Тема: Фінансова політика, її сутність, порядок формування

  • Вид работы:
    Вопросы
  • Предмет:
    Финансы, деньги, кредит
  • Язык:
    Украинский
  • Формат файла:
    MS Word
  • Размер файла:
    1,28 Мб
Фінансова політика, її сутність, порядок формування
Фінансова політика, її сутність, порядок формування
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

1. Фінансова система, принципи побудови., характеристика її складових

Фінансова система України за останні 10 років зазнала істотних змін, але багато з них не дістали відповідного відображення у законодавстві. Україна потребує чіткої правової та адміністративної основи управління податково-бюджетною сферою. Це означає, що всі функції та механізми такого управління (бюджетною та позабюджетною діяльністю) повинні у повному обсязі регламентуватися законами та відповідними нормативними актами. Зрозуміло, що державні кошти слід виділяти та витрачати лише за наявності відповідних на це правових повноважень.

Фінансову систему держави можна розглядати у кількох аспектах. Зокрема, фінансова система - це сукупність фінансових інститутів, кожний з яких сприяє утворенню та використанню відповідних централізованих та децентралізованих фондів коштів для здійснення фінансової діяльності держави, тобто діяльності з приводу мобілізації, розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів для виконання завдань і функцій держави та органів місцевого самоврядування.

З іншого боку (в організаційному аспекті), фінансову систему можна розглядати як сукупність органів державної влади та місцевого самоврядування, які здійснюють у межах своєї компетенції керівництво фінансовою діяльністю держави та підприємств, установ, організацій, що беруть у ній участь.

Якщо характеризувати фінансову систему з позицій економіки, то вона буде значно ширшою і включатиме державні фінанси (бюджет держави, фонди цільового призначення, державний кредит, фінанси державних підприємств), фінанси суб'єктів господарювання, міжнародні фінанси (валютний ринок, фінанси міжнародних організацій, міжнародні фінансові інституції) та фінансовий ринок. (ринок грошей, ринок капіталів, кредитний ринок та ринок цінних паперів).

Державні фінанси, відіграючи винятково важливу роль в економіці, не можуть розглядатися як єдиний або найголовніший інструмент економічної політики. Сам стан державних фінансів та формування доходної і видаткової частин бюджету залежать від багатьох чинників, хоч недооцінювати його вплив на економіку країни також не слід.

Фінансова система України як предмет дослідження фінансового права складається з таких основних ланок: державний бюджет та місцеві фінанси, фінанси державних підприємств, установ та організацій, спеціальні цільові фонди та кредит.

Державний бюджет - це найбільший централізований фонд коштів, що перебуває у розпорядженні уряду, який виконує державну політику. За його допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину національного доходу, що перерозподіляється фінансовими методами. Саме у цій ланці фінансової системи зосереджуються найбільші доходи та найважливіші у політичному та економічному відношенні загальнодержавні видатки. У державному бюджеті органічно пов'язані основні фінансові інститути - податки, позики й видатки.

Бюджетний кодекс України визначає бюджет як план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади АРК та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Державний бюджет, посідаючи провідне становище, тісно пов'язаний з іншими ланками фінансової системи. Він виступає фактично координуючим центром, що в умовах ринкової економіки надає необхідну допомогу таким ланкам. Ця допомога, зокрема у формі бюджетних дотацій, субвенцій, субсидій, кредитів, гарантій, має сприяти забезпеченню нормального функціонування інших ланок фінансової системи, здійсненню покладених на них завдань.

Наступною за своїм значенням фінансовою ланкою є місцеві (муніципальні) фінанси, які поступово розвиваються. В Україні спостерігається поступове збільшення масштабів місцевого господарства, їх зв'язок та залежність від великого капіталу, розширення та ускладнення функцій місцевої влади, компетенція якої визначається чинним законодавством України, зокрема Конституцією України, законами України "Про місцеве самоврядування", "Про місцеві державні адміністрації" тощо. У сфері фінансової діяльності їх компетенцію встановлює, в першу чергу, Бюджетний кодекс України та періодичні акти про бюджет місцевих органів.

Структуру місцевих фінансів визначають державний устрій та відповідний адміністративно-територіальний поділ держави. В Україні це бюджети областей, районів, міст, районів у містах, селищ, сіл. У Норвегії у структурі місцевих фінансів є бюджети муніципалітетів та округів. У державах з федеративним устроєм ця система має додаткові складові елементи. Наприклад, у США до місцевих фінансів входять бюджети штатів, графств, муніципалітетів, тауншипів із закріпленими за ними видатками, джерелами доходів, у ФРН - бюджети земель, громад та міст.

Самостійну фінансову ланку утворюють фінанси державних підприємств, функціонування яких пов'язано з розвитком державного сектора в національній економіці. Звичайно, порівнюючи значення цієї ланки за часів Радянського Союзу та панування командно-адміністративної економіки з сьогоденням, можна сказати, що значення її істотно зменшилося. Навпаки, основну роль у фінансовій , діяльності держави, особливо у сфері фіскальної політики й формування доходної частини бюджетної системи країни, відіграє приватний сектор шляхом перерозподілу частки отриманих доходів у вигляді податків та обов'язкових цільових платежів. Однак такий стан не дає підстав зменшувати значення фінансів державних підприємств.

Державне підприємництво під впливом ряду історичних, політичних та економічних обставин найбільше поширилося у Великій Британії, Франції, Італії, ФРН та Австрії. Одним із завдань цієї ланки є підтримання господарства країни шляхом збереження та розвитку ряду важливих галузей національного виробництва, необхідних для забезпечення процесу суспільного відтворення, галузей, які в умовах сучасного розвитку економіки через свою специфіку мають низьку рентабельність і є невигідними для підприємництва, а також галузей, які внаслідок своєї орієнтації та історичного розвитку є державними монополіями (наприклад, виробництво алкогольних напоїв, тютюнових виробів).

Особливу фінансову ланку становлять спеціальні фонди, що мають певне цільове призначення та визначену законодавством самостійність. У більшості європейських країн такі фонди відокремлені від державного бюджету і управляються безпосередньо центральними, а в деяких випадках і місцевою владою. Характерною рисою централізованих фондів є чітко визначені джерела формування і напрями використання коштів. Створення таких фондів визначається конкретними потребами, що стоять перед державою, тому їх склад та включення до бюджетів є різноманітним. В Україні до останнього часу було визнано за доцільне функціонування цільових фондів у межах Державного бюджету України для підвищення контролю (парламентського та спеціального фінансового контролю) за мобілізацією, розподілом та використанням коштів, що надходять до таких фондів. Ці фонди включаються до Спеціального фонду Державного бюджету України і передбачають обов'язковий цільовий характер використання коштів, визначений законодавством. Переважно кошти, що надходять до таких фондів, спрямовані на підтримання соціальної політики держави - забезпечення зайнятості населення, державного страхування у разі безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, тощо.

Пенсійний фонд України є загальнодержавним цільовим фондом коштів, який не входить до складу державного бюджету і має свій апарат та власні повноваження у сфері здійснення контролю за мобілізацією і витрачанням зібраних коштів. Його діяльність також спрямована на виконання соціальної політики держави.

Ще однією ланкою фінансової системи є кредит - державний (і муніципальний) та банківський. І хоч основні риси кредиту (відплатність, строковість, поворотність, забезпеченість) є однаковими для цих двох форм, ототожнювати їх у жодному разі не можна. У відносинах державного кредиту (як зовнішнього, так і внутрішнього) позичальником виступає безпосередньо держава. Наприклад, випускаючи облігації державної внутрішньої позики (ОДВП), держава визначає умови їх випуску та розміщення, строк, термін повернення та розмір відплатності (тобто процентів, що будуть нараховані за розміщення таких ОДВП). Як забезпечення виступає все майно держави. Фактично кошти, які збирає держава шляхом розміщення емітованих випусків державних цінних паперів (ОДВП, ощадних сертифікатів, казначейських зобов'язань тощо), є боргом держави перед юридичними та фізичними особами, серед яких і здійснюється таке розміщення. Наявний борг має погашатися у встановлені державою терміни. Отримані кошти спрямовуються на покриття дефіциту державного бюджету, на фінансування поточних видатків держави.

У свою чергу банківський кредит передбачає обов'язковий цільовий характер використання запозичених коштів. Кредитором виступає фінансово-кредитна установа, що має відповідні повноваження на здійснення активних операцій щодо розміщення залучених ресурсів, позичальником - юридичні та фізичні особи, які отримують такі ресурси під відповідне забезпечення на умовах, визначених кредитором. Тобто, на відміну від державного кредиту, умови кредитування встановлює кредитор, а не позичальник. Банківський кредит перебуває на межі регулювання фінансового й цивільного права, однак істотно впливає на формування ринку позичкових капіталів і, відповідно, на утворення та обіг державних фінансів.

Зрозуміло, що фінансову систему України не можна обмежувати переліченими вище ланками, однак саме ці ланки є предметом дослідження науки фінансового права. Окреме місце посідають органи, що здійснюють управління фінансовою діяльністю держави. Політика у галузі державних фінансів не може не враховувати специфіки відповідного етапу соціально-економічного розвитку країни, тобто реформа державних фінансів повинна мати певну концептуальну спрямованість. При цьому очевидним є те, що створення ефективної системи державних фінансів можливо лише за умови забезпечення відповідних змін в інших сферах державного регулювання економіки. Так, реформу державних фінансів, перш за все її податкову складову, не можна розглядати у відриві від реформи системи оплати праці та розробки політики в галузі амортизації; реформи формування коштів Пенсійного фонду України та створення системи недержавних пенсійних фондів тощо.

. Фінансова політика, її сутність, порядок формування. Характеристика складових фінансової політики.

Фінансова політика - це сукупність фінансових (розподільчих і перерозподільчих) заходів, які здійснює держава через фінансову систему. Фiнансова полiтика - це частина економiчної полiтики. Головним завданням фiнансової полiтики є забезпечення реалiзацiї тої чи iншої державної програми вiдповiдними фiнансовими ресурсами.

Проявляється фінансова політика у:

фiнансовому законодавствi;

в системi форм i методiв мобiлiзацiї фiнансових ресурсiв (найважливiшими з яких є податки);

в перерозподiлi фiнансових ресурсiв мiж окремими верствами населення, галузями дiяльностi, регiонами країни;

в структурi доходiв i видаткiв бюджетiв та iн. Найважливішими умовами результативності фінансової політики є:

врахування дiї економiчних законiв розвитку суспiльства;

вивчення та використання досвiду попереднiх етапiв господарського будiвництва;

врахування специфiки сучасних умов, змiни у зовнiшнiй та внутрiшнiй полiтицi;

комплекснiсть у розробцi заходів, пов'язаних iз вдосконаленням фiнансових вiдносин.

Фiнансова полiтика має надзвичайно велике значення в життi суспiльства i при дотриманнi вищенаведених умов може сприяти розвитку продуктивних сил, покращанню добробуту населення, вирiшенню нацiональних i мiжнародних проблем, пiдвищенню обороноздатностi країни.В залежностi вiд характеру заходів i часу, на якi вони розрахованi, розрiзняють наступні поняття: фінансова стратегія і фінансова тактика.

Фінансова стратегія - це основнi напрями використання фiнансiв на тривалу перспективу. Прикладом стратегiчних завдань i вiдповiдно їх фiнансового забезпечення є: впровадження власної грошової одиницi, проведення приватизацiї, подолання iнфляцiї i спаду виробництва.

Фінансова тактика спрямована на вирiшення завдань окремого етапу розвитку країни i полягає у змiнi форм органiзацiї фiнансових вiдносин. Яскравим прикладом фiнансової тактики є удосконалення системи оподаткування, надання пiльг окремим платникам, територiальний перерозподiл фiнансових ресурсiв через бюджетну систему.

В кожнiй країнi конкретнi методи проведення фiнансової полiтики залежать вiд iсторичних умов, рiвня економiчного розвитку, нацiональних традицiй та iнших чинникiв. Сучасну фiнансову полiтику України в значнiй мiрi визначає важкий стан економiки, як наслідок тривалої фінансової кризи.

У 1990 році в Україні була розроблена і прийнята Концепція переходу до ринкової економіки. В цьому важливому документі були накреслені напрямки фінансової стратегії уряду на перспективу в зв'язку з необхідністю переходу до ринкової економіки. В концепції була дана характеристика основних рис ринку в Україні, моделей та етапів переходу до нього. Визначені головні завдання:

проведення роздержавлення і приватизації підприємств;

здійснення земельної реформи;

демонополізація економіки;

свобода підприємництва;

реформа фінансово-бюджетної і банківської систем, нормалізація грошового обігу;

створення ринкової інфраструктури, в т.ч. фінансового ринку;

державне регулювання економіки з допомогою ринкових методів;

забезпечення соціального захисту населення;- вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності з метою зміцнення позицій країни у світовому співтоваристві;

захист і оздоровлення екологічного середовища. Звичайно, що вирішення всіх завдань, поставлених

Концепцією вимагає тривалого часу, більшість з них залишаються актуальними і в умовах сьогодення.

Економічна ситуація, в якій опинилася Україна на початку 90х років, виявилася чи не найскладнішою серед усіх постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи, і тому практична реалізація поставлених завдань виявилася занадто складною. В економіці країни спостерігалося загострення кризових процесів. Було допущено ряд помилок в економічній політиці, у здійсненні зовнішньоекономічного курсу, ігнорувалися специфічні умови ринкової трансформації економіки України. В таких умовах було прийнято рішення про здійснення радикальних економічних реформ, спрямованих на розбудову в Україні соціально-орієнтованої ринкової економіки, забезпечення реального повороту всієї господарської системи до людини. З цією метою в галузі фінансової політики передбачається проведення глибокої реформи фінансової і бюджетної системи шляхом:

реального розмежування фінансової та кредитної системи країни;

відокремлення фінансів державних підприємств від державного бюджету;

розробки зведеного балансу фінансових ресурсів держави для відображення процесів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів держави, суб'єктів господарювання і населення;

забезпечення децентралізації державних фінансів, розмежування державного та місцевого бюджетів за джерелами надходжень та витрат;

перебудова податкової системи у напрямі її подальшої лібералізації;

запровадження системи достовірного фінансового обліку, звітності та своєчасної сплати податків;- зменшення бюджетних видатків та відповідне ліквідація дефіциту державного бюджету;

формування ринку обслуговування державного боргу на основі розміщення на ньому державних позик та облігацій, державних короткострокових казначейських зобов'язань.

В умовах ринку одним з найважливіших важелів впливу держави на економіку є податки, з допомогою яких визначають пропорції розподілу валового національного продукту, темпи нагромадження, здійснюють вплив на платіжеспроможний попит населення і рівень його добробуту тощо. І тому питання податкової політики завжди знаходилися в центрі уваги парламенту і уряду України. Але до 1995 року всі зміни, що передбачалися в цій галузі, мали обмежений характер і торкалися окремих аспектів оподаткування. І тому було прийнято рішення про проведення в Україні податкової реформи, метою якої є:

пом'якшення податкової політики;

стимулювання вітчизняного виробництва;

посилення податкової та платіжної дисципліни і забезпечення своєчасних надходжень до державного бюджету.

Реалізація цієї мети повинна бути забезпечена через:

створення стабільної податкової системи;

спрощення обчислення податків і сплата їх у такі строки, які б забезпечували можливість платникам враховувати це під час планування фінансово-господарської діяльності наступного періоду;

зменшення рівня розміру податкових вилучень починаючи;

чітке визначення об'єктів оподаткування для запобігання випадкам подвійного оподаткування;

упорядкування стягнення податків та посилення відповідальності за ухилення від сплати та їх несвоєчасну сплату;

скасування пільг в оподаткуванні, наданих за галузевим принципом або окремим суб'єктам господарювання з одночасним запровадженням механізму реструктуризації безнадійної заборгованості за податковими забов'язаннями;- зменшення ставок податків на імпортну продукцію, яка необхідна для вітчизняних виробників і збільшення податків на продукцію, яка імпортується в Україну і призначена для кінцевого споживання, за умови що аналогічна продукція виробляється в Україні;

посилення оподаткування бартерних товарообмінних операцій та операцій з давальницькою сировиною;

скасування авансової сплати податків та запровадження їх сплати раз на місяць;

перехід до обчислення оподатковуваного прибутку як різниці між валовим доходом та валовими витратами виробництва (обігу).

Першим кроком у проведенні податкової реформи в Україні стало прийняття в 1997 році Законів України: "Про систему оподаткування", "Про податок на додану вартість", "Про оподаткування прибутку підприємств". Наступним важливим кроком є прийняття Податкового кодексу.

Фінансові проблеми програми "Україна 2010".

На виконання розпорядження Президента України від 26 лютого 1998 р. № 43 провідними вченими і практиками нашої країни була розроблена програма розвитку на дванадцятирічний термін «Україна 2010». В основу програми покладено фундаментальну ідею забезпечення пріоритету прав і життєдіяльності, оцінку стану її реалізації в Україні та визначення відповідних інтегральних прогнозних показників на період до 2010 року. Для вирішення цього питання застосовувалися вітчизняні та зарубіжні методики розрахунку показників людського розвитку та конкурентоспроможності країн та ін.

Поряд із цим була поставлена мета більш чітко визначити місце і роль України в геополітичному та геоекономічному просторі, відстежити основні тенденції і варіанти розвитку цивілізації та українського суспільства, накреслити конкретні цілі, рамкові умови та пріоритети до 2010 року з урахуванням наявних матеріальних, фінансових, інтелектуальних та інших ресурсів держави, накреслити оптимальні шляхи їх досягнення. Програма складається з восьми розділів. В першому розділі «Національні інтереси України в контексті розвитку світової цивілізації» дана характеристика становища України як незалежної держави наприкінці ХХ ст., визначені етапи соціально-економічного розвитку та загальні національні цілі на період до 2010 року, а також довгострокові передумови та фактори розвитку.

В другому розділі «Ідея соціального прогресу і стабільності» визначено основні напрямки соціальної політики у державі, яка виходить із необхідності забезпечення кожній людині роботу, достаток, здоров'я та духовність. Особлива увага приділена таким проблемам, як розвиток системи соціального страхування, освіти, науки, відродження української культури, тенденціям демографічного розвитку, підтримці сім'ї та молоді тощо.

Реформа системи соціального страхування в Україні буде проведена з метою підвищення рівня соціальної захищеності громадян, посилення мотивації до праці, персональної відповідальності працівників та роботодавців за формування коштів страхових фондів. Для цього передбачається запровадити п'ять програм загальнообов'язкового державного соціального страхування: 1) пенсійного; 2) медичного; 3) у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; 4) на випадок безробіття; 5) від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.

Важливою складовою соціальної політики держави є реформа пенсійного забезпечення, в результаті її проведення передбачається відновити діференціацію пенсій, встановити залежність розмірів пенсій від трудового вкладу та страхового стажу кожної особи. З метою створення організаційних передумов буде впроваджено автоматизований персоніфікований облік відомостей у системі обов'язкового державного пенсійного страхування.

У найближчі п'ять років проходитиме процес становлення системи недержавних корпоративних пенсійних фондів в гірничодобувній, металургійній, хімічній промисловості, атомній енергетиці, а також в окремих підгалузях машинобудування. Внаслідок цього зменшиться чисельність пільгових категорій пенсіонерів, яким надано право дострокового виходу на пенсію, та продовжиться працездатний вік працівників вказаних галузей.

Прогнозується подальший розвиток системи додаткового добровільного пенсійного страхування.

В третьому розділі програми «Україна 2010» «Демократичні перетворення та формування відкритого суспільства» визначено мету розвитку Української держави: формування громадянського суспільства, яке на основі правових норм встановлює оптимальне співвідношення інтересів окремих особистостей, соціальних угруповань і суспільства в цілому. Визнано, що соціальною базою такого суспільства повинен стати середній клас, інтереси якого тісно пов'язані з національними інтересами держави. Демократичні перетворення неможливі без соціального партнерства та партійного плюралізму, консолідації українського суспільства незалежно від національної приналежності, поєднання інтересів держави, суспільства і церкви у справі становлення моралі та духовного розвитку громадян.

В розділі четвертому «Стратегія економічного зростання» обгрунтувана ефективність обраної стратегії соціальноекономічного розвитку виходячи з відтворювальних пропорцій та динаміки валового внутрішнього продукту, які найбільш яскраво характеризують якісні риси економічної моделі.

Необхідною передумовою економічного зростання є активна інвестиційна політика, яка повинна передбачати:

відновлення стимулів до нагромадження капіталу та розвитку матеріально-технічної бази суб'єктів господарювання;

зростання обсягів інвестування в реальний сектор економіки більшими темпами у порівнянні з ростом обсягів ВВП;

пожвавлення інвестиційної діяльності суб'єктів господарювання;

підвищення рівня ефективності використання капіталів; посилення мотивації до нагромадження фінансових ресурсів населенням та їх інвестування в реальний сектор економіки;

направлення ресурсів, які акумулюються у фінансово-кредитній сфері на інвестування в реальний сектор економіки;

узгодження грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики з цілями інвестиційної стратегії;

залучення іноземних інвестицій в Україну.

Стратегія економічного зростання передбачає забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, структурну перебудову економіки, оздоровлення банківської системи. Дієвим інструментом управління економікою повинна стати бюджетна і податкова політика.

Передбачається, що до 2001 року спостерігатиметься зменшення обсягів фінансових ресурсів, що перерозподіляються через державний бюджет. Це відбудеться завдяки вдосконаленню податкової системи, зменшенню кількості податків та їх ставок. Одночасно скоротяться бюджетні витрати разом із зміною їх структури та покращиться використання коштів.

Після 2002 року обсяг фінансових ресурсів, що перерозподіляються через бюджет, зросте в номінальному і реальному обчисленні, зростуть також видатки бюджету, зокрема, на соціальні потреби, охорону здоров'я, науку.

Передбачається провести ряд заходів з удосконалення бюджетного процесу (чітка регламентація, посилення контролю за витрачанням коштів, створення системи прогнозування показників бюджету, перехід до середньострокового та перспективного фінансового та бюджетного планування).

До найважливіших завдань у сфері бюджетної політики належать:

забезпечення збалансованості бюджетів;

оптимізація рівня бюджетного дефіциту;

посилення контрольної роботи за витрачанням бюджетних коштів;

виділення державних інвестицій тільки на конкурсній, зворотній основі;скорочення державних запозичень, здешевлення обслуговування державного боргу;

використання в процесі бюджетного планування соціальних стандартів та нормативів;

скорочення обсягу дотацій та субсидій з бюджету;

зміцнення доходної бази органів місцевого самоврядування, закріплення за місцевими бюджетами доходів, достатніх для виконання їх функцій;

вдосконалення міжбюджетних відносин, забезпечення їх стабільності, посилення заінтересованості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у збільшенні власних доходів та своєчасному і повному справлянні податків;

вдосконалення оплати праці в бюджетній сфері та ін.

бюджетної політикою тісно пов'язана податкова реформа, основними завданнями якої є:

) забезпечення стабільності системи оподаткування, зниження податкового навантаження, впорядкування пільг по податках, вдосконалення податкового законодавства (розробка Податкового кодексу). Зменшення нарахувань на фонд оплати праці при оподаткуванні доходів фізичних осіб;

) створення дієвого механізму контролю за сплатою податків, зборів, посилення відповідальності за ухилення та несвоєчасну сплату;

) додержання міжнародних угод з питань оподаткування, наближення податкового законодавсва України до законодавства країн Європейського Союзу.

Створення ефективної фінансової системи в Україні неможливе без розвитку фінансового, в т.ч. фондового ринку. Однією з умов його функціонування є вдосконалення державного регулювання ринку цінних паперів, яке повинно охопити:

регулювання випуску та обігу цінних паперів, діяльності учасників РЦП;

захист прав інвесторів, контроль за їх дотриманням;

контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на РЦП;удосконалення управління державними корпоративними правами;

контроль достовірності інформації, яка подається учасниками РЦП.

В подальшому розвитку фондового ринку України пріоритетними напрямками повинні бути розвиток корпоративних цінних паперів, розбудова інфраструктури фондового ринку, активізація вторинного РЦП. Відносно ринку облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) передбачається ряд заходів, спрямованих на подолання допущених у попередні роки прорахунків. Це, зокрема:

створення єдиної системи управління державним боргом для забезпечення зниження вартості його обслуговування;

випуск державних облігацій для фізичних осіб з фіксованим доходом на основі прогнозу помісячного індексу інфляції на найближчі роки;

підтримка вторинного ринку Національним банком України;

обмеження випуску державних боргових інструментів на внутрішньому ринку потребами обслуговування державного боргу;

запровадження ідентифікації державних облігацій в міжнародній системі.

П'ятий розділ програми «Пріоритети науково-технічного та інноваційного розвитку» визначає стратегічні напрямки реформування відносин в сфері науково-технічної та інноваційної діяльності, механізм державної підтримки, формування системи державного програмно-цільового управління нтп. Серед методів стимулювання науково-технічної та інвестиційної діяльності важливе місце належить податковим (пільгам по податкам, в т.ч. по податку на прибуток підприємств) і бюджетним (пряме державне фінансування).

В шостому розділі «Промисловий та агропромисловий розвиток» конкретизовані стратегічні завдання в окремих галузях промисловості, АПК, транспорту, зв'язку.

В сьомому розділі «Інституціональні та організаційні механізми економічного зростання» розглянуті проблеми приватизації та зміни структури власності, розвитку конкуренції, антимонопольного регулювання, управління об'єктами державної форми власності, стимулювання малого і середнього бізнесу, легалізації «тіньової» економіки, проведення адміністративної реформи, удосконалення регіональної структури економіки.

Заключний восьмий розділ програми «Україна 2010» «Активізація зовнішньоекономічної діяльності» визначає напрямки співробітництва України з іншими державами, інтеграційними угрупуваннями (ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР та ін.). Відзначено, що зовнішньоекономічна політика повинна бути спрямована на зміцнення позицій України в світовій торгівлі та забезпечувати вихід на нові ринки.

Втілення цілей передбачених Програмою "Україна 2010" вимагає прийняття відповідних заходів. Протягом 19992000 рр. вийшло багато Указів Президента України з питань, які мають виняткове значення для реалізації загальнонаціональних цілей розвитку і конкретизують положення перспективної програми, пропонують механізми їхньої практичної реалізації. Це Укази: "Про Основні напрями інвестиційної політики на 19992001 роки" (від 18.08.1999 р.), "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" (від 3.12.1999 р.), "Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні" (від 29.12.1999 р.), "Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року" (від 24.05.2000 р.) та інші.

3. Вплив фінансів на економіку

Відомо, що кожна економічна категорія має свій зміст, понятійне навантаження, займає саме їй призначене місце. І тому не буває більше чи менше важливою. Може змінюватись тільки її рольу суспільному житті. Фінанси, як економічна категорія, існують об'єктивно і не залежать від економічної чи політичної системи. Поняття "фінанси" досить широке. Це - доходи грошові платежі, хитрощі, лихварство, пограбування, державні доходи, а пізніше й видатки. Стосовно ж походження, то у науковій літературі немає єдиної думки щодо походження слова "фінанси". Переважає підхід, що "фінанси" походять від давньоруського "finer" - "платити," "спдачувати", а це, в свою чергу, пов'язано із латинськими "fin", що означає "кінець", "закінчувати". Панує також думка, що слово "фінанси" є результатом трансформації стародівніх конструкцій "Бог - Господь", і іноземне слово "фінанси" може дослівно перекладатися як "буття"

Сьогодні важко назвати автора, який почав використовувати термін "фінанси". Але багато дослідників авторство цього терміну залишають за французьким вченим Ж.Боденом, який в 1577р. видає наукову роботу "Шість книг про республіку", де під фінансами розумілася сукупність коштів, необхідних для задоволення потреб держави та різних суспільних груп. Зустрічається також точка зору, що першим автором праці, присвяченій фінансам, був Ксенофонт (430- 355рр. до н.е). Його робота називається "Про доходи Афінської республіки".

У XVIII столітті трактування поняття фінансів як державного господарства одержало подальший розвиток. Форми та методи мобілізації коштів постійно змінювалися й удосконалювалися, що пов'язано із розвитком економіки держав.У XIX столітті спостерігається бурхливий економічний розвиток. Поглиблюється і саме розуміння фінансів. Настає перехід до розуміння фінансів як самостійної галузі знань, що охоплює нові сфери функціонування і впливу. Зокрема, фінанси сфери виробництва, фінансові ринки, державний кредит тощо. Фінанси перетворюються на вагомий фактор політичного й економічного життя держави.

Найвищого розвитку фінанси досягли в XX столітті, коли функції держави розширились і вдосконалились, а товарно-грошові відносини посіли головне місце в економічних системах. Функціонування фінансів визначає кількісні й якісні параметри будь-якого економічного явища чи процесу, а також кінцеві результати діяльності. Усі процеси економічного життя, де беруть участь фінанси, мають грошове вираження, тобто оцінку в грошовій формі. А економічне життя постійно вимагає створення грошових фондів для задоволення різноманітних потреб. Розмір цих фондів характеризує діяльність та фінансові можливості країни, господарської структури, громадянина.

Обов'язковою ознакою участі фінансів у економічному житті держави, підприємця, громадянина є гроші. Без використання грошей не існували б і фінанси. Тобто фінанси як економічна категорія знаходяться у сфері грошового обігу і не виходять за межі грошових відносин. Але не всі грошові відносини належать фінансам. Наприклад, якщо людина купує продукти харчування, предмети, отримує заробітну плату, то ці відносини є грошовими, але не фінанси. А коли людина сплачує податки, коли власник створює відповідний фонд і вкладе його у цінні папери, в результаті чого матиме певний дохід, коли формується та використовується бюджет держави ці відносини належать до сфери фінансів. Тобто ми можемо сказати, що фінанси - це економічні відносини, що існують у сфері грошового обігу і обслуговують рух грошових потоків. При цьому слід зауважити, що обслуговують не завжди еквівалентний рух грошей.Щоб визначити суть та роль такої економічної категорії як фінанси необхідно чітко розкрити причини, що викликають до життя фінанси:

розподіл праці як результат закономірностей розвитку виробництва і суспільства;

існування товарно-грошових відносин;

необхідність розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту з метою дотримання пропорцій відтворювання;

утримання невиробничої сфери, управління, оборони країни тощо.

Якщо говорити про межі функціонування економічної категорії, то необхідно зважати на її абстрактний характер, на те, що кожна категорія відображає рівень наших знань, що економічні відносини не стоять на місті, а постійно змінюються, на те, що наші визначення правильні тільки сьогодні поки в повній мірі діють товарно-грошові відносини.

Фінанси за своїм економічним змістом - складова економічних явищ і процесів, економічної системи в цілому. У фінансовій теорії немає єдиної думки щодо визначення фінансів. Так, більшість економістів радянської доби звужено трактує фінанси, відводячи їм роль розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту в процесі відтворення. Це зумовлено тим, що у теоретичному плані на стадії будівництва комуністичного суспільства сфера дії фінансів має звужуватися разом із звуженням товарно-грошових відносин, які повинні поступово відмирати.

В економічній і фінансовій теорії сьогодні переважає трактування фінансів як системи економічних, грошових, виробничих відносин. Згідно з цими теоретичними положеннями спочатку існують економічні, грошові відносини, потім на них накладається категорія фінансів, з чого і виводиться її економічна суть. Але економічні відносини не мають чітких кількісних і якісних характеристик, тому неможливо визначити межу фінансів в економічній системі.

Зарубіжна фінансова наука трактує фінанси досить широко, не обмежуючись конкретними чіткими рамками економічних відносин: де існують товар і гроші, там є фінанси. У наукових дослідженнях зарубіжних авторів фінанси виступають як категорія економічного життя, що є невід'ємною частиною ринкової економіки.

Що стосується економічної думки в Україні то фінанси розглядають як економічну категорію у системі грошових відносин, що відображають створення, розподіл і використання фондів фінансових ресурсів (на макрорівні - валового внутрішнього продукту й національного доходу, на мікрорівні - виручки й прибутку) для задоволення суспільних інтересів і потреб. Загалом, у дослідженні суті фінансів панують дві концепції:

розподільча

відтворювальна

Розподільна концепція обмежує сферу дії фінансів розподільчою фазою відтворення, в той час як фінанси опосередковують рух валового внутрішнього продукту на всіх стадіях відтворювального циклу. Крім того; в розподільчих відносинах беруть участь різні економічні категорії.

Відтворювальна концепція ототожнює розподільчі та виробничі відносини, досліджує фінанси у тісному зв'язку з кругообігом виробничих фондів, процесами створення і розподілу новоствореної вартості. Але слід підкреслити, що роль фінансів на кожній стадії відтворювального процесу має свої відмінні риси, виявляється по-різному. На стадії виробництва за допомогою фінансів формуються й використовуються фонди фінансування капітальних вкладень, фондів обігових коштів, амортизаційного фонду та ін.

На стадії розподілу з вартості валового внутрішнього продукту виділяються відповідні грошові фонди, які є фондами фінансових ресурсів, відбувається відокремлення грошової форми зартості від її натурально-речового втілення. На стадії обміну триває далі рух грошової форми вартості, але його супроводить зустрічний рух товарів. Звісно, фінанси в обміні участі не беруть, проте вони обслуговують цей обмін.

На стадії споживання фінанси є умовою його здійснення. Саме тут відбувається використання відповідних фондів фінансових ресурсів: фонду розвитку виробництва, фонду матеріального заохочення тощо. Рух вартості валового внутрішнього продукту в чинній практиці характеризується двома сторонами:

цільове відокремлення коштів у фондах фінансових ресурсів, яке спрямоване на відтворення ВВП;

цільове спрямування коштів до фондів фінансових ресурсів, яке здійснюється з метою підтримки збалансованості й пропорційності відтворювального процесу.

Тому, характерною єдиною ознакою фінансів, яка відрізняє їх від інших економічних категорій, є формування і використання фондів фінансових ресурсів у процесі руху вартості валового внутрішнього продукту. Тому, фінанси - це система економічних відносин, що функціонують у сфері грошового обігу, носять розподільчий характер, пов'язані з формуванням і використанням фондів фінансових ресурсів у процесі руху вартості валового внутрішнього продукту.

Із визначення економічної суті фінансів, можна виділити наступні «характерні ознаки»:

фінанси обслуговують сферу грошового обігу, мають грошову форму вираження;

фінанси завжди носять розподільчий характер;

фінанси мають матеріального носія - фінансові ресурси, створюють і використовують доходи і фонди грошових засобів різноманітного призначення у процесі руху вартості валового внутрішнього продукту (є частиною вартості валового внутрішнього продукту).

Призначення фінансів - забезпечити необхідні умови для створення, розподілу та використання валового внутрішнього продукту в країні. А це досягається шляхом організації різноманітних фондів фінансових ресурсів на всіх етапах діяльності держави, підприємницьких структур і кожного окремого громадянина. Фінанси тісно пов'язані з такими економічними категоріями як гроші, ціна, заробітна плата, кредит, аче мають свої відмінності.

Так, категорія "гроші" значно ширше поняття "фінанси", "гроші" понятгя більш загальне. Можна мати гроші і водночас не мати ніякого відношення до фінансів, І навпаки, при відсутності грошей, лише володіючи майном, майновими правами, правами інтелектуальної власності, оцінивши їхню вартість, можна здійснювати інвестування, виступати співзасновником фірми, тобто мати відношення до фінансово-господарської діяльності фірми. Крім того, різниця між цими категоріями чітко простежується у їх функціях.

Розглядаючи фінанси і ціну, насамперед, видно, що ціна відображає параметри впливу фінансів на процеси, пов'язані із створенням і використанням валового внутрішнього продукту. Тому, що при реалізації товарів (робіт чи послуг) встановлюється їх реальна вартість і реальні величини фондів фінансових ресурсів, які визначаються після закінчення виробничого циклу:

фонду нагромадження;

фонду споживання;

фонду відновлення виробничих фондів.

Фінанси можуть впливати на ціну: на абсолютну величину і на внутрішню структуру - відрахування по фонду амортизації, до пенсійного фонхгу, до фонду соціального страхування, податки, акцизний збір, податок на додану вартість. І фінанси мають більший діапазон розподілу, ніж ціна: первинний розподіл валового внутрішнього продукту, його перерозподіл через бюджетну систему. Крім того, розподіл за допомогою ціни не орієнтований на конкретні цілі. Це досягається за допомогою фінансів шляхом формування й використання фондів фінансових ресурсів, які мають цільове призначення.

У розподільчих процесах поряд із фінансами бере участь і заробітна плата. Фінанси створюють умови для виплати заробітної плати створюючи спеціальний фонд шляхом розподілу виручки та у процесі обміну робочої сили на товар - гроші. За допомогою фінансів із заробітної плати створюються фонди коштів для придбання цінних паперів, товарів довгострокового користування, або для одержання доходу - тобто фонди, які є фінансами окремого громадянина.

Фінанси тісно пов'язані з кредитом, але кожна з цих категорій має свою специфіку участі в економічних процесах, хоча мають однакову економічну природу і відтворюють рух вартості валового внутрішнього продукту. Фінанси створюють умови для функціонування кредиту, характерний рух коштів без умови повернення. Кредит тільки продовжує перерозподільчі процеси, акумулює тимчасово вільні кошти, коли виникає потреба в них, умови надання його - поверненність, платність, строковість, заставність. В економічній діяльності держави, підприємства, громадянина доцільне комплексне розуміння і обґрунтоване використання всіх цих економічних категорій з урахуванням специфіки кожної з них.

баланс кредит пенсія банкрутство

4. Сутність та принципи організації фінансів підприємств. Склад фінансів підприємств.

Фінанси підприємств як складова частина фінансової системи займають визначальне місце у структурі фінансових відносин суспільства. Вони функціонують у сфері суспільного виробництва, де створюється валовий внутрішній продукт, матеріальні та нематеріальні блага, національний дохід - основні джерела фінансових ресурсів. Саме тому від стану фінансів підприємств залежить можливість задоволення суспільних потреб, фінансова стійкість країни.

Фінансам підприємств, як і фінансам у цілому, властиві певні загальні та специфічні ознаки. Треба брати до уваги також і особливості, зумовлені функціонуванням фінансів у різних сферах економіки. Загальною ознакою фінансів підприємств є те, що вони виражають сукупність економічних (грошових) відносин, пов'язаних із розподілом вартості валового внутрішнього продукту. Специфічні ознаки фінансів підприємств виражають грошові відносини, що залежать від первинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту, формування та використання грошових доходів і децентралізованих фондів. Особливості фінансів підприємств, зумовлені їхнім функціонуванням у різних галузях економіки, розглянемо далі.

Фінанси підприємств безпосередньо пов'язані з рухом грошових коштів. Саме тому досить часто поняття "фінанси підприємств" ототожнюється з грошовими коштами, наявними фінансовими ресурсами. Однак самі кошти чи фінансові ресурси не розкривають поняття "фінанси", якщо не з'ясувати суті економічної природи останніх. Такими суттєвими/загальними властивостями, які лежать в основі фінансів, є закономірності відтворювального процесу та грошові відносини, що виникають між учасниками суспільного виробництва на всіх стадіях процесу відтворення, на всіх рівнях господарювання, у всіх сферах суспільної діяльності. Однак не всі грошові відносини належать до фінансових. Грошові відносини перетворюються на фінансові, коли рух грошових коштів стає відносно самостійним. Таке відбувається в процесі формування, розподілу, використання грошових доходів та фондів згідно з цільовим призначенням у формі фінансових ресурсів. До фінансів належать такі групи фінансових відносин:

* пов'язані з формуванням статутного фонду суб'єктів господарювання;

* пов'язані з утворенням та розподілом грошових доходів: виручки, валового та чистого доходу, прибутку, грошових фондів підприємств;

* що виникають у підприємств з державою з приводу податкових та інших платежів у бюджет та цільові фонди, бюджетного фінансування, одержання субсидій;

* які виникають між суб'єктами господарювання у зв'язку з інвестуванням у цінні папери та одержанням на них доходів здійсненням пайових внесків та участю в розподілі прибутку від спільної діяльності, одержанням і сплатою штрафних санкцій;

* які формуються в підприємств з банками, страховими компаніями у зв'язку з одержанням та погашенням кредитів, сплатою відсотків за кредит та інші види послуг, одержанням відсотків за розміщення та зберігання коштів, а також у зв'язку зі страховими платежами та відшкодуваннями за різними видами страхування;

* що формуються в підприємств у зв'язку з внутрішньовиробничим розподілом доходів.

Отже, об'єктом фінансів підприємств є економічні відносини, пов'язані з рухом коштів, формуванням та використанням грошових фондів. Суб'єктами таких відносин можуть бути підприємства та організації, банківські установи та страхові компанії, позабюджетні фонди, інвестиційні фонди, аудиторські організації, інші суб'єкти господарювання, які є юридичними особами.

У процесі відтворення (виробництво, розподіл, обмін та споживання) відбувається розподіл вартості валового внутрішнього продукту за цільовим призначенням, а також розподіл його між державою та суб'єктами господарювання, кожен з яких одержує свою частку виробленого продукту в грошовій формі. Відтак гроші створюють умови для появи фінансів як самостійної сфери грошових відносин, як системи виробничих відносин.

Безпосередньою сферою фінансових відносин підприємств є процеси первинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту (с + v + m), коли вона розподіляється на вартість матеріальних витрат (с), необхідного продукту (v), додаткового продукту (m). При цьому утворюються різні фонди грошових доходів. З допомогою фінансів у суспільному виробництві відбувається рух грошових коштів, які набирають специфічної форми фінансових ресурсів, що формуються в суб'єктів господарювання та в держави.

Перехід до ринкової економіки зумовлює посилення ролі фінансів підприємств у системі господарювання. Конкурентоспроможність та платоспроможність підприємств визначаються раціональною організацією фінансів. Організація фінансової діяльності підприємства має бути побудована так, щоб це сприяло підвищенню ефективності виробництва.

Функціонування фінансів підприємств здійснюється не автоматично, а з допомогою цілеспрямованої їх організації. Під організацією фінансів підприємств розуміють форми, методи, способи формування та використання ресурсів, контроль за їх кругооборотом для досягнення економічних цілей згідно з чинними законодавчими актами.

В основу організації фінансів підприємств покладено комерційний розрахунок. За ринкової економіки господарський механізм саморозвитку базується на таких основних принципах: саморегулювання, самоокупність та самофінансування. Цим принципам відповідає комерційний розрахунок, тобто метод ведення господарювання, що полягає в постійному порівнюванні (у грошовому вираженні) витрат та результатів діяльності. Його метою є одержання максимального прибутку за мінімальних витрат капіталу та мінімально можливого ризику. Питання про те, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти, за ринкових умов для підприємств визначається основним орієнтиром - прибутком.

Комерційний розрахунок справляє значний вплив на організацію фінансів підприємств. Він передбачає, що фінансові відносини підприємств регламентуються державою в основному економічними методами - з допомогою важелів відповідної податкової, амортизаційної, валютної, протекціоністської політики. Збитки (в тім числі втрачена вигода), що їх зазнало підприємство внаслідок виконання вказівок державних органів та посадових осіб, які суперечать чинному законодавству, повинні бути відшкодовані відповідними органами.

Суб'єкт господарювання має справжню фінансову незалежність, тобто право самостійно вирішувати, що і як виробити, кому реалізувати продукцію, як розподілити виручку від реалізації продукції, як розпорядитися прибутком, які фінансові ресурси формувати та як їх використовувати. Повна самостійність підприємств не означає, однак, відсутності будь-яких правил їхньої поведінки. Ці правила розроблено та законодавче закріплено у відповідних нормативних актах. Ясна річ, що підприємства можуть приймати рішення самостійно тільки в рамках чинних законів.

Суб'єкти фінансових відносин несуть реальну економічну відповідальність за результати діяльності та своєчасне виконання своїх зобов'язань перед постачальниками, споживачами, державою, банками. За своїми зобов'язаннями підприємство відповідає власним майном і доходами. За невиконання зобов'язань підприємством до нього застосовується система фінансових санкцій. Справді самостійне підприємство покриває свої втрати та збитки за рахунок фінансових резервів, системи страхування та за рахунок власного прибутку. Воно зобов'язане компенсувати збитки, завдані нераціональним використанням землі та інших природних ресурсів, забрудненням навколишнього середовища, порушенням безпеки виробництва.

Джерелом формування фінансових ресурсів підприємств є реально зароблені доходи від реалізації продукції та від фінансових інвестицій. Економічна відповідальність підприємства настільки велика, що його можуть оголосити банкрутом у разі завеликих збитків та неспроможності виконати зобов'язання перед кредиторами.

У підприємств формуються партнерські взаємовідносини з банками та страховими компаніями. Підприємства й банки є рівноправними партнерами, які організовують фінансові взаємовідносини з метою одержання прибутку. Банки не надають підприємствам безкоштовних та безстрокових кредитів. Підприємства, у свою чергу, за зберігання грошових коштів на банківських рахунках одержують певні відсотки. Страхові компанії страхують численні ризики, пов'язані з підприємницькою діяльністю суб'єктів господарювання, створюючи певні гарантії стабільності виробничої діяльності.

У підприємств формуються взаємовідносини з бюджетом та державними цільовими фондами, створеними для підтримання комерційних засад в організації підприємництва. Держава встановлює податкові платежі, обов'язкові збори та внески на такому рівні, щоб не підірвати заінтересованості підприємств у розвитку виробництва та підвищенні його ефективності. Бюджетні асигнування виділяються підприємствам у вигляді цільових субсидій та субвенцій, що виключає можливість паразитування за рахунок державних коштів.

Перехідний до ринкової економіки період характеризується багатоукладністю господарювання. Тут репрезентовано всі форми власності: державну, комунальну, колективну, приватну. Це зумовило появу різних організаційно-правових форм господарювання.

Ринкова економіка зовсім не виключає присутності поряд з іншими і державної власності. До державного сектора належать ті установи та організації, які повністю або частково фінансуються з державного бюджету. Створюються також підприємства зі змішаною формою власності, що в них держава є основним держателем корпоративних прав, - електроенергетика, вугільна промисловість, машинобудування та ряд інших. Державна власність, проте, не зменшує ні самостійності, ні матеріальної відповідальності суб'єктів господарювання.

На організацію фінансів впливають організаційно-правові форми господарювання, сфера та характер діяльності підприємств. Це проявляється в процесі формування капіталу (статутного фонду), розподілу прибутку, утворення грошових фондів, внутрішньовідомчого розподілу засобів, у взаємовідносинах з бюджетом тощо.

У ринковій економіці основною формою господарювання є акціонерне товариство. Розрізняють акціонерні товариства закритого та відкритого типів. Акціонерне товариство закритого типу засновує обмежена кількість акціонерів. При цьому будь-який член товариства не може продати свого паю без згоди інших акціонерів, які мають переважне право на придбання цього паю. Акціонерне товариство відкритого типу орієнтовано на більшу кількість акціонерів через встановлення відкритої передплати на акції. При цьому акціонер має право на власний розсуд продавати, дарувати чи заставляти свої акції.

Акціонерне товариство організується на добровільних засадах фізичними та юридичними особами. У статутний фонд вони можуть вносити не тільки відповідні кошти (у тім числі в іноземній валюті), а й робити внески у вигляді нерухомості, обладнання, інтелектуальної власності, інших основних фондів.

Законом України "Про господарські товариства" передбачено можливість реєстрації різних видів товариств. Особливо поширеним є товариство з обмеженою відповідальністю. Кожен із учасників такого товариства вносить визначений пай у статутний фонд і згідно з ним одержує частку в доходах та майні товариства. Надалі відповідальність учасника товариства обмежується його паєм або внеском. Члени товариства за зобов'язаннями товариства не відповідають. Товариство відповідає за своїми боргами тільки тим майном, яке є в його активі. Майно формується за рахунок внесків учасників, доходів, одержаних від підприємницької діяльності та інших законних джерел. Товариство з обмеженою відповідальністю є юридичною особою, має свій статут. У статуті визначено порядок розподілу прибутку й ту його частку, яку розподіляють між членами відповідно до їхніх внесків.

Товариства з обмеженою відповідальністю створюються у формі кооперативів, колективних та орендних підприємств. Характерним для них є те, що власність товариства - це спільна власність усіх його учасників.

Організація товариств з обмеженою відповідальністю є однією з найпоширеніших форм проведення приватизації, що дає змогу створити значну кількість невеликих підприємств з небагатьма учасниками, причому не вдаючися до акціонування.

Організація фінансів підприємств відбиває галузеві особливості, специфіку виробництва, рівень його технічного забезпечення та рівень технологічних процесів, склад і структуру виробничих витрат, вплив природно-кліматичних факторів на виробництво. Так, наприклад, у сільськогосподарському виробництві, гірничодобувній промисловості, капітальному будівництві дія природних та кліматичних факторів зумовлює особливості розподілу прибутку, необхідність формування фінансових ресурсів для протидії ризику, забезпечення страхового захисту засобів виробництва та результатів праці.

5. Сутність амортизації. Методи нарахування амортизації

Амортизація - це процес поступового перенесення вартості основних виробничих засобів і нематеріальних активів з урахуванням витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення згідно з нормами амортизаційних відрахувань, установленими законодавчими актами. Амортизаційні відрахування включаються до складу валових витрат, що беруться для обчислення оподатковуваного прибутку.

За рахунок амортизаційних відрахувань фінансуються витрати:

* на придбання основних засобів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, у тім числі на самостійне виготовлення основних засобів для власних виробничих потреб (включно з витратами на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних засобів);

* на здійснення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших способів поліпшення основних засобів.

Безпосередньо відносяться до складу валових витрат звітного періоду:

* витрати на придбання основних засобів або нематеріальних активів з метою їх наступної реалізації іншим підприємствам чи використання таких основних засобів у виробництві інших основних засобів, призначених для такої реалізації;

* кошти та витрати на утримання основних засобів, що перебувають на консервації.

Розмір амортизаційних відрахувань залежить від балансової вартості основних засобів і норм таких відрахувань, а також від методів їх нарахування.

Відповідно до чинного законодавства суб'єктам підприємницької діяльності пропонується як базу для нарахування амортизації застосовувати залишкову вартість основних виробничих засобів, скориговану на суму капітального ремонту понад суми, віднесені на витрати виробництва з поправкою на індекс інфляції.

Підприємства мають право самостійно застосовувати метод прискореної амортизації. Завдяки прискореній амортизації зменшуються втрати від морального старіння основних виробничих засобів.

Сутність прискореного методу нарахування амортизації полягає в тім, що без скорочення встановлених нормативних строків служби основних засобів підприємствам дозволяється протягом двох років проводити амортизаційні відрахування в підвищених розмірах, але з відповідним зниженням їх у наступні роки.

Унаслідок зростання амортизаційних відрахувань знижується розмір оподатковуваного прибутку, а отже, і величина податку на прибуток. Одночасно зменшується прибуток від реалізації товарної продукції.

Суми амортизаційних відрахувань звітного періоду визначаються множенням норм амортизації на балансову вартість груп основних засобів на початок звітного періоду.

А = (Ба * Н) / 100%

де А - сума амортизаційних відрахувань, грн.;

Ба - балансова вартість відповідної групи основних засобів на початок звітного періоду, грн.;

Н - норма амортизаційних відрахувань до балансової вартості кожної з груп основних засобів, %.

Згідно з чинним законодавством України норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних засобів на початок звітного періоду в таких розмірах'.

На календарний рік

Група 1 - 5%

Група 2 - 25%

Група 3 - 15%

На квартал

Група 1 - 1,25% (5:4)

Група 2 - 6,25% (25:4)

Група 3 - 3,75% (15:4)

Балансова вартість груп основних засобів на початок звітного періоду розраховується за формулою:

Ба = Бз + Па - Ва - Аа

де Ба - балансова вартість групи основних засобів на початок звітного періоду;

Бз - балансова вартість групи основних засобів на початок періоду, що передував звітному;

Па - сума витрат, понесених на придбання основних засобів, здійснення капітального ремонту, реконструкцію, модернізацію та інші поліпшення основних засобів протягом періоду, що передував звітному;

Ва - вартість виведеної з експлуатації відповідної групи основних засобів протягом періоду, що передував звітному;

Аа - сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у період, що передував звітному.

З наведеної формули випливає, що витрати на придбання основних засобів збільшують балансову вартість відповідної групи з урахуванням транспортних і страхових платежів, а також інших витрат, понесених у зв'язку з таким придбанням, без урахування сплаченого податку на додану вартість, коли підприємство зареєстроване як платник такого податку.

У разі виведення з експлуатації окремих об'єктів основних засобів групи І у зв'язку з їх продажем балансова вартість групи І зменшується на суму балансової вартості такого об'єкта. Сума перевищення виручки від продажу над балансовою вартістю окремих об'єктів основних засобів групи І та нематеріальних активів включається до валових доходів, а сума перевищення балансової вартості над виручкою від такого продажу включається до валових витрат підприємства.

У разі виведення з експлуатації основних засобів груп 2 і 3 у зв'язку з їх продажем балансова вартість групи зменшується на суму вартості продажу таких основних засобів. Якщо сума вартості основних засобів дорівнює або перевищує балансову вартість відповідної групи, її балансова вартість прирівнюється до нуля, а сума перевищення включається до валового доходу підприємства відповідного періоду.

У разі виведення з експлуатації окремого об'єкта основних засобів групи І у зв'язку з його ліквідацією, капітальним ремонтом, реконструкцією та консервацією з рішення підприємства або Кабінету Міністрів України балансова вартість такого об'єкта для цілей амортизації прирівнюється до нуля. При цьому амортизаційні відрахування не нараховуються.

У разі виведення з експлуатації окремих основних засобів груп 2 і З у зв'язку з їх ліквідацією, капітальним ремонтом, реконструкцією, модернізацією та консервацією з рішення підприємства або Кабінету Міністрів України балансова вартість груп не змінюється. Уведення таких основних засобів в експлуатацію після капітального ремонту, реконструкції та модернізації збільшує балансову вартість групи основних засобів тільки на суму витрат, пов'язаних з цими роботами.

Якщо підприємство приймає рішення про ліквідацію окремого об'єкта основних засобів групи І, балансова вартість такого об'єкта не відноситься до валових витрат і відшкодовується за рахунок власних джерел підприємства.

Нарахування амортизаційних відрахувань дає можливість визначити поточну вартість не зношеної частини основних засобів, а також вартість тієї їх частини, яка відноситься на виробництво продукції. Одночасно визначається нагромаджувана частина фінансових ресурсів для наступного заміщення основних засобів, які вибувають з виробничого процесу через зношення.

Положення про прискорену амортизацію не поширюється на підприємства, що випускають продукцію, ціни на яку встановлюються державою.

Облік основних засобів, до яких застосовується прискорена амортизація, ведеться окремо за кожним об'єктом. При цьому амортизаційні відрахування нараховуються на таку балансову вартість, яка дорівнює первісній вартості цих об'єктів, збільшеній на суму витрат, пов'язаних із поліпшенням таких засобів.

Амортизація окремого об'єкта основних засобів групи 1 провадиться до досягнення балансовою вартістю такого об'єкта ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Тоді залишкову вартість об'єкта відносять до валових витрат за результатами відповідного податкового періоду, а надалі вартість об'єкта вважається нульовою.

Амортизація основних засобів групи 2 і 3 провадиться до досягнення балансовою вартістю групи нульового значення.

. Сутність, мета і завдання фінансового менеджменту

Сутність фінансового менеджменту.

Поняття менеджменту можна розглядати з трьох сторін: як систему економічного управління, як орган управління (апарат управління), як форму підприємницької діяльності. Менеджмент ( англ. Management - управління) в загальному вигляді можна визначити як систему економічного управління виробництвом, яка включає сукупність принципів, методів, форм і прийомів управління (1, с.39).

