Види робочого часу

Види робочого часу

Міністерство освіти України

Київський Національний університет будівництва і архітектури

Реферат

з дисципліни: «Господарче і трудове право»

Види робочого часу

Виконав: Ткаченко А.В

Керівник: Савченко А.М.

Київ - 2014

План

Вступ

. Поняття робочого часу. Види робочого часу та правила їх застосування

. Тривалість робочого часу

.1 Робота в нічний час

2.2 Робота змінами

2.3 Надурочний робочий час

. Правовий статус підприємства

3.1 Організаційно-правові форми підприємств

.2 Класифікація юридичних осіб за їх організаційно-правовій формі

.3 Види юридичних осіб та їх класифікація

.4 Класифікація юридичних осіб за способом їх створення (заснування)

.5 Класифікація юридичних осіб за формами власності

.6 Класифікація юридичних осіб за величиною підприємства

.7 Класифікація юридичних осіб по ступеню залежності

Використана література

Додаток

Вступ

Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями, спонукання до продуктивної і творчої праці, визначає ряд законодавчих актів України. В першу чергу гарантії права на працю гарантує Конституція України від 28/06/1996 № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями), Кодекс законів про працю України від 10/12/1971 (із змінами та доповненнями) та інші нормативні акти питань праці.

Одним з важливих питань, котрі регулює Кодекс законів про працю України, є визначення робочого часу. Робочий час, його тривалість є важливим питанням трудового права. У різні часи тривалість робочого часу була значно більшою, ніж зараз. Закони та підзаконні акти, що регламентують робочий час та його види, які кожна із країн світу приймає окремо, не повинні протиречити «Всемирній Конвенції Прав Людини», основним положенням Міжнародної Організації Праці.

В наш час труддове право в Україні відповідає усім вимогам щодо демократичного государства: перше місце посідає людина, її права та свободи. Кожен громадянин має право не тільки на працю, що включає можливість заробляти собі на життя, але й інші гарантії. До основних гарантій належить: право вільно обирати професію; право на страйк (для захисту своїх економічних та соціальних інтересів); право на відпочинок; соціальний захист у випадку втрати працездатності; право на належні та безпечні умови праці; право на заробітну плату не нижче встановленого мінімуму; гарантії захисту від незаконного звільнення; право на отримання своєчасної винагороди за свою працю.

Право про працю забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановлення скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Кожному із громадян України, який працює, гарантується максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку, оплачувана щорічна відпустка, вихідні та святкові дні.

Існує ряд гарантій заборонного виду, як то: заборона примусової праці; рабства; використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах, тощо.

1. Поняття робочого часу. Види робочого часу та правила їх застосування

Робочий час - це кількість годин роботи, яку робітник повинен відпрацювати і за яку він отримує заробітну платню. Норми тривалості робочого часу встановлені нормативними актами України, в т.ч. Кодексом законів про працю в Україні, а Законом України «Про оплату праці» від 24/03/1995 № 108/95-ВР (із змінами та доповненнями) встановлені економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з суб’єктами господарювання і спрямовані на забезпечення відтворювальної і стимулюючої функцій заробітної плати.

Визначена трудовим законодавством регламентація норм робочого часу має важливе значення для його раціонального використання. Законодавство передбачає такі види робочого часу: нормальна і скорочена тривалість робочого часу; неповний робочий час, ненормований робочий день.

Нормальна тривалість робочого часу не може перевищувати 40 годин на тиждень. Під час укладанні колективного договору сторони (роботодавці та працівники) можуть встановлювати менші норми тривалості робочого часу.

Деякі категорії працівників мають скорочені (неповні) обсяги робочого часу. Скорочена тривалість робочого часу встановлюється:

) для працівників віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) - 24 години на тиждень.

Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, що зазначено в попередньому абзацы (для осіб відповідного віку);

) для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, - не більш як 36 годин на тиждень.

Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством.

Діючим законодавством України встановлена скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших).

Крім того, скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда.

