Місце роману 'Ворошиловград' у творчості С. Жадана

Місце роману 'Ворошиловград' у творчості С. Жадана

Вступ

Українська література межі XX і XXI століть безмежно цікава й неоднозначна: оригінальна і традиційна, лірична й епатажна, акцентована на змісті й формалістська. Ця література твориться саме тепер, і ми, певним чином, є свідками її народження. Одним з таких найвидатніших творців літературного фонду сьогодення є харківський поет і письменник С.Жадан.

У загальному плані дослідженню українського постмодернізму приділяли увагу такі відомі вітчизняні літературознавці, як Є. Баран, Т. Гундорова, Т. Денисова, Д. Затонський, Н. Зборовська, М. Моклиця, С. Павличко, В. Пахаренко, О.Соловей, Р. Семків, І.Фізер, Р.Харчук та ін.

Творчість С.Жадана тією чи іншою мірою ставала обєктом досліджень таких авторів, як І.Андрусяк, Є.Баран, Г.Давидова-Біла, О. Резніченко, О.Соловей.

Сергій Жадан - один із найяскравіших письменників сьогодення. Він є представником нової хвилі в українській літературі, яка переймається проблемами сучасного суспільства.

Він був і редактором, і поетом, і прозаїком, і є активним суспільним діячем. Це свідчить про постійні пошуки його творчої душі та про багатогранність Жаданового таланту.

Творчість С.Жадана посідає чільне місце в постмодерній українській літературі - це без сумніву. Та сучасний український (і не тільки) читач знає Жадана, перш за все, як поета. Саме тому його прозові твори привертають до себе пильну увагу критиків.

Роман «Ворошиловград» виданий відносно нещодавно та є новою сходинкою у творчості Сергія Жадана. За обсягом він є найбільшим у доробку письменника. Новий твір зовсім не схожий на попередні книжки письменника. Попри те, що книгу можна відкрити на будь-якій сторінці, і пізнати фірмовий стиль Жадана, автор цього разу пише значно серйозніше і реалістичніше. Рецензенти відзначають «подорослішання» Жаданової прози, певне її віддалення від вибухового «депешмодівського» гумору з одночасним збереженням характерної жаданівської метафоричності. До впізнаваних також належать персонажі - трохи старші, побиті життям, але все ті ж неприкаяні «соціопатичні» типи, та наскрізні мотиви дороги і пошуку. Проте роман «Ворошиловград» на сьогодні ще залишається ґрунтовно недослідженим, що свідчить про актуальність обраної теми.

Мета роботи - визначити місце роману «Ворошиловград» у творчості С.Жадана, простежити розвиток стилетвірних елементів письменника на прикладі даного роману, визначити принципи побудови композиції роману та його сюжетні особливості, дослідити внутрішні та зовнішні текстові звязки у романі та їх розкриття у структурному плані твору.

Для досягнення мети поставлено та виконано наступні завдання:

·визначено місце «девятдесятників» у загальноукраїнському та європейському контекстах;

·розкрито сюжетно-композиційні особливості роману «Ворошиловград»;

·досліджено стильові особливості прози С.Жадана.

·окреслено вплив творчості С. Жадана на подальший розвиток української національної літературної традиції;

Об'єктом дослідження є роман С.Жадана «Ворошиловград»

Предметом дослідження - система художнього світобачення письменника, зокрема зясування сюжетних і композиційних особливостей роману «Ворошиловград».

Пріоритетними у дослідженні постали методи цілісного та стильового аналізу художнього тексту, а також описовий, системний, культурно-історичний, порівняльно-типологічний методи тощо.

Результати дослідження можуть використовуватися при викладанні шкільного курсу української літератури у старших класах, а також для підготовки вузівських лекцій, спецкурсів, студентських учбових і наукових робіт за творчістю українських поетів-постмодерністів, зокрема С.Жадана.

Наукова новизна роботи зумовлена відсутністю спеціальних робіт присвячених даній проблемі.

Робота складається зі вступу, двох розділів, що містять підрозділи, висновків та списку використаної літератури, що включає 71 позицію. Загальний обсяг роботи - 45 сторінок.

Розділ І. Роль Сергія Жадана в сучасному українському культурному житті

жадан сюжетний композиційний роман

Сьогодні одним з найвідоміших і найулюбленіших письменників-постмодерністів в Україні є Сергій Жадан, творчий доробок якого аналізується у наступних розділах пропонованої роботи. Проте вже зараз хотілося б наголосити на основних рисах художнього стилю С.Жадана, які виокремлюють видатні українські літературознавці сучасності. Так І.Андрусяк зауважує: Він [Сергій Жадан] привніс у поетичний текст потужний елемент субкультури, запровадив широке використання міського молодіжного сленгу, розширив сферу використання елементів пародії і самопародії. В основі його художнього методу, як і більшості постмодерністів, лежить концепт - вияв гостроти розуму, вміння ефективно поєднати віддалені один від одного лексичні й семантичні пласти, високе й низьке. Він концептуально влучно оперує цитатами з постколоніальної дійсності, класичних текстів і субкультурних проявів, не цураючись при цьому позанормативних рефлексувань, і утворює таким чином напівпародійний і напівінтеллектуальний текст-конгломерат, однаково злободенний, епатажний, придатний до захопленого сприйняття ширшим (а не лише окультуреним) читацьким загалом, а разом із тим новаторський і глибинний за змістом [12].

Олег Соловей, знайомий з поетом особисто, відзначає: Жадан залишається собою в будь-якій мистецькій ситуації, незалежно від жанру або погоди. Його передовсім маркує висока, але непретензійна культура слова, жесту, дії [60, с. 336].

Безумовно, Сергій Жадан сьогодні творить цілком нову українську літературу, яка не просто декларує сучасний літературний процес, а, власне, він і є.

"Актуальну" українську літературу представляє так зване покоління «девятдесяників». На відміну від трохи старших вісімдесятників, дев'ятдесятники формувалися в умовах національної депресії, що настала після проголошення в Біловезькій пущі СНД. В основу естетики дев'ятдесятників лягли розчарування національною ідеєю, суспільством, самою людиною. Для молодих обдарованих літераторів лишився єдиний порятунок - сховатись у слові.

Дев'ятдесятники - ґенерація українських письменників, представники якої почали друкувати свої твори у 90-х роках минулого століття. Основу ґенерації становить велика група молодих літераторів, яка сформувалася завдяки реалізації проектів антологій видавництва «Смолоскип» - «Молоде вино», «Тексти», «Іменник». Створенню своєрідного канону письменників, приналежних до покоління «дев'ятдесятників» посприяла також однойменна антологія, видана в 1998 році в Тернополі. Явище «дев'ятдесятників» об'єднує як ностальгійну спробу реставрації українського модерну 20-х років, так і постмодерністські рефлексії.

Термін дев'ятдесятники створений за аналогією до терміну шістдесятники та вісімдесятники. Використовується також синонімічний термін «дев'яностики», який підкреслює певне іронічне ставлення стосовно претензії феномену відображати весь літературний процес 90-років. Термін «дев'яностики» набув поширення у 1997 році.

Творчість поетів 1990-х рр. має риси модернізму, як-от: символізація, метафоризація, міфічність, орієнтація на західноєвропейські цінності, заперечення народництва (на чому особливо наголошує Т. Гундорова), індивідуалізм, зняття табу, зокрема в сфері сексу, деканонізація формалізму в критиці й експерименти з формою твору. Поетичні твори поетів-девятдесятників мають певні риси модернізму, проте здебільшого тяжіють до постмодерністичної платформи. [3, 215]

Постмодернізм не без підстав називають основним художнім напрямом літератури починаючи з 90-х р. XX ст., хоча, звичайно, поруч продовжують існувати і модернізм, і неоавангард, і реалізм. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитися на навколишній світ по-новому, а не під кутом методу соцреалізму.

Постмодерна людина перебуває вже після історії: в часі непроцесуальному, зорієнтованому не на наближення до якоїсь мети, а просто теперішньому. Історія закінчилася, і завдання особистості - якось влаштуватися в сучасному. Світ і людина втратили зміст, залишилася лише какофонія сміху, фантасмагорія, чудернацька суміш трагічного й комічного, якась буфонада, фарс (Т.Денисова) [15, с. 22].

Мети як такої немає, бо культура теж закінчилася, натомість є суцільний скепсис. Можливість твердити, що будь-яке речення стоїть у прямому зв'язку з правдою, зникає, а виникає постійна свідомість відносності й контекстуальності кожного мовлення. Текст означає тільки творчу вигадку, функціонує як гра, до якої запрошено читача.

Постмодернізм - це плюральність стилів, еклектичність. Для поетики постмодернізму, як вже зазначалось, характерні іронія, нестабільність і умовність усіх значень; цитування, пародія, суміш з попередніх творів, визнання штучності зробленого, змішування жанрів, рівнів мовлення, високої і популярної культур потверджує, що все вже написано раніше - залишилося лише з ним гратися. Постмодернізм - це сума стилів, він знаменує водночас і повернення до експериментального й авангардного духу модернізму і повстання проти модерністської високої серйозності. Феноменом є перевага стилю над усіма іншими складовими твору - манеризм. Все має відбутися наново: перейменування, переписання, перетворення - саме в це перевтілюється свобода творчості [17, 158].

Проаналізувавши риси постмодернізму в мистецтві, зокрема в художній літературі, можна з впевненістю зробити висновок, що поетичні твори девятдесятників становлять частину дискурсу постмодернізму в українській, а відтак і в європейській культурі.

Естетика «дев'яностиків» зачиналася в Харкові, у літгурті «Червона Фіра». Як і всі зачинателі, лідер Сергій Жадан ще ніс у собі соціальний відгомін вісімдесятників. Та вже в поезії Ростислава Мельникова соціальний текст зникає зовсім. Чиста філологія - ось утечище покоління національної депресії. Жодне покоління в українській літературі не заходило так далеко від дійсності. За умов сучасної демократії, коли зникла потреба в письменнику-герої, роль письменника в суспільстві здевальвувала до ролі блазня, що розважає натовп смішними чи страшними казками.

Художня практика девятдесятників має певні особливості:

відсутність пасіонарного світогляду, характерного для 20-30-х років (Хвильовий, Тичина, Любченко, Куліш та інші); на художніх текстах це позначається енергетично: стагнація переважає над динамікою;

тяжіння до своєрідної «економіки вираження»: перевага прагматичного письма (стислість, сконцентрованість) над легким і розкутим;

активне залучення корпусу чужої творчості;

розчинення «я»-свідомості (ліричного субєкта), звідси - уникнення фізичного біографізму (як виняток можна згадати творчість Сергія Жадана, Андрія Охрімовича), і навпаки - домінування «внутрішньої», інтелектуальної біографії;

зростання знакового поля в художньому світі, що перетворюється на гіперускладнене сплетиво символів, образів, від чого втрачається зримість однієї реальності. [15, 21]

Девятдесятництву притаманне інше відчуття часу, який не оцінюється як у, скажімо, шістдесятників - через наполягання на зміни в «пошуках справедливості», що мимоволі (або ж націлено) передбачає настанову на певну ідею «блага». Їхній час триває у відсутності будь-яких векторів, спрямованих на осуспільнення. Бути чи не бути - вочевидь не це є основним завданням.