Фінансовий менеджмент - це процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів господарюючого субєкта та оптимізації обороту його грошових коштів ( 3, с.11).

Фінансовий менеджмент - це система принципів, засобів та форма організації грошових відносин підприємства, спрямована на управління його фінансово-господарською діяльністю, в яку входять:

розроблення і реалізація фінансової політики підприємства;

інформаційне забезпечення (складання і аналіз фінансової звітності підприємства);

оцінка інвестиційних проектів і формування портфеля інвестицій;

поточне фінансове планування та контроль.

Фінанси складаються з 3-х взаємозвязаних галузей:

ринок грошей та капіталу

ринок інвестицій

фінансовий менеджмент

Фінансовий менеджмент - форма управління процесами фінансування діяльності підприємства за допомогою методів та важелів фінансового механізму або мистецтво управління фінансовою діяльністю.

Умови, необхідні для ефективного функціонування фінансового менеджменту:

приватна власність на засоби виробництва

самофінансування підприємницької діяльності

ринкове ціноутворення

ринок праці, товарів та капіталу

чітке регламентування державного втручання в роботу підприємства

Матеріальна основа фінансового менеджменту - реальний грошовий обіг, тобто економічний процес, який викликає рух вартості, що супроводжується певним потоком грошових платежів та розрахунків.

Принципи управління фінансовим менеджментом:

. Принцип фінансової стратегії, що визначає можливість збалансування матеріальних та грошових ресурсів.

. Принцип стратегії управління - це виявлення можливостей розширення виробництва, прогнозування інноваційних варіантів розвитку, пошук альтернативних шляхів прийняття рішень, вибір нових шляхів фінансування.

. Контроль за виконанням прийнятих рішень.

. Врахування попереднього досвіду та його екстраполяція на майбутнє.

. Орієнтація на екстрений характер прийнятих рішень.

. Визначення непередбачених наслідків впливу зовнішніх факторів.

Обєктом управління фінансового менеджменту є організація грошового обігу, постачання фінансовими коштами та інвестиційними цінностями, основними та оборотними засобами, організація фінансової роботи.

Субєктом управління фінансового менеджменту є загальний вид діяльності, який відображає відношення людей в фінансовій роботі.

Принципи організації фінансового менеджменту - це планування, прогнозування, регулювання, координація, стимулювання, контроль та аналіз.

З метою управління фінансами підприємств застосовується фінансовий механізм.

Фінансовий механізм підприємств - це система управління фінансами підприємств, яка призначається для організації взаємодії фінансових відносин і фондів грошових коштів з метою ефективного їх впливу на кінцеві результати роботи (5, с.96-97).

Фінансовий механізм складається з пяти взаємоповязаних елементів: фінансових методів, фінансових важелів, правового, нормативного та інформаційного забезпечення (1, с.50-53).

) Фінансові методи:

планування

прогнозування

інвестування

кредитування

самофінансування

оподаткування

система розрахунків

матеріальне стимулювання

страхування

залогові, трастові операції

оренда, лізинг, факторинг

фондоутворення

взаємовідносини з різними субєктами та засновниками.

) Фінансові важелі:

прибуток - цільові економічні фонди

доход - вклади

амортизаційні відрахування - пайові внески

фінансові санкції - котировка валютних курсів

ціна - форми розрахунків

орендна плата - види кредитів

дивіденди

% ставка

дисконт

) Правове забезпечення - закони, накази, статут юридичної особи.

) Нормативне забезпечення - норми, інструкції, методичні вказівки

) Інформаційне забезпечення - інформація різного виду та роду.

Організація фінансових потоків і управління ними залежать від багатьох факторів, таких як: тип бізнесу, розмір підприємства, його організаційна структура управління та ін.

В умовах ринкової економіки фінансовий менеджер стає однією з ключових фігур на підприємстві. Він відповідає за постановку проблем фінансового характеру, аналіз доцільності вибору того чи іншого способу їх рішення, а іноді за прийняття кінцевого рішення вибору найбільш прийнятного варіанту дії, здійснює оперативну фінансову діяльність, контролює грошові потоки підприємства [10, с.28-31].

В загальному вигляді діяльність фінансового менеджера можна поділити на три напрямки:

І. загальний аналіз і планування майнового та фінансового стану підприємства;

ІІ. забезпечення підприємства фінансовими ресурсами (управління джерелами ресурсів);

ІІІ. розподіл фінансових ресурсів (інвестиційна політика та управління активами).

Ці напрямки діяльності одночасно визначають і основні задачі, що стоять перед фінансовим менеджером:

В межах першого напрямку здійснюється загальна оцінка:

· активів підприємства та джерел їх фінансування;

· величини і складу ресурсів, необхідних для підтримки досягнутого економічного

· потенціалу підприємства і розширення його діяльності;

· джерел додаткового фінансування;

· системи контролю за станом і ефективністю використання фінансових ресурсів.

Другий напрямок передбачає детальну оцінку:

· обсягу потрібних фінансових ресурсів;

· форми їх надання (довгостроковий чи короткостроковий кредит, грошові кошти);

· методів мобілізації фінансових ресурсів;

· ступені доступності і часу надання;

· витрат, повязаних із залученням даного виду ресурсів (процентні ставки);

· інші формальні та неформальні умови надання даного джерела коштів;

· фінансового ризику

Третій напрямок передбачає аналіз і оцінку довгострокових і короткострокових рішень інвестиційного характеру:

· оптимальність трансформації фінансових ресурсів в інші види ресурсів (матеріальні, трудові, грошові);

· доцільність і ефективність вкладень в основні засоби; їх склад і структура;

· оптимальність оборотних коштів (в цілому і по видам);

· ефективність фінансових вкладень.

Прийняття рішень з використанням наведених оцінок виконується в результаті аналізу альтернативних рішень, які враховують компроміс між вимогами ліквідності, фінансової стійкості і рентабельності.

Мета, задачі та функції фінансового менеджменту.

Необхідно визначити головну мету фінансового менеджменту. Це забезпечення максимізації добробуту власників підприємства в поточному та перспективному періоді [8, с.11-14], раціональне використання ресурсів для створення ринкової вартості, здатної покрити всі витрати, повязані з використанням ресурсів, і забезпечити прийнятний рівень доходів на умовах, адекватних ризику вкладників капіталу [7, с.9] . Ця мета отримує конкретний вираз в забезпеченні максимізації ринкової вартості підприємства, що реалізує кінцеві фінансові інтереси його власників. Характеризуючи загальноприйнятну в ринковій економіці вищевказану головну мету фінансового менеджменту, слід відмітити, що вона вступає в протиріччя з розповсюдженою у нас думкою, що головною метою фінансової діяльності підприємства є максимізація прибутку. Річ у тім, що максимізація ринкової вартості підприємства далеко не завжди автоматично досягається при максимізації його прибутку. Так, отриманий високий у сумі і по рівню прибуток може бути повністю використаний на цілі поточної потреби, в результаті чого підприємство лишиться основного джерела формування власних фінансових ресурсів для свого наступного розвитку (а нерозвинене підприємство втрачає в перспективі досягнуту конкурентну позицію на ринку, скорочує потенціал формування власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел, що в кінцевому рахунку призводить до зниження його ринкової вартості). Крім того, високий рівень прибутку підприємства може бути досягнутий при високому рівні фінансового ризику і загрозу банкротства в наступному періоді, що також може обумовити зниження його ринкової вартості. Тому в ринкових умовах максимізація прибутку може виступати як одна з важливих задач фінансового менеджменту, але не як головна його мета.

В процесі реалізації своєї головної мети фінансовий менеджмент направлений на вирішення наступних основних задач:

) Забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів відповідно з задачами розвитку підприємства в майбутньому періоді. Ця задача реалізується шляхом визначення загальної потреби в фінансових ресурсах підприємства на наступний період, максимізації обсягу залучення власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел, визначення доцільності формування власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх джерел, управління залученням позикових фінансових ресурсів, оптимізації структури джерел формування ресурсного фінансового потенціалу.

) Забезпечення найбільш ефективного використання сформованого обсягу фінансових ресурсів у розрізі основних напрямків діяльності підприємства. Оптимізація розподілу сформованого обсягу фінансових ресурсів передбачає встановлення необхідної пропорційності в їх використанні з метою виробничого і соціального розвитку підприємства, виплати необхідного рівня доходів на інвестований капітал власникам підприємства і т ін. В процесі виробничого споживання сформованих фінансових ресурсів в розрізі основних напрямків діяльності підприємства повинні бути враховані стратегічна мета його розвитку та можливий рівень віддачі вкладених коштів.

) Оптимізація грошового обігу. Ця задача вирішується шляхом ефективного управління грошовими потоками підприємства в процесі кругообігу його грошових коштів, забезпеченням синхронізації обсягів надходження і витрат грошових коштів по окремими періодам, підтримкою необхідної ліквідності його оборотних активів. Одним із результатів такої оптимізації є мінімізація середнього залишку вільних грошових активів, яка забезпечує зменшення втрат від їх неефективного використання та інфляції.

) Забезпечення максимізації прибутку підприємства з найменшим рівнем фінансового ризику. Максимізація прибутку досягається за рахунок ефективного управління активами підприємства, залученням в господарський оборот залучених фінансових коштів, вибором найбільш ефективних напрямків операційної та фінансової діяльності. При цьому, з метою досягнення економічного розвитку підприємство повинно максимізувати не балансовий, а чистий прибуток, який залишається в його розпорядженні, що потребує здійснення ефективної податкової, амортизаційної і дивідендної політики. Вирішуючи цю задачу, необхідно мати на увазі, що максимізація рівня прибутку підприємства досягається, як правило, при суттєвому зростанні рівня фінансових ризиків, тому що між цими двома показниками існує прямий звязок. Тому максимізація прибутку повинна забезпечуватись в межах допустимого фінансового ризику, конкретний рівень якого встановлюється власниками або менеджерами підприємства з урахуванням їх фінансового менталітету (відношення до ступеню допустимого ризику при здійсненні господарської діяльності).

) Забезпечення мінімізації рівня фінансового ризику при очікуваному рівні прибутку. Якщо рівень прибутку підприємства заданий або спланований зарані, важливим завданням є зниження рівня фінансового ризику, який забезпечує отримання цього прибутку. Така мінімізація може бути забезпечена шляхом диверсифікації видів операційної і фінансової діяльності, а також портфеля фінансових інвестицій; профілактикою мінімізацією окремих фінансових ризиків, ефективними формами їх внутрішнього і зовнішнього страхування.

) Забезпечення постійної фінансової рівноваги підприємства в процесі його розвитку (4, с.35-39). Така рівновага характеризується високим рівнем фінансової стійкості і платоспроможності підприємства на всіх етапах його розвитку і забезпечується формуванням оптимальної структури капіталу і активів, ефективними пропорціями в обсягах формування фінансових ресурсів за рахунок різних джерел, достатнім рівнем самофінансування інвестиційних потреб.

Всі розглянуті задачі фінансового менеджменту тісно взаємоповязані між собою, хоча окремі з них і носять різнонаправлений характер (наприклад, забезпечення максимізації суми прибутку при мінімізації рівня фінансового ризику; забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів і постійної фінансової рівноваги підприємства в процесі його розвитку і т. ін.). Тому в процесі фінансового менеджменту окремі задачі повинні бути оптимізовані між собою для найбільш ефективної реалізації його головної мети.

Фінансовий стан підприємства є основою його добробуту, тому головним на меті фінансовий менеджмент має знаходження розумного компромісу між завданнями, що ставить перед собою підприємство, і фінансовими можливостями реалізації цих завдань для:

підвищення обсягів продажів і прибутку;

підтримування стійкої прибутковості підприємства;

збільшення доходів власників (акціонерів);

підвищення курсової вартості акцій підприємства та ін. [7, с.7-8].

Ці завдання вирішують за допомогою раціонального управління потоками фінансових ресурсів між підприємством та джерелами його фінансування (як внутрішніми, так і зовнішніми), отриманими:

· у наслідку фінансово-господарської діяльності;

· на фінансовому ринку внаслідок продажу акцій, облігацій, отримання кредитів;

· повернення субєктам фінансового ринку процентів і дивідендів як плати за капітал;

· сплати податкових платежів;

· інвестування і реінвестування у розвиток підприємства.

Слід підкреслити, що сутність тієї чи іншої категорії відображається в її функціях. Потрібно розглядати їх прояв в роботі фінансового менеджера.

В фінансовій літературі склалися дві основні позиції по цьому питанню.

. Фінанси виконують дві функції - розподільчу та контрольну.

. Фінанси виконують три функції: створення доходів (накопичення капіталу); здійснення витрат - розподільча; контроль ефективності.

Деякі автори вважають (2, с.9-14) більш обґрунтованою другу позицію, так як вона трактує розподільчу функцію більш широко.

Таким чином, перша функція проявляється в роботі фінансового менеджера через своєчасну та повну концентрацію фінансових ресурсів у фондах грошових коштів.

Іще однією проявою першої функції є стимулювання зростання фінансових ресурсів, в тому числі грошових накопичень.

Ця розподільча діяльність потребує від фінансового менеджера перманентних інвестиційних рішень; він повинен залучати всі тимчасово вільні ресурси та направляти їх, авансувати в приоритетні чи найбільш ефективні вкладення.

Третя функція фінансів - контрольна - тісно повязана з попередніми та має прояву через:

) аналіз фінансових показників;

) заходи фінансового впливу - головні рішення фінансового менеджера.

Слід відрізняти функції фінансів і функції фінансового менеджменту.

Фінансовий менеджмент реалізує свою головну мету та основні задачі шляхом здійснення певних функцій. Ці функції діляться на дві основні групи, які визначаються комплексним змістом фінансового менеджменту:

) функції фінансового менеджменту як керуючої системи;

) функції фінансового менеджменту як спеціальної галузі управління підприємством.

Функції і методи фінансового менеджменту можна поділити на два блоки:

І. Управління зовнішніми фінансами.

ІІ. Внутрішньовиробничий облік і контроль [7, с.8-9].

Управління зовнішніми фінансами складається з управління оборотними активами (рухом грошових коштів, розрахунками з клієнтами, управління матеріально-виробничими запасами та ін.) та залучення коротко- та довготермінових зовнішніх джерел фінансування.

Внутрішньовиробничий облік і контроль передбачає:

складання і аналіз фінансової звітності підприємства;

оцінку поточного стану підприємства та перспективне планування;

збирання й оброблення даних бухгалтерського обліку для управління фінансами;

складання кошторису витрат, сплата податків тощо.

Рішення із фінансових питань приймають у процесі інвестування в активи підприємства та при виборі джерел фінансування інвестиційних проектів. Інвестиційні рішення (довготермінові та короткотермінові) приймають для:

· раціоналізації структури активів, визначення необхідності їх зміни та ліквідації;

· розроблення й оцінки інвестиційних проектів;

· визначення потреби у фінансових ресурсах;

· управління портфелем цінних паперів.

Вибір джерел фінансування інвестиційних проектів здійснюють за допомогою:

вироблення і реалізації політики раціонального поєднання власних і позичених коштів для забезпечення ефективного функціонування підприємства;

вироблення і реалізація політики залучення капіталу на найвигідніших умовах;

дивідендної політики;

оцінки операцій злиття і поглинання підприємств.

Отже, успішна діяльність будь-якого підприємства, його життєздатність протягом тривалого періоду часу залежить від неперервної послідовності управлінських рішень, що їх приймають менеджери як індивідуально, так і колективно.

До кола конкретних питань, які мають вирішуватись у фінансовому менеджменті, відносяться:

) Розробка фінансової стратегії підприємства.

) Створення організаційних структур, які забезпечують прийняття та реалізацію управлінських рішень по всім аспектам фінансової діяльності підприємства.

) Формування ефективних інформаційних систем, які забезпечують обґрунтування альтернативних варіантів управлінських рішень.

) Здійснення аналізу різних аспектів фінансової діяльності підприємства.

) Здійснення планування фінансової діяльності підприємства по основним її напрямкам.

) Розробка дієвої системи стимулювання реалізації прийнятих управлінських рішень в галузі фінансової діяльності.

) Здійснення ефективного контролю за реалізацією прийнятих управлінських рішень.

Фінансовий менеджмент включає:

) Управління активами:

А) Управління оборотними активами;

Б) Управління необоротними активами.

) Управління капіталом:

А) Формування фінансової структури капіталу;

Б) Управління формуванням власних фінансових ресурсів;

В) Управління залученням позикових фінансових ресурсів.

) Управління інвестиціями.

) Управління грошовими потоками.

) Управління фінансовими ризиками та упередження банкрутства.

Як і кожна управлінська система, фінансовий менеджмент передбачає наявність певного обєкта управління. Таким обєктом управління є фінанси підприємств і його фінансова діяльність.

Особливості формування капіталу та фінансових ресурсів, форми та методи розподілу цих фінансових ресурсів, обєми та інтенсивність грошових потоків і інші умови фінансової діяльності суттєво розрізняються по окремих підприємствах.

Тому з позицій особливостей здійснення фінансового менеджменту виникає необхідність класифікації підприємств як обєктів фінансового менеджменту за окремими класифікаційними ознаками:

. За формами власності.

. За організаційно-правовими формами діяльності.

. За галузевими ознаками.

. За розміром власного капіталу.

. За монопольним становищем на ринку.

. За стадією життєвого циклу. (4, с.39-43).

Використання методів та прийомів фінансового менеджменту дає змогу зберегти міцні ринкові позиції будь-якому виробникові.

Базуючись на зіставленні певних фінансових результатів, розраховуючи відповідні фінансові показники, підприємство здатне оцінити ефективність свого господарювання, визначити своє місце серед підприємств галузі, планувати діяльність на майбутнє.

7. Політика управління власним капіталом підприємства.

На діючому підприємстві власний капітал має певні основні форми

Рис. Форми функціонування власного капіталу підприємства

. Статутний фонд характеризує початкову суму власного капіталу підприємства, інвестовану у формування його активів для початку здійснення господарської діяльності. Його розмір визначається статутом підприємства. Для підприємств окремих сфер діяльності й організаційно-правових форм (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю) мінімальний розмір статутного фонду регулюється законодавством.

. Резервний фонд (резервний капітал) є зарезервованою частиною власного капіталу підприємства, призначеного для внутрішнього страхування його господарської діяльності. Розмір даної резервної частини власного капіталу визначається установчими документами. Формування резервного фонду здійснюється за рахунок прибутку підприємства (мінімальний розмір відрахувань прибутку в резервний фонд регулюється законодавством).

. Спеціальні (цільові) фінансові фонди, до яких належать цілеспрямовано сформовані фонди власних фінансових засобів з метою їх наступних цільових витрат. У складі цих фінансових фондів виділяють звичайно амортизаційний фонд, ремонтний фонд, фонд охорони праці, фонд спеціальних програм, фонд розвитку виробництва тощо. Порядок формування й використання засобів цих фондів регулюється статутом й іншими установчими та внутрішніми документами підприємства.

. Нерозподілений прибуток характеризує частину прибутку підприємства, що був отриманий у попередньому періоді та не використаний на споживання власниками (акціонерами, пайовиками) й персоналом. Ця частина прибутку призначена для реінвестування на розвиток виробництва.

. Інші форми власного капіталу, до яких належать розрахунки за майно при передачі його в оренду, розрахунки з учасниками стосовно виплати їм прибутків у формі відсотків або дивідендів і деякі інші, відображені в першому розділі пасиву балансу.

Управління власним капіталом повязане не тільки з забезпеченням ефективного використання вже накопиченої його частини, але і з формуванням власних фінансових ресурсів, що забезпечують майбутній розвиток підприємства. Власні фінансові ресурси класифікуються за певними джерелами (таблиця ).

Таблиця

Джерела формування власних фінансових ресурсів підприємства

№ з/пДжерелаСклад джерел1.Внутрішні джерела1. Прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства. 2. Амортизаційні відрахування від основних засобів і нематеріальних активів. 3. Інші внутрішні джерела формування власних фінансових ресурсів2.Зовнішні джерела1. Залучення додаткового пайового або акціонерного капіталу. 2. Одержання підприємством безплатної фінансової допомоги. 3. Інші джерела формування власних фінансових ресурсів

У складі внутрішніх джерел формування власних фінансових ресурсів основне місце належить прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, він формує переважну частину його власних фінансових ресурсів, забезпечує приріст власного капіталу, а відповідно, і ріст ринкової вартості підприємства. Певну роль у складі внутрішніх джерел виконують також амортизаційні відрахування, особливо на підприємствах із високою вартістю власних основних засобів і нематеріальних активів; проте суму власного капіталу підприємства вони не збільшують, а лише є засобом його реінвестування. Інші внутрішні джерела не грають помітної ролі у формуванні власних фінансових ресурсів підприємства.

У складі зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів основне місце належить залученню підприємством додаткового пайового (шляхом додаткових внесків у статутний фонд) або акціонерного (шляхом додаткової емісії та реалізації акцій) капіталу. Для окремих підприємств одним із зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів може бути надана їм безплатна фінансова допомога, яка надається, як правило, лише окремим державним підприємствам. До числа інших зовнішніх джерел входять безплатно передані підприємству матеріальні та нематеріальні активи, що включаються до складу його балансу.

Основою управління власним капіталом підприємства є управління формуванням його власних фінансових ресурсів. З метою забезпечення ефективності управління даним процесом на підприємстві розробляється спеціальна фінансова політика.

Політика формування власних фінансових ресурсів є частиною загальної фінансової стратегії підприємства, що полягає в забезпеченні необхідного рівня самофінансування його виробничого розвитку.

Розробка політики формування власних фінансових ресурсів підприємства здійснюється за такими основними етапами:

. Аналіз формування власних фінансових ресурсів підприємства у попередньому періоді.

. Визначення загальної потреби у власних фінансових ресурсах.

. Оцінка вартості залучення власного капіталу з різних джерел.

. Забезпечення максимального обсягу залучення власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел.

. Забезпечення необхідного обсягу залучення власних фінансових ресурсів із зовнішніх джерел.

. Оптимізація співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів.

. Аналіз формування власних фінансових ресурсів підприємства у попередньому періоді.

Метою даного аналізу є виявлення потенціалу формування власних фінансових ресурсів і його відповідності темпам розвитку підприємства.

На першому етапі аналізу вивчаються загальний обсяг формування власних фінансових ресурсів, відповідність темпів приросту власного капіталу темпам приросту активів і обсягу реалізованої продукції підприємства, динаміка питомої ваги власних ресурсів у загальному обсязі формування фінансових ресурсів у передплановому періоді.

На другому етапі аналізу розглядаються джерела формування власних фінансових ресурсів. У першу чергу вивчається співвідношення зовнішніх і внутрішніх джерел формування власних фінансових ресурсів, а також вартість залучення власного капіталу за рахунок різних джерел.

На третьому етапі аналізу оцінюється достатність власних фінансових ресурсів, сформованих на підприємстві у передплановому періоді. Критерієм такої оцінки виступає показник "коефіцієнт самофінансування розвитку підприємства". Його динаміка відображає тенденцію забезпеченості розвитку підприємства власними фінансовими ресурсами.

. Визначення загальної потреби у власних фінансових ресурсах.

Ця потреба визначається за такою формулою


Де Пвфр - загальна потреба у власних фінансових ресурсах підприємства у планованому періоді;

Пк - загальна потреба в капіталі на кінець планового періоду;

Пвк - питома вага власного капіталу в загальній його сумі;

ВКп - сума власного капіталу на початок періоду, що планується;

П - сума прибутку, що спрямовується на споживання в плановому періоді.

Розрахована загальна потреба охоплює необхідну суму власних фінансових ресурсів, формованих як за рахунок внутрішніх, так і за рахунок зовнішніх джерел.

. Оцінка вартості залучення власного капіталу з різних джерел.

Така оцінка проводиться в розрізі основних елементів власного капіталу, сформованого за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел. Результати такої оцінки є основою розробки управлінських рішень щодо вибору альтернативних джерел формування власних фінансових ресурсів, що забезпечують приріст власного капіталу підприємства.

. Забезпечення максимального обсягу залучення власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел.

Перш ніж звертатися до зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів, повинні бути реалізовані всі можливості їх формування за рахунок внутрішніх джерел. Основними внутрішніми джерелами формування власних фінансових ресурсів підприємства є сума чистого прибутку й амортизаційних відрахувань. Таким чином, у першу чергу, необхідно у процесі планування цих показників передбачити можливості їх росту за рахунок різних резервів.

Метод прискореної амортизації активної частини основних фондів збільшує можливості формування власних фінансових ресурсів. Проте варто мати на увазі, що ріст суми амортизаційних відрахувань у процесі проведення прискореної амортизації окремих видів основних фондів призводить до відповідного зменшення суми чистого прибутку. Тому при вишукуванні резервів росту власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел варто виходити з необхідності максимізації сукупної їх суми, тобто за таким критерієм:

ЧП + АВ ------> ВФРмакс.

Де ЧП - планована сума чистого прибутку підприємства;

АВ - планована сума амортизаційних відрахувань;

ВФРмакс. - максимальна сума власних фінансових ресурсів, формованих за рахунок внутрішніх джерел.

. Забезпечення необхідного обсягу залучення власних фінансових ресурсів із зовнішніх джерел.

Обсяг залучення власних фінансових ресурсів із зовнішніх джерел повинен забезпечити ту їх частину, що не вдалося сформувати за рахунок внутрішніх джерел фінансування.

Потреба в залученні власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх джерел розраховується за такою формулою:

ВФР зовн. = Пвфр - ВФР внут.

Де ВФРзовн. - потреба в залученні власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх джерел;

Пвфр - загальна потреба у власних фінансових ресурсах підприємства в планованому періоді;

ВФР внут. - сума власних фінансових ресурсів, планованих до залучення за рахунок внутрішніх джерел.

. Оптимізація співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів.

Основою даної оптимізації є такі критерії:

а) забезпечення мінімальної сукупної вартості залучення власних фінансових ресурсів. Якщо вартість залучення власних фінансових ресурсів за рахунок зовнішніх джерел перевищує плановану вартість залучення позикових засобів, то від такого формування власних ресурсів варто відмовитися;

б) забезпечення зберігання управління підприємством початковими його фундаторами. Ріст додаткового пайового або акціонерного капіталу за рахунок сторонніх інвесторів може призвести до втрати такого управління.

Ефективність розробленої політики формування власних фінансових ресурсів оцінюється за допомогою коефіцієнта самофінансування розвитку підприємства в наступному періоді. Його рівень повинен відповідати поставленій меті.

Коефіцієнт самофінансування розвитку підприємства розраховується за такою формулою


Де Ксф - коефіцієнт самофінансування розвитку підприємства в майбутньому;

ВФР - планований обсяг формування власних фінансових ресурсів;А - планований приріст активів підприємства.

Успішна реалізація розробленої політики формування власних фінансових ресурсів повязана з рішенням таких основних завдань:

. проведенням обєктивної оцінки вартості окремих елементів власного капіталу;

. забезпеченням максимізації формування прибутку підприємства з урахуванням припустимого рівня фінансового ризику;

. формуванням ефективної політики розподілу прибутку (дивідендної політики) підприємства;

. формуванням і ефективним здійсненням політики додаткової емісії акцій або залученням додаткового пайового капіталу.

8. Політика залучення коштів підприємством. Оцінка вартості залучених коштів

Основу будь-якого бізнесу складає власний капітал. На підприємствах ряду галузей економіки обсяг позикових засобів, що використовуються, значно перевершує обсяг власного капіталу. У звязку з цим управління залученням і ефективним використанням позикових засобів є однією з важливих функцій, яка спрямована на забезпечення досягнення високих кінцевих результатів господарської діяльності підприємства.

Позиковий капітал, що використовується підприємством, характеризує в сукупності обсяг його фінансових зобовязань. Дані фінансові зобовязання в сучасній господарській практиці диференціюються певним чином (табл.)

Таблиця

№ з/пФінансові зобовязанняФорми фінансових зобовязань, що відображаються в балансі1.Довгостроковий позиковий капітал (довгострокові фінансові зобовязання)1. Довгострокові кредити банків, термін повернення яких ще не наступив.2. Довгострокові позикові засоби, термін повернення яких ще не наступив.3. Довгострокові кредити і позики, не погашені в зазначений термін2Короткостроковий позиковий капітал (короткострокові фінансові зобовязання)1.Короткострокові кредити банків, термін повернення яких ще не наступив.2. Короткострокові позикові засоби, термін повернення яких ще не наступив.3. Короткострокові кредити і позики, не погашені в зазначений термін.4. Розрахунки з кредиторами (кредиторська заборгованість).5. Інші короткострокові фінансові зобовязання

У процесі розвитку підприємства в міру погашення його фінансових зобовязань виникає потреба в притягненні нових позикових засобів. Джерела і форми залучення позикових засобів підприємством дуже різноманітні. Класифікація позикових засобів, що залучаються підприємством, приведена в таблиці.

Таблиця Класифікація позикових засобів, що залучаються підприємством за основними ознаками

№ з/пОсновні ознаки класифікаціїКласифікація позикових засобів1За цілями залучення1. Позикові засоби, що залучаються для забезпечення відтворення позаоборотних активів.2. Позикові засоби, що залучаються для поповнення оборотних активів.3. Позикові засоби, що залучаються для задоволення інших господарських або соціальних потреб2За джерелами залучення1. Позикові засоби, що залучаються із зовнішніх джерел.2. Позикові засоби, що залучаються з внутрішніх джерел (внутрішня кредиторська заборгованість)3За періодом залучення1. Позикові засоби, що залучаються на довгостроковий період (більше 1 року).2. Позикові засоби, що залучаються на короткостроковий період (до 1 року)4За формами залучення1. Позикові засоби, що залучаються в грошовій формі (фінансовий кредит).2. Позикові засоби, що залучаються у формі устаткування (фінансовий лізинг).3. Позикові засоби, що залучаються в товарній формі (товарний або комерційний кредит).4. Позикові засоби, що залучаються в інших матеріальних або нематеріальних формах5За формами забезпечення1. Незабезпечені позикові засоби.2. Позикові засоби, забезпечені порукою або гарантією.3. Позикові засоби, забезпечені заставою

З урахуванням викладеної класифікації організується управління залученням позикових засобів. У процесі цього управління розвязується багато завдань, що визначає необхідність розробки спеціальної фінансової політики на підприємствах, які використовують значний обсяг позикового капіталу.

Політика залучення позикових засобів є частиною загальної фінансової стратегії, що полягає в забезпеченні найбільш ефективних форм і умов залучення позикового капіталу з різних джерел відповідно до потреб розвитку підприємства.

Процес формування політики залучення підприємством позикових засобів включає такі основні етапи:

. Аналіз залучення використання позикових засобів у попередньому періоді.

. Визначення цілей залучення позикових засобів у майбутньому періоді.

. Визначення граничного обсягу залучення позикових засобів.

. Оцінка вартості залучення позикового капіталу з різних джерел.

. Визначення співвідношення обсягу позикових засобів, що залучаються на коротко- і довгостроковій основі.

. Визначення форм залучення позикових засобів.

. Визначення складу основних кредиторів.

. Формування ефективних умов залучення кредитів.

. Забезпечення ефективного використання залучених кредитів.

. Забезпечення своєчасних розрахунків за отримані кредити.

. Аналіз залучення і використання позикових засобів у попередньому періоді.

Метою такого аналізу є виявлення обсягу, складу і форм залучення позикових засобів підприємством, а також оцінка ефективності їх використання.

На першому етапі аналізу вивчається динаміка загального обсягу залучення позикових засобів в періоді; що аналізується, темпи цієї динаміки порівнюються з темпами приросту суми власних фінансових ресурсів, обсягів операційної та інвестиційної діяльності, загальної суми активів підприємства.

На другому етапі аналізу визначаються основні форми залучення позикових засобів, аналізуються в динаміці: питома вага сформованого фінансового кредиту, товарного кредиту і внутрішньої кредиторської заборгованості в загальній сумі позикових засобів, що використовуються підприємством.

На третьому етапі аналізу визначається співвідношення обсягів позикових засобів за період їх залучення. У цих цілях проводиться відповідне угруповання позикового капіталу, вивчається динаміка співвідношення коротко- і довгострокових позикових засобів і їх відповідність обсягу оборотних і позаоборотних активів, що використовуються підприємством.

На четвертій стадії аналізу вивчається склад конкретних кредиторів підприємства й умови надання ними різних форм фінансового і товарного кредитів. Дані умови аналізуються з позицій конюнктури фінансового і товарного ринків.

На пятій стадії аналізу вивчається ефективність використання позикових засобів у цілому й окремих їх форм на підприємстві. У цих цілях використовуються показники оборотності та рентабельності позикового капіталу. Перша група даних показників порівнюється, в процесі аналізу, із середнім періодом обороту власного капіталу.

Результати проведеного аналізу є основою оцінки доцільності використання позикових засобів на підприємстві у сформованих обсягах і формах.

. Визначення цілей залучення позикових засобів у майбутньому періоді.

Основними цілями залучення позикових засобів підприємствами є:

а) поповнення необхідного обсягу постійної частини оборотних активів. У даний час більшість підприємств, що здійснюють виробничу діяльність, не мають можливості фінансувати цілком цю частину оборотних активів за рахунок власного капіталу. Значна частина даного фінансування здійснюється за рахунок позикових засобів;

б) забезпечення формування перемінної частини оборотних активів. Яку б модель фінансування активів підприємство не використовувало перемінну частину оборотних активів частково або цілком фінансується за рахунок позикових засобів;

в) формування недостатнього обсягу інвестиційних ресурсів. Метою залучення позикових засобів у даному випадку виступає необхідність прискорення реалізації окремих реальних проектів підприємства: нове будівництво, реконструкція, модернізація, відновлення основних засобів тощо.

г) забезпечення соціально-побутових потреб своїх робітників. У цих випадках позикові засоби залучаються для видачі позичок своїм робітникам на індивідуальне житлове будівництво, облаштування садових і городніх ділянок та на інші аналогічні цілі;

. Визначення граничного обсягу залучення позикових засобів.

Максимальний обсяг даного залучення диктується двома основними умовами:

. Граничним ефектом фінансового левериджу. При цій умові обсяг власних фінансових ресурсів формується на попередньому етапі, загальна сума власного капіталу, що використовується, може бути визначена заздалегідь. Стосовно неї розраховується коефіцієнт фінансового левериджу (коефіцієнт фінансування), при якому його ефект буде максимальним. З урахуванням суми власного капіталу в майбутньому періоді і розрахованого коефіцієнта фінансового левериджу обчислюється граничний обсяг позикових засобів, що забезпечує ефективне використання власного капіталу;

. Забезпеченням достатньої фінансової стійкості підприємства. Вона повинна оцінюватися не тільки з позицій самого підприємства, але і з позицій можливих його кредиторів, що забезпечить згодом зниження вартості залучення позикових засобів.

З урахуванням даних вимог підприємство установлює ліміт використання позикових засобів у своїй господарській діяльності.

. Оцінка вартості залучення позикового капіталу з різних джерел.

Така оцінка проводиться в розрізі різних форм позикового капіталу, що залучається підприємством із зовнішніх і внутрішніх джерел. Результати такої оцінки є основою розробки управлінських рішень щодо вибору альтернативних джерел залучення позикових засобів, що забезпечують задоволення потреб підприємства у позиковому капіталі.

. Визначення співвідношення обсягу позикових засобів, що залучаються на коротко- і довгостроковій основі.

На довгостроковий період (понад 1 рік) позикові засоби залучаються, як правило, для розширення обсягу власних основних засобів і формування відсутнього обсягу інвестиційних ресурсів. На короткостроковий період позикові засоби залучаються для всіх інших цілей.

Розрахунок необхідного розміру позикових засобів в рамках кожного періоду здійснюється в розрізі окремих цільових напрямів їх майбутнього використання. Метою даних розрахунків є встановлення термінів використання позикових засобів, що залучаються для оптимізації співвідношення довго- і короткострокових їх видів. У процесі цих розрахунків визначається повний і середній термін використання позикових засобів.

Повний термін використання позикових засобів є періодом часу з початку їх надходження до остаточного погашення всієї суми боргу. Він містить у собі три тимчасових періоди:

а) термін корисного використання;

б) пільговий (граціонний) період;

в) термін погашення.

Термін корисного використання - це період часу, протягом якого підприємство безпосередньо використовує надані позикові засоби у своїй господарській діяльності;

Пільговий (граціонний) період - це період часу з моменту закінчення корисного використання позикових засобів до початку погашення боргу. Він служить резервом часу для акумуляції необхідних фінансових засобів;

Термін погашення - це період часу, протягом якого відбувається повна виплата основного боргу та відсотків за використання позикових засобів. Даний показник використовується в тих випадках, коли виплата основного боргу і відсотків здійснюється неодноразово після закінчення терміну використання позикових засобів, а частинами - протягом визначеного періоду часу, що передбачено графіком.

Розрахунок повного терміну використання позикових засобів здійснюється в розрізі перерахованих елементів, виходячи з цілей їх використання і сформованої на фінансовому ринку практики встановлення пільгового періоду і терміну погашення.

Середній термін використання позикових засобів є середнім розрахунковим періодом, протягом якого вони використовуються підприємством.

Він визначається за формулою:


Де СТз - середній термін використання позикових засобів;

ТКз - термін корисного використання позикових засобів;

ПП - пільговий (граціонний) період;

ТП - термін погашення.

Середній термін використання позикових засобів визначається за кожним цільовим напрямом залучення цих засобів; за обсягом їх залучення на коротко- і довгостроковій основі; за сумою позикових засобів, що залучається в цілому.

Співвідношення позикових засобів, що залучаються на коротко- і довгостроковій основі, може бути оптимізовано також з урахуванням вартості їх залучення.

. Визначення форм залучення позикових засобів.

Дані форми диференціюються в розрізі фінансового кредиту; товарного кредиту; інших форм. Вибір форм залучення позикових засобів підприємство здійснює виходячи з цілей і специфіки своєї господарської діяльності.

. Визначення складу основних кредиторів.

Даний склад визначається формами залучення позикових засобів. Основними кредиторами підприємства є звичайно його постійні постачальники, з якими встановлені тривалі комерційні звязки, а також комерційний банк, що здійснює його розрахунково-касове обслуговування.

. Формування ефективних умов залучення кредитів.

До числа найважливіших із цих умов належать:

а) термін надання кредиту;

б) ставка відсотка за кредит;

в) умови виплати суми відсотка;

г) умови виплати основної суми боргу;

д) інші умови, повязані з одержанням кредиту.

Термін надання кредиту є одним із визначальних умов його залучення. Оптимальним вважається термін надання кредиту, протягом якого цілком реалізується мета його залучення. Наприклад, іпотечний кредит - на термін реалізації інвестиційного проекту; товарний кредит - на період повної реалізації закуплених товарів тощо.

Ставка відсотка за кредит характеризується трьома основними параметрами: її формою, видом і розміром.

За формами розрізняють процентну ставку (для нарощування суми боргу) і дисконтну ставку (для дисконтування суми боргу). Якщо розмір даних ставок однаковий, то перевага повинна бути віддана процентній ставці, тому що в цьому випадку витрати щодо обслуговування боргу будуть меншими.

За видами розрізняють фіксовану ставку відсотка, що установлюється на весь термін кредиту, і плаваючу ставку відсотка з періодичним переглядом її розміру залежно від зміни облікової ставки центрального банку, темпів інфляції і конюнктури фінансового ринку. Час, протягом якого ставка відсотка залишається незмінною, називається процентним періодом. В умовах інфляції для підприємства кращою є фіксована або плаваюча ставка з високим процентним періодом.

Розмір ставки відсотка за кредит є визначальною умовою при оцінці його вартості. За товарним кредитом він приймається при оцінці в розмірі цінової знижки продавця за здійснення негайного розрахунку за поставлені товари, вираженої в річному обчисленні.

Умови виплати суми відсотка характеризуються порядком виплати його суми. Цей порядок зводиться до трьох принципових варіантів: виплаті всієї суми відсотка в момент надання кредиту; виплаті суми відсотка рівномірними частинами; виплаті всієї суми відсотка в момент сплати основної суми боргу при погашенні кредиту. За інших рівних умов кращим є третій варіант.

Умови виплати основної суми боргу характеризуються передбаченими періодами його повернення. Дані умови також зводяться до трьох принципових варіантів: часткового повернення основної суми боргу протягом загального періоду функціонування кредиту; повного повернення всієї суми боргу після закінчення терміну використання кредиту; повернення основної або частини суми боргу з наданням пільгового періоду після закінчення терміну корисного використання кредиту. За інших рівних умов кращим є третій варіант.

. Забезпечення ефективного використання залучених кредитів.

Критерієм такої ефективності виступають показники оборотності та рентабельності позикового капіталу.

. Забезпечення своєчасних розрахунків за отримані кредити.

З метою цього забезпечення за найбільш значними кредитами може заздалегідь резервуватися спеціальний поворотний фонд. Платежі щодо обслуговування кредитів включаються в платіжний календар і контролюються в процесі моніторингу поточної фінансової діяльності.

На підприємствах, що залучають великий обсяг позикових засобів у формі фінансового і товарного кредиту, загальна політика залучення позикових засобів може бути деталізована у розрізі зазначених форм кредиту.

Оцінка вартості позикового капіталу має ряд особливостей, основними з яких є:

а) відносна простота формування базового показника оцінки вартості. Таким базовим показником, що підлягає наступному коригуванню, є вартість обслуговування боргу у формі відсотка за кредит, купонної ставки за облігацією тощо. Даний показник прямо обговорений умовами кредитного договору, умовами емісії або інших форм контрактних зобовязань підприємства;

б) урахування в процесі оцінки вартості позикових засобів податкового коректора, тому що виплати щодо обслуговування боргу - відсотки за кредит і інші форми цього обслуговування відносять на собівартість продукції, вони зменшують розмір оподаткування бази підприємства, а відповідно, знижують розмір вартості позикового капіталу на ставку податку з прибутку. Як і у формулі розрахунку ефекту фінансового левериджу, податковий коректор є таким множником: (1 - Спп), де Спп - ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом;

в) вартість залучення позикового капіталу має високий ступінь звязку з рівнем кредитоспроможності підприємства, що оцінюється кредитором. Чим вище рівень кредитоспроможності підприємства за оцінкою кредитора, тобто чим вище його кредитний рейтинг на фінансовому ринку, тим нижча вартість позикового капіталу, що залучається цим підприємством. Найменша ставка відсотка за кредит у будь-якій його формі - ставка "прайм райт" - установлюється кредиторами для так званих "першокласних позичальників";

г) залучення позикового капіталу завжди повязано з поворотним грошовим потоком не тільки щодо обслуговування боргу, але і щодо погашення зобовязання за основною сумою цього боргу. Це генерує особливі види фінансових ризиків, найбільш небезпечні за своїми наслідками, що призводять підприємства, інколи до банкрутства. Такі ризики проявляються незалежно від форм і умов залучення позикового капіталу. Водночас зниження рівня даних ризиків викликає, як правило, підвищення вартості позикового капіталу. Так, ставка відсотка за довгостроковим кредитом в усіх його формах, що дозволяє підприємству знизити ризик неплатоспроможності в поточному періоді, завжди вище, ніж за короткостроковим.

Особливості оцінки й управління вартістю позикового капіталу в розрізі базових його елементів:

. Вартість фінансового кредиту:

· банківського кредиту;

· фінансового лізингу.

. Вартість позикового капіталу, що залучається за рахунок емісії облігацій.

. Вартість товарного (комерційного) кредиту:

· у формі короткострокової відстрочки платежу;

· у формі довгострокової відстрочки платежу, оформленої векселем.

. Вартість внутрішньої кредиторської заборгованості.

. Вартість фінансового кредиту оцінюється в розрізі двох основних джерел його надання на сучасному етапі - банківського кредиту і фінансового лізингу.

Вартість банківського кредиту, незважаючи на різні його види, форми і умови, визначається на основі ставки відсотка за кредит, що формує основні витрати щодо його обслуговування.

Вартість позикового капіталу у формі банківського кредиту оцінюється за такою формулою:

Де ВБК - вартість позикового капіталу, що залучається у формі банківського кредиту, %;

ПКб - ставка відсотка за банківський кредит, %;

Спп - ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом;

РВб - рівень витрат щодо залучення банківського кредиту до його суми, виражений десятковим дробом.

Управління вартістю банківського кредиту зводиться до мінімізації ставки відсотка за кредит, при незмінності суми кредиту, що залучається, і терміну його використання.

Вартість фінансового лізингу є однією із сучасних форм залучення фінансового кредиту - визначається на основі ставки лізингових платежів. При цьому варто враховувати, що дана ставка включає дві складові:

) поступове повернення суми основного боргу. Він є річною нормою амортизації активу, залученого на умовах фінансового лізингу, відповідно до якого після його оплати він передається у власність орендатору;

) вартість безпосереднього обслуговування лізингового боргу. З урахуванням цих особливостей вартість фінансового лізингу оцінюється за такою формулою:


Де ВФЛ - вартість позикового капіталу, що залучається на умовах фінансового лізингу, %;

ЛС - річна лізингова ставка, %;

НА - річна норма амортизації активу, залученого на умовах фінансового лізингу, %;

Спп - ставка податку з прибутку, виражена десятковим дробом;

РВфл - рівень витрат щодо залучення активу на умовах фінансового лізингу до вартості цього активу, виражений десятковим дробом.

Управління вартістю фінансового лізингу грунтується на двох критеріях:

а) вартість фінансового лізингу не повинна перевищувати вартості банківського кредиту, наданого на аналогічний період, інакше підприємству вигідно одержати довгостроковий банківський кредит для покупки активу у власність;

б) у процесі використання фінансового лізингу повинні бути виявлені такі пропозиції, які мінімізують його вартість.

. Вартість позикового капіталу, що залучається за рахунок емісії облігацій, оцінюється на базі ставки купонного відсотка за нею, що формує суму періодичних купонних виплат. Якщо облігація продається на інших умовах, то базою оцінки виступає загальна сума дисконту за нею, що виплачується при погашенні. У першому випадку оцінка здійснюється за формулою:


Де ВОЗк - вартість позикового капіталу, що залучається за рахунок емісії облігацій, %;

СК - ставка купонного відсотка за облігацією, %;

Спп - ставка податку з прибутку, виражена десятковим дробом;

ЕВо - рівень емісійних витрат відносно обсягу емісії, виражений десятковим дробом.

У другому випадку розрахунок вартості провадиться за такою формулою


Де ВОЗк - вартість позикового капіталу, що залучається за рахунок емісії облігацій, %;

Др - середньорічна сума дисконту за облігацією;

Но - номінал облігації, що підлягає погашенню;

Спп - ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом;

ЕВо - рівень емісійних витрат відносно суми залучених за рахунок емісії засобів, виражений десятковим дробом.

Управління вартістю позиковим капіталом, що залучається зводиться до розробки відповідної емісійної політики, що забезпечує повну реалізацію облігацій, які емітуються на умовах, не вище середньоринкових.

. Вартість товарного (комерційного) кредиту оцінюється в розрізі двох форм його надання:

а) за кредитом у формі короткострокової відстрочки платежу;

б) за кредитом у формі довгострокової відстрочки платежу, оформленої векселем.

Вартість товарного кредиту, наданого у формі короткострокової відстрочки платежу. Зовні дана форма кредиту виглядає як безплатно надана постачальником фінансова послуга. Проте в реальності це не так. Вартість кожного такого кредиту оцінюється розміром знижки з ціни продукції, при здійсненні платежу готівкою за її. Якщо за умовами контракту відстрочка платежу припускається в межах місяця з дня постачання (одержання) продукції, а розмір цінової знижки за платіж готівкою складає 5 %, це і буде складати місячну вартість залученого товарного кредиту, а в розрахунку на рік ця вартість буде складати: = 60 %.

Таким чином, на перший погляд безкоштовне надання такого товарного кредиту може виявитися найдорожчим щодо вартості залучення джерелом позикового капіталу.

Розрахунок вартості товарного кредиту, наданого у формі короткострокової відстрочки платежу, здійснюється за такою формулою:


Де ВТКк - вартість товарного (комерційного) кредиту, наданого на умовах короткострокової відстрочки платежу, %;

ЦЗ - розмір цінової знижки при здійсненні платежу готівкою за продукцію, %;

Спп - ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом;

ПВ - період надання відстрочки платежу за продукцію, у днях.

Основу управління цією вартістю складає обовязкова оцінка її в річній ставці за кожним наданим товарним кредитом і її порівняння з вартістю залучення аналогічного банківського кредиту. Практика показує, що в багатьох випадках вигідніше взяти банківський кредит для постійної негайної оплати продукції і одержання відповідної цінової знижки, ніж користуватися такою формою товарного кредиту.

Вартість товарного кредиту у формі довгострокової відстрочки платежу з оформленням векселем. Розрахунок вартості цієї форми товарного кредиту здійснюється за формулою


Де ВТКв - вартість товарного кредиту у формі довгострокової відстрочки платежу з оформленням векселем, %;

ПКв - ставка відсотка за вексельний кредит, %;

Спп - ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом;

ЦЗ - розмір цінової знижки, наданої постачальником при здійсненні платежу готівкою за продукцію, виражений десятковим дробом.

Управління вартістю цієї форми товарного кредиту, як і банківської, зводиться до пошуку варіантів, які приводять до мінімізації розмірів даної вартості.

. Вартість внутрішньої кредиторської заборгованості підприємства при визначенні середньозваженої вартості капіталу враховується за нульовою ставкою, тому що є безкоштовним фінансуванням підприємства за рахунок даного виду позикового капіталу.

З урахуванням оцінки вартості окремих складових елементів позикового капіталу і питомої ваги кожного з цих елементів у загальній його сумі може бути визначена середньозважена вартість позикового капіталу підприємства.

. Принципи і методи управління грошовими потоками підприємства

Управління грошовими потоками підприємства є важливою складовою частиною загальної системи управління його фінансовою діяльністю. Воно дозволяє вирішувати різноманітні задачі фінансового менеджменту і підпорядковане його головній меті.

Процес управління грошовими потоками підприємства базується на визначених принципах, основними з яких є:

. Принцип інформативної вірогідності. Як і кожна управлінська система, управління грошовими потоками підприємства повинне бути забезпечене необхідною інформаційною базою. Створення такої інформаційної бази представляє певні труднощі, тому що пряма фінансова звітність, що базується на єдиних методичних принципах бухгалтерського обліку, відсутня. Визначені міжнародні стандарти формування такої звітності почали розроблятися тільки з 1971 року і на думку багатьох фахівців ще далекі від завершення (хоча загальні параметри таких стандартів уже затверджені, вони допускають варіативність методів визначення окремих показників прийнятої системи звітності).

. Принцип забезпечення збалансованості. Управління грошовими потоками підприємства має справу з багатьма їх видами і різновидами, розглянутими в процесі їхньої класифікації. Їхня підпорядкованість єдиним цілям і задачам управління вимагає забезпечення збалансованості грошових потоків підприємства за видами, обсягами, тимчасовими інтервалами і іншими істотними характеристиками. Реалізація цього принципу пов'язана з оптимізацією грошових потоків підприємства в процесі управління ними.

. Принцип забезпечення ефективності. Грошові потоки підприємства характеризуються істотною нерівномірністю надходжень і витрат коштів у розрізі окремих тимчасових інтервалів, що приводить до формування значних обсягів тимчасово вільних грошових активів підприємства. Посуті ці тимчасово вільні залишки коштів носять характер непродуктивних активів (до моменту їхнього використання в господарському процесі), що втрачають свою вартість у часі, від інфляції і з інших причин. Реалізація принципу ефективності в процесі управління грошовими потоками полягає в забезпеченні ефективного їхнього використання шляхом здійснення фінансових інвестицій підприємства.

. Принцип забезпечення ліквідності. Висока нерівномірність окремих видів грошових потоків породжує тимчасовий дефіцит коштів підприємства, що негативно позначається на рівні його платоспроможності. Тому в процесі управління грошовими потоками необхідно забезпечувати достатній рівень їхньої ліквідності протягом усього розглянутого періоду. Реалізація цього принципу забезпечується шляхом відповідної синхронізації позитивного і негативного грошових потоків у розрізі кожного тимчасового інтервалу розглянутого періоду.

З урахуванням розглянутих принципів організується конкретний процес управління грошовими потоками підприємства.

Оптимізація грошових потоків являє собою процес вибору найкращих форм їхньої організації на підприємстві з урахуванням умов і особливостей здійснення його господарської діяльності.

Основними цілями оптимізації грошових потоків підприємства є:

забезпечення збалансованості обсягів грошових потоків;

забезпечення синхронності формування грошових потоків у часі;

забезпечення росту чистого грошового потоку підприємства.

Основними об'єктами оптимізації виступають:

позитивний грошовий потік;

негативний грошовий потік;

залишок грошових активів;

чистий грошовий потік.

Найважливішою передумовою здійснення оптимізації грошових потоків є вивчення факторів, що впливають на їхні обсяги і характер формування в часі. Ці фактори можна підрозділити на зовнішні і внутрішні. Система основних факторів, що впливають на формування грошових потоків підприємства, приведена на рис. 3.5.

Характер впливу розглянутих факторів використовується в процесі оптимізації грошових потоків підприємства.

Основу оптимізації грошових потоків підприємства складає забезпечення збалансованості обсягів позитивного і негативного їхніх видів.

Рис. Система основних факторів, що впливають на формування грошових потоків підприємства

На результати господарської діяльності підприємства негативний вплив роблять як дефіцитний, так і надлишковий грошові потоки.

Негативні наслідки дефіцитного грошового потоку виявляються в зниженні ліквідності і рівня платоспроможності підприємства, зростанні простроченої кредиторської заборгованості постачальникам сировини і матеріалів, підвищенні частки простроченої заборгованості по отриманих фінансових кредитах, затримках виплати заробітної плати (з відповідним зниженням рівня продуктивності праці персоналу), зростанні тривалості фінансового циклу, а в кінцевому рахунку - у зниженні рентабельності використання власного капіталу й активів підприємства.

Негативні наслідки надлишкового грошового потоку виявляються у втраті реальної вартості тимчасово невикористовуваних коштів від інфляції, втраті потенційного доходу від невикористовуваної частини грошових активів у сфері короткострокового їхнього інвестування, що в кінцевому результаті також негативно позначається на рівні рентабельності активів і власного капіталу підприємства.

Методи оптимізації дефіцитного грошового потоку залежать від характеру цієї дефіцитності - короткострокової чи довгострокової.

Збалансованість дефіцитного грошового потоку в короткостроковому періоді досягається шляхом використання „Системи прискорення - уповільнення платіжного обороту". Суть цієї системи полягає в розробці на підприємстві організаційних заходів щодо прискорення залучення коштів і уповільненню їхніх виплат.

Прискорення залучення коштів у короткостроковому періоді може бути досягнуте за рахунок наступних заходів:

збільшення розміру цінових знижок за готівку по реалізованій покупцям продукції;

забезпечення часткової чи повної передоплати за вироблену продукцію, що користається високим попитом на ринку;

скорочення термінів надання товарного (комерційного) кредиту покупцям;

прискорення інкасації простроченої дебіторської заборгованості;

використання сучасних форм рефінансування дебіторської заборгованості - обліку векселів, факторингу, форфейтингу;

прискорення інкасації платіжних документів покупців продукції (часу перебування їх у дорозі, у процесі реєстрації, у процесі зарахування грошей на розрахунковий рахунок і т.п.).

Уповільнення виплат коштів у короткостроковому періоді може бути досягнуте за рахунок наступних заходів:

збільшення за узгодженням з постачальниками термінів надання підприємству товарного (комерційного) кредиту;

заміни придбання довгострокових активів, що вимагають відновлення, на їхню оренду (лізинг);

реструктуризації портфеля отриманих фінансових кредитів шляхом переведення короткострокових їхніх видів у довгострокові.

