ю на сучасному українському радіо.
Дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури і налічує 80 сторінок.
1. Історія радіоінтерв'ю
.1 Зарубіжній досвід
Переламними у розвитку радіомовлення як засобу масової інформації стали 1922-1923 рр., коли в багатьох країнах світу почалися експериментальні та регулярні передачі. У 1922 р. в США починається стрімкий підйом радіоіндустрії. Якщо до травня цього року було видано всього близько 300 ліцензій на право мовлення діяльності, то до кінця року кількість виданих ліцензій досягло вже 570. На початку двадцятих років спостерігалося стрімке зростання числа радіостанцій, що регулярно ведуть мовлення [42, c. 251].
У перші роки мовлення регулярна структура радіопрограм була надзвичайно рідкісною, а форма і зміст передач відрізнялися строкатістю. З студій транслювалися музичні концерти, літературні читки, драматичні постановки, бесіди, грамофонні записи. Були закладені основи радіоінтерв'ю та радіорепортажу. Вже на зорі радіо Піттсбурзька RDKA передавала у прямому ефірі звіти про матчі бейсбольних команд вищої ліги, що мали чітко виражені репортажні ознаки. З 1922 р. почалася трансляція в радіоефірі комерційної реклами, яка справила надалі вирішальний вплив на формування характеру і жанрової специфіки мовлення.
Десятки тисяч американців, що повірили в блискучі перспективи радіо, купляли радіоприймачі і пристосування, необхідні для прийому передач. У 1923 р. в користуванні знаходилося близько півмільйона радіоприймачів, а через три роки приймальні пристрої були вже в кожній шостій американській сім'ї. Визначну роль у поширенні і розвитку радіо в США зіграв виходець з Росії Д. Сарнов - керівник комерційної радіокорпорації Америки (RCA), створеної в 1919 р. електротехнічною корпорацією «Дженерал Електрик». RCA швидко нарощувала виробництво і збут радіоприймачів. У 1926 р. під керівництвом Сарнова та за участю корпорацій «Дженерал Електрик», «Вестінгауз» і RCA була утворена Національна мовна компанія (NBC), на базі якої була створена найбільша мережа з 24 комерційних радіостанцій.
Частина радіостанцій була спеціалізована на веденні освітньо - просвітницьких, а також релігійних передач. Але найважливішу роль в формувалася системі радіомовлення США грали комерційні приватні станції. До 1925 р. 43% всіх створених радіостанцій вели мовлення на комерційній основі. У це число входили найбільші і найбільш добре оснащені станції. У 1927 р. сформувалася друга велика мережа комерційних станцій - Колумбійська мовна система (CBS). У 1930 р. вже понад 6 тис. радіостанцій вели передачі, прийом яких здійснювався 12 мільйонами приймачів. Радіомовленням були охоплені (у тій чи іншій формі) понад 40% американських сімей.
Прийнятий у 1927 р. у США закон про радіо був покликаний впорядкувати хаотичний розвиток мовної діяльності в ринковому середовищі. Відповідно до закону була створена федеральна комісія, в обов'язки якої було поставлено вирішення технічних проблем мовної діяльності, розподіл частот мовлення (запобігає накладенню радіосигналів різних станцій в ефірі), а також видача ліцензії відповідно до класифікації станцій по їх мовному формату (типу) [43, c. 42].
У Європі становлення масового радіомовлення також відбувалося на початку двадцятих років. Успішні досліди з передачі радіосигналів привели до істотного розширення кількості діючих станцій у Великобританії. У 1922 р. групою підприємців за участю Марконі була утворена Британська мовна компанія - попередниця Британської мовної корпорації (Бі - Бі - Сі). У грудні 1922 р. компанія почала щоденне радіомовлення - спочатку в Лондоні, потім в Бірмінгемі і Манчестері.
Прагнення створити службу радіомовлення, вільну від комерції, від впливу рекламодавців і від прямого урядового втручання в редакційну діяльність, втілилося в моделі Британської мовної корпорації (Бі - Бі - Сі) - самоврядної організації, що фінансується за рахунок абонентських зборів з власників радіоприймачів. У 1927 р. англійська королева підписала Статут Бі - Бі - Сі, який створив правову базу корпорації як унікальної служби громадського телерадіомовлення. Згідно зі Статутом, Бі-Бі-Сі покликана забезпечити загальне охоплення населення Великобританії мовленням і якісне інформування, просвітництво і розвагу англійців.
Створення Бі-Бі-Сі з'явилося не тільки втіленням просвітницьких устремлінь частині британської громадськості, а й результатом своєрідного компромісу з представниками видавничого бізнесу, не без підстав побоювалися конкуренції з радіомовцями на ринку інформації та реклами. Одним з мотивів створення механізму фінансування Бі-Бі-Сі, заснованого на стягуванні абонентської плати, було прагнення виключити створювану потужну мовну корпорацію з числа медійних організацій, що претендують на доходи від рекламної діяльності. Характерно також, що до прийняття Статуту, в початковий період існування Бі-Бі-Сі, радіопередачі виходили в ефір не раніше 7 години вечора, щоб не перешкоджати продажу газет.
Перетворення Бі-Бі-Сі в загальнобританську віщальну службу, розпочате в двадцяті роки з введенням до ладу потужного довгохвильового передавача, який поширив мовлення на всю англійську територію, було завершено до початку другої світової війни: в 1938 р. можливість прослуховувати радіопередачі мали вже 98% жителів країни. Корпорація представляла собою централізовану мовну структуру, що об'єднала під єдиним керівництвом як лондонський радіоцентр, так і місцеві станції. Вона виконувала роль інформаційної служби, консолідуючу націю, що особливо наочно проявилося в роки війни проти нацизму, коли щовечірній дев'ятигодинної випуск новин Бі-Бі-Сі регулярно збирав у радіоприймачів мільйони радіослухачів.
Мовна політика Бі-Бі-Сі передбачала створення широкого спектра різноманітних якісних інформаційних, публіцистичних, науково - популярних і розважальних програм для масової аудиторії, змістовних передач для дітей та юнацтва (включаючи освітні), а також програм, покликаних содіяти залученню дорослих до вищих досягнень мистецтва і культури. Наявність цих програм у сітці мовлення Бі-Бі-Сі вигідно відрізняло британську мовну службу від більшості комерційних радіостанцій, націлених переважно на розвагу радіослухачів. Популярністю у аудиторії користувалися якісні драматичні і літературні передачі, трансляції концертів класичної музики, бесіди в студії з провідними політиками, письменниками, мислителями. У 1930 р. був заснований симфонічний оркестр Бі-Бі-Сі, що завоював популярність своєю високою виконавською майстерністю та участю у популяризації видатних зразків світової музичної культури.
Одним з проголошуваних ключових принципів діяльності Бі-Бі-Сі стала редакційна самостійність. Декларуючи своє служіння суспільству, корпорація принципово не використовувала комерційну рекламу, демонструючи тим самим свою незалежність від рекламодавців та комерційної кон'юнктури. Пряме втручання виконавчої влади у справи Бі - Бі - Сі було зведено до мінімуму, проте існували численні форми взаємозв'язків Бі-Бі-Сі з державними та парламентськими структурами. Особливо помітно ці взаємозв'язки проявилися в розвитку іншомовлення Бі-Бі-Сі. Донині радіомовлення корпорації на зарубіжну аудиторію здійснюється у тісній взаємодії з британським міністерством закордонних справ (Форін офіс) і фінансується переважно з державного бюджету, а не за рахунок абонентської плати радіослухачів.
На початку 1920-х рр. регулярно віщають радіостанції, що майже одночасно з'являються і в інших західноєвропейських країнах. У Німеччині, однак, процес розповсюдження радіо штучно стримувався аж до 1926 р. з огляду на те, що не тільки мовники, а й особи, які мають прийомні радіопристрої, повинні були складати обов'язковий іспит з радіотехніки, а при покупці радіообладнання необхідно було сплатити високий податок. Після скасування цих обмежень Німеччина стрімко перетворилася в одну з країн з високим рівнем радіофікації: в 1929 р. там було зареєстровано більше 2,5 млн. радіоприймачів. Великий інтерес до радіомовлення проявили східноєвропейські країни, що виникли після першої світової війни на уламках Австро - Угорської та Російської імперій. Так, у Чехословаччині регулярні радіопередачі празького радіо ведуться з травня 1923 р. В найбільш відсталих країнах тодішньої Європи (наприклад, Болгарії) регулярне радіомовлення було організовано лише наприкінці десятиліття.
Двадцяті роки стали періодом повсюдного поширення радіомовлення і в Латинській Америці. На зміну руху нечисленних радіоаматорів прийшли комерційні фірми, які робили ставку на велике майбутнє радіо як нового перспективного засобу масової інформації та реклами. Перші латиноамериканські радіостанції створювалися на базі іноземних технологій, нерідко - за участю зарубіжних компаній і банків. У серпні 1920 р. в Буенос - Айресі вийшла в ефір радіостанція «Radio Argentina», створена за сприяння «Марконі Компані» і адресована радіослухачам музичні передачі, літературні читки і оголошення. Перша уругвайська станція (в Монтевідео) почала вішання в квітні 1923 року при вирішальній участі північноамериканської корпорації «Дженерал Електрик». Вихід в ефір першої гаванської радіостанції PWX (жовтень 1922 р.) був забезпечений фінансовою участю одного з комерційних банків. Родоначальниця перуанського радіомовлення - станція ОАХ - була створена в 1925 р. групою бізнесменів, що заснували Перуанську мовну компанію. Участь ділових структур у створенні радіостанції визначило переважно комерційний характер подальшого розвитку мовлення в латиноамериканських країнах.
Частина латиноамериканських радіостанцій була створена на базі великих інформаційних або освітніх установ, деякі - відкриті державою. Перша в Бразилії радіостанція SAH (Ріо-де-Жанейро) була заснована в 1920 р. місцевим відділенням французького телеграфного агентства Гавас. У Мексиці перші регулярні радіопередачі велися з червня 1923 радіостанцією JH, створеної державою. Піонером мексиканського комерційного радіо стала станція CYL, що вперше вийшла в ефір в липні 1923. Поява цієї станції, що належала видавничій компанії братів Аскаррага - власників великої газети «El Universal», започаткувала формування найбільшої в Мексиці комерційної радіомережі XEW.
У 1926 р. у всіх латиноамериканських країнах існувала як мінімум одна радіостанція з регулярним режимом мовлення. У другій половині двадцятих років в Латинській Америці швидко зростає кількість радіослухачів, формується масова аудиторія.
У 1922 р. експериментальне радіомовлення почалося в багатьох країнах Азії, зокрема, в Японії, Китаї, Індонезії, на Філіппінах. Радіо викликало великий інтерес фахівців з зв'язку та представників ділових кіл Японії. Вивчався американський і європейський досвід організації радіомовлення. У 1922 р. стали до ладу перші регулярно віщають японські радіостанції [42, c. 148]. У наступні роки в країні відбувалося формування як компаній комерційного мовлення, так і радіостанцій, що належать державі, які були створені в найбільших японських містах - Токіо, Осаці і Нагої. Однак у владних колах Японії взяло гору прагнення поставити під контроль уряду всі існуючі в країні радіостанції з тим, щоб забезпечити їх монопольне використання в цілях підтримки внутрішньої і зовнішньої імперської політики. Це сталося в 1926 р., коли під приводом створення в країні єдиної централізованої мережі радіостанцій уряд оголосив про утворення Національної мовної корпорації (NHK). У 1928 р. було організовано централізоване загальнонаціональне мовлення по всій території Японії, а в наступні чотири роки - здійснено перехід на двопрограмне мовлення. Фінансування діяльності корпорації здійснювалось за схемою, що нагадує механізм фінансування британської Бі-Бі-Сі: бюджет NHK тривалий час поповнювався шляхом стягування встановлюється урядом абонентської плати з власників радіоприймачів, виконання ж бюджету контролювалося на міністерському рівні.
У міру наростання шовіністичних експансіоністських тенденцій у політиці японського керівництва в тридцяті - на початку сорокових років посилювався державний контроль над вмістом передач. NHK перетворилася на рупор офіційної пропаганди національної переваги японців, імперської політики колоніальних захоплень в Азії і в регіоні Тихого океану. Влада експлуатувала виняткову масовість аудиторії радіомовлення, яка в цей період стрімко розширювалася: до кінця 1941 р. японське населення мало в користуванні близько 6,5 млн. радіоприймачів.
Комерційна ж модель радіомовлення отримала поширення в Японії лише з 1951 р. під впливом умов, що склалися в період окупації країни Сполученими Штатами. При цьому паралельно продовжилася мовна діяльність NHK в статусі громадської корпорації.
У той час як в Країні висхідного сонця пішов період бурхливого розвитку радіо, в значній частині азіатських держав, перетворених на колонії європейських держав, США і Японії, прогрес радіомовлення гальмувався колоніальною владою. Системи радіомовлення, створені в Індії, французькому Індокитаї, ряді інших країн Азії, були призначені переважно для інформаційного обслуговування європейців - громадян метрополій, що проживають в колоніях. Розвиток комерційного радіомовлення стримувалося з політичних та економічних причин. Вузькість місцевого рекламного ринку не залишала надії на економічне процвітання приватних станцій.
Становлення радіомовлення в Африці та країнах арабського світу було ускладнене низкою факторів політичного та економічного характеру. Головним з них було колоніальне панування, що збереглося в деяких країнах аж до шістдесятих років (а по володіннях Португалії - Анголі та Мозамбіку - до середини сімдесятих років, в Зімбабве - до 1980 р., в Намібії - до кінця вісімдесятих, коли було покінчено з південноафриканської окупацією країни). Перша на африканському континенті радіостанція вийшла в ефір у Іоганнесбурзі (Південна Африка) в 1920 р. Ця станція, як і інші мовні служби в британській Південній Африці, створені в двадцяті - тридцяті роки, була покликана обслуговувати головним чином англійців. Фінансування радіостанцій в Південній Африці вироблялося за британським зразком: діяла система абонентської плати, що стягується поштовою службою з користувачів радіоприймачами. Передачі велися виключно англійською мовою. Єдиним «кроком назустріч» корінному населенню Південної Африки було введення зниженого тарифу абонентської плати за користування приймачами для нечисленних радіослухачів - африканців. Лише в період другої світової війни радіостанції в британських колоніях в Африці почали вести передачі власного виробництва на місцевих мовах - суахілі, кікуйю, кікамба та ін, а також на арабській мові.
Аналогічною була ситуація у французьких володіннях в Африці: так, перша на Мадагаскарі радіостанція, що вийшла в ефір у 1931 р., вела ретрансляції передач французького іномовлення, звертаючись головним чином до представників метрополії, які проживають на острові.
Радіостанції, передачі яких були адресовані власне для африканської аудиторії, вперше з'явилися на континенті лише в тридцяті роки, коли місіонери - єзуїти створили дві релігійно - просвітницьких станції в Бельгійському Конго (нині - Заїр). На території Ефіопії - єдиної африканської країни, яка зуміла відстояти державну самостійність в умовах колоніальної експансії з боку європейських держав, з дозволу ефіопського імператора почалися передачі ще однією місіонерської радіостанції (цього разу протестантської), покликаної стати інструментом євангелізації ефіопів.
На рубежі двадцятих - тридцятих років радіомовлення здійснювалося в більш ніж 70 країнах світу, а всесвітня аудиторія радіослухачів склала близько 140 мільйонів чоловік. Таким чином, протягом всього лише одного десятиліття радіо впевнено заявило про себе як новий засіб масової інформації, що стрімко розвивається [8, c. 51].
Оформившись як новий засіб масової інформації, радіо продовжувало стрімко розвиватися в 1930-і роки. Організаційне становлення радіомовлення залежало від того, які інтереси домінували при створенні мовних організацій - комерційні або політичні, а також від панівних у суспільстві відносин власності, ціннісних та ідеологічних установок. У передвоєнні роки оформилися три основні моделі організації та фінансування радіомовлення, основи яких були закладені в попереднє десятиліття: приватна комерційна, державна, громадська.
Приватна комерційна модель радіомовлення в її «класичному» вигляді склалася в США, де повсюдно зростала чисельність ведучих мовлення станцій, розширювалася аудиторія радіослухачів. У США між 1930-м і 1938 рр. кількість радіоприймачів зросла на 100%, і до кінця десятиліття радіо стало майже всеосяжним: приймачі мали 91% міських сімей і близько 70% - сільських. Електрифікація аграрних районів, активно проводилася в роки правління президента Ф.Д. Рузвельта, сприяла швидкому зростанню аудиторії радіослухачів в американській глибинці. Однак слід зазначити, що воістину всеамериканской радиоаудитория стає лише в 1950 р., коли радіоприймачі були вже в 95% будинків.
За короткий термін радіо перетворилося на засіб масового розповсюдження комерційної реклами. Стрімке зростання радіомовлення в США не тільки сприяло перетворенню радіо на засіб масової інформації, але й створило потужну радіоіндустрію, тісно пов'язану з рекламним бізнесом.
