Функціонування синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті (на матеріалі творів Т. Шевченка і М. Рильського)

  • Вид работы:
    Дипломная (ВКР)
  • Предмет:
    Английский
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    87,04 Кб
  • Опубликовано:
    2014-08-22
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Функціонування синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті (на матеріалі творів Т. Шевченка і М. Рильського)

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗВЕРТАННЯ ЯК ГРАМАТИЧНА КАТЕГОРІЯ

1.1 Реалізація звертання як компонента комунікативного акту

.2Форми вияву номінацій адресата мовлення

1.2.1 Лексико-семантичні форми звертань

1.2.2 Граматичні форми звертань

РОЗДІЛ 2. СИНТАКСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ КОНСТРУКЦІЙ ЗІ ЗВЕРТАННЯМИ У ПОЕТИЧНОМУ ТЕКСТІ

.1 Структура речення, ускладненого звертанням

.2 Статус номінацій адресата мовлення у структурі висловлення

.3 Функціональні характеристики висловлень зі звертаннями в поетичному тексті

.4 Вокативні речення як особливий тип синтаксичних конструкцій

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Сучасний стан розвитку досліджень граматичної структури української мови вимагає поглибленого аналізу функціональних характеристик мовних явищ. У своїх наукових студіях лінгвісти все більше уваги приділяють комунікативному аспекту досліджень мінімальних одиниць та конструкцій мови. Це дозволяє по-новому інтерпретувати граматичну семантику, виділяти неназвані раніше комунікативні можливості аналізованих мовних структур і дає поштовх до можливого перегляду їхнього традиційного статусу у граматиці української мови в майбутньому. До таких недостатньо вивчених мовних явищ належать і функціональні особливості синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті.

Звертання здавна перебували в полі зору вчених-лінгвістів. У численних граматичних працях зясовували морфологічні особливості наказового способу дієслова та форм кличного відмінка іменників, які в мовленнєвих актах використовують для позначення адресата. Проте, незважаючи на значні напрацювання дослідників синтаксису, у більшості праць, виконаних у традиційному руслі (О. О. Шахматова, О. М. Пєшковського, С. П. Бевзенка, П. С. Дудика, А. П. Загнітка та ін.), звертання розглядали без урахування їхньої функціональної специфіки у комунікації та тісної семантичної і граматичної в широкому розумінні взаємодії їх із синтаксичним утворенням, компонентом якого вони є.

Саме неповнота висвітлення цих аспектів мовознавчої науки і зумовлює актуальність дослідження звертань. На особливу увагу при цьому заслуговує граматична природа синтаксичних побудов, які містять у своїй структурі номінації адресата мовлення, а також функціонування цих конструкцій у комунікативному акті.

Мета дослідження - виявлення граматичних особливостей та функціональних характеристик синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті (на матеріалі творів Тараса Шевченка і Максима Рильського). Реалізація поставленої мети передбачала розвязання низки конкретних дослідницьких завдань:

)висвітлити основні погляди лінгвістів на звертання як граматичну категорію;

)зясувати лексико-семантичні й морфологічні особливості реалізації номінацій адресата мовлення в сучасній українській літературній мові;

)зясувати статус номінацій адресата мовлення у структурі синтаксичних конструкцій поетичного тексту;

)виявити й описати функції синтаксичних конструкцій зі звертаннями як засобу художньої образності;

)визначити специфіку вокативних речень як особливого типу вираження індивідуально-авторської адресатності в поетичному жанрі.

Обєктом дослідження є поетична творчість Тараса Шевченка і Максима Рильського як репрезентативний фон для вивчення граматичних і функціональних особливостей синтаксичних конструкцій зі звертаннями; відповідно предмет дослідження - морфологічні, синтаксичні та функціональні характеристики номінацій адресата мовлення у поетичному мовленні названих митців слова.

Для досягнення поставленої мети й розвязання конкретних завдань у роботі застосовано такі методи дослідження:

)описовий - для характеристики компонента адресатності і реалізації звертань у поетичному мовленні;

)функціональний метод - для аналізу функціональних характеристик синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті;

)метод контекстологічного аналізу - для встановлення функціонального навантаження форм звертання у конкретній комунікативній ситуації. Матеріалом для наукового дослідження слугували збірки творів Тараса Шевченка (Шевченко Т. Г. Кобзар / Т. Г. Шевченко; худож. М. А. Стороженко; [авт. передм. П. Мовчан]. - К.: Дніпро: ВЦ «Просвіта», 2010. - 390 с.) і Максима Рильського (1. Рильський М. Т. ЛІРИКА / Передм. І. Ф. Драча. - К.: ВАТ «Вид-во «Київ. Правда», 2005. - 240 с.; 2. Рильський М. Т. Яблука доспіли, яблука червоні!..: Поезії: Для серед. та ст. шк. віку; Іл. М. І. Стратілата / М. Т. Рильський. - К.: Веселка, 1986. - 343 с.). Під час опрацювання поетичних матеріалів було проаналізовано близько шестисот фіксацій звертань у складі синтаксичних конструкцій різних типів.

Наукова новизна роботи полягає у дослідженні форм вияву номінацій адресата мовлення у функціональному аспекті, своєрідність якого визначається особливим комунікативним призначенням. У роботі описано сучасні погляди лінгвістів на звертання як компонента синтаксичної конструкції, нові тенденції вживання форм звертання, а також розбіжності у трактуванні звертання у соціолінгвістичному і прагматичному аспектах сучасної української літературної мови.

Теоретичне значення дослідження. Наукове дослідження є спробою комплексного аналізу функціональної сфери звертань у складі синтаксичних конструкцій поетичного тексту. Дослідження ґрунтується на вивченні функціональних характеристик номінацій адресата мовлення та конструкцій із ними у текстах найвидатніших українських поетів як взірцевих для інших митців слова, що дало змогу глибше та наочніше пояснити специфіку семантики, граматики та прагматики звертань у комунікативному акті.

У роботі представлено класифікацію функцій, які виконують звертання у поетичному мовленні.

Практичне значення дослідження. Матеріали дослідження можуть бути використані для створення функціональної граматики української мови, у підручниках та посібниках із морфології, синтаксису та стилістики української мови, у напрацюваннях із культури мовлення, мовленнєвого етикету й етнолінгвістики, матеріалом для спецкурсів із стилістики у вищих навчальних закладах.

РОЗДІЛ 1. ЗВЕРТАННЯ ЯК ГРАМАТИЧНА КАТЕГОРІЯ

.1 Реалізація звертання як компонента комунікативного акту

Звертання до когось чи чогось є однією із загальнолюдських мисленнєво-почуттєвих і комунікативних потреб. Воно є в усіх мовах світу, але через розбіжності у культурах націй різниться мовним оформленням. Залежно від соціального і професійного розшарування населення в різних соціумах, ментальності народу тієї чи іншої країни, прийнятих там етикетних формул тощо звертання набувають різноманітних лексико-семантичних, граматичних та інших характеристик.

Термін «звертання» ввів у науковий обіг Ф. І. Буслаєв. Під ним він розумів засіб для вираження відношень між співрозмовниками [7, с. 404]. Думки більшості сучасних дослідників сходяться на загальному визначенні звертання як інтонаційно виділеного компонента речення, що називає істоти або персоніфіковані предмети, до яких адресовано мовлення [11, с. 184]. За визначенням О. Селіванової, звертання - слово або сполука, що позначають особу чи персоніфіковані предмет, явище, до яких звергається мовець, привертаючи увагу адресата до повідомлення, іноді надаючи предмету звернення оцінно-емотивної характеристики, експресивності; і здебільшого характеризуються граматичною незалежністю й інтонаційною та пунктуаційною відокремленістю [58, с. 160]. Йому властиві номінативна семантика, усталена морфологічна форма, звертальна інтонація.

Звертання є одним із найважливіших компонентів комунікативного акту. Воно зазвичай задає тон усьому висловленню та подальшому спілкуванню.

До учасників (партнерів) комунікативних актів звичайно зараховують передавача (автора-мовця, або того, що пише, чи адресанта) та сприймача мовлення (адресата). У межах загального поняття сприймача треба розрізняти адресата (особу, якій безпосередньо призначає висловлення його автор) і неадресата (особу, яка може сприймати це висловлення) [63, с. 6].

У будь-якій мовленнєвій ситуації адресант і адресат «завжди сприймаються як функціонально різні учасники мовлення, які можуть змінюватися за ролями» [52, с. 43]. Винятком при цьому є монологічні тексти, ускладнені риторичними звертаннями до неживих предметів, абстрактних понять тощо.

Між комунікантами можуть встановлюватися різні за характером звязки: психологічні, що виявляються, зокрема, у спільних знаннях про світ та досвіді комунікантів, ставленні до теми висловлення, їхніх взаємостосунках, передбачуванні реакції партнера та очікуванні від нього певних дій, у поглядах, позиціях, зацікавленнях, симпатіях тощо; соціологічні, що виявляються в симетричності (рівноправності) чи асиметричності (нерівноправності) стосунків між партнерами. До симетричних належать партнерські, приятельські стосунки між колегами по роботі, інтимні тощо, до асиметричних - стосунки вищого з нижчим і навпаки (сюди належать звязки між керівником та підлеглим і навпаки, тобто ті, які зумовлені суспільним статусом комунікантів, а також звязки типу «старий - молодий», «батьки - діти», «чоловік - жінка» тощо) [63, с. 6].

Сукупність усіх звязків і відносин між мовцями становить пресупозицію мовленнєвого акту, тобто комплекс передумов, які визначатимуть характер і сутність самого спілкування.

За словами А. П. Загнітка, «для мовця вокативно позначений адресат мовлення - не позамовна дійсність, про яку мова йде саме у висловленні, а одна з передумов комунікації» [23, с. 267]. Тому при виборі форм звертання адресант повинен враховувати обєктивні характеристики адресата, а також рівень близькості стосунків із ним, умови протікання комунікативного акту і т. ін.

До прагматичних пресупозицій (знань про адресат, точніше, інформації про нього, яку мовець порівнює з власними характеристиками адресата) належать пресупозиція знайомства (адресат знайомий, малознайомий чи незнайомий з мовцем), пресупозиція віку (адресат - одноліток мовця, старший або молодший від нього), пресупозиція соціального статусу (адресат вищий чи нижчий від мовця щодо суспільної ієрархії), пресупозиція характеру спілкування (офіційність або неофіційність умов комунікації) та ін. Вони є джерелом інформації про адресата, орієнтиром для мовця у процесі номінації та кваліфікації адресата, проходять свого роду «обробку» в свідомості мовця, де знання мовних засобів переплітаються із загальноприйнятими традиціями і правилами мовного етикету [55, с. 7].

Загалом звертання повязане з мовленнєвим етикетом, а тому є формулою вираження ввічливості у ставленні до співрозмовника з урахуванням його віку, соціального статусу та інших факторів. Тож звертання можна вважати не лише мовним знаком, а й деякою мірою психологічною категорією, адже воно виконує важливі суспільні функції: встановлює мовленнєві контакти, регулює соціальні взаємовідносини, допомагає задовольнити комунікативні потреби людини.

Вибір звертання мовцем засвідчує вплив на адресата мовлення, оскільки варіант звертання може експлікувати ставлення до адресата, бути показником передбачуваної моделі мовленнєвої взаємодії, виявляти особистісні якості мовця [34, с. 8]. Звідси випливає, що звертання водночас і називає адресата, і демонструє «мовленнєве обличчя» адресанта, адже виражає його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника (реального чи можливого). Крім того, звертання характеризують учасників комунікативного акту за віком, статтю, професією, рисами характеру, поведінкою тощо.

Згідно з новою лінгвістичною парадигмою на передній план виноситься поняття «мовна особистість», яка визначає семантичний простір мовлення.

Для дослідження звертань як у художньо-стилістичному, так і в емоційно-вольовому плані поняття мовної особистості є надзвичайно важливим. Це пояснюється тим, що мовна особистість, тобто в нашому випадку автор поетичного тексту, є джерелом, носієм і показником прагматичного компонента звертань. Саме поет транслює мовленнєві характеристики комунікантів та комунікативні характеристики їхнього мовлення у план думок, оцінок та завдань адресанта й адресата. У цьому полягає широке когнітивне значення мовної особистості.

Звертання ніколи не є абсолютно нейтральним стилістично і семантично. На відміну від загальномовних номінацій, воно використовується і для ідентифікації адресата, і для вираження субєктивно-оцінного ставлення до нього мовця. Це підтверджується випадками вживання різних форм звертання до однієї людини з боку тих, хто її оточує. За словами Т. В. Маркелової, «презумпція» позитивного ставлення до співрозмовника при налагоджуванні контакту, установлення міжособистісних звязків, тобто сукупність субєктивного і обєктивного факторів у семантиці звертання «прирікають» його на початкову емоційність і оцінність [41, с. 77], виражену або прямо: Смійся, лютий враже! [3, с. 36]; О мужній вітре, вчителю єдиний! / Достиглий овоч струшуючи з віт, / Ти вчиш любити все, що перемінне / І що незмінне, як незмінний світ [1, с. 196], або приховано, «тіньовим смислом» висловлювання: Ой Богдане, Богданочку, / Якби була знала, / У колисці б задушила, / Під серцем приспала [3, с. 108]; Шлю своє спасибі вам од серця, / Земляки Шевченка й Десняка! [1, с. 38].

Вивчивши стилістичні особливості вживання звертань у комунікації, Н. О. Демянова дійшла висновку про важливість регістру спілкування, використовуваного мовцем: піднесений (максимально-офіційний), високий (офіційний), нейтральний (розмовний), фамільярно-побутовий, низький (вульгарно-брутальний) [18, с. 10]. При цьому, за спостереженнями дослідниці, «у стилістично нейтральному тексті у ролі звертання виступають власні імена людей, назви осіб за спорідненням, суспільним статусом та професією. і т.п., а у текстах з емоційним і експресивним забарвленням арсенал засобів стилістичної варіативності звертань значно розширюється. Найчастіше використовувані звертання-метафора, звертання-метонімія, риторичне звертання, звертання-іронія, звертання-перифраз. З метою посилення спонукального ефекту при звертанні може використовуватися вигук-частка, саме звертання може неодноразово повторюватися» [18, с. 10-11].

Лінгвісти розрізняють такі загальні функціональні типи звертань: власне звертання, що виступають як назви конкретних адресатів мовлення (Бач, Оксано, я жартую, / А ти й справді плачеш [3, с. 49]; Благаю, критики, простіть / поета, впалого в задуму!.. [1, с. 20]) і звертання, які вживаються з метою інтимізації в різних комунікативних ситуаціях (Подивися, мій голубе, / Подивись на мене - / Я Катруся твоя люба [3, с. 29]; Люблю! Ти чуєш, бачиш, мила, / Як в слові цім квітки цвітуть? [1, с. 179]). Такі звертання не виступають як обовязкові позначення конкретних адресатів мовлення, тому стоять поза групою власне звертань. Основна функція подібних звертань полягає у наданні мовленню відтінку інтимності. Іноді вживання їх може бути зовсім механічним [69, с. 225].

Звертання як елемент структури тексту часто використовують у поезії, а також у поєднанні зі сталими й оказіональними епітетами в особисто-інтимному спілкуванні (рибко, соколе, душенько, серденько, зайчику тощо: «Що се ти говориш? / Схаменися!» / «Правду, рибко!» [3, с. 49]). Водночас у повсякденній чи офіційній комунікації ця одиниця фігурує рідко. Однією з основних причин цього вважаємо прагматичну некомпетенцію мовців [16, с. 49].

Звертання, адресатами яких є слухачі, - це необхідний структурний компонент публічної промови [26, с. 65]. У цьому випадку воно виконує етикетну функцію, сприяє встановленню контакту між мовцем і слухацькою аудиторією: «Молітесь, братія, молітесь!» - / Так благочинний начина [3, с.54]. Однак цим роль звертань не обмежується. Звертання, на думку Н. О. Демянової, «належить до таких категорій, завдяки яким мова осмислюється не тільки як засіб комунікації, але й як інструмент когніції та як реалія культурно-історичного характеру» [18, с. 4]. Поет (письменник), моделюючи мовлення своїх персонажів, має враховувати задумані ним же їхні гендерну належність, вік, соціально-історичні умови їх існування, статус у суспільстві, індивідуально-психологічні характеристики, конкретні умови перебігу комунікативного акту тощо.

У художньому тексті, що репрезентує різнорівневі (екстра- та інтразорієнтовані) мовленнєві процеси, закодовано складні взаємозвязки між адресантом і адресатом: у формуванні комунікативної площини тексту беруть участь той, хто адресує, і той, кому адресується повідомлення. Незважаючи на те, що у процесі ретрансляції інформації значущими є обидва комуніканти, саме від адресата великою мірою залежить, яким буде мовленнєвий акт адресанта [8, с. 14-15]. Це зумовлено тим, що адресант добирає вербальні й невербальні засоби звернення до адресата з метою досягти певного результату, виправдати комунікативні наміри мовця. У поетичному тексті адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа.

Саме тому внутрішній адресат у художньому тексті - «це насамперед образ, якому притаманні динамічність, експресивність, багатоплановість і який, реалізуючи свій конструктивно-креативний потенціал, виступає важливим засобом текстотворення» [8, с. 14-15].

Л. В. Корновенко застосовує поняття адекватності/неадекватності щодо звертань як компонентів комунікативного акту. Адекватними вона називає звертання, «які стимулюють розвиток комунікації і створюють найбільш сприятливі умови для її розгортання та позитивного сприйняття адресата (модель кооперації)» [34, с. 7]. Прагматично неадекватними, на думку дослідниці, є такі звертання, які не відповідають особистісним вимогам адресата і можуть спричинити комунікативний конфлікт («модель конфлікту») [34, с. 7]. З поняттям адекватності Л. В. Корновенко повязує поняття ефективність: «Прагматична ефективність - це вербалізований на рівні художньої комунікації ступінь відповідності результату комунікативній меті» [34, с. 7]. Це свідчить про те, що звертання є адекватним та ефективним, якщо воно оптимізує й гармонізує мовленнєве спілкування. Відповідно, неадекватним і неефективним є таке звертання, що утруднює комунікацію, стає на заваді її подальшому гармонійному розгортанню або й розгортанню як такому.

Отже, звертання - це однин із особливих виявів комунікативних потреб людини, який здавна слугує для встановлення і підтримання мовленнєвого контакту, а також для вираження мовцем емоційно-оцінних характеристик співрозмовника.

Учасників спілкування прийнято називати адресантом і адресатом, а сукупність усіх звязків і відносин між ними - пресупозицією мовленнєвого акту, яка є, по-суті, комплексом передумов, які визначатимуть характер і суть самого спілкування. До основних пресупозицій належать: знайомство, вік, соціальний статус комунікантів, характер і регістр їхнього спілкування тощо.

Звертання одночасно й ідентифікує адресата, й виражає субєктивно-оцінне ставлення до нього мовця. Тому вибір форми звертання адресантом вказує на його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника (реального чи можливого). Звертання при цьому ніколи не буває абсолютно нейтральним стилістично і семантично.

У поетичному тексті адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа.

Залежно від впливу на подальше протікання комунікативного акту звертання визначають адекватним та ефективним (якщо воно сприяє розгортанню спілкування), або неадекватним і неефективним (якщо воно утруднює комунікацію чи спричиняє її завершення).

1.2 Форми вияву номінацій адресата мовлення

1.2.1 Лексико-семантичні форми звертань

Вибір форми звертання зумовлений пресупозиціями мовленнєвого акту, а тому «особливості лексико-семантичного наповнення та структури номінацій адресата мовлення перебувають у великій залежності від того, яке значення виражає воно в конкретному висловленні і, відповідно, яку комунікативну функцію ця назва, за задумом адресанта - творця висловлення, мала б у ньому виконувати» [63, с. 30]. Тож для комплексного опису лексико-семантичних груп звертань необхідно враховувати цілу низку лінгвопрагматичних чинників, «серед яких найважливішими є офіційність/неофіційність спілкування, врахування вікових та статевих показників адресата й адресанта, їх абсолютного й відносного суспільного статусу» [71, с. 16].

Найдавніші звертання виражали передусім поняття кровної спорідненості, тобто звертання до батька, матері, брата, сестри, дітей. Вони безпосередньо називали особу відносно її родинного звязку або іменували її статус у звертанні, наприклад, до князя [44, с. 71-72]. У сучасній українській мові, як і в попередні часи, активно використовуються терміни спорідненості та свояцтва, але до цих основних семантичних груп звертань додалося ще багато інших.

Найчастіше українці використовують для номінації адресата мовлення займенники ти, ви, різні види власних назв (імя, по батькові, прізвище, прізвисько) та їх специфічні поєднання, загальні номінації, серед яких вирізняють: усталені в суспільстві номінації, що визначаються максимальною універсальністю використання, функціонують як етикетні (пане, добродію), назви осіб за ознаками статі, доповнювані віковими характеристиками (чоловіче, жінко, хлопче, дівчино); назви осіб за спорідненістю та свояцтвом, вжиті в прямому чи переносному значенні (батьку, мамо, брате, сестро тощо); назви осіб за їх стосунками з іншими особами (друже, приятелю, колего); назви за фахом, родом діяльності, уподобаннями, посадою, званням, академічні титули (професоре, академіку); назви осіб, що містять їх абсолютну чи відносну (ситуаційно зумовлену) оцінку або характеристику (розумнику, дурню, йолопе); оказіональні назви особи адресата мовлення, персоніфіковані найменування [30, с. 75].

М. С. Скаб наголошує, що у семантичному плані звертання може: «вказувати на адресата, позначати (проте не називати) його; називати адресата з метою виокремити його з групи осіб, що можуть бути потенційно адресатами мовлення; називати адресата з метою позначити (запропонувати, відрегулювати, змінити тощо) стосунки між ним та іншим учасником комунікативного акту (мовцем); називати адресата даючи йому певну характеристику, оцінку, тим самим виявивши свої (адресанта) емоції; імітувати називання адресата, вносячи у висловлення певні модально-смислові відтінки; називати адресата з метою дотримати усталених у конкретному суспільстві в конкретний час правил та норм мовленнєвої поведінки» [63, с. 31].

