яти націй» [1]. Також слід зазначити колективну роботу вчених Г. Алмонда, Дж. Пауелла, К. Строма та Р. Далтона «Порівняльна політологія сьогодні: світовий огляд» [39]. Серед вітчизняних фахових джерел в аналізі політичної культури були використані роботи Г. П. Щедрової «Формування політичної культури в контексті розвитку громадянського суспільства», О. Рудакевича «Функції національної політичної культури: теоретикометодологічний аспект» [33], А. Зуйковської «Деякі аспекти структурної організації політичної культури» [9], М. Остапенка «Громадянська активність як основа формування громадянського суспільства» [20] та інші.
Структура курсової роботи складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел з 47 найменувань. Загальний обсяг курсової роботи становить 43 сторінок, з них основного тексту 37 сторінок.
РОЗДІЛ 1. ГЕНЕЗА ТЕОРІЇ ПРО ПОЛІТИЧНУ КУЛЬТУРУ
.1 Виникнення ідеї про політичну культуру
Визначення стану політичної культури, змін, що відбуваються в ній, дозволяє розкрити роль цього чинника в розвитку політичних процесів та їх спрямованості, передбачати сприйняття і оцінку з боку різних соціальних сил пропонованих політичних рішень. Актуальність цієї проблематики пов'язана з тим, що політична культура впливає на визначення людиною свого місця в політичному житті суспільства.
За своїм походженням політична культура безпосередньо пов'язана з появою політичних відносин. Так, у Стародавньому Римі постійно зверталися до ідеалу доблесного минулого з його суворим самообмеженням і войовничою сміливістю, маючи на увазі те, що ці якості є найважливішою умовою величі й успіхів створеної держави [31, с. 105].
Ідея політичної культури як методу пізнання політичного життя з'явилася в XVIII ст. Як вказують дослідники, це було пов'язано з усвідомленням єдності в різноманітті людської історії, розумінням, що «люди не лише різні, і ця відмінність законна, але також і того, що ця законність грунтується на базисній схожості, яка робить різноманітність можливою» [39, с. 46].
Поняття «політична культура» вперше було використане німецьким філософом ХVIII ст. І. Гердером. І, слід додати, хоча вчені не вживали цей термін, проте описували деякі сутнісні характеристики цього явища [24, с. 75].
У праці І. Гердера «Ідеї до філософії історії людства» термін «політична культура» двічі зустрічається при розгляді вченим політичного життя стародавніх євреїв і греків. Показово, що в англійському виданні цієї роботи термін перекладено як «політична культивація». І це не є випадковим. У XVIII ст. термін «культура» лише починав з'являтися і вживання його в соціальноетичному значенні носить несистематичний характер.
І. Гердер відкидав уявлення про те, що виникнення релігії викликане несвідомими фобіями примітивної людини, і висунув теорію, згідно якої релігія, це одна з перших за часом спроб людини в доступній для неї формі пояснити навколишній світ. Таким чином, І. Гердер пов'язав релігію з міфологією та примітивними формами поезії. В той же час в своїй роботі «Ідеї до філософії історії людства» він розглядав людину як частину природи, а всілякі форми розвитку людської культури, як наслідок впливу на неї природних умов [24, с. 78].
Опонентом І. Гердера виступив І. Кант, згідно з уявами якого людина пізнає та звільняється від впливу зовнішнього світу. Поведінка людини визначається лише його власним розумом, який слідує моральному імперативу. Якщо Гердер вважав, що культура допомагає людині ясніше побачити навколишній світ, то, на думку Канта, виходить, що вона, навпаки, починає заважати поступовому прояву в нім якостей справжньої індивідуальності, раціональної волі [23, с. 45].
Витоки іншого варіанту об'єктивістського трактування політичної культури прослідковуються в концепціях прагматизму. Авторство прагматичної філософії культури належить американцеві Дж. Р. Міду. Її основна категорія соціально прийнята система вірування. Колективна віра, вважає вчений, інтерсуб'єктивна за походженням, тому опанування культури не дуже залежить від свідомих розумових зусиль члена даного суспільства. За логікою прагматизму головний принцип політичної поведінки полягає в прямому дотриманні етичних вищих правил. Таким чином, вірно судити про політичну культуру як зведення етичних норм, які в певному співтоваристві формують ситуаційно специфічні способи політичної поведінки. Сторонній спостерігач зможе, якщо зуміє поставити себе на місце членів колективу, що вивчається, та відчує себе на їхньому місці і погляне з цієї позиції на оточуючий світ.
