не менш ефективно, ніж у гірських місцевостях [14, 196]. Думку К. Менерта повністю поділяв американський дослідник Р. Клаттербак [18, 21-23].

Однак чи не найгучніше у свідомості та настроях молодого покоління відгукнулась «культурна революція» в Китаї, що почалась в 1966 році. К. Менерт, говорячи про причини надзвичайно високої популярності серед західного студентства ідей Мао-Цзедуна, вважав, що останній «дійсно бачив рушійну силу історії у боротьбі протиріч, тобто у революції, яка постійно виникає знову і знову, що він не намагався її з боягузтва загальмувати… а надавав її свободу, що він дійсно вірив у вічну зміну… Людина з такою перспективою, від якої перехоплює подих, окриляла західну молодь» [14, 370]. Як би там не було, але масова участь у подіях «культурної революції» китайської молоді, уявна стихійність та псевдоантибюрократична спрямованість цього руху сприяли його дуже високій популярності серед молоді та студентства Заходу.

Отже, в умовах глобалізації світу, зокрема, зникнення національних обмежень для поширення інформації, події міжнародного життя набули принципово нового значення у розвитку внутрішньополітичних процесів. Для освіченої молоді Заходу вони з своєрідних «речей у собі» почали невпинно перетворюватись у «речі для всіх», стаючи не просто обєктом постійного інтересу, але й чинниками радикалізації молодіжної свідомості. Такими чинниками були, насамперед, агресія США у Вєтнамі, національно-визвольний рух в країнах «третього світу» та китайська «культурна революція».

Таким чином, серед передумов піднесення молодіжного руху 60-х рр. ХХ ст. насамперед варто виділити нові явища та тенденції у розвитку науки, техніки, духовному житті західного суспільства. Саме останні викликали не лише суттєві зрушення у психології та свідомості молоді, зокрема, розширення кругозору населення країн Заходу, але й певним чином сприяли оформленню ціннісносвітоглядної кризи. Остання проявилася, з-поміж іншого, у втраті молодим поколінням 50-х рр. сенсу існування в межах «суспільства споживання», загостренні «конфлікту поколінь» тощо.

2.2 Ідейні витоки молодіжного руху 60-90-их рр. ХХ ст. в країнах Західної Європи

Розкриття суті молодіжного руху другої половини 60-х рр. ХХ ст. в країнах Заходу, змісту гасел та завдань, які висувались його активістами, потребує розгляду ідейних витоків та ідеологічних засад молодіжного протесту 60-х рр. Однак перед тим, як безпосередньо перейти до подібного аналізу, насамперед необхідно розглянути власне дефініцію «ідеологія» та з'ясувати особливості того явища, яке розуміється як «ідеологія молодіжного руху».

Потрібно зауважити, що вперше поняття «ідеологія» (вчення, наука про ідеї) було запроваджено в науковий обіг французьким мислителем Д. де Тресі, який тлумачив його як науку про людське мислення та суспільні ідеї, пояснену у світосприйнятті та явищах свідомості через засади етики, моралі та політики [21, 114]. З часом це поняття набуло значної трансформації. Так, академічна радянська наука тлумачила його крізь призму класового підходу - як «систему ідейних уявлень, понять, виражених у різних формах суспільної свідомості», яка є «однією з форм класової боротьби» [4, 62], «теоретичну свідомість класу, яка являє собою систему… поглядів та ідей, що узагальнюють його програмні, стратегічні завдання, цілі та ідеали…має чітку партійну спрямованість.» [3, 70]. Таке розуміння ідеології надто звужувало її, оскільки визнавало існування у капіталістичній формації лише двох, які відповідали історичному типу суспільства: буржуазної і пролетарської. Лібералізм, консерватизм, фашизм, соціал-демократія реформістського типу та інші доктрини (або ідеології у більш широкому розумінні цього слова) розглядались як атрибути, конкретні прояви буржуазної ідеології, тоді як пролетарська могла бути тільки комуністичною, марксистсько-ленінською за змістом. Існування третьої, «позакласової» або «надкласової» ідеології, за традицією, початок якій поклав ще В.І. Ленін, заперечувалось [60, 211].

Природно, що домінуюче у радянському суспільствознавстві розуміння ідеології було, з одного боку, досить застарілим, фактично на рівні політичної філософії кінця ХІХ - початку ХХ ст., а, з іншого, перебувало під надмірним впливом офіційної марксистсько-ленінської доктрини.

У сучасній українській політології єдине визначення поняття «ідеологія» відсутнє. Серед поширених у навчальній літературі можна навести, наприклад, визначення, яке, з одного боку, обмежує ідеологію «системою концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя», а з іншого, поширює її на «інтереси, світогляд та ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших субєктів політики» [23, 349], або інше, досить загальне і розпливчасте, за яким ідеологія - це «впорядкована гармонійна система поглядів, які відбивають ставлення до суспільної дійсності, спрямованої на закріплення, розвиток чи зміну конкретних суспільних відносин у державі» [21, 160]. Найбільш оптимальним з наявних на сьогоднішній день загальних визначень, на думку автора, є наступне, яке наводиться вітчизняними соціологами та політологами В. Пічею та Н. Хомою, за яким ідеологія - це «систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи» [21, 114].

При всій різноманітності дефініцій, в них є одна спільна риса - розуміння ідеології як системи, певної узагальненої, систематизованої сукупності поглядів.

Спробуємо розглянути з тієї точки зору ту сукупність уявлень та світоглядних орієнтирів учасників молодіжного руху другої половини 60-х рр. у країнах Заходу, до якої прийнято застосовувати термін «ідеологія».

Одразу необхідно зауважити, що питання ідеології молодіжного руху 60-х рр. XX ст. у країнах Західної Європи є досить складним для дослідження. З одного боку, вона була надзвичайно строкатою та суперечливою і являла собою конгломерат різноманітних і нерідко протилежних ідей, поглядів та теорій. Наприклад, коли у Франції, після подій «Червоного травня» 1968 р. - вищого піднесення молодіжного руху 60-х в Західній Європі - по свіжих слідах почали з'ясовувати, які ж саме автори були найбільш шанованими в студентів-бунтарів, то вийшов наступний перелік (у порядку зменшення популярності): Сартр, Маркс, Троцький, Альтюссер, Ленін, Камю, Фромм, Мао Цзедун, Бакунін, Че Гевара [51, 76].

З іншого боку, класифікація руху на певні напрямки за тими чи іншими ознаками є умовною, внаслідок відсутності чіткої межі між його напрямками та розмитості ідеологічної основи кожного окремого напрямку.

Так, за ставленням молодіжних організацій 60-х до політичної діяльності та своєї участі в ній, їх прийнято поділяти на політичні та неполітичні. Однак чимало молодіжних активістів з «політичного» крила руху з недовірою або навіть зневагою дивились на традиційні політичні процедури, тоді як зовсім аполітичні організації (як, наприклад, хіппі) час від часу включалися у громадське життя. Поділ же «політичного» крила на реформістів, радикалів та екстремістів теж є досить умовним, оскільки одні і ті ж самі молодіжні структури (а окремі особи тим більше), у різний час могли або змінювати ідеологічну спрямованість, або одночасно використовувати елементи всіх названих течій та напрямків.

Подібну суперечливість ідеології молодіжного протесту можна пояснити низкою обставин.

По-перше, істотними рисами молодіжного руху даної історичної епохи були неорганізованість, аморфність та стихійність, що відмічалося більшістю дослідників, в тому числі американським соціологом та теоретиком «нових лівих» Г. Маркузе [31, 25]. Налагодженню координації дій заважали не лише взаємна конкуренція молодіжних структур та їх лідерів, але й свідома орієнтація молодіжних радикалів на стихійність руху.

По-друге, серед молоді 60-х рр. було поширене скептичне і навіть презирливе ставлення до самого поняття ідеології, як «хвороби мозку» (за висловом лідера угрупування хіппі Дж. Рубіна) [33, 113]. Звідси походили два популярні на той час у молодіжному середовищі твердження:

). функціонально і змістовно всі ідеології себе вичерпали, оскільки сучасність вимагає не міркувань, а реальних дій;

). всі ідеології є «доктринерськими» та демагогічними [75, 54]. На таку особливість свідомості покоління 60-х рр. звертав увагу американський дослідник К. Кеністон [26, 121], вона виразно простежується у спробах теоретичних напрацювань багатьох студентських лідерів, зокрема, Р. Дучке [53, 73]. Можна припустити, що приблизно з того періоду в соціальних та політичних науках країн Заходу поширилась вірно підмічена російським філософом О. Зинов'євим тенденція до заміни слова «ідеологія» виразами «суспільна свідомість», «світогляд», «соціалізація», «індоктринізація» та ін., тоді як термін «ідеологія» почав вживатись переважно у негативному значенні [69, 272].

Строкатість та еклектичність не просто ускладнює дослідження ідеології молодіжного руху 60-х рр., але й час від часу ставить під питання взагалі допустимість використання у даному випадку терміну «ідеологія». Можна припустити, що скоріше мова йде про особливості життєвого стилю, світовідчуття (або ширше - світогляду), притаманні учасникам молодіжного руху другої половини 60-х. Американський дослідник К. Кеністон схильний був вважати це явище «генераційною свідомістю», особливостями якої вважав відчуття психологічного відокремлення від попередніх поколінь, їх життєвих ситуацій та ідеологій [26, 121]. За словами італійського дослідника Д. Статери, ідеологія студентського протесту являла собою «щось мінливе, магмоподібне, глибоко несистематичне… вона надавала перевагу емоційному аспекту колективної поведінки…» [25, 150]. Можливо слід погодитись із американськими дослідниками П. Джекобсом та С. Ландау, що назвали той еклектичний набір ідей, положень, гасел, якими керувалися молоді радикали, «негативною ідеологією» [24, 76]. Подібну думку підтримували радянські дослідники, успадкували її й українські вітчизняні науковці [12, 454].

При всій еклектичності ідеології протесту в другій половині 60-х рр. ХХ ст. в країнах Заходу здається правомірним визначити характер ідейних поглядів та орієнтирів його учасників як «радикальний». На думку українського дослідника В.Попкова, радикал за самою своєю суттю «запрограмований» на корінні суспільні зміни, будучи, на відміну від ліберала, консерватора чи реформіста, орієнтованим на дії за межами системи [25, 196-197]. Таким чином, особливістю радикала є його схильність до корінного, рішучого вирішення певних питань, не зупиняючись перед можливістю виходу за політичні, соціально-економічні та правові межі існуючого суспільного ладу. Разом з тим, відмінність між правим і лівим радикалізмом полягає в тому, що перший надихає себе непримиренними з реальною дійсністю ретроутопіями, тоді як лівий радикал живе у світі футуроутопій, надихаючи себе образами «чудового світлого майбутнього» [125, 197].

Визначення лівого радикалізму В. Попкова повністю можна застосувати до аналізу молодіжної ідеології другої половини 60-х рр. Яскраво виражене неприйняття навколишньої суспільної дійсності в усіх її проявах, намагання зруйнувати «старий світ», пошуки нових моделей світобудови, усвідомлених не раціонально, а десь на рівні підсвідомості дозволяють охарактеризувати конгломерат ідейних уявлень та масову свідомість учасників молодіжного протесту саме як ліворадикальні. Водночас не можна заперечити той факт, що на індивідуальному рівні серед учасників молодіжного руху 60-х рр. були, природно, й прихильники більш поміркованих поглядів - лібералізму та консерватизму тощо.

При аналізі ідеології молодіжного руху другої половини 60-х, потрібно враховувати також роль певних історичних національних традицій та особливостей суспільно-політичного розвитку різних країн Заходу, вплив яких суттєво позначився на різниці між ідейними положеннями та практичною діяльністю молодих радикалів в Західній Європі, а також визначив специфічність ліворадикальної теорії та практики молодіжного протесту. Насамперед, необхідно зауважити наступне:

). У США, де вплив «старих лівих» був невисоким, молодіжний рух на початку 60-х рр. розгортався під впливом ідей американського лібералізму, і лише поступово відбулася його радикалізація. До того ж, бунтарська молодь несла там на собі істотний відбиток традицій Американської революції кінця ХУШ ст. та аболіціоністського руху. Це втілювалось у виразній надкласовості ідеології молодіжного руху США та яскравому патерналізмі студентів стосовно до інших прошарків суспільства. Навіть відчутний вплив анархізму на молодь Сполучених Штатів, за влучною думкою радянської дослідниці М. Новінської, мав специфічний американський відтінок, оскільки проявлявся не стільки у терористичних актах (хоча були й такі), скільки у традиціях демократичного самоврядування - демократії «загальної участі», тактиці «сіт-ін» (студентський сидячий страйк), гаслі «влада студентам!» та ін. [15, 104-106].

