ленців. Серед іммігрантів були сотні тисяч кваліфікованих ремісників, інженерів, робітників, винахідників. В основному це були вихідці із Ірландії, Німеччини, Англії. Окрім створення армії найманої праці масова імміграція і зростання чисельності населення сприяли формуванню місткого внутрішнього ринку, що у свою чергу вело до зростання попиту на промислові товари. Все це слугувало стимулом для розвитку виробництва.
Розвиток фермерських господарств на Заході сприяв розширенню товарних ринків і формуванню ринку капіталів. Зростаюче сільськогосподарське виробництво забезпечувало потребу промислових центрів у продовольстві. У середині XIX ст. такі штати, як Індіана, Іллінойс, Вісконсін, стали житницею країни. В умовах конкуренції фермерські господарства атлантичного узбережжя спеціалізувались на молочному тваринництві, садівництві.
Таким чином, фактично були сформовані всі інститути влади в США, однак необхідно проаналізувати основні ідейні течії політико-правової думки того часу щоб зрозуміти за яким механізмом мала працювати державна влада в США, та визначити вплив цих поглядів на формування власних політичних ідей Дж. Вашингтона. Зауважимо, що хоча Дж. Вашингтон і приймав велику участь у формуванні ідейних принципів США, які вплинули на подальший їх розвиток, його не виділяють в один ряд із провідними мислителями того часу, такими як Т. Джеферсон та Б. Франклін, це пояснюється тим, що політичні погляди Дж. Вашингтона, були так би мовити похідними від поглядів цих філософів, до того ж Дж. Вашингтон окрім своїх ідейних напрацювань в сфері політичного устрою США, був відомий перш за все як славетний військовий командир.
1.2 Ідейні напрямки розвитку політичної думки початку ХVІІІ ст.
вашингтон політичний президентський правовий
Як відомо, колонізація Північної Америки здійснювалася англійцями за складних політичних і соціально-економічних умов. На суспільне життя колоній-поселень значною мірою впливали зовнішній та внутрішній чинники. Це, по-перше, воєнне протистояння Англії з Голландією, Францією та Іспанією; по-друге, ідейна боротьба між поселенцями - прибічниками англіканської церкви та протестантами-кальвіністами.
Ця боротьба перекинулася з метрополії та не обмежувалася вимогами "очищення" церкви та з'ясування, яка ж конфесія більше відповідає християнським заповідям. Головною метою ідейного протистояння частини протестантів було розширення ролі церкви в суспільстві, виборювання нею права політичного впливу в державі. Вони обстоювали практику вирішення релігійних проблем у їх взаємозв'язку з загальнодержавними, за допомогою пресвітерів, що обиралися з мирян.
Інша частина протестантів - пуритани - вважала офіційну англіканську церкву такою, що відступила від християнських заповідей, а кальвіністські принципи розбудови церкви - пресвітерів, синодів - невідповідними Святому Письму. Перегодом цей напрям радикального пуританізму отримав назву "сепаратистів", "індепендентів" (незалежних).
Помірковані пуритани (пресвітеріани) сприяли антифеодальним устремлінням англійської буржуазії як у метрополії, так і в колоніях, а радикальний пуританізм, основною ідеологією якого було відродження ранньохристиянських заповідей та рівності в релігійному і світському житті, був близьким до "плебейських" єресей Європи і заклав основи революційно-демократичної політико-правової ідеології періоду боротьби колоністів за незалежність. Радикальні пуритани (індепенденти, або сепаратисти) зазнавали жорстоких переслідувань з боку держави (королівської влади) та офіційної церкви, що підштовхувало їх до переселення в Голландію та колонії.
Під час одного з таких переселень майже ста осіб з Англії та Голландії з'явилося першоджерело американської Конституції - угода, що була укладена ними на кораблі "Мейфлауер", метою якої стало створення громадянського і політичного організму для підтримання порядку та безпеки. День висадки цих переселенців ("батьків-пілігримів") 22 грудня і нині святкується в Америці [9].
В ідейній боротьбі означених напрямків пуританські мислителі сприяли розвиткові уявлень про народний суверенітет і республіканський демократизм, що знайшли втілення в конституційних установах, серед яких "Основні положення", проголошені в Коннектікуті 1639 р., та "Массачусетська хартія вольностей" 1641 і 1648 pp.
Згодом торгове суперництво між колоніями й метрополією, невдоволення деспотизмом короля і позицією парламенту метрополії стимулювало визвольний рух у всіх 13 колоніях, що обернувся воєнними діями навесні 1775 p., які тривали впродовж наступних семи років. Відтоді політико-правова думка у США швидко розвивалася за двома напрямками.
Представники першого - Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон виборювали ідеї демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійності штатів і народного суверенітету.
Другий напрямок - централістів-федерапістів представляли Дж. Адамс, А. Гамільтон і Дж, Медісон. Представник американського Просвітництва Бенджамін Франклін (1706-1790) пропагував ідею про право кожного народу на самовизначення, на укладення суспільного договору та його переукладення в разі, якщо він уже не відповідатиме інтересам підданих. Англію та Північноамериканські штати він розглядав як дві рівні й суверенні частини імперії, кожна з яких ухвалює власне законодавство. Б. Франклін запропонував план конфедерації штатів під назвою "Сполучені колонії Північної Америки". Ідеї республіканського самоуправління обстоював і учасник Великої французької революції англієць Томас Пейн (1737-1809), який потім переїхав до Північноамериканських колоній. У праці "Здоровий глузд" (1776 р.) він проголошував, що проблема незалежності Америки є питанням лише доцільності та економічної вигоди. Якщо такий підхід буде покладено в основу цієї проблеми, то, відповідаючи інтересам простих людей, вона вирішиться самостійно і швидко. Після вирішення проблеми суверенітету мислитель пропонував установити в Північноамериканських колоніях республіканську форму правління [8].