Відповідно до положень вчення Дж. Р. Міда, людина стає особою тому, що належить до певного співтовариства, правила якого приймає як власні. Особиста ідентичність формується в процесі комунікативної взаємодії. Люди повинні дивитися на самих себе як на соціальні об'єкти, а це можливо лише в тому випадку, якщо вони приймуть точку зору інших. Такий процес, на думку вченого, починається в дитинстві. У грі дитина вчиться мислити з позиції «узагальненого іншого», а пізніше подібний образ думки переноситься на соціальні (політичні) інститути [3, с. 15].
Не залишили без уваги питання політичної культури багато зарубіжних вчених і політиків, зокрема, Г. Плеханов, В. Ленін, В. Соловйов, М. Острогорський, М. Вебер. Проте систематичне вивчення сутності політичної культури почалося в руслі західної політологічної традиції в 5060і рр. ХХ ст.
Так, на думку німецького вченого М. Вебера, політична культура тип відношення до політичних явищ, що виявляється в поведінці. Поведінка, за М. Вебером, - найбільш загальна категорія діяльності, яка стає дією, якщо людина пов'язує з собою суб'єктивний сенс. Соціальна дія, на думку вченого, - атом суспільного життя, і саме на нього має бути спрямований погляд вченого. Дії суб'єктів розглядаються як мотивовані, сенс, що має і орієнтацію на інших, ці дії можна аналізувати за допомогою розшифровки сенсів і значень, які додають суб'єкти цим діям. Соціальною дією, пише Вебер, вважається дія, яка по сенсу співвідноситься з діями інших людей і орієнтується на них. Про соціальну дію можна говорити тоді, зазначав вчений, коли дія співвідноситься з діями інших людей і орієнтується на них. Поєднання соціальних дій утворюють «смислові зв'язки», на основі яких формуються соціальні стосунки і інститути. Він виділяє чотири типи соціальної дії в порядку убування їх свідомості і розуміння: ціле раціональна, цінніснораціональна, традиційна та афективна [3, с. 16].
Відповідного до свого вчення М. Вебер виокремлює наступні типи політичної культури відносно типу легітимності влади:
) раціональна, заснована на вірі в законність існуючих порядків і законне право наказів можновладців на видачу наказів;
) традиційна, заснована на вірі в святість традицій і право володарювати тих, хто отримав владу відповідно до цієї традиції;
) та харизматична, заснована на вірі в надприродну святість, героїзм, геніальність або якусь іншу гідність володаря і його влади, не піддаючи точному визначенню або зрозумілому поясненню.
Термін «політична культура» було введено в науку сучасним американським політологом Х. Файнером у роботі «Системи правління великих європейських держав» у 1956 р., де вчений зробив спробу пояснити вплив культурноетнічних факторів на політичні процеси. Проте, слід визначити, що інтерес у теоретиків до концептуального пояснення феномену політичної культури виник не випадково і підтримувався у 19501960х рр., коли нові методи, і в першу чергу біхевіоризм, витісняли застарілі інституціональні підходи [40, с. 309].
Політична культура, на думку Х. Файнера, - продукт природно історичного розвитку. При цьому велику роль у формуванні політичної культури кожної країни грають такі чинники, як її геополітичне положення; соціальна і політична структура суспільства; характер суспільних відносин; політичні традиції; особливості національної культури і національної психології. Так, політична культура, вважав він, органічно пов'язана з правовою культурою, моральністю, ідеологією. Політичну ідеологію можна розглядати як ядро політичної культури, оскільки саме ідеологія визначає зміст і об'єм права, вибір етичних норм і принципів в політичній теорії і практиці.
Частина створення теоретично обґрунтованої і завершеної концепції політичної культури належить американським вченим Г. Алмонду та С. Вербі. Сама ідея такої концепції виникла у Г. Алмонда у звязку з розробко теорії політичної системи, особливо при спробах порівняти політичні системи різних країн у статті «Порівняльні політичні системи.» До розробки цієї концепції, яка перетворилась не лише в політологічну теорію, але й метод політології, Г. Алмонд взявся у 1956 р [40, с. 309].
У сумісній роботі з С. Вербою «Громадянська культура. Політичні установки та демократії пяти націй» вони зазначали, що вводять термін «політична культура» для розділення політичних і не політичних позицій і моделей поведінки, але в той же час і для розширення можливостей використання в політології концептуальних схем і підходів антропології, соціології та психології.