Слід зазначити, що „Система прискорення - уповільнення платіжного обороту", вирішуючи проблему збалансованості обсягів дефіцитного грошового потоку в короткостроковому періоді (і відповідно підвищуючи рівень абсолютної платоспроможності підприємства), створює певні проблеми наростання дефіцитності цього потоку в наступних періодах. Тому паралельно з використанням механізму цієї системи повинні бути розроблені заходи для забезпечення збалансованості дефіцитного грошового потоку в довгостроковому періоді.

Зростання обсягу позитивного грошового потоку в довгостроковому періоді може бути досягнуть за рахунок наступних заходів:

залучення стратегічних інвесторів з метою збільшення обсягу власного капіталу;

додаткової емісії акцій;

залучення довгострокових фінансових кредитів;

продажу частини (або всього обсягу) фінансових інструментів інвестування;

продажу (або здачі в оренду) невикористовуваних видів основних засобів.

Зниження обсягу негативного грошового потоку в довгостроковому періоді може бути досягнуте за рахунок наступних заходів:

скорочення обсягу і складу реальних інвестиційних програм;

відмови від фінансового інвестування;

зниження суми постійних витрат підприємства.

Методи оптимізації надлишкового грошового потоку підприємства пов'язані з забезпеченням зростання його інвестиційної активності. У системі цих методів можуть бути використані:

збільшення обсягу розширеного відтворення операційних позаоборотних активів;

прискорення періоду розробки реальних інвестиційних проектів і початку їхньої реалізації;

здійснення регіональної диверсифікованості операційної діяльності підприємства;

активне формування портфеля фінансових інвестицій;

дострокове погашення довгострокових фінансових кредитів.

У системі оптимізації грошових потоків підприємства важливе місце належить їхній збалансованості в часі. У процесі такої оптимізації використовуються два основних методи - вирівнювання і синхронізація.

Вирівнювання грошових потоків спрямоване на згладжування їхніх обсягів у розрізі окремих інтервалів розглянутого періоду часу. Цей метод оптимізації дозволяє усунути у певній мірі сезонні і циклічні розходження у формуванні грошових потоків (як позитивних, так і негативних), оптимізуючи паралельно середні залишки коштів і підвищуючи рівень абсолютної ліквідності. Результати цього методу оптимізації грошових потоків у часі оцінюються за допомогою середньоквадратичного відхилення або коефіцієнта варіації, що у процесі оптимізації повинні знижуватися.

Синхронізація грошових потоків заснована на коваріації позитивного і негативного їхніх видів. У процесі синхронізації повинне бути забезпечене підвищення рівня кореляції між цими двома видами грошових потоків. Результати цього методу оптимізації грошових потоків у часі оцінюються за допомогою коефіцієнта кореляції, що у процесі оптимізації повинний прагнути до значення +1.

Коефіцієнт кореляції позитивного і негативного грошових потоків у часі розраховується за наступною формулою:


де ККДП - коефіцієнт кореляції позитивного і негативного грошових потоків у часі;

Рпо - прогнозовані імовірності відхилення грошових потоків від їхнього середнього значення в плановому періоді;

ПГПі - варіанти сум позитивного грошового потоку в окремих інтервалах планового періоду;

- середня сума позитивного грошового потоку в одному інтервалі планового періоду;

НГПі - варіанти сум негативного грошового потоку в окремих інтервалах планового періоду;

- середня сума негативного грошового потоку в одному інтервалі планового періоду;

, - середньоквадратичне (стандартне) відхилення сум грошових потоків (відповідно - позитивного і негативного).

Заключним етапом оптимізації є забезпечення умов максимізації чистого грошового потоку підприємства. Зростання чистого грошового потоку забезпечує підвищення темпів економічного розвитку підприємства на принципах самофінансування, знижує залежність цього розвитку від зовнішніх джерел формування фінансових ресурсів, забезпечує приріст ринкової вартості підприємства.

зниження суми постійних витрат;

зниження рівня змінних витрат;

здійснення ефективної податкової політики, що забезпечує зниження рівня сумарних податкових виплат;

здійснення ефективної цінової політики, що забезпечує підвищення рівня прибутковості операційної діяльності;

використання методу прискореної амортизації основних засобів;

скорочення періоду амортизації використовуваних підприємством нематеріальних активів;

продажу невикористовуваних видів основних засобів і нематеріальних активів;

посилення претензійної роботи з метою повного і своєчасного стягнення штрафних санкцій.

Результати оптимізації грошових потоків підприємства одержують своє відображення в системі планів формування і використання коштів у майбутньому періоді.

. Сутність, класифікація і політика управління фінансовими ризиками

Під фінансовим ризиком підприємства розуміється імовірність виникнення несприятливих фінансових наслідків у формі втрати доходу або капіталу в ситуації невизначеності умов здійснення його фінансової діяльності.

Фінансові ризики підприємства характеризуються великим різноманіттям і з метою здійснення ефективного управління ними класифікуються по наступних основних ознаках:

. По видах.

Ризик зниження фінансової стійкості (або ризик порушення рівноваги фінансового розвитку) підприємства.

Ризик неплатоспроможності (або ризик незбалансованої ліквідності) підприємства.

Інвестиційний ризик.

Інфляційний ризик.

Процентний ризик.

Валютний ризик.

Депозитний ризик.

Кредитний ризик.

Податковий ризик.

Структурний ризик. Цей вид ризику генерується неефективним фінансуванням поточних витрат підприємства, що обумовлює високу питому вагу постійних витрат у загальній їхній сумі.

Криміногенний ризик.

Інші види ризиків.

. По характеризуемому об\'єкті виділяють наступні групи фінансових ризиків:

ризик окремої фінансової операції.

ризик різних видів фінансової діяльності

ризик фінансової діяльності підприємства в цілому.

. По сукупності досліджуваних інструментів фінансові ризики підрозділяються на наступні групи:

індивідуальний фінансовий ризик.

портфельний фінансовий ризик.

. По комплексності дослідження виділяють наступні групи ризиків:

простий фінансовий ризик

складний фінансовий ризик.

. По джерелах виникнення виділяють наступні групи фінансових ризиків:

зовнішній, систематичний або ринковий ризик

внутрішній, несистематичний або специфічний ризик

. По фінансових наслідках усі ризики підрозділяються на такі групи:

ризик, що спричиняє тільки економічні втрати

ризик, що спричиняє упущену вигоду.

ризик, що спричиняє як економічні втрати, так і додаткові доходи.

. По характері прояву в часі виділяють дві групи фінансових ризиків:

постійний фінансовий ризик.

тимчасовий фінансовий ризик.

. За рівнем фінансових утрат ризики підрозділяються на наступні групи:

припустимий фінансовий ризик.

критичний фінансовий ризик.

катастрофічний фінансовий ризик

. По можливості передбачення фінансові ризики підрозділяються на наступних двох груп:

прогнозований фінансовий ризик.

непрогнозований фінансовий ризик.

. По можливості страхування фінансові ризики підрозділяються також на двох груп:

страхуемый фінансовий ризик.

нестрахуемый фінансовий ризик

Управління фінансовими ризиками підприємства являє собою процес передбачення і нейтралізації їх негативних фінансових наслідків, зв\'язаний з їхньою ідентифікацією, оцінкою, профілактикою і страхуванням.

Управління фінансовими ризиками підприємства ґрунтується на визначених принципах, основними з яких є:

. Усвідомленість прийняття ризиків.

. Керованість прийнятими ризиками.

. Незалежність управління окремими ризиками.

. Порівнянність рівня прийнятих ризиків з рівнем прибутковості фінансових операцій.

. Порівнянність рівня прийнятих ризиків з фінансовими можливостями підприємства.

. Економічність управління ризиками.

. Облік тимчасового фактора в управлінні ризиками.

. Облік фінансової стратегії підприємства в процесі управління ризиками.

. Облік можливості передачі ризиків.

Політика управління фінансовими ринками являє собою частина загальної фінансової стратегії підприємства, що полягає в розробці системи заходів щодо нейтралізації можливих негативних фінансових наслідків ризиків, зв\'язаних зі здійсненням різних аспектів фінансової діяльності.

Формування і реалізація політики управління фінансовими ризиками передбачає здійснення наступних основних заходів:

. Ідентифікація окремих видів ризиків, зв\'язаних з фінансовою діяльністю підприємства.

. Оцінка широти і вірогідності інформації, необхідної для визначення рівня фінансових ризиків.

. Вибір і використання відповідних методів оцінки імовірності настання ризикової події по окремих видах фінансових ризиків.

. Визначення розміру можливих фінансових утрат при настанні ризикової події по окремих видах фінансових ризиків.

. Дослідження факторів, що впливають на рівень фінансових ризиків підприємства.

. Установлення гранично припустимого рівня фінансових ризиків по окремих фінансових операціях і видам фінансової діяльності.

. Вибір і використання внутрішніх механізмів нейтралізації негативних наслідків окремих видів фінансових ризиків.

. Вибір форм і видів страхування („передачи\") окремих фінансових ризиків підприємства.

. Оцінка результативності нейтралізації й організація моніторингу фінансових ризиків.

Внутрішні механізми нейтралізації фінансових ризиків являють собою систему методів мінімізації їхніх негативних наслідків, що обираються і здійснюваних у рамках самого підприємства.

Система внутрішніх механізмів нейтралізації фінансових ризиків передбачає використання наступних основних методів.

. Запобігання ризику. До числа основних з таких мір відносяться:

відмовлення від здійснення фінансових операцій, рівень ризику по яких надмірно високий.

відмовлення від використання У високих обсягах позикового капіталу.

відмовлення від надмірного використання оборотних активів у низколиквидных формах.

відмовлення від використання тимчасово вільних грошових активів у короткострокових фінансових вкладеннях.

. Лімітування концентрації ризику. Система фінансових нормативів, що забезпечують лімітування концентрації ризиків, може включати:

граничний розмір (питома вага) позикових коштів, використовуваних у господарській діяльності.

мінімальний розмір (питома вага) активів у високоліквідній формі.

максимальний розмір товарного (комерційного) або споживчого кредиту, наданого одному покупцеві.

максимальний розмір депозитного внеску, розташовуваного в одному банку.

максимальний розмір вкладення коштів у цінні папери одного емітента

максимальний період відволікання коштів у дебіторську заборгованість

. Хеджирование. Цей термін використовується у фінансовому менеджменті в широкому і вузькому прикладному значенні. У вузькому прикладному значенні термін хеджирование характеризує внутрішній механізм нейтралізації фінансових ризиків, заснований на використанні відповідних видів фінансових інструментів (як правило, похідних цінних паперів - деривативів). У залежності від використовуваних видів похідних цінних паперів розрізняють наступні механізми хеджирования фінансових ризиків:

хеджирование з використанням ф\'ючерсних контрактів.

хеджирование з використанням опціонів.

хеджирование з використанням операції „своп\".

. Диверсифікованість.

диверсифікованість видів фінансової діяльності.

диверсифікованість валютного портфеля („валютной кошика\") підприємства.

диверсифікованість депозитного портфеля.

диверсифікованість кредитного портфеля.

диверсифікованість портфеля цінних паперів.

диверсифікованість програми реального інвестування.

. Розподіл ризиків. Механізм цього напрямку нейтралізації фінансових ризиків заснований на частковому їхньому трансферті (передачі) партнерам по окремих фінансових операціях.

розподіл ризику між учасниками інвестиційного проекту.

розподіл ризику між підприємством і постачальниками сировини і матеріалів

розподіл ризику між учасниками лізингової операції.

розподіл ризику між учасниками факторингової (форфейтинговой) операції.

. Самострахування (внутрішнє страхування).

формування резервного (страхового) фонду підприємства.

формування цільових резервних фондів.

формування резервних сум фінансових ресурсів у системі бюджетів, доводимых різним центрам відповідальності.

формування системи страхових запасів матеріальних і фінансових ресурсів по окремих елементах оборотних активів підприємства.

нерозподілений залишок прибутку, отриманої в звітному періоді.

. Інші методи внутрішньої нейтралізації фінансових ризиків.

забезпечення зажадання з контрагента по фінансовій операції додаткового рівня премії за ризик.

одержання від контрагентів визначених гарантій.

скорочення переліку форс-мажорних обставин у контрактах з контрагентами

забезпечення компенсації можливих фінансових утрат по ризиках за рахунок системи штрафних санкцій, що передбачається

. Характеристика видів кредитування підприємств

Кредити, що їх можуть отримати підприємства, класифікуються за такими ознаками:

за кредиторами;

за формами та видами;

за метою використання;

за терміном надання; __за забезпеченням;

за порядком надання.

Кредиторами підприємств можуть бути:

* банки та спеціалізовані фінансово-кредитні Інститути (банківський, лізинговий кредити);

* підприємства (комерційний кредит);

* держава (державний кредит, який надається через уповноважені банки);

* міжнародні фінансово-кредитні установи (відкриття кредитних ліній через уповноважені банки).

Форми та види кредитів зображено на рис.


До видів кредитів належать:

* банківський;

* комерційний;

* державний;

* лізинговий.

Банківський кредит - це економічні відносини між кредитором та позичальником з приводу надання коштів банком підприємству на умовах терміновості, платності, повернення, матеріального забезпечення. Банківський кредит надається суб'єктам господарювання всіх форм власності на умовах, передбачених кредитним договором.

Комерційний кредит - це економічні, кредитні відносини, які виникають між окремими підприємствами.

Державний кредит - це економічні, кредитні відносини між державою та суб'єктами господарювання.

Лізинговий кредит - це стосунки між суб'єктами господарювання, які виникають за орендування майна (майновий кредит або лізинг-кредит).

Банківський та державний кредити надаються підприємствам у грошовій формі, лізинговий та комерційний - у товарній. Банківський та державний кредити погашаються у грошовій формі Комерційний кредит також повертається переважно в грошовій формі. У період становлення ринкових відносин можлива його сплата як у товарній, так і у змішаній формах (товарній і грошовій одночасно). Лізинговий кредит може погашатися в грошовій, товарній та змішаній формах.

Слід зазначити, що традиційно в країнах з розвинутою ринковою економікою факторингові та лізингові кредитні послуги підприємствам надаються переважно спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами - факторинговими та лізинговими компаніями.

В Україні кредитні послуги у вигляді факторингу надають тільки комерційні банки. Лізингові послуги надають переважно лізингові компанії. У зв'язку з цим лізинговий кредит умовно віднесений до групи небанківських кредитів.

Залежно від мети використання розрізняють кредити, що спрямовані на фінансування:

* оборотних коштів;

* основних засобів.

Підприємство має можливість отримувати кредити на придбання товарно-матеріальних запасів, обладнання, інших активів, розширення та модернізацію виробничих потужностей, викуп окремих виробничих комплексів або цілих підприємств.

За терміном надання розрізняють короткострокові, середньо-строкові, довгострокові кредити.

Короткострокові кредити підприємства можуть отримувати у разі фінансових труднощів, які виникають у зв'язку з витратами виробництва та обороту. Термін короткострокового кредиту не перевищує одного року.

Середньострокові кредити (від одного до трьох років) надаються на поточні витрати, оплату обладнання та фінансування капітальних вкладень.

Довгострокові кредити (понад З роки) можуть надаватися для формування основних фондів. Об'єктами кредитування є капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію, розширення вже діючих основних фондів, нове будівництво, приватизацію та корпоратиза-цію підприємств тощо.

В Україні кредити за терміном надання можна поділити на дві групи: короткострокові та довгострокові. Кредити, термін надання яких перевищує один рік, уважаються довгостроковими.

Сьогодні в Україні перевагу віддають короткостроковим кредитам.

Залежно від забезпечення кредити поділяють на 2 групи:

* забезпечені;

* бланкові.

Забезпечені кредити гарантуються певними видами активів, зокрема:

* нерухомістю;

* цінними паперами;

* товарно-матеріальними цінностями;

* дебіторською заборгованістю тощо.

Забезпечення кредитів може також здійснюватись: правами підприємств на інтелектуальну власність, землю гарантіями (банків, коштами чи майном третьої особи); іншим забезпеченням (поручительство, поліс страхової компанії).

В Україні як забезпечення кредиту використовують, головним чином, товарно-матеріальні цінності та нерухомість.

Кредити, які надаються банками підприємствам під заставу державних цінних паперів називаються ломбардними. У міру розвитку, ринку державних цінних паперів значення цього кредиту в діяльності українських підприємств зростатиме.

Бланкові кредити отримують тільки фінансове стійкі підприємства на короткий термін. У вітчизняній практиці бланкові кредити практично не використовуються.

Порядок надання кредиту передбачає такі види позик:

* прямі;

* консорціальні;

* позики участі.

Надання прямих позик передбачає кредитування підприємства безпосередньо одним кредитором.

Консорціальні позики надаються тоді, коли підприємству-пози-чальнику потрібні кошти в обсязі, який не може бути забезпечений одним кредитором. У цьому разі кілька кредиторів об'єднуються, і кожен з них надає частину загального кредиту.

У консорціальній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька підприємств-позичальників, яких стосується конкретний кредитний проект.

Підприємство-позичальник, що бажає отримати кредит у великому розмірі, може самостійно визначити банк, який бере на себе зобов'язання з організації банківського консорціуму та виконання функцій головного банку у кредитній угоді. Як правило, головним банком визначають один із великих банків, який має досвід проведення великомасштабних кредитних операцій.

Для отримання консорціумного кредиту підприємство-позичальник готує і надає головному банку, як правило, таку інформацію:

) клопотання на отримання кредиту, із зазначенням характеру діяльності, фінансового стану підприємства;

) дані про мету та направленість кредиту, термін надання, періоди його погашення;

) техніко-економічне обгрунтування проекту;

) інші документи, що потрібні для прийняття рішення про кредитування.

Кредитні взаємовідносини між консорціумом та підприємством-позичальником регулюються кредитною угодою, яку підписують усі учасники.

Головний банк акумулює кошти банків-учасників і кредитує підприємство відповідно до кредитної угоди.

За настання строків погашення зобов'язань підприємство повертає кредиторам не тільки позичені кошти та відсотки за кредит, а й відшкодовує всі витрати, пов'язані з організацією та здійсненням кредитної операції у тій сумі та строках, які обумовлені в кредитному договорі.

Консорціальне кредитування в Україні не набуло розвитку. За останні роки було укладено лише кілька консорціальних угод.

Позики участі - банки передають (переуступають) частини позики іншим кредиторам. Домовленість про таку позику можна укласти навіть без відома підприємства-позичальника, а умови такої позики відрізняються від умов надання початкового кредиту.

У зв'язку із низькою кредитоспроможністю більшості українських підприємств у вітчизняній практиці позики участі не практикуються.

. Економічна сутність і структура майна підприємства

Капітал підприємства та його сутність

Капітал є однією з фундаментальних економічних категорій, сутність якої наукова думка досліджує протягом багатьох століть. Серед основних харектеристик, які формують економічну сутність капіталу, слід виділити такі:

обєкт економічного управління;

обєкт власності та розпорядження;

обєкт купівлі-продажу;

джерело доходу;

фактор виробництва;

накопичена цінність;

носій фактора ліквідності та ризику;

інвестиційний ресурс.

Виступаючи носієм економічних характеристик, капітал в першу чергу є обєктом економічного управління як на мікро-, так і на макрорівні.

Як обєкт власності та розпорядження капітал може виступати носієм усіх форм власності - індивідуальної, колективної та загальнодержавної. При цьому визначаються певні пропорції його використання, що відбивається у співвідношенні власного і позичкового капіталу.

Капітал як обєкт купівлі-продажу формує особливий вид ринку -ринок капіталу, що характеризується попитом, пропозицією та ціною. Попит на капітал породжує прагнення до накопичення капіталу як інвестиційного ресурсу та фактора виробництва.

Потенційна здатність приносити доход є однією з основних характеристик капіталу. Прибуток на капітал виступає у формі відсоткового доходу, що отримують власники. Економічним підгрунтям відсоткового доходу є ефект використання капіталу як інвестиційного ресурсу або фактора виробництва. Розмір доходу на капітал, що отримує його власник, складає основу формування витрат на його залучення і використання в економічному процесі, і позначається терміном вартість капіталу.

Як фактор виробництва капітал характеризується певною продуктивністю. Вона визначається як визначення результату виробничої діяльності до суми виробничого капіталу.

Капітал, як накопичена цінність розглядається у формі запасів, сформованих в усіх секторах економіки. На підприємствах капітал як накопичена цінність характеризується запасом основних засобів, нематеріальних активів, ринкових цінних паперів, товарно-матеріальних оборотних активів тощо.

Рівень ліквідності капіталу визначається періодом часу, протягом якого інвестований капітал у певних його формах і видах може бути конвертованим у грошову форму без втрати його реальної ринкової вартості. Чим нижчим є мотивний період конверсії раніше інвестованого капіталу в грошову форму, тим більш високим рівнем ліквідності характеризується та чи інша форма його використання в економічному процесі. Поняття ризику тісно повязано з поняттям доходності капіталу в процесі його використання. Обєктивний звязок між рівнем доходності і ризику використання капіталу носить прямопропорційний характер.

Наведені характеристики капіталу свідчать про багатоаспектність капіталу як економічної категорії.

Капітал підприємства формуєтьсяв в процесі як створення підприємства так і його функціонування, тобто (в процесі здійснення фінансово-господарській діяльності).

Для різних форм підприємств існують і різні визначення складових капіталу, наприклад:

Статутного, який слід розглядати як початковий капітал. На підприємствах різних організаційних форм це кошти, які надані їх власникам для забезпечення статутної діяльності.

Для акціонерних товариств статутний капітал - це номінальна вартість емітованих акцій.

Для товариств з обмеженою відповідальністю - це сума часток всіх власників.

Для державних підприємств - це вартість всього майна, яке закріплено за економічними суб єктами на правах повного господарського розрахунку.

Для кооперативів - це вартість майна, яке надано учасникам для здійснення господарської діяльності.

Поняття капітал асоціюється з поняттям власність. Як зазначалося, при створенні підприємства його стартовим капіталом виступає вартість майна підприємства. На цьому етапі, коли підприємство ще не має зовнішньої заборгованості, капітал підприємства визначається за такою формулою:

Власний капітал (ВК) (початковий капітал) = вартість активів за балансом, тобто:

ВК=Активи

Здійснюючи господарську діяльність, підприємство завжди використовує залучені кошти, тобто створює борги. Тоді власний капітал визначається як різниця між вартістю його майна і борговими забов язаннями. Формула, за якою обчислюється власний капітал набуває такого вигляду:

ВК=Активи-Боргові забов язання

Тобто власний капітал - це частина активів підприємства, що залишається після вирахування його забовязань. Головна мета функціонування капіталу - це його рух. Протягом поточної діяльності підприємства форма його капіталу постійно змінюється. Ці зміни стосуються збільшення (зменшення) як абсолютного розміру капіталу, так і окремих його складових. Постійно здійснюється перетворення одних ресурсів на капітал, інших - на товар або інші види цінностей.

Капітал - це специфічна категорія, яка несе різне навантаження залежно від:

етапів життєвого циклу підприємства (статутний і додатковий капітал);

джерела формування (власний і залучений);

характеру обороту та ліквідності (основний і оборотний);

методів визначення (гранична вартість капіталу).

Основу капіталу підприємства складає власний капітал.

Його сума показує лише облікову, а не ринкову вартість прав власників підприємства, оскільки залежить від застосованих методів оцінки активів та зобов'язань підприємства.

Поняття структури капіталу

Серед теоретичних основ управління формуванням капіталу однією з базових є теорія його структури. Це повязано з тим, що теоретична концепція структури капіталу формує підгрунтя для вибору низки стратегічних напрямків фінансового розвитку підприємства, що забезпечують зростання його ринкової вартості. Отже, ця теорія має достатньо широку сферу практичного застосування.

Поняття структура капіталу носить дискусійний характер і тому потребує чіткого визначення.

Всі зарубіжні та вітчизняні економісти характеризують це поняття як відношення власного та позичкового капіталу підприємства. Разом з тим, деякі економісти при розгляді як власного, так і позичкового капіталу підприємства, вкладають в нього різний зміст (Рис.).

Рисунок Основні варіанти віднесення різних видів капіталу при визнанні його структури

Початково поняття структура капіталу розглядали як співвідношення статутного (акціонерного) та довгострокового позичкового капіталу, що використовує підприємство. Враховуючи це, практично всі класичні теорії структури капіталугрунтуються на визначенні співвідношення в його складі питомої ваги акцій (які представляють власний капітал) та облігацій ( які представляють позичковий капітал).

Такий підхід до визначення структури капіталу, заснований на виокремленні тільки довгострокових (перманентних) його видів, прийнятний більшістю сучасних економістів. За умови поширення практичного використання концепції структури капіталу ряд економістів запропонували поширити склад позичкового капіталу, додавши до нього різні види короткострокового банківського кредиту. Необхідність такого підходу до поняття структура капіталу вони повязують з підвіщенням ролі банківського кредиту в фінансуванні господарської діяльності підприємств та поширеною практикою реструктуризації короткострокових його видів у довгострокові.

На сучасному етапі значна кількість економістів дотримуються думки, що в понятті структура капіталу необхідно розглядати всі види як власного, так і позичкового капіталу підприємства.

При цьому в складі власного капіталу слід розглядати не лише первинно інвестований обсяг (акціонерний, пайовий капітал, який бере участь у формуванні статутного фонду підприємства), а й частку у вигляді певних резервів та фондів, що створена в діяльності підприємства, та нерозподіленний прибуток. Виходячи з цього, позичковий капітал необхідно розглядати за формами використання з урахуванням фінансового лізингу, товарного кредиту, кредиторської заборгованості та ін. Таке трактування поняття структура капіталу дозволяє суттєво поширити сферу практичного застосування даної теоретичної концепції в фінансовій діяльності підприємства, оскільки:

ефективністю дозволяє дослідити особливості і розробити відповідні рекомендації для підпрємств з обмеженними можливостями фінансування на ринку довгострокового капіталу;

надає можливості повязати структуру капіталу з використання активів, які фінансуються за рахунок різних його складових.

З урахуванням розглянутих положень поняття структура капіталу має таке визначення: структура капіталу- це співвідношення всіх форм власних і запозичених грошових коштів, що використовуються підприємством з метою фінансування активів.

Структура капіталу відіграє провідну роль у формуванні ринкової вартості підприємства. Цей звязок опосередковується показником середньозваженої вартості капіталу. Тому концепцію структури капіталу доцільно досліджувати разом з концепцією вартості капіталу та концепцією ринкової вартості підприємства (рис.).

Рис. Система взаємозвязку показників структури капіталу, середньозваженої вартості капіталу і ринкової вартості підприємства

Аналіз формування та використання прибутку підприємства

Узагальнюючим фінансовим показником діяльності підприємства є його прибуток. Протягом тривалого часу загальна сума отриманого підприємством прибутку визначалась як балансовий прибуток. Найбільш повне, на нашу думку, визначення балансового прибутку було дано в статистичному щорічнику України за 1996 рік. "Балансовий прибуток - загальна сума прибутку підприємства від усіх видів діяльності за звітний період, отримана як на території України, так і за її межами, що відображена в його балансі і включає прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), в тому числі продукції допоміжних і обслуговуючих виробництв, що не мають окремого балансу, основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів, валютних цінностей, інших видів фінансових ресурсів та матеріальних цінностей, а також прибуток від орендних (лізингових) операцій, роялті, а також позареалізаційних операцій".

Отримання балансового прибутку було пов'язане з кількома напрямками діяльності підприємства (рис. 4.1).

По-перше, це основна діяльність, її результатом є прибуток від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг). Як правило, цей прибуток займав основну питому вагу в складі балансового прибутку. Прибуток від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) визначався відніманням з виручки від реалізації суми податку на додану вартість, акцизного збору, ввізного мита, митних зборів, а також витрат, що включалися в собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг). Залежно від сфери, виду діяльності підприємства мали місце деякі особливості формування цього прибутку, методики його розрахунку.

По-друге, це діяльність, що не є основною для даного підприємства, але пов'язана з реалізацією матеріальних і нематеріальних цінностей, деяких послуг, її визначали як прибуток від іншої реалізації.

Прибуток від іншої реалізації міг бути отриманий за реалізації на сторону продукції підсобних, допоміжних і обслуговуючих виробництв. У цьому разі прибуток розраховувався так само, як і від реалізації продукції основної діяльності. Прибуток від реалізації основних фондів (групи 1), нематеріальних активів розраховувався відніманням від ціни їх реалізації ПДВ, витрат з реалізації і залишкової їх вартості. Прибуток від реалізації цінних паперів обчислювався як різниця між ціною їх реалізації і ціною придбання. При цьому з ціни реалізації виключали витрати, пов'язані з реалізацією (комісійний збір).


Склад і обсяг прибутку від іншої реалізації міг значно коливатись на окремих підприємствах і в окремі періоди.

По-третє, це діяльність, пов'язана зі здійсненням фінансових інвестицій. У результаті підприємства одержують прибуток у вигляді дивідендів на акції, від вкладання коштів у статутні фонди інших підприємств (прибутки від володіння корпоративними правами); у вигляді відсотків за державними цінними паперами, облігаціями підприємств, за депозитними рахунками в банках. Обсяг цього прибутку і його питома вага в балансовому прибутку мали тенденцію до зростання, що було обумовлено розвитком ринкової економіки, фондового ринку.

На обсяг названого прибутку справляв вплив обсяг фінансових інвестицій, їхнє спрямування і структура, умови оподаткування. Слід зазначити, що з другого півріччя 1997 р. прибуток, отриманий від володіння корпоративними правами та державними цінними паперами суб'єктами господарювання, оподатковується.

По-четверте, це діяльність, пов'язана з отриманням позареалізаційних прибутків і виникненням позареалізаційних витрат (збитків) підприємств.

До них включали:

* прибутки і збитки минулих років, що були виявлені у звітному періоді;

* невідшкодовані збитки від надзвичайних ситуацій (стихійних лих, пожеж, аварій);

* надходження боргів, списаних раніше як безнадійні;

* штрафи, пені, неустойки, що надходили за порушення господарських договорів суб'єктами господарювання у зв'язку із застосуванням фінансових санкцій;

* штрафи, отримані за несвоєчасне погашення податкового кредиту з державного бюджету;

* кредиторська заборгованість між підприємствами недержавної форми власності, щодо якої минув термін позовної давності;

* дебіторська заборгованість, щодо якої минув термін позовної давності;

* прибуток від завищення цін і тарифів;

* курсова різниця від операцій в іноземній валюті;

* прибуток (збиток) від ліквідації основних засобів;

* вартісна різниця відвантаженої та отриманої частини виконаного повністю бартерного контракту;

* прибуток (збиток) від спільної діяльності.

Слід звернути увагу, що отримання прибутку суб'єктами господарювання було пов'язане з діяльністю не тільки на території України, а й за її межами.

Засоби або майно, отримані підприємством безкоштовно, до складу прибутку не включалися.

З прийняттям Закону "Про внесення змін і доповнень в Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств"" від 22 травня 1997 року податкові адміністрації здійснюють контроль за правильністю визначення оподаткованого прибутку. Установлена методика визначення оподаткованого прибутку безпосередньо не зв'язана з формуванням прибутку підприємств, як фінансового результату їхньої діяльності.

Однак послаблення контролю за формуванням прибутку з боку податкових органів не зменшує значення цього показника для підприємства. Прибуток залишається джерелом сплати податків, формування фінансових ресурсів підприємств. Тому формування загального прибутку, його збільшення мають важливе значення для кожного підприємства - суб'єкта господарської діяльності. Управління цими процесами займає важливе місце у фінансовому менеджменті.

З проведенням реформування бухгалтерського обліку і фінансової звітності в Україні з 2000 р. відповідно до міжнародних стандартів відбуваються зміни в методиці визначення прибутку підприємств. На рис. 4.2 показано схему формування прибутку підприємства з урахуванням змін у бухгалтерському обліку та звітності.

Облік і визначення фінансових результатів - прибутку (збитку) здійснюється за такими видами діяльності підприємства: звичайна діяльність, у тому числі операційна, та інша звичайна діяльність; діяльність, пов'язана з виникненням надзвичайних подій. У свою чергу, операційна діяльність поділяється на основну та іншу операційну діяльність.

Використання чистого прибутку підприємство могло здійснювати через попереднє формування цільових грошових фондів або спрямовуючи кошти безпосередньо на фінансування витрат. Можливий також був розподіл чистого прибутку частково через попереднє формування цільових фондів, а частково шляхом безпосереднього фінансування витрат.

На рис. зображено структурно-логічну схему використання чистого прибутку підприємства, до введення національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку.


За рахунок чистого прибутку підприємство формувало ряд цільових фондів, кошти яких спрямовували на фінансування певних витрат, задоволення відповідних потреб. Використання чистого прибутку на виплату дивідендів здійснювалося безпосередньо.

Принципове значення в розподілі чистого прибутку мало досягнення оптимального співвідношення між фондом нагромадження і фондом споживання. Ці фонди умовні, безпосередньо на підприємстві вони не утворювалися, а їхню величину можна було встановити на підставі розрахунків використання прибутку на фінансування певних витрат чи заходів. За адміністративної системи управління економікою здійснювалось державне регулювання співвідношення фондів нагромадження і споживання.

Після ліквідації адміністративної системи управління використання чистого прибутку (напрямок і пропорції) визначалися самостійно кожним суб'єктом господарювання. Відповідно до Закону "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28 грудня 1994 року, в 1995, 1996, 1997 (перше півріччя) державне регулювання використання чистого прибутку здійснювалося досить активно і в основному суто економічними інструментами, зокрема:

* зменшенням суми податку на прибуток (до 20%) у разі використання прибутку на фінансування реконструкції та модернізації активної частини основних фондів;

* зменшенням оподатковуваного прибутку (до 10% від суми балансового прибутку) за умови використання прибутку на збільшення власних оборотних коштів (поширювалось тільки на державні підприємства);

* зменшенням оподаткованого прибутку на суму прибутку, спрямованого на покриття витрат для утримання об'єктів соціально-культурного призначення, а також витрат на благодійну діяльність.

Згідно із Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 р. державне регулювання використання чистого прибутку підприємств здійснюється зменшенням оподаткованого прибутку на суму витрат із чистого прибутку: на утримання й експлуатацію об'єктів соціальної інфраструктури (якщо відповідні об'єкти соціальної інфраструктури були на балансі підприємства і утримувались ним на час набуття чинності закону про оподаткування прибутку); на благодійну діяльність (не більше 4% від суми оподаткованого прибутку).

З реформуванням бухгалтерського обліку і фінансової звітності відповідно до міжнародних стандартів відбуваються зміни в розподілі й використанні прибутку підприємств (рис.).


Визначення чистого прибутку підприємства здійснюється виключенням із загальної суми прибутку тільки податку на прибуток. Отримання і сплата штрафів тепер враховуються при визначенні прибутку від іншої операційної діяльності, тобто в процесі формування прибутку. Отже, сплата штрафів підприємством безпосередньо не впливає на обсяг його чистого прибутку, як це мало місце раніше.

Згідно з прийнятими положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку не передбачено формування за рахунок прибутку ряду цільових фондів, як це мало місце раніше. Передбачено облік використання чистого прибутку на створення резервного фонду, виплату дивідендів, поповнення статутного фонду, інші напрямки використання.

. Сутність, основні цілі, види та методи фінансового аналізу

За умов переходу економіки України до ринкових відносин, суттєвого розширення прав підприємств у галузі фінансово-економічної діяльності значно зростає роль своєчасного та якісного аналізу фінансового стану підприємств, оцінки їхньої ліквідності, платоспроможності і фінансової стійкості та пошуку шляхів підвищення і зміцнення фінансової стабільності.

Особливого значення набуває своєчасна та об'єктивна оцінка фінансового стану підприємств за виникнення різноманітних форм власності, оскільки жодний власник не повинен нехтувати потенційними можливостями збільшення прибутку (доходу) фірми, які можна виявити тільки на підставі своєчасного й об'єктивного аналізу фінансового стану підприємств.

Систематичний аналіз фінансового стану підприємства, його платоспроможності, ліквідності та фінансової стійкості необхідний ще й тому, що дохідність будь-якого підприємства, розмір його прибутку багато в чому залежать від його платоспроможності. Ураховують фінансовий стан підприємства і банки, розглядаючи режим його кредитування та диференціацію відсоткових ставок.

Фінансовий стан підприємства - це комплексне поняття, яке є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства, визначається сукупністю виробничо-господарських факторів і характеризується системою показників, що відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів.

Фінансовий стан підприємства залежить від результатів його виробничої, комерційної та фінансово-господарської діяльності. Тому на нього впливають усі ці види діяльності підприємства. Передовсім на фінансовому стані підприємства позитивно позначаються безперебійний випуск і реалізація високоякісної продукції.

Як правило, що вищі показники обсягу виробництва і реалізації продукції, робіт, послуг і нижча їх собівартість, то вища прибутковість підприємства, що позитивно впливає на його фінансовий стан

Неритмічність виробничих процесів, погіршання якості продукції, труднощі з її реалізацією призводять до зменшення надходження коштів на рахунки підприємства, в результаті чого погіршується його платоспроможність.

Існує і зворотний зв'язок, оскільки брак коштів може призвести до перебоїв у забезпеченні матеріальними ресурсами, а отже у виробничому процесі.

Фінансова діяльність підприємства має бути спрямована на забезпечення систематичного надходження й ефективного використання фінансових ресурсів, дотримання розрахункової і кредитної дисципліни, досягнення раціонального співвідношення власних і залучених коштів, фінансової стійкості з метою ефективного функціонування підприємства.

Саме цим зумовлюється необхідність і практична значущість систематичної оцінки фінансового стану підприємства, якій належить суттєва роль у забезпеченні його стабільного фінансового стану.

Отже, фінансовий стан - це одна з найважливіших характеристик діяльності кожного підприємства.

Метою оцінки фінансового стану підприємства є пошук резервів підвищення рентабельності виробництва і зміцнення комерційного розрахунку як основи стабільної роботи підприємства і виконання ним зобов'язань перед бюджетом, банком та іншими установами.

Фінансовий стан підприємства треба систематично й усебічно оцінювати з використанням різних методів, прийомів та методик аналізу. Це уможливить критичну оцінку фінансових результатів діяльності підприємства як у статиці за певний період, так і в динаміці - за ряд періодів, дасть змогу визначити "больові точки" у фінансовій діяльності та способи ефективнішого використання фінансових ресурсів, їх раціонального розміщення.

Неефективність використання фінансових ресурсів призводить до низької платоспроможності підприємства і, як наслідок, до можливих перебоїв у постачанні, виробництві та реалізації продукції; до невиконання плану прибутку, зниження рентабельності підприємства, до загрози економічних санкцій.

Основними завданнями аналізу фінансового стану є:

дослідження рентабельності та фінансової стійкості підприємства;

дослідження ефективності використання майна (капіталу) підприємства, забезпечення підприємства власними оборотними коштами;

об'єктивна оцінка динаміки та стану ліквідності, платоспроможності та фінансової стійкості підприємства;

оцінка становища суб'єкта господарювання на фінансовому ринку та кількісна оцінка його конкурентоспроможності;

аналіз ділової активності підприємства та його становища на ринку цінних паперів;

визначення ефективності використання фінансових ресурсів.

Аналіз фінансового стану підприємства є необхідним етапом для розробки планів і прогнозів фінансового оздоровлення підприємств.

Кредитори та інвестори аналізують фінансовий стан підприємств, щоб мінімізувати свої ризики за позиками та внесками, а також для необхідного диференціювання відсоткових ставок.

У результаті фінансового аналізу менеджер одержує певну кількість основних, найбільш інформативних параметрів, які дають об'єктивну та точну картину фінансового стану підприємства.

При цьому в ході аналізу менеджер може ставити перед собою різні цілі: аналіз поточного фінансового стану або оцінку фінансової перспективи підприємства.

Аналіз фінансового стану - це частина загального аналізу господарської діяльності підприємства, який складається з двох взаємозв'язаних розділів: фінансового та управлінського аналізу.

Розподіл аналізу на фінансовий та управлінський зумовлений розподілом системи бухгалтерського обліку, яка склалася на практиці, на фінансовий та управлінський облік. Обидва види аналізу взаємозв'язані, мають спільну інформаційну базу (рис.).


Особливостями зовнішнього фінансового аналізу є:

орієнтація аналізу на публічну, зовнішню звітність підприємства;

множинність об'єктів-користувачів;

різноманітність цілей і інтересів суб'єктів аналізу;

максимальна відкритість результатів аналізу для користувачів.

Основним змістом зовнішнього фінансового аналізу, який здійснюється партнерами підприємства, контролюючими органами на основі даних публічної фінансової звітності, є:

аналіз абсолютних показників прибутку;

аналіз показників рентабельності;

аналіз фінансового стану, фінансової стійкості, стабільності підприємства, його платоспроможності та ліквідності балансу;

аналіз ефективності використання залученого капіталу;

економічна діагностика фінансового стану підприємства.

На відміну від внутрішнього, відповідні складові зовнішнього аналізу більш формалізовані та менш деталізовані. Різниця у змісті зовнішнього і внутрішнього аналізу пов'язана з різницею інформаційного забезпечення і завдань, що їх вирішують обидва ці види аналізу.

Основним змістом внутрішнього (традиційного) аналізу фінансового стану підприємства є:

аналіз майна (капіталу) підприємства;

аналіз фінансової стійкості та стабільності підприємства;

оцінка ділової активності підприємства;

аналіз динаміки прибутку та рентабельності підприємства і факторів, що на них впливають;

аналіз кредитоспроможності підприємства;

оцінка використання майна та вкладеного капіталу;

аналіз власних фінансових ресурсів;

аналіз ліквідності та платоспроможності підприємства;

аналіз самоокупності підприємства.

Цей аналіз здійснюється аналітиками підприємства і грунтується на широкій інформаційній базі, включаючи й оперативні дані.

Традиційна практика аналізу фінансового стану підприємства опрацювала певні прийоми й методи його здійснення.

Можна назвати шість основних прийомів аналізу:

) горизонтальний (часовий) аналіз - порівняння кожної позиції звітності з попереднім періодом;

) вертикальний (структурний) аналіз - визначення структури фінансових показників з оцінкою впливу різних факторів на кінцевий результат;

) трендовий аналіз - порівняння кожної позиції звітності з рядом попередніх періодів та визначення тренду, тобто основної тенденції динаміки показників, очищеної від впливу індивідуальних особливостей окремих періодів (за допомогою тренду здійснюється екстраполяція найважливіших фінансових показників на перспективний період, тобто перспективний прогнозний аналіз фінансового стану);

) аналіз відносних показників (коефіцієнтів) - розрахунок відношень між окремими позиціями звіту або позиціями різних форм звітності, визначення взаємозв'язків показників;

) порівняльний аналіз - внутрішньогосподарський аналіз зведених показників звітності за окремими показниками самого підприємства та його дочірніх підприємств (філій), а також міжгосподарський аналіз показників даної фірми порівняно з показниками конкурентів або із середньогалузевими та середніми показниками.

) факторний аналіз - визначення впливу окремих факторів (причин) на результативний показник детермінованих (розділених у часі) або стохастичних (що не мають певного порядку) прийомів дослідження. При цьому факторний аналіз може бути як прямим (власне аналіз), коли результативний показник розділяють на окремі складові, так і зворотним (синтез), коли його окремі елементи з'єднують у загальний результативний показник.

Предметом фінансового аналізу підприємства є його фінансові ресурси, їх формування та використання. Для досягнення основної мети аналізу фінансового стану підприємства - об'єктивної його оцінки та виявлення на цій основі потенційних можливостей підвищення ефективності формування й використання фінансових ресурсів - можуть застосовуватися різні методи аналізу.

Методи фінансового аналізу - це комплекс науково-методичних інструментів та принципів дослідження фінансового стану підприємства.

В економічній теорії та практиці існують різні класифікації методів економічного аналізу взагалі та фінансового аналізу зокрема.

Перший рівень класифікації виокремлює неформалізовані та формалізовані методи аналізу.

Неформалізовані методи аналізу грунтуються на описуванні аналітичних процедур на логічному рівні, а не на жорстких аналітичних взаємозв'язках та залежностях. До неформалізованих належать такі методи:

психологічні,

морфологічні,

порівняльні,

побудови системи показників,

побудови системи аналітичних таблиць.

Ці методи характеризуються певним суб'єктивізмом, оскільки в них велике значення мають інтуїція, досвід та знання аналітика.

До формалізованих методів фінансового аналізу належать ті, в основу яких покладено жорстко формалізовані аналітичні залежності, тобто методи:

ланцюгових підстановок,

арифметичних різниць,

балансовий,

виокремлення ізольованого впливу факторів,

відсоткових чисел,

диференційний,

логарифмічний,

інтегральний,

простих і складних відсотків,

дисконтування.

У процесі фінансового аналізу широко застосовуються і традиційні методи економічної статистики (середніх та відносних величин, групування, графічний, індексний, елементарні методи обробки рядів динаміки), а також математико-статистичні методи (кореляційний аналіз, дисперсійний аналіз, факторний аналіз, метод головних компонентів).

Використання видів, прийомів та методів аналізу для конкретних цілей вивчення фінансового стану підприємства в сукупності становить методологію та методику аналізу.

Фінансовий аналіз здійснюється за допомогою різних моделей, які дають змогу структурувати та ідентифікувати взаємозв'язки між основними показниками. Існують три основні типи моделей, які застосовуються в процесі аналізу фінансового стану підприємства: дескриптивні, предикативні та нормативні.

Дескриптивні моделі є основними. До них належать: побудова системи звітних балансів; подання фінансової звітності у різних аналітичних розрізах; вертикальний та горизонтальний аналіз звітності; система аналітичних коефіцієнтів; аналітичні записки до звітності. Дескриптивні моделі засновані на використанні інформації з бухгалтерської звітності.

Предикативні моделі - це моделі передбачувального, прогностичного характеру. Вони використовуються для прогнозування доходів та прибутків підприємства, його майбутнього фінансового стану. Найбільш поширені з них: розрахунки точки критичного обсягу продажу, побудова прогностичних фінансових звітів, моделі динамічного аналізу (жорстко детерміновані факторні та регресивні моделі).

Нормативні моделі - це моделі, які уможливлюють порівняння фактичних результатів діяльності підприємства із нормативними (розрахованими на підставі нормативу). Ці моделі використовуються, як правило, у внутрішньому фінансовому аналізі, їхня суть полягає у встановленні нормативів на кожну статтю витрат стосовно технологічних процесів, видів виробів та у розгляді і з'ясуванні причин відхилень фактичних даних від цих нормативів.

Фінансовий аналіз значною мірою базується на застосуванні жорстко детермінованих факторних моделей.

Таким чином, у ході аналізу фінансового стану підприємства можуть використовуватися найрізноманітніші прийоми, методи та моделі аналізу, їхня кількість та широта застосування залежать від конкретних цілей аналізу та визначаються його завданнями в кожному конкретному випадку.

Підбиваючи підсумок розгляду сутності оцінки фінансового стану підприємства, слід іще раз підкреслити, що необхідність та значення такої оцінки зумовлені потребою систематичного аналізу та вдосконалення роботи за ринкових відносин, переходу до самоокупності, самофінансування, потребою в поліпшенні використання фінансових ресурсів, а також пошуком у цій царині резервів зміцнення фінансової стабільності підприємства.

. Аналіз та оптимізація обсягу реалізації, витрат і прибутку підприємства

В ринкових умовах господарювання широкого застосування одержав розрахунок кінцевих результатів діяльності підприємства за допомогою методу Витрати - Обсяг - Прибуток.

Фінансовий менеджер орієнтується на досягнення високого або постійно зростаючого прибутку від реалізації. Одержання бажаного результату залежить від трьох складових - витрат на виробництво і реалізацію продукції, планової ціни одиниці продукції і обсягу реалізації. Взаємозвязок складових визначається в процесі операційного аналізу, який також називають аналізом Витрати - Обсяг - Прибуток, тим самим розкриваючи його сутність - дослідження залежності між витратами, обсягом реалізації, ціною і прибутком підприємства, а також пошук можливостей максимізації прибутку шляхом вибору найвигіднішого поєднання змінних та постійних витрат.

Процес оптимізації структури активів і пасивів підприємства з метою збільшення прибутку одержав у фінансовому аналізі назву левериджу. Розрізняють три його види: виробничий, фінансовий і виробничо-фінансовий. В прямому розумінні леверидж розуміють як важіль, при незначній зміні якого можна істотно змінити результати виробничо-фінансової діяльності підприємства.

Аналіз Витрати - Обсяг - Прибуток відповідає на найважливіші питання, які стоять перед фінансистами підприємства на всіх основних етапах його грошового обігу (див. рис..

Рис. Грошовий обіг підприємства

І етап:

Скільки готівки необхідно підприємству?

Як мобілізувати ці кошти?

До якого ступеня можна збільшувати фінансовий ризик, використовуючи ефект фінансового важеля?

ІІ етап:

Що важливіше для підприємства: висока рентабельність чи висока ліквідність?

Що дешевше: придбання чи оренда нерухомості?

Чи слід продавати продукцію нижче її собівартості?

Якої продукції виробляти більше: А чи В?

Як вплине на продукцію ефект зміни обсягу виробництва чи збуту?

ІІІ етап:

Яким повинен бути в наявності оптимальний рівень товару, щоб задовольнити клієнтів, але не залучати на це багато оборотних засобів?

Яка оптимальна величина короткострокового кредиту, одержаного підприємством, що дозволяє забезпечити і стимулювати продаж товару в розстрочку при одночасному зниженні імовірності виникнення безнадійних боргів і мінімізації коштів, що відволікаються дебіторською заборгованістю?етап:

Яку частину прибутку розподіляти в якості дивідендів?

Як знизити суми податків?

Ключовими елементами операційного аналізу служать: операційний важіль, межа рентабельності і запас фінансової міцності підприємства.

Розглянемо поняття виробничого (господарського) важеля. Його дія проявляється в тому, що будь-яка зміна виручки від реалізації завжди призводить до більшої або меншої зміни прибутку. Цей ефект зумовлений різним ступенем впливу динаміки постійних та змінних витрат на формування фінансових результатів діяльності підприємства при зміні обсягу виробництва. Чим більшим є рівень постійних витрат, тим більшою є сила впливу операційного важеля. Визначаючи темп зменшення прибутку з кожним процентним зменшенням виручки, сила операційного важеля свідчить про рівень підприємницького ризику даного підприємства.

Дія фінансового важеля полягає в тому, що підприємство, використовуючи позикові кошти, змінює чисту рентабельність власних коштів та свої дивідендні можливості. Рівень ефективності фінансового важеля вказує на фінансовий ризик, повязаний з підприємством.Таким чином, взаємозвязок між прибутком і співвідношенням власного і позикового капіталу - це і є фінансовий леверидж. За В.В. Ковальовим фінансовий леверидж - потенційна можливість впливати на прибуток шляхом зміни обсягу і структури власного і позикового капіталу.

Існує дві основні концепції ефекту фінансового важелю (левериджу). Західноєвропейські фінансисти визначають ефект фінансового важеля як збільшення величини чистої рентабельності власних коштів, яке виникло внаслідок використання кредиту. Американські вчені трактують ефект фінансового важеля як процентну зміну чистого прибутку на акцію, що виникла внаслідок процентної зміни прибутку до сплати відсотків за кредит та податку на прибуток (це називається нетто-результат експлуатації інвестицій - НРЕІ)


Таким чином, підприємству, що користується кредитом, кожний процент зміни НРЕІ приносить більше відсотків зміни чистого прибутку на акцію, ніж підприємству, що користується лише власними коштами, але при цьому ризикує менше.

В міру одночасного зростання сили впливу операційного і фінансового важелів незначна зміна фізичного обсягу реалізації і виручки призводить до значної зміни чистого прибутку на акцію. Ця теза виражається у формулі спряженого ефекту операційного і фінансового важелів:


Результати розрахунку по цій формулі вказують на рівень сукупного ризику, повязаного з підприємством, і відповідають на питання: на скільки відсотків змінюється чистий прибуток на акцію при зміні обсягу збуту (чи виручки від реалізації) на 1%.

Операційний аналіз - невідємна частина управлінського обліку. Його дані складають комерційну таємницю підприємства.

Такий операційний аналіз сприяє пошуку найбільш вигідних комбінацій між змінними витратами на одиницю продукції, постійними витратами, ціною та обсягом продажу. Тому цей аналіз є неможливим без розподілу витрат на постійні та змінні.

Змінні витрати (витрати на паливо, матеріали, комісійні продавцям) змінюються пропорційно обсягу виробництва.

Постійні витрати (видатки по оренді, амортизаційні відрахування, заробітна плата адміністративного персоналу) не змінюються чи змінюються в незначній мірі при зміні обсягу виробництва продукції.

Змішані витрати включають елементи як постійних, так і змінних витрат. Приклади змішаних витрат: оплата за електроенергію, заробітна плата продавців, яка складається з постійного окладу і комісійних з продажу.

На рис 5.6 показано три графіки поведінки сумарних змінних витрат в розрахунку на заданий обсяг виробництва. Кожний з цих графіків має свій власний кут нахилу до горизонтальної осі, який залежить від величини змінних витрат на одиницю продукції. Чим меншим є кут нахилу графіку витрат, тим вигідніше це для бізнесу: невеликі змінні витрати на одиницю продукції звязують менше оборотного капіталу і обіцяють більший прибуток.

Рис. Поведінка змінних і постійних витрат

При сумуванні змінних і постійних витрат отримують повні витрати (рис.)

Рис. Сумарні (повні) витрати фірми

Фінансовому менеджеру обовязково слід памятати про характер руху витрат (сумарних і на одиницю продукції) (табл.)

Таблиця Вплив зміни обсягу виробництва (реалізації) продукції на змінні і умовно-постійні витрати

Обсяг виробництва (збуту)Змінні витратиПостійні витратиСумарніНа одиницю продукціїСумарніНа одиницю продукціїЗростаєЗбільшуютьсяПостійніПостійніЗменшуютьсяЗменшуютьсяЗменшуєтьсяПостійніПостійнЗбільшуються

Графік для визначення точки беззбитковості має наступний вигляд (рис.)

Рис. Графік беззбитковості на підприємстві

Для ефективного управління прибутком слід починати з управління витратами. Управління витратами - це:

усвідомлення того, де, коли і в яких обсягах витрачаються ресурси підприємства;

прогноз того, де, для чого і в яких обсягах необхідно залучати додаткові фінансові ресурси;

вміння забезпечити максимально високий рівень віддачі від використання ресурсів.

Управління витратами - це вміння економити ресурси і максимізувати віддачу від них.

Переваги ефективного управління витратами є наступними:

виробництво конкурентноздатної продукції за рахунок більш низьких витрат і, відповідно, цін;

наявність якісної і реальної інформації про собівартість окремих видів продукції та їх позиції на ринку порівняно з продуктами інших виробників;

можливість застосування гнучкого ціноутворення;

надання обєктивних даних для складання бюджету підприємства;

можливість оцінки діяльності кожного підрозділу підприємства з фінансової точки зору;

прийняття обґрунтованих і ефективних управлінських рішень.

Для операційного аналізу виникає необхідність у диференціації витрат на змінні та постійні.

Існує три основні методи диференціації витрат:

метод максимальної і мінімальної точки;

графічний (статистичний) метод;

метод найменших квадратів.

Таким чином, максимізація прибутку шляхом зміни частки змінних і постійних витрат, визначення точки беззбитковості і запасу фінансової міцності відкриває можливості підприємствам планувати на перспективу розміри зростання прибутку і заздалегідь приймати відповідні заходи щодо зміни в той чи інший бік величини змінних і постійних витрат.

