Економіка підприємства

Економіка підприємства

1. Поняття,цілі та напрямки діяльності підприємства

Будь яке сусп. для забезпечення нормаотного рівня своєї життєдіяльності здійснює безліч видів конкретної праці ,з цією метою люди ств. Певні організації, які спільно виконують ту чи іншу місію на засадах певних провал та процедур. За метою і характером діяльності такі організації поділяються на : -підприємницькі(комерційні,які функціонують за рахунок власних коштів) - не підприємницькі (не комерційні, функціонування яких забезпечується державним бюджетом)

Підприємство-це організаційно відокремлена ланка та економічно самостійна ланк економіки що надає послуги,виготовляє продукцію, та виконує роботи

П-ство самостійно здійснює свою діяльність ,позпоряджається виготовленою продукцією і прибутком що залишається після сплати податків та інших обов’язкових платежів. Кожне п-ство має свою конкретну назву -завод,фабрика,шахта тощо.

Під словом фірма розуміють п-ства що здійснюють господарську діяльність у галузях промисловості,будівництва,с/г, транспорту,торгівлі з метою отримання кінцевого результату- прибутку

Основними рисами п-ства є:

)Єдність техніки і технології виробництва що припускає спільність процесів виробництва капіталу та технологій

)Організаційна єдність - п-ство це є певним чином організований колектив із своєю внутрішньою структурою і порядком управління

)Економічна єдність що виражається у спільності інтересів а також матеріальних ,фінансових та технічних ресурсів і економічних результатів роботи

Для ефективного господарювання важливими є визначення ілей та функціонування п-ства. Генеральну мету п-ства тобто чітко окреслену причину ого існування наз. місією.

На основі місії формуються загально вживані цілі які повинні відповідати таким вимогам: конкретність; орієнтовність в часі; досяжність;взаємопідтримуючість;чітка сформованість.

До основних напрямків діяльності п-ства належать: 1) вивчення ринку товарів та послуг; 2)інноваційна діяльність;3)виробнича діяльність; 4)комерційна діяльність; 5)післяпродажний сервіс

. Класифікація п-ств

За метою і характером діяльності п-ства: 1)комерційні 2)не комерційні

За формою власності: 1)державні 2)приватні 3)колективні 4)комунальні 5) змішані

За чисельністю працюючих та обсягом валового доходу від реалізованої продукції за рік: 1)великі 2) середні 3) малі

За національною приналежнісю капіталу: 1) національні 2)іноземні 3)змішані

За правлвм статусом і формою господарювання: 1) одноосібні 2)кооперативні 3)орендні 4)господарські товариства

За технологічною цілісністю і ступенем підпорядкованості 1)головні 2)дочерні 3)асоційовані 4)філії

За галузево-функціональним видом діяльності

. Правові основи функціонування п-ств. Основні положення Господарського кодексу України

Основними правовими актами які регулюють діяльність п-ств є ГКУ від 16.01.2003р. Закон У-ни «Про державну реєстрацію юр. та фіз. осіб - підприємців» від 15.05.2003 р. Статут п-ства,колективний договір,генеральна тарифна угода.

Господарський Кодекс У-ни регламентує порядок ств.,реєстрації,ліквідації і реорганізації п-ств. Розкриває загалі принципи управління п-ством і трудовим колективм ; розглядає механізм формування і використання майна п-ства ; визначає види господарської ,економічної, соціальної діяльності п-ств; регулює відносини з іншими суб’єктами господарювання та державвами

П-ство вважається створеним і набуває прав юр. Особи з дня його державної реєстрації . Окремими видами діяльності п-ство може займатись тільки на підставі-ліцензії.

Основним документом на підставі якого ріє п-ство є статут і засновницький договір.

Статут -це зібрання обов’язкових правил що регулює його взаємовідносини з іншими суб’єктами господарювання а також індивідуальну діяльність . У статуті п-ства визначаютьс його власник та найменування, його місце знаходження, предмет та цілі діяльності,його органи управління,компетенція та повноваження трудового колективу , порядок утв. майна п-ства,умови його реорганізації та припинення діяльності

Колективний договір - це угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією або власником яка щорічно переглядається і регулює їх виробничі,економічні і трудові відносини

. Обєднання п-ств

Обєднанням п-ствє господарська організація ств. У складі 2 чи більше п-ств, з мнтою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних,соціальних завдань

Обєднання п-ств утв. на добровільних засадах , до них можуть входити п-ства утворенні за законодавством України, інших держав а також ті які утв. на території інших держав. Обєднання п-ств є юр. Особою, залежно від порядку заснування обєднання п-ств можуть утворюватись як господарські обєднання або як державні чи комунальні господарські обєднання.

Господарські обднання -обєднання п-ств утворене за їх ініціативою , незалежно від виду діяльності які на добровільних засадах обєднали свою госп. Діяльність

Державне господарське обєднання обєднання п-ств утворене державним або або комунальним п-ствами за рішеням КМУ

Асоціація - найпростіша форма договірного обєднання п-ств з метою постійної координації їх господарської діяльності

Корпорація - договірне обєднання суб’єктів господарювання на засадах інтеграції їхніх науково-технічних ,виробничих та комерційних інтересів, із делегуванням повноважень для централізованого регулювання діяльності кожного із учасників

Консорціум -тимчасове статутне обєднання промисловго і банківського капіталу для досягнення загальної мети.

Концерн- форма статутного обєднання п-ств що характеризується єдністю власності і контролю, обєднання відбувається найчастіш за принципом диверсифікації коли 1 консерн інтегрує фірми різних галузей економіки.

Картель-договірне обєднання п-ств переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності - регулювання збуту виготовленої продукції

Синдикат- організаційна форма існування різновиду картельної угоди яка передбачає реалізацію продукції учасників через створений спільний збутовий орган або збутову мережу одного із учасників обєднання

Трест- монополістичне обєднання п-ств,які раніше залежали різним підприємцям в єдиний виробничо- господарський комплекс.

Холдинг- це специфічна форма обєднаня капіталів тобто інтегроване товариство, яке безпосередньо не займається виробничою діяльністю а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших п-ств які є учасниками консерну або іншого обєднання

5. Ринкове середовище господарювання підприємств

У широкому розумінні ринок - це форма прояву економічних відносин між людьми, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання.

У вужчому розумінні ринок - це сфера товарного обігу і пов'язана з ним сукупність товарно-грошових відносин, яка виникає між виробниками (продавцями) та споживачами (покупцями) у процесі купівлі-продажу товарів.

Основною функцією ринку є забезпечення руху товарів від виробника до споживача. Крім того, в економічній системі суспільства ринок виконує регулятивно-контрольну й стимулюючу функції.

Як свідчить практика господарювання, ринок є найбільш досконалим інструментом саморегуляції суспільного виробництва. Через його посередництво визначається що, скільки, коли, як і для кого виробляти. Унаслідок дії закону вартості і закону попиту та пропонування встановлюються необхідні відтворювальні пропорції, оптимізується розподіл інвестиційних, матеріальних і трудових ресурсів між сферами діяльності та галузями виробництва, забезпечується дійовий економічний контроль за раціональним суспільно-припустимим рівнем виробничих витрат.

Стимулююча функція полягає в тому, що він ініціює виробництво саме тих товарів, які потрібні споживачам. Через механізм конкуренції ринкові відносини активно впливають на розширення асортименту й поліпшення якості продукції, зниження витрат виробництва та обігу, вилучення з виробництва і споживання застарілих видів продукції, які не мають перспективи розширення збуту.

Прагнення дістати переваги на ринку стимулює інтенсивну інноваційну діяльність виробників, спрямовану на своєчасне оновлення техніко-технологічної бази підприємств, освоєння нових видів продукції і послуг, а також підсилює спонукальні мотиви працівників до підвищення своєї кваліфікації, творчої та високопродуктивної роботи.

Враховуючи основні завдання ринку виділяють чотири позиційних підходи до загальної структуризації ринку, а саме: з позицій його суб'єктного складу, продуктово-ресурсного наповнення, елементно-технологічних зв'язків і територіально-просторової організації.

За охопленням суб'єктів ринку та їх групування за специфічними особливостями ринкової поведінки виділяють п'ять основних типи ринків:

·        ринок споживачів - окремі особи і домашні господарства, які купують товари чи отримують послуги для особистого споживання;

·        ринок виробників - сукупність осіб і підприємств, що закуповують товари для використання їх у виробництві інших товарів та послуг;

·        ринок проміжних продавців (посередник) - сукупність осіб та організацій, які стають власниками товарів для перепродажу або здавання їх в оренду іншим споживачам із зиском для себе;

·        ринок громадських установ, які купують товари та послуги для забезпечення сфери комунального господарства або для забезпечення діяльності різних некомерційних організацій;

·        міжнародний ринок - зарубіжні покупці, споживачі, виробники, проміжні продавці.

За суб'єктним складом, а також з урахуванням продуктово-ресурсної наповнюваності ринки поділяються на: ринки продовольчих і непродовольчих товарів широкого вжитку, ринки знарядь праці, сировини, матеріалів, енергії та інших видів продукції виробничого призначення, ринки житла, землі, природних багатств тощо.

До елементно-технологічних форм ринку, які відносно відокремились і відіграють важливу самостійну роль як об'єкти обміну у відтворювальному процесі, належать: ринок засобів виробництва; ринок предметів споживання; ринок інновацій та інформації; ринок інвестицій; ринок робочої сили; грошово-кредитний і валютний ринки.

За просторово-територіальними межами, а також масштабами товарообміну виділяють місцевий (локальний), регіональний, національний, транснаціональний і світовий ринки. Кожному з них притаманні власні специфічні риси, обумовлені місткістю ринку, різновидами товарів і послуг, що реалізуються, структурою товарообороту, складом агентів товарного руху (виробники, посередники, споживачі), особливостями інфраструктури, рівнем цін та іншими ринковими чинниками.

Інфраструктура ринку - це сукупність організацій (установ), які мають різні напрямки діяльності, забезпечують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових агентів, що здійснюють оборот товарів, просування останніх зі сфери виробництва у сферу споживання.

До найбільш важливих елементів ринкової інфраструктури належать: комерційні інформаційні центри; сировинно-товарні, фондові, валютні біржі; комерційні, інвестиційні, емісійні, кредитні та інші банки; транспортні і складські мережі; комунікаційні системи тощо.

У забезпеченні безперервного руху товарів визначальну роль відіграють постачально-збутові організації-посередники, дилерська мережа підприємств оптової і роздрібної торгівлі, пункти прокату та лізингу, ремонтні й сервісні центри з обслуговування виробів у споживачів, страхові, аудиторські, холдингові, брокерські компанії, торгові доми, аукціони, рекламні агентства, виставки, система зовнішньоторговельних організацій. Існує також відповідно спрямована інфраструктура кожного із раніше розглянутих конкретних видів ринків. Вона враховує специфіку їхньої організації, формування та функціонування, особливості зв'язків і взаємодії ринкових агентів.

. Суть, функції, принципи та моделі підприємницької діяльності

Підприємництво- це самостійна, ініціативна, систематична на власний ризик господарська діяльність що здійснюється суб’єктами господарювання з метою досягнення економічних і соціальних результатів та отримання прибутку.

До основних функцій підприємницької діяльності відносять :

.творчу -генерування і активне використання новаторських ідей і проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати у бізнесі.

.ресурсну- формування й продуктивне використання власного капіталу а також інформаційних,матеріальних і трудових ресурсів.

.організаційно-супровідну - практична організація маркетингу , реклами та інших господарських справ.

Підприємницька діяльність здійснюється за науково-обгрунтованими припущенями:

1)      вільний вибір бізнесової діяльності

2)      залучення на добровільних засадах ресурсів як індивідуальних підприємців так і юр. осіб для започаткування та ведення такої діяльності

)        самостійне формування програми діяльності

)        вільне розпорядження прибутку що залишається після сплати відповідних платежів

)        самостійне здійснення підприємцями-юр. особами зовнішньоекономічної діяльності

Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприємництва із альтернативним варіантом їх поєднання

Класична модель підприємництва орієнтується найефективніше використання ресурсів п-ства. За такої моделі дії підприємця чітко окреслені:

1.      аналітична оцінка наявних ресурсів

2.      виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети бізнесової діяльності

.        використання такої реальної можливості яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових ,матеріальний і не матеріальних ресурсів.

Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання

інноваційний,організаційно- управлінських ,техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу.

Важливою передумовою успішної підприємницької діяльності є вибір організаційно-праваової форми . В У-ні виділяють 3 огранізаційно-правові форми підприємницької діяльності :

)одноосібна власність(коли є 1 власник)

)партнерство (ств. юр. особами та громадянами шляхом обєднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою отр. прибутку)

)корпорація (має статутний фонд поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості )

.виробнича та посередницька діяльність

У сучасній практиці господарювання видялють 2 основні типи підприємницької діяльності -виробнича та посередницька

Виробнича підприємницька діяльність впливає на ефективність системи господарювання та якість суспільного життя і може мати основний або допоміжний характер.

До основної належить діяльність у процесі якої ств. і реалізується готові до споживання вироби.

Допоміжними вважаються види підприємництва які мають не тільки уречевлений але й ті які мають не уречевлений характер-маркетингова,лізингова,консалтингова і ін.

Фіз.. чи юр. особи які представляють інтереси виробників або споживачів наз. посередниками. До найпоширеніших форм посередницької діяльності належать:

1)      Агентування-форма господарювання за якої агент діє від імені та на користь відповідного виробника або споживача.Посередницькі функції одноразового агенка здійснює брокер.

2)      Торгово-комерційна діяльність,суб’єктами якої виступають: оптово-роздрібна фірма;торговий дім; дилер; дистриб’ютор; комівояже.

)        Аукціони

)        Біржі (товарні,фондові,валютні,біржі праці)

.Договірні взаємовідносини у підприємницькій діяльності

У всіх сферах господарювання на ринкових засадах організація підприємницької діяльності базується виключно на договірних взаємовідносинах

Договір (контракт, угода) - це форма документального закріплення партнерських зв'язків (предмета договору, взаємних прав та обов'язків, наслідків порушення домовленостей).

У ринковій системі господарювання застосовуються два види договорів: установчий та підприємницький.

Установчий договір є письмовим документом, що засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної підприємницької ідеї.

Підприємницький договір відображає згоду сторін (партнерів) стосовно безпосереднього здійснення вибраної підприємницької (бізнесової) діяльності в певній організаційно-правовій формі.

Теоретично і практично заведено виокремлювати кілька груп підприємницьких договорів за сферами діяльності:

1.купівля-продаж, оренда та лізинг;

2. підрядні послуги (надання юридичних, аудиторських, брокерських послуг);

3. трудові відносини (тарифна угода, контракт (договір) про наймання працівника);

4. страхування;

5.розрахунки і кредитування;

6. Зовнішньоекономічна діяльність ( договір на закупівлю товарів за імпортом, договір поставки товарів за експортом);

. інші договори (доручення, комісії).

Укладенню договорів (контрактів, угод) завжди передують переговори, під час яких в усній або письмовій формі висловлюються наміри (пропозиції) щодо встановлення договірних взаємин для наступної співпраці. Такий намір (пропозицію) у письмовій формі називають офертою. При цьому розрізняють «тверду» і «вільну» оферти.