До того ж працівники можуть мати неповний робочий час. Скорочений робочий час відрізняється від неповного робочого часу. Відмінності можливо сформувати в таблиці:

Табл. 1 Відмінності в визначенні скороченого та неповного робочого часу

Можливості працювати неповний робочий час, в основній мірі, використовується особами за певних життєвих обставин: під час догляду за дітьми та хворими членами сім’ї; у зв’язку з навчанням; незадовільним станом власного здоров’я і іншими обставинами. Неповний робочий час обов’язково повен бути встановлений на прохання вагітної жінки та жінки, що має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку.

Діючим законодавством України чітко встановлено, що робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.

В деяких випадках, у зв’язку із специфікой і характером деяких трудової діяльності певної частини населення (державних службовців, осіб адміністративного, управлінського, технічного, господарського персоналу: директорів, начальників, бухгалтерів, економістів, юристів, програмістів, інженерів і т. д.) законодавством передбачено можливість роботи понад установлену нормальну тривалість робочого часу. Списки професій, посад і робіт, за якими дозволяється застосування ненормованого робочого дня, розробляються власником (уповноваженим ним органом), а також профспілкою (іншим органом, уповноваженим на представництво трудового колективу) і включаються в колективний договір.

Нормальна тривалість робочого часу не може перевищувати 40 години на тиждень. Але є випадки, коли встановлюєтся скорочена тривалість робочого часу. Такі пільги мають люди яки не можуть працювати більше у зв’язку з медичним або возрастними протипоказанням, або у зв’язку з умовами праці.

Ще одним важливим моментом стосовно тривалісті робочого часу треба відмітити його тривалість напередодні святкових, неробочих та вихідних днів. Напередодні святкових і неробочих днів (стаття 73 КЗоТ Україні) тривалість роботи працівників, крім працівників, зазначених у статті 51 цього Кодексу, скорочується на одну годину як при п’ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні.

Напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати 5 годин.

2. Тривалість робочого часу

.1 Робота в нічний час

Тривалість роботи в нічний час регламентіє окрема стаття КЗоТ України, а саме, ст. 54 даного кодексу. Кроім того, даним кодексом передбачені не тільки умови праці в нічний час, але й заборона праці окремих верств населля.

При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не поширюється на працівників, для яких уже передбачено скорочення робочого часу (пункт 2 частини першої і частина третя статті 51 КЗоТ України).

Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною в тих випадках, коли це необхідно за умовами виробництва, зокрема у безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні з одним вихідним днем.

Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку.

) вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років;

) осіб, молодших вісімнадцяти років;

) інших категорій працівників, передбачених законодавством.

Залучення жінок до робіт у нічний час не допускається, за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід.

Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України. При цьому обмеження не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім’ї.

2.2 Робота змінами

робочий час юридичний правовий

При змінних роботах працівники чергуються в змінах рівномірно в порядку, встановленому правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Перехід з однієї зміни в іншу, як правило, має відбуватися через кожний робочий тиждень в години, визначені графіками змінності.

Тривалість перерви в роботі між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (включаючи і час перерви на обід).

Призначення працівника на роботу протягом двох змін підряд забороняється.

.3 Надурочний робочий час

Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня понад встановлену тривалість робочого дня. Надурочне використання праці працівників регламентують ст. 52, 53 та 61 КЗоТ України. Як правило, надурочні роботи не допускаються. Власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством (ст. 62).

Власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи тільки у нступних виняткових випадках:

) при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

) при проведенні громадсько необхідних робіт по водопостачанню, газопостачанню, опаленню, освітленню, каналізації, транспорту, зв'язку - для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування; 3) при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;

) при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

) для продовження роботи при нез’явленні працівника, який заступає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або уповноважений ним орган зобов'язаний.

Слід зазначити, що надурочні роботи можуть провадитися лише з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) суб’єкта господарювання. Такі вимоги передбачені ст. 64 КЗоТ України.

Облік граничних норми надурочних робіт суб’єкти господарювання ведуть по кожному із працівників.

3. Правовий статус підприємства

.1 Організаційно-правові форми підприємств

Юридичною особою згідно ст. 80 Цивільного кодексу України від 16/01/2003 №435-ІV (із змінами та доповненнями), є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. При цьому юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді.

Це визначення дуже розпливчасто і не дає повного уявлення про суть даного терміну. Щоб з’ясувати, що ж мається на увазі під терміном «юридична особа», необхідно проаналізувати інші норми чинного законодавства.