Прогнозні розрахунки прибутку важливі не лише для самих підприємств та організацій, які виробляють і реалізують продукцію (послуги), але й для акціонерів, інвесторів, банків, повязаних з діяльністю даного підприємства. Тому планування оптимальної величини прибутку є важливим фактором успішної підприємницької діяльності підприємств і організацій в період становлення ринкової економіки.

. Відносні показники фінансової стійкості. Методика їх розрахунку, економічна інтерпретація

. Сутність фінансової стійкості (платоспроможності) підприємства та її значення для оцінки його фінансового стану.

Фінансова стійкість - характеристика стабільності фінансового стану підприємства, яка забезпечується високою часткою власного капіталу в загальній сумі використовуваних фінансових засобів.

Фінансова стійкість відбиває рівень ризику діяльності компанії і її залежності від позикового капіталу.

За результатами розрахунків фінансової стійкості можна зробити висновки:

про інтенсивність використання позикових засобів;

про ступінь залежності від короткострокових зобов'язань;

про рівень довгострокової стійкості компанії без позикових засобів.

Аналіз фінансової стійкості (платоспроможності) підприємства здійснюється за даними балансу підприємства, характеризує структуру джерел фінансування ресурсів підприємства, ступінь фінансової стійкості і незалежності підприємства від зовнішніх джерел фінансування діяльності.

. Основні показники фінансової стійкості підприємства

Аналіз фінансової стійкості (платоспроможності) підприємства здійснюється шляхом розрахунку таких основних показників (коефіцієнтів):

коефіцієнта фінансової незалежності (автономії);

коефіцієнта фінансування;

коефіцієнта фінансового лівериджу;

коефіцієнта покриття процентів;

коефіцієнта забезпеченості власними оборотними засобами;

коефіцієнта маневреності власного капіталу.

Коефіцієнт фінансової незалежності (автономії) розраховується як відношення власного капіталу підприємства до підсумку балансу підприємства і показує питому вагу власного капіталу в загальній сумі засобів, авансованих у його діяльність.

Частина власного капіталу в загальній сумі фінансових ресурсів повинна бути не меншою 50%, тобто коефіцієнт незалежності >= 0,5.

Коефіцієнт незалежності характеризує можливість підприємства виконати свої зовнішні зобов'язання за рахунок використання власних активів, його незалежність від позикових джерел.

Чим нижче значення коефіцієнта, тим вище ризик неплатоспроможності. Низьке значення коефіцієнта говорить про можливість дефіциту грошових коштів.

Коефіцієнт фінансування розраховується як співвідношення залучених та власних засобів і характеризує залежність підприємства від залучених засобів.

Коефіцієнт фінансування повинен бути меншим 1,0.

Коефіцієнт фінансового лівериджу розраховується як співвідношення довгострокового позикового капіталу і власного капіталу.

Показник фінансового лівериджу характеризує залежність підприємства від довгострокових зобов'язань.

Коефіцієнт покриття процентів - відношення чистого прибутку до виплати процентів і податків до процентних виплат.

Характеризує ступінь захищеності кредиторів від несплати процентів за наданий кредит і демонструє, в скільки разів зароблені підприємством протягом звітного періоду кошти перевищують суму процентів позики.

Коефіцієнт забезпеченості власними оборотними засобами розраховується як відношення величини чистого оборотного (робочого) капіталу до величини оборотних активів підприємства і показує забезпеченість підприємства власними оборотними засобами.

Робочий капітал - різниця між оборотними активами підприємства та його короткостроковими зобов'язаннями, тобто він складається з частини оборотних активів, які фінансуються за рахунок власного капіталу і довгострокових зобов'язань.

Коефіцієнт маневреності власного капіталу показує, яка частина власного капіталу використовується для фінансування поточної діяльності, тобто вкладена в оборотні засоби, а яка - капіталізована. Коефіцієнт маневреності власного капіталу розраховується як відношення чистого оборотного капіталу до власного капіталу.

. Оцінка показників фінансової стійкості

Аналіз фінансової стійкості повинний показати наявність чи відсутність у підприємства можливостей по залученню додаткових позикових засобів, здатність погасити поточні зобов'язання за рахунок активів різного ступеня ліквідності.

Основним може бути аналіз коефіцієнта фінансової незалежності, інші коефіцієнти дають додатковий матеріал для аналізу.

Про який запас міцності свідчить рівень власного капіталу (коефіцієнт фінансової незалежності) підприємства?

Підприємство характеризується

значним запасом міцності (> 0,5)

незначним запасом міцності (0 < - <= 0,5)

вкрай низьким запасом міцності (<= 0)

Чи має підприємство можливості по залученню додаткових позикових засобів без ризику утрати фінансової стійкості? Як змінилася ситуація на кінець аналізованого періоду?

Аналіз рівня власного капіталу на початок періоду дозволяє виявити:

широкі можливості залучення додаткових позикових засобів без ризику втрати фінансової стійкості (> 0,5)

обмежені можливості залучення додаткових позикових засобів без ризику втрати фінансової стійкості (0<--<= 0,5)

відсутність можливостей залучення додаткових позикових засобів без ризику втрати фінансової стійкості (<= 0)

Сутність ліквідності та платоспроможності. Економічна інтерпретація та методика розрахунку відносних показників ліквідності підприємства

. Сутність ліквідності підприємства та її значення для оцінки його фінансового стану

Ліквідність - термін, який характеризує здатність окремих видів майнових цінностей швидко і без значних втрат своєї вартості перетворюватися у грошові кошти.

Ліквідність активів - характеристика окремих видів активів підприємства по їх здатності до швидкого перетворення в грошову форму без втрати своєї балансової вартості з метою забезпечення необхідного рівня платоспроможності підприємства.

З цієї точки зору можна виділити ліквідні і важко ліквідні активи.

До ліквідних активів відносяться оборотні активи підприємства:

·грошові кошти та короткострокові фінансові вкладення;

·дебіторська заборгованість;

·запаси.

До важко ліквідних активів відносяться необоротні активи підприємства.

Аналіз ліквідності балансу показує, у якій мірі підприємство здатне розплатитися по короткострокових зобов'язаннях поточними активами.

Аналіз ліквідності дозволяє відповісти на питання:

У якій мірі підприємство може покривати свої поточні борги?

Який рівень надійності цього покриття?

Чи можливе додаткове залучення короткострокових зобов'язань без критичного погіршення ліквідності?

Показники ліквідності балансу є обмежуючими чинниками для ефективності. Отже, ріст ефективності діяльності компанії часто відбувається при зниженні загального рівня ліквідності і навпаки. Необхідно контролювати, зіставляти і керувати значеннями цих показників, виходячи з поточних умов і політики розвитку бізнесу.

Аналіз ліквідності підприємства проводиться на основі даних балансу і може бути проведений шляхом співставлення безпосередньо балансових показників активів і пасивів, а також шляхом розрахунку фінансових коефіцієнтів.

Поняття платоспроможності та ліквідності за своїм змістом дуже близькі, але ліквідність більш містке поняття, оскільки від ліквідності балансу залежить платоспроможність. Аналіз ліквідності балансу полягає в порівнянні коштів за активом, згрупованих за ступенем їх ліквідності і розміщених у порядку зменшення ліквідності, із зобов'язаннями за пасивом, згрупованими за термінами їх погашення і розміщеними в порядку зростання термінів.

Ліквідність балансу, або платоспроможність, забезпечується в тому разі, коли менш ліквідні активи покриваються відносно стійкими пасивами, а короткостроковим борговим зобов'язанням відповідає найбільш ліквідна частина активів.

Ліквідність характеризує не лише поточний стан розрахунків, а й їх перспективу.

Важливість ліквідності краще за все можна усвідомити лише тоді, коли оцінюються можливі результати недостатньої спроможності підприємства покрити свої короткострокові зобов'язання.

Розрізняють кілька ступенів ліквідності, зокрема - недостатню ліквідність та високий рівень недостачі ліквідності.

Недостатня ліквідність означає, що підприємство не в змозі скористатися перевагами надання йому знижок і вигідними комерційними можливостями. На цьому рівні недостатня ліквідність означає, що керівництво підприємства не має свободи вибору і це обмежує його дії.

Високий рівень недостачі ліквідності означає, що підприємство неспроможне погасити свої поточні борги і зобов'язання. Це може спричинити його неплатоспроможність і навіть банкрутство.

Для власників підприємства недостатня ліквідність може означати зменшення прибутковості, втрату контролю, часткову або повну втрату вкладень капіталу.

Для кредиторів такий стан ліквідності в боржника може означати затримку в сплаті відсотків та основної суми боргу або часткову чи повну втрату позичених коштів. Стан ліквідності підприємства може вплинути на його взаємовідносини з партнерами, оскільки підприємство може бути неспроможним виконувати умови контрактів, а це, у свою чергу, призводить до втрат зв'язків підприємства з постачальниками. Ось чому аналізу ліквідності приділяється така велика увага.

Залежно від того, які зобов'язання підприємства приймають у розрахунок, розрізняють короткострокову і довгострокову платоспроможність.

Оцінка платоспроможності проводиться за даними балансу на основі розрахунку таких показників:

розміру власного оборотного капіталу;

коефіцієнтів ліквідності;

співвідношення позикового та власного капіталу;

коефіцієнта довгострокового залучення позикових коштів;

коефіцієнта забезпеченості процентів за кредитами.

У складі показників ліквідності розрізняють:

коефіцієнт абсолютної (миттєвої) ліквідності;

коефіцієнт поточної ліквідності (проміжний коефіцієнт покриття);

коефіцієнт загальної ліквідності.

Розраховуючи всі ці показники, до уваги беруть один і той же знаменник - короткострокові зобов'язання: короткострокові кредити, позики, не погашені в строк, короткострокові позикові кошти та кредиторську заборгованість (III розділ пасиву балансу).

2. Аналіз ліквідності балансу

Аналіз ліквідності активів підприємства допомагає визначити можливість покриття зобов'язань підприємства його активами, строк перетворення яких у грошові кошти відповідає строку погашення зобов'язань.

Згідно з Методикою інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств та організацій, активи підприємства залежно від швидкості перетворення їх у грошові кошти поділяються на 4 групи:

. Найбільш ліквідні активи - А(1).

. Активи, що швидко реалізуються - А(2).

. Активи, що повільно реалізуються - А(3).

. Активи, що важко реалізуються - А(4).

Зобов'язання підприємства (пасиви балансу) залежно від терміну їх сплати поділяються на 4 групи:

. Найбільш термінові зобов'язання - П(1).

. Короткострокові пасиви - П(2).

. Довгострокові та середньострокові пасиви - П(3).

. Постійні пасиви - П(4).

Активи балансу ліквідні, якщо:

А(1) >= П(1); А(2) >= П(2); А(3) >= П(3); А(4) <= П(4).

. Основні показники ліквідності підприємства

Аналіз ліквідності підприємства здійснюється шляхом розрахунку таких основних показників (коефіцієнтів):

коефіцієнта покриття;

коефіцієнта швидкої ліквідності;

коефіцієнта абсолютної ліквідності;

коефіцієнта співвідношення кредиторської та дебіторської заборгованості;

чистого оборотного капіталу.

Коефіцієнт покриття розраховується як відношення оборотних активів до поточних зобов'язань підприємства та показує достатність ресурсів підприємства, які можуть бути використані для погашення його поточних зобов'язань.

Коефіцієнт покриття показує, скільки грошових одиниць оборотних засобів припадає на кожну грошову одиницю короткострокових зобов'язань.

Критичне значення коефіцієнту покриття дорівнює 1, значення коефіцієнту покриття у межах 1 - 1,5 свідчить про те, що підприємство своєчасно ліквідує борги.

Коефіцієнт швидкої ліквідності розраховується як відношення найбільш ліквідних оборотних засобів (грошових засобів та їх еквівалентів, поточних фінансових інвестицій та дебіторської заборгованості) до поточних зобов'язань підприємства.

Він відображає платіжні можливості підприємства щодо сплати поточних зобов'язань за умови своєчасного проведення розрахунків з дебіторами.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності обчислюється як відношення грошових засобів та їхніх еквівалентів і поточних фінансових інвестицій до поточних зобов'язань.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності показує, яка частина боргів підприємства може бути сплачена негайно.

Значення коефіцієнта абсолютної ліквідності повинно бути у межах від 0,2 до 0,35.

Коефіцієнт співвідношення кредиторської та дебіторської заборгованості розраховується як відношення кредиторської заборгованості до дебіторської заборгованості.

Значення коефіцієнта повинно бути менше 1,0.

Якщо кредиторська заборгованість перевищує дебіторську заборгованість, необхідно з'ясувати причини такого стану (що може бути пов'язане з труднощами при реалізації продукції тощо).

Чистий оборотний (робочий) капітал розраховується як різниця між оборотними активами підприємства та його поточними зобов'язаннями.

Його наявність та величина свідчать про спроможність підприємства сплачувати свої поточні зобов'язання та розширювати подальшу діяльність.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності (Кабс. лікв.) - це відношення найбільш ліквідної частини оборотних коштів грошових коштів та короткострокових фінансових вкладень (швидкореалізовуваних цінних паперів) до поточних зобов'язань.

Він показує, яка частина поточної заборгованості може бути погашена за необхідності негайно. Його значення вважається теоретично достатнім, якщо воно перевищує 0,2 - 0,3 %. Тобто якщо підприємство на даний момент може на 20 - ЗО % погасити всі свої борги, то його платоспроможність вважається нормальною.

Коефіцієнт поточної ліквідності (Кп.л.) - це відношення грошових коштів, поточних фінансових інвестицій, коштів, вкладених у дебіторську заборгованість, строк оплати якої не настав, та готової продукції до поточних зобов'язань (короткострокової заборгованості)

Теоретично виправдана оцінка цього коефіцієнта - 0,7 - 0,8, хоча світова практика і допускає значення 1,0.

Деякі фахівці рекомендують обчислювати коефіцієнт швидкої ліквідності (Кшв.л.) як відношення величини поточних активів мінус запаси і незавершене виробництво (Нзв.) до величини поточних зобов'язань.

Бажано, щоб цей показник дорівнював одиниці. Оскільки на практиці це буває нечасто, можна задовольнитися його значенням 0,8 - 0,9.

Слід враховувати, що достовірність висновків за результатами розрахунків цього коефіцієнта значною мірою залежить від «якості» дебіторської заборгованості (термін її виникнення, фінансового стану боржників та інше). Значна питома вага сумнівної дебіторської заборгованості може створити загрозу фінансовій стійкості підприємства.

Найбільш узагальнюючим показником платоспроможності є коефіцієнт загальної ліквідності.

Коефіцієнт загальної ліквідності (Кз.л.) - це відношення оборотного капіталу (II розділ активу балансу) до поточних зобов'язань (короткострокової заборгованості).

Він дозволяє встановити, у скільки разів поточні активи покривають короткострокові зобов'язання. Нормальним значенням для цього показника вважається 2-3. Це означає, що на кожну гривню короткострокових зобов'язань повинно припадати не менше ніж дві гривні ліквідних коштів. Деякі фахівці вважають задовільним значення коефіцієнта 1,5-2,0.

Для того, щоб висновки за результатами аналізу платоспроможності були адекватними і щоб можна було інтерпретувати одержані коефіцієнти, необхідно фактичні значення коефіцієнтів платоспроможності аналізованого підприємства за звітний рік порівняти з фактичними значеннями їх:

за минулий рік, а також за кілька попередніх років;

з нормативами, які прийняті підприємством;

з показниками платоспроможності підприємств-конкурентів;

з галузевими показниками.

Для внутрішньої оцінки фінансового стану підприємства важливим є оперативний аналіз поточної платоспроможності. Він здійснюється за допомогою платіжного календаря, в якому, з одного боку, підраховуються очікувані надходження коштів за всіма напрямами, а з іншого - спроможність підприємства своєчасно і повністю виконувати всі свої зобов'язання.

Платіжний календар, як правило, розробляється на місяць з розбивкою на декади або тижні. Для його складання використовують:

матеріали щодо випуску й реалізації продукції (робіт, послуг);

кошториси витрат на виробництво;

договори на поставку матеріальних ресурсів;

строки виплати заробітної плати, премій (узгоджені відповідно до чинного законодавства);

узгоджені з податковою інспекцією строки внесення платежів до державного бюджету та позабюджетних державних фондів;

кредитні угоди з банками в частині строків одержання та повернення кредитів і сплати процентів за користування ними;

дані бухгалтерського обліку про стан дебіторської та кредиторської заборгованості;

витяги з банківських рахунків;

оперативні дані відділів постачання, збуту, інших підрозділів про надходження коштів на підприємство у відповідні строки або потребу в коштах, яка виникає в даний період. Балансуючою величиною при складанні платіжного календаря є залишок (сальдо) розрахункового рахунку в банку, оскільки саме стан цього рахунку визначає на кожний даний момент платоспроможність підприємства, або від'ємна величина, що утворюється в разі недостачі поточних надходжень коштів для покриття очікуваних платежів.

Незбалансованість платіжного календаря спонукає підприємство негайно шукати резерви збільшення обсягу фінансових ресурсів як за рахунок прискорення відвантаження продукції, ліквідації недоліків у сфері розрахунків зі споживачами продукції, так і за рахунок зменшення (або тимчасового відкладення) певних витрат, налагодження партнерських відносин з комерційними банками. Якщо ж дані оперативного фінансового планування показують, що в той чи інший період підприємство забезпечує стале перевищення коштів над потребами в них, є сенс внести певну суму вільних грошей на банківський депозит, що приносить підприємству відповідний дохід. Наявність сталого значного сальдо грошових коштів на розрахунковому рахунку підприємства недоцільна.

Оцінка платоспроможності підприємства передбачає вивчення та аналіз причин фінансових ускладнень підприємства. Вивчається, як часто виникають неплатежі, тривалість прострочених боргів. Як правило, причинами неплатоспроможності бувають:

невиконання плану з випуску та реалізації продукції;

недотримання режиму економії, перевитрати по собівартості;

недовиконання плану прибутків і як результат - нестача власних джерел самофінансування;

високий процент оподаткування;

відвернення коштів у наднормативні запаси сировини, матеріалів, готової продукції.

4. Оцінка показників ліквідності

У якості базового можна використовувати коефіцієнт загальної ліквідності. Два інших коефіцієнти використовуються в разі потреби поглиблення аналізу для відображення впливу окремих статей поточних активів.

Зниження значення ліквідності найчастіше говорить про загальне погіршення ситуації з забезпеченістю оборотними коштами і про необхідність серйозних заходів для керування ними.

Динаміка показників ліквідності говорить про незначне зниження загальної ліквідності при різкому падінні коефіцієнта швидкої ліквідності. Це свідчить про ріст низьколіквідних елементів (запасів) у структурі поточних активів. Усе це говорить про ріст ризикованості діяльності компанії з погляду неповернення боргів і зниження реального рівня платоспроможності. Крім того, необхідно проаналізувати ступінь ліквідності дебіторської заборгованості і запасів, щоб одержати більш реальну картину.

Збільшення власних оборотних коштів може говорити про ріст ліквідності компанії.

Ріст величини власних оборотних коштів разом з тим може викликатися збільшенням обсягів неліквідних запасів або ростом простроченої дебіторської заборгованості, що може негативно позначитися на оборотності.

Зниження величини власних оборотних коштів, крім погіршення ліквідності, може говорити про ріст потреби в коштах.

Для визначення причин зміни величини власних оборотних коштів необхідно провести поглиблений аналіз поточних активів і зобов'язань.

. Сутність, завдання та основні напрямки аналізу ділової активності підприємства

. Сутність ділової активності (оборотності) підприємства та її значення для оцінки результатів і ефективності його діяльності.

Аналіз ділової активності дозволяє проаналізувати ефективність основної діяльності підприємства, що характеризується швидкістю обертання фінансових ресурсів підприємства. Аналіз здійснюється за допомогою коефіцієнтів оборотності.

Коефіцієнти оборотності - система показників фінансової активності підприємства, яка характеризує наскільки швидко сформований капітал обертається в процесі його господарської діяльності.

. Основні показники ділової активності

Аналіз ділової активності підприємства здійснюється шляхом розрахунку таких основних показників (коефіцієнтів):

·коефіцієнта оборотності активів;

·коефіцієнта оборотності дебіторської заборгованості;

·коефіцієнта оборотності кредиторської заборгованості;

·тривалості обертів дебіторської та кредиторської заборгованостей;

·коефіцієнта оборотності матеріальних запасів;

·коефіцієнта оборотності основних засобів (фондовіддачі);

·періоду обороту чистого робочого капіталу;

·коефіцієнта оборотності власного капіталу.

Коефіцієнт оборотності активів обчислюється як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньої величини підсумку балансу підприємства і характеризує ефективність використання підприємством усіх наявних ресурсів, незалежно від джерел їхнього залучення.

Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньорічної величини дебіторської заборгованості і показує швидкість обертання дебіторської заборгованості підприємства за період, що аналізується, розширення або зниження комерційного кредиту, що надається підприємством.

Коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньорічної величини кредиторської заборгованості і показує швидкість обертання кредиторської заборгованості підприємства за період, що аналізується, розширення або зниження комерційного кредиту, що надається підприємству.

Строк погашення дебіторської та кредиторської заборгованостей розраховується як відношення тривалості звітного періоду до коефіцієнта оборотності дебіторської або кредиторської заборгованості і показує середній період погашення дебіторської або кредиторської заборгованостей підприємства.

Коефіцієнт оборотності матеріальних запасів розраховується як відношення собівартості реалізованої продукції до середньорічної вартості матеріальних запасів і характеризує швидкість реалізації товарно-матеріальних запасів підприємства.

Тривалість операційного циклу визначається як сума періоду обороту дебіторської заборгованості (в днях) і періоду обороту виробничих запасів (в днях).

Тривалість фінансового циклу визначається як тривалість операційного циклу мінус період обороту кредиторської заборгованості.

Коефіцієнт оборотності основних засобів (фондовіддача) розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньорічної вартості основних засобів. Він показує ефективність використання основних засобів підприємства.

Період обороту чистого робочого капіталу - розраховується як відношення кількості днів у році до коеефіцієнту оборотності чистого робочого капіталу. Коефіцієнт оборотності чистого робочого капіталу дорівнює відношенню чистого доходу від реалізації до розміру чистого робочого капіталу середнього за період.

Коефіцієнт оборотності власного капіталу розраховується як відношення чистої виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) до середньорічної величини власного капіталу підприємства і показує ефективність використання власного капіталу підприємства.

. Оцінка показників ділової активності.

Ефективність управління підприємством визначається темпами прискорення обертання ресурсів, що повинно знаходити своє відображення у зростанні відповіднихпоказників. Нормативного значення показників не має, але чим швидше обертаються ресурси підприємства, тим краще. Підвищення обертання ресурсів є, поряд з високою прибутковістю другим важелем підвищення фінансового благополуччя підприємства. Низький рівень коефіцієнтів обертання активів може свідчити про недостатню завантаженість та низьку ефективність експлуатації виробничих потужностей, зростання дебіторської заборгованості та запасів.

Показник оборотності активів показує, скільки разів за період обертається капітал, вкладений в активи підприємства. Ріст даного показника говорить про підвищення ефективності їхнього використання.

Ще одним параметром, що оцінює інтенсивність використання активів є показник періоду обороту в днях, що розраховується як відношення тривалості обраного періоду до оборотності активів за даний період.

Оборотність чистих активів є узагальнюючим показником, що характеризує інтенсивність використання активів. Крім того, цей коефіцієнт використовується в оцінці фінансової діяльності компанії.

Період обороту чистого робочого капіталу - харктеризує час, протягом якого здійснють оборт оборотні кошти підприємства (цикл від оплати сировини і матеріалів, знаходження їх у вигляді виробничих до отримання платежу за реалізовану продукцію).

Від'ємне значення показника говорить про відсутність оборотних коштів, а його розмір характеризує мінімальну суму на поповнення оборотних коштів. Високе значення показує, що ресурси заморожені в оборотних коштах (розміри запасів надмірні, або підприємство відпускає значну частину продукції у кредит). При раціональному управлінні період обороту позитивний але близький до нуля, тобто структура дебіторської і кредиторської заборгованостей збалансована. Близька до нуля від'ємна величина періоду обороту говорить про роботу підприємства на кредитах постачальників і відсутності власних оборотних коштів. Ріст тривалості обороту говорить або про збитковість, або про відтягення коштів. І в тому, і в іншому випадку кредитування не вирішить проблем підприємства

Важливим для оцінки господарської діяльності підприємства є визначення тривалості операційного і фінансового циклу. В цілому немає нормативних значень для тривалості цих циклів, але чим вони коротші, тим краще працює підприємство. Для різних галузей тривалість операційного циклу є різною. Базою для порівняння є різні періоди діяльності одного підприємства і середньогалузеві показники.

. Використання результатів аналізу для підвищення ефективності діяльності підприємства.

Підвищення ефективності діяльності підприємства здійснюється за рахунок прискорення обертання ресурсів і скорочення періоду їх обороту.

Збільшення числа обертів можливе шляхом скорочення періоду виробництва або скорочення періоду обігу.

Скорочення періоду виробництва потребує вдосконалення технології, модернізації і автоматизації виробництва.

Скорочення періоду обігу потребує більш еефктивного і раціонального використання ресурсів, прискорення документооброту і розрахунків.

Чим швидше обертаються ресурси підприємства, тим менший обсяг їх потрвібен для здійснення операційної діяльності і тим еефктивніше діяльність підприємства.

. Класифікація грошових потоків, Методи оцінки руху грошових потоків

Грошовий потік підприємства являє собою сукупність розподілених у часі надходжень і виплат коштів, генерованих його господарською діяльністю.

Висока роль ефективного управління грошовими потоками підприємства визначається наступними основними положеннями:

. Грошові потоки обслуговують здійснення господарської діяльності підприємства практично у всіх її аспектах.

Образно грошовий потік можна представити як систему „фінансового кровообігу" господарського організму підприємства. Ефективно організовані грошові потоки підприємства є найважливішим симптомом його „фінансового здоров'я", передумовою досягнення високих кінцевих результатів його господарської діяльності в цілому.

. Ефективне управління грошовими потоками забезпечує фінансова рівновага підприємства в процесі його стратегічного розвитку. Темпи цього розвитку, фінансова стійкість підприємства значною мірою визначаються тим, наскільки різні види потоків коштів синхронізовані між собою по обсягах і в часі. Високий рівень такої синхронізації забезпечує істотне прискорення реалізації стратегічних цілей розвитку підприємства.

. Раціональне формування грошових потоків сприяє підвищенню ритмічності здійснення операційного процесу підприємства. Будь-який збій у здійсненні платежів негативно позначається на формуванні виробничих запасів сировини і матеріалів, рівні продуктивності праці, реалізації готової продукції і т.п. У той же час ефективно організовані грошові потоки підприємства, підвищуючи ритмічність здійснення операційного процесу, забезпечують ріст обсягу виробництва і реалізації його продукції.

. Ефективне керування грошовими потоками дозволяє скоротити потреби підприємства в позиковому капіталі. Активно управляючи грошовими потоками, можна забезпечити більш раціональне й ощадливе використання власних фінансових ресурсів, сформованих із внутрішніх джерел, знизити залежність темпів розвитку підприємства від залучення кредитів. Особливу актуальність цей аспект управління грошовими потоками набуває для підприємств, що знаходяться на ранніх стадіях свого життєвого циклу, доступ яких до зовнішніх джерел фінансування досить обмежений.

. Управління грошовими потоками є важливим фінансовим важелем забезпечення прискорення обороту капіталу підприємства. Цьому сприяє скорочення тривалості виробничого і фінансового циклів, що досягається в процесі результативного управління грошовими потоками, а також зниження потреби в капіталі, що обслуговує господарську діяльність підприємства. Прискорюючи за рахунок ефективного управління грошовими потоками оборот капіталу, підприємство забезпечує ріст суми генерованого у часі прибутку.

. Ефективне управління грошовими потоками забезпечує зниження ризику неплатоспроможності підприємства. Навіть у підприємств, що успішно здійснюють господарську діяльність і генерують достатню суму прибутку, неплатоспроможність може виникати як наслідок незбалансованості різних видів грошових потоків у часі. Синхронізація надходження і виплат коштів, що досягається в процесі управління грошовими потоками підприємства, дозволяє усунути цей фактор виникнення його неплатоспроможності.

. Активні форми управління грошовими потоками дозволяють підприємству отримувати додатковий прибуток, генерований безпосередньо його грошовими активами. Мова йде в першу чергу про ефективне використання тимчасово вільних залишків коштів у складі оборотних активів, а також накопичуваних інвестиційних ресурсів у здійсненні фінансових інвестицій. Високий рівень синхронізації надходжень і виплат коштів по обсягу і в часі дозволяє знижувати реальну потребу підприємства в поточному і страховому залишках грошових активів, що обслуговують операційний процес, а також резерв інвестиційних ресурсів, сформований у процесі здійснення реального інвестування. Таким чином, ефективне управління грошовими потоками підприємства сприяє формуванню додаткових інвестиційних ресурсів для здійснення фінансових інвестицій, що є джерелом прибутку.

Поняття „ грошовий потік підприємства" є агрегованим, що включає у свій склад численні види цих потоків, що обслуговують господарську діяльність. З метою забезпечення ефективного цілеспрямованого управління грошовими потоками вони вимагають визначеної класифікації. Таку класифікацію грошових потоків пропонується здійснювати за наступними основними ознаками (рис.3.1.):

грошовий потік по підприємству в цілому. Це найбільш агрегований вид грошового потоку, що акумулює усі види грошових потоків, що обслуговують господарський процес підприємства в цілому;

грошовий потік по окремих структурних підрозділах (центрах відповідальності) підприємства. Така диференціація грошового потоку підприємства визначає його як самостійний об'єкт управління в системі організаційно-господарської побудови підприємства;

грошовий потік по окремих господарських операціях. У системі господарського процесу підприємства такий вид грошового потоку варто розглядати як первинний об'єкт самостійного управління.

. За видами господарської діяльності відповідно до міжнародних стандартів обліку виділяють наступні види грошових потоків:

грошовий потік по операційній діяльності. Він характеризується грошовими виплатами постачальникам сировини і матеріалів; стороннім виконавцям окремих видів послуг, що забезпечують операційну діяльність; заробітної плати персоналу, зайнятому в операційному процесі, а також здійснюючому управління цим процесом; податкових платежів підприємства в бюджети всіх рівнів і в позабюджетні фонди; іншими виплатами, пов'язаними зі здійсненням операційного процесу. Одночасно цей вид грошового потоку відображає надходження коштів від покупців продукції; від податкових органів у порядку здійснення перерахунку зайве сплачених сум і деякі інші платежі, передбачені міжнародними стандартами обліку;

грошовий потік по інвестиційній діяльності. Він характеризує платежі і надходження коштів, пов'язані зі здійсненням реального і фінансового інвестування, продажем основних засобів, що вибувають, і нематеріальних активів, ротацією довгострокових фінансових інструментів інвестиційного портфеля й інші аналогічні потоки коштів, що обслуговують інвестиційну діяльність підприємства;

грошовий потік по фінансовій діяльності. Він характеризує надходження і виплати коштів, пов'язані з залученням додаткового акціонерного чи пайового капіталу, одержанням довгострокових і короткострокових кредитів і позик, сплатою в грошовій формі дивідендів і відсотків по вкладах власників і деякі інші грошові потоки, пов'язані зі здійсненням зовнішнього фінансування господарської діяльності підприємства.

Рис. Класифікація грошових потоків підприємства.

1. За масштабами обслуговування господарського процесу виділяються наступні види грошових потоків:

. За спрямованістю руху коштів виділяють два основних види грошових потоків:

позитивний(вхідний) грошовий потік, що характеризує сукупність надходжень коштів на підприємство від усіх видів господарських операцій (як аналог цього терміна використовується термін приплив коштів")(рис.3.2);

негативний(вихідний) грошовий потік, що характеризує сукупність виплат коштів підприємством у процесі здійснення усіх видів його господарських операцій (як аналог цього терміна використовується термін „відплив коштів")(рис.).

Рис. Структура вхідних грошових потоків на підприємстві

Рис. Структура вихідних грошових потоків на підприємстві

Характеризуючи ці види грошових потоків, варто звернути увагу на високий ступінь їхнього взаємозв'язку. Недостатність обсягів у часі одного з цих потоків обумовлює наступне скорочення обсягів іншого виду цих потоків. Тому в системі управління грошовими потоками підприємства обидва ці види грошових потоків являють собою єдиний (комплексний) об'єкт фінансового менеджменту.

. За методом обчислення обсягу виділяють наступні види грошових потоків підприємства:

Валовий грошовий потік. Він характеризує всю сукупність надходжень або витрат коштів у розглянутому періоді часу в розрізі окремих його інтервалів;

чистий грошовий потік. Він характеризує різницю між позитивним і негативним грошовими потоками (між надходженням і витратою коштів) у розглянутому періоді часу в розрізі окремих його інтервалів. Чистий грошовий потік є найважливішим результатом фінансової діяльності підприємства, багато в чому визначає фінансову рівновагу і темпи зростання його ринкової вартості. Розрахунок чистого грошового потоку по підприємству в цілому, окремих структурних його підрозділах (центрах відповідальності), різних видах господарської діяльності або окремих господарських операціях здійснюється за наступною формулою:

ЧГП = ПГП -НГП

де ЧГП - сума чистого грошового потоку в розглянутому періоді часу;

ПГП - сума позитивного грошового потоку (надходжень коштів) у розглянутому періоді часу;

НГП - сума негативного грошового потоку (витрати коштів) у розглянутому періоді часу.

Як видно з цієї формули, у залежності від співвідношення обсягів позитивного і негативного потоків сума чистого грошового потоку може характеризуватися як позитивною, так і негативною величинами, що визначають кінцевий результат відповідної господарської діяльності підприємства і, що впливають у кінцевому підсумку на формування і динаміку розміру залишку його грошових активів.

. За рівнем достатності обсягу виділяють наступні види грошових потоків підприємства:

надлишковий грошовий потік. Він характеризує такий грошовий потік, при якому надходження коштів істотно перевищують реальну потребу підприємства в цілеспрямованій їхній витраті. Свідченням надлишкового грошового потоку є висока позитивна величина чистого грошового потоку, не використовуваного в процесі здійснення господарської діяльності підприємства;

дефіцитний грошовий потік. Він характеризує такий грошовий потік, при якому надходження коштів істотно нижче реальних потреб підприємства в цілеспрямованій їхній витраті. Навіть при позитивному значенні суми чистого грошового потоку він може характеризуватися як дефіцитний, якщо ця сума не забезпечує планову потребу у витраті коштів по всіх передбачених напрямках господарської діяльності підприємства. Негативне ж значення суми чистого грошового потоку автоматично робить цей потік дефіцитним.

. За методом оцінки в часі виділяють наступні види грошового потоку:

теперішній грошовий потік. Він характеризує грошовий потік підприємства як єдину порівнювану його величину, приведену по вартості на теперішній момент часу;

майбутній грошовий потік. Він характеризує грошовий потік підприємства як єдину порівнювану його величину, приведену по вартості на конкретний майбутній момент часу. Поняття майбутній грошовий потік може використовуватися і як номінальна ідентифікована його величина в майбутньому моменті часу (чи в розрізі інтервалів майбутнього періоду), що служить базою дисконтування з метою приведення до теперішньої вартості.

Розглянуті види грошового потоку підприємства відображають зміст концепції оцінки вартості грошей у часі стосовно господарських операцій підприємства.

. За безперервністю формування в розглянутому періоді розрізняють наступні види грошових потоків підприємства:

регулярний грошовий потік. Він характеризує потік надходження або витрат коштів по окремих господарських операціях (грошових потоках одного виду), що у розглянутому періоді часу здійснюється постійно по окремих інтервалах цього періоду. Характер регулярного носять більшість видів грошових потоків, генерованих операційною діяльністю підприємства: потоки, пов'язані з обслуговуванням фінансового кредиту у всіх його формах; грошові потоки, що забезпечують реалізацію довгострокових реальних інвестиційних проектів і т.п.;

дискретний грошовий потік. Він характеризує надходження або витрати коштів, пов'язані зі здійсненням одиничних господарських операцій підприємства в розглянутому періоді часу. Характер дискретного грошового потоку носить одноразова витрата коштів, пов'язана з придбанням підприємством цілісного майнового комплексу; купівлею ліцензії франчайзинга; надходженням фінансових коштів у порядку безоплатної допомоги і т.п.

Розглядаючи ці види грошових потоків підприємства, варто звернути увагу на те, що вони розрізняються лише в рамках конкретного тимчасового інтервалу. При визначеному мінімальному тимчасовому інтервалі всі грошові потоки підприємства можуть розглядатися як дискретні. І навпаки - у рамках життєвого циклу підприємства переважна частина його грошових потоків носить регулярний характер.

. За стабільністю тимчасових інтервалів формування регулярні грошові потоки характеризуються наступними видами:

регулярний грошовий потік з рівномірними тимчасовими інтервалами в рамках розглянутого періоду. Такий грошовий потік надходжень або витрат коштів носить характер ануїтету;

регулярний грошовий потік з нерівномірними тимчасовими інтервалами в рамках розглянутого періоду. Прикладом такого грошового потоку може служити графік лізингових платежів за орендоване майно з погодженими сторонами нерівномірними інтервалами часу їхнього здійснення протягом періоду лізінгування активу.

Розглянута класифікація дозволяє більш цілеспрямовано здійснювати облік, аналіз і планування грошових потоків різних видів на підприємстві.

Для фінансового аналізу можуть бути використані коефіцієнти, які розраховуються на основі звіту про рух грошових коштів:

. Коефіцієнти платоспроможності і ліквідності:

коефіцієнт руху грошових коштів в результаті операційної діяльності;

коефіцієнт грошового покриття виплат по відсотках;

коефіцієнт грошового покриття короткострокових боргів;

. Коефіцієнти, що показують здатність компанії продовжувати свою діяльність у майбутньому:

коефіцієнт відношення грошового потоку від операційної діяльності до капітальних витрат;

коефіцієнт відношення грошового потоку від операційної діяльності до загальної суми боргу;

коефіцієнт достатності грошового потоку.

Коефіцієнт руху грошових коштів в результаті операційної діяльності-розраховується як відношення чистого грошового потоку від операційної діяльності до поточних зобовязань.

Коефіцієнт грошового покриття виплат по відсотках розраховується як сума величини чистого грошового потоку від операційної діяльності , сплачених відсотків та сплачених податків до суми сплачених відсотків по довгострокових та короткострокових зобовязаннях.

Даний коефіцієнт показує, чи достатньо грошових коштів генерує підприємство в процесі своєї операційної діяльності для виплати відсотків по довгострокових та короткострокових зобовязаннях.

Коефіцієнт грошового покриття короткострокових боргіврозраховується як відношення величини чистого грошового потоку від операційної діяльності, зменшена на суму дивідендів до суми короткострокових зобовязань.

Даний коефіцієнт оцінює здатність підприємства погашати свої короткостроковізобовязання.

Коефіцієнт відношення грошового потоку від операційної діяльності до капітальних витрат розраховується як відношення величини чистого грошового потоку від операційної діяльності до суми капітальних витрат.

Даний коефіцієнт показує здатність підприємства погашати свої зобовязання після здійснення капіталовкладень за рахунок внутрішніх джерел.

Коефіцієнт відношення грошового потоку від операційної діяльності до загальної суми боргу розраховується як відношення величини чистого грошового потоку від операційної діяльностідо загальної суми зобовязань.

Даний коефіцієнт показує здатність підприємства погашати свої зобовязання за умови використання всієї суми чистих надходжень грошових коштів на погашення зобовязань.

Коефіцієнт достатності грошового потоку розраховується як відношення величини доходу до виплати відсотків та податків плюс суми амортизації за мінусом капітальних витрат, сплачених боргів та відсотків до суми середньорічних зобовязань, що підлягають погашенню протягом наступних пяти років.

Даний коефіцієнт дає можливість згладити виплив циклічних факторів, які проявляються при використанні коефіцієнта відношення грошового потоку від операційної діяльності до капітальних витрат.

. Економічна сутність інвестицій, їх класифікація та види

Сутність і форми інвестицій

З метою ефективного функціонування підприємства здійснюють інвестиційну діяльність. Остання являє собою сукупність практичних дій щодо реалізації інвестицій.

Законом України Про інвестиційну діяльність інвестиції визначено як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в обєкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

· кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

· рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);

· майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;

· сукупність технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але незапатентованих (ноу-хау);

· права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;

· інші цінності.

Окремі положення законодавчого визначення, з нашої думки, неповно і навіть неправильно трактують поняття інвестиції.

По-перше, інтелектуальні цінності, які вкладаються і використовуються підприємством у вигляді нематеріальних ресурсів, також входять до складу майнових його цінностей (або майна у вигляді його активів), тому у протиставленні цих термінів немає сенсу. У світовій економічній теорії з цих питань вкладення всіх форм майнових цінностей у процесі інвестицій розглядається як вкладення капіталу. Це зауваження повною мірою може бути віднесене і до іншого визначення терміна інвестиція, наведеного в Законі України Про внесення змін до Закону України Про оподаткування прибутку підприємств, згідно з яким це господарська операція, що передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. У цьому разі грошові кошти також входять до складу капіталу як і інше майно, що вкладається підприємством.

По-друге, метою інвестицій є не тільки створення прибутку або досягнення соціального ефекту, а й інші форми забезпечення розвитку і підвищення ринкової вартості підприємства, що знаходить своє відображення у зростанні суми вкладеного капіталу. Цю мету інвестування підкреслюють як головну найбільш відомі зарубіжні економісти. Так, у монографії Інвестиції У. Шарп разом з іншими американськими вченими визначає: У найбільш широкому розумінні термін інвестувати означає розстатися з грошима сьогодні з тим, щоб отримати більшу суму їх у майбутньому. Аналогічне визначення цього терміна подається в монографії Основи інвестування, підготовленій американськими економістами Л. Гітманом та М. Джонком: ...інвестиція - це спосіб розміщення капіталу, який має забезпечити збереження або зростання суми капіталу. Ця мета інвестицій підкреслюється й у визначеннях українських економістів у працях з цього питання - в монографіях І. Бланка Інвестиційний менеджмент, А.Мертенса Інвестиції, В. Шевчука і П. Рогожина Основи інвестиційної діяльності та інших.

По-третє, потребує певного уточнення і обєкт інвестиційної діяльності, визначений у законодавстві з цього питання. Якщо метою інвестицій має бути зростання суми вкладеного капіталу, то цей інвестований капітал має вкладатися лише в обєкти підприємницької діяльності, бо вкладання капіталу в обєкти соціальні, благодійну діяльність, спонсорство тощо до такого зростання не призведе. У такому разі більш прийнятним терміном для вкладання коштів буде фінансування, а не інвестування.

Поняття інвестиції пропонується викласти у такій редакції: інвестиції це вкладення капіталу в обєкти підприємницької діяльності з метою забезпечення його зростання в майбутньому періоді.

Відповідно до міжнародних стандартів поняття інвестиційної діяльності згідно з П(С)БО 4 Звіт про фінансові результати визначаться більш широко. Інвестиційна діяльність - це діяльність, що повязана з придбанням і реалізацією необоротних активів, а також із здійсненням фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів.

Відповідно до П(С)БО 4 інвестиційна діяльність включає в себе і реалізацію необоротних активів, тобто це визначення відрізняється від розуміння поняття, що склалось раніше. Відповідно до такого трактування інвестиційної діяльності до її напрямів, згідно з вказаним стандартом, крім придбання основних засобів, нематеріальних активів, акцій, облігацій, цілісних майнових комплексів тощо, відносять надходження грошових коштів у вигляді відсотків за аванси грошовими коштами та позики, надані іншим субєктом господарювання, а також грошові надходження у формі дивідендів, від повернення позик, від фючерсних і форвардних контрактів, опціонів, а також виплати коштів за такими контрактами (за винятком тих контрактів, які укладаються для основної діяльності підприємства). Такі грошові надходження не мають прямого, а лише певне опосередковане відношення до інвестиційної діяльності як такої.

Класифікація інвестицій підприємств

Інвестиції представляють собою цілеспрямоване використання капіталу. Наявність різних форм вкладення капіталу потребує класифікації інвестицій. Їх можна класифікувати за певними ознаками.

. За видами інвестицій:

· виробничі інвестиції - вкладення у виробничі ресурси: основні засоби і предмети праці;

· фінансові інвестиції - вкладення коштів у цінні папери, цільові банківські вклади депозити, придбання паїв тощо. Найбільшу частку серед яких складають цінні папери, включаючи кошти в банках;

· інтелектуальні інвестиції - вкладення коштів у обєкти інтелектуальної власності. Якщо інвестиції здійснюються з метою створення новинок або їх впровадження у виробництво, то такі інвестиції називають інноваційними.

. За цілями застосування інвестиції поділяють на - реінвестиції (зміна старих засобів) і нетто-інвестиції (придбання нових активів, розширення виробництва, тощо).

. За характером участі в інвестуванні виділяють прямі і непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміють безпосередньо участь інвестора у вкладенні коштів у вибраний ним обєкт. Непрямі інвестиції - це інвестиції, які повязані з інвестуванням, що опосередковуються інвестиційними або іншими посередниками.

. За терміном інвестування розрізняють короткострокові і довгострокові інвестиції. Короткострокові - вкладення капіталу на період до одного року (короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо). Довгострокові інвестиції - це вкладення коштів на період понад один рік.

. За формою власності. Інвестиції поділяють на: приватні, державні, іноземні і спільні. До приватних інвестицій відносять вкладення коштів фізичними особами або недержавними підприємствами. Державні інвестиції це вкладення коштів центральними або місцевими органами влади за рахунок бюджету, позабюджетних фондів і позикових коштів та вкладення державних підприємств. Іноземні інвестиції - це вкладення коштів іноземних громадян, юридичних осіб і держави. Спільні інвестиції - це вкладення коштів резидентів і нерезидентів.

Залежно від класифікації інвестицій та напрямів їх здійснення розробляється інвестиційна політика підприємства, яка має відповідати таким вимогам.

· Довгострокова інвестиційна стратегія повинна бути підпорядкована загальній і конкурентній стратегіям та погоджена з фінансовою стратегією підприємства;

· Інвестиційна політика повинна охоплювати наступні напрями інвестування: капітальні інвестиції; інвестування в оборотні кошти; фінансові інвестиції; інтелектуальні інвестиції.

· Інвестиційна політика повинна базуватися на альтернативності вибору.

· Для обґрунтування доцільності інвестицій необхідно використовувати не тільки фінансові показники їх оцінки, але і неформальні критерії.

Субєктами інвестиційної діяльності є інвестори, замовники, виконавці робіт, користувачі обєктів інвестиційної діяльності, а також постачальники, будь-які субєкти підприємницької і фінансової діяльності - банківські, страхові і посередницькі установи. Субєктами інвестиційної діяльності можуть бути фізичні та юридичні особи (в тому числі іноземні), а також державні та міжнародні організації. Відносини між субєктами інвестиційної діяльності здійснюють на підставі договорів. Основним субєктом інвестиційної діяльності є інвестор, який здійснює вкладення власних, позикових або залучених коштів у формі інвестицій.

Другим обєктом інвестиційної діяльності є замовник. Замовниками можуть бути інвестори (уповноважені посередники), які здійснюють реалізацію інвестиційних проектів, і не втручаються у підприємницьку діяльність.

Підрядники - це фізичні та юридичні особи, які виконують роботи за договором підряду або державним контрактом, що укладається із замовниками.

Інвестиції здійснюють за такими напрямами:

· капітальне будівництво;

· інновації, в яких втілюється науково-технічна продукція та інтелектуальний потенціал;

· фондовий ринок і акції, облігації, похідні інструменти.

. Сутність та порядок аналізу ліквідності балансу підприємства

Основне завдання аналізу ліквідності балансу - перевірити синхронність надходження і витрачання фінансових ресурсів, тобто здатність підприємства розраховуватися за зобов'язаннями власним майном у визначені періоду часу. Ліквідність балансу визначається ступенем покриття зобов'язань підприємства його активами, термін перетворення яких у кошти відповідає терміну погашення зобов'язань. Що швидше той чи інший вид активу може набрати грошової форми, то вища його ліквідність. Абсолютну ліквідність мають грошові кошти. Аналіз ліквідності балансу полягає у порівнянні статей активу, що згруповані за ознакою ліквідності та розміщені в порядку спадання ліквідності, зі статтями пасиву, що згруповані за ознакою термінів погашення і розміщені в порядку збільшення строковості зобов'язань.

Якщо при такому порівнянні активів вистачає, то баланс ліквідний і підприємство платоспроможне. У противному разі баланс неліквідний і підприємство вважається неплатоспроможним.

Для аналізу ліквідності балансу статті вихідного балансу розподіляють і порівнюють за групами.

. Найліквідніші активи (кошти і поточні фінансові інвестиції) мають дорівнювати кредиторській заборгованості (тобто найтерміновішим зобов'язанням) або перевищувати її; терміни - приблизно до 3 місяців.

. Швидкореалізовувані активи (дебіторська заборгованість та інші оборотні активи) мають дорівнювати або перевищувати короткострокові пасиви; терміни - 3-6 місяців.

. Повільно реалізовувані активи (запаси) мають дорівнювати або перевищувати довгострокові зобов'язання (кредити та інші зобов'язання).

. Важкореалізовувані активи (нематеріальні активи, незавершене будівництво, основні засоби, довгострокові фінансові інвестиції та інші необоротні активи) мають дорівнювати джерелам власних коштів або перевищувати їх (вони взагалі вважаються безстроковими, бо не мають терміну погашення).

У разі виконання зазначених умов баланс вважається абсолютно ліквідним. Якщо одна або кілька умов порушуються, ліквідність відрізняється від абсолютної. При цьому брак коштів за однією групою активів компенсується їх надлишком в іншій групі лише за вартістю, оскільки в реальній платіжній ситуації менш ліквідні активи не можуть замінити більш ліквідні. Тотожність активу і пасиву балансу визначає наперед результат порівняння за четвертою групою, якій властиве "балансування". Тому суттєвим є порівняння підсумків за першими трьома групами.

Результати порівняння перших двох груп свідчать про поточну ліквідність, третьої групи - про перспективну ліквідність, оскільки тут розглядаються майбутні надходження та витрачання.

Методика поділу статей балансу на групи для визначення його ліквідності, яка базується на використанні первісних даних бухгалтерського обліку. Тривалість оборотності статей активу визначається за кредитовим оборотом, статей пасиву - за дебетовим оборотом.

. Оцінка ефективності використання власного і залученого капіталу підприємства. Ефект фінансового важелю

Аналіз використання капіталу підприємства доповнюється, як правило, оцінкою ефективності використання власного і позиченого капіталу. Для оцінки ефективності використання капіталу використовуються три основних показники доходності:

  1. Загальна рентабельність інвестованого капіталу.
  2. Ставка рентабельності позиченого капіталу.
  3. Ставка рентабельності власного капіталу.

1. Перший показник - загальна рентабельність інвестованого капіталу розраховується, як відомо, за формулою


цей показник розраховується:

а) до виплати податків


де: ІК - ставка доходності на інвестований капітал до виплати податків;

ВК - власний капітал;

ПК - позичений капітал.

б) після виплати податків


де: ЧП - чистий прибуток;

ФВ - фінансові витрати по обслуговуванню кредиторської заборгованості;

ВК - власний капітал;

ПК - позичений капітал.

Другий показник - ставка рентабельності позиченого капіталу - розраховується за формулою:


де: СП - ставка кредитного процента, передбачена контрактом;

РПК - рентабельність позиченого капіталу.

Рентабельність позиченого капіталу, розрахована за цією формулою, не зовсім реально відображає вартість предметів підприємства, оскільки не враховує податкову економію, яка зменшує реальну вартість боргів.

І нарешті, третій показник ефективності використання капіталу - рентабельність власного капіталу - розраховується:


де: РВК - рентабельність власного капіталу;

ЧП - чистий прибуток;

ВК - власний капітал.

Різниця між рентабельністю власного капіталу і рентабельністю інвестиційного капіталу після виплати податків (УК(1-КН)) одержується за рахунок ефекту фінансового важеля (ЕФВ), який розраховується за формулою:

,

де: ЕФВ - ефект фінансового важеля;

ІК ставка доходності на інвестований капітал після виплати податків;

КН - коефіцієнт оподаткування (відношення суми податків до суми прибутку);

СП - ставка кредитного проценту.

Ефект фінансового важеля показує, на скільки процентів збільшується рентабельність власного капіталу в результаті залучення позичених коштів в оборот підприємства. Він виникає в тих випадках, коли економічна рентабельність вище кредитного проценту.

Ефект фінансового важеля складається з двох компонентів:

  1. Різниці між рентабельністю інвестиційного капіталу після виплати податків;
  2. Ставки процента за кредити, тобто відношення ПК/ВК.

Позитивний ефект фінансового важеля виникає, коли

.

Скориговану на темп інфляції суму прибутку можна одержати за формулами:

де І - темп інфляції.

Переоцінена ставка рентабельності (доходності) власного капіталу, очищена від інфляції, розраховується шляхом ділення (відношення скоригованої суми прибутку на суму переоціненого власного капіталу):

,

де РВК - рентабельність власного капіталу після виплати податку.

Тоді ефект фінансового важеля буде:

,

де:К - ставка доходності на інвестований капітал до виплати податків.

Якщо в балансі підприємства сума власного капіталу проіндексована з врахуванням інфляції, то ефект фінансового важеля розраховується за формулою:

.

Таким чином інфляція додатково викликає дві складові частини ЕФВ:

Збільшення доходності власного капіталу за рахунок індексації процентів по позиках:


Збільшення рентабельності власного капіталу за рахунок неіндексації позичених коштів:


Таким чином, в умовах інфляції навіть при негативній величині диференціала (ІК - СП / (1 + І)) < 0 ефект фінансового важеля може бути позитивним з причини неіндексації боргових зобовязань, що утворює додатковий доход від застосування позичених коштів і збільшує рентабельність власного капіталу.

Таким чином, в умовах інфляції ЕФВ залежить від:

а) різниці між ставкою доходності всього інвестованого капіталу і ставкою кредитного проценту;

б) рівня оподаткування;

в) суми боргових зобовязань;

г) темпів інфляції.

. Сутність, основні завдання, функції та методи фінансового контролінгу

Однією з причин виникнення кризової ситуації на багатьох українських підприємствах є низький рівень менеджменту. Саме некваліфіковані та помилкові дії керівництва привели велику кількість субєктів господарювання на межу банкрутства. Істотним фактором, який зумовлює прийняття неправильних управлінських рішень, є відсутність на вітчизняних підприємствах ефективної системи контролінгу.

Поняття «контролiнг» походить від англійського «to control», яке в економічному розумінні означає управління, спостереження, контроль.

У деяких літературних джерелах під поняттям «контролінг» розуміють виключно контроль або управлінський облік (managerial accounting). Таке тлумачення контролінгу є неповним, оскільки і контроль, і управлінський облік є лише окремими функціями контролінгу.

Контролінг як система підтримки управлінських рішень був уперше запроваджений на підприємствах у США наприкінці XIX - на початку XX століття. Спочатку контролінг був сконцентрований переважно на фінансових питаннях (фінансовий контролінг) і розглядався виключно як функціональний блок фінансового менеджменту. З часом сфера компетенцій контролера поступово поширювалася на маркетинг, постачання, виробництво. У континентальній Європі контролінг активно почав впроваджуватися починаючи з

-х років ХХ ст. Сьогодні служби контролінгу функціонують практично на всіх великих та на більшості середніх підприємств.

