метод контекстологічного аналізу - для встановлення функціонального навантаження форм звертання у конкретній комунікативній ситуації. Матеріалом для наукового дослідження слугували збірки творів Тараса Шевченка (Шевченко Т. Г. Кобзар / Т. Г. Шевченко; худож. М. А. Стороженко; [авт. передм. П. Мовчан]. - К.: Дніпро: ВЦ «Просвіта», 2010. - 390 с.) і Максима Рильського (1. Рильський М. Т. ЛІРИКА / Передм. І. Ф. Драча. - К.: ВАТ «Вид-во «Київ. Правда», 2005. - 240 с.; 2. Рильський М. Т. Яблука доспіли, яблука червоні!..: Поезії: Для серед. та ст. шк. віку; Іл. М. І. Стратілата / М. Т. Рильський. - К.: Веселка, 1986. - 343 с.). Під час опрацювання поетичних матеріалів було проаналізовано близько шестисот фіксацій звертань у складі синтаксичних конструкцій різних типів.
Наукова новизна роботи полягає у дослідженні форм вияву номінацій адресата мовлення у функціональному аспекті, своєрідність якого визначається особливим комунікативним призначенням. У роботі описано сучасні погляди лінгвістів на звертання як компонента синтаксичної конструкції, нові тенденції вживання форм звертання, а також розбіжності у трактуванні звертання у соціолінгвістичному і прагматичному аспектах сучасної української літературної мови.
Теоретичне значення дослідження. Наукове дослідження є спробою комплексного аналізу функціональної сфери звертань у складі синтаксичних конструкцій поетичного тексту. Дослідження ґрунтується на вивченні функціональних характеристик номінацій адресата мовлення та конструкцій із ними у текстах найвидатніших українських поетів як взірцевих для інших митців слова, що дало змогу глибше та наочніше пояснити специфіку семантики, граматики та прагматики звертань у комунікативному акті.
У роботі представлено класифікацію функцій, які виконують звертання у поетичному мовленні.
Практичне значення дослідження. Матеріали дослідження можуть бути використані для створення функціональної граматики української мови, у підручниках та посібниках із морфології, синтаксису та стилістики української мови, у напрацюваннях із культури мовлення, мовленнєвого етикету й етнолінгвістики, матеріалом для спецкурсів із стилістики у вищих навчальних закладах.
РОЗДІЛ 1. ЗВЕРТАННЯ ЯК ГРАМАТИЧНА КАТЕГОРІЯ
.1 Реалізація звертання як компонента комунікативного акту
Звертання до когось чи чогось є однією із загальнолюдських мисленнєво-почуттєвих і комунікативних потреб. Воно є в усіх мовах світу, але через розбіжності у культурах націй різниться мовним оформленням. Залежно від соціального і професійного розшарування населення в різних соціумах, ментальності народу тієї чи іншої країни, прийнятих там етикетних формул тощо звертання набувають різноманітних лексико-семантичних, граматичних та інших характеристик.
Термін «звертання» ввів у науковий обіг Ф. І. Буслаєв. Під ним він розумів засіб для вираження відношень між співрозмовниками [7, с. 404]. Думки більшості сучасних дослідників сходяться на загальному визначенні звертання як інтонаційно виділеного компонента речення, що називає істоти або персоніфіковані предмети, до яких адресовано мовлення [11, с. 184]. За визначенням О. Селіванової, звертання - слово або сполука, що позначають особу чи персоніфіковані предмет, явище, до яких звергається мовець, привертаючи увагу адресата до повідомлення, іноді надаючи предмету звернення оцінно-емотивної характеристики, експресивності; і здебільшого характеризуються граматичною незалежністю й інтонаційною та пунктуаційною відокремленістю [58, с. 160]. Йому властиві номінативна семантика, усталена морфологічна форма, звертальна інтонація.
Звертання є одним із найважливіших компонентів комунікативного акту. Воно зазвичай задає тон усьому висловленню та подальшому спілкуванню.
До учасників (партнерів) комунікативних актів звичайно зараховують передавача (автора-мовця, або того, що пише, чи адресанта) та сприймача мовлення (адресата). У межах загального поняття сприймача треба розрізняти адресата (особу, якій безпосередньо призначає висловлення його автор) і неадресата (особу, яка може сприймати це висловлення) [63, с. 6].
У будь-якій мовленнєвій ситуації адресант і адресат «завжди сприймаються як функціонально різні учасники мовлення, які можуть змінюватися за ролями» [52, с. 43]. Винятком при цьому є монологічні тексти, ускладнені риторичними звертаннями до неживих предметів, абстрактних понять тощо.
Між комунікантами можуть встановлюватися різні за характером звязки: психологічні, що виявляються, зокрема, у спільних знаннях про світ та досвіді комунікантів, ставленні до теми висловлення, їхніх взаємостосунках, передбачуванні реакції партнера та очікуванні від нього певних дій, у поглядах, позиціях, зацікавленнях, симпатіях тощо; соціологічні, що виявляються в симетричності (рівноправності) чи асиметричності (нерівноправності) стосунків між партнерами. До симетричних належать партнерські, приятельські стосунки між колегами по роботі, інтимні тощо, до асиметричних - стосунки вищого з нижчим і навпаки (сюди належать звязки між керівником та підлеглим і навпаки, тобто ті, які зумовлені суспільним статусом комунікантів, а також звязки типу «старий - молодий», «батьки - діти», «чоловік - жінка» тощо) [63, с. 6].
Сукупність усіх звязків і відносин між мовцями становить пресупозицію мовленнєвого акту, тобто комплекс передумов, які визначатимуть характер і сутність самого спілкування.
За словами А. П. Загнітка, «для мовця вокативно позначений адресат мовлення - не позамовна дійсність, про яку мова йде саме у висловленні, а одна з передумов комунікації» [23, с. 267]. Тому при виборі форм звертання адресант повинен враховувати обєктивні характеристики адресата, а також рівень близькості стосунків із ним, умови протікання комунікативного акту і т. ін.