Реальністю тридцятих років стала зростаюча конкуренція між радіостанціями та періодичними виданнями. У пресі з'явився потужний суперник, здатний оперативно впливати на територіально розосереджену масову аудиторію, відволікати на себе значну частину коштів, що надходять від рекламодавців. У 1933 р. Асоціація американських видавців газет (ANPA), заклопотана швидким посиленням нових конкурентів в особі комерційних організацій мовлення, настійно рекомендувала інформаційним агентствам АР, UP і INS припинити продаж новинних матеріалів радіокомпаніям. На думку видавців, це повинно було стати серйозним ударом по конкурентах, так як в цей період радіостанції, ще не мали власних розвинених служб новин, потребували послуг інформаційних агентств.
У відповідь на бойкот з боку агентств найбільші радіостанції CBS і NBC створили свої служби радійних новин. З середини тридцятих років набуває поширення практика направлення радіорепортерів в закордонні відрядження для безпосереднього висвітлення основних світових подій. Протягом року після початку бойкоту, який опинився неефективним, UP і INS відновили продаж інформації радіостанціям. У 1940 р. до них приєдналося і агентство новин «Ассошіейтед Прес» (АР), тісно пов'язане з провідними американськими друкованими виданнями.
Деякі великі видавничі та мовні корпорації зробили ініціативи з метою перетворити відносини конкуренції в партнерські зв'язки. Так, в 1930-1945 рр. багато комерційних радіостанції, що входили в мережі CBS, NBC (а згодом - і Американська мовна корпорація (ABC), утворена на базі частини станцій, що раніше належали NBC) стали регулярно транслювати огляди новин «The March of Time» («Хід часу»), підготовлені у співпраці з «Тайм Інк.» - видавничою корпорацією X. Люса. У 1935 р. було розпочато випуск кінохронікальних версій оглядів новин «The March of Time», а з появою телебачення «Хід часу» став виходити в ефір і в телевізійному варіанті.
Прагнення послабити наслідки конкуренції з радіомовними компаніями змушувало видавців шукати й інші форми взаємодії з ними. Все більш широке поширення набула практика придбання видавничими компаніями радіостанцій або встановлення договірних партнерських відносин з ними. У 1940 р. третина радіостанцій США або належала газетним компаніям, або була асоційована з ними [40, c. 97].
Можливості радіо активно освоювалися політиками. Велику популярність здобули регулярні радіозвернення до американського народу творця «нового курсу» - президента Ф.Д. Рузвельта. Радіозвернення чинили істотний вплив на ставлення громадськості до багатьох проблем національної та міжнародної політики.
У 1930-ті роки радіопередачі набувають регулярну структуру, стають стійкішими їх жанрові характеристики. У передвоєнне десятиліття поряд з хронікальними передачами набуває поширення жанр радіокомментаря. Широку популярність завойовують родоначальники цього жанру - журналісти CBS X. Фон Калтерборн і Е.Р. Мурроу (згодом відомий телевізійний оглядач).
Посилення комерційних аспектів у діяльності приватних радіокомпаній в чому визначило і характер програмної політики, і формування системи жанрів мовлення. Залежність від рекламних доходів, які перетворилися на основне джерело фінансування діяльності комерційних радіостанцій, необхідність постійної боротьби за увагу аудиторії в умовах гострої конкуренції породили тенденцію до переважного використання форм вішання, здатних залучити велику кількість слухачів і максимально сприяють успіху рекламної діяльності - головним чином, розважальних.
Поряд з жанрами інформаційної радіожурналістики (замітки, радіорепортажів, радіоінтерв'ю), отримують розвиток жанри шоу (різні варіації музичних, гумористичних та інших розважальних програм), ток - шоу, вікторин. Розвиваються жанри драматичного мовлення, які отримують в умовах комерційного радіо виразно специфічні характеристики. Панівною формою драматичного мовлення стають так звані «мильні опери» - претендуючі на психологічність радіоспектаклі, призначені для жінок - домогосподарок (основної категорії жіночої частини населення того періоду). Сентиментальні сюжети «мильних опер» були присвячені головним чином взаєминам чоловіка і жінки. Такого роду емоційно насичені передачі, що транслюються як правило в денний час, служили досить зручним засобом залучення уваги жіночої аудиторії і майже ідеальною «упаковкою» для комерційної реклами товарів повсякденного попиту, придбаних домогосподарками (у тому числі зубної пасти, миючих засобів і мила - тому цей жанр і отримав найменування «мильна опера») [37, c. 81].
Одночасно поширення отримує інша форма драматичного вішання - трилери (від англійського дієслова «to thrill» - хвилювати, збуджувати, валити в трепет), основним адресатом яких була чоловіча аудиторія. Напружена дія радіовистави - трилера розвертаюся зазвичай навколо злочинів, надзвичайних і сенсаційних подій. Передані у вечірній час, після повернення з роботи глав сімейств, трилери супроводжувалися рекламою товарів і послуг, адресованою головним чином цієї частини споживчого ринку. Класичним зразком радіотріллера є передана в ефір в 1938 р. інсценування книги Г. Уеллса «Війна світів». Барвисто, у зовні правдоподібною «репортажної» формі розповідає про висадку на Землю войовничих марсіан, ця фантастична постановка стала причиною виникнення паніки серед радіослухачів, наляканих уявної загрозою інопланетного вторгнення.
Надалі жанрові форми комерційного радіомовлення США були відтворені в багатьох країнах світу з ринковою економікою, що вимагає заохочення споживчої активності населення засобами реклами. На основі напрацювань у сфері радіомовлення згодом відбувалося формування системи жанрів і форм мовлення комерційного телебачення.
Зростання фінансових надходжень від публікації реклами сприяло процесам створення великих об'єднань у сфері радіомовлення. До 1934 комерційна радіомережа CBS нараховувала вже 97 станцій, а обидві мережі NBC - 127. У 1938 р. 341 з 660 американських радіостанцій входила в ту чи іншу мережу. У США склалася фактично децентралізована система внутрішнього радіомовлення. Більшість радіостанцій з силу їх комерційного характеру виявилася «прив'язана» до певного регіону (або, вірніше, регіональному чи локальному рекламному ринку) і діяла відповідно до кон'юнктури, що складається на цьому ринку. Наявність великих «мережевих» радіостанцій зі штаб-квартирами та студіями в Нью - Йорку, Вашингтоні та інших містах не підтверджує централізований характер мовлення, так як структура управління внутрішнім мовленням у національному масштабі була позбавлена єдиної центральної ланки [12].
Схеми комерційного радіомовлення, поширеного в економічно розвинених країнах світу, чуйно реагують на зміну ринкової кон'юнктури, на стан рекламного ринку. В останні десятиліття під впливом конкуренції з телебаченням, на яке переключилася значна частина рекламодавців, комерційне радіомовлення еволюціонувало від полнопрограммного мовлення, що пропонує слухачам широкий набір різножанрових передач, до більш спеціалізованого за змістом і аудиторною спрямованістю. У комерційному мовленні сьогодні превалює найбільш затребуваний аудиторією музично-інформаційно-розважальний формат. Розвиток в післявоєнні роки мовлення в діапазоні УКХ (FM), впровадження стереозвуку дозволили запропонувати радіослухачам якісні записи музичних творів у поєднанні з короткими регулярними випусками новин. При цьому робиться наголос переважно на використання тих продуктів індустрії звукозапису, які добре відомі аудиторії і здатні залучити максимальну кількість радіослухачів (в основному це хіти поп - музики - як новітні, так і минулих років). У зв'язку з розвитком цільової реклами у все більшій мірі робиться наголос на адресне мовлення. Сьогодні формат мовлення комерційної станції формується з прицілом на певні вікові та соціальні категорії слухачів і з урахуванням специфіки смаків та уподобань різних верств аудиторії.
Поряд з музично-інформаційним форматом поширені розмовний формат (ток-радіо) і вузько спеціалізовані формати музичного мовлення.
Вже на зорі радіо передачі перших станцій могли поширюватися за межами країни, на території якої знаходився передавач. Притаманна радіосигналу властивість доставляти інформацію на великі відстані, долаючи бар'єри у вигляді національних кордонів, викликало цілий ряд технічних, політичних і юридичних проблем. Формування міжнародного радіоефіру виявило нагальну потребу регулювання в цій галузі. У 1927 р. на міжнародній конференції у Вашингтоні було ініційовано поділ частот мовлення між різними державами світу, щоб упорядкувати радіомовну діяльність і запобігти накладення радіосигналів в ефірі. Проте міжнародне розподіл частот набуло офіційного статусу тільки після Мадридської конференції 1932 р. У подальшому воно регулювалося Міжнародною конвенцією з телекомунікацій.
Цілеспрямовані радіопередачі, мають адресатом зарубіжну аудиторію, почалися ще в середині 1920-х років. У 1924 р. були організовані радіопередачі з США на країни Латинської Америки, що здійснювалися під егідою Панамериканського союзу. У 1929 р. північноамериканські мовні корпорації NBC і CBS організували короткохвильове іномовлення на Латинську Америку. У другій половині 1930-х років утворений на кошти американського мільйонера Рокфеллера Всесвітній радіомовний фонд організував мовлення на латиноамериканську та європейську аудиторію. Створена в США в 1936 р. Служба зарубіжної інформації сприяла поширенню ідей панамериканізму серед латиноамериканської аудиторії, використовуючи можливості іномовлення [46, c. 109].
Серед західноєвропейських держав особливу зацікавленість в регулярному іномовленні проявили колоніальні держави, які оцінили можливості радіо як засобу зв'язку між метрополіями і колоніями, постачання актуальною інформацією співвітчизників - європейців, що проживають на території заморських володінь. Радіо з його можливістю миттєвої доставки інформації у ізольовані країни і континенти вигідно відрізнялося від періодичних видань, що надходили з метрополій з великою затримкою. Радіомовлення мало перетворитися (і перетворилося) в канал просування колоніальної політики європейських держав.
Радіопередачі, адресовані зарубіжному слухачеві, спочатку велися на мовах європейських метрополій. У 1927 р. були розпочаті радіопередачі Голландії на її заморські володіння. У 1931 р. в ефір вперше вийшли французькі радіопередачі для заморських територій. У Браззавілі (Конго) згодом були обладнані потужні передавачі, які аж до 1964 р. забезпечували ретрансляцію передач французького радіо для Африки.
Британське іномовлення, що здійснювалося з кінця 1920-х років, спочатку зводилося до ретрансляції програм Бі - Бі - Сі в англійських колоніях в Африці та Азії через створені англійцями ж місцеві радіостанції. Так, з 1927 р. британська короткохвильова радіостанція в Найробі (Кенія) щодня ретранслювала передачі Бі-Бі-Сі, адресовані англійським поселенцям в Африці. У 1932 році, після тривалої технічної підготовки, що дозволила охопити радіомовленням з Лондона всю Британську імперію, Бі-Бі-Сі організовує передачі англійською мовою для своїх колоній і домініонів в рамках Імперської служби іномовлення. Після початку другої світової війни Імперська служба мовлення Бі-Бі-Сі на британські колонії була перейменована в Заморську.
У передвоєнний десятиліття був початий експорт культурно - освітніх та спортивних програм Бі-Бі-Сі в зарубіжні країни (включаючи США і європейські держави), який придбав згодом великий розмах. Розвивався взаємообмін радіопрограмами між організаціями мовлення Великобританії та США. У 1935 р. Бі-Бі-Сі організовує ретрансляцію передач радіостанцій США по каналах англійського внутрішнього мовлення. Одночасно передачі самої корпорації транслювалися на американському радіо.
Однак головним напрямком мовлення в передвоєнний період залишалися британські колоніальні володіння і прикордонні з ними території. У 1938 р. Бі-Бі-Сі починає іномовлення на арабській мові. У Західній Африці ретрансляція передач Бі-Бі-Сі була доручена в 1935 р. приватної компанії, яка забезпечила їх поширення на території Нігерії. Таким же чином в 1934-1935 рр. були організовані ретрансляції передач Бі - Бі - Сі на Сьєрра-Леоне і Гану.
Розвиток міжнародного радіо в 1920-ті - 1930 - ті рр. супроводжувалося спробами держав, з території яких велися передачі, використовувати транскордонне вішання для здійснення своїх експансіоністських зовнішньополітичних цілей. Якщо спочатку німецькі радіопередачі на закордонні країни, котрі набули регулярного характеру в 1929 р., були орієнтовані переважно на проживаючих за кордоном німців, то після приходу до влади нацистів в 1933 р. Німеччина відкрила іномовлення англійською та німецькою, наступного року - іспанською та голландською мовами. До початку другої світової війни німецькі передачі на зарубіжну аудиторію велися на семи мовах на кілька регіонів світу, включаючи Південну Азію, Центральну і Південну Америку, Африку й арабські країни. Їх загальна середньодобова тривалість становила 75 годин.
Особлива увага приділялася мовленню на заморські території, які під управлінням Великобританії та інших колоніальних держав. Іншовіщальні програми складалися з випусків новин, репортажів, пропагандистських політичних матеріалів, передач на теми культури, але дві третини ефірного часу займали розважальні передачі (переважно музичні), покликані привернути зарубіжну аудиторію до постійного прослуховування німецького «всесвітнього» радіо.
Фашистська Італія в 1933 р. створила службу мовлення на італійській мові, передачі якої були орієнтовані на Латинську Америку. У 1935 р. до неї додалася служба арабською мовою, головною метою якої був підрив позицій Великобританії в арабському світі і забезпечення сприятливих умов для італійської експансії на Близькому Сході і в Африці. До початку другої світової війни італійські іншовіщальні станції вели передачі на десяти мовах, включаючи англійську, французьку, арабська, турецька [40, c. 72].
Японія пішла по стопах європейських держав при створенні служби іномовлення та визначенні її основних напрямків діяльності. Після відкриття перших японських радіостанцій на території окупованої Манчжурії, Кореї і Тайваню, в листопаді 1928 мовна корпорація NHK почала свої передачі для населення японських колоній, з подальшою їх ретрансляцією місцевими радіостанціями. У 1941 р. передачі «Радіо Японії» - іновещательного підрозділи NHK - велися на 16 мовах. Тільки в окупованих китайських провінціях діяло кілька сотень японських радіопередавачів.
Однією з цілей радіомовлення «Голос Китаю», організованого гоміньдановським урядом в 1938-1939 роках на китайській території, вільної від японської окупації, стала боротьба в міжнародному ефірі проти японських загарбників. Передачі велися на дев'яти іноземних мовах, включаючи японську, російську, західноєвропейські мови.
Передачі, що ведуться з-за кордону, нерідко не без підстав сприймалися державами - об'єктами мовлення як посягання на їх суверенітет, як втручання у внутрішні справи. Це викликало прагнення обмежити вплив іноземних передач на національну аудиторію. У тридцяті - сорокові роки в ряді країн вводилася заборона на користування короткохвильовими радіоприймачами, які дозволяють приймати передачі зарубіжних станцій (наприклад, населенню Японії починаючи з 1933 р. і аж до американської окупації було заборонено мати короткохвильові приймачі). Робилися політико - дипломатичні демарші, а також заходи технічного придушення ворожого іномовлення - головним чином, глушіння передач шляхом створення штучних перешкод в ефірі.
Наприкінці 1920-х років у багатьох сусідніх з СРСР країнах активно обговорювалося питання про організацію глушіння передач московського іномовлення, пропагандировавшего ідеї світової соціалістичної революції. У 1930 р. цій проблемі були присвячені спеціальні дебати обох палат британського парламенту. У 1933 р. за рішенням уряду Австрії було розпочато глушіння радіопередач з Німеччини, побуждавших австрійців до об'єднання в рамках єдиного нацистської держави. Напередодні другої світової війни Італія здійснювала глушіння передач Бі - Бі - Сі арабською мовою, гітлерівська ж Німеччина глушила іномовлення московського радіо.
У передвоєнний період Лігою Націй була зроблена спроба міжнародно - правового регулювання змісту транскордонних радіопередач. Частина держав - членів Ліги - підписала у вересні 1936 Міжнародну конвенцію про використання мовлення з метою підтримки миру. Однак бурхливе зростання ворожої транскордонної радіопропаганди в передвоєнній Європі перетворив конвенцію в непрацюючий міжнародно - правовий документ.
Військовий період ознаменувався активною боротьбою в міжнародному ефірі між радіослужбами держав - союзників по антигітлерівській коаліції і іномовлення країн осі «Берлін - Рим - Токіо». Під час війни зовнішнє радіомовлення широко використовувалося протиборчими сторонами для ведення підривної пропаганди і психологічних операцій. У цей період отримали розвиток різноманітні методи і прийоми пропагандистського та психологічного впливу радіомовлення на зарубіжні аудиторії і війська супротивника [18, c. 104].
