Банкрутство підприємства та механізми визначення, шляхи подолання
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ
УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ
Кафедра менеджменту
Курсова робота
з дисципліни «Антикризовий
менеджмент»
Банкрутство підприємства та
механізми визначення, шляхи подолання
Студент спеціальності
.03060101 «Менеджмент
організацій і адміністрування»
заочної форми навчання Стеблівська Яна
Керівник П'янкова О.
Київ
НУХТ 2014
Зміст
Вступ
. Поняття та сутність
банкрутства
.1 Поняття
банкрутства підприємства
.2 Причини
банкрутства
. Аналіз фінансового
стану підприємства як засіб оцінки ймовірності банкрутства
.1 Аналіз фінансової
стійкості підприємства, ліквідності і платоспроможності
.2 Аналіз імовірності
банкрутства
. Процедура
відновлення платоспроможності підприємства або визнання його банкрутом
.1 Шляхи подолання
банкрутства, особливості антикризисного управління
.2 Процедура визнання
підприємства банкрутом за законодавством України
.3 Наслідки визнання
підприємства банкрутом
Висновки
Література
Вступ
платоспроможність
банкрутство аналіз
Тема даної курсової роботи - “Банкрутство підприємства та
механізми визначення, шляхи подолання”.
Мета написання даної курсової роботи полягає в дослідженні
питань, пов’язаних з сутністю процедури банкрутства, передумовами банкрутства
та заходами щодо запобігання кризовим ситуаціям; стадіями процедури банкрутства
та можливими наслідками у разі визнання підприємства банкрутом.
Завдання полягає в аналізі нормативної бази, спеціалізованої
літератури, періодичних видань тощо, з метою об’єктивного аналізу досліджуємого
питання.
Актуальність обраної теми полягає в тому, що нестабільність в
економіці країни, криза неплатежів і як наслідок існування колосальної
взаємозаборгованості, політична нестабільність в суспільстві, недосконалість
законодавства в галузі господарського права та податкової політики,
сповільнення розвитку науки і техніки та неефективний фінансовий менеджмент
слугують причиною існування в країні стійкої тенденції до збільшення кількості
фінансово неспроможних підприємств і як наслідок: збільшення позовних заяв до
арбітражних судів у зв’язку з банкрутствами підприємств. Втрати від
збанкрутілих підприємств відчувають на собі не тільки контрагенти, а також і
держава. Зростання кількості банкрутів в країні призводить до ще більшого
поглиблення економічної кризи. Виходячи з впливу механізму банкрутства на
економіку країни в цілому особлива увага повинна приділятися ретельному
дослідженню причин банкрутства, методам його запобігання та регулюванню
процедури банкрутства.
В роботі досліджуються наступні питання: поняття, сутність та
причини банкрутства; аналіз фінансового стану підприємства як засіб оцінки
ймовірності банкрутства; процедура відновлення платоспроможності підприємства
або визнання його банкрутом тощо.
1.
Поняття та сутність банкрутства
.1
Поняття банкрутства підприємства
Інститут неплатоспроможності почав розвиватися в середні
століття, перш за все, як інститут торгового права. Суб’єктами законодавства
про неплатоспроможність були фізичні особи, які займалися торгівлею. Коли на
зміну індивідуальним підприємцям прийшли об’єднання громадян - торгові
організації, дії законодавства про банкрутство стали розповсюджуватися й на
них. На сучасному етапі розвитку суспільства так чи інакше в умовах ринкових
відносин виникають ситуації, коли деякі суб’єкти господарювання не здатні
виконати взяті на себе зобов’язання, як правило, грошового характеру. Для
вирішення проблем, пов’язаних з неплатоспроможністю суб’єктів господарської
діяльності існує інститут банкрутства.[10]
Як свідчить світова практика, банкрутство - неминуче явище
будь-якого сучасного ринку, який використовує неспроможність у якості ринкового
інструменту перерозподілу капіталу та відбиває об’єктивні процеси структурної
перебудови економіки. Таке призначення банкрутства визначене самою суттю підприємництва,
яке завжди пов’язане з невизначеністю досягнення його кінцевих результатів, а
відповідно й з ризиком втрат. Джерелом цієї невизначеності являються всі стадії
відтворювання - від закупівлі й доставки сировини, матеріалів і комплектуючих
виробів до виробництва і продажу готових товарів.
Згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992р. під банкрутством мається
на увазі визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність
та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування
ліквідаційної процедури.
На практиці можна відмітити наявність різних понять та
визначень банкрутства, якими оперують спеціалісти. Так, юрист буде посилатися
на Закон про банкрутство, відповідно до якого факт банкрутства повинен бути
визнаний арбітражним судом з дотриманням всіх встановлених правил та процедур;
банківський службовець відмітить момент припинення платежів та занесення
розрахункових документів фірми в відповідну картотеку банку; економіст спробує
розглянути банкрутство як процес, в якому юрист і банкір зафіксували лише
окремі ознаки або факти.
З позиції фінансового менеджменту банкрутство характеризує
реалізацію катастрофічних ризиків підприємства в процесі його фінансової
діяльності, внаслідок якої воно нездатне задовольнити у встановлені строки
висунуті з боку кредиторів вимоги і виконати зобов’язання перед бюджетом. В
економічній літературі банкрутство часто характеризується як боргова
неспроможність, відмова підприємця платити за своїми борговими зобов’язаннями
із-за відсутності коштів. Економісти розглядають банкрутство в якості
інструменту виведення суб’єктів підприємницької діяльності з кризової
фінансово-господарської ситуації, оскільки в основі самої процедури банкрутства
полягають конкретні юридичні та економічні дії. В цьому плані банкрутство
порівнюють з хірургічною операцією - з одного боку - досить радикальний та
опасний захід, який застосовується лише в крайніх випадках, коли вичерпані всі
консервативні способи лікування, з іншого боку - це іноді єдиний можливий шлях
до одужання, останній шанс побороти тяжкий недуг. На мою думку, під
банкрутством можна розуміти засвідчену судом абсолютну неплатоспроможність
суб’єкту господарювання, тобто це неспроможність боржника, викликана
відсутністю або нестачею коштів, якими би він мав змогу розпоряджатися під час
настання строку платежу, за умови відсутності можливості отримати необхідні
кошти.
Залишається спірним питання наскільки новим є банкрутство для
нашої країни. Одні фахівці стверджують, що банкрутство є цілком новим явищем в
сфері економічних відносин: пройшло більше 10 років з часу прийняття Закону
України «Про банкрутство». До того часу подібного Закону не існувало, та справи
про банкрутство арбітражні суди не розглядали. Правда ці спеціалісти
оговорюються, що інститут банкрутства являється новим для вітчизняної системи
правового регулювання підприємницьких відносин досить відносно: раніше в
дореволюційній Росії більше століття існувало та широко застосовувалося
законодавство про неплатоспроможність. Інші фахівці наполягають, що
підприємства-банкрути - наша спадщина від недавнього минулого. В умовах
адміністративно-командної системи управління банкрутство не визнавалося вищими
ешелонами влади. Вважалося, що воно характерне лише для країн, де є приватний
каптал, де, як тоді говорилося, панує експлуатація людини людиною.
Стверджувалося, що суспільна форма власності нібито виключає будь-яку форму
експлуатації, а також неплатоспроможність (банкрутство) юридичної чи фізичної
особи.
Насправді все було інакше: значна частина підприємств мала
збитки, відчувала потребу в додаткових коштах для продовження виробничого
процесу. Банкрутували не лише сільськогосподарські, а й промислові
підприємства, передусім вугільної промисловості, які щорічно одержували дотації
в обсязі мільйонів і мільйонів карбованців. Проте в офіційних джерелах,
економічній літературі такі підприємства характеризувалися не як банкрути, а як
«малорентабельні», «збиткові», «нерентабельні». В силу відсутності відповідного
закону справи про банкрутство арбітражні суди не порушували. Хоча в кожній
республіці колишнього СРСР було дуже багато неплатоспроможних підприємств,
особливо в галузі сільського господарства.
Однією з характерних рис економічної ментальності, що
склалася сьогодні у більшості пострадянських країн, є майже всеохоплююче
негативне сприйняття процедур банкрутств суб’єктів підприємницької діяльності.