До прагматичних пресупозицій (знань про адресат, точніше, інформації про нього, яку мовець порівнює з власними характеристиками адресата) належать пресупозиція знайомства (адресат знайомий, малознайомий чи незнайомий з мовцем), пресупозиція віку (адресат - одноліток мовця, старший або молодший від нього), пресупозиція соціального статусу (адресат вищий чи нижчий від мовця щодо суспільної ієрархії), пресупозиція характеру спілкування (офіційність або неофіційність умов комунікації) та ін. Вони є джерелом інформації про адресата, орієнтиром для мовця у процесі номінації та кваліфікації адресата, проходять свого роду «обробку» в свідомості мовця, де знання мовних засобів переплітаються із загальноприйнятими традиціями і правилами мовного етикету [55, с. 7].
Загалом звертання повязане з мовленнєвим етикетом, а тому є формулою вираження ввічливості у ставленні до співрозмовника з урахуванням його віку, соціального статусу та інших факторів. Тож звертання можна вважати не лише мовним знаком, а й деякою мірою психологічною категорією, адже воно виконує важливі суспільні функції: встановлює мовленнєві контакти, регулює соціальні взаємовідносини, допомагає задовольнити комунікативні потреби людини.
Вибір звертання мовцем засвідчує вплив на адресата мовлення, оскільки варіант звертання може експлікувати ставлення до адресата, бути показником передбачуваної моделі мовленнєвої взаємодії, виявляти особистісні якості мовця [34, с. 8]. Звідси випливає, що звертання водночас і називає адресата, і демонструє «мовленнєве обличчя» адресанта, адже виражає його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника (реального чи можливого). Крім того, звертання характеризують учасників комунікативного акту за віком, статтю, професією, рисами характеру, поведінкою тощо.
Згідно з новою лінгвістичною парадигмою на передній план виноситься поняття «мовна особистість», яка визначає семантичний простір мовлення.
Для дослідження звертань як у художньо-стилістичному, так і в емоційно-вольовому плані поняття мовної особистості є надзвичайно важливим. Це пояснюється тим, що мовна особистість, тобто в нашому випадку автор поетичного тексту, є джерелом, носієм і показником прагматичного компонента звертань. Саме поет транслює мовленнєві характеристики комунікантів та комунікативні характеристики їхнього мовлення у план думок, оцінок та завдань адресанта й адресата. У цьому полягає широке когнітивне значення мовної особистості.
Звертання ніколи не є абсолютно нейтральним стилістично і семантично. На відміну від загальномовних номінацій, воно використовується і для ідентифікації адресата, і для вираження субєктивно-оцінного ставлення до нього мовця. Це підтверджується випадками вживання різних форм звертання до однієї людини з боку тих, хто її оточує. За словами Т. В. Маркелової, «презумпція» позитивного ставлення до співрозмовника при налагоджуванні контакту, установлення міжособистісних звязків, тобто сукупність субєктивного і обєктивного факторів у семантиці звертання «прирікають» його на початкову емоційність і оцінність [41, с. 77], виражену або прямо: Смійся, лютий враже! [3, с. 36]; О мужній вітре, вчителю єдиний! / Достиглий овоч струшуючи з віт, / Ти вчиш любити все, що перемінне / І що незмінне, як незмінний світ [1, с. 196], або приховано, «тіньовим смислом» висловлювання: Ой Богдане, Богданочку, / Якби була знала, / У колисці б задушила, / Під серцем приспала [3, с. 108]; Шлю своє спасибі вам од серця, / Земляки Шевченка й Десняка! [1, с. 38].
Вивчивши стилістичні особливості вживання звертань у комунікації, Н. О. Демянова дійшла висновку про важливість регістру спілкування, використовуваного мовцем: піднесений (максимально-офіційний), високий (офіційний), нейтральний (розмовний), фамільярно-побутовий, низький (вульгарно-брутальний) [18, с. 10]. При цьому, за спостереженнями дослідниці, «у стилістично нейтральному тексті у ролі звертання виступають власні імена людей, назви осіб за спорідненням, суспільним статусом та професією. і т.п., а у текстах з емоційним і експресивним забарвленням арсенал засобів стилістичної варіативності звертань значно розширюється. Найчастіше використовувані звертання-метафора, звертання-метонімія, риторичне звертання, звертання-іронія, звертання-перифраз. З метою посилення спонукального ефекту при звертанні може використовуватися вигук-частка, саме звертання може неодноразово повторюватися» [18, с. 10-11].
Лінгвісти розрізняють такі загальні функціональні типи звертань: власне звертання, що виступають як назви конкретних адресатів мовлення (Бач, Оксано, я жартую, / А ти й справді плачеш [3, с. 49]; Благаю, критики, простіть / поета, впалого в задуму!.. [1, с. 20]) і звертання, які вживаються з метою інтимізації в різних комунікативних ситуаціях (Подивися, мій голубе, / Подивись на мене - / Я Катруся твоя люба [3, с. 29]; Люблю! Ти чуєш, бачиш, мила, / Як в слові цім квітки цвітуть? [1, с. 179]). Такі звертання не виступають як обовязкові позначення конкретних адресатів мовлення, тому стоять поза групою власне звертань. Основна функція подібних звертань полягає у наданні мовленню відтінку інтимності. Іноді вживання їх може бути зовсім механічним [69, с. 225].
Звертання як елемент структури тексту часто використовують у поезії, а також у поєднанні зі сталими й оказіональними епітетами в особисто-інтимному спілкуванні (рибко, соколе, душенько, серденько, зайчику тощо: «Що се ти говориш? / Схаменися!» / «Правду, рибко!» [3, с. 49]). Водночас у повсякденній чи офіційній комунікації ця одиниця фігурує рідко. Однією з основних причин цього вважаємо прагматичну некомпетенцію мовців [16, с. 49].
Звертання, адресатами яких є слухачі, - це необхідний структурний компонент публічної промови [26, с. 65]. У цьому випадку воно виконує етикетну функцію, сприяє встановленню контакту між мовцем і слухацькою аудиторією: «Молітесь, братія, молітесь!» - / Так благочинний начина [3, с.54]. Однак цим роль звертань не обмежується. Звертання, на думку Н. О. Демянової, «належить до таких категорій, завдяки яким мова осмислюється не тільки як засіб комунікації, але й як інструмент когніції та як реалія культурно-історичного характеру» [18, с. 4]. Поет (письменник), моделюючи мовлення своїх персонажів, має враховувати задумані ним же їхні гендерну належність, вік, соціально-історичні умови їх існування, статус у суспільстві, індивідуально-психологічні характеристики, конкретні умови перебігу комунікативного акту тощо.