Тверда оферта завжди надсилається тільки одному потенційному партнеру і може перетворитися на реальний договір за умови, коли:

1) оферту підписано (схвалено) іншою стороною (покупцем);

2) після підписання цей офіційний документ надіслано оференту (автору оферти);

3) письмовий документ останнім отримано.

4) оферент має повідомити вибраного ним покупця про згоду вважати підписану ним оферту за чинний договір.

Вільна оферта надсилається двом і більше потенційним партнерам.

Оферта має певний термін чинності (зазвичай один місяць від дня її відправлення).

Якщо покупець не отримає підтвердження від оферента протягом короткого терміну (як правило, трьох днів з моменту закінчення дії оферти), то він може вважати себе вільним від зобов'язань.

Будь-який договір складається з преамбули (вступу до договору), основної і заключної частин.

Преамбула має містити: чітку назву договору; місце і час (дату) укладення договору; зазначення факту укладення договору згідно з умовами, викладеними в його тексті; юридичну назву сторін договору (партнерів).

Основна частина договору неодмінно охоплює специфічні (характерні для конкретної угоди) і загальні (стандартні) умови. До специфічних умов договору належать:

1) предмет договору й кількість товару;

2) якість товару;

3) ціна товару; знижки або націнки, якщо те чи те застосовується;

4) засадні умови поставки;

5) форма оплати;

6) термін поставки;

7) маркування, упаковка, тара;

8) порядок здавання-приймання товару;

9) відповідальність сторін;

10) додаткові застереження, якщо такі є.

Загальні умови включаються до всіх договорів незалежно від їхньої специфіки.

Такими умовами є арбітражні приписи (застереження) і перелік форсмажорних обставин, з настанням яких виконання договірних зобов'язань припиняється на час їхньої дії.

Обов'язковими атрибутами заключної частини договору вважаються: усі необхідні додатки (ескізи, зразки товару); юридичні адреси сторін (партнерів); підписи вповноважених сторонами (партнерами) осіб.

9.Франчайзинг як особлива форма підприємницької діяльності

У широкому розумінні франчайзинг - це надання права на виробництво та (або) збут продукції (здійснення послуг), а також практичної допомоги в справі організації бізнесу.

У вузькому розумінні франчайзинг - це форма інтеграції малого і великого бізнесу, яка передбачає створення широкої мережі однотипних малих підприємств через продаж великою компанією права на користування товарним знаком.При цьому велика компанія називається франчайзером, а мала - франчайзі.

Відносини між франчайзером і франчайзі регулюються ліцензією, тобто франшизою.

Залежно від того, у якому вигляді франчайзер надає франчайзі товар для реалізації виділяють товарний, виробничий та діловий франчайзинг.

Товарний - це купівля прав на продаж товарів з торговою маркою головної (великої) компанії.

Виробничий - це продаж прав на виробництво і збут товарів з використання сировини і матеріалів куплених у материнській компанії (Соса-соІа);

Діловий - це продаж прав на організацію малої фірми з назвою материнської компанії з тим же профілем (McDonalds).

В залежності від способу формування взаємовідносин між франчайзером і франчайзі виділяють класичний, регіональний франчайзинг, субфранчайзинг та франчайзинг, що розвивається.

При класичній моделі франчайзі напряму укладає угоду з франчайзером на поставку товарів з виплатою початкового внеску і роялті.

За умов регіонального франчайзингу існує проміжна ланка - головний франчайзі, який виступає у ролі офіційного представника франчайзера в регіоні.

Субфранчайзинг передбачає існування субфранчайзера, який повністю замінює франчайзера і йому сплачується роялті.

Франчайзинг, що розвивається - передбачає, що роль посередника виконує особа або група інвесторів, який материнська компанія уступила виключні права на освоєння регіону.

Існують певні переваги і недоліки для франчайзера і франчайзі.

. Міжнародна підприємницька діяльність

Суб'єктами міжнародної підприємницької діяльності є її учасники, які спроможні ефективно працювати задля реалізації власних бізнесових інтересів. Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб'єктами такої діяльності визнаються:

) фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що мають діє- і правоздатність;

2) юридичні особи, що зареєстровані в Україні та постійно перебувають на її території;

) структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);

) спільні підприємства, що мають постійне місцезнаходження в Україні.

Теорія і практика міжнародного бізнесу передбачають певні рівні та форми інтернаціоналізації різних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності

До першої і найнижчої за рівнем інтернаціоналізації форми підприємницької діяльності належить виконання окремих зовнішньоекономічних операцій - експортно-імпортних, лізингових, посередницьких, а також консультаційних і маркетингових послуг.

Друга форма підприємницької діяльності міжнародного характеру охоплює різноманітну промислову кооперацію - науково-технічну (науково-дослідні, проектно-конструкторські й випробувальні роботи), виробничу, збутову, сервісну (післяпродажне технічне обслуговування і ремонт виробів тривалого користування). Вона також характеризується порівняно невисоким рівнем інтернаціоналізації підприємств та організацій.

Відносно високий рівень інтернаціоналізації суб'єктів господарювання репрезентує спільне підприємництво (третя форма), що здійснюється через створення і функціонування спільних підприємств, ліцензування та управління за контрактом.

Четвертою формою міжнародної підприємницької діяльності з найвищим рівнем інтернаціоналізації суб'єктів господарювання є комплекси територіально-виробничих і багатосторонніх економічних зв'язків (прикордонна та прибережна торгівля, формування консорціумів, реалізація концесійних договорів тощо).

Практична реалізація окремих форм міжнародної підприємницької діяльності досягається двома способами: перший - без створення нової юридичної особи - тільки на підставі економічної угоди (контракту); другий - із заснуванням нового спільного підприємства чи зарубіжної філії (представництва) як суб'єкта міжнародного бізнесу.

11. Суть, функції та необхідність процесу управління

Управління як особлива сфера діяльності є присутньою в економіці завжди, проте ринок перетворює цю сферу у центральну для виробництва.

Управління -це процес поєднання ресурсів для досягнення поставленої мети.

Управління це свідомий вплив людини на різні об’єкти та процеси навколишнього світу і пов’язані з ними людей які здійснюються з метою надання процесам певної спрямованості та отримання бажаних результатів

В процесі управління будь яке п-ство доцільно розглядати як систему.

Особливістю п-ства як відкритої системи є те що воно може існувати лише за умови активної взаємодії із навколишнім середовищем.

П-ство як зактира система є створена людиною заради її власних інтересів насамперед спільної праці саме тому очевидною характеристикою саме такого п-ства є поділ праці.

Розрізняють 2 форми поділу праці: -горизонтальну; - вертикальну

Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів п-ства які виконують певні частини загального трансформаційного процесу.

Диференціація та координація управлінської праці; формування рівнів управління, здійснюються з допомогою вертикального поділу праці.

Основними принципами які використовуються в процесі управління є:

1.      Принцип відтворення системи життєзабезпечення

2.      Принцип соціальної орієнтації п-ства

.        Принцип правової регламентації управління

.        Принцип наукової обґрунтованості системи управління

.        Системний підхід до управління

.        Принцип орієнтації п-ства на інноваційний шлях розвитку

.        Принцип збереження і розвитку конкурентний переваг

.        Принцип єдності теорії та практики управління

.        Принципи співставленості варіантів управлінських рішень при їхньому виборі

Функції управління:

)Планування - полягає у розробці цілей п-ства та визначенні найкращих способів їхнього досягнення, завдання планування полягає в тому щоб визначити поточний стан фірми, бажаний стан і шляхи переходу від 1до 2-го

)Організація - це процес формування структури системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальності між працівниками фірми для досягнення загальної мети її діяльності. Ця функція полягає у розподілі ресурсів для виконання планів п-ства.

)Мотивація - процес стимулювання працівників до діяльності щодо досягнення цілей підприємства як засобу задоволення їхнього власного бажання

)Контроль- це спостереження за досягненням організацією своїх цілей та корегування відхилень від них.

. Методи управління діяльністю п-ства

Методи управління це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому які необхідні для досягнення цілей п-ства.

За своїм змістом мотиви діяльності можна поділити на:

Матеріальні,соціальні,мотиви примусового характеру.

Відповідно до цього методи управління поділяються на:

1.      Економічні - це способи управління які мають в своїй основі використання економічних законів, економічних інтересів і показників а також які реалізують матеріальні інтереси участі людини в виробничих процесах.

Формування системи оподаткування п-ства,визначення амортизаційної політики яка б сприяла відношеню активів п-ства, встановлення мінімального рівня зар. плати та пенсій, кредитування , ціноутворення тощо.

2.      Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового характеру, їхнє існування і практичне застосування зумовлене зацікавленістю людей у суспільній організації праці

Організаційні методи управління поділяються на:

·        Регламентні - полягають у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень і відповідальності певним категоріям працівників п-ства.

·        Розпоряджі - охоплюють організаційну роботу і базуються на наказах керівників п-ств. Вони передбачають визначення конкретних завдань для виконавців ,їх розподіл та контроль за виконання.

·        Соціально-психологічні методи реалізують мотиви соціальної поведінки людини поскільки традиційні форми матеріального заохочення, поступово втрачають свій стимулюючий вплив.

. Виробнича структура п-ства

Структура п-ства це його внутрішній устрій який характеризує склад підрозділів та систему зв’язків, підпорядкованість і взаємодіяю між ними.

Виробнича структура це склад виробничих підрозділів п-ства в яких проходять певі виробничі процеси.

В залежності від підрозділів на основі яких формується структура виділяють:

-        Цехову

-        Безухову

         Корпусну

         Комбінаціку виробничі структури

У цеховій структурі основим виробничим підрозділом є цех, тобто, адміністративно відокремлена частина п-ства у якій виконується певний комплекс робіт у відповідності із внутрішньо заводською спеціалізацією.

·        За зарактеро діяльності цехи поділяються на:

1.      основні - виготовляють продукцію яка призначена на реалізацію на сторону

2.      допоміжні - виготовляють продукцію що використовується для забезпечення власних потреб самого п-ства

.        обслуговуючі - виконують роботи які забезпечують необхідні умови для нормального перебігу основних і допоміжних виробничих процесів.

.        побічні- займаються утилізацією, переробкою та виготовленям продукції із заходів основного виробництва

.        експериментальні - займаються підготовкою та випробуванням нових виробів

На невеликих п-ствах застосовуються без цехова виробнича структура, основою побудови якої є виробнича діяльність як найбільший структурний підрозділ

Виробнича діяльниця- це сукупність територіально- відокремлених робочих місць на яких виконують технологічно- однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція.

Для великих п-ств яких декілька однотипних цехів можуть бути об’єднані в корпус який є основним структурним підрозділом п-ства використовується корпусна виробнича структура.

Комбінатська виробнича структура- використовується на п-ствах де здійснюються багатостадійні процеси виробництва, основною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини.

·        За формою спеціалізації цехів розрізняють:

1.      технологічну- ознакою якої є спеціалізація цехів на виконанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії виробичого процесу.

2.      предметна структура - спеціалізується на виготовлені певного виробу або групи однотипних виробів

.        змішана виробнича структура - це структура за якої частина цехів спеціалізується технологічно а решта предметно

. Характеристика загальної структури п-ства

Загальна структура формується як сукупність усіх виробничих, не виробничих та управлінських підрозділів п-ств.

Очолює п-ство директор який здійснює керівництво в цілому укладає певні договори відкриває рахунки в банках а також відповідно до чиного законодавства розпоряджається майном і засобами що належать п-ствам.

Головний інженер- перший заступник директора який керує науково дослідними та експериментальними роботами організовує технічну підготовку та обслуговування виробництва

Головний економіст-очолює економічну служку та відповідає за організацію планової роботи на п-стві.

Начальник виробництва - повинен забезпечувати виконання планів п-ства.

Заступник директора з комерційних питань -забезпечує виконання маркетингових функцій ,вивчення попиту,ринків збуту, реклами та просування продукції.

Заступник директора по кадрах - відповідає за реалізацію кадрової політики та соціальних питань

Бухгалтерія - здійснює облік виробництва, контроль за використання засобів та дотримання фінансової дисципліни складання звітів та балансів п-ств.

. Організація структури управління п-ством

Весь управлінський персонал п-ства поділяється на лінійний і функціональний

Лінійний забезпечує безпосереднє керівництво виробництва.

Функціональний допомагає лінійним керівникам виконувати функції управління своїми підрозділами

Організаційна структура управління - це форма системи управління яка визначає склад,взаємодію та підпорядкованість її елементів.

Характер зв'язків визначає відповідний тип організаційної структури управління суб'єктом господарювання.

Залежно від масштабів діяльності, виробничо-технологічних особливостей, стратегічних і поточних завдань діяльності підприємства (фірми) можуть застосовуватися кілька типів організаційних структур.

. Лінійна - це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії, кожен підлеглий має лише одного лінійного керівника, який виконує всі адміністративні та інші функції у відповідному підрозділі. Використовується у невеликих підприємствах з нескладною технологією виробництва.

Перевагами такої структури є:

а)чіткість взаємовідносин;

б)оперативність і несуперечливість управлінських рішень;

в)надійний контроль.

Недоліком є те, що керівник повинен виконувати, крім основних координуючих функцій, цілий ряд робіт по обліку, роботі з кадрами, контролю якості тощо.

. Лінійно-функціональна структура передбачає створення при лінійному керівництві спеціальних функціональних служб (штабів), які допомагають йому вирішувати певні виробничі завдання і формувати відповідні управлінські рішення. При цьому функціональні служби (штаби) не дають безпосередніх розпоряджень лінійним керівникам.

Головна перевага такої структури в тому, що лінійні керівники мають можливість сконцентрувати увагу на поточному лінійному керівництві, а недоліки - ріст управлінських витрат, зниження оперативності. Така структура є ефективною в масовому виробництві з незначними технологічними змінами.

3. Функціональна структура також передбачає наявність штабів, але їх персонал має не лише дорадчі права, а й право керівництва і прийняття рішень. Тому кожний виробничий підрозділ отримує розпорядження одночасно від декількох керівників функціональних підрозділів підприємства. Функціональна структура забезпечує компетентне керівництво по кожній функції управління. В цьому її головна перевага, а недоліками є можлива уперечливість і неузгодженість рішень, зниження оперативності.

4. Дивізіональна структура управління будується за принципами групування виробничих підрозділів за продуктами, групами споживачів, за місцем розташування. Виникнення цієї структури пов'язане із поглибленням поділу управлінської праці, тобто вищі ланки управління займаються лише загальними питаннями (фінансовими, юридичними, кадровими), а решту своїх функцій делегують виробничим підрозділам (відділенням), які мають свою власну структуру управління і можуть автономно функціонувати. Розповсюдження цієї структури пов'язано з процесом диверсифікації виробництва і виникненням корпорацій, конгломератів.

. Матрична структура передбачає створення поряд з лінійними керівниками та функціональним апаратом управління тимчасових проектних груп, які формуються із спеціалістів функціональних підрозділів і займаються створенням нових видів продукції. Після завершення робіт над проектом спеціалісти повертаються до своїх функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного керівника по відношенню до членів групи.

6. Множинна структура управління використовується сучасними компаніями, які включають ряд підприємств. В її основі лежить поєднання різних організаційних структур управління.

. поняття, класифікація та структура персоналу підпр.