У ст. 23 раніше діючого ЦК УРСР було дано більш конкретне визначення юридичних осіб, згідно з яким такими визнавалися організації, що мають відокремлене майно, що мають право від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі або третейському суді.

Аналізуючи норми Цивільного кодексу України, а саме главу 7, можна виділити кілька традиційних ознак, притаманних юридичній особі:

організаційна єдність (принцип, що забезпечує виступ юридичної особи як єдиного цілого, що виражається у визначенні його цілей і завдань, встановлення внутрішньої структури, взаємовідносин з іншими юридичними особами, а також порядку його ліквідації);

наявність відокремленого майна (один з основних ознак юридичної особи, згідно з яким воно має власне майно, відокремлене від майна його учасників (засновників), трудового колективу, громадян, держави, та таке інше. Наявність такого відокремленого майна і створює матеріальну базу для діяльності юридичної особи); - самостійна майнова відповідальність (згідно цією ознакою організація, визнана юридичною особою, зобов'язана нести самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями всім належним їй майном, якщо інше не встановлено законом або установчими документами. Як виняток, можна вказати повне і командитне товариство, а також товариство з додатковою відповідальністю, в яких учасник, крім своєї частки в статутному капіталі товариства, відповідає за зобов'язаннями товариства також частиною або навіть всім своїм майном);

здатність виступати в цивільному обороті від свого імені (ця ознака юридичної особи свідчить про те, що воно діє у цивільних правовідносинах саме від своєї особи, а не від імені засновників, держави, контролюючого підприємства, вищестоящої організації та ін. Причому одним з необхідних засобів індивідуалізації юридичних осіб є найменування юридичної особи).

Цивільна правоздатність юридичної особи згідно ст. 91 Цивільного кодексу України означає наявність у нього таких же прав і обов’язків, як і у фізичної особи, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ст. 25, 26 кодексу). Виникає така правоздатність з моменту створення юридичної особи і може бути обмежена лише за рішенням суду, а припиняється з дня внесення запису про припинення юридичної особи до Єдиного державного реєстру. Тобто, Цивільний кодекс України встановлює загальну правоздатність юридичних осіб, за винятком окремих видів діяльності, на здійснення яких необхідне отримання спеціальних дозволів (ліцензій).

Виникнення дієздатності, згідно ст. 92 Цивільного кодексу України, означає, що юридична особа своїми діями може здобувати, створювати і здійснювати цивільні права та обов’язки. Таку цивільну правоздатність юридична особа реалізує через свої органи або учасників, що діють відповідно до установчих документів або закону.

У той же час Господарський кодекс України від 16/01/2003 № 436ІV (із змінами та доповненнями), наділяє юридичних осіб цивільно-правовим статусом суб’єктів господарювання - господарських організацій (ч. 2 ст. 55 Господарського кодексу України). Як випливає з положень даного кодексу, не всі юридичні особи є господарськими організаціями. Ті юридичні особи, які не ведуть господарську діяльність, здійснюють господарське забезпечення своєї діяльності - відносяться до негосподарюючих суб’єктів, відповідно до ч. 3 ст. 3 Господарського кодексу України. Однак кодекс не дає визначення, хто ж конкретно до них ставиться.

Класифікацією інституційних секторів економіки України, затвердженої наказом Держкомстату від 18/04/2005 № 96, адаптованого до міжнародного господарського законодавства, передбачено, що національна економіка складається з сукупності інституційних одиниць, що є резидентами України, тобто господарських одиниць, основними ознаками яких є: - право самостійного володіння товарами та активами від власного імені, що надає їм можливість обмінюватися правами власності на ці товарні активи при операціях з іншими одиницями;

здатність приймати самостійні економічні рішення і здійснювати господарську діяльність, за яку вони самі несуть пряму відповідальність і відповідають перед законом;

здатність приймати фінансові та інші зобов'язання від свого імені, а також укладати договори;

існування для них повного набору рахунків, включаючи баланс активів і пасивів, або практичної можливості як з економічної, так і з юридичної точки зору для підготовки повного набору рахунків, а також статистичної звітності в разі потреби.