З точки зору більшості пересічних громадян сам термін „банкрутство” асоціюється
з чимось жахливим і непоправним. Психологічно процедура банкрутства
підприємства і тим паче фізичної особи сприймається як чиясь персональна
трагедія, остаточне припинення бізнесу і всіх надій, що з ним пов’язані.
Насправді ж існує нерозуміння того, що банкрутство далеко не
завжди супроводжується повною ліквідацією бізнесу, а, навпаки, частіше означає
перерозподіл економічних ресурсів від недієздатних до ефективніших власників. У
такому розумінні процедуру банкрутства підприємства слід розглядати як одну із форм
реструктурування, реорганізації бізнесу.
Протягом кількох сторіч інститут банкрутства компаній із
подальшою ліквідацією чи реструктуризацією їхніх активів залишається
невід’ємним і ефективним інструментом ринкового регулювання у переважній
більшості країн, де взагалі існує ринкове господарство. Цей інститут або
механізм одночасно виконує кілька важливих функцій. Першою і найголовнішою його
функцією є правовий захист майнових прав суб’єктів ринку. Існування дієвого
механізму повернення боргів суттєво зменшує ризик господарської діяльності,
стимулює відповідальність і додаткову активність суб’єкта ринку і по суті є
однією з ознак приватної власності взагалі.
У макроекономічному розумінні інститут банкрутства і
ліквідацій виконує роль санітара, який оздоровлює ринкове середовище. Кожне
підприємство, що опинилося у складній фінансовій ситуації і не в стані вчасно
розрахуватися за своїми зобов’язаннями, тим самим зменшує ефективність
економічної діяльності своїх ділових контрагентів.
У специфічних умовах ведення бізнесу у пострадянських країнах
ця проблема впливу фінансово неспроможних компаній на більш здорові призвела до
поширення так званої кризи неплатежів, коли внаслідок всеохоплюваності дії цієї
кризи механізм банкрутства у його первісному вигляді втрачає свій економічний
зміст, оскільки занадто багато компаній технічно є банкрутами й об’єктивно
відрізнити серед них потенційно життєздатні від нежиттєздатних дуже важко.
Залежно від загальноекономічних умов та конкретної ситуації
на мікрорівні інститут банкрутства можна розглядати як:
- механізм припинення діяльності підприємств, бізнес яких
виявився об’єктивно невдалим і не має потенціалу;
- шлях розв’язання фінансових та управлінських проблем
компаній, пошук наявних альтернатив розвитку з іншими власниками і новими
можливостями;
механізм юридичний - для підвищення ефективності
діяльності підприємство може насправді не потребувати нічого, окрім можливості
почати бізнес „із нової сторінки”, позбувшись тягаря старих боргів;
форму приватизації державного майна у разі, якщо
фінансові складнощі виникли у державного підприємства, призначеного до передачі
у приватні руки.
.2
Причини банкрутства
Фінансове оздоровлення неспроможних підприємств неможливе без
аналізу причин виникнення банкрутства. Причини банкрутства підприємств різні та
численні. Але серед них можна виявити дещо спільне, що дасть змогу їх
згрупувати та класифікувати. Головним для наступного пошуку шляхів фінансового
оздоровлення неплатоспроможних підприємств повинне стати кваліфіковане вивчення
причин банкрутства.
Передумови банкрутства слід розглядати як цілісну взаємодію
факторів. Одні з них можуть бути зовнішніми щодо підприємства і практично не
піддаються впливові або ж дуже слабкі. Інші - внутрішнього характеру і
безпосередньо залежать від організації роботи на самому підприємстві.
Банкрутство найчастіше є результатом спільного та одночасного впливу всіх
факторів. Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвинутою
ринковою економікою та сталою політичною системою, як правило, 1/3 банкрутств
викликана зовнішніми причинами та 2/3 - внутрішніми причинами.
Для методичних цілей проведення аналізу причин виникнення банкрутства
підприємств і пошуку їхнього фінансового оздоровлення розглянемо основні
зовнішні та внутрішні причини банкрутства у таблиці 1.1.
<file:///C:\Documents%20and%20Settings\Alex.ACTIVESI-GFAPQ7\Desktop\New%20Folder\Bankrut\table_1_1.gif>
Найбільше впливає на фінансово-господарську діяльність підприємств
кризовий стан української економіки: останні роки характеризуються загальним
падінням виробництва. [10]
Сьогодні українські підприємства не мають можливості продавати достатню
кількість своєї продукції за гроші, не мають можливості суттєво реструктурувати
старі борги і збитки, у тому числі податкову заборгованість, мають обмежений
доступ до банківського фінансування та нових технологій, досі утримують високий
рівень постійних витрат.
Існування колосальної взаємної заборгованості підприємств одне одному,
банкам, бюджету і приватним компаніям створює умови для глибинного спотворення
системи економічних інтересів, що формується навколо великих і середніх
промислових підприємств. Сьогодні жодна із зацікавлених сторін (менеджери та
робітники, власники, інвестори, держава) не хоче або не може втілювати заходів
щодо поліпшення фінансового стану підприємств. Із технічної точки зору
переважна більшість українських промислових підприємств фінансово неспроможні,
тобто банкрути.
Іншим та не менш важливим за своїм значенням фактором, що впливає на
фінансово-господарську діяльність підприємств і загрозу банкрутства, є
політична нестабільність суспільства. Слабка державна влада призводить до
недосконалості законодавства в галузі господарського права. Це проявляється у
ставленні держави до виробничої та підприємницької діяльності, частих змінах
законодавства (іноді заднім числом), високому рівні оподаткування, умовах
експорту-імпорту тощо. Важливим фактором впливу на фінансовий стан підприємств
можна вважати сповільнення розвитку науки та техніки. Не секрет, що вітчизняні
підприємства у своїй більшості неохоче впроваджують наукові досягнення,
особливо через брак коштів, що досить вагомо впливає на прибутковість
виробництва.
Крім того фінансова неспроможність українських підприємств, яка
визначає юридичний факт їхнього банкрутства, багато в чому являється наслідком
неефективного фінансового менеджменту: адже так чи інакше в основі банкрутства
полягають переважно фінансові причини. До основних з цих причин відносяться:
. Серйозне порушення фінансової стійкості підприємства, що заважає
нормальному здійсненню його господарської діяльності. Реалізація цього
катастрофічного ризику характеризується перевищенням фінансових зобов’язань
підприємства над його активами. Такий фінансовий стан підприємства відбивається
показником „чиста від’ємна вартість” (або „чиста вартість дефіциту”), який
визначається за формулою:
ЧВВ = ПК - А,
де: ЧВВ - сума чистої від’ємної вартості підприємства;
ПК - сума позиченого капіталу, що використовується підприємством (його
фінансові зобов’язання);
А - сума активів підприємства (не включає суму збитків минулих років та
поточного періоду).
. Суттєва незбалансованість впродовж відносно довгого періоду часу
об’ємів грошових потоків. Реалізація цього катастрофічного ризику
характеризується тривалим перевищенням об’єму від’ємного грошового потоку над
позитивним та відсутністю перспектив подолання цієї негативної тенденції.
. Тривала неплатоспроможність підприємства, викликана низькою
ліквідністю його активів. Реалізація цього катастрофічного ризику
характеризується значним перевищенням невідкладних фінансових зобов’язань
підприємства над сумою залишку його грошових коштів та активів у
високоліквідній формі, що носить хронічний характер.
Складність ситуації, що виникла сьогодні в українській промисловості,
потребує застосування неординарних заходів. Цілком зрозуміло, що формальне
визнання половини промислових підприємств нежиттєздатними банкрутами з
подальшою ліквідацією їхніх активів є економічно невиправданим і навіть
безглуздим кроком. З іншого боку, криза неплатежів потребує рішучих дій щодо її
подолання. В цих умовах слід іще раз проаналізувати можливості процедури
банкрутства як юридичного інструменту, що дає змогу почати реальну
реструктуризацію підприємства-боржника.
Поняття банкрутства характеризується різними його видами. В фінансовій
практиці виділяють наступні види банкрутства підприємств:
. Реальне банкрутство. Воно характеризує повну нездатність підприємства
відновити в наступному періоді свою фінансову стійкість та платіжоспроможність
в силу реальних втрат використовуємого капіталу. Катастрофічний рівень втрат
капіталу не дозволить такому підприємству здійснити ефективну господарську
діяльність в наступному періоді, внаслідок чого воно об’являється банкротом
юридично.
