Теоретичні основи конкуренції

Зміст

Вступ

1. Теоретичні основи конкуренції

.1 Економічна сутність конкуренції

.2 Конкурентоспроможність у сільському господарстві

. Сучасний стан сільського господарства України

.1 Сучасний стан розвитку сільського господарства

.2 Розвиток сільськогосподарського виробництва

. Шляхи покращення конкуренції в сільському господарстві України

.1 Проблеми розвитку сільського господарства України в контексті європейської інтеграції

.2 Напрямки підвищення економічної ефективності виробництва сільськогосподарської продукції

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Сучасні умови розвитку характеризуються поглибленням інтеграційних процесів, лібералізацією умов торгівлі сільськогосподарськими товарами, орієнтацією на зовнішні ринки, а також підвищеною увагою до якості продукції. Проблема конкурентоспроможності посідає одне з провідних місць в економічному аналізі різних суб'єктів господарської діяльності, що пояснюється об'єктивним посиленням міжнародної та внутрішньої конкуренції. У зв'язку з цим особливої актуальності набувають підвищення конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції.

Дослідженню конкуренції у сільському господарстві України та питанням оцінки, формування структури та використання виробничого потенціалу присвячені праці вітчизняних вчених-економістів: С.Дем’яненка, І.Лукінова, О.Могильного, О.Онищенка, Б.Пасхавера, П.Саблука, В.Точиліна, В.Трегобчука, О.Шпичака, А.Юзефовича, В.Юрчишина [29, с.31]. Значний внесок у розвиток макроекономічних досліджень, взаємозв’язків та ролі конкуренції між окремими складовими економіки зробили такі вітчизняні та зарубіжні вчені, як В.Бондаренко, Є.Гайдар, А.Гальчинський, В.Геєць, Дж.М.Кейнс, В.Леонтьєв [2, с.39].

Актуальність теми. Дослідження проблем розвитку, реформування та ефективної діяльності сільського господарства під кутом зору його конкурентоспроможності набуває в сучасних умовах особливої актуальності. Економіка України зазнає значних структурних змін, тому для визначення напрямів подальшого руху необхідна кількісна та якісна оцінка конкурентоздатності сільського господарства України.

Сільське господарство як складова національної економіки не тільки має значну частку у ВВП, платіжному та зовнішньоторговельному балансі і на ринку праці, але й є активним споживачем товарів та послуг інших галузей, опосередковано створює в них робочі місця. Отже, воно може суттєво впливати на розвиток інших галузей та макроекономічну стабільність держави [14, с.13].

Метою курсової роботи є виявлення особливостей та закономірностей розвитку конкуренції у сільському господарстві.

Для досягнення поставленої мети були сформульовані такі задачі:

визначити сутність конкуренції, як економічного явища;

проаналізувати та оцінити сучасний стан сільського господарства та його конкурентоздатність;

розробити рекомендації та пропозиції щодо вдосконалення конкуренції в сільському господарстві України.

Об’єктом дослідження є конкуренція економіки України в цілому.

Предметом дослідження є проблеми розвитку конкуренції в сільському господарстві України.

Методи дослідження. Теоретичну та методологічну основу досліджень становлять фундаментальні положення економічної теорії, наукові розробки вітчизняних та зарубіжних вчених щодо ролі конкуренції у сільському господарстві.

Для реалізації поставлених у курсовій роботі завдань використовувались такі загальнонаукові та спеціальні методи, як діалектичний, абстрактно-логічний і системного аналізу, економіко-статистичні методи: групування, графічний, аналізу динамічних рядів, метод експертних оцінок, а також методи аналізу і синтезу.

Основними джерелами є монографії, підручники з економічної теорії, а також дані Держкомстату України і деякі інші джерела, які більш детально описані в списку використаної літератури.

1. Теоретичні основи конкуренції

.1 Економічна сутність конкуренції

Важливим компонентом функціонування ринкового механізму є конкуренція. Конкуренція (від лат. concurrentia - змагання, суперництво) означає боротьбу, суперництво між окремими суб'єктами ринкового господарства за найвигідніші умови виробництва і реалізації (купівлі і продажу) товарів. Конкуренція як один з важливих компонентів функціонування ринкового механізму можлива тільки за умови, що більшість товаровиробників мають свободу господарської діяльності і підприємництва. За ринковою класифікацією конкуренція поділяється на такі види: цінова і нецінова; досконала і недосконала; недобросовісна; внутрішньогалузева і міжгалузева.

Існує безліч визначень конкуренції, деякі з них:

1.      Конкуренція - це війна всіх проти всіх (Фрідріх Енгельс).

.        Конкуренція - це боротьба між капіталом за отримання максимального прибутку.

.        Конкуренція - боротьба між фірмами за один і той же сегмент ринку.

.        Конкуренція - суперництво між окремими особами, зацікавленими в досягненні певної мети кожний для себе.

.        Конкуренція - суперництво в який-небудь галузі, боротьба за досягнення кращих наслідків [15, с.311].

У процесі конкуренції існують стійкі причинно-наслідкові зв'язки, які свідчать, що це явище не випадкове, а має силу об'єктивного економічного закону. Економічною основою конкуренції є різниця між альтернативною вартістю товару і витратами виробництва, а також можливість одержання сталого доходу (прибутку). Формами вияву економічного закону конкуренції є боротьба за виживання, привернення уваги споживача до свого товару, захоплення певного сегменту ринку. Методами цієї боротьби є вдосконалення виробництва завдяки досягненням науково-технічного прогресу, зниження витрат виробництва й отримання високої норми прибутку.

"Конкуренція - ситуація, коли існує кілька альтернативних напрямків використання рідкісного блага, в якому зацікавлені різні групи людей, які борються між собою за право розпоряджатися цим благом" [21, с.213].

Тлумачення поняття конкуренції в економічній науці пройшло кілька стадій. Зокрема, А. Сміт розумів сутність конкуренції як сукупність взаємозалежних спроб різних продавців встановити контроль на ринку. Отже, акцент робився на такій поведінці продавців і покупців, яке характеризувалося чесним, без змови суперництвом за більш вигідні умови продажу або купівлі товарів. При цьому основним об'єктом конкурентної боротьби вважалися ціни.

Ще один видатний англійський економіст Девід Рікардо розвинув теорію конкуренції. Він вважав, що теоретичні основи конкурентоспроможності продукції базуються на основі порівняльних переваг, і за якими країна повинна експортувати вироби, на які затрачено менше праці та коштів порівняно з іншими товарами, які вона виробляє. Цей принцип пояснював вигідність зовнішньоекономічних операцій різницею витрат виробництва в різних країнах за умов, коли виробники порівнюють пропорції обміну одного товару на інший і всередині країни, і при вивезенні товару за кордон.

Інші вчені вважають, що конкуренція - це процес управління суб'єктом своїми конкурентними перевагами для одержання перемоги чи досягнення інших цілей у боротьбі з конкурентами за задоволення об'єктивних чи суб'єктивних потреб у рамках законодавства або в природних умовах. Дане визначення яскраво ілюструє сучасні прагнення підприємницьких структур в умовах невизначеності до здійснення ними фінансово-господарських операцій.

Вагомий внесок у дослідження сутності та проявів конкуренції зробили такі зарубіжні вчені, як М. Портер, Ф. Хаєк, Й.Шумпетер, які розробили фундаментальні положення теорії економічної конкуренції. Проблеми конкуренції також досліджували такі українські та російські фахівці як: Г.Азоєв, Р.Грецький, П. Пуцентейло, Ю.Хвесик ,Ю.Юданов та інші [11, с.419].