). Жорстокість у діях, презирливе ставлення до широких верств населення та інші чинники світогляду найбільш радикальної частини активістів молодіжного протесту давали підстави ряду дослідників (американським науковцям І. Горовіцу та П. Бергеру, італійському досліднику Д. Статері, радянській вченій К. Мяло) говорити про т. зв. «лівий фашизм» як атрибут ідеології та масової психології учасників протесту. Вони виділяли низку рис, які споріднювали ідеології фашистів і «нових лівих» До них варто віднести впевненість радикалів у тому, що вони втілюють містичну спільну волю при одночасному презирстві до будь-яких процедур, покликаних встановити, чого власне народ хоче для себе [29, 115-118]; екзальтований культ дії - не як засобу, а як самоцілі; [25, 105]; так званий «діонісійський дух» (запроваджене Ф. Ніцше поняття пристрасного, хаотичного, ірраціонального начала), культ морально не визначених понять «життя» й «суспільство», майже біологічна ненависть до буржуазії та буржуазної культури тощо [11, 113]. Варто згадати ще один аспект, який більшість дослідників обминали, з огляду на його делікатність: свідки молодіжних виступів у вузах ФРН в 60-х рр. крім елітизму та яскраво вираженої демагогічності студентських ораторів, відмічають їхній антисемітизм, ледь замаскований під антисіонізм [16, 72].

Загалом, визнаючи строкатість та еклектичність ідейної основи молодіжного руху другої половини 60-х рр. у країнах Заходу, цілком можливо виділити і проаналізувати хоча б найзагальніші ідеї та теорії, що вплинули на характер даного руху. При цьому серед джерел таких ідей особливо варто назвати ліворадикальні напрямки та доктрини, поширені у країнах Західної Європи та США в другій половині ХХ ст., вплив американських бітників, теорії «сексуальної» та «психоделічної» революцій, ідеологію «нових лівих» тощо.

Одним з суттєвих джерел формування ідеології молодіжного руху були ліворадикальні доктрини, поширені на той час у країнах Заходу. Серед них можна виділити так звані «традиційні»: анархізм (поширений у європейському революційному русі ще з ХІХ - початку ХХ ст.), троцькізм (альтернативна офіційній радянській комуністичній доктрині ультраліва концепція, розроблена Л. Троцьким у 30-х рр. ХХ ст.) та маоїзм (принципово новий, китаїзований варіант марксизму, який став популярним у країнах Західної Європи і США одночасно з розгортанням «культурної революції» в Китаї у другій половині 60-х рр. ХХ ст.).

Молодим людям імпонували запропоновані ними радикальні, а іноді й екстремістські методи боротьби, гостра критика одночасно як капіталістичного устрою, так і соціалізму на теренах СРСР та інших країн соцтабору, а також те, що певні ідейні положення цих політичних течій перегукувалися зі світоглядними принципами, поширеними у молодіжному середовищі.

Враховуючи вагомість здійсненого названими доктринами впливу як на теоретичні пошуки «нових лівих», так і на формування психології та свідомості багатьох активістів молодіжного руху другої половини 60-х рр., необхідно окреслити головні моменти, які стали невід'ємними атрибутами ліворадикальної думки другої половини ХХ ст.

Однак найбільший вплив на розгортання молодіжного руху в другій половині 60-х рр. в країнах Заходу справили не стільки власне теоретичні новації Мао Цзедуна, скільки сама практика «культурної революції», яка сприймалась «новими лівими» та студентськими радикалами як народна антибюрократична революція, основною рушійною силою якої виступила саме молодь. Той факт, що насправді, як зазначалося вище, даний рух був лише засобом для Голови КНР позбутися будь-якої опозиції в середині країни і партії, нічого не змінював: ліворадикальна свідомість Західної Європи і США бачила у «культурній революції» те, чого там не було: стихійність та прояви самоорганізації народних мас. На думку американського дослідника Н. Кантора, «Mao у середині шістдесятих звернувся до студентів, закликавши їх очистити революцію. Революція мала бути започаткована селянами, і очищена й зміцнена студентами» [16, 318]. По суті ж, на думку російський історика А. Писарєва, за використанням Мао Цзедуном у «культурній революції» студентів та учнів середніх шкіл, стояв точний розрахунок скористатися життєвою недосвідченістю й нетерплячістю молоді, незадоволеної перетворенням КПК на замкнену установу, головною метою якої стало зберегти владу і привілеї; не можна виключати і деяких романтичних мотивів, повязаних з надією на те, що молодь, не обтяжена посадами і прагматичними міркуваннями, зможе стати силою, здатною здійснити революційно-утопічні задуми [72, 677].

Вплив анархізму, троцькізму та маоїзму, зокрема, наведених вище їх головних положень, на формування ідеології молодіжного протесту другої половини 60-х рр. ХХ ст. важко переоцінити. Теоретики «нових лівих» використовували їх концепції для вироблення оптимальної революційної теорії, здатної знищити капіталістичний світ, студентські активісти та лідери вбачали в особистостях засновників цих напрямків героїв, життєвий приклад яких варто наслідувати. У цілому ж не буде великим перебільшенням стверджувати, що саме ці доктрини й стали значною мірою тією ідейно-теоретичною основою, на якій розвивались усі ліворадикальні рухи та ідеології другої половини ХХ ст.

Постійний «пошук себе», занурення у власний світ, масове зацікавлення проблемами свідомості, притаманні молодіжним активістам 60-х рр., не могло не викликати з їхнього боку інтерес до спадщини 3. Фрейда, яку активно пристосовували для своїх цілей ідеологи «нових лівих».

Зокрема, як зазначала радянська дослідниця К. Мяло, в цей час набуло поширення таке явище, як «фрейдомарксизм», коли ідеї К. Маркса про відчуження в умовах капіталізму людини від її власної сутності та про необхідність революції для повернення людині самої себе поєднувались з уявленням 3. Фрейда про природу справжньої людської культури [109, 138-139].

У цьому контексті неабиякий вплив мала концепція «сексуальної революції» німецького психолога, послідовника З. Фрейда, В. Райха про ототожнення соціального звільнення з сексуальним («сексуальна революція - це частина революції політичної») [19, 141-142].

В. Райх відштовхувався від ідеї засновника психоаналізу про те, що придушення сексуальних потягів та бажань людини веде до виникнення в неї різноманітних неврозів, однак поширював цей висновок на суспільство в цілому.

Таким чином, суспільство, де природна сексуальність придушується, є авторитарним, і сексуальне пригнічення є первинним стосовно соціального. В. Райх стверджував: «Буржуазна сімя, завдяки статевому пригніченню, яке вона здійснює… стає найважливішою ідеологічною фабрикою капіталу» [37, 219]. Звідси робився висновок про сексуальне звільнення як невід'ємний елемент соціальної революції. У передмові до другого видання (1936 р.) своєї праці «Сексуальна революція», автор зазначав: «Капіталістична класова мораль виступає проти сексуальності, породжуючи тим самим протиріччя і нещастя. Революційний рух знімає ці протиріччя, виступаючи спочатку з ідеологічних позицій за задоволення статевих потреб, а потім закріплюючи цю свою позицію за допомогою законодавства і перебудови сексуального життя» [21, 63]. Райх піддавав критиці російських більшовиків, які, на його думку, замінивши «стару мораль» так званою «новою», намагаються приховати за нею той факт, що сексуальне придушення особистості державою лишилося і після Жовтневої революції. На думку В. Райха, «як держава не тільки змінює свою форму, але і цілком «відмирає» (Ленін), так і мораль не лише повинна змінюватися. Відмирає і вона»[21, 69].

Пізніше він пішов ще далі у своїй абсолютизації ролі сексуальних аспектів життєдіяльності людини та суспільства. Так, у передмові до третього видання названої праці Райх взагалі заперечив наявність класових протиріч як вагомих чинників революційного руху у сучасному йому суспільстві. Він, зокрема, відмітив, що «європейський рух за свободу… базувався на омані. Суть його полягала в тім, що авторитарне мислення ототожнювалося зі способом життя «буржуазії», а мислення, орієнтоване на свободу, - зі способом життя «пролетаріату». Через цю корінну помилку європейський рух за свободу і зазнав поразки... «Класові бої» ведуться не між пролетарями і буржуа», натомість єдиним раціональним поясненням протиріч у середині суспільства автор вважав «придушення любовного життя дітей і юнацтва як найважливіший механізм формування слухняних підданих і людей, що перебувають у стані економічного рабства» [21, 74].

Погляди Райха дозволяли багатьом учасникам молодіжного руху 60-х зробити висновок про необхідність ліквідації інститутів шлюбу і сімї в процесі сексуальної революції. Не останньою мірою впливом його концепції пояснюється поширення у теоріях «нових лівих» ідейного обґрунтування, а в практиці учасників молодіжного протесту 60-х практичного втілення різноманітних сексуальних експериментів та спроб виробити альтернативний сімейному спосіб співіснування статевих партнерів.

Взагалі, на думку радянського дослідника Є.Балагушкіна, всі соціологічні концепції сексуальної революції, розроблені послідовниками В.Райха, торкаються трьох основних питань: критики інституту шлюбу та сімї, обґрунтування переваг групового шлюбу і комуни як альтернатив моногамної родини та наголошення на необхідності антиавторитарного виховання підростаючого покоління [37, 216].

Між іншим, ідея «сексуальної революції» виявилася одним з надзвичайно стійких елементів ідеології не лише молодіжного, але й повязаного з ним феміністичного рухів другої половини 60-х рр. ХХ ст. У ліворадикальному молодіжному і жіночому русі західних країн значного поширення набула концепція американської феміністки Кейт Міллет. Остання зробила спробу встановити зв'язок між категоріями «стать» і «влада», наголошуючи на первинності сексуальної революції щодо соціальної. Вважаючи, що психофізичні особливості статей цілковито обумовлені системою цінностей так званого «патріархату», тобто наявного суспільства, Міллет вважала, що метою сексуальної революції є скасування статевої диференціації як основи не лише жіночого нерівноправ'я, а й усіх видів пригнічення у суспільстві в цілому [37, 208-209].

Наступним основним і дуже стійким елементом масової свідомості учасників молодіжного протесту 60-х стала ідея «психоделічної революції». Авторство її належало американському психологу Тімоті Лірі. Останній розумів наркотики (психоделіки) як форму опору індивіда тиску зовнішнього світу, з одного боку, та як засіб усунення внутрішніх обмежень у самосвідомості людини, з другого. Концепція Лірі співпала з початком масового застосування наркотичних речовин американською молоддю, ставши його виправданням.

На відміну від бітників, з якими автор теорії «психоделічної революції» підтримував тісний зв'язок, і які не намагались надати своїм екзотичним смакам чіткої системи, Т. Лірі зробив спробу підвести під них наукоподібне обґрунтування.

Теорія Лірі лягла в основу напіврелігійне вчення на основі еклектичного поєднання ідей східних релігій (зокрема, буддизму) з окремими положеннями сучасної йому психології та медицини.

У 1960 році, знаходячись у відпустці в Мексиці, Лірі, за порадою одного з місцевих колег, покуштував отруйних грибів. Вживання галюциногенів практикувались мексиканськими індіанцями, однак досить рідко, винятково заради містично-релігійних, ритуальних цілей цілей, що, виключало зловживання та звикання організму. Натомість, у Лірі це породило ілюзію, що процедура вживання наркотичних речовин нешкідлива і може слугувати ідеальним засобом для «розширення горизонтів свідомості» [44, 83]. Як він сам згодом описував отримані відчуття, «я раптом відчув, що краса і жах, минуле і майбутнє, бог і диявол перебувають за межами моєї свідомості, але усередині мене. За чверть години я більше довідався про роботу людського розуму, ніж за п'ятнадцять років професійної практики» [44, 34].

У своїх пошуках Лірі вирішив використати найсильніший з усіх існуючих на той час наркотиків - ЛСД, випадково синтезований на рубежі 30 - 40-х рр. як лікувальний засіб від мігрені, тим більше, що він тоді вільно продавався у аптеках США [59, 63]. Деякий час він здійснював свої досліди у т. зв. «Гарвардській програмі наукових досліджень психоделічних речовин», після закриття якої урядом США, Лірі фактично перейшов на нелегальних стан, неодноразово арештовувався, одного разу навіть втік з вязниці.

В основі теорії «психоделічної революції» Тімоті Лірі лежало соліпсистське припущення про те, що наш світ - не більш ніж соціальна фікція, тоді як реальність відкривається виключно в процесі прийому психоделіків. Власне термін «психоделічний», придуманий автором концепції, можна перевести як «той, що розширює свідомість» [59, 53]. Сам Лірі у своїй книзі «Психоделічний досвід», що вийшла у 1962 р., визначав практику, набуту в процесі прийому «психоделіків» як «подорож у нові сфери свідомості… Результат, розширення свідомості, може бути досягнутий різними шляхами. …найбільш простий і розповсюджений шлях вживання психоделічних препаратів…» [14, 52].

Лірі мріяв, що «через двадцять років усі суспільні інститути будуть перетворені відповідно до прозрінь, почерпнутих з досвіду розширення свідомості» [81, 63]. Лише психоделічний досвід здатний одночасно надати переконливості релігійним догмам і збагатити науку новими способами дослідження. Глобальна помилка західних філософії і психології, згідно Лірі, полягає в тому, що вони зосередили свою увагу на описі зовнішніх феноменів, ігноруючи невичерпне джерело знань, сховане всередині кожної людини. На Сході століттями існували методи дослідження свідомості і керування ними. І ось нарешті, з допомогою психоделіків, аналогічні методи стали доступні і Заходу [81, 43].