Вже на початку війни потужним апаратом іномовлення мала Німеччина, активно використовувала можливості радіо для проведення інформаційно - психологічних операцій проти країн антинацистської коаліції. До літа 1940 р. німецькі передачі велися вже більш ніж на 30 мовах. Один з керівників нацистського іномовлення порівнював німецькі короткохвильові станції з далекобійними знаряддями, що стріляють через усі межі. Щоб присікти вплив закордонного іномовлення на німецьке населення, нацисти з 1 вересня 1939 заборонили прослуховування закордонних радіопередач на території Німеччини, була введена смертна кара за розповсюдження почерпнутих з них відомостей.
Після вступу Великобританії у війну у вересні 1939 р. у структурі Бі-Бі-Сі була створена Європейська служба, на яку покладалися завдання інформаційно - пропагандистської підтримки воєнних дій країн антигітлерівської коаліції на європейському театрі військових дій. Передачі на європейську аудиторію велися як англійською, так і німецькою, французькою, португальською, іспанською та іншими мовами народів Європи. Стартувало ще в лютому 1938 німецькомовне мовлення Бі-Бі-Сі швидко нарощувало обсяг передач, удосконалювалося їх зміст. Прагнучи нейтралізувати вплив британського мовлення, держави нацистського блоку організували глушіння радіопередач Бі-Бі-Сі. У свою чергу, британська влада, що переконалися в малій ефективності гітлерівської радіопропаганди, відмовилися від відповідного глушіння передач німецького радіо на Англію.
Активну роль у боротьбі проти нацистської радіопропаганди в період після нападу Німеччини на СРСР грало Московське радіо. З Москви транслювалися також передачі радіостанцій німецьких антифашистів [37, c. 50].
Наприкінці лютого 1942 почалися перші орієнтовані на Європу передачі «Голосу Америки», які велися німецькою та італійською мовами. Особлива увага приділялася також впливу на війська і населення тихоокеанського регіону, де США вели військові дії після японського нападу на американську військово - морську базу в Перл - Харбор. У Сан - Франциско була побудована гігантська радіостанція, яка транслювала передачі на японською, китайською та корейською мовами. Так в умовах війни формувалася одна з найбільших сучасних систем іномовлення - американська, з її провідною ланкою - радіостанцією «Голос Америки».
Війна парадоксальним чином сприяла розвитку радіомовлення в колоніях. Європейські держави, що прагнуть зберегти за собою володіння в Африці, відкрили в роки другої світової війни радіостанції ще в ряді країн континенту - як на територіях, підконтрольних Великобританії (у Північній Родезії, нині - Замбія), так і під «франкофонной» Африці (в Конго, Сенегалі). До кінця війни радіостанції, підконтрольні колонізаторам, існували вже в 15 африканських країнах [37, c. 61].
З початком повоєнного протистояння західного і радянського військово - політичних блоків відбулася нова поляризація в сфері міжнародного мовлення. У розпал холодної війни були створені десятки нових іншовіщальних радіостанцій, відбувалося постійне нарощування загальної тривалості передач, безперервно збільшувалася сумарна потужність передавачів, що транслюють програми для зарубіжної аудиторії. Так, тільки в 1950-ті - 1960-ті роки загальна щотижнева тривалість радіопередач іншовіщальних служб 27 держав світу, найбільш активно діють в міжнародному радіоефірі, збільшилася більш ніж в чотири рази.
У 1946 р., на рік раніше «Голосу Америки», Бі-Бі-Сі почала мовлення на Радянський Союз. Після проведеної в 1948 р. реорганизационної перебудови іномовлення, що призвела до об'єднання Заморської та Європейської служб, підвищенню ступеня централізації і координації передач на зарубіжну аудиторію, передачі Бі - Бі - Сі велися вже більш ніж на 40 мовах народів світу. На початку 1950-х років для мовлення на СРСР була створена радіостанція «Свобода». На веденні передач на країни Східної Європи і балтійські республіки СРСР була спеціалізована радіостанція «Вільна Європа». Аж до середини 1970-х років обидві станції, що мають штаб - квартиру в Мюнхені (ФРН), діяли під вивіскою незалежних інформаційних установ. Після того, як конгрес і уряд США визнали реальний статус станцій, в 1976 р. відбулося їх злиття в єдину організацію (RFE / RL, Inc.). «Вільна Європа / Свобода», що має статус самостійної мовної компанії, але фінансована за рішенням конгресу США з держбюджету, стала провідною службою зовнішнього мовлення на СРСР і країни радянського блоку.
У 1953 р. почалися передачі іншовіщальної радіостанції ФРГ «Німецька хвиля» («Deutsche Welle»), приділяють істотної уваги впливу на східноєвропейську аудиторію. Із семи найбільш розвинених держав світу великі служби іномовлення створили також Франція і Японія.
Основним компонентом іншомовлення західних країн у роки холодної війни були передачі, адресовані аудиторії в СРСР і країнах радянського блоку. Стержень їх змісту складали програми, характеризують ідейні та політичні основи західних демократій, сутність прав людини і ліберальних цінностей, переваги ринкової економіки та відповідного їй способу життя. Вони поєднувалися з передачами, покликаними інформувати радіослухачів про негативні явища і проблеми у внутрішньому житті і зовнішній політиці держав радянського блоку - і заповнити таким чином «фігури умовчання», створені в цих країнах офіційними ЗМІ, а також продемонструвати тоталітарний характер соціалістичного ладу, недотримання демократичних прав і свобод громадян при соціалізмі. Для залучення уваги аудиторії і формування емоційних мотивів до постійного прослуховування передач використовувалися музичні програми і пласти інформації, що апелюють до «людського інтересу» (новинки моди, життя знаменитостей, курйозні події та ін.) Особлива увага приділялася розширенню охоплення молодіжної аудиторії.
У 1948 р. за рішенням сталінського керівництва було розпочато глушіння передач іномовлення Бі-Бі-Сі та «Голосу Америки» на СРСР і країни Східної Європи. У періоди «потепління» міжнародної обстановки масштаби глушіння іномовлення скорочувалися. Так, з 1973 - го по 1980 рр. єдиною західною радіостанцією, передачі якої піддавалися глушіння з боку СРСР, була «Радіо Вільна Європа / Свобода». У 1980 р., у зв'язку із загостренням міжнародної напруженості, що послідував за введенням радянських військ до Афганістану, СРСР знову почав глушіння передач Бі - Бі - Сі, «Голосу Америки» і «Німецької хвилі». Водночас іншомовлення Радянського Союзу, яке здійснювалося на 82 мовах загальною тривалістю 2200 год. на тиждень, глушіння з боку західних країн не піддавалося. Єдиною країною, що виробляла глушіння передач радянського іномовлення, була КНР. Спроби глушіння передач зарубіжних радіостанцій, що вживали в післявоєнний період, продемонстрували неефективність цієї досить дорогої заходи інформаційної ізоляції. Так, здійснюване британськими колоніальними властями в другій половині 1950-х років глушіння радіопередач прихильників незалежності Кіпру, що організували мовлення для кіпріотів з території Греції та Єгипту, не змогло запобігти крах колоніального режиму на острові [4, c. 71].
Не добилися своєї мети і соціалістичні держави, які намагалися шляхом створення штучних ефірних перешкод захистити населення від впливу західних служб іномовлення. У 1963 р. глушіння передач «Радіо Вільна Європа» припинила Румунія, в 1964 р. - Угорщина. У період з 1956 - го по 1970 рр. не здійснювала глушіння західних радіостанцій Польща. Потім, після масових заворушень на польському Балтійському узбережжі, глушіння було відновлено. У 1986 р. Польща та Чехословаччина разом з СРСР заявили про свій намір припинити глушіння передач Бі - Бі - Сі та «Голосу Америки», залишивши за собою право на глушіння програм «Радіо Вільна Європа / Свобода».
1.2 Історія радіоінтерв'ю в радянській Україні
Радіо використовується в Україні для радіотелеграфічного зв'язку з 1902. Початки радіомовлення припадають на 1924, коли у Харкові, через 4 роки після того, як почали діяти 4-кіловатні радіостанції в Москві, Ленінграді й Казані, розпочато радіопересилання через малопотужні передавачі. Перші потужні радіостанції були збудовані у Харкові й Києві 1925 Московським акціонерним товариством для широкого мовлення по радіо [9, c. 32]. Згодом постали радіостанції в Одесі, Дніпропетровську, Донецьку та інших містах. Введена у дію 1927 Харківська «РВ 4» (Радіовіщальна станція 4) була четверта за потужністю в усьому СРСР. 1941 найпотужнішою довгохвильовою радіостанцією УРСР була Київська («РВ 84»), призначена також для пропагандивних пересилань за кордон.
Розпочата 1928, уже під керівництвом Народного комісаріату пошт і телеграфів СРСР, радіофікація України відбувалася головним чином релейною системою - шляхом будування радіовузлів та подальшої ретрансляції дротами до підключених репродукторів - гучномовців. Панівний в інших країнах світу ефірний метод - встановлення радіоприймачів - використовувався мало. Ефірні радіоприймачі вироблялися у незначній кількості, в основному для урядових і партійних установ і осіб. Кількість їх почала збільшуватися лише під кінець 1930-их pp., після того, як удосконалено засоби заглушування радіопересилань з-за кордону та коли розпочато виробництво ефірних приймачів, які були придатні винятково для слухання радянських радіостанцій. В основному аж до останнього часу головним засобом радіомовлення в УРСР, зокрема в робітничих кварталах міст і по селах, були радіовузли та трансляційні радіоточки з репродукторами. У 1940 трансляційних радіоточок в УРСР було 1 047 000, у тому числі у сільських місцевостях 137 200. Усіх радіоприймачів було лише 255 400, здебільше по містах. Їх треба було реєструвати в міліції.
У серпні 1930 постановою Ради Народних Комісарів УРСР була створена при уповноваженому Народному Комісаріату пошт і телеграфів СРСР при уряді УРСР Всеукраїнська Радіопрограма з підлеглими їй радіоцентром Автономної Молдавської РСР та місцевими радіоцентрами. У 1932 Всеукраїнську Радіоуправу перейменовано на Всеукраїнський комітет радіофікації та радіомовлення при РНК УРСР (з 1938 скорочено - Український Радіокомітет). Цей комітет одержував інформацію від Радіотелеграфного Агентства України (РАТАУ). Допоміжною установою було створене 1930 з місцевих товариств друзів радіо республіканське Радіотовариство України. У 1930-их pp. діяв також Комітет сприяння радіофікації та радіоаматорству при ЦК ЛКСМУ. Питанням радіотехніки, радіомовлення і радіоаматорства був присвячений журнал «Радіо» (1930-1941).
УРСР була охоплена насамперед радіопересиланнями Московських радіопередавачів. Програми українською мовою були обмежені спершу щодо часу і за змістом. Наприкінці 1920-их pp. і на початку 1930-их pp. вони складалися на понад 70% з політичного мовлення (політосвіта й агітація). Програма Харківської радіостанції, крім «радіогазет» - робітничої, селянської, комсомольської, піонерської, єврейської та есперанто - складалася з доповідей, бесід, останніх новин, повідомлень зі з'їздів і нарад. На мистецьке слово припадало з усіх 18 годин щоденної роботи - 3-4 год. У другій половині 1930-их pp. програми радіостанцій в УРСР доповнено музичними пересиланнями і літературно-драматичними радіомовленнями, як також окремими пересиланнями для дітей і молоді. 30-40% часу приділювано на обов'язкове транслювання московських пересилань на радіомережу УРСР і на пересилання з Москви російською мовою 12 раз на добу останніх новин. Під час другої світової війни, коли більшість радіостанцій була знищена в наслідок воєнних дій, населення України було обслуговуване або радіопересиланнями німецької окупаційної влади, або ж радіомовленням Московських радіостанцій та радянських військових радіостанцій. Українські радіопересилання у 1941-44 вела Радіостанція ім. Т.Г. Шевченка із Саратова, куди евакуйовано частково устаткування радіостанцій з УРСР.
Після війни оправами радіомовлення і радіофікації в УРСР відає Комітет Радіомовлення (з 1950 і телебачення) при Раді Міністрів УРСР. З лютого 1957 цей комітет видає щодня свої програми під назвою «Говорить Київ» [42, c. 242].
в УРСР діяло понад 50 потужних довгосередніх - коротко- і ультракороткохвильових радіостанцій.
Стан радіомовлення в УРСР за 1950-69 унаочнюють нижче подані таблиці (з даними також для всього СРСР):
Порівняно до 1930-их pp. програми радіомовлення в УРСР значно поширилися. На початку 1965 обсяг республіканського радіомовлення становив пересічно 3 години на добу. Крім 10 випусків «останніх вістей», передаваних щодоби з Київської Радіостанці, програми радіостанцій в УРСР включають лекції, бесіди, консультації, загальноосвітні, літературні і музичні пересилання. Ведуться також радіопересилання для дітей і молоді й окремі програми чужими й українською мовами для закордону. У 1960-их pp. Українська Республіканська Радіостанція передавала свої пересилання за трьома програмами - першою, що її трансльовано радіовузлами і радіоточками для масового слухача, і другою та третьою - для власників радіоприймачів здебільшого по містах або поблизу них. У першій програмі на теми місцевого партійного і господарського життя припадало 20 - 25% часу, решту становили транслювання з Москви. У двох інших більше уваги присвячено загальноукраїнським справам, у тому числі літературі й мистецтву [42, c. 250].
Поза тижневиком «Говорить і показує Україна», в УРСР не було жодного україномовного радіожурналу. У видавництві Київського Політехнічного Інституту виходить з 1958, як орган Міністерства вищої і середньої освіти СРСР, двомісячний журнал «Радіотехника» (3 500-5 000 накладу).
Радіоаматорські клуби й гуртки в УРСР працюють у системі Добровільного Товариства сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ). У 1961 в УРСР було 220 самодіяльних радіоклуба з понад 24 000 радіоаматорів. Працювало також понад 2 500 аматорських радіостанцій [12].
На глушення радіопередач з-за кордону в СРСР витрачалися величезні кошти, проте глушення було ефективним лише у великих містах.
На Західних Українських Землях під Польщею радіо було включене у систему державного зв'язку, і радіослухачі мали реєструватися і оплачувати щомісяця абонемент у поштових урядах. Окремі україномовні радіопрограми, розпочаті Львівським радіо у 1930-их pp., були спорадичні й обмежені часом (15-30 хвилин) і змістом. У неділі і у більші свята передавано богослуження з українських церков [32, c. 48].
У 1930-их pp. було розпочато україномовне радіомовлення для населення Закарпаття. У рамках чехо-словацьких пересилань з Кошиць передавано двічі на тиждень (з 1934 5 раз) 15-хвилинну програму українською мовою. У 1934 радіо-журнал Прага увів щоденні радіопересилання для Закарпаття. Під час карпато-української державності пересилання українською мовою передавалося з Банської Бистриці на Словаччині. З початку 1939 діяла короткохвильова радіостанція у Хусті.
Під час другої світової війни, у 1939-41, українське населення західних земель обслуговували радянські радіостанції у Львові, Станиславові й Тернополі. За німецької окупації західних українських земель (1941-1944) діяла німецька радіостанція у Львові (30-хвилинні україномовні програми 3 рази на тиждень).
.3 Істория інтерв'ю на «ворожих голосах» (радіо «Свобода», «Голос Америки»)
Іноземне радіомовлення на територію СРСР («ворожі голоси», також західні радіоголоси) - радянське ідеологічне кліше, що застосовувалося до ряду зарубіжних (стосовно СРСР) радіостанцій (в першу чергу, «Голос Америки», «Радіо Свобода», «Німецька хвиля», «Російська служба Бі-бі-сі», «Радіо Ватикану», «Голос Ізраїлю», «Міжнародне канадське радіо», «Міжнародне французьке радіо»), вели мовлення мовами народів СРСР на територію СРСР в короткохвильовому і средневолновом діапазоні. На інші соціалістичні країни вела мовлення радіостанція «Вільна Європа», що об'єдналася в 1976 c «Радіо Свобода». Робота цих радіостанцій стала одним з характерних феноменів холодної війни. З іншого боку - радіостанції таких «соціалістичних» країн як КНР («Радіо Пекіна») та Албанії («Радіо Тирани») у своїх передачах російською мовою містили пропаганду політичного курсу власного керівництва і критикували політику КПРС і СРСР - як «ревізіоністську» і «антимарксистську».
У свою чергу, СРСР також вів закордонне радіомовлення на безлічі мов.
Першим почав радіомовлення на країни Заходу Радянський Союз. Якщо «Московське радіо» (пізніше - «Голос Росії») - перший орган радянського іномовлення - початок трансляції німецькою та англійською мовами в жовтні 1929 року, то Бі-бі-сі, наприклад, стала регулярно випускати передачі по - російськи тільки з 26 березня 1946. Пізніше з'явилася частівка «Є звичай на Русі - вночі слухати Бі-бі-сі». «Голос Америки» почав мовлення російською з 1947 року. Італійське радіо та «Радіо Ватикану» почали передачі російською мовою в 1948 році, а «Радіо Канада» - в 1951 році [31].
