Парламентські фракції: загальна характеристика

Парламентські фракції: загальна характеристика

ВСТУП

Актуальність теми полягає в тому, що перехід від тоталітаризму до демократії поставив перед молодою Українською державою завдання створення й розвитку різноманітних інститутів демократії, без яких вона не може існувати й розвиватися. Одним із найважливіших інститутів демократії у всьому світі визнаються політичні партії. Після скасування ст. 6 Конституції СРСР, яка затверджувала монопольне становище однієї партії, і закріплення права громадян об’єднуватися в політичні партії політична система країни перетворилася на багатопартійну. За короткий строк було утворено досить значну кількість політичних партій, які намагались активно впливати на політику держави. Водночас ні держава, ні суспільство, ні політичні партії не мали чіткого уявлення, якими повинні бути партії в демократичному суспільстві, які відносини, взаємні права й обов’язки мають існувати між партіями й державою. Активний процес партійного будівництва проходив дещо стихійно, поза сферою правового регулювання, що створювало невизначеність статусу цих суб’єктів, додатковий конфліктний потенціал у владовідносинах і можливість зловживання партіями своїм особливим становищем у політичній системі.

Ефективність парламентаризму в задоволенні потреб суспільства насамперед залежить від взаємодії всіх органів державної влади між собою. Конфлікти між гілками влади в Україні, відсутність належного законодавчого врегулювання взаємодії органів державної влади, що зазвичай підміняється домовленостями представників політичних сил, недостатнє розкриття конституційно-правових норм діяльності Верховної Ради України у відповідних законодавчих актах не тільки гальмує розвиток парламентаризму в нашій країні, а й вимагає конкретних, насамперед теоретичних, напрацювань у цій сфері, що й актуалізує проблематику нашого дослідження.

Вперше про необхідність законодавчого закріплення гарантій діяльності фракцій та окремих народних депутатів в Україні почали говорити наприкінці 1999 - на початку 2000 рр., коли за результатами президентських виборів у парламенті була створена пропрезидентська парламентська більшість, яка усунула від керівництва парламентом представників фракцій лівого політичного спрямування. У 2000 році за результатами Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою у Верховній Раді були зареєстровані законопроекти про внесення змін до Конституції України, які, серед іншого, вперше передбачали закріплення в Основному Законі поняття парламентської більшості. У зв’язку з цим на розгляд законодавчого органу було внесено низку законопроектів, спрямованих на врегулювання статусу парламентської меншості (опозиції), і які мали запобігти перетворенню Верховної Ради України на інструмент реалізації інтересів більшості.

Таким чином, актуальність роботи обумовлюється ситуацією, коли існування понад 120 політичних партій, які намагаються активно впливати на формування і здійснення державної влади, проходить в умовах відсутності наукових розробок щодо їх діяльності й досконалого правового регулювання, яке повинне, по-перше, створювати сприятливе середовище для розвитку партій, а, по-друге, гарантувати суспільству й державі відсутність зловживань з їх боку. Встановлення закономірностей взаємовідносин держави і політичних партій має велике значення для розвитку науки теорії держави і права.

Питання функціонування парламентських фракцій, порівняльний аналіз світового та вітчизняного досвіду, різноманітні аспекти діяльності сучасних парламентських груп тощо відображено в працях В. Бебика, А. Георгіци, Л. Горьового, Ю. Древаля, В. Журавського, О. Копиленка, Л. Кривенка, В. Литвина, М. Томенка, В. Трипольського, С. Рябова та ін. Різні аспекти українського парламентаризму, проблеми взаємодії гілок влади, втілення конституційних норм народовладдя, оптимізація законодавчого процесу, етико-правові аспекти депутатської діяльності тощо є предметом досліджень відомих вчених-юристів О. Бандурки, В. Борденюка, Н. Грушанської, В. Денисова, Г. Журавльової, А.Зайця, В. Копєйчикова, Н. Нижник, В. Опришка, В. Погорілка, О. Скакуна, Ю. Тодики, Є. Тихонової, О. Федоренко, М. Цвіка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка, О. Ющика та ін.

Метою роботи є аналіз організаційно-правового та інституціонального аспектів діяльності парламентських фракцій в сучасних умовах.

Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити такі основні задачі:

простежити загальні засади становлення парламентських фракцій;

проаналізувати правовий статус парламентських фракцій;

розкрити участь парламентських фракцій в процесах парламентаризму та конституційних реформ;

висвітлити тенденції функціонування парламентських фракцій в Україні.

Об’єктом дослідження є правовий статус парламентських фракцій. Предметом дослідження є відносини, які виникають в політичному полі держави з приводу діяльності парламентських фракцій, загальнотеоретичні питання їх співвідношення та взаємодії в політичній системі суспільства, правова регламентація створення, діяльності й ліквідації фракцій в контексті реалізації положень Конституції України.

1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ФРАКЦІЙ В ТЕОРІЇ ДЕМОКРАТІЇ

1.1. Значення парламентської демократії на сучасному етапі розвитку політико-правових процесів

Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства - ступінь його демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб´єкти політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію політичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.

Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія - форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції (Демокріта). У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного») [14].

Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії (Афіни, республіканський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запорозькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.

Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

Демократія - явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям [12].

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку (парламентську) демократію.

Пряма (безпосередня) демократія - порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян. Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів. Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Формою прямої демократії є також всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах [26].

Представницька (парламентська) демократія - порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади.

У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основному в представницьких установах і закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи навіть виокремлюють професійну демократію. Це зумовлено притаманними сучасній цивілізації проблемами, розв´язання яких часто неможливе засобами прямої демократії. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різних форм прямої та представницької демократії [18].

Парламентська демократія є формою держави, яка базується на принципах народного суверенітету та передбачає існування спеціального конституційного органу, в якому цей принцип реалізується, а саме - виборного органу народного представництва з правом прийняття рішень парламентським шляхом. Лише за умов демократичного самовизначення народу на підставі рівного виборчого права парламент набуває характеру демократично легітимованих народних зборів.

Ступінь участі народу у вирішенні державних і загальносуспільних справ, у визнанні й захищеності прав і свобод людини та громадянина визначає демократизм держави. Україна як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава потребує оптимальних для громадян України демократичних форм організації державної влади, політичних та юридичних гарантій неможливості відродження тоталітарного режиму радянської доби. В Конституції України це питання вирішено шляхом створення так званої "змішаної" (напівпрезидентської, напівпарламентської) республіки при визнанні належності первинної влади народу України, який є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади [19].

Сучасні теоретичні концепції і конституційна практика демократичних форм державного правління своїми витоками сягають передусім теорій поділу влади Джона Локка і Шарля Монтеск'є та теорії народного суверенітету Жан-Жака Руссо. Поєднання чи навпаки - протиставлення - цих концептуальних підходів щодо організації державної влади, пристосування їх до конкретних історичних умов окремих країн врешті й визначають вибір форм державного правління - парламентської монархії, парламентської, президентської або "змішаної" республіки.

Вперше поняття суверенітету як постійної і абсолютної, найвищої і невідчужуваної влади в державі, що здійснюється всередині країни і за її межами, було запропоноване Ж. Боденом (ХУІ ст.) у його концепції державної влади. Такий підхід був зумовлений соціально-економічними і політичними реаліями періоду виникнення централізованих абсолютистських держав.

Ідея народного суверенітету знайшла втілення в працях французького просвітителя ХУІІІ ст. Ж.-Ж. Руссо. Він вважав народ суб’єктом і носієм суверенної влади, джерелом повноважень владних державних органів, відкрито заперечував сумісність принципу народного суверенітету і представницької демократії, вважаючи неможливим вираження загальної волі, або волі народу, засобами, заснованими на представництві. Мислитель розмежовує законодавчу й виконавчу владу: перша належить народу, є волею його політичного організму, друга - силою, яка відстоює республіканську форму правління, за якої посадові особи обираються народом. Формування урядової влади відрізняється від процедури формування законодавчої: виконавча влада встановлюється актом суверенної законодавчої влади, що зумовлює підпорядкованість уряду. Ж.-Ж. Руссо вперше запропонував проводити періодичні звіти уряду перед народними зборами, які окремим голосуванням могли вирішувати: зберігати існуючу форму уряду, залишати управління в руках тих осіб, на яких воно покладене? Він також визнавав невідчужуване право народу на опір тиранам, тому, ставлячи уряд під контроль народу, розраховував запобігти узурпації ним народних прав, передбачав організацію спеціальної установи - трибунату, який би охороняв закони і законодавчу владу [19].

Відомий мислитель Ш. Монтеск`є щодо ідеї народного суверенітету зазначав, що народ не є компетентним ні у безпосередній реалізації виконавчої влади, ні у законотворчості. Мислитель і політичний діяч Е. Сійєс вважав, що переважна більшість громадян не в змозі оцінювати зміст законів, оскільки, на його думку, їй не вистачає освіти, щоб зрозуміти ці закони, і дозвілля, щоб їх вивчити. І у подальшому в зарубіжній політико-правовій теорії спостерігається тенденція щодо порівняння представницької і безпосередньої демократії з позицій оцінки принципу народного суверенітету [20].