Більшість фахівців з управління підприємством під контролінгом розуміють функціональну систему планування, контролю, аналізу відхилень, координації, внутрішнього консалтингу та загального інформаційного забезпечення керівництва підприємством. Інакше кажучи, контролінг - це спеціальна саморегулююча система методів та інструментів, яка спрямована на функціональну підтримку менеджменту підприємства і включає інформаційне забезпечення, планування, координацію, контроль і внутрішній консалтинг.

Підкреслимо, що служби контролiнгу безпосередньо не приймають рішення, а здійснюють їх підготовку, функціональну та інформаційну підтримку і контроль за реалізацією. Інформаційне забезпечення менеджменту повинно здійснюватись у зрозумілій для користувачів формі. З цією метою відповідна інформація спочатку обробляється, узагальнюється, аналізується і подається користувачам у формі рапортів, звітів, доповідних записок, резюме, рекомендацій, прогнозів тощо.

На практиці розрізняють різні напрями (сектори) контролінгу: фінансовий контролінг, контролінг збуту, дивізіональний контролінг, контролінг виробництва та закупівель тощо. В цьому розділі висвітлюються основні питання, повязані з організацією та функціонуванням фінансового контролінгу, хоча більшість методів та інструментів, які будуть охарактеризовані, є універсальними і можуть бути використані в інших секторах контролінгу.

Існує кілька підходів до визначення місця контролінгу в організаційній структурі підприємства. Головна різниця між ними полягає в характері підпорядкованості служби контролінгу: безпосередньо директору підприємства чи фінансовому директору. Враховуючи коло функцій і завдань, які виконує контролінг, на нашу думку, відділ контролінгу повинен бути включений у структуру фінансово-економічних служб підприємства, які підпорядковуються фінансовому директору[1]. В Європі досить часто керівник фінансово-економічного відділу, в компетенції якого перебувають фінанси, бухгалтерія, виробничий облік і калькулювання, виконує одночасно функції контролера і фінансиста. На американських же фірмах ці функції, як правило, розділені[2].

Фінансовий контролінг зорієнтований на функціональну підтримку фінансового менеджменту, що визначає його зміст та основні завдання. Провідною метою фінансового контролiнгу є орієнтація управлінського процесу на максимізацію прибутку та вартості капіталу власників при мінімізації ризику і збереженні ліквідності та платоспроможності підприємства. Для досягнення цієї мети фінансовий контролінг (контролер) вирішує цілий ряд функціональних завдань. Каталог цих завдань наведено у табл. 11.1.

У класичному розумінні головним завданням діяльності контролера на американських підприємствах є управління прибутком за допомогою бюджетування[3].

Для розуміння сутності контролінгу та його місця в організації ефективного фінансового управління підприємством наведемо витяг з річного звіту одного з крупних підприємств Німеччини VEBA AG за 1995 р.

Система контролінгу, орієнтована на максимізацію вартості на VEBA AG. З метою приведення у відповідність організації менеджменту підприємства до вимог ринку капіталів на підприємстві, починаючи з 1993 р., була впроваджена вартісно орієнтована система контролінгу, яка постійно вдосконалюється. Система контролінгу підсилює вартісні орієнтири керівництва підприємством через:

) чітку сегментацію сфер діяльності підприємства (центрів прибутковості та затрат);

) систематичний аналіз конкурентоспроможності та ринкової інформації;

) завершений цикл планування, який включає річне бюджетування, інвестиційне, середньострокове та стратегічне планування;

) стандартизовану систему звітності, в т. ч. в розрізі окремих структурних підрозділів;

) розрахунок та аналіз вартісних показників.

Таблиця Каталог функцій І завдань фінансового контролера

ФункціїЗавдання1. КоординаціяРегулювання інформаційних потоківКоординація процесу планування2. Фінансова стратегіяАктивна участь у розробці фінансової стратегії підприємства та координація роботи з планування фінансово-господарської діяльності«Продаж» цілей і планівВироблення пропозицій щодо адаптації організаційної структури підприємства до обраної стратегії розвитку3. Планування та бюджетуванняРозробка та постійне вдосконалення внутрішньої методики прогнозування та бюджетуванняЗабезпечення процесу бюджетуванняУчасть у розробці інвестиційних та інших бюджетів4. Бюджетний контрольВнутрішній (управлінський) облік = managerial accountingУчасть у складанні річних, квартальних і місячних звітівАналіз відхилень фактичних показників діяльності від запланованихЗабезпечення постійного аналізу та контролю ризиків у фінансово-господарській діяльності, а також розробка заходів щодо їх нейтралізаціїВиявлення та ліквідація вузьких місць на підприємствіСвоєчасне реагування на появу нових можливостей (виявлення та розвиток сильних сторін)Підготовка звіту про виконання бюджетів і розробка пропозицій щодо коригування планів і діяльності (рапортування)5. Внутрішній консалтинг та методологічне забезпеченняРозробка методичного забезпечення діяльності окремих структурних підрозділівНадання консультацій і рекомендацій керівництву підприємства та структурним підрозділам у процесі розробки фінансової стратегії, планування, розробки і впровадження нових продуктів, процесів, систем6. Внутрішній аудит та ревізіяЗабезпечення постійного контролю за дотриманням співробітниками встановленого документообороту, процедур проведення операцій, функцій і повноважень згідно з покладеними на них обовязкамиПроведення внутрішнього аудиту та координація власної діяльності з діями незалежних аудиторських фірм при проведенні зовнішнього аудиту підприємстваЗабезпечення збереження майна підприємства

Найважливішими цільовими показниками концепції контролінгу є рентабельність капіталу (ROI) та Cash-flow. У рамках системи контролінгу починаючи з 1995 р. на підприємстві в розрізі окремих полів діяльності розраховується вартість капіталу (власного та позикового). Порівняння вартості капіталу із рентабельністю окремих полів бізнесу показує, які з них отримали додаткову вартість, а які зменшили. Центри прибутковості, що є санаційно неспроможними, недоцільно підтримувати[4].

Реалізація покладених на фінансовий контролінг завдань досягається в ході виконання службами контролінгу своїх функцій та використання специфічних методів. Залежно від виконуваних функцій і методологічної підтримки фінансовий контролінг поділяють на стратегічний та оперативний.

. Характеристика внутрішніх джерел фінансової стабілізації підприємства

Залежно від обраної стратегії підприємство добирає той чи інший каталог внутрішньогосподарських санаційних заходів, тобто тих, які беруть свій початок на підприємстві і не пов'язані з фінансовою участю третіх сторін (власників, кредиторів, держави). Використовуючи внутрішні фінансові резерви, підприємство може не тільки подолати внутрішні причини кризи, а й значною мірою зменшити залежність ефективності санації від залучення зовнішніх фінансових джерел. Проте на підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі, повністю вичерпуються такі класичні джерела самофінансування, як прибуток та амортизація.

Мобілізація внутрішніх резервів фінансової стабілізації підприємства спрямована насамперед на підвищення (або відновлення) його платоспроможності та ліквідності. Цього можна досягти :

oзбільшенням обсягів вхідних грошових потоків :

oза рахунок збільшення виручки від реалізації,

oпродажу частини основних фондів,

oрефінансування дебіторської заборгованості;

oв результаті скорочення вихідних грошових потоків :

oзменшення витрат, які відносяться на собівартість продукції

зменшення витрат , які покриваються за рахунок при бутку, що залишається в розпорядженні підприємства.

Збільшення вхідних грошових потоків

Вхідні грошові потоки підприємства класифікують таким чином:

) виручка від реалізації основної продукції;

) надходження у вигляді інших операційних доходів;

) доходи від інвестиційної діяльності;

) кошти, залучені в результаті емісії корпоративних прав;

) кошти, залучені на умовах позики;

) державні дотації та субсидії.

До внутрішніх джерел збільшення грошових надходжень відносять перші три позиції. Можливості підприємства, що перебуває у кризі, скористатися останніми трьома джерелами фінансових ресурсів залежать від суб'єктивних мотивацій та спроможності третіх сторін: інвесторів (акціонерів, пайовиків), кредиторів, держави. Відновити платоспроможність можна, збільшивши вхідні грошові потоки.

Збільшення виручки від реалізації.

Першим симптомом фінансової кризи на переважній більшості підприємств є зменшення рівня реалізації продукції. Навпаки, досягнення необхідного рівня реалізації продукції є головним критерієм успіху санації суб'єкта господарювання. У довгостроковому періоді збільшення виручки від реалізації і на цій основі досягнення прийнятного рівня прибутковості є головним завданням санації підприємства, оскільки всі короткострокові заходи щодо поліпшення фінансового стану підприємства втрачають сенс, якщо через дефіцити у сфері збуту продукції підприємство через деякий час знову стає фінансове неспроможним. Саме тому заходи щодо активізації збутової політики підприємства належать до числа найбільш пріоритетних.

Коли йдеться про мобілізацію внутрішньовиробничих санаційних резервів, аналізуються всі наявні можливості збільшення виручки від реалізації продукції, виробництво і збут якої є предметом діяльності підприємства. Дії, спрямовані на збільшення виручки від основної реалізації, рідко приносять відчутні результати в короткостроковому періоді, оскільки заходи щодо розширення ринків збуту продукції мають, як правило, стратегічний характер.

Розмір виручки від реалізації залежить від двох основних факторів:

oобсягу реалізованої продукції;

oціни одиниці такої продукції.

Щоб збільшити обсяги реалізації, слід максимально активізувати збутову (маркетингову) політику підприємства. Тип санаційних заходів у цій сфері залежить від конкретного підприємства та обраної ним стратегії маркетингу. У стратегічному плані менеджмент підприємства має прийняти рішення з трьох основних питань.

. Яка номенклатура продукції та за якими цінами пропонуватиметься?

. Якого обсягу реалізації за окремими періодами підприємство має намір досягти?

. Якою частиною ринку необхідно заволодіти?

Відповіді на поставлені запитання залежать від підприємницької філософії суб'єкта господарювання, а також від того, як спрямована його діяльність - на задоволення певних потреб споживачів, на забезпечення зайнятості населення чи на максимізацію прибутковості.

Усі заходи щодо збільшення виручки мають базуватися на системі короткострокових прогнозів обсягів збуту з урахуванням динаміки цін та відповідних їм обсягів реалізації. Головним інструментом маркетингу є ціноутворення. Рішення про зміни цін слід приймати на підставі поглибленого аналізу наслідків цих змін.

Основні санаційні заходи у сфері збуту :

oаналіз ринків та шляхів збуту готової продукції;

oперевірка порядку ціноутворення;

oпідвищення якості обслуговування клієнтів та підвищення ефективності роботи з громадськістю;

oаналіз сервісних послуг;

oзастосування гнучкої системи преміювання для продавців (реалізаторів);

oзапровадження гнучкої системи знижок та використання системи знижок за прискорену оплату продукції.

oздійснення рекламних акцій та акцій зі спеціального розпродажу, тощо.

Реструктуризація активів.

Ця група санаційних заходів пов'язана зі зміною структури та складу активів балансу (досить часто ці зміни супроводжуються також змінами у складі та структурі пасивів).

Види санаційних заходів в рамках реструктуризації активів:

Мобілізація прихованих резервів.

Приховані резерви - це частина капіталу підприємства, що не відбита в балансі. Розмір прихованих резервів на активному боці балансу дорівнює різниці між балансовою вартістю окремих майнових об'єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю.

Заходи з мобілізації прихованих резервів:

oреалізація окремих об'єктів основних та оборотних засобів, які безпосередньо не пов'язані з процесом виробництва та реалізації продукції (будівлі й споруди невиробничого призначення, корпоративні права інших підприємств, боргові цінні папери, нематеріальні активи, понаднормові запаси сировини й матеріалів тощо);

oіндексація балансової вартості майнових об'єктів, які не можна реалізувати без порушення нормального виробничого циклу (цей метод реструктуризації активів не пов'язаний із реальним підвищенням платоспроможності, проте може безпосередньо поліпшити кредитоспроможність підприємства). У разі індексації основних фондів змінюється також структура пасивів (збільшується стаття Статутний капітал чи Додатковий капітал).

2. Використання зворотного лізингу. У середньостроковій та довгостроковій перспективі використовувати основні фонди на умовах лізингу підприємству значно невигідніше, ніж використовувати їх на умовах власності. Проте платоспроможність його відчутно підвищується, що дає змогу розрахуватися з поточними зобов'язаннями та уникнути порушення справи про банкрутство.

. Здача в оренду основних фондів, які не повною мірою використовуються у виробничому процесі.

. Оптимізація структури розміщення оборотного капіталу (зменшення частки низьколіквідних оборотних засобів, запасів сировини та матеріалів, незавершеного виробництва тощо). Надмірні запаси зумовлюють не лише зниження ліквідності підприємства, а й додаткові витрати, зокрема складські чи робочої сили. Окрім того, існує ризик щодо втрати якості чи знецінення певних видів сировини й матеріалів.

. Продаж окремих низькорентабельних структурних підрозділів та об'єктів основних фондів. За рахунок цієї операції підприємство може отримати інвестиційні ресурси для перепрофілювання виробництва на більш прибуткові види діяльності.

У разі продажу основних фондів (деталей, агрегатів, демонтованого обладнання) такі операції підлягають оподаткуванню податком на додану вартість за ставкою 20%. Згідно із Законом України Про оподаткування прибутку підприємств сума перевищення виручки від продажу окремих об'єктів основних фондів над їх балансовою вартістю включається до валових доходів підприємства, а сума перевищення балансової вартості над виручкою від такого продажу погашається за рахунок прибутку після оподаткування. Балансова (залишкова) вартість основних фондів - це різниця між їх початковою вартістю та нарахованою сумою зносу.

. Рефінансування дебіторської заборгованості - це форма реструктуризації активів, що полягає в переведенні дебіторської заборгованості в інші, ліквідні форми оборотних активів: грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення тощо. Одним із факторів, які негативно впливають на фінансовий стан підприємств, зокрема на їх платоспроможність, є високий рівень невиправданої дебіторської заборгованості . Погашення такої заборгованості є важливим резервом відновлення платоспроможності підприємств, що опинилися у фінансовій кризі.

Основні форми рефінансування дебіторської заборгованості :

) Факторинг . Функції факторингу :

oфінансування та кредитування: підприємства поступаються правом на одержання грошових коштів згідно з платіжними документами на поставлену продукцію в обмін на негайне одержання основної суми дебіторської заборгованості (за вирахуванням комісійної винагороди факторинговій фірмі);

oпокриття ризику : ризик неповернення кредиторської заборгованості переходить до фактора;

oуправління дебіторською заборгованістю: робота зі стягнення заборгованості переходить до компетенції фактора.

2) Облік, або дисконтування векселів. Банк, придбавши вексель за іменним індосаментом, терміново його оплачує пред'явникові, а платіж отримує лише з настанням зазначеного у векселі строку погашення. Держатель векселя достроково реалізує його банку, тобто комерційний кредит перетворюється на банківський. За достроковий платіж банк утримує з номінальної суми векселя певну винагороду на свою користь, тобто оплачує вексель за мінусом знижки. Різниця між сумою, що її заплатив банк, придбавши вексель, і сумою, яку він отримає за цим векселем у строк платежу, називається дисконтом.

) Форфейтинг .

) Комплекс процедур з примусового стягнення заборгованості, зокрема й за позовом до господарського суду.

Усі схарактеризовані вище санаційні заходи призводять до змін в окремих статтях активу балансу. Розглянуті далі дві групи заходів пов'язані здебільшого зі змінами у звіті про фінансові результати та їх використання (звіт про прибутки і збитки).

Зменшення вихідних грошових потоків.

Одним із головних напрямків підвищення платоспроможності та відновлення фінансової стійкості підприємств, що перебувають у фінансовій кризі, є зменшення вихідних грошових потоків.

Вихідні грошові потоки підприємства класифікуються наступним чином:

) оплата товарів, робіт, послуг, які становлять собівартість продукції;

) оплата товарів, робіт, послуг, які не належать до валових витрат;

) здійснення реальних та фінансових інвестицій;

) сплата податків та інших платежів до бюджету;

) повернення капіталу, який був залучений на фінансовому ринку.

На обсяг останніх двох напрямків витрачання грошових коштів можливості впливу підприємства обмежені. Розмір податкових та інших платежів до бюджету залежить від установленого державою порядку визначення об'єктів оподаткування, ставок та термінів сплати. Обсяг платежів з повернення позик і процентів визначається умовами кредитних договорів та умовами випуску облігацій і значною мірою залежить від готовності кредиторів до участі в санації підприємства-боржника .

Можливості впливу підприємств на обсяги вихідних грошових потоків за першими трьома напрямками є набагато більшими. Зниження собівартості продукції та витрат, джерелом покриття яких є прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, - головний внутрішній санаційний резерв суб'єктів господарювання, що перебувають у фінансовій кризі.

Зниження собівартості продукції.

У короткостроковому періоді санаційні резерви, пов'язані зі зниженням собівартості продукції, набагато легше виявити та мобілізувати, ніж, скажімо, резерви збільшення виручки від реалізації продукції. Заходи щодо зниження вихідних грошових потоків за даним напрямком безпосередньо впливають на рівень ліквідності та платоспроможності підприємства.

Зниження рівня витрат істотно залежить від рішучості керівництва та персоналу проводити радикальні зміни на підприємстві, спрямовані на ощадливе використання всіх наявних ресурсів. Витрати на виробництво продукції у вартісному вираженні формують її собівартість.

Плани ощадливого використання ресурсів можуть розроблятися за окремими видами продукції, окремими видами витрат, а також за місцем їх виникнення. Резерви економії виробничих витрат виявляються під час планування останніх та аналізу відхилень фактичних результатів від запланованих. Перш ніж розробляти план із собівартості продукції на підприємстві, слід всебічно проаналізувати його виробничо-господарську діяльність за попередній період. Особлива увага має приділятися аналізу причин виникнення витрат, не зумовлених і нормальною організацією виробничого процесу, а саме:

oперевитрати палива, енергії, сировини та матеріалів;

oдоплати робітникам за відхилення від нормальних умов праці та роботу понад норму;

oвтрати від простоїв (недозавантаженість) машин і агрегатів; аварії;

oвідсутність налагоджених господарських зв'язків із постачальниками сировини, матеріалів і т. ін.;

oпорушення трудової та технологічної дисципліни.

Витрати на сировину, матеріали, куповані комплектуючі вироби, напівфабрикати, паливо та енергію розраховують на підставі даних:

) обсяг виготовлення окремих виробів;

) технічно обгрунтовані норми витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції, установлені для планового року з урахуванням передбачених планом змін щодо використання техніки, технології та організації виробництва.

З огляду на фактори, від яких залежить обсяг витрат на сировину та матеріали, можна визначити відповідні резерви економії, вдавшись до таких заходів:

oпереглянути норми витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції, це можна зробити за допомогою вартісного аналізу та нуль-базис-бюджетування, яке полягає в перерахунку всіх діючих нормативів витрат;

oз'ясувати можливості придбати (чи залучити на умовах лізингу) економічніші види обладнання;

oоцінити можливості зменшувати втрати сировини у відходах виробництва;

oпереглянути основних постачальників сировини, аби їх диверсифікувати, зменшити кількість посередників та виявити можливості дешевше закуповувати безпосередньо у виробників необхідні предмети праці;

oособливу увагу слід звернути на попередження крадіжок на виробництві, для чого на підприємствах доцільно створювати службу безпеки.

Основну та додаткову заробітну плату персоналу, зайнятого у виробництві продукції, розраховують окремо для робітників, які працюють на умовах відрядної оплати та робітників, працю яких оплачують погодинно.

Сума основної заробітної плати робітників у разі відрядної оплати праці визначається на підставі даних:

) обсяг виробництва відповідних видів продукції;

) установлена трудомісткість (норми виробітку);

) відрядні розцінки та середня годинна тарифна ставка. Сума основної заробітної плати робітників, які працюють погодинно, визначається згідно з їх плановою чисельністю і середньою тарифною ставкою або посадовим окладом.

Фінансова санація підприємств обов'язково супроводжується радикальним зменшенням витрат на персонал, особливо якщо виробництво продукції скорочується. Економії за цією статтею можна досягти, зменшивши заробітну плату (переглянувши систему тарифів та надбавок) або скоротивши необхідний робочий час (трудомісткість продукції).

Заходи з вивільнення робочого часу :

oзапровадження неповного робочого тижня (неповного робочого дня);

oдостроковий вихід на пенсію;

oнеоплачувані відпустки;

oзвільнення персоналу.

Масові звільнення працівників слід поєднувати із санаційними заходами соціального характеру.

В розглянутих елементах витрат містяться головні резерви зниження собівартості, оскільки на більшості підприємств витрати за статтями сировина, матеріали, паливо, енергія та заробітна плата становлять понад 90 % собівартості продукції.

Розрізняють основні групи чинників, що впливають на собівартість продукції. Це - зміна:

) обсягів виробництва;

) структури (номенклатури та асортименту) продукції;

) технічного рівня виробництва;

) організації виробництва та умов праці.

На кожному конкретному підприємстві залежно від специфіки та умов виробництва перелік таких чинників може бути дещо іншим. Він має бути доволі повним, охоплювати всю сукупність умов, що тягнуть за собою зміни витрат.

Згортання інвестицій та зменшення витрат, які не належать до собівартості продукції.

Зменшити вихідні грошові потоки та підвищити платоспроможність підприємства можна й за рахунок зменшення чи заморожування витрат на інвестиції та інших витрат, які не належать до собівартості продукції.

Витрати на інвестиції належать до витрат, джерелом фінансування яких є чистий прибуток. Зменшення таких витрат є важливим резервом підвищення платоспроможності підприємства.

Доцільність прийняття рішення про згортання капіталовкладень залежить від конкретних умов діяльності підприємства, його платоспроможності, строків окупності інвестицій та розміру здійснених витрат. При цьому враховуються три основні аспекти.

. Термін окупності інвестицій. Строк окупності інвестицій (особливо зовнішніх), здійснюваних підприємством, яке перебуває у фінансовій кризі, повинен бути якомога меншим. Окупність капіталовкладень може відбуватися або збільшенням грошових доходів, або зменшенням витрат. У рамках фінансової санації може бути прийняте рішення про заморожування ризикових інвестиційних проектів та інвестицій з довготривалим строком окупності.

. Можливість використання лізингу замість вкладання коштів у реальні інвестиції. Лізинг основних фондів дозволяє модернізувати обладнання (а отже, здійснити санаційні заходи виробничо-технічного характеру) за відсутності необхідних інвестиційних ресурсів. Тут слід ураховувати, що з огляду на дефіцит ліквідності підприємства в короткостроковому періоді альтернативи лізингу може не бути. Проте в середньо- та довгостроковому періоді залучення основних фондів на умовах лізингу обходиться підприємству дорожче, аніж їх купівля.

. Обсяг вже здійснених інвестицій та можливість реалізації об'єктів незавершених капіталовкладень.

У рамках заходів щодо зменшення вихідних грошових потоків слід також переглянути інші витрати підприємства, які не відносяться на рахунок собівартості продукції, а здійснюються за рахунок прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів у бюджет, та чистого прибутку.

До таких витрат належать:

oштрафи за порушення господарських договорів із суб'єктами господарювання , за несвоєчасне подання в податкову адміністрацію необхідних розрахунків та за затримку перерахування коштів у бюджет і державні цільові фонди;

oпроценти за прострочені банківські позички;

oзбитки у вигляді безнадійної заборгованості у разі, якщо кредитор не звернувся з позовом до господарського суду щодо стягнення такої заборгованості тощо.

Зменшення вказаних витрат є суттєвим резервом покращення платоспроможності підприємства.

. Економічна сутність, мета та завдання: фінансової санації підприємств

Одним із засобів подолання платіжної кризи та запобігання банкрутству підприємства є фінансова санація. В чому ж суть фінансової санації підприємств? Термін "санація" походить від латинського "sanare" і перекладається як оздоровлення або видужання.

Економічний словник трактує це поняття як систему заходів, що здійснюються для запобігання банкрутством промислових, торгових, банківських монополій. Санація може відбуватися способом об'єднання підприємства, яке перебуває на межі банкрутства з потужнішою компанією; з допомогою випуску нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; перетворення короткострокової заборгованості в довгострокову; повної або часткової купівлі державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства.

Проте, на нашу думку, таке трактування цілей санації та механізму її проведення, перелік санаційних заходів є недостатньо точно окресленим, оскільки запобігання банкрутству ще не означає оздоровлення та повного виходу підприємства з фінансової кризи, а названі заходи, по-перше, не є вичерпними і, по-друге, не розкривають принципових методологічних підходів до вибору тих чи інших форм санації.

Деякі із вітчизняних авторів (наприклад І. А. Бланк) із санацією ототожнюють лише заходи щодо залучення зовнішньої фінансової допомоги, які спрямовані на запобігання оголошенню підприємства-боржника банкрутом та його ліквідації. З цим не можна погодитись, оскільки невід'ємною складовою частиною процесу оздоровлення будь-якого підприємства є мобілізація внутрішніх фінансових резервів.

Відомий фахівець у галузі банкрутства М. І. Тітов у монографії, присвяченій матеріально-правовим та процесуальним аспектам банкрутства, пропонує таке законодавче визначення санації: санація - це оздоровлення неспроможного боржника, надання йому з боку власника майна, кредиторів та інших юридичних і фізичних осіб (у тому числі зарубіжних) фінансової допомоги, спрямованої на підтримку діяльності боржника і запобігання його банкрутству. Однак це визначення також не вільне від розуміння санації тільки як інституту фінансової підтримки боржника.

Згідно із Законом України "Про банкрутство" 1992 p., під санацією розуміють задоволення вимог кредиторів та виконання зобов'язань перед бюджетом та іншими державними цільовими фондами. Згідно з таким підходом санація є лише інститутом переведення боргу. З цим теж аж ніяк не можна погодитися.

Новий Закон про банкрутство, ухвалений 1999 року, розрізняє поняття "санація" та "досудова санація". Згідно із Законом "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" санація - це система заходів, що здійснюються в процесі провадження справи про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення його фінансового стану, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів через кредитування, реструктуризацію боргів і капіталу та (або) зміну організаційної чи виробничої структури суб'єктів підприємницької діяльності. Досудова санація - система заходів для відновлення платоспроможності боржника, які здійснюються власником підприємства-боржника з метою запобігання його ліквідації. Ці заходи стосуються реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових питань і провадяться згідно з чинним законодавством до початку порушення справи про банкрутство.

Власне тлумачення поняття "санація" має і Національний банк України. Згідно з версією НБУ режим фінансової санації - це система непримусових та примусових заходів, спрямованих на збільшення протягом визначеного періоду обсягів капіталу до необхідного рівня з метою відновлення ліквідності, платоспроможності та усунення порушень, які спричинили збиткову діяльність комерційного банку, призвели до скрутного фінансового становища, а також для ліквідації інших наслідків цих порушень.

У Законі України "Про страхування" є ще одне, досить оригінальне трактування терміна "санація". Згідно з ним, примусова санація страхової компанії передбачає:

проведення комплексної перевірки фінансово-господарської діяльності страховика, у тому числі обов'язкової аудиторської перевірки;

установлення заборони на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю;

установлення обов'язкового для виконання графіка здійснення розрахунків зі страхувальниками;

прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію страховика.

Використавши все раціональне, що є в кожному з цих трактувань, можна сформулювати одне універсальне визначення. На нашу думку, найближче до цього підійшли кілька зарубіжних економістів (Н. Здравомислов, Б. Бекенферде, М. Гелінг). Вони вважають, що санація - це система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових та соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості та конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді. Інакше кажучи, санація - це сукупність усіх можливих заходів, які спроможні привести підприємство до фінансового оздоровлення.

Особливе місце в процесі санації належить заходам фінансово-економічного характеру, які відображають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств. Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах позики чи на умовах власності; на поворотній або безповоротній основі.

За джерелами мобілізації фінансових ресурсів, розрізняють автономну та гетерономну санацію. Автономна санація передбачає фінансування оздоровлення підприємства за рахунок його власних ресурсів і коштів, наданих власниками та іншими особами (без залучення в санаційний процес сторонніх осіб). Гетерономна (зовнішня) санація характеризується участю в ній сторонніх осіб, зокрема банків та інших кредиторів, клієнтів, держави.

Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їхнього виникнення, поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

. Сутність та форми реструктуризації підприємства

Одним із інструментів фінансового оздоровлення підприємств є реструктуризація. Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", іншими нормативно-правовими документами передбачено використання реструктуризації як ефективного засобу відновлення платоспроможності підприємства, який рекомендується включати до плану санації.

Реструктуризація підприємства - це здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів. Керуючись даним визначенням, можна "розмежувати" поняття "реструктуризація підприємства" та "реорганізація". Поняття "реструктуризація" є ширшим, оскільки включає (поряд з іншими) і заходи, спрямовані на реорганізацію підприємства. Основний зміст реорганізації полягає в повній або частковій зміні власника статутного фонду даної юридичної особи та в зміні організаційно-правової форми організації бізнесу.

У літературних джерелах, присвячених дослідженню реструктуризації підприємств, залежно від характеру заходів, які застосовуються, виділяють такі форми реструктуризації:

. Реструктуризація виробництва.

. Реструктуризація активів.

. Фінансова реструктуризація.

. Корпоративна реструктуризація (реорганізація).

Реструктуризація виробництва передбачає зміни в організаційній та виробничо-господарській сфері підприємства з метою підвищення його конкурентоспроможності. У рамках цього виду реструктуризації можуть здійснюватися такі заходи:

* зміна керівництва підприємства;

* запровадження нових, прогресивних форм та методів управління;

* диверсифікація асортименту продукції;

* поліпшення якості продукції;

* підвищення ефективності маркетингу;

* зменшення витрат на виробництво;

* скорочення чисельності зайнятих на підприємстві.

Реструктуризація активів включає заходи, результатом яких є зміни в структурі та складі активної сторони балансу. До основних заходів щодо реструктуризації активів слід віднести такі:

* продаж частини основних фондів;

* продаж зайвого обладнання, запасів сировини та матеріалів тощо;

* продаж окремих підрозділів підприємства;

* зворотний лізинг;

* реалізація окремих видів фінансових вкладень;

* рефінансування дебіторської заборгованості.

Фінансова реструктуризація пов'язана зі зміною структури та розмірів власного й позичкового капіталу, а також зі змінами в інвестиційній діяльності підприємства. До основних заходів у рамках фінансової реструктуризації можна віднести такі:

* реструктуризація кредиторської заборгованості;

* одержання додаткових кредитів;

* збільшення статутного фонду;

* заморожування інвестиційних вкладень.

Зазначимо, що фінансова реструктуризація має обов'язково супроводжуватися реструктуризацією виробництва, в іншому разі заходи з поліпшення ситуації з фінансуванням можуть лише відстрочити ліквідацію підприємства.

Найбільш складним видом реструктуризації є корпоративна реструктуризація. Корпоративна реструктуризація пов'язана з реорганізацією підприємства, її наслідком є повна або часткова зміна власника статутного фонду, створення нових юридичних осіб та (або) організаційно-правової форми організації бізнесу. До заходів, які вживаються в рамках корпоративної реструктуризації, можна віднести такі:

* часткова або повна приватизація;

* поділ великих підприємств на частини;

* виокремлення із великих підприємств окремих підрозділів;

* виокремлення об'єктів соцкультпобуту та інших непрофільних підрозділів;

* приєднання до інших, більш потужних підприємств чи злиття з ними.

За формальними ознаками розрізняють такі три види реорганізації (рис.):

. Реорганізація, спрямована на укрупнення підприємства (злиття, приєднання, поглинання).

. Реорганізація, спрямована на подрібнення підприємства (поділ, виокремлення).

. Реорганізація без зміни розмірів підприємства (перетворення).


У разі реорганізації підприємства слід ураховувати низку законодавчих передумов та вимог, а саме:

* порядок державної реєстрації (перереєстрації) та ліквідації суб'єктів господарювання;

* вимоги антимонопольного законодавства;

* вимоги щодо захисту інтересів кредиторів підприємства, його власників, персоналу тощо;

* порядок емісії акцій (у разі реорганізації AT);

* можливі екологічні, демографічні та інші наслідки.

Реорганізація підприємств, які мають кредиторську заборгованість, повинна здійснюватися з дотриманням вимог щодо переведення боргу, зокрема:

а) переведення боржником свого боргу на іншу особу допускається лише за згодою кредитора;

б) новий боржник є правомочним висувати проти вимог кредитора всі заперечення, що випливають з відносин між кредитором і первісним боржником;

в) порука і встановлена третьою особою застава припиняються з переведенням боргу, якщо поручитель або заставодавець не дав згоди відповідати за нового боржника;

г) уступка вимоги і переведення боргу ґрунтуються на угоді, укладеній у простій письмовій формі.

Перед здійсненням санаційної реорганізації необхідно провести поглиблений аналіз фінансово-господарського стану підприємства, що перебуває в кризі, з урахуванням усіх головних характеристик діяльності даної юридичної особи. На основі результатів аналізу робиться висновок про санаційну спроможність підприємства та про доцільність його реорганізації. Ефективність реструктуризації забезпечується тими заходами, які покладені в основу плану реструктуризації. В плані слід відобразити переваги вибраних організаційних форм та методів реструктуризації. У разі реорганізації слід показати, які переваги одержить підприємство в результаті зміни організаційно-правової форми, відокремлення окремих структурних підрозділів чи приєднання інших підприємств.

. Необхідність експертного оцінювання вартості майна підприємства та методи оцінювання вартості майна

Оцінювання вартості майна підприємств необхідне у випадках:

§у разі банкрутства та ліквідації підприємства, коли оцінювання має на меті визначити вартість ліквідаційної маси

§під час реорганізації підприємства - для визначення бази для складання передавального чи розподільного балансу, а також встановлення пропорцій обміну корпоративних прав;

§у разі продажу підприємства як цілісного майнового комплексу -для визначення реальної ціни продажу майна;

§у разі застави майна та коли потрібно визначити кредитоспроможність - для визначення реальної вартості кредитного забезпечення;

§в процесі санаційного аудиту з метою визначення санаційної спроможності - для розрахунку ефективності санації;

§під час приватизації майна державних підприємств - для визначення початкової ціни продажу об'єкта приватизації.

Оцінювання вартості майна підприємства належить до найскладніших фінансових проблем. З метою вироблення уніфікованих підходів до методології та порядку проведення оцінювання в 1981 році був створений Міжнародний комітет зі стандартів оцінки вартості майна, яким було розроблено ряд стандартів та правил оцінювання:

§МСО 1: Ринкова вартість як база оцінки.

§МСО 2: Бази оцінки, відмінні від ринкової вартості.

§МСО 3: Оцінка з метою фінансової звітності і суміжної документації.

§МСО 4: Оцінка забезпечення позики, застави і боргових зобов'язань.

- Правило № 1: Концепція оцінки діючого підприємства.

Правило № 2: Врахування токсичних і шкідливих речовин при оцінці.

Правило № 3: Оцінка основних засобів, машин та устаткування.

Згідно вітчизняного законодавства при оцінці майна підприємства слід керуватися Методикою оцінювання вартості майна під час приватизації. Встановлено, що для майна, яке продається на аукціоні, оцінна вартість є початковою. Для оцінювання уповноважені на це органи (власники майна, арбітражний керуючий,Фонд державного майна) мають право залучати на підставі договору експертів з оцінювання майна.

Розрізняють два способи оцінювання : масове та експертне.

Масове оцінювання майна - це визначення вартості майна з використанням стандартної методології та стандартного набору вихідних даних без залучення експертів.

Експертне оцінювання майнаполягає у визначенні оцінної вартості майна експертом відповідно до угоди із замовником.

Основні принципи оцінювання вартості майна підприємства :

§Принцип заміщення- покупець не заплатить за об'єкт ціну, яка перевищує існуючу мінімальну ціну майна з аналогічною корисністю.

§Принцип корисності - об'єкт має вартість лише тоді, коли він є корисним для потенційного власника. Корисність може бути пов'язана з очікуванням майбутніх доходів чи інших вигод.

§Принцип оптимального розміру - найвищим попитом користуються об'єкти оптимальних розмірів.

§Принцип зміни вартості - вартість об'єкта оцінювання постійно змінюється зі зміною внутрішнього стану та під дією зовнішніх чинників.

§Принцип ефективного використання - серед усіх можливих варіантів експлуатації об'єкта вибирається той, що забезпечує найефективніше використання його функціональних характеристик.

§Принцип розумної обережності оцінок - оцінювач має критично (із розумним упередженням) ставитися до всієї інформації, яку йому надає адміністрація об'єкта оцінювання, і по можливості перевіряти цю інформацію, звертаючись до незалежних джерел.

§Принцип альтернативності оцінок - використання різних методів оцінювання та порівняння показників вартості, здобутих у результаті застосування альтернативних методів.

Вибір того чи іншого методу залежить від характеру об'єкта оцінювання. Залежно від об'єкта розрізняють такі види експертного оцінювання майна:

§експертне оцінювання цілісних майнових комплексів підприємств (найбільш складне оцінювання);

§експертне оцінювання акцій (часток, паїв) у статутних фондах господарських товариств (складне,якщо ці права не котируються на біржі);

§експертне оцінювання нематеріальних активів;

§експертне оцінювання рухомого майна;

§експертне оцінювання нерухомості.

У зарубіжній та вітчизняній практиці оцінювання вартості майна найбільшого поширення набули методи:

§метод балансової вартості;

§метод ринкової вартості;

§метод капіталізованої вартості.

Жодний з цих методів не має принципових переваг порівняно з іншими. Вибір того чи іншого методу залежить від конкретних умов та об'єктів оцінювання. Нерідко на практиці, оцінюючи вартість активів, застосовують деякі модифікації зазначених методів або їх комбінації.

Метод балансової вартості.

Метод балансової вартості базується на використанні відбитої в бухгалтерському балансі підприємства інформації про вартість активів. Одна із часто застосовуваних модифікацій цього методу - оцінювання за відновною вартістю активів. Як правило, цим методом оцінюють вартість основних засобів. Він базується на показниках первісної вартості активів, ступеня їх зносу та індексації.

Первісна вартість основних засобів - це вартість окремих об'єктів основних фондів, за якою їх було взято на баланс підприємства. Вона включає в себе суму витрат, пов'язаних з виготовленням. придбанням, доставлянням, спорудженням, встановленням, страхуванням під час транспортування, державною реєстрацією, реконструкцією, модернізацією та іншим поліпшенням основних фондів. Коли йдеться про оцінювання вартості майна, первісна вартість розглядається як вартість відтворення основних засобів на дату оцінювання з урахуванням індексації та витрат, пов'язаних з їх поліпшенням.

Відновна вартість - це вартість відтворення об'єкта оцінювання на дату оцінювання, яка визначається множенням первісної вартості активів на коефіцієнт індексації, встановлений Держкомстатом. Враховуючи те, що в процесі експлуатації основні фонди поступово втрачають споживну вартість, на їх остаточну оцінку істотно впливає ступінь фізичного та морального зносу. Індексуючи первісну вартість основних фондів, індексують водночас і ступінь зносу.

Реальна вартість матеріальних та нематеріальних активівхарактеризується їх залишковою вартістю, яка визначається як різниця між їх відновною (первісною) вартістю та проіндексованою сумою зносу. Метод оцінювання за відновною вартістю часто застосовують для оцінювання майна під час приватизації державних підприємств. Цей метод прийнятний тоді, коли балансова та ринкова вартість активів істотно не різняться між собою. Головний недолік цього методу полягає в тому, що на практиці балансова вартість активів майже ніколи не відповідає їх ринковій вартості. На вітчизняних підприємствах балансова вартість активів, зокрема й основних фондів, може бути занижена з причин:

а) невідповідність індексації окремих об'єктів активів реальним темпам інфляції;

б) неповне врахування всіх витрат підприємства, спрямованих на придбання чи спорудження основних фондів.

Водночас відбита в балансі залишкова вартість активів може бути істотно завищена в результаті:

а) дії занижених норм амортизаційних відрахувань, які не повною мірою враховують фактор морального зносу;

) оплати фіктивних послуг, пов'язаних з поліпшенням основних фондів.

Метод ринкової вартості.

Щоб уникнути зазначених недоліків, вартість майна оцінюють методом ринкової вартості. На практиці для оцінювання окремих об'єктів активів часто застосовують два різновиди цього методу:

§метод витрат;

§метод аналогів (метод порівняння продажів).

Для оцінювання підприємства як цілісного майнового комплексу та для оцінювання фінансових вкладень використовують одну з модифікацій методу ринкової вартості - метод оцінювання за ринковою вартістю корпоративних прав.

Метод витрат.

Метод витрат доцільно застосовувати у разі оцінювання вартості основних засобів. Цей метод, як і метод балансової вартості, ґрунтується на визначенні відновної вартості активів. Але відновна вартість тепер визначається на підставі інформації про вартість відтворення майна в існуючому вигляді в ринкових цінах на момент оцінювання. В основу методу витрат покладено тезу, що потенційний покупець не заплатить за об'єкт ціну, яка перевищує його можливі сукупні витрати на відновлення об'єкта в поточному стані та в діючих цінах. На відміну від методу балансової вартості вартість об'єкта оцінювання за методом витрат - це ринкова ціна, яку необхідно заплатити, щоб придбати основні засоби, які характеризуються такими самими параметрами і таким самим ступенем зносу, як і оцінюване майно. Отже, згідно з методом витрат відновна вартість визначається на підставі реальних витрат на придбання основних фондів та реального рівня інфляції, а реальний ступінь зносу об'єкта оцінювання встановлюється з урахуванням не лише фізичного, а й морального старіння.

Метод аналогів.

Метод витрат має багато спільного з методом аналогів (порівняльним методом), який базується на оцінюванні вартості майна з огляду на ціну аналогічних об'єктів. Метод аналогів передбачає, що суб'єкти ринку здійснюють операції купівлі-продажу майна за цінами, які були встановлені під час купівлі-продажу аналогічних об'єктів. Оскільки абсолютних аналогів практично не існує, порівняльні ціни згідно з цим методом коригуються на спеціально обчислені поправочні коефіцієнти.

Труднощі в застосуванні цього методу для оцінювання нерухомості чи цілісного майнового комплексу підприємства зумовлені тим, що в Україні реальні ціни купівлі-продажу зазначених об'єктів офіційна статистика відбиває дуже рідко. Як правило, щоб ухилитися від оподаткування, ціни продажу таких об'єктів в офіційних документах істотно занижують. Проте метод аналогів успішно застосовують для оцінювання рухомого майна.

До переваг методу витрат та методу аналогів слід віднести те, що вони дають змогу визначити реальну ринкову вартість оцінюваного майна. Недоліки методів оцінювання ринкової вартості полягають у тому, що вони, як і метод балансової вартості, не враховують вартості гудвілу підприємства, тобто потенційних прибутків, які можна отримувати, експлуатуючи об'єкт оцінювання. Саме тому в разі оцінювання вартості цілісного майнового комплексу підприємства оцінки, здобуті такими методами, доцільно зіставляти з вартістю підприємства, розрахованою за методом капіталізованої вартості.

Метод капіталізованої вартості.

В економічній літературі цей метод називають також методом прибутковості, або методом майбутнього чистого грошового потоку. Метод доцільно застосовувати, оцінюючи вартість підприємства як цілісного майнового комплексу, а також корпоративні права підприємства. В основу методу покладено тезу про те, що інвестор, вкладаючи капітал у купівлю підприємства, насамперед має на меті отримати стабільні доходи.

Метод капіталізованої вартості побудований на концепції теперішньої вартості майбутнього Cash-flow оцінюваного підприємства. Чистий грошовий потік (Cash-flow) - сума чистого прибутку, всіх видів нарахованої амортизації та приросту наявних коштів за рахунок вивільнення коштів за іншими позиціями балансу.

Згідно методу капіталізованої вартості вартість об'єкта оцінювання прирівнюється до сумарної теперішньої вартості майбутніх чистих грошових потоків (Cash-flow) , які можна отримати в результаті експлуатації підприємства.

На оцінку вартості підприємства цим методом дані про вартість, склад та структуру активів безпосередньо не впливають, а береться до уваги лише інформація про здатність активів генерувати доходи.

Капіталізовану вартість майбутніх доходів визначають, обчислюючи три базові показники:

) суму майбутнього чистого прибутку та амортизації;

) ставку капіталізації (дисконтування);

) період, на який вкладаються кошти в об'єкт оцінювання. В основу визначення майбутнього Cash-flow покладено прогнозні дані про майбутні фінансові результати діяльності підприємства, які, у свою чергу, визначаються як різниця між прогнозованими обсягами виручки від реалізації та витратами на виробництво реалізованої продукції.

Труднощі, пов'язані з використанням методу капіталізованої вартості, зумовлюються тим, що спрогнозувати фінансові результати підприємства дуже важко. У вітчизняній практиці найпоширенішими є два підходи до прогнозування майбутньої прибутковості.

. Метод укрупнених розрахунків зміни базового рівня витрат та базової рентабельності (з використанням показників попередніх періодів).

. Аналітичний метод, що грунтується на прогнозних оцінках обсягу збуту продукції та рівня витрат.

Іншою важливою проблемою використання методу капіталізованої вартості є визначення ставки дисконту, за якою майбутня вартість грошових потоків приводитиметься до теперішньої вартості. Ставка капіталізації обчислюється згідно із середньою ставкою позичкового капіталу на ринку позичкових ресурсів із урахуванням інфляції. Вона має враховувати рівень ризикованості вкладень у відповідне підприємство.

Визначаючи період, на який вкладаються кошти в об'єкт оцінювання, слід пам'ятати, що теоретично цей період може бути нескінченним, проте на практиці виходять із періоду корисної експлуатації об'єкта.

Теперішня вартість майбутніх чистих грошових потоків, тобто капіталізована вартість підприємства ВП, визначається за формулою

,

де Cash-flown - чистий грошовий потік за окремий період експлуатації підприємства;- кількість періодів експлуатації об'єкта оцінювання;

і - ставка дисконтування.

Якщо застосовується метод капіталізованої вартості, згідно якого здійснюється капіталізація Cash-flown , у звіті про оцінювання вартості майна мають наводитися розрахунки:

§валового і чистого прибутку від найефективнішого використання об'єкта оцінювання з урахуванням обмежувальних вимог (для нового власника);

§ставки капіталізації за об'єктом експертного оцінювання з урахуванням неризикованої процентної ставки, надбавки за ризик, ліквідності об'єкта оцінювання тощо.

Якщо в результаті оцінювання санаційної спроможності підприємства з'ясується, що його ліквідаційна вартість вища за капіталізовану вартість, то для власників найдоцільнішим рішенням буде ліквідація суб'єкта господарювання.

На практиці комбінують метод витрат з методом капіталізованої вартості, застосовуючи так званий метод середньої оцінки, згідно якого оцінки, здобуті в результаті використання методів витрат та капіталізації, підсумовуються і результат ділиться на два. В оптимальному випадку, якщо оцінка проведена вірно і грунтується на ринкових показниках, то значення, одержані за різними методами, повинні збігатися.

. Участь кредиторів у фінансуванні санації підприємства-боржника

Кредитори можуть діяти одним із розглянутих далі способів.

.Звернення до господарського суду із заявою про оголошення боржника банкрутом з подальшою його ліквідацією.

2.Мораторій. У такому разі кредитор не надає додаткових кредитів і протягом певного періоду не вимагає виконання грошових зобов'язань, строк сплати яких настав.

.Участь у санації боржника. Рішення кредиторів щодо участі в санації боржника залежить від багатьох факторів, зокрема від ризику неповернення кредитів (як банківських, так і комерційних); очікуваних доходів у разі успішного завершення санації; економіко-правових (у тому числі податкових) наслідків участі в санації тощо.

Фінансова участь кредиторів у санації боржників може здійснюватися:

а) пролонгацією та реструктуризацією наявної заборгованості;

б) повною або частковою відмовою від своїх вимог;

в) наданням додаткових кредитних ресурсів;

г) наданням кредитного забезпечення (поручительства, гарантії);

д) трансформацією боргу у власність.

Розрізняють групи кредиторів:

банки та інші фінансово-кредитні установи (за наданими позиками);

постачальники предметів та засобів праці (за поставлену сировину, матеріали, комплектуючі, обладнання, устаткування тощо);

споживачі готової продукції (за авансами одержаної);

працівники підприємства (заборгованість з оплати праці);

державні органи (заборгованість щодо розрахунків із бюджетом та за позабюджетними платежами).

Безперечно, активної участі кредиторів у фінансовому оздоровленні можна очікувати тільки тоді, коли внаслідок санації та збереження підприємства-боржника вони отримають повніше задоволення своїх вимог, ніж за його ліквідації. Кредитори можуть зважитися на матеріальний ризик в обмін на майбутню участь у прибутках даного підприємства, в обмін на великий пакет акцій боржника або з надією отримати надійний ринок збуту своєї продукції (джерело постачання сировини для свого виробництва) тощо.

У даному контексті в науковій літературі з питань санації обґрунтовується така форма реструктуризації пасивів підприємства, як "конверсія боргу у власність". Суть її полягає в тім. що підприємства-боржники стимулюють великих кредиторів, зокрема обслуговуючий банк, придбати корпоративні права в обмін на боргові вимоги. У результаті даної операції боржник досягає подвійної мети:

) підвищується ринковий курс корпоративних прав, оскільки відбувається їх додаткова закупівля;

) поліпшується структура балансу, оскільки співвідношення власних та позикових коштів змінюється в позитивному для підприємства напрямку.

Конверсія боргу у власність може здійснюватися через емісію нових корпоративних прав, в результаті викупу часток (паїв, акцій) у власників з метою дальшого обміну на боргові вимоги або з допомогою емісії (обміну) конверсійних облігацій.

Трансформація боргу у власність здійснюється, як правило, великими кредиторами, які переконалися в санаційній спроможності боржника й очікують отримання прибутків у майбутньому. Цю операцію можна розглядати як внесок кредитора в статутний фонд боржника.

Однією із форм участі кредиторів у санації боржника є пролонгація чи списання заборгованості. Списання заборгованості - це відмова кредитора від своїх вимог. Вона прирівнюється до безповоротної фінансової допомоги боржнику.

Проте в Україні законодавство не дозволяє кредиторам списувати борги своїх боржників. Нестягнення цих сум призводить, як правило, до збільшення різного роду об'єктів оподаткування. Так, згідно зі статтею 12 Закону України "Про податок на прибуток підприємств" платники податків мають право зменшувати суму оподатковуваного доходу звітного періоду на вартість відвантажених товарів у разі, коли покупець таких товарів затримує без погодження з платником податку оплату їхньої вартості. Проте це зменшення здійснюється тільки тоді, коли кредитор звернувся із заявою до арбітражного суду про стягнення заборгованості з боржника або про визнання його банкрутом, а також коли на подання кредитора нотаріус учинив виконавчий запис про стягнення боргу з дебітора чи стягнення заставленого майна. Податкові аспекти стягнення дебіторської заборгованості вітчизняними підприємствами зображено на рис. 1.

Рис. Податкові аспекти стягнення дебіторської заборгованості

У законодавствах деяких країн (Німеччина, Польща, Росія, Казахстан) передбачено можливість укладення мирової Інакше кажучи, кредитори, у разі виникнення простроченої заборгованості мусять негайно звертатися з позовом до арбітражного суду, і тільки тоді вони можуть зменшити об'єкт оподаткування на суму заборгованості. В іншому разі кредитор покриває збитки (якщо виникає безнадійна заборгованість) за рахунок прибутку, який залишається в його розпорядженні після оподаткування. А проте, створюючи привабливі умови для кредиторів (наприклад, дозволяючи відносити на зменшення оподатковуваного прибутку суми простроченої дебіторської заборгованості підприємств, які підлягають санації), законодавчі органи могли б активізувати їхню участь у фінансовому оздоровленні боржника. Отже, податкову політику держави треба скоординувати з політикою у сфері банкрутства та санації підприємств.

Згідно з вітчизняним законодавством, якщо арбітражний суд приймає рішення щодо стягнення заборгованості на користь кредитора, його валові доходи збільшуються на суму фактично відшкодованої заборгованості (рис. 1). У разі коли протягом тридцяти календарних днів після прийняття такого рішення заборгованість не погашається, протягом наступних тридцяти днів кредитор повинен звернутися до арбітражного суду повторно, із заявою про визнання такого боржника банкрутом. При цьому валові доходи кредитора не збільшуються на суму визнаної заборгованості протягом строку судового розгляду справи. Коли заяву до арбітражного суду своєчасно не подано, валові доходи збільшуються на суму заборгованості, визнаної раніше. Заборгованість, яка залишилася непогашеною після розподілу активів банкрута, вважається анульованою, і на цю суму збільшуються валові витрати кредитора.

Угоди. Мирова угода - це процедура досягнення домовленості між боржником та кредиторами щодо пролонгації строків сплати належних кредиторам платежів або щодо зменшення суми боргів. Ця угода може укладатися на будь-якому етапі провадження справи про банкрутство і набирає чинності тільки після її затвердження арбітражним судом. Подаючи заяву про затвердження мирової угоди, неспроможний боржник подає проект угоди, баланс підприємства, список усіх кредиторів із визначенням сум заборгованості. Якщо неспроможного боржника буде оголошено банкрутом до виконання мирової угоди, то відстрочені претензії кредиторів поновлюються в повному обсязі. Мирова угода щодо відстрочки сплати платежів у бюджет та цільові позабюджетні фонди укладається відповідно до вимог податкового законодавства.

Одним із методів санації з допомогою кредиторів є погашення боргу та мобілізація необхідних для фінансового оздоровлення ресурсів за рахунок цільового банківського кредиту. Така форма санації здійснюється, як правило, комерційним банком, який обслуговує підприємство. Оскільки надання такого кредиту пов'язане з високим рівнем ризику, ставка відсотка на нього досягає максимального рівня. При цьому якщо банк надає кредит підприємству, проти якого порушено справу про банкрутство до моменту укладення кредитної угоди, а інформацію про порушення такої справи було оприлюднено (за винятком випадків надання фінансових кредитів у межах процедури санації дебітора під заставу його корпоративних прав), безнадійна заборгованість за кредит погашається за рахунок власних коштів кредитора.

Надаючи фінансову підтримку способом відмови від своїх вимог, кредитори повинні враховувати ту обставину, що відмова від претензій за економічними наслідками прирівнюється до відмови від кредитного договору. Це означає, що за банкрутства боржника кредитор, який відмовився від претензій, не буде членом сформованого згідно із законодавством комітету кредиторів. Погашення боргів цьому кредиторові буде здійснюватися за рахунок активів, які залишаться після задоволення вимог усіх інших кредиторів та членів трудового колективу. Крім того, сума заборгованості, яка залишилася непогашеною після закінчення строку позовної давності, розглядатиметься як безповоротна фінансова допомога, яка здійснюється за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства.

Згідно із Законом України «Про банки та банківську діяльність» підприємство, яке не виконало своїх зобов'язань щодо своєчасного повернення кредитів, оголошується неплатоспроможним. У такому разі банк зобов'язаний повідомити про це клієнта, його засновників та основних кредиторів, а також орган, який зареєстрував статут підприємства. Крім того, банк публікує оголошення про неплатоспроможність даного суб'єкта господарювання в пресі.

До клієнта, оголошеного неплатоспроможним, банк може вжити таких заходів:

вимагати дострокового погашення виданих кредитів та призупинити надання нових позик;

змінити черговість платежів;

спрямувати безпосередньо на погашення простроченої заборгованості виручку клієнта від реалізації продукції;

передати оперативне управління діяльністю підприємства адміністрації, призначеній за участю банку;

реорганізувати підприємство-боржник;

ліквідувати підприємство-боржник та реалізувати заставлене майно.

У разі неповернення кредитів у строки, визначені кредитною угодою, банк, перед зверненням із заявою до арбітражного суду, може вимагати від боржника опрацювання конкретних заходів для фінансового оздоровлення зі встановленням строків поліпшення його фінансового стану.