Ідеї Лірі досить швидко стали популярними серед молоді, набувши релігійного забарвлення. Цьому сприяли і висловлювання самого «вчителя», як його почали називати: «ЛСД - це Христос, що прийшов в Америку в епоху Каліюга. Америка - найбільш матеріалістична країна, і вона хотіла приходу Аватара у формі матерії... Тому вони мають ЛСД. Якби вони не мали таких речей, як би вони змогли довідатися?..» [7, 257]. Сам же Лірі уявляв себе свого роду пророком, першовідкривачем цього нового приходу Бога на Землю, і закликав усіх розділити з ним його досвід: «Я навчився фокусувати увагу на ключових філософських проблемах… Я зрозумів, що в моєму тілі записана вся історія людства. Я можу пережити й експериментально досліджувати кожен аспект еволюції. Я можу стати Буддою, Ейнштейном або Галілеєм. Я повинен стати Мойсеєм і розробити власний етичний код. Я повинен стати єпископом Берклі і знайти своє рішення проблеми матерії і свідомості. Не покладатися на законсервоване, статичне, мертве і безглузде знання, передане в спадщину від творців символів у попередніх поколіннях, а проживати всі можливості, що здатне подарувати людське, долюдське і навіть сублюдське життя» [15, 43].

Перша спроба заснування общини на засадах вчення Лірі, відноситься ще до 1964 р., коли відомий американський письменник, автор роману «Політ над гніздом зозулі», Кен Кізі організував у Сан-Франциско комуну «Веселі пустуни», яка свої психоделічні «експерименти» вважала способом відвернути Апокаліпсис [80, 29]. Як правомірно зазначає згаданий вище дослідник А. Керві, приблизно з 1966 р. термін «психоделія» вперше почали вживати щодо молодіжної культури. Поступово він закріпився в молодіжному лексиконі, тоді як такі субкультурні атрибути, як дизайн плакатів і пластинок, дивний одяг і музика стали визнаватись атрибутами «психоделічного» стилю [80, 37].

Є всі підстави стверджувати, що дана теорія Тімоті Лірі, не в меншій ступені, ніж літературні експресії та спосіб поведінки бітників, започаткувала поширену серед молоді 60-х рр. ХХ ст. хибну практику використовувати наркотичні речовини задля пошуку відповідей на ті запитання, на які вони, в силу різних причин, не могли знайти відповіді у повсякденному житті. У цілому ж теорії «сексуальної» та «психоделічної» революцій зайняли своє досить вагоме місце у «ідейному багажі» «нових лівих» та учасників молодіжного руху другої половини 60-х рр., впливаючи як на характер їх протесту, так і на спосіб життя в цілому.

Говорячи про ідейні витоки молодіжного бруху 60-х, потрібно підкреслити, що одними з найвагоміших з них були ідеї так званих «нових лівих». При їх характеристиці автор даного дослідження вважає за доцільне розрізняти два значення терміну «нові ліві»:

). Невелика група інтелектуалів, що стали відомі в країнах Заходу своїми теоретичними розробками, які, в силу гострої критики тодішнього капіталістичного (а, нерідко, одночасно й соціалістичного) суспільства, отримали чимало послідовників, у тому числі, серед учасників молодіжного руху 60-х рр. ХХ ст. Це «нові ліві» у вузькому розумінні цього слова. На думку радянського дослідника Ю. Давидова, вони персоніфікувалися з різними особистостями: у США - з Ч.Р. Міллсом, Г. Маркузе, Е. Фроммом; у ФРН - з М. Хоркхаймером, Т. Адорно, Ю. Хабермасом; у Франції - з А. Лефевром, Л. Гольдманом та Ж.-П. Сартром тощо [62, 6-7].

). Широкий рух їх ідейних послідовників, який надалі фактично об'єднався із рухом молодіжного протесту. В обох своїх значеннях «нові ліві» характеризувалися надзвичайною ідейною та соціальною строкатістю.

Потрібно відзначити, що для радянської історіографії здебільшого була притаманна нищівна критика «нових лівих» та їх ідеології, як такої, що носить непослідовний, а, по-суті, дрібнобуржуазний, антипролетарський та антикомуністичний характер, покликана маскувати захопленням лівацькою тактикою свою хибність та відволікати послідовників від реальної боротьби за соціалізм та ін. Однією з найбільш вульгарних оцінок «нових лівих» можна вважати характеристику, надану їм радянським істориком А. Єрмолаєвим як «дрібнобуржуазної форми протесту проти всевладдя монополій», що «відображає настрої тих прошарків буржуазного суспільства, яких тисне пята капіталу і які бачать порятунок у поверненні до старих домонополістичних форм суспільного устрою» [65, 156]. Зрозуміло, що з позицій сьогодення дана оцінка навіть не варто серйозних коментарів.

Неодноразово згадуваний К. Менерт свого часу дав «новим лівим» наступну, досить вичерпну, характеристику: «сукупність ліворадикальних рухів і груп в індустріальних державах Заходу (включаючи Японію), які прагнуть змінити світ політично під більш або менш соціалістичними гаслами і водночас змінити стиль життя, відмежувавшись при цьому від «старих лівих», за якими стояла Москва. Ступінь радикальності, з якою переслідувалась дана мета, варіювалась залежно від місця і часу. Більшість груп починали як помірковані, згодом радикалізовувались, і, нарешті, розпадалися» [14, 46].

Намагався окреслити соціально-політичні орієнтири «нових лівих» і один з головних їхніх теоретиків Герберт Маркузе. Впадає в око те, що він намагався не досить коректно об'єднати у своєму визначенні різноманітні напрямки протесту, фактично перетворивши термін «нові ліві» на синонім учасників всіх радикальних рухів у США в 50-70-х рр. ХХ ст. На думку Маркузе, «нові ліві» були неомарксистами, перебували під сильним впливом маоїзму та революційних рухів «третього світу», дотримувалися неанархістських тенденцій, відчували глибоку недовіру до старих марксистських партій та їхніх ідеологій; вони включали до свого складу інтелектуалів, учасників руху за громадянські права, радикальні елементи молоді, навіть тих, хто на перший погляд взагалі не займається політикою (наприклад, хіппі); в авангарді цього руху перебували поети, письменники, інтелектуали [125, 204].

Рух «нових лівих» виник ще у середині 50-х рр., коли у Франції утворилась досить строката за складом організація «Нове ліве об'єднання», куди увійшли «ліві соціалісти, комуністи-демократи, троцькісти, прогресисти, колишні учасники руху Опору та християнські соціалісти» [41, 7]. Пізніше подібні організації з'явилися в інших країнах. Так, у Лондоні «нові ліві» в 50-х роках гуртувалися навколо журналу «Нью лефт рев'ю» і спочатку об'єднували вузьку групу опозиційно налаштованих інтелектуалів; у США зародження «нової лівої» датується рубежем 50-60-х років і пов'язано з діяльністю теоретичного журналу «Стадиз он зе лефт». Сам термін «нові ліві» набув поширення у США після опублікування «Листа до нових лівих» Чарльза Райта Миллса. Це були нечисельні й невпливові групи та гуртки інтелектуалів з числа інтелігенції, які відрізнялись крайнім розмаїттям ідейних переконань і сходились лише на недовірі до традиційних політичних сил та ідеологій і на прагненні віднайти «третій шлях» суспільного розвитку, альтернативний і соціалізму, і капіталізму [75, 53].

Розквіт «нового лівого» руху розпочався в 60-ті роки ХХ ст., коли, з одного боку, їхнім строкатим ідеям було надано більш-менш стрункого, логічного вигляду, а, з другого, «нові ліві» теорії знайшли своїх прибічників серед студентів. Так, на кінець 1968 р. серед молоді США, за деякими даними, число осіб, які ототожнювали себе з «новими лівими», досягло 750 тис. чоловік [65, 155]. Гостра критика «новими лівими» соціально-політичних інститутів, культури і зовнішньої політики тодішнього західного суспільства, акцентування ними проблем особистості і громадянських свобод підживлювалась тими ж соціальними і ідейнопсихологічними джерелами, що і молодіжний протест 60-х років. Заперечення «новими лівими» капіталістичної цивілізації в цілому, визнання виняткової ролі молоді в боротьбі за соціальний прогрес, імпонувало свідомості радикально налаштованого студентства, змушуючи його бачити в ідеях «нових лівих» основу для своєї громадсько-політичної діяльності [75, 93]. Розвиток масового молодіжного протесту різко змінив їх суспільну роль, надавши їм широку соціальну базу, та перетворивши їх ідеологів та теоретиків з ізольованого угруповання інтелектуалів на впливових у молодіжному середовищі діячів.

Що ж являла собою ідеологія «нових лівих»? Радянський дослідник Є. Баталов виділяв ряд філософсько-соціологічних та політичних положень, що тією чи іншою мірою були спільними для більшості ідеологів «нових лівих». Це критика сучасного їм індустріального суспільства; заперечення пролетаріату як революційної сили; негативне ставлення до традиційних марксистських партій («старих лівих») та робітничих організацій; орієнтація на стихійність та спонтанність, яка базується на підсвідомості; відмова від демократичних інститутів суспільства; орієнтація на насильство та відмова від класового підходу до аналізу суспільства та суспільних явищ [40, 39]. Водночас видається правильним погодитись з думкою сучасного українського дослідника О. Семків про доцільність умовного поділу теоретичної спадщини «нових лівих» на дві частини: «теорію революції» та погляди на сутність і основні риси майбутнього суспільства. При цьому найбільш виписаною і розробленою в концепціях «нових лівих» є перша частина: саме ідея політичного насилля, руйнування, заперечення існуючого суспільства є квінтесенцією більшості творів, тоді як у їхньому баченні майбутнього ладу прослідковується радше негативний підхід - вказується, чого бути не повинно, але замовчуються такі принципові проблеми, як економічна структура, управління економічним і соціальним життям, суспільні інститути й організації, їх місце і роль у майбутньому суспільстві [122, 454].

Водночас, говорячи про «нових лівих», потрібно усвідомлювати, що вони, при всіх спільних рисах, які схильні виділяти в їх творчості дослідники, ніколи не являли собою єдиної організаційної структури, згуртованої навколо певної доктрини. Цей термін у кожному конкретному застосуванні міг виконувати низку функцій: бути самоназвою різноманітних радикальних угрупувань та окремих осіб, що служила їм способом самоідентифікації, слугувати пропагандистським кліше, засобом епатажу чи просто бути віянням моди. Буде правомірним погодитись з думкою одного з лідерів студентського руху 60-х у США, Т. Хейденом, який дав наступний портрет «новим лівим» у широкому сенсі даного терміну: «Це спільнота бунтівників, у яких спільні радикальні цінності, схожий зовнішній вигляд і які шукають самостійну опору влади. Їхня мета полягає у перетворенні суспільства під керівництвом найбільш маргінальних і найбільш «неосвічених»…» [153, 73].Тому доречно зупинитись окремо на концепціях найбільш вагомих теоретиків «нових лівих», які справили відчутний вплив на студентський та молодіжний рух.

Не буде перебільшенням стверджувати, що основа майбутнього «нового лівого» руху була закладена всесвітньо відомою Франкфуртською соціологічною школою. Остання виникла ще у 1923 році у Веймарській Німеччині, коли, за саркастичним твердженням американського дослідника консервативного напрямку П. Б'юкенена, філософ і соціолог Лукач і кілька членів німецької компартії заснували у Франкфуртському університеті Інститут марксизму, змодельований за зразком Інституту Маркса і Енгельса в Москві. По зрілому міркуванні вони дали своєму дітищу менш зухвалу назву - Інститут соціальних досліджень. Незабаром цьому інститутові призначено було стати відомим під назвою Франкфуртська школа [46, 20].

Головною розробкою школи, яка мала вирішальний вплив на формування ідейних поглядів «нових лівих», а згодом і активістів студентського руху другої половини 60-х рр., на думку П. Б'юкенена, стала так звана «критична теорія» [46, 45]. За висловом одного з її прихильників, вона являла собою «обґрунтовану критику всіх без винятку елементів західної культури, у тому числі християнства, капіталізму, авторитету родини, патріархату, ієрархічної структури, традиції, сексуальних обмежень, вірності, патріотизму, націоналізму, етноцентризму, конформізму і консерватизму» [46, 87]. Фактично в роботах усіх теоретиків «нових лівих» «критична теорії» займає стрижневе місце.

Великим успіхом у молодіжному середовищі 50-60-их рр. користувалася неофрейдистська концепція видатного психолога, соціолога та філософа, представника Франкфуртської школи Еріха Фромма, автора популярної праці «Втеча від свободи», яка вперше побачила світ ще в 1941 р. Будучи прихильником фрейдомарксизму з його синтезом соціальних та сексуальних аспектів у життєдіяльності суспільства, Фромм водночас розглядав ці питання під принципово іншим кутом зору, ніж Вільгельм Райх. Якщо останній вбачав обмеженість марксизму у його нехтуванні сексуальними проблемами індивіда і соціуму, то Фромм, навпаки, докоряв Фрейду за його абсолютизацію ролі психо-сексуального досвіду людини та намагався доповнити психоаналітичну теорію низкою методологічних принципів марксистської соціології. Можна повністю погодитись з російським дослідником А. Константиновим, який зазначав, що відкидаючи капіталістичні цінності, Фромм не зайняв традиційні консервативні позиції, однак і не пішов ліворадикальним шляхом заперечення більшості духовних цінностей людства, намагаючись здійснити синтез цих двох підходів [35, 292].