На початку ХХ ст. в більшості країн досить чітко декларується необхідність збереження принципів демократії. Полеміка зосереджується навколо проблем права відкликання виборцем свого обранця, відповідності парламентського акта волевиявленню народу, паритету законодавчої та виконавчої влади, функцій, структури, повноважень законодавчого органу, статусу депутата, парламентського права тощо.

Формування принципів української державності відобразилося в політичних мисленнях різних періодів історичного розвитку, починаючи з традицій козацького конституціоналізму, ідейно-політичною вершиною якого стала Конституція Пилипа Орлика, продовжуючи конституційними проектами кириломефодіївців та їх спадкоємців. Загалом у вітчизняних політичних діячів і мислителів простежується позитивне сприйняття ідеї парламентаризму, яку вони розглядали насамперед під кутом зору принципу народоправства, що має глибоке національне коріння. У подальшому цю лінію продовжили у своїй політичній творчості та діяльності М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський та інші українські мислителі і громадські діячі. Однією з основних конституційно-правових доктрин (поряд з доктринами правової, соціальної, демократичної держави, народного суверенітету і поділу влади) стає парламентаризм, суть якого становить принцип верховенства парламенту, політичної відповідальності уряду лише перед парламентом, який є вільно обраним представницьким органом народу.

Парламентаризм та його передісторія пов’язані саме з виборчим політичним представництвом. На вітчизняних теренах практика такого представництва реалізується через відповідні інституції, які склалися за часів Запорозької Січі й Гетьманщини (ХVІІ - ХVІІІ ст.). Виборчий характер мали деякі з тодішніх військових рад, на більш-менш постійній основі діяли такі представницькі інституції, як Генеральна військова рада та Рада старійшин. Виникнення парламентаризму в Україні пов`язується з формуванням під час національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. інституцій представницького характеру, які здійснювали державні владні функції. Найвідомішою була Українська Центральна Рада [22].

Традиційні теорії, в яких парламентаризм визначається як система політичної організації держави, в якій чітко розмежовані функції законодавчої та виконавчої влад за привілейованого становища парламенту, серед радянських науковців не знаходили належної підтримки. Парламент в зарубіжних країнах розглядався ними переважно як інструмент класового панування. Лише у цьому сенсі він перебував у фокусі теоретичної та ідеологічної критики, а на рівні політико-правової ідеології та практики діяли засади представництва в організації органів державної влади.

Відродження наукового підходу до діяльності парламентських установ в Україні актуалізується на початку 90-х років ХХ ст. через поступову трансформацію радянського органу державної влади Верховної Ради УССР в парламентський - Верховну Раду України, яка стає основою національнодемократичного відродження та державотворення. В сучасній Україні парламентаризм розглядається насамперед як принцип, в якому адекватно втілюється ідея народного та національного суверенітету і представництва.

Державна влада має єдине джерело - владу народу, а тому за своєю суттю повинна визначати й реалізувати єдину державну політику, яка витікає з інтересів та волі народу. Ефективність управління суспільним розвитком здебільшого залежить як від діяльності та дієвості представницького законодавчого органу державної влади, так і від його взаємодії з іншими органами державної влади і суспільством. Суттєвою проблемою, яка істотно і безпосередньо впливає на останнє, є теоретична невизначеність самого управління та практична нерозробленість нормативно-правової основи діяльності парламенту і засад парламентаризму в Україні. Водночас саме процеси становлення і розвитку парламентаризму в Україні є визначальними для державотворення - вони не тільки забезпечують його демократичне наповнення, а й реальність існування.

Народ реалізує державну владу переважно через вибори до представницьких органів державної влади, зокрема шляхом виборів народних депутатів. Це означає, що легітимація парламенту забезпечується механізмом прямої демократії, позаяк парламент фактично отримує "мандат" безпосередньо від народу - на відміну від інших конституційних органів державної влади. Відтак, можна вважати, що дії інших державних органів влади легітимуються демократичним шляхом через парламент, що є визначальним у опосередкованій демократичній легітимації.

Парламентське представництво (як конституційний принцип) уточнює шляхи реалізації народом власного суверенітету, що формує політичну і правову основу низки конституційних принципів та установ, зокрема: демократичних норм виборчого права, положень про статус і завдання парламенту, інституціоналізації політичних партій, депутатського мандата, парламентських фракцій тощо. Парламентська демократія, яка ґрунтується на всезагальному та рівному виборчому праві, на принципі політичної рівності всіх соціальних прошарків, тобто на егалітарному самоуправлінні народу, розглядає народне представництво як елемент самоорганізації суспільства в конституційно-правовій системі. Завдяки виконанню виборним народним представництвом його повноважень щодо прийняття самостійних рішень парламентська демократія гарантує формування державної волі, підкореної державному праву та пов`язаної з ним. Водночас вона забезпечує формування суспільної думки та напрацювання спільної волі, спираючись на систему політичних прав і свобод громадян. Представницький характер парламентської демократії відображає як упорядкування політичного панування, так і конституційноправові підстави обмеження державної влади.

Демократія як форма держави та форма правління базується насамперед на прийнятті рішення більшістю голосів. Однак це не просто технічний спосіб, без застосування якого не можуть з`явитися будь-які рішення, а радше принципова особливість народовладдя. Підстави і межі такого підходу до прийняття рішень визначаються основними принципами демократичного устрою.

Внутрішня потреба демократії приймати рішення більшістю голосів виходить з принципів свободи самовизначення індивідів і їх рівності в умовах демократії. Для користування свободою участі в управлінні державою не обмеженого кола людей, а всіх громадян, необхідно, щоб у формуванні основ існуючого устрою було досягнуто щонайменше єдності більшості. В меншості можуть залишатися як прихильники, так і супротивники обговорюваних принципів, та це наслідки рівності, яких не можна уникнути.

Право більшості приймати обов`язкові для всіх рішення не може братися під сумнів посиланням на те, що демократія здебільшого ґрунтується на суспільному консенсусі та слугує його досягненню з принципових політичних питань. Дійсно, вихідним пунктом і формою прийняття демократичних рішень є залучення всіх громадян на підставі рівних прав щодо участі в управлінні державою. Такі рішення приймаються у процесі вільного публічного формування політичної волі і пошуків парламентських компромісів на підставі визначених процедурних правил. Кінець цього процесу має забезпечуватися можливістю та правомірністю прийняття рішень. Використання принципу більшості стає необхідним наслідком демократичної свободи та рівності громадян чи їхніх представників. Якою мірою прийняттю рішення передує бажання консенсусу та пошук його, наскільки в цьому процесі виражається готовність більшості жертвувати своїми перевагами на користь єдності і досягнення компромісу - все це залежить від демократичної політичної культури і тієї реальної атмосфери, в якій використовуються переваги демократії.

Розвиток системи політичних партій, які підтримують різноманітні зв`язки з певними групами населення, а також необхідна інституційна залежність парламентської демократії від участі цих партій у формуванні політичної волі народу безперервно підсилюють характерні особливості політичних процесів і державної діяльності, що є ознакою формування партійної держави. Ці особливості проявляються в результаті можливої політизації всіх існуючих сфер суспільного життя, стають підставою конституційно-правової інституціалізації політичних партій, впливають на систему внутрішньо парламентського управління протиборством парламентської урядової більшості та парламентської опозиції, які керуються різними політичними мотивами [4].

За парламентської системи правління право призначення та відсторонення уряду належить парламенту, а стосунки між цими двома конституційними органами врегульовані так, що уряд є відповідальним перед парламентом та підпорядковується правилам парламентського контролю. За президентської форми правління, коли народному представництву протистоїть легітимований плебісцитом керівник або голова уряду, більш різке розмежування законодавчої та виконавчої гілок влади, теж не можна уникнути залежності уряду від парламенту та його контролю.

Відповідальність уряду та його залежність від довіри парламенту -традиційні поняття, які відбивають взаємні права та обов`язки обох конституційних органів, які вступають в особливі конституційно-правові стосунки. Засоби, якими уряд керується у виконанні покладеної на нього відповідальності, не лише впливають на оцінку його діяльності суспільством, а й формують основу прийняття парламентських рішень. Парламентський контроль може зашкодити репутації уряду або його окремих членів, але може і сприяти її укріпленню. Визначальними в цьому разі є процедурні правила дій уряду та норми матеріального права, які застосовуються в окремих випадках.

Феномен парламентаризму характеризує не тільки державу та її механізми, його природа відображається на взаємодії держави і суспільства, на окремих рисах останнього. Наслідком такої взаємодії (як і її передумовою) є демократичний політичний режим. Парламентаризм можливий тільки в умовах демократичного політичного режиму, водночас справжня демократія ґрунтується на реальному парламентаризмі [22].

Реалізація єдиної державної політики, яка відповідає інтересам і волі народу, не виключає єдності всіх гілок влади, а навіть навпаки - передбачає здійснення державної влади різними органами відповідно до основних політичних функцій держави. Однак ознакою сьогодення України є наявність організаційно-правової та функціональної відособленості гілок влади, що стало основним підґрунтям виникнення конфліктів між ними. На сьогодні взаємодія та взаємозв’язок органів державної влади в Україні врегульовується здебільшого домовленостями політичних представників в органах державної влади та політичними договорами, які мають тимчасовий та стихійний характер. Така "своєрідна розробка механізмів парламентаризму" є надзвичайно небезпечною, позаяк не має нормативно-правової основи, не враховує світового досвіду, а також дає змогу приймати зацікавлені рішення в порушення всіх норм права та очікувань суспільства.