Головним джерелом розв. економіки є люди, тобто їхня майстерність, освіта, мотивація діяльності та професійна підготовка. Трудові ресурси - це частина працездатного населення, яка за своїми віковими, освітніми та фізичними даними відповідає певній сфері діяльності, до цієї категорії відносять як зайнятих, так і потенційних працівників. Для всієї характеристики персоналу підпр. використовують такі поняття, як трудовий коллектив, кадри,персонал. Персонал - це сукупність постійних працівників, що отримала необхідну професійну підготовку та/або мають досвід практичної діяльності.

Персонал підпр. поділяється на:

)        Промислово-виробничий (працівники основних, допоміжних, науково-дослідних та обслуговуючих виробництв, тобто усі зайняті у виробництві та його безпосереднього обслуговування).

)        Непромисловий - працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підпр., протее безпосередньо не повязані з процессом виробництва (житлово-комунальні господарства, дитячі садочки).

За характером виконуваних ф-цій персонал підпр. поділяється на такі категорії:

.керівники - працівники, що займають посади керівників підпр. та їхніх структурних підрозділів (генеральні директории, начальники, завідувачі, головні спеціалісти: головний бухгалтер, головний інженер та їхні заступники);

.фахівці - відносяться працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи (бухгалтер, економіст, інженер, соціолог);

.технічні службовці - працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (діловоди, обліковці, агенти, стенографісти);

.професіонали - працівники, які безпосередньо зайняті у процесі створення матеріальних цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів.

Важливим напрямком класифікації персоналу є його розподіл за професіями та спеціальностями. Професія - це вид трудової діяльності здійснення якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок. Спеціальність - це різновид трудової діяльності в межах професії. Кваліфікація працівників за кваліфікацівним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності. Кваліфікація - це сукупність спеціальних знань та практичних навичок що визначають ступінь підготовленості працівника для виконання професійних функцій відповідної складності. За рівнем кваліфікації спеціалісти поділяються на: 1. Спеціалістів найвищої кваліфікації (працівники, що мають вчені ступені та наукові звання). 2. Спеціалісти вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом роботи). 3. Фахівці середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною освітою та певним практичним досвідом). 4. Фахівці-практики (це працівники, що займають відповідні посади, але не мають спеціальної освіти). За рівнем кваліфікації професіонали поділяються на 4 групи: 1. Висококваліфіковані 2. Кваліфіковані 3. Малокваліфіковані 4. Некваліфіковані.

Управління персоналом підприємства потребує обов'язкового формування системи оцінки трудового потенціалу підприємства. Розрізняють явочну, облікову та середньооблікову чисельність підприємства. Явочна чисельність, включає всіх працівників, що з'явилися на роботу. Облікова - включає всіх постійних, тимчасових та сезонних працівників, котрих прийняли на роботу терміном на 1 і більше днів, незалежно від того чи перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, лікарняних чи відрядженнях. Середньооблікова чисельність - за певний період визначається як сума середньомісячної чисельності поділена на кількість місяців у розрахунковому періоді. Різниця між обліковою та явочною чисельністю характеризує резерв працівників підприємств.

17.Визначення чисельності працівників підприємства

.Планова чисельність промислово-виробничого персоналу (Чпл.) розраховується за формулою: Чпл.= (Чб.*ΔW / 100)± Δ Чб ;чол. , де Чб - чисельність промислово-виробничого персоналу в базовому періоді, чол; Δ Чб - зміна числьності персоналу в результаті організаційно-технічних заходів, чол.; ΔW - темп росту обсягів виробництва в плановому році, %.

. Планова чисельність основних робітників визначається за трьома методами:

а)за трудомісткістю виробничої програми: Чор.= (Тсум. / Фд. )* Квн. , чол., де Тсум. - сумарна трудомісткість виробничої програми, нормо-год.; Фд. - дійсний фонд часу роботи одного середньооблікового робітника, год; Квн. - середній коефіцієнт виконання норм по підприємству.

б)за нормами обслуговування: Чор. = n* Зм. * Кос. / Но., чол, де n - загальна кількість одиниць устаткування, яка обслуговується, од.; Зм. - кількість змін роботи обладнання; Кос. - коефіцієнт облікового складу, який обчислюється як відношення облікової чисельності робітників до їх явочної чисельності; Но. - норма обслуговування на одного робітника, од.

За нормами обслуговування чисельність основних робітників (Чор.) можна обчислити ще за формулою: Чор.= n* Зм. * Кос. * На , чол., де На - кількість основних працівників які одночасно обслуговують один складний агрегат, чол.

в)за нормами виробітку: Чор.= N / Фд. * Квн. * Нвир. , чол, де N - планова кількість виробів натуральних одиниць; Нвир. - годинна норма виробітку одного працівника, од./год.

Рух кадрів на підприємстві характеризується за допомогою коефіцієнтів:

)коефіцієнт обороту робочої сили по прийому ( Коп.): Коп. = Чп / Чсо. , де Чп - чисельність прийнятих на роботу за відповідний період, чол.; Чсо. - середньооблікова чисельність працівників у цьому ж періоді, чол.

) коефіцієнт обороту робочої сили по звільненню (Коз.): Коз. = Чзв.заг. / Чсо. , де Чзв.заг. - загальна чисельність звільнених за відповідний період з будь-яких причин, чол.

) коефіцієнт плинності (Кпл.): Кпл. = Чзв. / Чсо. , де Чзв. - загальна кількість звільнених за власним бажанням, за порушення трудової дисципліни або з інших невиробничих причин, чол.

Економія робочого часу (Ечасу) визначається : Ечасу = Чзв. * t , днів , де t - втрата часу у зв’язку із плинністю, тобто час на заміщення необхідною робочою силою одного звільненого, год.

Додатковий випуск продукції ( Вдод.) визначається формулою: Вдод. = Ечасу * Вплан. , грн , де Вплан. - плановий виробіток на одного працюючого за один людино-день, грн.

. Кадрова політика на підприємстві

Сучасна кадрова політика підприємства повинна бути спрямована на ринкові умови господарювання.

Кадрова політика - це система правил і норм, які реалізуються в процесі безпосередньої взаємодії як працівників, так і працівників і підприємства в цілому.

Головна її мета полягає в забезпеченні кожного робочого місця, кожної посади персоналом відповідних професій та спеціальностей і належної кваліфікації.

Досягнення кінцевої мети кадрової політики суб'єктом господарювання має передбачати виконання таких основних функцій:

Ø  розробка і корекція стратегії формування та використання трудового потенціалу відповідно до змін в умовах господарювання;

Ø  набір та формування необхідних категорій персоналу (відбір, професійна орієнтація, наймання, адаптація);

Ø  підготовка персоналу до відповідної професійної діяльності (виробничо-технічне учнівство, загальна професійна підготовка, підвищення кваліфікації, просування на службі);

Ø  оцінка персоналу (контроль відповідності персоналу конкретним потребам виробництва чи іншої сфери діяльності, аналіз ділових якостей працівників, висунення на певну посаду, службове переміщення);

Ø  мотивація дотримання належного режиму трудової діяльності та високої продуктивності праці;

Ø  постійний моніторинг безпеки праці (виробничо-господарської діяльності);

Ø  забезпечення соціальної захищеності персоналу підприємства (фірми, корпорації);

Ø  реалізація постійних контактів між керівництвом (керівниками всіх рівнів) і представниками трудових колективів (профспілками).

За ступенем відкритості підприємства до зовнішнього середовища при формуванні кадрового складу виділяють два типи кадрової політики: відкриту і закриту.

Відкрита кадрова політика характеризується тим, що підприємство є відкритим для потенційних співробітників на будь-якому структурному рівні. Таке підприємство готове прийняти на роботу будь-якого спеціаліста, якщо він володіє відповідною кваліфікацією без врахування досвіду роботи на цьому чи іншому підприємстві (характерна для телекомунікаційних компаній та автомобільних концернів).

Кадрова політика відкритого типу може бути адекватною для нових підприємств, які здійснюють агресивну політику захоплення ринку, спрямованих на швидкий ріст і стрімкий вихід на передові позиції в галузі.

Закрита кадрова політика характеризується тим, що підприємство орієнтується на прийняття в свій склад працівника тільки з нижчого робочого місця, а заміщення вакансій вищих посад здійснюється з числа працівників підприємства. Така кадрова політика властива компаніям, які спрямовані на створення визначеної корпоративної культури.

Під оцінкою персоналу розуміють цілеспрямоване порівняння певних характеристик (професійно-кваліфікаційного рівня, ділових якостей, результатів праці) працівників з відповідними параметрами, вимогами, еталонами.

Одним з важливих етапів реалізації вибраної системи управління персоналом є практичне здійснення набору необхідних фірмі категорій працівників.

Обсяг робіт щодо набору персоналу залежить передовсім від різниці між наявною чисельністю та майбутніми потребами. Розрізняють зовнішні та внутрішні джерела набору.

До зовнішніх належать ті, що забезпечують поповнення персоналу через:

Ø  державні бюро з працевлаштування, регіональні біржі праці;

Ø  комерційні (у тім числі міжнародні) підприємства та організації з працевлаштування;

Ø  систему контрактів підприємств з вищими, середніми спеціальними та професійно-технічними навчальними закладами;

Ø  об'яви в пресі, на радіо, телебаченні, у розклеюваних афішах тощо.

Варто зазначити, що емпіричний підхід до набору персоналу, який значною мірою властивий використанню названих джерел наймання, може стати причиною великих помилок, а також даремних витрат часу та грошей. Ось чому підприємства все частіше використовують внутрішні джерела набору, а саме:

Ø  підготовку робітників через учнівство на підприємстві;

Ø  просування по службі своїх працівників (можливо з перепідготовкою), що потребує менших витрат, створює ліпший моральний клімат на підприємстві;

Ø  пряме звертання до своїх працівників з проханням рекомендувати на роботу їхніх друзів та знайомих;

Ø  регулярне інформування всього колективу працівників про наявні вакансії тощо.

У практиці господарювання застосовуються зовнішня оцінка та самооцінка. Зовнішньою вважають оцінку діяльності працівника керівником (керівниками) фірми, трудовим колективом, безпосередніми споживачами продуктів праці. Самооцінка здійснюється самим працівником і базується на власному уявленні про цілі життя та трудової діяльності, допустимих і заборонених способах їхнього досягнення, про необхідні моральні якості (сумлінність, чесність, відданість ділу тощо).

20. Суть,структура та класифікація основних засобів

Основні засоби- це засоби праці які мають вартість і функціонують у процесі виробництва протягом тривалого часу зберігаючи при цьому свою натуральну речову форму а їхня вартість переноситься на вартість готової продукції частинами в міру свого спрацювання.

Основні засоби поділяються на 2 частини зокрема:

·        активну - яка безпосередньо бере участь у виробничому процесі і завдяки цьому забезпечує належний обсяг та якість продукції. (робочі машини та статкування , інструменти, регулюючі та вимірювальні пристрої а також деякі технічні споруди - газові та нафтові свердловини, гірничі виробки шахт)

·        пасивну - яка ств. умови для здійснення процесу виробництва(комп’ютер,стіл)

Співвідношення окремих видів основних засобів виражене у відсотках до їхньої заг. Вартості визначає видову структуру засобів праці.

Відповідно до податкового кодексу У-ни виділяють 16 груп основних засобів із мінімально допустимими строками корисного їх використання.

1.      земельні ділянки

2.      капітальні витрати на поліпшення земель не пов’язані з виробництвом

.        будівлі,споруди,передавальні пристрої

.        машини та обладнаня

.        транспортні засоби

.        інструменти , прилади,інвентар

.        тварини

.        багаторічні насадження

.        інші основні засоби

.        бібліотечні фонди

.        малоцінні, необоротні матеріальні активи

.        тимчасові споруди

.        природні ресурси

.        інвентарна тара

.        предмети прокату

.        довгострокові біблійні активи

·        За участю у виробничому процесі основні засоби поділяються на:

-виробничі - обслуговують господарську діяльність п-ства і ств. умови для її успішного здійснення.

не виробничі - призначені забезпечити вирішення соціальних завдань

·        Залежно від прав власності:

-власні

орендові

·        За цільовим призначенням:

-будівлі

споруди

передавальні пристрої

машини та устаткування

транспортні засоби

інструменти

інвентар,тощо

·        Залежно від джерел фінансування:

-внесені до статутного фонду п-ства його засновником

придбані п-ством за рахунок власних коштів

придбані за рахунок довгострокових кредитів банків

безкоштовно отримані

·        Для цілей бухгалтерського обліку основні засоби класифікують за такими групами:

1.            земельні ділянки

2.      капітальні витрати на поліпшення земель

.        будівлі,споруди та предавальні пристрої

.        машини та обладнання

.        транспортні засоби

.        тварини

.        багаторічні насадження

.        інші основні засоби.

21. Облік та оцінка основних засобів п-ства

Облік основних засобів на п-стві здійснюється у натуральному і вартісному вираженні.

·        У натуральному виражені облік проводиться для здійснення технічного складу основних засобів , виробничої потужності та ступення їх використання.

·        У вартісному виробництві оцінка необхідні для визначення загального обсягу динаміки та структури основних засобів а також величини вартості перенесеної на вартість готової продукції .

Оцінка основних засобів - це грошовий вираз їх вартості яка проводиться для визначення ступеня їх взносу та планування витрат на відновлення основних засобів.

Виділяють такі види оцінки основних засобів п-ства:

.Первісна вартість - це фактична вартість основних засобів на момент введення їх в дію чи придбання.

. Відновна вартість - це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва

.Залишкова вартість - реальна вартість основних засобів яка ще не перенесена на вартість виготовленої продукції.

Ліквідаційна вартість - це вартість основних засобів п-ства після закінчення терміну їх корисного використання

. Амортизація основних засобів та методи її врахування

Амортизація - це процес постового перенесення вартості основних засобів на виготовлену продукцію (надані послуги або на витрати підприємства протягом їх корисного терміну використання).Об»єктом амортизації є вартість основних засобів крім землі. Нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання об»єкта,тобто при зарахуванні його на баланс і припиняється на період його реконструкції,модернізації та консервації. Амортизаційна політика підприємства регламентується чинним Положення(стандартом бух гал.обліку №7)»Основні засоби»,яке визначає такі методи нарахування амортизації основних засобів:-прямолінійний.-зменшення залишкової вартості(прискореного залишкової вартості).-кумулятивний метод.-виробничий. Прямолінійний-передбачає,що річна сума амортизації визначається діленням вартості об»єкта основних засобів що амортизуються на очікуваний строк його корисного використання.За методом прискорення зменшення залишкової вартості,річна сума амортизації в і-тому році експлуатації визначається як добуток балансової вартості об»єкта основних засобів на початок звітного періоду та подвійної річної норми амортизації.За комулятивним методом річна сума амортизації в і-тому періоді експлуатації визначається як добуток вартості об»єкта що амортизується та кумулятивного коеф.За виробничим методом місячна сума амортизації визначається множенням місячного обсягу продукції та виробничої ставки амортизації.

24. Показники ефективності використання основних засобів

Ефективність використання основних засобів характеризується групою показників,які поділяються на узагальнюючі і часкові.