.2 Види юридичних осіб та їх класифікація

Види юридичних осіб, їх організаційно-правові форми, порядок створення, реорганізації та ліквідації регулюються Цивільним кодексом україни та Господарським кодексом України, а також:

Законом України від 19/09/1991 № 1576-XII «Про господарські товариства»;

Законом України від 17/09/2008 № 514-VI «Про акціонерні товариства»;

Законом України від 10/07/2003 № 1087-IV «Про кооперацію»;

Законом України від 14/02/1992 № 2114-XII «Про колективне сільськогосподарське підприємство»;

Законом України від 17/07/1997 № 469/97-ВР «Про сільськогосподарську кооперацію»;

Закон України від 22/03/2012 № 4572-VI «Про громадські об’єднання»;

Законом України від 05/04/2001 № 2365-III «Про політичні партії в Україні», та іншим чинним законодавством України.

Наказом Держстандарту від 28/05/2004 № 97 затверджено Класифікацію організаційно-правових форм господарювання. Згідно з цим документом види юридичних осіб можна класифікувати за такими ознаками: порядку створення; організаційно-правовій формі; способу створення; формам власності; участі іноземного капіталу; кількості працюючих на підприємстві та обсягу валового доходу; ступеня залежності.

Згідно ч. 2 ст. 81 Цивільного кодексу України, юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на: юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Розподіл юридичних осіб на суб’єктів публічного та приватного права недостатньо визначено в чинному законодавстві і сприймається швидше на інтуїтивному рівні як поділ на установи (державної та місцевої влади, тобто органи законодавчої, виконавчої влади, а також охорони здоров'я, освіти тощо) та інші підприємства та організації.

Відмінності між юридичними особами приватного права та юридичними особами публічного права полягають в тому, що перші створюються на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 Цивільного кодексу України, а другі - на підставі розпорядчого акта уповноваженого органу.

Наприклад, відомі випадки, коли господарські товариства створювалися розпорядчими актами уповноважених органів влади, але даний факт не є підставою для віднесення таких товариств до суб'єктів публічного права, оскільки вони все одно діють на підставі установчих документів і, відповідно, відносяться до суб'єктів приватного права.

В листі Держкомпідприємництва від 14/09/2004 № 6284 розглянуто порядок створення юридичних осіб публічного права та зазначено, що такі особи створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Держава може створювати юридичні особи як публічного (державні підприємства, навчальні заклади), так і приватного права (підприємницькі товариства та інші), а також брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

Крім того, територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (комунальні підприємства, навчальні заклади та інші). У випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом, можуть бути створені юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства й ін.).

Держкомпідприємництва робить висновок про те, що засновниками юридичних осіб публічного права в будь-якому випадку є органи управління майном, що перебуває у державній або комунальній власності.

Крім цього, у своєму листі від 29/06/2006 № 4643 Держкомпідприємництва вказав на те, що згідно ст. 82 Цивільного кодексу України на юридичних осіб публічного права у цивільних правовідносинах поширюються положення цього кодексу, якщо інше не встановлено законом, і звернув увагу на те, що юридичні особи як приватного, так і публічного права вважаються створеними з моменту їх державної реєстрації.

3.3 Класифікація юридичних осіб за їх організаційно-правовій формі

Класифікацію юридичних осіб відповідно до їх організаційно-правовою формою можна представити у вигляді схеми.

Інформація про організаційно-правову форму юридичної особи повинна міститися в його найменуванні - вимоги ст. 90 Цивільного кодексу України, а відомості про неї вносяться до Єдиного державного реєстру згідно ст. 89 того ж кодексу.

Поняття «холдингова компанія», після прийняття Закону України від 15/03/2006 № 3528-IV «Про холдингові компанії в Україні» набуло нового змісту. Раніше, згідно з ч. 5 ст. 126 Господарського кодексу України, холдинговою компанією був суб’єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства. Тепер, відповідно до зазначеного закону та Господарського кодексу України, холдингова компанія - це відкрите акціонерне товариство, яке володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності). Також Законом про холдингові компанії передбачена можливість створення державних холдингових компаній. На мою думку, холдингова компанія не є організаційно-правовою формою юридичної особи, оскільки така юридична особа створюється у формі акціонерного товариства, а являє собою один з видів публічних акціонерних товариств. При цьому слід враховувати, що Класифікація форм господарювання, на жаль, містить вже застаріле визначення поняття «холдингова компанія».