На відміну від багатьох своїх сучасників, Т. Пейн розрізняв суспільство і державу з її владними інститутами. Він, зокрема, зазначав, що вони різняться не тільки соціальною роллю, а й походженням. Суспільство створюється потребами людей, сприяє їх щастю, позитивно об'єднує їхні устремління, а держава та її уряд є результатом вад людей, їхня мета - стримування негативних устремлінь, убезпечення життя та свободи громадян. Т. Пейн уважав, що походження та існування влади грунтується виключно на згоді підлеглих. Наявні форми правління він поділяв на два види: правління на основі виборів і представництва та правління на основі спадку. Держави, в основі правління яких закладено принцип виборності й представництва, є республіками, а там, де влада передається у спадок, - монархіями та аристократіями. Основою першої влади є розум, другої - невігластво. Оскільки урядова діяльність вимагає знань і здібностей, а вони у спадок не передаються, то в менш освічених народів часто буває монархічна або аристократична форми правління. Т. Пейн був прибічником природного права, обстоював ідею свободи й рівності прав людини. Природними правами він називав свободу слова, друку, совісті та ін.
Радикальних демократичних поглядів дотримувався Томас Джефферсон (1743-1826). Основні державно-правові концепції мислитель виклав у "Примітках про штат Віргінія" та "Декларації незалежності".
З огляду на це Т. Джефферсон уважав, що монархія та олігархія не в спромозі забезпечити природні права людини, їх реалізація, за його переконаннями, можлива тільки в республіці. Республіканські принципи повинні бути присутніми не тільки у федеральній, а й у зовнішній політиці. Лише республіка може дати можливість кожному громадянинові брати участь в управлінні народними справами. Навіть більше, республіканські принципи, на думку Т. Джефферсона, повинні впроваджуватися не тільки на рівні федерації та штату, айв окрузі, районі, парафії, що буде гарантією прав людини і попередженням несправедливості. Народ бере участь в управлінні державними справами через своїх представників, які обираються на обмежений термін і знаходяться під постійним народним контролем [27].
У своїх державних роздумах Т. Джефферсон значну увагу приділяв проблемі приватної власності, заперечував злидні та безмежне багатство, основним соціальним прошарком суспільства вважав фермерів і середній прошарок виробників.
Централісти-федералісти поділяли погляди демократів про верховенство влади народу в державі, але висловлювали думку про необхідність обмеження державою лихих якостей і нахилів людей, оскільки без цього вони ніколи не підкорятимуться велінню розуму і справедливості.
Одним із федералістів, які виступали проти правління більшості, був Джон Адаме (1735-1826). Йому імпонувала думка Т. Джефферсона про законодавчу і політичну незалежність Північноамериканських колоній, на підтримку якої він навів низку історичних і юридичних аргументів. Після завоювання незалежності Дж. Адаме у праці "На захист конституцій урядової влади в Сполучених Штатах Америки" виклав основні принципи державного устрою, серед яких і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, або систему стримувань і противаг.
Він гадав, що ця система уможливлює існування монархії, де знать контролює короля, а міністри контролюють знать. Але його соціальним ідеалом була змішана форма правління, законодавчим органом якої є двопалатний парламент (верхня палата аристократична, нижня - демократична) і підпорядкована їй виконавча влада. Існування законодавчої влади у такому вигляді він обґрунтовував тим, що в суспільстві існують різні соціальні групи і класи. Аристократія, за вченням Дж. Адамса, є панівним елементом усякого суспільства ще з давніх-давен [12].
Прибічником сильної централізованої федеральної влади був Александер Гамільтон (1757-1804). Він засуджував самостійність місцевої влади штатів, не погоджувався з думкою про конфедерацію, вважав їх державою в державі, предтечею анархії, пропагував ідею держави з сильною внутрішньою та зовнішньою політикою. Обіймаючи посаду міністра фінансів за часів Вашингтона, А. Гамільтон втілював у життя свої ідеї. Він, зокрема, був засновником державного банку, сприяв введенню митних тарифів, безпосередньо здійснював кредитно-фінансові реформи.
Позицію цього політичного та державного діяча рішуче підтримували купці, підприємці, а також кола інтелігенції. Погляди А. Гамільтона стосовно сутності й соціального призначення влади були близькими до поглядів Ш.-Л. Монтеск'є та Дж. Адамса. Він, зокрема, погоджувався з тим, що в державі можливе зловживання владою, і щоб йому запобігти, необхідно втілити в практичне політичне життя принцип стримувань і противаг. Тільки поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову може забезпечити стабільність держави та інтереси її громадян.
Законодавчий орган, на його думку, повинен бути двопалатним, виконавча влада - сильною й централізованою, а судді - незалежними та довічно призначеними на свої посади. З цього приводу він зазначав, що виконавча влада володіє мечем, конгрес (законодавча влада) - гаманцем, а судді - тільки мудрістю.
Стосовно форми правління А. Гамільтон не мав чіткої позиції. Спочатку він був прибічником обмеженої монархії, а згодом більш вдалою вважав президентську республіку з широкими повноваженнями президента.
Головна мета держави, на його думку, - убезпечення приватної власності. Ідеї сильної централізованої федеральної влади А. Гамільтона було реалізовано в Конституції США 1787 р. За практичне втілення в життя республіканської форми правління, концепції рівноваги та розмежування гілок влади звання "батька конституції" отримав федераліст Джеймс Медісон (1751-1836) [11].
Він був прибічником теорії природного права; пропонував конституційне закріплення прав людини і громадянина, підтримував прогресивну ідею свого часу про суспільний договір. Дж. Медісон зробив спробу з'ясувати причини суспільних конфліктів і дійшов висновку, що ними є соціальна нерівність та економічний інтерес фракцій. Під категорією "фракція" він розумів сукупність громадян, які об'єднані та спонукаються до дій єдиним поривом пристрасті, інтересу або думки, що є ворожим відносно прав інших громадян, а також сукупних інтересів суспільства. Фракції можуть завдати шкоди суспільству; аби цього не сталося, необхідно усунути причини, що підштовхують їх до шкідливих для суспільства дій.