Конкурентна боротьба за економічне процвітання і виживання є економічним законом ринкового господарства.

Продавці хочуть продати свої товари найдорожче, але конкуренція змушує їх збувати продукцію дешевше, щоб стимулювати попит покупців. У боротьбі між продавцями (прагнуть продати найдорожче) і покупцями (прагнуть купити дешевше) виграють ті, хто більш згуртований і має можливість нав'язати свою (вигідну для них) ціну. В умовах "вільної" конкуренції на ринку всі рівні, як продавці, і всі рівні, як покупці, але перемагає той, хто при тій самій якості товару має менші витрати виробництва або при тих самих витратах виробляє продукцію вищої якості.

Конкуренція має свої позитиви і негативи. До плюсів можна віднести те, що конкуренція - є двигуном економічного прогресу, є знаряддям інноваційного прогресу, знижує витрати на одиницю продукції, підбирає життєздатні фірми. До мінусів можна віднести те, що конкуренція - призводить до економічних криз виробництва, розорення і безробіття, призводить до хижацького використання ресурсів, інколи переростає у недобросовісну конкуренцію.

Конкуренція - категорія товарно-ринкової економіки. Її зародження і виникнення історично належать до простого товарного виробництва. У процесі конкуренції кожний дрібний виробник намагається створити для себе найбільш вигідні умови виробництва і збуту товарів. Особливого розвитку конкуренція набула з переходом до великого товарного виробництва. У ХХ і на початку ХХІ ст. конкуренція в усіх країнах свідомо використовується як одна з рушійних сил економічного і соціального прогресу.

Говорячи про конкуренцію необхідно показати її види. Існує шість видів конкуренції:

) функціональна конкуренція - базується на тому, що одну й ту саму потребу споживача можна задовольнити по-різному;

) видова конкуренція - це конкуренція між аналогічними товарами, але різними за оформлення;

) предметна конкуренція - це конкуренція між аналогічними товарами, але різними за якістю вироби і по привабливості марки;)

) цінова конкуренція - зниження ціни збільшує продажі, приводить до розширення ринку;

) прихована цінова конкуренція: буває двох видів - продаж особистого товару за ціною конкурента та зниження ціни споживання товару;

) незаконні методи: антиреклама товарів конкурентів та виробництво товарів імітаторів (підробка).

Функції конкуренції:

вартісна - виявлення або встановлення ринкової вартості товару;

- розподільна - вирівнювання індивідуальних вартостей і розподіл прибутку в залежності від різних витрат праці;

регулююча - регулювання переливу коштів між окремими галузями і виробниками;

- сануюча - очищення ринок від слабких виробників;

інформаційна - диктує ринку скільки і яких товарів треба виробляти;

контрольна - найдешевший і ефективний метод економічного контролю: стимулює виробника знижувати витрати і ціни, збільшувати обсяги збуту, підвищувати якість.

Сьогодні конкуренцію розглядають, як принцип ринкової економіки, як ідеал ринкової структури. Теорія конкуренції посідає особливе місце в мікроекономічному аналізі.

1.2 Конкурентоспроможність у сільському господарстві

Сучасні умови розвитку характеризуються поглибленням інтеграційних процесів, лібералізацією умов торгівлі сільськогосподарськими товарами, орієнтацією на зовнішні ринки, а також підвищеною увагою до якості продукції. Проблема конкурентоспроможності посідає одне з провідних місць в економічному аналізі різних суб'єктів господарської діяльності, що пояснюється об'єктивним посиленням міжнародної та внутрішньої конкуренції. У зв'язку з цим особливої актуальності набувають підвищення конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції.

Формування ефективного ринку сільськогосподарської продукції обумовлюється економічними, політичними, демографічними та іншими чинниками, а в умовах відкритої економіки важливого значення набуває здатність країни й товаровиробників протистояти конкуренції як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Питання конкурентоспроможності вітчизняних сільськогосподарських підприємств загострилися після вступу України в СОТ та в умовах зростання цін на сільськогосподарську продукцію.

Основним показником, який характеризує розвиток вітчизняного товаровиробника, є конкурентоспроможність продукції на зовнішньому ринку, що проявляється через поточний стан конкурентоспроможності сільськогосподарських товаровиробників і визначається структурою й динамікою експорту та імпорту. В сучасних умовах сільськогосподарська продукція займає значну частку у зовнішній торгівлі України. Сільське господарство залишається єдиною галуззю, яка має позитивне сальдо зовнішньої торгівлі [12, с.79].

Конкурентоспроможність у сільському господарстві відбувається між господарствами різних форм власності й господарювання та між усіма товаровиробниками за найбільш вигідні економічні умови діяльності й фінансові результати. Необхідно зазначити, що в сучасних умовах конкуренція між господарствами з різними формами власності поки що незначна.

Характеризуючи конкурентоспроможність сільськогосподарських підприємств, необхідно враховувати чинники конкурентоспроможності, її рівні, а також результати аналізу середовища.

Аналіз загальної ситуації і конкуренції в галузі пов'язаний зі з'ясуванням основних економічних показників, за якими можна охарактеризувати галузь, конкурентних сил, що діють в галузі, і міри їх впливу, причини змін у структурі конкурентних сил і впливу цих чинників у майбутньому; оцінюванням конкуруючих компаній з найбільш сильними/слабкими конкурентними позиціями; обґрунтуванням ступеня привабливості галузі щодо перспектив отримання прибутку, вищого за середній.

Конкурентоспроможність є ключовим критерієм, який характеризує національну економіку й визначається через чинники ціноутворення, якості й ліквідності. Так, показники ліквідності, пов'язані з формуванням попиту та пропозиції на ринках сільськогосподарської продукції, визначаються через співвідношення обсягів виробництва, споживання, імпорту й експорту.

Частка ціни зерна пшениці в ціні борошна становить близько 20%. Звичайно такий рівень цін на сільськогосподарську продукцію не дозволяє сільськогосподарським підприємствам окупати витрати на її виробництво, і вони змушені його скорочувати. Такі умови не сприяють підвищенню конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств, тому що вони негативно позначаються на розвитку виробництва. Зниження втрат сільськогосподарської сировини та поглиблення її переробки стосується тих сфер, де за участю іноземного капіталу можна за короткий термін отримати значний економічний ефект шляхом створення порівняно невеликих підприємств, які не потребують великих вкладень і забезпечують швидку окупність початкових витрат при невисокому ризику для іноземних інвесторів.

На формування конкуренції в сільському господарстві особливий вплив мають взаємини між господарствами-виробниками сільськогосподарської продукції й підприємствами переробки. Конкуренція між ними проявляється на ринку збуту продукції при встановленні ціни на продукцію сільського господарства, яка для переробного підприємства є сировиною, при встановленні закупівельних цін та при визначенні частки закупівельної ціни у роздрібній ціні продукту.

Якщо не підвищувати рівень конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції, то на зовнішньому ринку зростає небезпека посилення таких негативних тенденцій:

) виробники аграрної продукції недоотримуватимуть доходи, що призведе до погіршення соціально-економічних умов у сільській місцевості;

) надалі зростатиме негативне сальдо зовнішньої торгівлі України взагалі та сільськогосподарською продукцією зокрема;

) збільшиться частка імпортної продукції в сукупному споживанні продуктів харчування в Україні.