Слід зазначити, що в даний час класифікації форм господарювання чинним законодавством не передбачає створення та державну реєстрацію нових підприємств в таких організаційно-правових формах, як колективне, орендне, індивідуальне, сімейне і спільне підприємства. Відносно об’єднань юридичних осіб слід зазначити, що згідно з ч. 1 ст. 70 Госпдарського кодексу України, підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою господарську діяльність, причому не тільки виробничу чи комерційну, але й інші види діяльності, до яких може відноситися, наприклад, проектно-конструкторська або науково-дослідницька діяльність.

Об’єднанням підприємств, відповідно до ч. 1 ст. 118 Госпдарського кодексу України, є господарська організація, створена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань. При цьому до складу українських об'єднань можуть входити підприємства, створені відповідно до законодавства інших країн, а українські підприємства можуть входити в об'єднання, створювані за кордоном.

Оскільки об’єднання підприємств є юридичною особою, то і державну реєстрацію воно повинно проходити в загальному порядку.

Організаційно-правовими формами об’єднань підприємств, згідно ст. 120 Госпдарського кодексу України, є:

асоціація - договірне об’єднання підприємств, створене з метою постійної координації господарської діяльності учасників шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів;

корпорація - договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів учасників, що делегували окремі повноваження централізованого регулювання своєї діяльності органам управління корпорації;

консорціум - тимчасове статутне об’днання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів, тощо), що використовує кошти, які виділяються учасниками, а також інші цільові кошти в порядку, визначеному статутом, і прекращающее діяльність після досягнення поставленої мети; - концерн - статутне об’єднання підприємств і організацій на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.

Крім консорціуму, який є тимчасовим об’єднанням, який припиняє свою діяльність після досягнення поставленої мети, всі інші об’єднання постійні. Якщо асоціація та корпорація створюються і діють на підставі договору, то концерн і консорціум - на підставі статуту такого об’єднання підприємств.

Якщо асоціація створюється для вирішення виключно господарських питань, то інші об’єднання можуть ставити мету задоволення інших потреб, у тому числі соціальних. Ще однією особливістю асоціації є те, що вона не може втручатися в господарську діяльність своїх учасників. Крім того, асоціація і концерн можуть представляти інтереси своїх учасників у відносинах з органами влади та іншими суб'єктами господарювання. Зрозуміло, за умови оформленого учасниками делегування таких повноважень.

При цьому одне і те ж підприємство може бути учасником кількох об’єднань. Виняток становить тільки концерн.

Іншими законами можуть бути прямо визначені інші форми об’єднань, такі як союзи, суспільства, тощо (ст. 127 Господарського кодексу України).

Холдингові компанії та асоційовані підприємства не є об’єднаннями підприємств у строгому розумінні цих термінів, однак Господарський кодекс україни відносить такі компанії до об’єднань. Це визначено ст. 126 даного кодексу.

.4 Класифікація юридичних осіб за способом їх створення (заснування)

Залежно від способу створення (заснування) та формування статутного капіталу юридичні особи згідно з ч. 3 ст. 63 ГКУ поділяються на:

унітарні підприємства (ч. 4 ст. 63 ГКУ);

корпоративні підприємства (ч. 5 ст. 63 ГКУ).

Термін «унітарна» означає, що підприємство створене одним засновником, крім державних і комунальних (тобто юридичних осіб публічного права).

Унітарними є також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника. Так, згідно з ч. 2 ст. 83 ЦКУ суспільство, а до них належать підприємницькі товариства, господарські товариства, виробничі кооперативи і непідприємницькі товариства, може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Питання визначення організаційно-правової форми унітарного підприємства розглянуто в листах Держкомпідприємництва від 10/01/2008 № 99 і від 25/03/2010 № 3684.

Корпоративне підприємство створюється двома і більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької діяльності, їх спільного управління справами та ін. До таких підприємств належать кооперативи, господарські товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на основі приватної власності двох або більше осіб.