Розглянувши запропонований план заходів, банк приймає рішення або продовжити ще на три місяці кредитні відносини із боржником, або, за браком перспектив погашення заборгованості, звернутися з письмовою заявою до арбітражного суду щодо порушення справи про банкрутство боржника. Заява банку щодо порушення справи про банкрутство оподатковується державним митом у розмірі п'яти мінімальних заробітних плат. Коли банк виступає в ролі санатора, його заява державним митом не обкладається.

У деяких випадках, з метою акумуляції кредитних ресурсів, як в національній так і в іноземній валюті, для здійснення кредитування санаційних програм зі значними обсягами, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одного позичальника комерційні банки можуть об'єднуватися в консорціуми (санаційні консорціуми).

Банківські консорціуми - це тимчасові об'єднання банків, які створюються для координації дій для проведення різного роду банківський операцій (або для кредитування однієї, але великої та ризикованої угоди) і засновуються банками на паритетних засадах. Банківські консорціуми для надання санаційних кредитів можуть створюватися з метою об'єднання кредитних ресурсів, диверсифікації кредитного ризику, підтримання ліквідності балансів окремих банків.

Консорціумні кредити базуються на тих самих принципах, що й інші види банківських кредитів, змінюється лише механізм акумуляції кредитних ресурсів та процедура надання кредитів.

Консорціуми на постійній основі можуть створюватися для проведення операцій на валютних ринках, або для крупномасштабних та ризикових лізингових чи факторингових операцій на ринках позичкових капіталів.

Кількість учасників консорціуму не обмежується. Координує дії учасників консорціуму головний банк, який репрезентує інтереси консорціуму, але діє в межах повноважень, які отримує від інших учасників консорціуму. За організацію консорціуму головний банк отримує спеціальну винагороду, крім відсотків та комісійних, що покривають його безпосередні витрати. Як правило, банком-координатором стає банк, що обслуговує клієнта, котрому необхідні кошти для реалізації проекту санації. Кожен член консорціуму самостійно оцінює ефективність проекту і визначає умови своєї участі в ньому або пропонує власний варіант проведення тієї чи іншої операції, для якої створюється консорціум.

Правові взаємовідносини членів консорціуму ґрунтуються на зобов'язаннях, що випливають з укладеного консорціумного договору. У договорі констатується факт створення консорціуму, визначаються його учасники, консорціумна участь кожного банку (квоти, співвідношення власності), мета, представництво та керівництво консорціуму, обов'язки, права та відповідальність учасників, форми майнової та іншої відповідальності, фінансові умови консорціумної угоди, зобов'язання членів консорціуму щодо головного банку (сума внесків або відсотків та комісійних за організацію консорціуму). У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька позичальників, причетних до заходу, що кредитується.

Банк (чи група банків) здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, виконанням плану фінансового оздоровлення. При цьому банк протягом усього періоду санації та терміну дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником: перевіряє стан збереження майна, виявляє фактори, що можуть позитивно чи негативно вплинути на хід фінансового оздоровлення боржника. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням: недотримання плану санації, виникнення нових обставин, що перешкоджають успішній реалізації запланованих заходів, банк має право достроково розірвати кредитний договір. Це є підставою для стягнення всіх засобів у межах зобов'язань позичальника за кредитною угодою в установленому чинним законодавством порядку.

Як уже зазначалося, кредитування санаційних проектів пов'язане зі значними ризиками. Найбільш надійним засобом зменшення ризиків кредиторів, поряд із консорціумним кредитуванням, є призначення кредиторами на період санації на керівні посади підприємства-боржника своїх довірених осіб або встановлення цілковитого контролю над підприємством.

Розглянуті заходи щодо участі кредиторів у санації підприємства-боржника можуть здійснюватися в досудовому порядку, тобто до початку провадження справи про банкрутство неспроможного підприємства. У ході провадження справи, на будь-якому її етапі між боржником і кредиторами може бути укладена мирова угода, в рамках якої кредитори також можуть брати участь у санації боржника.

. Сутність і функції банкрутства та його види

З позицій фінансового менеджменту банкрутство характеризує реалізацію катастрофічних ризиків підприємства в процесі його фінансової діяльності, унаслідок якої воно незручно задовольнити у встановлений термін пред'явлені з боку кредиторів вимоги і виконати зобов\'язання перед бюджетом.

Поняття банкрутства характеризується різними його видами. У законодавчій і фінансовій практиці виділяють наступні види банкрутства підприємств:

. Реальне банкрутство. Воно характеризує повну нездатність підприємства відновити в майбутньому періоді свою фінансову стійкість і платоспроможність у силу реальних втрат використовуваного капіталу. Катастрофічний рівень втрат капіталу не дозволяє такому підприємству здійснювати ефективну господарську діяльність у майбутньому періоді, унаслідок чого воно з'являється банкрутом юридично.

. Технічне банкрутство. Цей термін характеризує стан неплатоспроможності підприємства, викликаний істотним простроченням його дебіторської заборгованості. При цьому розмір дебіторської заборгованості перевищує розмір кредиторської заборгованості підприємства, а сума його активів значно перевищує обсяг його фінансових зобов'язань. Технічне банкрутство при ефективному антикризовому управлінні підприємством, включаючи його санування, звичайно не призводить до юридичного його банкрутства.

. Навмисне банкрутство. Воно характеризує навмисне створення (чи збільшення) керівником чи власником підприємства його неплатоспроможності; нанесення ними економічного збитку підприємству в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб; свідомо некомпетентне фінансове управління. Виявлені факти навмисного банкрутства переслідуються в карному порядку.

. Фіктивне банкрутство. Воно характеризує свідомо помилкове оголошення підприємством про свою неспроможність з метою введення в оману кредиторів для одержання від них відстрочки (розстрочки) виконання своїх кредитних зобов'язань чи знижки із суми кредитної заборгованості. Такі дії також переслідуються в карному порядку [23].

Передумови банкрутства різноманітні - це результат взаємодії численних факторів як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Їх можна класифікувати в такий спосіб.

Внутрішні фактори:

. Дефіцит власного оборотного капіталу як наслідок неефективної виробничо-комерційної діяльності чи неефективної інвестиційної політики.

. Низький рівень техніки, технології й організації виробництва.

. Зниження ефективності використання виробничих ресурсів підприємства, його виробничої потужності і як наслідок - високий рівень собівартості, збитки, "проїдання" власного капіталу.

. Створення наднормативних залишків незавершеного будівництва, незавершеного виробництва, виробничих запасів, готової продукції, у зв'язку з чим відбувається затоварення, сповільнюється оборотність капіталу й створюється його дефіцит. Це змушує підприємство „залазити в борги, що може бути причиною його банкрутства.

. Погана клієнтура підприємства, яка платить з запізненням чи не платить зовсім через банкрутство, що змушує підприємство самому залазити в борги. Так зароджується ланцюгове банкрутство.

Відсутність збуту через низький рівень організації маркетингової діяльності по вивченню ринків збуту продукції, формуванню портфеля замовлень, підвищенню якості і конкурентноздатності продукції, виробленню цінової політики.

Залучення позикових коштів в оборот підприємства на невигідних умовах, що веде до збільшення фінансових витрат, зниженню рентабельності господарської діяльності і спроможності до самофінансування.

Швидке і неконтрольоване розширення господарської діяльності, у результаті чого запаси, витрати і дебіторська заборгованість зростають швидше обсягу продажу. Звідси з'являється потреба в залученні короткострокових позикових коштів, що можуть перевищити чисті поточні активи (власний оборотний капітал). У результаті підприємство підпадає під контроль банків і інших кредиторів і може піддатися погрозі банкрутства.

До зовнішніх факторів відносяться наступні:

. Економічні: кризовий стан економіки країни, загальний спад виробництва, інфляція, нестабільність фінансової системи, ріст цін на ресурси, зміну кон'юнктури ринку, неплатоспроможність і банкрутство партнерів. Однієї з причин неспроможності суб'єктів господарювання може бути неправильна фіскальна політика держави. Високий рівень оподатковування може стати не підсилу підприємству.

Політичні: політична нестабільність суспільства, зовнішньоекономічна політика держави, розриви економічних зв'язків, втрата ринків збуту, зміна умов експорту й імпорту, недосконалість законодавства у сфері господарського права, антимонопольної політики, підприємницької діяльності й інших проявів регулюючої функції держави.

Посилення міжнародної конкуренції в зв'язку з розвитком науково-технічного прогресу.

Демографічні: чисельність, склад народонаселення, рівень добробуту народу, культурний рівень суспільства, що визначають розмір і структуру потреб і платоспроможний попит населення на ті чи інші види товарів і послуг.

. Неплатоспроможність пов'язана з недосконалим податковим законодавством (провина держави), коли підприємство, одержавши від покупця кошти, повинне сплачувати податки. Виходить парадокс - невигідно бути законослухняним суб'єктом. Якщо сплатиш усі податки, не одержавши гроші від покупця, то станеш банкрутом, і навпаки, не сплатиш податків - можна сподіватися на їхню відстрочку чи прощення, але банкрутом не будеш.

Банкрутство є, як правило, наслідком спільної дії внутрішніх і зовнішніх факторів. У розвитих країнах з ринковою економікою, стійкою економічною і політичною системою руйнування суб'єктів господарювання на 1/3 зв'язано з зовнішніми факторами і на 2/3 - із внутрішніми.

Таким чином, у законодавчій і фінансовій практиці існує декілька видів банкрутства підприємств. Банкрутство підприємств обумовлено різноманітними факторами як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Не дивлячись на статистику розвинутих країн, в нашій країні значна частина банкрутств пов'язана з зовнішніми факторами.

Інститут банкрутства має виконувати три основні функції:

. Служити механізмом запобігання непродуктивному використанню активів підприємств.

. Бути інструментом реабілітації підприємств, які опинилися на межі банкрутства, однак мають значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому.

. Сприяти як найповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Головне завдання провадження справи про банкрутство підприємства полягає в якомога повнішому задоволенні вимог кредиторів. Цього можна досягти:

а) через продаж майна боржника та розподіл виручених коштів між кредиторами, що здійснюється в процесі ліквідаційної процедури;

б) на основі реалізації плану санації (реорганізації) боржника;

в) через укладення мирової угоди.

Таким чином, до боржника господарський суд може застосовувати такі типи процедур: ліквідаційні; реорганізаційні та санаційні; мирову угоду.До ліквідаційних процедур відносять примусову ліквідацію підприємства-боржника з ухвали господарського суду та добровільну ліквідацію підприємства під контролем кредиторів. До реорганізаційних, процедур належить фінансове оздоровлення підприємства на основі переведення боргу на санатора в обмін на повну або часткову зміну власника. Вдало реалізувавши план санації, можна погасити претензії кредиторів за рахунок грошових надходжень від фінансово-господарської діяльності боржника. Мирова угода укладається між боржником і кредиторами на будь - якому етапі провадження справи про банкрутство, якщо сторони дійшли компромісу щодо умов відстрочення сплати заборгованості.

У червні 1999 р. Верховна Рада України схвалила Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який набрав чинності з 1.01.2000р. Згаданий закон дає таке визначення банкрутства: банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб'єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання підтверджено господарським судом.

. Необхідність, форми та методи державної санаційної підтримки підприємств

Якщо мобілізованих фінансових ресурсів із децентралізованих джерел не вистачило для успішного проведення санації чи реструктуризації, то в певних випадках може бути прийняте рішення про надання державної фінансової підтримки. Згідно із Законом України "Про підприємства" у разі збиткової діяльності підприємств держава, якщо вона визнає продукцію цих підприємств суспільне необхідною, може надавати їм дотації чи інші пільги.

Приймаючи таке рішення, виконавча влада виходить з принципу фінансової підтримки передовсім життєздатних виробничих структур, підприємств і організацій, які вже адаптувалися до нових реалій економічного життя, здатні ефективно використовувати кошти і на цій основі протягом найкоротшого часу збільшити обсяг виробництва. Опрацьовано критерії відбору підприємств для надання цільової комплексної державної підтримки. З них треба назвати такі:

використання нових, ефективних ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій;

експорт (приріст експорту) конкурентоспроможної продукції;

заміна імпортної продукції, сировини, матеріалів вітчизняними;

вирішення проблеми енергозабезпечення;

вирішення проблеми енергозбереження (ресурсозбереження);

збереження науково-технічного потенціалу (досліджень і розробок, що мають пріоритетне значення для країни);

наявність ринків збуту продукції в країні та за кордоном;

високий рівень менеджменту на підприємстві.

Підтримка орієнтується передовсім на підприємства, які здатні її використати з максимальною віддачею та забезпечити збільшення виробництва продукції, що позитивно вплине на дохідну частину бюджету.

Форми та методи державної фінансової підтримки санації підприємств показано на рис. 11.9, 11.10. Централізована санаційна підтримка може здійснюватися:

а) прямим бюджетним фінансуванням;

б) непрямими формами державного впливу.


Пряме бюджетне фінансування санації підприємств відбувається на поворотних (бюджетні позики) і безповоротних засадах (субсидії, дотації, повний або частковий викуп державою акцій підприємств, що перебувають на межі банкрутства).

Фінансова підтримка на безповоротній основі надається в таких випадках:

* якщо збитки, завдані підприємству стихійним лихом, перевищують суми відшкодувань, передбачених законодавством про обов'язкове страхування;

* для відшкодування збитків конкретним підприємствам у разі, коли чинним законодавством встановлено умови господарювання, за яких не забезпечується покриття витрат на виробництво товарів (послуг), що може призвести до банкрутства;

* для фінансування витрат на відновлення платоспроможності окремих підприємств, діяльність яких пов'язана з особливо важливими суспільними інтересами.

Однак переважна більшість західних дослідників джерел фінансування санації дотримується думки, що державне фінансування санації підприємств на безповоротній основі не тільки стимулює бюджетний дефіцит, а й спричиняє негативні побічні ефекти на макро- та мікрорівнях. Після краху концепції санації автогіганта "Бритіш Лейланд" (Великобританія), яка базувалась на прямому державному дотуванні (розмір дотацій становив близько трьох млрд фунтів стерлінгів), у країнах з розвинутою ринковою економікою майже повністю відмовилися від використання такого методу фінансової підтримки підприємств.


Стосовно банківської сфери слід зазначити, що комерційному банкові, переведеному на режим фінансового оздоровлення, може бути надано державну фінансову підтримку у вигляді стабілізаційної позики. Таку позику надають тільки під заставу високоліквідних активів банку або під гарантію чи поручительство інших, фінансове стабільних, банків. Кошти позики можуть використовуватися лише для фінансування санаційних заходів. Зауважимо, що режим фінансового оздоровлення є превентивним заходом впливу НБУ на комерційний банк перед застосуванням санкцій, передбачених Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Одним із методів державної фінансової допомоги підприємствам є санаційна підтримка у вигляді повного або часткового викупу державою акцій підприємств, що перебувають у фінансовій скруті. Виступаючи в ролі санатора, держава керується передовсім народногосподарською доцільністю. У такий спосіб вона протидіє спаду виробництва та зростанню безробіття. Державу, навіть за її участі в капіталі, не можна розглядати як звичайного акціонера, оскільки монопольний прибуток і прибуток взагалі не є першочерговим завданням її діяльності як санатора. Головною метою державних інвестицій є сприяння відновленню ліквідності та забезпечення діяльності підприємств. Значну частину державного сектору в Німеччині, США, Швеції та інших країнах сформовано саме з колишніх приватних підприємств, що опинились на межі банкрутства.

Як відомо, одним із головних чинників обмеженого доступу фінансове неспроможних підприємств до кредитних ресурсів є цілковитий брак чи недостатній розмір кредитного забезпечення. Вихід на фінансовий ринок у такому разі можливий за одержання санаційної підтримки у формі державних гарантій або поручительств (зобов'язання держави здійснити погашення боргів підприємства за його неспроможності самостійно виконати умови кредитного договору).

Розглянута форма фінансової підтримки підприємств в Україні дуже широко використовувалася протягом 1993-1999 років. Однак за браком ефективних механізмів відбору кандидатів для надання гарантій, невикористання інституту санаційного аудиту, в переважній більшості підприємств-боржників не виявилося коштів для погашення кредитів, гарантованих урядом, в результаті чого кредити доводиться погашати за рахунок коштів державного бюджету.

У країнах Заходу надання державних гарантій та поручительств передано спеціалізованим товариствам, створеним за участю державного капіталу. Прикладом цього може бути заснований спеціально для таких цілей напівдержавний "Ексімбанк" (США) або Товариство гарантування кредитів (ФРН). Ці організації відбирають підприємства для надання їм санаційної підтримки під державні гарантії, а також несуть відповідальність за цільове використання позик, виданих під ці гарантії, і своєчасне їх повернення.

Зазначимо, що надання державних гарантій та поручительств стало одним із методів проведення санації таких відомих компаній, як Телефункен (Німеччина) та Крайслер (США).

Одним із непрямих методів державної санаційної підтримки підприємств є надання їм дозволу на тимчасове недотримання антимонопольного законодавства. Згідно із Законом України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" з метою запобігання монопольному становищу окремих підприємців на ринку такі форми санаційної реорганізації підприємств, як злиття, приєднання, придбання активів, створення концернів та ін., здійснюються за згодою Антимонопольного комітету. Коли підприємці зловживають монопольним становищем на ринку, антимонопольні органи можуть прийняти рішення про реорганізацію монопольних утворень через їхній примусовий поділ.

Нагадаємо, що в Україні монополістом є підприємство, питома вага якого на ринку певного товару перевищує 35%. У США, наприклад, дозвіл на злиття конкуруючих між собою компаній може бути отриманий тоді, коли одна з них перебуває на межі банкрутства, але має значне народногосподарське значення. Загалом, у світовій практиці проведення санації цей метод використовується у виняткових випадках, оскільки надання дозволу на монопольні утворення спричиняє негативні мікро- та макроекономічні наслідки, зокрема анти-ринкові ефекти стратегічного характеру. Отже, удаватися до нього можна лише тоді, коли підприємства доведуть, що в результаті їхнього злиття буде найбільш повно використано ефект масштабності, значно знизиться собівартість продукції та суттєво зростуть її якісні параметри. Злиття можливе лише тоді, коли буде доведено позитивне сальдо між народногосподарською вигодою та негативними антикон-курентними наслідками.

Залежно від напрямку економічної доктрини держави можливе використання того чи того виду санаційної підтримки підприємств фіскального характеру, що може здійснюватися списанням чи реструктуризацією податкових зобов'язань, податковим кредитуванням, наданням цільових податкових пільг підприємствам, які потребують санації, а також фіскальними поступками головним кредиторам таких підприємств з метою активізації їхньої участі в санаційних процесах.

Використання певного методу державної підтримки санації та реструктуризації залежить від конкретних характеристик підприємства, його народногосподарського та регіонального значення. У цілому найбільш економічно раціональними вважають надання державних гарантій та різні форми підтримки фіскального характеру, зокрема, для стимулювання лізингу та активізації участі в санації найбільших кредиторів підприємств, що перебувають у кризі, а також державну допомогу у вигляді сприятливої амортизаційної політики.

. Характеристика кредиту: суть, суб'єкти, об'єкти, значення, стан та перспективи розвитку в Україні

За своєю сутністю та механізмом впливу на процес суспільного відтворення кредит є однією з найскладніших економічних категорій. Щодо цього він поступається хіба що тільки категорії грошей. Тому в економічній теорії протягом кількох століть ведуться дискусії навколо питань, пов'язаних із сутністю та роллю кредиту. Ці дискусії тривають і досі. Найбільш поширеними в економічній літературі є два підходи до визначення сутності кредиту:

ототожнення кредиту з цінністю, яка передається одним економічним суб'єктом іншому в позичку. При такому підході увага дослідника зміщується на саму позичку, її правову форму, що зумовлює вихолощування з кредиту його економічного змісту;

ототожнення кредиту з певним видом економічних відносин, які формуються в суспільстві. Такий підхід дає можливість глибше дослідити економічні аспекти кредиту, економічні чинники його існування, основи та закономірності його руху. Тому цей підхід у сучасній літературі переважає. Він покладений в основу висвітлення сутності кредиту і в цьому підручнику.

За своєю сутністю кредит - це суспільні відносини, що виникають між економічними суб'єктами у зв'язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів (вартості) на засадах зворотності, платності та добровільності. Кредитні відносини мають ряд характерних ознак, які конституюють їх як окрему самостійну економічну категорію - кредит.

Сторони, які беруть участь у цих економічних відносинах, називаються їх суб'єктами, а грошові чи товарні матеріальні цінності або виконані роботи та надані послуги, щодо яких укладається кредитний договір, є об'єктом кредиту.

Роль кредиту характеризується результатами застосування для економіки в цілому і населення зокрема. Кредит впливає на процеси виробництва, реалізації і споживання продукції, а також на сферу грошового обороту.

Одним із проявів ролі кредиту виступає його вплив на безперервність процесів виробництва і реалізації продукції. Завдяки наданню позикових коштів для задоволення тимчасових потреб відбуваються "припливи" і "відливи" коштів позичальників. Це сприяє подоланню затримки відтворювального процесу, забезпечує безперервність і сприяє його прискоренню. Кредит відіграє важливу роль у задоволенні тимчасової потреби в коштах, яка може бути обумовлена сезонністю виробництва і реалізації певних видів продукції. Використання позикових коштів дозволяє створювати сезонні запаси і здійснювати сезонні витрати підприємств відповідних галузей народного господарства.

Значна роль кредиту і в розширенні виробництва. Позикові кошти сприяють збільшенню запасів і витрат, що необхідні для розширення виробництва і реалізації продукції; використовуються для збільшення основних фондів.

Кредит у сфері грошового обороту забезпечує надходження готівки та їх вилучення з обороту через банки на кредитній основі. Таким чином, кредит відіграє важливу роль в утворенні коштів для готівкового і безготівкового обороту і забезпечує безперебійність безготівкового.

Слід мати на увазі, що роль кредиту, сфера його застосування не є незмінними, стабільними. Із зміною економічних умов в країні відбувається і зміна ролі кредиту та сфери його застосування.

Особливо важлива роль кредиту в умовах функціонування неповноцінних грошей, грошей нерозмінних на дорогоцінний метали. Це пов'язане із збільшенням грошової маси при функціонуванні неповноцінних грошей на основі кредитних відносин.

Виходячи з того, що в сучасних умовах інфляція є постійним явищем в економіці, зростає роль кредиту в цих умовах. Регулювання грошової маси в обороті здійснюється за допомогою кредиту, що забезпечує підтримку стабільної купівельної спроможності грошової одиниці.

Зміни в умовах розвитку економіки, в зв'язку з переходом від адміністративно-командної до ринкової економіки посилює роль комерційного, іпотечних кредитів. Це в свою чергу дає можливість застосовувати кредит як додаткове джерело капіталовкладень. Збільшення і розвиток акціонерного капіталу викликали розширення кредитних операцій з цінними паперами і особливо кредитування під заставу цінних паперів.

Таким чином, слід виділити напрями, в яких зростає роль кредиту:

) перерозподіл матеріальних ресурсів в інтересах виробництва і реалізації продукції за допомогою надання позик і залучення коштів юридичних і фізичних осіб;

) вплив на безперервність процесів відтворення через надання кредитів;

) участь у розширенні виробництва через видачу позикових коштів на поповнення основного капіталу та лізинговий кредит;

) економне використання позичальниками власних і позичених коштів;

) прискорення споживачами отримання товарів, послуг за рахунок використання позикових коштів;

) регулювання випуску в обіг та вилучення з нього готівкових грошей на основі кредитних відносин і забезпечення безготівкового грошового обороту платіжними засобами.

Позитивна роль кредиту проявляється шляхом проведення ефективної грошово-кредитної політики, яка в сучасних умовах, головним чином, полягає у використанні жорстких заходів з регулювання обсягу кредитних і грошових операцій. Особливо важливе значення має підтримка стабільності і стійкості національної грошової одиниці і захист інтересів позичальників та кредиторів.

32. Характеристика комерційного кредиту; суть, суб'єкти, значення. Необхідність та роль кредиту в ринковій економіці

Комерційний кредит-один з видів кредиту. Надається одним підприємством іншому у вигляді продажу товарів з відстрочкою платежу. Комерційний кредит надається постачальником покупцеві. Потреба у ньому виникає тоді,коли підпріємство-товаровиробник прагне реалізувати вироблений товар(як правило, засоби виробництва),але у покупця немає грошей для його придбання. У таких випадках товар може бути добровільно переданий постачальником покупцеві в кредит. Ця передача може оформлятися векселем(борговим зобов'язанням). Під вексель постачальник ( векселедержатель) отримує в банку кредит. КК трансформується у банківській. Ком.кредит може мати місце не тільки між постачальником та покупцем. У деяких господарських ситуаціях одне підприємство може надати кредит іншому,коли воно має певні інтереси щодо діяльності свого партнера. Прикладом може бути кредит під організації. виробництва необхідної кредитору продукції або у вигляді авансу (задатку) в рахунок вартості замовленої для виробництва продукції. У колишньому СРСР К.К.викор-ся до 1930,а з часів кредитноі реформи 1930-32р такий кредит був суворо заборонений. Нині в Украіні з переходом до ринкової економіки він дедалі більше поширюється, що є реакцією на дорожнечу банківського кредиту. К.К. прискорює товарообіг,зменшує кіл-ть грошей необхідних для обігу,робить грош. Обіг більш еластичним. Вважається що К.К. утворює фундамент кредитноі системи. Він істотно зменшує резерви платіжних засобів,що завжди вимушені утримувати у своєму розпорядженні суб'єкти ринку для здійснення комерцних розрахунків. Головним призначенням К.К. є прискорення руху товарів від сфери виробництва до сфери споживання. Можна сказати що інфляція скорочує К. Кредитування,тому що кредитор замість прибутку може понести збиток і не відомо, що буде більше реальний прибуток від наданої позики чи темпи інфляції. Кредит у ринковій економіці необхідний вже функціонуючому товаровиробникові. Однак ще більшою мірою він потрібний тому, хто тільки прагне організувати виробництво, але не має для цього власних коштів. Для одержання кредиту з розвитком товарного виробництва, особливо коли воно набуває загального характеру, кредит стає обов'язковим атрибутом господарювання. Пояснюється це тим, що внаслідок спеціалізації виробників на виготовленні певних товарів і спричиненого нею кооперування суспільне виробництво перетворюється у величезний замкнений ланцюг тісно пов'язаних між собою ланок Найменше порушення в будь-якій з цих панок може зупинити нормальний обмін товарами між окремими виробниками. Кредит допомагає уникнути кризових явищ. Отже, можна зробити висновок, що необхідність кредиту викликана існуванням товарно-грошових відносин. Його передумовою с наявність поточних або майбутніх доходів у позичальника, а конкретними причинами, що обумовлюють необхідність кредиту,- коливання потреби в ' коштах та джерелах їх формування як у юр, так і у фізичних осіб. Коли у одних з них кошти вивільня- ються , іншим їх не вистачає. Ця суперечність розв'язується іа допомогою кредиту, котрий необхідний позичальнику для розширення вир-ва, повнішого забезпечення власних потреб.

33. Форми та види кредиту в ринковій економіці

Форми кредиту. Товарна і грошова форми кредиту є рівноправними і рівнозначними, по суті, двома проявами єдиної форми кредиту - вартісної. Вони між собою внутрішньо пов'язані і доповнюють одна одну: позички, надані в товарній формі, можуть погашатися в грошовій, і навпаки. Більше того, кредит у товарній формі нерідко обумовлює появу грошового кредиту, що надає кредитному руху вартості більшої гнучкості та ефективності'.

У товарній формі кредит надається у разі продажу товарів з відстрочкою платежу (комерційний кредит), при оренді майна (у тому числі лізинг), наданні речей чи приладів у прокат, погашенні міждержавних боргів поставками товарів тощо. У деяких із цих випадків погашення позичок здійснюється в грошовій формі, що дало підстави окремим дослідникам говорити про змішану (товарно-грошову) форму кредиту . Проте так ставити питання можна лише стосовно окремої позички. Кредит же - процес безперервного руху вартості і виділення двох його форм достатньо для характеристики кредиту як процесу.

Як правило, у грошовій формі надають свої позички банки, міжнародні фінансово-кредитні установи, уряди та ін. Широко використовує грошову форму кредиту населення - при розміщенні заощаджень у банківські депозити, одержанні позичок у банках тощо. Як уже зазначалось, грошова форма має найширшу сферу застосування, що зумовлено переважно грошовою формою сучасної економіки та перерозподільним призначенням самого кредиту.

Види кредиту можна класифікувати за різними критеріями.

Залежно від суб'єктів кредитних відносин прийнято виділяти банківський кредит, державний кредит, міжгосподарський (комерційний) кредит, міжнародний, особистий (приватний) кредит. У банківському кредиті суб'єктами кредитних відносин (одним чи обома) є банк, у державному кредиті - держава, що виступає переважно позичальником. У міжгосподарському (комерційному) кредиті обома суб'єктами є господарюючі структури , у міжнародному кредиті - резиденти різних країн. В особистому (приватному) кредиті одним із суб'єктів є фізична особа.

За такого критерію класифікації одна і та сама позичка може бути віднесена до кількох видів кредиту. Наприклад, банківська позичка сімейному господарству може належати до банківського кредиту і до особистого (приватного).

Тому неправомірно протиставляти товарну форму кредиту грошовій як менш розвинену, менш прогресивну. Відмінності між ними зводяться переважно до сфер і обсягів застосування - грошова форма застосовується значно ширше, ніж товарна, оскільки перерозподіл вартості, що забезпечується кредитом, здійснюється переважно в грошовій формі.

Залежно від сфери економіки, у яку спрямується позичена вартість, можна виділити:

виробничий кредит, що використовується на формування основного й оборотного капіталу у сфері виробництва та торгівлі, тобто на виробничі цілі;

споживчий кредит, що спрямовується на задоволення особистих потреб людей, тобто обслуговує сферу особистого споживання.

На перший погляд, складається враження, що тільки виробничий кредит відповідає всім закономірностям руху кредиту, оскільки в результаті його використання створюється нова вартість і передумови для повного повернення позиченої вартості кредитору. У сфері ж особистого споживання позичена вартість знищується, «проїдається» і тому тут не створюються передумови для її зворотного руху як ключової ознаки кредиту. Отож, споживчий кредит, здається, можна вважати аномалією. Проте це не так. Особисте споживання, «знищуючи» вартість предметів споживання, забезпечує підтримку та зростання вартості робочої сили, продаж якої на ринку створює джерело повернення позиченої вартості кредитору. Тому і споживчий кредит цілком відповідає усім закономірностям руху кредиту.

За терміном, на який кредитор передає вільну вартість у користування позичальнику, виділяються короткострокові (до одного року), середньострокові (до п'яти років) та довгострокові (понад п'ять років) кредити. Як зазначалося вище, в основі такого поділу кредиту на види лежить тривалість кругообороту капіталу, у формуванні якого бере участь позичена вартість.

За галузевою спрямованістю кредиту виділяються такі його види:

кредити в промисловість;

кредити в сільське господарство;

кредити в торгівлю;

кредити в будівництво, особливо в житлове будівництво;

кредити в інші галузі.

Класифікація кредиту за галузевою спрямованістю має практичне значення. Воно проявляється в тому, що в кожній галузі є істотна специфіка кругообороту капіталу, яка обумовлює адекватну організацію самого кредитного процесу.

Залежно від цільового призначення кредиту можна виділяти такі його види:

кредит на формування виробничих запасів (сировини, матеріалів, паливно-мастильних матеріалів, тари тощо);

кредит у витрати виробництва (сезонні витрати у рослинництві та тваринництві в сільському господарстві; сезонні витрати на виготовлення торфу, на лісозаготівлі, на ремонтні роботи;

на виготовлення продукції з тривалим циклом виробництва - житлових будинків, літаків, кораблів тощо);

кредит на створення запасів готової продукції (залишки на складах виробничих підприємств, запаси на складах торговельних організацій тощо);

кредити, пов'язані з виникненням тимчасових розривів у платежах, коли економічні суб'єкти повинні здійснювати платежі, а призначені для цього кошти не надійшли чи надійшло їх мало (виплата заробітної плати, розрахунки з постачальниками, з бюджетом тощо).

За організаційно-правовими ознаками та умовами надання позичок можна виділяти такі види кредиту:

забезпечений і незабезпечений;

прямий і опосередкований;

строковий і прострочений, пролонгований;

реальний, сумнівний, безнадійний;

платний, безплатний.

Кожний із видів кредиту характеризує певну грань його внутрішньої сутності, а в сукупності вони дають чітке уявлення про складну структуру кредиту і процес його руху в межах товарної і грошової форм.

. Характеристика банківського кредиту

Банк - установа, що акумулює грошові кошти і заощадження та здійснює кредитно-розрахункові та інші операції.

Банки виникають на основі товарно-грошових відносин, і тому існують при різних суспільно-економічних формаціях. Перші подібні установи, що стали попередниками капіталістичних банків, виникли в кінці XVI ст. у Флоренції та Венеції на основі обмінних операцій (обмін грошей різних міст та держав) і спеціалізувались на прийманні вкладів і здійсненні безготівкових розрахунків. Пізніше за аналогічним принципом були створені банки в Амстердамі (1605 р.) та Гамбурзі (1618 p.). Найважливішими функціями банків того періоду було посередництво в платежах і кредитування торгівлі.

На практиці в сучасних умовах функціонує велика кількість банків. В залежності від того або іншого критерію їх можна класифікувати наступним чином.

За формою власності розрізняють акціонерні, неакціонерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, державні та змішані, міждержавні (міжнародні) банки.

За терміном надання кредитів - банки короткострокового, середньо-та довгострокового кредитування.

За національною належністю - національні та іноземні банки.

За функціями та характером діяльності виділяють депозитні, універсальні та спеціалізовані банківські установи.

Банківський кредит - це кредитні відносини, в яких однією із сторін (в ролі позичальника чи кредитора) виступає банк.

Банківський кредит - найбільш розповсюджена форма кредиту. Саме банки частіше всього надають позики суб'єктам, які потребують тимчасової фінансової допомоги. За обсягом банківська позика значно більша від позик, ідо видаються при інших формах кредитування.

Перша особливість банківського кредиту полягає в тому, що банк оперує не стільки своїм капіталом, скільки залученими ресурсами. Позичивши гроші у одних суб'єктів, він перерозподіляє їх, надаючи позики іншим юридичним або фізичним особам.

Друга особливість полягає в тому, що банк позичає залучений капітал, тимчасово вільні грошові кошти, покладені в банк господарюючими суб'єктами на рахунки або депозити.

Третя особливість даного кредиту характеризується наступним. Банк позичає не просто грошові кошти, а гроші як капітал. Це означає, що позичальник повинен так використовувати отримані Е банку копни, щоб не тільки повернути їх кредитору, а й отримати прибуток, достатній принаймні для того, щоб сплатити позиковий відсоток. Невід'ємним атрибутом банківського кредиту є платність.

35. Процент за кредит, його суть, фактори його зміни та роль

Процент за кредит-це плата,яку сплачує позичальник за користування позиченими коштами (позичковим капіталом). Позичальник оплачує здатність капіталу приносити прибуток. Гроші в даному випадку є специфіч. товаром,який продається і купується на грош. ринку. Як форма ціни грошей,процент істотно відрізняється від ціни на звичайні товари. Розмір % визначається не величиною вартості,яку несуть в собі запозичені гроші , а іх споживчою вартістю-здатністю доставляти позичальнику потрібні блага. Тому розмір процентного платежу залежить не тільки від розміру позички,а й від ії строку,а процентні ставки визначаються на певний період-звичайно на рік. Кількісним виміром позичкового проценту є процентна ставка або норма процента. Норма % - це співвідношення доходів від отриманого на позичковий капітал до суми наданого кредиту.

Норма%знаходиться в межах вів 0 до норми прибутку підпріємств і тому залежить від середньої норми прибутку підприємством. Норма прибутку що існує в даний момент на гр. ринку назив-ся ринковою нормою %. Розрізняють декілька видів %: облігаційний,банківський позичковий, депозитний, обліковий, міжбанківський та інші. Рівні ставки по окремим видам процента можуть істотно відрізнятися,тому що кожний з них має своє призначення і вирішує своє специфічні задачі. Так облігаційний % повинен забезпечити зацікавленість інвесторів в т.ч. банків вкласти іх в ЦП. Тому цей % повинен мати вищу ставку ніж % по банківських депозитах оскільки останній більш ліквідні чим ЦП. Проте ставки облігаційного %ту можуть істотно коливатися в залежності від виду ЦП,рейтингу їх емітента, строку та інше. Ставки депозитного % повинні бути нижчими ставок позичкового % оскільки за рахунок цієї різниці в ставках, що називається маржею. банки отримують доход і формують прибуток. В ринковій економіці % ставки-на гр. ринку залежать одна від одної. Орієнтиром виступає та звана без ризикова ставка - ставка по короткостроковим державним ЦП(на заході казначейські векселя),а також офіційні облікова ставка. Подібну сигнальну функцію на ринку виконують:ставка першокласних позичальників. Ставки пропозицій міжбанківських кредитів. Особливе місце серед усіх видів % ставки займає ставка облікового %,що встановлюється ЦБ на основі ретельного вивчення сану гр. ринку. Вона виступає своєрідним барометром гр. ринку,та орієнтиром для визначення процентних ставок по всіх видах операцій на гр. ринку. Викор-ня облікової ставки ЦБ при видачі позичок комерційним банкам, тобто на самому початку надходження грошей в обіг,перетворює ії в офіційний норматив ціни грошей,на якій орієнтуються всі суб'єкти гр. ринку. На норму % впливає (крім середньої норми прибутку) співвідношення між попитом і пропозицію позичкового капіталу,а на попит і пропозицію позичкового капіталу найсильніше впливають такі фактори:1.Велечина сукупних ресурсів кредитн. системи. 2.Циклічні коливання в економікі. 3.Інфляція. 4.Сезонність. 5.ГКП держави. 6.Особистість позичальника. 7.Термін і розмір позики.8. Вид кредиту. 9.Забеспеченність кредиту. Для більш повного вияснення механізму дії % на ринку важливо встановити зв'язок зміни %ої ставки з інфляцією. В наслідок інфляційного зростання товарних цін зростає номінальний обсяг націон-го продукту. Для його реалізації повино пропорційно зростати поточна каса економічних суб'єктів,що спричинює відповідне зростання попиту на позички. А це в свою чергу підштовхує в верх номінальні ставки %. Норма % є нормою економічної ефективності б.я. підпріємницькоі діяльності. В цьому її важлива економічна роль. Особливо важливу роль відіграє % у банківський справі. Банки-провідні суб'єкти гр. ринку. З процентом пов'язані основні банківські ризики(нестабільність % ставок породжує %ий ризик небезпекою втрат для кредиторів від зниження %их ставок і позичальників від підвищення%ставок). На основі % формується значна,а в Украйні переважна маса доходів і витрат банків. %-важливий інструмент банківської політики,банківської конкуренції,і разом з тим, важливий фактор консолідації банків у цілісну систему.Без вірного вик-ня цього інструменту неможливо забезпечити ефективне функціонування банківськоі системи. Отже ек. роль % за кредит полягає в тому що він є інструментом збереження позичково фонду і нагромадження капіталу;інструментом перерозподілу прибутків у суспільстві;регулятором виробничої активності;важл. інструментом ГКП

. Банківська система: структура, принципи побудови, функції, банківські операції

Банк. Система - це законодавчо визначена, чітко структурована сукупність фін посередників гр. ринку,які займаються банків. діяльністю. До банків. діяльністі відноситься комплекс посередницьких операцій: Приймати грошові вклади від кліентів,надавати клієнтам позички і створювати нові платіжні засоби,здійснювати розрахунки між клієнтами. Виконання цих операцій можна вважати визначальною економічною ознакою банку взагалі. Банківська система-це не просто механічне об'єднання банків,що функціонують в економіці краіни,а це система що має своі особливі призначення і специфіч. функції, та включає всіх посередників грош. ринку ,як банківських так і небанківських на відміну від кредит.системи. За своєю структурою Б.С. різних краін істотно відрізняються,але ряд ознак властиві всім банків.системам що функ- ціонують в ринковій економіці. По-перше,це двох рівнева іх побудова. На першому рівні знаходиться ЦБ,на який законодавчо покладаються повноваження по координації зусиль кожного з банків по підтриманню сталості нац. грошей та забеспеч сталості функціонування всієї банк. системи. На другому рівні Б.С. знаходяться решта банків,які в Україні прийнято називати комерц. Банками. Вони покликані обслуговувати економічних суб'єктів.

Другою ознакою Б.С. краін з ринковою економ. є наявність законодавчо встановленої системи обмежень,страхування,нагляду і контролю банківс. діяльністю. Для Б.С. країн властива і така ознака як створення специфічної інфраструктури міжбанківського призначення,яка забеспечує координацію та об'єднання зусиль банків при використанні окремих операцій на гр. ринку. Отже Б.С.-це специфіч.економ.та організаційно правова структура, що запеспечує функціонування гр.ринку,та економіки в цілому.Вона повина виконувати такі функції: Трансформаційну; створення платіжних засобів та регул-ня гр.маси; запеспечення сталості Б. діяль- ності і гр. ринку. Трансформаційна функція зумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні гр.кошти одних суб'єктів ринку і передаючи їх різними способами іншим суб'єктам банки мають можливість змінювати (трансформувати):строки гр. капіталів,їх розміри, фінансові ризики. Трансформаційні функції га гр.ринку виконує кожний вид банків,що входить в Б.С.. А Б.С. надає цим функціям нові якості-робить іх більш масштабними і ефективними; збільшує рівень трансформації в часі,в обсягаг та просторі,знижує рівень фіін.ризиків. Тобто Б.С. виконує особливу трансформаційну функцію на гр.ринку. Функція створення грошей і регулювання гр.маси полягає в тому,що банків.система оперативно змінює иасу грошей в обігу, збільшуючи чи зменгшуючи ії,відповідно до зміни попиту на гроші.Іншими словамиБ.С.керує пропозицією грошей.Ця функція здійснюється за допомого. Механізму обов'яз.резервування,та грошово-кредитної мультиплікації.Функція запеспечення сталості банків та гр. ринку стабілізаційна пов'язана з над звичайно високою ризиковість Б.діяльності. виконання Б.С. цієї функції проявляється двояко: в принятті ряду законів,та інших нормативних актів, що регламентують діяльність всіх його ланок-від ЦБ до вузько спеціалізованих ком. банків; в створенні діевого механізму держ.контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків взагалі. Банк в правовому відношенні - це будь-який фінансовий посередник, що виконує одну або декілька операцій, віднесених законом до банківської діяльності.Банк в економ.розумінні- це фінансовий посередник, який виконує комплекс базових операцій грошового ринку: мобілізацію коштів, надання їх в позички, здійснення розрахунків між економічними суб'єктами Універсальні банки - банки, що виконують всі базові та будь-які інші операції на грошовому ринку. Спеціальні банки - банки, що виконують лише частину базових операцій на грош. ринку. Банківська система - законодавче визначена, чітко структурова-на сукупність фінансових посередників грошового ринку, які займаються банківською діпльністю. За соос.с струїстурсіїп бпніпзські системи різних країн істотно відрізняються Разом з тим е ряд ознак, які властиві всім банківським системам, що функціонують в ринковій економіці Це, перш за все. ввоур/вневв їх побудова. На першому рівні знаходиться один банк (або декілька банків, об'єднаних спільними цілями і завданнями. Такій установі надається статус і центрального банку. На нього покладається і відповідальність за вирішення і макроекономічних завдань в грошово-і кредитній сфері, перш за все - підтримання сталості національних грошей та І забезпечення сталості функціонування всігі банківської системи Хоч ці завдання вирішуються за участю всіх банків, проте успіх може бути досягнутий тільки при відповідній координації зусиль кожного з них , Покладається така координація на центральний банк, для чого він законодавче наділяється відповідними повноваженнями і На другому рівні банківської системи зна- ходяться решта банків, які в Україні прийнято : називати комерційними банками

. Центральні банки, їх походження, призначення , функції та операції

Центральний банк посідає перший рівень у банківській системі і покликаний регулювати її діяльність у межах прав та повноважень, наданих йому законом. Тому він несе відповідальність перед суспільством за функціонування банк системи в цілому. Головне завдання центробанку - забезпечити стійкість нац грошей. Створення ЦБ відбувалося наступними шляхами:1)Наділення особливими повноваженнями крупного ком. банку. Ряд таких банків на певних історичних етапах було націоналізовано (Ангпія.Франція). 2) Утворення нового ЦБ в якості банку з особливими повноваженнями (ФРС США).Перший ЦБ (шведський Ліксбанк) було утворено в 1968р. однак до 20ст. в більшості країн на було потреби у відділенні емісійної функції від комерційної. Процес утворення дворівневої банк. системи поширився з 30рр.За формою організації ЦБ можуть бути повністю державними (Україна. Росія, Англія, Франція) або можуть мати акціонерний статус з часткою капіталу, що не належить уряду (Італія. Бельгія (50%), Японія (55%)."Структура ЦБ залежить від устрою держави. Він може бути єдиним органом, що більш характерно для унітарних держав, може бути єдиним органом, в підпорядкуванні якого побудови чи форми власності ЦБ організують свою діяльність у рамках, які визначені державою та виконують завдання в Інтересах суспільства в цілому. Основні функції ЦБ:1. Емісійний центр країні - на ЦБ покладено монопольне право емісії банкнот. ЦБ випускає Г безготівкових розрахунків, але безготівкова емісія не е монополією ЦБ, ЦБ регламентує, організує, контролює, здійснює касові операції і позаготів- кові розрахунки В Україні НБУ наділено повнова- женнями від розробки,захисту та дизайну грош купюр до інкасації, зниження Г.2. Банк банків. Як ком. банки обслуговують суб'єкти господарю- вання, так і :ЦБ здійснює розрахунково-касове ; обслуговування комерц. банків, їх кредитування, е органом банківського нагляду (в Укр. НБУ єдиний основний орган банківського нагляду). В Україні усі банки зобов'язані відкрити кореспондентський рахунок в НБУ. Через ці рахунки здійснюються всі міжбанківськи розрахунки в межах України. Кредитування НБУ ком. банків здійснюється через кредитні аукціони з 1994р., а також через ломбардне кредитування з 1995р.

. Кредитна система. Характеристика складових кредитної системи

Кредитна система - це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини. Кредитні відносини виникають з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, держави і населення та використання цих коштів на умовах повернення і платності для задоволення економічних і соціальних потреб суспільства.

Кредитна система складається з декількох ланок, кожна з яких виконує специфічні функції з акумуляції та розподілу грошових коштів. Розподіл функцій між ланками кредитної системи об'єктивно зумовлений відмінностями в методах і засобах діяльності та різним значенням в процесі відтворення капіталу.

Організаційна структура кредитної системи характеризується різноманітністю кредитних установ, які поділяються на три групи:

) центральний банк;

) банківський сектор ;

) спеціалізовані кредитні установи.

Як правило, кредитна система має трьохрівневу структуру (хоча існують відхилення від такої практики): центральний банк, банківські установи та небанківські кредитно-фінансові інститути.

До банківських установ відносять: комерційні банки, інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, земельні банки, поштово-чекові банки, торгові банки.

Представниками небанківських кредитно-фінансових інститутів є:

інвестиційні компанії,

страхові компанії,ощадно-кредитні асоціації та кредитні спілки,

пенсійні та інші фонди.

Роль окремих ланок в кредитній системі не є рівнозначною. Головною її ланкою є банківські установи (які традиційно займають перше місце за розмірами ресурсів), серед яких роль лідера відводиться комерційним банкам, що здійснюють переважно кредитування промисловості і торгівлі. Наприклад, в США на комерційні банки припадає близько 40 % активів кредитно-фінансових установ країни. Діяльність комерційних банків доповнюють операції спеціалізованих банківських установ, що здійснюють, як правило, кредитування на пільгових умовах малоприбуткових та ризикованих галузей економіки (сільського господарства, житлового будівництва, малого бізнесу та зовнішньої торгівлі).

І Кредитна система включає також небанківські фінансові установи, які здійснюють фінансування виробництва і довгострокове кредитування підприємств та держави:

страхові компанії, що спеціалізуються переважно на страхуванні життя та майна (в США, наприклад, активи страхових компаній складають близько 15 % сукупних активів кредитно-фінансових установ) і які виступають найбільшими інвесторами на ринку цінних паперів;

пенсійні фонди, які здійснюють фінансування великих промислових компаній шляхом купівлі їх акцій та облігацій./

Окрім вищезгаданих банківських і небанківських інститутів кредитна система включає ряд ланок, що виконують допоміжну роль в кредитному механізмі, пов'язуючи різноманітні сектори позикових капіталів в єдину систему: фінансові, трастові, брокерські та інші компанії, а також взаємні та інші фонди.

Кредитна структура різних держав неоднакова і відображає, зокрема, стан економіки країни на тому чи іншому етапі її розвитку. Так, кредитна система промислове розвинутих країн характеризується широкою розгалуженістю, наявністю великих універсальних банків, спеціалізацією дочірніх підрозділів банків на окремих видах операцій.

Незважаючи на значні відмінності побудови кредитних систем в різних країнах, можна виділити спільні їх риси:ядро будь-якої кредитної системи - центральний банк, як головний орган уряду з аналізу фінансового стану, вироблення та організації грошово-кредитної політики держави;державні фінансові органи, що разом з центральним банком виконують регулюючі функції в сфері фінансів;фінансові посередники різних типів.

Сучасна кредитна система - це сукупність кредитно-фінансових інститутів, що діють на ринку позикових капіталів і здійснюють акумуляцію та мобілізацію грошового капіталу. Через кредитну систему реалізується сутність та функції кредиту. Тому кредитна система включає в себе два основних поняття:

) сукупність кредитно-розрахункових і платіжних відносин, які базуються на певних формах і методах кредитування. Вони пов'язані з рухом позикового капіталу у формі різноманітних форм і видів кредиту;

) сукупність кредитно-фінасових інститутів, які акумулюють вільні грошові кошти і направляють їх господарюючим суб'єктам, населенню, уряду.

Слід враховувати, що кредитна система функціонує через кредитний механізм. Він представляє собою, по-перше, систему зв'язків з мобілізації та акумуляції грошового капіталу між кредитними інститутами і секторами економіки; по-друге, відносини, пов'язані з перерозподілом капіталу між кредитно-фінансовими установами в межах ринку позикових капіталів; по-третє, відносини між кредитними інститутами та іноземними клієнтами.

Таким чином, кредитний механізм включає всі аспекти позикової, інвестиційної, засновницької, посередницької діяльності кредитної системи в особі її інститутів.

Сучасна кредитна система характеризується наступними важливими процесами:концентрацією і мобілізацією банківського капіталу;подальшим зростанням конкуренції між різними видами кредитно-фінансових установ;продовженням злиття великих кредитно-фінансових інститутів з потужними промисловими, торговими, транспортними корпораціями і компаніями;інтернаціоналізацією діяльності кредитно-фінансових інститутів і створенням міжнародних банківських об'єднань і груп.

Отже, сучасна кредитна система забезпечує умови для розвитку науково-технічного прогресу, зростання виробництва, нагромадження капіталу, підтримки високої норми народногосподарського накопичення. Кредитна система сприяє вирішенню проблеми реалізації товарів та послуг на ринку, поглибленню соціальної та майнової диференціації між різними верствами населення.

Найбільш розвинутою вважається кредитна система США, яка представлена Федеральною резервною системою (виконує функції центрального банку), мережею банківських установ і небанківських кредитно-фінансових інститутів різних форм власності.

В Україні кредитна система перебуває у стадії перебудови відповідно до потреб ринкової економіки і складається з НБУ, комерційних банків та системи фінансових посередників (інвестиційні фонди та компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди). Найбільш активними і потужними у системі кредитно-фінансових інститутів України є комерційні банки.

. Операції комерційних банків, їх класифікація

. В ходе использования средств, привлекаемых коммерческими банками от своей клиентуры, других банков, с денежного и финансового рынков, а также собственных ресурсов банка в целях получения прибыли производят различного рода вложения( инвестиции), совокупность которых и составляет их активные( кредитные) операции.

При этом, хотя основной целью коммерческих банков является получение прибыли, они не могут вкладывать все средства только в высокодоходные операции (как, например, кредитование клиентуры), поскольку при совершении активных операций такие банки одновременно должны обеспечивать своевременный возврат привлеченных средств их владельцам за счет поддержания определенного уровня ликвидности, разумно распределять риски по видам вложений, соблюдать различные законодательные нормы, предписания и указания органов банковского контроля, а также требования кредитной политики правительства своей страны.

Таким образом, в целом можно сказать, что активные операции банков представляют собой использование собственных и привлеченных средств, осуществляемое банками в целях получения прибыли при одновременном соблюдении законодательных норм, поддержании необходимого уровня ликвидности и рациональном распределении рисков по отдельным видам операций.

Коммерческие банки предоставляют предприятиям кредиты в пределах имеющихся у них кредитных ресурсов. Объектом кредитования являются материальные ценности и затраты, под которые банк представляет кредит.

Кредиты, которые выдаются банками юридическим лицам, могут быть классифицированы по следующим критериям:

)По срокам пользования:

а)краткосрочные-на срок до 1 года;

б)среднесрочные- -- до 3 лет;

в)долгосрочные -- свыше 3 лет.

Срок кредита рассчитывается с момента выдачи кредитных средств( зачисление на счет ссудозаемщика) до полного погашения кредита.

Краткосрочные кредиты даются для финансирования краткосрочных нужд, которые возникают в связи с затратами производства.

Среднесрочные кредиты могут выдаваться на оплату оборудования, текущие нужды и финансирование капитальных вложений.

Долгосрочные кредиты выдаются на формирование основных фондов, оплату оборудования, финансирование капитальных вложений, реконструкцию и модернизацию производства, капитальное строительство и т.п.

) По объектам кредитования:

а) в текущую деятельность;

б) на финансирование внутренних торговых операций-для финансирования движения товаров между этапами покупки и их следующей продажи, затрат на транспортные и складские расходы;

в) в инвестиционную деятельность- кредиты, которые даются ссудозаемщикам на удовлетворение потребностей в деньгах при осуществлении ими инвестиционных вложений;

г) на финансирование экспортно-импортных операций- для обеспечения операций по импорту и экспорту товаров и услуг.

) По обеспечению:

а) Обеспеченные:

залогом недвижимости(ипотека);

залогом целостных имущественных комплексов;

залогом товаров в обороте и переработке;

залогом индивидуально определенного имущества(оборудование, транспортные средства);

залогом ценных бумаг;

залогом имущественных прав;

Гарантированные(юридически оформленное со стороны гаранта поручительство);

Обеспеченные страхованием.

б) Необеспеченные(бланковые):

кредит без всякого обеспечения, который выдается банком надежным ссудозаемщикам, которые имеют стабильные источники погашения кредита и проверенный авторитет в банковских кругах.

Необеспеченный кредит может выдаваться при краткосрочном кредитовании под повышенную процентную ставку.

.По методам кредитования:

а)в разовом порядке;

б)в соответствии с открытой кредитной линией- многоразовое списание средств на основании заявок ссудозаемщика в пределах лимита, предусмотренного кредитным договором на финансирование объектов, которые указаны в кредитном договоре;

в) путем открытия ссудозаемщику овердрафта в национальной или иностранной валюте.

Овердрафт-это форма краткосрочного кредита, при выдаче которого банк осуществляет оплату платежных документов сверх остатка средств на расчетном счете ссудозаемщика в пределах оговоренной в договоре суммы. Дебетовый остаток на расчетном счете ссудозаемщика при закрытии операционного дня автоматически переносится на овердрафтный счет. При открытии следующего дня задолженность по овердрафту переносится на расчетный счет, образуя таким образом дебетовый остаток.