Необхідність посилення конкурентоспроможності АПК України на зовнішніх ринках пояснюється такими чинниками:

) підвищення цін на сільськогосподарську продукцію внаслідок загострення світової продовольчої кризи та збільшення виробництва й використання біологічного палива, що обумовлює збільшення потенційного попиту на вітчизняну продукцію;

) зростання попиту, зокрема в європейських країнах, на органічну продукцію (вирощену без використання синтетичних хімікатів, гормонів росту, генетично модифікованих організмів (ГМО) та перероблену без використання консервантів, барвників, стабілізаторів), причому ціни на таку продукцію вищі на 20-50%. Зважаючи на те, що в Україні більшість виробленої сільськогосподарської продукції є органічною, вітчизняні агропідприємства є потенційними експортерами цієї продукції на ринки інших країн;

) лише 20% виробленої в Україні аграрної продукції споживається в межах країни, а решту 80% можна експортувати;

) низька мобільність та "старіння" сільського населення.

Зусилля держави повинні концентруватись на сприянні розвитку й збільшенні обсягів продукції аграрного виробництва, перетворенні АПК у високоефективний, конкурентоспроможний сектор економіки. Незалежно від мотивів, якими керується компанія при розширенні своєї діяльності за межі внутрішніх ринків, вона повинна адаптувати свою конкурентну стратегію до ситуації в конкретній країні, враховуючи культурні, демографічні й ринкові умови.

Конкуренція в сільському господарстві в сучасних умовах являє собою боротьбу за виживання на місцевих ринках. Основну загрозу сільськогосподарським виробникам несуть виробники інших регіонів, які працюють у кращих умовах і мають нижчу собівартість продукції. З такою конкуренцією дуже важко боротися, а часом і неможливо. Сільськогосподарські виробники не можуть вибирати в більшості випадків розташування свого господарства, на відміну від промислового виробництва, що призводить до того, що одна частина з них завжди буде мати монополістичні переваги. Ця ж обставина визначає й зональну спеціалізацію сільськогосподарського виробництва, коли та або інша продукція виробляється в певному місці, і чим більше розвинена інфраструктура виробництва, тим більш можливий високий рівень спеціалізації, що підсилює конкурентні переваги виробників, які мають кращі умови господарювання. Але це й збільшує суспільний продукт, створений у сільському господарстві. Саме формування конкурентного середовища сприяє формуванню оптимальної структури виробництва в галузі. З іншого боку, в аграрному виробництві більше, ніж в інших, може бути розвинена локальна монополія, коли місцеві виробники отримують перевагу над виробниками якіснішої або дешевшої продукції з інших регіонів за рахунок економії на транспортних видатках. Значна частина сільськогосподарських продуктів характеризується тим, що витрати на їх транспортування й зберігання досить великі. Це стосується як продуктів рослинництва, так і тваринництва [9, с.167].

На відміну від інших галузей, поняття "конкурент" для сільськогосподарського підприємства більш абстрактне. Сільськогосподарський виробник не має певного кола "супротивників", на яких він орієнтується, й основним мотивом служить бажання збільшити або зберегти дохід, а бажання перемогти конкурента або страх відстати від нього проявляється менше.

Аграрний бізнес до певної міри монополізує збут сільськогосподарської продукції, але у зв'язку із загальними інтеграційними процесами, що відбуваються на ринку, найгостріша конкуренція відбувається між вертикально інтегрованими й кооперованими структурами, які поєднують усі етапи проходження товару. Тому особливістю конкуренції в сучасному аграрному виробництві є переважна конкуренція між територіально кооперованими структурами.

Наявність конкурентного середовища в агропромисловій галузі є передумовою вигідного використання ресурсів суспільства, створення національного багатства при можливо низьких витратах виробництва, а її моніторинг ставиться до числа стратегічних завдань розвитку економіки сільського господарства.

2. Сучасний стан сільського господарства України

.1 Сучасний стан розвитку сільського господарства

Україна - це країна з потужним агропромисловим потенціалом та величезними перспективами розвитку сільського господарства. Вона володіє сприятливими кліматичними умовами і якісними земельними ресурсами, наявність яких свідчить про можливість ефективного розвитку сільськогосподарського виробництва.

Аграрний сектор є важливою стратегічною галуззю української національної економіки, яка забезпечує продовольчу безпеку та продовольчу незалежність нашої держави, дає значній частині сільського населення робочі місця. Він формує 16-17% валового внутрішнього продукту. У Білорусії та Казахстані, наприклад, цей показник становить 13%, в Росії - майже 7%, в Грузії - більше половини, Вірменії, Киргизстані та Узбекистані - близько третини. Але економічні можливості аграрного сектора України використовуються не повністю. Аграрний сектор забезпечує близько 60% фонду споживання населення, займає друге місце серед секторів економіки у товарній структурі експорту і залишається практично єдиною галуззю, яка багато років поспіль забезпечує позитивне зовнішньоторгівельне сальдо. Основним нормативно-правовим документом, який виражає державну підтримку аграрного сектору сьогодні є Закон України "Про державну підтримку сільського господарства України" від 24.06.2004р.

Розвиток сільського господарства відіграє далеко не останню роль у загальному економічному розвитку країни. Сільське господарство створює робочі місця, а також зменшує рівень бідності населення. Це галузь матеріального виробництва, що має важливе значення в забезпеченні населення продуктами, а промисловість - сировиною. Розвиток сільського господарства постає як життєво важливий чинник становлення усіх секторів економіки України.

Сільське господарство є конкурентоздатною галуззю, оскільки Україна має великі родючі землі розміром 40,8 мільйона гектарів, з яких обробляється приблизно 33 мільйони гектарів. Але при недостатній державній підтримці, сільське господарство занепадає, про що свідчать такі факти: скоротилась кількість тракторів та комбайнів у сільськогосподарських підприємствах на початок 2011 р. в порівнянні з кінцем 2000 р. [10, с.31]. І тому сільськогосподарські підприємства не в змозі зібрати весь урожай. Сільськогосподарські підприємства не можуть купити нову техніку через обмежене фінансування та дороге кредитування. Без нової техніки сільське господарство втрачає 7,5 мільярдів гривень на рік.

Сільське господарство знаходиться в нерівності (диспаритеті) цін продукції з продукцією промисловості, внаслідок чого сільське господарство недоотримало за 20 років понад 100 мільярдів гривень. Сільські господарства знижують свою ефективність через руйнування матеріальної бази, її розкуплення та оплату за паї

Також варто відмітити, що на гальмування рівня розвитку сільського господарства впливають такі фактори: слабка система інфраструктури, нестабільна політична та економічна ситуація, висока зношеність техніки, нестабільність та не прогнозованість цін на паливо, відсутність дієвої державної закупівельної політики, низька технологія виробництва, яка дозволяє іноземним конкурентам заполонити вітчизняний ринок, часто дешевими і сумнівної якості товарами, низьковрожайні рослини, які займають значні посівні площі, сільським господарством переважно займають люди похилого віку, тому що уряд не дає ніякої матеріальної допомоги для залучення молодих людей.

Незважаючи на певні досягнення в розвитку аграрної сфери, в Україні ще багато питань чекають на вирішення. Для того щоб сільське господарство в нашій країні розвивалося і процвітало потрібні суттєві зміни у ціновій політиці. Сільському господарству потрібні стабільні ціни, орієнтуючись на які фермери могли б визначати оптимальний обсяг виробництва продукції. Ціновий механізм повинен стати головною ланкою постреформованого аграрного виробництва.