На думку Дж. Медісона, в невеликих державах фракційна різність зведена тільки до меншості та більшості, а у великих суспільство поділене на великий спектр фракцій. Причиною виникнення останніх є різність поглядів людей на релігію, систему влади, політику, а також нерівний розподіл власності. З огляду на це Дж. Медісон уважав, що уряд повинен чинити перешкоди фракціям у реалізації їхніх вимог.
Погляди мислителя стосовно форми правління формувалися впродовж довгого часу. Попервах у своєму політико-правовому вченні він намагався пристосувати аристократичне правління до нових умов, а згодом віддав перевагу республіканській формі, як такій, що може забезпечити внутрішню справедливість, порядок і збереження суверенітету. До того ж республіка гарантує й забезпечує права людини, насамперед право на власність, а також політичні права [17].
Свободу громадян гарантує й загальне виборче право, а також можливість участі громадян у законотворчому процесі, виборах чиновників.
Владу в республіці Дж. Медісон розглядав як взаємозв'язану систему ("масу влади"), що складається з виокремлених законодавчої, виконавчої та судової гілок. Більшість державно-правових ідей, що виникли під час боротьби за незалежність СІЛА, знайшли своє втілення в Конституції цієї країни і значно вплинули на подальший розвиток світової політико-правової думки.
ГЛАВА ІІ. ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ІДЕЇ АМЕРИКАНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО ДІЯЧА
2.1 Ідейні орієнтири Дж. Вашингтона під час першої президентської каденції
Дж. Вашингтон був героєм війни за незалежність, а тому він не брав участь в передвиборчій боротьбі, а чекав в Маунт Верноні, коли його покличуть співвітчизники, для того щоб знов очолити їх, однак вже не на військовому полі а на політичному, оскільки боротьба із Великою Британією завершилася лише в аспекті військових дій. Після здобуття незалежності США вступили в другу і найважчу фазу війни - дипломатичну. Саме для цього багато хто вбачав непридатність Дж. Вашингтона, однак саме він став першим президентом для того щоб прокласти політичний курс Сполучених Штатів на багато десятиліть вперед.
Отже, члени виборної колегії, обрані в штатах на початку січня 1789 року, одноголосно проголосували 4 лютого за Вашингтона як президента. Друге місце по кількості голосів зайняв Джон Адамс, який був обраний віце-президентом. Вашингтон вагався, тому що добре усвідомлював весь тягар ситуації, оскільки його згода може трактуватися як доказ надмірного честолюбства. Врешті-решт він погодився, відмітивши, що вотум довіри народу не залишив йому "практично альтернативи".
квітня 1789 року перший президент Сполучених Штатів був урочисто введений в посаду в Манхеттені. У своїй короткій інаугураційній промові Вашингтон торкнувся важливої для релігійно-політичної самосвідомості американців теми, відкрито заявивши, що "невидима рука Всемогутнього" направляла долю Сполучених Штатів; майбутнє республіканської урядової системи залежить найбільшим чином від результатів експерименту, "який був вкладений в руки американському народові". Вища мета Вашингтона полягала в тому, щоб забезпечити виживання самоврядності в пронизаному абсолютизмом і деспотією світі, наповнивши життям букви конституції і із самого початку заснувавши нову урядову систему на "дійсних принципах". Для цієї мети він хотів повністю використовувати конституційні можливості, що надаються інститутом президентства [19].
Він розумів, що, будучи першим, на цій посаді, може додати президентству чіткі контури і що його рішення встановлять масштаби і створять прецеденти, які потім відобразяться на ролі президента в системі органів державної влади. Початок був покладений роздачею адміністративних посад, при цьому він враховував як інтереси окремих регіонів, так і намагався зв'язати різні політичні і ідеологічні напрями. За зразком своєї військової ради він оточив себе блискучими інтелектуалами, які мали бути не лише виконавчим органом влади. Від своїх міністрів Александера Гамільтона (фінанси), Томаса Джефферсона (міжнародні справи), Генрі Нокса (військові питання) і Едмунда Рендольфа (юстиція) він чекав понад відповідних ним компетенції ще і підтримки, що призвело до виникнення непередбаченого конституцією кабінету. Він добився, щоб міністри і чиновники були відповідальні лише перед ним і щоб для їх звільнення - на відміну від їх призначення - йому не була потрібна згода сенату.
Своє уявлення про єдність федерального уряду, що згуртовано діє, як захисник загального блага союзу, він хотів відобразити в тісній співпраці з Конгресом. В цьому відношенні йому допомогло те, що федералісти на перших федеральних виборах 1788-89 рр. завоювали більшість в палаті представників і в сенаті, і що Джеймс Медісон став близьким довіреним спікером палати. Він дуже економно користувався своїм правом вето, оскільки виходив з того, що може відхиляти закони, тому що вважає такими, що суперечать конституції, а не тому, що йому не подобається їх вміст.
Вашингтон особисто викладав своє щорічне послання до Конгресу, практика, яка в XIX столітті була скасована і лише при президентові Вудро Вільсоні відродилася. Кордони цієї кооперативної, одностайної урядової практики пізнав вже сам Вашингтон, коли, наприклад, сенат відмовився вести з ним прямі переговори по питаннях договору [12].
Не дивлячись на проблеми обмежень, які існують в системі контролю і рівноваги, принаймні, перший період перебування Вашингтона на посаді президента характеризувався внутрішньою єдністю, яка зробила можливим цілеспрямоване і енергійне правління. На відміну від багатьох республіканських теоретиків, які мали недовіру до урядової влади і, особливо, до централізованого уряду, Вашингтон бачив в сильному, енергійно діючому федеральному уряді кращу гарантію свободи і безпеки громадян. Так, виразно підкреслений Медісоном в газеті федералістів «федеральний елемент» не подобався Дж. Вашингтону, тому що під час війни він сприймав уряди штатів як чинник, що гальмує розвиток США. Він поважав їх конституційні права, але не міг собі представити "розділення влади" з ними. З іншого боку, Вашингтон зрозумів значення революційного принципу суверенітету народу і знав, що може заснувати владу федерального уряду лише на згоді своїх співвітчизників. Він розумів президентство як символ національної єдності і як інструмент формування американського характеру населення, що ще не склався.