Фромм піддав значним сумнівам ортодоксальний фрейдизм. Це поступово привело його створення власної концепції «радикального гуманізму», причому до переліку ідейних джерел, на яких базується його вчення, сам мислитель вносив теорії З. Фрейда, К. Маркса і Й.-Я. Бахофена (автора концепції матріархату як початкової егалітарної і миролюбної стадії в розвитку людства), а також, як це не дивно, ізраїльських пророків та Будду [34, 84].

Квінтесенція розробленої Фроммом теорії фактично полягала у двох наступних моментах. По-перше, одна з головних причин суспільних конфліктів, а також внутрішньої невпевненості індивідів є порушення органічних звязків людини з навколишнім світом та неможливість цієї людини пристосуватись до вимог навколишнього суспільного середовища без втрати своєї тотожності. По-друге, практично будь-яке вчення - як релігійне, так і світське - містить у собі авторитарну і гуманістичну складові. Якщо прихильники даного вчення перебувають при владі, то починає переважати перша тенденція, а якщо в опозиції, - то друга.

Такий підхід мислитель використовував для аналізу наявних політичних режимів: досліджуючи тоталітарні режими, насамперед, на прикладі нацистської Німеччини, Фромм виділяє в них механізм втечі від свободи шляхом її підпорядкування людиною зовнішньому авторитетові - партії, державі, «законові і порядкові» як самоцінності, що однаковою мірою стосується і народних мас, і самих вождів. У таких суспільствах панує авторитарний (садо-мазохістський) тип людських взаємин, який, на думку Е. Фромма, «полягає у прагненні відмовитись від незалежності своєї особистості, злити своє «Я» з ким-небудь або чим-небудь зовнішнім, щоб таким чином отримати силу, якої не вистачає самому індивіду» [30, 125]. Авторитарний механізм, у свою чергу, розпадається, на дві тенденції: садистську і мазохістську. Потрібно памятати, що, використовуючи стандартну термінологію психо- і сексопатології, Фромм, на відміну від З. Фрейда, вкладав у неї переважно соціальний зміст. Так, садизм у розумінні мислителя проявлявся у трьох прагненнях особистості: по-перше, «поставити інших людей у залежність від себе і здобути повну і необмежену владу над ними», по-друге, «не лише мати абсолютну владу над іншими, але й експлуатувати їх, використовувати і обкрадати…», що стосується «не тільки матеріального статку, але й моральних або інтелектуальних якостей…», по-третє, «заподіювати іншим людям страждання і бачити, як вони страждають» [30, 126].

На думку мислителя, садистський тип характеру аж ніяк не означає його сили.

Навпаки, «у психологічному плані жага влади базується не на силі, а на слабкості. У ній виявляється нездатність особистості вистояти поодинці…» [30, 140]. На відміну від садизму, мазохізм передбачає «відчуття власної неповноцінності, безпорадності, неістотності»; мазохісти постійно демонструють «залежність від зовнішніх сил: від людей, яких-небудь організацій, від природи… Часто вони просто не здатні відчувати почуття «я хочу», своє власне «Я»…» [30, 125]. Таким чином, якщо перші намагались отримати «повну і необмежену» владу над іншими людьми, то другі, навпаки, - «позбутися власної особистості, втратити себе, іншими словами, позбутися тягаря свободи» [30, 132]. Проте, попри їх протилежні цілі, між ними, на думку мислителя, існує симбіоз: «Садист так само має потребу в своєму обєкті, як мазохіст - у своєму. В обох випадках власне «Я» зникає» [30, 137].

Без перебільшення можна стверджувати, що твори Фромма, особливо його «Втеча від свободи», стали настільними книгами в активістів молодіжного руху другої половини 60-х рр. Молоді, для якої теза про пригнічуючий характер «культури батьків» була аксіомою, не могли не імпонувати наступні рядки: «часто це зустрічається у стосунках батьків з дітьми. Тут відносини панування і власності виступають у вигляді «природного» піклування і прагнення батьків захистити свою дитину. Її саджають у золоту клітину, вона може мати все, чого побажає, але лише за умови, що не намагатиметься вирватись з клітини…» [30, 137].

Водночас, своєрідною іронією історії можна вважати сьогодні той факт, що фроммівський аналіз авторитарного механізму втечі від власної свободи і відповідальності на прикладі тоталітарних режимів і рухів першої половини ХХ ст., можна впевнено застосувати до оцінки масової свідомості активістів молодіжного протесту 60-х рр. з усією її суперечністю та непослідовністю. Так, на думку мислителя, «в авторитарному характері є… тенденція чинити опір владі і відкидати будь-який вплив згори… Така людина постійно бунтує проти будь-якої влади… Це спроба самоствердитись, подолати відчуття власної неповноцінності, однак мрія підкорити себе, усвідомлена чи ні, при цьому зберігається. Авторитарний характер ніколи не «революціонер», я би назвав його «бунтівником» [30, 145-146].

Це саме стосується й іншого механізму втечі від свободи - руйнівного. Як зазначав мислитель, коріння цього явища подібні до садо-мазохізму: «безсилля й ізоляція індивіда»; Фромм характеризував прояви руйнівної свідомості наступним чином: «Зруйнувати світ - це остання, відчайдушна спроба не дати цьому світові зруйнувати мене… Будь-яка загроза життєвим інтересам… породжує тривогу, а найбільш звичайна реакція на неї - руйнівні тенденції» [30, 153-155].

У наведених цитатах можна побачити вражаючі паралелі з більшістю характеристик молодіжного руху другої половини 60-х рр., які вже наводились у першому розділі даного дослідження. Здається цілком правомірним стверджувати, що сформульовані Е. Фроммом авторитарний та руйнівний соціальні типи, не лише були наявні у масовій свідомості молодіжних активістів другої половини 60-х рр., але й відчутно впливали на визначення внутрішніх мотивів їхньої поведінки та формування молодіжної ідеології.

У демократичних режимах ХХ століття також, на думку Е. Фромма, спостерігається втеча від свободи, але тут особистість не підкоряє себе зовнішній силі, а цілком розчиняється в ній. Цей тип характеру Фромм називав конформістським або ринковим. Виявляється він у тому, що «індивід перестає бути собою; він повністю засвоює тип особистості, запропонований йому загальноприйнятим шаблоном, і стає таким, як і всі решта і таким, яким його прагнуть бачити… Відмовившись від власного «Я» і перетворившись на робота, подібного до мільйонів таких самих роботів, людина вже не відчуває самотності й тривоги» [30, 159]. На особистісному плані варіантом утечі від свободи, як вважає мислитель, є наркоманія, яка так само руйнує психіку індивіда [24, 62].

Напевно Еріх Фромм менш за все сподівався на лаври натхненника молодіжного руху 60-х рр. (тим більше, що «Втеча від свободи», як вже наголошувалося, вийшла в 1941 р.), однак ряд його ідей безумовно були запозичені студентськими активістами. Це, зокрема, ідея про те, що суспільство придушує природне у людині, її власне і неповторне «Я». Молоді люди в 60-х рр. не бажали перетворюватись на живі автомати, запрограмовані суспільством на виконання однотипних функцій. Вони не хотіли і не могли мовчки прийняти той «стиль нашого часу в цілому», який так яскраво і так критично описувався Фроммом: «Неоглядні простори міст, у яких губиться індивід; високі як гори будинки; безперервне акустичне бомбардування радіо; газетні заголовки, які змінюються тричі на день і не лишають часу усвідомити, що ж насправді є важливим; ревю, в яких сотні дівчат демонструють здатність знищити свою індивідуальність і діяти з точністю механізму у величезній злагодженій машині; ударні ритми джазу - все це лише окремі риси того загального становища, при якому індивід протистоїть не залежним від нього масштабам, відчуваючи себе піщинкою порівняно з ними» [30, 116-117].

Неабиякий інтерес серед молоді 60-х рр. отримала також ідея «спонтанної активності». Остання для Е.Фромма означала єдиний спосіб подолання людиною страху власної самотності на основі двох складових - справедливої любові до інших людей та праці «як творчості, що зєднує людину з природою в акті творіння» [30, 217]. Фроммівська ідея «спонтанної активності» була відповідним чином трансформована у свідомості молодих радикалів і стала розумітися як стихійність та відсутність організації, про що вже зазначалось вище.

Якщо у праці «Втеча від свободи», Фромм зосереджувався на критиці типів психо-соціальної патології, то у роботах, що вийшли протягом 50 - 60-х рр. мислитель замислюється над обличчям майбутнього, «здорового суспільства». Варто зазначити, що його бачення майбутнього, справедливого устрою мало певну подібність до інших концепцій «нових лівих». Зокрема, він виступав за децентралізацію промислового виробництва і політики, розвиток самоврядування, вважаючи, що тільки в таких умовах можливе подолання відчуження, тобто підвладності людей створеним ними, але не залежним від них силам. В області політичної децентралізації Фромм виступав за передачу функцій управління «порівняно невеликим районам, де люди знають один одного і можуть судити один про одного, а значить, можуть активно брати участь в управлінні справами свого співтовариства» [24, 93]. У сфері промисловості він також вважав за доцільне надати значні повноваження невеликим виробничим підрозділам і подрібнити гігантські корпорації на більш дрібні одиниці.

Водночас, концепція мислителя суттєво відрізнялася від багатьох інших по ряду принципових питань. Так, Фромм пропонував цікаві форми демократії участі більш універсального характеру, ніж традиційні для «нових лівих». Він виступав за згуртування всіх людей у групи міжособистісного спілкування (по кілька сотень осіб у кожній), в яких би в умовах вільного одержання всієї необхідної інформації обговорювалися різноманітні питання економіки, політики, освіти, охорони здоров'я й інших сфер життя, а сума рішень цих груп стала би основою суспільної політики в різних областях. У взаємодії з групами міжособистісного спілкування передбачається діяльність спеціалізованих дослідницьких і експертних груп (наприклад, з вивченню природи людських потреб з метою поділу їх на здорові і патологічні та ін.). Ще один цікавий і досить своєрідний момент у проекті Фромма створення ради «Голос совісті», сформованої з людей, які користуються загальною повагою; такі напіввладні органи, не маючи ніяких офіційних і владних повноважень, давали б етичну оцінку різним напрямкам суспільної політики [23, 57].

Сучасний російський дослідник А. Константинов висловив досить оригінальне припущення, за яким найбільше паралелей уявлення Фромма мають з поглядами на майбутнє, втіленими у художній творчості відомого радянського письменникафантаста І. Єфремова [23, 67].

Проте Фромм не вважав за можливе реалізацію запропонованих ним перетворень шляхом насильницької революції, чим викликав хвилю обурень з боку студентів-радикалів, які до цього його ледь не обожнювали. У 1968 році, у самому розпалі молодіжного протесту, він обєктивно проаналізував перспективи революції в США, стверджуючи, що «для подібної революції немає масової основи. Навіть якби всі радикально налаштовані студенти разом із усіма негритянськими борцями сприяли цьому (що, звичайно ж, неможливо), масова основа як і раніше цілком була б відсутня, оскільки всі разом вони складають явну меншість американського населення.... До того ж настільки складне суспільство, як у Сполучених Штатах, що спирається на велику групу кваліфікованих менеджерів і управлінську бюрократію, не змогло б функціонувати, поки місця тих, хто керує зараз промисловою машиною, не зайняли б настільки ж кваліфіковані люди» [23, 68].

Творчість Еріха Фромма наклала значний відбиток на багато сфер інтелектуальної думки другої половини ХХ ст. в країнах Заходу. Такі важливі напрямки соціальної філософії, як неофрейдизм та неомарксизму, не говорячи вже про низку теорій «нових лівих», безумовно, зазнали відчутного впливу ідей цього непересічного мислителя. Водночас йому вдалося (на відміну від деяких інших теоретиків, як, наприклад, Г. Маркузе), утриматись від спокуси приміряти на себе роль «духовного батька» молодіжного протесту 60-х рр.

Надзвичайним авторитетом у середовищі «нових лівих» користувався філософ і соціолог, також представник Франкфуртської школи, Герберт Маркузе, теорія якого набула настільки небувалого поширення серед молодих лівих радикалів, що його інколи навіть називали «володарем думок бунтівної студентської молоді» [5, 106]. Популярність його у ліворадикальному молодіжному оточенні доходила до того, що одним з характерних для молодіжного руху другої половини 60-х рр. слоганів було «Ма-Ма-Ма!», яке розшифровувалось як «Маркс - бог, Мао - його меч, Маркузе - тлумач (в інших варіантах - пророк)» [9, 9].

