єкт глибокого ліричного переживання.
Перше видання творів Тараса Шевченка - невеличка книжечка під назвою "Кобзар". Важко знайти книжечку, яка б для долі народу мала таке велике значення, як "Кобзар" для України. Це було щось таке несподіване, нове, щось так глибоко з душі народу добуте, що годі було опертися його силі. Поет вважав свої вірші дарунком рідному краю.
Поема "Княжна"
Село на нашій Україні - неначе писанка, село.
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади, біліють хати, а на горі стоять палати, неначе диво.
А кругом широколистії тополі, а там і ліс, і ліс, і поле, і сині гори за Дніпром.
Сам Бог витає над селом.
Поет благає зорю вечірнюю розказати про могутній Дніпро, у якого "веселочка воду позичає", вербу, що, нахилившись над водою, купає в ній свої розкішні віти, на яких гойдаються русалки, як при долині вночі розцвітає сон-трава, і рідне село.
"Над Днiпровою сагою"
Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє.
Стоїть старий, похилився, Мов козак той зажурився. "
У поезії "Над Дніпровою сагою" природа живе своїм власним життям. Вона ніби оживає перед поетовим оком, набуваючи людських рис.
"За сонцем хмаронька пливе"
"За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.
Очам любо. Годиночку,
Малую годину
Ніби серце одпочине,
З Богом заговорить. "
Прекрасна пейзажна картина розгортається перед нами у вірші Т. Шевченка "За сонцем хмаронька пливе." Побудований цей твір на казкових, легендарних мотивах, за якими сонце йде спати за море, а вкривають його, як мати дитину, хмарки. Але життя складне. Є в ньому зло, неприємності. Про це нагадує туман, що "неначе ворог". Сонце - уособлення тепла, світла й радості, туман же, навпаки, - у темряви, небезпеки. Та людина має завжди вірити, що сонце зійде, прожене пітьму, обігріє, як мати дитину.
"Садок вишневий коло хати"
"Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата, А матері вечерять ждуть.
Сем'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх;
Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих. "
"Якби ви знали, паничi"
"Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!"
В Україну ідіть, діти! В нашу Україну… Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу.
А до України звертається:
Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину.
По чотирнадцяти літах розлуки з Батьківщиною здійснюється віддавна наболіла мрія Шевченка, і весну 1843 він зустрічає "на нашій, на своїй землі". Побачив він не зовсім ту саму прекрасну й безталанну Україну. Народ стогнав у неволі, у темноті, у нужді, свої пани не згірш чужих орали хлопами, Україна була в них хіба на слові, а на ділі один тяжкий глум над нею. "Скрізь був я і скрізь плакав", - говорив потім Тарас Шевченко.
Найбільш яскраво проявилися переживання, біль, страждання за рідною Україною у творах Шевченка періоду заслання, коли поет найбільше був відірваний від рідної землі.
"Любітеся, брати мої, Украйну любіте І за неї, безталанну Господа моліте. "
Автор виступає як палкий патріот, для якого доля рідного краю становить основний сенс життя:
"Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені. "
Кожен вірш Шевченка "кричить" про Україну.
Кожен його витвір закликає до боротьби. Кожне слово так ніжно оспівує красу нашої неньки - України. Поезія була для Шевченка тими ліками, якими він намагався угамувати тугу за рідним краєм, творячи в своїй поетичній уяві дорогий йому образ України, її сіл, її зелених ланів, степів з могилами, її народу. Нині Україна самостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка, під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність. А Шевченків ідеал - Україна великої сімї, "вольної, нової". Україна без зла. Не було в ньому ні краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів, і Україну він любив, за Україну стояв, за Україну себе віддав не тому, що хотів би її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими в сімї світовій.