До узагальнюючих показників налажать :1)фондовіддача 2)фондомісткість 3)фондоозброєність 4)рентабельність основних засобів

Частковими показниками використ.основ.засобів є :1)коефіцієнт екстенсивного використання устаткування 2)коеф.інтенсивного викор.устаткуваня 3)коеф.інтеграційноговикористання 4)коеф.змінності роботи обладнання

Фондовіддача (Фв)характеризує річний випуск продукції з одиниці вартості основних засобів і розраховується співвідношенням обсягу товарної (валової,чистої) продукції п-ства за рік до середньорічної вартість основних засобів п-ства: Фв=Q/Sсер ,грн., де Q-обсяг товарної (валової,чистої) продукці п-ства за рік,грн..;Sсер-середньорічна вартість основ.засобів п-ства,грн..;

Фондомісткість (Фм)-це показник обернений фондовіддачі,який визначає величину осн.засобів,яка припадає на одиницю вартості випуску відповідного виду продукції: Фм=Sсер/Q, грн.

Фондоозброєнність (Фо)-показує величину осн.засобів на одного середньооблікового працівника і обчислюється співвідношенням середньорічної вартості осн.засобів до чисельності промислово-виробничого персоналу п-ства:Фо=Sсер/Ч,грн,де Ч-середньооблікова чисельність промислово-виробничого персоналу,чол.

Рентабельніть осн.засобів(Р) розраховується співвідношенням прибутку до середньорічної вартості осн.засобів: P=П/Sсер *100% ,де П-прибуток п-ства,грн.

Середньорічна вартість осн.засобів(Sсер) обчислюється за формулою:

Sсер=Sп.р +Sвв*Твв/12 *Твив/12 ,

грн. ,де Sсер-вартість осн.засобів на початок року,грн.; Sвв-вартість введених осн.засобів,грн.; Твв-к-сть місяців до кінця року протягом яких функціонуватимуть введені осн.засоби; Твив-к-сть місяців до кінця року з моменту виведення з експлуатації осн.засобів .

Вихідна виробнича потужність(ВПвих.),тобто потужність на кінець року обчислюється: ВПвих.=ВПвх.+ВПвв.-ВПвив,грн.,де ВПвх.-виробнича потужність на початок року(вхідна),грн.; ВПвв.- введена протягом року виробнича потужність,грн.;ВПвив-виведена протягом року виробнича потужність,грн.

Середньорічна виробнича потужність (ВПсер.р):

ВПсер.р.=ВПвх.+ВПвв*kвв/12-ВПвив*kвив/12,грн .

де kвв-к-сть місяців протягом яких використовувалася введена виробнича потужність. Kвив-к-сть місяців протягом яких не використовувалася виведена виробнича потужність.

Коефіцієнт використання виробничої потужності(К) розраховується за формулою :

Т=Q/ВП сер.р. ,

де Q-загальна к-сть виготовленої продукції за розрахунковий період,од.

25. Загальна х-ка виробничої потужності п-ва

Вир потуж (ВП) - максимально можливий випуск продукції п-ва за певний час у встановленій номенклатурі та асортименті під час повного завантаження обладнання та виробничих коштів. ВП визнач в натур одиницях при обмеженій номенклатурі виробів і у вартісних - при широкому асортименті продукції. На величину ВП впливають фактори: 1. к-сть обладнання, 2. потужність облад. 3. режим роботи п-ва. 4. кваліфікаційний рівень робітників 5. структура основних засобів. Виділяють такі види ВП: 1. проектна - потуж, що визначається в процесі реконструкції діючого або будівництва нового п-ва. 2. резервна - пот, яка формується і постійно існує у певних галузях економіки. 3. діюча (поточна) - ВП, яка визначається періодично у зв’язку зі зміною умов в-ва та перевищення проектних показників. Вона має динамічний характер і змінюється відповідно до організаційно-технічного розвитку п-ва. Основними показниками, які її хар є: 1. потуж на початок періоду (року) - вхідна. 2. потуж на кінець періоду (року) - вихідна. 3. середньорічна потужність 4. коефіцієнт викор виробничої потуж.

. Нематеріальні ресурси

Нематеріальні ресурси підприємства - це складова частина потенціалу підприємства, яка забезпечує економічну користь протягом тривалого періоду і має ту особливість, що в них відсутня матеріальна основа здобування доходів та невизначені майбутні розміри усіх доходів.

За походженням нематеріальні ресурси виникають або завдяки новим унікальним знанням або через рідкісність ресурсів. Поняття нематеріальних ресурсів фактично уточнюється з поняттями об'єктів інтелектуальної власності.

Інтелектуальна власність у широкому розумінні - це юридична категорія, яка застосовується для:

визначення результатів творчої праці людини (творів науки, техніки, мистецтва та інших видів діяльності);

позначення належності таких результатів творчої праці відповідним суб'єктам творчої діяльності;

закріплення за цими суб'єктами особистих немайнових і майнових прав, пов'язаних із розробкою та використанням створених ними інтелектуальних продуктів.

Нематеріальні ресурси поділяються на три групи.

1.      Об'єкти промислової власності.

Поняття «промислова власність» розуміють у найширшому значенні і застосовують не тільки щодо промисловості й торгівлі, але також і щодо сільськогосподарського виробництва, добувної промисловості та всіх продуктів промислового чи природного походження.

До них належать:

o   винаходи - це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології, об'єктами яких можуть бути продукти або способи їх одержання;

o   корисні моделі, об'єктами яких є конструктивне вирішення пристрою або його складових частин;

o   промислові зразки - нове художньо-конструктивне вирішення виробів;

o   товарні знаки та знаки обслуговування - оригінальні позначення, за допомогою яких товари і послуги одних виробників відрізняються від однорідних товарів і послуг інших виробників;

o   фірмові найменування - це стале позначення підприємства або особи, від імені якої здійснюється виробнича та інша діяльність;

o   способи захисту від недобросовісної конкуренції.

2.      Об'єкти, що охороняються авторським та суміжними правами - це твори науки, літератури і мистецтва незалежно від їх обсягу, жанру, призначення, мети створення, які можуть існувати в письмовій, усній, образотворчій і об'ємно-просторовій формах.

Авторським правом захищаються також комп'ютерні програми, бази даних, мікросхеми. Авторське право не поширюється на офіційні документи, державні символи та знаки, твори народної творчості, об'єкти промислової власності, твори, для яких закінчився термін дії авторського права.

Суміжні права - це права, які примикають до авторського права і є похідним від нього. Суміжні права належать до нематеріальних об'єктів і поділяються на три види: права виконавців; права виробників фонограм; права організацій мовлення.

3.      Нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності - це результати творчої діяльності людини, які не належать до перших двох складових об'єктів інтелектуальної власності, а саме:

o   раціоналізаторські пропозиції - це технічне вирішення, яке є новим і корисним для підприємства, для якого воно подано;

o   "ноу-хау" - це знання чи досвід технічного, організаційного, виробничого і економічного характеру, що можуть бути практично використані і принести власникові певні переваги об'єктами "ноу-хау" є посібники, порадники, рецепти, формули тощо, а також незапатентовані винаходи;

o   комерційна таємниця - це відомості, безпосередньо пов'язані з діяльністю підприємства, і розголошення яких може завдавати шкоди його інтересам.

27. Нематеріальні активи

ринковий підприємницький основний засіб

Нематеріальні активи - це права власності і захист доступу до нематеріальних ресурсів підприємства та їх використання в господарській діяльності з метою одержання доходу.

До складу нематеріальних активів включаються:

До складу нематеріальних активів включають:

) права, що з'являються внаслідок володіння підприємством:

o   патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

o   свідоцтвами на знаки для товарів і послуг, найменування місця походження товару, фірмове найменування;

) права, що виникають унаслідок володіння підприємством об’єктами авторського права (твори науки, літератури, мистецтва, комп’ютерні програми, бази даних, топології інтегральних мікросхем) та суміжних прав (права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення);

) права на використання створених на підприємстві нетрадиційних об'єктів інтелектуальної власності (раціоналізаторських пропозицій, «ноу-хау», комерційних таємниць тощо);

) права на користування земельними ділянками та природними ресурсами;

) монопольні права та привілеї на використання рідкісних ресурсів, включаючи ліцензії на здійснення певних видів діяльності;

) організаційні витрати на створення підприємства;

) права, що з'являються внаслідок укладених підприємством з іншими організаціями ліцензійних угод на використання об’єктів інтелектуальної власності.

Юридичний захист об'єктів інтелектуальної власності полягає в забороні використання нематеріальних активів без дозволу їхнього власника або їх підробка. Право власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки засвідчується патентами.

Патент - виданий державним органом (патентним відомством) охоронний документ, який підтверджує право його власника на відповідний об'єкт промислової власності.

Правова охорона знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань здійснюється на підставі їх державної реєстрації, результатом якої є видача відповідного свідоцтва.

Передача права власності на використання нематеріальних ресурсів іншим суб'єктом здійснюється у формі ліцензійної угоди - договору, згідно з яким власник нематеріального ресурсу передає іншій особі ліцензію на використання своїх прав на патенти, товарні знаки.

Ліцензія - це дозвіл на використання нематеріального ресурсу протягом певного терміну за обумовлену винагороду.

На практиці використовуються кілька видів розрахунків за ліцензії, найбільш поширеними з них є:

роялті - періодичні відрахування протягом дії ліцензійної угоди;
пашуальна виплата - фактична ціна ліцензії, одноразова винагорода за право користування об'єктом ліцензійної угоди.

Залежно від підстави видачі дозволу використовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на:

o   добровільні;

o   примусові.

За добровільною ліцензією ліцензіар передає дозвіл використати об’єкт права ліцензіату на підставі договору, в якому регламентуються обов’язки кожної сторони, обсяг користування, строк, розміри і порядок виплати винагороди.

Примусова ліцензія видається на підставі рішення компетентного державного органу проти волі патентовласника. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. На практиці примусові ліцензії видають дуже рідко.

Залежно від обсягу прав на використання розрізняють

Ø  звичайні,

Ø  виключні;

Ø  повні ліцензії.

Звичайна ліцензія залишає ліцензіарові право особистої експлуатації технічного рішення і можливість укладати аналогічні ліцензійні угоди з іншими ліцензіатами.

Виключна ліцензія передає ліцензіатові права виключного користування об’єктом ліцензії, але зберігає за ліцензіаром право користування технічним рішенням.

Повна ліцензія передбачає перехід до ліцензіата всіх прав, які випливають з патенту. Унаслідок такої угоди ліцензіар сам позбавляється права користування об'єктом ліцензії протягом зазначеного в договорі періоду.

Залежно від характеру об'єкта, який передається за договором, ліцензії поділяються на

Ø  патентні та

Ø  безпатентні.

Об'єктом патентної ліцензії є технічне досягнення, захищене патентом. Умови ліцензійної угоди відносно обсягу прав і строку дії в цьому разі визначаються правилами, які регулюють експлуатацію патенту.

Нині все більшого поширення набувають безпатентні ліцензії, об'єктом яких є не захищені патентами технічні досягнення, «ноу-хау», виробничий досвід тощо.

. Оцінка вартості та амортизація нематеріальних активів

Використовувані на практиці підходи до оцінки вартості нематеріальних активів орієнтовано переважно на міжнародні стандарти оцінки майна (МСО).

Оцінка вартості нематеріальних активів проводиться в певній послідовності і включає такі етапи:

) обстеження нематеріальних активів;

) правова експертиза;

) з'ясування типу вартості, що визначається, і вибір відповідного методу (методів) оцінки вартості;

) формування інформаційної бази для проведення оцінки;

) розрахунки вартості нематеріальних активів за вибраними методами;

) підготовка звіту про оцінку.

На етапі обстеження нематеріальних активів необхідно пересвідчитися в наявності матеріальних носіїв, що є об'єктами обліку. Такими носіями можуть бути письмовий і (або) образотворчий опис, креслення, схеми, зразки продукції, дискети, вінчестери ЕОМ, аудіо - та відеокасети, CD-ROM та інші носії об’єктів інтелектуальної власності.

На етапі правової експертизи необхідно ідентифікувати права на об'єкти інтелектуальної власності, тобто пересвідчитися в наявності документів, що підтверджують законне володіння майновими правами (патенти, свідоцтва, ліцензійні договори, договори замовлення на створення об'єктів інтелектуальної власності, контракти або авторські ліцензійні договори тощо).

На третьому етапі залежно від мети оцінки, правової ситуації, інших факторів необхідно з'ясувати тип вартості, що визначається.

У вітчизняній практиці оцінки нематеріальних активів використовуються в основному два типи вартості:

Ø  інвентарна та

Ø  ринкова.

Інвентарна використовується для інвентаризації, бухгалтерського обліку та постановки майна на баланс підприємства.

Ринкова - для визначення розмірів платежів за комерційного використання майна.

Методи оцінки вартості визначаються типом вартості, а також тим, для чого таку оцінку призначено і як планується використати її результати.

На четвертому етапі залежно від типу вартості й вибраного методу здійснюється формування відповідної інформаційної бази для проведення оцінки.

Звіт (або акт) про оцінку вартості нематеріальних активів - це офіційний документ, який складається в установленому порядку за результатами оцінки і містить:

Ø  вступ, що в ньому викладено мету оцінки, підстави для проведення оцінки, відомості про оцінювача, зазначено дату оцінки;

Ø  опис об'єктів інтелектуальної власності, що оцінюються, відомості щодо їхньої правової охорони, дані про строки, регіони та сфери дії прав;

Ø  характеристику видів вартості конкретних об'єктів інтелектуальної власності;

Ø  обґрунтування методу оцінки;

Ø  аналіз зібраної інформації з посиланням на джерела її отримання;

Ø  повний розрахунок оцінки вартості нематеріальних активів, а також обмеження щодо застосування отриманого результату;

Ø  інші потрібні відомості щодо оцінки.

Методи оцінки вартості нематеріальних активів.

За визначення вартості окремих об'єктів інтелектуальної власності та нематеріальних активів у цілому, так само, як і в процесі оцінки іншого майна підприємства, відповідно до міжнародних стандартів оцінки використовують три основні підходи:

Ø  витратний,

Ø  прибутковий (дохідний),

Ø  ринковий.

У межах кожного з цих підходів, у свою чергу, можна виділити кілька конкретних методів оцінки вартості нематеріальних активів.

Дуже поширеним на практиці є витратний підхід, який полягає у розрахунку витрат на відтворення нематеріальних активів.

Прибутковий (дохідний) підхід виходить із передбачення, що економічна цінність конкретного активу на поточний момент обумовлена розміром доходів, які сподіваються отримати з цього активу в майбутньому. Інакше кажучи, вартість об'єкта може бути визначена як його здатність давати прибуток у майбутньому. Прибутковий підхід реалізується за допомогою методів: капіталізації прибутків, дисконтування майбутніх грошових прибутків, залишкових прибутків.

Ринковий підхід до оцінки вартості нематеріальних активів реалізується за допомогою методу порівняльного аналізу продажу та методу звільнення від роялті.

Метод порівняльного аналізу продажу передбачає порівняння об’єкта інтелектуальної власності, що оцінюється, з вартістю аналогічних об'єктів, які були реалізовані на ринку.

Вартість активу згідно з методом звільнення від роялті визначається на підставі умовного припущення, що вся інтелектуальна власність, яка використовується підприємством, йому не належить. Тоді частину виручки підприємство мало було б виплачувати у вигляді винагороди (роялті) власникам цієї інтелектуальної власності.