Отже, семантична характеристика, що надається мовцем адресатові, складається з цілого комплексу інтра- та екстралінгвальних чинників. Вони впливають на вибір і вживання адресантом тієї чи тієї характеристики залежно від мети повідомлення, сутності адресата, стосунків між комунікантами тощо.

Номінації адресата мовлення у лінгвістичній літературі прийнято поділяти на дві загальні лексико-семантичні групи:

)власне звертання, адресовані до особи - прямої, фізичної чи тільки уявлюваної, розумової (Взяла зілля, поклонилась: / «Спасибі, бабусю!» [3, с. 35]; Читачу! Поглянь, усміхнись: / Я твій, я не вмер, я живий! [1, с. 229]);

)риторичні звертання, які стосуються тварин, рослин, явищ природи, абстрактних понять та ін. (Думи мої, думи мої, / Лихо мені з вами! [3, 39]; Бідна волошко, чому ти у житі, / А не у клумбі волієш рости? [1, с. 76]). Власне звертання найчастіше вживають у діалогах та полілогах, адже мають на меті викликати реагування адресата на висловлення: «Гей, старченя! Стривай лишень!» / «Я не старець, пане! / Я, як бачте, гайдамака» [3, с. 59]; - Чужоземко молодая, хто ти? / - Одгадай [1, с. 205].

Риторичні звертання за формальними показниками не відрізняються від власне звертань, але відмінні від них за своїм призначенням: вони не вимагають співрозмовника відповідати. Такі звертання виступають як засоби вираження експресивності, емоційності мови, вони більшою мірою властиві монологічній літературній мові, причому особливо широко вживані в поетичному і ораторському її різновидах [36, с. 167]. Риторичні звертання полягають у метафоричному, переносному зверненні до чогось, передають певний настрій, почуттєво-емоційний стан мовця, наприклад: Прощай, світе, прощай , земле, / Неприязний краю, / Мої муки, мої люті / В хмарі заховаю [3, с. 114]; Прекрасний Києве на предковічних горах! / Многостраждальному хвала тобі, хвала! [2, с. 65]; В тобі, мистецтво, у тобі одному / Є захист: у красі незнаних слів, / У музиці, що вроду, всім знайому, / Втіляє у небесний перелив… [1, с. 214].

Власне звертання і риторичні у їхньому поєднанні утворюють напівриторичні конструкції. Такі звертання спрямовані до конкретних осіб, розраховані на реакцію, хоч і не безпосередню, і водночас передають емоційний стан мовця [68, 110]: Ой Богдане! / Нерозумний сину! / Подивись тепер на матір, / На свою Вкраїну, / Що, колишучи, співала / Про свою недолю, / Що, співаючи, ридала, / Виглядала волю [3, с. 108]; Милі друзі літ моїх дитячих, / Щирі і незлобні диваки! / Ви од кривд людських, недобрих мачух, / На луги втікали, на річки [1, с. 140].

Т. В. Маркелова, досліджуючи оцінні характеристики звертань, виявила, що для поетичного діалогу характернішим є адресат - не-особа [15., с. 80]: Плач, Украйно! / Бездітна вдовице! (3, 119); О земле рідна! Знаєш ти / Свій шлях у бурі, у негоді! [1, с. 128]. Синтаксис поезії, закований у рядок, строфу, виявляє тенденцію до семантичної конденсації, до збільшення ваги не лише синтаксичної структури в цілому, а й кожного окремого слова, до розростання семантично-синтаксичного змісту цього слова в окремий конкретно-відчутний образ [66, с. 59]. Особливо виразно це проявляється у вживанні звертань. Звертання в у висловленні стає естетичним і риторичним центром, адже максимально виражає думки і почуття автора: Доле моя, доле! / Доле моя нещаслива! / Що ти наробила? [3, с. 67]; Ой ви білі лебедоньки, голосні пісні, / Ви літайте, ви шугайте в рідній стороні! [1, с. 63].

У функції звертання можуть виступати іменники та субстантивовані частини мови в прямому і переносному значеннях.

Спираючись на напрацювання у галузі семантики звертань К. Ф. Шульжука (Шульж, синт УМ) та І. Завальнюк (Зав.), пропонуємо власну класифікацію лексико-семантичних груп номінацій адресата мовлення із прикладами (на матеріалі поетичної творчості Т. Шевченка і М. Рильського) та коментарями:

1)прізвища, імена, по батькові, псевдоніми і прізвиська людей: Ничипоре! Дивись лишень, / Які побілілі! (3, 28-29); За віри вогник у моїм вікні / Я дякую сердечно Вам, Андрію (1, 26); Слава тобі, Шафарику, / Вовіки і віки! (1, 126); Памятаю я рожевий / Ніжний ранок весняний / І тебе, Ревуцький Леве, / Друже мій і брате мій (1, 99); Галайдо, за мною! (3, 191).

Іноді з метою узагальнення, підкреслення спільних для певної кількості осіб рис, власні назви людей передаються у множині: Семени, Івани, / Надівайте жупани, Та ходімо погуляймо, / та сядемо заспіваймо (3, 62).

2)назви демонологічних та міфічних істот: А ти, пречистая, святая, / Ти, сестро Феба [йдеться про музу, яка згідно з римською міфологією повязана з Фебом - проводирем муз] молодая! / Мене ти в пелену взяла / І геть у поле однесла (3, 297); Гей, а Дніпро шумить: не видибай, Перуне! (1, 162).

Особливо важливим у всій творчості Тараса Шевченка є звертання до Бога. Через них виражається глибока віра поета у вищу силу, яка здатна впливати на людську долю: Боже! Боже! / Великая сило! / Великая славо! зглянься на людей, / Одпочинь од кари у світлому Раї (3, 126); Не нам твої діла / Судить, о Боже наш великий! (3, 209); О милий Боже України! / Не дай пропасти на чужині, / В неволі вольним козакам! (3, 99).

Не варто плутати звертання з фразеологізованими сполуками на кшталт Боже мій! Іване! / І ти мене покидаєш? (3, 29), які втратили свою первинну адресність.

3)назви людей за їх родинними звязками: Я ще, мамо, не виросла, / Ще не дівувала (3, 81); «Душно мені; ходім, дочко, / До ставка купатись». / «Ходім, мамо» (3, 85); Під хатою заночуєм, сину мій Іване! (3, 28); Спасибі, дідусю, що ти заховав / В голові столітній ту славу козачу: / Я її онукам тепер розказав (3, 68).

Семантики родинних звязків поширюється семами статі (наприклад, чоловіче, батьку, сину, дядьку, дідусю - чоловічий рід; жінко, мамо, дочко, тітко, бабусю - жіночий рід) та семами віку (наприклад, мамо, тату, дідусю, бабусю - старший вік; сину, дочко, онуче, онучко - молодший вік). При звертанні до незнайомих осіб ці семи стають визначальними, тобто при виборі форм звертання враховуються зовнішні ознаки адресанта (вік, стать) і не беруться до уваги родинні звязки. У таких випадках вокативи на позначення родинних звязків вживаються у переносному значенні.

Звертання за родинними звязками були широко вживані в Україні за часів Запорозької Січі. Це було зумовлено «гуртовими порядками, які передбачали рівність усіх козаків, а взаємини молодих і старших мали родинний характер» (Культ. УФМ, 143).

Так, особливо показовим у творчості Т. Шевченка і М. Рильського є звертання «брате», «батьку» і «діти» («сину», «дочко») у різних морфологічних і лексичних варіантах. Номінація «брат» найчастіше використовується задля звернення до друзів (товаришів, побратимів по війську - в історичних творах, звичайних співрозмовників): Поїдеш далеко, / Побачиш багато; / Задивишся, зажуришся, - / Згадай мене, брате! (3, 41); Ой як крикнув Гамалія: / «Брати, будем жити, / Будем жити, вино пити, / Яничара бити, / А курені килимами, / Оксамитом крити!» (3, 99); День надходить зовсім простий, / Тільки трошки дивно, брате, / Що чирки і шилохвости / І не думають тікати (1, 164).

Лексема «батьку» вживається на позначення старшої за віком і поважної людини, в історичних творах - отамана, гетьмана тощо: Заревіли гайдамаки: «Добре, батьку! Чуєм!» (3, 62); А Галайда кричить: «Батьку! / Стійте!.. Пропадаю …» (3, 62).

Лексеми «діти», «сину», «дочко» вживаються на позначення молодших, менш досвідчених чи нижчих за соціальним станом осіб: Поки сонце встане, спочивайте, діти, / А я поміркую, ватажка де взять (3, 42); А Залізняк: «Гуляй сину, / Поки доля встане! / Погуляєм!» (3, 65); Твою долю, моя доню! / Позаторік знала, / Позаторік і зіллячка / Для того придбала (3, 35).

Загалом же кількісно у поетичних текстах Т. Шевченка переважають звертання, які належать саме до лексико-семантичної групи, що обєднує назви людей за їх родинними звязками.

4)назви людей за статево-віковими характеристиками: Ануте, хлопята, на байдаки! (3, 38); Не дивуйтеся, дівчата, / Що я обідрався; / Бо мій батько робив гладко, / То я в його вдався (3, 60); Умивайтесь, дівчатонька, / Молоді, / Цвіт-калину розпускайте / По воді (1, 20).

У ліричних текстах, особливо фольклорних (зокрема пісенних) вокативи найчастіше стосуються дівчини та хлопця і створюють враження безпосередньої розмови. Ліричні герої Т. Шевченка частіше звертаються саме до дівчат: Слухайте ж, дівчата, / Та кайтеся… (3, 79); Не дивуйтеся, дівчата, На старі козачі / Щирі сльози (3, 82).

До цієї семантичної групи належать також вже згадані лексеми «чоловіче», «жінко», «дядьку», «тітко», «діду», «бабо», вживані не в значенні родинних звязків, а у значенні віку і статі.

5)назви людей за їх професією, спеціальністю, посадою: «Грай, кобзарю, лий, шинкарю!» - / Козаки гукали (3, 43); Іди, художнику, й малюй, / Устань, поете, і оспівуй! (1, 84); Рибка он золота: «Чого хочеш, рибаче?» - / По-людському пита (1, 153).

Значну частину творчого доробку М. Рильського пронизує мотив поезії й призначення поета, який часто стає внутрішнім адресатом: Світ по-новому відкривати, / Поете, обовязок твій! (1, 36); Ми побачили, рідний поете, / В боротьбі, у труді, між заграв, / Як зближаються зоряні мети, / Що ти серцем своїм провіщав (1, 60).

6)назви людей за їх соціальним становищем, класовою чи становою належністю, званням, титулом тощо: Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, / Встали подивились на той Чигирин, / Що ви будували, де ви панували! (3, 50); Спи, козаче, душа щира! / Хто-небудь згадає (3, 68); Царю! царю! / І Бог не розлучить / Нас з тобою (3, 118).

7)назви, які передають соціальні звязки між комунікантами: Ізнемігся, товаришу!.. (3, 15); Ось на ж тобі, друже, / Цей дукачик, та не згуби (3, 59); Ти мене, кохана, проведеш до поля, / Я піду - і, може, більше не прийду… (1, 220); Спасибі, друже, Вам, / Що Ви про епізод цей незначний / Мені в листі своєму нагадали! (1, 41).

У творчості М. Рильського цей підтип звертань досить поширений і представлений низкою синонімів та варіантів: «мій побратиме», «шановні друзі», «подруго несмілива», «товариші у радості й трудах», «мій приятелю добрий» та ін.

До цієї групи належать також звертання на кшталт «колего».

8)назви людей за їх національністю, місцем проживання: Слава тобі, любомудре, / Чеху-славянине! (3, 125); Охрещений / Із льоху та в хату, / Знай, шмигляє, наливає, / А конфедерати, / Знай, гукають: / «Жиде, меду!» (3, 47); Москалики! голубчики! / Возьміть за собою; / Не цурайтесь, лебедики: / Воно [дитя Катерини] сиротина; / Возьміть його та оддайте / Старшому за сина (3, 29).

9)назви за натурою, вдачею, рисами характеру: А Гонта кричить: / «Де ви, людоїди? …» (3, 66); Грай, псявіро! (3, 47); Є така поезія Верлена, / Де поет себе питає сам / У гіркому каятті: «Шалений! / Що зробив ти зі своїм життям?» (1, 50).

10)назви за манерою поведінки, звичками: Бодай же вас, цокотухи, / Та злидні побили, / Як ту матір, що вам на сміх / Сина породила (3, 24); Брешеш, шельмо! (3, 46).

11)назви за зовнішнім виглядом: Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями, / Бо москалі - чужі люде, / Роблять лихо з вами (3, 23); Не кривись, поганий! (3, 47).

12)назви за інтелектуальними здібностями: «Цу-цу, дурні! Схаменіться! / Чого се ви раді! / Що горите?» (3, 116); І засвітив, любомудре, / Світоч правди, волі… (3, 125)

13)назви тварин і птахів та їхні клички: Ой зозуле, зозуленько, / Нащо ти кувала, / Нащо ти їй довгі літа, / Сто літ накувала? (3, 111); Швидче, коню, швидче, коню, / Поспішай додому! (3, 15); Забудь мене, пташко, забудь, не журись (3, 48); Не тільки тут, вгорі, / А й під водою, у зеленім полі / Водорослин, є хижаків доволі, - / Тож бережіться, срібні пічкурі! (1, 143); Вийся, жайворонку, вийся / Над полями, / Розважай людськую тугу / Ти піснями (1, 232). Контекстуального негативного значення у Т. Шевченка набувають назви собак: «А ти, / Стара собако, де б молиться, / Верзеш тут погань» (3, 54); Шануйтеся ж, вражі ляхи, / Скажені собаки: Йде Залізняк Чорним шляхом, / За ним гайдамаки (3, 52).

Згідно з фольклорними традиціями, у творчому доробку Т. Шевченка широко вживані звертання до людей, виражені іменниками на позначення птахів. Серед них найпоширенішими звертаннями до чоловіків є «орле сизий», «мій голубе», «мій соколе», до жінок - «моя голубко», «пташко моя», «лебедонько». У поезії М. Рильського цей семантичний пласт звертань представлений порівняно мало.

14)назви рослинного світу: Спасибі вам, мої квіти, / За слово ласкаве (3, 79); Ой червона калинонько, / Білий цвіт, / Ти квітчаєш, повиваєш / Білий світ (1, 20); Чом же, ласкава така і красива, / Квітко нещасна, ти житу шкідлива? (1, 77).

15)назви різних частин тіла, речовин (рідин) організму: Плач же, серце, плачте, очі, / Поки не заснули… (3, 18); Серце моє! Серце моє! / Тяжко тобі битись / Одинокому (3, 113); Радійте, груди, грозам і морозам! (1, 193); Ой ви сльози, дрібні сльози! / Ви змиєте горе; / Змийте його… тяжко! (3, 57).

Дуже поширеним у творчості досліджуваних поетів є звертання «серце» у непрямому значенні до людей, які особливо близькі ліричним героям, до рідних і коханих: А ти не заплачеш, / А ти не побачиш, як ворон клює / ті карії очі, ті очі козачі, / Що ти цілувала, серденько моє! (3, 48); Не плач, серце, єсть у мене / І сила, і воля, / Люби мене, моє серце, Найду свою долю (3, 83); Прилинуть, серце, журавлі, / А в них на кожному крила / Дар сонця і тепла! (1, 106).

16)власні і загальні назви географічних обєктів (до цієї групи також належать лексеми на кшталт «земля», «край», «батьківщина», «вітчизна», «країна», «держава», «світ» тощо): Світе тихий, краю милий / Моя Україно, / За що тебе сплюндровано, / За що, мамо, гинеш? (3, 108); Чигирине, Чигирине, / Мій друже єдиний, / Проспав єси степи, ліси / І всю Україну (3, 109); Море, грай, / Реви, скелі ламай (3, 98); О земле рідна! Знаєш ти / Свій шлях у бурі, у негоді (1, 83); Це ти, мій Києве квітчастий, / Моє життя, моя любов! (1, 115).

17)назви природних явищ, астрономічних обєктів: Місяцю мій ясний! З високого неба / Сховайся за гору, бо світу не треба; / Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось, / І Альту, і Сену, і там розлилось, / Не знать, за що, крові широкеє море (3, 55); Ой повій, повій, вітре, через море / Та з Великого Лугу, / Суши наші сльози, заглуши кайдани, / Розвій нашу тугу (3, 98).

18)назви пір року, місяців, днів тижня, частин доби тощо: Люблю тебе, моє співуче літо, / Достиглості умитий, синій дню!.. (1, 161).

19)назви конкретних предметів: Хустиночко мережана, / Вишиваная, / Вигаптую, подарую, / А він мене поцілує, / Хустино моя / Мальованая (3, 122); О, будь проклята, чорна каво, / Що хтивий не допив Бальзак! (1, 147); А в тихий час, коли спокою / В душі пливе ясний поток, - / Тоді, тоді я знов з тобою, / Паперу білого листок! (1, 213)

20)назви абстрактних понять (моральні якості, переживання, психічний стан, почуття тощо): Лети ж, моя думо, моя люта муко, / Забери з собою всі лиха, всі зла, / Своє товариство - ти з ними росла, / Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки / Тебе повивали (3, 115); Праведная душе, прийми мою мову / не мудру, та щиру, прийми, привітай (3, 22); О радосте, не муч! (1, 163); Не ти, кохання! - оддзвеніло ти!.. (1, 227).

21)назви збірності, сукупності когось (чогось): Люде, люде! / Коли-то з вас буде / Того добра, що маєте? (3, 64); Не плачте, братія: за нас / І душі праведних, і сила / Архістратига Михаїла (3, 54); Народе мій! Твій рік новий / Я і своїм вважаю! (1, 17).

22)назви понять культури і мистецтва: О пісне! Від народу кров і плоть / Ти узяла, щоб лиш йому служити (1, 21); Тобі, мистецтво, і твоїй країні / Я шлю поклін і дружній свій привіт (1, 214).

Звертання набувають голубливого звучання завдяки суфіксам зменшення, пестливості, посилюють експресивні можливості внаслідок використання постійних епітетів. У Т. Шевченка і М. Рильського такими епітетами є «милий», «єдиний», «рідний» та ін. Інтимізація вислову часто досягається широким вживанням присвійного займенника «мій».

Емоційно-експресивним значенням відрізняються звертання негативно-оцінної семантики. Такі звертання вживаються найчастіше комунікантами тоді, коли вони знаходяться у знервованому, збудженому стані. Специфікою таких звертань є не тільки особливе інтонаційне оформлення, а й наявність згрубілої, іноді некодифікованої лексики (Форман.).

Отже, лексико-семантичне наповнення звертань перебуває у великій залежності від намірів мовця, умов конкретного висловлення, а також цілої низки прагматичних пресупозицій, найважливішими серед яких є офіційність/неофіційність спілкування, урахування віку і статі комунікантів, їхнього суспільного статусу тощо.

У сучасній українській літературній мові, як і раніше, найбільш уживаними є звертання на позначення родинних звязків. Але до цієї основної групи додалося багато інших. У роботі представлено двадцять дві лексико-семантичних групи номінацій адресата мовлення з прикладами і коментарями.

.2.2 Граматичні форми звертань

Номінації адресата мовлення щодо їх морфологічної структури досить обємні за обєктом називання-звертання:

іменування адресата мовлення іменниками-власними назвами: Ти не пізнав мене, Йване? (3, 29); Через тиждень в Лебедині / У церкві співали: / Ісаія, ликуй! (3, 64); …Але обійми знову Вам / Сьогодні я розкрию, / З новим вітаючи життям, / З новим життям, Андрію! [1, с. 28]; Україно! Сьогодні звірів-ворогів / Ти грудьми вогняними зустріла [2, с. 51];

іменування адресата мовлення іменниками-загальними назвами: Спочинь, батьку, / На чужому полі, / Бо на своїм нема місця, / Нема місця волі… (1, 68); От де, люде, наша слава, / Слава України (3, 36); Тільки в цю хвилину нам ти найдорожча, богине! (1, 206); Земле! Як тепло нам із тобою! [2, с. 126];

іменування адресата мовлення субстантивованими частинами мови (найчастіше прикметниками та дієприкметниками): Цу-цу, скажені! Схаменіться! (3, 54); Куплю, куплю, чорнобрива, / Куплю, куплю того дива (3, 61); Іди, проклята, йди на шлях / Із золотою папіроскою / У намальованих губах (1, 197); Неначе веселка, сіяєш ти, мила, / Далеко, щаслива, красою блищиш, / А я тут самотній… [1, с. 234];

іменування адресата мовлення (точніше, вказівка на нього) за допомогою займенникових іменників ти, ви: Чого ж ви чванитеся, ви! (3, 158). Такі номінації передають зневажливе ставлення мовця до адресата;

іменування адресата мовлення оказіональними словоформами або синтаксичними конструкціями, що означають осіб або предмети за якоюсь ознакою, але не називають їх: Спасибі ж, руки [маються на увазі чуваські вишивальниці], вам за взори ці квітучі, / За дар, що ви мені прислали здалеки!.. [2, с. 85]. Звертання може бути виражене підрядним займенниково-співвідносним (за іншою класифікацією - підметовим) реченням, яке, маючи узагальнено-особовий характер, лише функціонує як звертання (Бевз., 131).

іменування адресата мовлення складеними номінаціями різних типів.

Серед останніх М. С. Скаб розрізняє лексичні (Пане полковнику, ламай! (3, 46); Спасибі, друже Діодоре, / за Ваш римований привіт (1, 9)), прикладкові (А ходім лиш, пани-брати, / З поляками биться! (3, 19); Цвіт-калино, Україно, / Розцвітай! (1, 21)) та атрибутивні (Заспівай лиш / Нам, старий кобзарю! (3, 60); Я слова розгубив по дорогах чужих, - / Що ж скажу тобі, рідна дорого? (1, 116)) словосполучення (Скаб, грам, 84). Крім того, дослідник зазначає, що саме різноманітні поєднання названих вище репрезентантів предметної частини змісту апеляції, а не поодинокі їх уживання, функціонують у більшості мікроконтекстів сучасної української літературної мови.

В українській мові нормативною морфологічною формою звертання є кличний відмінок.