Незважаючи на те, що за всіх часів демократія розумілася і трактувалася по-різному, безсумнівним є одне: вона як політична і правова цінність стала невід'ємним елементом свідомості людей усього світу. Але практично немає такої остаточної стадії демократії, яка б задовольняла усіх. Зазнаючи обмежень, людина вступає в конфлікт із державою, коли не знаходить у законах ту справедливість, покладену нею в основу свого існування, коли не береться до уваги нерівність природних здібностей і заслуг, коли відсутнє визнання в залежності від політичної зрілості, уміння, досвіду тощо. Воля до справедливості (а її значимість є великою для демократії) ніколи не буває цілком задоволена, а демократія (не формальна) у жодній державі не може бути досягнута цілком і остаточно. До демократії потрібно постійно прилучатися, будити свою волю, виражати погляди, виявляти політичну активність, тобто ставати більш зрілим для демократичної діяльності. Демократія - благо лише тоді, коли вона відповідає культурі та менталітету народу.

Розглянемо основні цінності демократії як громадсько-політичного явища.

) Власна цінність розкривається через її соціальне призначення - служити на користь особі, суспільству, державі:

а) встановити відповідність між формально проголошеними і реально діючими принципами свободи, рівності, справедливості, реально втілити їх в особисте, суспільне і державне життя;

б) поєднати державні і громадські засади в системі демократії як форми держави;

в) створити атмосферу гармонії інтересів особи та держави, консенсусу і компромісу між усіма суб'єктами демократії. При демократії суспільство усвідомить переваги соціального партнерства і солідарності, громадянського миру та злагоди [23].

Власна цінність демократії виражається в усіх її елементах, принципах, формах, інститутах.

) Інструментальна цінність - через її функціональне призначення -- служити інструментом у руках людини для вирішення суспільних і державних справ:

а) брати участь у формуванні органів держави та органів місцевого самоврядування;

б) самоорганізовуватися в партії, профспілки, рухи тощо;

в) захищати суспільство і державу від протиправних дій, відкіля б вони не виходили;

г) здійснювати контроль за діяльністю обраних органів влади та інших суб'єктів політичної системи суспільства. Інструментальна цінність демократії реалізується через її функції та функціональні інститути.

) Особиста цінність розкривається через визнання прав особи:

а) їх формального закріплення;

б) реального забезпечення за допомогою створення загаль-носоціальних (матеріальних, політичних, духовно-культурних) і спеціально-соціальних (юридичних) гарантій;

в) дії ефективного механізму їхнього захисту;

г) встановлення відповідальності за невиконання обов'язків, оскільки демократія --не засіб для досягнення честолюбних особистих цілей за рахунок приниження прав, свобод і законних інтересів іншої особи або будь-якого суб'єкта демократії [18].

В Україні взято курс на розвиток демократії. В Європейській комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія) Україна має свого представника. Проте для створення розвинутої системи демократії зробити ще слід чимало. Необхідною умовою для цього є наявність у суспільстві консенсусу з основних питаннь спільного проживання в державі, визнання переважною більшістю громадян «демократичних правил гри». Важлива тенденція до гармонії суспільних, групових та індивідуальних інтересів за наявності ціннісного пріоритету особи щодо колективу, моральної готовності до компромісів, самообмеження і самодисципліни, поваги до інших людей, закону, думки більшості.

Тим народам, які готові до визнання автономії особи та її відповідальності, демократія створює найкращі можливості для реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

1.2 Сутність та значення парламентських фракцій в системі демократичних інституцій

Фракція в політиці - група членів тієї чи іншої політичної партії в складі парламенту або іншої державної організації (установи) чи громадсько-політичної організації, яка організовано проводить установки своєї партії.

Фракцією може також іменуватися особлива група всередині самої партії, яка має власну ідейну й організаційну платформу, котра відрізняється від основної політичної лінії та поточних установок партії.

Головною ознакою політичної фракції є наявність особливої ідейно-політичної платформи і групової дисципліни, яка підноситься її членами нерідко понад загальнопартійну дисципліну. Фракційна діяльність нерідко стає основною причиною підриву авторитету певної партії, а також створення нових політичних партій.

Зауважимо, що партійні об'єднання депутатів найчастіше називаються партійними фракціями, але можуть називатися й по-іншому. Якщо у ФРН використовується класичне найменування - фракція, то у Франції, Італії та інших країнах партійні фракції прийнято називати парламентськими групами. У Великобританії вони офіційно називаються парламентськими партіями. В Австрії, Польщі, Хорватії - партійними клубами. Іноді застосовуються дві назви, наприклад, партійна фракція і депутатська група. Термінологічної тотожності в цих двох поняттях немає: партійна фракція складається з депутатів, які обиралися за списками однієї партії й представляють цю партію в парламенті, а депутатська група є, наприклад, об'єднанням депутатів, що утворилося вже після виборів, скажімо, з безпартійних депутатів або депутатів, які вийшли з партійних фракцій.

Порядок утворення партійних фракцій досить докладно визначається регламентами палат. У деяких випадках порядок і спосіб утворення фракцій дуже прості й нічим не обмежуються. Наприклад, у Нідерландах один депутат може оголосити себе фракцією, якщо яку-небудь партію представляє в палаті він один. В інших країнах можуть бути формальні вимоги до утворення фракції. Наприклад, відповідно до вимог бундестагу ФРН необхідно, щоб фракція включала тільки депутатів, які є членами однієї партії, фракція повинна налічувати не менше б % усього складу бундестагу, тобто не менше 25 депутатів [9].

Регламенти інших парламентів також закріплюють ці питання. Наприклад, регламент парламенту Австрії - Національної ради - передбачає, що фракція (там вона називається "клуб") може мати мінімум 5 депутатів.

До речі, такий мінімум може бути різним для верхньої і нижньої палат. Наприклад, для утворення фракції (парламентської групи) у французькому сенаті необхідне об'єднання 14 сенаторів, а в Національних зборах - 30 депутатів. Для утворення фракції в сенаті Італії необхідно 10 сенаторів, а в палаті депутатів - 20.

У багатьох країнах не потрібно доказів належності до партії. Депутати, об'єднавшись, можуть назвати себе якоюсь фракцією або представниками партії. Деякі фракції можуть приєднувати до себе так званих "гостей" - депутатів, які співчувають цій партії. Думка цих гостей іноді враховується у вирішенні якихось питань, а іноді - ні. У мінімум, необхідний для утворення фракції, вони не включаються. Вони доповнюють фракціїо вже після її утворення.

Чому такі моменти в багатьох країнах так скрупульозно регламентуються? Справа в тому, що партійні фракціїв більшості випадків наділені більш широкими і вагомими повноваженнями, ніж один депутат або навіть невелика група депутатів, організаційно не оформлених. Фракції беруть участь у формуванні керівних органів палат. Наприклад, кандидатів під час обрання спікерів, їхніх заступників, керівників комітетів і комісій висувають партійні фракції.

Комісії та комітети палат утворюються, як правило, на основі пропорційного представництва від фракцій, і більші фракції мають зазвичай більше представництво в комісіях і комітетах. Фракції дуже впливають на роботу палати. Вони вносять питання до порядку денного, беруть участь у спорах і дебатах, у деяких парламентах (наприклад, у Нідерландах) голосування проходить у фракціях, тобто при голосуванні встає керівник фракції й повідомляє, "за" чи "проти" фракція. Тому питання вирішується здебільшого заздалегідь, а голосування у фракціях має практично формальний характер [14].

Фракції використовують свій вплив, контролюючи діяльність уряду. Наприклад, фракції в деяких країнах можуть ініціювати таку форму парламентського контролю, як інтерпеляція. Інтерпеляція (лат. interpellate - переривання мови) - звернення до уряду або члена кабінету від імені депутатської групи з вимогою дати пояснення з якого-небудь питання. Як правило, вона супроводжується більш серйозними наслідками, ніж простий усний або письмовий запит до уряду. На підставі отриманої відповіді депутати мають право порушувати нові питання й навіть дебатувати питання про довіру до уряду.

Але, можливо, найголовніше в їхній діяльності це те, що в парламентських республіках і монархіях фракції беруть безпосередню участь в утворенні й формуванні уряду. Якщо фракція має абсолютну більшість у парламенті, то вона й створює Уряд, якщо чисельність замала, то фракції об'єднуються й утворюють коаліційний уряд.

У ряді країн парламентські фракції фактично є керівним-ядром і реальним керівництвом тієї або іншої партії. Лідер парламентської фракції - це одночасно лідер всієї партії. Він визначає політику партії й представляє її в парламенті.

У Великобританії вся парламентська діяльність пов'язана з існуванням фракції. Фракція, що має більшість у парламенті, Утворює уряд, лідер цієї фракції стає прем'єр-міністром. Друга за чисельністю фракція є офіційною опозицією. Лідер фракції меншості стає "лідером опозиції її Величності" й очолює "тіньовий кабінет" [18].