Його візити як глави держави в перші роки свого перебування на посту президента в різні частини союзу, слугували посиленню національної згоди і завоюванню лояльності громадян по відношенню до федерального уряду. При цьому він уміло використовував свою особисту популярність і харизму, щоб наділити інститут президентів міцним авторитетом. Прагнення до республіканської гідності визначило суспільний стиль уряду, розроблений ним в Нью-Йорку. Щотижневі аудієнції і урочисті обіди, на яких Вашингтон тримався з формальною і декілька манірною серйозністю, повинні були сприяти враженню, що інститут президентства утворює політичний і суспільний центр нації. Навіть Марта Вашингтон - перша Перша леді США - повинна був вносити свій вклад регулярними вранішніми прийомами. Хоча ця церемонія була, порівняно з етикетом і пишнотою європейських дворів, дуже скромною, з'явилися критики, що сприймали "президентську помпу" як спаплюження республіканських перемог [13].
Ще більше вони образилися на Вашингтона за те, що він дозволив федералістам організувати для нього офіційне святкування дня народження, і поряд з 4 липня встановили друге національне свято 22 лютого. Сам Вашингтон мало приділяв значення культу своєї персони; але надав це право своїм прибічникам, тому що приймав їх шанування як прояв вірності новому порядку. На тлі турбот про авторитет централізованої держави і національної згуртованості слід розглядати участь Вашингтона в створенні передбаченої в конституції столиці. Рішенням перемістити округ Колумбію на кордон між Мерілендом і Віргінією і створити федеральне місто на р. Потомак більшість Конгресу пішли назустріч південним штатам, які із самого початку скаржилися на нерівноправне політичне і економічне положення в союзі. Вашингтон, природно, вигравав від цього особисто, оскільки був одним з найбільших землевласників в регіоні. Він постійно їздив з Філадельфії до Джорджтауну, щоб впливати на планування міста, яке з вересня 1791 року офіційно називалося містом Вашингтона.
У своїх планах на майбутнє він бачив його як метрополію американської імперії, що тягнулася далеко на захід до Міссісіпі, включаючи області, які сподівався освоїти за допомогою судноплавної компанії «Потомак», беручи в ній фінансову участь.
У історіографії Вашингтон був представлений як президент, чия практично-політична дія поступалася символізму, який реалізував плани інших, особливо Гамільтона, сприяв консолідації федеральної держави, але сам не був її двигуном і служив лише ростральною фігурою.
Як президент він був прагматиком, що умів пов'язати консервативний, орієнтований на суспільство республіканізм з сучасними економічними переконаннями, направленими на свободу індивідуума. Перш за все, він відчував себе зобов'язаним форсувати інтеграцію американських штатів в новій конституційній системі. Відомству, яке очолював сам, відвів функцію "силового центру" союзу. Перший період перебування Вашингтона на посаді проходив під знаком дискусій про національну економічну і фінансову програму, яку Гамільтон представив Конгресу.
Президент майже не втручався в законодавчу роботу, проте не допускав сумніву в тому, що розділяє погляди свого секретаря на фінансову незалежність федерального уряду від штатів, на забезпечення державних боргів і єдину грошову систему. Ядром програми Гамільтона було створення національного банку, який повинен був управляти державними фінансами і надавати інвестиційний капітал для економічного розвитку. Це дало привід для перших значних розбіжностей за конституцією, оскільки міністр закордонних справ Джефферсон в своєму висновку для Вашингтона сперечався за право Конгресу на створення банку. Гамільтон приводив аргументи на користь того, що компетенції Конгресу не повинні обмежуватися завданнями, однозначно вказаними в конституції. Більш того, Конгрес міг би спиратися в питанні про банки на поправку конституції про необхідність, яка дає йому право на широкі, не явно виражені компетенції в ім'я загального блага. Коли Вашингтон приєднався до такої "широкої інтерпретації" конституції і в лютому 1791 року підписав закон про банки, успіх пакету заходів Гамільтона був практично забезпечений. Фінансова спадщина Війни за незалежність була врегульована, правда, однобічно, на користь спроможних кругів та банкірів, що дало поштовх для опозиції республіканців [14].
Зате федеральна держава мала, завдяки митам і податкам на ввезення, а також єдиній валюті у вигляді долара, солідний фундамент, на якому, не дивлячись на тягар боргів, могла постійно розвиватися. Вашингтон підтримував також бажання Гамільтона стимулювати вітчизняну мануфактуру, щоб зробити Сполучені Штати економічно незалежними від Європи. У цьому пункті вони обидва далеко випередили свій час, щоб успішно протистояти аграрним інтересам і інтересам окремих штатів.
Наступним великим досягненням була декларація прав (Білль про права), проведена Медісоном через Конгрес і додана в 1791 році у формі перших десяти поправок до конституції. Виконання обіцянки, даної під час дебатів по ратифікації, повністю відповідало лінії Вашингтона, направленій на те, щоб паралізувати критиків конституції і досягти широкої конституційної згоди. Президент майже скрупульозно показував свою власну пошану до конституції, передбачаючи, що тим самим можна сприяти виробленню конституційної свідомості в державному масштабі.
На початковій фазі французької революції він сподівався на заборону і самовладання народу. Своєму другу Лафайету, що вручив йому символічним жестом в дарунок ключ від Бастілії, детально роз'яснював значення конституції для працездатного уряду і для захисту від демагогів і панування черні. Велику заклопотаність викликало у Вашингтона суперечливе відношення до індійців, які шукали захисту від переселенців на південному заході у іспанців, а на північному сході у британців. Президент неодноразово виступав за справедливе поводження з корінним населенням, вірив в його здібність до асиміляції і особисто вів переговори з вождями.