За визначенням О. Селіванової, «ВОКАТИВ - 1) граматичний кличний відмінок зі значенням звертання до особи чи персоніфікованого предмета (наявний у сучасній українській мові як залишок давньоруської мови). Vocative case

2)Звертання як синтаксична конструкція - слово або сполука, що позначають особу чи персоніфіковані предмет, явище, до яких звертається мовець, привертаючи увагу до повідомлення, і здебільшого характеризуються граматичною незалежністю й інтонаційною та пунктуаційною відокремленістю» (Сел., 72). Звертання у формі кличного або, рідше, називного відмінків іменника, є природним, але може бути неоднаковим за частиномовною належністю. Також вокативи можуть бути виражені формами особового займенника чи оказіональними формами прислівників та сполуками і навіть підрядними конструкціями. Відмінності спостерігаються і за виголошенням - типом інтонації: кличної (вимова звертання з посиленим наголосом і високим тоном, паузою після нього), окличної (з риторичною метою) і без особливого виділення зі зниженням голосу, прискореним темпом вимови. Звертання можуть бути однорідними або повторами. Семантично це явище ґрунтується на метонімії, метафорі, перифразі, що перетворює їх на стилістичні фігури мовлення або риторичні прийоми, або ж вони зумовлені певним стилем чи жанром. Вокативи виконують апелятивну (заклику), тематичну (уведення певної теми), перформативну (супроводу мовленнєвої дії), фатичну (встановлення контакту), риторичну (красномовства), експресивну, стилістичну функції.

Звертання (vocative) функціонують і як «тип номінативного односкладного речення, відокремленого знаками оклику, що виконує функцію звертання, граматичний центр якого позначений формою іменника в називному або кличному відмінках (vocative sentence). Вокативне речення виражає комунікативну цілісність, передає модальну чи емоційно забарвлену думку, виражену інтонаційно (інтонація оклику, заклику, прохання, докору, незгоди тощо). Зміст і функція вокатива зумовлює їхній поділ на прагматичні, спонукальні, емоційні та ін.» (Сел., 72). Вокативи виділяють не всі синтаксисти.

У системі відмінків української мови кличний відмінок протиставлений усім іншим відмінкам функціональним статусом. Реалізуючи категорійну іменникову сему «предметність», відмінкова форма кличного виконує синтаксичну функцію, зумовлену комунікативними завданнями орієнтації висловлення на адресата, тобто функцію звертання (Пл, 168). Ця функція, на думку М. Я. Плющ, «характеризується ізольованістю від синтаксичних звязків, властивих членам речення» (Пл, 169), на відміну від називного відмінка, основною функцією якого є функція підмета. Щоправда, деякі мовознавці, зокрема І. Р. Вихованець, вважають, що у синтаксичних конструкціях з дієсловом наказового способу функцію підмета виконує саме кличний відмінок: «У цих конструкціях кличний поєднується предикативним звязком із присудком, як представник вихідного згорнутого речення виражає адресатну семантику й у результаті взаємодії з найбільш відповідним його семантиці дієслівним присудком наказового способу утворює синкретичний компонент у функції адресата - потенційного субєкта дії. Функція адресата - потенційного субєкта дії є первинною семантико-синтаксичною функцією кличного, з якою корелює його первинна формально-синтаксична функція підмета» (Вих, с-ма в, 140-141), наприклад: Навчи ж мене, моя доле, / Гуляти навчи (3, 122); Весела пісне, оживай! / Стань, думко, дією і словом! (1, 103).

Але наявність морфологічного показника кличного відмінка не є, згідно з традиційними поглядами науковців, єдиним виразником синтаксичної функції звертання. Основними граматичними показниками синтаксичної функції звертання є інтонація і синтаксична позиція в реченні [26, с. 225]. Для кличного відмінка властива семантико-синтаксична функція адресата вольової дії, реалізована в реченнях із дієслівними присудками у формі наказового способу [1, с. 77].

Формальними показниками, які маркують граматичне значення кличного відмінка іменника, є передусім специфічні для нього флексії. Вони залежать, як, зрештою, й інші відмінкові флексії, від роду іменника та характеру кінцевого приголосного його основи.

Згідно з чинним українським правописом, у кличному відмінку однини іменників першої відміни вживаються закінчення -о, -є, -є, -ю:

а) о мають іменники твердої групи: дружино, Ганно, книжко, Михайлівно, перемого, сестро;

б) е мають іменники мякої та мішаної груп, є - іменники мякої групи після голосного та апострофа: воле, земле, Катре, робітнице, душе, круче; Маріє, мріє, сімє, Соломіє, а також Ілле;

в) ю мають деякі пестливі іменники мякої групи: бабусю, Галю, доню, матусю, тітусю (Укр. Прав, 80-81).

Іменники другої відміни в кличному відмінку закінчуються на -у (-ю), -є:

. Закінчення -у мають іменники твердої групи (зокрема із суфіксами -ик, -ок, -к-о), іншомовні імена з основою на г, к, х і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий приголосний (крім ж): батьку, синку, ударнику; Джеку, Жаку, Людвігу, Фрідріху; погоничу, слухачу, товаришу, також іменники діду, сину, тату.

. Закінчення -ю мають іменники мякої групи: Віталію, вчителю, Грицю, краю, лікарю, місяцю, пролетарю, розмаю, ясеню.

. Закінчення -є мають безсуфіксні іменники твердої групи, іменники мякої групи із суфіксом -ець та деякі іменники мішаної групи, зокрема власні назви з основою на ж, ч, ш, дж і загальні назви з основою на р, ж: Богдане, голубе, друже, козаче, мосте, орле, Петре, соколе, Степане, чумаче; женче (від жнець), кравче, молодче, хлопче, шевче (але: бійцю, знавцю); гусляре, Довбуше, маляре, стороже, тесляре, школяре.

. Прізвища прикметникового походження на -ів (-їв, -ов, -ев (-єв), -ин, -ін (-їн), як Глібов, Королів, Пушкін, Романишин, Тютчев, Чапаев, Щоголів, при звертанні мають як форму називного, так і форму кличного відмінка: Глібов і Глібове та ін.

Географічні назви, до складу яких входять зазначені суфікси, мають у кличному відмінку закінчення -є: Києве, Лебедине, Львове (Укр. Прав, 89-90).

Іменники третьої відміни у кличному відмінку, «що вживається переважно в поезії», мають закінчення -є: вісте, любове, радосте, смерте (Укр. Прав, 94).

Отже, спеціальну форму мають у кличному відмінку іменники чоловічого і жіночого роду однини. У назвах осіб середнього роду (2-а й 4-а відміни) кличний відмінок однини збігається з називним [11, с. 68]. У множині кличний відмінок також є омонімічним із формою називного відмінка, однак ця омонімія не стосується їхнього функціонального навантаження. Тобто не всі іменники української мови мають спеціальні флексії вокатива. Зокрема це стосується значної кількості іменників-неістот. Щоправда, у поетичних текстах спостерігається тенденція до творення кличних форм для персоніфікованих предметів і явищ: Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? (3, 98). Можливості української мови дозволяють витворювати нові форми кличного відмінка за допомогою властивих йому флексій, але мовні традиції і семантика деяких іменників стає при цьому стримуючим, гальмуючим фактором. Однак, як показує практика, поети у своїй творчості намагаються розширювати усталені рамки.

Саме неповнота парадигми відмінювання іменників у формі вокатива, а також деякі політичні тенденції минулих років, які суттєво впливали й на східнословянську лінгвістику, спричинили тривалу дискусію з приводу правомірності називання кличного відмінка кличною формою і навпаки.

При доведенні правомірності вживання терміна «відмінок», а не «форма» щодо вокатива І. Р. Вихованець зазначав: «Так звана клична форма, як і називний, знахідний, давальний, орудний і родовий відмінки, має типові відмінкові семантико-, формально-синтаксичні і морфологічні ознаки. З морфологічного боку в неї наявний кінцеві словозмінний афікс, що вказує на синтаксичні звязки і семантико-синтаксичні відношення цієї форми до інших компонентів речення. Їй притаманні семантико-синтаксичні ознаки ускладненої субстанціальності, пасивності - потенційної активності, динамічної фінальності - динамічної вихідності і формально-синтаксичні ознаки центральності і периферійності. З перерахованих ознак стає очевидним, що клична форма являє собою неоднорідний граматичний елемент, який виражає ряд семантико- і формально-синтаксичних функцій. У звязку з визнанням у кличній формі відмінкових ознак ми будемо далі кваліфікувати її як кличний відмінок» (Вих., с-ма, 138-139). Тому немає жодних підстав вважати вокатив «кличною формою». Абсолютно правильним у цьому випадку є вживання лексеми «відмінок». Неординарну інтерпретацію мовних фактів подає у своїх працях М. С. Скаб, стверджуючи наявність форм кличного відмінка не лише у парадигмі іменника, а також і прикметника та інших іменних утворень (займенника, порядкового числівника та дієприкметника за традиційною термінологією). На його думку, оскільки займенникові іменники ти, ви використовують переважно для позначення ситуації апеляції, то початковою їх формою варто визнати форму саме кличного відмінка (форми номінатива вони взагалі не мають).

Отже, за М. С. Скабом, займенникові іменники другої особи ти, ви є специфічними центральними проявами предметної частини змісту сфери апеляції з лексико-граматично представленим значенням другої особи. Максимальна абстрактність, узагальненість лексичного значення займенникових іменників вимагає їх конкретизації, що й зумовлює появу в мовленні іменникових форм вокатива, які уточнюють вказівку на адресата мовлення, виражену займенниковим іменником.

Український вокатив належить до особливих відмінків і в історико-генезисному, і в структурно-типологічному, і у функціонально-семантичному, і в формально-граматичному і навіть у національно-ментальних аспектах. Специфіка українського вокатива в історико-генезисному аспекті полягає в тому, що саме українська мова майже вичерпно зберегла і послідовно розвинула й поглибила не тільки давні форми вокатива, але і їхнє функціональне навантаження (Загн., 10).

Вживання в сучасному українському розмовному та офіційно-діловому функціональних стилях називного відмінка у звертальній функції тільки умовно можна вважати нормативним. Така мовленнєва практика виникла під впливом російської мови, в якій звертання виражається лише однією відмінковою формою - називним відмінком.

Звертання, виражене кличним відмінком, є настільки природним для української мови, що Т. Шевченко (певно, за звичкою) вживає його навіть у російськомовному тексті поеми «Слепая»: Не плачь, Оксано! (3, 89).

М. У. Каранська зазначає, що у значенні кличного в кількох випадках може використовуватися форма називного відмінка: «коли в поетичному творі доводиться скористатись іншим наголосом, іншим розміром та ритмом, при повторі та перифразі в звертанні» (Кар, 131): Тихий, тихий Дунай! / Моїх діток забавляй. / Ти, жовтенький пісок, / Нагодуй моїх діток; / І скупай, і сповий, / І собою укрий! (3, 148); Від сина тихого вкраїнської долини / Привіт незмушений тобі, Зальот Орлиний! (1, 154), «а також у словах менш освоєних граматичним ладом мови, у запозичених» (Кар, 131).

У сучасній українській мові трапляються й випадки витворення форм так званого «нового кличного відмінка» шляхом усічення флексії чи навіть частини основи іменника, хоча ці процеси, на відміну від російської мови, відбуваються з меншою інтенсивністю (ск, функц. Сф,11).

Форма кличного відмінка у функції апеляції до співбесідника семантично може співвідноситися з формами дієслова усіх трьох осіб однини і множини, однак завжди спрямована до адресата мовлення (2-ої особи) (Пл., Сл., 42).

Структурно (морфологічно й граматично) звертання можуть бути поширеними і непоширеними. Непоширене звертання виражається окремим повнозначним словом, переважно іменником: Добридень же, тату, в хату, / на твоїм порогу, / Благослови моїх діток / В далеку дорогу [3, 44]; За печаль цю високу - спасибі, дорого, / За короткий півсон на нерідному лоні! [1, c. 16]. Поширене звертання складається із двох і більше слів: Катерино, серце моє! / Лишенько з тобою! [3, 24]; Та хай загине доля злая, / О любий сину Миколая, / Ще ж є у нас багато справ [1, 9].

Н. О. Данилюк, досліджуючи звертання у народній пісні, підкреслює, що стилістично виразними стають звертання, поширені прикладками (Дан., 36): Умру, серце-мамо, / За сотником Іваном (3, 81).

У складі звертань прикладки можуть характеризувати адресата за родинними стосунками, національністю, соціальним станом, місцем проживання, ставленням до нього мовця тощо. Прикладки, що стосуються людини, створюють особливий ліризм мовлення у пісенних текстах. Інші тематичні групи прикладок можуть позначати родові й видові, образні ознаки рослин і тварин, атрибутивні ознаки конкретних і абстрактних понять.

Лексико-гарматична поширеність чи непоширеність звертань загалом не надто впливає на їх експресивність, емоційність: основними чинниками їх вираження є лексичне значення та інтонація.

Отже, номінації адресата мовлення можуть виражатися різними частинами мови та їхніми сполуками залежно від намірів мовця та умов протікання комунікативного акту.

В українській мові звертання знаходить вияв морфологічній формі вокатива - кличного відмінка, який є у деяких випадках є омонімічним номінативу, на відміну від російської, де воно реалізується лише у номінативі.

У системі відмінків української мови кличний відмінок за своєю основною функцією протиставлений усім іншим відмінкам. У реалізації загально-категорійної іменникової семи предметності, кличний відмінок виконує синтаксичну функцію звертання, зумовлену комунікативною потребою називати адресата мовлення. Крім форми вокатива, показниками синтаксичної функції звертання є інтонація і синтаксична позиція в реченні.

Формальними показниками, які маркують граматичне значення кличного відмінка іменника, є передусім специфічні для нього флексії. Мові поезії властиве витворення форм кличного відмінка для слів, які традиційно за ним не змінювалися, але мовні традиції і семантика деяких іменників гальмують цей процес.

Для української мови природним і нормативним є вживання кличного відмінка для звертання. Лише в деяких випадках (особливо у поетичному тексті) номінації адресата мовлення, виражені у формі називного відмінка, є певною мірою виправданими.

Звертання можуть бути поширеними та непоширеними, що визначається кількістю повнозначних слів у їхній структурі.

Узагальнюючи сказане, є підстави твердити, що звертання є одним із особливих виявів потреб людини у спілкуванні. Здавна воно слугує засобом для встановлення і підтримання мовленнєвого контакту між співрозмовниками, а також для вираження мовцем емоційно-оцінних характеристик особи чи персоніфікованого предмета, до яких він звертається.

Учасників спілкування у науковій літературі прийнято називати адресантом і адресатом. Комплекс передумов, які визначають майбутній характер комунікації, тобто усі звязки і відносини між співрозмовниками, їхні особистісні риси, становить пресупозицію мовленнєвого акту. Основними пресупозиціями, які найбільше впливають на встановлення і розвиток вербального контакту, вважаються рівень знайомства, вік, соціальний статус комунікантів, характер і регістр їхнього спілкування тощо.

Звертання є двоплановою одиницею комунікації: воно не лише називає адресата (реального чи можливого), а й виражає субєктивно-оцінне ставлення до нього адресанта, тим самим демонструючи «обличчя» мовця. Тому вибір форми звертання, інтонація про його виголошенні адресантом вказує на його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника тощо. У художньому тексті одночасно й адресантом, і адресатом є сам автор. Тому при дослідженні функціональних особливостей синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичній творчості Т. Шевченка і М. Рильського можна оцінити цих поетів як мовних особистостей зокрема через вживання ними у віршованих рядках номінацій адресатів мовлення. У поезії адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа. Звертання при цьому ніколи не буває абсолютно нейтральним стилістично і семантично. Звертання може як сприяти подальшому розгортанню спілкування, так і заважати цьому чи навіть спричиняти його переривання. Залежно від впливу номінації адресата мовлення на подальше протікання комунікації її вважають адекватною та ефективною у першому випадку або ж неадекватною і неефективною у другому. Прагматичні пресупозиції мовленнєвого акту значною мірою визначають і лексико-семантичне наповнення звертань. Крім того, вибір номінації залежить і від намірів мовця, умов конкретного висловлення. Та незважаючи на це, в сучасній українській літературній мові традиційно найбільш поширеним є вживання звертань на позначення родинних звязків. До цієї основної групи протягом століть історичного і мовного розвитку додалося багато інших.

У науковому дослідженні репрезентовано двадцять дві лексико-семантичних групи номінацій адресата мовлення, проілюстровані прикладами їхнього функціонування в поетичній творчості Т. Шевченка і М. Рильського. Звертання можуть реалізуватися різними частинами мови та їхніми сполуками відповідно до намірів мовця та умов проходження комунікативного акту. Природним і нормативним для української мови є вживання звертання у морфологічній формі вокатива - кличного відмінка, на відміну від російської, де воно реалізується лише в номінативі. Лише в окремих випадках (особливо в поетичному тексті) номінації адресата мовлення, виражені у формі називного відмінка, є певною мірою виправданими. Зясовано, що деякі форми кличного є омонімічними до форм називного відмінка. Формальними показниками вокатива іменника є передусім специфічні для нього флексії, які перераховані в дослідженні.

За своєю основною функцією - апелятивною - кличний протиставляється решті відмінків. Реалізуючи загальнокатегорійну сему предметності, властиву всім іменникам, кличний виконує синтаксичну функцію звертання, яка зумовлюється комунікативною потребою називати адресата мовлення. Показниками синтаксичної функції звертання є також його позиція в реченні та інтонація, з якою воно виголошується.

Мова поезії значно пластичніша, ніж проза, тому їй більшою мірою властиве витворення форм кличного відмінка для слів, які традиційно за ним не змінювалися. Але гальмівним фактором при цьому залишаються мовні традиції і семантика деяких іменників.

Залежно від кількості слів у структурі звертань, вони поділяються на поширені та непоширені.

РОЗДІЛ 2. СИНТАКСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕЧЕНЬ ЗІ ЗВЕРТАННЯМИ

граматичний звертання номінація мовлення

2.1 Структура речення, ускладненого звертанням

У складі загальної внутрішньо-синтаксичної структури речення можуть перебувати як члени речення, що входять до його структури, повязуючись між собою у словосполучення за допомогою семантико-синтаксичних звязків узгодження, керування й прилягання, так і такі його компоненти, що синтаксично не повязуються із жодним членом цього речення. Ці лексичні компоненти у формі окремих слів, словосполучень чи навіть речень (якщо мова йде про вставлені конструкції) не можуть бути віднесені до жодного з існуючих типів членів речення і тому взагалі не вважаються членами речення. Найдоцільніше назвати їх синтаксично ізольованими частинами речення. Серед них лінгвісти виділяють два основних різновиди: вставні і вставлені слова, словосполучення і речення, а також звертання. Просте речення, у складі якого є звертання (як, зрештою, й однорідні члени речення, відокремлені члени речення, вставні і вставлені конструкції), вважається ускладненим.

У нерозривному звязку із синтаксичною перебуває й комунікативна структура речення. «Речення як комунікативна одиниця - явище неодномірне. Одним із винятково важливих факторів, які забезпечуюсь адекватну ситуації комунікативну достатність речення, є різнорівневий характер його структури», - зазначає в одній зі своїх мовознавчих розвідок Д. Х. Баранник (Бар., 13). Спостереження над синтаксичною організацією речення в українській та інших словянських мовах дали підстави вченому виділити в ньому два структурних рівні: базово-комунікативний та модифікаційно-супровідний, або рівень субєктивно-модального й інформативного прирощення.

Перший, базово-комунікативний структурний рівень речення створюється граматично та інтонаційно організованою єдністю компонентів різних змістових рівнів - від слова до звязаних між собою відношеннями сурядності або підрядності речень. Синтаксичними одиницями цього рівня є головні і поширюючі (другорядні) члени речення, прості речення в складних синтаксичних конструкціях (бар., 13). Засоби базового структурного рівня формують і виражають комунікативний центр висловлення, визначають основний логічно-смисловий і граматичний контури речення.

Модифікаційно-супровідний рівень речення утворюють синтаксично ізольовані й інтонаційно автономні вербальні структури. Вони зорієнтовані на базовий граматичний і смисловий контури висловлення, його власне комунікативний лінійний ряд (Бар., 13). Це вже згадані вище вставні і вставлені слова, словосполучення і речення, а також звертання. Усі ці засоби модифікаційно-супровідного структурного рівня «обслуговують» висловлення, забезпечують йому узгоджену з ситуацією та індивідуально-субєктивною настановою мовця інформативну повноцінність. Вони формують мовний план авторського супроводу комунікативно актуальної частини висловлення, план авторського коригування її, орієнтують вислів на адресата (Бар., 13). Останню серед названих функцію виконують саме звертання.

Граматично й інтонаційно організовану динамічну послідовність мовних одиниць базово-комунікативного рівня речення Д. Х. Баранник називає інтраструктурою цього речення, а мовні одиниці модифікаційно-супровідного рівня речення - інфраструктурою. Останні забезпечують необхідні для конкретної комунікативної ситуації «прирощення інформативного, субєктивно-модального, експресивного та іншого характеру» (бар, 16). «Одиницям інфраструктурного рівня властива не граматична, а ситуативно-смислова та субєктивно-модальна зорієнтованість на речення. Вони беруть участь у формуванні семантичної і модальної структури речення, але до категорії поширювачів його не належать», - зазначає мовознавець (Бар., 16).

До того ж Д. Х. Баранник подає відмінну від традиційної для української лінгвістики позицію щодо виділення у синтаксисі простого ускладненого чи неускладненого речення. На його думку, зважаючи на наявність чи відсутність у реченні мовних одиниць субєктивно-модального та інформативного рівня, можна говорити про речення з інфраструктурою чи без неї (Бар., 16-17). Зазначений підхід до розуміння ускладненого (неускладненого) речення відрізняється від підходу з позицій формально-граматичних (традиційних), так само розходиться він і з розумінням природи простого ускладненого речення, викладеним у працях з семантичного синтаксису (Бар., 17).

Важливим конструктивним і функціональним засобом виділення звертання як мовної одиниці інфраструктурного рівня в контексті речення є інтонація, яка на письмі наближено передається знаками пунктуації. Належне інтонаційне (пунктуаційне) оформлення інфраструктурного компонента надає дворівневому висловленню комунікативної цілісності (Бар., 18).