Важливу роль відіграє утворення у сільському господарстві кластерів [16, с.215]. Кластерні локальні мережі територіально-виробничих систем є джерелами і факторами забезпечення високого рівня та якості життя населення, економічного зростання й сталого розвитку території. У центральних, південних і східних областях України формуються зерново-олійні кластери, які мають високу ефективність.

Щодо земельних відносин, в Україні ще не в повній мірі вирішені питання щодо формування ринку землі:

не визначено місце землі в системі економічного обігу;

не створено належних умов для реалізації громадянами права власності на землю;

потребує удосконалення інфраструктура ринку землі.

Необхідно звернути увагу на розвиток фермерських господарств. Держава повинна запровадити заходи, які б сприяли збільшенню кількості такого виду господарств, адже за даними статистики, в Україні спостерігається тенденція до зменшення кількості фермерств. Найважливішою проблемою у створенні фермерських господарств є відсутність стартового капіталу, на основі якого можна було б побудувати ефективно функціонуюче виробництво. Цю проблему можна усунути шляхом надання підприємцям вигідних кредитів. Потрібно забезпечити гарантії збуту всієї виготовленої сільськогосподарської продукції за вигідними цінами; створити умови за яких фермерські господарства матимуть можливість змінювати свою технічну базу на сучаснішу.

Сьогодні фінансово-економічна підтримка аграрного сектора здійснюється переважно через комплекс програм, кожна з яких має на меті підвищення ефективності виробництва та дохідності товаровиробника. При цьому, через брак коштів Державного бюджету України, ця підтримка на 80 % здійснюється за рахунок сприятливої податкової політики, що є непрямою формою субсидіювання галузі.

Відомо, що сільське господарство є специфічною галуззю економіки. Це проявляється в тому, що, на відміну від багатьох інших галузей економіки, результати його діяльності значно залежать від природно-кліматичних умов. Тому одним із важливих напрямків розвитку сільськогосподарського виробництва є зменшення ризиків від природно-кліматичних умов та забезпечення подальшого розвитку аграрного сектора шляхом удосконалення системи захисту господарств.

Значним бар’єром для успішного розвитку і функціонування аграрного сектору в Україні є недосконалість нормативно-правових актів щодо аграрної політики держави. Тому їх необхідно переглянути і сформувати правову базу, яка б захищала інтереси виробників сільськогосподарської продукції. Особливістю функціонування організаційно-правового механізму підтримки розвитку аграрного сектора сьогодні в Україні є те, що, з одного боку, відсутнє в повному обсязі фінансове забезпечення законів, що приймаються, а з іншого - невиконання вже прийнятих законів та інших нормативно-правових актів, тобто низька виконавча дисципліна в державних органах влади (див. Рис.2.1).

Рис.2.1 Схема класифікації бар'єрів входу на аграрний ринок

Сільське господарство України не функціонує відповідно до існуючого потенціалу. На це впливає ряд негативних факторів, зокрема природні умови та нераціональна діяльність людини не лише в даній галузі, а й в інших сферах життєдіяльності, що виявляється в непрямому, але не менш шкідливому впливі:

відкриті розробки корисних копалин, що, у окремих випадках призводить до виникнення безплідних, позбавлених рослинності ділянок земної поверхні, які називають індустріальними пустелями;

ґрунти, як і вода, забруднюються ядохімікатами, надмірним внесенням мінеральних добрив, промисловими відходами, будівельним сміттям та звалищами великих міст та інших населених зон;

небезпечним різновидом забруднення ґрунтів є так звані кислотні дощі. Кислотні дощі виникають у результаті поєднання з атмосферним киснем двоокису сірки та оксидів азоту, які викидаються у атмосферу працюючими на вугіллі та нафті електростанціями, металургійними заводами, а також автомобільним транспортом [18, с.214].

Найсуттєвішою причиною незадовільного стану розвитку сільського господарства є політика, що провадиться державою стосовно цієї сфери. У сільськогосподарських підприємствах які працюють неефективно стан виробництва погіршується ще й тим, що їхні працівники, постійно шукаючи додаткові джерела доходу не здатні повною мірою забезпечувати його перспективний розвиток. Більше того, "рівень дохідності сімей, від регулювання якого відмовилась держава, не дає можливості їм забезпечувати навіть зростання відтворення виробництва" та зменшувати розмір витрат на виробництво сільськогосподарської продукції.

.2 Розвиток сільськогосподарського виробництва

Вже тривалий період економічне становище сільськогосподарських підприємств є складним. Жорстка податкова політика, щорічне поглиблення диспаритету цін негативно вплинули на розвиток сільськогосподарського виробництва. Значна частина сільськогосподарських підприємств перебуває на межі банкрутства, а в інших спостерігається щорічне зменшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції. Навіть окремі успіхи останніх років не дають підстав передбачати стабільний розвиток сільськогосподарського виробництва в перспективі. Головне завдання держави в сфері агропромислового комплексу полягає в тому, щоб завершити структурну перебудову галузі, стабілізувати виробництво сільськогосподарської продукції, зміцнити матеріально-технічну базу підприємств аграрної сфери та сформувати на селі адекватне ринкове середовище.

Інвестиційна діяльність - вирішальний чинник усієї економічної політики держави, від ефективності якої залежить стан виробництва, рівень технічного оснащення підприємств, можливості структурної перебудови економіки, розв'язання соціальних та екологічних проблем, адже інвестиції становлять основу розвитку підприємств, окремих галузей та економіки в цілому [13, с.217]. Сучасну ринкову економіку неможливо уявити без іноземних інвестицій, які поширені як у промислово розвинутих країнах, так і в країнах, що розвиваються.

Аграрна політика країни регулюється державою і спрямована на формування ринкової економіки на селі.

Характерною ознакою в Україні є скорочення абсолютного обсягу нагромадження. В останні роки спостерігається скорочення бюджетних асигнувань як основного джерела фінансування інвестицій, що супроводжуються зменшенням частини прибутку на розширене відтворення у виробництві. Тому великого значення набуває залучення зовнішніх інвестицій у сільськогосподарське виробництв.

Залучення іноземних інвестицій у розвиток сільськогосподарського виробництва, їх обсяг та рівень ефективності залишаються вкрай недостатніми через наявність цілої низки чинників: неплатоспроможність вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника, нестабільність політичної ситуації, законодавчої бази, низька інвестиційна привабливість агропромислового комплексу тощо.

Основними чинниками, які негативно впливають на інвестиційний клімат і зумовлюють високий ризик іноземного інвестування підприємств в Україні, є надто затяжний і непослідовний характер ринкового реформування економіки, правова, економічна й політична нестабільність, недосконала фінансово-кредитна податкова система, низький рівень розвитку ринкової інфраструктури, відсутність ринку землі [3, с.10].

Водночас Україна має низку чинників, які приваблюють іноземних інвесторів - місткий ринок, низька ціна робочої сили, вигідне географічне положення, сприятливі кліматичні умови. Нині для економіки нашої країни важливе значення має підвищення конкурентоспроможності виробництва й на цій основі збільшення обсягу інвестицій.