«Голос Америки» (англ. Голос Америки, Сократ VOA.) - Радіо зі штаб-квартирою в у Вашингтоні (США), що віщає англійською та 45-ма іншими мовами. На основі ефіру «Голосу Америки» складають новини, інформацію та програмне забезпечення культурного.
Радіостанція «Голос Америки» вперше вийшла в ефір 24 лютого 1942 року. «Ми будемо говорити про Америку і війну, новини можуть бути добрими чи поганими - ми будемо повідомляти вам правду», - такими словами радіостанція почала мовлення. «Голос Америки» створювався на противагу геббельсівської пропагандистській машині.
До 2013 року закони США забороняли державним радіостанціям здійснювати мовлення безпосередньо для американських громадян. Метою цієї заборони було захистити громадян США від пропагандистських заяв свого власного Уряду (Smith - Mundt Act)
Російський відділ на радіостанції з'явився в 1947 році, з початком холодної війни. Співробітниками Російської служби були переважно емігранти «другої хвилі», в їх числі відомий радянський розвідник, «неповерненець» Олександр Бармін [1].
У 1949 році почалися передачі українською мовою, в 1951 - на литовському, латиською, естонською, грузинською, вірменською, азербайджанською мовами. У середині 1970-х «Голос Америки» був реорганізований - радіостанція більше не була урядовою, і у радіожурналістів з'явилася можливість викладати особисту точку зору (або «позицію редакції») на що відбуваються в світі події.
У радянські роки «Голос Америки», поряд з радіостанцією «Свобода», був одним із джерел інформації про події в СРСР і світі. Радянські власті піддавали глушіння передачі російською мовою та іншими мовами народів СРСР. Проте люди призвичаїлися слухати передачі, хоча це вимагало великої напруги й уваги - розчути через постійне глушіння і перешкоди. Радіостанція була настільки популярна в Радянському Союзі, що в Москві з'явився жарт: коли хто-небудь переказував почуті по радіо останні новини, щоб не називати радіо, часто говорили: «Мені був голос, який сказав…» - слухачі прекрасно розуміли, що це був за голос.
Назва «Голос Америки» в СРСР швидко стало прозивним - іноземні радіостанції, критикували політику СРСР і країн соцтабору, узагальнено називалися «ворожими голосами». Глушіння припинилося лише з приходом «перебудови».
Також в СРСР була популярна джазова передача «Голос Американської музики» (Music USA), яку вів Вілліс Коновер [1].
«Радіо Свобода» (повна назва - «Радіо «Вільна Європа» / Радіо «Свобода»», РСЕ / РС; англ. Radio Free Europe / Radio Liberty, RFE / RL) - міжнародна некомерційна радіомовна організація, що фінансується конгресом США, що створює передачі, спрямовані на заохочення розвитку демократичних інститутів та ринкової економіки, протидія ворожнечі на етнічному та релігійному грунті, забезпечення свободу засобів масової інформації.
Мовлення ведеться на 28 мовах в 21 країні Східної Європи, Кавказу, Центральної Азії, Близького і Середнього Сходу. Крім радіомовлення, «Радіо «Свобода»» також веде мовлення через Інтернет і створює телевізійні передачі. Загальний охоплення аудиторії становить понад 24 мільйонів слухачів.
Штаб-квартира організації знаходиться в Празі (до 1995 року знаходилася в Мюнхені), також є 23 регіональних бюро. У РСЕ / РС працюють близько 500 штатних журналістів (з них близько 300 в Празі, решта - в регіональних бюро) і близько 750 фрілансерів, «Радіо «Свобода»» володіє однією з найбільших у світі служб новин [27, c. 32].
Для дотримання незалежності «Радіо «Свобода»» від уряду США, фінансування ведеться не безпосередньо Конгресом, а через міжпартійний Рада керуючих мовленням (англ. Broadcasting Board of Governors, BBG) за допомогою грантів. Також в цих цілях «Радіо «Свобода»» зареєстровано як приватна корпорація, відповідно до закону влади США не мають права втручатися ні в редакційну політику, ні в оперативне управління радіомережею.
У сучасній Росії радіо критикується і розглядається як приклад «звичайної антиросійської пропаганди», спрямованої не тільки проти російської влади, а й проти російської культури [31].
2. Жанрові особливості радіоинтерв'ю
2.1 Спеціфіка радіоінтерв'ю в прямому ефірі і в записі
Інтерв'ю в перекладі з англійської (interview) означає «зустріч», «бесіда». Треба розрізняти інтерв'ю як метод одержання різноманітної інформації для написання журналістських творів [17, c. 48] та інтерв'ю як жанр. Специфіка інтерв'ю як жанру полягає в тому, що факт, подія, явище, їх суспільно-політичне значення розкривається через повідомлення, оцінку компетентного співбесідника, який володіє важливою, цікавою інформацією. Надання її «з перших рук», через пряму мову створює відчуття більшої достовірності.
Специфіка радіоінтерв'ю полягає в тому, що журналіст записує матеріал на звуконосій або передає його одразу в ефір. Це - жива розмова, живий діалог. Якшо для газети журналіст заздалегідь пише текст, літературно опрацьовує матеріал, може стискати фрази співбесідника, виражати його думки чіткіше, може переписати, змінити форму своїх запитань, то радіоінтерв'ю народжується під час розмови. Технічний запис у такому випадку перетворюється у творчий процес з кінцевим результатом. Якщо радіоінтерв'ю йде в ефір не зразу, то журналіст зможе його змонтувати: дещо скоротити довгі шматки, викинути другорядне, зробити динамічним, але змінити сам процес розмови, її характер він не може [18, c. 77].
Радіоінтерв'ю, що передає живі голоси учасників розмови, на відміну від газетного інтерв'ю, документальніше та емоційніше. Радіожурналіст у ньому - посередник між носієм інформації та аудиторією, при цьому посередник - активний, творчий. Робота над радіоінтерв'ю вимагає від журналіста великої підготовки і професійної майстерності, особливо коли передача йде наживо в прямому ефірі. Адже сучасному радіослухачеві замало отримувати готові судження. Він хоче зрозуміти, відчути реальні обставини, сам думати над ними. Саме радіоінтерв'ю, в якому важлива і корисна для слухачів інформація викладається у формі запитань і відповідей, створює ефект співучасті. У цьому якраз особлива принада радіоінтерв'ю, оскільки воно сприймається на слух легше, з більшим інтересом, ніж суцільний текст. Таким чином досягається інформаційна, пізнавальна, виховна мета.
Отже, характерною жанровою ознакою радіоінтерв'ю є його діалогічність. Активна участь журналіста у розмові дає йому в руки диригентську паличку. Він конструктор розмови. Від нього залежить, чи з'явиться у співбесідника бажання відповідати, чи вийде цікава розмова перед мікрофоном. Радіожурналіст в інтерв'ю виступає у кількох ролях: він автор запитань, виконавець, організатор і значною мірою режисер передачі. На думку М. Мінкова, радіоінтерв'юєр повинен відповідати таким вимогам [24, c. 28]:
а) бути гідним, рівним партнером у розмові;
б) добре знати інтерв'юйованого. Чим більше журналіст знає про свого співбесідника, тим точнішими, змістовнішими будуть задані йому запитання;
в) не забувати про мету інтерв'ю і про завдання редакції (інтерв'ю не тільки задовольняє допитливість, а й виконує роботу пропагандиста);
г) мати добре поставлений голос [24, с. 29].
На відміну від закордонного досвіду, наприклад, французьких журналістів, які не вважають радіоінтерв'ю ні дебатами, ні дискусією, а місію журналіста вбачають тільки в тому, щоб ставити запитання, в українській радіожурналістиці не тільки допускаються, а й бажані в радіоінтерв'ю елементи дискусійності. Адже в такому випадку схрещуються різні думки - журналіста і співрозмовника. Від цього інтерв'ю стає експресивнішим та динамічнішим. «Думки, висловлені інтерв'юйованим і оприлюднені, вважаються його інтелектуальною власністю. Нерідко вони виходять окремим виданням за його авторством. Але перпіопоштовхом до висловлювання цих думок був журналіст і його запитання, - зазначає В.О. Карпенко. - Тому було б справедливіше авторами інтерв'ю вважати обох співрозмовників. Тим більше, коли інтерв'ю підготовлене за усною бесідою і коли журналіст займає активну позицію, схиляючи співрозмовника до дискусії» [14, с 209].
Тривалість радіоінтерв'ю залежить від багатьох обставин, але переважно воно триває від 2 до 10 хв. Радіоінтерв'ю може бути самостійною передачею, складовою частиною радіогазети, радіожурналу, інформаційного випуску, елементом інших жанрів (радіорепортажу, радіонарису, радіокомпозиції, радіофільму) [18, c. 81].
Структура інтерв'ю містить два основних елементи: запитання, які задає журналіст конкретній особі, та її відповіді. Ролі цих двох учасників передачі зовсім різні: один (інтерв'юер) володіє інструментом для отримання інформації, яка цікавить радіослухачів, другий (інтерв'юйований) є носієм, джерелом тієї інформації.
Журналіст-газетяр опрацьовує і готує матеріал інтерв'ю після того, як відбулася його розмова з інтерв'юйованим; радіожурналіст, навпаки, скрупульозно готується до самого процесу, акту взяття інтерв'ю, тобто значна частина його зусиль пов'язана з підготовкою до інтерв'ю. Відповіді на запитання, поставлені радіожурналістом, одночасно з журналістом отримують і слухачі, і таким чином вони ніби стають учасниками розмови з компетентною особою, яка володіє важливою і цікавою інформацією. Газетяр може на свій розсуд змінити порядок запитань у матеріалі, який готує для преси, упустити одні запитання і відповіді, детальніше, грунтовніше викласти інші. Радіожурналіст у випадку, коли інтерв'ю зразу передається в ефір, позбавлений такої можливості. Описовий текст, який широко застосовується у газетних інтерв'ю, на радіо використовується рідко, зазвичай, на початку інтерв'ю або у підсумковій частині, тобто за межами, за думками основного матеріалу.
Телевізійне інтерв'ю, на відміну від газетного і радіоінтерв'ю, дає можливість довідатися не тільки про те, шо і як сказала людина, а й побачити процес народження думки, слова, фрази. Тільки по телевізору ми можемо побачити миттєві душевні вагання, ледве вловимі рухи очей, легку усмішку тощо.
Об'єктивною передумовою виникнення радіоінтерв'ю є громадський інтерес до подій чи проблем, що в цей момент цікавлять аудиторію. Головне призначення інтерв'ю - задовольнити цей інтерес: виявити авторитетну думку про цю подію чи проблему, отримати інформацію, яка буде важливою і корисною для слухачів. «Інтерв'ю приваблює журналістів невичерпними можливостями для розкриття внутрішнього багатства людини - її думок, сподівань, передбачень, показу її політичних переконань, світогляду, ставлення до тих чи інших подій, проблем тощо», - зазначив В. Миронченко [26, с. 6]. Оскільки діалог перед мікрофоном призначається для передачі по радіо, він помітно відрізняється від тих діалогів, які щоденно ведемо у побуті. У житті, як відомо, ми часто користуємося різного роду скороченнями, жаргонізмами, жестами, зрозумілими тільки для співрозмовників. Інтерв'ю ж для радіо вимагає граничної чіткості та зрозумілості у постановці запитань та викладі відповідей. Адже слухачі не мають змоги ставити запитання-уточнення. Ця обставина змушує репортера бути дуже уважним під час інтерв'ю, пильно стежити за тим, щоб зміст його постійно залишався зрозумілим для слухачів.
Підкреслюємо, шо мета бесіди радіожурналіста з людиною, яка володіє необхідною суспільно значущою інформацією, - отримати і повідомити радіослухачеві:
а) нові, невідомі раніше факти про важливу, цікаву для багатьох подію;
б) проаналізувати, прокоментувати факти, події, явища, які викликали інтерес громадськості;
в) ознайомити населення з думкою офіційних осіб про ті чи інші суспільно вагомі питання, проблеми, роз'яснити їх суть, порадити, як подолати труднощі, досягти намічених цілей.
Отже, особливість радіоінтерв'ю полягає в тому, що, на відміну від інших радіожанрів, воно є результатом праці журналіста і співбесідника, має діалогічний характер. Якщо оціночні судження про факти, події, явища висловлює авторитетна особа, чия компетентність і принципова позиція не викликає сумніву, то створюються передумови впливу радіоінтерв'ю на формування громадської думки. Інтерв'ю емоційно впливає на радіослухачів, бо дає можливість охарактеризувати особливість співбесідника, розкрити його внутрішній світ, передати його думки, прагнення, настрій, кількома штрихами змалювати обстановку, в якій проходила бесіда. Розмовляти може один (група журналістів) з однією або кількома особами одночасно. Хоч радіоінтерв'ю - жанр інформаційний, але володіє можливостями публіцистичного осмислення реальної дійсності, часто має аналітичний характер.
У будові радіоінтерв'ю чітко простежуються три структурні частини: введення (підводка), діалогічна частина і кінцівка. Введення - це органічна складова частина радіоінтерв'ю, шо знайомить слухачів з суттю проблеми, допомагає їм зорієнтуватися у ситуації, довідатися про інтерв'ю-йованого. Пишуть введення, зазвичай, у тексті для читання диктором чи ведучим радіопередачі. У ньому коротко повідомляється причина, що спонукала репортера звернутися до цієї особи із запитаннями, а також наводиться певна кількість даних про інтерв'юйованого (посада, науковий ступінь, наукове звання, місце праці, прізвище, ім'я, по батькові тощо) - невелика, але завжди достатня, щоб показати його компетентність з про блеми, шо порушується. Після введення (ознайомлення) йде бесіда репортера з інтерв'юйованим (діалогічна частина радіоінтерв'ю). Кінцівка містить логічно-інтонаційну крапку радіоінтерв'ю.
В основній частині радіоінтерв'ю йде розвиток теми, розкривається суть бесіди. Висновок підводить підсумок розмови. Які тут можуть побут помилки початківця журналіста? Вступ буває нерідко розтягнутим. Інтерв'ю в такому випадку перевантажується текстом кореспондента.
В основній частині інтерв'ю важливо опанувати увагою слухачів з першої хвилини. Для цього досвідчені журналісти шукають найцікавіше запитання, використовують незвичайний зачин, інтригуючий початок.
Або навпаки - відсутня кінцівка. На закінчення обов'язково потрібно повторити прізвище співрозмовника. Якщо інтерв'ю звучить більш 10 хвилин, співрозмовника треба представити ще раз в середині розмови. Адже в газеті читач завжди знає учасника інтерв'ю. А на радіо слухач нерідко підключається до передачі не з самого її початку і не знає, хто виступає біля мікрофона. На телебаченні ця проблема вирішується «біжучим рядком».
Вимоги до радіоінтерв'ю. Перед засобами масової інформації постійно стоїть завдання говорити читачам, телеглядачам, радіослухачам про те, чого вони не знають, роз'яснювати те, чого вони не розуміють. Тому радіоінтерв'ю повинно прямо і безпосередньо виконувати цю функцію. Отже, найважливішого передумовою інтересу до радіоінтерв'ю є злободенність, суспільна значущість теми, питань, які стали предметом бесіди. На жаль, декому здається, шо радіоінтерв'ю є дуже простим жанром, мовляв, найпростіше задати людині декілька запитань і записати відповіді. Чому ж тоді не часто доводиться чути добре інтерв'ю? Мабуть, саме тому, що, насправді, інтерв'ю - один із найважчих жанрів. Багато молодих радіожурналістів спочатку охоче беруться інтерв'ювати будь-кого і про будь-що, але присоромлені зовсім несподіваною невдачею, поступово охолоджуються і, трапляється, надовго зберігають антипатію до інтерв'ю.
Головна біда багатьох інтерв'ю та, що вони бувають до неможливого нудними, страшно подібними одне на одного. Другий недолік - розсипчастість.
З деякими інтерв'ю можна робити шо завгодно: поставити останні запитання з відповіддю на початок або в середину, забрати цілі шматки - все буде непоміченим.
Мабуть, як жодний інший жанр, інтерв'ю вимагає попередньої підготовки журналіста. Треба дуже добре знати, про шо будеш запитувати співбесідника. «І я насамперед самому собі повинен дати звіт про те, чому іду задавати питання саме цьому вченому, саме про цю сферу діяльності, чим мене та інших захоплює ця наука, які її таємниці мені та іншим цікаві, які відгадки-відкриття пробудили у мене і в інших інтерес», - підкреслював радіожурналіст А. Ревенко [39, с 30].
Журналіст повинен так підготуватися до розмови, шоби під час неї міг точно і ясно сприймати відповіді, був здатний задавати питання не лише придумані заздалегідь, а й спрямовувати розмову, відводячи свого співбесідника і від збитих місць, прописних істин, і від надмірного насичення відомостями, які зморять радіослухача.