На відміну від вставних частин речення, звертання в межах одного простого речення семантично і граматично залежить від усього його змісту та будови і лише зрідка - від одного з членів речення (Дуд., Синт УМ, 236): Ох ви, дітки мої, / Мої голубята, / Не журіться, подивіться, / Як танцює мати (3, 60); Хай щастя, друже, не найшов ти, - / Але нащо тужить за ним? (1, 215).

Звертання функціонує у реченнях різної синтаксичної будови. В українській мові найвиразніше виявляються його особливості в спонукальних реченнях з дієслівними присудками у формі наказового способу [3, с. 184]. У таких реченнях спонукання, наказ, прохання та інші волевиявлення стосуються адресата - особи чи іншої істоти, а також персоніфікованого предмета, назви яких виражено у кличному відмінку: Благослови, отамане, / Коло села стати, / Та понесем товариша / В село причащати (3, 122); Слався, людино, коли по землі / Йдеш ти як ратай, сіяч, будівничий (1, 15).

Рідше вживаються звертання в імперативно-наказових реченнях при підметах, які виражені особовими займенниками ІІ особи: Прощай же ти, моя нене, / Удово-небого, / Годуй діток; жива правда / У Господа Бога! (3, 115); Так і ти, поете, слухай / Голоси життя людського, / Нові ритми уловляй, / І розбіжні, вільні хвилі, / Хаос ліній, дим шукання / В панцир мислі одягни (1, 200). У конструкціях такого типу номінації адресатів мовлення мають переважно оцінне значення, що зближує їх із прикладками. Особливістю таких речень є можливість переходу займенника до складу звертання, що часто спостерігається у поезії Т. Шевченка: Ходім, ходім, отамане, / Батьку ти мій, брате, Мій єдиний! (3, 57); Ой сину мій, сину, / Моя ти дитино, / Чи є кращий на всім світі, / На всій Україні! (3, 111).

Якщо присудок у реченні виражений дієсловом у дійсному способі, звертання переважно є емоційно наснаженими: Лжеш, Іудо! (3, 46); Ти смієшся, а я плачу, / Великий мій друже (3, 124); Дивуєшся, мій приятелю добрий, / Чому в ці дні, коли шаліє обрій / І крилами співучими тремтить / Вітрами розколихана блакить, / Не марю я про ті моря багряні, / Про кедри на високому Лівані, / І не пянять моєї голови / Собори злотоверхої Москви (1, 186).

Поширені також звертання у питальних реченнях прямої питальності, близьких до спонукальних [3, с. 184]: «Чого ж плачеш, моє серце?» - / Петро запитає; / Вона гляне, усміхнеться: / «І сама не знаю…» (3, 80); Вітре, вітре, чародію, / Що зробив ти тут за мить? [1, с. 95]. Звертання в таких конструкціях мають виразне інтонаційне виділення. На них частіше припадає інтонаційна вершина речення, особливо помітна тоді, коли звертання стоїть у кінці. Окличне інтонаційне виділення звертань, вжитих у формах прямого питання, зумовлює їх можливе відокремлення від речення (Чуб, 536): Мамо! мамо! Що ти робиш? (3, 85); Оксано! Оксано! / Де ти? (3, 60).

У розповідних реченнях, двоскладних і односкладних, за допомогою звертання мовець привертає увагу адресата до висловленого [3, с. 184]: Правда ваша, правда, люде! (3, 27); Цвіте азалія, мій друже Ушаков, / У мене на вікні в кінці старого року, / І я люблю її, як дівчину жорстоку, / Що після довгих мук дарує нам любов [1, с. 134].

Чітко визначеної позиції в реченні звертання не має. Воно може стояти на початку (Серце моє, зоре моя, / Де це ти зоріла? (3, 48); Синьоока Ізольдо! Надійся, приїде Трістан… [1, с. 214];), в середині (Будеш, дочко Маряно, / За сотником Іваном [3, с. 81]; Дивися вглиб і вшир життя, поете, / До серця братнього ушима припадай, / Во імя людськості люби свій рідний край, / У гори шлях торуй крізь бурі і замети (1, 95)) і в кінці речення (Прилітай же, мій соколе, / Мій голубе сизий (3, 64); Нехай живе поезія, мій друже! [1, с. 41]). Постпозитивні звертання іноді зовсім втрачають функцію власне звертань і вживаються у поетичному мовленні як примовки. У поезії Т. Шевченка, мова якої переважно наближена до фольклорної, народно-розмовної, такі примовки досить поширені: Не плач, сину, моє лихо! (3, 29); Мамо моя!.. Доле моя!.. / Боже милий, Боже! (3, 35).

Розташування звертань у реченні не підлягає чіткій функціональній градації і залежить від різних чинників: синтаксичної будови всього речення, емоційного стану, настрою мовця, його мовленнєвих уподобань тощо. Однак простежується така закономірність: чим обсяжніше і словесно розгалуженіше висловлювання, тим частіше воно починається звертанням [8, с. 235-236]: Чигирине, Чигирине, / Все на світі гине / І святая твоя слава, / Як пилина, лине / За вітрами холодними, / В хмарі пропадає, / Над землею летять літа, / Дніпро висихає, / Розсипаються могили - / Твоя слава… (3, 109); Краю рідний мій, / Як прагну я, щоб думи всі мої, / Всі почуття, всі помисли і співи / Удруге розцвіли - і втретє - всоте, / Щоб ясність небувалу й гостроту, / Гарячу силу, мови білий гарт / Придбать мені, наперекір природі, / На зло похилості і сивині, / Щоб я підніс, немов палку троянду, / Твоїй пишноті, генію твоєму / Пошани й слави кубок золотий! (1, 93).

З позицією номінацій адресата мовлення у реченні часто повязане й їхнє особливе інтонаційне виділення. У препозиції до основної частини речення звертання вимовляються переважно із послабленою закличною інтонацією; в інтерпозиції - без особливого виділення, інтонація наближена до вставної. У кінці питального речення звертання виголошуються підвищеним тоном, відповідним питальній інтонації.

Визначальною рисою мови поезії є її ритміко-інтонаційна будова - власне те, що відрізняє її від мови прози. Але ритміко-інтонаційна будова, до деякої міри абстрагуючись від метричної системи, залежить від синтаксично-інтонаційних звязків, членування речень, співвідношення речення і рядка, строфи і т. д. Ритм і синтаксис завжди обумовлюються один одним (Скл, 57). Тому в поетичних творах будь-які перестановки звертальних конструкцій порушать ритміку та тональність усього вислову. Це свідчить також про залежність позиції звертання від стилістичної належності та емоційного навантаження речення, в якому це звертання функціонує.

Синтаксичні явища поезії, підпорядковані законам ритмо-інтонаційної організації, не можуть вкладатися в одиниці нормативного синтаксису чи навіть стилістичного, хоч у значній мірі і співвідносяться з ним (Скл., 57). «Поетичне мовлення як особливий тип художнього мовлення характеризується образністю, підвищеною емоційністю, антропоцентризмом, естетичною мотивованістю, особливою роллю підтексту», - зазначала О. В. Пасічна (Пас, 119). Тому звертальні конструкції під впливом архітектоніки вірша набувають особливих відтінків у вираженні думки.

Звертанням властива граматична однорідність. Обєднані сурядним звязком (за допомогою сполучників або без сполучників), звертання, як рівноправні синтаксичні елементи, виконують в реченні одну й ту саму функцію, виступаючи назвами осіб або предметів, до яких адресовано якесь повідомлення, питання чи спонукання (Волох, 277-278). Вживання сурядних форм посилює емоційність звертань: Гаю, гаю, темний гаю, / Тихенький Дунаю, / Ой у гаї погуляю, / В Дунаї скупаюсь (3, 173). У творчості як Т. Шевченка, так і М. Рильського граматична однорідність звертань зустрічається поодиноко. Їхнє поетичне мовлення або ж інтимізоване, спрямоване на одного адресата, або ж навпаки - адресоване одночасно великій кількості реципієнтів (українцям, поетам тощо), тож звертання у їхніх віршованих творах виражені формами іменників чи субстантивованими частинами мови у множині. Але якщо зазначені поети і звертаються до перелічення адресатів, то витворюють цілі ряди їх, що подекуди займає не одну поетичну строфу. Особливою виразною щодо цього є лірика Максима Рильського:

О сонце, в сивому плащі,

О праці славної вітрило,

О творчі райдужні дощі,

О всеосяжна людська сило! (1, 102);

Іде по воду молодиця,

За нею тюпає хлопя…

О земле, радосте моя,

Дитячі і жіночі лиця!

О свіжий шелесте дібров,

Розмово одуда й зозулі,

О дні мої неперебулі,

Життя, і сльози, і любов! (1, 103).

Тарас Шевченко у своїх поетичних творах дуже часто послуговувався повторенням звертання та вживанням вигуків при ньому. За допомогою цього фольклорного прийому підкреслюється особливе ставлення мовця до адресата чи бажання скоріше залучити його увагу до повідомлюваного, схвильованість того, хто говорить, емоційність: Кличе Гандзю козак: / «Ходи, Гандзю, пожартую, / Ходи, Гандзю, поцілую; / Ходім, Гандзю, до попа / Богу помолиться; / Нема жита ні снопа, / Вари варениці» (3, 53); Боже милий, / Зжалься, Боже милий (3, 118); Очі! Очі! / Нащо ви здалися, / Чом ви змалку не висохли, / Слізьми не злилися? (3, 115). Ще однією особливістю побудови простих ускладнених речень є повторюване в кількох варіантах звертання, яке розкриває додаткові характеристики адресата: Не цвіти ж, мій цвіте новий, / Нерозвитий цвіте, / Зовянь тихо, поки твоє / Серце не розбите (3, 165). Іноді звертання повторюються у межах не одного чи сусідніх речень, а віддалено, утворюючи тим самим стилістичні фігури (наприклад, кільце) чи поділяючи поетичний текст на композиційні частини.

Отже, звертання належать до компонентів речення, що синтаксично не повязуються із жодним членом цього речення. Вони також не можуть бути віднесені до жодного з існуючих типів членів речення і тому взагалі не вважаються членами речення. Прості речення, у складі яких є звертання, традиційно називаються ускладненими.

Д. Х. Баранник пропонує власну інтерпретацію мовних фактів. Він виділяє два структурних рівні речення - базово-комунікативний та модифікаційно-супровідний (рівень субєктивно-модального й інформативного прирощення), а граматично й інтонаційно організовану динамічну послідовність мовних одиниць цих рівнів називає інтра- та інфраструктурою відповідно. Тому, на переконання лінгвіста, прості речення потрібно поділяти не на ускладнені/неускладнені, а на речення з інфраструктурою і без неї.

Звертання, які належать до засобів модифікаційно-супровідного структурного рівня, забезпечують узгоджену з ситуацією та індивідуально-субєктивною настановою мовця інформативну повноцінність висловлення. Вони орієнтують вислів на адресата.

Належне інтонаційне (пунктуаційне) оформлення інфраструктурних компонентів надає дворівневому висловленню комунікативної цілісності.

Звертання в межах одного простого речення семантично і граматично залежить від усього його змісту та будови і лише зрідка - від одного з членів речення.

Звертання може функціонувати у реченнях різної синтаксичної будови, але найчастіше воно вживається у спонукальних реченнях з дієслівними присудками у формі наказового способу.

Чітко визначеної позиції в реченні звертання не має. Воно може займати пре- , інтер- та постпозицію, що зумовлюється синтаксичною будовою всього речення, емоційним станом, настроєм мовця, його мовленнєвими уподобаннями тощо. У поетичному тексті позиція звертання дуже часто зумовлюється ритміко-інтонаційною будовою вірша, тому будь-які перестановки звертальних конструкцій порушать ритміку та тональність усього вислову. Це вказує також і на залежність позиції звертання від стилістичної належності та емоційного навантаження речення, в якому це звертання функціонує.

Синтаксичні явища поезії, підпорядковані законам ритміко-інтонаційної організації, не вкладаються в одиниці традиційного чи навіть стилістичного синтаксису, хоч у значній мірі і співвідносні з ним.

Звертанням властива граматична однорідність, але у творчості Т. Шевченка і М. Рильського це явище зустрічається поодиноко. Та якщо зазначені поети і звертаються до перелічення адресатів, то витворюють цілі ряди їх, що подекуди займає не одну поетичну строфу. Майстром витворення таких синтаксичних конструкцій був Максим Рильський.

Тарас Шевченко у своїх поетичних творах дуже часто послуговувався повторенням звертання та вживанням вигуків при ньому. Також він використовував повторювані в кількох варіантах звертання, які розкривають додаткові характеристики адресата. За допомогою цих фольклорних прийомів підкреслюється особливе ставлення мовця до адресата чи бажання скоріше залучити його увагу до повідомлюваного, схвильованість того, хто говорить, емоційність.

.2 Статус номінацій адресата мовлення у структурі висловлення

За давньою мовознавчою традицією, яка походить ще з часу виходу «Исторической грамматики» Ф. І. Буслаєва, звертання не вважаються членами речення. Такої думки про статус звертання у структурі висловлення дотримується переважна більшість лінгвістів (як вітчизняних, так і зарубіжних), особливо тих, які так або інакше повязані з формально-граматичним напрямом науки про мову. Найбільш чітко ця позиція викладена у дослідженні О. М. Пєшковського, де, зокрема, йдеться про те, що звертання, як і вставні слова, «залишаються елементами, внутрішньо чужими реченню, що дало їм притулок, як кулі, що потрапила в організм» (Пєшк., 404), що звертання не має можливості «вступити з яким-небудь членом речення, при якому воно стоїть, у звязок узгодження, керування чи прилягання, і воно залишається, незважаючи на поширеність, сторонньою для певного речення групою» (Пєшк., 408). Схожої думки дотримувався й О. О. Шахматов: «Воно [звертання] стоїть поза реченням і тому не є членом речення» [Шахм., 261]. Тож позиція про виключення номінацій адресата мовлення зі складу речення базується на тому, що вони не вступають у граматичні звязки узгодження, керування і прилягання з іншими членами речення.

Останніми роками все частіше мовознавці піддають сумніву твердження про неналежність звертання до граматичного складу речення. Одним із перших у словянському мовознавстві на це звернув увагу О. О. Потебня. Він обґрунтовує свою думку тим, що основним засобом вираження звертання є іменник або наділена його властивостями інша частина мови; іменник, як відомо, найчастіше виступає також у ролі підмета, за відсутності якого функцію субєкта дії виконує звертання. Це дало підстави О. Потебні дійти висновку, що «звертання, маючи певну діяльність у реченні, стоїть не поза ним, а в ньому» (Пот, 94).

Багато авторів сучасних лінгвістичних розвідок або ж обходять у своїх працях питання про зарахування/незарахування номінацій адресата мовлення до граматичного складу речення, не ставлять завдання показати, чи є звертання членом речення, чи ні, і називають його словом у реченні (кул., 165), словом або сполученням слів (Івч., 439) тощо, або відкидають традиційне вчення і намагаються довести протилежне: обстоюють думку про зарахування номінацій адресата мовлення до парадигми членів речення.

Прихильники останнього підходу стверджують, що звертання граматично звязані з реченням. Наприклад, російський мовознавець А. Г. Руднєв вважає, що звертання є членами речення, і пояснює це тим, що «вони мають пряме відношення до змісту висловлення, вступають з реченням у співвідносний звязок» (Рудн., 247) і виконують специфічні смислові функції. Термін «співвідношення» щодо типу звязку між основною частиною речення і звертанням у мовознавчій науці набув поширення, але сама суть його і досі залишається недостатньо зрозумілою.

Таким чином, можна вже говорити про два погляди на звертання і його природу. Автори книги «Синтаксична будова української мови» справедливо зазначають, що «обидва вони в якійсь мірі хибують однобічністю аргументації і недостатньою диференціацією тих фактів, на основі яких даються узагальнення, хоч, безумовно, певне коло питань з цього приводу досліджено вже досить повно, особливо у стилістичному аспекті» (синт. Б, 84). Труднощі у визначенні статусу вокатива у структурі висловлення повязані передусім із тим, що він виражається кличним відмінком і виконує суттєво іншу функцію, ніж решта відмінкових форм іменника, - апелятивну, а не номінативну. Тому аналізована грамема не вписується у жодну з основних мовних категорій і їй виділяють окреме місце як у морфологічній, так і в синтаксичній структурі української мови: клична форма (про хибність назви якої йшлося вище) і звертання. А дехто із дослідників (зокрема Б. П. Ардентов) і взагалі вважає вокатив окремою частиною мови (Ард., 75).

І. Т. Яценко вважає, що загалом є всі достатні підстави, щоб говорити про наявність у спонукальних реченнях іменного члена, який відповідає всім вимогам до традиційного підмета і має всі його основні необхідні характеристики:

є повязаним з присудком двобічним взаємозалежним синтаксичним звязком - координацією, основою якого є взаємодія іменних та дієслівних форм за значенням особи;

має семантику діяча, виконавця дії, названої присудком (зрозуміло, що це потенційний діяч, оскільки дія ще не відбувається, до неї лише спонукає, закликає мовець) (Яц).

Проте ототожнювати звязки іменника в номінативі та іменника у вокативі з дієсловом не варто через специфічне функціональне навантаження кличної форми - бути виразником апеляції, що протиставляє її номінативу як виразникові репрезентації.

Конструктивна пропозиція щодо включення звертань у теорію членів речення може мати, за І.Т. Яценком, таке обґрунтування:

)слова, що вживаються як звертання, не втрачають семантичних і морфологічних ознак частин мови;

)звертання найчастіше виражається іменником або його еквівалентом;

)звертання як складова частина речення звязана своїм значенням зі змістом вислову, має пряме відношення до вираження думки;

)у разі відсутності підмета смислове значення субєкта дії виражається звертанням, при цьому роль звертання у реченні розширюється;

)присудок, як правило, узгоджується зі звертанням, що дає право говорити про вияв граматичних звязків зі звертанням;

)однорідні звертання, подібно до інших членів речення, поєднуються між собою сурядним звязком;

)звертання може бути поширене тими ж способами, що й інші члени речення;

)має особливий взаємозвязок з займенником другої особи;

)звертання має ряд синтаксичних ознак, властивих іншим складовим частинам речення, а тому його можна вважати таким членом речення, який відокремлений завдяки своїй незалежності [29, с. 90-92].

Тож, на думку дослідника, зазначені вище підстави є достатніми для того, щоб вважати звертання членом речення. Позиція стосовно зарахування звертання до парадигми членів речення знайшла підтримку і в дослідженнях сучасних мовознавців, зокрема І. Р. Вихованця, М. С. Скаба. І. Р. Вихованець зазначав, що форми вокатива реалізують семантико-синтаксичні відношення і синтаксичні звязки у структурі речення [4, с. 138]. Зокрема, на переконання науковця, про це свідчать випадки вживання звертання в позиції підмета, взаємоповязаного з присудком формою координації: Грай же, море, мовчіть, гори, / Гуляй, буйний, полем - / Плачте, діти козацькії, / Така ваша доля! [3, с. 19]; Вийся, жайворонку, вийся / Над полями, / Розважай людськую тугу / Ти піснями [1, с. 232]. А. Загнітко, поділяючи позицію І. Т. Яценка, звязок підмета-вокатива з присудком визначав як співвідносний, «оскільки в цьому разі такі форми співвідносяться одна з одною» [10, с. 12].

За класифікацією І. Р. Вихованця [4, с. 140-142], можна виділити три основні семантико-синтаксичні форми кличного:

) функція адресата - потенційного субєкта дії (у формально-граматичному плані - функція підмета): Не рвіть, думи, не паліте, / Може, верну знову / Мою правду безталанну, / Моє тихе слово [3, с. 109]; Радій же, серце! До останку пий / Життя людського пінистий напій… [1, с. 101];

) функція семантично акцентованого адресата дії (у формально-граматичному плані - функція другорядного члена речення (детермінанта)): Земле! Як тепло нам із тобою! [2, с. 126]; Уклін земний працівникам землі! / Вам, сіячі, плугатарі, спасибі! [2, с. 100];

) займенниково-тотожна семантико-синтаксична функція (у формально-граматичному плані - функція опосередкованого другорядного члена речення): Я б тебе сховав / Далеко! далеко! щоб ніхто не знав, / Щоб ніхто не бачив, де витає доля, / Моя доля, моє щастя, / Ти, моя Маряно [3, с. 82].

Так само й М. С. Скаб вважає, що «одним із проявів вокатива як репрезентанта предметної частини змісту функціональної сфери апеляції є його використання в складі імперативних конструкцій з дієсловами у формі другої особи» (ск, функц сф, 16): Прилинь, сизий орле, бо я одинокий / Сирота на світі, в чужому краю (3, 22); Дай, серце, волю нетерплячим крилам, / Затріпочи, розвійся і полинь! (1, 199). На переконання дослідника, цілком виправданим є ствердження наявності у спонукальних реченнях іменного члена, який відповідає всім вимогам до традиційного підмета і має всі його основні необхідні характеристики:

є повязаним з імперативом (присудком) двобічним взаємозалежним синтаксичним звязком;

має семантику діяча, виконавця дії, названої імперативом (зрозуміло, що це потенційний діяч, оскільки дія ще не відбувається, до неї лише спонукає, закликає мовець) (ск, функц сф, 16???).

Та все ж М. С. Скаб визнає, що повної відповідності звязків іменника в номінативі та іменника у вокативі з дієсловом немає, що спричинено специфічним функціональним навантаженням вокатива - бути виразником апеляції, що протиставляє його номінативу як виразникові репрезентації.

Мовознавець вважає, що між вокативною формою іменника та дієсловом у 2-й особі наказового способу встановлюється двобічний звязок координації, основою якого є взаємодія іменних та дієслівних форм за значенням особи. «Саме взаємодія на осі вокатив (відмінок імені, що називає адресата мовлення, тобто 2-у особу) та форми дієслова 2-ої особи, з одного боку, свідчить про тотожність цього звязку і уже достатньо описаних центральних проявів координації іменника в називному відмінку з дієсловами у формі 3-ої особи, а з іншого, сигналізує про специфіку функціонування форм вокатива та імператива як. репрезентантів особливої мовної сфери - сфери апеляції. Крім того, в аналізованих реченнях наявна координація (взаємопогодження) форм імені та дієслова за значенням числа», - зазначено в одній із його праць (ск, функц сф, 16-17).