Фракції мають керівництво. Керівництво може бути ідеологічним і процедурним. Лідер партії завжди є загальним керівником фракції, але низка фракцій має також процедурних керівників. В англосаксонських країнах вони називаються "батоги" (whips). Вони наглядають за порядком голосування, за тим, щоб члени фракції правильно голосували, не спізнювалися на голосування, ведуть підрахунок голосів, сповіщають про необхідні речі своїх членів тощо. Вони підпорядковуються такому фактичному лідерові й допомагають йому.

Керівним органом фракції, як правило, є загальні збори депутатської групи. Вони можуть називатися по-різному: "конференція", "збори". В Америці застосовується термін "кокус". На цих зборах виробляються загальні напрями діяльності фракції, вирішуються організаційні питання, питання про те, як голосувати за конкретним законопроектом. Потім ці рішення неухильно виконуються. У ряді країн роботою фракції керує (координує) спеціальний орган. У ФРН - це "виконавчий комітет" фракції, у Франції - "бюро", у Швеції - "довірча рада", що є керівним органом фракції.

У більшості західних країн партійна дисципліна всередині фракцій дуже сувора. Якщо депутат її не дотримується, він виключається з фракції. Втративши партійну підтримку, будучи "звільненим" із партійної фракції, він втрачає половину своїх можливостей, а може, й більше. Тому депутатові, якщо він хоче будувати свою політичну кар'єру, доводиться підкорятися. Рядові депутати, яких часто називають "задньолавни-ки", якогось реального впливу на роботу фракції не справляють. Основним способом виявити себе є можливість ставити запитання членам уряду або виступити з цікавим повідомленням під час дебатів [6].

У парламентах можуть бути інші органи й структурні частини, крім комісій, комітетів і партійних фракція. У деяких країнах, наприклад, є спеціальні органи парламентського контролю: ревізори, контролери. Існує посада "омбудсман", або "народний захисник", про яку йшлося вище.

Парламенти створюють так звані рахункові палати або комісії. їх завдання - перевіряти виконання й дотримання статей бюджету. Деякі парламенти створюють інші контрольні органи або призначають спеціальних посадових осіб. Наприклад, у ФРН є уповноважений бундестагу у справах оборони й армії.

У країнах зі значною кількістю депутатів у палаті, крім загальних парламентських комісій і комітетів, великі партійні фракції можуть створювати свої невеликі спеціальні комісії або комітети всередині фракції. Вони готують питання для роботи в парламентських комісіях і комітетах, виробляють політику фракції з питань оборони, у справах молоді, з питань роботи й т. ін. Такі органи, наприклад, є у ФРН.

Слід зазначити, що є дві моделі відносин парламентаріїв усередині фракції - британська й американська. Британська модель передбачає дуже жорстку дисципліну й підпорядкування депутатів партійним рішенням. Американська модель - це значна свобода депутатів і слабка партійна дисципліна, хоча там теж є так звані "батоги". Ці системи склалися історично. Британська (канадська, австралійська та ін.) специфіка пояснюється тим, що за такої системи парламент фактично підлеглий уряду й відіграє роль законодавчого органу при кабінеті. У США Конгрес - це дуже сильний самостійний орган, і конгресмени відчувають себе впливовими політиками. Природно, члени однієї партії узгоджують свої позиції, але партійною дисципліною вони зв'язані не дуже жорстко.

2. ОСНОВНІ АСПЕКТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ФРАКЦІЙ В УКРАЇНІ

2.1 Нормативно-правове регулювання парламентських фракцій в Україні

Реформування системи державної влади в Україні, визначальним етапом якого стало прийняття Закону "Про внесення змін до Конституції України" від 08. 12. 2004 року привело до появи в Україні нового суб'єкта конституційного права та конституційно-правових відносин - коаліції депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Свою оцінку змінам до Конституції України і до усіх конституційно-правових та управлінських новацій, що є наслідком цих змін, а також пропозиції щодо вирішення проблематики, яка виникла в зв'язку з прийняттям вищезазначеного Закону, дали в своїх роботах В. Погорілко, В. Мусіяка, В. Журавський, Н. Грушанська, М. Баглай та багато інших вчених конституціоналістів. Судді Конституційного Суду України, теж висловили своє ставлення, кожне з яких знайшло відображення в окремій думці вираженій суддями у письмовій формі і доданій до прийнятих Конституційним Судом рішень.

Йдеться, насамперед, про те, що починаючи з 8 грудня 2004 р. текст Конституції України містив в собі дві взаємно неузгоджені правові тенденції. Одна із них (підкріплена рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 2010 р. N 11-рп/2010, а також затверджена Законом України Постанова про Регламент Верховної Ради України, який вступив в дію як Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» від 9 березня 2010 року) - це абсолютизація вільного мандату народного депутата України і його визначальна роль при формуванні коаліції, друга (підкріплена рішеннями Конституційного Суду України від 17 вересня 2008 року № 16-рп/2008 і від 25 червня 2008 N 12-рп/2008) - основний пріоритет надавався парламентським фракціям, що як вбачається з положень виборчого законодавства та існуючої в Україні пропорційної виборчої системи є закономірним. Також, це суттєво зміцнює партійну дисципліну і піднімає на якісно новий рівень відповідальність перед виборцями.

Інакше кажучи, за даних обставин Конституція України містила в собі аргументи на користь відразу двох конкуруючих між собою правових позицій. Зокрема, типовим проявом і наслідком українського «конституційного дуалізму» слід вважати затвердження Законом України Постанови про Регламент Верховної Ради України, який вступив в дію як Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» від 9 березня 2010 року. Його ухвалення все одно не задовольняє вимог Конституції України. Адже якщо подивитися на пункт 21 статті 92 Конституції України, де говориться: «законами визначається організація і порядок діяльності Верховної Ради України...», але не затверджується нічого, як про це йдеться в самому законі [17].

На нашу думку, конкуренція між парламентською більшістю і меншістю в Україні має проходити в чітких законодавчо визначених межах та відповідати сучасним тенденціям розвитку інституцій конституційно усталених демократичних країн. Парламентська культура поведінки за нової конституційно-правової системи тільки формується, а тому спостерігається певний нормативний дисбаланс між двома парламентськими центрами - коаліцією та опозицією. Це відбувається за відсутності однозначних правил функціонування як коаліції, так і опозиції. А тому необхідним є внести ряд поправок до Основного Закону в яких слід чітко визначити, яка саме з двох правових тенденцій є юридично органічною і більш прийнятною для української правової системи. Не менш важливу роль в цих процесах відведено Конституційному Суду України - мінімізувати негативні наслідки подібного нормативного протистояння.

В процесі оптимізації законодавства України про діяльність парламентських або депутатських фракцій, було не мало спроб привести у відповідність із основними конституційними засадами функціонування Верховної Ради України принципи демократичного співіснування всіх сучасних парламентських інституцій, в тому числі, парадментські фракції, опозицію тощо. Саме тому в Україні з’явився Закон України «Про Регламент Верховної Ради України», який необхідною передумовою подальшої оптимізації діяльності найвищого представницького органу Україні.

Зазначимо, що порядок роботи Верховної Ради України, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій у Верховній Раді встановлюються Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України та законами України "Про комітети Верховної Ради України", "Про статус народного депутата України".

Організаційне, правове, наукове, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, матеріально-технічне та фінансове забезпечення діяльності Верховної Ради, її органів, народних депутатів, депутатських фракцій (депутатських груп) у Верховній Раді здійснює Апарат Верховної Ради.

Сесії Верховної Ради складаються із засідань Верховної Ради, засідань комітетів, тимчасових слідчих комісій і тимчасових спеціальних комісій, що проводяться у період між пленарними засіданнями, роботи народних депутатів у депутатських фракціях та з виборцями. Комітет, тимчасова спеціальна комісія чи тимчасова слідча комісія можуть проводити свої засідання одночасно з пленарними засіданнями Верховної Ради лише за процедурним рішенням Верховної Ради [1].

Відповідно до статті 57 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» депутатські фракції формуються на першій сесії Верховної Ради нового скликання до розгляду питань про обрання Голови Верховної Ради України, створення органів Верховної Ради. Якщо цього не відбулося, головуючий на пленарному засіданні оголошує перерву для їх формування. Перед наступним пленарним засіданням Апарат Верховної Ради надає народним депутатам інформаційні матеріали, які були подані до Апарату Верховної Ради за день до початку зазначеного пленарного засідання, про сформовані відповідно до вимог цього Регламенту депутатські фракції.

Депутатські фракції формуються на партійній основі народними депутатами, обраними за списком політичних партій (виборчих блоків політичних партій), які за результатами виборів отримали депутатські мандати. Політична партія (виборчий блок політичних партій) має право формувати у Верховній Раді лише одну депутатську фракцію. Принципи функціонування депутатської фракції повинні бути демократичними і не суперечити вимогам Конституції України, Закону України "Про статус народного депутата України" та Регламенту Верховної Ради України.

Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» визначає також умови формування депутатських фракцій. Так, мінімальна кількість народних депутатів для формування депутатської фракції має становити не менше ніж 15 народних депутатів. Народний депутат може входити до складу лише однієї депутатської фракції політичної партії (виборчого блоку політичних партій) [1].

При цьому, Голова Верховної Ради України, Перший заступник та заступник Голови Верховної Ради України не входять до складу депутатської фракції.