. Технічне банкрутство. Цей термін характеризує стан
неплатоспроможності підприємства, викликаний значною прострочкою його
дебіторської заборгованості. При цьому розмір дебіторської заборгованості
перевищує розмір кредиторської заборгованості підприємства, а сума його активів
значно перевищує об’єм його фінансових зобов’язань. Технічне банкрутство при
ефективному антикризисному управлінні підприємством, включаючи його санацію,
звичайно не призводить до його юридичного банкрутства.
. Фіктивне банкрутство. Воно характеризує хибне об’явлення
підприємством про свою неспроможність з метою введення в оману кредиторів для
отримання у них відстрочки виконання своїх кредитних зобов’язань або знижки з
суми кредитної заборгованості. Такі дії також переслідуються в кримінальному
порядку.
2.
Аналіз фінансового стану підприємства як засіб оцінки ймовірності банкрутства
.1
Аналіз фінансової стійкості підприємства, ліквідності і платоспроможності
Функціонуючи в ринковій економіці як суб'єкт підприємницької
діяльності, кожне підприємство має забезпечувати такий стан своїх фінансових
ресурсів, за якого воно стабільно зберігало б здатність безперебійно виконувати
свої фінансові зобов'язання перед своїми діловими партнерами, державою,
власниками, найманими працівниками. Набуваючи в ринкових умовах не уявної, а
справжньої фінансової незалежності, несучи реальну економічну відповідальність
за ефективність господарювання і за своєчасне виконання фінансових зобов'язань,
підприємства здатні досягти стабільності своїх фінансів лише при суворому
додержанні принципів комерційного розрахунку, головним серед яких є зіставлення
витрат і результатів, одержання максимального прибутку за мінімальних витрат.
Саме ця умова е визначальною для формування фінансового стану підприємства.
Фінансовий стан підприємства - це складна, інтегрована за
багатьма показниками характеристика якості його діяльності. У
найконцентрованішому вигляді фінансовий стан підприємства можна визначити як
міру забезпеченості підприємства необхідними фінансовими ресурсами і ступінь
раціональності їх розміщення для здійснення ефективної господарської діяльності
та своєчасного проведення грошових розрахунків за своїми зобов'язаннями. Таке трактування
суті поняття «фінансовий стан» дає змогу розуміти під ним характеристику
діяльності підприємства, у якій, як у дзеркалі, знаходять відображення у
вартісній формі загальні результати роботи підприємства, в тому числі й роботи
з управління фінансовими ресурсами.
Якщо параметри діяльності підприємства і розміщення його
фінансових ресурсів відповідають критеріям позитивної характеристики
фінансового стану, говорять про фінансову стійкість підприємства. У системі
об'єктів фінансово-економічного аналізу саме їй належить провідна роль.
Коло найважливіших показників діяльності підприємств і
показників, які характеризують стан, рух і розміщення їх фінансових ресурсів,
тобто фінансову стійкість, включає:
- прибутковість (рентабельність) діяльності підприємства;
- наявність і динаміку основних та оборотних коштів;
раціональність розміщення (використання) власних і
залучених фінансових ресурсів (основних і оборотних коштів);
ступінь фінансової незалежності підприємства
(фінансової автономії);
ліквідність і платоспроможність.[12]
Основні фінансові звіти, які використовуються при аналізі,
це:
- “Баланс підприємства” - ф. №1
- “Звіт про фінансові результати” - ф.
№2
- “Звіт про рух грошових коштів” - ф.
№3
- “Звіт про власний капітал” - ф. №4
Для оцінювання ліквідності використовуються такі показники.
Коефіцієнт покриття - розраховується як відношення величини
поточних активів до поточних зобов'язань (ф. № 1):
ряд. 260 + ряд. 270 ряд.
---------------------------
ряд. 620 + ряд. 630
Цей коефіцієнт показує, скільки одиниць оборотних засобів
припадає на одиницю короткострокових зобов'язань. Оптимальне значення має бути
2 - 2,5.
Коефіцієнт загальної ліквідності - розраховується як
відношення величини грошових засобів короткострокових фінансових вкладень до
величини короткострокових зобов'язань (ф. № 1):
ряд. 230 +ряд. 240 + ряд. 160 + ряд. 161 + ряд. 150 + ряд.
190
----------------------------------------------------------------------------
ряд. 620 + ряд. 630
Вважається, що значення цього коефіцієнта має бути більшим за
1.
Коефіцієнт абсолютної ліквідності - розраховується як
відношення величини грошових засобів до величини поточних зобов'язань (ф. № 1):
ряд. 230 + ряд. 240 ряд.
----------------------------
+ ряд. 630
Теоретично цей коефіцієнт має дорівнювати 0,25-0,3.
Оборотність дебіторської заборгованості розраховується
наступним чином:
стр. 035 ф. 2 П(С)БО 3x2/ [(Стр. 160 + стр 170 + стор. 180 +
стор. 190 + стр 200 + стор. 210 + стр 150) графа 1 активу балансу ф. 1 П(С)БО
2+ (Стр 160 + стр 170 + стр 180 + стор. 190 + стор. 200 + стор. 210 + стр 150)]
графа 2 активи балансу ф. 1 П(С)БО 2
Показує, як швидко підприємство одержує платежі
Оборотність запасів - це собівартість реалізованої
продукції / Середня сума товарно-матеріальних запасів.
Стр. 040 ф. 2 П(С)БО 3
-----------------------------------------------------------------------
Сума рядків 1 00 - 1 40 р. активу балансу ф. 1 П(С)БО 2
Характеризує, наскільки ефективно підприємство
розпоряджається своїми запасами
Період обороту товарних запасів розраховується за формулою:
Кількість днів у звітному періоді
-------------------------------------
Оборотність запасів
Перетворює показник оборотності запасів у дні. Розраховується
за будь-який період часу рік, квартал, півріччя і т.д.
Для аналізу прибутковості та фінансової стабільності
розраховуються такі коефіцієнти:
Коефіцієнт фінансової залежності як відношення величини
загальної суми господарських засобів (ф 1) до величини власного капіталу:
ряд. 280
---------
ряд. 380
Коефіцієнт фінансової автономії як відношення величини
власного капіталу до величини загальної суми господарських засобів (ф. № 1):
ряд. 380
---------
ряд. 280
Коефіцієнт оборотності
Для забезпечення нормальних умов діяльності підприємства воно
вимушене тримати певні запаси, що, звичайно, вилучає частину капіталу з обігу і
зменшує його прибутковість.
Для визначення тенденції оборотності обігових коштів
розраховується коефіцієнт оборотності як відношення виручки від реалізації до
суми оборотних засобів підприємства:
ряд. 010 (ф. № 2)
---------------------------------------------
ряд. 260 (ф. № 1) + ряд. 270 (ф. № 1)
Зменшення коефіцієнта, розрахованого на кінець звітного
періоду, та порівняння його на початок року свідчить про обіговість коштів.
Рентабельність реалізованої продукції розраховується як
співвідношення валового прибутку до собівартості реалізованої продукції:
Стр. 050 (055) графа 1 ф. 2 П(С)БО 3
---------------------------------------------
Стр 040 графа 1 ф. 2 П(С)БО 3
Аналіз майнового стану здійснюється за допомогою наступних показників:
Частка основних засобів в активах розраховується як
відношення залишкової вартості основних засобів до активів:
Рядок 030 р. 1 активу балансу ф. 1 П(С)БО 2
---------------------------------------------------------
Рядок 280 активу балансу ф. 1 П(С)БО 2
Частка дебіторської заборгованості в активах розраховується
як відношення суми дебіторської заборгованості до активів:
----------------------------------------------------------------------
Рядок 280 активу балансу ф. 1 П(С)БО 2
Питома вага зносу основних засобів до їхньої первісної
вартості розраховується як відношення зносу основних засобів до їхньої
первісної вартості:
Рядок 032 р. 1 активу балансу ф. 1 П(С)БО 2
--------------------------------------------------------
Рядок 031 р. 1 активу балансу ф. 1 П(С)БО 2
В цілому для аналізу фінансової звітності більш-менш широко
використовуються близько 30 фінансових коефіцієнтів і показників. Необхідно
пам’ятати, що оцінка фінансово-економічного стану об’єкта контролю лише на
підставі окремих з них буде некоректною або навіть недостовірною, оскільки
окремо взятий коефіцієнт дає уявлення лише про якусь одну сторону діяльності
підприємства. Цей коефіцієнт може мати позитивне значення але робити на підставі
цього висновок, що на підприємстві все гаразд, не можна, бо ряд інших
показників можуть свідчити про наявність певних проблем.