Проте ефективність співробітництва з іноземними інвесторами безпосередньо залежить в дій його форми. На першому етапі, і це підтверджує практика, іноземні інвестиції вигідно було вкладати в галузі переробки сільськогосподарської продукції. Згодом на перший план виступила потреба налагодження прямих інтеграційних зв'язків сільськогосподарських та переробних підприємств. Сьогодні важливим є завершений цикл інтеграційних зв'язків: виробництво - переробка - зберігання - реалізація, коли до цього процесу на селі залучаються підприємства сфери малого бізнесу.

Закономірно постає питання - навіщо створювати нові переробні підприємства на селі, якщо великі державні переробні підприємства, які функціонують у містах, працюють не на повну потужність. З одного боку, це пов'язано з низькою купівельною спроможністю населення, а з іншого, якщо брати до уваги обґрунтовані норми споживання конкретних продуктів харчування, то потужностей наявних переробних підприємств не вистачає для забезпечення норм споживання населенням відповідних продуктів. А це означає, що мережу переробних підприємств треба розширити саме в сільській місцевості, де безпосередньо виробляють сільськогосподарську сировину.

Вкладання іноземних інвестицій у сільськогосподарське виробництво допоможе розв'язати проблему безробіття сільського населення, що виникла в результаті економічної кризи на селі. Залучення іноземних інвестицій у сільськогосподарське виробництво можливе через надання кредитів для придбання нового устаткування, нових технологічних ліній та придбання основних фондів, адже особливої уваги потребує сфера матеріально-технічного забезпечення. Для залучення іноземних інвестицій у сільське господарство найбільше значення мають двосторонні зв'язки та домовленості із зарубіжними інвесторами, ґрунтуються на взаємовигідних для сторін відносинах, здійснюються без посередників, а тому можуть забезпечити основну частину залучених у сільське господарство кредитних ресурсів.

Дослідженнями окремих науковців встановлено, що аграрний інвестиційний процес в Україні за останні роки має складний характер динаміки обсягів інвестицій. Унаслідок довготривалої економічної кризи матеріально-ресурсний потенціал аграрного сектору економіки в Україні, як відомо, значно скоротився, зменшилася майже у двічі кількість тракторів, зернозбиральних комбайнів, інших сільськогосподарських машин і знарядь, що призвело до різкого спаду виробництва сільськогосподарської продукції, зниження його ефективності. За цих умов важливого значення набуває обґрунтоване визначення пріоритетних напрямів інтенсифікації розвитку виробничої діяльності провідних галузей. Основним засобом їх здійснення є нарощування інвестицій в основний капітал.

Значне скорочення інвестицій в основний капітал призвело до від'ємного балансу списання і поповнення машинного парку тракторами, зернозбиральними комбайнами, іншими сільськогосподарськими машинами і знаряддями аграрних формувань. Протягом 15 років, починаючи з 1995 року, внаслідок фізичного зношення сільськогосподарські підприємства України списали 250 тис. тракторів, майже 55 тис. зернозбиральних комбайнів, десятки тисяч одиниць іншої сільськогосподарської техніки. Водночас, через різке зниження платоспроможності сільськогосподарських товаровиробників, придбання нової техніки практично зупинилося. За останні п'ять років їм вдалося придбати лише 25 тис. тракторів і 6 тис. зернозбиральних комбайнів. За цей же період у десятки разів скоротився випуск тракторів та інших технічних засобів. Традиційно вже склалося так, що сільському господарству відводиться пасивна, допоміжна роль в економічному розвитку країни. Значна увага приділялася росту промисловості, а сільське господарство відігравало роль постачальника дешевої сировини для виробництва продовольчої продукції та робочої сили. Аналіз галузевої структури залучення іноземних інвестицій в економіку свідчить, що практично у всіх країнах, незалежно від рівня розвитку економіки, частка інвестицій у сільське господарство, дуже низька [27, с.198].

В 2011 р. підприємствами аграрного сектора економіки отримано фінансовий результат від звичайної діяльності до оподаткування на суму 17,1 млрд. грн., що більше, ніж у чотири рази порівняно з 2006 р. Частка аграрних підприємств у формуванні ВВП країни складає майже 10 відсотків.

Аналіз роботи аграрних підприємств засвідчує, що загальна їх кількість на початок 2012 р. складала 56493 юридичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності. та понад 1812,0 тис. фізичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності.

У сільській місцевості України в 2010 р. функціонувало крім названих близько 16500 малих підприємств та понад 1812,0 тис. фізичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності. Суб’єкти малого підприємництва, зайняті в сільській місцевості забезпечують:

понад 158 тис. робочих місць;

обсяги продаж на суму понад 25,6 млрд. грн. (понад 3,0 млрд. грн., або 17,5% прибутку), створеної лише юридичними особами - малими підприємствами, зайнятими в сільському і лісовому господарстві та мисливстві;

податкові надходження до зведеного бюджету на 10-14,0%.

Державне регулювання інвестиційної діяльності в сільському господарстві полягає в управлінні державними інвестиціями, регулюванні умов інвестування та контролі за інвестиційною діяльністю.

Інвестиційна діяльність залежить від системи оподаткування, а тому доцільно запровадити гнучкий механізм оподаткування суб’єктів інвестиційної діяльності шляхом диференціації відсоткових ставок податків. Податкові пільги доцільно надавати передусім тим суб’єктам інвестиційної діяльності, які освоюють нові види виробництва, технологічні лінії, розміщені у гірських та передгірських місцевостях, малих і віддалених від центру селах.

Оскільки економічна криза в сільському господарстві зумовлена переважно причинами макроекономічного рівня, то це означає, що її подолання неможливе без державної підтримки. Дія держави полягає в регулюванні продовольчого ринку, що сприятиме підвищенню його функціонування, а відповідно підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва. В умовах формування ринкових відносин в аграрній сфері потрібна регіональна державна політика для розв'язання регіональних проблем, які виникають під впливом низки чинників: національних, територіальних, демографічних тощо. Вплив держави на інвестиційну діяльність здійснюється наступним методом:

управління державними інвестиціями;

регулювання умов інвестування;

контроль за інвестиційною діяльністю.

Державне регулювання інвестиційної діяльності сільськогосподарського виробництва здійснюється з метою реалізації таких пріоритетних напрямків інвестиційної політики, як:

розвиток виробничої інфраструктури;

стимулювання виробництва продовольчої продукції, що заміняє імпортну;

створення нових робочих місць для сільських жителів.

Процес удосконалення державного регулювання інвестиційної діяльності насамперед повинен торкатися тих видів виробництва, які забезпечують високу економічну ефективність, а також спрямовані на виробництво продуктів харчування, у яких є потреба (молоко, м'ясо тощо).

Вважаємо за необхідне, на державному рівні прийняти заходи щодо стимулювання кредитних установ у здійсненні довгострокового кредитування інвестиційних програм на пільгових умовах. Тобто необхідний новий фінансовий механізм, який забезпечував би гарантію щодо кредитів, які виділяються підприємствам агропромислового комплексу, а також важливим є збереження цільового фінансування інвестиційних програм й інших потреб сільського господарства і сфери переробки сільськогосподарської продукції. Важливим критерієм стабілізації сільськогосподарського виробництва є дотримання законів і жорсткий порядок у митній та податковій службах. Центральною ж фігурою аграрної економіки має бути виробник із його проблемами, запитами, перспективами, тому що саме матеріальне виробництво в змозі забезпечити фінансове оздоровлення економіки.