У художньому тексті, що репрезентує різнорівневі (екстра- та інтразорієнтовані) мовленнєві процеси, закодовано складні взаємозвязки між адресантом і адресатом: у формуванні комунікативної площини тексту беруть участь той, хто адресує, і той, кому адресується повідомлення. Незважаючи на те, що у процесі ретрансляції інформації значущими є обидва комуніканти, саме від адресата великою мірою залежить, яким буде мовленнєвий акт адресанта [8, с. 14-15]. Це зумовлено тим, що адресант добирає вербальні й невербальні засоби звернення до адресата з метою досягти певного результату, виправдати комунікативні наміри мовця. У поетичному тексті адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа.
Саме тому внутрішній адресат у художньому тексті - «це насамперед образ, якому притаманні динамічність, експресивність, багатоплановість і який, реалізуючи свій конструктивно-креативний потенціал, виступає важливим засобом текстотворення» [8, с. 14-15].
Л. В. Корновенко застосовує поняття адекватності/неадекватності щодо звертань як компонентів комунікативного акту. Адекватними вона називає звертання, «які стимулюють розвиток комунікації і створюють найбільш сприятливі умови для її розгортання та позитивного сприйняття адресата (модель кооперації)» [34, с. 7]. Прагматично неадекватними, на думку дослідниці, є такі звертання, які не відповідають особистісним вимогам адресата і можуть спричинити комунікативний конфлікт («модель конфлікту») [34, с. 7]. З поняттям адекватності Л. В. Корновенко повязує поняття ефективність: «Прагматична ефективність - це вербалізований на рівні художньої комунікації ступінь відповідності результату комунікативній меті» [34, с. 7]. Це свідчить про те, що звертання є адекватним та ефективним, якщо воно оптимізує й гармонізує мовленнєве спілкування. Відповідно, неадекватним і неефективним є таке звертання, що утруднює комунікацію, стає на заваді її подальшому гармонійному розгортанню або й розгортанню як такому.
Отже, звертання - це однин із особливих виявів комунікативних потреб людини, який здавна слугує для встановлення і підтримання мовленнєвого контакту, а також для вираження мовцем емоційно-оцінних характеристик співрозмовника.
Учасників спілкування прийнято називати адресантом і адресатом, а сукупність усіх звязків і відносин між ними - пресупозицією мовленнєвого акту, яка є, по-суті, комплексом передумов, які визначатимуть характер і суть самого спілкування. До основних пресупозицій належать: знайомство, вік, соціальний статус комунікантів, характер і регістр їхнього спілкування тощо.
Звертання одночасно й ідентифікує адресата, й виражає субєктивно-оцінне ставлення до нього мовця. Тому вибір форми звертання адресантом вказує на його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника (реального чи можливого). Звертання при цьому ніколи не буває абсолютно нейтральним стилістично і семантично.
У поетичному тексті адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа.
Залежно від впливу на подальше протікання комунікативного акту звертання визначають адекватним та ефективним (якщо воно сприяє розгортанню спілкування), або неадекватним і неефективним (якщо воно утруднює комунікацію чи спричиняє її завершення).
1.2 Форми вияву номінацій адресата мовлення
1.2.1 Лексико-семантичні форми звертань
Вибір форми звертання зумовлений пресупозиціями мовленнєвого акту, а тому «особливості лексико-семантичного наповнення та структури номінацій адресата мовлення перебувають у великій залежності від того, яке значення виражає воно в конкретному висловленні і, відповідно, яку комунікативну функцію ця назва, за задумом адресанта - творця висловлення, мала б у ньому виконувати» [63, с. 30]. Тож для комплексного опису лексико-семантичних груп звертань необхідно враховувати цілу низку лінгвопрагматичних чинників, «серед яких найважливішими є офіційність/неофіційність спілкування, врахування вікових та статевих показників адресата й адресанта, їх абсолютного й відносного суспільного статусу» [71, с. 16].
Найдавніші звертання виражали передусім поняття кровної спорідненості, тобто звертання до батька, матері, брата, сестри, дітей. Вони безпосередньо називали особу відносно її родинного звязку або іменували її статус у звертанні, наприклад, до князя [44, с. 71-72]. У сучасній українській мові, як і в попередні часи, активно використовуються терміни спорідненості та свояцтва, але до цих основних семантичних груп звертань додалося ще багато інших.
Найчастіше українці використовують для номінації адресата мовлення займенники ти, ви, різні види власних назв (імя, по батькові, прізвище, прізвисько) та їх специфічні поєднання, загальні номінації, серед яких вирізняють: усталені в суспільстві номінації, що визначаються максимальною універсальністю використання, функціонують як етикетні (пане, добродію), назви осіб за ознаками статі, доповнювані віковими характеристиками (чоловіче, жінко, хлопче, дівчино); назви осіб за спорідненістю та свояцтвом, вжиті в прямому чи переносному значенні (батьку, мамо, брате, сестро тощо); назви осіб за їх стосунками з іншими особами (друже, приятелю, колего); назви за фахом, родом діяльності, уподобаннями, посадою, званням, академічні титули (професоре, академіку); назви осіб, що містять їх абсолютну чи відносну (ситуаційно зумовлену) оцінку або характеристику (розумнику, дурню, йолопе); оказіональні назви особи адресата мовлення, персоніфіковані найменування [30, с. 75].
М. С. Скаб наголошує, що у семантичному плані звертання може: «вказувати на адресата, позначати (проте не називати) його; називати адресата з метою виокремити його з групи осіб, що можуть бути потенційно адресатами мовлення; називати адресата з метою позначити (запропонувати, відрегулювати, змінити тощо) стосунки між ним та іншим учасником комунікативного акту (мовцем); називати адресата даючи йому певну характеристику, оцінку, тим самим виявивши свої (адресанта) емоції; імітувати називання адресата, вносячи у висловлення певні модально-смислові відтінки; називати адресата з метою дотримати усталених у конкретному суспільстві в конкретний час правил та норм мовленнєвої поведінки» [63, с. 31].