Народний депутат, якого виключено чи який вийшов зі складу депутатської фракції, є позафракційним.

Позафракційні народні депутати можуть об'єднуватися у депутатську групу народних депутатів (далі - депутатська група). Мінімальна кількість народних депутатів для формування депутатської групи має становити не менше ніж кількість, визначена частиною першою статті 59 Регламенту.

Народний депутат може входити до складу лише однієї депутатської групи. Голова Верховної Ради України, Перший заступник та заступник Голови Верховної Ради України не входять до складу депутатської групи.

Депутатська група реєструється в Апараті Верховної Ради в порядку, встановленому статтею 60 Регламенту. Зареєстрована депутатська група має права депутатської фракції.

Кожна депутатська фракція (депутатська група) реєструється в Апараті Верховної Ради. Умовою реєстрації є надходження до Апарату Верховної Ради підписаного особисто кожним народним депутатом, який увійшов до складу депутатської фракції (депутатської групи), письмового повідомлення про сформування депутатської фракції (депутатської групи). У письмовому повідомленні зазначаються повна (та, за наявності, скорочена) назва депутатської фракції (депутатської групи), її персональний склад та партійна належність членів депутатської фракції (депутатської групи), а також прізвища голови депутатської фракції (депутатської групи) та заступників голови депутатської фракції (депутатської групи) з розрахунку не більше одного на 15 членів депутатської фракції (депутатської групи). Повна та скорочена назва депутатської фракції має збігатися з назвою відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій). Повна та скорочена назва депутатської групи не повинна співпадати з назвами зареєстрованих депутатських фракцій (депутатських груп).

Після відповідного оформлення матеріалів про утворення депутатської фракції (депутатської групи) головуючий на пленарному засіданні інформує народних депутатів про реєстрацію такої депутатської фракції (депутатської групи), її кількісний склад, голову депутатської фракції (депутатської групи) та заступників голови депутатської фракції (депутатської групи). Інформаційні матеріали про депутатську фракцію (депутатську групу) після її реєстрації надаються народним депутатам. У такому ж порядку повідомляється про зміни в складі депутатської фракції (депутатської групи).

Про вступ, вихід зі складу зареєстрованої депутатської фракції (депутатської групи) народний депутат повідомляє письмово головуючого на пленарному засіданні. Письмове повідомлення народного депутата про входження до складу тієї чи іншої депутатської фракції (депутатської групи) погоджується з головою цієї депутатської фракції (депутатської групи). Повідомлення про виключення із складу депутатської фракції (депутатської групи) робить головуючий на пленарному засіданні за поданням голови депутатської фракції (депутатської групи).

Депутатська фракція (депутатська група), склад якої стає меншим від необхідної мінімальної кількості народних депутатів, визначеної частиною першою статті 59 цього Регламенту, через 15 днів після дня настання такого факту оголошується Головою Верховної Ради України розпущеною.

Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» надає окремого статусу міжфракційному депутатському об'єднанню. Тобто, народні депутати можуть добровільно об'єднуватися у міжфракційні депутатські об'єднання без реєстрації, кадрового, матеріально-технічного, інформаційного, організаційного забезпечення їх діяльності Апаратом Верховної Ради України. Міжфракційне депутатське об'єднання не має прав депутатської фракції (депутатської групи), передбачених цим Регламентом. Про створення міжфракційного депутатського об'єднання оголошує головуючий на пленарному засіданні за письмовим повідомленням керівника такого об'єднання [1].

Також, законодавство України містить окремі механізми регулювання взаємодії депутатських (парламентських) фракцій. Провідну роль в цьому процесі відіграє Погоджувальна рада депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Погоджувальна рада створюється як консультативно-дорадчий орган для попередньої підготовки і розгляду організаційних питань роботи Верховної Ради. До складу Погоджувальної ради входять Голова Верховної Ради України, Перший заступник і заступник Голови Верховної Ради України, голови депутатських фракцій (голови депутатських груп) з правом ухвального голосу та голови комітетів з правом дорадчого голосу. У разі відсутності голови депутатської фракції (голови депутатської групи) чи голови комітету за їх дорученням у засіданні Погоджувальної ради бере участь відповідно заступник голови депутатської фракції (заступник голови депутатської групи), перший заступник (заступник) голови комітету з правом відповідно ухвального чи дорадчого голосу.

Головує на засіданнях Погоджувальної ради Голова Верховної Ради України, а в разі його відсутності - Перший заступник чи заступник Голови Верховної Ради України.

Народні депутати мають право бути присутніми на засіданнях Погоджувальної ради, брати участь у обговоренні питань, що розглядаються, вносити пропозиції щодо проектів порядку денного сесії, розкладу пленарних засідань та тижневого порядку денного пленарних засідань (статті 20, 24, 25 Регламенту Верховної Ради України).

У засіданнях Погоджувальної ради мають право брати участь:

-    суб'єкти права законодавчої ініціативи чи їх представники;

-       голова тимчасової спеціальної комісії, тимчасової слідчої комісії з правом дорадчого голосу, якщо на засіданні Погоджувальної ради розглядаються питання, віднесені до повноважень такої комісії;

-       відповідальні працівники Апарату Верховної Ради, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення проведення Погоджувальної ради та пленарних засідань Верховної Ради.

Зазначимо, що Погоджувальна рада:

-    узгоджує проект плану законопроектної роботи та рекомендує його Верховній Раді для затвердження;

-       розглядає та ухвалює пропозиції щодо проектів календарного плану роботи сесії, порядку денного сесії, розкладу пленарних засідань та тижневого порядку денного пленарних засідань;

-       погоджує кандидатів на посади голови комітету, першого заступника, заступника голови та секретаря комітету;

-       вносить Голові Верховної Ради України пропозицію щодо скликання позачергового пленарного засідання Верховної Ради та дати його проведення на вимогу трьох депутатських фракцій чи п'яти комітетів;

-       розглядає питання про вжиття заходів щодо забезпечення присутності народних депутатів на пленарних засіданнях;

-       вносить пропозиції щодо проведення парламентських слухань;

-       розглядає інші пропозиції з організації роботи Верховної Ради відповідно до цього Регламенту.

Погоджувальна рада проводить свою роботу у формі засідань, як правило, в понеділок тижня пленарних засідань. Засідання Погоджувальної ради є правомочним за умови присутності на ньому не менше половини її складу з правом ухвального голосу.

Засідання Погоджувальної ради скликаються Головою Верховної Ради України, а в разі його відсутності - Першим заступником чи заступником Голови Верховної Ради України або за ініціативою представників двох чи більше депутатських фракцій (депутатських груп) у разі необхідності. Робота Погоджувальної ради здійснюється гласно, її засідання є відкритими, за винятком випадків прийняття рішення про проведення закритого засідання.

Зауважимо, що на кожному засіданні Погоджувальної ради ведеться протокол та стенограма засідання. Протокол засідання Погоджувальної ради підписує головуючий на засіданні.

Пропозиції Погоджувальної ради ухвалюються такою кількістю голосів членів Погоджувальної ради з правом ухвального голосу, яка у сумарному підрахунку голосів членів відповідних депутатських фракцій (депутатських груп) є достатньою для прийняття позитивного рішення при голосуванні питання у залі засідань.

Ухвалені пропозиції щодо порядку денного пленарних засідань направляються депутатським фракціям (депутатським групам), органам та особам, яких вони стосуються, не пізніше 18-ї години дня засідання Погоджувальної ради. Пропозиції для розгляду на черговому засіданні Погоджувальної ради подаються комітетами, тимчасовими спеціальними комісіями, тимчасовими слідчими комісіями до Апарату Верховної Ради не пізніш як за чотири дні до проведення чергового засідання.

Члени Погоджувальної ради, а також інші особи, які запрошуються на її чергові засідання, не пізніш як за три дні інформуються про питання, які плануються до розгляду на черговому засіданні, та отримують необхідні матеріали.

2.2 Теоретичні аспекти функціонування опозиційних фракцій

Складність з’ясування сутності опозиції пов’язана з відсутністю практики тлумачення змісту цього поняття у нормативно-правових актах. У наукових джерелах з відповідної проблематики опозицію часто описують як організовану групу індивідів, об’єднання на основі спільності, протистояння суб’єктів політики, протиставлення різних політик тощо. Такі визначення дають підстави говорити про неї як про певну сукупність відносин або як про інституційно оформлений суб’єкт політичного життя. Вибір підходу вивчення залежить від специфіки розуміння політичної системи в цілому. Соціологічний (широкий) підхід базується на врахуванні ролі недержавних політичних акторів (наприклад, соціальних груп, груп тиску, суспільних страт тощо) у функціонуванні політичної системи та визначає опозицію як протестну поведінку будь-якого з цих суб’єктів. Інституціональний (вузький) підхід зводить розуміння опозиції до конкретних політико-правових форм її існування - політичних партій та парламентських фракцій. Основним призначенням партій є здобуття політичної влади з метою вироблення державної політики або впливу на неї. Оскільки суверенним носієм влади є держава, яка реалізує свої повноваження через систему органів, прагнення долучитися до діяльності цих органів, серед яких особливе місце посідає парламент, є визначальним для політичних партій. Парламентська фракція - один з основних гравців у межах парламенту. Її формування відбувається на основі або з урахуванням партійного підґрунтя. Однак позиція та лінія політичної поведінки партії та фракції не завжди повністю збігаються. Інституціоналізована опозиція може існувати як у законодавчому органі та бути представленою фракціями партій (парламентська опозиція), так і перебувати поза парламентом (політична опозиція).