Слід зазначити, що вибір коефіцієнтів і показників для
аналізу та визначення їх арифметичних значень ще не є суто аналізом, а лише
підготовкою до нього. Практично аналіз розпочинається з порівняння отриманих
коефіцієнтів з їх нормативними значеннями, з іншими показниками обліку і
звітності, із складання порівняльних таблиць, графіків тощо. І особливо важливо
пам’ятати те, що логічним завершенням будь-якого аналізу є обґрунтовані
висновки та конкретні пропозиції стосовно предмету, що досліджувався.
Фінансова стійкість підприємства формується насамперед під
впливом рентабельності його діяльності. Якщо підприємство збиткове або
малорентабельне, якщо величина його балансового прибутку падає, не виконуються
планові накреслення з цього найважливішого якісного показника, говорити про
задовільний фінансовий стан, фінансову стійкість підприємства не доводиться
навіть при збереженні якийсь час спроможності розрахуватися за своїми
фінансовими зобов'язаннями. Враховуючи роль, яку відіграє прибуток в економіці
будь-якого суб'єкта підприємницької діяльності, у короткотерміновій, а тим
більше - у довготерміновій перспективі ця спроможність не може бути підтримана
і буде втрачена, якщо фінансові ресурси підприємства не будуть достатньою мірою
поповнюватися за рахунок прибутку.
Не випадково, що саме прибуток, рентабельність - основні
критерії оцінки будь-якої сторони діяльності суб'єктів підприємництва. Однак
самі по собі вони не можуть забезпечити фінансової стійкості підприємства.
Фінансово-господарська діяльність підприємства забезпечується
наявними фінансовими ресурсами (капіталом) - як власними, так і позиковими, їх
розмір і стан розміщення в активи характеризується бухгалтерським балансом,
який являє собою основне джерело аналізу фінансового стану. Валюта балансу
відповідає на запитання про розмір фінансових ресурсів, якими володіє
підприємство на звітну дату, а динаміка цього показника характеризує процес
нарощування (або, навпаки, зменшення) фінансового потенціалу підприємства.
Ознакою фінансової стійкості будь-якого суб'єкта господарювання є постійне
зростання валюти його балансу, тобто загальної суми його фінансових ресурсів.
Якщо має місце зменшення загальної суми фінансових ресурсів
підприємства (валюти балансу), треба проаналізувати, за рахунок яких факторів
це відбулося. Серед причин цього зменшення найважливіші такі:
- збитки від реалізації продукції і від
позареалізацій них операцій;
- ліквідація недоамортизованих об'єктів основних
засобів і нематеріальних активів;
нестачі, крадіжки, псування товарно-матеріальних
цінностей у разі невіднесення їх на винних;
витрати за рахунок прибутку на матеріальне
заохочення працюючих, на виплату дивідендів, на соціальні заходи у розмірах,
які перевищують новостворені відповідні цільові фонди;
зменшення суми короткотермінових і довготермінових
кредитів комерційних банків, інших позикових ресурсів.[14,c.355]
Перші чотири з перерахованих факторів є результатом тих чи
інших недоліків у діяльності підприємства, тобто завжди несуть негативне
забарвлення. Що стосується скорочення суми кредитів та інших позичок, то при
аналізі цього фактора слід з'ясувати, чи таке зменшення викликане об'єктивним
станом фінансових ресурсів, чи воно було результатом зниження довіри до
підприємства з боку кредиторів (банків та інших).
При аналізі темпів зростання фінансових ресурсів підприємства
слід окремо визначати розміри і динаміку фонду основних коштів, фонду інших
позаоборотних активів та фонду оборотних коштів, виділяючи фонд власних
основних коштів і фонд власних оборотних коштів.
Фінансова стійкість підприємства не може забезпечуватися за
нераціонального використання фонду основних коштів і фонду оборотних коштів.
При аналізі цього питання треба виходити з того, що підприємству не досить
визначити правильні пропорції розподілу свого капіталу між цими фондами:
важливо забезпечити, щоб основні та оборотні кошти вкладалися у відповідні
активи з найбільшою віддачею. [14,c.358]
Про нераціональне використання фонду основних коштів
свідчать:
- неоптимальне з точки зору кінцевих результатів
діяльності співвідношення між активною і пасивною частинами основних засобів
(передусім стійка тенденція до зниження питомої ваги активної частини);
- наявність невстановленого протягом тривалого часу
устаткування;
зниження коефіцієнтів змінності роботи устаткування
(що, як правило, свідчить про наявність зайвого устаткування);
витрати на реконструкцію та модернізацію основних
засобів при низьких показниках NPV проектів або зовсім без розрахунків їх
ефективності;
наявність на балансах підприємств залишків
незавершених капітальних вкладень з простроченими термінами введення в
експлуатацію.
Нераціональне використання оборотних коштів найчастіше
виражається у:
- систематичному накопиченні понаднормативних залишків
виробничих запасів, незавершеного виробництва і готової продукції. Якщо ці
залишки створені не за рахунок банківських кредитів, фінансовий стан
підприємства тяжкий, бо на покриття цих запасів воно втягує або кошти,
призначені на інші цілі (з фонду основних коштів), або не виконує своїх
фінансових зобов'язань перед кредиторами, що загрожує банкрутством;
- зростанні дебіторської заборгованості всіх видів,
насамперед заборгованості покупців за відвантажену (відпущену) продукцію,
виконані роботи, надані послуги.
Аналіз накопичення понаднормативних запасів і дебіторської
заборгованості повинен базуватися як на показниках оборотності окремих
елементів оборотних активів, так і на вивченні конкретних фактів діяльності
відповідних функціональних служб підприємства. Зокрема, треба вивчити причини
завезення окремих матеріальних ресурсів понад нормальну потребу в них і
можливості, які є у підприємства для зниження цих запасів; причини накопичення непотрібних
підприємству матеріальних цінностей і заходи щодо їх ліквідації, причини
затримки окремих замовлень у незавершеному виробництві і відвантаження готової
продукції замовникам, затримки платежів з боку окремих конкретних покупців і
заходи щодо попередження відвантаження продукції потенційним неплатникам без
попередньої оплати.
Залучення у господарський оборот позикового капіталу у
вигляді банківських кредитів та інших позичок є нормальним явищем
фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємництва. Помилковим є
твердження про те, що повна відмова підприємства від використання кредитів
свідчить про його високу фінансову стійкість та раціональне використання
фінансових ресурсів, бо саме залучення у необхідних розмірах кредитних ресурсів
створює для підприємства умови для максимально ефективного використання всіх (у
тому числі власних) фінансових ресурсів. Зокрема, короткотерміновий банківський
кредит в оборотні кошти дає змогу підприємствам вкладати власний оборотний
капітал у створення лише постійних мінімальних запасів товарно-матеріальних
цінностей і витрат на виробництво, створювати у мінімальних розмірах інші
активи, а всі потреби в оборотних коштах, які носять тимчасовий характер,
задовольняти за рахунок кредитів на умовах поворотності. Довготермінові кредити
на капітальні вкладення допомагають підприємству прискорювати процес розвитку
своєї матеріально-технічної бази темпами, які випереджають темпи накопичення
для цих цілей власних фінансових ресурсів.