Отже, семантична характеристика, що надається мовцем адресатові, складається з цілого комплексу інтра- та екстралінгвальних чинників. Вони впливають на вибір і вживання адресантом тієї чи тієї характеристики залежно від мети повідомлення, сутності адресата, стосунків між комунікантами тощо.
Номінації адресата мовлення у лінгвістичній літературі прийнято поділяти на дві загальні лексико-семантичні групи:
)власне звертання, адресовані до особи - прямої, фізичної чи тільки уявлюваної, розумової (Взяла зілля, поклонилась: / «Спасибі, бабусю!» [3, с. 35]; Читачу! Поглянь, усміхнись: / Я твій, я не вмер, я живий! [1, с. 229]);
)риторичні звертання, які стосуються тварин, рослин, явищ природи, абстрактних понять та ін. (Думи мої, думи мої, / Лихо мені з вами! [3, 39]; Бідна волошко, чому ти у житі, / А не у клумбі волієш рости? [1, с. 76]). Власне звертання найчастіше вживають у діалогах та полілогах, адже мають на меті викликати реагування адресата на висловлення: «Гей, старченя! Стривай лишень!» / «Я не старець, пане! / Я, як бачте, гайдамака» [3, с. 59]; - Чужоземко молодая, хто ти? / - Одгадай [1, с. 205].
Риторичні звертання за формальними показниками не відрізняються від власне звертань, але відмінні від них за своїм призначенням: вони не вимагають співрозмовника відповідати. Такі звертання виступають як засоби вираження експресивності, емоційності мови, вони більшою мірою властиві монологічній літературній мові, причому особливо широко вживані в поетичному і ораторському її різновидах [36, с. 167]. Риторичні звертання полягають у метафоричному, переносному зверненні до чогось, передають певний настрій, почуттєво-емоційний стан мовця, наприклад: Прощай, світе, прощай , земле, / Неприязний краю, / Мої муки, мої люті / В хмарі заховаю [3, с. 114]; Прекрасний Києве на предковічних горах! / Многостраждальному хвала тобі, хвала! [2, с. 65]; В тобі, мистецтво, у тобі одному / Є захист: у красі незнаних слів, / У музиці, що вроду, всім знайому, / Втіляє у небесний перелив… [1, с. 214].
Власне звертання і риторичні у їхньому поєднанні утворюють напівриторичні конструкції. Такі звертання спрямовані до конкретних осіб, розраховані на реакцію, хоч і не безпосередню, і водночас передають емоційний стан мовця [68, 110]: Ой Богдане! / Нерозумний сину! / Подивись тепер на матір, / На свою Вкраїну, / Що, колишучи, співала / Про свою недолю, / Що, співаючи, ридала, / Виглядала волю [3, с. 108]; Милі друзі літ моїх дитячих, / Щирі і незлобні диваки! / Ви од кривд людських, недобрих мачух, / На луги втікали, на річки [1, с. 140].
Т. В. Маркелова, досліджуючи оцінні характеристики звертань, виявила, що для поетичного діалогу характернішим є адресат - не-особа [15., с. 80]: Плач, Украйно! / Бездітна вдовице! (3, 119); О земле рідна! Знаєш ти / Свій шлях у бурі, у негоді! [1, с. 128]. Синтаксис поезії, закований у рядок, строфу, виявляє тенденцію до семантичної конденсації, до збільшення ваги не лише синтаксичної структури в цілому, а й кожного окремого слова, до розростання семантично-синтаксичного змісту цього слова в окремий конкретно-відчутний образ [66, с. 59]. Особливо виразно це проявляється у вживанні звертань. Звертання в у висловленні стає естетичним і риторичним центром, адже максимально виражає думки і почуття автора: Доле моя, доле! / Доле моя нещаслива! / Що ти наробила? [3, с. 67]; Ой ви білі лебедоньки, голосні пісні, / Ви літайте, ви шугайте в рідній стороні! [1, с. 63].
У функції звертання можуть виступати іменники та субстантивовані частини мови в прямому і переносному значеннях.
Спираючись на напрацювання у галузі семантики звертань К. Ф. Шульжука (Шульж, синт УМ) та І. Завальнюк (Зав.), пропонуємо власну класифікацію лексико-семантичних груп номінацій адресата мовлення із прикладами (на матеріалі поетичної творчості Т. Шевченка і М. Рильського) та коментарями:
1)прізвища, імена, по батькові, псевдоніми і прізвиська людей: Ничипоре! Дивись лишень, / Які побілілі! (3, 28-29); За віри вогник у моїм вікні / Я дякую сердечно Вам, Андрію (1, 26); Слава тобі, Шафарику, / Вовіки і віки! (1, 126); Памятаю я рожевий / Ніжний ранок весняний / І тебе, Ревуцький Леве, / Друже мій і брате мій (1, 99); Галайдо, за мною! (3, 191).
Іноді з метою узагальнення, підкреслення спільних для певної кількості осіб рис, власні назви людей передаються у множині: Семени, Івани, / Надівайте жупани, Та ходімо погуляймо, / та сядемо заспіваймо (3, 62).
2)назви демонологічних та міфічних істот: А ти, пречистая, святая, / Ти, сестро Феба [йдеться про музу, яка згідно з римською міфологією повязана з Фебом - проводирем муз] молодая! / Мене ти в пелену взяла / І геть у поле однесла (3, 297); Гей, а Дніпро шумить: не видибай, Перуне! (1, 162).
Особливо важливим у всій творчості Тараса Шевченка є звертання до Бога. Через них виражається глибока віра поета у вищу силу, яка здатна впливати на людську долю: Боже! Боже! / Великая сило! / Великая славо! зглянься на людей, / Одпочинь од кари у світлому Раї (3, 126); Не нам твої діла / Судить, о Боже наш великий! (3, 209); О милий Боже України! / Не дай пропасти на чужині, / В неволі вольним козакам! (3, 99).
Не варто плутати звертання з фразеологізованими сполуками на кшталт Боже мій! Іване! / І ти мене покидаєш? (3, 29), які втратили свою первинну адресність.
3)назви людей за їх родинними звязками: Я ще, мамо, не виросла, / Ще не дівувала (3, 81); «Душно мені; ходім, дочко, / До ставка купатись». / «Ходім, мамо» (3, 85); Під хатою заночуєм, сину мій Іване! (3, 28); Спасибі, дідусю, що ти заховав / В голові столітній ту славу козачу: / Я її онукам тепер розказав (3, 68).