Зі сказаного вище випливає, що поняття політичної опозиції охоплює більш широке предметне поле, ніж поняття опозиції парламентської. При цьому, позначувані з їх допомогою сегменти політичної системи частково збігаються. Якщо парламентська опозиція існує на рівні фракцій, то політична, крім фракцій, включає партійні структури поза парламентом, інші рухи та об’єднання, що виступають проти офіційного курсу держави або конкретних політичних діячів. Політична та парламентська опозиції є різними формами існування опозиції [9].

Зіставляючи політичну та парламентську опозиції як наукові поняття та явища політичної дійсності, у якості спільного знаменника можна виділити характеристики, що дозволяють розкрити сутність опозиції взагалі. По-перше, її основним конституюючим чинником є спільний груповий інтерес як усвідомлене непогодження з офіційним політичним курсом та прагненням його змінити шляхом координованих дій, або боротьба за право та можливість володіти та розпоряджатися політичним ресурсом. По-друге, поняття опозиції нерозривно поєднує носія спільного інтересу (групу індивідів, політичну партію, парламентську фракцію тощо) та його діяльність, спрямовану на протидію владі. По-третє, визначення опозиції методологічно можливе лише крізь призму категорії влади. Влада для опозиції є: об’єктом, на який спрямований її спільний інтерес; активним, наділеним широкими повноваженнями по визначенню правил політичної гри суб’єктом політики, що постає в результаті інституціонального втілення у формі органів державної влади. Тобто відносини влади та опозиції носять суб’єкт-суб’єктний характер. Відмінності між політичною та парламентською опозиціями пов’язані з їхнім місцем у політичній системі.

Таким чином, узагальнено поняття опозиції можна визначити так: опозиція - це організована група суб’єктів, що на основі спільного інтересу веде боротьбу різними доступними засобами за можливість володіння домінуючим політичним ресурсом та, залежно від форми функціонування, може набувати таких ознак як системність та інституціоналізованість.

Завуажимо, що у зарубіжних країнах поняття інституційно оформленої опозиції сприймають на рівні інтуїції, а сама опозиційна за своєю природою діяльність у переважній більшості країн окремими законами не регулюється. Це твердження в однаковій мірі поширюється як на діяльність інституційно оформленої опозиції, яка існує в парламенті, органах місцевого самоврядування (фракції політичних партій), так і поза межами відповідних органів (опозиція в суспільстві в цілому, представлена окремими громадянами, організаціями, партіями, рухами, які не поділяють офіційного курсу; така опозиція є інституційно неоформленою) [3].

Таким чином, парламентські фракції поставлені у відносно рівні умови, і потреби у закріпленні за фракціями меншості керівних посад у парламентських комітетах, права на виступ, права на відповідь (репліку), не виникає. Необхідно зазначити, що опозиція не є інструментом політичної боротьби, а парламентська демократія передбачає розумну взаємодію політичних сил. Опозиція повинна концентруватися на критиці недоліків та негараздів, що в силу своєї природи не потребує законодавчої регламентації.

Обсяг прав, якими наділяється парламентська меншість, у різних країнах не є однаковим і визначається специфікою кожної з моделей, в межах якої функціонує меншість. Найбільш поширена типологія моделей розроблена на основі таких критеріїв як рівень формальної інституціоналізації, який описує ступінь включення опозиційних партій у діяльність парламенту та його органів; рівень законодавчого впливу, який визначає роль меншості у законодавчому процесі, встановлену за формальними та неформальними правилами та звичаями. На підставі названих критеріїв можна виділити чотири основні моделі парламентської опозиції: вестмінстерську, французьку напівпрезидентську, німецьку та скандинавську

Вибір форми та способу функціонування опозиції у певній державі не може являти собою просте перенесення досвіду інших країн на вітчизняне тло. Першою умовою, яку необхідно враховувати, є наявний у певний історичний період стан політичної системи з точки зору співвідношення сил між інституціями різної природи та різного рівня. По-перше, опозиція покликана виконувати функції представницької демократії, репрезентуючи певну частину населення; по-друге, вона має потужне символічне значення для суспільства, оскільки уособлює внутрішній діалог, узгодження та синтез позицій, чим викликає суспільний резонанс. Тобто йдеться про те, що ізольований розгляд оформленої в межах парламенту опозиції не є адекватним, оскільки саме взаємодія з іншими елементами політичної системи обумовлює загальну логіку та характер діяльності опозиції парламентської. Отже, парламентські фракції не можуть зосереджувати увагу виключно на урядові; вони аналізують діяльність інших політичних акторів на арені національної політики та утворюють мережу взаємних сигналів.

Можна виділити три моделі політичної опозиції:

)Модель політичної опозиції в системах з двома політичними акторами, що домінують (країни з двопартійною системою).

-    характерна для країн із гомогенним суспільством, політична структуризація якого є достатньо чіткою, стабільною та не радикально поляризованою;

-       стабільність базується на взаємній лояльності двох основних політичних гравців, принципі змагальності та утриманні від радикалізму.

)Модель політичної опозиції в системах з кількома політичними акторами, що домінують. Ця модель визначає таку специфіку політичного життя в державі:

-    формується у сегментованому суспільстві, в якому лінії розколу суспільства відповідають політичним протиріччям, а кількість владних центрів - кількості сегментів. Наявне право взаємного вето щодо питань, які стосуються інтересів сегментів суспільства, які представляє певна політична сила;

-       протиставлення гравців є досить жорстким, що істотно звужує поле пошуку консенсусу;

-       практично нівельована можливість опозиції здобуття влади засобами, характерними для змагальної системи. Для досягнення цієї мети необхідно вийти за межі системи, тобто стати позасистемною опозицією [12].

3)Модель політичної опозиції в системах з одним політичним актором, що домінує.

-    збереження єдиного володільця політичного ресурсу (конкретної особи або політичної сили) протягом кількох політичних циклів;

-       способи підтримання одно полярного режиму: суб’єктивні (здійснює одна особа не залежно від її місця у владній вертикалі) та інституціональні псевдо електоральне формування влади);

-       відносини влади та опозиції визначаються довільно однією зі сторін.

В однополярних режимах опозиція може мати системний або несистемний характер та проявлятись у, по-перше, міжелітарній боротьбі, прагненні до повного контролю в рамках суб’єкта, що домінує, а по-друге - насильницькій зміні носія домінуючого ресурсу. Однополярний режим виключає можливість функціонування опозиції в межах демократичного процесу.

Питання опозиції в Україні є питання про необхідність врегулювання статусу опозиції. На наш погляд це зумовлено домінування конфліктної логіки політичного процесу, яка проявляється в тому, що, на відміну від багатьох демократичних країн, в Україні суб’єкти формування державної політики як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях далеко не завжди враховували інтереси тих, хто не поділяв впроваджуваний ними курс, більше того - використовували владні повноваження з тим, щоб альтернативна точка зору не була донесена до адресата, а для їх виразників наставали негативні політичні (усунення з керівних посад), фінансові (обмеження фінансової основи діяльності), правові наслідки (кримінальна відповідальність). Все це створило грунт для поширення хибного, на наш погляд, уявлення про те, що прийняття закону про опозиційну діяльність (парламентську опозицію), маже стати своєрідною панацеєю від посягань більшості на права меншості [25].

Чинне законодавство України вже сьогодні надає парламентській меншості ряд прав. Зокрема, з принципу пропорційного розподілу посад в органах парламенту, парламентських делегаціях прямо випливає право фракцій меншості на участь у розподілі керівних посад в комітетах Верховної Ради України, тимчасових спеціальних і слідчих комісіях, посад в органах, які формуються за участю парламенту, у кількості, пропорційній до чисельності кожної з таких фракцій. Парламентська меншість вже сьогодні має можливість ініціювати створення тимчасових слідчих комісій парламенту, процедуру притягнення Кабінету Міністрів України до політичної відповідальності, можливість впливати на законодавчий процес на етапі розгляду законів, ухвалених парламентською більшістю і повернених для повторного розгляду парламентом із зауваженнями Президента України. Депутати - представники парламентської меншості мають ті ж права на участь в обговоренні Програми діяльності Кабінету Міністрів України, проектів законів та інших питань, віднесених до компетенції Верховної Ради України, внесення запитів і звернень, що і представники парламентської коаліції. Діяльність парламентської меншості, як і парламентської більшості фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України, розпорядником яких є Апарат Верховної Ради.

Саме тому доцільно вести мову не про кардинальне розширення прав парламентської меншості, зокрема - опозиції, скільки про створення дієвих механізмів реалізації вже існуючих її прав. Зокрема, забезпечення представництва у керівництві Верховної Ради, у складі комітетів, інших органах, які формуються за участю парламенту, фракцій меншості потребує дотримання закріпленого в Регламенті принципу пропорційного розподілу відповідних посад. У свою чергу, реалізація цього принципу є можливою за умови, коли кількість парламентських комітетів наближається до кількості членів найменшої фракції, граничний склад кожного комітету - визначається з урахуванням відповідної пропорції (є кратним пропорції), коли відповідні кадрові питання розглядаються окремо для більшості та меншості (наприклад, однією постановою призначається керівництво комітетів від коаліції, другою - від опозиції у відповідності до кількості представників (квотою) більшості та меншості). Відсутність цих передумов створюватиме проблему неадекватного представництва як більшості, так і меншості у складі органів, які формуються за участю парламенту.

3. ІСНУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ФРАКЦІЙ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

На сьогоднішній день в Верховній Раді України зареєстровано 5 фракцій та одна парламентська група (табл. 3.1).

Таблиця 3.1 Парламентські фракції в Верховній Раді Укаїни

Зауважимо, що хоча мі фракціями досить часто відбуваються так звані «міграції» депутатів, все ж політичний баланс в парламенті більш менш стабільний і досягається він перш за все за рахунок діяльності трьох фракцій, що є фракціями влади: Фракція Партії регіонів у Верховній Раді України, Фракція Комуністичної партії України, Фракція Народної Партії у Верховній Раді України.

Якщо ж говорити про класичний розподіл фракцій за місцями в політичному спектрі (ліві, праві тощо) то зауважимо, що ситуація яка на сьогоднішній день притаманна для Верховної Ради України не відображає постулатів політичної теорії (рис. 3.1.).

Рис. 3.1. Розміщення депутатів парламентських фракцій в Верховній Раді України

фракція парламентський демократичний правовой

Проаналізуємо основні аспекти діяльності найбільших фракцій вітчизняного парламенту.

Фракція Партії регіонів у Верховній Раді України є найчисельнішою і має великий досвід політичної роботи в умовах влади та опозиції, стабільності і перманентних криз. Ця фракція,як власне й усі інші продукують ті цілі, які проголошені в партійних програмах, а отже діяльність всіх без виключення фракцій спрямована лише на їх досягнення.

Фракція Партії регіонів у Верховній Раді України займає таку позицію, що побудова міцної демократичної держави, здатної ефективно відповідати на сучасні глобальні виклики, можлива лише за умов повноцінного представництва регіонів у вищих органах влади та ефективного розподілу повноважень між центральною владою і органами місцевого самоврядування. Розуміючи проблеми та інтереси кожного регіону України та його мешканців, Партія регіонів водночас прагне дати адекватну відповідь на провідні тенденції сучасного історико-політичного процесу та виклики глобалізації.

Виступаючи активним і послідовним суб’єктом демократичних перетворень, Фракція Партії регіонів у Верховній Раді України є прихильником:

внутріпартійної демократії;

свободи думки, узгодженості рішень і дисципліни виконання;

чіткого розподілу повноважень і відповідальності між центральними керівними органами, регіональними і місцевими партійними організаціями;

дотримання партійної вертикалі у сфері стратегічних питань та самостійності регіональних і місцевих організацій партії у розв’язанні регіональних і місцевих проблем.

Саме тому це одна із найстабільніших фракцій в Верховій Раді України.

Фракція Партії регіонів у Верховній Раді України виступає за:

зміцнення демократії та верховенства права;

реальний захист прав і свобод громадян;

завершення переходу до парламентсько-президентської республіки;

дієву систему загальнонаціонального політичного представництва інтересів усіх регіонів України;

посилення парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади;

децентралізацію функцій влади і управління в державі, прозорість діяльності влади та її підзвітність народу;

зміцнення місцевого самоврядування;

створення належної правової бази для розвитку громадянського суспільства.

Свій статус європейської демократичної держави Україна може підтвердити, створивши умови для захисту громадянами своїх прав. Необхідно, щоб судочинство та інші форми правового захисту стали доступні кожній людині незалежно від рівня її доходів чи місця проживання. Ми готові провести у країні необхідні зміни, спрямовані на створення механізмів, які дадуть можливість людині ефективно, справедливо і в прийнятні строки захистити свої права. Водночас державна політика повинна спрямовуватися на захист особистості і власності. Всупереч існуючій в сьогоднішній Україні практиці, ми вимагаємо посилення кримінальної відповідальності за злочини проти особистості. Моральне, соціальне та матеріальне благополуччя громадян повинно бути пріоритетом для держави.

Цікаву позицію займає Фракція "Блок Юлії Тимошенко - "Батьківщина". Справа в тому, що «Батьківщина» оголошує себе «всенародною центристською партією нової суспільної ідеології, що органічно поєднує соціальну солідарність із захистом індивідуальних прав і свобод людини». При цьому жодної партійної програми чи декларації ця фракція в своїй діяльності не дотримується. На нашу думку, це є суто опозиційна фракція, при чому опозиційна не за ідейним спрямуванням, а скоріше за реальним протистоянням інтересів та формалізованим стилем антагонізму. Тобто Фракція "Блок Юлії Тимошенко - "Батьківщина" негативно реагує на будь-які дії влади та провладних фракцій у Верховній Раді України. Хоча, при цьому вона також відрізняється певною стабільністю своїх лав.

Партія по своєму характеру та ідейно-політичній спрямованості є демократичною.

-    сприяння утвердженню суверенної української державності, народовладдя і соціальної справедливості;

-       сприяння забезпеченню активної ролі населення у формуванні та реалізації державної політики, формуванні органів державної влади, місцевого самоврядування і представництво в їх складі;

Фракція Комуністичної партії України є однією із старіших фракцій у нинішньому складі парламенту. Головними її цілями як і Компартії України, як послідовно опозиційної буржуазному режиму політичної сили, були і залишаються завоювання влади трудящими, побудова в Україні соціалізму, відновлення союзу братніх народів, об’єднання їх у єдиній соціалістичній союзній державі. Компартія виходить з того, що в соціально-економічних умовах, які склалися в Україні в результаті капіталістичної реставрації, перехід до соціалізму не може бути одномоментним актом. На цьому шляху належить пройти кілька етапів, здолати великі труднощі. Здійснення завдань першого етапу має розчистити шлях для якісного, революційного стрибка в розвитку суспільства до соціалізму і завершитися завоюванням влади в країні трудящими. Зміст завдань на цьому етапі неминуче має загальнодемократичний характер. Виведення країни з глибокої кризи, розв’язання гострих соціально-економічних та інших проблем повинно здійснюватися в інтересах трудящих. Лише шляхом організованого протестного руху вони зможуть добитися поліпшення свого становища. Розгортаючи боротьбу проти політики “шокової терапії”, так званих “ліберальних реформ”, нав’язуваних міжнародним фінансовим капіталом, Компартія пропонує розгорнуту програму-мінімум реформування всієї системи суспільних відносин в інтересах трудящих з урахуванням реалій, що склалися в Україні. У політичній сфері Компартія рішуче виступає проти сповзання правлячого режиму до авторитаризму, підпорядкування державної політики диктату кримінально-олігархічних кланів і зарубіжних фінансових кіл.

Конкретними завданнями у цій сфері є:

-    скасування інституту президентства, утвердження демократичних засад державного і громадського життя;

-       перехід до виборності суддів низової ланки безпосередньо громадянами відповідних територій;

-       запровадження практики відкликання виборцями депутатів усіх рівнів і суддів, які не виправдали довіри трудящих;

-       перегляд виборчого законодавства з метою забезпечення такого, що відповідало б питомій вазі у складі населення, представництва у Верховній Раді України, органах місцевого самоврядування робітників, селян, інтелігенції, жінок, молоді;

-       наповнення реальним змістом і належне фінансове забезпечення регіонального і місцевого самоврядування тощо.

Рішуче виступаючи проти будь-яких проявів сепаратизму, Компартія надає великого значення врахуванню специфіки різних регіонів країни, зумовленої їх історичним минулим, етнічним складом населення, традиціями та іншими обставинами, не виключаючи можливості переходу до федеративного устрою України при міцних конституційних гарантіях єдності країни.

У сфері економічної політики Компартія вважає основними такі напрями:

-    відновлення у повному обсязі життєво необхідних функцій держави - планування, регулювання, координації і контролю, модернізацію народного господарства з опорою на внутрішні інвестиції, інноваційні технології;

-       створення потужного, конкурентоспроможного на світових ринках державного сектору економіки, передусім повернення у найкоротші строки в загальнонародну власність підприємств базових галузей промисловості, що мають стратегічне значення: паливно-енергетичного комплексу, металургії, машинобудування, військово-промислового комплексу, високоприбуткових виробництв в інших галузях, а також транспорту, систем зв’язку й інфраструктури;

-       встановлення громадського контролю над економікою, з тим щоб вивести всі її сфери з тіні, відвернути спекуляції, монопольні змови, зупинити інфляцію, стихійне зростання цін і тарифів;

-       істотне збільшення державних вкладень у розвиток науки, освіти, культури, охорони здоров’я;

-       розробку і здійснення конкретних програм модернізації галузей вітчизняної економіки, переведення їх на сучасну технологічну базу, прогресивну зміну галузевої структури, підвищення ефективності, тощо.

У соціальній сфері Компартія спрямовує протестну боротьбу на ліквідацію бідності, реалізацію права на працю й гідне життя, встановлення соціальної справедливості.

Комуністи і надалі рішуче протидіятимуть будь-яким спробам внести в чинне законодавство зміни, що погіршують становище трудового народу України, - підвищити пенсійний вік, збільшити тривалість робочого тижня, зробити можливим примусове виселення з жилих приміщень, у тому числі за несвоєчасну оплату житлово-комунальних послуг.