3. Шляхи покращення конкуренції в сільському

.1 Проблеми розвитку сільського господарства України в контексті європейської інтеграції

економічний конкуренція сільський swot

Україна перейшла на новий етап соціально-економічного розвитку, який зумовлений посиленням демократичних процесів та орієнтацією на розвинуті європейські країни. Ринок Європейського Союзу є одним з найбільш платоспроможним і, відповідно, представляє значний інтерес для української економіки. Оскільки товарні потоки ЄС концентруються саме в його межах тому, саме інтеграція може забезпечити Україні бажану присутність на його території.

Інтеграція до ЄС означає для країни такий вибір її подальшого розвитку, який спрямований на якісно новий вищий рівень життя для усього суспільства і це повинно бути забезпечено за рахунок новітніх технологій ефективного і безпечного використання ресурсів країни. Україна має величезний потенціал у вигляді клімату якості земель, рівня освіти і т.д. Порівняння рівнів забезпеченості сільськогосподарськими угіддями України і таких найбільш розвинених країн світу як США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія і Канада свідчить, що наша країна має досить високий рейтинг - 3 місце. Проте Україна суттєво поступається цим країнам за рівнем ефективності використання сільськогосподарських угідь. Наприклад її відставання від Франції складає 10-12 разів. В контексті інтеграції до ЄС - це постає величезною проблемою. Досвід Польщі, Латвії, Литви та інших недавно вступивших до ЄС країн свідчить, що непідготовлене сільське господарство незважаючи на фінансову допомогу Аграрного Фонду Європейського Союзу може понести значні втрати. В цілому можна сказати, що незважаючи на побоювання селян, щодо ефективності інтеграції цих країн до ЄС, більшість підприємств аграрного сектору змогли не тільки витримати зростаючу конкуренцію, а навіть і наростити обсяги виробництва сільськогосподарської продукції. Позитивний результат інтеграції став причиною цілого ряду державних програм підтримки аграрного сектору.

Зважаючи на те, що більшість регіонів України є аграрними, постає питання як наша аграрна економіка відреагує на можливе розширення ЄС. Цілком очевидно, що вітчизняна продукція не зможе витримати європейської конкуренції ні за якістю продукції ні за її обсягом, оскільки аграрна сфера є надто не ефективною, не прибутковою та застарілою. Незважаючи на такий негативний стан аграрної економіки слід подолати цю кризу зважаючи на те, що Україна має всі потенційні можливості ефективного економічного зростання [6, с.76].

В контексті інтеграції до ЄС Україна повинна забезпечити такий рівень розвитку сільського господарства за якого зовнішньоекономічна лібералізація не могла б ніяким чином зашкодити аграрній сфері, а лише підвищити конкурентоздатність вітчизняної економіки.

Для досягнення економічного зростання Україні слід подолати низку проблем, які перешкоджають росту в сільському господарстві, а саме: декларативність та недієвість державних програм розвитку сільського господарства; низький рівень ринкової інфраструктури; інформаційний вакуум сільського населення; нестача фінансових ресурсів; дефіцит парку сільськогосподарської техніки (складає близько 10 тис. одиниць); нестабільність цін; застарілість технологій; нестабільна та неефективна законодавча база, тощо (див. Рис.1).

Метою економічних консультацій та порад є максимізація сільськогосподарського прибутку. Основною формою проведення таких консультацій є здійснення розрахунків для окремих напрямків виробництва; опрацьовані бізнес-плани, які визначають економічний результат введених змін; фінансові консультації, потреба на які зростає з появою грошового ринку, податкові та кредитові поради, тощо.

Рис.1. Структура swot-аналізу конкурентоспроможності сільського господарства України.

Юридичні консультації повинні здійснюватись у двох основних напрямках: цивільному та господарчому. Вони основним чином пов’язані з процесом приватизації, питанням укладання угод між суб’єктами економічної діяльності, правами і претензіями, створенням спілок і т.д.

Найважливішими питаннями соціально-побутових консультацій є організація праці, сімейний бюджет, упорядкування садиби, тощо.

Консультації можуть здійснюватись такими методами, як надання інформації в сільськогосподарській пресі, аграрній періодиці, газетах, телебаченні, брошурах, мережі Інтернет, ярмарках-продажах.

Перша сторона державної підтримки аграрного сектору обов’язково повинна бути доповнена вирішенням інших проблем, найголовніша з яких відсутність інвестицій у аграрний сектор . Цю проблему могло б певною мірою вирішити державне регулювання цін на сільськогосподарську продукцію. Створення державного запасу продовольчих товарів та гарантування на певні групи товарів відповідної мінімальної ціни дозволило би сільськогосподарським виробникам користуватися послугами фінансових ринків та отримувати кредити під майбутній врожай. Такі дії можуть забезпечити цінову, політичну стабільність, збільшити можливість селян у плануванні своєї фінансово-економічної діяльності, зменшити потребу фермерів у державних кредитах та значно збільшити обсяг виробництва сільськогосподарської продукції [17, с.52]. Зважаючи на вкрай незадовільний стан сільського господарства України необхідно використовувати досвід європейських країн та забезпечити, принаймні на початковому етапі розвитку дотування сільського господарства. Наприклад втримання своїх позицій сільськогосподарськими виробниками Польщі посприяло їх значне мікро та макро кредитування, а також дотування аграрної сфери.

Перехід України до нових відносин господарювання є складним і багато необхідних елементів ринкової економіки знаходяться на початковому етапі свого розвитку. Недостатня для економічного піднесення інфраструктура українського аграрного ринку створює значні проблеми для його розвитку. Відбувся дисбаланс виробництва сільськогосподарської продукції у сторону збільшення обсягу продукції індивідуальних виробників (домашніх господарств) за рахунок його зменшення у селянських спілках. Статистичні дані свідчать, що кількість земель, які обробляють домогосподарства збільшується поряд із падінням ефективності їх обробітку. Домашні господарства не мають достатньо основних засобів, фінансових ресурсів, агроекономічної культури, що дуже негативно впливає на їх обсяги виробництва і створює проблему втрати родючості земель. Така ситуація поглиблюється відсутністю мережі збуту виробленої продукції, яка зводиться до випадкових угод за надзвичайно низькими цінами. Цю проблему може вирішити створення кооперативних, заготівельних, кластерних об’єднань, бірж, насичення ринку підприємствами по переробці сільськогосподарської сировини, широка участь селян у ярмарках-продажах, виставках, об’єднання селян у спілки, тощо. Суттєвим внеском у розвиток аграрної економіки є відновлення селекційних та науково-дослідних інститутів, діяльність яких спрямована на покращення фонду рослинницької та тваринницької продукції. Поширення результатів їх діяльності як на комерційній основі так і надання в безоплатне володіння, з наступним контролем їх використання, державою може значно прискорити ефективний розвиток сільського господарства.

Крім того для зростання виробництва сільського господарства слід розробити відповідну програму оподаткування аграрних підприємств. Так впровадження фіксованого сільськогосподарського податку виходячи з грошової оцінки сільськогосподарських угідь призводить до того, що методика його обчислення не враховує тієї ситуації, коли одні підприємства можуть мати низький врожай і малий прибуток, а інші високий врожай та великий прибуток.

Зважаючи на значний ризик форс-мажорних обставин сільського господарства, доцільно запровадити державну систему страхування аграрних підприємств та здійснювати відшкодування збитків, спричинених ними [5, с.24].