Особистість та творча спадщина Маркузе викликала і продовжує викликати неоднозначну оцінку дослідників. Якщо у західних науковців критика його концепцій більш або менш стримана, то радянські вчені піддали його справжньому «антисайєнтистської і антитехнологічної тенденції» його теорії, «надмірного перебільшення ролі підсвідомості», водночас зустрічаються оцінки, які надто загострюють увагу на «утопічності його ідеології», «псевдореволюційності, і, посуті, антикомуністичному характері маркузіанства», намаганнях відволікти студентський рух у бік «від рішень конкретних завдань сучасності» [52, 13], приховати «дійсно класовий характер виступів молодих робітників, студентів, трудової інтелігенції» [5, 14] та інше. Обабіч від інших знаходиться точка зору сучасної російської дослідниці ліворадикального напрямку Н.Є. Маркової, яка прямо звинувачує Маркузе у тому, що останній, будучи нібито агентом ЦРУ, а згодом, начальником центральної європейської філії Служби розвідувальних досліджень Державного департаменту США, відігравав у американському молодіжному русі роль аналогічну з російським провокатором Гапоном [14, 64] Однак ця екзотична версія ґрунтується на надто слабких доказах.

Квінтесенцією концепції Маркузе ідея про однакову репресивність і антинародність обох світових систем: радянського соціалізму і західного капіталізму. У своїх працях різних часів Маркузе неодноразово висловлював тезу про те, що Жовтнева революція 1917 р. не виконала покладених на неї завдань: «Революція передбачає радикальну трансформацію власне людських потреб і бажань, як культурних, так і матеріальних, зміну свідомості та чуттєвості, процесів праці та відпочинку», чого здійснено не було [31, 16-17].

Не менш гострій критиці він піддавав і капіталістичне суспільство ХХ ст., щоправда, здебільшого використовуючи термін «сучасне індустріальне суспільство».

Необхідність нового, принципово відмінного від класичного марксизму, підходу до аналізу проблем цього суспільства він пояснював тим, що останнє вже не піддається визначенню в традиційних термінах економічних, політичних і інтелектуальних прав і свобод [18, 5]. При цьому, намагаючись визначити конкретний зміст нових способів реалізації людини в суспільстві, Маркузе фактично змушений зізнатись у своїй неспроможності зробити це. На його думку, «вони можуть бути вказані лише у негативних термінах. Тому економічна свобода означала би свободу від економіки - від контролю з боку економічних сил і відносин, свободу від щоденної боротьби за існування і заробляння собі на життя, а політична - звільнення індивідів від політики, яку вони не можуть реально контролювати… сенс інтелектуальної свободи - у відродженні індивідуальної думки, у теперішній час поглиненої засобами масової комунікації і впливу на свідомість, у ліквідації «суспільної думки» разом з тими, хто її формує» [18, 5]. Як вже зазначалося вище, нездатність ефективно описати альтернативні капіталістичному світові форми суспільного буття була притаманною для всіх теоретиків «нових лівих».

У найвідомішій своїй праці, «Одномірна людина», Маркузе зазначав, що сучасне йому індустріальне суспільство створює такі форми влади, які під виглядом примирення протидіючих соціальних сил знищують будь-який протест і гальмують будь-які якісні зміни. При цьому буржуазія і пролетаріат, хоча і залишаються основними класами в капіталістичному світі, насправді «більше не є агентами історичних перетворень», оскільки їх об'єднує «всепереможний інтерес до збереження і покращення інституціонального status quo у найрозвинутіших галузях сучасного суспільства» [18, 14-15]. У своїх більш пізніх працях, зокрема «Есе про Визволення», теоретик із сумом констатує, що досягнувши високого життєвого рівня, колишній пролетарій виявився зацікавленим у збереженні, а не руйнуванні сформованого способу виробництва, що забезпечує йому настільки високий рівень споживання. Весь трагізм такого стану речей, на думку Маркузе, полягає в тому, що робітник перестав відчувати себе рабом, йому здається, що він вільний громадянин, не розуміючи того, що «раби розвинутої індустріальної цивілізації - сублімовані раби...» [15, 326].

Західне суспільство Маркузе визначав як «тоталітарне», розуміючи під цим «нетерористичне політичне координування, яке здійснюється за рахунок маніпуляції потребами за допомогою майнових прав» [18, 4]. Воно керує індивідом (і в цьому різноманітних хибних матеріальних та інтелектуальних потреб, які формують зразок життя і, відповідно, модель «одновимірного» мислення і поведінки («одномірну людину»), перешкоджаючи якісним змінам. На його думку, «у надрозвинутих благополучного життя для цілого, так що навіть протилежності обєднуються для його захисту. Це є чиста форма панування [18, 335]. Виходом може бути лише «абсолютна відмова» індивіда від суспільних благ. Така «абсолютна відмова», може мати характер дуже сильного протесту, однак не здатна серйозно погрожувати суспільству, оскільки «народ, який раніше був каталізатором суспільних зрушень», тепер «піднявся до ролі каталізатора суспільного згуртування» [18, 336 ].

Одночасно Маркузе сформулював своє бачення головної революційної сили: це «прошарок знедолених і аутсайдерів, експлуатовані та переслідувані представники інших рас і кольорів шкіри, безробітні й непрацездатні» [18, 336 ].

Пізніше він включив сюди також студентство, перегукуючись тим самим з Міллсом. Маркузе зазначав: «...я вважаю студентську опозицію сьогодні одним з найрішучіших факторів у світі» [11, 39 ]. Щоправда, надалі теоретик піддав певній ревізії власні погляди щодо рушійних сил майбутньої революції, частково від них відмовившись. Зокрема, в одному зі своїх інтерв'ю Герберт Маркузе наголосив на пагубних наслідках, до яких могло привести завоювання студентами влади, зазначивши: «Скрізь і завжди переважна більшість студентів консервативна і навіть реакційна. Таким чином, студентська влада, якщо вона буде демократичною, виявиться консервативною, або й реакційною» [42, 85]. Він також відмовився від власної тези про те, що соціальні зміни будуть ініційовані маргінальними прошарками суспільства: «капіталізм народжує своїх могильників, втім це аж ніяк не «прокляті», або «знедолені» [31, 57].

Згодом, у своїй роботі «Контрреволюція і бунт», написаній вже після спаду молодіжного протесту другої половини 60-х рр., Герберта Маркузе намагався підвести підсумки «новому лівому» та студентському рухам. Зазначаючи, що внаслідок невдач останніх, «Західний світ вступив у … фазу розвитку… внутрішньої і зовнішньої контрреволюції», теоретик водночас висловив впевненість у розгортанні в майбутньому «найрадикальнішої з усіх революцій, відомих історії. Ця перша справді всесвітньо-історична революція буде якісно відрізнятись від своєї невдалої попередниці» [31, 1-3], тобто від молодіжного протесту другої половини 60-х рр.

Серед видатних ідеологів «нових лівих» більш поміркованого напрямку достатньо популярним серед молоді 60-х був американський соціолог Ч. Р. Міллс.

Останній зазначав, що демократичний потенціал політики США постійно зменшується, а лібералізм стає лише прикриттям «небезпечного й жорстокого шаленства політичних гангстерів», причиною чого є розрив між знанням і владою, оскільки, «коли люди знання входять у контакт з колом осіб, що мають владу, вони виступають не як рівні, а як наймані робітники» [37, 22-23 ]. У своєму відомому «Листі до нових лівих» (1960 р.) Міллс, писав, що зазнали краху ті рушійні сили історичного розвитку, що прагнули змінити структуру капіталізму [65, 328].

Таким чином саме він фактично першим (раніше Маркузе), висунув надалі надзвичайно популярне положення про те, що робітники, внаслідок своєї інтеграції у капіталістичне суспільство, втратили свою здатність виступати основною суспільно-перетворюючою силою, якою тепер може стати інтелігенція, в першу чергу студентство [37, 25-26].

Поширення неомарксистських теорій у середовищі молодих радикалів призвело до того, що в другій половині 60-х рр. рух «нових лівих» та молодіж ний протест фактично злились у єдине ціле. Як цілком правомірно зазначала радянська дослідниця К. Мяло, зближення між ними відбувалось по таких основних напрямках: визнання студентської молоді «революційним авангардом»; перенесення головної уваги з соціально-економічних проблем на духовно-психологічні; визнання основним питанням сучасності конфлікту між нормами суспільства та вимогами щодо вільного самовиразу індивіда; винесення на перший план не завдань політичної боротьби, а протесту проти соціокультурного придушення; нарешті, визначення в якості універсального шляху трансформації суспільства «культурної революції» [19, 58 ].

Отже, теоретики нових лівих відіграли надзвичайно вагому роль у формуванні основних ідейно-філософських уявлень студентських радикалів. Акумулювавши протестні настрої молоді та поширивши у студентському середовищі ліворадикальних ідей, «нові ліві» суттєво сприяли процесу вироблення ідеології молодіжного руху 60-х рр.

.3 Занепад старих і поява нових молодіжних рухів в 90-их роках ХХ ст. в країнах Західної Європи

Мало змінилася ситуація щодо підходів визначення понять «молодь», «молодіжний рух» і в 70-90-х роках XX ст. Ще раз наголосимо, що впродовж XX ст. молодь розглядалася як об'єкт впливу, відновлення не лише трудових ресурсів, поколінь, а й заздалегідь запропонованих ідей громадянської позиції у десятків тисяч юнаків і дівчат.

Так, молодь не може бути завжди орієнтована лише на «виконання загальнодержавних справ, пов'язаних з вирішенням планових завдань». Вона повинна розв'язувати і свої молодіжні проблеми, які виступають органічною складовою усіх соціальних завдань суспільства.

Друга половина 60 - початок 70-х рр. були відмічені новим підйомом демократичного молодіжного і студентського руху в більшості капіталістичних країн; у 1968 молодіжних виступів охопили 50 країн капіталістичного світу, в 1971 - 70 країн. Посилення суспільної активності молоді пов'язане з особливо жорстокою експлуатацією і дискримінацією (зокрема, в оплаті праці), якою вона піддається в капіталістичних країнах, з труднощами в здобутті професійної підготовки, масовим безробіттям, утиском в політичних правах. Одна з причин зростаючого значення виступів молоді в суспільному житті криється в абсолютному і відносному зростанні чисельності молоді і її ролі в суспільному виробництві (хлопці і дівчата складають третину і більш самодіяльного населення своїх країн). Різко зросло число студентів в розвинених капіталістичних країнах (за 10 років з 1960 в 2-3 рази: у США - до 7,5 млн. чіл., у Франції перевищило 600 тис. і т.д.), що пов'язане не лише із загальним зростанням чисельності молоді, але перш за все з розвитком науково-технічної революції. В результаті вступу у вищі учбові заклади ширших верств населення відбувається відносна демократизація соціального складу студентства, перш за все за рахунок середніх міських шарів, дрібної буржуазії, інтелігенції, чиновництва, а також частково і за рахунок робітників. Студентство, яке перестає бути частиною соціальної еліти, забезпеченої після завершення навчання високооплачуваною роботою, виступає проти класової, антидемократичної системи освіти, що склалася, проти перетворення університетів на придаток військово-промислового комплексу, прагне до активної участі в суспільному і політичному житті [28, 524].

Передова молодь капіталістичних країн все активніше бореться проти всевладдя монополій, за розширення демократичних прав, за поліпшення соціально-економічного положення трудящих. Бурхливі виступи студентства і молоді охопили в 1968-69 цитаделей капіталістичного світу. У Франції вони з'явилися одним з важливих чинників підйому масового руху в травні - червні 1968, всупереч авантюристським акціям деяких «ліво»-екстремістських ватажків. Студентські виступи розвернулися в Західному Берліні і ФРН (Федеральна Республіка Німеччини), в Італії, Іспанії. Величезний розмах придбав рух проти американської агресії у В'єтнамі в США, де сотні тисяч американських хлопців і дівчат брали участь в антивоєнних виступах [36, 512].

Молодіжний рух у всіх своїх аспектах відображає політичну боротьбу, що відбувається в світі. Деякі, вельми нечисленні прошарки молоді входять в украй праві, ультрареакційні організації фашистського типу (у ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) - Молоді націонал-демократи і Націонал-демократичний союз студентів; у Італії - заснована в 1949 молодіжне угрупування студентів і трудящих, така, що входить в неофашистську партію Італійський соціальний рух - Національні праві сили).

Безпрецедентні по розмаху виступи студентської молоді в кінці 60-х рр. виявили величезне зростання її політичної активності і політичного радикалізму, зростаюче усвідомлення студентами взаємозв'язку системи вищої освіти з пануючими суспільними стосунками; в той же час боротьба студентів в ці роки відобразила і слабкості, властиві деяким загонам становлення студентського руху, що знаходиться в періоді: політична недосвідченість, межі дрібнобуржуазної революційності, схильність частини студентів до оцінки окремих напрямів або лідерів руху не по суті їх діяльності, а по більш менш яскравій формі їх виступів, невміння деяких студентських активістів вести тривалу буденну революційну роботу і ін. Цю політичну незрілість частини студентської молоді використовують «революціонери фрази» троцькістського, маоістського, анархістського поглядів, прагнучи охопити молодь своїм впливом. З іншого боку, на підтримку молоді розраховують буржуазні і дрібнобуржуазні філософи і соціологи (Р. Маркузе, Д. і М. Раунтрі і ін.), які, стверджуючи, що робочий клас втрачає нібито свою революційність, лестять молоді, оголошуючи її вирішальною революційною силою, авангардом мас трудящих. Комуністичні і робочі партії виступають проти ворожих справжнім інтересам молоді елементів, що штовхають її на безвідповідальні дії, що мають, як правило, трагічні наслідки. Вони постійно вказують на те, що зв'язок Молодіжного руху з організованою боротьбою робітників - найважливіша умова його успішного розвитку [9, 340].