У змістовному сенсі політична культура означає «психологічні орієнтації відносно соціальних обєктів.» З точки зору порівняльного аналізу, політичних систем політична культура - це «політична система, засвоєна у свідомості, відчуттях та оцінках населення». Для того, щоб виявити політичну культуру всієї нації, необхідно виділити індивідуальні політичні орієнтації, тобто відношення людей до різних субєктів політики, і ставити їх груповий розподіл [47, с. 1].
Г. Алмонд зазначає, що залежно від особливостей сфери суспільного життя, у якій діє культура, а також її внутрішніх елементів, здійснюється своєрідний синтез культури відповідної сфери, у даному разі - політичної. Політика і культура у політичній сфері життєдіяльності суспільства відображають єдиний об'єкт - політичні відносини і види політичної діяльності суб'єктів. Тому віддавати перевагу одному з цих компонентів, наголошувати на його пріоритетності означає штучно розривати, протиставляти живу тканину політичного життя в теорії і на практиці. У цивілізованому суспільстві політика не існує поза культурою і навпаки. Це не означає, що між політикою і культурою не існує суперечностей і вони не можуть перебувати у полі напруженості, непорозуміння, відчуження одне від одного.
Отже, виникнення ідей про політичну культуру бере початок у Стародавньому Римі. Вперше цей термін було використано німецьким вченим І. Гердером, проте в науковий обіг воно було введено сучасним американським політологом Х. Файнером у роботі «Системи правління великих європейських держав» у 1956 р., де вчений зробив спробу пояснити вплив культурноетнічних факторів на політичні процеси. Частина створення теоретично обґрунтованої і завершеної концепції політичної культури належить Габріелю Алмонду та Сіднею Вербі. Сама ідея такої концепції виникла у Алмонда у звязку з розробко теорії політичної системи, особливо при спробах порівняти політичні системи різних країн у статті «Порівняльні політичні системи.»
.2 Розвиток теорії політичної культури в індустріальному суспільстві
У розвитку теорії політичної культури було два найбільш плідних періоди. IIерший, який продовжувався в 19501960ті рр., був викликаний необхідністю розвитку теорії політичних систем і переходом від застарілого інституційного підходу до біхевіоризму. Крім того, у той час багато колишніх колоній, що отримали незалежність, стикалися з необхідністю вивчення своїх культурних особливостей, перш ніж застосовувати на практиці ту або іншу теорію модернізації. В цей перший період розвиток теорії політичної культури був пов'язаний у першу чергу з іменами американських теоретиків Г. Алмонда, С. Верби, У. Розенбаума, Г. Файнера. Теорія була прийнята світовою політологічною спільнотою, хоча окремі її положення викликали критичні зауваження. Потім у цьому напрямі політологічних досліджень спостерігався деякий спад.
Новий підйом, або другий етап, в розвитку теорії політичної культури почався, як зазначалось раніше, в кінці 19801990х рр., у зв'язку з утворенням ряду нових незалежних держав в Європі та інших частинах світу, їх модернізацією і демократичним транзитом. На цьому етапі свій внесок в розвиток теорії політичної культури внесли американці Л. Пай, Дж. Пауелл, К. Стром, Р. Інглхарт, англійці Р. Роуз, Д. Каванах, француз М. Дюверже, німецький теоретик К.фон Бойме.
Не дивлячись на критику, що продовжується, генеральним напрямом у розвитку теорії політичної культури продовжував залишатися напрям, заснований на припущенні того, що політична культура пов'язана з ціностними установками, віруваннями, ідеалами та переконаннями індивідів, а також з суб'єктивним контекстом політичного процесу й відділяється від загальної культури своєю орієнтацією на відношення громадян до політичної системи, а в самій політичній системі є орієнтацiйним рівнем функціонування, на відміну від інституційного, який представляють владні структури.
У цьому значенні характерною представляється висунута Г. Алмондом, Дж. Пауеллом і К. Стромом структура політичної культури нації, яка включає три рівні, або ракурсу орієнтації громадян, тобто їх відношення: до політичної системи; до політичного процесу, у тому числі до процесу визначення політичного курсу; до результатів і наслідків реалізації політичного курсу [40, с. 316].