Нематеріальні активи підприємства також підлягають амортизації. Норму амортизаційних відрахувань установлює підприємство залежно від строку використання окремого виду нематеріальних активів. Стосовно нематеріальних активів, щодо яких неможливо встановити період використання, норма амортизації визначається в розрахунку на 10 років, тобто 10%.

. Суть, структура та класифікація оборотних коштів

На підприємствах мають місце поточні витрати грошовиу процесі господарювання здійснюю, тобто проходять грошову, виробничу і товарну стадії. На грошовій стадії кругообігу грошові кошти витрачаються на придбання сировини, ресурсів а також матеріалів, тобто переходять із грошової форми у матеріально-товарну , формують певні виробничі запаси і вступають у другу стадію. На виробничій стадії у процес виробництва входять робітники, які за виконану роботу отримують з/п. На грошовій стадії виготовлена продукція продається і підприємство отримує виручку, яка не лише повністю відшкодовує витрати але і дає прибуток. Оборотні кошти це сукупність грошових коштів п-ства необхідних для формування й забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів та фондів обігу. Оборотні фонди це частина виробничих фондів п-ства, яка повністю споживається у кожному технологічному циклі виготовлення продукції і повністю переносить свою вартість на вартість цієї продукції. За речовим змістом оборотних фондів є предмети праці а також деякі засоби праці. Джерелом формування оборотних засобів п-ства є власні та залучені засоби. До власних засобів належать виділені п-ству кошти (державні), статутні фонди не державних п-ств а також поповнення цих фондів. Залученими оборотними засобами є певні кредити банків, якими покривається значна частина власних оборотних засобів. До оборотних фондів належать:

Виробничі запаси, тобто предмети праці, які не залучені у виробничий процес і знаходяться на складах п-ства у вигляді запасів.

Незвершене виробництво - продукція яка не пройшла всіх стадій обробки

Витрати майбутніх періодів - витрати на підготовку та освоєння нової продукції, які мають місце в даний період, але будуть погашені в майбутньому.

До фондів обігу відносять

Готову продукцію на складах

Готову продукцію відвантажену в дорозі

Грошові кошти на рахунках і в касі

Дебіторська заборгованість та інші грошові кошти

Сукупність оборотних фондів та фондів обігу п-ства формують його оборотні засоби (оборотні кошти).

. Нормування оборотних коштів

За ступенем нормованості оборотні кошти поділяються на: - нормовані - ненормовані

До нормованих відносять всі елементи оборотних фондів, а також готову продукцію на складах, всі інші елементи фондів обігу відносяться до ненормованих.

Необхідний розмір грошових коштів, що вкладається в мінімальні запаси товарно-матеріальної цінності для забезпечення безперервного процесу в-ва продукції називають їх нормуванням (розрахунком нормативів).

Виділяють 3 основні методи нормування оборотних коштів:

1.      аналітичний (дослідно - статистичний) - передбачає ретельний аналіз товарно-матеріальних цінностей, з наступним коригуванням фактичних запасів та вилученням з них надлишкових.

2.      коефіцієнтний - полягає в уточненні чинних на початок розрахункового періоду нормативів власних коштів, згідно зі змінами у цьому періоді показників виробництва, що впливають на величину цих коштів.

.        метод прямого рахунку - це науково - обґрунтований розрахунок нормативів за кожним нормованим елементом оборотних коштів(виробничими запасами, незавершеному в-ві, витратами майбутніх періодів і залишками готової продукції) .

Нормативно - оборотні кошти у виробничих запасах визначається множенням середньодобового споживання матеріалів у вартісному вираженні на норму їхнього запасу дня.

Точність розрахунку залежить від правильності визначення запасів матеріальних ресурсів в днях.

На підприємствах виділяють такі види запасів:

1.      підготовчі - створюються на період часу необхідний для приймання, складування та підготовки до виробничого використання матеріальних ресурсів.

2.      транспортний - зазвичай не перевищує 2-3 днів, при цьому оборотні кошти вкладаються на період з моменту оплати виставленого постачальником рахунку до прибуття вантажу на склад підприємства.

.        поточний - є найбільшим за розміром, його обчислюють у межах половини середнього інтервалу, між поставками певних видів матеріальних ресурсів.

.        резервний - його визначення може здійснюватися двома способами:

-     за середнім відхиленням фактичних строків поставки передбачених договором

-        за періодом необхідним для термінового оформлення замовлення та доставки матеріалів від виробника до споживача

Норматив оборотних коштів у незавершенному виробництві розраховується шляхом множення середньодобового випуску товарної продукції за її виробничою собівартістю на середню тривалість виробничого циклу в днях і на коефіцієнт наростання витрат.

. Ефективність використання оборотних засобів на підприємстві

Ефективність використання матеріальних ресурсів характеризується системою показників, основними з яких є матеріаломісткість.

Матеріаломісткість поділяється на:

Ø  Абсолютну - показує витрати основних видів сировини і матеіалів за абсолютними значеннями на фізичну одиницю виготовленої продукції.

Ø  Загальну - відображає вартість всіх матеріальних затрат на одиницю виробу або на одну гривню виготовленої продукції.

Ø  Питому - витрати основних видів матеріалів на одиницю експлуатаційної характеристики продукції.

Практичній роботі підприємства важливе значення мають наступні показники:

1.       коефіцієнт використаних матеріалів- може бути плановий, який розраховується, як відношення чистої величини виробу до норми витрат сировини і матеріалів фактичних витрат.

2.       розмір відходів характеризується коефіцієнтом, що показує відношення величини підходів до величини загальних витрат матеріалу.

3.      Коефіцієнт вилученої готової продукції із одиниці переробленої сировини- він має певну сировину, тобто вміст у вихідній сировині корисних компонентів, що вилучається.

. Виробнича програма підприємства та її основні показники

Виробнича програма підприємства (план виробництва і реалізації продукції) - це система адресних завдань з виробництва і доставки продукції споживачам у розгорнутій номенклатурі, асортименті, відповідної якості і у встановлені терміни згідно договорів поставки.

Виробнича програма підприємства повинна містити характеристику пропонованої продукції, оцінку можливих ринків збуту та конкурентів, стратегію маркетингу. В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка включає натуральні і вартісні показники.

Натуральними показниками виробничої програми є обсяг продукції в натуральних одиницях за номенклатурою і асортиментом.

Номенклатура - це перелік назв окремих видів продукції, а асортимент - це різновид виробів у межах даної номенклатури. Натуральні показники представлені у фізичних одиницях виміру (штуки, тонни, метри).

Номенклатура виробів підприємства може бути централізованою та децентралізованою.

Централізована номенклатура формується шляхом укладання державних контрактів і державних замовлень.

Децентралізована номенклатура формується підприємством самостійно на основі вивчення ринкового попиту на свою продукцію та встановлення прямих контактів і споживачами шляхом укладання договорів поставок

Вартісними показниками виробничої програми є обсяги товарної, валової, реалізованої, чистої, умовно-чистої продукції та обсяг незавершеного виробництва.

Товарна продукція - характеризує обсяг готової продукції, напівфабрикатів, призначених для реалізації на сторону (іншим підприємствам), а також робіт і послуг промислового і непромислового характеру, що виконані для інших підприємств:

ТП = ∑ NіЦі + Р, грн.,

де Nі - випуск продукції і-го виду в натуральних одиницях;

Ці - гуртова ціна підприємства одиниці виробу і-го виду, грн.;

Р - вартість робіт і послуг на сторону, грн.

Валова продукція характеризує загальний обсяг виробництва, тобто обсяг виготовленої продукції, робіт, послуг, виконаних на підприємстві за певний період у незмінних (порівняних) цінах:

ВП = ТП - (НЗВп - НЗВк) - (Іп - Ік), грн.,

де НЗВп, НЗВк - вартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець року, грн.;

Іп, Ік - вартість інструменту для власних потреб відповідно на початок і кінець року, грн.

Реалізована продукція - це продукція, яка відвантажена споживачеві і за яку надійшли кошти на розрахунковий рахунок підприємства-постачальника або мають надійти у зазначений термін:

РП = ТП + (Гп - Гк) + (Вп - Вк), грн.,

де Гп, Гк - залишки готової нереалізованої продукції відповідно на початок і кінець планового року, грн.;

Вп, Вк - залишки продукції відвантаженої, за яку термін оплати не настав і продукції на відповідальному зберіганні у покупців відповідно на початок і кінець планового року, грн.

Чиста продукція підприємства характеризує додаткову вартість, що створена на підприємстві за певний період:

ЧП = ТП - (М + А), грн.,

де М - матеріальні витрати на виробництво продукції, грн.;

А - сума амортизаційних відрахувань за відповідний період, грн.

Умовно-чиста продукція характеризує частину ціни виробу, яка включає основну й додаткову заробітну плату персоналу з відрахуванням на соціальні заходи та нормативний прибуток:

УЧП = ЧП +А, грн.

Величина незавершеного виробництва у вартісному виразі визначається:

НЗВ = N* C *Tц * Кнз, грн.,

де N - кількість виробів в натуральних одиницях;

C - собівартість одного виробу, грн.;

Tц - тривалість циклу виготовлення одного виробу, робочих днів;

Кнз - коефіцієнт наростання затрат на виготовлення виробу.

. Поняття якості продукції, показники її визначення

Під якістю продукції розуміють сукупність властивостей, що зумовлюють її придатність задовольняти певні потреби споживачів у відповідності до свого призначення. Розрізняють поняття якості продукції та поняття її технічного рівня. Поняття технічного рівня виробів за змістом вужче від якості, тому що охоплює сукупність лише техніко-експлуатаційних характеристик.

Необхідність поліпшення якості продукції в сучасних умовах диктується такими обставинами як:

·        потребами науково-технічного прогресу;

·        зміною споживчих запитів населення;

·        нестачею або обмеженістю природних ресурсів;

·        підвищенням значення матеріального стимулювання в ринкових умовах;

·        розвитком зовнішньої торгівлі.

В залежності від кількості властивостей, які характеризуються, показники якості поділяються на:

o   одиничні, що характеризують окремі властивості виробу;

o   комплексні, за допомогою яких вимірюється група властивостей виробу;

o   узагальнюючі, які характеризують якість усієї сукупності продукції підприємства.

Одиничні показники умовно поділяються на такі групи:

Показники призначення (характеризують пристосованість виробів до використання та область використання).

Показники надійності і довговічності.

Показники технологічності (характеризують ефективність конструкцій машин та технологій їх виготовлення).

Ергономічні показники (враховують комплекс гігієнічних, антропометричних, фізіологічних властивостей людини, вимоги техніки безпеки).

Естетичні показники (характеризують виразність, відповідність стилю і моді, оригінальність і гармонійність).

Показники стандартизації та уніфікації, що відбивають ступінь використання у виробі стандартизованих та уніфікованих деталей та вузлів.

Економічні показники (відображають затрати на розробку, виготовлення і експлуатацію виробу).

Комплексні показники характеризують кілька властивостей продукції. За цими показниками продукція поділяється на сорти, марки і класи.

До узагальнюючих показників відносять:

§ коефіцієнт оновлення асортименту;

§  частка сертифікованої продукції;

§  частка продукції призначеної для експорту;

§  обсяг товарів, реалізованих за зниженими цінами під час сезонного розпродажу

. Методи оцінки рівня якості продукції

В залежності від способу одержання інформації методи оцінки якості продукції поділяються на:

·        об’єктивний (вимірювальний і реєстраційний);

·        органолептичний;

·        розрахунковий.

Вимірювальний метод - передбачає використання при оцінці якості продукції технічних засобів контролю.

Реєстраційний метод ґрунтується на спостереженні і підрахунку кількості предметів, випадків.

Органолептичний метод передбачає аналіз сприймань органами чуття людини споживчих властивостей товару.

Розрахунковий метод використовується при визначенні показників якості новостворених виробів.

В залежності від джерел інформації методи оцінки якості поділяються на:

·        традиційний (оцінка якості продукції в спеціалізованих підрозділах);

·        експертний (використовуються для оцінки естетичних показників якості);

·        соціальний (ґрунтується на визначенні якості продукції на основі вивчення думки споживачів про неї).

В окрему групу виділяються статистичні методи оцінки якості продукції, які ґрунтуються на використанні методів математичної статистики і мають вибірковий характер.

. Стандартизація та сертифікація продукції підприємства

ринковий підприємницький основний засіб

Визначальними елементами механізму управління якістю продукції, що справляють найбільш істотний вплив на процес постійного забезпечення виробництва й постачання на ринок конкурентоспроможної продукції є стандартизація та сертифікація виробів.

Під стандартизацією розуміють встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі.

Стандартизація продукції охоплює:

·        установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів;

·        розвиток уніфікації та агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації й автоматизації виробництва;

·        визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції для забезпечення належної якості й запобігання невиправданій різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;

·        формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; уніфікація вимірювань і позначень;

·        створення єдиних систем класифікації та кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва.

Стандартизація продукції здійснюється за певними принципами, головними з яких є:

o   урахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності та ефективності виробництва для виробника, користі й безпеки для споживачів і держави в цілому;

o   гармонізація з міжнародними, регіональними, а за необхідності - з національними стандартами інших країн;

o   взаємозв'язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність останніх для сертифікації продукції;

o   участь у розробці нормативних документів усіх зацікавлених сторін - розробників, виробників, споживачів, органів державної виконавчої влади;

o   відкритість інформації щодо чинних стандартів та програм робіт зі стандартизації з урахуванням вимог законодавства.

Результати стандартизації відображаються в спеціальній нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти й технічні умови - документи, що містять обов'язкові для продуцентів норми якості виробу і способи їхнього досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи й засоби вимірювання, випробувань, маркування, упакування, транспортування та зберігання продукції). Нормативно-технічна документація, що застосовується на підприємствах, охоплює певні категорії стандартів, які різняться за мірою жорсткості вимог до виробів і за сукупністю об'єктів стандартизації:

.Міжнародні стандарти ІСО серії 9000

.Галузеві стандарти

.Державні стандарти України

.Стандарти науково-технічних інженерних товариств та союзів

.Технічні умови

.Стандарти підприємств

Коли підприємство веде активну зовнішньоекономічну діяльність, найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі та системи управління якістю зокрема стає сертифікація продукції. Сертифікат - це документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9001.

В Україні розрізняють обов'язкову й добровільнусертифікацію.

--Обов'язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління суб'єктами господарювання, охоплює перевірку й випробування продукції з метою визначення її характеристик (показників) та дальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами.

---Добровільна сертифікація може проводитись з ініціативи самих суб'єктів господарювання на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов'язковими (на договірних засадах).

Сертифікацію здійснюють державні випробувальні центри по найважливіших видах продукції. Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні системи сертифікації. Координує заходи зі створення таких систем спеціальний комітет із сертифікації - СЕРТИКО, що діє у складі ІСО.

Державний нагляд за якістю продукції здійснює Держстандарт України, який є національним органом, що здійснює стандартизацію і сертифікацію продукції. Об’єктом державного нагляду є продукція виробничо-технічного призначення і товари народного споживання, експортна продукція щодо вимог контрактів, імпортна продукція, атестовані виробництва.

42. Конкурентоспроможність продукції підприємства та її оцінювання

Загалом поняття конкурентоспроможності характеризує властивість об'єкта задовольняти певну конкретну потребу як порівняти з аналогічними об'єктами даного ринку.