Проте також говорив і про "викорінювання", коли його уявленням про імперію загрожували окремі племена. Як головнокомандуючий він відчував себе безпосередньо відповідальним за поразки, які недостатньо озброєні і погано керовані американські експедиційні війська потерпіли від індійців в долині Огайо в 1790 і 1791 роках. Тому він відчув гордість і полегшення, коли генерал Ентоні Уейн декілька років потому переміг союзні північно-східні індіанські племена на озері Ері, і Сполучені Штати змогли здійснити своє право на суверенітет в регіоні Огайо при укладенні миру в Грінвілі в 1795 році. У своїх посланнях до Конгресу Вашингтон був підкреслено оптимістичний і регулярно робив позитивні висновки.
У приватному житті він був менш упевненим, такому пригніченому настрою сприяло загострення політичного положення в Європі і, перш за все, поява в кінці першого терміну перебування на посту президента напруги і тріщин у власному уряді. Хоча Вашингтон до самозречення прагнув зберегти мир в своєму кабінеті, він все менш міг долати ідеологічні протиріччя між Джефферсоном і Гамільтоном, розжарені подіями у Франції. Позицію Джефферсона розділяли багато жителів південних штатів, тоді як Гамільтон і Адамс знаходили підтримку перш за все в Нью-Йорку і Новій Англії. При таких обставинах недивно, що Вашингтон інколи насилу зберігав самовладання, що увійшло до приказки, і серйозно сумнівався, чи висувати ще раз свою кандидатуру на вибори. Знову було потрібно багато домовленостей щоб переконати його. Для самого Вашингтона, який відчував, як поступово тануть його сили, ця поступка означала дійсну жертву, яку міг виправдати лише розвал союзу. Його популярність не зменшилася, і свідоцтвом тому стало одноголосне затвердження його на посаді членами виборної колегії на рубежі 1792-93 років.
2.2 Політико-правовий акцент Дж. Вашингтона під час другої президентської каденції
У своїй другій інаугураційній промові 4 березня 1793 року Вашингтон обіцяв сприяти тому, щоб конституційна форма правління пустила коріння "в невинному ґрунті Америки". Весь термін перебування на посаді проходив під знаком війни в Європі, яка загострювала конфлікти у внутрішньому положенні США. У питаннях зовнішньої політики і дипломатії Вашингтон із самого початку відвоював перевагу виконавчої влади перед законодавчою і залишив за собою великі повноваження. Тепер були потрібні розсудливість і надійне керівництво, тому що війна змусила по-справжньому усвідомити американців їх лоскітливе положення: торгівля з країнами Карибського басейну і Європою залежатиме від благополуччя британського і французького флоту.
На кордонах, недостатньо забезпечених військами, намітилися конфлікти з іспанцями в дельті Міссісіпі і з британцями в долині Огайо. На цьому фоні Вашингтон, не вагаючись, проголосив 22 серпня 1793 року нейтралітет Сполучених Штатів, хоча симпатії більшості його співвітчизників були на стороні французької "сестри-республіки". Одночасно він дав зрозуміти, що США визнали французький революційний уряд і вважають дійсним американсько-французький союз 1778 року. Спочатку з цим погодилися всі міністри, але в подальшому кабінет все більше розпадався.
Тоді як Гамільтон ставив на британську карту, Джефферсон схилявся до французів, посланець яких Жене рішуче зажадав підтримки і через голову президента апелював до солідарності американців. Лише сам Вашингтон твердо і послідовно дотримувався наміченого нейтралітету. Врешті-решт Джефферсон пішов у відставку з поста міністра закордонних справ і почав разом з Медісоном збирати опозицію проти тих сил, які сприймав як "монархічну", підпорядковану Англії, партію [4].
Оскільки зростаюче число британських порушень нейтралітету викликало небезпеку війни з Англією, Вашингтон послав Джона Джея в травні 1794 року як посла з особливо важливих питань до Лондона - ще один прецедент, який використовувався в подальшому багатьма президентами. Тоді як Джей вів переговори в англійській столиці, президент зіткнувся з важкою кризою у власній країні. На заході Пенсільванії і в деяких сусідніх штатах фермери відмовилися платити податок на віскі, який Конгрес ввів як частина фінансової програми Гамільтона. Вашингтон не лише опасався за авторитет федерального уряди в податкових питаннях, але і, здавалося, вже бачив сепаратистські настрої в західних штатах.
На відміну від Гамільтона, що наполягав на широкій демонстрації військової сили, президент вичерпав спочатку всі можливості шляхом переговорів. Лише коли міцне ядро опору було політично ізольоване, Вашингтон разом з Гамільтоном попрямував в жовтні 1794 року на чолі 3-тисячного війська з Філадельфії на захід. Зважаючи на такий військовий набір так зване повстання через віскі закінчилося перш, ніж дійшло до бойових дій. Ватажки повстанців були засуджені до смерті, але пізніше помилувані і відпущені Вашингтоном.
Це було зроблено, щоб пом'якшити внутрішні політичні настрої, викликані на стільки подіями внутрішніми, скільки подіями зовнішніми - війни в Європі.
Вашингтона у своїй промові перед Конгресом від 19 листопада 1784 року оголосив, що близько 30 демократичних організацій, що виникли за зразком якобінських клубів в США, є відповідальними за повстання і загрозу "неділимому союзу". Опозиція, яка називала себе республіканською партією, зрозуміла цю атаку як недопустиме втручання у внутрішню політику і різко критикувала її.
Таким чином, концепція політично збалансованого уряду Вашингтона потерпіла крах, оскільки президент однобічно залежав тепер від підтримки федералістів і повинен був враховувати цей факт при роздачі адміністративних посад. Таким чином, адміністрація все більше приймала характер федералістського партійного уряду, в якому домінують політики північних штатів [8].