Якщо дієслово стоїть у формі теперішнього і майбутнього часу, наявним є основний канал звязку - форма другої особи дієслова - вокативна форма імені - і координація іменника та дієслова за значеннями числа. У випадку вираження дієсловом у формі минулого часу (умовного способу) додається (для однини) координація за значенням роду, але дещо послаблюється граматичне значення особи, оскільки в минулому часі (умовному способі) специфічних показників особи українська мова не має (ск, функц сф, 17).

М. С. Скаб також виділяє в українській мові два типи вживання вокатива, які, на його думку, найповніше втілюють семантичні і синтаксичні особливості грамеми. Інші вияви, за М. С. Скабом, є похідними від цих. До першого типу належать ті звертання, які вживаються у поєднанні з імперативною формою дієслова для вираження початкової точки акту спілкування, а саме спонукання слухача до сприйняття інформації (виконання певної дії). До другого типу належать ті вокативи, які вживаються з метою апелювання як засобу підтримання уваги співрозмовника, або ж як контрольний сигнал для перевірки наявності встановленого вже контакту. Такі звертання є можливими і в будь-який наступний момент комунікації, наприклад, можуть завершувати її (Ск., сем-синт., 62).

Конструкції з вокативом першого типу у сучасній українській мові представлені, за М. С. Скабом, як структурно повними реченнями на зразок «Діду, серце, голубчику, / Заграй яку-небудь» (3, 79); «Відкривай гарячі груди, / Мати земле!» (1, 200), так і неповними реченнями, у яких наявний лише адресат, а опущений предикат чітко усвідомлюється мовцями (традиційно - вокативними реченнями) на зразок «І лунає враз лукаве: «Тату!» / Сміх тоненький котиться в хатині» (1, 48).

Другий тип функціонування вокатива становить автономну синтаксичну одиницю, що вставляється у речення і за змістом не повязується з ним (Ск., сем-синт., 62): Тяжко, діти, / Вік одинокому прожить, / А ще гірше, мої квіти, / Нерівню в світі полюбить (3, 82); Лаштуючися відлітати, / Щороку сині ластівки / Край нашої, мій друже, хати / Шикують на дроту полки (1, 85).

На думку О. Селіванової, звертання іноді формують узгоджувальний граматичний звязок із присудком висловлення у роді й числі (Сел, 160).

На граматичному звязку узгодження звертання з присудком наполягає й А. Я. Мановицька. Вона вважає, що характер граматичного звязку присудка із звертанням залежить від морфологічного вираження звертання і присудка. У безпідметових реченнях, коли звертання бере безпосередню участь у вираженні думки, присудок, виражений дієсловом наказового способу, із звертанням узгоджується в числі й особі.

Зі звертанням, вираженим особовим займенником, присудок узгоджується в особі й числі. Дієслово-присудок дійсного способу, теперішнього та майбутнього часу із звертанням у формі однини узгоджується в числі й особі, а минулого часу - у роді й числі. При звертаннях у множині присудок завжди має форму множини.

Коли присудок виражає заклик, заохочення співбесідника до виконання дії разом з мовцем, він має форму першої особи множини. З однорідними звертаннями присудок узгоджується переважно за змістом. Число дієслова-присудка при звертанні-реченні залежить від авторських настанов (Ман., З., 23).

Оскільки підмет і звертання є виразниками субєктів у реченнях різних типів, то з ними безпосередньо повязується дія (ознака, властивість), виконувана субєктом, або дія, до якої спонукається субєкт. Отже, на думку А. Я. Мановицької, присудок перебуває у семантичному і граматичному звязку як із підметом, так і зі звертанням (Ман., узгодж., 42).

Враховуючи те, що в іменниках усі граматичні категорії самостійні й він не має здатності узгоджуватися в будь-яких граматичних категоріях зі словами інших частин мови або ж з іншими відмінковими формами іменників, дослідниця зауважує, що із звертанням, як і з підметом, узгоджується дієслово-присудок, а не навпаки. Вона пояснює це тим, що в дієсловах минулого часу та умовного способу, як і в прикметниках (дієприкметниках), прикметникових займенниках, порядкових числівниках категорії роду, числа й відмінка несамостійні, синтаксично залежні, форми їх граматичного узгодження з іменниками. Дієсловам теперішнього й майбутнього часу та наказового способу властива граматична категорія особи, яка є засобом граматичного звязку (узгодження) з особою субєкта, вираженого іменником або займенником, тому дієслово-присудок з іменником-звертанням може узгоджуватися і в особі. Тому науковець доповнює зауваження М. М. Баженова про орієнтацію присудка речення, в складі якого є звертання, на форми числа і роду звертання тим, що присудок може узгоджуватися із звертанням ще й в особі (Ман., узгодж., 42).

«Таким чином, - робить висновок А. Я. Мановицька, - присудок узгоджується із звертанням у тих же граматичних категоріях, що і з підметом, бо і функцію підмета, і функцію звертання виконує іменник або його еквівалент з властивими йому самостійними категоріями роду, числа й відмінка» (Ман., узгодж., 44).

Традиційно вважається, що звертання є синтаксично ізольованою частиною, що ускладнює структуру речення. Як зазначав О. М. Пєшковський, матеріально звертання може бути якнайтісніше повязано з реченням, проте формально - ні, бо основна роль звертання, яку дослідник називає спонуканням, «не дає йому можливості вступити з будь-яким членом речення, при якому воно стоїть, у звязок узгодження, керування чи прилягання», і воно залишається посторонньою для цього речення групою. «Що ж стосується можливості самому формувати речення, то для цього воно виявляється недостатньо самостійним»» [19, с. 407-408].

Схожі погляди на синтаксичні відношення між звертанням і граматично основною частиною речення, яка формується з кількох чи навіть одного члена речення, має і П. С. Дудик. На його думку, ці відношення «суттєво інші - позачленореченнєві, тільки звертальні, «вмонтовані» в речення, долучені до його змісту і граматичної будови» [8, с. 236-237].

Д. Х. Баранник, загалом дотримуючись традиційного підходу щодо статусу звертання у структурі речення, пропонує власне бачення проблеми. Його розуміння синтаксичної будови речення як дворівневої системи дозволяє конкретизувати саме поняття члена речення. У складі речення мовознавець розрізняє члени речення двох рівнів: члени лінійного (базового) речення, або лінійні члени речення, та члени речення інфраструктурного рівня, або інкорпоровані члени речення (Бар., 19).

Лінійні члени речення характеризуються належним (як правило, компактним) морфологічним вираженням, повязані між собою граматичними звязками, виконують відповідні синтаксичні функції. Вони перебувають у реальному граматичному (і, зрозуміло, смисловому) контексті речення. Це традиційна система головних і другорядних членів речення.

Інкорпоровані члени речення не мають традиційних формально-граматичних звязків ні з іншими одиницями того самого (інфраструктурного) рівня, ні з членами лінійного речення; вони зорієнтовані на зміст усього речення чи його частини або на ситуацію, що наявна в момент спілкування (створюють можливості для здійснення комунікативного процесу). Особливістю інкорпорованих членів речення є строкатість їх морфологічного вираження та значний діапазон лінійних параметрів: від одною слова до цілого речення з належними внутрішніми граматичними звязками між складовими. Стосовно базового речення такі структури, незалежно від обсягу, виступають як один інкорпорований член речення. Одиниці інфраструктурного рівня, незважаючи на певні ознаки предикативності, самостійного комунікативного значення не мають і функціонують лише в складі базового речення: їх предикативність щодо цього речення має частковий, службовий, у певному розумінні локальний характер.

Інкорпоровані члени речення можуть виступати як:

) визначник адресата мовлення (звертання);

) визначник адресанта мовлення (слова автора при прямій мові);

) субєктивно-модальний модифікатор (вставні слова, словосполучення і речення, емоційно забарвлені автономні формули з оцінним значенням);

) актуалізатор смислового прирощення (вставлені слова, словосполучення і речення, називний самостійний) (Бар., 19).

Отже, згідно з ученням Д. Х. Баранника, звертання належать до інкорпорованих членів речення, тобто таких, які не мають традиційних формально-граматичних звязків іншими членами речення, як лінійними, так і інкорпорованими. Номінації адресата мовлення зорієнтовані на зміст усього речення чи його частини або на ситуацію, що наявна в момент спілкування. Вони визначають адресата мовлення.

Водночас твердити, що звертання є поширюючим членом речення, не можна, бо це одиниця не формально-граматичного рівня речення і її не можна ставити в один ряд з прислівними поширювачами чи детермінантами. Звертання далеко складніша одиниця. Це засіб комунікативного оформлення речення-висловлення, який спрямований на те, щоб спонукати співбесідника слухати, зосередити його увагу, а часто й виявити своє ставлення до розмовляючого (Сл, Г., Коб., 406).

Але в мовознавчій науці існує й третій погляд на статус звертання у структурі висловлення: його прихильники вважають, що номінації адресата мовлення стосуються не лише окремого висловлення (речення), а тексту в цілому: «Звертання - один із елементів звязного мовлення і за логікою речей воно так чи інакше повязане із мовленнєвим оточенням. Мовленнєве оточення (контекст) звертання може складатися із одного або кількох речень, які складають текст, і з кожним із них звертання вступає у ті чи інші звязки» [18, с. 87].

О. Остроушко підкреслює, що звертання повязує висловлення-речення із ситуацією спілкування, з її учасниками й отримує своє вичерпне пояснення лише в межах цілого тексту як складного семантико-синтаксичного утворення, у межах якого функціонують окремі висловлення (Остр, 273). Є.В. Клобуков дотримується думки, що «звертання виступають елементами текстової структурації, оскільки можуть вживатися й поза реченням, ізольовано від нього, і, крім того, можуть бути віднесені до кількох речень» [Клоб, 87-88].

А. І. Останін пропонує розглядати звязки звертань та речень не в традиційному аспекті, коли враховуються усі взаємозвязки між ними у відмінку, особі числі і роді, а беручи за основу семантику (смислову сторону) конструкцій [18, с. 87-88].

Та все ж за традиційними поглядами звертання з реченням у цілому та його окремими членами не повязані. На доказ цьому можна навести, зокрема, такі аргументи:

) в імперативних реченнях вокатив має семантику потенційного, а не реального субєкта дії, що не збігається з усталеними поглядами на типову семантику підмета;

) більшість дослідників, визнаючи наявність при предикаті, вираженому первинними імперативними формами (тобто синтетичні форми другої особи однини та множини і форма першої особи множини), семантико-синтаксичної позиції, субєкта дії, до якої спонукає, закликає, на яку спрямовує адресата мовлення мовець, при переході на формально-синтаксичний рівень заперечують обовязковість, необхідність заміщення цієї позиції субстанційною грамемою;

) відсутність підмета пояснюється специфікою семантико-синтаксичного змісту субєкта дії спонукального речення.

Речення з предикатом-імперативом традиційно тлумачать як односкладне (переважно означено-особове або узагальнено-особове, якщо наказ, заклик чи рекомендація мають узагальнювальний, універсальний характер).

Своєрідними є й синтаксичні відношення між звертанням і граматично основною частиною речення, яка формується з кількох чи навіть з одного члена речення. Ці відношення не предикативні, не напівпредикативні (як у реченнях із відокремленими членами речення), не атрибутивні, не обєктні і не обставинні. Вони суттєво інші - позачленореченнєві, тільки звертальні, «вмонтовані» в речення, долучені до його змісту, комунікативної і граматичної будови.

М. Я. Плющ наголошує, що формально-синтаксичні звязки вокатива-звертання відрізняються від звязків узгодження, керування і прилягання. Двоплановість комунікативного акту в реченні зі звертанням зумовлює і двопланове спрямування формально-синтаксичних звязків кличної форми: до дієслова-присудка (або іншої форми, що займає позицію предиката) і до ти-субєкта, який залишається часто формально не вираженим (Пл., Гр., 171).

«Співвіднесеність кличного відмінка з ти-субєктом у називному відмінку властива структурам двоскладного речення. В односкладному вона співвідноситься або з називним, або з непрямими відмінками субєкта, а також може співвідноситися з непрямими відмінками і відмінково-прийменниковими формами особового займенника ти (ви) зі значенням обєкта», - зазначає дослідниця (Пл., Гр., 171). Наприклад: Дочко моя, Маряно, / Оддам тебе за пана, / За старшого, багатого, / за сотника Івана (3, 81); Свиснув Овлур за рікою, - / Чуєш ти, земле моя? [1, с. 157]; Над грою озера, у лузі, / У срібло кинувши вудки, / Для вас я, білоруські друзі, / Замислив тихі ці рядки (1, 59).

Звертання, зокрема, не може виконувати в реченні граматичну функцію підмета. Воно близьке до підмета за своїм значенням, бо також називає особу (у деяких випадках потенційного діяча), але не є назвою реальних діяча чи носія ознаки. Номінації адресата мовлення виконують іншу функцію - звертальну: називають особу чи предмет, до яких звертається адресант. Підмет граматично повязаний із членами речення і можливий тільки за наявності присудка, з яким утворює предикативну частину речення. Звертання ж можливе в будь-якому реченні, його позиція в ньому потенційно всеосяжна. Іноді звертання можуть утворювати синонімічний ряд: це єдиний випадок, коли між звертаннями звязок сурядний, однак немає звичного граматичного звязку між звертанням і будь-яким членом речення.

М. У. Каранська поділяє звертання на вільні і повязані (Кар., 132). Вільним, на її погляд, є те звертання, котре не відповідає ні своїм значенням, ні граматичною формою якомусь членові речення, наприклад: Я й тут чужий, одинокий, / І на Україні / Я сирота, мій голубе, / Як і на чужині (3, 40); О, яка ж то радість, красний світе, / В бистрім шумі птичого пера! (1, 53). Повязаним є таке звертання, яке повязується значеннєвим та граматичним відношенням з якимось членом речення - з особовим займенником як підметом або другорядним членом, наприклад: А де ж твої думи, рожевії квіти, / Доглядані, смілі, викохані діти, / Кому ти їх, друже, кому передав? (3, 116); І воду рідних рік черкав / Ваш спів, мій друже славний, / Неначе чарівний рукав / Княгині Ярославни (1, 26); або з головним членом означено-особових речень, де звертання уточнює виконавця дії, погоджуючи свою форму числа з формою головного члена, наприклад: Вибачайте, люди добрі, / Що козацьку славу / Так навмання розказую, / Без книжної справи (3, 68); Благословенна будь, моя єдина, / І чистий Київ наш благослови! (1, 109).

Отже, у науковій літературі представлені різні підходи до визначення статусу звертання як лінгвістичної категорії: одними дослідниками воно розглядається з логіко-синтаксичних позицій як слово або словосполучення, що перебуває поза межами структурної схеми речення, інші підтримують думку про функціонально-синтаксичну природу звертань та зараховують їх до парадигми членів речення. Дехто з мовознавців наполягає на самостійності звертань як таких одиниць комунікації, що самі формують речення-висловлювання, і, нарешті, звертання в деяких лінгвістичних студіях виносяться за межі парадигми формального синтаксису та включаються як службові одиниці тексту до ширшої функціонально-семантичної категорії мовленнєвого контакту.

.3 Функціональні характеристики висловлень зі звертаннями

Особливості лексико-семантичного наповнення та структури номінацій адресата мовлення перебувають у великій залежності від того, яке значення виражає воно в конкретному висловленні і, відповідно, яку комунікативну функцію ця назва, за задумом адресанта - творця висловлення, мала б у ньому виконувати [24, с. 39]. Функція елементів мовної системи полягає у реалізації ними свого цільового призначення. Застосування функціонального аналізу дає відповідь на питання, яке призначення обєкта. Аналіз функціональних характеристик звертань свідчить про те, що в умовах комунікації вони отримують значення, порівнянні з компонентами мовленнєвого акту. Вперше як окремий комунікативний тип висловлювання, звертання було розглянуте Д. Вундерліхом. Він поставив його в один ряд з директивом, комісивом, декларативом тощо на тій підставі, що особливою функцією звертання є привернення уваги адресата (Дем., 7).

Традиційно вважається, що загальна синтаксична функція звертання полягає у називанні адресата мовлення. Крім того, відомо, що звертання може реалізувати одночасно й кілька функцій, які актуалізуються залежно від конкретного комунікативного завдання.

І. Р. Вихованець наголошує, що здебільшого у звертаннях поєднано дві функції: апелятивну й експресивну. У неускладненому вигляді апелятивна функція звертання виступає в офіційних сферах спілкування (заклики, розпорядження, приписи тощо). У розмовно-побутовому й художньому мовленні звертання виражає не тільки звернення до адресата, а й ставлення мовця до нього [3, с. 184-185].

В. Е. Райлянова також виділяє дві основні комунікативні функції звертань: ідентифікація предметів, про які йде мова, і предикація, яка формує повідомлюване [21, с. 6]. При цьому значення слів у реченні пристосовуються до виконання одного з цих двох завдань.

В. М. Ожоган розподіляє номінації адресата мовлення за функцією на адресатні та адресатно-субєктні (Ож, 276).

Шість основних змістових функцій, властивих звертанню, свого часу виділила Л. Д. Чеснокова:

)називання особи з метою привернути її увагу;

)називання особи або предмета з метою привернення до нього уваги читача або слухача;

)називання особи не стільки заради привернення уваги до неї, стільки для характеристики цієї особи;

)називання особи радше для вираження ставлення мовця до цієї особи, ніж для привернення її уваги;

)називання особи, вжите не для привернення уваги цієї особи, а таке, що його використовують як стилістичний засіб, перетворене по суті в особливу частку;

)називання особи, вжите в ролі своєрідного засобу вираження ввічливості (чесн).

О. Селіванова у книзі «Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія» зазначає, що звертання виконують апелятивну (заклику), тематичну (уведення певної теми), перформативну (супроводу мовленнєвої дії), фатичну (встановлення контакту), риторичну (красномовства), експресивну та стилістичну функції (сел., 161).

Всі численні функції звертання Н. О. Демянова розподіляє за чотирма стратумами. Порівнявши функціональне навантаження номінацій адресата мовлення в українській та французькій мовах, дослідниця дійшла висновку, що в обох мовах базисною є вокативна функція, яка опосередковує адресацію висловлювання конкретного адресата (адресатів). Над нею в умовах конкретної соціально-інтерактивної і комунікативної події можуть зявлятися й інші функції, модифікуючи і доповнюючи її. Серед них вона вирізняє: фатичну, (встановлення і підтримання контакту з адресатом), статусно-регламентуючу (відображення статусно-рольової відповідності комунікантів і ввічливе оформлення мовлення) і модально-емоційну (характеристика адресата и вираження ставлення до нього мовця). Завдання цих функцій - забезпечення адресної спрямованості висловлювання. Ці функції і формують, на думку Н. О. Демянової, функціональне поле звертання (дем., 7).

Звертання у своїй первинній вокативній функції привертають увагу співрозмовника, називають його, однозначно вказують на співрозмовника, виділяючи його як адресата висловлювання. Відповідно до цих комунікативних завдань у рамках вокативної функції Н. О. Демянова виділяє: номінативну (назвати адресата), дейктичну (вказати на адресата), власне вокативну (привернути увагу адресата) функції. Перебіг акту комунікації спільно з його структурними особливостями зумовлюють використання звертання у складі будь-якого з елементів дискурсивної рамки комунікації: встановлення контакту, початок мовлення, уточнення, завершення комунікації тощо. Саме тому, як вважає мовознавець, звертання слід розглядати також як виразний засіб фатичного характеру. «Більшість дослідників визначають фатичну функцію як особливий різновид мовленнєвих структур, спрямовану на те, щоб надати природність ситуації спілкування, підготувати слухача до сприйняття інформації», - зазначає автор (дем, 7).

Соціально-регулятивна функція звертання несе додаткову інформацію про соціальний статус, професійно-посадове положення, ступень спорідненості або знайомства комунікантів, їхні ролі у конкретній ситуації спілкування. При цьому звертання слугують засобом концептуалізації фрагменту соціального аспекту картини світу мовних особистостей, в якому узагальнено досвід мовця в соціальних та міжособистісних відносинах. Н. О. Демянова наголошує при цьому, що важливим для соціолінгвістичного аналізу вокативів є розмежування понять «соціальний статус» і «соціальна роль» особистості. Під «соціальним статусом» розуміють співвідносну з положенням людини позицію в соціальній системі, з якої витікають права та обовязки і взаємні очікування комунікантів. «Соціальна роль» - це функція, яку виконує людина як елемент суспільства; деякий зразок поведінки, в тому числі і мовленнєвої, визнаний доцільним для людей цього статусу в певному суспільстві (дем, 7-8).

Однією з найбільш важливих функцій звертання, на думку дослідниці, є актуалізація у мовленнєвому акті субєктивно-модального відношення мовця. Модально забарвлені звертання-характеристики відрізняються тим, що крім номінативного мають також і предикативно-характеризуюче значення (Дем, 8). М. С. Скаб запропонував одну з найширших і найповніших класифікацій функцій звертання:

)дейктично-контактна функція;

)номінативно-контактна функція;

)номінативно-вирізняльна функція;

)номінативно-ідентифікуюча функція;

)соціально-регулювальна функція;

)оцінно-характеризуюча функція;

)спонукальна функція;

)власне контактна функція;

)етикетна функція [25, с. 74].

Спираючись на наукові здобутки у галузі типології функцій звертання зазначених вище лінгвістів, і, зокрема, на запропоновану класифікацію М. С. Скаба (які, незважаючи на певні відмінності, мають багато спільного), можна визначити основні функціональні характеристики синтаксичних конструкцій зі звертаннями в поетичному тексті сучасної української літературної мови (на матеріалі творчості Тараса Шевченка і Максима Рильського). При цьому важливо зауважити, що часто звертання виконують не одну, а водночас кілька прагматичних функцій.