Поділ загальної суми фінансових ресурсів підприємств на
власні й залучені, тобто питома вага позикового капіталу у всьому капіталі,
який використовується, залежить від безлічі факторів, таких, наприклад, як
галузь діяльності підприємства, рівень сезонності, тактичні і стратегічні
завдання, які стоять перед підприємством на тому чи іншому етапі його розвитку,
ступінь довіри до підприємства з боку банків, інших кредиторів. За всіх умов
підприємство (і це одна з важливих ознак його фінансової стійкості) повинне
дбати про певний рівень своєї фінансової незалежності, тобто не допускати
залучення фінансових ресурсів у розмірах, які перевищують його власні фінансові
ресурси, бо в такому разі воно стає неспроможним покрити свої фінансові
зобов'язання власними коштами. Показником, який характеризує ступінь фінансової
незалежності підприємства (фінансової «автономії»), є коефіцієнт, який визначає
питому вагу власного капіталу підприємства у загальній сумі його власних і
залучених коштів. [14,c.361]
.2
Аналіз імовірності банкрутства
Оцінка кризисних факторів фінансового розвитку та
прогнозування можливого банкрутства підприємства здійснюється задовго до прояву
його явних ознак. Така оцінка та прогнозування являються предметом діагностики
банкрутства, яка представляє собою систему цільового фінансового аналізу,
спрямованого на виявлення параметрів кризисного розвитку підприємства, які
представляють загрозу його банкрутству в майбутньому.
В залежності від цілей та методів здійснення діагностика
банкрутства підприємства поділяється на дві основні системи: експрес-діагностика
та фундаментальна діагностика банкрутства.
Експрес-діагностика банкрутства характеризує систему
регулярної оцінки кризових параметрів фінансового розвитку підприємства, яка
здійснюється на базі даних його фінансового обліку за стандартним алгоритмом
аналізу. Виходячи з основної мети експрес-діагностики банкрутства, а саме раннє
виявлення ознак кризового розвитку підприємства та попередня оцінка масштабів
кризового стану, можна зробити висновок, що система експрес-діагностики
банкрутства представляє собою попередній аналіз фінансового стану підприємства.
Експрес-діагностика банкрутства здійснюється за наступними
етапами:
. Визначення об’єктів спостереження „кризового поля”, що
представляє загрозу банкрутства підприємства. Досвід показує, що в сучасних
економічних умовах майже всі аспекти фінансової діяльності підприємства можуть
представляти загрозу його банкрутства. Тому система спостереження „кризового
поля” повинна будуватися з врахуванням цієї загрози шляхом виділення найбільш
істотних об’єктів за цим критерієм. З цієї позиції система спостереження
„кризового поля” може бути представлена наступними основними об’єктами: чистий
грошовий потік підприємства; ринкова вартість підприємства; структура капіталу
підприємства; склад фінансових зобов’язань підприємства за термінами погашення;
склад активів підприємства; склад поточних витрат підприємства; рівень
концентрації фінансових операцій в зонах підвищеного ризику.
2. Система таких індикаторів формується по кожному об’єкту
спостереження „кризового поля”. В процесі формування всі показники-індикатори
поділяються на об’ємні (виражені абсолютною сумою) та структурні (виражені
відносними показниками). Найважливіші з цих індикаторів оцінки загрози
банкрутства наведені в таблиці 2.1 <file:///C:\Documents%20and%20Settings\Alex.ACTIVESI-GFAPQ7\Desktop\New%20Folder\Bankrut\table_2_1.gif>.
Наведена система індикаторів оцінки загрози банкрутства підприємства
може бути розширена з врахуванням особливостей його фінансової діяльності та
цілей діагностики.
. Аналіз окремих сторін кризового фінансового розвитку підприємства,
який здійснюється за стандартними методами. Основу такого аналізу складає
порівняння фактичних показників-індикаторів з плановими (нормативними) та
виявлення розмірів відхилень в динаміці. Зростання розміру негативних відхилень
в динаміці характеризує наростання кризових явищ фінансової діяльності
підприємства, що представляють загрозу його банкрутства.
В процесі аналізу окремих сторін кризового фінансового розвитку
підприємства використовують наступні стандартні його методи: горизонтальний
(трендовий) фінансовий аналіз; вертикальний (структурний) фінансовий аналіз;
порівняльний фінансовий аналіз; аналіз фінансових коефіцієнтів; аналіз
фінансових ризиків; інтегральний фінансовий аналіз.
4.Попередня оцінка масштабів кризового фінансового стану
підприємства. Така оцінка проводиться на основі аналізу окремих сторін
кризового розвитку підприємства за ряд попередніх етапів. Практика фінансового
менеджменту використовує при оцінці масштабів кризового фінансового стану
підприємства три принципові характеристики: легка фінансова криза; глибока
фінансова криза; фінансова катастрофа.
При необхідності кожна з цих характеристик може отримати
більш поглиблену диференціацію.
Попередній аналіз фінансового стану підприємства в вигляді
системи експрес-діагностики банкрутства забезпечує раннє виявлення ознак
кризового розвитку підприємства та дозволяє прийняти оперативні заходи щодо
їхньої нейтралізації. Попереджувальний ефект такого аналізу найбільш відчутний
на стадії легкої фінансової кризи підприємства. За інших масштабах кризового
фінансового стану підприємства вона обов’язково повинна доповнюватися системою
фундаментальної діагностики банкрутства підприємства.
Фундаментальна діагностика банкрутства підприємств
характеризує систему оцінки параметрів кризового фінансового розвитку
підприємства, яка здійснюється на основі методів факторного аналізу та
прогнозування.
Основними цілями фундаментальної діагностики банкрутства
являються: поглиблення результатів оцінки кризових параметрів фінансового
розвитку підприємства, отриманих в процесі експрес-діагностики банкрутства;
підтвердження отриманої попередньої оцінки масштабів кризового фінансового
стану підприємства; прогнозування розвитку окремих факторів, спричиняючих
загрозу банкрутства підприємства, та їхніх негативних наслідків; оцінка та
прогнозування здатності підприємства до нейтралізації загрози банкрутства за
рахунок внутрішнього фінансового потенціалу.
Фундаментальна діагностика банкрутства здійснюється за
наступними основними етапами: 1. Систематизація основних факторів, що
обумовлюють кризовий фінансовий розвиток підприємства. 2. Проведення
комплексного фундаментального аналізу з використанням спеціальних методів
оцінки впливу окремих факторів на кризовий фінансовий розвиток підприємства. 3.
Прогнозування розвитку кризового фінансового стану підприємства під негативним
впливом окремих факторів. 4. Прогнозування здатності підприємства до
нейтралізації загрози банкрутства за рахунок внутрішнього потенціалу. 5.
Остаточне визначення масштабів кризового фінансового стану підприємства.
3.
Процедура відновлення платоспроможності підприємства або визнання його
банкрутом
.1
Шляхи подолання банкрутства, особливості антикризисного управління
Одним із засобів подолання платіжної кризи та запобігання
банкрутству підприємства є фінансова санація. В чому ж суть фінансової санації
підприємств? Термін „санація” походить від латинського „sanare” і
перекладається як оздоровлення або видужання.[10]
Санація - це система фінансово-економічних,
виробничо-технічних, організаційно-правових та соціальних заходів, спрямованих
на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості та
конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді. Інакше
кажучи, санація - це сукупність усіх можливих заходів, які спроможні привести
підприємство до фінансового оздоровлення.
Особливе місце в процесі санації належить заходам
фінансово-економічного характеру, які відображають фінансові відносини, що
виникають у процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх
фінансових джерел оздоровлення підприємств. Джерелами фінансування санації
можуть бути кошти, залучені на умовах позики чи на умовах власності; на
поворотній або безповоротній основі.
За джерелами мобілізації фінансових ресурсів, розрізняють
автономну та гетерономну санацію. Автономна санація передбачає фінансування
оздоровлення підприємства за рахунок його власних ресурсів і коштів, наданих
власниками та іншими особами (без залучення в санаційний процес сторонніх
осіб). Гетерономна (зовнішня) санація характеризується участю в ній сторонніх
осіб, зокрема банків та інших кредиторів, клієнтів, держави.
Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та
усунення причин їхнього виникнення, поновлення або збереження ліквідності та
платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення
структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів,
необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.
У системі проведення фінансової санації підприємств
розрізняють три основні функціональні блоки:
. Розробка плану санації.
. Санаційний аудит.
. Менеджмент санації.[13,c.241]
Як правило, розробкою санаційної концепції та плану санації,
з доручення власників чи керівництва підприємства займаються консалтингові
фірми в тісному взаємозв’язку із внутрішніми службами контролінгу (якщо такі є
на підприємстві). Санаційний аудит проводиться аудиторськими компаніями на
замовлення потенційних санаторів, кредиторів та інших осіб, які можуть взяти
участь у фінансуванні санації.