Орієнтації рівня системи, або відношення громадян до державного та суспільного ладу, можуть бути представлені та досліджені через такі цінності, як національна гордість, національна ідентичність і легітимність політичної системи.
Орієнтації рівня політичного процесу адекватно описуються такими цінностями, як принципи побудови уряду (або форма правління), роль громадян в цьому процесі та розуміння ними своїх політичних прав. Якщо сумістити дві останні ціннісні орієнтації - орієнтації на включеність в політичний процес і класифікацію політичних культур Г. Алмонда і С. Верби, виконані по цій же ознаці, то можна наочно виділити політичні культури, відповідні не тільки сучасній демократичній індустріальній політичній системі, але й політичні культури, відповідні доіндустріальній і перехідним до демократії політичним системам.
Орієнтації рівня політичного курсу адекватно описуються такими цінностями, як роль уряду, пріоритети його політичного курсу і рівень політичної системи. Тут важливими показниками виступають: роль держави в забезпеченні певного рівня добробуту і безпеки громадян, ступінь втручання уряду в економіку і суспільне життя, встановлення влади законів і процесуальної справедливості [40, с. 317].
Західними вченими Дж. Пауелом, К. Стромом в контексті дослідження теоретикометодологічних засад феномену політичної культури було визначені позиції відносно основних тенденцій розвитку сучасних політичних культур:
модернізація, під якою розуміють наукову революцію, що сприяє підкоренню природи людським суспільством і секуляризація самого суспільства; ця тенденція продовжує здійснювати вплив і на ті суспільства, в яких раніше не прослідковувалась;
маркетизація, тобто зростання схвалення й оцінки вільних ринківі підприємництва;
демократизація, під якою розуміють прискорення демократичних цінностей у суспільствах, в яких тривалий час домінували інші політичні культури [39, с.158].
Розкриваючи сутність розвитку теорії політичної культури в індустріальному суспільстві, необхідно надати характеристику концепції постматеріалістичної політичної культури вченого Р. Інглхарта.
Свої теоретичні висновки Р. Інглхарт визначив у праці «Культурний зсув у зрілому індустріальному суспільстві», монографії «Модернізація та пост модернізація».
Теорія політичної культури Р. Інглхарта є продовженням і відповіддю на теорію Г. Алмонда та С. Верби. Продовженням - тому, що вчений у своїх теоретичних побудовах відштовхувався від досягнень попередників, які побудували свою теорію на парадигмі модернiті та які виявили одну з головних тенденцій розвитку політичних культур сучасних суспільств та їх подальшу модернізацію. З іншого боку, теорія Р. Інглхарта виступає відповіддю та своєрідним викликом на класичну теорію вчених Г. Алмонда та С. Верби. Виклик Р. Інглхарта полягав в першу чергу в перерваності традиції та нових парадигмальних підставах суспільства та політичної культури. «Модернізація, затверджує вчений, - не фінальний етап історії. Становлення передового індустріального суспільства веде ще до абсолютно особливих змін у базових цінностях - коли зменшується значення характерної для індустріального суспільства інструментальної раціональності. Тоді, на його думку, переважаючими стають цінності постмодерна, які несуть з собою ряд різноманітних соціальних змін, від рівноправності жінок до демократичних політичних інститутів і спадку державносоціалістичних режимів» [40, с. 321].
. Системи цінностей. З ухваленням модерністських, матеріалістичних, індустріальних цінностей економічне зростання стало прирівнюватися до прогресу, тобто до головного критерію успішного суспільства. Але в даний час із відомих причин це все більш ставиться під сумнів, а місце критерію успішності займає акцентування якості життя. Такі норми індустріалізму, як дисципліна, самовідтвердження, досягнення в суспільстві, поступаються місцем нормам постіндустріалізму: широкій свободі, вибору життєвого стилю індивідуальному самовираженню.
. Інституційна структура. Постіндустріальні, постмодерністські цінності змінюють соціальні відносини всередині індустріальних, ієрархічних, бюрократизованих організацій, які служили опорою індустріалізму. Змінюється і держава, і політичні партії, і лінії масового конвеєра, і структура промислових корпорацій і торгівельних фірм. Всі вони підійшли як до меж своєї ефективності, так і до меж їх масового прийняття [40, с. 322].