Дейктично-контактну функцію у реченні виконують форми особових займенників ІІ особи (ти, ви). Вони не містять у собі конкретної номінації адресата мовлення, адже семантика займенників передбачає лише вказування на особу, не називаючи її. Слушно визначаючи функцію такого типу звертань, М. С. Скаб зараховує до засобів його вираження не лише звертання, а й підмети у двоскладних реченнях чи головні члени, співвідносні з підметами, в односкладних на кшталт: Читали Ви, і слухав я, / А навкруги - єдина, / Велика дихала сімя, / Що зветься Україна [2, с. 307]; Ти зацілована, запльована, / Фарбована - і нежива… [1, с. 197], або ж навіть додатки, означення, які виражені непрямими відмінками займенників ти, ви і похідними від ти, ви займенниковими прикметниками твій, ваш відповідно у реченнях на зразок: Яку б найти принаду, / Щоб привернуть тебе до рук моїх? (1, 206); І потече сторіками / Кров у синє море / Дітей ваших… (3, 157). Тобто розглядаючи прагматичні функції номінацій адресатів мовлення (як зазначає сам автор, «звертань у традиційній термінології» (Прагм. Ф, 74)), М. С. Скаб помилково послуговується прикладами функціонування інших мовних засобів, які репрезентують в актах мовлення предметну частину змісту апеляції. Тому правомірніше розглядати займенники ти, ви як виразники дейктично-контактної функції звертань, наприклад, у такому реченні: Чого ж ви чванитеся, ви! (3, 158).

Вживання звертань такого типу в поезії Т. Шевченка - явище поодиноке, а в творчості М. Рильського його й зовсім не виявлено. Це пояснюється семантичним навантаженням цих номінацій адресатів мовлення - виявленням за допомогою таких звертань зневажливого ставлення мовця до другого учасника комунікативного акту, що не зовсім притаманно для мовотворчості аналізованих поетів.

Якщо ж займенники ти, ви є частиною звертальної конструкції, як, приміром, у висловленні Боже ти мій!.. Дитя моє! / де дінусь з тобою? (3, 29), то в такому разі вони виконують дейктично-контактну функцію, підсилюючи при цьому емоційність вислову.

Часто до вжитих у висловленні займенників ти, ви додаються лексичні конкретизатори - іменники чи їхні функціональні еквіваленти, які уточнюють особу другого учасника комунікативного акту і виконують у реченні функцію звертання. Зазвичай вони стоять у постпозиції відносно зазначених займенників чи похідних від них займенникових прикметників: А мати/ Або батько як побачать / Що ви, мої любі, Таке диво читаєте, - / Гріха на всю губу! (3, 49); Не почує тиша ця глибока / Голосу твойого, друже мій… [1, с. 49]. Ці мовні одиниці є виразниками номінативно-ідентифікуючої функції звертань: А ти, моя Україно, / Безталанна вдово, / Я до тебе літатиму / З хмари на розмову (3, 114); Гей ти, вітре, парубче співочий, / Парубче співочий та веселий, / Ти суши червону конюшину, / Провівай навалисті покоси! [2, с. 14]. Особливістю використання названих займенників, на думку М. С. Скаба, є й те, що вони можуть стояти не лише в початковій, яку дослідник вважає вокативною, але й будь-якій іншій відмінковій формі (іменник-ідентифікатор буде стояти лише у формі вокатива) [25, с. 75]: В розлуці з вами, соловї Вкраїни, / Так ниє серце, що аж сміх бере / З самого себе [1, c. 57]; Та добре розумію, / Що яблуні нові цвітуть / У серці в Вас, Андрію… ( 1, 28).

Якщо номінація адресата мовлення не має у своїй семантиці додаткових оцінно-характеризуючих сем, то воно виконує номінативно-контактну функцію, яка полягає у звертанні адресанта до одного або єдино можливого в цій ситуації адресата (не вирізняючи його з-поміж інших потенційних адресатів мовлення): Ходім, сину, смеркається, / Коли пустять в хату, / А не пустять, то й надворі / Будем ночувати (3, 28); Слався, людино, що оком ясним / Завтрашнє бачиш, як щастя видиме, / Вір мені, брате: і в грудні твоїм / Серце твоє первомаєм цвістиме [1, c. 15]; Зазначену функцію найчастіше виконують звертання, виражені загальними назвами на позначення осіб за родинними звязками і статево-віковими характеристиками: Я сирота з Вільшаної, / Сирота, бабусю (3, 63); Ти кого шукаєш, виглядаєш, / Та чого ти, хлопче, світом нудиш? [2, с. 15].

Якщо ж мовець вирізняє адресанта з кількох потенційних співрозмовників, то звертання виконуватиме у реченні номінативно-вирізняльну функцію: Ой гоп по вечері, / Замикайте, діти, двері, / А ти, стара, не журись / Та до мене пригорнись! (3, 66); Струмує, сріблиться осичина навкруг, / Статні дуби біжать, немов табун левиний, - / Найвища ж падає. Зірветься в синь - і гине, / Як світоч, що вночі піднісся і потух. / Нещасне дерево, Шевченкова любове [звертання до тополі серед інших дерев]! (…) Самотна ти стоїш в чужій височині… [1, с. 190]. Синтаксичні конструкції, які містять у своєму складі звертання до кількох адресантів, є типовими виразниками зазначеної функції: Гуляй, пане, без жупана, / Гуляй, вітре, полем, / Грай, кобзарю, лий, шинкарю, / Поки встане доля (3, 43); Ключарю, не жалій вина, / Ти, пісне, будь розлогою, / Як березнева далина / Над синьою вологою… (1, 97).

Соціально-регулювальна функція властива передусім іменникам-загальним назвам, її реалізація має на меті встановлення бажаного для мовця, відповідного комунікативній ситуації, контексту розподілу соціальних ролей між мовцем та адресатом. Використовуючи ту чи іншу номінацію, мовець задає (пропонує, навязує) адресатові своє розуміння специфіки даної комунікативної ситуації: її офіційний чи неофіційний характер, симетричність чи асиметричність суспільних позицій адресата й адресанта тощо [25, с. 76]: Не гнівайтесь на мене, діти! / Старий я став, сумний, сердитий [1, c. 10]; Сину мій… Колись тобі повім я, / Як жона моя, для тебе - мати, / Ще тебе не відавши на імя / І не знавши, син, а чи дочка ти, / Мовила вечірньою порою… [1, с. 157].

Номінації, які у своїй семантиці містять оцінку чи певну характеристику адресата мовлення, виконують у реченні оцінно-характеризуючу функцію (деякі дослідники визначають її як експресивно-естетичну). Такі звертання можуть мати як меліоративне, так і пейоративне значення: Я з вами, рідні, з вами / Не тільки в снах - ще більше після снів (1, 125); Признавайсь, проклятий жиде, / Де моя Оксана? (3, 61); А ти, задрипанко, шинкарко, / Перекупко пяна! / Де ти в ката забарилась / З своїми лучами? (3, 298).

Найчастіше такі звертання виражаються іменниками: Скачи, враже, як пан каже: / На те він багатий (3, 32); Висунувши кінчик язика, / До плеча схиляючи голівку, / Мов стеблина весняна, гнучка, / Ти щось пишеш, юна чорнобривко [1, с. 85]. Іноді для вираження оцінки чи характеристики до нейтральних слів додаються спеціальні словотвірні засоби (наприклад, суфікси зі значенням пестливості, зменшувальності чи згрубілості): Плавай, плавай, лебедонько! / По синьому морю - / Рости, рости, тополенько! / Все вгору та вгору, / Рости гнучка та висока, / До самої хмари, / Спитай Бога, чи діжду я, / Чи не діжду пари? (3, 35); Не вабся, хлопчику! Той мудрий, хто втіка, / Хто знає, що несе трутизна Афродіти… [1, с. 192]; «От окунь який! / Я, дідусю, як виросту, - / Буде він казать, - / То я буду таких самих / Окунів тягать…» [1, с. 180]. Також виразниками цієї функції можуть бути субстантивовані прикметники та дієприкметники, які позначають другого учасника комунікативного акту: Люблю! Ти чуєш, бачиш, мила, / Як в слові цім квітки цвітуть? [1, c. 179]; Так ви, тривожні, кличете людину, / Од буднів, од застою, од загину / На снігові простори верховин [1, с. 199].

Дуже часто оцінно-характеризуюча функція реалізується шляхом витворення складених номінацій адресата мовлення [25, с. 76]: Ой талане-талане, / Удовиний, поганий, / Чи ти в полі, чи ти в гаї, / Обідраний цигане, / З бурлаками гуляєш? (3, 111); О пташко, друже мій, крилатий побратиме, / До рідного гнізда вернулися і ми, / І лан наш ожива, і сад наш знов цвістиме, / І дихатимем знов ми вільними грудьми! [1, с. 97].

І. Завальнюк, досліджуючи непрямі звертальні форми, що характеризуються виразною оцінною конотацією і формують ряди експресивно-оцінних слів, виокремила групи номінацій адресата мовлення, які є найпоширенішими [9, с. 17-19]: звертання за вдачею, за манерою поведінки, за рисами характеру, за інтелектуальними здібностями, за звичками. При цьому звертання за вдачею, натурою, поведінкою, характером, інтелектуальними здібностями, звичками розмовному мовленню у пресупозиції «адресат - незнайомий» майже невластиві. Це пояснюється тим, що названі людські ознаки надзвичайно індивідуальні, внутрішні й невідомі адресантові. У пресупозиції «адресат - знайомий» звертання за вдачею, натурою, поведінкою тощо, навпаки, широковживані [9, с. 17].

Г.А. Основіна визначила умови, які перешкоджають розвитку апелятивної функції характеризуючих імен, актуалізуючи в них предикативно-характеризуюче значення. Основними з них є:

) сама характеризуюча семантика імені;

) відношення мотивації, яке виникає в тексті між відокремленими називними та іншими висловлюваннями;

) ступінь відокремленості називного від інших висловлювань, виділення в особливу синтагму;

) характер так званих «супутників» звертання: часток, прикметників, які його поширюють;

) розширення ряду, ланцюжка звертань [17, с. 79].

Притаманною багатьом звертанням може бути спонукальна функція, яка реалізується в усьому висловленні (імперативних конструкціях з дієсловами у формі другої особи), що містить апеляцію до адресата: Заворожи мені, волхве, / Друже сивоусий, / Ти вже серце запечатав, / А я ще боюся (3, 123); Держімо у секреті, / Чому ми, друже мій, цвітіння любим третє! [1, с. 71]; Браття! Кубок за бійців - до дна! [1, с. 118].

Власне контактна функція виявлятиметься в окремих формах вокатива, які з тих чи інших комунікативних причин повністю або частково делексикалізувалися і використовуються мовцем не для називання адресата мовлення, а лише для підтримування, встановлення контакту [25, с. 77]: А вночі, дівчата, випливає з води мати (3, 85); Усі ясновельможні ці сорти / Прищеплені до неї, до шипшини, / З її коріння живляться, братове! (1, 23).

Оскільки форми звертань несуть у собі інформацію не тільки про адресата (диференційні ознаки: вік, стать, професія, соціальний статус тощо), але й про взаємостосунки комунікантів, їх рольові позиції, вони виконують етикетну функцію, тобто встановлюють можливі прояви поведінки в процесі спілкування, тобто звертання в ролі індикатора і регулятора характеру соціальних та імперсональних стосунків [12, с. 73]. Етикетна функція звертань реалізується у висловленні адресантом поваги до співрозмовника: Що хочете кажіть, шановні друзі, / А я уперто на своїм стою, / Як присягу підношу голос я: / Шипшини й пісні не віддав нікому! [1, с. 24]; Пане Фредеріку! / Я знаю, що ні вітру, ні саней, / Ані коня немає в вашім вальсі, / Що все це - тільки вигадка моя [2, с. 333].

Важливим маркером ввічливого спілкування, наголошує А. В. Корольова, є й звертання на Ви до адресата, що демонструє шанобливе ставлення, а також підкреслює близькість стосунків, утворюючи здебільшого двокомпонентну формулу [14, с. 10]: І воду рідних рік черпав / Ваш спів, мій друже славний… [2, 308]; Спасибі щире Вам, артисте, / За ваші образи й пісні, / В яких палає серце чисте, / Мов цвіт черешні навесні [2, с. 293].

В українській мові виробилися певні норми щодо звертання ти/ви до певних адресатів. Зокрема, наслідком давніх традицій, яких дотримуються й українці, є звертання на ти до Бога, до святих: Боже милий, / Чому ти не хочеш / Укоротить свої темні, / Тяжкі мені ночі!.. (3, 113). Проте до священнослужителя у церковній комунікації всього світу традиційно апелюють на ви. До батьків в Україні також здавна зверталися на ви. Натомість у поетичній творчості Т. Шевченка спостерігається інше явище - «ламання» множини шани: Отаке-то лихо тяжке, / Батьку ти мій, друже! (3, 37); Загрібай, мамо, жар, жар, / Буде тобі дочки жаль, жаль… (3, 64); Бабусенько! / Скажи мені, де я? (3, 63); Утни, батьку, орле сизий! (3, 37).

У звертаннях розкривається ментальність українського народу, оскільки український мовленнєвий етноетикет, будучи тісно повязаний із вдачею українців, його психологічними рисами яскраво проявляється саме у виборі звертання [22, 255]. До запропонованих М. С. Скабом функцій звертань варто додати ще дві - естетичну та композиційну. У тексті перша з них реалізується за допомогою вживання епітетів, метафор, символів та інших художніх засобів як номінацій адресата мовлення, або ж як структурних компонентів цих номінацій: Радуйся, ниво неполитая! / Радуйся, земле не повитая / Квітчастим злаком! (3, 307); А ти, Богдане мій, веселий і невмитий, / Що тягнеш хитро так всі речі зо стола, / Ти, люба мордочко в брунатному повидлі, - / Ти рученям махнув, немов рубнув навідлі, / І серце сонячне прорізала стріла… [1, с. 131]; Прозора осене! Вертаєш / Ти недопиті весни нам, / Мене ти смутком огортаєш, / Що я за радість не віддам [1, с. 69]. Створюючи естетичні образи, письменники оголюють глибинні можливості семантичного змісту слова, піднімають на поверхню внутрішні, часто приховані, нікому не відомі елементи цього змісту [6, 35]. Естетична функція звертань полягає також у певному «облагороджуванні» мовлення, наданні йому піднесеного звучання: Царице неба і землі! / Вонми їх стону і пошли / Благий конець, о Всеблагая! (3, 319); Благословенні ви, сліди, / Не змиті вічності дощами, / Мандрівника Сковороди / З припорошілими саквами, / Що до цілющої води / Простує, занедбавши храми [1, с. 126].

Звертання, які ґрунтуються на метонімії, метафорі, перифразі чи інших художніх засобах, стають стилістичними фігурами мовлення або риторичними прийомами, ознаками певного стилю й жанру (Сел, 161).

В. Буда, досліджуючи стилістичне навантаження звертань у сучасних українських історичних романах про козацтво, зазначає, що «у романі «Я, Богдан» П. Загребельного звертання виконує й композиційну функцію. За допомогою прийому градації риторичних речень-звертань на зразок «Гей, панове-лицарі!», «Гей, лицарі-браття!», «Гей, браття-молодці!»; «Гей, товариство-добродійство!» (2 рази) у вступній частині до роману створюється ефект «розгону літака перед злетом» - так «злітає» душа померлого гетьмана для того, щоб осягнути усі свої діяння, вийти на орбіту судді історії» (Буда, 73).

Однією з особливостей побудови ускладнених речень і загалом композиційного оформлення ліричного тексту нерідко є повторюване в кількох варіантах звертання, яке розкриває додаткові характеристики адресата:

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!

О друже мій добрий! друже незабутий! (3, 155).

Прикладом такого вживання звертань є й номінація «думи мої, думи мої» з однойменної поезії Т. Шевченка. Автор послуговується нею у творі тричі, причому за останнім разом до неї додано характеризуючий компонент «квіти мої, діти», використовуваний поетом напередодні також стосовно зазначеного адресата.

Повтори синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті також є одним із композиційних прийомів, властивих мовотворчості Т. Шевченка і М. Рильського. Вони служать найчастіше засобом поділу тексту на логічно завершені частини, засновками чи висновками до поезій і водночас увиразненням змісту творів. Прикладами вживання таких прийомів є двічі повторювана строфа «Доле, де ти! Доле, де ти? / Нема ніякої, Коли доброї жаль, Боже, / То дай злої, злої!» (3, 166) у поезії Т. Шевченка «Минають дні, минають ночі…» чи рядки «Панно, пташко моя! / Панно, доле моя!», які також вжиті Т. Шевченком у «Гайдамаках».

Іноді повторюване звертання утворює таку стилістичну фігуру, як кільце, що також служить для підсилення емоційності вислову:

Втомо моя, не пора! Ще далека дорога,

Вється змією і хижа вона, як змія…

Воля, супутниця днів нерозлучна і строга,


Таким чином, до переліку функцій номінацій адресата мовлення, пропонованого сучасними мовознавцями, варто додати ще одну функцію - композиційну, - яка, щоправда, значно менш частотна, ніж решта.

Звертання вживаються в усіх функціональних стилях сучасної української літературної мови, у кожному з яких вони мають певні особливості.

Специфіку реалізації номінацій адресатів мовлення в основних функціональних стилях досліджувала О. Куц. Вона, зокрема, визначила, що звертанню в розмовному стилі притаманні такі функції, як апелятивно-характеризуюча, якісно-оцінна, що тісно повязана з конкретизуючою, та інтимізуючою функціями (куц, 244).

Звертання в художньому стилі є формою вираження емоційної піднесеності, воно називає предмети, явища навколишнього світу, персоніфікуючи їх. Саме тому апелятиви у цьому стилі відзначаються багатою образністю й експресивністю. Основними функціями їх при цьому є емоційно-оцінна, емоційно-експресивна й характеризуючо-емоційна (куц, 244).

В офіційно-діловому стилі основною функцією звертання є апелятивна «Для цього стилю, - підкреслює О. Куц, - характерні звертання-штампи типу пане, пані, добродію і под., що можуть вживатися з означеннями вельмишановний, ласкавий і под. Звертання пане, пані можуть використовуватися в мовленні як самостійно, так і перед прізвищем, імям, посадою тощо» (куц, 244-245).

Звертання в публіцистичному стилі характеризується синкретизмом ознак, притаманних звертанню в розмовному мовленні й офіційно-діловому стилі. За спостереженням дослідниці, звертання у публіцистиці виконує апелятивну й спонукальну функції. Адресат мовлення при цьому, як правило, виражається вокативом у множині і переважно супроводжується залежними словами, які надають висловлюванню більшої емоційності й виразності. Для більшої індивідуалізації висловлювання адресат може виражатися й граматичною формою однини (куц, 245).

Для писемної форми наукового стилю звертання не характерні. Щодо усної форми, то тут помітне зближення з усною формою офіційно-ділового стилю. Звертання при цьому виконує свою основну функцію - апелятивну. Воно виражається переважно вокативом у множині, який може мати залежні слова типу вельмишановні, шановні і под., які іноді можуть вживатися і самостійно (куц, 245). Отже, традиційно загальною синтаксичною функцією звертання є називання адресата мовлення. Разом з тим звертання може реалізувати одночасно й кілька функцій, які актуалізуються залежно від конкретного комунікативного завдання. Серед них виділено: дейктично-контактну, номінативно-контактну, номінативно-вирізняльну, номінативно-ідентифікуючу, соціально-регулювальну, оцінно-характеризуюча, спонукальну, власне контактну, етикетну, естетичну та композиційну функції.

Залежно від настанови мовця і від функціонального стилю, в якому вживаються номінації адресата мовлення, вони виконують зазвичай різні функції.

2.4 Вокативні речення як особливий тип

Крім звичайних звертань, які з погляду традиційної граматики стоять поза реченням і не виступають його членами, у сучасній мові, особливо в її розмовному стилі, нерідко простежуються звертання, які в комунікативному відношенні виявляються на рівні речення, специфічно виконуючи його функцію. Їх усе частіше називають звертаннями-реченнями, або вокативними реченнями [7, с. 37], наприклад: - Чи навіки? - Так, навіки! / - Люба, мила! - Мій коханий! / І клонилися гвоздики / В знак довіри і пошани [1, с. 84]. Вони визнаються не всіма синтаксистами й не підпадають під їхні класифікації номінативних речень.

Уперше термін «вокативні речення» в науковий обіг увів О. О. Шахматов. Він назвав їх односкладними структурами на тій підставі, що вони становлять «речення, в яких головним і єдиним членом речення є звертання, імя особи, до якої звернена мова, якщо це імя вимовлене з особливою інтонацією, що викликає складне уявлення, в центрі якого стоїть ця особа; в цій думці може бути виражений докір, жаль, закид, обурення» [28, с. 86].

М. С. Скаб як синонімічну пропонує назву «односкладні речення апеляції» (Ск, функц. Сф, 14), що є з огляду на граматичні й функціональні характеристики цих речень цілком виправданим.

Підставою для утворення вокативних речень В. В. Бабайцева та Л. Ю. Максимов вважають потенційну предикативність звертань, які становлять згорнені висловлення. Міра її вияву може бути різна, аж до максимальної, чому й можливі вокативні речення (Баб., 173].

І. Р. Вихованець вокативними (реченнями-звертаннями) називає односкладні речення, що нерозчленовано виражають думку, почуття, волевиявлення [2, с. 179]. Вокативні речення втілюються в усномовленнєвій реалізації різними інтонаціями, що забезпечують вираження в їхньому комунікативному плані таких значень, як заклик, застереження, спонукання до припинення дії, схвальну або негативну оцінку дій або поведінки особи, якій адресовано звернення, тощо. (Укр. Грам, 298).

За визначенням О. Селіванової, вокатив - це «тип номінативного односкладного речення, відокремленого знаками оклику, що виконує функцію звертання, граматичний центр якого позначений формою іменника в називному або кличному відмінках». Vocative sentence (Сел, 72).

Нетрадиційний підхід до тлумачення вокативного речення подають у своєму посібнику «Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання» І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк та М. Ф. Кобилянська. Вони вважають, що вокативне речення точніше треба назвати кличним комунікатом, «бо це не справжнє речення, а особливий засіб звязку з вказівкою на адресата мовлення» (Сл, Гуйв, Коб., 407). За потреби кличні комунікати можуть опинятися у складі звичайних речень. У такому разі їх предикативність і самостійність послаблюються. Вони перетворюються на несамостійні кличні модифікації, які звичайно називають «звертаннями» (Сл, Гуйв, Коб., 407). «Кличні модифікації відрізняються від кличних комунікатів як похідні форми від вихідних. Вони не становлять самостійних висловлень, але при відповідних умовах можуть стати ними. Кличні модифікації - це кличні комунікати в потенції», - підкреслюють дослідники (Сл, Гуйв, Коб., 412).