3.5 Класифікація юридичних осіб за формами власності

Залежно від форм власності згідно з ч. 1 ст. 63 ГКУ в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство (ст. 113 ГКУ), що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство колективної власності (ст. 93 ГКУ), що діє на основі колективної власності;

комунальне підприємство (ст. 78 ГКУ), що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

державне підприємство (ст. 73 ГКУ), що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

До приватних підприємств відносяться не тільки засновані на приватній власності однієї фізичної особи, але і всі засновані прямо або опосередковано на приватній власності, тобто та господарські товариства та акціонерні товариства, якщо тільки в них немає частки державного чи комунального майна. В іншому випадку це буде вже змішана форма власності. Тобто ТОВ, засноване кількома підприємствами, заснованими, в свою чергу, фізичними або юридичними особами, за формою власності також є приватним підприємством. Про це зазначено в листі Держкомпідприємництва від 15/03/2011 № 2571.

Підприємствами колективної власності, як вказується в ч. 2 ст. 93 ГКУ, є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій та інші підприємства, передбачені законом.

Залежно від прав комунального підприємства на своє майно (ч. 3 ст. 78 ГКУ) таке підприємство може бути комунальним комерційним підприємством (майно за яким закріплено на праві господарського відання) або комунальним некомерційним підприємством (майно за яким закріплено на праві оперативного управління).

Державне підприємство, в свою чергу, може бути державним комерційним підприємством (ст. 74 ГКУ), державним акціонерним товариством (ч. 7 ст. 74 ГКУ) або казенним підприємством (ст. 76 ГКУ).

У число підприємств, заснованих на змішаній формі власності, входять, зокрема, акціонерні товариства, найчастіше корпоратизовані, частина акцій яких належить державі.

В Конституції України та Цивільному кодексі України відсутня така форма власності, як колективна, хоча, незважаючи на явні протиріччя Конституції, ст. 93 Господарського кодексу України передбачає існування колективної власності. На це вказує і Держкомпідприємництва в листах від 28/07/2004 № 5115, від 05/08/2004 № 5279, від 25/11/2005 № 10380 та від 18/03/2009 № 2826, в яких розглядається питання про необхідність реорганізації колективного підприємства в інший вид підприємства, передбачений нормами чинного законодавства. Як вказує цей орган, колективне підприємство, створене на основі власності трудового колективу, не передбачено чинним законодавством і рекомендує таке підприємство реорганізувати в приватне підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох осіб, або в яке-небудь з господарських товариств, види яких передбачені ст. 80 ГКУ. У той же час у листі Держкомпідприємництва від 13/012/2010 № 85 звертається увага нато, що чинним законодавством не встановлено заборону на створення колективного сільськогосподарського підприємства.

Крім того, в листі Держкомпідприємництва від 23/07/2004 № 5034 зазначається, що обов'язок юридичних осіб щодо приведення організаційно-правової форми підприємств у відповідність до вимог чинного законодавства передбачена Прикінцевими положеннями Закону України від 21/09/2000 № 1987-III, згідно яким протягом 5 років з моменту набуття чинності цього закону (тобто до 1 жовтня 2005 року) такі підприємства повинні були перереєструватися, при цьому плата за перереєстрацію не стягувалося.

.6 Класифікація юридичних осіб щодо участі іноземного капіталу

Залежно від обсягу іноземних інвестицій в статутному капіталі підприємства згідно ч. 2 ст. 63 ГКУ юридичні особи поділяються на: підприємства з іноземними інвестиціями (ст. 116 ГКУ); іноземні підприємства (ст. 117 ГКУ).

Підприємствами з іноземними інвестиціями вважаються такі, у статутному капіталі яких частка іноземних інвестицій складає не менше 10%. Підприємство, в статутному капіталі якого іноземні інвестиції становлять 100%, вважається іноземним підприємством.

Слід враховувати, що така ознака, як наявність і розмір іноземних інвестицій в статутному капіталі, надає особливий статус підприємству, але не впливає на його організаційно-правову форму. Детальніше ці та інші питання висвітлені в темі Іноземні інвестиції.

.7 Класифікація юридичних осіб за величиною підприємства

Залежно від кількості працюючих та доходів від будь-якої діяльності за рік підприємства відповідно до ч. 3 ст. 55 ГКУ поділяються на такі види: суб’єкти мікропідприємництва; суб'єкти малого підприємництва; суб'єкти середнього підприємництва; суб'єкти великого підприємництва.