Семантики родинних звязків поширюється семами статі (наприклад, чоловіче, батьку, сину, дядьку, дідусю - чоловічий рід; жінко, мамо, дочко, тітко, бабусю - жіночий рід) та семами віку (наприклад, мамо, тату, дідусю, бабусю - старший вік; сину, дочко, онуче, онучко - молодший вік). При звертанні до незнайомих осіб ці семи стають визначальними, тобто при виборі форм звертання враховуються зовнішні ознаки адресанта (вік, стать) і не беруться до уваги родинні звязки. У таких випадках вокативи на позначення родинних звязків вживаються у переносному значенні.
Звертання за родинними звязками були широко вживані в Україні за часів Запорозької Січі. Це було зумовлено «гуртовими порядками, які передбачали рівність усіх козаків, а взаємини молодих і старших мали родинний характер» (Культ. УФМ, 143).
Так, особливо показовим у творчості Т. Шевченка і М. Рильського є звертання «брате», «батьку» і «діти» («сину», «дочко») у різних морфологічних і лексичних варіантах. Номінація «брат» найчастіше використовується задля звернення до друзів (товаришів, побратимів по війську - в історичних творах, звичайних співрозмовників): Поїдеш далеко, / Побачиш багато; / Задивишся, зажуришся, - / Згадай мене, брате! (3, 41); Ой як крикнув Гамалія: / «Брати, будем жити, / Будем жити, вино пити, / Яничара бити, / А курені килимами, / Оксамитом крити!» (3, 99); День надходить зовсім простий, / Тільки трошки дивно, брате, / Що чирки і шилохвости / І не думають тікати (1, 164).
Лексема «батьку» вживається на позначення старшої за віком і поважної людини, в історичних творах - отамана, гетьмана тощо: Заревіли гайдамаки: «Добре, батьку! Чуєм!» (3, 62); А Галайда кричить: «Батьку! / Стійте!.. Пропадаю …» (3, 62).
Лексеми «діти», «сину», «дочко» вживаються на позначення молодших, менш досвідчених чи нижчих за соціальним станом осіб: Поки сонце встане, спочивайте, діти, / А я поміркую, ватажка де взять (3, 42); А Залізняк: «Гуляй сину, / Поки доля встане! / Погуляєм!» (3, 65); Твою долю, моя доню! / Позаторік знала, / Позаторік і зіллячка / Для того придбала (3, 35).
Загалом же кількісно у поетичних текстах Т. Шевченка переважають звертання, які належать саме до лексико-семантичної групи, що обєднує назви людей за їх родинними звязками.
4)назви людей за статево-віковими характеристиками: Ануте, хлопята, на байдаки! (3, 38); Не дивуйтеся, дівчата, / Що я обідрався; / Бо мій батько робив гладко, / То я в його вдався (3, 60); Умивайтесь, дівчатонька, / Молоді, / Цвіт-калину розпускайте / По воді (1, 20).
У ліричних текстах, особливо фольклорних (зокрема пісенних) вокативи найчастіше стосуються дівчини та хлопця і створюють враження безпосередньої розмови. Ліричні герої Т. Шевченка частіше звертаються саме до дівчат: Слухайте ж, дівчата, / Та кайтеся… (3, 79); Не дивуйтеся, дівчата, На старі козачі / Щирі сльози (3, 82).
До цієї семантичної групи належать також вже згадані лексеми «чоловіче», «жінко», «дядьку», «тітко», «діду», «бабо», вживані не в значенні родинних звязків, а у значенні віку і статі.
5)назви людей за їх професією, спеціальністю, посадою: «Грай, кобзарю, лий, шинкарю!» - / Козаки гукали (3, 43); Іди, художнику, й малюй, / Устань, поете, і оспівуй! (1, 84); Рибка он золота: «Чого хочеш, рибаче?» - / По-людському пита (1, 153).
Значну частину творчого доробку М. Рильського пронизує мотив поезії й призначення поета, який часто стає внутрішнім адресатом: Світ по-новому відкривати, / Поете, обовязок твій! (1, 36); Ми побачили, рідний поете, / В боротьбі, у труді, між заграв, / Як зближаються зоряні мети, / Що ти серцем своїм провіщав (1, 60).
6)назви людей за їх соціальним становищем, класовою чи становою належністю, званням, титулом тощо: Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, / Встали подивились на той Чигирин, / Що ви будували, де ви панували! (3, 50); Спи, козаче, душа щира! / Хто-небудь згадає (3, 68); Царю! царю! / І Бог не розлучить / Нас з тобою (3, 118).
7)назви, які передають соціальні звязки між комунікантами: Ізнемігся, товаришу!.. (3, 15); Ось на ж тобі, друже, / Цей дукачик, та не згуби (3, 59); Ти мене, кохана, проведеш до поля, / Я піду - і, може, більше не прийду… (1, 220); Спасибі, друже, Вам, / Що Ви про епізод цей незначний / Мені в листі своєму нагадали! (1, 41).
У творчості М. Рильського цей підтип звертань досить поширений і представлений низкою синонімів та варіантів: «мій побратиме», «шановні друзі», «подруго несмілива», «товариші у радості й трудах», «мій приятелю добрий» та ін.
До цієї групи належать також звертання на кшталт «колего».
8)назви людей за їх національністю, місцем проживання: Слава тобі, любомудре, / Чеху-славянине! (3, 125); Охрещений / Із льоху та в хату, / Знай, шмигляє, наливає, / А конфедерати, / Знай, гукають: / «Жиде, меду!» (3, 47); Москалики! голубчики! / Возьміть за собою; / Не цурайтесь, лебедики: / Воно [дитя Катерини] сиротина; / Возьміть його та оддайте / Старшому за сина (3, 29).
9)назви за натурою, вдачею, рисами характеру: А Гонта кричить: / «Де ви, людоїди? …» (3, 66); Грай, псявіро! (3, 47); Є така поезія Верлена, / Де поет себе питає сам / У гіркому каятті: «Шалений! / Що зробив ти зі своїм життям?» (1, 50).
10)назви за манерою поведінки, звичками: Бодай же вас, цокотухи, / Та злидні побили, / Як ту матір, що вам на сміх / Сина породила (3, 24); Брешеш, шельмо! (3, 46).