Александер Гамільтон, подав в січні 1795 року у відставку, але це лише підсилило у Вашингтоні відчуття самоти. Декілька місяців опісля розгорілася суперечка довкола договору з Англією, який Джон Джей виторгував в Лондоні. Щоб зберегти світ, посол з особливих питань в багатьох пунктах пішов назустріч британцям, наприклад у визначенні контрабанди і в регулюванні деяких питань договору 1783 роки. Коли сенат після ратифікації опублікував договір Джея в червні 1795 року, вибухнула буря обурення, яка могла б змести менш сильного президента, ніж був Вашингтон, разом з його урядом.
Республіканці звинуватили уряд в підпорядкуванні британцям і зраді французькому союзникові. Навіть сам Вашингтон почав вагатися, але до середини серпня добився підписання договору. Його недовіра, проте, вже зайшла так далеко, що він почав підозрювати міністра закордонних справ Рендольфа в таємній змові з французами. На справді ж Рендольф, що пішов відразу у відставку, став жертвою інтриг, які не зміг розгледіти і сам Вашингтон.
Суперечка партій отримала різкий тон, і особа самого президента все частіше ставала мішенню для ворожих нападок республіканських газетярів, аж до звинувачення, що Вашингтон регулярно перевищує свою річну платню в 25 000 доларів і збагачується коштом держави. Насправді ж президент платив з цієї суми не лише платню своєму секретареві і всім службовцям в будинку, але і оплачував всі витрати на поїздки і прийоми. Вашингтон втішав себе думкою, що такий наклеп є ціною за "безмежні переваги", які несе в собі вільна преса.
У лютому 1796 року дискусія довкола договору Джея спалахнула ще раз, тому що республіканська більшість в палаті представників відмовилася надати необхідні гроші на виконання окремих пунктів договору. Вимогу депутатів, щоб президент оповістив всю дипломатичну кореспонденцію, що стосується договору, Вашингтон відхилив, посилаючись на свої привілеї виконавчої влади і попереднє інформування сенату. З цього подальші президенти, закінчуючи Річардом Никсоном, вивели для себе права нерозголошення таємниці. Насправді ж йшлося про виключення, оскільки відношення Вашингтона до Конгресу характеризувалося відвертістю [11].
В цьому випадку він прийняв бік політичних сил, тому що на карті стояло не менше постійно використовуванї їм конституційний привілей президента визначати напрями зовнішньої політики. Конфлікт був пом'якшений, коли республіканський спікер палати, німець за походженням, Фредерік А. Муленберг, у вирішальному голосуванні 28 квітня 1796 року при рівності голосів віддав свій голос за надання грошей.
Після того, як договір остаточно набрав чинності, паризька Директорія розірвала альянс 1778 років. Ця негативна реакція була, проте, заздалегідь урівноважена тим, що інший посол Вашингтона по особливих справах Томас Пінкні уклав в жовтні 1795 року вигідний договір з іспанським урядом, що забезпечував американцям вільне судноплавство по Міссісіпі і безмитний вивіз їх товарів через Новий Орлеан.
Отже, другий термін перебування на посту характеризувався, головним чином, "управлінням кризами". Тверезо розрахований, обережний курс Вашингтона на нейтралітет зберіг американцям мир, укріпивши позицію Сполучених Штатів на американському континенті, і стимулював економічний підйом. Пристрасть, з якою американці стежили за французькою революцією, остигла, і в Конгресі, як і раніше, тон задавали федералісти. Вашингтон заздалегідь дав зрозуміти, що про третій термін не може бути і мови, хоча конституція не передбачала яких-небудь обмежень.
Після прощання з Філадельфією в березні 1797 року Вашингтон продовжував жити і працювати як перший екс-презідент разом зі своєю дружиною в Маунт Верноні. Він часто відвідував місто - або, краще сказати, велике будівництво, яке носило його ім'я. Коли літом наступного року США виявилися під загрозою війни з Францією, заявив про свою готовність взяти на себе командування і створення війська. Але криза стихла перш, ніж він вступив на пост [9].
Його останній публічний вислів був направлений проти резолюцій Віргінії і Кентуккі, запропонованих Джефферсоном і Медісоном, які давали право окремим штатам анулювати закони союзу. Вашингтон помер 14 грудня 1799 року в віці 67 років від гострого запалення гортані, від якого при тодішньому рівні медицини не було ефективних засобів. На одній з багаточисельних траурних церемоній його друг Генрі Лі вихваляв його як "першого у війні, першого в мирний час і першого в серцях його співвітчизників". Заповіт президента передбачав звільнення всіх рабів, які йому належали, після смерті його дружини. Вашингтон відкидав рабство як несумісне з принципами Декларації незалежності, а його швидку відміну вважав практично нездійсненною. Цим розпорядженням в заповіті, який Марта Вашингтон виконала сама ще до того, як померла в 1802 році, він зміг, принаймні, полегшити свою совість. Більшість же колишніх рабів залишилися на плантаціях, оскільки закони південних штатів надавали афро-американцям мало можливостей доцільно скористатися своєю свободою.
ГЛАВА ІІІ. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РЕЦЕПЦІЇ ІДЕЙ ДЖ. ВАШИНГТОНА ЩОДО ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ АМЕРИКАНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
Американська революція 1775-1783 років, провідником та ідейним лідером якої був Дж. Вашингтон, ознаменувалася серйозною зміною історичних доль північноамериканських провінцій: в ході антиколоніальної війни вони знайшли повну незалежність, а „внутрішня революція змінила їх суспільно-політичний лад.
Результатом війни були обширні і радикальні соціально-економічні і політичні перетворення в суспільстві.
Демократичні перетворення торкнулися переважно політичної сфери, тут вони виявилися вельми серйознішими, залучивши до політичної влади велику частину середніх і частину нижніх шарів білих американців (чоловіків).
Дворянські титули і майорати були скасовані, а крупні латифундії, які належали лойялистам (торі), були конфісковані. Відмінялося домове рабство.