Все, написане в епоху з префіксом пост-, не надається до чистих визначень. Але приблизно написане «дев'яностиками» умовно поділяється на три напрями: сповідальна поезія, філологічна та іронічна. Сповідальна поезія дев'ятдесятників має три течії: традиційну, фольклорну і постімпресіоністичну. Попри всю претензійність покоління, традиційна течія - поширене явище в поезії дев'яностих. Кращі зразки традиційної поезії «дев'яностиків» зустрічаються в текстах В. Віноградова, П. Гладенко, І. Андрусяка, С. Процюка, В. Махна, С. Жадана, І. Бондаря-Терещенка. Увібравши в себе досвід переоцінки цінностей європейської культури, поезія покоління 90-х рр. ХХ ст. сконцентрувала принципові буттєві та світоглядні проблеми нашої сучасності. Дане твердження в першу чергу стосується співвідношення рис модернізму й постмодернізму в творчому доробку досліджуваних поетів: риси останнього зародилися з модерністичного світогляду.

Це і є тим унікальним явищем, відмінною рисою творчості девятдесятників, що вирізняє літературну продукцію названих вище авторів з-поміж великої кількості учасників літературного процесу. Їхню поезію можна умовно назвати перехідною від модерністичного світогляду (на українському ґрунті він був відмінним від західного) до постмодерністичного, що сприяло активному долученню набутків сучасної української літератури до шедеврів світової поезії. [3, 214]

Ранні девятдесятники мають особливий стиль входження в літературний процес та існування в сучасному мистецькому дискурсі, який є не лише виявом основної життєвої позиції покоління посттоталітаризму, але й вирізняє їх з-поміж інших генерацій у літературі.

Творчість даного літературного покоління слід розглядати як усвідомлення вичерпаності звичного погляду на буття, як таке, що змушене поставити під сумнів і вирішити для себе такі фундаментальні поняття як настанову на розумну перебудову світу людиною, історичну спадковість сенсу життя людства, подолання Хаосу Порядком, абсолютну повноту змісту, що не знає порожнеч і розривів присутності, непорушність архетипів.

При цьому треба мати на увазі внутрішню суперечність поетичного мовлення ранніх девятдесятників. З одного боку, постмодерний світ - це світ занепаду й поразки, постмодерна людина вже нічого не прагне, вона розчарована, зрозуміла, що вона в навколишній дійсності, і світ навколо неї ворожий.

У поетів покоління 90-х рр. ХХ ст. міфологізм тісно повязаний з їх розчаруванням у суспільному прогресі, зі страхом історичних метаморфоз та з втратою віри, що соціальні зрушення змінять метафізичну природу людського буття і свідомості. Однак у названих вище авторів світоглядне забарвлення міфологізму у вирішальних питаннях не може бути прямо зведеним до постмодерністської естетики у вузькому розумінні даного терміна. У них міфологізм є способом вийти за суто соціальні рамки, але соціально-історичний контекст продовжує існувати поряд в особливих відношеннях, для яких міф є доповненням.

З другого боку, українські поети девяностих - це перше позацензурне покоління в українській літературі, яке могло бути таким, яким за природою мало й хотіло бути. Воно склалося з усвідомленням необхідності національного самоствердження, усвідомлювало своє покликання творити вільну, незалежну українську культуру, літературу, поезію. Це покоління могло прийти до творчості тільки через подолання соцреалізму, старої радянської традиції. Іншими словами, український постмодернізм - це не філософія поразки, а філософія втечі від абсурду, пошуку людиною шляху від відчаю до здобуття (опанування) ідеалу нормального людського життя, у якому є підстави і можливість для кохання, щастя, родини, Бога.

У творчості поетів 90-х рр. ХХ ст. чітко простежується поєднання національного та європейського світогляду. Високий рівень освіти, що мають поети, дає змогу у віршах показати синтез сучасного європейського світогляду з притаманними тільки українському менталітету способу сприйняття міфів, образів, символів та метафор. Цей спосіб світобачення є характерним для сучасного українця, коли на кінець ХХ ст. ми отримали можливість мати власну державність та інтегрувалися в загальноєвропейський культурний простір. [17, 160]

Творчість девятдесяників посідає важливе місце в розвитку української літератури ХХ ст. Враховуючи перехідність доби, поезія ранніх девятдесятників ідентифікується як переходова між модерною та постмодерною, тому спостерігаємо певну двошаровість поетичного світогляду і спричинену цим бінарність на різних рівнях поетики: композиційному, троповому, символічному, стилістичному тощо.

І як зачинатель поезії «дев'яностиків», і як яскрава поетична індивідуальність, Сергій Жадан уже класик свого покоління. Поетика Жадана традиційна, наскільки традиційною може бути сучасна класика.

Сергій Жадан народився 23 серпня 1974 р. у м. Старобільську Луганської області. У 1996 р. закінчив Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, факультет українсько-німецької філології. У 1996-1999 рр. навчався в аспірантурі Харківського державного педагогічного університету, захистив дисертацію, присвячену українському футуризму. Викладач кафедри української і світової літератури Харківського Державного педагогічного університету ім. Г. С.Сковороди (з 2000 року). Перекладає з німецької, білоруської і російської. Власні тексти друкувалися німецькою, англійською, польською, сербською, хорватською, литовською, білоруською, російською та вірменською мовах. Організатор культурологічних і художніх акцій, виставок, концертів класичної, духовної і нетрадиційної музики, вуличних акцій, видавничих проектів, фестивалів і багато чого іншого. Лауреат премії літературного об'єднання Бу-Ба-Бу "За кращий вірш року" (1998). Віце-президент Асоціації українських письменників (з 2000 року). Сергій Жадан визнаний критикою як лідер поетичного покоління України дев'яностих. Поезія Жадана поєднує в собі художньо-естетичні та концептуальні здобутки українських сеґментів НМ- та ПМ-дискурсів. Приналежний, за віком, до девядесятників, Жадан уникнув пасток «скорботного нацреалізму» і тусовкової псевдомодерної маніфестації; його спосіб поетичного висловлювання базований на постмодерно сприйнятому, позитивному ситому слові, унезалежненому від деривацій селянського синдрому. Створюючи власне естетичне поле, Жадан спромігся поєднати українську поетичну традицію (зокрема футуристичну, семенківську) із конотаціями текстової складової панк- і рок-субкультури, із знаково-символічною розмірністю буття занепалих промислових марґінесів сучасного східноукраїнського міста, з постімперськими інтонаціями Одена і Бродського. У поетиці Жадана відбувся і означив себе естетичний «міф Харкова», особливого примарного світу, приреченого на очікування степових орд і похапливе приховування від принесеної ними ментальної атомізації нетривких культурних скарбів, залишених на берегах Лопані випадковими європейськими мандрівниками і арміями. Наскрізний образ «випадкової армії» - вермахту 40-их - є одним з найпровокативніших та найнеобовязковіших у творчості Жадана.

Жадан став законодавцем моди в молодій українській поезії, що відмовилася як від загальновживаних національних штампів (Тарас Шевченко, запорізькі козаки, сало і горілка), так і від ностальгії за радянською словесністю, що пішла (братерство народів СРСР). Україна в образі Жадана - щось самостійне і живе, щось реальне і, якщо завгодно, не пострадянське, а східноєвропейське.

Перекладачка Олена Марінічева вважає, що "вся нова література України нереальна без забутої в нашій літературі громадянськості - причому тут вона не патетична, а дуже людяна. Література зайнялася одвічним, для неї лише однієї посильною справою - розбиратися в "пострадянській" душі української людини, душі, що мучиться мовчанням, насильством, брехнею. Іноді, читаючи українських літераторів, здається: аж надто відверто вони пишуть. Прикрилися б рятівною іронією та самоіронією, такою усмішечкою крізь зуби, відступивши на крок-другий від того, що відбувається. Але смію думати: не існуй цієї відвертості в літературі, не трапився б і Майдан. Тому що нова українська література - це література в першу чергу про свободу - від насильства, від "промивання мізків", від соціальної безпорадності і від готовності в черговий раз бути обдуреними" [40].

Російська і українська критика справедливо відокремлює поезію Сергія Жадана від його бурхливої суспільної діяльності і властивої йому гри на публіку. Класика, попса, авангард в поезії Жадана освоюються не як літературний, а як життєвий досвід. Сам Жадан говорить про це так: "Досвід, як мені здається, це те головне, ради чого ми тут знаходимося. Тобто його накопичення, його правильне формування і осмислення цього досвіду. Подорож - це найпряміший, найпростіший і найнадійніший спосіб цей досвід одержати".

Загалом, спадкоємність ідеалів біт-покоління у Сергія Жадана має місце бути, але ці риси відображають лише асоціативний зміст його символіки. Сокровенна суть же, як нам здається - це духовний пошук, що відводить від спогадів і розбитих надій до прояснення, буддиста, і здатності піднятися над непривабливою реальністю. Не випадково більшість віршів Сергія Жадана написана про смерть, але з тієї точки зору, що смерть є необхідною частиною життя - без цинізму, характерного для панк-традиції, що також увійшла до культурного досвіду поета, але із спокоєм дійсного чань-буддиста, що краще за всіх знає, що все в світі скороминуще. Образи птахів (звичайно - у польоті), бродяг, мандрівників, що звідти ж і часто з'являються. Все це - констатація вічного руху, без якого неможливе життя.

От як про це говорить сам Жадан: "Це не відмова від спілкування з світом, швидше, відмова від комунікації з тим, що нам здається миром і реальністю, якщо я зрозуміло виражаюся. Самі поняття оптимізму або фаталізму навантажені такою кількістю соціокультурних ремінісценцій, що просто втрачають який-небудь сенс. Тому я, звичайно, не можу відверто і свідомо заявляти - оптиміст я або не оптиміст. Це навіть не такий стан, коли все одно. Точніше, стан, коли розумієш, що все однаково нереально і недійсно, тому і говорити про нього не має сенсу. А що стосується літератури, то любов до неї, мені здається, і слід пов'язувати із згаданою некрофільською позицією. Література - це велике кладовище домашніх тварин. Ти дуже швидко можеш втратити відчуття дистанції до неї, і тоді тебе просто затягне в одну з воронок літературоцентризма. І сидітимеш між гіпербол і метафор, як останній мудак. Літературу треба не любити, а читати" [26].