11)назви за зовнішнім виглядом: Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями, / Бо москалі - чужі люде, / Роблять лихо з вами (3, 23); Не кривись, поганий! (3, 47).
12)назви за інтелектуальними здібностями: «Цу-цу, дурні! Схаменіться! / Чого се ви раді! / Що горите?» (3, 116); І засвітив, любомудре, / Світоч правди, волі… (3, 125)
13)назви тварин і птахів та їхні клички: Ой зозуле, зозуленько, / Нащо ти кувала, / Нащо ти їй довгі літа, / Сто літ накувала? (3, 111); Швидче, коню, швидче, коню, / Поспішай додому! (3, 15); Забудь мене, пташко, забудь, не журись (3, 48); Не тільки тут, вгорі, / А й під водою, у зеленім полі / Водорослин, є хижаків доволі, - / Тож бережіться, срібні пічкурі! (1, 143); Вийся, жайворонку, вийся / Над полями, / Розважай людськую тугу / Ти піснями (1, 232). Контекстуального негативного значення у Т. Шевченка набувають назви собак: «А ти, / Стара собако, де б молиться, / Верзеш тут погань» (3, 54); Шануйтеся ж, вражі ляхи, / Скажені собаки: Йде Залізняк Чорним шляхом, / За ним гайдамаки (3, 52).
Згідно з фольклорними традиціями, у творчому доробку Т. Шевченка широко вживані звертання до людей, виражені іменниками на позначення птахів. Серед них найпоширенішими звертаннями до чоловіків є «орле сизий», «мій голубе», «мій соколе», до жінок - «моя голубко», «пташко моя», «лебедонько». У поезії М. Рильського цей семантичний пласт звертань представлений порівняно мало.
14)назви рослинного світу: Спасибі вам, мої квіти, / За слово ласкаве (3, 79); Ой червона калинонько, / Білий цвіт, / Ти квітчаєш, повиваєш / Білий світ (1, 20); Чом же, ласкава така і красива, / Квітко нещасна, ти житу шкідлива? (1, 77).
15)назви різних частин тіла, речовин (рідин) організму: Плач же, серце, плачте, очі, / Поки не заснули… (3, 18); Серце моє! Серце моє! / Тяжко тобі битись / Одинокому (3, 113); Радійте, груди, грозам і морозам! (1, 193); Ой ви сльози, дрібні сльози! / Ви змиєте горе; / Змийте його… тяжко! (3, 57).
Дуже поширеним у творчості досліджуваних поетів є звертання «серце» у непрямому значенні до людей, які особливо близькі ліричним героям, до рідних і коханих: А ти не заплачеш, / А ти не побачиш, як ворон клює / ті карії очі, ті очі козачі, / Що ти цілувала, серденько моє! (3, 48); Не плач, серце, єсть у мене / І сила, і воля, / Люби мене, моє серце, Найду свою долю (3, 83); Прилинуть, серце, журавлі, / А в них на кожному крила / Дар сонця і тепла! (1, 106).
16)власні і загальні назви географічних обєктів (до цієї групи також належать лексеми на кшталт «земля», «край», «батьківщина», «вітчизна», «країна», «держава», «світ» тощо): Світе тихий, краю милий / Моя Україно, / За що тебе сплюндровано, / За що, мамо, гинеш? (3, 108); Чигирине, Чигирине, / Мій друже єдиний, / Проспав єси степи, ліси / І всю Україну (3, 109); Море, грай, / Реви, скелі ламай (3, 98); О земле рідна! Знаєш ти / Свій шлях у бурі, у негоді (1, 83); Це ти, мій Києве квітчастий, / Моє життя, моя любов! (1, 115).
17)назви природних явищ, астрономічних обєктів: Місяцю мій ясний! З високого неба / Сховайся за гору, бо світу не треба; / Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось, / І Альту, і Сену, і там розлилось, / Не знать, за що, крові широкеє море (3, 55); Ой повій, повій, вітре, через море / Та з Великого Лугу, / Суши наші сльози, заглуши кайдани, / Розвій нашу тугу (3, 98).
18)назви пір року, місяців, днів тижня, частин доби тощо: Люблю тебе, моє співуче літо, / Достиглості умитий, синій дню!.. (1, 161).
19)назви конкретних предметів: Хустиночко мережана, / Вишиваная, / Вигаптую, подарую, / А він мене поцілує, / Хустино моя / Мальованая (3, 122); О, будь проклята, чорна каво, / Що хтивий не допив Бальзак! (1, 147); А в тихий час, коли спокою / В душі пливе ясний поток, - / Тоді, тоді я знов з тобою, / Паперу білого листок! (1, 213)
20)назви абстрактних понять (моральні якості, переживання, психічний стан, почуття тощо): Лети ж, моя думо, моя люта муко, / Забери з собою всі лиха, всі зла, / Своє товариство - ти з ними росла, / Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки / Тебе повивали (3, 115); Праведная душе, прийми мою мову / не мудру, та щиру, прийми, привітай (3, 22); О радосте, не муч! (1, 163); Не ти, кохання! - оддзвеніло ти!.. (1, 227).
21)назви збірності, сукупності когось (чогось): Люде, люде! / Коли-то з вас буде / Того добра, що маєте? (3, 64); Не плачте, братія: за нас / І душі праведних, і сила / Архістратига Михаїла (3, 54); Народе мій! Твій рік новий / Я і своїм вважаю! (1, 17).
22)назви понять культури і мистецтва: О пісне! Від народу кров і плоть / Ти узяла, щоб лиш йому служити (1, 21); Тобі, мистецтво, і твоїй країні / Я шлю поклін і дружній свій привіт (1, 214).
Звертання набувають голубливого звучання завдяки суфіксам зменшення, пестливості, посилюють експресивні можливості внаслідок використання постійних епітетів. У Т. Шевченка і М. Рильського такими епітетами є «милий», «єдиний», «рідний» та ін. Інтимізація вислову часто досягається широким вживанням присвійного займенника «мій».
Емоційно-експресивним значенням відрізняються звертання негативно-оцінної семантики. Такі звертання вживаються найчастіше комунікантами тоді, коли вони знаходяться у знервованому, збудженому стані. Специфікою таких звертань є не тільки особливе інтонаційне оформлення, а й наявність згрубілої, іноді некодифікованої лексики (Форман.).