Радіоінтерв'ю повинно бути лаконічним. Це не значить, шо воно обов'язково має бути коротким. Ні, зазначає А. Ревенко, нехай звучить хоч півгодини. Але півгодини воно може звучати за умови, якшо із нього до межі витиснута «вода», якшо забрано все, що заважає розвитку і, відповідно, сприйманню думки. При цьому потрібно домогтися від співбесідника яскравої мови, насиченої порівняннями, прикладами. Репортер повинен дати йому відчути, що за запитаннями, за увагою до його відповідей - велика аудиторія радіослухачів, які з живим зацікавленням сприймають розповідь. Витиснути «воду» - не значить висушити бесіду.
Інколи вдаються до «паперової» форми інтерв'ю, коли журналіст підносить радіослухачеві записане на стрічку читання заздалегідь заготовлених запитань і відповідей, і видає це за живу бесіду. Думка повинна народжуватися якби на очах у слухача, він повинен відчувати її пульсацію, намагаючись передбачити її розвиток. Тоді радіослухач стає невидимим учасником діалогу. Ця давня, характерна для європейської культури форма розвитку думки, вчення, що відрізняється від традицій візантійського монологічного мислення, бере початок від Платона, від його знаменитих «Діалогів». У жодному радіожанрі так, як у радіоінтерв'ю, не виявляється функція радіожурналістики бути виразником не тільки громадської думки, а й демонстрації, репрезентації інтелекту українського суспільства.
Французькі теоретики і практики журналістики вважають, що «інтерв'ю» є журналістською ініціативою, яка передбачає розпитати ключову особу ситуації, щоб дізнатися інформацію, роз'яснення, погляд і повідомити новини зацікавленій аудиторії у формі запитань і відповідей» [8, с. 32-33]. Радіожурналіст, окрім оперативного поточного інформування про факти, події, явища, повинен постійно шукати і спонукати розкритися тих людей, які «знають більше, вміють робити свою справу краще, ефективніше, ніж інші» [13, с 169].
Різновиди радіоінтерв'ю. У літературі існують різні класифікації інтерв'ю. В. Миронченко поділяє інтерв'ю на такі різновиди:
а) класичне інтерв'ю (одержати авторитетні роз'яснення з питань внутрішнього і міжнародного життя від компетентних осіб - політичних, громадських, наукових, культурних діячів, відповідальних господарських працівників, зарубіжних гостей тощо);
б) інтерв'ю-анкета (опитування) - з'ясовування думок громадськості про певну проблему, подію чи окрему особу, якшо вони становлять предмет загального інтересу;
в) інтерв'ю-портрет (розкрити особу опитуваного. Досягається двома шляхами - опитуванням самого героя інтерв'ю та опитуванням людей, що близько знають героя і можуть дати йому характеристику) [24, с 7-12; с. 270-271].
Е. Фіхтеліус вважає, що потрібно розрізняти інтерв'ю думок, інтерв'ю з очевидцем, інтерв'ю - «конфронтації», прес-конференції і фактичне інтерв'ю [47, с 74]. Мета інтерв'ю думок - довідатися думку респондента з конкретного питання. У нас таке інтерв'ю називається інтерв'ю-анкета. Інтерв'ю з очевидцем - це розмова з людиною, яка стала свідком якоїсь події. В інтерв'ю - «конфронтації» є можливість, так би мовити, притиснути до стінки владоможців, змусити їх пояснити свої вчинки. Тут, по суті, відсутня дружня бесіда. Темп і тактика проведення такого інтерв'ю носить наступальний характер. З чисто практичних міркувань не завадить приберегти найгостріше запитання під кінець бесіди. Трапляється, що після жорсткого запитання співбесідник у стані роздратування покидає кімнату. Це треба передбачити.
«Загнаний у кут» політик або можновладець нерідко вдається до оборони з допомогою методу «Чеккер». Цей метод вперше застосував Р. Ніксон під час передвиборчої кампанії 1952 р. Його звинувачували у хабарництві. Він виступив у прямому ефірі з промовою. Заявив, шо готовий відзвітуватися за кожний зароблений і використаний цент. Його дружина навіть не мала можливості купити норкову шубу. Мовляв, уся ця історія - результат безмежних нападів злостивців-лібералів. Вони зайшли дуже далеко: звинуватили Ніксона в тому, шо він узяв у подарунок (тобто хабар) плямистого коккер-спанієля Чеккера. «Нехай вони говорять, що спаде їм у голову, а собаку ми залишимо у себе», - урочисто оголосив Ніксон і виграв симпатії телеглядачів, створивши перед камерою образ люблячого чоловіка і друга тварин. Його вибрали віце-президентом.
Метод «Чеккер» полягає в тому, щоби викликати, розбудити почуття симпатії і співчуття до себе, мовляв, журналісти-злостивці переслідують єдину мету - очорнити і нашкодити мені, моїй сім'ї. Репортер, який веде інтерв'ю, повинен бути готовий до використання такої тактики з боку свого співбесідника і бути на чатах, щоби не потрапити у розставлені сіті.
Треба повернути хід бесіди від жорсткої до доброзичливої, мирної, але спокійної, впевненої, щоб показати слухачеві чи глядачеві, що сльози насправді крокодилячі.
В. Здоровега поділяє інтерв'ю на три групи: оперативно-інформаційні, цікаво-розважальні, пізнавально-аналітичні. Головне в оперативно-інформаційному інтерв'ю - оперативність, точність; у цікаво-розважальному - незвичність, інтригуюче-розважальне начало; у пізнавально-аналітичному - оригінальність, глибина і значущість суджень. Зрозуміло, що тут маємо справу з умовністю і відносністю поділу, бо глибинно-пошукові за змістом розмови теж можуть бути інтригуюче цікавими. Інтерв'ю, яке зачисляємо до інформаційних жанрів, стрімко наближається до сфери журналістської аналітики, навіть художньо-публіцистичного мислення [11, с. 170].
Інтерв'ю в основі своїй інформаційний жанр. Але можливо інтерв'ю і з елементами аналізу, в якому дається оцінка ситуації, проблеми. Інтерв'ю - портрет дає більш повне уявлення про людину. Але в такому випадку інтерв'ю може звучати до 20 хвилин, містити питання, спрямовані не стільки на отримання інформації, скільки на розкриття особистості героя. У такому інтерв'ю - автопортреті журналіст допомагає розкритися своєму співрозмовнику. До інформаційних видів інтерв'ю відносяться протокольне інтерв'ю, інтерв'ю - діалог, анкета, прес - конференція.
Протокольне інтерв'ю несе офіційну інформацію про зустріч політичного діяча в аеропорту, на вокзалі, інтерв'ю з представниками влади з приводу якого-небудь торжества, про якусь подію. Питання такого інтерв'ю зазвичай стандартні і відомі заздалегідь.
Інтерв'ю - діалог - зустріч журналіста з однією людиною або з групою співрозмовників. Це класичне інтерв'ю.
Інтерв'ю-анкета передбачає оперативний експрес-опитування на вулицях міста, в залах засідань, концертних залах, у фойє театру, на стадіоні тощо Як правило, задається одне питання. Наприклад: «Чим знаменний був для вас рік, що минає?» Або «Що ви чекаєте від Нового року?» Питання в інтерв'ю - анкети має бути актуальним і цікавим для широкого кола слухачів.
Прес - конференція проводиться за участю представників різних засобів інформації. Для радіожурналіста найбільш важка сама її запис. Технічні можливості фіксації питань у залі і відповідей тих, хто проводить зустріч тут, набагато складніше. Взагалі інтерв'ю вимагає великої попередньої роботи. Вона починається з вибору співрозмовника. Крім того, що це має бути фахівець своєї справи: представник творчої інтелігенції, керівник підприємства, організації і т.д., журналісту бажано знати, як каже його майбутній співрозмовник. Людина, яка вміє говорити коротко, але в той же час ємко, легко, емоційно, - знахідка для кореспондента. Однак у початківців журналістів, які освоюють жанр, може створитися враження, що брати інтерв'ю не таке вже важка справа: знайти балакучого співрозмовника, включити мікрофон - і все зроблено. Ця думка помилкова. Удавана легкість матеріалу загрожує легковесностью, рихлістю. Інтерв'ю вимагає логіки розвитку діалогу, органічного руху думки, насичення цікавим змістом
Залежно від мети, змісту матеріалу, методу його освоєння і викладу по радіо, ми розрізняємо такі різновиди радіоінтерв'ю (безперечно, з певною умовністю): офіційні (протокольні), суто інформаційні, портретні (інтерв'ю-зарисовка), проблемні (публіцистичний діалог), інтерв'ю-анкета, прес-конференція, інтерв'ю-полілог (бесіда за «круглим столом»).
Офіційні (протокольні) радіоінтерв'ю - це відповіді на запитання радіожурналістів державних, політичних діячів, керівників офіційних зарубіжних делегацій з приводу тих чи інших важливих подій, внутрішньої і зовнішньої політики держави тошо. Запитання такого радіоінтерв'ю, зазвичай, стандартні, заздалегідь відомі. Характерною особливістю цього радіоінтерв'ю є те, шо воно містить здебільшого не індивідуальну оцінку чи думку конкретної особи, а виражає позицію уряду, держави, партії, громадської організації. Такі радіоінтерв'ю нерідко мають вагу важливих політичних документів.
Суто інформаційні радіоінтерв'ю покликані повідомити думку авторитетної особи, доброго фахівця про актуальні факти, події, явища. Воно, зазвичай, є оперативним. Передбачається, що радіожурналіст знає запити радіослухачів і відповідно до них формує запитання. Для суто інформаційного радіоінтерв'ю є важливими такі якості, як злободенність, новизна інформації, її компактність, об'єктивність. У радіоінтерв'ю не повинно бути невідомих масовій аудиторії слухачів понять, назв, термінів, що заважають зрозуміти суть розмови.
Проблемне радіоінтерв'ю (публіцистичний діалог). У ньому розглядаються актуальні питання українського державотворення: політика, економіка, культура, наука, освіта, соціальна сфера тощо. Глибокі, докорінні зміни, які відбуваються в Україні, вимагають повного напруження сил, енергії, ініціативи, наполегливої боротьби з корупцією, хабарництвом, зловживаннями, інертністю, консерватизмом, зобов'язують радіожурна-лістів психологічно перебудуватись, по-новому мислити, шоб сприяти формуванню у громадян України державницьких інтересів, зміцненню міжнародних зв'язків України, зростанню її авторитету у світі.
Проблемне радіоінтерв'ю вимагає чітких запитань; обов'язковим для нього є зіставлення думок, відстоювання особистої думки, громадянської позиції. «В ідеалі проблемне інтерв'ю - діалог, суперечка чи бесіда, назвіть, як вам завгодно, - зазначає Л. Плешаков. - Мені воно бачиться таким гострим поєдинком двох майстрів-фехтувальників, де запитання-відповідь - влучні відточені удари шпаг. Правда, у ЗМІ частіше подибуємо інтерв'ю, шо нагадують футбольний матч, де гра йде в одні ворота. На жаль, наші, журналістські» [34, с. 58].
Проблемне радіоінтерв'ю нерідко має характер загостреного публіцистичного діалогу. Метою такого діалогу - з'ясувати істинні причини і наслідки того чи іншого явища, всю правду про нього. Унаслідок взаємодії двох осіб - інтерв'юера та інтерв'юйованого розкривається вся правда в цілому. Діалог носить дослідницький характер. Радіослухач чує народження слова, стає ніби співучасником розмови. Динамічний, психологічно насичений діалог, по-перше, допомагає радіослухачеві швидше зрозуміти думку і простежити за її розвитком, по-друге, зв'язати окремі частини, блоки розмови в єдине ціле і, по-третє, робить радіослухача ніби учасником бесіди.
Прес-конференції - групові, масові радіоінтерв'ю. На прес-конференціях одна або більше авторитетних, компетентних осіб інформують присутніх журналістів про ту чи іншу суспільно важливу подію, ситуацію чи явище. Традиційними стали прес-конференції керівників Української держави (Президента, Прем'єр-міністра, Голови Верховної Ради), голів обласних державних адміністрацій, партійних і громадських діячів тощо. Важливо на таких прес-конференціях задавати чітко сформульовані, актуальні запитання, щоб отримати вичерпну відповідь і донести її до радіослухачів. Є два способи оприлюднення розмови на прес-конференції: а) пряма радіотрансляція і б) повний запис на магнітну стрічку, з якого створюється радіопередача про прес-конференцію.
Актуальні проблеми економічного, соціального, культурного розвитку на сучасному етапі обговорюються за «круглим столом». Справжній «круглий стіл» починається там, де є безпосереднє спілкування учасників, реальне обговорення, спрямоване на дослідження актуальності проблеми, яка хвилює не тільки тих, що зібралися, а й широке коло радіослухачів.
Радіоінтерв'ю-полілог (бесіда за «круглим столом») - групове, масове інтерв'ю, яке у своїй основі також має драматургію. Вона полягає у зіставленні позицій (а інколи і зіткненнях), у прагненні співбесідників виявити свою позицію, поділитися своїм досвідом, щось підтримати, щось відкинути. Радіожурналіст під час такої бесіди - і ведучий, і режисер, і дослідник, і інтерв'юер, і гостинний господар, і представник громадськості. Він задає тон розмові, спрямовує її у необхідне русло. Особливого морально-психологічного напруження і глибоких професійних знань вимагають прямоефірні радіопередачі. Адже журналіст тут виступає не лише інтерв'юером. До вже названих функцій додається ще потреба бути регулятором, своєрідним диригентом діалогу між радіослухачами і учасниками (учасником) радіопередачі. Адже важливо зберегти динамізм передачі, забезпечити інформаційну насиченість діалогу, дати можливість якнайбільшій кількості слухачів задати запитання і забезпечити ґрунтовні відповіді на них. Радіоінтерв'ю-полілог передбачає демократичність стосунків. За «круглим столом» не повинно бути статистів, номінальних учасників, представлених пізніше в радіопередачі двома-трьома незначними репліками. «Круглий стіл з гострими кутами», тобто цікавими думками, несподіваними ідеями, оцінками, виходить тоді, коли «стіл дійсно круглий»: учасники обговорюють проблему на основі повної рівності, ширості, зацікавленості.
Радіослухачі позитивно оцінюють інтерв'ю-полілог (бесіду за «круглим столом») не за кількість наведених тих чи інших фактів, а за глибину роздумів, оригінальність висловлених думок. До того ж, і самі факти треба вміло відбирати: одні будуть інформувати слухачів про стан справ в обговорюваній галузі або сфері діяльності, інші стануть підмогою для аргументів і висновків учасників. Добре, якщо приклади, які наводять під час бесіди, будуть неоднозначними. Тоді вони можуть стати предметом дискусії, основою для формування громадської думки.
Портретне радіоінтерв'ю (радіоінтерв'ю-зарисовка). Мета цього радіо-інтерв'ю - показати людину, всебічно розкрити ЇЇ духовний світ, риси характеру, погляди, думки, нахили, смаки. Бажане досягається двома шляхами: опитуванням самого героя та опитуванням людей, які близько знають його і можуть дати йому характеристику. В обох випадках для радіо важливо не лише те, що говорять опитувані, а й те, як вони це говорять. Це «як» допомагає слухачам повніше, чіткіше уявити портретовану особу. Отже, для радіожурналіста, який готує портретне радіоінтерв'ю, велике «значення має оволодіння поетикою діалогу, тонкою драматургією інтерв'ю, полемічним мистецтвом» [13, с. 171]. Володіючи цими професійними якостями, журналіст зможе підготувати портретне радіоінтерв'ю, яке є ніби невеликим драматичним твором із своєю зав'язкою, кульмінацією і відповідними висновками.
Радіоінтерв'ю-анкета передбачає оперативне експрес-опитування на вулицях міста, в залах засідань, в концертних залах, в фойє театру, на стадіоні тощо. Зазвичай, задається одне-два запитання, інколи - три. Запитання потрібно сформулювати і задати так, щоб відповіді на них були цікавими для широкого кола радіослухачів. На основі відповідей створюється уявлення про те чи інше явише, подію, факт, які викликають інтерес у громадськості. Радіоінтерв'ю-анкети допомагають радіоредакціям краще уявити слухачів, з'ясувати їх інтереси, нахили, уподобання. Ін-терв'ю-анкета часто є своєрідним соціологічним дослідженням.
Розвиваючи традиції українських сатириків, гумористів, готують також критичні, сатиричні та гумористичні радіоінтерв'ю. Радіо інтерв'ю як жанр інформаційний не менш продуктивно «працює» в аналітичних радіопередачах. Його авторитет забезпечується змістовністю та свіжістю інформації «з перших рук». Вплив на громадську думку радіоінтерв'ю, які переходять у публіцистичний діалог, полягає в тому, що вони привертають увагу громадськості до певного явища, виявляють і коригують різні позиції. Разом з учасниками діалогу радіослухач стає не тільки співучасником пошуку істини, а й дослідником. Сприймаючи запропоновану систему аргументів, радіослухач її перевіряє. Діалогічна форма спілкування, яка лежить в основі європейської культури, виявляється надзвичайно плідною, бо відкриває нові можливості для процесу переконання.