Передаючи своє враження про книгу поезій Жадана «Історія культури початку сторіччя», перекладач Ігор Сид пише: «Жадан кінця 90-х, мені здається, не був в повному розумінні слова людиною сучасного. Зомбований своїм улюбленим авангардом 20-х років, він як би наспівував нескінченну революційну пісню... Молодим чистим голосом - але інтонації здавалися мені чомусь дуже знайомими. Класична строфіка і елегійна, навіть гімнічна просодія виглядали у нього анахронізмом. Що нинішній дорослішає Жадан, навпаки - це саме втілення контемпоральності. Справа не в зовнішніх как-бы-модних, "стильних" атрибутах - про приятелів юності він може писати рефреном "я з ними спав", і про "твій щоденний гашиш" - вже неодмінно, але головне інше: у нього зник прихований пафос заперечення. Жадан приймає все, але не по-постмодерністськи байдуже, а близько до серця: ностальгує по якихось детальках радянського ідіотизму, зворушливо пише про Бен Ладена (до 11 вересня), про східноєвропейських емігрантів...» [66, 145]

Жадан аж ніяк не романтик. Він ніколи не протиставляв себе цьому світові: водку пив з горла, м'яча бив з носака, одне слово, почувався на рівних з довколишнім антиукраїнським середовищем». [7, 19]

Ось що говорить про книгу Богдана Бойчук: "Жадан... має розмах і різко індивідуальний стиль. Я вважаю, що, складаючи в традиційній формі з римами, він дійсно стискає, обмежує себе. І він сам зрозумів це. Коли він написав книжку верлібрів, всі побачили, що таким чином цей поет може повніше висловити себе, і цікавіше, і може, навіть виняткове". [66, 138]

«Читати тексти Жадана - наче продивлятися уявні кіно¬кадри. У цій домінуючій візуальності, як на мене, вірність ав¬тора традиціям саме авангардової, а не модерної естетики. Його образний світ розгортається суміщенням оречевлених метафо¬ричних сюжетів, до кожного з яких є код, хоча дійти до нього можна тільки через осмислення всієї системи». [40]

Як незалежний письменник Сергій Жадан веде свою творчу діяльність з 2004 року. З того часу і до сьогодні твори цього українського письменника отримували (й надалі отримують) велику кількість не тільки національних, але й міжнародних літературних нагород. Крім цього, збірки Сергія Жадана перекладаються на більш ніж десять мов. Все це піднесло письменника на високий рівень серед інших українських авторів.

Сергія Жадана називають «письменником широкої спеціалізації», оскільки він не зациклений на певному типі творчості, а є автором як поетичних збірок («Цитатник», «Генерал Юда», «Пепсі», «Балади про війну і відбудову», «Історія культури початку століття», «Марадона», «Лілі Марлен», «Ефіопія», «Вогнепальні й ножові» та ін.), так і прозових творів, зокрема романів («Ворошиловград», «Депеш Мод», «Anarchy in the UKR»), повістей (збірка «Гімн демократичної молоді») та оповідань (збірка «Біґ Мак»).

Сергій Жадан не лише різноплановий письменник, але й успішний перекладач та активний громадський діяч. Зокрема, починаючи з 2000 року, Сергій Жадан є віце-президентом Асоціації українських письменників. Також він бере участь у створенні цікавих мистецьких робіт, серед яких оригінальні мультимедійні проекти, і часто є «мітингувальником» - безпосереднім учасником різноманітних громадянських акцій непокори.

Разом із так само талановитими і яскравими поетами Ростиславом Мельниковим та Ігорем Пилипчуком Жадан став організатором літературного обєднання Червона Фіра. Воно відзначилося низкою літературних перфоменсів і напівсамодіяльних видань. І якщо Пилипчук згодом відійшов від літератури, а Мельників обрав роль непублічного „вченого поета (науковця, викладача), то Жадан продовжив шлях літературної екстравертності.

Він брав участь у численних всеукраїнських і міжнародних фестивалях та інших заходах, отримав кілька премій, його кілька збірок у девяності роки мали доволі широкий резонанс, а перша книжка в новому столітті - Балади про війну і відбудову (назва, до речі - теж пряма цитата, так само називалася одна зі збірок поезій Майка Йогансена) остаточно вивела її автора в „перший ешелон поезії, не в останню чергу завдяки цікавій і продуманій композиції, грі жанрами (вірші, цикли, поеми, прозовий монолог) та передмові Юрія Андруховича. [31]

На початку двотисячних Сергій Жадан виступив і як прозаїк. Першою була книжка оповідань „Біг Мак зі стильними, мякими й не дуже сюжетними творами. А наступна прозова книжка зробила Жадана культовим письменником. Це була повість „Депеш Мод - то гостросюжетна, то абсурдно антисюжетна пригода кількох молодиків, які шукають свого приятеля по гуртожитках, заводах, полях і залізницях Східної України. У „Депеш Мод поєдналися цікаве письмо із дотепами та неабияким почуттям гумору. Для читацького успіху важливою була й тематика: життя молоді у великому місті.

Жадан-поет і незнайомий раніше Жадан-прозаїк, здавалося б, абсолютно суперечили один одному: піднесений і образно насичений віршований світ - цілком пізнавані ангели (не цураються, втім, дешевих готелів), "мотузки листонош", і" ранці з сухими небесами "- образи з книги" Історія культури... "- як ніби не в'язалися з випадковими, якимись мовби спочатку вицвілими, зовсім безподієвими перипетіями життя мешканців університетських кампусів, придорожніх закусочних і асфальтованих дворів з книги" Біг Мак ". Саме ці невдахи і аутсайдери, як іронічно стверджував тодішній університетський викладач Жадан, і складають "сіль нашого раздерганого дотаціями і дефолтом співтовариства". [31]

Харківський письменник у своїх прозових творах розбудовує характерні для нього авантюрний, любовно-еротичний, фантастичний сюжетні мотиви, у пошуках художніх форм, адекватних його світовідчуванню и цільовим настановам, звертається до різноманітних жанрово-стильових моделей, ігноруючи претензії критики до стилістичної або жанрової невправності, задовольняючись самим факт авторської самореалізації. Жадан моделює різні художні стилі, кожен з яких поданий не в прямій, класичній зорієнтованості на авторський задум, а іронічно. [18]

Популярність письменника можна визначити не за кількістю збірок чи їхнім тиражем, а за критичними статтями про автора та відгуками канонічних постатей української літератури. Творчість Жадана оцінювали такі відомі діячі у нашій літературі як Загребельний та Андрухович, Андрусяк та Антипович, Римарук та Березовчук і багато, багато інших.

На їхню думку, Жадан, незважаючи на свій вік, має вже сформовану, але, за словами Павла Загребельного, скороспілу мудрість, терпку й зелену, як молоде вино. З цим погоджується і Т.Антипович. [16]

Сергій Жадан - письменник, який вартий вивчення у загальноосвітніх школах, адже не можна виховувати нове покоління українців на стереотипах минулих століть, школярі, принаймні мають право знати на існування та творчі задуми яскравих сучасних письменників.

Ще одним плюсом сучасних літературних діячів є те, що з ними при бажанні можна поспілкуватись віч-на-віч, освітливши для себе саме ті темні міста у їхній творчості, які цікавлять тільки тебе. З педагогічної точки зору, набагато легше працювати з прикладами, які знаходяться у одному хронотопі зі школярами, адже розповідаючи про письменника певної епохи, вчитель повинен розкрити та пояснити учням її особливості. А це дещо розвіює їхню увагу, і діти не взмозі повністю засвоїти надану їм інформацію.

Саме Жадан виявився тим письменником, котрий поєднав дуже транзитний, хисткий, катастрофічний дух часу нашої частини світу 1990-2000-х років, його іронію, цинізм, біль, споживацтво, млявий радикалізм із дуже в своїй суті піднесеними штуками - з усеохопністю добра, любовю, романтичним коханням, теплим внутрішнім світлом. І наснажив усе це оргиніальним еластичним письмом, образним і дотепним. Не дивно, що така суміш стала більш ніж помітною. Не дивно, що вона викликає такі різні реакції. Всі заслуги Сергія Жадана важко перечислити. Проте можна сміло сказати, що саме на таких письменниках, як цей автор, «тримається» сучасна українська література.

Отже, від середини двотисячних років Сергія Жадана сміливо можна вважати культовим письменником, одним із найпопулярніших в умовному некомерційному сегменті сучасної української літератури. Незабаром до цього додався такий неодмінний для постколоніального суспільства компонент, як певне визнання за кордоном - передусім у Польщі, Білорусі, німецькомовних країнах та в Росії.

Розділ ІІ. Особливості сюжетно-композиційної побудови роману Сергія Жадана «Ворошиловград»

.1 Місце роману «Ворошиловград» у творчому доробку митця

Опублікований в Україні наприкінці вересня 2010 року роман Сергія Жадана «Ворошиловград» - його п'ята прозова книга. До цього були збірки новел «Біг-Мак» (2003), «Гімн демократичної молоді» (2006), роман «Депеш Мод» (2004) і книга «Anarchy in the Ukr» (2005). [44]

Почавши літературну кар'єру з віршів (деякі з них в один час навіть були включені в шкільну програму), Жадан потім став чергувати вихід своїх поетичних і прозових книг. Неважко помітити, що у поезії та прозі Жадана одні й ті ж герої - це його однолітки, що дорослішають разом з автором, дитинство і отроцтво яких припало на пізній радянський період, а юність - на епоху змін, або, як би сказали у нас, на «лихі дев'яності». Персонажі, що загострено відчувають себе в цю нервову, небезпечну епоху - в поєднанні з високим літературним стилем та дряпаючими реаліями все тієї ж епохи - дозволили віршам Жадана стати помітним явищем у літературному житті нової України. До передумов успіху треба додати, звичайно, і незвичайний поетичний дар автора, що сплавляє воєдино його досить синтетичну естетику.

Ідею роману під назвою «Ворошиловград» Сергій Жадан виношував майже рік. Потім відчув, що настав час братися за реалізацію задуму. Спроб розпочати написання роману було дві: перші кілька сторінок не задовольнили письменника, тому він вимушений був взяти паузу. Згодом знову повернувся до своєї ідеї, за другим разом справа пішла краще. Роман писався у Харкові, Берліні та Криму. Письменникові хотілось отримати максимальне задоволення від процесу написання книги, тому він нікуди не поспішав. [31]

Врешті, після року роботи, написав твір про память, її безперервність і важливість. «Щоб легше рухатись у майбутнє, потрібно навести порядок у своєму минулому, - говорить Сергій Жадан, - «Ворошиловград» - це книга про солідарність, про спроби чинити опір зовнішнім обставинам, намагання триматися один за одного». [31]

Усі шанувальники творчості Сергія Жадана з нетерпінням чекали на реліз нового прозаїчного твору свого кумира. У незмінному харківському «Фоліо» вийшов «Ворошиловград». Як написано в анотації - «Роман жорсткий, меланхолійний та реалістичний». [24]

Перше, що впадає в очі під час прочитання роману - це зовсім не схоже на попередні книжки письменника. Попри те, що книгу можна відкрити на будь-якій сторінці, і пізнати фірмовий стиль Жадана, автор цього разу пише значно серйозніше і реалістичніше.

На тлі гідних українських письменників Жадана вирізняє тематика. Із суто художнього погляду це не плюс і не мінус, це просто констатація факту: решта хороших українських письменників зазвичай пишуть про хороших українських письменників, тоді як Жадан пише про кого і що завгодно - про бізнесменів і футбольних фанатів, моряків і студентів, наркодилерів і фізкультурників, хорові співи монгольських міліціонерів і занепад джазу в Донецькому басейні, а передусім - про різноманітних придурків, яких щедра українська земля родить понад усяку міру.

Оксана Забужко колись сказала, що всі романи Жадана, написані після «Депеш Моду», - це тільки бліді копії. Після виходу «Ворошиловграду» подібні твердження втратили актуальність. «Ворошиловград» і «Депеш Мод» мають кілька точок дотику. Але тут радше говорити про діалог, а не про копіювання.