Основним змістом ціннісноструктурної зміни, стверджує Р. Інглхарт, є перехід від матеріалістичних цінностей до цінностей постматеріальних. З переорієнтацією на цінності постматеріалізму проходять помітні зміни як в політичній системі так і в політичній культурі:
падає пошана до влади та політичних авторитетів;
посилюється акцент на політичну участь і на перехід від участі через політичні партії до більш автономних його видів, метою участі у виборах стає не досягнення безпечного існування, а самовираження;
посилюється тяга індивідів до самовираження;
політичні конфлікти мають все менш класовий характер і фокусуються навкруги проблем культури і якості життя.
Ці тенденції в свою чергу сприяють тому, що в суспільствах з авторитарною політичною культурою демократизації, але в обстановці дуже швидких змін і невпевненості в завтрашньому дні можливі спалахи ксенофобії. У демократичних суспільствах - розвитку демократичної культури за шляхом більшої партисипаторності й орієнтованості на конкретні проблеми
Ядром теорії постматеріалистичної культури Р. Інглхарта є теорія міжгенераційної зміни цінностей, яка пояснює, що людство перейде від сучасних індустріальних матеріалістичних цінностей до цінностей постматеріалистичних поступово, від покоління до покоління.
Власне розуміння політичної культури виклав західний вчений У. Розенбаум. Політична культура, на думку вченого - це система історично сформованих стійких установок, переконань, уявлень, моделей поведінки, які виявляються в безпосередній діяльності субєктів політичного процесу та забезпечують відтворення політичного життя суспільства на основі наступництва; концептуальне поєднання почуттів, думок і поведінки. Американський політолог У. Розенбаум запропонував виокремлювати так звані «компоненти ядра», тобто ті елементи, які відіграють фундаментальну роль у формуванні політичної культури нації. Ці компоненти він розбив на три основні групи:
. Орієнтація щодо урядових структур - ставлення субєкта до політичного режиму, основних урядових органів, його символів, офіційних осіб і норм;
. Політичні ідентифікації, тобто причетність індивіда до «політичних одиниць» - нації, держави, міста; політична довіра і «правила гри» (уявлення індивіда про те, за якими правилами він має діяти);
. Політична орієнтація щодо власної політичної діяльності чи «політична компетентність» і «політична ефективність» (відчуття можливості вплинути на політичний процес) [41, с. 117].
В цій класифікації вчений робить наголос на аналізі так званого елементу політичної культури як «електоральна культура», яка виявляється розпорошеною по всіх трьох розділах - у ставленні до партій, кандидатів, виборчих комісій, виборчого законодавства, у самоідентифікації особистості як прихильника тієї чи тієї партії, політичної сили, у реалізації свого права на голос.
Можна поглянути на політичну культуру як на більш загальне явище, яке містить у собі, як визначив західний політолог М. Фуко: знання про політику, знайомство з фактами, інтерес до них, оцінку політичних явищ, оціночні думки про те, як повинна здійснюватися влада, емоційну сторону політичних позицій, як, наприклад, любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремiстських настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають як можна і як слід діяти в політичному житті, фінансові звязки тощо. Виходячи з цього, можна погодитись з М. Фуко, який припускає, що «політична культура», як і влада, присутня в будьякому феномені нашого життя, впливаючи (безпосередньо чи опосередковано) на наші дії, думки чи інтенції [17, с. 405].
Приклад широкого трактування політичній культурі дає американський політолог Л. Пай. Він включає у зміст категорії «політична культура» такі поняття, як «політична ідеологія», «національний характер і дух», «національна політична психологія» і «фундаментальні цінності народу». На думку вченого, формування певного типу політичного культури в суспільстві залежить саме від характеру національних особливостей певного народу, сформованих історично; ідеологічного спектру та його впливу на політичні процеси; ціннісних орієнтацій, що формуються у взаємодії з розвитком інститутів громадянського суспільства [14, с. 18].
Існує погляд на політичну культуру як на систему символів, включену в більш широку систему політичної комунікації. Цю концепцію виклав у своїх працях вчений Л. Дітмер.
Польський вчений Є. Вятр дає лаконічне і цілком відбиває зміст даної категорії визначення: «Політична культура є сукупність установок, цінностей і поведінкових актів, що стосуються взаємних відносин між владою і громадянами». Він запропонував деталізовану типологію політичної культури залежно від суспільнополітичних формацій і притаманних їм політичних систем. Вчений виокремив три основних типи політичної культури: традиційний, буржуазнодемократичний і соціалістичний [14, с. 35].