Суб'єктами мікропідприємництва є:

фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України;

юридичні особи - суб'єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Суб'єктами малого підприємництва є:

фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як фізичні особи - підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України;

юридичні особи - суб'єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Суб'єктами великого підприємництва є юридичні особи - суб'єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) перевищує 250 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності перевищує суму, еквівалентну 50 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом Національного банку України.

Інші суб'єкти господарювання належать до суб'єктів середнього підприємництва.

.8 Класифікація юридичних осіб по ступеню залежності

Необхідно відзначити, що між контролюючими і залежними підприємствами може існувати проста і вирішальна залежність. Проста залежність припускає, що контролює підприємство має право блокувати прийняття рішень залежним підприємством, проголосувавши за це кваліфікованою більшістю голосів, тобто заборона на прийняття будь-якого рішення буде легітимним, якщо за це буде віддано не менше 3/4 голосів контролюючого підприємства.

Вирішальна залежність виникає у разі, якщо між підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному капіталі та / або загальних зборах, або інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема, володіння контрольним пакетом акцій.

При цьому дочірнє підприємство і корпоративне підприємство (не слід плутати з корпорацією), яким є господарське товариство, холдинговим корпоративним пакетом акцій (часток, паїв) якого володіє, користується і розпоряджається холдингова компанія, завжди є залежними підприємствами.

Що стосується холдингових компаній, то за своєю суттю вони завжди є контролюючими підприємствами. Крім цього, оскільки холдинговим корпоративним пакетом акцій є пакет акцій корпоративного підприємства, який перевищує 50% або становить величину, яка забезпечує право вирішального впливу на господарську діяльність корпоративного підприємства, то можна говорити про те, що між холдинговою компанією та корпоративним підприємством існує вирішальна залежність. Іншими словами, холдингова компанія володіє контрольним пакетом акцій і має вирішальне більшість голосів на загальних зборах корпоративного підприємства.

Використана література

1.      Конституція України від 28/06/1996 № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями).

.        Цивільний кодекс України від 16/01/2003 №435-ІV (із змінами та доповненнями)

.        Господарський кодекс України від 16/01/2003 № 436ІV (із змінами та доповненнями

.        Кодекс законів про працю України від 10/12/1971 (із змінами та доповненнями)

.        Закон України «Про оплату праці» від 24/03/1995 № 108/95-ВР (із змінами та доповненнями)

.        Закон України від 19/09/1991 № 1576-XII «Про господарські товариства»

.        Закон України від 17/09/2008 № 514-VI «Про акціонерні товариства»

.        Закон України від 10/07/2003 № 1087-IV «Про кооперацію»

.        Закон України від 14/02/1992 № 2114-XII «Про колективне сільськогосподарське підприємство»

.        Закон України від 17/07/1997 № 469/97-ВР «Про сільськогосподарську кооперацію»

.        Закон України від 22/03/2012 № 4572-VI «Про громадські об’єднання»

.        Закон України від 05/04/2001 № 2365-III «Про політичні партії в Україні»

.        Закон України від 15/03/2006 № 3528-IV «Про холдингові компанії в Україні»

.        Класифікацією інституційних секторів економіки України, затверджена наказом Держкомстату від 18/04/2005 № 96

.        Наказом Держстандарту від 28/05/2004 № 97

.        Лист Держкомпідприємництва від 14/09/2004 № 6284

.        Лист Держкомпідприємництва від 29/06/2006 № 4643

.        Лист Держкомпідприємництва від 10/01/2008 № 99

.        Лист Держкомпідприємництва від 25/03/2010 № 3684

.        Лист Держкомпідприємництва від 15/03/2011 № 2571

.        Лист Держкомпідприємництва від 28/07/2004 № 5115

.        Лист Держкомпідприємництва від 05/08/2004 № 5279

.        Лист Держкомпідприємництва від 25/11/2005 № 10380

.        Лист Держкомпідприємництва від 18/03/2009 № 2826

.        Лист Держкомпідприємництва від 13/012/2010 № 85

Додаток