М. У. Каранська справедливо зауважувала, що вокативне речення відрізняється від звертання більшою самостійністю та комунікативним навантаженням. Але дослідниця дотримувалася хибної думки про єдино можливу препозицію вокативного речення стосовно висловлення (Кар., 132). Приклади вживання вокативних синтаксичних конструкцій, наприклад у творчості Т. Шевченка, доводять протилежне: «Отут з муштри виглядала, / Отут розмовляла, / А там… а там… сину, сину!» / Та й не доказала (3, 24); А надто вам розказать би, / Як козак чорнявий / Під вербою, над водою, / Обнявшись, сумує; / А Оксана, як голубка, / Воркує, цілує; / То заплаче, то зомліє, / Головоньку схилить: / «Серце моє, доле моя! / Соколе мій милий! / Мій!..» (3, 49).

Слушною видається при цьому думка К. Ф. Шульжука про те, що на відміну від звертання, вокативні речення становлять окремі висловлювання. Звичайне звертання перебуває в складі речення як в інтонаційно-смисловому цілому, може тільки стимулювати відповідь, не будучи відповіддю, бо виступає лише одним із компонентів інтонаційної тканини речення. Вокативні ж речення можуть викликати відповідь адресатів або самі бути відповіддю (шульж, 149). Вони не потребують додаткового розкриття свого змісту за допомогою контексту, оскільки такий зміст концентрується в них, хоча словесно він, як правило, не виражається, а зрозумілий з інтонації, котру має це речення (Шульж., Обр., 10).

Отже, вокативні речення, на відміну від звичайних звертань, виступають як самостійні, а не стоять при інших реченнях, в яких міститься основне висловлювання.

Характерними особливостями вокативних речень, за Б. М. Куликом, є такі:

) у них вживаються тільки назви осіб у кличній формі або ідентичній з нею формі називного відмінка, притому переважно власні імена або іменники, що означають осіб, за їх сімейними стосунками (мамо, батьку, сине, брате і т. п.);

) вирішальну роль у вокативному реченні відіграє інтонація, бо з її допомогою передаються спонукання і ті чи інші емоційні реакції;

) вокативні речення з семантико-граматичного боку є нерозкладними;

) вокативні речення передають думки і почуття, які при звичайному звертанні передаються реченнями, до якого це звертання прилягає (Кулик, 168-169).

Таким чином, вокативному реченню властива комунікативна цілісність: воно передає модальну чи емоційно забарвлену думку, виражену відповідною інтонацією (інтонацією оклику, заклику, прохання, докору, незгоди тощо).

І.К. Кучеренко зазначає, що основним змістом вокативних речень є спонукання (Куч., 70). Цей зміст багатший від змісту звертання, бо «приховано» і нерозчленовано виражає певну думку-почуття, якою супроводжується звертання до особи і яка розуміється з ситуації (в усному мовленні) або з контексту (в мовленні писемному), а також зі спільної теми, яка розкривається конситуацією (загальне найменування для ситуації і контексту) і поза якою немислиме функціонування звертань-речень, що становлять вищою мірою експресивні конструкції. Передаваний ними зміст завжди модально й емоційно забарвлений і виявляється у своєрідній інтонації, яка не цілком збігається з інтонацією звичайного звертання, оскільки нею передається ширше значення і складніше уявлення [7, с. 38].

Контекст при цьому лише непрямо може вказувати на ті відтінки значення, що випливають з інтонації. Як зазначає К. Ф. Шульжук, це здебільшого використання обставин способу дії, міри і ступеня типу схвильовано, погрозливо, ввічливо, вдячно, ніжно, весело, жартома та ін. (шульж, 149). За морфологічним вираженням вокативні речення збігаються з непоширеними і поширеними звертаннями. У першому випадку вокатив представлений однією назвою істоти чи неістоти-адресата, а в другому до відповідної номінації додається пояснюване слово (слова), яке збільшує рівень емоційності висловлення. Від звичайного звертання, як і від вокативного речення, потрібно відрізняти так званий «називний уявлення», що вказує на ізольоване поняття про особу чи предмет, про який говориться в реченні (Волох, 277):

Он плугатар іде, за ним сіяч виходить,

На пролісках бджола збирає першу подать,

В березах молодих веселий грає сік,

Леліють вдалині розливи синіх рік.

О ріки й дерева! О сіячі і теслі!

Хай будуть славлені робота і краса! (1, 97).

Н. О. Демянова підкреслює, що «Будучи граматично вираженим у вигляді відокремленого вокативного речення з головним членом у морфологічно позначеному чи семантично категоризованому кличному відмінку, звертання прагматично є своєрідним мовленнєвим актом, здатним самостійно або у поєднанні з контекстом виконувати цілий набір функцій, зокрема, виступати засобом встановлення та підтримки мовленнєвого контакту, визначати спрямованість мовлення, бути засобом мовленнєвого впливу на адресата, виражати емоційно-експресивний стан мовця і навіть регулювати взаємовідносини між комунікантами» (Дем, 5).

Зміст і функція вокативних речень, за О. Селівановою, зумовлює їхній поділ на прагматичні, спонукальні, емоційні та інші. (сел, 72).

О. С. Попов поділяє вокативні речення з погляду їхніх функцій і складності змісту на три групи:

) найпростіші речення, які містять заклик, прохання чи вимогу відгукнутися, відповісти;

) вокативні речення, що являють собою реакцію на слова чи дії співрозмовника;

) вокативні речення, що є одночасно й двоскладними неповними: з одного боку, це - емоційно забарвлені звертання, що виражають цілу думку, з іншого - неповні речення без підмета, які виникають як підсумок впізнавання осіб; обидва ці моменти виявляються одночасно [20, с. 37-38].

К. Ф. Шульжук класифікує вокативні речення на спонукально-кличні та емоційно-оцінні (шульж, 149).

Спонукально-кличні речення виявляють насамперед ставлення мовця до того, що повязане з особами, до яких він звертається. Серед них мовознавець виділяє дві групи:

1.Речення, що становлять заклик, прохання чи вимогу відповісти, відгукнутися тощо. Такі речення передусім виражають волевиявлення.

Інколи спонукальне вокативне речення цієї групи виражається субстантивованим (ужитим у значенні іменника) словом.

2.Речення з яскраво вираженою емоційністю, внаслідок чого значення спонукання дещо послаблюється. Емоційність у цієї групи речень повязана з учинками тих осіб, яким вони адресовані. Експресивний зміст їх глибший, ніж речень першої групи. Вони передають докір, закид, осудження, радість тощо.

Речення цієї групи часто містять вигуки ой, ах, о, гей та ін., що виступають передусім як стилістичні засоби і посилюють емоційне звучання речень.

До речень з послабленим спонукальним і яскраво вираженим емоційним забарвленням належать і такі, що виникають як наслідок пізнавання осіб, отже, виражають емоційну реакцію того, хто говорить, до названого ним адресата.

Щодо емоційно-оцінних речень, як зазначає К. Ф. Шульжук, єдиного погляду серед науковців нема. Якщо в спонукально-кличних реченнях більш помітно виявляється ставлення мовця до повідомлюваного про осіб, то оцінні речення виражають передусім ставлення того, хто говорить, до цих осіб. Поширеними є утворення з першим займенниковим компонентом, підсиленим вигуками ех, ей, гей, ах тощо, та особовим займенником-звертанням. Цю частину можна кваліфікувати як вокативне речення. Другий компонент містить оцінку першого і може бути кваліфікований як неповне двоскладне речення з неназваним підметом (Шульж., 149-151).

Творчість Т. Шевченка інтимізована, сповнена надзвичайно експресивними емоційно-етикетними звертаннями (Маць, 179).

П. С. Дудик також виділяє кілька основних груп речень-звертань, які розрізняються змістом і функціями:

) звертання-речення, що ними гукають когось, просять, закликають чи вимагають якось зреагувати на кликання, зробити щось, розповісти, пояснити і под.;

) звертання-речення з виразною спонукальною функцією - попереджувальною, заборонною, наказовою тощо (з їхньою допомогою мовець застерігає особу, до якої звертається, від непродуманих чи небажаних вчинків, висловлень, забороняє їх з більшою або меншою категоричністю);

) звертання-речення, що виражають інші (ніж відзначені - групи 1 і 2) реакції мовців, їх глибинні переживання, настрої. За П. С. Дудиком, це можуть бути почуття радості від зустрічі, невдоволення нею, обурення, подиву, переляку, докору та ін. [7, с. 39-40].

Дуже схожу класифікацію пропонують і О. Т. Волох, М. Т. Чемерисов та Є. Л. Чернов (Волох, 279).

Зважаючи на значну семантичну близькість першої та другої груп вокативних речень за класифікацією П. С. Дудика, більш цілісною видається класифікація І. Р. Вихованця. Дослідник розрізняє три семантичних групи вокативних речень:

)речення, у яких виражається звернення до адресата мовлення з метою привернути його увагу;

)речення, що виражають емоційні реакції мовців, їх внутрішні переживання;

)речення, що передають різні вияви спонукання - попередження, заборону, наказ тощо (Вих, грам. УМ., 179). Важко не погодитися з М. С. Скабом, який наголошує, що формально-синтаксична кваліфікація аналізованих елементів прямо залежить від їх семантико-синтаксичних характеристик, зумовлених специфікою функцій, які ці утворення виконують у процесі мовного спілкування [23, с. 38]. На формально-синтаксичному рівні речення вони становлять сферу апеляції. Елементи цієї сфери, передусім субстантивна форма вокатива, виникли у мові внаслідок синтаксичної редукції й зосереджують у собі відповідно субєктно-обєктну предметну семантику, а також семантику спонукальності до сприйняття мовлення, яка виявляється навіть у разі відсутності на формально-синтаксичному рівні дієслова-імператива [23, с. 39].

Складним у мовознавстві є питання віднесення вокативних речень до певного типу односкладних (не кажучи вже про те, що частина науковців узагалі не визнає їх реченнями). Дехто з українських лінгвістів (І. К. Кучеренко, І. Р. Вихованець, М. С. Скаб) відносить ці речення до односкладних, наголошуючи на їх членованості, інші ж (П. С. Дудик, І. І. Слинько, Б. М. Кулик, К. Ф. Шульжук) виводять їх за межі двоскладних і односкладних структур.

Очевидно, має рацію П. С. Дудик, який наголошує, що такі звертальні конструкції слід вважати не реченнями - двоскладними чи односкладними, а лише їх своєрідними функціональними замінниками [7, с. 43], адже «вони-бо скільки-небудь відчутно не виявляють ні змістової, ні синтаксичної розчленованості, не мають логічної та граматичної основи двоскладного чи односкладного речення» [7, с. 43]. Тільки дуже умовно вони тією чи тією мірою можуть наближатися до речень двоскладних чи односкладних. Щоправда, дослідник сам собі дещо суперечить, адже називає їх реченнями-звертаннями.

Аналогічна позиція К. Ф. Шульжука щодо синтаксичної належності вокативних речень ґрунтується на твердженні, що на відміну від еліптичних конструкцій, де здебільшого можна встановити двоскладність/односкладність речення, оскільки їхня будова вказує, який член пропущений, у вокативних реченнях не можна передбачити їхню структуру, яка може бути реалізована і в двоскладних, і в односкладних, у простих і складних реченнях. Тому, на переконання науковця, ці одиниці є специфічними реченнєвими утвореннями, що перебувають поза межами двоскладних і односкладних речень (шульж, 151).

М.У. Каранська припускає, що «речення-звертання, отже й вокативний їх різновид, може, слід було б віднести до одночленних номінативних речень і вважати їх спонукальним різновидом номінативних» (Кар, 134).

Для точної кваліфікації аналізованих утворень М. С. Скаб пропонує передусім їх відмежувати від формально схожих односкладних речень, що репрезентують: функціональну сферу представлення: односкладні речення апеляції з простим іменниковим головним членом, співвідносним з підметом (вокативні), протиставляються односкладним реченням представлення з простим іменниковим головним членом, співвідносним з підметом (номінативним).

Хоча і в номінативних, і у вокативних односкладних реченнях формально вираженим є один головний член з первинною предметною семантикою, однак набута номінативом і вокативом у позиції головного члена предикатна семантика, на думку дослідника, є відмінною: предикативність є значно сильнішою у вокативних утвореннях, що зумовлюється як їх специфічним витворенням унаслідок синтаксичної редукції, так і значно вищим рівнем емоційності мовленнєвих актів, у вираженні яких беруть участь аналізовані вокативні форми.

Вказані семантичні особливості по-різному виявляються в конкретних вокативних реченнях (Ск, функц. Сф, 15).

М.С. Скаб доходить висновку, що субстантивну форму вокатива варто трактувати як «головний член односкладного речення апеляції» (Ск.,Вок., 41), адже вона має всі необхідні, на його думку, властивості для такої кваліфікації:

-«входить у структурну схему елементарного простого односкладного речення як єдиний його головний член;

-містить у собі модально-часову характеристику речення, причому значно інтенсивнішу, ніж у відповідних реченнях сфери представлення - номінативних;

-має простий іменниковий головний член, співвіднесений з підметом двоскладного речення апеляції, побудованого за моделлю Адресате, дій!;

-виражається спеціалізованою морфологічною формою кличного відмінка» (Ск.,Вок., 41).

Та все ж більш виправданою видається позиція, за якою вживаний переважно у кличній формі головний член вокативного речення не співвідносний ні з підметом, ні з присудком двоскладного речення.

Для вираження особливо сильних емоцій і почуттів у художньому стилі нерідко використовуються цілі ряди вокативних речень. У такому разі ці речення стають «естетичним і риторичним центром, вбирають у себе максимум думки і почуття автора» (Кар., 133):

Бідна моя Україно,

Стоптана ляхами!

Україно, Україно!

Ненько моя, ненько!

Як гадаю тебе, краю,

Заплаче серденько… (3, 19);

О тихі плеса! О сліди дівочі

На вогкому пружистому піску!

О молодосте! Я крізь дні і ночі

До смерті пронесу тебе таку! (1, 119).

Посиленої експресії вокативні речення набувають і тоді, коли їх повторюють, потроюють і т. д.: «Тату! - белькотали. - / Тату, тату… ми не ляхи! / Ми…» - та й замовчали (3, 65).

При повторенні звертальних конструкцій у поетичному тексті спостерігаються дві тенденції:

) одночасне повторення;

) повторення, розірване в часі. Воно вживається у випадку, коли адресат не відреагував на перше звертання через субєктивні причини (зумисне, не розчув, не зрозумів тощо) або й через обєктивні, незалежні від особи, до якої звертаються, обставини: її могло не бути в передбачуваному місці, вона не мала змоги відповісти. У такому разі з кожним наступним повторенням вокативного речення зростає експресія вислову. Відповідно, останнє з них характеризується найвищим ступенем емоційності.

Вокативні речення, зокрема й повторювані, можуть супроводжуватися вигуками, вигуковими сполуками слів у будь-якій позиції. За їх допомогою почуття, які адресант передає звертальною конструкцією, набувають додаткового емоційного відтінку: О дзвоне крапель весняних, / О брость набрякла на деревах! / Хіба ж не треба рук моїх / Для виросту садів вишневих? (1, 102).

Такої ж сильної наснаги почуття й думки набуває одне, але надзвичайно майстерно поширене вокативне речення (Кар., 133): О Боже наш милосердний! / О царю поганий, / Царю проклятий, лукавий, / Аспиде неситий! (3, 118).

Отже, вокативні речення, які за своїм морфологічним оформленням збігаються з непоширеними і поширеними звертаннями, становлять вищою мірою експресивні конструкції, ніж традиційні звертання, які входять до структури речення. Передаваний ними зміст виявляється у своєрідній інтонації, яка не цілком збігається з інтонацією звичайного звертання, оскільки нею передається ширше значення.

Вокативні речення належать до сфери апеляції й зосереджують у собі субєктно-обєктну предметну семантику, а також попереджувальну, заборонну, наказову тощо семантику спонукальності.

Головний член вокативних речень не співвідносний ні з підметом, ні з присудком двоскладного речення, а самі вокативні речення не належать ні до односкладних, ні до двоскладних речень. Вони є специфічними синтаксичними структурами, що пояснюється їхньою семантикою й функціональним призначенням.

Зважаючи на викладене вище, можна зробити висновок, що звертання належать до синтаксично ізольованих компонентів речення, тобто таких, що синтаксично не повязуються із жодним його членом. З обєктивних причин вони також не можуть бути віднесені до жодного з існуючих типів членів речення і тому взагалі не зараховуються до парадигми членів речення. У простих реченнях номінації адресатів мовлення традиційно вважаються ускладнювальним компонентом.

Згідно з наведеними у дослідженні поглядами на структуру речення Д. Х. Баранника, потрібно виділяти два структурних рівні речення - базово-комунікативний та модифікаційно-супровідний (рівень субєктивно-модального й інформативного прирощення). Граматично й інтонаційно організовану динамічну послідовність мовних одиниць цих рівнів дослідник називає інтра- та інфраструктурою відповідно і пропонує поділяти прості речення не на ускладнені/неускладнені, а на речення з інфраструктурою і без неї.

Тож, за вченням Д. Х. Баранника, синтаксичні конструкції, які містять у своєму складі звертання, потрібно називати реченнями з інфраструктурою, що з огляду на наведені мовознавцем аргументи видається цілком слушним.

Звертання може функціонувати у реченнях різної синтаксичної будови, але найчастіше воно вживається у спонукальних реченнях з дієслівними присудками у формі наказового способу. Зазвичай у межах одного простого речення номінація адресата мовлення семантично і граматично залежить від усього його змісту та будови і лише зрідка - від певного члена речення.

Звертання в реченні може займати пре- , інтер- та постпозицію стосовно основної частини висловлення. У поетичному тексті позиція звертання дуже часто зумовлюється не лише емоційним станом, настроєм мовця, його мовленнєвими уподобаннями тощо, але й ритміко-інтонаційною будовою вірша.

Творчість як Т. Шевченка, так і М. Рильського глибоко інтимізована, тому звертання відразу до кількох співрозмовників (явище однорідності звертань) зустрічається у ній поодиноко. Та якщо зазначені поети і вдаються до перелічення адресатів, то витворюють естетично довершені цілі ряди їх. Справжнім майстром витворення синтаксичних конструкцій із однорідними звертаннями був Максим Рильський.

Особливістю мовотворчості Тараса Шевченка було вживання повторюваних звертань, підсилених вигуками чи вигуковими сполуками слів. Також він використовував повторення звертань у кількох варіантах, які розкривають додаткові характеристики і демонструють схвильованість того, хто говорить, емоційність.

У проаналізованій науковій літературі виявлено різні підходи до визначення статусу звертання у структурі висловлення: одні дослідники вважають його словом або словосполученням, що перебуває поза межами структурної схеми речення, інші наголошують на функціонально-синтаксичній сутності звертань та визначають їх як члени речення. Дехто з мовознавців наполягає на комунікативній самостійності звертань і підкреслює, що вони самі формують речення-висловлювання. і, нарешті, звертання в деяких лінгвістичних студіях виносяться за межі формального синтаксису та вважаються службовими одиницями тексту ширшої функціонально-семантичної категорії мовленнєвого контакту.

Незважаючи на великий накопичений матеріал, який спрямований на спростування традиційної позиції щодо ізольованості звертань у структурі речення, все ж вважаємо її найбільш обґрунтованою і правильною.

Під час дослідження було проаналізовано сотні мікроконтекстів, у яких реалізуються різні прагматичні функції синтаксичних конструкцій зі звертаннями. Виявлено, що загальною синтаксичною функцією усіх без винятку звертань є називання адресата мовлення. Ця функція ніколи не реалізується самостійно. Серед допоміжних до неї було виділено: дейктично-контактну, номінативно-контактну, номінативно-вирізняльну, номінативно-ідентифікуючу, соціально-регулювальну, оцінно-характеризуюча, спонукальну, власне контактну, етикетну, естетичну та композиційну функції. Причому поширеним явищем є поєднання в одній номінації кількох функцій водночас.

У різних функціональних стилях сучасної української мови зазначені функції реалізуються по-різному.

Як показало проведене дослідження, вокативні речення, на відміну від звичайних звертань, які входять до складу речення, є значно більш експресивними конструкціями, незважаючи на їхнє ідентичне зі звичайними звертаннями їхнє морфологічне оформлення. Розбіжності між ними полягають і в інтонаційному оформленні: інтонацією вокативних речень передається ширше значення.

У ході дослідження доведено, що головний член вокативних речень не співвідносний ні з підметом, ні з присудком двоскладного речення, а самі вокативні речення не належать ні до односкладних, ні до двоскладних речень. Вони є специфічними синтаксичними структурами, що пояснюється їхньою апелятивною семантикою й особливим функціональним призначенням.

ВИСНОВКИ

Результати проведеного дослідження дають підстави зробити такі висновки:

.Термін «звертання» ввів у науковий обіг Ф. І. Буслаєв. Під ним він розумів засіб для вираження відношень між співрозмовниками. За сучасною термінологією, звертання - інтонаційно виділений компонент речення, що називає істоти або персоніфіковані предмети, до яких адресовано мовлення. Це явище семантично, морфологічно, синтаксично і функціонально особливе у мові. Воно є засобом комунікації, спрямованим на привернення уваги адресата чи спонукання його до виконання дій, слухання тощо.

При виборі форм звертання мовцеві доводиться враховувати обєктивні характеристики адресата, рівень знайомства з ним, умови протікання комунікативного акту тощо. Сукупність усіх звязків і відносин між мовцями становить пресупозицію мовленнєвого акту, тобто комплекс передумов, які визначатимуть характер і суть самого спілкування. Вони є своєрідним орієнтиром для адресанта у процесі номінації та кваліфікації адресата, адже інформація завдяки аналізу мовцем цих пресупозицій проходить свого роду «обробку» в його свідомості, де знання мовних засобів переплітаються із загальноприйнятими традиціями і правилами мовного етикету і виливаються згодом у відповідне до них звертання.