Таким чином, була розкрита загальна характеристика категорії «політична культура» в контексті розвитку та еволюції поглядів провідних науковців на це явище політичного життя. Вперше термін «політична культура» було використано німецьким вченим І. Гердером, проте системне вивчення та використання наукової категорії починається під час розвитку теорії політичної культури в індустріальному суспільстві. Значний внесок в дослідження політичної культури зробили західні вчені Г. Алмонд, С. Верба, Л. Пай, Р. Інглхарт, Є. Вятр та інші.
Отже, виходячи з систематизації наукових підходів до визначення, політична культура на нашу думку, представляє сукупність засобів, каналів, моделей поведінки, через які здійснюється входження людини в політику та його діяльність в ній; це система політичного досвіду, знань, установок, поглядів, стереотипів, концепцій, зразків поведінки і функціонування політичних суб'єктів. Політичну культуру можна визначити також як зрілість і компетентність громадян в оцінці політичних явищ; форма політичної етики, поведінки, вчинків і дій людей; сукупність позицій, цінностей і кодексу поведінки, що стосується взаємних відносин між владою і громадянами.
РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КАТЕГОРІЇ «ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА»
.1 Зміст поняття «політична культура»
Термін «політична культура» був упроваджений в науковий обіг у ХVIII ст. німецьким філософом Іоганом Готфрідом Гердером (1744 -1803). З того часу він у різних інтерпретенціях використовується багатьма політичними мислителями. Концептуальну розробку цього поняття було розпочато в американській політології у 19501960 рр. Опрацьовуючи теорію політичних систем, представники біхевіоральної школи першими підкреслили, що політичні системи відрізняються одна від одної не тільки правовими нормами та інституційною структурою, але й культурою. Класичне визначення поняття політична куьтура було дано Габріелем А. Алмондом і Г. Бенхаймом Пауеллом у їх праці Порівняльна політика.
Політична культура являє собою сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи. Це - субєктивна сфера, що лежить у підгрунті політичних дій і надає їм значення.
Нові реалії, які постали перед людством на рубежі тисячоліть, важко оцінити однозначно. З одного боку, надзвичайні технічні досягнення, разючі здобутки інформаційної телекомунікаційної революції, з іншого, сплеск агресії у світових війнах, страшний руйнівний потенціал, продемонстрований останнім часом з боку міжнародного тероризму, у міжетнічних конфліктах, нехтування екологічних реалій.
Людство опинилося перед альтернативою: або віднайти спосіб цивілізовано відповісти на виклик часу, або зникнути в глибинах Всесвіту. Отже, майбутнє планети й саме існування на ній життя вирішальною мірою залежить від зрілості масової свідомості й характеру політичної поведінки.
Політична культура (від лат. - cultura, вирощування; виховання, освіта; розвиток) - частина загальної культури, яка формується і виявляється протягом історії народу в політичному житті. Поняття «політична культура» є похідним від понять «політика» (наука й мистецтво управління) та «культура» (сукупність фундаментальних цінностей, створених цивілізацією) і виступає як продукт історичного досвіду суспільства, індикатор його цивілізованості, інструмент узгодження інтересів влади й суспільства.
Жоден політичний режим не може дозволити собі ігнорувати ставлення до нього підвладного населення. А ставлення людей до політики, до владних структур - це і є та реальність, яка стоїть за поняттям «політична культура».
У ширшому розумінні політична культура - це базисні знання про суспільство, які визначають ціннісні орієнтації, політичну поведінку на рівні суспільства, групи, особи. У вужчому розумінні - це культура політичного мислення і політичного спілкування, культура поведінки населення і політиків як суб'єктів політичного процесу.
Дослідження привели політологів до висновку, що як соціальний феномен політична культура <#"justify">1. Алмонд Г. Громадянська культура / Габріель Алмонд, Сідней Верба // Політологія. Навчальнометодичний комплекс: Підручник. -- К.: Центр навчальної літератури, 2004. -- С. 373.
. Алмонд Г. Гражданская культура и стабильность демократии / Габриэль Алмонд, Сидней Верба // Политические исследования. -- 1992. -- № 4. -- С. 122134.
.Андрущенко В. Т. Організоване суспільство / Віктор Андрущенко. -- К.: Академія, 2006. -- 56 с.