Отже, лексико-семантичне наповнення звертань перебуває у великій залежності від намірів мовця, умов конкретного висловлення, а також цілої низки прагматичних пресупозицій, найважливішими серед яких є офіційність/неофіційність спілкування, урахування віку і статі комунікантів, їхнього суспільного статусу тощо.
У сучасній українській літературній мові, як і раніше, найбільш уживаними є звертання на позначення родинних звязків. Але до цієї основної групи додалося багато інших. У роботі представлено двадцять дві лексико-семантичних групи номінацій адресата мовлення з прикладами і коментарями.
.2.2 Граматичні форми звертань
Номінації адресата мовлення щодо їх морфологічної структури досить обємні за обєктом називання-звертання:
іменування адресата мовлення іменниками-власними назвами: Ти не пізнав мене, Йване? (3, 29); Через тиждень в Лебедині / У церкві співали: / Ісаія, ликуй! (3, 64); …Але обійми знову Вам / Сьогодні я розкрию, / З новим вітаючи життям, / З новим життям, Андрію! [1, с. 28]; Україно! Сьогодні звірів-ворогів / Ти грудьми вогняними зустріла [2, с. 51];
іменування адресата мовлення іменниками-загальними назвами: Спочинь, батьку, / На чужому полі, / Бо на своїм нема місця, / Нема місця волі… (1, 68); От де, люде, наша слава, / Слава України (3, 36); Тільки в цю хвилину нам ти найдорожча, богине! (1, 206); Земле! Як тепло нам із тобою! [2, с. 126];
іменування адресата мовлення субстантивованими частинами мови (найчастіше прикметниками та дієприкметниками): Цу-цу, скажені! Схаменіться! (3, 54); Куплю, куплю, чорнобрива, / Куплю, куплю того дива (3, 61); Іди, проклята, йди на шлях / Із золотою папіроскою / У намальованих губах (1, 197); Неначе веселка, сіяєш ти, мила, / Далеко, щаслива, красою блищиш, / А я тут самотній… [1, с. 234];
іменування адресата мовлення (точніше, вказівка на нього) за допомогою займенникових іменників ти, ви: Чого ж ви чванитеся, ви! (3, 158). Такі номінації передають зневажливе ставлення мовця до адресата;
іменування адресата мовлення оказіональними словоформами або синтаксичними конструкціями, що означають осіб або предмети за якоюсь ознакою, але не називають їх: Спасибі ж, руки [маються на увазі чуваські вишивальниці], вам за взори ці квітучі, / За дар, що ви мені прислали здалеки!.. [2, с. 85]. Звертання може бути виражене підрядним займенниково-співвідносним (за іншою класифікацією - підметовим) реченням, яке, маючи узагальнено-особовий характер, лише функціонує як звертання (Бевз., 131).
іменування адресата мовлення складеними номінаціями різних типів.
Серед останніх М. С. Скаб розрізняє лексичні (Пане полковнику, ламай! (3, 46); Спасибі, друже Діодоре, / за Ваш римований привіт (1, 9)), прикладкові (А ходім лиш, пани-брати, / З поляками биться! (3, 19); Цвіт-калино, Україно, / Розцвітай! (1, 21)) та атрибутивні (Заспівай лиш / Нам, старий кобзарю! (3, 60); Я слова розгубив по дорогах чужих, - / Що ж скажу тобі, рідна дорого? (1, 116)) словосполучення (Скаб, грам, 84). Крім того, дослідник зазначає, що саме різноманітні поєднання названих вище репрезентантів предметної частини змісту апеляції, а не поодинокі їх уживання, функціонують у більшості мікроконтекстів сучасної української літературної мови.
В українській мові нормативною морфологічною формою звертання є кличний відмінок.
За визначенням О. Селіванової, «ВОКАТИВ - 1) граматичний кличний відмінок зі значенням звертання до особи чи персоніфікованого предмета (наявний у сучасній українській мові як залишок давньоруської мови). Vocative case
2)Звертання як синтаксична конструкція - слово або сполука, що позначають особу чи персоніфіковані предмет, явище, до яких звертається мовець, привертаючи увагу до повідомлення, і здебільшого характеризуються граматичною незалежністю й інтонаційною та пунктуаційною відокремленістю» (Сел., 72). Звертання у формі кличного або, рідше, називного відмінків іменника, є природним, але може бути неоднаковим за частиномовною належністю. Також вокативи можуть бути виражені формами особового займенника чи оказіональними формами прислівників та сполуками і навіть підрядними конструкціями. Відмінності спостерігаються і за виголошенням - типом інтонації: кличної (вимова звертання з посиленим наголосом і високим тоном, паузою після нього), окличної (з риторичною метою) і без особливого виділення зі зниженням голосу, прискореним темпом вимови. Звертання можуть бути однорідними або повторами. Семантично це явище ґрунтується на метонімії, метафорі, перифразі, що перетворює їх на стилістичні фігури мовлення або риторичні прийоми, або ж вони зумовлені певним стилем чи жанром. Вокативи виконують апелятивну (заклику), тематичну (уведення певної теми), перформативну (супроводу мовленнєвої дії), фатичну (встановлення контакту), риторичну (красномовства), експресивну, стилістичну функції.
Звертання (vocative) функціонують і як «тип номінативного односкладного речення, відокремленого знаками оклику, що виконує функцію звертання, граматичний центр якого позначений формою іменника в називному або кличному відмінках (vocative sentence). Вокативне речення виражає комунікативну цілісність, передає модальну чи емоційно забарвлену думку, виражену інтонаційно (інтонація оклику, заклику, прохання, докору, незгоди тощо). Зміст і функція вокатива зумовлює їхній поділ на прагматичні, спонукальні, емоційні та ін.» (Сел., 72). Вокативи виділяють не всі синтаксисти.