Підйом молодіжного руху сприяв поглибленню політичної диференціації, послабленню впливів відверто консервативних і правих сил серед молоді, сприяв відомому зрушенню вліво в настроях рядових членів і в офіційних позиціях різних буржуазно-ліберальних і християнських молодіжних організацій (Німецькі молоді демократи ФРН(Федеральна Республіка Німеччини), заснована в 1947, Національна ліга молодих лібералів Великобританії, заснована в 1902; національні союзи студентів Великобританії, Швеції, Данії; Національна студентська асоціація США заснована в 1947; Молодіжний рух Християнсько-демократичної партії Італії, засновано в 1943;; європейські об'єднання робочої католицької молоді і ін.).

Посилилися антиімперіалістичні, антикапіталістичні тенденції в середовищі соціалістичної молоді і її впливових організацій (у Великобританії - Молоді соціалісти Лейбористської партії, заснована в 1965; у ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) - Молоді соціалісти, заснована в 1920, і «Соколи», заснована в 1904; Італійська федерація соціалістичної молоді, заснована в 1966, і ін.) [56, 168].

В кінці 60 - початку 70-х рр. у ряді країн відбувалося зміцнення і розширення впливу комуністичних союзів молоді і інших демократичних молодіжних організацій. Були створені нові марксистські організації молоді (наприклад, в США в 1969 - Союз молодих робітників за звільнення; у ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) в 1968 - Соціалістична німецька робоча молодь і в 1969 - Асоціація марксистських студентів - спартак, в 1970 - Комуністичний союз молоді Канади, Комуністична молодь Австрії), які розвернули активну роботу. Прогресивна молодь підтримує їх програмні документи і практичну діяльність (наприклад, у Франції молодь підтримала рух «Молодь звинувачує капіталізм», розгорнуте Рухом комуністичної молоді Франції, а також висунуту компартією програму демократизації освіти; у ФРН(Федеральна Республіка Німеччини) - «Суди над монополіями», що проводяться за ініціативою Соціалістичної німецької робочої молоді; у Великобританії - боротьбу за безкоштовну професійну підготовку молодих робітників, почату Комуністичним союзом молоді, в Італії - дії Італійської федерації комуністичної молоді в захист прав учнів і підмайстрів і ін.). «Комуністи, - наголошується в підсумковому документі міжнародної Наради комуністичних і робочих партій 1969, - високо цінують підйом молодіжного руху і активно в нім беруть участь. Вони поширюють в його рядах ідеї наукового соціалізму, роз'яснюють небезпеку різного роду псевдореволюційних ідей, які можуть вплинути на молодь, прагнуть допомогти їй знайти правильну дорогу в боротьбі проти імперіалізму, в захист його інтересів. Лише тісний зв'язок з робочим рухом і його комуністичним авангардом може відкрити перед молоддю дійсно революційну перспективу» [6, 309].

Тенденція, що Позначилася на початку 70-х рр., до розрядки напруженості між державами з різними соціально-економічними системами створює сприятливі можливості для взаємодії різних політичних сил в молодіжному русі. За встановлення робочих контактів з молодіжними організаціями комуністичної орієнтації виступили багато організацій. Налагоджується співпраця між ВФДМ(Всесвітня федерація демократичної молоді) і Міжнародним союзом молодих християнських демократів, МСМС, СЕНКМ, Всесвітньою федерацією ліберальної і радикальної молоді і ін. МСС проводить спільні заходи з ВФСХ і Міжнародним студентським рухом за Об'єднані нації (ІСМУН; самостійна організація з 1954). Планується розширення контактів між молодими соціалістами, демо-християнами, лібералами і молоддю Радянського Союзу і інших соціалістичних країн [56, 85].

Прикладом позитивної співпраці молоді різних політичних і ідеологічних напрямів є молодіжні конференції з проблем європейської безпеки і співпраці (Хельсінкі - серпень 1970, Мюнхен - грудень 1970, Флоренція - грудень 1971, Хельсінкі - серпень 1972), Всесвітня зустріч молоді і студентів «За перемогу в'єтнамського народу - свободу, незалежність і світ» (Хельсінкі, 1969), Всесвітня зустріч молоді (Москва, 1972) трудящого і ін. Багато молодіжних організацій активно брали участь в Асамблеї суспільних сил за безпеку і співпрацю в Європі, що проходила в Брюсселі в червні 1972 у Всесвітньому конгресі миролюбних сил в Москві (жовтень 1973) [66, 232].

Молодіжні і студентські організації різних напрямів неодноразово збиралися для обговорення проблем, що хвилюють молодь світу: припинення агресії США в Індокитаї, ліквідація наслідків ізраїльської агресії проти арабських держав, підтримка визвольної боротьби патріотів Анголи, Мозамбіку, держави Гвінея-Бісау, Півдні Африки, солідарність з демократичними силами Греції, Іспанії, Португалії, соціально-економічне положення молоді і студентів, 8-я Асамблея ВФДМ(Всесвітня федерація демократичної молоді) (Будапешт, жовтень - листопад 1970) схвалила ініціативу ВЛКСМ про проведення усесвітньої кампанії під девізом «Юність викриває імперіалізм», в рамках якої хлопці і дівчата в різних формах надали допомогу молоді країн, що борються за досягнення і зміцнення національної незалежності, виступили в захист молодих демократів, що піддаються переслідуванням. Широке коло питань обговорювалося в ході 10-го Всесвітнього фестивалю молоді і студентів (Берлін, 28 липня - 5 серпня 1973), в якому брало участь 25 тис. хлопців і дівчат з 140 країн.

Посилення прогресивних тенденцій, прагнення до контактів і співпраці молоді різних політичних напрямів, виступаючої проти реакції і імперіалістичної агресії, - відмінна риса всесвітнього молодіжного руху кінця 60 - початку 70-х рр.

Неформальний молодіжний рух - система молодіжних субкультур і широкої неорганізованої молодіжної активності в їх взаємозв'язку між собою та суспільством. Це своєрідна «молодіжна субкультура», яка охоплює різноманітні напрями та вияви активності молоді.

Субкультурні атрибути, ритуали як стійкі зразки поведінки, а також цінності відрізняються від цінностей панівної культури, хоча і пов'язані з ними. Молодіжні субкультури є наслідком свідомого пошуку нової ідентичності, вибудовування нового стилю. Джерелом їх є романтизовані та ідеалізовані образи іншої цивілізації, культури («культурні міфи», «культурні утопії»). «Культурні міфи» українських молодіжних субкультур в основному запозичені із Заходу. Їх носії будували свій «Захід» відповідно до власних уявлень про західну культуру та систему цінностей, перебуваючи при цьому в середовищі національних культурних традицій. Завдяки цьому відбувалося поєднання західних впливів, інноваційних елементів, національних традицій, особливостей, ментальності та рудиментів пострадянського культурного середовища [2, 24].

Виникнення молодіжних субкультур зумовлене соціальними, політичними, психологічними та духовними чинниками, найголовніший з яких - неадекватність суспільного буття потребам молоді, духовна самотність.

За особливостями діяльності, внутрішніми цінностями, впливом на молодіжне середовище виділяють такі типи молодіжних субкультур:

Хіппі заявили про себе на зламі 60-70 pp. XX ст., в Україні - у 1972 р. Цю групу складають прихильники музичного стилю панк-рок. Виділяються довгим волоссям (своєрідний виклик «соціальному сприйняттю»), «фенічками» (англ. thing - саморобні прикраси, плетені з бісеру браслети), одягом, романтикою автостопу, участю в тусовках, можливістю втекти від реалій життя (сім'ї, школи). У середовищі хіппі сформувалися різноманітні новітні молодіжні субкультури [76, 139].

Романтико-ескейпістські (англ. escape - втекти, уникнути, позбавитися) субкультури. Відрізняються орієнтацією на створення паралельного світу, витворення власного «міфу», вибудованого на основі певних творів (переважно «фентезі») чи запозичених світоглядних концепцій інших культур. Серед них виділяють ігрові молодіжні культури. Рольова гра (roleplaying) наближена до імпровізованої театральної вистави. Є втіленням постулату контркультури про ідею «театру» як єдності акторів та глядачів. «Глядач стає актором та автором одночасно» - ідеал контркультурного мистецтва. До ігрових субкультур належать: індіаністи - шанувальники традицій певної етнічної культури. Популярним для них є звернення до практики релігійних культів, описаних у творах авторів «фентезі» або притаманних індійцям США, чи до синтетичних, новітніх культів, розроблених на основі певних світоглядних концепцій; толкієністи - шанувальники конкретного автора Д. Толкієна (англійського автора «фентезі») і середньовічної холодної зброї. Живуть у вигаданому світі та наслідують своїх казкових героїв, тим самим «виходячи» за межі суспільства; уніформісти - шанувальники певної історичної події [76, 142].

Музичні молодіжні субкультури виникли навколо нових музичних стилів «peп», «рейв», «брейк». Переважно складаються з підлітків, яких об'єднують спільні музичні пристрасті, безтурботне ставлення до життя, намагання жити одним днем. Їх світоглядні цінності вульгаризовані, пристосовані до розуміння пересічних міських підлітків. Зовнішні ознаки приналежності до угруповань різняться відповідно до місця проживання. Одягаються вони за останньою «тусовочною» модою. Серед провідних бажань - відчуття ейфорії ритму, танцю, клубної атмосфери. Уподобання нестійкі, залежать від популярності певних напрямів музики, спортивних команд. Так, відійшли в минуле перші брейкери, поступово відходять трешери (прихильники музичних стилів треш-хеві-метал та дзе-хеві-метал, з відвертою асоціальною поведінкою, тяжінням до сатанізму, вандалізму, навіть людських жертвоприношень), бітломани (прихильники музики бітлз), поділилися металісти (прихильники західних груп важкого металевого року (хеві метал), вітчизняних «Чорна кава», «Арія», «Майстер» та ін.). На піднесенні перебувають репери, рейвери, нові брейкери [80, 302].

Як музичний напрям peп виник в середині 80-х, будучи музикою «чорних кварталів» міст США, реггі та суміші різних напрямів. Його називали - «що бачу, про те і співаю». В Україні поширився в 90-х pp. Репери - прихильники музичного стилю «peп», танцстилю хіп-хоп, сучасної негритянської культури. Характерна підвищена корпоративність та психологічна потреба в спілкуванні з однолітками. Найвище цінують індивідуальність. Класичний вигляд репера: штани «дизелі» та дуті (пухові) короткі куртки, всі речі на кілька розмірів більші. Мають власні тусовки (в клубах), внутрішньогрупові правила (знання біля 40 peп-груп та вміння розпізнавати їх за мелодіями). Переважно складаються з підлітків від 12 до 18 років [79, 12].

Рейвери. Як музичний напрям, рейв виник в середині 80-х років. Це симбіоз чиказького «хауса» та детройтського «техно». В Україну потрапив у середині 90-х pp. Рейв («кислотна тусовка») - музика диск-жокеїв. Ритміка її нагадує ритуальні племінні танці, які приводили до стану трансу. Тому на тусовках рейверів переважає атмосфера «небуденності», «ейфоричного трансу», що межує з містичними відчуттями. Зовнішня атрибутика відрізняється синтетичністю та яскравістю кольорів одягу, наявністю різних додаткових речей («пірсинг» - проколювання різних частин тіла сережками). Рейв - середовище, де «кожен чує лише те, що хоче почути, і говорить те, що хочуть почути від нього інші». Учасники рейв-клубів схильні до вживання напівтяжких наркотиків, слабоалкогольних напоїв [63, 45].

Брейкери - об'єднані на основі спільного інтересу до танців типу брейк. Мета - пропаганда брейк-танцю і виконання його великими групами. Зовнішній атрибут - вузькі темні окуляри. Новітній брейк-данс відродився на базі спід-репу та швидкісної музики, увібравши деякі особливості брейк-дансу 80-х (стиль «я робот»). Проте перевага надається «нижньому брейку», який включає елементи акробатики та спортивного танцю. Збираються на тусовках (разом з реперами), щоденних тренуваннях, займаються спортом, не палять [22, 222].

Епатажно-протестним субкультурам початок поклали панки (пропагандисти ідеї «шок-протесту»). Виділяються одягом і зачісками. Мета - самоствердження серед однолітків через заперечення загальноприйнятих норм поведінки. Негативно ставляться до праці, вживають наркотики, алкоголь. Захоплюються рок-ансамблями. На сьогодні відкинули агресію і увібрали в себе традиції та ідеї різних субкультур (насамперед хіппі). Окремо від них є байкери (віддають перевагу романтизації подорожей та вираженню своєї індивідуальності в зовнішньому вигляді, володінні мотоциклом) [18, 272].