4. Андрущенко В. Т. До питання про методи діяльності громадської (народної) дипломатії / Т. В. Андрущенко [Електронний ресурс] // Гілея. -- 2011. -- Вип. 45. -- Режим доступу до журн.: <http://194.44.242.244/Portal/Soc_Gum/Polzap/2010_2/10bolupd.pdf>
.Барановський Ф. В. Регіональний вимір політичної культури / Фелікс Володимирович Барановський // Наукові записки : Збірник наукових праць. -- 2009. -- Вип. 44. -- С. 54
. Баталов Э. Я. Советская политическая культура (к исследованию распадающейся парадигмы) / Э. Я. Баталов // Общественные науки и современность. -- 1994. -- № 6. -- С. 41.
. Бунецький Л. Л. Інституційний дизайн сучасної української політики : криза ідентичності та конфлікт інтересів / Л. Л. Бунецький // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. -- 2010. -- Вип. 19. -- 482 с.
. Головешкіна К. Феномен масової політичної культури в тоталітарних суспільствах / Ксенія Головешкіна // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. -- 2011. -- Вип. 22. -- 482 с.
. Зуйковська А. Деякі аспекти структурної організації політичної культури / Аліна Зуцковська // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. -- 2010. -- Вип. 21. -- 482 с.
. Конституція України, прийнята на пятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року зі змінами та доповненнями згідно із Законом України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222IV. -- Харків : Весна, 2007. -- 48 с.
. Короткий оксфордський політичний словник / [за ред. І. Макліна]. -- К. : Основи, 2005. -- 789 с.
. Корчинський Д. Нова «еліта» в Україні / Д. Корчинський. -- К.: Ґенеза, 2006. -- 214 с.
. Курас І. Політичні реформи як гасло і реальність модернізації / Іван Курас, Микола Михальченко // Актуальні проблеми внутрішньої політики. -- 2004. -- Вип. 1. -- С. 12 - 15.
. Малиновский Б. Научная теория культуры / Б. Малиновский; [пер. с англ. И. В. Утехина; сост. и вступ. ст. А. К. Байбурина]. -- 2е изд. испр. -- М. : ОГИ, 2005. - С. 127.
. Михайловська О. Г. Формування громадянської культури як напрям інституціоналізації громадянського суспільства в сучасній Україні / Оксана Георгіївна Михайловська // Політологічні записки. Збірник наукових праць. -- 2009. -- № 1. -- С. 88-104.
. Моїсеєва А. С. Вплив політичної культури на процес організаційного оформлення партій в Україні [Електронний ресурс] / Алла Сергіївна Моїсеєва // Політологічні записки : Збірник наукових праць. Вип. 1. -- Луганськ, 2010. -- Режим доступу до журн. : <http://194.44.242.244/portal/Soc_Gum/Polzap/2010_1/08.pdf>.
. Мухаев Р. Т. Теория политики : [учебник для студентов вузов] / Рашид Тазутдинович Мухаев. -- М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. -- 625 с.
. Новий курс: реформи в Україні. 2010-2015. Національна доповідь / [за заг. ред. В. М. Гейця та ін.]. -- К.: НВЦ НБУВ, 2010. -- 232 с.
. Обушний М. І. Партологія : навчальний посібник / М. І. Обушний , М. В. Примуш, Ю. Р. Шведа , за ред. М. І. Обушного. -- К.: Арістей, 2006. -- 432 с.
. Остапенко М. Громадянська активність як основа формування громадянського суспільства / Марина Остапенко // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. -- 2011. -- 482 с.
. Політологія : навчальний посібник / [Г. П. Щедрова, Ф. В. Барановський, О. Г. Михайловська, О. В. Новакова, Н. П. Пашина та ін.]. -- Луганськ : СНУ ім. В. Даля, 2005. -- 200 с.
. Політологія : підручник для студентів вищіх навчальних закладів / [за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка]. -- К.: Видавничий центр «Академія», 2001. -- 528 с.
. Политология : учеб. для вузов / С. В. Решетников, Н. П. Денисюк : [под ред. С. В. Решетникова]. -- К.: Тандем, 2001. -- 448 с.
. Политология : учеб. пособие / Под ред. С. А. Матвеева. -- К.: Одиссей, 2004. -- 336 с.
. Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні : навч. посібник / [Ф. М. Рудич, Р. В. Балабан, Ю. С. Ганжуров та ін.] - К. : Либідь, 2008. - 440 с.
. Прикладна політологія : навч. посіб. / [за ред. В. П. Горбатенка]. - К. : ВЦ Академія, 2008. -- 472 с.