Методика підготовки радіоінтерв'ю. Підготовка до радіоінтерв'ю проходить три нерозривно взаємопов'язаних і невіддільних на практиці етапи: загальний, конкретний, психологічний [48, с 44].
Загальна підготовка журналіста до радіоінтерв'ю складається з інтелектуальних і професійних знань, національно-громадянської свідомості, морально-духовної зрілості, глибокого володіння рідною мовою: в Україні - українською, Польщі - польською, Росії - російською, Японії - японською. Ці засадничі чесноти журналістської творчості здобуваються, нагромаджуються, усвідомлюються під час сумлінного навчання і цілеспрямованої практичної роботи.
Конкретна підготовка до радіоінтерв'ю включає визначення мети бесіди і характеру необхідних відомостей, вивчення предмета інтерв'ю і майбутнього співбесідника, попереднє обдумування змісту розмови, складання запитань, домовленість про час і місце зустрічі, добре володіння звуко-записуючою технікою.
Психологічна підготовка до радіоінтерв'ю здійснюється як загальним, так і конкретним типами роботи. Зосереджується увага на виробленні у себе необхідних психологічних якостей, набутті знань про інтерв'ю як ситуацію соціально-психологічного спілкування, процес сприйняття людини людиною. Здійснюється «програмування (прокручування) психологічної ситуації» конкретного інтерв'ю, психологічне настроювання (мобілізація, готовність) на бесіду.
«Від журналіста, крім сумлінної підготовки, знання теми, співбесідника, вимагається, щоб він володів драматургією інтерв'ю, іноді полемічним мистецтвом, належним темпераментом. Це у процесі розмови, - підкреслює Т. Шуміліна. - А під час написання інтерв'ю? У своїх кращих зразках подібні матеріали є ніби невеликим драматичним твором із зав'язкою, кульмінацією і висновками, у якому якщо і нема розв'язки, то хоч накреслені можливі її варіанти. Це допомагає привернути увагу читача (радіослухача) до проблеми» [49, с. 15].
У журналістській практиці бувають випадки, коли інтерв'ю відбувається незаплановано, несподівано, експромтом. Але успішно його може здійснити радіожурналіст з доброю загальною підготовкою, який глибоко оволодів психологічними засадами проведення ґрунтовних, складних за змістом і емоційною насиченістю бесід. Весь життєвий і практичний досвід радіо-журналіста виявляється у такому випадку підготовкою до радіоінтерв'ю.
Отже, основою успішного радіоінтерв'ю є старанна, всебічна підготовка журналіста. Вибір, вивчення теми інтерв'ю передбачає широке, глибоке ознайомлення з предметом інтерв'ю - подією чи проблемою, що хвилює аудиторію, та всебічне знайомство з людиною, в якої журналіст буде брати інтерв'ю. Адже лише той, хто володіє предметом бесіди, зможе запитати про суттєве.
Є різні джерела шодо вибору теми (навіть проста спостережливість може підштовхнути до цікавої теми) та довідкового матеріалу про предмет розмови й особу (інтерв'юйованого): прес-релізи, сторінки Інтернету, урядові доповіді, наукові зустрічі та лекції, звіти про ту чи іншу форму діяльності, довідники, спеціалізовані журнали, газетні публікації, теле- і радіопередачі, поінформовані люди, власний архів, а також сам інтерв'юйований. Якшо журналіст не знає минулого свого співбесідника, то він ніколи не зможе виявити півправди у його словах і не зрозуміє, де його слова розходяться з ділом.
Вивчення проблеми, збір інформації допоможе з'ясувати всі можливі грані й аспекти досліджуваного питання. Треба визначити, в яких взаємозв'язках перебувають ці аспекти, який вплив на розвиток ситуації можуть мати соціальні, економічні, екологічні, політичні та інші інтереси зацікавлених сторін. Доцільно звертати увагу на будь-яку допоміжну інформацію. Радіослухачі хочуть знати передісторію проблеми, які заходи повинні вживати офіційні особи, як проблема може відбитися на слухачах, і що самі радіослухачі можуть зробити для поліпшення ситуації. Чим ретельніше журналіст підготується до радіоінтерв'ю, тобто, чим більше опрацює матеріалу, тим цікавіші судження отримає на свої запитання [32, с. 64].
Важливі й цікаві думки про методику підготовки до інтерв'ю, зокрема вивчення теми, висловив лікар-космонавт Б. Єгоров. Він зустрічався з багатьма журналістами і це дало йому підставу розділити їх на категорії: «До першої категорії я відношу тих, - зазначив Б. Єгоров, - хто приходить на зустріч добре підготовленим до неї. Завжди відчувається, що ця людина переглядала літературу, ознайомилася з якимось, хоч, може, і не зовсім їй зрозумілим матеріалом, але вона щось довідалася і прийшла розмовляти по суті справи, а не просто так, куди крива виведе [16, с. 45].
Радіожурналіст може й не знати всіх тонкощів, усіх деталей проблеми - їх у разі потреби роз'яснить сам фахівець, - але він зобов'язаний знати, що вони існують. Це знання допомагає йому спрямовувати бесіду у потрібне русло, продумати такі запитання, у відповідь на які він одержить цікаву й корисну інформацію. Якщо журналіст не вивчить теми інтерв'ю, він не зможе й конкретизувати запитання. Вони виходитимуть у нього надто широкими і загальними, як, наприклад, «Розкажіть, будь ласка, про розвиток спорту в останні роки». Бути готовим до радіоінтерв'ю означає, що журналіст якоюсь мірою може передбачити, які відповіді викличе те чи інше запитання, а тоді можна заздалегідь підготувати й альтернативні подальші запитання.
Під час вивчення теми і вибору опитуваного (це нерідко відбувається одночасно) потрібно обов'язково звертати увагу на мову майбутнього ін-терв'юйованого, адже його мова є вагомим, якщо не головним, складовим елементом забезпечення сприймання радіоінтерв'ю. Для телебачення велику роль відіграє також телегенічність [43, с. 95].
Радіо завжди звернено до аудиторії; воно маючи на увазі слухача, диалогично за своєю природою. Діалогом по суті є і один з найхарактерніших для мовлення жанрів - інтерв'ю. Радіоінтерв'ю - найбільш поширений жанр усної публіцистики. З його допомогою журналіст може вирішувати багато питань інформування аудиторії, висвітлюючи найрізноманітніші теми [22, с. 89].
Специфіка радіоінтерв'ю полягає в тому, що кореспондент записує матеріал на плівку або передає його відразу в ефір. Це жива, щойно озвучена розмова. На відміну від нього кореспондент у газеті пише текст, літературно обробляє матеріал. Він може ущільнювати, стискати фразу, сказану співрозмовником, виражати його думку більш чітко або переписати свої питання. Радіоінтерв'ю народжується під час проведення розмови. Технічна запис в такому випадку стає творчим процесом, що дає кінцевий результат. Пізніше, якщо бесіда не йде відразу в ефір, журналіст може змонтувати її, прибрати другорядне, але змінити сам процес протікання бесіди не може.
Радіоінтерв'ю, що передає живі голоси учасників розмови, більш документально, емоційно. Журналіст в ньому - посередник між носієм інформації і аудиторією. І посередник активний, творчий. Робота над радіоінтерв'ю вимагає великої підготовки та професійної майстерності, особливо якщо передача йде в прямому ефірі [14, с. 58].
Дуже важливо, щоб журналіст, що бере інтерв'ю, відчував себе впевнено з співрозмовником. Але не так часто журналіст може бути рівним співрозмовником по знаннях, соціальному становищу - адже йому доводиться зустрічатися з письменниками, вченими, політиками, експертами. Рекомендації ці треба розуміти як рада до серйозної підготовки перед зустріччю з співрозмовником. А ось відчувати себе психологічно рівним, це якість приходить з досвідом. Наведемо рекомендації радіостанції «Бі - Бі - Сі» і нашого журналіста:
«інтерв'ю виходить вдалим і змістовним, якщо воно виявляється бесідою двох рівних співрозмовників»;
«поважайте співрозмовника, намагаючись підтримувати з ним розмову, не бійтеся посперечатися, але обов'язково вислухайте його думку, не перебивайте його на півслові, дайте закінчити думку» [30, с. 111].
Найбільш поширений обсяг інтерв'ю від 2 до 8 хвилин. Оптимальне інтерв'ю містить 5-6 питань.
Інтерв'ю має свою композицію і сюжет. Їх основа - питання журналіста. Саме вони і визначають якість матеріалу, його внутрішню структурну організацію. Але журналіст не завжди вибирає героя сам. Співрозмовником може бути конкретна особа, і тільки воно може дати цікавлять слухачів відомості.
У будь-якому випадку журналіст повинен якомога більше дізнатися про своє майбутнє співрозмовника (від його товаришів, родичів, товаришів по службі). Мати уявлення про особливості його характеру, манері спілкуватися, знати сильні і слабкі сторони його промови. Але найголовніше в підготовці інтерв'ю - знайомство з темою розмови. «Наше завдання, - пише про роботу інтерв'юера А. Ревенко, - допомогти співрозмовнику виділити головне. Для цього нам самим потрібно бути обізнаними людьми» [39, с. 88]. Тут журналісту може допомогти його досьє. Звичайно, найкращий варіант, коли кореспондент спеціалізується в тій чи іншій області і йде брати інтерв'ю за своїм «профілю». Але так буває не завжди. Якщо вас чекає брати інтерв'ю у письменника, художника, артиста, познайомтеся з особливостями їхньої творчості.
Як вже говорилося, головний «інструмент» журналіста в інтерв'ю - питання. Але здавати їх не просто. Треба уникати питань, в яких міститься відповідь або його частина, так як вони породжують однозначні відповіді: «так», «ні», «звичайно», «я з вами згоден».
Нерідко журналіст, заздалегідь дізнавшись інформацію у співрозмовника, включає її в своє питання, що збіднює відповідь. Такий тип питання можна було б назвати «передбачливою» відповідь, частина відповіді. З цієї ж серії помилок - «інформаційне» уявлення співрозмовника і розмова з ним, в якому відсутні питання кореспондента [22, с. 65].
Питання журналіста в радіоінтерв'ю повинні повертати тему різними сторонами, викликати інтерв'юйованого на роздуми. Адже власна думка може бути висловлено на різному рівні: поверхневому, поглибленому, що розкриває особливості погляду вашого співрозмовника. Тому треба уникати примітивних питань [23, с. 59].
Одна з помилок початківців журналістів - нагромадження питань. Коли в одній фразі їх поставлено два, три і більше, той, в кого беруть інтерв'ю не знає, на якій з цих питань йому відповідати і відповідає звичайно на останній. Або на той, який краще запам'ятав.
У бесіді з ученими, фахівцями, особливо в галузі техніки, малодосвідченого журналіста чекає ще один бар'єр - терміни. Вони захаращують текст бесіди, малозрозумілі або взагалі незнайомі слухачам [86 с. 20].
Журналіст повинен враховувати і те, як говорить його співрозмовник: швидко чи повільно. Для кореспондента найкраще середній тип мовлення - 80-90 слів на хвилину. Сам характер питань вимагає певної атмосфери роздуму. Імпровізація журналіста, виникнення питання, що випливає з самої розмови, тільки підтримають інтерв'юйованого. Радіоінтерв'ю - той жанр, де повною мірою розкривається значення психології біля мікрофона. Потрібно вміти слухати співрозмовника і показувати йому, що вам цікаво те, що він говорить. Своє ставлення можна виражати в кивком голови, в коротких схвальних репліках [33, с. 31].
Дуже важливо початок розмови, визначальне подальше продовження контакту, усієї зустрічі. Журналіст повинен бути завжди готовим повернути розмову в потрібне русло при непередбаченої паузі, заминка. Потрібно думати про місце і про час проведення інтерв'ю. Найкраще ваш співрозмовник буде почувати себе у звичній для нього обстановці. Попереднього настрою вимагає бесіда в студії, особливо, якщо ваш співрозмовник прийшов у неї вперше. Треба заспокоїти його, підбадьорити, пожартувати. Запитати про що-небудь незначному, скинувши тим самим психологічну напругу, скутість. Досвідчені журналісти враховують стать, вік, соціальний стан інтерв'юйованого, його професію, яка накладає свій відбиток на поведінку біля мікрофона.
Радіожурналіст має справу з технікою. Мікрофон не просто металевий предмет - прилад для запису, це знаряддя творчого мислення. Радіожурналіст працює за допомогою мікрофона, а ця праця специфічний і сильно відрізняється від літературної роботи пером. Підготовка магнітофона до запису, перевірка касети - далеко не остання справа. Через несправність апаратури, через технічний брак при записі весь творчу працю пропадає даром [30, c. 134].
Великою підмогою для радіожурналіста є монтаж. У студії можна підчистити плівку, прибрати дані, непотрібні паузи. Іноді в ефірі звучать інтерв'ю, питання яких начитані в студії. Вони тонально, емоційно відрізняються від запису, зробленого в іншому місці. «Підробка» легко вгадується на слух і сприймається негативно, підриваючи довіру до всього розмови. Про цю грубу помилку потрібно пам'ятати всім журналістам- Саме вони нерідко вдаються до рятівної можливості перечитати питання в студії.
Підводячи підсумки, можна сказати, що радіоінтерв'ю вимагає від журналіста самих різних професійних якостей: комунікабельності, вміння завоювати довіру співрозмовника, орієнтуватися в мовній ситуації і швидко реагувати на її зміни [11, c. 77].
Можливий, звичайно, монтаж зробленого запису інтерв'ю; при цьому допускається перестановка питань, поділ інтерв'ю на частини, які перемежовуються коментарями журналіста, автора матеріалу. Але тоді правильніше говорити, не про радіоінтерв'ю, а про розповідь кореспондента зі студії з використанням попередньо записаних фрагментів інтерв'ю.
В ідеалі, інтерв'ю в прямому ефірі повинне бути схожим на звичайну бесіду.
Існує ряд правил, які допоможуть репортерові звучати природно і переконливо [35, c. 91].
Перед виходом в ефір:
-Заздалегідь ознайомтеся з темою і зробіть необхідні замітки
-Використовуйте електронні пристрої, наприклад Blackberry, щоб завжди бути в курсі подій
-Виділіть окремі аспекти теми, які, на Вашу думку, є найбільш важливими
-Заздалегідь зв'яжіться з продюсером програми і проговорите підводку і зразкові питання
-Вимкніть телефони і всі інші пристрої, які можуть викликати перешкоди в ефірі
-Тримайте під рукою стакан води на випадок, якщо закашлявся.
Під час ефіру:
-Не нервуйте і не відволікайтеся на події навколо
-Володійте ситуацією, але дайте можливість висловитися і ведучому
-Використовуйте Ваші напрацювання. Вони допоможуть Вам відповісти на більш загальні питання
-Будьте готові до того, що можуть бути поставлені несподівані питання
-Пам'ятайте про вимоги та очікування вашої аудиторії
-Ви повинні вміти міняти манеру викладу залежно від теми та аудиторії.
Після ефіру:
-Прослухайте запис інтерв'ю
-Не судіть себе занадто суворо: у всіх бувають невдалі дні
-І найголовніше: вчіться на своїх помилках [36, c. 28].
.2 Радіобесіда
Часто інтерв'ю плутають з бесідою. Це різні жанри. Вони розрізняються ролями журналіста. В інтерв'ю він тільки ставить питання. У бесіді ж він рівноправний учасник діалогу. Може висловити свою точку зору, проілюструвати думку співрозмовника, посперечатися з ним. Бесіда, як правило, аналітичний жанр [43, c. 95].
Як і в ряді інших жанрів, наприклад інтерв'ю, репортажі, коментарі, в радіобесіди використовується тільки одне головне виразний засіб радіожурналістики - звучне слово. Призначення бесіди на радіо багато в чому схоже з призначенням різних жанрів науково-популярної літератури. Наукові ідеї, складні проблеми політики, економіки, мистецтва в бесіді викладаються популярно, з розрахунком на активне сприйняття змісту бесіди різноманітної за складом масової аудиторії.
Загальновідомо, що лекція в залі майже завжди призначається для певного кола людей, спеціально цікавляться даною темою, що володіють певними загальними уявленнями і знаннями в цій області, знайомих зі спеціальною термінологією.
Радянська жанрова система, в силу наявності не просто повідомлення фактів, а їх аналізу, коментаря, оцінки, відводила бесіді місце в ряду інформаційно - публіцистичних [50, c. 93] і публіцистичних радіожанрів: публіцист «зобов'язаний побачити, що проблема наявності, і обгрунтувати необхідність і зразковий шлях її вирішення… у цьому сенс його діяльності, що виражається, зокрема, через форму публіцистичних жанрів, для яких обговорення, інтерпретація є постійним і незмінним елементом. На підставі цього ми відносимо до них… радіобесіду…» [4, c. 65].