В соціально-економічній сфері восторжествували ліберально-індивідуалістичні цінності: вони схвалювалися більшістю білого населення, а їх втілення на практиці підносило на соціально-економічну вершину найудачливіших і заповзятливих. Як показала подальша історія Сполучених Штатів, відміна англійського колоніального панування, яке пригнічувало ці цінності, створила міцну основу для успішного ліберально-буржуазного, все більш випереджаючого по відношенню до інших країн розвитку США, але торжество індивідуалістичного лібералізму як національна віра означало також створення не менш міцної основи для соціально-економічної диференціації американського суспільства [24].
Вирішальною силою північноамериканської революції були народні маси: фермери, ремісники, дрібна міська буржуазія. Їх роль яскраво виявилася в патріотичному підйомі народу під час війни, в створенні місцевого ополчення (міліції) в Новій Англії і Західній Віргінії. Народні маси склали основу партизанської армії, яка розгромила англійських пригноблювачів. Встановлення республіканської форми правління, обмеження і заборона рабства на півночі, демократичний „Білль про права 1791 року також були завоюванням народних мас.
Але внаслідок неорганізованості народних мас, керівна роль в цій війні і в створенні нової держави США належала крупним землевласникам-плантаторам і буржуазії. В країні збереглася крупна земельна власність, західні землі захоплювали в свої руки рабовласники і крупні земельні спекулянти. Вільна запашка земель скватерами на Заході була обмежена. Рабство в південних штатах було узаконено, і плантаційне господарство отримало подальше розповсюдження на південний Захід країни. В конституціях всіх штатів зберігалися майновий ценз і інші обмеження виборчого права.
З весни 1796 років Дж. Вашингтон займався своїм прощальним зверненням до американського народу. Вихідним пунктом слугували рекомендації дотримувати основні принципи релігії і моралі як "великих стовпів людського щастя".
Освітні заклади повинні сприяти дійсно освіченій громадській думці, а всі узяті фінансові зобов'язання задовільняться, щоб зберігати довіру до нової урядової системи. Турбота Вашингтона про національну єдність і суспільну гармонію була обґрунтована при оцінці партійної сутності, проте, президент умисне випускав з уваги, що сам управляв, лише як "член партії".
Тут виявляється таємна позиція, яку Вашингтон розділяв з багатьма сучасниками: він претендував на служіння загальному благу, а етикетку "партія" залишав для політичних противників. На практиці ж перша американська двопартійна система склалася під час його правління.
Проте його прощальне звернення мало відгук: порада Вашингтона якомога більше торгувати з Європою, не втягуючи себе в європейську торгівлю, укладати союзи лише при необхідності і у жодному випадку не на тривалий термін, залишався до XX століття основним напрямом зовнішньої політики всіх американських урядів. Застереження від заплутаних союзів, на яке часто посилаються в зв'язку з цим, запозичене з першої інаугураційної промови Томаса Джефферсона 1801 року [11].
Вашингтон мало впливав на вибори свого наступника, проте із задоволенням відзначив, що віце-президент Адамс зумів протистояти Джефферсону, колишньому другу і довіреній особі, що став вождем опозиції. Після восьми років президентства Вашингтон з повним правом підвів позитивні підсумки.
Звичайно, далеко не всі надії здійснилися. Наприклад, президент постійно закликав до створення національного університету, але Конгрес не реагував на це. Багатьом він був зобов'язаний і співробітникам, в першу чергу Гамільтону. Його консультативний стиль керівництва не приховував того, що всі важливі рішення, особливо в зовнішньополітичних питаннях, він приймав сам і що таланти його радників розкривалися лише завдяки йому. Недолік блиску він заповнював солідним, методичним стилем керівництва, свідомістю боргу, передбаченістю і надійністю.
По своїх якостях, здібностях і духовних передумовах він був найбільш здатний перекинути місток від старої колоніальної Америки через революцію до нової, конституційно-демократичної федеральної держави. Він персоніфікував владу уряду, обмежену правом і законом, створив передумови для інтеграції і експансії континентальної американської республіки і ще за життя став символом "національного характеру", формуванню якого надавав велике значення.
Історичну велич він довів не традиційним способом узурпації або розширення влади, а відповідальним, помірним використанням демократично легітимної влади і створенням можливості для впорядкованої, мирної зміни її.
Перебування Дж. Вашингтоном на посту президента США мало історичне значення для демократичної правотворчості і в Старому Світі. Ідея і інститут конвенту були сприйняті Великою французькою революцією в період її щонайвищого підйому.
Одна з головних цілей Дж. Вашингтона як глави держави полягала в тому, щоб зберегти демократичні перетворення та створити умови для вшанування народом Конституції і із самого початку створити державний апарат, заснований на принципах, завойованих революцією.
Джордж Вашингтон як перший президент прагнув створити прецеденти, зробити яснішим само поняття посади, інституту президентства. Протягом всього свого правління він постійно демонстрував шану до Конституції, прагнучи сприяти розвитку самосвідомості американського народу. Вашингтон сприяв поліпшенню механізмів функціонування трьох гілок влади, закладав основи політичного устрою США.
Президент прагнув триматися в стороні від політичних конфліктів, вважаючи за краще залишатися над партіями. Вашингтон прагнув побудувати стосунки співпраці з Конгресом, дуже економно використовував право вето, керуючись відповідністю законів конституції, а не особистою позицією. Перший президент США поклав початок практиці щорічних промов-посилань Конгресу США. Найважливішим досягненням стало прийняття Білля про права, проведеного через Конгрес Медісоном.
У 1792 році Вашингтон був одноголосно переобраний на другий термін, що підтвердило його популярність. Вашингтон обіцяв сприяти тому, щоб конституційна форма правління пустила своє коріння в Америці. Другий термін перебування на посту був орієнтований на стабілізацію положення. Тверезо розрахований, обережний курс Вашингтона запобіг залученню США до європейських конфліктів і стимулював економічний підйом. Були прийняті і почали здійснюватися розроблені Гамільтоном програми по стабілізації фінансового і промислового розвитку країни, що розходилися з намірами республіканців. Перехід Вашингтона від надпартійної позиції до підтримки федералістів загострив внутрішньополітичну ситуацію. У стосунках з корінним населенням Вашингтон покладався більше на військову силу, йому вдалося змусити індійців поступитися багатьма територіями.