Вирішальне значення для успішного проведення фінансового
оздоровлення підприємства має організація ефективного менеджменту санації.
Сутність менеджменту санації можна розглядати з двох позицій: інституціональної
та з функціональної.
З інституціональної позиції до менеджменту санації можна
віднести всіх фізичних осіб, яких уповноважено власниками суб’єкта
господарювання чи силою закону провести фінансову санацію підприємства, тобто
фактично керувати підприємством на період його оздоровлення. Досить часто до
банкрутства підприємство доводить саме невміле чи навмисно неправильне
управління. Зрозуміло, що керівництво підприємства, яке призвело його до
фінансової кризи, як правило, не в змозі ефективно управляти фінансовою
санацією. Звідси випливає необхідність заміни керівництва підприємства або
передачі повноважень щодо санації третім особам. У Великобританії, наприклад,
щорічно з 60 тисяч порушених справ про банкрутство близько 90% закінчується
зміною керівництва.
Загалом, до осіб, які можуть бути носіями менеджменту
санації, слід віднести контролюючі органи (наприклад, департамент банківського
нагляду НБУ, страхнагляд тощо), консультантів, аудиторів, керуючих санацією,
які призначаються відповідно до рішення арбітражного суду, представників
банківських установ чи інших кредиторів, досвідчені менеджери, а також і
колишнє керівництво підприємства. Розв’язання питання щодо призначення
менеджменту санації є одним із першочергових заходів у рамках фінансового
оздоровлення.
З функціональної позиції менеджмент санації - це система
антикризового управління, яка має на меті ефективне використання фінансового
механізму для запобігання банкрутству та проведення фінансового оздоровлення
підприємства. Функціональні сфери менеджменту санації можна розглядати як
окремі фази управлінського циклу, причому в процесі санації підприємства такі
цикли перманентне повторюються при досягненні певних стратегічних чи тактичних
цілей.
До функціональних сфер менеджменту санації слід віднести
такі: постановка цілей; формування та аналіз проблеми (головна проблема -
фінансова криза); пошук альтернатив, прогнозування та оцінка наслідків їхньої
реалізації (підбір та оцінка необхідного каталогу санаційних заходів);
прийняття рішення; реалізація (проведення конкретних санаційних заходів);
контроль; аналіз відхилень. [10]
Важливою складовою організації дійового менеджменту санації є
запровадження ефективної системи контролінгу. Вирішальним при цьому є створення
системи інформаційного забезпечення, планових, аналітичних та контрольних
служб. Треба зауважити, що не існує стандартних рецептів організації
менеджменту санації підприємства. Кожен випадок фінансової кризи потребує
індивідуального підходу до управління процесом її подолання.
3.2
Процедура визнання підприємства банкрутом за законодавством України
Відповідно до Закону України „Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14.05.1992 р.
справи про банкрутство розглядаються виключно арбітражними судами, навіть якщо
одна з сторін є фізичною особою, в тому числі такою, що не є суб’єктом
підприємницької діяльності.
Відповідно до вказаного Закону суб’єктами банкрутства можуть
бути не лише юридичні особи, які зареєстровані як суб’єкти підприємницької
діяльності (як це було згідно до старої редакції Закону).
Прийнята в 1999 році нова редакція Закону радикально змінила
коло суб’єктів банкрутства, значно розширивши його. До кола суб’єктів
банкрутства включені також фізичні особи-підприємці (статті 47-49 Закону) та
навіть юридичні особи, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи
іншого фонду (стаття 5 Закону). Окрім того, перелік можливих суб’єктів
банкрутства помітно розширено також за рахунок підприємств, що перебувають в
стані приватизації, - якщо раніше до завершення приватизації підприємства його
кредитори були фактично позбавлені права ініціювати процедуру банкрутства,
тепер згідно зі статтею 11 Закону суддя своєю ухвалою зупиняє процес
приватизації до припинення провадження у справі про банкрутство цього
підприємства. Суб’єктами банкрутства не можуть бути тільки відокремлені
структурні підрозділи юридичної особи - філії, представництва, відділення тощо
(стаття 1 Закону) та казенні підприємства (стаття 5 Закону).
Сторонами у процесі банкрутства згідно зі статтею 1 нового
Закону України є кредитори (представник комітету кредиторів) та боржник (після
постанови арбітражного суду - банкрут). Відповідно до Закону не набуває статусу
кредитора у процедурі банкрутства той кредитор боржника, який має до нього не
грошові, а будь-які інші вимоги, наприклад, вимоги по товарообмінних угодах.
Відповідно боржник за такою угодою не є боржником у розумінні законодавства про
банкрутство. До числа кредиторів включені, окрім кредиторів за
цивільно-правовими угодами та податкових органів, також інші органи державної
влади, яким надано право контролю за своєчасністю справляння зборів та інших
обов’язкових платежів. Це можуть бути державні цільові фонди, органи
страхування тощо. Закон не визначає прокурора як кредитора, однак згідно зі
статтею 121 Конституції України і статтею 20 Закону України „Про прокуратуру”
прокурори мають право звертатися до арбітражного суду в інтересах громадян і
держави із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство.
До числа учасників процедури банкрутства Законом віднесені:
„...сторони, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією,
ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а
також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у
провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України,
представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника.”
(стаття 1 Закону).
Механізм порушення провадження у справі про банкрутство
гранично простий. Досить кредитору не отримати від боржника задоволення
безспірної грошової вимоги вартістю не менше трьохсот мінімальних розмірів
заробітної плати протягом трьох місяців після настання встановленого строку для
її сплати, і він може звернутися до арбітражного суду за місцезнаходженням
боржника із заявою про порушення справи про банкрутства боржника. Арбітражний
суд, отримавши таку заяву, не пізніше п’яти днів з дня надходження заяви
виносить ухвалу про порушення справи про банкрутство боржника, в якій
зазначається про прийняття заяви до розгляду, про введення процедури
розпорядження майном боржника та призначення розпорядника майна, дату
проведення підготовчого засідання суду та про введення мораторію на задоволення
вимог кредиторів. При недодержанні заявником вимог законодавства, а також в
певних, передбачених законом, випадках його заяву може бути повернено без
розгляду або у її прийняті може бути відмовлено. Наприклад, у прийнятті заяв
кредитора про визнання боржника банкрутом, яка надійшла після порушення
провадження у справі, але до публікації оголошення про це в установленому
законом порядку, суд відмовляє на підставі статті 8 Закону України „Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, про що виносить
відповідну ухвалу. Окрім цього, Закон дозволяє кредитору до опублікування в
офіційних друкованих органах оголошення про порушення провадження у справі про
банкрутство боржника відкликати подану заяву. Вимоги до форми та змісту заяви
кредитора викладені в статті 7 Закону України „Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
Крім зазначених вище положень, заява кредитора повинна
містити також відомості про: розмір вимог кредитора до боржника із зазначенням
розміру недодержки (штрафу, пені), яка підлягає сплаті; викладення обставин, що
підтверджують наявність зобов’язання боржника перед кредитором, з якого виникла
вимога, а також строк його виконання; докази того, що сума підтверджених вимог
перевищує суму в триста мінімальних розмірів заробітної плати; докази
обґрунтованості вимог кредитора; інші обставини, на яких ґрунтується заява
кредитора. До заяви кредитора додаються документи, що підтверджують
безспірність заявлених вимог.
Закон дозволяє боржнику звернутись до арбітражного суду із
заявою про власну неплатоспроможність у разі його фінансової неспроможності або
реальної загрози такої неспроможності. Але треба мати на увазі, що боржник може
звернутися до суду із заявою про своє банкрутство тільки в тому випадку, коли
наявного у нього майна досить для покриття судових витрат (стаття 7 Закону).