Через кілька років думка про переважно аналітичної складової бесіди дозволяє Е.Г. Багирову і В.М. Ружних - кову віднести її до групи аналітичних жанрів: «Саме визначення цієї групи жанрів говорить про те, що до неї ставляться такі жанри, які поєднують і поєднують в собі функцію інформаційну з функцією аналітичної, тобто аналізом, оцінкою, прямим зверненням до думок і почуттям аудиторії» [3, c. 142].
Нарешті, сучасні дослідники, зокрема В.В. Смирнов, також відносять бесіду «по функціонально - предметними ознаками, в основі яких лежить розгляд змісту журналістського твору», до аналітичної групі радіожанр, а по «формі звучання» - до монологічних і діалогічних жанрів [45].
Бесіди - це один з перших за своїм генезисом жанрів радіожурналістики, що виник на основі традицій усної народної творчості і реалізував себе завдяки специфічним можливостям, найважливішою з яких є звучить слово. Призначення бесіди схоже з функціями різних жанрів науково - популярної літератури, а за формою аналогії простежуються до статті [,24 c. 26], пропагандистської лекцією, листом [51, c. 103;4, c. 75].
«Бесіда в широкому сенсі слова - це ведення спокійного, довірливої розмови зі слухачами. Автор звертається до них всім строєм своїх роздумів, запрошуючи брати участь у його пошуках істини» Причому очевидно, що пошук істини поєднується з наявністю двох напрямних факторів: переконання і популярізаторства. Журналіст роз'яснює, популяризує допомогою системи аргументів наукові відкриття, юридичні тонкощі законів, складні пробле ми політики, економіки, мистецтва і тим самим переконує і стверджує певні ідеї. Класичний приклад - бесіди на медичні теми. «Роз'яснити, переконати або - як мінімум - розбудити думка, змусити замислитися над поставленими питаннями - ось кінцева мета бесіди, жанру, суть якого полягає в тісному мовному спілкуванні з співрозмовником» [7, c. 43]. При цьому «тісну мовне спілкування» - вельми умовна форма. По-перше, співрозмовники не присутні в одному місці одночасно. По-друге, в процесі розмови один з них знаходиться біля мікрофона і звертається до іншого - людині, яка мислиться як активний учасник, але в той же час зайнятий своїми справами і слухає радіо тільки фоном.
Таким чином, спочатку, на етапі зародження і розвитку радіо, бесіда являла собою переважно монологічний жанр, оскільки журналіст говорив всім і кожному радіослухачеві окремо, а по суті - сам з собою. Тим часом допускалося включення в оповідання автора і елементів інтерв'ю, що значно збагачувало сам жанр, а зміна голосів дозволяла утримувати увагу слухачів. І лише в рідкісних випадках не виключався і «діалогічний характер ведення бесіди двома або кількома учасниками. Але при цьому слід пам'ятати, що подібного роду ведення бесіди може бути схожим на інсценування обговорення. Це якраз те, що радіослухачі важко сприймають» [4, c. 43].
Ведення бесіди кількома людьми передбачило сучасну форму жанру, про яку теоретики 1970-х років згадують лише побіжно: бесіда - круглий стіл. Головна його особливість, по-перше, в тому, що круглий стіл використовувався у мовленні на зарубіжні країни, а по-друге, завжди записувався на плівку. По-третє, програма складалася з відповідей на листи слухачів. Причому учасники користувалися тільки конспектами відповідей і вперше зустрічалися разом в студії для запису програми, тому ніяких спільних консультацій і репетицій не було. Все це в сукупності, навіть при тому, що програма виходила в запису, давало ефект інтерактивності, створювало видимість прямого ефіру і робило передачу «особливо переконливою і дієвою».
Жанр не втрачає своєї актуальності і сьогодні. Доступність, зрозумілість, широта охоплення тем і повнота аналізу знаходять свого слухача в потоці інформаційно - музичних і розважальних програм. Автори посібника «радіотелевізійний журналістика в системі професійних координат» відзначають, що в Радіобесіди органічно реалізується тенденція персоніфікації повідомлень. За газетної рядком досить складно побачити особистість журналіста, подумки ми додумуємо характер фрази, інтонації. Манера, стиль письма, індивідуальні особливості скажуть тільки про його майстерність. Мистецтво емоційного впливу, очевидно, необхідно не менше, ніж уміння логічно переконувати. І хоча друковане слово має своєю експресією, першість тут, безсумнівно, за радіо.
Крім того, актуальність жанру проявляється ще й у тому, що сьогодні з багатьох думок складно вибрати правильне, а компетентність, ерудованість і широта мислення - одні з найголовніших вимог для журналіста. Отже, слухач може довіряти почутому.
Крім цього, гостріше стають теми для бесід. Звичайно, просвітницька спрямованість залишається домінуючою і сьогодні. Однак сучасність дає нову, часто спірну і дискусійну проблематику, яка багато в чому зачіпає інтереси простої людини.
Відбулися зміни і в композиційно - стилістичному ладі бесід. Те, що в пору технічної революції вважалося новаторством, сьогодні стає необхідністю: журналіст, прагнучи завоювати і, головне, утримати увагу слухачів, все частіше перериває свій монолог фрагментами інтерв'ю з компетентними особами, репортажними вставками, які підкреслюють переконливість і наочність авторських міркувань. Таким чином, «для сучасного розвитку жанру радіобесіди характерні підвищені вимоги до компетентності автора, його здатності спілкування зі слухачем на високому логічному й емоційному рівні, до посилення «діалогічності», «дискусійності розмови» [7, c. 47].
В.В. Смирнов виділяє такі сучасні форми бесід [45]:
. Традиційна бесіда - виступ в студії спеціаліста в тій чи іншій галузі знань, виробництва, сфери соціальної діяльності або людини, що володіє системними знаннями з проблеми, що цікавить широке коло слухачів. Тут мається на увазі бесіда зі слухачами. Вона готується заздалегідь, текст читається в ефір.
. Розмова запрошеного фахівця з журналістом. Це бесіда двох і більше людей у студії, призначена для широкої аудиторії. Журналіст стає представником аудиторії, він має можливість задавати додаткові питання, уточнювати, спрямовувати хід розмови. Тут домінує автор, він «господар» матеріалу, журналіст виконує лише допоміжну роль.
. Третя форма бесіди відводить домінуючі позиції в розмові журналістові. Він може висловлювати свою думку, ділитися враженнями, давати оцінку фактам, точки зору співрозмовника, а в чомусь і не погоджуватися з ним.
Узагальнюючи досвід дослідників, необхідно також виділити ті фактори, котрі сприяють успіху радіобесіди у аудиторії:
. Актуальність, цікавість теми, оригінальний сюжет, зверненість до слухача. Уражені проблеми повинні бути цікаві більшої частини аудиторії. Тема передачі оголошується на самому початку. Одна тема - одна проблема.
. Особистість виступаючого, його компетентність. Плюс до цього спеціалізація журналіста в тій області знань, про яку йде мова.
. Логічність, об'єктивний аналіз, розгляд проблеми зі сторін, цікавих слухачеві. Рух думки при цьому має йти від приватного до загального.
. Мова і характер спілкування. Виклад складних проблем популярно, доступно. Характер обшения спокійний, спрямований на слухача. Журналіст повинен говорити для всіх і одночасно для кожного.
. Вживання форм прямого звернення до слухачів. На думку дослідників, це вимога психологічно обгрунтована: «Якщо автор вирішить використовувати слово «ви», він обов'язково повинен буде відповісти на питання, яке відношення до слухача має предмет бесіди. Інакше кажучи, буде змушений пояснити слухачеві важливість для нього - слухача, обговорюваного предмета. І якщо йому це вдається, слухач прийме бесіду близько до розуму і серця, вона торкнеться його думки і почуття, глибоко зацікавить його» [50, c. 106].
Нарешті, необхідно розглянути ті жанрові форми, які з'явилися у бесіди в процесі еволюції і функціонування, а саме дискусію на радіо і бесіду за круглим столом.
Дискусія на радіо є різновидом діалогічної форми бесіди, але зустрічається в ефірі досить рідко. Обумовлено це, на думку В.В. Смирнова, тим, що звучання кількох голосів ускладнює впізнавання слухачами говоряшего, оскільки зазвичай учасники програми видаються тільки на її початку. Вихід з положення - запрошувати відомих політиків, акторів, тобто тих людей, чиї голоси легко ідентифікувати.
Мета дискусії - винести на суд громадськості думки відомих людей з суспільно - значущих проблем або дізнатися, що думають компетентні особи з актуальних питань суспільного життя. Дискусія має на увазі наявність двох або кількох людей. І обов'язково - ведучого, роль якого надзвичайно важлива. Він спрямовує розмову, не дає йти йому в бік від обговорюваної проблеми. При цьому цільові установки дискусії покликані створити атмосферу живого мовного обшения. Необхідність відстоювати свої погляди, вступати в активний діалог з опонентами впливають на тональність мови, її спрямованість. У дискусії іноді логіка, стрункість аргументів підміняються запальністю, емоціями.
Одна з форм дискусії на радіо - це бесіди зі слухачами у прямому ефірі. На обговорення виноситься проблема, розставляються оціночні акценти, а потім в обговорення вступають слухачі. Дзвінки надходять спонтанно, що і зумовлює хід розмови, його несподівані повороти, розвиток теми. Фактично виходить дискусія самих слухачів. Роль ведучого зводиться до «заповнення» проміжків між дзвінками. Виникаючі паузи використовуються для трактування надійшли думок і уточнень, пояснень під час обшения зі слухачами в ефірі. Дзвінки в студію, таким чином, не тільки наближають обговорення до аудиторії, але і перетворюють її активних зацікавлених представників у прямих учасників бесіди.
Завдання дискусії - активізувати громадську думку, дати нові знання, нові напрямки при русі до істини. Тому правомірно в кінці програми залишати дискусію відкритою: тепер вона може тривати в трудовому колективі, в сім'ї, в колі друзів, [46, c. 78].
Інший різновид - бесіда за круглим столом. Завдання у неї схожа з дискусією: обговорення суспільно-значущої проблеми. Тут можуть виступати фахівці різних областей, що, безсумнівно, підвищує ефективність жанру, оскільки дається всебічний, з різних точок зору, аналіз проблеми. А зіставлення їх думок сприяє ще більшої переконливості.
Як і в дискусії, в круглому столі важлива роль ведучого. Він заявляє тему розмови, представляє учасників, зводить воєдино думки, робить висновки, стежить за бесідою і, коли це необхідно, вносить необхідні корективи в її хід. Ролі інших учасників розподіляються прямо пропорційно ступеню їх компетентності.
На думку дослідників [45, c. 27], підготовка круглого столу ведеться за кількома напрямками:
. Вибір теми і вивчення питання з допомогою традиційних джерел інформації. Складається перелік ключових питань, що відображають основні аспекти проблеми.
. Підбір учасників передачі, зустрічі, знайомство з ними. Кожен з них продумує відповіді на основні питання, роблячи короткі замітки для пам'яті.
. Робота над планом майбутньої розмови: необхідно намітити головні моменти бесіди, відібрати і вибудувати питання, продумати їх варіанти.
В останні роки з посиленням загальної тенденції розвитку «живого» мовлення, інтерактивності, круглі столи проводяться з включенням «контактного» телефону, що дозволяє будь-якій зацікавленій слухачеві стати учасником передачі. У свою чергу, це вносить елемент експромту і непередбачуваності в обговорення питання. При цьому «тематична і інтонаційно - стилістична варіативність дзвінків здатна внести в студійний розмова несподівані, незаплановані, неординарні повороти, тим самим оживляючи, дінамізіруя і коригуючи його розвиток» [5, c. 60]
Узагальнюючи ніс сказане, можна визначити основні напрямки дослідження радіопрограм.
. Існують фактори, що визначають успіх бесіди. Від того, наскільки їм відповідають програми, можна говорити про їх ефективність.
. Ведучий в структурі програми займає дуже важливе місце. Тому розгляд його ролі, функцій, вміння тримати напрямок бесіди в потрібному руслі дасть чимало цінної інформації про його журналістській майстерності.
. Жанр бесіди в радіоефірі представлений, як правило, окремої передачею. Тому плідним буде аналіз програми зі всіляких сторін: концепція, композиція - як журналіст вибудовує зачини, кінцівки, розглянути варіанти побудови основної частини, включення елементів інших жанрів.
Всяка бесіда передбачає особливу ситуацію мовного спілкування-співбесіди, тобто розмови, в якому беруть участь співрозмовники. Розглянутий нами тут жанр радіожурналістики тому і отримав свою назву - радіобесіди, що йому властива ця ситуація, однак не в звичайній формі (як це має місце в побутовій чи діловій бесіді), а в перетвореному вигляді [16, c. 100].
Своєрідність радіобесіди складається, по-перше, в тому, що співрозмовники не присутні фізично в одному місці, а відокремлені один від одного простором - часто багатьма сотнями кілометрів. По-друге, в процесі радіособеседованія один зі співрозмовників - автор - знаходиться біля мікрофона і дійсно звертається до іншого - радіослухачу, який мислиться як активний учасник цього двостороннього контакту. Мабуть, деяку аналогію цьому процесу можна виявити в такому жанрі епістолярної літератури, як лист. Автор листа також веде уявний розмову з людиною, якій адресовано лист. Так і популярна бесіда на побутову або пізнавальну теми - це не просто опис та оцінка явища чи події. Нерідко вона буває викликана певним оперативним приводом, наприклад, бесіда лікаря про епідемію грипу, або бесіда працівника ДАІ про оперативне стані на дорогах в ожеледь. Автор залучає до участі в аналізі свого матеріалу слухачів. Слухачі з самого початку і протягом всієї бесіди повинні відчувати хід думок автора. Цей процес можна було б назвати паралельним мисленням, співпереживанням, коли слухач одночасно з виступаючим біля мікрофона опиняється перед проблемою і разом з ним на основі їм обом відомих фактів приходить до певних правильних висновків. Це вимагає від бесіди послідовного, логічного розвитку однієї головної ідеї. Відступу, які можливі і часто неминучі в бесіді, повинні лише підтверджувати, ілюструвати, посилювати розвиток головної ідеї [19, c. 28].
Досвід радіожурналістики свідчить про те, що подібний процес паралельного мислення частіше виникає у слухача тоді, коли автор бесіди говорить біля мікрофона без тексту, виступає з імпровізованої бесідою. Саме природний процес мислення, який обов'язково відображається в емоційному забарвленні бесіди, в живої розмовної інтонації, більше, ніж що-небудь інше, залучає слухача в співбесіда, заражає його предметом розмови. Усність синтаксису, безпосереднє звернення до слухача (проте не таке, як з трибуни в залі, подібне поводження до хто слухає нас співрозмовникові) створюють той ефект присутності, який вважався привілеєм позастудійних передач, в основному репортажу [21, c. 78].
Виникає справедливе питання: чому тільки для позастудійних передач, для радіорепортажу цей ефект характерний? Думаємо, що створення ефекту присутності повинно бути метою кожної передачі (а не тільки позастудійної), в якому б жанрі вона не була вирішена [19, c. 66].
Якщо у репортажі мікрофон переносить нас на місце події, перетворює слухача в його учасника, то в інших жанрах, наприклад у бесіді, цей ефект досягається завдяки тому, що автор, який виступає біля мікрофона, «приходить» до слухача додому і говорить з ним у звичних для нього умовах. Вирішальну роль у цьому випадку відіграє слово - форма його подачі, інтонація. Слухає в процесі сприйняття передачі повинен забути про те, що з ним говорить радіо, а не конкретний прийшов до нього додому чоловік. Тільки в цьому випадку передача створює ефект присутності. Тільки при цьому передача по-справжньому хвилює і захоплює слухачів, а особистість виступаючого стає їм небайдужою. Перешкодою для встановлення контакту мовця зі слухачем є, як це не парадоксально, використання таких, здавалося б, природних для радіомовлення слів, як «радіослухачі», «мікрофон», «плівка». Цю перешкоду можна, та й потрібно усунути з радіобесіди. Бо психологія спілкування за допомогою радіоприймача зовсім не вимагає, а, навпаки, виключає постійне нагадування про те, що бесіда відбувається за допомогою радіо [44, c. 97].
Нерідко вже сама назва передачі зумовлює інтерес до неї, і чим вдаліше обрана тема, тим менша потреба в її розлогій мотивуванні.
Вирішальним чинником для збудження інтересу до бесіди може бути і особистість виступаючого. Бо одне ім'я автора, його компетентність в тій області, якій присвячена дана бесіда, можуть самі по собі привернути увагу слухача.
Монологічна бесіда по радіо відрізняється від безпосередньої живої бесіди або інтерактивного спілкування по телефону слухачів з автором в студії тим, що слухає не в змозі перервати виступаючого, поставити йому запитання, переспорити. Тому промовець повинен передбачати можливі питання і відповідати на них так, як він відповідав би в «живий» аудиторії.