У самому кінці 70-х панк-хвиля в Англії стала затихати, панк, як стиль, став видозмінюватися, що викликало зміни і в аудиторії. Тоді й виник пост-панк, спочатку декадентське музична течія, яка не ставило перед собою жодних завдань і цілей, просто частина панк-груп змінила своє звучання на більш депресивний та імідж <#"justify">Висновки

Підводячи підсумки дослідження, яке присвячене такому соціокультурному феномену, як молодіжні рухи, варто зазначити наступне:

Аналіз відомих підходів і розробок в осмисленні поняття молодіжного руху як такого, оцінок змісту, специфіки і культурної значимості окремих його проявів показав, що, «молодіжний рух» як категорія наукового аналізу має достатньо широкі рамки співвідношення (наприклад, як ціле по відношенню до частини, як загальне по відношенню до окремого і єдиного і т.п.) і охоплює собою не лише «молодіжні групи», «молодіжні організації», «молодіжні обєднання», але також багато інших елементів (наприклад, такі, як «молодіжна політика»). Таким чином, молодіжний рух - це і сукупність обєктивних та субєктивних процесів розвитку молоді, спосіб реалізації соціальної активності молоді, прояв її соціальної обєктності, і сукупність масових чи групових молодіжних діянь, направлених на реалізацію своїх (як правило, що виходять за рамки офіційних культурних установок) інтересів. Приймаючи ці визначення в якості основотворчих, суттєвих характеристик молодіжних рухів, ми можемо досить обєктивно визнати інноваційний, в якомусь сенсі культуротворчий потенціал цього феномену (особливо це стосується інституту національного розвитку деяких його організаційних форм).

Якщо розглядати молодіжні рухи як контркультурні явища (а саме так оцінюють прояв молодіжних рухів багато зарубіжних і вітчизняних дослідників), то саме в них безпосередньо і реалізуються соціально-культурні установки молоді. Необхідно відзначити, що в сучасній культурології (як, втім, і в інших гуманітарних наукових областях) поняття контркультури використовується як для позначення соціально-культурних установок, що протистоять фундаментальним принципам, які панують у конкретній культурі, так і щодо молодіжних (як правило, західних ) рухів другої половини XX століття, що відбили критичне ставлення молодого покоління до сучасної культури і відкидання її як «культури батьків». Примітно, що в цьому питанні дослідниками нерідко ототожнюються поняття «контркультурного молодіжного руху» і «молодіжної субкультури». Здається, що поняття ці необхідно строго розмежувати. Слід розглядати контркультурні молодіжні рухи як неминучий наслідок соціального конфлікту, як відкрите протистояння поколінь. Молодіжні контркультурні рухи - є соціально обумовленим феноменом, оскільки, з одного боку, вони культивують протест проти суспільства дорослих, його цінностей і авторитетів, але, з іншого боку, саме вони покликані сприяти адаптації молоді до того ж суспільства.

Молодіжна субкультура - частіше нейтральна по відношенню до загальної моделі культури, в рамках якої вона виникла і існує. Молодіжна субкультура виступає як певне значуще середовище, створює певну картину світу і передається шляхом соціалізації в ній нових членів. Область значень цього середовища, її традиції, норми і цінності спрямовані на задоволення визначених потреб. Перш за все, потреб, які не мають можливості бути задоволеними в рамках загальної культури. Молодіжна субкультура - це, по суті, найбільш компромісний спосіб сублімації асоціальних і несоціальних імпульсів, соціокультурно не схваленої поведінки. Молодіжні субкультури виникають як би в «порожнечах» існуючої культури, вбираючи в себе елементи «залишені за бортом» культурою суспільства. Вихідними мотивами виникнення субкультурних молодіжних утворень найчастіше виступають гостра потреба молоді у соціальному прийнятті, пошуки себе, свого місця у світі, потреба в самореалізації, самовираженні. Молодіжна субкультура як область культурної творчості, надає більш широкий спектр можливостей, оскільки дозволяє молодій людині якось проявити себе, реалізувати здібності, не затребувані соціумом. Інакше кажучи, феномен молодіжних субкультур (а, відповідно, і різні їх моделі) зумовлений необхідністю задоволення цілого ряду дуже важливих потреб молодого покоління (відзначимо, що природа цих потреб, головним чином, пов'язана з соціалізацією, соціальною адаптацією молоді). Будь-яка молодіжна субкультура в якійсь мірі служить задоволенню цих потреб, при цьому механізми задоволення потреб у різних субкультурах - різні. Нормативно-ціннісне середовище субкультури випливає з потреб, що задовольняються і відображає їх характер, вона, власне, покликана забезпечити задоволення цих потреб. На їх основі формується власне культурна форма, що включає символіку, визначені норми поведінки, субкультурну структуру та ієрархію.

Молодіжна субкультура приймає контркультурний статус, коли спільнота «знедолених», «інших» молодих людей виступає з відкритим протестом, не бажаючи вписуватися у встановлені основною культурою нормативні рамки і стереотипи поведінки. Субкультура ж як спільнота покликана соціалізувати тих хто «випав» з суспільства. Молодіжна субкультура являє собою самоорганізоване співтовариство. Процеси самоорганізації здійснюються через символіку молодіжної субкультури, що фіксує відторгнення, яка відображатиме норми і цінності, яка керує поведінкою індивіда, що формує структуру субкультурного середовища.

Субкультури всередині молодіжної культури відрізняються, в основному, системами цінностей і стилем одягу, стилем життя, манерами, сленгом, статусними характеристиками, стартовим культурним капіталом. Диференціація молодіжних субкультур ґрунтується на різних системах цінностей і стилях життя. Стиль в загальних рисах характеризується кодом поведінки, стилем думки, символікою одягу і артефактів, і сленгом, і визначається світоглядними установками, морально-емоційним настроєм його носіїв. Так можна відзначити ряд західних моделей різних молодіжних рухів: теди, моди, рокери, бітники, хіпі, панки, растамани.

Джерелом конструювання «культурних міфів» в вітчизняних молодіжних субкультурах були, природно, західні зразки. Вітчизняні молодіжні субкультури, починаючи зі стиляг, конструювали «свій Захід» відповідно до уявлень і традицій вітчизняної культури, будучи складним переплетінням інноваційних елементів з елементами «своєї» і «чужої» культурних традицій.

Молодіжний рух другої половини 60-х рр. породив гостру політичну кризу в багатьох високорозвинутих державах, правлячі еліти яких змушені були негайно переглядати свою політику, особливо щодо ставлення до молоді.

«Бунт молодих» не лише був своєрідним індикатором непопулярності зовнішньої та внутрішньої політики урядів Західної Європи і США. Він став одночасно результатом і проявом глибокої кризи основних соціальних (світоглядних, культурних, освітньо-виховних тощо) цінностей західного суспільства. В основі цієї кризи лежали історично зумовлені переходом до постіндустріальної цивілізації протиріччя між суспільним буттям і суспільною свідомістю.

Надзвичайно високі темпи розвитку економіки у післявоєнний час, вагомі досягнення у галузях науки й техніки, початок процесів глобалізації протягом відносно короткого періоду радикально змінили соціальні відносини. Особливо відчутним змінам було піддано статус інтелігенції з середніх та, частково, вищих класів. Самоусвідомлення молодими інтелектуалами - вихідцями з таких родин себе як частини суспільної еліти перестало відповідати реальній вазі гуманітарної інтелігенції у суспільстві та її співвідношенню з роллю «технократів». На новому етапі розвитку капіталізму традиційні ліберальні та гуманістичні цінності, привиті молодим людям їх батьками, виявились непотрібними в умовах перемоги філософії прагматизму. Очевидна вбогість домінуючої в суспільстві масової культури, побудованої на офіційній «ідеології зростання», породила духовну порожнечу, заповнену невдовзі на молодіжному рівні появою різноманітних субкультур, обєднаних між собою рішучим неприйняттям «культури батьків». Наслідком стало загострення «конфлікту поколінь», що найбільше впадало в око сучасникам, затьмаривши собою багато інших аспектів проблеми. Рішучість молодих людей, притаманна їм висока чутливість, збуджуваність, емоційність та схильність до прямої дії сприяли тому, що в деяких молодіжних субкультурах протест з часом почав набувати виразно антисуспільного характеру.

У цих умовах родинне виховання, так само як і система вищої освіти країн Заходу виявились неготовими допомогти молоді адаптуватися до нових соціальних ролей. Вони були неспроможні сформувати в підростаючому поколінні готовність взяти на себе відповідальність за своє майбутнє в принципово нових історичних умовах, консервували інфантилізм у ставленні до реального життя. Метою, зміст та спосіб організації навчально-виховного процесу не відповідали більше потребам суспільства і потребували суттєвих змін.

В основі молодіжного протесту 60-90-х рр. парадоксальним чином лежали не матеріальні фактори, повязані з погіршенням життєвого рівня його учасників (адже такого погіршення не спостерігалося), а субєктивно-психологічні. Останні були сконцентровані навколо страху перед власним майбутнім, тобто побоювання молодих людей з привілейованих верств населення втратити свою суспільну вагу, а, разом із нею, і набутий попередніми поколіннями комфорт існування. Цей страх, притаманний для цілої молодіжної генерації, ліг в основу своєрідного психічного комплексу: небажання і невміння «золотої молоді» самотужки віднайти своє особисте місце у житті, поєднане з боязню погіршення вже здобутого батьками стандарту споживання, викликало певне відчуття провини перед тими, хто жив гірше за них (населенням «третього світу», мешканцями бідних кварталів, неграми на півдні США, робітниками тощо). Таким чином, протиріччя між намаганням знищити «суспільство споживання», з одного боку, та небажанням позбутися його основних здобутків у власному житті, з іншого, являло собою одну з головних особливостей молодіжного руху другої половини 60-х рр. ХХ ст., зумовивши характер його проявів.

-ті рр. ХХ ст. стали періодом, коли надзвичайно зріс вплив подій міжнародного життя на визначення характеру внутрішньополітичних процесів, що також можна вважати одним з безпосередніх наслідків початку глобалізації світу.

Радикалізація настроїв молоді країн Заходу значної мірою відбувалася під впливом чинників міжнародного характеру, таких як війна США в Індокитаї, національновизвольний рух у державах «третього світу», насамперед у країнах Латинської Америки, китайська «культурна революція» тощо. Вагому роль у піднесенні молодіжного руху відіграли також локальні події та обставини внутрішнього розвитку окремих держав (рух негрів США за свої права, загибель президента Сполучених Штатів Дж. Кеннеді, зміцнення авторитарних тенденцій влади президента де Голля у Франції).

Центрами розгортання молодіжного протесту ставали насамперед вищі навчальні заклади та студмістечка («кампуси»). Концентрація там значних мас незадоволеної молоді сприяла взаємним контактам, а значить, виробленню спільної точки зору на суспільні проблеми та створенню різних організацій. Основною рушійною силою молодіжного руху 60-90-х рр. стало студентство. Найактивнішими були студенти гуманітарних факультетів (соціологи, юристи, філософи), переважно вихідці з заможних прошарків населення. Саме вони були найбільш незадоволені зміною свого соціального статусу, не могли змиритися з тим, що дипломи про здобуття вищої освіти вже не гарантували їм у майбутньому престижних посад.

Однією з найхарактерніших особливостей молодіжної свідомості та культури було однакове неприйняття цінностей як постіндустріального Заходу, так і «розвинутого соціалізму» СРСР та країн Центрально-Східної Європи. Це означало, що радикальна молодь 60-х рр. вважала біполярну модель світу, побудовану на дихотомії «капіталізм - радянський соціалізм» позбавленою реальної альтернативи.

На культурно-побутовому рівні альтернатива домінуючим у суспільстві цінностям була втілена у молодіжній контркультурі, яка являла собою складне, суперечливе явище у духовній сфері Західної Європи та США. Контркультура акумулювала функціонуючі у молодіжному середовищі етичні норми, естетичні смаки, вербально-комунікативні стандарти, елементи своєрідної міфології з власним культом героїв та антигероїв, моду та правила поведінки тощо. Контркультура об'єднала навколо тотального неприйняття «суспільства батьків», що набуло ледь не есхатологічного характеру, більшість існуючих у 60-х рр. молодіжних субкультур, ставши водночас симптомом протесту, його проявом та «живильним середовищем», у якому цей протест розвивався. Саме у межах контркультури були інтегровані основні напрямки та форми молодіжного руху другої половини 60-х рр. в країнах Заходу.

Молодіжний протест протягом 60-90-х рр. пройшов значну еволюцію, яка позначилась на його визначальних цілях та засобах їх досягнення. При цьому молодіжний рух у США та Західній Європі мали дві головні відмінності, зумовлені національними традиціями масових рухів.

На закінчення хотілося б відзначити, що феномен молодіжних рухів - широка проблема, що вимагає всебічного, міждисциплінарного підходу, вивчення на різних рівнях.

Список використаної літератури

1.Берроуз У.Д. Исповедь неисправимого наркомана // У. Д. Берроуз ; ООО Издательство АСТ «Ермак». - М. : Из-во «Ермак», 2004. - 7-198 с.

2.Гончаренко Н.В. По дорогам западного мира // Н. В. Гончаренко; - «Наукова думка». - К. : Вид-во «Наукова думка», 1969. - 534 с.

3.Дойл К. Месяц революции // К. Дойл; «Рабочая демократия». - М. : Из-во «Рабочая демократия», 1993. - 104 с.

4.Інтервю з Даніелем Кон-Бендітом: З 1968 у 1998 // «Ї»: Незалежний культурологічний часопис. - 2002. - № 5. - С. 26-36.