Під конкурентоспроможністю продукції заведено розуміти сукупність її властивостей, що відбиває міру задоволення конкретної потреби проти репрезентованої на ринку аналогічної продукції. Вона визначає здатність витримувати конкуренцію на ринку, тобто мати якісь вагомі переваги над виробами інших товаровиробників.

Конкурентоспроможність товарів закладається ще на стадії проектування. У процесі виробництва матеріалізуються найважливіші (визначальні) елементи конкурентоспроможності виробів: якість і витрати. Моделювання та визначення рівня конкурентоспроможності продукції є необхідною передумовою для її продажу (реалізації) на відповідному ринку.

Визначаючи конкурентоспроможність товару, виробник продукції має обов'язково знати вимоги потенційних покупців та оцінки споживачів. Тому формування конкурентоспроможності продукції починається з визначення суттєвих споживчих властивостей (потреб покупців), за якими оцінюється принципова можливість реалізувати продукцію на відповідному ринку, де покупці постійно порівнюватимуть її характеристики з товарами конкурентів щодо міри задоволення конкретних потреб і цін реалізації.

Беручи загалом, для визначення конкурентоспроможності продукції продуценту необхідно знати:

·        конкретні вимоги потенційних покупців (споживачів) до пропонованого на ринку товару;

·        можливі розміри та динаміку попиту на продукцію;

·        розрахунковий рівень ринкової ціни товару;

·        очікуваний рівень конкуренції на ринку відповідних товарів;

·        визначальні параметри продукції основних конкурентів;

·        найбільш перспективні ринки для відповідного товару та етапи закріплення на них;

·        термін окупності сукупних витрат, зв'язаних із проектуванням, продукуванням і просуванням на ринок нового товару.

Корисний ефект - це віддача об'єкта, інтегральний показник, що розраховується на підставі окремих об'єктивних показників якості об'єкта, котрі задовольняють ту чи ту конкретну потребу. Його можна вимірювати в натуральних одиницях (наприклад продуктивність однопараметричних машин та устаткування), грошовому виразі або в умовних балах (для об'єктів з кількома важливими параметрами, що доповнюють один одного).

Сукупні витрати протягом життєвого циклу - це ті витрати, які обов'язково потрібно зробити, щоб одержати від об'єкта відповідний корисний ефект.

Конкурентоспроможність об'єктів, для яких неможливо розрахувати корисний ефект чи сукупні витрати, можна визначити з результатів експериментальної перевірки за конкретних умов споживання, за результатами пробного продажу, експертних та інших методів.

Кількісну оцінку конкурентоспроможності однопараметричних об'єктів (наприклад машин та устаткування) можна зробити, користуючись формулою

Кп = Еоп/Епк k1 k2 k3

де Кп - конкурентоспроможність продукції на конкретному ринку, частка одиниці;

Еоп, Епк - ефективність відповідно оцінюваної продукції і продукції-конкурента, одиниця корисного ефекту/одиниця валюти;k2 k3 - коригуючі коефіцієнти, що враховують конкурентні переваги.

Ефективність продукції [Еоп(пк)] визначається зіставленням її корисного ефекту за нормативний строк служби (Екнс) із сукупними витратами протягом життєвого циклу (Всжц), тобто

Еоп(ПК) =Екнс/Всжц.

Корисний ефект зазвичай розраховується за одним показником, узятим для оцінки конкурентоспроможності того чи того виду продукції (продуктивність, потужність, енергоємність, калорійність тощо). Зокрема корисний ефект однопараметричних машин за нормативний строк служби рекомендується визначати за формулою

де Тн - нормативний строк елужби машини, років;

Пгп- погодинна паспортна продуктивність машини;

Фрчр - річний фонд часу роботи машини;….kn- коефіцієнти, що характеризують невідповідність показників якості машини вимогам споживачів.

До показників (коефіцієнтів), що зменшують корисний ефект, належать:

) коефіцієнт зниження продуктивності машини в міру її техніко-економічного старіння;

) показники погіршання безвідмовності й ремонтопридатності;

) показники рівня шуму, вібрації та інші показники ергономічності та екологічності машини;

) показник організаційно-технічного рівня виробництва в споживачів машини.

Сукупні витрати протягом життєвого циклу однієї машини можна визначити за такою формулою

Де Вмд.нддкр. - кошторисна вартість маркетингових досліджень, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт;

Вотпв - кошторисна вартість організаційно-технологічної підготовки виробництва нової машини;, N2 - кількість машин, яку передбачається виготовити за даною конструкторською і технологічною документацією (N1 = N2, якщо є тільки один виробник даної машини);

Ввм- витрати на виробництво машини (без амортизації попередніх витрат);

Ввс- витрати на впровадження машини в споживача, що включають транспортні витрати та кошторисну вартість будівельно-монтажних і пускових робіт;

Вер- витрати на експлуатацію, технічне обслуговування та ремонт у t-му році (без амортизації попередніх витрат);

Вдл- витрати на демонтаж і ліквідацію (реалізацію) елементів основних виробничих фондів (включаючи саму машину), що вибувають з експлуатації у зв'язку з освоєнням і впровадженням нової машини. У процесі розрахунку сукупних витрат за життєвий цикл чинник часу треба враховувати за загальновживаною методикою, викладеною в розділі 8 підручника.

. Сутність,показники та методи визначення продуктивності праці

Продуктивність праці як економічна категорія представляє собою результативність праці тобто здатність людей виготовляти певну кількість продукції за одиницю часу. Розрізняють продуктивність індивідуальної праці яка відображає затрати лише живої праці працівників і продуктивність суспільної праці , що відображає затрати живої та уречевленої праці

До основних показників визначення рівня продуктивності праці належать:

)виробіток- показник який показує кількість продукції що вироблена одним працівником за одиницю робочого часу

)трудомісткість (обернений до виробітку) - показує кількість робочого часу на виробництво одиниці продукції

Залежно від того в яких показниках визначається обсяг виготовленої на п-стві продукції та витрати праці розрізняють 3 основні методи вимірювання і обчислення продуктивності праці а саме:

1)      натуральний; 2) вартісний;3) трудовий

1) При натуральному методі розрахунку обсяг виготовленої продукції обчислюють у натуральних вимірниках, його застосовують в одно номенклатурних виробництвах коли п-сво виробляє однорідну або вирівнювану продукцію.

)При вартісному методі обсяг виготовленої продукції п-ством обчислюють у вартісних вимірниках за товарною, валовою, реалізованою, чистою продукцією. Цей метод застосовується на багато номенклатурних виробництвах а також при складній розгалуженій структурі п-ства.

)При трудовому методі трудомісткість одиниці продукції визначається як відношення витраченого часу до кількості продукції в натуральному вираженні.

Планування продуктивності праці здійснюється:

)методом прямого рахунку- передбачає визначення планового рівня продуктивності праці ,шляхом ділення запланованого обсягу випуску продукції у вартісному вираженні або натуральних одиницях на планову чисельність промислового виробничого персоналу

)пофакторним методом передбачає розрахунок приросту продуктивності праці через економію чисельності працівників п-ством різних факторів.

. Фактори та резерви росту продуктивності праці

фактори зростання продуктивності праці - це вся сукупність рушійних сил і причин, що призводять до збільшення продуктивності праці.

В практиці господарювання фактори росту продуктивності праці класифікуються на групи:

)підвищення технічного рівня виробництва: впровадження нових і прогресивних знарядь праці; удосконалення та модернізація устаткування ;комплексна механізація і авторизація виробництва;використання нових видів матеріалів.

)удосконалення управління організацій виробництва і праці: удосконалення організаційної структури управління п-ств; раціональний розподіл функцій управління;удосконалення організацій виробництва

)економічна група: удосконалення методів планування виробництва;вдосконалення системи оплати праці;участь працівників у прибутках

) соціальна група: ств. сприятливого психологічного мікроклімату в колективі; поліпшення системи підготовки,перепідготовки і підвищення кваліфікації персоналу; вдосконалення системи нематеріального стимулювання працівників

)галузева: поліпшення розміщення п-ства;прискорення освоєння нових виробничих потужностей.

Під резервами росту продуктивності праці розуміють ще не використані але реальні можливості її підвищення які можуть бути вираженні кількісно і реалізовані впродовж певного періоду.

·        за місцем виникнення і використання резерви поділяються на:

-народногосподарські ( це резерви які пов’язані зі здійсненням заходів які впливають на підвищення рівн продуктивності праці в усіх галузях матеріального виробництва)

галузеві (характерні для даної галузі і пов’язані із дією заходів галузевого призначення)

міжгалузеві (це можливості які ств. одні галузі для росту продуктивності праці в інших суміжних галузях)

внутрішньовиробничі (це резерви пов’язані із використанням техніки, технології організації виробництва і праці, поліпшення використання робочого часу на окремих п-ствах)

·        за часом використання:

-перспективні (можуть бути використаними через тривалий період і як правило пов’язані з удосконаленням техніко-технологічної бази п-ства,організації та управління п-ством)

поточні (резерви які використовують протягом року )

·        за напрямом дії:

- зниження трудомісткості продукції

раціональне розміщення і використання персоналу

. Економічний зміст,функції та види заробітної плати

Зар.плата - це будь який заробіток обчислений як правило у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу чи надану послугу.

Зар. плата складається із: основної заробітної плати;додаткової зар. плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

·        Основна зар. плата залежить від результатів праці працівників п-ства і визначається тарифними ставками відрядними розцінками, посадовими окладами а також надбавками і доплатами у розмірах не вищих за визначених законодавством.

·        Додаткова зар. плата в основному залежить від кінцевих результатів діяльності п-ства. До неї відносять премії та інші заохочувальні виплати а також надбавки і доплати які непередбачені чинним законодавством.

·        Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагороди за результати роботи за рік, премії за спеціальними положеннями та інші грошові і матеріальні виплати.

В економічній теорії виділяють такі ткі види зар. плати:

номінальна (це сума грошових коштів яку отр. Працівники за виконання визначеного обсягу робіт відповідно до кількості та якості витраченої ними праці)

реальна (кількість матеріальних благ і послуг які може придбати працівик за номінальну зар. плату)

Основними функціями зар. плати є:

1.      Відтворювальна - передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні який забезпечує нормальне відтворення робочої сили , відповідної кваліфікації та водночас дає змогу застосувати обґрунтовані норми праці

2.      Стимулююча- полягає в тому, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці.

.        Регулююча- реалізовує загально вживаний принцип диференціації рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу,важливістю та складністю трудових завдань.

.        Соціальна - спрямована на забезпечення однакової оплати за однакову роботу , реалізовує принцип соціальної справедливості щодо одержання власного доходу.

. Поняття, склад і структура інвестицій

Розвиток підприємства в процесі його функціонування здійснюється як результат його інвестиційної діяльності.

Під інвестиціями, згідно Закону України "Про інвестиційну діяльність", розуміють всі майнові та інтелектуальні цінності, які вкладаються в об'єкти підприємницької діяльності, в результаті чого створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Юридичні та фізичні особи, які вкладають капітал у будь-яке діло підприємства з ціллю отримання прибутку, називаються інвесторами, тобто суб'єктом інвестиційної діяльності, а сам процес вкладення капіталу - інвестуванням.

·        Залежно від суб’єкта вкладення виділяють державні та приватні інвестиції.

·        За об'єктами вкладення коштів виділять реальні та фінансові інвестиції.

Під реальними інвестиціями мають на увазі вкладення коштів у реальні активи - як матеріальні, так і нематеріальні. Реальні інвестиції мають за мету оновлення діючих та створення нових матеріальних і нематеріальних ресурсів, а як наслідок - одержання набагато більшого прибутку. Реальні інвестиції ще називають виробничими; проте в практиці господарювання за ними закріпилась інша назва - капітальні вкладення.

·        Залежно від функціонального призначення капітальні вкладення розрізняють валові та чисті.

Валові капітальні вкладення - це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте та поширене відтворення основних фондів та об'єктів соціальної інфраструктури.

Чисті капітальні вкладення - це витрати тільки на поширене відтворення основних фондів та об'єктів соціальної інфраструктури.

Чисті капітальні вкладення розраховуються як різниця валових капітальних вкладень та амортизаційних відрахувань.

Під фінансовими інвестиціями мають на увазі вкладення коштів в різні фінансові інструменти (активи), серед яких найбільш значну долю займає вкладення коштів у цінні папери.

·        Залежно від того, де вкладається капітал (у межах країни чи за кордоном), виокремлюють внутрішні (вітчизняні) й зовнішні (іноземні) інвестиції.

Зовнішні прямі інвестиції - це вкладення капіталу за кордоном, що за величиною становить не менше 10% вартості того чи того конкретного проекту.

Закордонні інвестиції, менші за 10% вартості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту, називаються портфельними.

За чинними на підприємствах системами планування та обліку до складу капітальних вкладень включають:

вартість будівельно-монтажних робіт;

вартість усіх видів виробничого устаткування, а також зарахованих до основних фондів інструментів та інвентарю;

інші капітальні роботи й витрати. До останніх належать: вартість земельних ділянок; роботи із глибокого розвідувального буріння на нафту, газ і термальну воду; проектні роботи; науково-дослідні роботи; вартість придбаних патентів і ліцензій; витрати на підготовку експлуатаційних кадрів для підприємств, що будуються, вартість нетитульних тимчасових споруд, необхідних за будівництва виробничих об'єктів тощо.

Співвідношення між переліченими видами капітальних витрат характеризує елементно-технологічну структуру капітальних вкладень.

. Планування капіталовкладень

Процес прогнозування (планування) капітальних вкладень на підприємствах охоплює два послідовно здійснювані етапи:

перший - обчислення необхідного обсягу реальних (виробничих) інвестицій на розрахунковий період (рік, кілька років);

другий - визначення конкретних джерел їхнього фінансування.

.Обчислення необхідного обсягу виробничих інвестицій.

Масштабність і складність розрахунків на першому етапі залежать від можливих варіантів конкретної економічної ситуації на ринку та на підприємстві:

) за кількісними та якісними характеристиками попит ринку задовольняється повністю, а відтак немає потреби у збільшенні обсягу виробництва певної продукції на відповідному підприємстві;

) попит на продукцію підприємства постійно зростає, а отже, виробник заінтересований у відповідному збільшенні обсягу виробництва з допомогою введення в дію додаткових виробничих потужностей;

) має місце різке зменшення попиту ринку на пропоновану для продажу продукцію, через що підприємство мусить модернізувати її або терміново організувати виробництво нової, конкурентоспроможної продукції.

За першим варіантом має здійснюватись лише просте відтворення основних фондів переважно за рахунок амортизаційних відрахувань. У цьому разі розрахункова процедура обмежується визначенням акумульованої суми амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів та її порівнянням з потребою капіталу для заміни застарілих видів устаткування сучасними досконалішими моделями такого.

Другий варіант передбачає здійснення розширеного відтворення основних фондів і об'єктів соціальної інфраструктури. Наслідком цього процесу має бути нарощування до необхідних розмірів виробничої потужності підприємства переважно через його технічне переозброєння, реконструкцію або розширення за попередньо розробленим проектом.