Для того щоб контакт мовця і слухача був дійсно міцним, стійким, корисно вживати форми прямого звернення до слухачів [45, c. 127]. Це, на перший погляд, формальна вимога психологічно глибоко обгрунтована. У самому справі, якщо автор вирішить використовувати слово «ви», він обов'язково повинен буде відповісти на запитання, яке ставлення до слухача має предмет бесіди. Інакше кажучи, буде змушений пояснити слухачеві важливість для нього, слухача, обговорюваного предмета. І якщо йому це вдається, слухач прийме бесіду близько до розуму і серця, вона торкнеться його думки і почуття, глибоко зацікавить його [44, c. 92].
3. Досвід радіоінтерв'ю на сучасних радіостанціях Україні
3.1 Досвід в проведенні радіоінтерв'ю на українськом дротовому радіо
За 1996 р. Українське радіо одержало 296 тис. 984 звернення, що майже на 12 тисяч більше ніж у 1995 році, що також свідчить про роль радіо в нинішніх умовах як соціального інституту, яка не зменшується на фоні певної соціально-психологічної апатії населення через економічну скруту [9, c. 88].
Структурно сьогодні Українське радіо складається з трьох диференційованих каналів внутрішнього мовлення та служби іномовлення із загальним добовим обсягом мовлення 94,5 годин. Аналіз листів до Українського радіо свідчить, що свого слухача має кожний канал. Своя аудиторія в першого канату - синтетичного за жанром, політичного за спрямуванням, народного - за характером [29].
3.2 Радіоінтерв'ю на громадському радіо
У 2002-05 роках ініціативна група створила успішний проект інтернет-радіо, котрий називався «Громадське радіо». Обізнані слухачі добре пам`ятають цей один із перших незалежних майданчиків, де у прямому ефірі могли вільно дискутувати навіть ті політики і громадські діячі, котрим цензура наглухо перекривала вхід на теле - та радійні канали [12].
Двигуном того першого «Громадського радіо» був легендарний журналіст Олександр Кривенко (1963-2003). Він зумів швидко вибудувати професійну станцію і залучити до співпраці чимало яскравих ведучих і журналістів, багато з яких і досі вважають «Громадське радіо» найкращим досвідом своєї роботи в журналістиці. Серед інших, на ГР працювали (або співпрацювали з ГР) Сергій Рахманін, Роман Скрипін, Зураб Аласанія, Данило Яневський, Микола Вересень, Роман Вибрановський, Дмитро Крикун, Олександр Черненко, Тарас Кузьмов, Михайло Шаманов, Наталія Ряба, Марія Васильєва, Ігор Солдатенко, Євген Глібовицький, Анжела Руденко, Ольга Пирожко, Дмитро Драбик і Наталія Івченко [10].
Незважаючи на популярність сайту, 2005 року проект було закрито. Радіо так і не змогло отримати від держави ліцензію на ефірне мовлення, на що проект був націлений від моменту заснування. Його колишні співробітники тепер у числі кращих професіоналів у журналістиці чи медійній галузі. Вітаючи другу спробу запуску «Громадського радіо», більшість з них знайшла собі застосування у інших проектах, зокрема, створює «Громадське телебачення», сайт, який за своїм духом дуже близький до ГР.
«Громадського радіо», станції, що створена спочатку як подкаст-проект, зараз становиться веб-радіо, а далі - націлена на повноцінне мовлення в ефірі. Це радіо має бути незалежним від влади, бізнесменів чи політиків - за задумом його організаторів, українських професійних журналістів [10].
Численні радіоінтервю, що регулярно проводяться журналістами радіо покликані показати обєктивну картину ситуації в країні, зокрема гострими питаннями наразі є політичні, тож радіоінтервю проводять із політиками, політологами, економістами - тобто авторитетними експертами у тій чи іншій галузі для ознайомлення суспільства із різними точками зору для формування цілісної картини ситуації.
Проведення таких непростих інтервю потребує від журналіста професіоналізма, вміння точно і лаконічно передати думки, бути толерантним, неупередженим.
3.3 Жанр радіоінтерв'ю на FM радіо «Ера»
Встановлено, що переважно на радіостанції «Ера» переважають відкриті запитання. Журналісти досить охоче використовують цей тип питань, оскільки вони носять найбільш громадянський характер і спричиняють відповіді, не обмежені ні формою ні змістом. Але вони також мають недолік: журналіст, задаючи таке питання, часто провокує співрозмовника дати довгу відповідь. Більш рідше зустрічаються закриті конструкції, адже вони не стимулюють розвиток діалогу [45, c. 122]. Такі питання вже за визначенням потрібні лише для підтвердження якоїсь інформації. Закриті питання вживаються в ефірах радіо «Ера» по мінімуму, оскільки на інтерв'ю запрошуються серйозні і мислячі співрозмовники, для яких конструкції такого типу є занадто примітивними [15, c. 78].
Крім цих різновидів питань, досить часто вживаються уточнюючі і розвиваючі. Перші стають необхідними, якщо на попереднє питання була дана неясна відповідь. Уточнюючі питання зазвичай виражаються в різних формах, наприклад, коли журналіст запитує додаткову інформацію або як ілюстрація, щоб прояснити сказане. Інші ж розвивають бесіду, включаючи її в більш широкий контекст. Найчастіше якого провідною формою розвиваючого питання є повторення, тобто використовується попереднє висловлювання героя.
У програмах, куди запрошуються відомі та впливові люди країни, досить часто задаються гіпотетичні питання, які призводять до прогнозування майбутнього співрозмовником. Не завжди ці питання бувають доречними, оскільки все залежить від того, хто перебуває в студії, наприклад, політики відмовляються відповідати на такі питання, адже вони ризикують відповісти невигідним для себе чином. У цій же програмі журналісти вдаються до риторичним питань, але, на жаль, не завжди отримують повну відповідь. Іноді в інтерв'ю задаються питання - перебивки, хоча це вважається неетичним і неприпустимим, але цього часто вимагає ліміт часу. Хочеться відзначити, що провідні журналісти роблять це професійно, адже на такі питання більшість співрозмовників дають вичерпну відповідь [20, c. 38].
Підводячи підсумок можна сказати, що формулювання питань до радіоінтерв'ю вимагає самих різних професійних якостей: комунікабельності, вміння завоювати довіру співрозмовника. Від того як ми поставимо питання, може залежати хід подальшої бесіди. Варто відзначити, що складаючи питання, журналісти «Ери» звертають увагу на доречність їх у межах обговорюваної теми та їх відповідність цілям інтерв'ю, які завжди озвучуються на початку ефіру. Що стосується типології, в ефірах «Ери» зустрічаються всі типи питань з класифікації Н.В. Кодоли, крім некоректних. Логічно некоректними називають питання, в основі яких лежать помилкові або невизначені судження [15, c. 122]. Само але собі поява таких питань в ефірі «Ера» сказат б слухачам про те, що журналіст не підготувався до інтерв'ю.
Висновки
Радіоінтерв'ю - комунікативний акт між інтерв'юйованим, журналістом і слухачем. Мета цього жанру - отримання актуальної, цікавої інформації від компетентного, знаючого людини. В основі жанру - чергування питань і відповідей, які являють собою єдине смислове та емоційне ціле, об'єднуються однією темою.
Вседоступність радіо, можливість охоплення передачами самої масової аудиторії сприяли розвитку уявлень про радіомовлення як про новий суспільний інститут. Прихильники просвітницьких поглядів на соціальну роль журналістики не без підстав вважали, що призначення радіо може бути набагато ширше вузьких комерційних рамок, що орієнтують мовників переважно на розвагу аудиторії та розповсюдження реклами. Багато ентузіастів радіо у різних країнах світу бачили майбутнє радіомовлення як альтернативи комерційної пресі, кошти освіти і поширення знань, боротьби проти невігластва, задоволення різноманітних суспільних інформаційних потреб. З поширенням радіо почали запроваджуватися різні жанри радіожурналістики, в тому числі і радіоінтервю.
Радіоінтерв'ю зацікавлює слухачів не лише тоді, коли воно на злободенну, суспільно значущу тему з цікавими авторитетними людьми, а й інформаційно насичене, змістовне, жваве, динамічне, правдиве, публіцистично загострене. Дотримання цих найважливіших вимог до радіоінтерв'ю забезпечує повне розкриття його жанрових можливостей. Отже, радіоінтерв'ю - бесіда журналіста з компетентною, авторитетною людиною на суспільно значущу тему, призначену для передачі по радіо. Мистецтво інтерв'ю - це мистецтво діалогу. Радіожурналіст не тільки задає запитання, а й, коли потрібно, висловлює свою думку, може прокоментувати відповіді співбесідника, інколи посперечатися з ним, підтримати бесіду вдалою реплікою, зробити публіцистичний відступ.
Жанр радіоінтерв'ю тим важкий, шо у нього, по суті, лише два компоненти: запитання і відповідь. Тому й особливі вимоги до мови, емоцій, внутрішньої зацікавленості та глибини змісту. Тут особливо важлива робота над кожною деталлю. Хоча основне навантаження і лягає на запитання і відповіді, інтерв'ю зовсім не виключає розповіді журналіста і про людину, з якою бесідує, і про ситуацію, в якій відбувається розмова.
Структурно радіоінтерв'ю складається з трьох частин: невеликого вступу, основної частини і висновку. У вступі слухачі вводяться в тему, їм представляють співрозмовника. Важливо обгрунтувати, чому обрано саме цей чоловік, пославшись на його авторитет. У вступі до розмови ставиться питання, виноситься тема, що хвилює багатьох громадян, і до її обговорення залучені компетентні люди.
Сучасні українські інформаційні радіостанції з успіхом застосовують жанр радіоінтервю в практиці, зокрема дослідження особливостей проведення радіоінтервю на Громадському радіо та радіо Ера показало високий професіоналізм журналістів та достатньо високу якість проведених радіоінтервю. Радіоінтервю посідає чільне місце в ефірі цих радіокомпаній, оскільки саме радіоінтервю в змозі дати повноцінну інформацію про обєктивний політичний і соціальний стан країни, популярними гостями для інтервю є відомі політичні, громадські та мистецькі діячі, адже інформаційний потік радіоінтервю спрямований на слухача, тож інформація має містити цікаві дані, актуальні для теперішньої ситуації в країні.
Список літератури
1.Голос Америки в СРСР [Електронний ресурс] / International Broadcasting Board (IBB) Fact Sheet, Voice of America, 1942-2002; The World's Source for News - Режим доступу: URL: #"justify">2.Voice of America in the post-Cold War era [Електронний ресурс] / Режим доступу: URL: www.voanews.com/english/about/OnlinePressKit.cfm.
3.Багиров Э.Г. Основы радиожурналистики/ Э. Багиров, Н. Ружников/ - М., -1984. - 142 с.
4.Бараневич Ю.Д. Жанры радиовещания / Ю. Бараневич - К., Одесса, 1978. -173 с.
5.Бернштейн, С.И. Язык радио Текст. / С.И. Бернштейн. М.: Наука, 1977. - 170 с.
.Васильева Т.В. Публицистические жанры радиожурналистики/Т. Васильева - М., - 1992. -252 с.
.Васильева Т.В. Радиотелевизионная журналистика в системе профессиональных координат: Учеб. пособие: В 2 ч. Ч. 2./ Т. Васильева, В. Осинский, Г. Петров - СПб., - 2003. - 280 с.
.Гід журналіста: Збірка навчальних матеріалів, складена за французькою методикою вдосконалення працівників ЗМІ. - К., 1999. -200 с.
.Гоян О. Радіостанція як ділове підприємництво/О. Гоян. - К., - 2001. -62 с.
.Громадське радіо [Електронний ресурс] / Режим доступу: URL: #"justify">#"justify">.Еверетт Д. Учбовий посібник репортера/Д. Еверетт - К., 1999. -26 с.
.Електронна бібліотека Інституту журналістики [Електронний ресурс] / Режим доступу: URL: #"justify">.Здоровега Б. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. - 2-ге вид., перероб. і доп. - Л.: ПАІС, 2004. - 268 с.
.Карпенко В. Журналістика: основи професіональної комунікації/ В. Карпенко - К., - 2002. -231 с.
.Кодола Н.В. Интервью. Методика обучения. Практические советы/ Н. Кодола. - М., - 2008. - 174 с.
.Лазутіна Г.В. Технологія і методика журналістської творчості/Г. Лазутіна. - М., - 1988. -258 с.
.Лизанчук В.В. Методи збирання і фіксації інформації в журналістиці/ В. Лизанчук, О. Кузнецова - К., 1991. -160 с.
.Лизанчук В.В. Радіожурналістика: засади функціонування / В. Лізанчук. - Львів, - 2000. - 287 с.
.Літунів Ю.А. Час, люди, мікрофон/ Ю. Літунів. - М., - 1974. -182 с.
.Лукина М.М. Технология интервью: Учебное пособие для вузов/ М. Лукина. - М., - 2003. -307 с.
.Любосветов Д.И. По законам эфира: О специфике творчества радиожурналиста/ И. Любосветов. - М., - 1979. -258 с.
.Любосветов Д.И. Радиожурналист и процесс общения: Мастерство журналист/ Д. Любосветов. - М., -1977. -212 с.
.Маграчев Л. Сюжеты, сочиненные жизнью / Л. Маграчев. М., -1972. - 279 с.
.Минков М. К проблеме жанров в радиовещании / Телевидение и радиовещание за рубежом/ М. Минков - М., - 1973. -401 с.
.Миронченко В.Я. Діалогічні жанри радіомовлення/ В. Миронченко. - К., - 1978. -327 с.
.Миронченко В.Я. Основи інформаційного радіомовлення/В. Миронченко - К., - 1996. -298 с.
.Михайлин І.Л. Основи журналістики/І. Михайлішин - К., - 2002. - 280 с.
.Мошков К. Радиовещание для начинающих. Методическое пособие/ К. Мошков. - М., - 1997. - 174 с.
.Національна радіокомпанія України [Електронний ресурс] / Режим доступу: #"justify">.Олейник М.К. Радиопублицистика: Проблемы теории и мастерства/ М. Олейник. - К., -1978. -187 с.
.Олена Дунаєва Радіодіверсія провалилася. «Ворожі голоси» припиняють ефірне мовлення і йдуть у Мережу [Електронний ресурс] / Режим доступу: lenta.ru/articles/2011/06/20/radio /. Lenta.ru
.Омельяненко ЮЛ. Телерадіомовлення України: Шляхи становлення і розвитку/ Ю. Омельяненко. - К., - 1997. -425 с.
.Панфилов А.Ф. Теория и практика радиожурналистики. (Международное радиовещание): Учебн.-метод, пособие/ А. Панфилов. - М., - 1981. -326 с.
.Плешаков Л. Хочу спросить. // Журналист. - 1981. - №5.
.Радиожурналистика. Учебник для ВУЗов / Под ред. А.А. Шереля. - М., -2002. -408 с.
.Радиожурналистика: Учебное пособие для ВУЗов / А.А. Шерель, Н.С. Барабаш, Л.Д. Болотова, В.В. Гаспарян и др. - М., -2000. - 281 с.
.Радиоискусство. Проблемы истории и теории. 1922-1941. - М., - 1993. -184 с.
.Радиоискусство. Теория и практика. Вып. 1. - М., - 1981. - с. 75
.Ревенко Л. Заповедное слово/Л. Ревенко - М., - 1975. - 284 с.
.Ружников В.Н. Так начиналось. Историко-теоретический очерк советского радиовещания. 1917-1928/ В. Ружников. - М., - 1987. -503 с.
.Ружников В.Н. Основы радиожурналистики/ В. Ружников, И. Тхагушев, Д. Любосветов и др. - М., -1984. -499 с.
.Смирнов В.В. Информационные жанры радиовещания/В. Смирнов. - Ростов-на-Дону, - 1997. -712 с.
.Смирнов В.В. Аналітична журналістика: Жанри радіомовлення в контексті масових комунікацій. Теорія і практика/ В. Смирнов. - Ростов-на-Дону, -1999. -520 с.
.Смирнов В.В. Жанры радиожурналистики: Учебное пособие для вузов/В. Смирнов. - М., -2002. -487 с.
.Смирнов В.В. Формы вещания: Функции, типология, структура радиопрограмм/ В. Смирнов. - М, -2002. - 491 с.
.Фихтвлиус Э. Десять заповедей журналистики / Пер. со швед. Вероники Менжун. - М., 1999. -457 с.
.Шумилина Г. Из первых рук // Журналист. - 1982. - №1. с. 154-159.
.Шумилина Т. «Не могли бы вы рассказать…». - М., 1976. - 137 с.
.Ярошенко В.Н. Информационные жанры радиожурналистики. 2-е изд./В. Ярошенко. - М., - 1976. - 735 с.
.Ярошенко В.Н. Информационные жанры радиожурналистики/В. Ярошенко. - М., - 1973. -741 с.