Головна точка дотику двох романів - це герої. Звичайно, у «Ворошиловграді» не зявляється ні Собака Павлов, ні Вася Комуніст чи Какао. Тут у ролі протагоністів - Герман Корольов, Коча та Травмований. Проте якщо придивитися до цих героїв, то це ті самі психотипи, тільки на 10-15 років старші. Ті самі соціопатичні типи, які живуть тут і зараз, але їх вже побило життя. Сцени побутового студентського алкоголізму витіснили сцени боротьби з рейдерами. Пасивно-описовий стан «Депеш Моду» у «Ворошиловграді» став активним. Це можна добре простежити, якщо порівняти футбольні сцени двох романів. У «Депеш Моді» герої тільки спостерігають за футбольним матчем, пють на трибунах, вони пасивні. У «Ворошиловграді» є гарно виписана сцена гри футбольних команд «Меліоратора-91» з газовиками, в якій головні герої вже самі ганяють футбольний мяч і пють уже на полі.

Окрім цього, між двома романами можна провести ще три важливі аналогії. Перша з них - тема зникнення і пошуку. У «Депеш Моді» зникає Карбюратор, у «Ворошиловграді» - брат головного героя, Германа. В обох творах зникнення слугує своєрідним рушієм для розгортання фабули. Однак у «Депеш моді» Карбюратора таки знаходять, а у «Ворошиловграді» зникнення послужило тільки причиною для переїзду Германа, який так і не отримав від свого брата жодної звістки. [4]

Друга точка дотику - тема квазірелігій. У «Депеш Моді» зявляється Джонсон і Джонсон із Церкви Христа обєднаної - абсолютно архетипний персонаж постатеїстичного сектантського бурлеску девяностих. У романі він відіграє радше декоративно-розважальну роль. А вже у «Ворошиловграді» Жадан описує обряди квазіштундистського руху, який, звичайно, не має нічого спільного з євангельським християнством. Але тут пресвітер, окрім розважально-декоративної, виконує також нетипову для жаданівської прози функцію - він передає своєрідне повідомлення читачам, який можна сформулювати приблизно так: взаємодопомога і спільна відповідальність.

«Але, чувак, якщо ти справді не хочеш горіти у пеклі на повільному вогні, як напівфабрикат у мікрохвильовій пічці, то тримайся за цих дивних, не зовсім адекватних, але надзвичайно щирих і відвертих прихожан. Не кидай їх. Будь разом з ними…Справа не в церкві і не в наркотиках. Справа у відповідальності. Та вдячності. Якщо в тебе це є - маєш шанс померти не останньою скотиною…» [24, 238]. Чи не вперше у автора зявляється хоч і слабенький, але дидактизм.

Ще однією точкою дотику є вкладені псевдотексти. У «Депеш Моді» Жадан «цитує», імітуючи відповідну стилістику, «Книгу №1 Гримучий вазилін». Цей нібито чужий цитований текст - про саморобні вибухові суміші і спосіб їхнього приготування. У «Ворошиловграді» зявляється текст подібної генези «Історія і занепад джазу у Донецькому басейні». Ці два тексти можна трактувати як висловлення авторського супереґо. У молодечому «Депеш Моді» воно складалося з ідей активного бунту, попри зовнішню апатію, змальовану у тексті. У «Ворошиловграді» авторське супереґо вже прагне джазу в пролетарському Донбасі. Автор мрійливо рефлексує про минуле Донецька, тодішню Юзівку: «Місто, забудоване одно- та двоповерховими будівлями, вигідно вирізнялось шикарними магазинами, рестораціями, конторами та банками. Першокласні готелі Велика Британія та Гранд-Готель приваблювали сюди натовпи комерсантів, що прибували сюди переважно з Бельгії та Британії з метою швидкого збагачення…» [24, 57]

Загалом, якщо вдатися до грубого узагальнення, то «Депеш Мод» - це роман про молодь, яка шукає себе у великоміському Харкові, а «Ворошиловград» - це роман про спробу повернення. [4]

2.2 Сюжетно-композиційні особливості роману

Загалом тема вічної подорожі, оспівана американськими класиками на зразок Джека Керуака і Джона Стейнбека, була підхоплена в Україні у 1980-х роках Євгеном Пашковським і продовжена у 1990-х Сергієм Жаданом. Гасло цих мандрів одне - де б не жити, аби лише не жити. Або так: яка різниця де жити, якщо життя нема, і замість впевнености у майбутньому існує лише упевненість у минулому? Тож не дивно, що за мандрівною фабулою новий роман Сергія Жадана з ностальгійною назвою «Ворошиловград» нагадує його ранні твори на кшталт «Депеш Мод», коли герою обовязково треба кудись їхати - шукати друга, знайомого чи будь-кого - аби тільки не залишатися тут, на вічній території чужих квартир, речей і розмов. Цього разу герой Жадана на імя Герман лише на день їде на свою малу батьківщину провідати рідного брата, який тримає в степу бензоколонку, і мало не назавжди влипає у тутешній ландшафт. [12]

Саме через це життя і нема, коли до нього так ставляться. Як саме? Ну, проживають бездумно, аби тільки прожити. Це, до речі, перефразована постмодернізмом максима часів соцреалізму і патріотичного кредо Миколи Островського: «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було згодом невимовно боляче за безцільно прожиті роки». Так от, нині усе це звучить трохи інакше: «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було». [24, 321] Ще й посміятися дорогою. Для сміху, наприклад, у переліку імен, прізвищ і місць роботи своїх героїв треба назвати найбільш неоковирні варіанти. Так, поряд із газетою безкоштовних оголошень, в якій колись працювали герої «Ворошиловграду», можуть бути згадані морг, бюро погребальних послуг і секретаріят Конгресу націоналістів. Так само доречні неоковирні види діяльности героїв. «Ми редагували чиїсь промови, - інформують нас у романі, - вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки». [24, 312]

У новому житті на старому місці відмивати доводиться хіба що кров з мармизи. Усе тут залишилося без змін, відколи Герман поїхав з цієї глухої провінції, за що вона щокроку намагається віддячити йому черговою халепою, яка зветься «зустріч з минулим». Хіба що місцева мафія, яка прагне відвоювати рідну бензоколонку, не дуже місцева, за що й поплатилась через незнання незворушної карми цього краю. З одного боку, все тут стає на захист рідного запустіння - від циган і баптистів до барменів і футболістів - і недаремно роман Жадана присвячений історії українського рейдерства. З іншого боку, героя роману цілком слушно бісить те, як швидко місцевий люд здає свої позиції, залишаючись жити у примарному минулому, спогадів про яке у «Ворошиловграді» не бракує. Утім, не дуже затишні ці згадки про розвалену «комунальну інфраструктуру», закинуті аеродроми, розформовані військові частини, забуті футбольні команди, неіснуючу історію джазу на Донбасі, а також про «просмолені сонцем пагорби».

В есеї «Immigrant song» Жадан також багато говорить про вигадану реальність і про кліше, які цю незнану реальність формують. Такими кліше є і уявлення про Захід, і уявлення про наше минуле, зокрема й радянське минуле, і про Донбас та Донецьк, який з волі не лише політиків, а й українських інтелектуалів, перетворений нині на такий собі заповідник «чужого». [27]

Жадан говорить у своєму романі про те, що ми всі живемо у світі вигаданих реальностей та кліше, між тим,- коли справжнім є лише те, що обираєш для себе ти і що є твоєю реальністю. Революційність Жадана насамперед у тому, що він не закликає відмовитися від свого минулого, забути і викреслити його з памяті, навіть якщо воно було вигадане й нереальне. [12] Адже і те минуле життя, і ті туристичні картинки з різних міст, якими люди обмінювалися між собою у радянські часи і які створювали певні стереотипні уявлення про чужі міста і чужі країни, були частиною персонального світу, досвідом, який лишається назавжди у валізах памяті. Тому й говорить Ольга у романі Жадана, що ті картинки «і є моє минуле. Щось таке, що в мене відібрали і примушують про нього забути. А я не забуваю, тому що це, насправді, частина мене» [24, 433].

Усе у «Ворошиловграді» Жадана оформлено за незмінною схемою оповіді, яку віддавна практикує автор твору. Ось головний герой на імя Герман Корольов в обовязковій військовій куртці. Ось його обовязкові друзі-напарники, обовязкова старша жінка, обовязкові проблеми (свої та чужі), обовязкова остання територія, яку треба обороняти, і тоді обовязково зявиться почуття чесно виконаного обовязку, яке наш герой «востаннє відчував у третьому класі місцевої школи, коли їх вивозили збирати яблука в радгоспних садах». [24, 94] Одне слово, усе як завжди. «Мені 33 роки, - значить Герман. - Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам зявлятись було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і навіть не попередив. По-моєму, життя вдалось» [24, 6].

Не дивно, що констатація життєвих досягнень у героя роману така ж лаконічна: «Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами» [24, 34]. І лише завдяки тому, що нашого Германа досі дивує, як усе в його житті «ніби повторювалось, поверталось назад - назад в нікуди, назад у порожнечу», оповідь рухається до свого невтішного кінця. Ну, а коли авторові набридає «виробнича» розповідь з історією про бензоколонку, він згортає її, розпочинаючи наступну. Та навіть якби його героєві вдалося, відцуравшись мандрівної долі, осісти на своїй малій батьківщині, мало що при цьому б змінилося. «Коли ловиш життя за хвіст, - справедливо вважає наш герой, - найменше думаєш, що з ним потім робити». Адже воно не завжди буває цікавішим за свій власний опис у черговому романі-репортажі.

Розважити сюжетне дійство у «Ворошиловграді» допомагають декоративно-художні прикраси тексту, себто фірмові авторські порівняння і метафори. Так, під час оповіді героя про чергову пригоду з елементами кримінальної авантюри перед читачем понуро пропливають обставини місця з обовязковим гастрономічним відтінком. Тут вам і «жовте, ніби вершкове масло, сонце», чиї «гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука», і «небо, схоже на томатну пасту», і «сірі, як мокрий цукор, партійні будні», і «жирні фініки, схожі на тарганів». У Жадана навіть описи природи мають якийсь бакалійний присмак безпритульности: «поля, густо политі сонячним медом, свіжа зелень балок та залізничних насипів, золото річкового піску й столове срібло крейдяних узбереж», а також комахи, які «перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою». І герою роману, попри критичну ситуацію і відповідальність, яка звалилася на нього, «мов родичі з вокзалу», завжди «дуже хотілось гарячої піци».

Жадан має дивовижну здатність поєднувати чуттєву і дискурсивну память. Коли простір навколо тебе стає частиною твого внутрішнього досвіду. У його памяті багато ландшафтів, будівель, деталей, запахів, звуків.

Це память, частина якої завжди перебуває поза твоїм тілом. Вона може бути вибагливою і нестерпною, адже примушує - у суто географічному розумінні - повертатися до знайомих пейзажів та інтерєрів і болісно реагувати на будь-які спроби підкоригувати ці ландшафти, знести будівлі, внести власні поправки до твоїх спогадів.