Темпи зростання ВВП в Україні останніх років, дають підставу очікувати піднесення в галузі сільського господарства. Незважаючи на великий перелік проблем, які постають перед Україною на шляху інтеграції до ЄС, Україна має значні шанси на рівнозначне та гідне становище в європейській сім’ї та чільне місце у світовому співтоваристві.

.2 Напрямки підвищення економічної ефективності виробництва сільськогосподарської продукції

Україна, як і кожна інша країна, проходить період драматичних соціально-економічних трансформацій, без яких неможливе підвищення конкурентоспроможності і забезпечення продовольством населення. Головною метою аграрної реформи було і є формування власника - господаря на землі, здатного раціонально й ефективно її використовувати. Перехід від великих сільськогосподарських підприємств до дрібних господарств знищили індустріальну основу галузі, відкинувши в епоху давноминулої ручної праці. Надії на особисті господарства населення не справдилися, стали міражем.

Сільське населення намагається власною тяжкою працею забезпечити себе основними видами продовольства. І лише частка їхньої продукції стає товарною, не завжди відповідаючи необхідній якості і стандартам.

Підвищення економічної ефективності сільського господарства передбачає збільшення виробництва і підвищення якості сільськогосподарської продукції при одночасному зменшенні затрат праці і матеріальних засобів на одиницю продукції. Розв'язання цієї проблеми нерозривно пов'язане з подальшою всебічною інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва, в процесі якої забезпечується підвищення врожайності сільськогосподарських культур та продуктивності худоби і птиці. В сучасних умовах сільське господарство розвивається переважно на основі інтенсифікації, що є основним джерелом підвищення його економічної ефективності.

Шляхи підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, які забезпечують дальше збільшення обсягів виробництва продукції і зменшення витрат на її одиницю, передбачають комплекс таких основних заходів: поліпшення використання землі, підвищення її родючості; впровадження комплексної механізації і автоматизації виробництва; поглиблення спеціалізації і концентрації виробництва на основі міжгосподарської кооперації і агропромислової інтеграції; раціональне використання виробничих фондів і трудових ресурсів; впровадження інтенсивних і ресурсозберігаючих технологій та індустріальних методів виробництва; підвищення якості і збереження виробленої продукції; широке використання прогресивних форм організації виробництва і оплати праці на основі колективного, сімейного і орендного підряду та оренди як прогресивної форми господарювання; розвиток сільськогосподарського виробництва на основі різноманітних форм власності і видів господарювання і створення для них рівних економічних умов, необхідних для самостійної та ініціативної роботи.

У комплексі заходів підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва найважливішим є поліпшення використання землі на основі підвищення її родючості і зростання врожайності сільськогосподарських культур [25, с.49]. Ці завдання успішно вирішуються шляхом вирощування сільськогосподарських культур за технологією програмованих урожаїв з використанням досягнень науки, передової практики і забезпеченням високої якості праці. У передових господарствах України одержують зерна озимої пшениці по 55-60 ц/га, кукурудзи - 70-80, а на зрошуваних землях-100-120, цукрових буряків - 550-600, зеленої маси кукурудзи - 400-450, сіна багаторічних трав - 50-60 ц/га.

Водночас впровадження у виробництво культур і сортів інтенсивного типу може мати й негативні наслідки. Розвиток інтенсифікації землеробства без дотримання відповідних умов призводить до погіршення структури ґрунту, підвищення темпів деградації земель і загострення екологічної ситуації.

Один із напрямів підвищення економічної ефективності сільського господарства - впровадження комплексної механізації і автоматизації виробництва в усіх галузях рослинництва і тваринництва і переведення їх на індустріальну основу [26, с.53]. Вирішення цієї проблеми сприяє насамперед підвищенню продуктивності праці в сільськогосподарському виробництві, що є основним якісним фактором його економічного і соціального розвитку.

Матеріальною основою підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва, зокрема зростання продуктивності праці, є впровадження досягнень науково-технічного прогресу, яке включає вдосконалення, раціональне поєднання і взаємодію всіх елементів праці - знарядь і предметів праці та робочої сили. З підвищенням технічної озброєності і рівня механізації виробничих процесів, з поліпшенням організації виробництва затрати живої праці на одиницю земельної площі і голову худоби скорочуються. Зростання продуктивності праці, а отже, й ефективності виробництва на 70-75 % зумовлюється досягненнями технічного прогресу, частка організаційних факторів становить 25-30 %, підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва відбувається в умовах поглиблення спеціалізації і посилення концентрації виробництва на основі міжгосподарської кооперації і агропромислової інтеграції. У спеціалізованих підприємствах і рівень рентабельності сільськогосподарського виробництва, який забезпечує переведення господарств на повне самофінансування, залежить від їх спеціалізації і конкретних умов господарювання. Тваринницькі відгодівельні комплекси, птахофабрики і тепличні комбінати можуть здійснювати самофінансування при значно нижчому рівні рентабельності порівняно з колективними сільськогосподарськими підприємствами і селянськими (фермерськими) господарствами.

Успішний розвиток сільського господарства потребує масштабного і ефективного інвестиційного забезпечення. Проте нині власні, залучені та позикові інвестиційні джерела сільськогосподарських товаровиробників недостатні для задоволення їх інвестиційних потреб. Іноземні інвестиції в аграрний сектор економіки залучаються в обмежених обсягах, а їх частка в загальних вкладеннях поки що незначна.

В сучасних ринкових умовах господарювання кожне підприємство повинно досягти не лише запланованого обсягу валової і товарної продукції, але і відшкодувати витрати на її виробництво та одержати прибуток. Необхідним показником при визначенні фінансового положення підприємства є показник рентабельності. Будучи узагальнюючим показником економічної ефективності сільськогосподарського виробництва, рентабельність відображує ефективність використання спожитих виробництвом ресурсів галузі, рівень керування й організації виробництва і праці, кількість, якість і результати реалізації продукції, можливості здійснення розширеного відтворення й економічного стимулювання працівників. На даний час одним із основних напрямками регіональних програм розвитку є аналіз аспектів їх сталого розвитку, регулювання регіональних економік, реалізації принципів соціальної безпеки, проблем інтелектуально-інноваційного розвитку та інвестиційної привабливості регіону, проблем моніторингу, прогнозування та планування соціально-економічного розвитку регіону.

Необхідно здійснювати послідовну й всебічну інтенсифікацію сільського господарства, оскільки обсяги аграрного виробництва не задовольняють наявні внутрішні потреби в продуктах харчування, спостерігається постійне зростання собівартості продукції, внаслідок чого економічна ефективність і продуктивність праці в сільськогосподарських підприємствах залишаються низькими.

Ефективність аграрного виробництва значною мірою залежить від забезпечення раціонального використання трудових ресурсів села, підвищення продуктивності праці, формування відповідної системи матеріального стимулювання праці. Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є продуктивність праці [24, с.301].

В умовах порушеного еквівалентного обміну між аграрним та іншими секторами економіки для підвищення ефективності аграрного виробництва необхідно поглиблювати спеціалізацію й агропромислову інтеграцію, що дасть можливість збільшити кількість робочих місць на селі та купівельну спроможність селян. Слід максимально забезпечити достатній рівень обслуговування робочих місць сільськогосподарських працівників із тим, щоб вони мали вирішальне значення в збільшенні виробництва продукції та поліпшенні її якості.