Ініціювання боржником порушення справи про банкрутство
свідчить про відсутність між боржником та його кредиторами суперечки про наявність
і неоплатність боргу, оскільки сам боржник визнає ці обставини. Тому від
боржника не вимагається надання доказів неоплатності його боргів на момент
звернення до арбітражного суду. Окремо необхідно згадати про те, що статтею 51
Закону передбачені деякі особливості застосування процедури банкрутства до
боржника, що ліквідується власником. Законом встановлено, що коли вартості
майна юридичної особи, яка ліквідується за рішенням власника, недостатньо для
задоволення вимог кредиторів, така юридична особа має ліквідуватися в
загальному порядку провадження у справах про банкрутство. Закон прямо
зобов’язує власника або голову призначеної ним ліквідаційної комісії при
виявленні вказаних обставин звернутися до арбітражного суду із заявою про своє
банкрутство. Ця норма є новою для вітчизняного законодавства про банкрутство і
має дуже позитивний характер. Особливо позитивним є те, що керівник боржника
або власник майна боржника та деякі інші особи несуть солідарну
відповідальність по незадоволених вимогах за грошовими зобов’язаннями боржника
у випадку невиконання ними зазначеної вимоги.
Вимоги до змісту заяви боржника встановлені також статтею 7
Закону „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом”. Заява боржника, окрім загальних положень, спільних до заяви
боржника і заяви кредитора, повинна містити: суму вимог кредиторів за грошовими
зобов’язаннями у розмірі, який не заперечується боржником; розмір
заборгованості по податках і зборах (обов’язкових платежах); розмір
заборгованості по відшкодуванню шкоди, заподіяної життю та здоров’ю, виплаті
заробітної плати та вихідної допомоги працівникам боржника, виплати авторської
винагороди; відомості про наявність у боржника майна, в тому числі грошових сум
і дебіторської заборгованості; найменування банків, що здійснюють
розрахунково-касове обслуговування боржника. До заяви боржника додаються:
рішення власника майна боржника про звернення боржника до арбітражного суду із
заявою; бухгалтерський баланс на останню звітну дату, перелік і повний опис заставленого
майна із зазначенням його місцезнаходження та вартості на момент виникнення
права застави; протокол загальних зборів працівників боржника, на якому обрано
представника працівників боржника для участі в арбітражному процесі під час
провадження у справі про банкрутство; інші документи, що підтверджують
неплатоспроможність боржника.
Із заяв про порушення провадження у справі про банкрутство
справляється державне мито. Розмір мита, яке справляється з таких заяв,
становить п’ять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і сплачується
заявником до державного бюджету на відповідний рахунок, визначений
Міністерством фінансів України та Державним казначейством України. Згідно з
роз’ясненням Вищого арбітражного суду України сплату державного мита за заявника
може виконати інша фізична або юридична особа, але з посиланням на конкретну
справу у платіжних документах і дотриманням інших обов’язкових вимог щодо
оформлення.
Судовий розгляд справи про банкрутство відбувається протягом
трьох засідань: підготовчого, попереднього та засідання, якому закон хоч і не
дав певної назви, але воно за своєю природою є визначальним для долі боржника.
У підготовчому засіданні суд остаточно визначає розмір вимог
кредитора - ініціатора процедури банкрутства, призначає арбітражного керуючого
підприємства-боржника, дату складання арбітражним керуючим, який на цій стадії
провадження називається розпорядником майна боржника, реєстру вимог всіх інших
кредиторів боржника, для виявлення яких зобов’язує кредитора-ініціатора подати
оголошення про порушення справи до офіційних друкованих органів. Крім того суд
призначає дату скликання перших загальних зборів кредиторів та дату засідання
арбітражного суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про
визнання його банкрутом, вживає заходів щодо забезпечення грошових вимог
кредиторів, а також вводить мораторій на задоволення вимог кредиторів.
У попередньому засіданні арбітражний суд розглядає реєстр
вимог кредиторів та заперечення щодо них боржника і остаточно визначає розмір
вимог до боржника кожного з виявлених кредиторів. Після проведення попереднього
засідання розпорядник майна боржника скликає загальні збори кредиторів, на яких
кредитори визначають подальшу долю боржника (основне питання, яке при цьому
вирішується, - чи доцільно проводити процедуру санації боржника, чи потрібно
одразу перейти до ліквідаційної процедури) та обирають зі свого складу комітет
кредиторів, який представляє у процедурі банкрутства їх інтереси.
У наступному засіданні суд розглядає клопотання комітету
кредиторів про відкриття процедури санації боржника, якщо таке рішення було
прийнято на зборах кредиторів, і відкриває процедуру санації боржника,
призначаючи для безпосереднього здійснення цієї процедури арбітражного
керуючого, який у цій стадії провадження називається керуючим санацією. Після
завершення процедури санації боржника керуючий санацією подає до арбітражного
суду звіт та протокол зборів кредиторів, на яких цей звіт був розглянутий. У
випадку затвердження вказаного звіту суд припиняє провадження у справі про
банкрутство боржника.
Якщо ж кредитори боржника на зборах вирішили наполягати на
визнанні боржника банкрутом або процедура санації не привела до бажаного
результату, або у встановлений судом в підготовчому засіданні термін кредитори
не дійшли згоди про подальшу долю підприємства-боржника (а також в інших,
передбачених законом випадках), суд виносить постанову про визнання боржника
банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру, доручаючи безпосереднє її
виконання арбітражному керуючому, який на цій стадії провадження називається
ліквідатором. Після завершення ліквідаційної процедури ліквідатор подає до
арбітражного суду звіт та ліквідаційний баланс. У випадку затвердження
ліквідаційного балансу суд припиняє провадження у справі про банкрутство.
На будь-якій стадії процедури банкрутства сторони можуть
дійти мирової угоди, у випадку затвердження якої суд припиняє провадження у
справі про банкрутство.
Поняття мирова угода, тобто домовленість між боржником і
кредитором стосовно відстрочки, розстрочки або прощення боргів боржника, є
новим для українського законодавства з питань банкрутства: воно з’явилося лише
з прийняттям нової редакції Закону „Про відновлення платоспроможності боржника
або визнання його банкрутом”. До цього часу законодавство такої процедури не
передбачало, а отже й мирові угоди не укладалися.[10]
.3
Наслідки визнання підприємства банкрутом
У випадках, передбачених Законом „Про банкрутство”,
господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває
ліквідаційну процедуру.
Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти
місяців. Господарський суд може продовжити цей строк на шість місяців, якщо
інше не передбачено Законом.
З дня прийняття господарським судом постанови про визнання
боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:
- підприємницька діяльність банкрута завершується
закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її
продажу;
- строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута
та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів)
вважається таким, що настав;
припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені),
процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;
відомості про фінансове становище банкрута
перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;
укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна
банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку,
передбаченому Законом „Про банкрутство”;
скасовується арешт, накладений на майно боржника,
визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого
боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном
банкрута не допускається;
вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного
банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть
пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.
З дня прийняття господарським судом постанови про визнання
боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються
повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та
розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник
банкрута звільняється з роботи у зв'язку з банкрутством підприємства, про що
робиться запис у його трудовій книжці, а також припиняються повноваження
власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше.
Опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом і
відкриття ліквідаційної процедури здійснюється ліквідатором у офіційних
друкованих органах за рахунок банкрута у п'ятиденний строк з дня прийняття
постанови про визнання боржника банкрутом.
Майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній
процедурі, оцінюється арбітражним керуючим у порядку, встановленому
законодавством України. Для майна, яке продається на аукціоні, оціночна
вартість є початковою.
Для здійснення оцінки майна арбітражний керуючий має право
залучати на підставі договору спеціалістів з оплатою їх послуг за рахунок
коштів, одержаних від виробничої діяльності боржника, визнаного банкрутом, або
реалізації його майна, якщо інше не встановлено комітетом кредиторів.
Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута
ліквідатор розпочинає продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом
кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута.
Ліквідатор забезпечує через засоби масової інформації
оповіщення про порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання
майна. Порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна
погоджуються з комітетом кредиторів. При цьому продаж майна
підприємств-банкрутів, заснованих на державній власності, здійснюється з
урахуванням вимог Закону України "Про приватизацію державного майна"
та інших нормативно-правових актів з питань приватизації.
Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на
задоволення вимог кредиторів, у порядку, встановленому статтею 31 Закону „Про
банкрутство”:
) у першу чергу задовольняються:
а) вимоги, забезпечені заставою;
б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута,
у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;
в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що
пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, - у розмірі всієї суми
відшкодування за вкладами фізичних осіб;
г) витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство
в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі: витрати
на оплату державного мита; витрати заявника на публікацію оголошення про
порушення справи про банкрутство; витрати на публікацію в офіційних друкованих
органах інформації про порядок продажу майна банкрута; витрати на публікацію в
засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство
у зв'язку з визнанням мирової угоди недійсною; витрати арбітражного керуючого
(розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов'язані з утриманням і
збереженням майнових активів банкрута; витрати кредиторів на проведення аудиту,
якщо аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх коштів;
витрати на оплату праці арбітражних керуючих (розпорядника майна, керуючого
санацією, ліквідатора) в порядку, передбаченому статтею 27 Закону „Про
банкрутство”.
) у другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із
зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення
внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства),
зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян,
шляхом капіталізації відповідних платежів у порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України, а також вимоги громадян - довірителів (вкладників) довірчих
товариств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучали майно
(кошти) довірителів (вкладників);
) у третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і
зборів (обов'язкових платежів);
) у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не
забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із
зобов'язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації
боржника;
) у п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення
внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства;
) у шосту чергу задовольняються інші вимоги.
Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру
надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного
задоволення вимог попередньої черги.
У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна
банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги
задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредиторові однієї
черги.
У разі відмови кредитора від задоволення визнаної в
установленому порядку вимоги ліквідаційна комісія не враховує суму грошових
вимог цього кредитора.
Висновки
В результаті проведеного дослідження автором були зроблені
наступні висновки:
Існування інституту банкрутства зумовлено необхідністю
розв’язання проблем, пов’язаних з неплатоспроможністю суб’єктів господарської
діяльності. Його значення полягає в тому, що, з одного боку, з господарського
обігу при ліквідації виключаються неплатоспроможні суб’єкти, що сприяє
оздоровленню ринка, а з іншого боку - цей інститут дає можливість добропорядним
та відповідальним підприємствам, організаціям реорганізувати свою діяльність та
отримати шанс для досягнення фінансової стабільності.
Передбачена законодавством про банкрутство можливість
застосування до неплатоспроможних підприємств, які опинились у тяжкому
становищі, реорганізаційних процедур дозволяє їм відновити статус повноцінних
суб’єктів ринкових відносин, заохочує підприємницьку ініціативу і ризик,
оскільки в разі невдачі вони в значній мірі будуть захищені від тяжких
наслідків банкрутства. Однак поряд з тим, банкрутство може бути використано в
неправомірних цілях, що представляє собою навмисне (фіктивне) оголошення
підприємства банкрутом для того, щоб приховати перекачування коштів,
пограбування вкладників та інші фінансові злодіяння. Звертаючи увагу на цю
двобічність результатів проведення банкрутства, приходимо до висновку, що
процедура банкрутства повинна підлягати жорсткому регулюванню з боку держави,
перш за все через законодавчі акти та інші документи нормативно-правового
характеру. Механізм проведення процедури банкрутства зумовлює той факт, що
законодавство про банкрутство є однією з найважливіших складових частин
правової бази ринкової економіки в кожній країні.
Відповідно до діючого законодавства України щодо боржника
може бути застосована така позасудова процедура банкрутства як досудова санація
та наступні судові процедури:
- розпорядження майном боржника;
- мирова угода;
санація (відновлення платоспроможності боржника);
ліквідація боржника.
Підбиваючи підсумки усьому вищесказаному, можна зробити
висновок, що механізм банкрутства підприємств можна розглядати як діючу форму
перерозподілу суспільного капіталу з метою більш ефективного його використання.
На відміну від України, де інститут банкрутства є відносно новим явищем, в
розвинутих країнах він завдяки своїм функціям протягом тривалого часу
залишається невід’ємним інструментом ринкового регулювання економіки. Виходячи
з функцій, які виконує інститут банкрутства, є цілком логічним, що його
існування є вигідним не лише для окремо взятих суб’єктів господарювання, а й
для держави, а значить і для всього суспільства в цілому. На жаль, сьогодні
інститут банкрутства в Україні має дещо інший характер, ніж у розвинутих
країнах, адже із-за фінансової кризи в країні банкрутами технічно є більшість
господарюючих суб’єктів. Тому буде дуже доречним розглядати механізм
банкрутства не як спосіб ліквідації підприємства та повернення боргів
кредиторам, а саме як спосіб фінансового оздоровлення українських підприємств.
Необхідною умовою пошуку шляхів оздоровлення підприємств є проведення аналізу
причин банкрутства. Аналіз причин виникнення банкрутства свідчить, що багато в
чому фінансова неспроможність підприємства визначається неефективністю
фінансового менеджменту. Але найголовнішою передумовою банкрутств в Україні є,
на мою думку, не стільки недостатній рівень кваліфікації менеджерів та їх
прихильності до агресивних форм здійснення фінансової діяльності, скільки
економічна та політична нестабільність в країні.
Література
1. Закон України
«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. В
редакції Закону України N 597-IV ( 597-15 <javascript:OpenDoc('597-15');>
) від 06.03.2003 )
. Норматив N 3
“Мета та загальні принципи аудиту фінансової звітності”.// Затверджено рішенням
Аудиторської палати України від 18 грудня 1998 р. N 73
. Положення
(стандарт) бухгалтерського обліку 1 Затверджено наказом Міністерства фінансів
України від 31 березня 1999 р. N 87 Зареєстровано в Міністерстві юстиції
України від 21 червня 1999 р. N 391/3684 "ЗАГАЛЬНІ ВИМОГИ ДО ФІНАНСОВОЇ
ЗВІТНОСТІ"
. Положення
(стандарт) бухгалтерського обліку 2 "Баланс" Затверджено Наказом
Міністерства фінансів України N87 від 31.03.99
. Положення
(стандарт) бухгалтерського обліку 3 "Звіт про фінансові результати"
Затверджено Наказом Міністерства фінансів України N 87 від 31.03.99
. Положення
(стандарт) бухгалтерського обліку 4 "Звіт про рух грошових коштів"
Затверджено Наказом Міністерства фінансів України N 87 від 31.03.99
. Положення
(стандарт) бухгалтерського обліку 5 "Звіт про власний капітал"
Затверджено Наказом Міністерства фінансів України N 87 від 31.03.99
8. Артеменко
В.Г., Беллендир М.В. Финансовый анализ: Учебное пособие. - М.: “ДИС”, НГАЭ и У,
1997 г.
9. Бандурка
О.М. Фінансова діяльність підприємства: Підручник. К:Либідь, 1998. - 312с.
10. Банкрутство
в Україні. Програма антикризисного управління. Матеріали серверу High Standart
Group. Адреса посилання - http://www.bankruptcy.com.ua/
11. Давидов
Г. М. Аудит. Навчальний посібник. К:”Знання”, 2001 р.
. КАРУЦА
С.М.. Фінансова звітність як предмет державного фінансового контролю.//
Фінансовий контроль(всеукраїнський науково-теоретичний, інформаційно практичний
журнал) № 1 від 09.01.2002
13. Ковалев
А.И., Привалов В.П. Анализ финансового состояния предприятия. Издание 2-е,
переработанное и дополненное. - М.: ЗАО “Центр экономики и маркетинга”, 1997 г.
. Коробов
М.Я. Фінансово-економічний аналіз діяльності підприємств. К:”Знання”, 2000 р.
15. Корпоративные
конфликты продолжаются // Украинская инвестиционная газета. - 2002. - 26
февраля. - С. 9.
. Мейер
К. Корпоративное управление в условиях рыночной экономики переходного
периодаУ/Корпоративное управление. Владельцы, директора и наёмные работники акционерного
общества. - М.: Джон Уайли энд Санд, 1996.
. Мендрул
О. Г. Особливості технічного і фундаментального інвестиційного аналізу акцій
українських підприємств.
18. Підприємництво:
стратегія, організація, ефективність./Під ред. С.Ф.Покропивного, К:КНЕУ, 1998,
С.24
19. Савчук
В.П. Финансовое планирование и разработка бюджета
предприятия.//Днепропетровский центр послеприватизационной поддержки
предприятий, 2001
. Шеремет
А.Д. Методика финансового анализа. М:Инфра-М, 1996. - 176 с.