А ще в романі Жадана не бракує обовязкових описів природи, ляндшафтів (зазвичай «підозрілих місць з відсутніми органами влади та населення як такого»), і тих залишків розваленого господарства на пострадянському просторі, які автор полюбляє називати «комунальною інфраструктурою». Іноді здається, що саме час і простір - це головні герої цього дійства, а решта «живого» матеріалу на кшталт чи то братів Льоні і Борі, а чи автомеханіків Шури Травмованого і Кочі, а чи решти соціально невлаштованих персонажів роману - це рухливі декорації до сюжету про обставини місця і часу. «Я мовби стояв у просторому приміщенні, до якого запустили якихось невідомих мені людей, а після цього вимкнули світло, - підтверджує герой-оповідач. - І хоч приміщення було мені знайомим, присутність цих чужих людей, котрі стояли поруч і мовчали, щось від мене приховуючи, насторожувала». [24, 107] Та й місця того у романі Жадана - «сама лише» Луганська область, а вже місто, в якому виростали його герої, взагалі малопридатне для пригодницького жанру.

Коли ж до правди, то новий роман Жадана присвячений старим радянським примарам, які на кожному кроці переслідують головного героя. Неіснуюче місто-примара Ворошиловград, в якому минуло його дитинство. Примари друзів з минулого, з якими Герман спочатку грає в футбол, а потім виявляє їхні прізвища на могилах місцевого цвинтаря. Нарешті, примарний брат, до якого він приїхав, і який так і не зявляється протягом дійства, а згадка про нього потроху вивітрюється з памяти. [35] Ну, а залишаються ті самі, наразі вже братові примари - баби, борги і вороги - які, наче старий одяг, доводиться «доношувати» нашому героєві. І якщо в одну й ту саму річку памяти йому не випадає увійти двічі, то вляпуватись у те саме лайно доводиться аж до самісінького фіналу.

«Ворошиловград» демонструє вже не просто літературну зрілість і гру мускулів, а й упевнено поєднує соковиту, природну, демонстративну маскулінність з рафінованою літературністю. [31]

Читач отримує задоволення не від читання тексту, це швидше поетичне задоволення, адже книга напрочуд поетична, Жадан залишається поетом в прозі. Це може бути вадою, але скоріш це ознаки вже авторського письма. Проза Сергія Жадана - це типова «проза поета» з усіма притаманними їй перевагами і недоліками. Однак саме завдяки поетичному підходу до опису сучасності Сергію Жадану вдається сформулювати нову національну ідею. Можливо, тому що він не ставив перед собою такого завдання. Для Жадана враження були куди важливішими за сюжет, присвячений поверненню героя додому. Сюжет традиційний, і, зрештою, він потрібен лише для зацікавлення читача. Автор не переймається розробкою сюжету чи веденням якихось сюжетних колізій, сюжет ніби другорядний. Але натомість основна увага читача зосереджується на процесі занурення головного героя в безвихідь депресивного провінційного містечка.

Роман починається з того, що одного дня, о пятій ранку, узвичаєну розміреність Германового життя (свобода від батьків, наймане, завалене власними і чужими речима помешкання, передвиборчі тренінги, агітаційні дебати, регулярні гроші, відмиті з переказів спонсорських фондів, надійні напарники Льолік і Болік) - перериває дзвінок. Герман необачно підняв слухавку й почув неприємну новину. «Так усе й почалось» [24, 4]. На тлі всіх подальших перипетій цей дзвінок сприйматиметься як заклик «устань - і йди!». Телефонують із дому, точніше із бензозаправки, юридичним власником якої є Гера, хоча фактично бізнесом керував його старший брат. «Дружище» Коча, механік-самородок, який працює на заправці, прокуреним голосом («так, ніби замість легень йому було вмонтовано старі, пропалені динаміки») сумбурно пояснює, що Герин родич спішно зібрався і покинув межі України, між іншим, вже як з тиждень, нікого при цьому не попередивши. Виїхав мало не в Амстердам, кинув свою автомайстерню (вона ж за сумісництвом і бензоколонка), улюблену справу і найнятих людей, а Коча сам зі всім цим впоратися не може, тому Герману необхідно приїхати і розібратися на місці. Герман вирушає в дорогу. Покидає середмістя Харкова і рухається туди, на південний схід, звідки сунуть вагони з вугіллям і фури з тугими овочами. Їдучи додому, Герман не підозрював, що його поїздка «на один день» затягнеться на невизначений час або й назавжди (ми того також не дізналися, бо кінцівка роману багатозначна: Герман не знайшов брата, здається, він повернувся - остаточно вирішив залишитися вдома, однак останні речення описують, як він виходить за межі містечка і відчуває відкритість перед собою нових доріг…). Герман простує пішки, їде на тарахкотючих волгах, потягах та автобусах, де зустрічає сучасних кочівників - робітників-міґрантів, контрабандистів, біженців і працівників гуманітарних організацій. Серед них - Кароліна, представниця організації ЕС. Вона їде з двома іншими чорношкірими у відгородженому салоні, розміщеному начебто в автобусі й водночас відокремленому. Місія ЕС виглядає спробою актуалізації постколоніального топосу, адже основні асоціації, що повязані із цим словом - гуманітарний безлад у суспільстві. Германова розмова з Кароліною коротка та зашифрована:

«- У мене справи, - пояснив я їй. - Не можу лишитись там на довше.

Можеш, - сказала вона. - Якщо захочеш.

Ні, - незадоволено повторив я, - не можу.

Думаю, ти так швидко тікаєш, оскільки забув усе, що з тобою було. Коли згадаєш, тобі буде не так просто звідти поїхати» [24, 123].

Кароліна дає Германові напій, від якого той поринає в сон, і йому сниться випадок із його дитинства. Незабаром щось дуже схоже на цей епізод він переживе в дійсності як дежавю ще раз. Кароліна зявляється знову майже наприкінці книжки у схожій ситуації наче з паралельного світу та залишає враження ясновидиці. Вже тут відчутний мітичний момент часової подорожі в інший хронотоп - і ця поетична мітологізація не має нічого спільного з «жорстоким реалізмом», про який ідеться в анотації до роману, і ще менше із постсоціялістичною романтикою руїн у «Депеш Мод». Радше, як висловився сам Жадан в інтервю, - «це роман про пам'ять, про важливість памяті, про безперервність памяті, про те, що потрібно памятати все, що з тобою було, і це тобі дозволяє якось формувати своє майбутнє».

Особливо запамятовується вдалий приклад цієї подорожі у часі та просторі з футбольним епізодом: леґендарний матч між командою газовиків і місцевими футболістами-аматорами разом із Германом, Травмованим та іншими друзями молодості буде повторено у день футбольної перемоги: «Було ще світло, тож вогонь палав зовсім невидимо в призахідних сонячних променях. Газовики сиділи на витоптаному футбольному ґазоні й готували свою баранину. Схожі були на монголо-татарів, котрі відпочивали після вдалого набігу на газові вишки Київської Русі» [24, 89].

Футбольний матч відбувається вже в сутінках і поле освітлюють тільки фари вантажівок, поставлених із увімкненими моторами на краю поля - це витворює потойбічну атмосферу. Проте й друзі Германової молодости справляють враження привидів, самому Германові більшість із них здавалися татуйованими зомбі. Згодом йому доведеться розшукати їхні могили на міському кладовищі та зясувати собі, що вони вже багато років мертві. Тут Герман також торкається паралельної реальности, перетинає кордон, який у його подорожі заводить трішки далі. В епізоді з футболом не йдеться про подорож у минуле, радше минуле завжди відчутне та присутнє як паралельний часопросторовий вимір.

Проти кукурудзників-бізнесменів повстають нові друзі - колишня футбольна команда, а також цигани і баптисти. Фактично, зміст конфлікту між футболістами і кукурузниками вписується у протест проти приватної власності. [13] Ліві, антибуржуазні гасла - речі, зрештою, не нові для Жадана. Тож у «Ворошиловграді» зустрічаємося з боротьбою влади землі і влади капіталу, оскільки, як говорить один із новочасних бізнесменів, «проблема в тому, що ви недооцінюєте можливості капіталу. Думаєте, якщо ви тут виросли, це автоматично дає вам право лишатись тут і надалі» [24, 301].

Вагому роль у творі відіграють Жаданівські дорожні пейзажі, ці ліричні відступи закономірні в змалюванні архетипу дороги, бо саме цнотливість природи протистоїть розчавленому подіями Герману: «Я бачив, як коріння вперто пробивалось крізь висушений за літо ґрунт, тягнучись до води, що залягала глибоко, наче магма. Я бачив срібні жили води, які проступали тонко-тонко, омиваючи тіла померлих, закопані тут невідомо ким і не знати коли, прорізаючи чорноземи і рухаючись у темну безвість. Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце камяного вугілля, як воно бється, даючи життя всьому навколо, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах, твердне й напоює собою вязкі корені і як цими коренями рвуться вгору шаленство і стійкість, повертаючи стебла трави проти напрямку вітру» [24, 191].

Дорога - це так потрібний для роману драйв. Герман увесь час тягається шляхами. Він ніколи не сидить на місці. То йому на весілля, то йому на похорон. То він утікає від міліції, то від контрабандистів. Але з драйвом чомусь не складається. Бо мандри його відбуваються за волею автора. [50]

У процесі аналізу роману «Ворошиловград» Сергія Жадана можна виокремити декілька аспектів втілення архетипу дороги: дорога як структуротворчий чинник лінійного сюжету твору; дорога як характеротворчий модус еволюції образів; дорога як засіб лікування душі і тіла героїв; дорога як засіб метафоризації пошуку себе: вибору манери поведінки, шляху розвязання проблем та шляху до духовного зростання, заснованого на загальнолюдських законах.

При цьому навколишній світ Жадан малює абсолютно дивним, свіжим і лютим. З одного боку, абсолютно знайомим, з іншого - дивнуватим. Тому велика частина того, що відбувається читачем, так само як і героєм, сприймається вельми благодушно. [50]

Але героя не так-то просто скинути з рахунків. Сам того не підозрюючи, він знаходить в давно забутих степах десь під Донбасом себе, своє місце і, як не дивно, батьківщину. Потрібно віддати належне Сергію Жадану: говорячи про такі речі, він не скочується ні в войовничий патріотизм, ні в слинявий сентименталізм. Його герой по-чоловічому, спокійно, встає на захист всього, що йому дорого і важливо. Відстоює свій бізнес, землю, жінок. Тому «що так все приблизно і відбувається. Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і повинно бути і що сама наша близькість з'являється від загальних переживань, загальною життя і можливості загальної смерті» [24, 343].

Усе залишилося на старому місці без змін, відколи Герман поїхав з цієї глухої провінції, за що вона щокроку намагається віддячити йому черговою халепою, яка зветься «зустріч з минулим». Хіба що місцева мафія, яка прагне відвоювати рідну бензоколонку, не дуже місцева, за що й поплатилась через незнання незворушної карми цього краю. З одного боку, все тут стає на захист рідного запустіння - від циган і баптистів до барменів і футболістів - і недаремно роман Жадана присвячений історії українського рейдерства. З іншого боку, героя роману цілком слушно бісить те, як швидко місцевий люд здає свої позиції, залишаючись жити у примарному минулому, спогадів про яке у «Ворошиловграді» не бракує. Утім, не дуже затишні ці згадки про розвалену «комунальну інфраструктуру», закинуті аеродроми, розформовані військові частини, забуті футбольні команди, неіснуючу історію джазу на Донбасі, а також про «просмолені сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено ще з дитинства, від перших спогадів і аж до останніх років, проведених тут, аж до того прекрасного осіннього дня, коли ми з батьками вибралися звідси, коли наш тато, відставний військовий нікому не потрібної армії, отримав житло поблизу Харкова» [24, 22].