З метою збільшення зайнятості сільського населення слід відшукати резерви розширення виробництва продукції тваринницьких і трудомістких рослинницьких галузей, що сприятиме соціально-економічному розвитку сільських територій необхідно сформувати відповідні системи мотивації праці в кожному агроформуванні, проводити колективні переговори з приводу поліпшення соціально-трудових відносин та економічної ситуації на селі тощо.

Стратегічні засади управління розвитком аграрних підприємств загалом та їх конкурентоспроможністю зокрема, повинні формуватись на загальнодержавному рівні. Регіональним органам державного управління слід володіти важелями оперативного впливу на розвиток цього сектора та посилення його конкурентоспроможності, що дозволить більш якісно враховувати особливості стану розвитку і структури економіки регіону.

Висновки

Сільське господарство України є однією з найважливіших галузей народного господарства, тому його розвиток повинен стати пріоритетним в контексті розвитку всієї економіки держави. З цією метою виникає потреба у формуванні діяльного мотиваційного механізму, який включав би економічні стимули з одного боку та соціальні гарантії з іншого [20, с.208]. В аграрному секторі економіки питання конкуренції, конкурентоспроможності сільськогосподарських підприємств вивчені і досліджені недостатньо з причин ще дефіцитного аграрного ринку України. Підприємці, які зайняті в агробізнесі, недостатньо знають про своїх конкурентів, який товар вони пропонують, як організований їх бізнес, їх сильні і слабкі сторони.

Причинами низької конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції на зовнішньому продовольчому ринку є: низька ефективність цієї галузі; невідповідність структури українського експорту попиту країн світу на сільськогосподарську продукцію; невелика частка підприємств, сертифікованих згідно з міжнародними стандартами; нерозвиненість інфраструктури АПК; недостатність державного цільового фінансування науково-прикладних розробок.

Для вирішення існуючих проблем необхідна реалізація таких заходів: гармонізація вітчизняних стандартів на сільськогосподарську продукцію зі стандартами ЄС; налагодження сучасної інфраструктури аграрного ринку; посилення кооперації господарств населення виробників сільськогосподарської продукції; налагодження співпраці між виробниками сільськогосподарської продукції та дослідними установами.

Структурна перебудова сільськогосподарського виробництва та його пристосування до умов ринку неможливе без здійснення значних інвестицій, які виступають основним напрямом запровадження сучасних технологій, підвищення конкурентоздатності аграрного сектора в ринкових умовах. Для прискорення цього процесу та ліквідації наслідків економічної кризи доцільно вдосконалити державне регулювання інвестиційних процесів шляхом залучення іноземних інвестицій у сільськогосподарське виробництво, через надання кредитів для придбання нового устаткування, нових технологічних ліній та придбання основних фондів, перш за все в сферу матеріально-технічного забезпечення. Окремими напрямами державного регулювання інвестиційної діяльності в сільському господарстві є покращення управління державними інвестиціями, регулювання умов інвестування, посилення контролю за інвестиційною діяльністю, а також запровадження гнучкої системи оподаткування суб'єктів інвестиційної діяльності шляхом диференціації відсоткових ставок податків та податкових пільг, що дозволить поліпшити інвестиційний клімат у галузі.

Таким чином, можна зробити висновок, що в цілому галузь переживає серйозні проблеми, що знижує її конкурентоспроможність на світовому ринку й обмежує можливість залучення масштабних іноземних інвестицій, однак при належному державному регулюванні може забезпечити належний рівень продовольчої безпеки в регіонах країни та в найближчій перспективі зайняти свою нішу на світовому ринку продовольства.

Україна вже зробила перші впевнені кроки на шляху до ринкової економіки. Для усунення зрівнювальних підходів в економіці потрібен час: на створення самого ринкового механізму, на подолання психологічних стереотипів, що збереглися в економічній поведінці [22, с.233].

Отже, у курсовій роботі виконано такі завдання:

визначено сутність конкуренції як економічного явища;

проаналізовано сучасний стан сільського господарства та його конкурентоздатність;

описані основні проблеми низької конкурентоспроможності сільського господарства України при виході на світовий ринок;

викладені рекомендації та пропозиції щодо вдосконалення конкуренції в сільському господарстві України.

Список використаних джерел

1.       Закон України "Про фіксований сільськогосподарський податок" // Економіка АПК. - 1999. - № 2. - С. 63

2.      Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - К. - 1996. - 64 с.

.        Указ Президента "Про деякі заходи щодо поліпшення умов господарювання недержавних сільськогосподарських підприємств" // Урядовий кур'єр. - 2000. - № 56. - С. 10

.        Указ Президента "Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва" // Урядовий кур'єр. - 2000. - № 13. - С. 4

.        Указ Президента "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" // Бібліотека "Закон і бізнес" - 2000. - № 18. - С. 24

.        Указ Президента "Про підтримку сільськогосподарських товаровиробників" // Економіка АПК. - 1999. - № 2. - С. 76

.        Указ Президента "Про порядок паювання земель переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" // Бібліотека "Закон і бізнес" - 2000. - № 18. - С. 16.

.        Указ Президента "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності" // Бібліотека "Закон і бізнес" - 2001 - № 19. - С. 25

.        Андрійчук В. Економіка аграрних підприємств: Підручник. - К., 2003

10.     Борисенко З. Конкурентна політика як передумова ефективності ринку // Економіка України. - 2010. - № 5. - С. 28-32.

11.    Галушко В. Економіка світового сільського господарства. - К., 2002. - 514 с.

.        Герасимчук А., Куценко О., Писаренко В. Соціально-економічні проблеми аграрної сфери виробництва. - К., 2009. - С. 79

.        Діброва А. Державне регулювання сільськогосподарського виробництва: теорія, методологія, практика. - К., 2008. - 488 с.

14.     Економіка: проблеми теорії та практики. Збірник наукових праць. Випуск 176. - Дніпропетровськ, 2003. - 292 с.

15.     Здоровцов О. Економіка сільського господарства: Підручник. - К., 2001. - 415 с.

16.    Кобилянський Л. Управління конкурентоспроможністю. - К., 2003

.        Костусєв О. Стан конкурентного середовища в Україні та основні напрями вдосконалення правових механізмів захисту конкуренції // Економіст. - 2008. - № 5. - С. 52-53

.        Кочерга С. Зміна власності - крок до ринкових перетворень // Актуальні проблеми природничих і гуманітарних наук /Збірник наукових праць молодих вчених/ - Полтава, 2001. - С. 213-216

.        Крисанов Д. Пріоритети аграрної сфери та їх реалізація в умовах економічної кризи. // ЕУ. - 2001. - № 2. - С. 55-64

.        Мацибора В. Економіка сільського господарства: Підручник. - К., 2004.- 415 с.

.        Мочерний С. Основи економічної теорії. - К., 2001. - 464 с.

.        Павчак В. Економіка сільського господарства. - К., 2001. - 241с.

.        Портер М. Стратегія конкуренції. Методика аналізу галузей і діяльності конкурентів. - К., 1998. - 390 с.

.        Прейгер Д. Сільське господарство України: вчора, сьогодні, завтра // ЕУ. -2009. - №12. - С. 48-52

.        Рубан Ю. Методологічні та методичні питання створення концепції розвитку сільського господарства // ЕУ. - 2001. - №1. - С. 50-54

.        Саблук П. Підприємництво в аграрній сфері економіки.- К.,2000.-514 с.

.        Самуельсон П. Економіка: Підручник. - Львів. - 2011. - 495 с.

.        Харів П. Економіка підприємства. - Тернопіль, 2009. - 441с.