Фракція Народної Партії у Верховній Раді України в основу своєї політики покладає народну ідеологію - лівоцентристську доктрину розвитку соціально-економічних, політичних та суспільних процесів, - ключовими позиціями для якої є захист людей найманої праці, подолання бідності, в тому числі за рахунок соціальної відповідальності багатих верств суспільства. Реалізація народної ідеології - це практична, щоденна праця, спрямована на забезпечення умов гідного життя кожного громадянина.

Головною метою лівоцентристської політики є досягнення високого рівня якості і комфортності життя та безпеки людини. Всі інші питання внутрішньої та зовнішньої політики - другорядні. Реформи потрібні, але вони мають бути орієнтовані на поступові, якісні зміни, соціальні наслідки яких ретельно прораховані.

Не потрібно протиставляти принципи справедливості і ефективності в економіці. З одного боку, Фракція Народної Партії проти жертвування благополуччям людей заради економічної доцільності, з іншого боку, ми проти зрівнялівки. Розвиток ринку неможливий без забезпечення високої платоспроможності більшості громадян, водночас для задоволення зростаючого попиту необхідна ефективна економіка. Усі рішення в економічній сфері повинні проходити експертизу на їх соціальну прийнятність.

Найважливішою передумовою утвердження України як сучасної економічно розвиненої держави Народна Партія вважає постійну системно організовану і результативну роботу з подолання бідності. Бідність - найболючіша проблема для країни, для мільйонів наших громадян, підступна й руйнівна хвороба, що підточує державний і суспільний організм, позбавляє людину повноцінного життя, а народ - історичної перспективи.

Фракція Народної Партії проголошує, що держава повинна забезпечити високі соціальні стандарти, в першу чергу, звертаючи увагу на якість життя кожної людини. Народові, розчахнутому прірвою між багатими і бідними, важко консолідувати зусилля навколо завдань державотворення, вироблення та здійснення реальної і плідної національної ідеї. Фракція Народної Партії пропонує як ключову складову української національної ідеї комплексну програму подолання бідності та забезпечення заможного життя кожного громадянина.

ВИСНОВКИ

Парламентарна форма правління, залежно від існуючого варіанту поєднання виборчої і партійної систем має свої позитивні та негативні сторони. Парламентарна система, якщо вона ґрунтується на партійно-пропорційних засадах, стимулює рух до політичного діалогу й партійно-ідеологічного компромісу між політичними силами, уможливлює більш чутливе й гнучке відображення в структурах і діях вищої державної влади багатоманітних потреб і настроїв громадян та громад. За цих умов народ отримує такий уряд, за який він голосував. Але зворотнім боком гнучкості парламентарного врядування буває урядова нестабільність. У разі вотуму недовіри урядові з боку законодавців або розпаду урядової коаліції чи втрати правлячою партією більшості місць у парламенті, глава уряду мусить піти у відставку або ж погодитися на дострокові загальні вибори, після яких відбувається нове формування уряду.

Парламентарна (депутатська) фракція - група членів тієї чи іншої політичної партії в складі парламенту або іншої державної організації (установи) чи громадсько-політичної організації, яка організовано проводить установки своєї партії. Фракцією може також іменуватися особлива група всередині самої партії, яка має власну ідейну й організаційну платформу, котра відрізняється від основної політичної лінії та поточних установок партії. У процесі нормального внутрішнього партійного життя, як правило, виникають різні думки, суперечності політичних угруповань. Наявність останніх не обов'язково, але нерідко приводить до організації і функціонування політичних фракцій.

Головною ознакою політичної фракції є наявність особливої ідейно-політичної платформи і групової дисципліни, яка підноситься її членами нерідко понад загальнопартійну дисципліну. Фракційна діяльність нерідко стає основною причиною підриву авторитету певної партії, а також створення нових політичних партій.

Фракційна діяльність у парламенті з багатопартійною системою є нормальним і корисним явищем, що забезпечує відображення та захист інтересів різних соціальних груп, класів і верств населення. У парламентську фракцію, таким чином, можуть входити як депутати однієї політичної партії, так і декількох партій (тобто політичної сили - об'єднання близьких за платформами партій). У такому разі депутати парламентської фракції об'єднуються для провадження спільної політичної лінії.

Зазвичай правила створення парламентських фракцій регулюються внутрішнім законодавством, найчастіше конституцією (визначає загальні засади фракційної діяльності), регламентом парламенту і профільними законами. Такі правила можуть мати суттєві відмінності в різних країнах.

Фракційна діяльність у парламенті з багатопартійною системою є нормальним і корисним явищем, що забезпечує відображення та захист інтересів різних соціальних груп, класів і верств населення. У парламентську фракцію, таким чином, можуть входити як депутати однієї політичної партії, так і декількох партій (тобто політичної сили - об'єднання близьких за платформами партій). У такому разі депутати парламентської фракції об'єднуються для провадження спільної політичної лінії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.   Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» вiд 10.02.2010 № 1861-VI // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 14/15. - ст. 133.

2.      Абетка українського політика. - К., 2005. - 344 с.

.        Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. - К., 2005. - 370 с.

.        Грушанська Н.І. Парламентська демократія як форма держави / Надія Грушанська // Парламентаризм в Україні: теорія та практика : Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці проголошення незалежності України та 5-й річниці прийняття Конституції України. - К., 2001. - С. 166-169.

.        Визначення і вимірювання демократії. Ред. Д. Бітем. - Львів: Літопис, 2005. - 317 с.

.        Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты / Пер. с франц. - М., 2002. - С. 87-88.

.        Жук Н. Роль політичних партій у здійсненні принципу поділу влади // Вісник Академії правових наук України. - 2004. - № 2(37). - С. 27.

.        Конституційна держава та права людини й основоположні свободи: проблеми формування та розвитку в Україні: Монографія / Автор. кол.: Ващук О.М., Мазурок І.О., Навроцький В.В., Савчин М.В. (керівник автор. кол.), рачук П.А. - Ужгород: Мистецька лінія, 2008. - 348 с.

.        Мазуренко Г.М. Взаємодія виборчої і партійної систем. Теоретичний аспект // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - 2002. - № 43. - С. 161-162.

.        Мазуренко Г.М. Особливості взаємодії виборчої та партійної систем при різних формах державного правління // Політика і час. - 2002. - № 9. - С. 61-65.

.        Мазуренко Г.М. Теоретичні засади взаємодії виборчої та партійної систем // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - 2002. - № 39. - С. 134-139.

.        Піча В.М. Політологія навчальний посібник, Київ „Каравела”. - 2003. - 576 с.

.        Політичні партії в Україні. Інформаційно-довідкове видання. Київ: Центральна ви борча комісія, видавництво «Атіка», 2005. - 440 с.

.        Політологія: Академічний курс. - К., Освіта, 2007. - 640 с.

.        Політико-правові інститути сучасності: Структура, функції, ефективність / За заг. ред. М.І. Панова, Л.М. Герасіної. - К.: Ін Юре, 2005. - С. 262-277.

.        Райковський Б.С. Сучасні політичні партії та блоки у виборчих процесах // Вісник державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - 2006. - № 3. - С. 130 - 136.

.        Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. Львів: ЦПД-Астролябія, 2005. - 366 с.

.        Савчин М. Політичні партії та виборчі системи: сроби конституційної інженерії у контектсі сучасного конституціоналізму // Вісник Центральної виборчої комісії №3(13) 2008 р. - с.63-75.

.        Тихонова Є.А. Теоретичні засади і характерні риси демократичних форм державного правління / Євгенія Тихонова // Парламентаризм в Україні: теорія та практика : Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці проголошення незалежності України та 5-й річниці прийняття Конституції України. - К., 2001. - С. 26-29.

.        Управління суспільним розвитком: словник-довідник / За заг. ред. А.М.Михненка, В.Д.Бакуменка // Укладачі: В.Д.Бакуменко, С.О.Борисевич, О.А.Бутрін, В.М.Князєв, С.О.Кравченко, Т.М.Курінна, В.І.Луговий, А.П.Медвідь, А.А.Михненко, А.М.Михненко, І.М.Попова, Ю.П.Сурмін. - К.: Вид-во НАДУ. - 2006.

.        Хімченко О. Г. Політичні партії і виборчий процес в умовах розбудови демократичного суспільства: Навчальний посібник. - К.: ВД «Професіонал», 2006. - 280 с.

.        Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник / Володимир Шаповал. - К.: АртЕк, Вища шк., 2003. - 543с.

.        Шаповал В.М. Парламентаризм. Юридична енциклопедія / Володимир Шаповал. - К.: Видавництво "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана. - 2002. - Т.4. - С.435.

.        Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма) / Пер. с венг. - М., 2005. - 298 с.

.        Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм. - Київ: Юрінком Інтер, 2008. - 560 с.

.        Якушик В.М. Проблеми теорії типологізації суспільного розвитку й держави // Політологічні читання.-1992. - №3.- С. 10-11

.        Renney A. Government of Men. Manchester Univ. Press, 2009. - 456 р.

.        Finer H. Theory and Practice of Modern Government. - Chicago, 2010. - 720 р.