Такий варіант збільшення виробничих можливостей підприємства зумовлює необхідність ретельного складання програми (плану) його технічного переозброєння та реконструкції (розширення). Програма (план) складається звичайно за розділами:

1) зведені техніко-економічні показники;

2) заходи за окремими напрямками техніко-технологічного та організаційного розвитку з визначенням для кожного з них приросту виробничої потужності та інших економічних показників;

3) потреба в устаткуванні (вітчизняне, у тім числі виготовлене власними силами; імпортне; типові вузли для модернізації діючого устаткування).

Для визначення необхідного обсягу капітальних вкладень за цим варіантом економічної ситуації використовують залежно від стадії планування два методи: перший - попередньо-приблизних розрахунків (на підставі показника питомих капітальних вкладень на одиницю приросту виробничої потужності); другий - прямих розрахунків (за даними кошторису технічного переозброєння і реконструкції або розширення підприємства). За першим методом розрахунки здійснюють у такій послідовності (дані умовні).

Третій можливий варіант економічної ситуації на ринку й підприємстві зумовлює вже не просто розширене відтворення основних фондів, а потребує докорінної перебудови техніко-технологічної бази виробництва. За цим варіантом розрахунки необхідного обсягу капітальних вкладень здійснюють, головне, за схемою другого варіанта. Проте при цьому треба додатково враховувати значні капітальні витрати, зв'язані з маркетинговими дослідженнями і проектуванням нових виробів, які мають за своїми техніко-економічними характеристиками повністю задовольняти вимоги покупців. За таких умов підприємству слід бути готовим також і до необхідної диверсифікації виробництва, яка може зумовити мобілізацію значних інвестиційних ресурсів.

Джерела фінансування виробничих інвестицій. Для забезпечення ефективної господарської діяльності підприємства важливим є також обґрунтоване визначення конкретних джерел фінансування виробничих інвестицій.

Найпростіше це можна зробити для першого варіанта економічної ситуації . Якщо за певних причин акумульованої суми амортизаційних відрахувань недостатньо для фінансування заміни застарілого устаткування, то для покриття частини, що її бракує, треба використати інші (внутрішні) джерела формування коштів (зокрема оголосити передплату на звичайні та привілейовані акції або залучити частину нерозподіленого прибутку).

Забезпечення фінансування розширеного відтворення основних фондів за другим і третім варіантами економічної ситуації підприємства (істотне збільшення обсягу продукції, що виробляється, або організація виробництва нових видів товарів відповідно до попиту ринку) є складним господарським завданням. Для того, щоб його правильно розв'язати, потрібне глибоке економічне обґрунтування вибору тих чи тих джерел формування необхідних реальних інвестицій (капітальних вкладень).

Зокрема достатньо продуманим має бути рішення про випуск і продаж цінних паперів або використання довгострокового кредиту.

Особливо ретельного обґрунтування потребує клопотання підприємства про надання йому прямої чи непрямої державної субсидії, закордонних інвестицій та створення спільних підприємств, що дають змогу використовувати найновіші технології світового рівня, виробляти конкурентоспроможну на ринку продукцію, підвищувати загальну і фінансову ефективність вітчизняного виробництва, але інколи можуть поставити його в надто велику залежність від іноземного інвестора.

49. Оцінка ефективності інвестицій

Ефективність інвестицій характеризує економічні, соціальні або інші результати і господарську доцільність їхнього здійснення. Основою оцінки доцільності капітальних витрат служить порівнювання вигідності того чи того проекту за умови обмеженості капіталу як ресурсу та забезпечення найбільших прибутків через реалізацію найліпшого з кількох варіантів (проектів) інвестицій.

Офіційна методика оцінювання ефективності (доцільності) капітальних вкладень включає визначення абсолютної і порівняльної ефективності.

При визначенні абсолютної ефективності визначають:

.Коефіцієнт економічної ефективності інвестицій (Ер):

 або

де ∆П - приріст прибутку підприємства у випадку вкладення капіталу у реконструкцію, модернізацію, технічне переозброєння, грн.;

зн Св - зменшення собівартості внаслідок вкладення капіталу в основні фонди;

К - загальна сума капіталовкладень, грн.

.Термін окупності капіталовкладень (Тр), який є обернений до Ер і обчислюється в роках:

Порівняльна ефективність капітальних вкладень визначається лише тоді, коли є кілька інвестиційних проектів (варіантів вирішення господарського завдання). Вона характеризує переваги (економічні, соціальні та інші) якогось одного проекту капітальних витрат проти іншого або інших. Визначення порівняльної ефективності реальних інвестицій, основу якої становить вибір економічно найдоцільнішого проекту капітальних вкладень, здійснюється через обчислення показника так званих зведених витрат Z за формулою

Показник зведених витрат Z:

де Сі - собівартість річного випуску продукції по і-му варіанту капіталовкладень, грн.;

Еn - нормативний коефіцієнт капіталовкладень;

Кі - капіталовкладення по і-му варіанту, грн.

Коефіцієнт приведення капітальних вкладень (α):

,

де Епр - норматив приведення різночасових витрат (ставка дисконту);

t' - кількість років що відділяють затрати і результати даного року від початку розрахункового.

Коомпандування (капітальні вкладення мають місце до розрахункового року)

де, Кt - капітальні витрати у t-ому році їх освоєння, грн.

Т - загальний термін освоєння капіталовкладень, років.

Дисконтування (капітальні вкладення мають місце після розрахункового року):

Абсолютна й порівняльна ефективність реальних інвестицій взаємозв'язані. Визначення найбільш доцільного проекту (варіанта капітальних вкладень) базується на зіставленні показників абсолютної їхньої ефективності, а аналіз останньої здійснюється порівнянням нормативних, запланованих чи фактично досягнутих показників, їхньої динаміки за певний період.

. Сутність і завдання фінансової діяльності

Суть фінансової діяльності підприємства полягає у виникненні грошових відносин, пов’язаних з неперервним кругообігом коштів у формах витрачання ресурсів, одержання доходів, їх використання, а також з приводу відносин з постачальниками, покупцями продукції працівниками підприємства, державними органами тощо.

Основні завдання фінансової діяльності:

вибір форм фінансування та їх оптимальне співвідношення;

вибір структури капіталу підприємства, напрямів його використання;

збалансування надходжень та видатків платіжних засобів підприємства у часі;

збереження своєчасності розрахунків;

підтримання необхідної ліквідності.

Залежно від джерел коштів фінансування поділяється на внутрішнє і зовнішнє.

Інструментом управління фінансами підприємства є фінансовий план.

Ціль фінансового планування полягає в тому, щоб визначити джерела отримання та розміри доходів від усієї господарчої діяльності та інших грошових надходжень, спрямованих на підвищення рівня добробуту власників підприємства та максимізації його ринкової вартості.

Задачі фінансового планування полягають у: забезпеченні необхідними фінансовими ресурсами виробничої, інвестиційної та фінансової діяльності; визначенні шляхів ефективного вкладення капіталу, оцінка ступеню раціонального використання; виявленні внутрішньогосподарських резервів збільшення прибутку за рахунок економного використання грошових коштів; установленні раціональних фінансових відносин із бюджетом, банками та контрагентами; дотриманні інтересів акціонерів та інших інвесторів; контролі за фінансовим станом, платоспроможністю та кредитоспроможністю підприємства.

Джерелами розробки фінансового плану є як внутрішня, так і зовнішня інформація. Джерела внутрішньої інформації: генеральна стратегія розвитку підприємства на плановий період; план випуску продукції та її реалізації (товарообігу); план розвитку матеріально-технічної бази підприємства; план по праці та соціальним питанням;

план отримання доходів від усіх видів діяльності; тощо.

Джерела зовнішньої інформації: очікуваний прогноз інфляції; прогноз змін державної політики з питань грошового обігу; прогноз кон'юнктури кредитного ринку; прогноз кон'юнктури фондового ринку; інформація про розвиток страхового ринку; інформація про напрямки розвитку валютного ринку та його державного регулювання; оцінка інвестиційного клімату.

Основними методами фінансового планування є:

метод економічного аналізу; нормативний метод; метод балансових розрахунків; метод грошових потоків; метод багатоваріантних розрахунків; метод економіко-математичного моделювання.

Об'єктом фінансового планування є розробка наступних основних документів:

плану доходів та витрат підприємства;

плану надходження та витрачання грошових коштів;

балансовий план;

план формування та використання фінансових ресурсів.

В процесі фінансового планування здійснюються:

прогнозування фінансових ресурсів діяльності підприємства в плановому періоді, як в цілому, так і за окремими напрямками його діяльності, шляхом оцінки розмірів його доходів та витрат;

оцінка вартості економічних ресурсів (активів), необхідних підприємству для виконання планів господарчої діяльності та обслуговування виробничого процесу;

досягнення необхідного рівня платоспроможності та ліквідності підприємства на протязі всього планового періоду.

. Поняття і види прибутку

Найважливішим критерієм успішної роботи підприємств є їх прибутковість. Підприємства зобов'язані одержувати такі доходи, які не тільки покривають видатки, але й у достатній мірі їх перевищують. Прибуток - найважливіша економічна категорія, основна стратегічна й найближча ціль підприємства, основна умова функціонування підприємств у ринковій економіці.

Прибуток - це та частина виручки (доходу), що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу й комерційну діяльність підприємства.

Джерелом формування прибутку є доходи підприємства.

Доходи підприємства поділяють за такими ознаками:

·        За характером отримання:

-доходи від звичайної діяльності;

надзвичайні доходи.

·        За видом діяльності:

-доходи від виробничої діяльності;

доходи від посередницької та торговельної діяльності;

доходи від інвестиційної діяльності;

доходи від фінансової діяльності;

доходи від іншої діяльності.

·        За повнотою і місцем відображення:

-бухгалтерські;

приховані доходи.

Прибуток підприємства характеризує остаточний результат діяльності підприємства, його отримання - обов'язкова умова розширеного відтворення підприємства, забезпечення самофінансування та зміцнення його конкурентоспроможності на ринку.

Прибуток виконує ряд функцій.

. Оцінна функція. Прибуток використовується для оцінки ефекту господарської діяльності.

. Розподільна функція. Прибуток використовується як інструмент розподілу чистого доходу суспільства (відрахування в бюджет і частка для підприємства).

. Стимулююча функція. Прибуток є джерело формування різних фондів стимулювання трудового колективу підприємства. Створюється зацікавленість в удосконалюванні й розвитку господарської діяльності для зростання прибутку.

. Відтворювальна функція. Прибуток - джерело розширеного відтворення фондів підприємства.

Прибуток, як економічний показник, поєднує інтереси держави, підприємства, господарюючого суб'єкта, працівника і власника.

Прибуток, як якісний показник, відображає зміни обсягів господарської діяльності, рівня використання ресурсів, поєднує в собі всі сторони діяльності підприємства.

У процесі керування прибутком використовуються різні ознаки його класифікації.

Згідно Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 15 "Прибуток" його класифікують за наступними видами діяльності:

Прибуток від звичайної діяльності:

а) прибуток (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг);

б) інші операційні прибутки (від оренди активів; від операційних курсових різниць; від реалізації оборотних активів);

в) фінансові прибутки (від інвестицій у асоційовані, дочірні та спільні підприємства; дивіденди, відсотки, отримані від фінансових інвестицій);

г) інші прибутки (від реалізації необоротних активів і майнових комплексів; від не операційних курсових різниць).

Надзвичайні прибутки й витрати. Надзвичайною діяльністю (незвичайною) вважається, наприклад, діяльність, пов'язана з усуненням стихійного лиха, пожежі, аварій, тобто яка відрізняється від звичайної діяльності і не є частою або регулярною.

За цією діяльністю підприємство одержує страхове відшкодування в покриття збитків. І при визначені фінансових результатів окремо визначається фінансовий підсумок за надзвичайною діяльністю (прибуток або збиток).

Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку. Насамперед розрізняють загальний прибуток і прибуток після оподаткування. Загальний (балансовий) прибуток - це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу.

Прибуток після оподаткування, тобто прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства, має поширену у вітчизняній літературі та практиці назву - чистий прибуток.

У зарубіжній економічній теорії та підприємництві загальновживаними є поняття валового, маржинального та операційного прибутку.

Валовий прибуток - це різниця між виручкою та виробничими витратами (собівартістю продукції, визначеною калькулюванням за неповними витратами). Це поняття включає власне прибуток і так звані невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати.

Операційний прибуток дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат.

Маржинальний прибуток характеризує обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Він включає власне прибуток і постійні витрати. Отже, такий прибуток за величиною збігатиметься з валовим прибутком, коли калькулювання здійснюватиметься лише за змінними витратами.

Інші ознаки класифікації прибутку:

за методикою оцінки: номінальний та реальний прибуток;

за метою використання: бухгалтерський і економічний прибуток;

за розміром: мінімальний, цільовий, максимальний прибуток.

Фактори, що впливають на прибуток. Прибуток від реалізації на виробничому підприємстві залежить від внутрішніх і зовнішніх факторів.

До внутрішніх відносять: прискорення НТП, рівень господарювання, компетентність керівників, менеджерів, конкурентоспроможність продукції, організація виробництва, праці та ін.

До зовнішніх факторів, які не залежать від діяльності підприємства, відносяться: кон'юнктуру ринку, рівень цін на споживані ресурси, норми амортизації, система оподаткування, вплив світового ринку та ін.

. Показники оцінки фінансового стану підприємства

Фінансовий стан підприємства оцінюють за допомогою групи показників:

показники ліквідності;

показники платоспроможності;

показники прибутковості;

показники ефективності використання активів.

Показники ліквідності характеризують здатність фірми виконувати свої поточні (короткострокові) зобов’язання за рахунок поточних активів.

Коефіцієнт загальної ліквідності (коефіцієнт покриття) () - це відношення поточних активів до поточних зобов’язань.

де Апот - поточні активи;

Зпот - поточні зобов’язання.

Цей результат співвідноситься з одиницею і показує, скільки грошових одиниць поточних активів припадає на одну гривню грошових зобов’язань.

Платоспроможність підприємства - це здатність виконувати свої коротко та довгострокові зобов’язання за рахунок власних активів. Цей показник вимірює рівень фінансового ризику, тобто імовірність банкруцтва.

Коефіцієнт платоспроможності () обчислюється:

де  - власний капітал (статутний фонд);

 - загальні зобов’язання підприємства (зобов’язання власникам, акціонерам та зовнішні зобов’язання). Нормативним вважається значення показника 0,5.

Показники прибутковості характеризують ефективність використання всіх видів ресурсів, які забезпечили одержання певного доходу. Виділяють прибутковість інвестицій; прибутковість активів, прибутковість власного капіталу.

Показником прибутковості є рентабельність. Незважаючи на те, що прибуток є найважливішим економічним показником, тільки його суми недостатньо для повної характеристики ефективності роботи підприємства. Необхідно порівняти результати (прибуток) із витратами, ресурсами, що забезпечили отримання прибутку. Результатом такого порівняння будуть показники, рентабельності.

Якщо зіставити прибуток, який міститься в ціні виробу, із собівартістю, то одержимо рентабельність і - го виробу ():

де,  - собівартість і - го виробу, грн;

Ці - ціна і - го виробу, грн.

Рентабельність продукції () характеризує ефективність витрат на виробництво і збут та обчислюється:

де,  - прибуток від реалізованої продукції;

 - собівартість реалізованої продукції.

Рентабельність виробництва може бути загальною() і розрахунковою ():

де,  - балансовий прибуток, грн.