Часто звертання визначає й ставлення адресанта до другого учасника комунікативного акту, тож зміст звертань таких звертань емоційно забарвлений, оскільки в них реалізується не тільки спонукальна, а й оцінна семантика. Номінації адресата мовлення виконують низку важливих суспільних функцій: встановлюють мовленнєві контакти, регулюють соціальні взаємовідносини, допомагають задовольнити комунікативні потреби людини. Залежно від регістру спілкування, що використовується мовцем (піднесений, високий, нейтральний, фамільярно-побутовий чи низький), спостерігається різниця в частотності вживання тих чи тих звертань. Так, у стилістично нейтральному тексті у ролі звертання зазвичай виступають власні імена людей, назви осіб за спорідненням, суспільним статусом та професією, а в поезії, тобто текстах з високим ступенем емоційного й експресивного забарвлення, найбільш часто використовуються звертання-метафора, звертання-метонімія, риторичне звертання, звертання-іронія, звертання-перифраз. Для підсилення спонукального ефекту звертань поети послуговуються додаванням до них вигуків-часток неодноразовим повторенням номінацій адресатів мовлення.

Поет при моделюванні мовлення своїх персонажів має враховувати задумані ним же їхні гендерну приналежність, вік, соціально-історичні умови їх існування, статус у суспільстві, індивідуально-психологічні характеристики, конкретні умови перебігу комунікативного акту тощо.

У художньому тексті закодовано складні взаємозвязки між адресантом і адресатом: у формуванні комунікативної площини тексту беруть участь той, хто адресує, і той, кому адресується повідомлення. Причому в поетичному тексті адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа, важливим чинником текстотворення

За Л. В. Корновенко, вжите мовцем звертання є адекватним та ефективним, якщо воно оптимізує й гармонізує мовленнєве спілкування. Відповідно, неадекватним і неефективним є таке звертання, що утруднює комунікацію, стає на заваді її подальшому розвитку.

2.Вибір лексико-семантичної та морфологічної форм звертання зумовлений пресупозиціями мовленнєвого акту, відповідно мовцеві доводиться враховувати значення звертання в конкретному висловленні і передбачати, яку комунікативну функцію ця назва, за його задумом, має в ньому виконувати

Найдавніші номінації адресатів мовлення виражали передусім поняття кровної спорідненості, тобто найбільш поширеними були звертання до батька, матері, брата, сестри, дітей. У сучасній мові, як і в попередні часи, ці семантичні групи звертань також є основними, хоч до них і додалося ще багато інших.

Номінації адресата мовлення у лінгвістичній літературі прийнято поділяти на дві загальних лексико-семантичних групи: власне звертання і риторичні звертання. Сутність останніх полягає в метафоричному, переносному зверненні до чогось з метою задовольнити певний настрій, почуттєво-емоційний стан мовця, тому вони досить поширені в поетичній мові.

У роботі подано розробку класифікації лексико-семантичних груп номінацій адресата мовлення із прикладами (на матеріалі поетичної творчості Т. Шевченка і М. Рильського) та коментарями.

Звертання можуть бути виражені іменниками-власними назвами, іменниками-загальними назвами, субстантивованими частинами мови, іменниковими займенниками, оказіональними словоформами або синтаксичними конструкціями та поєднаннями цих елементів.

В українській мові звертання знаходить вияв у кличній формі (вокативі), яка в деяких випадках є омонімічною до форми номінатива.

.Звертання найчастіше реалізуються у спонукальних реченнях з дієслівними присудками у формі наказового способу, проте загалом вони можуть функціонувати в реченнях будь-якої будови.

Прості речення, у складі яких є звертання, вважаються ускладненими, або ж, згідно з визначенням Д. Х. Баранника, реченнями з інфраструктурою.

У ході дослідження виявлено різні підходи мовознавців до визначення статусу звертання у структурі висловлення. Серед них основними були такі: 1) звертання - це слово або словосполучення, що перебуває поза межами структурної схеми речення; 2) звертання належить до парадигми членів речення; 3) звертання комунікативно самостійні і мають здатність самі формувати речення-висловлювання; 4) звертання існує поза межами формального синтаксису і є службовою одиницею тексту ширшої функціонально-семантичної категорії мовленнєвого контакту.

Було зясовано, що найбільш обґрунтованою є традиційна позиції щодо ізольованості звертань у структурі речення.

.Загальною синтаксичною функцією звертання, яка визнається усіма мовознавцями, є називання адресата мовлення. Залежно від умов перебігу комунікативного акту та намірів мовця звертання може реалізувати й інші функції чи навіть кілька одночасно. Серед них виділено: дейктично-контактну, номінативно-контактну, номінативно-вирізняльну, номінативно-ідентифікуючу, соціально-регулювальну, оцінно-характеризуючу, спонукальну, власне контактну, етикетну, естетичну та композиційну функції.

.Особливим типом речень є вокативні речення. За своїм морфологічним оформленням вони збігаються з непоширеними і поширеними звертаннями, становлять вищою мірою експресивні конструкції, ніж традиційні звертання, які входять до структури речення. Зміст вокативних речень виявляється у своєрідній інтонації, яка не цілком збігається з інтонацією звичайного звертання, оскільки нею передається ширше значення.

Вокативні речення належать до сфери апеляції й зосереджують у собі субєктно-обєктну предметну семантику, а також попереджувальну, заборонну, наказову тощо семантику спонукальності.

В українському мовознавстві існують два основні погляди на віднесення/невіднесення вокативних речень до певного типу односкладних чи двоскладних. І. К. Кучеренко, І. Р. Вихованець, М. С. Скаб зараховують ці речення до односкладних, наголошуючи на їх членованості; П. С. Дудик, І. І. Слинько, Б. М. Кулик, К. Ф. Шульжук виводять їх за межі двоскладних і односкладних структур.

Зясовано, що такі звертальні конструкції слід вважати не повноцінними двоскладними чи односкладними реченнями, а лише їх своєрідними функціональними замінниками. Матеріали наукової роботи можуть бути використані для створення функціональної граматики української мови, у підручниках та посібниках із морфології, синтаксису та стилістики української мови, у напрацюваннях із культури мовлення, мовленнєвого етикету й етнолінгвістики, матеріалом для спецкурсів із стилістики у вищих навчальних закладах. Проведене дослідження граматичних особливостей та функціональних характеристик синтаксичних конструкцій зі звертаннями здатне сприяти ґрунтовнішому вивченню граматики української мови в цілому, а також сутності у ній звертань зокрема.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Ардентов Б. П. Основы русской грамматики / Б. П. Ардентов. - Кишинев, 1962.

.Бабайцева В. В., Максимов Л. Ю. Современный русский язык: Синтаксис. Пунктуация / В. В. Бабайцева, Л. Ю. Максимов. - М.: Просвещение, 1981. - Ч. 3.

.Баранник Д. Х. Два рівні граматичної структури речення / Д. Х. Баранник // Мовознавство. - 1993.- № 6. - С. 13-19.

.Бевзенко С. П. Сучасна українська мова. Синтаксис: навчальний посібник для студ. філол. спец. вищ. навч. закладів / С. П. Бевзенко, Л. П. Литвин, Г. В. Семеренко. - К.: Вища школа, 2005. - 270 с.

.Буда В. Стилістичне навантаження звертань у сучасних українських історичних романах про козацтво: сборник / В. Буда // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Мовознавство: сборник / Тернопільський нац. пед. ун-т ім. В. Гнатюка. - Тернопіль, 2004. - 1 (11)2004. - С. 69-74.

.Булаховский Л. А. Курс современного русского языка / Л. А. Булаховский. - Киев, 1949.

.Буслаев Ф. И. Историческая грамматика русского языка / Ф. И. Буслаев. - М.: Учпедгиз, 1959.

.Венгринюк М. І. Адресат у художньому тексті (на матеріалі української прози ХХ століття): Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філол. наук: 10.02.01 / Прикарпатський національний ун-т ім. Василя Стефаника. - Івано-Франківськ, 2006. - 20 с.

.Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика української мови / За ред. члена-кореспондента НАН України І. Вихованця. - К.: Університетське вид-во «Пульсари», 2004. - 400 с.

.Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник / І. Р. Вихованець. - К.: Либідь, 1993. - 368 с.

.Вихованець І. Р. Звертання / І. Р. Вихованець // Українська мова. Енциклопедія. - К.: Українська енциклопедія, 2000. - С. 184-185.

.Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови / І. Р. Вихованець. - К., 1992.

.Вихованець І. Р. Система відмінків української мови / І. Р. Вихованець. - К.: Наукова думка, 1987. - 232 с.

.Волох О. Т., Чемерисов М. Т., Чернов Є. Л. Сучасна українська літературна мова: Морфологія. Синтаксис / О. Т. Волох, М. Т. Чемерисов, Є. І. Чернов. - 2-ге вид., перероб. і допов. - К.: Вища школа, 1989. - 333 с.

.Глаздовская В. В. Об особенностях функционирования обращений в поэтическом тексте / В. В. Глаздовская // Славянские языки: системно-описательный и социокультурный аспекты исследования: Материалы респуб. научно-метод. конференции, 12-13 ноября 2003 г. / М-во образования Республики Беларусь, Брестский гос. ун-т им. А. С. Пушкина. - Брест, 2004. - С. 254-257.

.Горбачук Д. Звертання як елемент ділового мовлення / Д. Горбачук // Урок української. - 2007. - № 5. - С. 49-51.

.Данилюк Н. О. Семантико-стилістичні особливості народнопісенних звертань / Н. О. Данилюк // Українська мова. - 2011. - № 4. - С. 32-39.

.Демянова Н. О. Лінгвістична структура та гендерні особливості звертань в українській та французькій мовах: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філол. наук: 10.02.15 / Демянова Надія Олександрівна; Держ. закл. «Південноукр. нац. пед. ун-т ім. К. Д. Ушинського». - О., 2012. - 19 с.

.Донецких Л. И. Эстетические функции слова / Отв. ред. Н. Ф. Иванова - Кишинев: Штиинца, 1982. - 154 с.

.Дудик П. С. Звертання-речення в сучасній українській мові / П. С. Дудик. - Українська мова і література в школі. - 1971. - № 5. - С. 37-43.

.Дудик П. С. Синтаксис української мови: підручник / П. С. Дудик, Л. В. Прокопчук. - К.: Академія, 2010. - 380 с.

.Завальнюк І. Непрямі звертання в українській мові / І. Завальнюк // Наукові записки. Серія: Філологія / Вінницький держ. пед. ун-т ім. М. Коцюбинського; Відп. ред. Н. Л. Іваницька. - Вінниця, 2002. - Вип. 4. - С.16-20.

.Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія / А. П. Загнітко. - Донецьк: ДонНУ, 2001.

.Загнітко А. Український вокатив у нормативно-морфологічному і синтаксичному аспектах / А. Загнітко, Є. Кравченко // Південний архів: Збірник наукових праць / Херсонський держ. пед. ун-т. - Херсон: ХДПУ, 2003. - Вип. 21. - С. 10-18.

.Захарків О. Кличний відмінок в українській мові і в сучасному мовленні / О. Захарків // Педагогічна думка. - 2011. - № 1. - С. 66-69.

.Зелінська О. Звертання в барокових проповідях / О. Зелінська // Українська мова. - 2007.- № 1. - С. 65-74.

.Івченко М. П. Сучасна українська літературна мова / М. П. Івченко. - К., 1965.

.Кадомцева Л. О. Ускладнення речень у світлі сучасної синтаксичної теорії / Л. О. Кадомцева // Українське мовознавство: Респ. між.-від. зб. Вип. 16. - К., 1989. - С. 60-65.

.Каранська М. У. Синтаксис сучасної української літературної мови: Навчальний посібник / Мін. освіти України; Гол. ред. М. С. Тимошик, ред. Л. Л. Щербатенко. - К.: Либідь, 1995. - 312 с.

.Клименко І. В. Звертання як базовий компонент мовленнєвої ситуації / І. В. Клименко // Науковий часопис Національного педагог. у-ту імені М. П. Драгоманова. Серія 8. Філологічні науки (мовознавство і літературознавство): Збірник наукових праць. - К.: НПУ, 2005. - Вип. 1. -С. 71-75.

.Клобуков Е. В. Семантика падежных форм в современном русском языке: Введение в методику позиционного анализа / Е. В. Клобуков. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1986.

.Ковтунова И. И. Поэтический синтаксис / И. И. Ковтунова. - М., 1986. - 206 с.

.Козачук Г. О. Предикативна структура ускладненого речення / Г. О. Козачук // Наукові записки: Матеріали звітно-наукової конференції викладачів УДПУ ім. М.П. Драгоманова за 1992 рік. - К., 1993. - С. 261-263.

.Корновенко Л. В. Звертання у прагмалінгвістичному аспекті: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філол. наук. 10.02.02. / Нац. пед. ун-т. ім. М. П. Драгоманова. - К., 2001. - 21 с.

.Корольова А. В. Національно-культурні особливості інтимізованих звертань в українському художньому мовленні (зіставний аспект) / А. В. Корольова // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 8, Філологічні науки (мовознавство і літературознавство). - К: НПУ, 2009. - Вип. 3: До 175-річчя НПУ ім. М. П. Драгоманова. - С. 7-13.

.Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови / Б. М. Кулик. - 2-ге вид., перероб. і доповн. - К.: Рад. школа, 1965. - Ч. ІІ: Синтаксис.

.Куц О. Стилістичні функції вокатива в сучасній українській літературній мові / О. Куц // Молодь, освіта, наука, культура і національна свідомість: Зб. матеріалів Міжнар. студ. наук.-практ. конф. - К., 1999. - С. 243-245.

.Кучеренко І. К. Вокатив як виразник функціонуючого члена речення і так зване звертання / І. К. Кучеренко // Проблеми синтаксису: Пр. міжвуз. наук. конф. з питань синтаксису. - Львів, 1963.

.Мановицька А. Я. Звязок присудка із звертанням / А. Я. Мановицька // Українська мова і література в школі. - 1970. - № 7. - С. 20-23.

.Мановицька А. Я. Узгодження присудка із звертанням / А. Я. Мановицька // Українське мовознавство. - Вип. 2. - К.: Вища школа, 1974. - С. 41-45.

.Маркелова Т. В. Обращение и оценка / Т. В. Маркелова // Русский язык в школе. - 1995. - № 6. - С. 76-81.

.Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч. посіб. / Л. І. Мацько, Л. В. Кравець. - К.: ВЦ «Академія», 2007. - 360 с.

.Мацько Л. Українська мова в освітньому просторі: навчальний посібник для студентів-філологів освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр». / Л. Мацько. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2009. - 607 с.

.Миронюк О. М. Історія українського мовного етикету: Звертання. / О. М. Миронюк / НАН України. Ін-т укр. мови. - К.: Логос, 2006. - 166 с.

.Ожоган В. М. Синтаксис української мови: навчальний посібник для студ вищ навч закладів / В. М. Ожоган; - К.: Освіта України, 2009. - 332 с.

.Основина Г. А. Обращение и омонимичные ему конструкции / Г. А. Основина // Русский язык в школе. - 1998. - № 2. - С. 74-79.

.Останин А. И. Соотносительность обращений и вопросительных предложений / А. И. Останин // Русский язык в школе. - 1995. - № 6. - С. 76-81.

.Остроушко О. Звертання в текстовій структурі українських замовлянь / О. Остроушко // Південний архів: Збірник наукових праць / Херсонський держ. пед. ун-т. - Херсон: Айлант, 2002. - Вип. 14. - С. 273-276.

.Пасічна О. В. Звертання в поетичному мовленні / О. В. Пасічна // Філологічні студії / Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету. - Кривий Ріг, 2009. - Вип. 3. - С. 119-125.

.Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении / А. М. Пешковский; Изд. 6-е. - М.: Учпедгиз, 1938. - 451 с.

.Плющ М. Я. Граматика української мови. Морфеміка. Словотвір. Морфологія: підручник для студ. філол. спец. вищ. навч. закладів / М. Я. Плющ; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. - К.: Слово, 2010. - 328 с.

.Плющ М. Я. Словоформа у семантично елементарному та ускладненому реченні: вибрані праці / М. Я. Плющ; Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2011. - 362 с.

.Попов А. С. Обращения-предложения в современном русском языке / А. С. Попов // Русский язык в школе. - 1958. - № 5. - С. 37-40.

.Потебня А. А. Из записок по русской грамматике / А. А. Потебня. - Т. 1-2. - Х., 1888.

.Райлянова В. Е. Семантичний простір звертання в сучасній російській мові: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філол. наук. 10.02.02. / Дніпропетр. нац. ун-т. - Дніпропетровськ, 2001. - 16 с.

.Романюк І. Функціонування звертань у діалогічному мовленні (на матеріалі повісті І. Нечуя-Левицького «Бурлачка») / І. Романюк // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія, Філологія: научное издание / Вінницький держ. пед. ун-т ім. М. Коцюбинського. - Вінниця, 2008. - Вип. 10: у 2 т., Т. 1. - С. 254-259.

.Руднев А. Г. Синтаксис современного русского языка / А. Г. Руднев. - М., 1963.

.Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія / О. Селіванова. - Полтава: Довкілля-К, 2006. - 716 с.

.Синтаксична будова української мови. - К.: Наукова думка, 1968. - 202 с.

.Скаб М. Прагматичні функції номінацій адресата мовлення / М. Скаб. // Українська мова. - 2003. - № 2. - С. 71-77.

.Скаб М. С. Вокативні речення сучасної української мови / М. С. Скаб // Українська мова. - 2002. - № 1. - С. 32-41.

.Скаб М. С. Граматика апеляції в українській мові / М. С. Скаб / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. - Чернівці: Місто, 2002. - 272 с.

.Скаб М. С. Прагматика апеляції в українській мові: Навч. посіб. / М. С. Скаб / Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. - Чернівці: Рута, 2003. - 79 с.

.Скаб М. С. Семантико-синтаксичні функції українського вокатива / М. С. Скаб // Мовознавство. - 1987.- № 5. - С. 62-65.

.Скаб М. С. Функціональна сфера апеляції в українській мові (семантика, граматика, прагматика, стилістика): Автореф. дис на здоб. наук. ступ. д-ра філол. наук.: 10.02.01 / НАН України. Інститут української мови. - К., 2002. - 34 с.

.Скляр С. Я. Про методи дослідження синтаксису поезії / С. Я. Скляр // Питання граматики і лексикології української мови. - К., 1963. - С. 56-59.

.Слинько І. І., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання: Навчальний посібник для студ. філ. фак-тів ун-тів / І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська; Ред. В. А. Кондренко. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Вища школа, 1994. - 670 с.

.Сучасна українська мова: Синтаксис: Підручник для студ. фак-тів журналістики / За ред. О. Д. Пономаріва; Гол. ред. М. С. Тимошик; Ред. Л. Л. Щербатенко. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1994. - 256 с.

.Сучасна літературна українська мова. Синтаксис. За загальною редакцією акад. АН УРСР Білодіда І. К. - К.: «Наукова думка», 1972. - 512 с.

.Украинская грамматика / В. М. Русановский, М. А. Жовтобрюх, Е. Г. Городенская, А. А. Грищенко; Отв. ред. В. М. Русановский / АН УССР Ин-т языковедения им. А. А. Потебни. - К.: Наукова думка, 1986. - 359 с.

.Українська система найменувань адресата мовлення: монографія / М. С. Скаб, Н. Д. Бабич, М. С. Скаб та ін.; Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. - Чернівці: Рута, 2008. - 304 с.

.Український правопис / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, Ін-т укр. мови НАН України. - К. : Наук, думка, 2007. - 288 с.

.Форманова С. В. Звертання як засіб вираження категорії адресата (на матеріалі повісті С. Процюка «Червона троянда, чорна троянда») / С. В. Форманова // Мова і культура. Науковий щорічний журнал. - Вип. 7. - Т. 4. - Ч. 2. «Лінгвокультурологічна інтерпретація тексту». - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. - С. 50-56.

.Чеснокова Л. Д. Из наблюдений над использованием обращений в ранних рассказах А. П. Чехова / Л. Д. Чеснокова // Вопросы изучения русского языка. - Ростов-на-Дону, 1960. - С. 101-110.

.Чубань Т. Граматична сутність звертань у повісті Івана Нечуя-Левицького «Бурлачка» / Т. Чубань // «Іван Нечуй-Левицький: постать і творчість»: Збірник праць Всеукр. наук. конференції, 25-27 вересня 2008 р.: до 170-річчя з дня народження І.С. Нечуя-Левицького. - Черкаси, 2008. - С. 533-536.

.Шахматов А. А. Синтаксис русского языка / А. А. Шахматов. - Л., Учпедгиз, 1941.

.Шульжук К. Ф. Обращения в украинских народных песнях: Автореф. дисс. на соиск. уч. степ. канд. филол. наук. - К., 1969.

.Шульжук К. Ф. Синтаксис української мови: підручник для студ. вищ. навч. закладів / К. Ф. Шульжук. - К.: Академія, 2010. - 408 с.

.Яценко І. Т. Чи є звертання членом речення / І. Т. Яценко // Синтаксична будова української мови / Ред. кол.: М. А. Жовтобрюх (відп. ред.) та ін. - К.: Наукова думка, 1968. - С. 83-92.

.Рильський М. Т. ЛІРИКА / Передм. І. Ф. Драча. - К.: ВАТ «Вид-во «Київ. Правда», 2005. - 240 с.

.Рильський М. Т. Яблука доспіли, яблука червоні!..: Поезії: Для серед. та ст. шк. віку [Упоряд. І. О. Ільєнка; Передм. І. Ф. Драча]; Іл. М. І. Стратілата. - К.: Веселка, 1986. - 343 с.

.Шевченко Т. Г. Кобзар / Т. Г. Шевченко; худож. М. А. Стороженко; [авт. передм. П. Мовчан]. - К.: Дніпро: ВЦ «Просвіта», 2010. - 390с.

Похожие работы на - Функціонування синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті (на матеріалі творів Т. Шевченка і М. Рильського)

 

Не нашли материал для своей работы?
Поможем написать уникальную работу
Без плагиата!