Роману катастрофічно бракує конфлікту. Формально він є. Герман мусить захистити свій бізнес, який спершу йому задарма не потрібен. Дрібний власник іржавої бензозаправки (конкретна, жива людина) стикається з химерною та незрозумілою (як імя головного боса - Владлен Марленович - звертаємо увагу на відверто комуністичне походження власне імені та імя по-батькові, що нібито символізує незмінність та спадкоємність правлячого прошарку) сваволею великого капіталу, котра завиграшки давить усе конкретне й живе. Але конфлікт не вибухає.

Братки підривають бензовоз, Герман скаженіє і - забуває. Друзі Льолік і Болік кидають на табло, і Герман - пробачає. Двоє «молодих юристів» (доволі мутні типи) пропонують наказати Льоліка та Боліка, але Герман не здає друзів. Що не заважає йому, одначе, кохатися з Тамілою-Тамарою - дружиною друга Кочі (котра з них його дружина, Коча й сам не знав). Та й самі «молоді юристи», поява яких у тексті створює відчуття небезпеки, в підсумку виявляються жалюгідними «дрочилами». [24, 294]

Одне слово, з таким темпераментом важко буде Герману втримати бізнес. Та й чи втримає - невідомо. Бо головна інтрига, протистояння живого Германа й абстрактного Марлена Владленовича, - залишається без розвязки.

Звернімо увагу, Травмований гине, захищаючи навіть не бензозаправку, а занедбаний аеродром! Захищаючи старі порожні ангари, тріщини на асфальті, власну ностальгію. Від кого захищає? Від Марлена Владленовича, котрому заманулося збудувати на місці непотрібного аеродрому цементний завод. Таким чином, оборона ностальгії, самосвідома консервація у власному міні-світі виходить тут на новий рівень. Ще один привід усвідомлювати «Ворошиловград» як роман-повернення до витоків.

Герман мав повернутися до рідного містечка й стати героєм. І він таки повернувся, але залишився лузером. Героїзм і трагедія - завше поряд. Однак «Ворошиловград» трагічний без просвітлення, без катарсису. Бо персонаж так і не став героєм. А конфлікт не переріс у трагедію, в якій був би бодай найменший сенс.

.3 Міф пострадянського простору як важливий чинник побудови сюжету

У тексті досліджується (і частково твориться) міф пострадянського простору і вужче - східноукраїнського. Жадан послідовно конструює життя без основних опор і цінностей сучасного суспільства:

держави. Її немає - не дісталася ще. Можливо, її й ніколи не існувало, принаймні, влада центру для змальовуваної в романі місцевості є поняттям настільки ж далеким, наскільки й невідомим;

грошей. Гроші фігурують у тексті як елемент сторонній. Їх нема, і всі звикли. Або є, і нічого не змінилося. Принаймні, всі спроби відчайдушно боротися за грошові знаки виглядають жалюгідно і смішно (Льолік і Болік, хлопці з Харкова). Навіть місцева мафія воює не за гроші, а за «місце»;

норми. Будь-яку норму повинен хтось встановити і слідкувати за її виконанням. Раніше цю роль виконував СРСР, а тепер норма стала чимось віртуальним. В місцевому суспільстві епохи СРСР раніше одні були за межею (як Коча), інші - його ланкою (Ернст), треті - його зірками (Шура). Норма не об'єднувала, а розділяла, а тепер усі «свої, місцеві»;

ієрархії. Ієрархія - наслідок норми. Бути власником заправки - нормально, заправником - погано. Немає «норми» (і немає конвеєру корпоративної праці) - немає ієрархії. Якщо ви разом в дитинстві ганяли в футбол, то яка різниця, хто ким виріс? Більше того, як тільки хтось займає чітке та непорушне місце в ієрархії, він стає в'язнем (як олігарх на поїзді), бо не може змінити свого життя;

історії. Популярний нині міф на Заході і в центрі (аж до рекламного «першого в Україні пива»). У цьому місці історії не було і немає. Бо історія - це визначеність, прив'язаність, детермінованість;

назви. Ідеалістичний фактор визначення - частина норми та ієрархії. За визначенням, Гєра - невдаха, Коча - злочинець, а Тамара і Таміла - профурсетки. Але тут "правильний" шлях канув у Лету разом з КПСС.Відповідно, нас закидає у недетерміноване суспільство. Звідси і назва - «Ворошиловград». Гєра, розповідаючи про дитинство, згадує, що на уроках німецької йому випало завдання описати порожній пейзаж Ворошиловграда з листівки. Єдиний спосіб полегшити працю - описувати людей, які потрапили в об'єктив, бо інше - ілюзорне. Зараз немає ні назви «Ворошиловград», ні Леніна на площі, ні (ймовірно) будинків - що може визначити місце?

Від назви - другий важливий образ і мотив тексту - місце. У степу немає прив'язки до місцевості, і люди західної цивілізації від цього можуть втратити розум (як німецький танкіст). У степу Жадана взагалі немає прив'язки, тому тут виживають лише місцеві.

Відповідно, наслідок: немає загальної правди. Яка різниця, живий чоловік Тамари, чи загинув, хто кого зрадив чи кинув, хто був правий у бійці, хто привів сюди людей. Натомість є правда конкретна, здобута самостійно як досвід - одна команда щойно виграла в іншої, Тамара зараз спить з тобою, заправка - твоя, і ти її не віддаси. Твоє (і «своїх») життя, твоя (і «своїх») смерть, твій (і, звісно, «своїх») досвід є реальністю і якорем, який до неї прив'язує.

Жадан досить детально змальовує біографію покоління 1990-х. Але це не самоціль автора, а лише ілюстрація значно глобальнішої теми - розпаду СРСР. Власне, його й цікавить передусім біо- і топо-графія загибелі союзу, і недаремно у вагончику Кочі, його охайному прихистку, мапа Радянського Союзу постає у вигляді колажу «етикеток з-під алкоголю та політичних листівок, фото з журналів мод і чорно-білих порнокарток, футбольних календариків і чийогось водійського посвідчення» [24, 42]. Усі ці атрибути пізньорадянського побуту поєднані одним спільним тлом - «глиняно-салатовим наповненням» - картою Радянського Союзу.

Оце спільне тло - радянські часи - і поєднує головних персонажів «Ворошиловграда». Зрештою, про це говорить і сама назва «Ворошиловград» як назва міста, яке нині не існує, а існувало в досить специфічному місці і у хронологічно точний відрізок часу. Жадан уперто намагається зафіксувати радянське минуле - він зумисне вдається до культурних і соціологічних описів предметів і реалій того минулого. Він діє, немов той колишній інкасатор Федір Михайлович, який перетворює свою квартиру на антикварний склад, де зберігає речі, дотичні до минулого. До речі, грайливо називаючи інкасатора Достоєвським, Жадан натякає на певний код, який буде розгорнений у творі. Якщо дошукуватися цієї закодованості, то з Достоєвським частково споріднює «Ворошиловград» саме соціологічна основа, Зокрема - фейлетонність, якою послуговувався російський письменник, майже по-журналістськи фіксуючи реальність у її свіжих і типових слідах. Жадан також намагається типізувати - він прагне подати минуле своїх компаньйонів Льоліка і Боріка як соціальну картинку, малює щось подібне до соціального портрету певного класу - малих бізнесменів (так званих експертів), вдаючись до переліку їхніх речей - «чорний фольксваген, перекуплений у партнерів, костюми зі стоку, черевики з минулорічної колекції, годинники з розпродажу, запальнички, подаровані колегами на свята, сонцезахисні окуляри, придбані в супермаркетах: надійні недорогі речі, не надто вживані, не надто яскраві, нічого зайвого, нічого особливого» [24, 17]. Жадан також досить розлого переповідає історії Шури Травмованого і Кочі, описує передісторії появи газовиків, фермерів, бандитів, веде до санаторію, піонертабору, на похорон, знайомить із комерсантами. Усе це має задати соціальну типологію нашого часу, що є транзитним і де важливо бодай зафіксувати достеменні деталі, аби зловити дух часу. [13]

Манера письма Жадана добре пристосована для опису невизначених (у наведеному вище розумінні) явищ. Текст дбайливо передає досвід людей через їх історії. Продуктивність способу доводить те, що толком пояснити сенс твору, перевівши з інтуїції у твердження, досить важко. Відсутність автора з повчальним виразом обличчя однозначно іде на користь твору.

Роман, який, згідно із зачином, мав бути пригодницьким, виявився романом-рефлексією. Але, оскільки рефлексія живиться зрадами, обрáзами та розчаруваннями (а ці неприємності, загалом, оминають Германа), то й порухи його свідомості мляві й непристрасні, есеїстичні по суті.

Сюжетна лінія роману сягає апогею у «вирішальному поєдинку» на старій злітній смузі за містом о полудні між посланцями-рейдерами олігарха та місцевими: Травмованим, Германом та циганами. Цей відрізок тексту - добрий приклад того, як, не віддаючися постмодерністській грі з очікуваннями читача, автор поетизує рухомі декорації та методи тривіальної літератури. Поетизацією досягнуто іронічної дистанції і водночас неочікуваних поворотів справ. Книжка завершується кінцівкою-епілогом - відвідинами Ольги, під час яких, аж наприкінці роману, коли Герман відкрито вирішив залишитися, між ними починається справжня історія кохання. На площині метафори ця історія кохання вказує на повернення героя додому, на кінець бездомности - у цьому також полягає відчутна різниця із «Депеш Мод» та ранішими прозовими текстами, які радше увиразнюють відсутність кохання та викоріненість.

В епілозі - також телефонний дзвінок немов із потойбіччя, меланхолійний лист до Германа, а також запозичена із кінематографу гумористична «передісторія». У листі Катя, якій ледь за двадцять, зокрема пише:

«Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини, і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути, і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерти. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають» [24, 432].

Прикінцеві епізоди увиразнюють глибоко людський есенціалізм цього роману, те, що сам Жадан сформулював так: «потрібно захищати себе, своїх близьких, свої принципи, свою територію, своє минуле, своє майбутнє». Це в українській сучасній літературі можна проінтерпретувати як доповнення галицького культурного есенціялізму Андруховича. Ця геопоетика східноукраїнського постіндустріального хронотопу поетична передовсім через людяність його постатей. Якщо Германові на початках важливо було врятувати справу свого «ближнього» - свого брата, то наприкінці вони немовби врятували самого Германа. Герой відчуває сенс життя - це важлива відмінність від індиферентности й бездомности оповідача та персонажів «Депеш Мод».

У захопливий і ненавязливий спосіб у романі розвинуто постіндустріальний міт про гуманність, носіями якої є люди, потерпілі від змін 1990-х. Вони черпають сили та єдність із такого собі після-модерного відчуття батьківщини, яке виходить за межі лише локального патріотизму та охоплює особливе відчуття часопростору.

У той час, як деякі наші живі класики вкотре пережовують особисту історію, у кращому разі - родинну історію, Жадан, мабуть, перший повертається обличчям до сучасності. Це перший сучасний роман, дія якого відбувається в українському степу, а не де-небудь у карпатських лісах чи міських кварталах. Мешканці і уродженці Запорізької, Луганської, Донецької областей, одразу відчують цей безмежний простір, це палюче сонце і цей вітер.