. Політологічний енциклопедичний словник / [упоряд. В. П. Горбатенко]. -- 2е вид., доп. і перероб. -- К.: Ґенеза, 2004. -- 736 c.
. Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні : навч. посібник / [Ф. М. Рудич, Р. В. Балабан, Ю. С. Ганжуров та ін.] - К.: Либідь, 2008. - 440 с.
. Пробийголова Н. В. Особливості процесу трансформації політичної культури на постсоціалістичному просторі / Наталія Володимирівна Пробийголова // Політологічні записки. Збірник наукових праць. -- 2009. ― № 1. - С. 207-218.
. Радько П. Політична корупція в Україні: традиції і сучасність / Петро Радько // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. -- 2010. -- Вип. 20. -- 456 с.
. Ровдо В. Сравнительная политология : учеб. пособие. В 3 ч. Ч. 1. --Вильнус : ЕГУ -- М. : Вариант, 2007. -- 294 с.
. Рудич Ф. Демократія і громадянське суспільство в Україні: сприяння і перешкоди для розвитку / Ф. Рудич // Актуальні проблеми внутрішньої політики. -- К.: Видво НАДУ, 2004. -- Вип. 1. -- С. 2―38.
. Рудакевич О. Функції національної політичної культури: теоретикометодологічний аспект / Олег Рудакевич // Сучасна українська політика. - К. : Видво «Центр соціальних комунікацій», 2011. - 422 с.
. Рудакевич О. Імперативи національної політичної культури / Олег Рудакевич // Політичний менеджмент. -- 2010. -- № 5. -- С. 128-136.
. Сарторі Дж. Вертикальна демократія / Дж. Сартори // Демократія : Антологія / [Упоряд. О. Проценко]. -- К.: Смолоскіп, 2005. -- С. 486-532.
. Сейтосманов А. С. Державне сприяння самоорганізації населення як демократична форма управління соціальноекономічним розвитком [Електронний ресурс] / А. С. Сейтосманов // Політичний менеджмент. -- № 35 (32), 2008. -- Режим доступу до журн. : <http://194.44.242.244/portal/Soc_Gum/PoMe/2008_5/PDF/Stepin.pdf>.
. Сергеев В. М. Механизмы эволюции политической структуры общества: социальные иерархии и социальные сети / В. М. Сергеев, К. В. Сергеев // ПОЛИС. -- 2003. -- № 3. -- С. 6-13.
. Сергієнко Ю. Г. Тоталітарна спадщина в сучасному українському політичному житті [Електронний ресурс] / Ю. Г. Сергієнко // Політологічні записки : Збірник наукових праць. Вип. 2. -- Луганськ, 2010. -- Режим доступу до журн. : <http://194.44.242.244/Portal/Soc_Gum/Polzap/2010_2/10cjgupg.pdf>
. Сравнительная политология сегодня: мировой обзор . Алмонд Г. Пауел Дж., Стром К., Далтон Р.; [пер с англ. А. С. Богдановского, Л. А. Галкиной; под. ред. М. В. Ильина, А. Ю. Мельвиля]. -- М. : АспектПресс. -- 2002. -- 573 с.
. Теория политики: учебное пособие / [под ред. Б. А. Исаева]. -- СПб. : Питер, 2008. -- 464 с.
. Трипольський В. О. Демократія і Влада / В. О. Трипольський. -- К.: Парламентське видавництво, 1999. -- 236 с.
. Щедрова Г. П. Формування політичної культури в контексті розвитку громадянського суспільства / Збірник наукових праць Гілея. -- 2009. -- № 29. -- С. 15-28.
. Щедрова Г. П. Громадянське суспільство і політична культура: теоретичний і прикладний аспекти : Монографія / Галина Петрівна Щедрова. - Луганськ. - Видво Елтон2, 2009. - 350 с.
. Щедрова Г. П. Формування політичної культури в перехідному суспільстві / Політологічні записки. Збірник наукових праць. - 2009. № 1. - С. 286-298.
. Щедрова Г. П. Постматеріальна політична культура як чинник модернізації політичної системи суспільства / Матеріали ІІІ Всеукраїнської науковопрактичної конференції «Модернізація політичної системи сучасної України: стан та перспективи розвитку» - Луганськ: Видво Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. - 2009. ― С. 5--7
47. Almond Gabriel. Comparative Political Systems [Електронний ресурс] / Gabriel Almond. -- Режим доступу : http://www.jstor.org/pss/2127255.