Оплату процентов за пользование овердрафтом ссудозаемщик оплачивает за собственный счет.

. По методам погашения:

а) одновременно-одноразовым платежом в конкретную дату, оговоренную в кредитном договоре как срок возвращения кредита;

б) согласно установленного графика погашения;

в) досрочно-проводится по инициативе банка или ссудозаемщика.

) По степени риска:

а) стандартные;

б) под контролем;

в) субстандартные;

г) сомнительные;

д) безнадежные;

. Консорциумный:

Выдается с целью проведения совместного кредитования крупного ссудозаемщика несколькими банками.

. Кредиты в иностранной валюте.

. Другие виды кредитов(вексельные, факторинговые и лизинговые операции).Кроме того банк может давать гарантии и поручительства.

. Валютний курс та фактори, що на нього впливають. Конвертованість валюти

Валютний курс-це співвідношення за якими одна валюта обмінюється на іншу,або «ціна» грошової одиниці однієї країни ,що визначена в грош. од. іншої країни.Встановлення курсу наз-ся котируванням валюти.Валютний курс відображає взаємодію сфер націон.та світової економік.Він порівнює національні вартості опосередковано через їх відносну купівельну спроможність.Основні функції валютного курсу:1поррівняння цінових структур і результатів виробничого відтворення окремих країн.2засіб інтернаціоналізації грошових відносин.3перерозподіл нац.продукту між країнами що здійснюють. На валютний курс впиває знецінювання па перових грошей усередині країни, а також зміна стану платіжного балансу, від якого залежить співвідношення, що складається між попитом та пропозицією на інвалюту.При паперово-грошових системах, як і при золотому стандарті, курс національної валюти також залежить від стану попиту та пропозиції на інвалюту. Якщо при золотому стандарті відхилення валютного курсу від валютного паритету обмежувалося золотими точками, то при паперово-грошових системах механізм золотих точок зникає і коливання курсів тут можуть бути якими завгодно. Крім указаних факторів, на валютний курс впливають: різниця у рівнях процентних ставок у різних країнах, спекулятивні валютні операції, державне регулювання валютного курсу, ступінь довіри до валюти тощо. Наприклад, підвищення загального рівня позичкових процентів стимулює ввіз зарубіжних капіталів, а зниження - заохочує відплив капіталів за кордон. Це відбивається на стані платіжного балансу та валютного курсу. Діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції завжди мають сильний кон'юнктурний вплив на валютний курс. Якщо курс валюти має тенденцію до зниження, підприємства та банки продають її в обмін на більш тверді валюти. Це ще більше послаблює валюту. Ступінь довіри до валюти визначається станом економіки та політичною обстановкою у країні. При цьому враховуються не лише темпи економічного зростання, інфляції, рівень купівельної спроможності валюти, а й перспективи їх динаміки..

Одним з найважл. елем-iв вал. сис-ми є конверт. нацiон. грош. одиницi можливiсть для учасн. зовнiшньоекон. вiдносин легально обмiнювати її на iноземнi валюти та павпаки без обмеження. Чим бiльше валютних обмежень використ. в країнi, тим менше конверт. є її валюта. Вiдсутнiсть вал. обмеж. означає вiльну конверт. валюти. У науковiй лiтературi та практицi склалася досить чiтка класиф. рiзних форм конвертованостi.

Повна конверт.: за поточними операцiями, за рухом капiталiв. Цi категорiя дiляться на: для резидентiв, для нерезидентiв. Вони дiляться на фiз. та юр. осiб. Внутрiшня конверт. - для резидентiв. Зовнiшня - для нерезидентiв. Зi схеми видно, що конвертованiсть валюти повна лише тодi, коли вона охоплює всi види зовнiшньоекон. операцiй та поширюється на всiх власникiв валюти - фiз. та юр. осiб.

Часкова конвертованiсть - на деякi галузi зовнiшньоекон. дiяльн. або деякi категорiї власникiв режим конвертов. не пошир-ся. Найчаст. має мiсце варiант, коли вiльний обмiн нац. валюти на iноземнi дозволяється тiльки щодо поточних операцiй. Розрiзняють зовнiшню та внутрiшню конвертованiсть валюти. При зовнiшнiй повна свобода обмiну зароблених у країнi грошей належить тiльки iноземцям (нерезидентам). При внутрiшнiй - навпаки. Свiтовий досвiд свiдчить, що неконвертованiсть валюти найчастiше зумовлюється такими причинами: завищений вал. курс, нерац. внутр. цiни, товарн. дефiцит. Конвертов. вал. - категорiя ринкової економiки. Без конвертованостi немає розвинутого ринку, без останнього не може бути повнiстю конвертованої валюти. Вихiд з цього становища можна знайти на шляху поступової вiдмiни валютних обмежень, переходу на ринковi вiдносини та забезпеч. високої збаланс. економiки. Умовою конверт. є створ. ел-iв власне конверт. - реального курсу валюти, вал. ринку, свобода експортно-iмп. операцiй та використання в них нацiональниої валюти. Тому говорити про негайну повну конвертованiсть гривнi передчасно.


За ступенем ризику:

  • стандартні кредити;
  • нестандартні кредити;
  • сумнівні;
  • небезпечні;
  • безнадійні.

Порядок формування та використання резервів для покриття втрат від кредитної діяльності регламентується положенням НБУ «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків», затвердженим постановою Правління НБУ № 279 від 6 липня 2000 р.

Резерви для покриття втрат від кредитної діяльності створюються для підвищення стабільності і надійності банківської системи, захисту інтересів кредиторів і вкладників і є обов'язковими для комерційних банків. Вони створюються для відшкодування втрат тільки за основним боргом.

КБ зобов'язані здійснювати розрахунок резервів протягом місяця, в якому було здійснено кредитну операцію. Формувати резерв банки зобов'язані здійснювати щомісяця у повному обсязі незалежно від розміру їх доходів відповідно до сум за кредитними операціями за станом на перше число місяця наступного за звітним.

Резерв під кредитні ризики формується в тій валюті, у якій враховується заборгованість.

Резерв під кредитні ризики використовується лише для покриття збитків за непогашеною позичальниками заборгованістю за кредитними операціями за основним боргом, стягнення якої є неможливим

Загальна заборгованість за кредитними операціями становить валовий кредитний ризик для кредитора.

Для цілей розрахунку резервів на покриття можливих втрат за кредитними операціями визначається чистий кредитний ризик (в абсолютних показниках) шляхом зменшення валового кредитного ризику, класифікованого за ступенями ризику, на вартість прийнятного забезпечення.

Банки зобов'язані створювати та формувати резерви для відшкодування можливих втрат на повний розмір чистого кредитного ризику за основним боргом, зваженого на відповідний коефіцієнт резервування, за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземних валютах

З метою розрахунку резерву під кредитні ризики банки мають здійснювати класифікацію кредитного портфеля за кожною кредитною операцією залежно від фінансового стану позичальника, стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості та з урахуванням рівня забезпечення кредитної операції. За результатами класифікації кредитного портфеля визначається категорія кожної кредитної операції:

"Стандартні" кредитні операції - це операції, за якими кредитний ризик є незначним і становить один відсоток чистого кредитного ризику

"Під контролем" - це кредитні операції, за якими кредитний ризик є незначним, але може збільшитися внаслідок виникнення несприятливої для позичальника ситуації та становить п'ять відсотків чистого кредитного ризику.

"Субстандартні" кредитні операції - це операції, за якими кредитний ризик є значним, надалі може збільшуватись і становить 20 відсотків чистого кредитного ризику, а також є ймовірність несвоєчасного погашення заборгованості в повній сумі та в строки, що передбачені кредитним договором. "Сумнівні" кредитні операції - це операції, за якими виконання зобов'язань з боку позичальника/контрагента банку в повній сумі (з урахуванням фінансового стану позичальника та рівня забезпечення) під загрозою, ймовірність повного погашення кредитної заборгованості низька та становить 50 відсотків чистого кредитного ризику.

"Безнадійні" кредитні операції - це операції, імовірність виконання зобов'язань за якими з боку позичальника/контрагента банку (з урахуванням фінансового стану позичальника та рівня забезпечення) практично відсутня, ризик за такими операціями дорівнює сумі заборгованості за ними

Резерв під кредитні ризики поділяється на резерви під стандартну та нестандартну заборгованість(Під контролем, Субстандартні, Сумнівні Безнадійні).

Класифікація наданих кредитів й оцінка кредитного ризику.


Якщо немає достовірної фінансової звітності, що підтверджує оцінку фінансового стану позичальника - юридичної особи, або відповідних документів та інформації щодо оцінки фінансового стану фізичної особи, а також належним чином оформлених документів, на підставі яких здійснювалася кредитна операція, то такі позичальники мають класифікуватися не вище класу "Г".

Якщо на час укладення договору пролонгації (тобто продовження строку дії договору) кредитної операції з кредитоспроможним і надійним позичальником - юридичною особою, якого віднесено до класу "А" або "Б", не спостерігається погіршення його фінансового стану і відсотки сплачуються своєчасно (за умови, що сплата відсотків за договорами передбачена не рідше одного разу на квартал), то така операція вважається строковою, тобто пролонгованою без пониження класу позичальника. Оцінку обслуговування боргу банки зобов'язані здійснювати щомісяця


Відповідно до класів позичальників та до оцінки погашення позики банки здійснюється класифікація кредитного портфеля за ступенем ризику та визначається категорія кредитної операції таким чином

Під час визначення чистого кредитного ризику для розрахунку резерву сума валового кредитного ризику окремо за кожною кредитною операцією може зменшуватися на вартість прийнятного забезпечення,сума забезпечення береться до розрахунку резервів під кредитні ризики з урахуванням коефіцієнтів залежно від категорії кредитної операції.

Ураховуючи зміни кон'юнктури ринку, банкам рекомендується щокварталу, а також у разі кожної пролонгації кредитного договору проводити перевірку стану заставленого майна та за потреби переглядати його вартість.

Якщо банк не здійснює перевірку стану заставленого майна, а також відсутні документи, що засвідчують наявність і стан забезпечення, то банк зобов'язаний формувати резерв під кредитні ризики на всю суму основного боргу.

На підставі класифікації валового кредитного ризику та враховуючи прийнятне забезпечення, банк визначає чистий кредитний ризик за заборгованістю за кожною кредитною операцією (крім заборгованості за кредитними операціями, що включена до портфеля однорідних споживчих кредитів) і зважує його на встановлений коефіцієнт резервування.

За заборгованістю, що включена до портфеля однорідних споживчих кредитів, сума загального кредитного ризику зважується на встановлений коефіцієнт резервування залежно від категорії, до якої віднесена ця заборгованість.


. Склад, структура та економічна характеристика кредитних ресурсів комерційних банків

). Банковские ресурсы - это совокупность денежных средств, которые пребывают в распоряжении банков и используются ими для осуществления активных и прочих операций. Операции, с помощью которых банки формируют свои ресурсы, называются пассивными.

Для удобства банковские ресурсы классифицируются по различным признакам:

.По экономическому содержанию:

а) собственные средства, которые состоят из уставного , резервного и других фондов, которые создаются в процессе деятельности банка, нераспределенная прибыль банка;

б) средства банков- корреспондентов;

в) средства клиентов на расчетных счетах банков;

г) средства сбережения населения, которые формируются в результате уменьшения текущего личного потребления населения;

д) межбанковские кредиты, включая кредиты от НБУ;

е) ценные бумаги выпущенные;

ж) другие ресурсы.

. По месту мобилизации:

а) те, что мобилизируются самим коммерческим банком;

б) приобретенные в других банках;

. По возможности прогнозирования величины ресурса:

а) те, которые поддаются непосредственному прогнозированию;

б) те, которые поддаются опосредствованному прогнозированию;

. По источникам получения:

а) собственные;

б) привлеченные(в виде вкладов и депозитов);

в) заемные средства(привлеченные путем выпуска акций и межбанковских кредитов).

. По возможности использования:

а) постоянные;

б) временные.

43. Власні та залучені ресурси комерційного банку. Порядок їх формування та використання

Собственный капитал (средства) банка представляет собой денежные средства, внесенные акционерами (основателями банка), а также средства, образующиеся в процессе дальнейшей деятельности банка. По сравнению с предприятиями других сфер деятельности, собственный капитал банков занимает незначительную долю в совокупном капитале (приблизительно 8-10%), тогда как в промышленных предприятиях этот показатель составляет 40-60%.В коммерческих банках собственный капитал имеет другое назначение, чем в других сферах предпринимательства. Собственный капитал коммерческого банка служит прежде всего для страхования интересов вкладчиков и в меньшей мере- для финансового обеспечения своей оперативной деятельности.

Размер собственного капитала является важным фактором обеспечения надежности функционирования банка и должен находиться под контролем органов, которые регулируют деятельность коммерческих банков. Одним из требований, которые выдвигает НБУ к коммерческим банкам, является повышение уровня капитализации, который способствует повышению уровня финансовой стабильности и надежности банковской системы Украины в целом.

Собственный капитал коммерческого банка выполняет следующие функции:

а) Защитная:СК служит прежде всего для страхования интересов вкладчиков и кредиторов банка, поскольку в условиях, когда значительная часть ресурсов вкладывается в рисковые активы (кредиты и ценные бумаги), даже сравнительно небольшие потери могут привести к банкротству банка.

б) Обеспечение оперативной деятельности:.Эта функция играет важную роль на начальной стадии деятельности банка, когда за счет собственного капитала формируется его инфраструктура и разворачивается его деятельность (финансирование приобретения компьютерной техники, строительство или аренда офиса и т.д.)

в) Регулирующая: посредством фиксации размера собственного капитала регулирующие органы воздействуют на деятельность банка в целом. Размер СК служит порогом допуска на банковский рынок (минимальный размер уставного капитала) и регулятором расширения масштабов деятельности банка (принятие банком дополнительных рисков, без которых невозможно получение дополнительных прибылей), регулирующие органы ставят в зависимость от адекватного наращивания капитала.

Учитывая источники и порядок формирования, капитал банка состоит из уставного капитала, резервного капитала, специальных фондов, нераспределенной прибыли, субординированного долга.

К=УК+РК+СФ+ПН+СД

где: УК-уставный капитал банка формируется из акционерного или частного капитала банка во время организации нового банка путем аккумулирования взносов или выпуска и реализации акций.

Эмиссия акций как форма создания и пополнения уставного капитала банка регулируется Законами Украины О хозяйственных обществах и О ценных бумагах и фондовой бирже.

В банках, которые имеют статус ОАО, уставный капитал формируется путем открытой подписки на акции, в ЗАО- путем распределения акций между основателями соответственно к их доле в уставном фонде.

РК-резервный капитал коммерческого банка-это деньги, которые резервируются банком для обеспечения непредвиденных расходов, покрытия убытков от банковской деятельности, а также выплату дивидендов по привилегированным акциям, если не хватает прибыли. Размер резервного фонда и ежегодных взносов не может быть меньше 25% регулятивного капитала, а размер отчислений- меньше 5% чистой прибыли.

Когда резервный фонд достигает установленной величины, то отчисления в него прекращаются.

В случае использования резервного фонда, отчисления от чистой прибыли в него возобновляются.

СФ-специальные фонды (фонд основных средств, фонд переоценки основных средств) предназначены для производственного и социального развития банка. Отличие средств спец. фондов от резервного фонда заключается в том, что они имеют конкретное назначение( например, резерв для выплаты возможных потерь по кредитным операциям).

ПН-нераспределенная прибыль-это источник внутреннего происхождения..Создается как излишек прибыли после выплаты дивидендов, отчислений в резервный и прочие фонды.

СД-это обычные необеспеченные капитальные инструменты, которые по условиям контракта не могут быть изъяты из банка ранее 5 лет, а в случае банкротства или ликвидации банка возвращаются инвестору после погашения претензий всех других кредиторов. при этом сумма таких средств, включенных в капитал, не может превышать 50% размера основного капитала с ежегодным уменьшением на 20% от его первоначальной стоимости на протяжении 5 последних лет договора.

. В мировой банковской практике все привлеченные ресурсы по способу их аккумуляции группируются следующим образом:

) Депозиты;

) Недепозитные привлеченные средства.

Депозит(вклад)-это денежные средства в наличной или безналичной форме, национальной или иностранной валютах, переданный банку их владельцем или третьим лицом за счет и по поручению вкладчика для сохранения на определенных условиях.

Операции по привлечению вкладов, называются депозитными. Депозитным может быть какой-нибудь открытый клиенту в банке счет, на котором сохраняются его денежные средства.

Недепозитные привлеченные средства- это средства, которые банк получал в виде кредитов или путем продажи собственных долговых обязательств на денежном рынке.

Недепозитные источники банковских ресурсов отличаются от депозитных тем, что имеют:

во-первых, неперсональный характер,т.е. не ассоциируются с конкретным клиентом банка, а привлекаются на рынке на корреспондентской основе;

во-вторых, инициатива привлечения этих средств принадлежит самому банку.

Недепозитными кредитными ресурсами пользуются преимущественно большие банки. Приобретение таких ресурсов осуществляется большими суммами, поэтому считается, что такие операции имеют оптовый характер.

Современная банковская практика характеризуется значительным разнообразием вкладов депозитов, которые бывают:

. В зависимости от категории вкладчика:

депозиты юридических лиц;

депозиты физических лиц;

. В зависимости от срока и порядка извлечения:

вклады до востребования;

срочные вклады;

. В зависимости от экономического смысла:

вклады до востребования;

срочные вклады;

сберегательные вклады;

ценные бумаги;

По депозитам банки могут начислять простые и сложные проценты. Наиболее распространенным и традиционным является начисление простых процентов по формуле:

П=(СПсК):(365х100%)

гдеП-сумма начисленных простых процентов;С- сумма вклада;Пс-процентная ставка по депозиту; К-количество дней в периоде.

Доход по сложным процентам предусматривает начисление процента на процент. Сумма, которую получает вкладчик в конце срока вклада при начислении сложных процентов, вычисляется по формуле:

п

Р(1+С),

где п-период вклада; С-процентная ставка по депозиту; Р-сумма договора.

. Етапи кредитування. Супровід кредитної справи кредитним працівником комерційного банку.

Этапы кредитования можно определить так:

) Формирование заявок на кредит;

) Проведение переговоров с будущим заемщиком;

) Комплексная оценка заемщика;

) Принятие окончательного решения о предоставлении кредита;

) Оформление кредитного дела;

) Экономическая работа в процессе выдачи и погашения кредита (сопровождение кредита);

) Закрытие кредитного дела заемщика.

Приблизительный перечень документов, которые подаются клиентом в банк для оформления кредита выглядит так:

) Заявление на кредит;

) Уставные документы( нотариально заверенные копии Устава, Учредительного договора, свидетельства о гос. регистрации);

) Свидетельство о присвоении статистических кодов, свидетельство плательщика НДС;

) Решение учредителей о получении кредита;

) Нотариально заверенную карточку с образцами подписей и оттиском печати;

) Приказ на назначение должностных лиц (директора, главного бухгалтера);

) Ксерокопии паспортов директора и главного бухгалтера;

) лицензии, разрешения, выданные гос. органами;

) Финансовая отчетность(баланс,ф.1,ф.2,ф.3)

) ТЭО (бизнес-план);

) Копии договоров(контрактов), под которые предусматривается получить кредит;

) Информацию о текущих счетах в других банках. Выписки из тех банков о движении по счетам;

) Правоустанавливающие документы на возможное обеспечение кредита;

) Расписка об ознакомлении с содержанием стать 148-5 УКУ.

После принятия кредитным комитетом банка положительного решения о выдаче кредита, подписания кредитного договора и договора залога, и внесения информации при залоге недвижимого имущества в Государственный реестр залога недвижимого имущества, открывается ссудный счет и на него зачисляется необходимая сумма кредита

Порядок перечисления денежных средств со ссудного счета обусловлен в кредитном договоре.

Кредитной службой периодически, но не реже одного раза в квартал, осуществляется проверка деятельности ссудозаемщика:

а) Оценка финансового состояния;

б) Проверка целевого использования кредита;

) Проверка наличия и сохранности предмета залога;

) Комплексная проверка.

Отчет о проведенной работе оформляется в письменном виде как акт проверки, который хранится в кредитном деле ссудозаемщика до погашения кредита.

Кредиты, которые даются ссудозаемщикам на удовлетворение потребностей в деньгах при осуществлении ими инвестиционных вложений. К таким кредитам относятся:

а) Кредиты на строительство или освоение земель и недр;

б) кредиты на покупку недвижимого и движимого имущества (строений, сооружений, земли, оборудования, транспортных средств, в т.ч. приватизацию)

в) Финансовый лизинг;

г) Кредиты на приобретение нематериальных активов;

д) Кредиты на приобретение технических, технологических документаций, ноу-хау;

е) Кредиты на реализацию долгосрочных научно-технических программ с большими сроками окупаемости затрат;

. Посередницькі операції комерційних банків на фондовому ринку. Банки в ролі андерайтерів

Комерційні банки можуть надавати послуги фінансового брокера, депозитарія, незалежного реєстратора, гаранта, а також довірчі, розрахунково-клірингові, консалтингові послуги. Часто всі ці послуги надаються в комплексі, за що банк отримує винагороду у вигляді комісії. Комісійні встановлюються в процентному відношенні до суми угоди. Окрім комісійної винагороди, банк може стягувати плату за обслуговування.

Розглянемо банк як фінансового брокера. Банки виконують посередницькі функції з операціями по цінних паперах за рахунок і за дорученням клієнта. Але якщо дилер діє від свого імені і купує цінні папери, то брокер діє від імені і за рахунок свого клієнта. Брокерські операції можуть здійснюватися на підставі договору комісії і договору-доручення.

Брокерські операції за договором комісії здійснюються за рахунок клієнта, але від свого імені. Це називається комісійною угодою.

Дана угода може мати два варіанти: проста комісія і комісія за участю банку.

При простій комісії укладаються два види договорів:

· комісійний договір між банком (комісіонером) і клієнтом (комітентом);

· договір між комісіонером і третьою стороною угоди.

Перед укладанням комісійної угоди на купівлю комітент перераховує на свій поточний рахунок відповідні кошти, а перед укладанням угоди на продаж блокує на рахунку депо представлені для реалізації цінні папери.

При комісії за участю банку останній продає цінні папери зі свого портфеля або купує у клієнта цінні папери за рахунок власних ресурсів з їх подальшим продажем.

Брокерські операції на підставі договору-доручення передбачають доручення клієнта банку купити чи продати цінні папери від свого імені і за рахунок клієнта. Банк може придбати цінні папери як у перших осіб, так і зі свого портфеля.

Крім того, довірчі послуги банків у сфері інвестиційних паперів можуть полягати в управлінні портфелем в інтересах довірителя. Плата за ці послуги буває фіксованою чи може встановлюватися у процентному відношенні до отриманого доходу. При довірчій послузі клієнт залишається власником майна, передаючи його в розпорядження банку чи трастовій компанії на строк, визначений дорученням.

Послуги незалежних реєстраторів включають цілий комплекс: наприклад, поіменний облік акціонерів, ведення реєстру держателів цінних паперів, заміна сертифікатів при зміні власника цінного папера, інформування акціонерів про діяльність акціонерного товариства тощо.

Розрахунково-клірингові послуги полягають у тому, що банки ведуть рахунки учасників фондового ринку і забезпечують розрахунки за угодами.

Депозитарні послуги передбачають зберігання цінних паперів клієнтів.

Консалтингові послуги мають на меті аналіз фондового ринку, розробку документації для емісії цінних паперів, оцінку стану інвестиційного портфеля клієнта, розробку, інвестиційних стратегій для клієнтів.

Одна з функцій банків, які займаються інвестиційною діяльністю, є участь у надписуванні цінних паперів. Специфіка цього виду діяльності полягає в тому, що її можна віднести як до посередницьких, так і до інвестиційних послуг.

Апдеррайтинг (передплата) - діяльність, що пов'язана з розміщенням цінних паперів нового випуску серед інвесторів. Банки можуть виступати як у ролі консультанта, так і гаранта (андеррайтера).

Функція консультанта передбачає розробку з клієнтом бізнесплану, в якому визначається необхідна для проекту сума інвестицій, види, строки розміщення та вартість цінних паперів, які необхідно випустити; розраховується термін емісії (оптимальний Для ринку); вибирається ринковий сегмент для розміщення цінних паперів; відбувається підготовка документів та здійснюється процедура державної реєстрації нового випуску.

Сутність функції андеррайтера. Банк виступає як принципал, тобто особа, якій надаються повноваження, або як агент. Банк дає емітенту зобов'язання викупити весь випуск цінних паперів за зниженою ціною. Потім він розміщує цінні папери та отримує дохід на різниці. Якщо банк не розмістив цінні папери, то він несе збитки.

Банк-агент не гарантує розміщення цінних паперів, а лише зобов'язується докласти всіх зусиль для їх продажу в межах певного терміну. Також він не дає жодних гарантій. У разі неспроможності розмістити цінні папери угода анулюється або ж встановлюється сума комісії за кожен реалізований цінний папір. Розмір комісії визначається пропорційно зниженню рейтингу та зменшенню суми угоди. Також ризик може зростати і в міру збільшення суми угоди. Тоді банки розподіляють зобов'язання між кількома фінансово-кредитними інститутами.

Якщо сума емісії перевищуватиме 5 % капіталу андеррайтера, то утворюється емісійний синдикат. Для комерційних банків є дуже небезпечним ризик втрати репутації. Особливо це стосується спеціалізованих банків, оскільки невдача в розміщенні може відвернути від банку потенційних клієнтів.

. Сутність соціального страхування

Термін «страхування», на думку західних філологів, має латинське походження. В основі його - слова «securus» і «sine cura», які означають «безтурботний». Отже, страхування відбиває ідею застереження, захисту та безпеки. У багатьох слов'янських мовах, у тому числі й в українській, виникнення терміна «страхування» пов'язують зі словом «страх».

У фаховій літературі етимології слова «страхування» також приділено значну увагу. Проте єдиної думки з цього питання не існує.

Аналіз опублікованих визначень поняття «страхування» показує, що кожне з них уточнює або доповнює попередні, залишаючи без змін їх основу.

Офіційне тлумачення цього терміна в Україні наведено в Законі «Про страхування»: «Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів».

У Законі зафіксовано головні елементи, що формують поняття страхування. Це, насамперед, мета страхування - захист майнових інтересів фізичних і юридичних осіб. Наголошується, що захист забезпечується на випадок конкретних подій, перелік яких зафіксовано в чинному законодавстві або страхових договорах. Виокремлюються джерела грошових, коштів, що є ресурсами для страхових виплат.

Водночас ретельне вивчення поняття страхування і зіставлення різних його тлумачень, які містяться в наукових працях, показують, що офіційне визначення терміна дещо перевантажене правовими аспектами.

Страхування є, насамперед, системою економічних відносин між конкретними суб'єктами господарювання, де, з одного боку, діють страхувальники, а з іншого - страховики. Важливою передумовою застосування страхування є майнова самостійність суб'єктів господарювання і їхня зацікавленість у переданні відповідальності за наслідки ризику спеціалізованим формуванням.

Чим ця зацікавленість більша, тим і потреба у страхуванні вища. Саме в такій площині страхування розглядається у працях учених багатьох країн ринкової орієнтації. Поняття страхування є неповним і тоді, коли воно не передбачає надійності і превентивного спрямування захисту.

З урахуванням щойно сказаного можна дати таке визначення поняття «страхування»:

Страхування - це двосторонні економічні відносини, які полягають у тому, що страхувальник, сплачуючи грошовий внесок, забезпечує собі (чи третій особі) у разі настання події, обумовленої договором або законом, суму виплати з боку страховика, який утримує певний обсяг відповідальності і для її забезпечення поповнює та ефективно розмішує резерви, вживає превентивні заходи, спрямовані на зменшення ризику, а при потребі перестраховує частину своєї відповідальності.

Зміст страхування, як і інших категорій, розкривається в його функціях. Радянські економісти, визначаючи функції страхування, не торкалися його сутності, вважаючи, що функції страхування «...є зовнішніми формами, які дають змогу виявити особливості страхування як ланки фінансової системи. Категорія фінансів виражає свою економічну сутність передусім через розподільну функцію. Ця функція набуває конкретного, специфічного виявлення у функціях, притаманних страхуванню, - ризикованій, попереджувальній і заощаджувальній». За умов, коли радянській державі належало понад 9/10 усіх виробничих фондів і фінансових ресурсів, страхування було монополізоване і дуже обмежене щодо можливостей розвитку. Воно, як правило, не поширювалося на об'єкти державної власності. Включення страхування до фінансів мало значною мірою суто фіскальну мету. Були часи, коли умови страхування не передбачали створення перехідних резервів. Значні суми штучно створеного перевищення надходжень над витратами зараховувались до бюджету.

Інша ситуація спостерігається в ринковій економіці, коли страхування відбувається на комерційних засадах. (Це не стосується обов'язкового соціального страхування, де страхові операції не передбачають отримання прибутку.) Воно стає важливим напрямком підприємницької діяльності й розглядається як окрема галузь (індустрія). Природно, що кожна страхова компанія, як і будь-яке інше підприємство, має власне фінансове господарство, за допомогою якого забезпечує свою статутну діяльність. У цій частині страхування належить до сфери фінансів підприємств і галузей.

Отже, страхування не вміщується в рамки традиційного вузького розуміння фінансів як економічних відносин, що виникають у процесі формування, розподілу та використання доходів і грошових фондів. До речі, в англійському словнику страхових термінів страхування визначається «як система передання ризику і його комбінування». Тобто у країні, де виникла більшість класичних видів страхування, зміст останнього пов'язують, насамперед, із переданням ризику від страхувальника до страховика.

Створення і використання грошових фондів підпорядковується головній меті - забезпеченню можливості страховикові здійснювати свою діяльність.

Існує також тісний взаємозв'язок між страховою і кредитною діяльністю. Населення багатьох країн надає перевагу заощадженню своїх коштів через страхові компанії, укладаючи з ними договори на страхування життя та здоров'я. До продажу страхових полісів нерідко залучаються й банки.

Завдяки страхуванню акумулюються великі кошти, які до настання страхових випадків використовуються передусім як джерело кредитних ресурсів. Страхові поліси можуть бути гарантіями повернення позик. Матеріальні цінності, що їх у разі кредитування банки приймають як заставу, мають бути застраховані. Отже, існує тісний взаємозв'язок між страхуванням і кредитом. Але це не дає підстав для ототожнення специфічних економічних відносин, що становлять зміст страхування, з поняттям кредиту.

Останнім часом під впливом західної теорії вдаються до розширеного тлумачення фінансів, виокремлюючи 5 великих сфер їх функціонування: фінанси державні, фінанси галузеві, кредит і грошовий обіг, ринок цінних паперів, страхування. Ця концепція надає фінансам широкого змісту, який виводить їх далеко за межі розподільної категорії. У цьому контексті страхування стає на один рівень із кредитом, державними фінансами, фінансами галузей, фондовим ринком.

У світовій практиці страхові послуги як об'єкт специфічних відносин, що становлять зміст страхування, розглядаються як складова фінансових послуг. Так, у п. 5 Додатка з фінансових послуг до ухваленої 15 квітня 1994 року Генеральної угоди з торгівлі послугами зазначено: «Фінансові послуги охоплюють страхові послуги і ті, що, належать до страхових, а також усі банківські та інші фінансові послуги (крім страхування)». З цього визначення випливає також, що страхування, як і кредит та цінні папери, є складовою ланкою фінансів у їх широкому розумінні. Такий підхід підвищує можливості активнішого і водночас ефективнішого застосування кожної із зазначених ланок у складному механізмі ринкової економіки.

47. Державне регулювання соціального страхування

Державне регулювання - це важливий елемент управління соціальним страхуванням, формуванням та використанням коштів державних соціальних фондів. Метою державного регулювання у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування є:

  • проведення єдиної політики держави в цій сфері;
  • забезпечення реалізації прав громадян на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
  • створення умов для ефективного функціонування системи соціального страхування;
  • забезпечення дотримання суб'єктами соціального страхування вимог законів, інших нормативно-правових актів;
  • адаптація системи соціального страхування до міжнародних стандартів.
  • Державне регулювання соціального страхування полягає у:
  • розробці та прийнятті системи законодавчих, нормативно-правових актів, що регламентують відносини в цій сфері;
  • щорічному перегляді та затвердженні розмірів страхових внесків, норм, нормативів з урахуванням поточної економічної та соціальної ситуації;
  • перегляді видів та розмірів соціальних виплат з метою покращення матеріального забезпечення громадян;
  • встановленні обовязкової вимоги щодо створення страхових резервів з метою забезпечення своєчасності та повноти соціальних виплат;
  • державному фінансовому контролі за дотриманням законодавства щодо формування доходів соціальних страхових фондів та цільового використання їх коштів;
  • контролі та нагляді за діяльністю центральних і територіальних органів державних фондів, їх взаємодією з іншими суб'єктами.
  • Державне регулювання передбачає створення та функціонування відповідного фінансового механізму, який повинен бути спрямований на раціональне управління рухом фінансових ресурсів та формування фінансових відносин, що виникають у процесі утворення та використання страхових фондів.
  • Фінансовий механізм регулювання соціального страхування - це сукупність фінансових методів, форм та важелів управління фінансовими ресурсами, що призначені для матеріального забезпечення громадян у разі настання страхових випадків.
  • Фінансові методи відображають вплив фінансів на процеси, які відбуваються у сфері соціального страхування. Їх дія виявляється в ході формування та використання бюджетів страхових фондів. Фінансові методи діють за допомогою фінансових важелів. Усі елементи фінансового механізму повинні бути націлені на виконання основних функцій управління, а саме: планування, прогнозування, оперативного управління, регулювання, контролю, нагляду.
  • Правове забезпечення виявляється у встановленні правових засад відносин, що мають місце у сфері соціального страхування. Закони України, Укази Президента встановлюють обов'язки, права та відповідальність сторін, які беруть участь у страхуванні. Вони передбачають правові норми, згідно з якими на Кабінет Міністрів України, Пенсійний фонд, інші органи державної виконавчої влади покладаються завдання з розробки конкретних постанов, інструкцій та положень щодо забезпечення виконання законів. Постанови Кабінету Міністрів України, правління Пенсійного фонду та інших державних цільових фондів деталізують статті законів та розробляють механізм їх реалізації в практичній діяльності. Крім того, Кабінет Міністрів України має право видавати в межах своєї компетенції та повноважень нормативні акти, що безпосередньо стосуються соціального захисту населення.
  • З метою реалізації державної політики щодо забезпечення соціального захисту населення Верховна Рада України у січні 1998 р. прийняла закон про запровадження в Україні загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР, які визначають принципи, загальні правові, фінансові й організаційні засади державного соціального страхування громадян в Україні. Згідно з цим законом були розроблені відповідними органами і прийняті Верховною Радою такі закони:
  • «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання» від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІІ;
  • «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р. № 2213-ІІІ;
  • «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001р. №2240-ІІІ;
  • «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. № 1058-ІV;
  • «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 р. № 1057-ІV;
  • «Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування» (проект).
  • Зазначені закони знайшли подальшу деталізацію у відповідних інструкціях, постановах та положеннях. Крім того, прийняті законодавчі акти, що регулюють порядок нарахування та сплати окремих страхових зборів, розміри страхових виплат, пенсійне забезпечення певних категорій громадян тощо. Щодо пенсійного страхування існує близько 17 нормативних документів. Так, Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 1 січня 1998 р. № 284-ХІV містить положення про пенсійне страхування наукових працівників (перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України). Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 18 червня 1998 р. № 2601-XIV встановлює, що право на особливу пенсію мають працівники державних та комунальних засобів масової інформації, які досягли загального пенсійного віку і мають певний стаж роботи за спеціальністю. Закон України «Про внесення змін до ст. 32 Закону України «Про статус народного депутата України» від 5 жовтня 2000р. № 2015-ІІІ встановлює, що при досягненні пенсійного віку народному депутату призначається державна пенсія у розмірі 80% з урахуванням усіх надбавок і доплат. Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 19 грудня 1991 р. № 2001-12 закладає пільги, компенсації, додаткові пенсії цій категорії громадян. Ці та інші законодавчі акти регламентують умови і порядок забезпечення соціальними виплатами певних категорій громадян. Аналіз законодавчих та нормативних актів свідчить, що правова база соціального страхування в Україні в основному сформована, однак у зв'язку із впливом певних чинників (фінансові можливості держави, вплив політичних партій тощо) приймаються поточні рішення, що не дають можливості досягти необхідного рівня матеріального забезпечення громадян.
  • 48. Державне пенсійне страхування як елемент пенсійної системи України
  • Пенсійне страхування (один із видів соціального страхування) - це гарантована державою система заходів щодо забезпечення громадян у старості, на випадок хвороби, втрати працездатності. Одна із основних форм соціального захисту, в основі якої лежить страховий метод, тобто внесення в особливі фонди обов'язкових платежів суб'єктами підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів господарської діяльності та особами найманої праці, які працюють на умовах трудового договору, й використання державою цих коштів для матеріального забезпечення громадян. Поняття «соціальне страхування» пов'язують з проблемою фінансового забезпечення соціальних виплат.
  • Система соціального страхування, включаючи пенсійне, склалася в СРСР ще в період НЕПу, проте згодом була деформована, втратила основні ознаки страхових відносин і фактично перетворилася на елемент податкової системи, а в 30-ті роки повністю злилася з державним бюджетом, що і стало підставою для визначення такої форми страхування, як соціального забезпечення, яке в соціально-економічній системі централізованого планування було монопольною організаційно-правовою формою соціального захисту і здійснювалося за рахунок державного бюджету. Страхові внески підприємств не носили страхового характеру та не базувалися на оцінці соціальних ризиків. «Одержавлення» пенсійного страхування було наслідком того, що основним власником засобів виробництва, а отже, роботодавцем виступала держава, тому економічна та фінансова відповідальність щодо забезпечення соціальних ризиків лежала на ній. Закономірним було і об'єднання коштів пенсійного страхування з державним бюджетом - створення таким чином єдиної страхової бази для всіх видів ризику.
  • Однак за сучасних умов в Україні система пенсійного страхування потребує глибокої трансформації в напрямі максимальної відповідності вимогам ринкової економіки. Страхова пенсійна система має базуватися на відносинах найманої праці та різних форм власності, на реальній вартості робочої сили.
  • Вітчизняне пенсійне законодавство передбачає дві форми пенсійного страхування: обов'язкову, яка відіграє головну роль, і добровільну.
  • В Україні обов'язкове пенсійне страхування полягає у тому, що сам факт укладання трудового договору чи реєстрації особи як суб'єкта підприємницької діяльності породжує зобов'язання сплачувати визначені законодавцем страхові внески незалежно від волі працівника чи роботодавця. Відповідно до пенсійного законодавства лише наявність у суб'єкта трудового (а, отже, і страхового) стажу є підставою виникнення права на трудову пенсію за державною програмою пенсійного страхування.
  • Організаційно-правові форми недержавного пенсійного страхування (добровільні) можуть використовуватися для підвищення рівня грошового забезпечення понад той, який гарантує державна система обов'язкового пенсійного страхування.
  • Пенсійний фонд здійснює управління фінансами державного пенсійного страхування і, по суті, виступає гарантом стабільності державної системи пенсійного страхування. Він діє в Україні як самостійна фінансово-банківська система з 1992 р. Його статус, завдання і функції первинно були визначені Положенням про Пенсійний фонд, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 січня 1992 р., а в новій редакції - від 1 березня 2001 р.№ 121.
  • Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Положенням про Пенсійний фонд України.
  • Пенсійний фонд України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України. В межах своїх повноважень Пенсійний фонд України організовує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.
  • Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (9 серпня 2003 р. підписаний) фактично було завершено процес формування законодавчої основи для запровадження системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, що базуватиметься на чіткому розподілі матеріального забезпечення в старості залежно від трудового внеску громадян до системи пенсійного страхування. Окрім цього, ним визначено структуру та механізми функціонування двох обов'язкових складових трирівневої пенсійної системи (реформованої солідарної та обов'язкової накопичувальної систем пенсійного страхування), яка розроблялася із врахуванням соціально-економічного та політичного становища в нашій державі.
  • Цей Закон України має стати правовою основою розв'язання наявних проблем системи пенсійного страхування держави.
  • Він охоплює і детально регламентує усі її складові, а саме:
  • коло застрахованих осіб та платників страхових внесків, їхні права, обов'язки та відповідальність;
  • порядок сплати та обліку страхових внесків;
  • види пенсій, умови їх призначення та порядок виплати;
  • механізм формування та використання фінансових ресурсів пенсійної системи, їхнє збереження та цільове використання;

систему управління пенсійним страхуванням. У новому законі офіційно передбачено три рівні пенсійного страхування:

1.Солідарна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

2.Накопичувальна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Умовами запровадження накопичувальної системи є зростання валового внутрішнього продукту протягом двох років не менше, ніж на 2% порівняно з попереднім роком, збалансованість бюджету Пенсійного фонду, прийняття законодавчих актів для функціонування накопичувальної системи, проведення тендерів і підписання договорів з компаніями щодо управління активами накопичувального фонду.

.Система недержавного пенсійного забезпечення. Вона базується на умовах добровільної участі громадян, роботодавців або їх об'єднань у формуванні пенсійних виплат. Умови та порядок формування цих накопичень визначені в Законі «Про недержавне пенсійне забезпечення» (набрав чинності з 1 січня 2004 р.), прийнятому водночас із Законом «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Трирівнева структура нової української пенсійної системи передбачає значні зміни у чинній солідарній системі пенсійного страхування та створення принципово нових для України елементів системи пенсійних накопичень. На відміну від реформованих систем пенсійного страхування таких країн, як Молдова, Казахстан, Киргизія, в Україні виплати пенсій з системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування відбуватимуться за рахунок двох складових. Це виплати з реформованої солідарної пенсійної системи, побудованої на принципах «соціального страхування» та «солідарності поколінь», і виплати з другого рівня - обов'язкової накопичувальної пенсійної системи, яка формуватиметься за рахунок відрахувань частини обов'язкових внесків до пенсійної системи. При цьому другий рівень впроваджуватиметься лише після формування необхідних економічних передумов і створення налагодженої та ефективної системи державного нагляду та регулювання у цій сфері, а також необхідної інфраструктури.

Така конфігурація української системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування дозволить розподілити ризики, пов'язані з виплатою пенсій з першого та другого рівнів пенсійної системи, і, таким чином, застрахувати майбутніх пенсіонерів від негативних демографічних тенденцій та коливань у економічному розвитку держави.

З солідарного рівня призначатимуться пенсії за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника, а також надаватимуться соціальні послуги (допомога на поховання).

У законі збережено чинний пенсійний вік: для чоловіків - 60 років, для жінок - 55 років, а також передбачено економічне стимулювання більш пізнього виходу на пенсію з відповідним збільшенням розміру пенсії на визначений відсоток за кожний рік відстрочки виходу на пенсію (від 3% за один рік до 85,32% за 10 років).

Одним з головних моментів є нова формула розрахунку пенсій, що забезпечує пряму залежність їхнього розміру від заробітку, з якого сплачувалися страхові внески, та страхового стажу - періоду, протягом якого сплачувалися ці внески. Тривалість періоду, за який враховується заробіток для обчислення розміру пенсії, визначатиметься залежно від того, який варіант обчислення розміру пенсії обрано застрахованою особою. Така формула передбачає врахування для обчислення пенсій заробітку, осучасненого стосовно середньої заробітної плати. Важливо, що нова формула обчислення пенсій не має обмеження їхнього максимального розміру. При цьому буде існувати інший варіант обчислення розміру - за двоскладовою формулою (розмір пенсії складатиметься з двох частин: частина пенсії, яка припадає на період стажу до набрання чинності закону, тобто за нормами і правилами, що передбачені Законом України «Про пенсійне забезпечення», та частина, що припадає на період страхового стажу після набрання чинності закону). Крім того, законом визначено норму щодо здійснення регулярної індексації пенсій відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення». Починаючи з 2005 р., щорічно здійснюватиметься підвищення розмірів пенсій не менше ніж на 20% росту реальної заробітної плати в Україні за попередній рік.

Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» містить низку принципових положень, які мають забезпечити фінансову стабільність пенсійної системи. Принциповий характер, наприклад, має ліквідація пільг зі сплати страхових внесків і встановлення рівних зобов'язань щодо їхньої сплати на користь найманих працівників. Насамперед, це стосується платників фіксованого сільськогосподарського податку та учасників спрощеної системи оподаткування (малого і середнього бізнесу).

Так, сільськогосподарські товаровиробники, які сплачують фіксований сільськогосподарський податок, сплачуватимуть внески до системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування на загальних підставах. Причому, пов'язані з цим витрати будуть компенсуватися їм з державного бюджету. А особи, які обрали спрощену систему оподаткування своїх доходів (фіксований податок, єдиний податок), та члени їх сімей, що беруть участь у здійсненні підприємницької діяльності, згідно з новим пенсійним законодавством підлягатимуть загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню і сплачуватимуть внески у фіксованому розмірі, який визначатиметься Верховною Радою України.

Проте за найманих працівників фізичні особи - підприємці, які обрали спрощену систему оподаткування, сплачуватимуть страхові внески на загальних підставах.

Ще одна важлива норма - це розмежування джерел фінансування виплат пенсій між Пенсійним фондом та державним бюджетом. Завдяки закону вже у 2003 р. було встановлено відповідні видатки до проекту Державного бюджету України на 2004 р., що дозволило провести перерахунки вже призначених пенсій і розпочати їхні виплати у новому розмірі з січня 2004 р.

Серед важливих норм закону, що мають забезпечити фінансову стабільність його запровадження, слід також відзначити заборону списання заборгованості з обов'язкових страхових платежів до Пенсійного фонду та відновлення його прав як органу стягнення цієї заборгованості.

Значна увага у законі надана питанню розширення кола застрахованих осіб. Крім того, питання щодо зарахування до страхового стажу періодів догляду за дітьми до досягнення ними 3-річного віку; дітьми-інвалідами віком до 16 років; престарілими, які досягли 80-річного віку; інвалідами І групи будуть вирішені позитивно за умови сплати страхових внесків Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, пов'язаними з народженням та похованням.

Пенсійному страхуванню підлягатимуть і особи, які отримують допомогу із безробіття. Страхові внески за них сплачуватиме Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Законом передбачена можливість добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, що розширює можливості громадян і відповідає вимогам існуючих реалій суспільного розвитку. Наприклад, особи, які досягли 18-річного віку та навчаються у вищих або професійно-технічних навчальних закладах, а також особи, які навчаються в аспірантурі, докторантурі, інтернатурі чи клінічній ординатурі, братимуть участь у пенсійному страхуванні за власним бажанням. Ці особи та всі інші, які братимуть добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, матимуть можливість таким чином збільшити свій страховий стаж і позитивно вплинути на майбутній розмір пенсій.

Отже, слід зазначити, що нове пенсійне законодавство України визначає повний спектр питань щодо впровадження та функціонування в державі ефективної трирівневої системи пенсійного страхування, яка дозволить розподілити ризики, пов'язані зі змінами демографічної ситуації (до чого більш чутлива солідарна система) та з коливаннями в економіці та на ринку капіталів (що більше відчувається у накопичувальній системі) між трьома її складовими. Такий розподіл ризиків дозволить зробити пенсійну систему фінансово більш збалансованою та стійкою, що застрахує працівників від зниження загального рівня доходів після виходу на пенсію і є принципово важливим та вигідним для них.

. Джерела формування доходів бюджету Пенсійного фонду

Згідно з Положенням про Пенсійний фонд України, затвердженим Указом Президента України від 1 березня 2001 року № 121/2001, бюджет Пенсійного фонду України формується за рахунок таких надходжень:

  • збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, що сплачується підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами в порядку, визначеному законодавством;
  • коштів Державного бюджету України;
  • коштів, що надходять за регресними вимогами (до 1 січня 2003 р.);
  • добровільних внесків і пожертвувань підприємств, установ, організацій та громадян;
  • сум пені, фінансових санкцій, штрафів, передбачених за порушення порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;
  • банківських кредитів;
  • інших, не заборонених законодавством надходжень.
  • Основним джерелом доходів Пенсійного фонду є збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, що сплачується підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами в порядку, визначеному законодавством (власні доходи).
  • У Пенсійний фонд зараховуються:
  • -кошти Державного бюджету України у формі трансфертних платежів- для виплати державних пенсій військовослужбовцям, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, державним службовцям, надбавок до пенсій та їх підвищень окремим категоріям громадян - ветеранам війни, жителям гірських населених пунктів;
  • кошти Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення - для виплати пенсій по інвалідності, на випадок втрати годувальника, за віком (до досягнення загальновстановленого пенсійного віку), додаткових пенсій і надбавок до пенсій, які призначаються відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;
  • кошти Фонду загальнообов'язкового соціального страхування на випадок безробіття - для виплати пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» за період до настання пенсійного віку.
  • Одним із джерел надходження коштів до Пенсійного фонду України є частка сплачених до бюджету загальнодержавних податків. Це єдиний податок, що справляється з суб'єктів малого підприємництва, фіксований сільськогосподарський податок, фіксований податок з громадян.
  • Платники фіксованого сільськогосподарського податку сплачують до Пенсійного фонду через відділення Державного казначейства України 68% від суми фіксованого сільськогосподарського податку.
  • До Пенсійного фонду України відділення Державного казначейства України перераховують 10% від суми фіксованого податку.
  • Згідно з п. 8.5 Інструкції «Про порядок обчислення і сплати підприємствами, установами, організаціями та громадянами збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, інших платежів, а також обліку їх надходження до Пенсійного фонду України» суб'єкти підприємницької діяльності, які обрали спосіб оподаткування у вигляді фіксованого, єдиного податку та фіксованого сільськогосподарського податку, не звільняються від обов'язку утримання та перераховування до Пенсійного фонду 1 або 2% від сукупного оподатковуваного доходу найманих працівників, які перебувають з ними в трудових відносинах, та подання розрахунку зобов'язання зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування.
  • З метою забезпечення погашення заборгованості з виплати пенсій, збільшення надходжень до Пенсійного фонду Указом Президента «Про невідкладні заходи щодо погашення заборгованості з виплати пенсій» введено збір на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, а саме:
  • з операцій із купівлі-продажу валюти;
  • з продажу ювелірних виробів;
  • з операцій відчуження легкових автомобілів.
  • Для поповнення доходів Пенсійного фонду згідно із Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» від 15 липня 1999 р., Постановою Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій» від 25 серпня 1999 р. № 1549 було розширено перелік операцій, з яких сплачується збір до Пенсійного фонду. До нього увійшли:
  • операції з продажу вироблених в Україні або імпортованих тютюнових виробів;
  • операції із купівлі-продажу нерухомого майна;
  • вартість послуг стільникового зв'язку.
  • З 1 січня 2004 р. в Україні пенсійні збори справлятимуть при:
  • здійсненні операцій з купівлі валюти;
  • торгівлі ювелірними виробами із золота (крім обручок), платини, дорогоцінного каміння;
  • відчуженні легкових автомобілів;
  • придбанні нерухомості;
  • наданні послуг стільникового зв'язку.
  • Збір із виробництва та імпорту тютюнових виробів припинив своє існування відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2003 рік» та деяких інших законодавчих актів» від 22 травня 2003 р. №849-ІV.
  • Незважаючи на те, що прийнято новий Закон про пенсійне страхування, в якому дане визначення пенсійного внеску, пенсійні збори зберігаються, бо вони залишилися в переліку загальнодержавних податків і зборів (ст. 14 Закону України „Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 р. №1251-XII).
  • 50. Пенсійний фонд України: завдання, функції, права. Поняття та види пенсій
  • Згідно з Положенням про Пенсійний фонд України, затвердженим Указом Президента України від 1 березня 2001 р. № 121/2001р., основними завданнями Пенсійного фонду України є:
  • участь в формуванні та реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування;
  • забезпечення збирання та акумулювання коштів, призначених для пенсійного забезпечення, повного і своєчасного фінансування витрат на виплату пенсій та інших соціальних виплат, що здійснюються з коштів Пенсійного фонду України;
  • ефективне використання коштів Пенсійного фонду України, здійснення в межах своєї компетенції контрольних функцій, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів Пенсійного фонду України.

Пенсійний фонд України відповідно до покладених на нього завдань:

  1. бере у межах своєї компетенції участь у розробленні прогнозних показників економічного і соціального розвитку України та проекту Державного бюджету України;
  2. планує доходи та видатки Пенсійного фонду України, розробляє проект бюджету Пенсійного фонду України та подає його на затвердження Кабінету Міністрів України, складає звіт про виконання бюджету Пенсійного фонду України;
  3. прогнозує і моделює надходження коштів до бюджету Пенсійного фонду України та ефективний розподіл фінансових ресурсів для забезпечення соціальних виплат;
  4. розробляє і в установленому порядку подає пропозиції щодо встановлення або зміни ставок збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;
  5. організовує, координує та контролює роботу органів Пенсійного фонду України щодо:
  6. забезпечення додержання підприємствами, установами, організаціями та громадянами законодавства про пенсійне страхування;
  7. повного та своєчасного обліку платників збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;
  8. забезпечення збирання та акумулювання збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, інших надходжень до бюджету Пенсійного фонду України відповідно до законодавства;
  9. стягнення у передбаченому законодавством порядку своєчасно не сплачених сум збору на обов'язкове державне пенсійне страхування;
  10. забезпечення повного та своєчасного фінансування витрат на виплату пенсій та інших соціальних виплат, що здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України;
  11. проведення перевірок правильності сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, призначення та виплати пенсій, інших виплат, що фінансуються за рахунок коштів Пенсійного фонду України;
  12. обліку коштів Пенсійного фонду України, ведення статистичної та бухгалтерської звітності;
  13. здійснює в межах своїх повноважень контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України;
  14. здійснює перерозподіл коштів Пенсійного фонду України між регіонами з метою забезпечення фінансування виплати пенсій, інших виплат, що фінансуються за рахунок його коштів;
  15. організовує та забезпечує персоніфікований облік відомостей у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, забезпечує автоматизовану обробку інформації у системі Пенсійного фонду України;
  16. здійснює відповідно до законодавства та міжнародних договорів України переказування пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, та виплати пенсій пенсіонерам іноземних держав, які постійно проживають в Україні;
  17. співпрацює в межах своєї компетенції з міжнародними організаціями, організовує міжнародне співробітництво у сфері пенсійного страхування, готує пропозиції та бере участь у підготовці та укладанні міжнародних договорів України у цій сфері;
  18. організовує професійну підготовку та підвищення кваліфікації працівників органів Пенсійного фонду України, узагальнює та поширює прогресивні форми і методи роботи;
  19. інформує громадськість про свою діяльність;
  20. здійснює відповідно до законодавства функції з управління майном, що перебуває в державній власності;
  21. здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Пенсійний фонд України має право:

) отримувати в установленому порядку від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій усіх форм власності, громадян та їх об'єднань інформацію, документи і матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

  1. вимагати від посадових осіб підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, які є платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування або використовують кошти Пенсійного фонду України, усунення порушень законодавства щодо сплати цього збору і використання коштів Пенсійного фонду України;
  2. стягувати у безспірному порядку не внесені своєчасно суми збору на обов'язкове державне пенсійне страхування разом з нарахованою пенею, а також застосовувати фінансові санкції відповідно до законодавства;
  3. перевіряти правильність призначення та виплати пенсій і допомоги, витрачання коштів Пенсійного фонду України;
  4. проводити в установленому порядку на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форми власності планові та позапланові перевірки фінансово-бухгалтерських документів, звітів, планів, кошторисів та інших документів щодо правильності обчислення та сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, інших платежів до Пенсійного фонду України, а також використання його коштів;
  5. накладати адміністративні стягнення у порядку, передбаченому законодавством;
  6. порушувати питання про притягнення до передбаченої законодавством відповідальності посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та фізичних осіб, винних у порушенні порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, інших платежів до Пенсійного фонду України, порядку витрачання його коштів, а також несвоєчасному поданні відповідної звітності;

8) одержувати кредити у банківських установах.