Чіпляючись за щаблі образів і метафор, читач добирається до останньої сторінки. Мов лінивого сома, гачками точних попадань у настроєність й інтонаційністю intermezzo, автор витягує читача з каламутного сюжету. Ця поетичність і вирізняє новий текст Жадана від його попереднього роману «Депеш Мод». Зіставлення та спостереження дивують і збивають подих.

«Ворошиловград» - своєрідне повернення боргу Донбасу, що його зростив. У цій книзі він повертається до витоків, до рідного Старобільська, прообразом якого стає безіменне місто, на околиці якого стоїть заправка - основне місце дії роману. Реалії донбаського життя - з нічними караванами контрабандних бензовозів і містечками,які приходять в запустіння переплітається з химерними видіннями - футбольним матчем, у якому беруть участь загиблі друзі дитинства, караваном монголів під прапором ЄС і провідницею, чорношкірою лесбіянкою.

Сергій Жадан за своїми переконаннями націонал-анархіст, в його творах завжди прозирає своєрідна симпатія до різного роду маргіналів, нелегалів і контрабандистів, які облаштовують своє життя без участі держави. У романі «Ворошиловград» Сергій Жадан заявляє, що останнім притулком таких вільних людей стає Донбас, прикордонний край суворих людей, що виживають за рахунок взаємодопомоги та протистояння зовнішнім ворожим силам. «Адже коли ти виростаєш із цим усім, коли це вкладається в твою свідомість ще з дитинства, багато речей сприймаєш простіше й спокійніше. Є життя, яким ти живеш і яким ти не маєш права поступатись, і є смерть - місце, куди ти завжди встигнеш, тому не потрібно туди поспішати», - говорить один з героїв.

Звичайно, Сергієві Жадану можна дорікнути за надмірну ідеалізацію «реального пацанства», та й життя в невеликих донбаських містечках ближче все ж до деградації, ніж до описаних автором кустуріцівськім циганським пристрастям. Але більшість українських авторів у пошуках національної ідеї вигадує якісь мертвонароджені концепції, розшукуючи рецепти облаштування дня сьогоднішнього, хто в обвалених бандерівських схронах, хто в ідеалізованому світі «совка», хто і зовсім ностальгує за «матінкою Австрією». Жадан, розповідаючи серію цікавих історій, приходить до нехитрих висновків, які можуть бути близькі жителям будь-якого регіону України, а значить, ближче всіх виявляється до правди: «Все дуже просто: триматись один за одного, відбиватись від чужих, захищати свою територію, своїх жінок і свої будинки. І все буде добре. А навіть якщо не добре, то буде справедливо» [24, 234].

Маленьке провінційне містечко постає без будь-яких прикрас, з усіма проблемами минулого і майбутнього, яке подається крізь призму життя і власного досвіду Германа: «…великих підприємств у місті не було, залізничники, - вчителі, конторники, також військовослужбовці…» [24, 37].

Роман Сергія Жадана спонукає до роздумів про своєрідність, чистоту, наївність,справжність провінційних стосунків. Літературознавець Б. Єгоров слушно зауважує: «Узагальнено і схематично я приписую столичному мешканцю більшу енергійність, відкритість, контактність характеру,честолюбність (іноді з марнославством), а провінціалу навпаки - меншу інтенсивність і «настирність» натури, більшу інтровертність і «домашність», послаблену увагу до слави» [23, 27]. У провінційному місті, герой роману Ернст мріє відновити роботу місцевого аеродрому, а головне - втілити мрію стати пілотом: Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами [24, 29]. Освальд Шпенглер у трактаті Присмерк Європи стверджує, що: «Світове місто і провінція - цими основними поняттями кожної цивілізації окреслюється цілком нова проблема форми історії…» Філософ акцентує свою увагу на важливій ролі «… провінції, яка має своїм виключним призначенням живити світові міста залишками вищого людського матеріалу» [70, 200]. Швидше за все, йдеться про інтелектуальний та ціннісний потенціал провінції, який здатен наситити суспільство новими ідеями, надихнути гуманістичними ціннісними орієнтаціями, що, можливо, стануть рушійною силою у відновленні та розвитку суспільства і держави.

Здатність людей обєднатись задля спільної мети притаманна, в більшій мірі, невеличкому місту, аніж мешканцям мегаполіса. «Провінціалізм - деяка відсталість, обмеженість, повязана із проживанням у віддаленні від центру, в провінції. Уживається як символ відсталості, обмеженості і т. ін.» [9, 1145]. «Провінціалізм» - поняття неоднозначне, часто суперечливе і потребує уточнення, а ставлення до цього явища завжди знаходилось у стані протиріччя. Особливо це наочно проявилося на початку третього тисячоліття, коли розвиток науки, техніки (інтернет-мережа), глобалізація різко змінюють та стирають межі. «Провінціалізм» стає швидше визначенням внутрішньої сутності людини, ніж місцем її проживання. Сучасна неординарна особистість, незалежно від місця проживання, позбавлена такого комплексу. Соціолог О. Славнікова доходить висновку, що: «Обдарована людина, яка проживає у обласному місті чи, більш сумніше у селищі міського типу, відірвана від актуальної інформації, від книжних новинок, не має повноцінного розвиваючого середовища» [59, 86].

Жадан спресовує речі й емоції. Звернімо увагу вже на перше речення: «Телефони існують, аби передавати ними різні неприємності» [24, 3]. І головний персонаж неприязно ставиться до телефонів: торохтливих апаратів радянського зразку з ревматично покрученими дротами, як пальці ще живих, але вже невблаганно літніх майстрів, котрі їх складали; не довіряє і писклявим мобілкам - барвистим і ненадійним, як їхні співвітчизники, сінгапурські повії-трансвестити. Поетика тяжіє до візуальної ясності: У місті було тихо і порожньо, місячне світло вихоплювало з темряви важкі гілки фруктових дерев і холодні від роси металеві дорожні знаки» [24, 435].

У романі Жадан використовує свій фірмовий прийом. В. Бушанський називає його «зміщенням площин». [8] Яскраво бачимо цей прийом в закінченні частини першої: «Небо в ночі схоже на чорні поля. Повітря, ніби чорноземи, наповнене рухом і насінням. (…) В небі заховані зірки і сузіря, у землі - каміння і корені. В небі лежать планети, у землі - покійники» [24, 234].

Жадан оповідає про те, що не до снаги побачити іншим: «Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце камяного вугілля, як воно бється, даючи життя всьому довкола, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах» [24, 360].

Автору не бракує й терпіння, щоб стежити за приємними дрібницями: «Ольга брала шматки апельсина, сік стікав її пальцями. А оскільки пальці в неї були довгі, то стікав він безкінечно довго» [24, 367].

На думку Беттхера, «Ворошиловград» - це не вестерн, а роуд-муві, фільм-подорож. Залежно від того, їде герой автобусом чи поїздом, іде пішки степом чи біжить із мячем по футбольному полю, змінюється темп оповіді, навіть речення довшають чи коротшають. А коли герой спить, не відбувається нічого: наступний розділ починається з наступного ранку. [65, 99]

Висновки

Таким чином, Сергій Жадан і як прозаїк, і як поет є одним з найяскравіших представників українського постмодернізму.

Роман С. Жадана «Ворошиловград», що вийшов 2010 року - твір, зовсім не схожий на попередні книжки письменника. Попри те, що фірмовий стиль Жадана пізнається на кожній сторінці, автор цього разу пише значно серйозніше і реалістичніше. «Воршиловград» - це твір про кризу соціалізації 33-річного Германа. Про рух від абстракцій до конкретики із запахом бензину. Від невідомих супротивників демократії до справжніх ворогів. Від повій, яких видзвонював Болік, до нормального почуття.

«Ворошиловград» - роман про простір, про безкрайні кукурудзяні поля, про покинуті аеродроми, про залізничних гілки, які нікуди не ведуть, про річки і дороги. Вони важливіше навіть за людей, тому що саме вони, простори, організовують, створюють живуть на них. І фермери, і газівники, і контрабандисти тут тільки остільки оскільки вони цим просторам потрібні, вони тут виросли в тому сенсі, в якому виростають дерева, трави і пагорби. Ось чому знаки людської присутності - ламані механізми, остови машин, зруйновані будівлі і так далі - не виглядають тут чужорідними, навпаки, вони в пейзажі - нарівні з деревами і пагорбами, разом з ними.

Сергій Жадан розбудовує характерні для нього авантюрний, любовно-еротичний, фантастичний сюжетні мотиви, у пошуках художніх форм, адекватних його світовідчуванню и цільовим настановам. Жадан як письменник постмодерністичного ґатунку звертається до різноманітних жанрово-стильових моделей, ігноруючи претензії критики до стилістичної або жанрової невправності, задовольняючись самим фактом авторської самореалізації.

Дві частини, дві половини роману співвідносяться як текст і коментар. Те, що в першій частині дано імпліцитно, у другій - роз'яснюється, розжовується. З одного боку, другої частини могло б і не бути, з іншого - зрозуміло бажання автора проговорити все до кінця. Тут кілька вставних новел, що демонструють приклади вдалої і невдалої соціалізації (щоб стати своїм, потрібно прийняти смертельний ризик і - товариство як вищу цінність), ілюстративний матеріал (дівчинка кидається в річку рятувати собаку, тоне, собака витягує її на берег, - хто кого врятував ? важливо те, що тепер немає окремо дівчинки і окремо собаки) тощо. Окремо кожен епізод прекрасний, разом вони виробляють швидше враження колажу, тому що сюжет, в принципі, вичерпаний вже у першій частині.

Ворошиловград, як і всі книжки Сергія Жадана, - це безліч сюжетів, часом розказаних побіжно, мимохідь, але вміщених в один-два абзаци, які в іншого, скупішого чи біднішого на фантазію автора могли б перетворитися на ціле оповідання, повість, роман.

Роман Жадана навряд чи варто сприймати як роман реалістичний, чи соцреалістичний, як говориться у анотації, незважаючи на те, що події зображуються вкрай реалістично і брутально. Поза конкретикою фізичного у ньому постійно присутня ірреальність метафізичного. Брат Юрій у романі Жадана такий же неприсутній і нереальний, як і Ворошиловград, про який доводилося оповідати у школі на уроках німецької мови, вигадуючи життя за картинками, наприклад, картинками міста, якого ніколи не бачив.

Жадан говорить у своєму романі про те, що ми всі живемо у світі вигаданих реальностей та кліше, між тим,- коли справжнім є лише те, що обираєш для себе ти і що є твоєю реальністю. Революційність Жадана насамперед у тому, що він не закликає відмовитися від свого минулого, забути і викреслити його з памяті, навіть якщо воно було вигадане й нереальне. Адже і те минуле життя, і ті туристичні картинки з різних міст, якими люди обмінювалися між собою у радянські часи і які створювали певні стереотипні уявлення про чужі міста і чужі країни, були частиною персонального світу, досвідом, який лишається назавжди у памяті.

Роман Сергія Жадана «Ворошиловград» становить частину дискурсу постмодернізму в українській, а відтак і в європейській культурі.