 - середньорічна вартість основних фондів, грн;

- середньорічні залишки нормованих оборотних коштів, грн;

- чистий прибуток підприємства, грн.

Показники ефективності використання активів характеризують оборотність фіксованих активів. Серед цих показників виділяють фондовіддачу, оборотність основних засобів, оборотність активів.

Оборотність основних засобів обчислюється співвідношенням між обсягом реалізації та фіксованими і нематеріальними активами.

Оборотність активів обчислюється співвідношенням між обсягом реалізації та загальною сумою активів підприємства.

Чим вище є значення цього показника, тим краще використовуються основні і оборотні фонди підприємства.

57. Сутність та види реструктуризації

Спад та кризові явища в економіці посилили негативні процеси, а саме знизили купівельну спроможність і відповідно, попит на товари широкого вжитку. Значна кількість підприємств стала збитковою, неплатоспроможною. В такій ситуації без проведення реструктуризації сподіватись на виживання просто неможливо.

Завдання реструктуризації:

·        відновити конкурентоспроможність і платоспроможність підприємства;

·        домогтися виживання підприємства.

Реструктуризація на рівні підприємства стосується перебудови всіх сфер його діяльності, починаючи від виробничо-технічних та організаційних систем і завершуючи фінансовими аспектами і проблемами власності. Одним із критеріїв успішності реструктуризації виступає здатність фірми бути прибутковою в новому економічному середовищі.

В цілому будь-яка реструктуризація має забезпечувати в кінцевому випадку платоспроможність підприємств, що обумовлюється зменшенням витрат, підвищенням продуктивності праці, запровадженням нової технології, модернізацією обладнання.

Реструктуризація - це комплекс реорганізаційних заходів, які мають на меті вихід підприємства з кризи і забезпечення його подальшого розвитку.

Можливі варіанти проведення реструктуризації:

v  перепрофілювання підприємств;

v  виділення окремих структурних підрозділів для подальшої діяльності;

v  виділення окремих структурних підрозділів як нових юридичних осіб;

v  злиття двох і більше підприємств з утворенням нової юридичної особи.

Необхідність проведення реструктуризації може визначатися широким колом зовнішніх і внутрішніх причин.

Зовнішні фактори реструктуризації

Ø  технологічний прогрес (новітні технології, передові методи комунікації та інформаційного зв'язку; зниження затрат на обробку даних, ефективні транспортні мережі);

Ø  міжнародна економічна інтеграція (скорочення торгівельних і митних бар'єрів, більш вільний потік капіталу, підвищення мобільності робочої сили, утворення економічних блоків та союзів, монетарна інтеграція та створення міжнародних валют);

Ø  докорінні зміни на ринках розвинутих країнах (уповільнення темпів розвитку цих країн, більш агресивний експорт і пошук додаткових ринків збуту, зменшення ступеня державного регулювання економіки);

Ø  зміни соціально-економічних систем (трансформація економічних систем країн Центральної та Східної Європи і Азії, зростання долі приватного сектору);

Ø  політика уряду (податкова, кредитна, митна, соціальна, інформаційна).

Внутрішні фактори реструктуризації

Ø  незадовільний рівень загального менеджменту (слабка орієнтація на ринок, відсутність стратегії, низька кваліфікація кадрів);

Ø  слабкий фінансовий менеджмент з питань: управління грошовими потоками, прийняття інвестиційних рішень, управління затратами;

Ø  неконкурентоспроможність продукції (поява нових продуктів і конкурентів, виробництво застарілої продукції, падіння обсягів продажу);

Ø  високі затрати (високий рівень точки беззбитковості, високі постійні затрати, високі змінні затрати, високий рівень втрат, висока вартість сервісу);

Ø  слабка робота служби маркетингу;

Ø  конфлікт інтересів (власників, робітників, клієнтів, партнерів).

Характер та особливості реструктуризаційних процесів значною мірою залежать від виду реструктуризації. Розрізняють наступні види реструктуризації:

Ø  залежно від мети змін - санаційну, адаптаційну, випереджаючу;

Ø  залежно від об'єкту зміни - операційну, фінансову, реструктуризацію власності;

Ø  в залежності від тривалості періоду - оперативну, стратегічну.

В залежності від повноти охоплення проблем підприємства можна стверджувати, що є обмежена (або часткова) і комплексна (або повна) реструктуризації.

Санаційна (відновна) реструктуризація застосовується, коли підприємство знаходиться у передкризовому або кризовому стані і має за мету вийти з нього.

Адаптаційна (прогресивна) - використовується при відсутності кризи, але при появі негативних тенденцій з метою їх подолання та адаптації підприємства до нових ринкових умов.

В рамках цієї реструктуризації найчастіше запроваджуються:

·   просторова диверсифікація - розвиток нових внутрішніх та зовнішніх ринків;

·        продуктова диверсифікація - розвиток нових продуктів, як споріднених так і відмінних.

Випереджаюча - має місце в успішних компаніях, які передбачають можливість зміни умов функціонування і прагнуть підсилити свої ключові компетенції та конкурентні переваги.

Операційна - стосується певної господарської діяльності, результатом якої є прибуток або збитки. Під час її проведення всі дії по узгодженню обсягів продажу, запасів сировини, матеріалів, готової продукції позначаються на зміні структури активів.

Фінансова - стосується управління пасивами компанії, а саме її заборгованістю.

Реструктуризація власності - стосується зміни розподілу влади на підставі і участі у власному капіталі.

Оперативна реструктуризація здійснюється в короткому періоді, коли підприємство не може розраховувати на зовнішні джерела фінансової допомоги і вирішує питання підвищення своєї ліквідності за рахунок внутрішніх ресурсів в рамках санаційної реструктуризації. Вона полягає у визначенні головних видів діяльності ринків і компаній, виявленні слабких сторін у здійсненні основних функцій і розробці конкретних пропозицій по їх усуненню з мінімальними витратами і вивільненням зайвих ресурсів.

Стратегічна - здійснюється в довгостроковому періоді, базується на результатах оперативної реструктуризації і передбачає залучення як внутрішніх так і зовнішніх джерел фінансування в межах адаптаційної та випереджаючої реструктуризації.

58. Характеристика механізму санації

Санація - це комплекс послідовних взаємопов'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, соціального характеру, які спрямовані на виведення підприємства із кризи, відновлення або досягнення ним прибутковості та конкурентоспроможності. Таким чином, санація - це система заходів щодо запобігання банкрутства фірми, щодо фінансового оздоровлення, відновлення платоспроможності.

Санація підприємства проводиться у зв'язку із:

·        забезпеченням подальшого розвитку пріоритетних галузей економіки;

·        галузевою або міжгалузевою переорієнтацією діяльності підприємства;

·        здійсненням антимонопольних заходів;

·        в інших випадках з ініціативи органу, уповноваженого управляти державним майном.

Для проведення санації створюється комісія, якій підприємство у визначені терміни готує і подає такі документи:

1.      Бухгалтерський звіт.

2.      Документацію про результати інвентаризації.

3.      Акт оцінки вартості майна підприємства.

4.      Відомість розрахунку вартості будівель, споруд і передавальних пристроїв.

5.      Відомість розрахунку вартості машин, обладнання, транспортних засобів та інших основних фондів, а також нематеріальних активів.

6.      Відомість розрахунку відновної вартості незавершеного будівництва.

7.      Відомість розрахунку засобів оборотних засобів.

8.      Розшифровку дебіторської і кредиторської заборгованості.

9.      Довідку з банку про наявність рахунків.

10.    Аналіз ринків збуту та конкурентоспроможності продукції.

На основі поданих матеріалів комісія проводить аналіз фінансово-господарського стану підприємства, в результаті якого подаються висновки та пропозиції щодо рішення про проведення санації підприємства.

Одним із етапів класичної моделі санації є формування її бізнес плану, який містить наступні розділи:

-    характеристика фінансового стану підприємства;

-        обґрунтування варіанту санації;

-        заходи по фінансовому оздоровленню;

-        маркетингова, виробнича діяльність підприємства; фінансовий план;

-        обґрунтування антиризикових заходів;

-        принципово важливим розділом є характеристика системи санаційних заходів щодо відновлення платоспроможності боржника.

Таким чином, санація підприємств може здійснюватися одним із вище наведених шляхів:

Ø  погашення боргів підприємства;

Ø  злиття збиткових підприємств з фінансово-міцними підприємствами;

Ø  переоформлення короткотермінових кредитів у довго термінові;

Ø  випуск і розміщення цінних паперів для мобілізації фінансових ресурсів;

Ø  перетворення підприємства - боржника у інше підприємство, в тому числі засноване на колективній чи інших формах власності.

В проведенні санаційних заходів окремі підприємства спираються на державну фінансову підтримку, яка може надаватись тільки після державної експертизи санаційних проектів, після техніко-економічного обґрунтування санації.

. Суть банкрутства та основні чинники, що його спричиняють

В наш час про банкрутство вітчизняних підприємств приходиться говорити не тільки теоретично. Дане явище все більше має місце на практиці в зв'язку з кризовим станом економіки держави. Ринкова економіка господарювання офіційно визнає банкрутство як економічне явище.

Згідно Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"' від 30.06.1999 року банкрутство - це визнана арбітражним судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури (шляхом розпродажу свого майна).

Іншими словами банкрутство - це неможливість для деяких осіб виконати після встановленого терміну взяті на себе зобов'язання перед кредиторами, особливо грошові.

Причини банкрутства поділяють на фактори зовнішнього та внутрішнього впливу.

Зовнішні фактори впливу: недосконалість законодавчої системи; високий рівень інфляції; кризові явища в інвестиційній політиці; необґрунтована економічна політика уряду; політична нестабільність суспільства; неефективне використання іноземних інвестицій.

Внутрішні фактори впливу: недосконалість системи стратегічного планування; невміле використання форм, методів управління; недосконалість механізму ціноутворення; недостатній рівень організації виробництва;низький технічний рівень виробництва; прорахунки в організації праці (утримання зайвих робочих місць); збільшення кредиторської і дебіторської заборгованості.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що неплатоспроможність прогресує на фоні загальної нестабільності. Таким чином, сигнали, які попереджають про наближення банкрутства можна поділити на 2 групи.

Перша група характеризується симптомами, які констатують тотальну заборгованість підприємства, що в подальшому веде до повної неплатоспроможності.

Друга група симптомів характеризується зменшенням попиту на продукцію і в зв'язку з цим іде зменшення обсягів реалізації продукції, зниження прибутку і рівня рентабельності, збільшення кредиторської заборгованості, неефективне використання ресурсів, що обумовлює ріст витрат на виробництво, труднощі з готівкою.

Суб'єктами банкрутства згідно закону є юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, юридичні особи - підприємства, які є об'єктами права державної власності, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності.

Кредитором згідно закону є юридична, або фізична особа, яка має підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю справляння податків і зборів.

Боржник може звернутися до арбітражного суду і порушити справу про банкрутство з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності, або загрози такої неспроможності.

В процесі діагностики економічного стану і оцінки перспектив розвитку підприємства важливо враховувати три основні стадії погіршення економічного стану:

1.       прихована стадія банкрутства;

2.      фінансова нестійкість;

3.      явне банкрутство.

Прихована стадія банкрутства характеризується зовнішньою непомітністю погіршення економічного стану. Обсяг продаж не зменшується, працівників не звільняють, авторитет підприємства начебто зберігається. Погіршення стану підприємства усвідомлює лише невелика група фахівців.

Фінансова нестійкість відрізняється порушенням грошових потоків, нестачею оборотних коштів. При цьому керівництву слід зважувати на такі ознаки:

Ø  затримка з наданням звітності і зниженням її якості, наявність помилок. Це свідчить про неякісну діяльність фінансових служб підприємства, яка стає причиною недостатнього рівня економічного аналізу;

Ø  різкі зміни структури балансу і фінансових результатів;

Ø  підвищення рівня конфліктності на підприємстві через неузгодженість дій різних підрозділів.

Явне банкрутство характеризується неспроможністю підприємства сплачувати свої борги. Тут виникає невідповідність грошових потоків і зовнішні конфлікти з партнерами. Об'єктивним виходом з цієї ситуації є санація або порушення процедури банкрутства.

В окремих випадках можна говорити про штучне банкрутство, яке пов'язано із порушенням і до того недосконалістю існуючого законодавства.

Штучне банкрутство - це ще один аспект реструктуризації.

Ініціатором порушення справи про банкрутство може бути кредитор і боржник. Метою боржника (якщо не брати до уваги випадки умисного банкрутства) повинно бути позбавлення від старих боргів і нове життя - адже підприємство вільне від боргів, особливо з відомим ім'ям, має більше шансів знайти інвесторів, ніж обтяжене боргами.

. Порядок та форми ліквідації підприємства

Ліквідація - це припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного арбітражним судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Припинення за юридичними підставами може бути двох видів:

1.  добровільним;

2.      примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини.

Примусово діяльність підприємства припиняється на підставі рішення арбітражного суду про визнання його банкрутом.

З дня прийняття арбітражним судом постанови про визнання боржника банкрутом розпочинається ліквідаційна процедура:

Ø  підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;

Ø  строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язання щодо сплати податків і зборів вважається таким, що настав;

Ø  припинення нарахування неустойки, процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;

Ø  відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;

Ø  скасовується арешт накладений на майно боржника, визнаного банкрутом чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника; накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;

Ø  вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.

З початком ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління підприємства-банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, керівник підприємства-банкрута звільняється з роботи у зв'язку із банкрутством підприємства, про що робиться запис у його трудовій книжці, а також припиняється повноваження власника майна банкрута.

Опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури здійснюється ліквідатором у офіційних друкованих органах за рахунок банкрута у п'ятиденний строк з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом.

У постанові про визнання боржника банкрутом арбітражний суд відкриває ліквідаційну процедуру і призначає ліквідатора та членів ліквідаційної комісії.

До складу ліквідаційної комісії включаються представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності - також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, Державного органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнано державне підприємство, та представник органів місцевого самоврядування.

Дії ліквідатора можуть бути оскаржені до арбітражного суду власником майна банкрута, особою, яка відповідає за зобов'язання банкрута, кожним кредитором окремо, або комітетом кредиторів, особою, яка, посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових активів або коштів до ліквідаційної маси.

Задоволення претензій здійснюється у такій черговості:

o   покриваються витрати, пов’язані з веденням справи в суді;

o   витрати, понесені ліквідаційною комісією з приводу утримання і збереження майнових активів;

o   зобов'язання щодо працівників підприємства (крім акцій і внесків у статутний фонд);

o   розрахунки з державним, місцевим бюджетами, страховими фондами; кредиторам, де не було застави;

o   вимоги членів трудового колективу (акції);

o   вільні кошти (позабюджетний фонд).

Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, то він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати свою підприємницьку діяльність. Арбітражний суд може винести ухвалу про ліквідацію юридичної особи, що звільнилася від боргів, лише в разі, якщо в неї залишилось майнових активів менше, ніж вимагається для її функціонування згідно із законодавством.

Наслідками ліквідації є:

v  припинення діяльності підприємства;

v  терміни боргових зобов’язань вважаються такими, що минули;

v  право розпоряджання майном переходить до ліквідаційної комісії;

v  припиняється нарахування пені і відсотків.

Основними формами ліквідації підприємства є: аукціон; тендер; конкурс; викуп одним або кількома покупцями розподіл між кредиторами.