Пенсійний фонд України під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями, відповідними органами інших держав.

Пенсійний фонд України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує та контролює їх виконання.

Пенсійний фонд України в разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти.

Нормативно-правові акти Пенсійного фонду України підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Рішення Пенсійного фонду України, прийняті в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами.

Керівництво діяльністю Пенсійного фонду України здійснюється правлінням Пенсійного фонду України, чисельність і персональний склад якого затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Голова правління Пенсійного фонду України та його заступники призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України в установленому порядку.

Правління Пенсійного фонду України:

  1. визначає поточні та перспективні завдання Пенсійного фонду України;
  2. подає на розгляд Кабінету Міністрів України проект річного бюджету Пенсійного фонду України і звіт про його виконання;
  3. у межах своєї компетенції приймає постанови, затверджує положення, Інструкції та інші нормативно-правові акти Пенсійного фонду України;
  4. заслуховує звіт про діяльність Головних управлінь Пенсійного фонду України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, розглядає результати перевірок і ревізій їх роботи;
  5. затверджує положення про Головні управління Пенсійного фонду України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, про управління Пенсійного фонду України у районах, містах і районах у містах;
  6. за погодженням з Радою міністрів АР Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями призначає на посаду і звільняє з посади начальників Головних управлінь Пенсійного фонду України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі;
  7. затверджує статути (положення) підприємств, установ і організацій, що перебувають в управлінні Пенсійного фонду України, контролює їх додержання;
  8. приймає рішення з інших питань діяльності Пенсійного фонду України.

Засідання правління Пенсійного фонду України скликаються в міру потреби, але не рідше одного разу на квартал. Правління є правомочним приймати рішення за наявності на засіданні не менше двох третин його членів. Рішення приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні членів правління.

У правовій літературі поняття «пенсія» (від лат. pensio - платіж) - це регулярна грошова виплата як матеріальна допомога за віком, з інвалідності, за вислугу років, у разі втрати годувальника.

У тлумачному словнику російської мови СІ. Ожегова слово «пенсія» визначається як «грошове забезпечення за вислугу років, з інвалідності, непрацездатності тощо».

Є.І. Астрахан у 1946р. вперше запропонував розгорнуте визначення поняття «пенсія з соціального страхування». На його думку, пенсія-це «періодичні виплати, що проводяться за рахунок коштів соціального страхування з метою матеріального забезпечення робітника, службовця чи його сім'ї у зв'язку з завершенням певного великого циклу його трудової діяльності або у зв'язку з остаточним чи тривалим вибуттям його з числа повноцінних працівників».

В.Н. Толкунова вважає, що «пенсія - це матеріальне забезпечення громадян у старості, з інвалідності та в разі втрати годувальника, а також за вислугу років у вигляді систематичних грошових виплат».

Аналогічне визначення пенсії подається в енциклопедичному словнику «Трудове право»: «Пенсія - грошова виплата (з розрахунку на місяць), призначувана відповідно до встановлених державою правил літнім і непрацездатним громадянам з огляду на визнану суспільством об'єктивно існуючу необхідність надавати таким громадянам утримання чи допомогу за рахунок коштів, асигнованих на ці цілі державою» [89, 105-107].

У всіх наведених визначеннях підкреслюється регулярність, систематичність, періодичність та інші характерні риси пенсій, які визначають їхню правову природу, і уточнюється перелік випадків, із настанням яких вони виплачуються. Отже, ці визначення можуть розглядатися як загальне визначення поняття «пенсія», оскільки вони охоплюють основні ознаки пенсії та виражають її сутність.

Однак наведені визначення пенсії не безперечні. Кожне з них потребує відомих уточнень. Так, істотно правильне визначення пенсії, що його дав В.А.Ачаркан, вказує на зв'язок виплати пенсії з настанням постійної чи стійкої непрацездатності, передбачуваної за віковою ознакою чи у зв'язку з вислугою років. Пенсійне законодавство не ставить призначення пенсії за віком та за вислугу років у пряму залежність від утрати громадянами як загальної, так і професійної працездатності.

Спірним у дискусії про природу поняття «пенсія» вважається питання про те, є пенсія винагородою (компенсацією) за минулу працю, чи ні. Однозначної відповіді на це питання в літературі поки що немає. Деякі вчені, які займаються проблемою соціального захисту, розглядають пенсію як соціально-аліментарний, без еквівалентний платіж і наполягають на зберіганні цієї ознаки у визначенні поняття «пенсія».

Нині пенсія призначається громадянам, які припинили чи мають право припинити трудову діяльність з огляду на досягнення встановленого пенсійного віку чи інвалідність, тобто отримання пенсії передбачено певними вимогами. Отже, пенсію не можна розглядати як абсолютно безеквівалентну виплату, хоч вона, звісно, і не є винагородою (компенсацією) за минулу працю.

Що стосується соціально-економічного призначення пенсії, то його здебільшого бачать у тому, що пенсія є основним джерелом засобів до існування для більшості пенсіонерів за віком.

Пенсія - гарантована щомісячна грошова виплата для забезпеченості громадян у старості, на випадок повної чи часткової непрацездатності, втрати годувальника, а також у зв'язку з досягненням законодавчо встановленого стажу роботи у сферах трудової діяльності.

Згідно із Законом України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України отримують такі види державних пенсій:

а) трудові:

  • за віком;
  • по інвалідності;
  • в разі втрати годувальника;
  • за вислугу років;
  • б) соціальні пенсії.
  • Згідно з Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», який набув чинності з 1 січня 2004 р., передбачено такі види пенсійних виплат із солідарної системи:
  • пенсія за віком;
  • пенсія по інвалідності в результаті загального захворювання, інвалідності з дитинства;
  • пенсія у зв'язку із втратою годувальника;
  • соціальна виплата - допомога на поховання.

Таблиця

Закон "Про пенсійне забезпечення"Закон "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування"Трудові пенсії: 1. За віком (у тому числі і на пільгових умовах - список № 1, список № 2, трактористи, доярки, текстильниці, водії міського пасажирського транспорту тощо). 2. По інвалідності: - трудові каліцтва та професійні захворювання; - загальні захворювання. 3. У разі втрати годувальника. 4. За вислугу років. Соціальні пенсії.Пенсія за віком. Пенсія по інвалідності в результаті загального захворювання, інвалідності з дитинства. Пенсія у зв'язку із втратою годувальника. Соціальна виплата - допомога на поховання.

Пенсії за вислугу років і пенсії за віком на пільгових умовах повинні будуть виплачуватися згідно з окремими законодавчими актами через корпоративні та професійні недержавні пенсійні фонди. До створення таких фондів пенсії цієї категорії громадян будуть виплачуватися за нормами Закону «Про пенсійне забезпечення».

Закон про пенсійне страхування не передбачає з 1 січня 2004 р. призначення соціальних пенсій. Це буде відноситися до повноважень органів Міністерства праці та соціального захисту населення України. Вже призначені до 1 січня 2004р. соціальні пенсії будуть виплачуватися органами Пенсійного фонду за кошти Державного бюджету України. У зв'язку із тим, що ще не прийнято Закон «Про соціальну допомогу», протягом 2004 р. соціальні пенсії будуть призначатися органами Пенсійного фонду на підставі статей 93-96 Закону «Про пенсійне забезпечення».

Право на трудову пенсію мають особи, які зайняті суспільно корисною працею, за умови додержання відповідних умов, передбачених чинним законодавством:

а) особи, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, кооперативах, незалежно від форм власності та господарювання або є членами кооперативів, - за умови сплати підприємствами та організаціями страхових внесків до Пенсійного фонду України;

б) особи, які займаються підприємницькою діяльністю, заснованою на особистій власності фізичної особи та виключно її праці, - за умови сплати страхових внесків до Пенсійного фонду України;

в) члени творчих спілок, а також інші творчі працівники, які не є членами таких спілок, - за умови сплати страхових внесків до Пенсійного фонду України;

г) інші особи, які підлягають державному соціальну страхуванню;

д) працівники воєнізованих формувань, які не підлягають державному соціальному страхуванню, особи начальницького і рядового складу фельд'єгерської служби Міністерства зв'язку України;

е) вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти;

є) особи, які стали інвалідами у зв'язку з виконанням державних чи громадських обов'язків або у зв'язку з виконанням дій по рятуванню людського життя, охороні державної, колективної та індивідуальної власності, а також по охороні правопорядку;

ж) особи, що здійснюють догляд за інвалідами І групи або дитиною-інвалідом віком до 16 років, а також за пенсіонером, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду.

51. Соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності

Правові, організаційні та фінансові засади соціального страхування з тимчасової втрати працездатності визначаються Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001р. №2240-111.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, передбачає матеріальне забезпечення громадян у зв'язку з втратою заробітної плати (доходу) внаслідок тимчасової втрати працездатності (включаючи догляд за хворою дитиною, дитиною-інвалідом, хворим членом сім'ї), вагітності та пологів, догляду за малолітньою дитиною, часткову компенсацію витрат, пов'язаних із народженням дитини, смертю застрахованої особи або членів її сім'ї, а також надання соціальних послуг за рахунок бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (ФСС ТВП).

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, здійснюється за такими принципами:

  1. законодавчого визначення умов і порядку здійснення цього виду страхування;
  2. обов'язковості страхування осіб, які підлягають цьому виду страхування згідно із законом, та добровільності страхування інших осіб;

3) державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав;

  1. обов'язковості фінансування ФСС ТВП витрат, пов'язаних із наданням матеріального забезпечення та соціальних послуг;
  2. формування та використання страхових коштів на засадах солідарності та субсидування;
  3. цільового використання коштів;
  4. паритетності в управлінні ФСС ТВП представників держави, застрахованих осіб та роботодавців;
  5. відповідальності роботодавців та ФСС ТВП за реалізацію права застрахованої особи на матеріальне забезпечення та соціальні послуги.

Суб'єктами загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, виступають застрахована особа, страхувальник та страховик.

Застрахована особа - це найманий працівник, інші особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України), на користь яких здійснюється загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням. Представниками застрахованих осіб є профспілки (їх об'єднання) чи інші уповноважені найманими працівниками органи.

Страхувальник - це:

  • роботодавець для осіб, які працюють на умовах трудового договору на підприємствах або у фізичних осіб;
  • особи, які забезпечують себе роботою самостійно, та інші особи відповідно до чинного законодавства.
  • Страховик - Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
  • Роботодавцем виступає власник підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання; фізична особа, яка використовує працю найманих працівників. Найманим працівником є фізична особа, яка працює за трудовим договором (контрактом) на підприємстві, в установі, організації. Уданій сфері соціального страхування використовуються такі терміни, як:
  • страховий ризик - це обставина, внаслідок якої застрахована особа або члени її сім'ї можуть втратити тимчасово засоби існування та потребувати матеріального забезпечення або надання соціальних послуг за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;
  • страховий випадок - подія, з настанням якої виникає право застрахованої особи або членів її сім'ї на отримання матеріального забезпечення або соціальних послуг за рахунок коштів ФСС ТВП;
  • страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, і за який сплачено страхові внески. До страхового стажу зараховуються періоди тимчасової втрати працездатності, перебування у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами та час перебування застрахованої особи у відпустці із догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також періоди одержання виплат за окремими видами державного страхування, крім пенсій усіх видів.
  • До страхового стажу зараховується загальний трудовий стаж особи до введення в дію Закону України з 1 січня 2001 р. № 2240-III.
  • Право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, мають застраховані громадяни України, іноземці, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні. Це право виникає з настанням страхового випадку в період роботи, якщо інше не передбачено законодавством.
  • Загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності підлягають:
  • особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та господарювання або у фізичних осіб, а також обрані на виборні посади в органах державної влади, органах місцевого самоврядування та в інших органах;
  • члени колективних підприємств, сільськогосподарських та інших виробничих кооперативів.

Особи, які забезпечують себе роботою самостійно (особи, які займаються підприємницькою, адвокатською, нотаріальною та іншою діяльністю, пов'язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності), мають право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за умови сплати страхових внесків до ФСС ТВП відповідно до діючого законодавства.

Особи, які не підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, мають право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за умови сплати страхових внесків до ФСС ТВП.

. Джерела формування доходів бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

У 2002 р. прогнозна величина доходів ФСС ТВП у зведеному балансі фінансових ресурсів України становила 1698, 2 млн.. грн.., що на 206,1 млн., грн., більше, ніж у 2001 р.

Джерелами формування коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, є:

  1. страхові внески страхувальників-роботодавців і застрахованих осіб, що сплачуються на умовах і в порядку, передбачених законом;
  2. суми, не прийнятих до зарахування витрат страхувальника за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, пені, штрафів та інших фінансових санкцій, застосованих до страхувальників та посадових осіб відповідно до актів законодавства;
  3. благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;
  4. асигнування із Державного бюджету України;
  5. інші надходження відповідно до законодавства.

Кошти ФСС ТВП не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню та використовуються тільки за цільовим призначенням. При їх невикористанні у поточному році вони переходять на наступний фінансовий рік.

Для забезпечення фінансової стабільності ФСС ТВП утворюється резерв страхових коштів у сумі, необхідній для фінансування всіх видів матеріального забезпечення в розрахунку на місяць.

Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2002 рік» (ст. 58) кошти державних цільових фондів

обслуговуються органами Державного казначейства України. Тому кошти ФСС ТВП підлягають казначейському обслуговуванню. В органах Державного казначейства відкриваються рахунки за балансовими рахунками 3717 «Рахунки державних цільових фондів».

. Матеріальне забезпечення та соціальні послуги за страхуванням з тимчасової втрати працездатності

За загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням, надаються такі види матеріального забезпечення та соціальних послуг:

  1. допомога з тимчасової втрати працездатності (включаючи догляд за хворою дитиною);
  2. допомога з вагітності та пологів;
  3. допомога при народженні дитини;
  4. допомога на період догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
  5. допомога на поховання (крім поховання пенсіонерів, безробітних та осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві);
  6. забезпечення оздоровчих заходів (оплата путівок на санаторно-курортне лікування застрахованим особам та членам їхніх сімей, до дитячих оздоровчих закладів, утримання санаторіїв-профілакторіїв, надання соціальних послуг у позашкільній роботі з дітьми).

Матеріальне забезпечення та соціальні послуги за страхуванням з тимчасової втрати працездатності застрахованим особам, які працюють на умовах трудового договору, та членам кооперативів, призначаються та надаються за основним місцем роботи за рахунок сплачених ними страхових внесків.

У випадку ліквідації (реорганізації) підприємства, установи, організації матеріальне забезпечення за страховими випадками, які настали до їх ліквідації (реорганізації), виплачується застрахованим особам їх правонаступником, а в разі відсутності правонаступника - виконавчою дирекцією відділення ФСС ТВП за місцем реєстрації ліквідованого підприємства як страхувальника.

Застрахованим особам, які забезпечують себе роботою самостійно та тим, які працюють за межами території України, призначення та виплата матеріального забезпечення, а також надання соціальних послуг здійснюється виконавчою дирекцією відділення ФСС ТВП за місцем реєстрації їх як страхувальників.

Рішення про призначення матеріального забезпечення та надання соціальних послуг приймається комісією (уповноваженим) із соціального страхування, що створюється (обирається) на підприємстві, в установі, організації, до складу якої входять представники адміністрації підприємства та застрахованих осіб.

Комісія із соціального страхування здійснює контроль за правильним нарахуванням і своєчасною виплатою матеріального забезпечення, приймає рішення про відмову в його призначенні, про припинення виплати матеріального забезпечення, розглядає правильність видачі листків непрацездатності та інших документів, які є підставою для надання матеріального забезпечення та соціальних послуг.

Документи про призначення допомоги з тимчасової непрацездатності, з вагітності та пологів, із догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку розглядаються не пізніше 10 днів з дня їх надходження.

Повідомлення про відмову в призначенні допомоги із зазначенням причин відмови та порядку оскарження видається або надсилається заявникові не пізніше п'яти днів після винесення відповідного рішення.

Призначене, але не одержане у зв'язку із смертю застрахованої особи матеріальне забезпечення виплачується членам сім'ї, які проживали разом з нею, або спадкоємцям. Не одержане застрахованою особою своєчасно матеріальне забезпечення виплачується за минулий час без обмеження будь-яким строком у розмірі, встановленому на час настання страхового випадку.

Витрати на матеріальне забезпечення та соціальні послуги страхувальники-роботодавці здійснюють в рахунок коштів ФСС ТВП з відповідним урахуванням проведених витрат при сплаті страхових внесків на соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності.

Допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю та пологами застрахованим особам виплачується у найближчий після призначення допомоги строк, встановлений для виплати заробітної плати, допомога із догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку виплачується щомісячно у строк, встановлений для виплати заробітної плати. Добровільно застрахованим особам така допомога надається не пізніше 5 числа місяця, наступного за розрахунковим місяцем. Допомога при народженні дитини та на поховання виплачується не пізніше наступного дня за днем звернення.

Страхувальники-роботодавці не мають права припиняти виплату допомоги у випадках, коли сума нарахованих страхових внесків та інших платежів до ФСС ТВП не покриває фактичних витрат з виплати допомоги. Якщо витрати, проведені страхувальником, за звітний квартал перевищують нараховану суму страхових внесків та інших платежів, то різниця між сумою витрат і сумою страхових внесків зараховується в рахунок сплати наступного кварталу.

Якщо ж витрати не можуть бути покриті страховими внесками і в наступному кварталі, то сума перевищення, з урахуванням очікуваного результату в наступному кварталі, відшкодовується страхувальнику - роботодавцю органом реєстрації після одержання від нього звіту за формою № 4 ФСС ТВП за минулий квартал. Відшкодування здійснюються органом реєстрації шляхом перерахування відповідних сум на поточний рахунок страхувальника. Всі розрахунки по коштах ФСС ТВП між органом реєстрації та страхувальником проводяться за безготівковими розрахунками.

. Управління соціальним страхуванням з тимчасової втрати працездатності

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є органом, який здійснює:

  • керівництво та управління загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням;
  • провадить збір і акумуляцію страхових внесків й інших коштів, призначених для фінансування матеріального забезпечення та соціальних послуг;
  • забезпечує надання допомог та соціальних послуг, а також здійснює контроль за використанням коштів.
  • ФСС ТВП є некомерційною самоврядною організацією. Держава виступає гарантом надання матеріального забезпечення і соціальних послуг застрахованим особам та стабільної діяльності ФСС ТВП, який має права юридичної особи з дня реєстрації статуту у спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади. Він не може провадити будь-яку іншу діяльність та використовувати страхові кошти не за цільовим призначенням. Діяльність регулюється Законом та статутом, який затверджується правлінням.
  • Найвищим органом ФСС ТВП є його правління, яке працює на громадських засадах. Контроль за цільовим використанням коштів соціального страхування здійснює Наглядова рада, до складу якої входять представники від держави, профспілок і роботодавців.
  • Основними завданнями ФСС ТВП є:
  • забезпечення надходження та акумуляції збору на обов'язкове соціальне страхування та інших коштів, призначених для фінансування видатків на виплату допомоги з тимчасової непрацездатності, інших видів допомоги, встановлених законодавством, а також на санаторно-курортне лікування та оздоровлення працюючих і членів їх сімей;
  • контроль за цільовим використанням коштів, що знаходять ся на рахунку ФСС ТВП;
  • здійснення організаційно-управлінських заходів щодо забезпечення виплати допомоги із соціального страхування, оплати витрат на санаторно-курортне лікування і оздоровлення працюючих та членів їх сімей.
  • Управління ФСС ТВП здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Управління провадять правління та виконавча дирекція. В АР Крим, областях та в містах Києві і Севастополі безпосереднє управління здійснюють правління та виконавча дирекція відповідних відділень.
  • До складу правління входять по 15 представників держави, застрахованих осіб та роботодавців, які виконують свої обов'язки на громадських засадах. Представники від держави призначаються Кабінетом Міністрів України, представники застрахованих осіб та роботодавців обираються (делегуються) сторонами самостійно. Строк повноважень членів правління становить шість років і закінчується вдень першого засідання нового складу правління.
  • Правління ФСС ТВП:
  • визначає поточні та перспективні завдання;
  • затверджує документи, що регламентують внутрішню діяльність;
  • подає на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо визначення розміру внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;
  • розглядає та затверджує річний бюджет ФСС ТВП, звіт про його виконання;
  • визначає порядок фінансування та умови надання путівок на санаторно-курортне лікування та оздоровлення в спеціальних оздоровчих закладах (у тому числі і дитячих);
  • здійснює контроль за цільовим використанням коштів, веденням і достовірністю обліку та звітності щодо їх надходження та використання;
  • вирішує питання щодо формування і використання резерву коштів для забезпечення фінансової стабільності ФСС ТВП у сумі, необхідній для фінансування матеріального забезпечення в розрахунку на місяць;
  • спрямовує та контролює діяльність виконавчої дирекції, правлінь і виконавчих дирекцій відділень ФСС ТВП;
  • обирає голову правління та його заступників;
  • розглядає кандидатури і затверджує на посадах директора виконавчої дирекції ФСС ТВП та його заступників, а також приймає рішення про їх звільнення;
  • затверджує структуру органів ФСС ТВП, чисельність їх працівників, асигнування на адміністративно-господарські ви трати;
  • представляє ФСС ТВП у взаємовідносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян з питань соціального захисту громадян, а також органами соціального страхування зарубіжних країн, міжнародними організаціями, діяльність яких пов'язана із захистом соціальних прав людини;
  • затверджує положення про правління відділення;
  • здійснює інші функції, передбачені статутом.
  • Виконавчим органом правління, який забезпечує виконання його рішень, є виконавча дирекція.
  • Виконавча дирекція ФСС ТВП здійснює такі повноваження:
  • забезпечує збір та акумуляцію внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням;
  • здійснює оперативне розпорядження страховими коштами
    у межах затвердженого бюджету;
  • здійснює матеріальне забезпечення та надає соціальні послуги;
  • здійснює контроль за правильним нарахуванням, своєчасною сплатою страхових внесків, а також забезпечує цільове використання коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням;
  • представляє інтереси страховика у судових та інших органах;
  • готує та подає на розгляд правління: пропозиції щодо розміру страхових внесків на наступний рік; проект бюджету та звіт про його виконання; пропозиції щодо розміру резервних коштів.
  • Наглядова рада ФСС ТВП, яка діє відповідно до законодавства України, здійснює контроль за цільовим використанням коштів.
  • 55. Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань: завдання, принципи та особливості
  • Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності.
  • Завданнями страхування від нещасного випадку є:
  • проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професій ним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров'ю застрахованих, викликаним умовами праці;
  • відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;
  • відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їхніх сімей.
  • Основними принципами страхування від нещасного випадку є:
  • паритетність держави, представників застрахованих осіб та роботодавців в управлінні страхуванням від нещасного випадку;
  • своєчасне та повне відшкодування шкоди страховиком;
  • обов'язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільність такого страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно та громадян - суб'єктів підприємницької діяльності;
  • надання державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав;
  • обов'язковість сплати страхувальником страхових внесків;
  • формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі;
  • диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві;
  • економічна зацікавленість суб'єктів страхування в поліпшенні умов безпеки праці;
  • цільове використання коштів страхування від нещасного випадку.
  • Суб'єктами страхування від нещасного випадку є застраховані громадяни, а в окремих випадках члени їхніх сімей та інші особи, страхувальники і страховик.
  • Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється страхування. Страхувальниками є роботодавці, а в окремих випадках - застраховані особи.
  • Страховик - Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (ФСС НВВ).
  • Об'єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров'я та працездатність.
  • Роботодавцем вважається:
  • власник підприємства або уповноважений ним орган та фізична особа, яка використовує найману працю;
  • власник розташованого в Україні іноземного підприємства,
    установи, організації (у тому числі міжнародних), філії або представництва, який використовує найману працю.
  • На добровільних засадах можуть бути застраховані:
  • священики, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах;
  • особи, які забезпечують себе роботою самостійно;
  • громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності.
  • Обов'язковому страхуванню від нещасного випадку підлягають:
  • - особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту);
  • учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємствах;
  • особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або на інших підприємствах за спеціальними договорами.
  • Заподіяння шкоди зародку внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання жінки під час її вагітності, у зв'язку з чим дитина народилася інвалідом, прирівнюється до нещасного випадку, який трапився із застрахованим. Така дитина відповідно до медичного висновку вважається застрахованою та до 16 років або до закінчення навчання, але не більш як до досягнення 23 років, їй надається допомога з ФСС НВВ.
  • При цьому згода або заява від працівника не потрібна, оскільки страхування здійснюється в безособовій формі. Всі названі особи вважаються застрахованими з моменту набрання чинності Закону України про страхування від нещасних випадків - з 1 квітня 2001 року, незалежно від того, сплачували внески страхувальники чи ні. Для добровільного страхування строк страхування починається з дня, наступного за днем подання (прийняття ФСС НВВ) заяви, при обов'язковій умові - сплаті страхового внеску. Якщо протягом трьох місяців з дня подання заяви страховий внесок не був перерахований, то страхування припиняється.
  • Уданому виді страхування використовуються спеціальні поняття.
  • Страховий ризик - обставини, внаслідок яких може статися страховий випадок. Страховим випадком є нещасний випадок1 на виробництві або професійне захворювання2, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психологічну травму за обставин, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг.
  • Професійне захворювання є страховим випадком також у разі його встановлення чи виявлення у період, коли потерпілий не перебував у трудових відносинах з підприємством, на якому він захворів.
  • Перелік обставин, за яких настає страховий випадок, а також види професійних захворювань, затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади.
  • Нещасний випадок або професійне захворювання, яке сталося внаслідок порушення нормативних актів про охорону праці застрахованим, також є страховим випадком. Порушення правил охорони праці застрахованим не звільняє страховика від виконання зобов'язань перед потерпілим.
  • Нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання розслідується у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України, відповідно до Закону України «Про охорону праці». Підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведення медичної, професійної та соціальної реабілітації, а також страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку або професійного захворювання за встановленою формою.
  • 56. Джерела формування доходів ФСС НВВ та платники страхових внесків
  • До джерел доходів бюджету ФСС НВВ належать:
  • внески роботодавців: для підприємств - з віднесенням на валові витрати виробництва; для бюджетних установ та організацій - з асигнувань, виділених на їх утримання та забезпечення;
  • капіталізовані платежі у випадках ліквідації страхувальників;
  • доход, одержаний від тимчасово вільних коштів ФСС НВВ на депозитних рахунках;
  • кошти, одержані від стягнення відповідно до законодавства штрафів і пені з підприємств, а також штрафів з працівників, винних у порушенні вимог нормативних актів з охорони праці;
  • добровільні внески та інші надходження, отримання яких не суперечить законодавству.
  • Працівники не несуть ніяких витрат на страхування від нещасного випадку.

Кошти на здійснення страхування від нещасного випадку не включаються до складу Державного бюджету України та використовуються виключно за їх прямим призначенням.

. Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань: структура, завдання та повноваження

Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків - некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням.

ФСС НВВ є юридичною особою з дня реєстрації статуту у спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади.

Безпосереднє управління ФСС НВВ здійснюють його правління та виконавча дирекція. До складу правління включаються представники держави, застрахованих осіб і роботодавців. Представники держави призначаються Кабінетом Міністрів України, а представники застрахованих осіб і роботодавців обираються об'єднаннями профспілок та роботодавців.

Правління ФСС НВВ:

  1. обирає із своїх членів строком на два роки голову правління та двох його заступників;
  2. спрямовує та контролює діяльність виконавчої дирекції та її робочих органів;
  3. створює комісії з питань профілактики нещасних випадків, виконання бюджету, призначення пенсій тощо;
  4. щорічно готує та подає пропозиції щодо галузевих тарифів внесків на соціальне страхування від нещасних випадків;
  5. визначає кадрову політику;
  6. призначає директора виконавчої дирекції та його заступників;

7) затверджує:

  • річні бюджети ФСС НВВ та звіти про їх виконання, порядок використання коштів бюджету та коштів резерву;
  • статут ФСС НВВ;
  • Положення про виконавчу дирекцію та її структуру;
  • 8) розпоряджається майном, яке перебуває у власності;
  • 9) створює резерв коштів для забезпечення виконання завдань страхування від нещасного випадку;
  • 10) готує подання щорічних звітів.
  • Виконавча дирекція ФСС НВВ є постійно діючим виконавчим органом правління.
  • Робочими органами виконавчої дирекції є її управління в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, відділення в районах та містах обласного підпорядкування.
  • Директор виконавчої дирекції:
  • діє від імені ФСС НВВ, представляє його в усіх установах та організаціях;
  • розпоряджається коштами в межах затвердженого правлінням бюджету та майном відповідно до чинного законодавства;
  • укладає договори, видає довіреності, відкриває рахунки в установах банку.

При виконавчій дирекції створюється спеціальна комісія, яка за бажанням страхувальника чи застрахованого розглядає спори щодо суми страхових внесків, розміру шкоди та права на її відшкодування, накладання штрафів та з інших питань. До складу комісії входять представники держави, застрахованих осіб і страхувальників.

Такі ж комісії створюються при робочих органах виконавчої дирекції.

Статутні функції та обов'язки щодо запобігання нещасним випадкам виконують страхові експерти з охорони праці.

Вони мають право:

  1. безперешкодно та в будь-який час відвідувати підприємства для перевірки стану умов і безпеки праці та проведення профілактичної роботи з цих питань;
  2. у складі відповідних комісій брати участь у розслідуванні нещасних випадків, перевірці знань з охорони праці працівників підприємств;
  3. одержувати від роботодавців пояснення та інформацію про стан охорони праці;
  4. брати участь у роботі комісій з питань охорони праці підприємств;
  5. вносити власникам підприємств подання про порушення законодавства про охорону праці і вимагати вжиття економічних санкцій або притягнення до відповідальності посадових осіб, які допустили порушення;
  6. складати протоколи про адміністративні правопорушення;
  7. брати участь як незалежні експерти в роботі комісій з випробувань та приймання в експлуатацію виробничих об'єктів, засобів виробництва та індивідуального захисту, апаратури та приладів контролю.

ФСС НВВ зобов'язаний:

  • вести реєстр страхувальників;
  • письмово повідомляти страхувальнику умовний клас професійного ризику його підприємства;
  • укладати угоди з лікувально-профілактичними закладами та окремими лікарями на обслуговування потерпілих на виробництві;
  • вивчати і використовувати досвід управління охороною праці та страхування від нещасних випадків у зарубіжних країнах;
  • співпрацювати з фондами з інших видів соціального страхування у фінансуванні заходів, пов'язаних з матеріальним забезпеченням та наданням соціальних послуг застрахованим, у кожному конкретному випадку спільно приймаючи рішення щодо того, хто з них братиме участь у фінансуванні цих заходів;
  • виконувати інші роботи, пов'язані з координацією страхової діяльності.
  • Нагляд за діяльністю ФСС НВВ здійснює Наглядова рада. Метою нагляду є забезпечення виконання ФСС НВВ його статутних завдань і цільового використання коштів.
  • 58. Загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття: необхідність, економічний зміст та основні поняття
  • Перехід економіки України до ринкових умов господарювання зумовлює необхідність створення адекватної їм моделі соціального захисту населення. Кожна працююча людина має подбати про свій захист від тих негативних соціальних наслідків, що супроводжують структурну перебудову економіки, приватизацію підприємств, упровадження нових форм організації виробництва і праці. Досягненню цієї мети найбільше відповідає, як свідчить і міжнародний досвід, солідарна самозабезпечувальна система обов'язкового соціального страхування на випадок безробіття, яка спроможна забезпечити ефективний соціальний захист. Саме така модель і дає можливість уникнути зрівнялівки, утриманських настроїв, не послаблювати дієвості мотивів і стимулів до праці. Адже за системою соціального захисту від безробіття, що діяла згідно із законодавством про зайнятість, вивільнювані працівники отримували допомогу із безробіття в однакових розмірах незалежно від того, скільки вони пропрацювали - 25 років чи 10 місяців. Страхова система передбачає залежність отримання допомоги із безробіття від вкладу застрахованої особи, а саме від сплати страхових внесків та наявності страхового стажу.
  • Для управління соціальним страхуванням на випадок безробіття, збору та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, здійснення виплат матеріального забезпечення та надання соціальних послуг з 1 січня 2001 р. запроваджена система загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, почав функціонувати Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (ФСС ВБ), який є правонаступником Державного фонду сприяння зайнятості населення. Він є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Основними напрямами діяльності є управління соціальним страхуванням на випадок безробіття, збір і акумуляція страхових внесків, контроль за використанням коштів, виплата матеріального забезпечення та надання соціальних послуг, виконання інших функцій згідно з статутом. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг.
  • Управління ФСС ВБ здійснюється його правлінням, виконавчою дирекцією та її робочими органами. Функції виконавчої дирекції покладаються на Державний центр зайнятості, а її робочих органів - на центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські, районні, міжрайонні, міські та районні в містах центри зайнятості.
  • Законодавство про страхування на випадок безробіття складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття), Закону України «Про зайнятість населення» та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері страхування на випадок безробіття, а також міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
  • Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про страхування на випадок безробіття, то застосовуються норми міжнародного договору.
  • Нормативно-правові акти щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття розробляються, реєструються і застосовуються відповідно до законодавства України.
  • Згідно зі ст. 2 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» страхування на випадок безробіття здійснюється за принципами:
  • надання державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав;
  • обов'язковості страхування на випадок безробіття всіх працюючих на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільності такого страхування особами, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок,
    творчі працівники, які не є членами творчих спілок), а також громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності;
  • цільового використання коштів страхування на випадок безробіття;
  • солідарності та субсидування;
  • обов'язковості фінансування витрат, пов'язаних з наданням матеріального забезпечення у випадку безробіття та соціальних послуг;
  • паритетності в управлінні страхуванням на випадок безробіття держави, представників застрахованих осіб та роботодавців;
  • диференціації розмірів виплати допомоги із безробіття залежно від страхового стажу та тривалості безробіття;
  • надання на рівні не нижче за прожитковий мінімум, встановлений законом, допомоги із безробіття та матеріальної допомоги у період професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації;
  • законодавчого визначення умов і порядку здійснення страхування на випадок безробіття.
  • Загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття - система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг.
  • Суб'єкти страхування на випадок безробіття:
  • застраховані особи;
  • страхувальники;
  • страховик.
  • Застраховані особи - наймані працівники, а у випадках, передбачених Законом, також інші особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України), на користь яких здійснюється страхування на випадок безробіття.
  • Представниками застрахованих осіб є профспілки, їх об'єднання чи інші уповноважені найманими працівниками органи (представники).
  • Страхувальники - роботодавці та застраховані особи, які відповідно до Закону сплачують страхові внески.
  • Страховик - Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
  • Об'єкт страхування на випадок безробіття - страховий випадок, із настанням якого у застрахованої особи (члена її сім'ї, іншої особи) виникає право на отримання матеріального забезпечення на випадок безробіття та надання соціальних послуг.
  • Часткове безробіття - вимушене тимчасове скорочення нормальної або встановленої законодавством України тривалості робочого часу, перерва в одержанні заробітку або скорочення його розміру через тимчасове припинення виробництва без припинення трудових відносин з причин економічного, технологічного, структурного характеру.
  • Страховий випадок - це подія, через яку:
  • -застраховані особи втратили заробітну плату або інші передбачені законодавством України доходи внаслідок втрати роботи з незалежних від них обставин та зареєстровані у встановленому порядку як безробітні, готові та здатні приступити до підходящої роботи і дійсно шукають роботу;
  • застраховані особи опинилися в стані часткового безробіття.
  • Втрата роботи з незалежних від застрахованих осіб обставин - припинення трудового договору відповідно до ст. 36 (пункти 1, 2, 3), ст. 38 (у разі неможливості продовження роботи, а також невиконання власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору), ст. 39, ст. 40 (пункти 1,2,5,6) Кодексу законів про працю України.
  • Роботодавець:
  • власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган та фізичні особи, які використовують найману працю;
  • власник розташованого в Україні іноземного підприємства, установи, організації (в тому числі міжнародної), філії або представництва, який використовує працю найманих працівників, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
  • Представниками роботодавців є об'єднання та спілки роботодавців чи інші уповноважені роботодавцями органи (представники).
  • Найманий працівник - фізична особа, яка працює за трудовим договором (контрактом) на підприємстві, в установі та організації або у фізичної особи.
  • Страховий стаж - період (строк),протягом якого особа підлягає страхуванню на випадок безробіття та за який сплачено страхові внески (нею, роботодавцем).
  • Особи, які підлягають страхуванню на випадок безробіття
  • Страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють в умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, а також тих, які працюють неповний робочий день або неповний робочий тиждень, та на інших підставах, передбачених законодавством про працю.
  • Особа набуває статусу застрахованої особи з дня укладання трудового договору, з цього дня починається сплата страхових внесків. Сплата страхових внесків припиняється з дня розірвання трудового договору.
  • Роботодавець набуває статусу платника страхових внесків до ФСС ВБ з дня реєстрації (роботодавець зобов'язаний зареєструватися у виконавчій дирекції за місцем свого знаходження як платник страхових внесків у 10-денний строк з дня отримання ним свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або з дня укладання трудового договору з найманим працівником).
  • Особам, які підлягають страхуванню на випадок безробіття, видається свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, яке є єдиним для всіх видів соціального страхування.
  • Порядок видачі та зразок свідоцтва про загальнообов'язкове державне соціальне страхування затверджується Кабінетом Міністрів України.
  • Особи, які не підлягають страхуванню на випадок безробіття:
  • працюючі пенсіонери та особи, в яких відповідно до законодавства України виникло право на пенсію;
  • іноземці та особи без громадянства, які тимчасово працюють за наймом в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
  • 59. Медичне страхування. Становлення та розвиток медичного страхування в Україні
  • Медичне страхування є одним із важливих видів соціального страхування. Воно зародилося в Україні ще в середині XIX ст. у вигляді обов'язкового медичного страхування. Передумовою виникнення цієї форми страхування став період, коли в царській Росії 26 серпня 1866 р. в зв'язку із настанням епідемії холери було прийнято тимчасове положення, згідно з яким власники фабрик і заводів зобов'язувалися організовувати для своїх робітників лікарні (із розрахунку 1 ліжко на 100 людей), що дало початок формуванню фабрично-заводської медицини, в тому числі і в Україні. Однак це положення виконувалося незадовільно. Так, у 80-х рр. XIX ст. в семи українських губерніях із дев'яти медичною допомогою було охоплено лише 15% робітників усіх підприємств. У таких умовах з метою забезпечення соціальної допомоги, в тому числі і медичної, робітники змушені були самостійно знаходити механізми соціального захисту через створення різноманітних страхових товариств та кас взаємодопомоги.
  • Отже, медичне страхування і страхова медицина в Україні своєю появою завдячують фабрично-заводській медицині, і проявом цього стало виникнення лікарняних кас, які вже на той час існували в Німеччині та інших країнах Європи.
  • Однією з перших лікарняних кас, що була створена на страхових засадах для надання медичної допомоги, була лікарняна каса у Миколаєві.
  • Відомо, що в кінці XIX - початку XX ст. запровадження медичного страхування як системи соціального страхування стало невід'ємною вимогою політичного робітничого руху в Україні. Царський уряд після революційних подій 1905 р. був змушений почати розробку проекту Закону «Про соціальне страхування» й одночасно, не чекаючи його прийняття, дозволив робітникам організовувати лікарняні каси або ощадні каси забезпечення.
  • Прийнятий у 1912 р. Державною думою Закон «Про соціальне страхування на випадок хвороби» став результатом колективної боротьби робітників, лікарів і прогресивної громадськості. Попри всі його вади цей закон уперше в Російській імперії та на території України надав поняттю «лікарняні каси» нормативну базу і затвердив їх статут. З цього часу вони є організаційними осередками надання медичної допомоги за страховим принципом. Цей закон поклав початок формуванню системи страхової медицини дореволюційного періоду в Україні.
  • Згідно з положенням про страхування, яке функціонувало в Україні на той час, джерелами фінансування системи медичного страхування, що здійснювалося через лікарняні каси, були фонди соціального страхування. їх кошти формувалися із внесків промисловців, самих робітників-членів лікарняних кас, на частку яких припадало 60% усіх витрат, а також надходжень від страхових товариств.
  • До початку Першої світової війни у Харківській і Київській губерніях було організовано відповідно 68 і 75,5% запланованих до відкриття лікарняних кас, а в одному з промислових районів півдня - Єкатеринославській губернії існувало 135 лікарняних кас, ключові позиції в яких належали роботодавцям. Однак загальне охоплення соціальним страхуванням в Україні було дуже низьким і не перевищувало 2% всього населення.
  • В Україні функціонували лікарняні каси двох типів: заводські та об'єднані. Заводські каси здійснювали виплату допомоги за встановленими випадками, організовували надання безплатної медичної допомоги робітникам і членам їх сімей. У 1913 р. урядом були запропоновані доповнення до статуту лікарняних кас, що давало їм право організовувати лікарні, амбулаторії, санаторії, аптеки.
  • З організацією лікарняних кас медична допомога робітникам та членам їх сімей дещо покращилась і стала доступнішою.
  • Лікарняні каси створювалися не тільки у великих промислових центрах України, айв окремих повітах, губерніях, селищах.
  • Страхова медицина отримала активніший розвиток в Україні після Лютневої революції 1917 р. Це виявилося у поширенні медичного страхування практично в усіх галузях промисловості й охопило широкі верстви населення. Відбулося значне збільшення числа лікарняних кас. Водночас дрібні каси зливались і виникали великі страхові організації - об'єднані лікарняні каси, що значно менше залежали від підприємців.
  • Об'єднані лікарняні каси мали більші статутні і резервні кошти, організовували надання амбулаторної та стаціонарної допомоги, в тому числі й хворим у домашніх умовах, екстрену медичну допомогу в нічний час, забезпечували постійні чергування медичного персоналу, надавали медичні послуги хворим на туберкульоз.
  • Загалом, у дореволюційний період в Україні була створена власна система страхової медицини. Однак, після Жовтневого перевороту 1917 р. лікарняні каси стали перетворюватися в нові демократичні заклади, де кошти на їх утримання формувалися за рахунок внесків підприємців. Таку роль лікарняних кас засвідчив Декрет Ради Народних Комісарів від 14 листопада 1917 р. «Про безкоштовну передачу лікарняним касам лікувальних закладів, підприємств». Джерелами формування коштів лікарняних кас стали внески учасників медичного страхування в розмірі від 1 до 2 %, а при чисельності учасників страхування менше 500 осіб - 3% від заробітної плати та доплати власників підприємств.
  • Кошти лікарняних кас, що призначалися для оплати медичної допомоги, формувалися як в обіговий, так і в резервний капітал. Обіговий капітал складався із внесків та доплат, а також прибутків з майна каси та тимчасових надходжень, і спрямовувався на поточні витрати. Резервний капітал формувався із відрахувань та доплат у розмірі 5% і виконував функцію резерву обігових коштів, а у разі їх витрачання спрямовувався на поточні заходи.
  • Декрет Раднаркому України «Положення про страхування на випадок хвороби» від 2 травня 1919 р. запровадив страхування у вигляді допомоги на всіх осіб, котрі були зайняті в галузях народного господарства.
  • Страхування здійснювали загальноміські й окружні лікарняні каси за рахунок внесків працедавців (10% від фонду заробітної плати) та інших надходжень. Лікарняні каси надавали безкоштовну медичну допомогу.
  • Однак, керівники охорони здоров'я дійшли висновку, що паралельне існування двох медицин - страхової і державної - неможливе. Прийняте за їх пропозицією Положення «Про соціальне забезпечення працюючих» від 31 жовтня 1918 р., а також Постанова Раднаркому «Про передачу всієї лікувальної частини колишніх лікарняних кас Народному комісаріату охорони здоров'я» послужили основою для одержавлення страхових організацій і ліквідації лікарняних кас.
  • Система страхової медицини не отримала підтримки з боку держави і на початок 1921 р. в Україні були повністю ліквідовані лікарняні каси.
  • Початок другого етапу страхової медицини пов'язаний з переходом України в березні 1921 р. до нової економічної політики (НЕП), що стало для системи охорони здоров'я поступовим відступом від бюджетної системи фінансування і привело до передачі медичних закладів на фінансування місцевим бюджетам з різким скороченням фінансування та до введення часткової оплати за отриману медичну допомогу. Перед закладами охорони здоров'я постала проблема пошуку нових джерел фінансування.
  • НЕП створив сприятливі умови для відновлення принципів страхової медицини. В Україні було організовано унікальну систему робітничої медицини. Посприяв цьому Декрет Раднаркому України від 10 грудня 1921 р. «Основне положення про соціальне забезпечення робітників та службовців на випадок тимчасової і постійної втрати працездатності та членів їх сімей на випадок хвороби годувальника». У відповідності з Декретом страхуванню підлягали робітники промислових підприємств і сільського господарства.
  • Поряд із допомогою з тимчасової непрацездатності, вагітності, пологів Декрет передбачав надання безкоштовної медичної допомоги застрахованим в амбулаторії, стаціонарі та в домашніх умовах, а також забезпечення ліками, бандажами, окулярами, стоматологічне протезування. Передбачалося також прикріплення медичних закладів до промислових підприємств для надання медичних послуг робітникам і службовцям. Управління медичною допомогою у структурі Наркомату охорони здоров'я України здійснював відділ робітничої медицини. Однак охорона здоров'я робітників залежала ще й від закладів Нарком-праці та органів соціального страхування. Для узгодження діяльності цих відомств на місцях створювалися губернські страхові ради, а в центрі - Українська страхова рада. З метою організації спеціалізованих видів медичної допомоги для робітників у 1923 р. було створено лікувальне бюро.
  • Внески працедавців у бюджет на соціальне страхування становили 28%. У структурі бюджету був страховий фонд лікарської допомоги - фонд «Г». При цьому він розглядався як дотаційний до державного бюджету і давав змогу залучати гарантовані додаткові кошти для покращення медичного обслуговування робітників та їх сімей. Головне призначення страхового фонду (85% асигнувань) - створення основного фонду лікарської допомоги для витрат на місцях органами Наркомату. Із залишкової частини фонду 10% передавалося Наркомату охорони здоров'я для створення запасного фонду лікарської допомоги, а 5% - Наркомсоцзабезу, який через свої органи управління на місцях стягував з підприємств, установ, фізичних осіб податки, що призначалися для лікування застрахованих.
  • У відповідності до Декрету від 10 грудня 1921 р. фонд лікарської допомоги мав цільове призначення і витрачався на медичну допомогу при невідкладних захворюваннях і нещасних випадках, амбулаторне, загальне і спеціальне лікування, стаціонарне лікування, організацію дитячих ясел, жіночих консультацій, будинків матері і дитини, закладів охорони здоров'я дітей, спеціальну допомогу в фізіотерапевтичних і ортопедичних інститутах, диспансерах, санаторіях, санаторно-курортне лікування.
  • Весь бюджет охорони здоров'я за період існування робітничої медицини в Україні складався із державних асигнувань, коштів місцевих бюджетів, страхового фонду медичної допомоги та інших джерел.
  • В Україні було створено власну модель страхової медицини - систему робітничої медицини, але її спіткала невдача. У1927 р. згідно з Постановою уряду «Про утвердження принципу державної охорони здоров'я» її було скасовано і розпочато функціонування державної системи охорони здоров'я з централізованою формою управління, характерною ознакою якої стало монопольне володіння наданням медичних послуг.
  • Медичне забезпечення населення Західної України здійснювалось у відповідності з чинним законодавством країн, що панували на той час.
  • Так, Угорщина, яка володіла землями Закарпаття, затвердила систему обов'язкового страхування Установою № 33 «Про забезпечення робітників на випадок хвороби». Проте медична допомога надалі залишалася платною. Відшкодування її вартості за неплатоспроможних осіб здійснювалося з громадських фондів, зокрема, з «фонду бідних», що був найскромнішим у небагатих поселеннях і округах. Оплата витрат на утримання важко хворих бідних людей здійснювалася через Державну казну і Державний лікувальний фонд.
  • Щодо промислової медицини, то з 1840 р. робітники мали лише формальне право на лікарську допомогу за рахунок працедавців. І в 1870 р. вони самі стали створювати страхові каси. Статут такого об'єднання обіцяв безплатну медичну, лікарську, грошову допомогу у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності. Крім того, відшкодовувалося стаціонарне лікування, оплачувалася тижнева допомога за пологи.
  • Добровільні страхові каси були створені і деякими підприємцями. Страхові внески становили 1,5% від заробітної плати.
  • У 1907 р. вийшов закон, що об'єднав більшість галузевих підприємств у єдину державну касу, яка підпорядковувалася Державному управлінню з робітничого страхування і діяла через місцеві опорні пункти.
  • Працедавці зобов'язувалися виплачувати 50% допомоги з тимчасової непрацездатності при захворюваннях і 100% - при травмах. Внески робітників збільшилися до 3%, а з 1918 р. - до 4% від заробітку. У 1907 р. право на отримання безплатної медичної допомоги поширилося на членів сімей застрахованих.
  • На великих підприємствах організовувалися власні відомчі поліклініки, стаціонари, надавалася спеціалізована лікарська допомога.
  • Соціальне страхування робітників промислових підприємств Угорщини розвивалося успішно, на противагу Польщі, до якої входили землі Західної України. Тут виникла необхідність створення служби, яка б охопила все працююче населення, забезпечила б його лікарською допомогою у разі хвороби і гарантувала виплату з тимчасової непрацездатності. Така причина змусила уряд Польщі видати Декрет «Про страхування на випадок хвороби», який був затверджений у вигляді закону 19 травня 1920 р.. Його основу становило обов'язкове медичне страхування за територіальним принципом організації, якому підлягали особи, зайняті розумовою і фізичною працею.
  • У кожному повіті функціонували свої лікарняні каси, які мали амбулаторні заклади. Наприкінці 1928 р. число застрахованих в лікарняних касах становило майже 8%, тоді як в Англії, Німеччині, Австрії - 33%.
  • Основними джерелами фінансування лікарняних кас були відрахування підприємств і застрахованих. Щомісячний внесок застрахованого становив 6,5% від заробітної плати.
  • Згідно з Положенням лікарняні каси гарантували застрахованим і їх сім'ям протягом тринадцяти тижнів безплатну медичну допомогу, ліки, допомогу на випадок непрацездатності в сумі 60% від заробітку, а у разі пологів - 100%. Передбачалася також фінансова допомога на випадок смерті застрахованого і члена його сім'ї.
  • Процес організації лікарняних кас відбувався повільно. Застраховані не завжди отримували в необхідному обсязі медичну допомогу, терміни лікування і перебування в лікарняних касах скорочувалися до мінімуму.
  • Система лікарняних кас, яка існувала в Україні до Другої світової війни, відіграла важливу роль у забезпеченні соціального захисту населення. Ця форма з добровільної перейшла в обов'язкову і дала можливість функціонувати різним системам медичного забезпечення.
  • Розвиток медичного страхування в Україні в 1991-2001 р. відбувався в умовах формування страхового законодавства в рамках правової бази незалежної держави. Умовно його можна поділити на два періоди:
  • 1період: з 1991 р. по 1996 р. - період створення перших законодавчих актів щодо регулювання діяльності на страховому ринку.
  • Своєрідною «медичною конституцією» на той час стали «Основи законодавства України про охорону здоров'я», прийняті Верховною Радою України у листопаді 1992 р. Вони визначали правові, професійні, економічні, організаційні засади охорони здоров'я та стратегічні напрями реформування галузі.
  • 2період: з 1996 р. по 2001 р. - започаткований прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996р. та ряду інструкцій, постанов і нормативних актів, що дозволили регулювати діяльність страхових організацій на страховому ринку України.
  • У цьому ж році, 28 червня, був прийнятий основний закон держави - Конституція, яка забезпечила право кожного громадянина на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування.
  • Проте наприкінці другого тисячоліття Закон України «Про страхування» значною мірою вичерпав себе і став стримувати подальший розвиток страхової системи в державі. Тому Верховна Рада України забезпечила якісну та відкриту підготовку нової редакції Закону України «Про страхування», в основу якої було покладено систематизований підхід щодо діяльності страхових компаній з урахуванням міжнародних стандартів.
  • Новий Закон «Про внесення змін до Закону України «Про страхування», прийнятий 4 жовтня 2001 р., регламентує здійснення медичного страхування в двох формах - обов'язковій і добровільній (статті 6, 7).
  • Пріоритетним видом страхування для багатьох страхових компаній стало добровільне медичне страхування, яке згідно із законодавством здійснюється як безперервне страхування здоров'я і страхування здоров'я на випадок хвороби.
  • Обов'язкове медичне страхування через відсутність чіткої законодавчої бази розвитку не набуло. Воно й досі перебуває на стадії законопроектів, що активно обговорюються протягом тривалого часу представниками охорони здоров'я і органів державної влади.
  • Урядом з метою подальшого розвитку державної політики щодо реформування системи охорони здоров'я та перетворення медичного страхування в ефективну складову соціального захисту населення була запропонована модель загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування.
  • З метою відпрацювання цієї моделі Указом Президента України № 1223/2000 від 14 листопада 2000 р. було введено в дію проект Закону України «Про проведення експерименту в місті Києві і Київській області по загальнообов'язковому державному соціальному медичному страхуванню».
  • 60. Недержавне соціальне страхування. Необхідність та значення недержавного соціального страхування
  • В Україні передбачається запровадити всі види соціального страхування. Держава повинна створити умови для широкої участі суб'єктів, що надають послуги із соціального страхування, без переваг окремим страхувальникам залежно від форм власності, організаційно-правових форм тощо. Страхувальникам потрібно дати можливість надавати необмежену кількість послуг із соціального страхування, не відчуваючи перешкод щодо їх потенційних отримувачів.
  • Згідно із Законом України «Про страхування» від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР до добровільного особового страхування належать такі види:
  • страхування життя;
  • страхування від нещасних випадків;
  • страхування додаткової пенсії;
  • медичне страхування (безперервне страхування здоров'я);
  • страхування здоров'я на випадок хвороби;
  • страхування медичних витрат.
  • Поряд із особовим страхуванням забезпеченням соціального захисту населення займається недержавне соціальне страхування. В умовах реформування системи соціального страхування відбувається становлення недержавного пенсійного забезпечення та добровільного медичного страхування.

Держава підтримує і розвиває державні види соціального страхування. Стосовно недержавного соціального страхування, то тут наявні негативні моменти, і його зростання відбувається повільно. Вчені вказують на дві причини такого стану. Перша полягає в тому, що недержавне соціальне страхування не витримує конкуренції з державним через нерівність первісних умов на ринку, в яких усі види державного страхування є обов'язковими. Друга причина полягає у слабкій довірі потенційних суб'єктів до компаній, які надають послуги зі страхування, що пов'язане з так званим «трастовим» періодом розвитку цього сектора економіки. З метою подолання недовіри влада повинна запровадити раціональні правила діяльності на ринку та механізм ефективного контролю для державних і недержавних компаній. Це створить рівні конкурентні умови для них, тому що і державні соціальні фонди і недержавні компанії функціонують для надання послуг із соціального страхування.

Похожие работы

 

Не нашел материала для курсовой или диплома?
Пишем качественные работы
Без плагиата!