Під час президентства Вашингтон не раз виступав в Конгресі з ініціативою заснувати Національну Академію Наук, але його пропозиції були залишені без уваги.
Таким чином, Джордж Вашингтон зіграв видатну роль в отриманні незалежності Сполученими Штатами Америки і зробив значний вклад в становлення молодої держави на дорогу розвитку. Як головнокомандуючий американськими військами, він очолював довгу боротьбу з Великобританією, що закінчилася перемогою колоній. Вашингтон в значній мірі сприяв початку перетворення США в сучасну федеральну державу. Він брав активну участь в розробці і прийнятті конституції, де стоїть і його підпис як делегата від штату Віргінію. На посту президента Вашингтон закріплював досягнення Війни за незалежність, втілював в життя Конституцію, закладав першооснови американської держави і інституту президентів, значною мірою визначивши їх подальший розвиток.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.Американские президенты : 41 ист. портр. от Д. Вашингтона до Б. Клинтона / Под ред. Ю.Хайдекинга; Пер. с нем. Л. В. Седовой. - Ростов н/Д; М. : Феникс : Зевс. - 1997
2.Анненская А. Н. Георг Вашингтон и война за независимость. - СПб.: Монтвид, ценз. - 1999
.Аптекер Г.А. Американская революция. - М.: Проспект, 1998. - 367 с.
.Аптекер Г.А. История американского народа: колониальная эра. - М.: Проспект, 1996. - 496 с.
.Белламі Ф. Особисте життя Джорджа Вашингтона. - 2003.
.Богучарский В. Я. Георг Вашингтон и основание Северо-Американских соединённых штатов. - М. - 1895
.Болховитинов Н.Н. США: проблемы истории и современная историография. - М. - 1980.
.Валуева-Мунт А. П. Джордж Вашингтон / Сост. А. П. Мунт. - СПб. - 1980
.Война за независимость и образование США / Под ред. А.В. Севастьянова. - М.: Юристь, 1999. - 541 с.
.Гизо Ф. В борьбе за свободу : Очерки из жизни Вашингтона. - СПб. - 1997
.Иностранное конституционное право. Учеб. пособие / Под ред. В.В. Маклакова. - М.: Юристъ, 1996. - 785 с.
.История государства и права зарубежных стран. Часть 2. Учебник для вузов - 2-е изд., стер. / Под общ. ред. проф. Крашенинниковой Н.А и проф. Жидкова О. А. - М.- Издательство НОРМА. - 2001. - 712 с.
.История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов: В 2 ч. Ч. 1 / Под общ. ред. д. ю. н., проф. О. А. Жидкова и д. ю. н., проф. Н. А. Крашенинниковой. - 2-е изд., стер. - М.: Норма. - 2004. - 624 с
.История политических и правовых учений. - М: Издательство: Зерцало. - 2004. - 565 с
.История Соединенных Штатов Америки / Под ред. В.Ю. Болховитинова. - М.: ИНФРА-М, 2003. - 563 с.
.Конституции и законодательные акты буржуазных государств XVII - XIX вв. / Под редакцией П.Н. Галанзы. - М.: Проспект, 2002. - 674 с.
.Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Учебник / Под ред. Б.А.Страшуна. - М.: БЕК,1995. - 647 с.
.Конституция США / Комментарий Л.В. Сморгунова. - СПб.: Бизнес-центр, 1992. - 345 с.
.Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. - К.; Атіка, 2006.- 679 с.
.Мишин А.А., Власихин В.А. Конституция США. Политико-правовой комментарий. - М.: Юристъ, 1985. - 236 с.
.Согрин В.В. Война США за независимость как социально-политическая революція // Новая и новейшая история. - №3. - 2005.
.Согрин В.В. Идейные течения американской революции XVIII в. - М.: Приор, 1991. - 422 с.
.Соединенные Штаты Америки: Конституция и законодательные акты: пер. с англ. / Сост. В.И. Лафитский; под ред. и со вступительной статьей О.А. Жидкова. - М.: Прогресс, Универс,1993. - 587 с.
.Соединенные Штаты Америки: история 18 век. - М.: Правда. - 2001. - 1208 с.
.Соединенные Штаты Америки / Под. ред.. Гуляєва А.В. - М.: ОЛМА. - 2010. - 524 с.
.Ушаков В. А. Джордж Вашингтон: страницы истории. - СПб. - 2006
.Фурсенко А.А.. Американская революция и образование США. - М.: Юристъ, 1999. - 468 с.
.Фридман В. Социалистические Штаты Америки: первій президент и почему США не США. - М.: НЦ ЭНАС. - 2007. 192 с.
.Юзефович И.С. Джордж Вашингтон и борьба за независимость Америки. - М.: Государственное учебно-педагогическое издательство. - 2001.
.Яковлев Н. Вашингтон. - Ростов н/Д : издательство «Феникс» . - 1997. - 544 с (ЖЗЛ)
.100 человек, которые изменили ход истории. Джордж Вашингтон. // Де Гостини. - № 69. - 2010.
.Main J.T. The Sovereign States. New York. - 1973. - 205.
.Wood G.S. American Revolution: a History. Hew York. - 2002.
.Homans, Charles. Taking a New Look at George Washington. The Papers of George Washington: Washington in the News. - Alderman Library: University of Virginia. - 2007.
.Ross, John F. Unmasking George Washington // Smithsonian Magazine. - № 5. - 2005.
.George Washingtons Mount Vernon: Answers. - 2006.
.John Lloyd, John Mitchinson. The Book of General Ignorance. - Harmony- 2007. - 497 р.