.Интервью с Уильямом Берроузом // «Ї»: Незалежний культурологічний часопис. - 2002. - № 11. - С. 45-49.

.Лири Т. Психоделический опыт / Лири Т., Метцнер Р., Олперт Р. - М. : Наука, 1989. - 349 с.

.Лири Т. Семь языков Бога / Т. Лири; «Наука» - М. : Из-во «Наука», 1989. - 672 с.

.Маркузе Г. Одномерный человек. Исследование идеологии Развитого Индустриального общества // Г. Маркузе; «REFL - book» - М. : Из-во «REFL - book», 1994. - 340 c.

.Мерль Р. За стеклом // Р. Мерль; «Прогресс» - М. : Из-во «Прогресс», 1972. - 366 с.

10.«Преданная революция» сегодня. Приложение к книге Льва Троцкого «Преданная революция»; «Fortress Books» - М. : Из-во «Fortress Books», 1990. - 64 с.

.Спок Б. Ребенок и уход за ним: Пер. с англ. // Б. Спок; «Грампус Эйт» - Харьков : Из-во «Грампус Эйт», 1997. - 447 с.

.Троцкий Л.Д. Коммунистический Интернационал после Ленина (Великий организатор поражений) // Л.Д. Троцкий; «Принтима» - М. : Из-во «Принтима», 1993. - 312 с.

.Троцкий Л.Д. Новый курс // Л.Д. Троцкий; «Политиздат» - М. : Из-во «Политиздат», 1990. - 164-204 с.

14.Троцкий Л.Д. Преданная революция // Л.Д. Троцкий; «НИИ культуры» - М. : Из-во «НИИ культуры», 1991. - 256 с.

.Троцкий Л.Д. Сталинская школа фальсификаций: Поправки и дополнения к литературе эпигонов // Л. Д. Троцкий; «Наука» - М. : Из-во «Наука», 1990. - 336 с.

.Троцкий Л.Д. Что же такое перманентная революция? (Основные положения) // Л.Д. Троцкий; «Политиздат» - М. : Из-во «Политиздат», 1990. - 284-289 с.

.Фромм Э. Бегство от свободы // Э. Фромм; «Прогресс» - М. : Из-во «Прогресс», 1990. - 272 с.

.Балагушкин Е.Г. Влияние неофрейдизма и теорий сексуальной революции на нравственное сознание молодежи Запада // Е. Г. Балагушкин; «Принтима» - М. : Из-во «Принтима», 1979. - 189-245 с.

.Баталов Э.Я. Философия бунта // Э.Я. Баталов; «Политиздат» - М. : Из-во «Политиздат», 1973. - 222 с.

.Большаков В.В. Бунт в тупике? Очерки с идеологического фронта // В.В. Большаков; «Молодая гвардия» - М. : Из-во «Молодая гвардия», 1973. - 365 с.

.Брычков А.Р. Молодая Америка // А.Р. Брычков; «Политиздат» - М. : Из-во «Политиздат», 1988. - 433 с.

.Быков В. В поисках будущего: Политическая эволюция молодого поколения США (50-80-е годы) // В. Быков; «Политиздат» - М. : Из-во «Политиздат», 1990. - 78 с.

.Воробьев Л.В. Критика эстетической концепции Герберта Маркузе и «новые левые» // Л.В. Воробьев; «Политиздат» - М. : Из-во «Политиздат», 1971. - 110-117 с.

.Грачев А.С. Поражение или урок?: Об опыте и последствиях молодежных и студенческих выступлений 60-70-х гг. на Западе // А.С. Грачев; «Молодая гвардия» - М. : Из-во «Молодая гвардия», 1977. - 696 с.

.Гротович В. Паризький травень: Новий вимір насильства в політиці / В. Гротович // «Ї»: Незалежний культурологічний часопис. - 2002. - № 24 - С. 49-58.

.Давыдов Ю.Н. Контркультура и кризис социализации молодежи // Ю. Н. Давыдов; «Молодая гвардия» - М. : Из-во «Молодая гвардия», 1979. - 245-287 с.

.Давыдов Ю.Н. Социология контркультуры. Критический анализ. (Инфантилизм как тип мировосприятия и социальная болезнь) / Давыдов Ю.Н., Роднянская И.Б. - М. : Наука, 1980. - 263 с.

.Еремин Ю.В. Пролетарская революционность и мелкобуржуазное бунтарство // Ю.В. Еремин; «Знание» - М. : Из-во «Знание», 1975. - 64 с.

.Ермолаев А.А. Критика некоторых американских мелкобуржуазных теорий о коммунистического воспитания трудящихся // А. А. Ермолаев; «Знание» - М. : Из-во «Знание», 1972. - 163 с.

.Загродзка Д. Йошка Фішер / Д. Загродзка // «Ї»: Незалежний культурологічний часопис. - 2002. - № 24. - С. 37-56.

.Зєльке К. Покоління / К. Зельке // «Ї»: Незалежний культурологічний часопис. - 2002. - № 24. - С. 6-12.

.Зиновьев А.А. Запад. // А.А. Зиновьев; «Эксмо» - М. : Издательство «Эксмо», 2003. - 512 с.

.История Китая: Учебник / Под редакцией А.В. Меликсетова. - М.: Издательство МГУ, Издательство «Высшая школа», 2002. - 736 с.

.История США: в четырех томах. Том четвертый (1945-1980). - Глава седьмая // Тёмная сторона Америки. Независимый информационный ресурс. - 723 с.

.Керви А. Молодежные Субкультуры США и Великобритании с конца 40-х // А. Керви; «Политиздат» - М. : Из-во «Политиздат», 1994. - 652 с.

.Кле М. Психология подростка. Психо-сексуальное развитие // М. Кле; «Педагогика» - М. : Из-во «Педагогика», 1991. - 234 с.

.Константинов А. Радикальний гуманизм Эриха Фромма // А. Константинов; «Политиздат» - М. : Из-во «Политиздат», 1994. - 249 с.

.Косолапов Р. И. Идейная борьба за молодое поколение (К критике антипролетарских «левацких» концепций места и роли молодежи в современном обществе) / Косолапов Р.И., Печенев В.А. - М. : Знание, 1971. - 64 с.

.Котц Д. США: 30 лет массовому антивоенному движению / Д. Котц // Альтернативы. - 1998. - № 4. - С. 33-38.

.Колмаков М. Н. Краткий педагогический словарь пропагандиста / М.Н. Колмакова; «Политическая литература» - М. : Из-во «Политическая литература», 1984. - 630 с.

.Краткий словарь иностранных слов / Под ред. И.В. Лехина и проф. Ф.Н. Петрова. - Первое стереотипное издание. - М.: Государственное издательство иностранных и национальных словарей, 1952. - 644 с.

.Круглашов А.М. Політична доктрина Бакуніна / А.М. Круглашов // Трибуна. - 1990. - № 11. - С.33-34.

.Ломейко В. Левее истины. Рецидив детской болезни «левачества» в студенческом движении Запада // В. Ломейко; «Молодая Гвардия» - М. : Из-во «Молодая гвардия», 1970. - 110 с.

.Маркова Н.Е. Сексуальная революция. Культуринтервенция // Н.Е. Маркова; «Молодая Гвардия» - М. : Из-во «Молодая гвардия», 1970. - 743 с.

.Мяло К.Г. Под знаменем бунта: Очерки по истории и психологии молодежного протеста 1950 - 70-х гг // К. Г. Мяло; «Молодая гвардия» - М. : Из-во «Молодая гвардия», 1985. - 287 с.

.Мяло К.Г. Социальная динамика майского движения / К. Г. Мяло // Вопросы философии. - 1969. - № 6. - С.47-59.

.Мяло К.Г. Идеология «тотальной свободы»: историческая традиция и современные модификации / К.Г. Мяло // Вопросы философии. - 1973. - № 2. - С. 101-114.

.Мяло К.Г. Проблема «третьего мира» в левоэкстремистском сознании / К.Г. Мяло // Вопросы философии. - 1972. - №1. - С. 81-94.

.Новинская М.И. Исторические традиции и леворадикальное сознание (К проблеме формирования идеологии «новых левых» в США) / М. И. Новинская // Вопросы философии. - 1975. - № 5. - С.95-109.

.Новинская М.И. Студенчество США. Социально-психологический очерк // М. И. Новинская; «Наука» - М. : Из-во «Наука», 1977. - 213 с.

.Павловський В.В. Основи ювенології // В. В. Павловський; «Зелена Буковина» - Чернівці: Вид-во «Зелена Буковина», 2005. - 208 с.

.Піча В.М. Політологія: конспект лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України / Піча В. М., Хома Н. М. - К. : «Каравела», 1999. - 168 с.

54.Семків О.І. Політологія // О.І. Семків; «Світ» - Львів : Вид-во «Світ», 1993. - 576 с.

55.Бабкіна О.В. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / Бабкіна О.В., Горбатенько Г.В. - К. : Видавничий центр «Академія», 1998. - 368 с.

.Попков В. Идейно-политические истоки леворадикализма в США / В. Попков // Вибір. - 1998. - № 3-4. - С. 196-207.

.Раков А. И. Критика некоторых буржуазных фальсификаций роли ВЛКСМ в советском обществе // А. И. Раков; «МГУ» - М. : Из-во «МГУ», 1973. - 118 с.

.Решетов П.Н. Молодежь: идеология, политика // П. Н. Решетов; «Молодая гвардия» - М. : «Молодая гвардия», 1973. - 222 с.

.Решетов П.Н. Неприкаянные?.. (К вопросу о «конфликте поколений» в современном капиталистическом мире) // П. Н. Решетов; «Молодая гвардия» - М. : Из-во «Молодая гвардия», 1970. - 79 с.

.Решетов П.Н. Пути и судьбы молодежи Запада. Социологический очерк // П.Н. Решетов; «Знание» - М. : «Знание», 1967. - 45 с.

.Розенталь Э.М. Парадоксы протеста. Очерки о молодежи Запада // Э.М. Розенталь; «АПН» - М. : Из-во «АПН», 1985. - 272 с.

.Салычев С.С. «Новые левые»: С кем и против кого // С. С. Салычев; «Международные отношения» - М. : Из-во «Международные отношения», 1972. - 96 с.

.Семенов А.Л. Левое студенческое движение во Франции (1956-1968 гг.) // А.Л. Семенов; «Наука» - М. : Из-во «Наука», 1975. - 232 с.

.Степанов С. Многоликий бунтарь Тимоти Лири / С. Степанов // Библиотека эзотерических статей. - 1998. - № 3. - С. 56-89.

.США: современная внешнеполитическая мысль. Анализ концепций американской политологии 80-х годов; «Логос» - Одесса : Из-во «Логос», 1992. - 236 с.

.США: Студенты и политика. Американское студенчество в демократической борьбе в 60 - 70 годы; «Наука» - М. : Из-во «Наука», 1974. - 312 с.

.Сыч А.И. О некоторых социально-психологических последствиях первой мировой войны / А.И. Сыч // Вопросы истории. - 2001. - № 11-12. - С. 109-113.

.Тарасов А.Н. Наследие Мао для радикала конца ХХ - начала ХІХ века. Лекция из цикла «Общественная мысль ХХ века: практически ценное для радикала наших дней» // А.Н. Тарасов; «Наука» - М. : Из-во «Наука», 1974. - 392 с.

.Тарасов А.Н. Левые в России: от умеренных экспериментальной социологии / Тарасов А.Н., Черкасов Г.Ю., Шавшукова Т.В. - М. : Наука, 1997. - 232 с.

.Теміров Ю.Т. Теорія і практика лівого радикалізму в студентському русі у Великобританії у другій половині 60-х рр. ХХ ст.: Автореф. дис. … канд. іст. наук. - Запоріжжя, 1993. - 18 с.

.Травина Е. Тимоти Лири: Включись, настройся, улетай / Е. Травина;

.Украинская Советская Энциклопедия. - К.: Главная редакция Украинской Советской Энциклопедии, 1980. - Т. 4.

.Ушакин С.А. Молодежь как субъект деятельности (Попытка обзора методологических подходов) / С.А. Ушакин // Полис. - 1993. - № 2. - С.136-144.

.Философия истории: Антология: Учебное пособие для студентов гуманитарных вузов; «Аспект Пресс» - М. : Из-во «Аспект Пресс», 1995. - 317 с.

.Хевеши М.А. Антикапиталистический бунт «новых левых» / М.А. Хевеши // От абсолюта свободы к романтике равенства (Из истории политической философии. - 1994. - № 4. - С. 322-349.

.Хижняк И.А. Парадоксы рок-музыки: мифы и реальность // И. А. Хижняк; «Молодь» - К. : Вид-во «Молодь», 1989. - 590 с.

.Хойбнер Т. Вызов неприкаянных: Модные волны и молодежные течения - теды, хиппи, панки, рокеры - в западном мире // Т. Хойбнер; «Молодая гвардия» - М. : Из-во «Молодая гвардия», 1990. - 302 с.

.Хоменко О. Парадокс 68-го: бунт молодої Європи проти «ситого суспільства» // О. Хоменко; «Молодь» - К. : Вид-во «Молодь», 1989. - 473 с.