Загалом, увібравши в себе досвід переоцінки цінностей європейської культури, проза Сергія Жадана, як і його поезія, сконцентрувала принципові буттєві та світоглядні проблеми нашої сучасності, у ній чітко простежується поєднання національного та європейського світогляду. Прозу Сергія Жадана цілком можна назвати новою постмодерною українською прозою, яка активно сприяє долученню набутків сучасної української літератури до шедеврів літератури світової.

Список літератури

1.Андрухович Ю. Постмодернізм - не напрям, не течія, не мода /Ю.Андрухович // Слово і час. - 1999. - № 3. - С. 66-67.

.Ареднт Х. Між минулим і майбутнім / Х. Ареднт / Пер. з англ. - К.: Дух і літера, 2002. - 321 с.

.Баран Є. До розмови про ранні девяності / Є.Баран // Іменник. Антологія девяностих. - К., 1997. - С. 210-224.

4.Белей Лесь. Химерний соцреалізм Сергія Жадана / Лесь Белей // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://artvertep.com/print?cont=12491>

.Біла А. Від ломки до ломки: лірика Сергія Жадана / А.Біла // Слово і час. - 2002. - № 1. - С. 35-48.

.Бойченко О. Один за всіх і навпаки / Олександр Бойченко // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://andrijlyubka.livejournal.com/200762.html>

.Бондар-Терещенко І. Незворушний "Ворошиловград" Жадана / Бондар-Терещенко Ігор // Українська літературна газета. - № 22(28). - 29.10.2010. - С. 18-20

.Бушанський В. Місто мертвих / Валентин Бушанський // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://tronkablog.wordpress.com/2011/07/04/ворошиловград-сергій-жадан/>

.Великий тлумачний словник сучасної української мови. - К.; Ірпінь ВТФ Перун, 2007. - 1736 с.

.Ганжа Л. Ленін у Жадана говорить по-українськи / Л.Ганжа // Дзеркало тижня. - 2006. - № 11. - С. 17.

.Герасименко Н. Наші підлітки - жертви Стівена Кінга / Н.Герасименко // Слово і час. - 2008. - № 4. - С. 43-48.

.Гундорова Т. Ворошиловград і порожнеча / Тамара Гундорова // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://litakcent.com/2011/02/08/voroshylovhrad-i-porozhnecha/>

.Гундорова Т. Постмодерна бездомність / Т.Гундорова // Післячорнобильська бібліотека : український літературний постмодерн. - К., 2005. - С. 165-171.

.Гундорова Т. Кітч і Література. Травестії / Т.Гундорова. - К.: Факт, 2008. - 284 с.

.Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири / Т.Денисова // Слово і час. - 1995. - № 2. - С. 18-27.

.Дмитріїв О. Мiй Жадан, або Небо над Харьковом / Олександр Дмитріїв // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://magazines.russ.ru/nlo/2007/85/dm21.html>

.Демська Л. Справжнє обличчя літературного покоління дев'яностих - спроба ідентифікації / Л.Демська // Кур'єр Кривбасу. - 2002. - № 149. - С. 156-162.

.Десятерик Д. Не розумію, для чого займаюся справою, від якої тобі важко: Сергій Жадан про нові книжки, дві українські літератури та ліву ідею / Д. Десятерик // День. - 2005. - 23 лист. - С. 7.

.Десятерик Д. Истории одного безумия / Д. Десятерик // День. - 2003. - №189. - 22 окт. - [Електронне джерело]. - Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/38336/

.Дністровий А. Шістдесятники - дев'ятдесятники: тяглість, розриви, конфронтація? / А.Дністровий // Українська мова та література. - 2005. - № 15 (415). - С. 16-18.

.Довженко О. Жадан for the masses / О.Довженко // Дзеркало тижня. - 2004. - № 47. - С. 18.

.Дудін В. Ліва опозиція / Віталій Дудін // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://gaslo.info/?p=2039>

.Егоров Б. О специфике провинциальных вузов Росии / Б. Ф. Егоров. - М.-СПб. : Высшая школа, 2000. - 321 с.

.Жадан С. Ворошиловград. - Харків: Фоліо, 2010. - 441 с.

.Жадан С. Депеш мод. - Харків: Фоліо, 2004. -253 с.

.Жадан С. Інтервю Українській правді / С. Жадан // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://life.pravda.com.ua/book/2010/10/28/64394/>.

.Жадан С. Immigrant song. - Критика, число 9-10 (155-156). - С. 35-37

.Загребельний П. Весела безпритульність / П. Загребельний // Жадан С. Капітал. - Харків, 2007. - С. 226-230.

.Зборовська Н. Сучасна масова література в Україні як загальнокультурна проблема / Ніла Зборовська // Слово і час. - 2007. - № 6. - С.3-8.

.Кискін О. М. Урбаністичний хронотоп в постмодерністському романі (Чапаєв і пустота В. Пелевіна, Перверзія Ю. Андруховича, Безсмертя М. Кундери): автореф. дис. канд. філол. наук: спец. 10.01.06 Теорія літератури / О. М. Кискін. - К., 2006. - 20 с.

.Книжковий Кошик Тетяни Терен: Сергій Жадан про створення роману Ворошиловград - відео. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://art-marginal.com/?p=918

.Ковальчук М. Стилістичний потенціал сучасної постмодерністської прози / М.Ковальчук // Дослідження з лексикології і граматики української мови. - 2011. - Вип. 10. - С. 108-114.

.Колобродов О. Ворошиловград и Миргород / Олексій Колобродов // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://magazines.russ.ru/volga/2012/9/k19.html>

.Коцарев О. Безнадійна віра і любов Сергія Жадана / Олексій Коцарев // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://litakcent.com/2011/04/08/beznadijni-vira-i-ljubov-serhija-zhadana/

.Котик-Чубінська М. Дорожні знаки до Ворошиловграда / Марія Котик-Чубінська // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://artvertep.com/print?cont=12491

.Коцарев О. Безнадійні віра і любов Сергія Жадана / Олег Коцарев // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://litakcent.com/2011/04/08/beznadijni-vira-i-ljubov-serhija-zhadana/>

.Крамаренко О. Про «Ворошиловград» Жадана: між совком і українством / О. Крамаренко // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/2010/11/101116_review_zhadan_kramarenko_sp.shtml

.Кратохвіль О. Назад до нової батьківщини / Олександр Кратохвіль // Критика. - № 9-10. - 2010. - С. 155-156

.Кримський С. Заклики духовності ХХІ століття: (З циклу щоріч. пам'ят. лекцій ім. А. Оленської-Петришин, 2002 р.) / С. Кримський. - К.: Академія, 2003. - 32 с.

.Кушнір А. Бути Жаданом / А. Кушнір // Дзеркало тижня. - 2005. - №51 (579). - 30 грудня. - С.19.

.Левенталь В. Песнь о земле / Левенталь Вадим // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://svpressa.ru/society/article/57530/

.Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Громяка, Ю.Коваліва, В. Теремка. - К.: Академія, 2006. - 752 с.

.ЛітАкцент. Ворошиловград: відгуки німецьких критиків // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://litakcent.com/2013/02/15/voroshylovhrad-vidhuky-nimeckyh-krytykiv/>

.Любарець А. «Ворошиловград» - нова візитівка Сергія Жадана / Андрій Любарець // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://h.ua/story/309919/>

.Маньковская Н. Б. Эстетика постмодернизма / Н.Б. Маньковская. - СПб.: Алетейя, 2000. - 347 с.

.Матвієнко С. Жадан і його черепаха / С.Матвієнко // Дзеркало тижня. - 2003. - № 39.

.Мельників Р. Сергій Жадан: мені вистачає України в Україні / Ростислав Мельників // Книжковий клуб плюс. - 2003. - №5. - С.37-43.

.Моклиця М. Модернізм - проблема теоретична й психологічна / М.Моклиця // Слово і час. - 2001. - № 1. - С. 32-38.

.Негодяєва С. А. Аспекти втілення архетипу дороги в романі Сергія Жадана Ворошиловград / С. А. Негодяєва // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. - 2011. - № 3 (214). - Ч. І. - С. 78-84

.Оліфіренко В. В. Періодизація літературного життя на Донбасі / В.В.Оліфіренко, С. М. Оліфіренко // Схід. - 2000. - №4(35). - С. 60-65.

.Паламарчук Г. Нотатки постмодерністки: Ми всі граємося в Бога / Галина Паламарчук // Кур' єр Кривбасу. - 2005. - № 193. - С.168-179.

.Поліщук Я. О. Література як геокультурний проект: Монографія / Ярослав Олексійович Поліщук. - К.: Академвидав, 2008. - 304 с.

.Радинський О. Між життям і текстом / О. Радинський // Дзеркало тижня. - 2005. - № 37.

.Прохасько Юрко. Кров Жадана: роман із Заходом / Юрко Прохасько // С.Жадан Біґ Мак. - К.: Критика, 2003. - С. 173-180.

.Пустогаров А. Ворошиловград, который всегда с тобой / Андрій Пустогаров // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://magazines.russ.ru/druzhba/2011/4/pu15.html

.Радинський О. Між життям і текстом / О. Радинський // Дзеркало тижня. - 2005. - № 37.

.Скоркин К. Жадан. Ворошиловград и национальная идея / Константин Скоркин // [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://tisk.org.ua/?p=12445.

.Славникова О. Урок географи / О. Славникова // Октябрь. 2001. - № 12. - С. 19.

.Соловей О. Солодкий привід Жадана / О.Соловей // Курєр Кривбасу. - 2008. - №.222-223 - С.333-338.

.Татаренко А. Поетика форми в прозі постмодернізму (досвід сербської літератури): монографія / А. Татаренко. - Л.: ПАІС, 2010. - 544 с.

.Токмань Г. Цей багатобарвний мистецький світ (Стаття друга) / Г.Токмань // Дивослово. - 2001. - № 6. - С. 41-45.

.Трофименко Т. «Ворошиловград» земний і небесний. / Тетяна Трофименко // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://www.telekritika.ua/daidzhest/2010-10-20/56762?theme_page=120&>

.Федорика Д. Онтологічний та екзистенцій ний виміри людської гідності / Дамян Федорика // Досвід людської особи: Нариси з філософської антропології. - Львів : Свічадо, 2000. - 388 с.

.Фоменко В. Г. Місто-фантом у романі Сергія Жадана Ворошиловград / В.Г. Фоменко // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (філологічні науки). Частина ІІ. - 2011. - № 3 (214). - С. 98-103.

.Харчук Р. Сучасна українська проза: Постмодерний період / Р.Б.Харчук - К. : Академія, 2008. - 248 с.

.Черненко Г. Гендерна інверсія в сучасному українському постколоніальному романі (Сергій Жадан Депеш мод та Ірена Карпа Фройд би плакав) / Г.Черненко // Слово і Час. - 2008. - №12. - С. 75-80.

.Шульга Д. Сергій Жадан: Ворошиловград не припаде до душі тим, хто уподобав Депеш мод / Дмитро Шульга // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// kirovograd.rks.kr/ua/daily/2010/9/23.

.Шульга Д. Дорогою до (з) Ворошиловграда. Рецензія на роман Сергія Жадана "Ворошиловград" / Дмитро Шульга // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: <http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/2010/11/101101_review_shulga_zhadan_sp.shtml>

.Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологи мировой истории: Гештальт и действительность / Освальд Шпенглер. - М. : Эксмо, 2006. - 800 с.