У системі відмінків української мови кличний відмінок протиставлений усім іншим відмінкам функціональним статусом. Реалізуючи категорійну іменникову сему «предметність», відмінкова форма кличного виконує синтаксичну функцію, зумовлену комунікативними завданнями орієнтації висловлення на адресата, тобто функцію звертання (Пл, 168). Ця функція, на думку М. Я. Плющ, «характеризується ізольованістю від синтаксичних звязків, властивих членам речення» (Пл, 169), на відміну від називного відмінка, основною функцією якого є функція підмета. Щоправда, деякі мовознавці, зокрема І. Р. Вихованець, вважають, що у синтаксичних конструкціях з дієсловом наказового способу функцію підмета виконує саме кличний відмінок: «У цих конструкціях кличний поєднується предикативним звязком із присудком, як представник вихідного згорнутого речення виражає адресатну семантику й у результаті взаємодії з найбільш відповідним його семантиці дієслівним присудком наказового способу утворює синкретичний компонент у функції адресата - потенційного субєкта дії. Функція адресата - потенційного субєкта дії є первинною семантико-синтаксичною функцією кличного, з якою корелює його первинна формально-синтаксична функція підмета» (Вих, с-ма в, 140-141), наприклад: Навчи ж мене, моя доле, / Гуляти навчи (3, 122); Весела пісне, оживай! / Стань, думко, дією і словом! (1, 103).
Але наявність морфологічного показника кличного відмінка не є, згідно з традиційними поглядами науковців, єдиним виразником синтаксичної функції звертання. Основними граматичними показниками синтаксичної функції звертання є інтонація і синтаксична позиція в реченні [26, с. 225]. Для кличного відмінка властива семантико-синтаксична функція адресата вольової дії, реалізована в реченнях із дієслівними присудками у формі наказового способу [1, с. 77].
Формальними показниками, які маркують граматичне значення кличного відмінка іменника, є передусім специфічні для нього флексії. Вони залежать, як, зрештою, й інші відмінкові флексії, від роду іменника та характеру кінцевого приголосного його основи.
Згідно з чинним українським правописом, у кличному відмінку однини іменників першої відміни вживаються закінчення -о, -є, -є, -ю:
а) о мають іменники твердої групи: дружино, Ганно, книжко, Михайлівно, перемого, сестро;
б) е мають іменники мякої та мішаної груп, є - іменники мякої групи після голосного та апострофа: воле, земле, Катре, робітнице, душе, круче; Маріє, мріє, сімє, Соломіє, а також Ілле;
в) ю мають деякі пестливі іменники мякої групи: бабусю, Галю, доню, матусю, тітусю (Укр. Прав, 80-81).
Іменники другої відміни в кличному відмінку закінчуються на -у (-ю), -є:
. Закінчення -у мають іменники твердої групи (зокрема із суфіксами -ик, -ок, -к-о), іншомовні імена з основою на г, к, х і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий приголосний (крім ж): батьку, синку, ударнику; Джеку, Жаку, Людвігу, Фрідріху; погоничу, слухачу, товаришу, також іменники діду, сину, тату.
. Закінчення -ю мають іменники мякої групи: Віталію, вчителю, Грицю, краю, лікарю, місяцю, пролетарю, розмаю, ясеню.
. Закінчення -є мають безсуфіксні іменники твердої групи, іменники мякої групи із суфіксом -ець та деякі іменники мішаної групи, зокрема власні назви з основою на ж, ч, ш, дж і загальні назви з основою на р, ж: Богдане, голубе, друже, козаче, мосте, орле, Петре, соколе, Степане, чумаче; женче (від жнець), кравче, молодче, хлопче, шевче (але: бійцю, знавцю); гусляре, Довбуше, маляре, стороже, тесляре, школяре.
. Прізвища прикметникового походження на -ів (-їв, -ов, -ев (-єв), -ин, -ін (-їн), як Глібов, Королів, Пушкін, Романишин, Тютчев, Чапаев, Щоголів, при звертанні мають як форму називного, так і форму кличного відмінка: Глібов і Глібове та ін.
Географічні назви, до складу яких входять зазначені суфікси, мають у кличному відмінку закінчення -є: Києве, Лебедине, Львове (Укр. Прав, 89-90).
Іменники третьої відміни у кличному відмінку, «що вживається переважно в поезії», мають закінчення -є: вісте, любове, радосте, смерте (Укр. Прав, 94).
Отже, спеціальну форму мають у кличному відмінку іменники чоловічого і жіночого роду однини. У назвах осіб середнього роду (2-а й 4-а відміни) кличний відмінок однини збігається з називним [11, с. 68]. У множині кличний відмінок також є омонімічним із формою називного відмінка, однак ця омонімія не стосується їхнього функціонального навантаження. Тобто не всі іменники української мови мають спеціальні флексії вокатива. Зокрема це стосується значної кількості іменників-неістот. Щоправда, у поетичних текстах спостерігається тенденція до творення кличних форм для персоніфікованих предметів і явищ: Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? (3, 98). Можливості української мови дозволяють витворювати нові форми кличного відмінка за допомогою властивих йому флексій, але мовні традиції і семантика деяких іменників стає при цьому стримуючим, гальмуючим фактором. Однак, як показує практика, поети у своїй творчості намагаються розширювати усталені рамки.
Саме неповнота парадигми відмінювання іменників у формі вокатива, а також деякі політичні тенденції минулих років, які суттєво впливали й на східнословянську лінгвістику, спричинили тривалу дискусію з приводу правомірності називання кличного відмінка кличною формою і навпаки.
При доведенні правомірності вживання терміна «відмінок», а не «форма» щодо вокатива І. Р. Вихованець зазначав: «Так звана клична форма, як і називний, знахідний, давальний, орудний і родовий відмінки, має типові відмінкові семантико-, формально-синтаксичні і морфологічні ознаки. З морфологічного боку в неї наявний кінцеві словозмінний афікс, що вказує на синтаксичні звязки і семантико-синтаксичні відношення цієї форми до інших компонентів речення. Їй притаманні семантико-синтаксичні ознаки ускладненої субстанціальності, пасивності - потенційної активності, динамічної фінальності - динамічної вихідності і формально-синтаксичні ознаки центральності і периферійності. З перерахованих ознак стає очевидним, що клична форма являє собою неоднорідний граматичний елемент, який виражає ряд семантико- і формально-синтаксичних функцій. У звязку з визнанням у кличній формі відмінкових ознак ми будемо далі кваліфікувати її як кличний відмінок» (Вих., с-ма, 138-139). Тому немає жодних підстав вважати вокатив «кличною формою». Абсолютно правильним у цьому випадку є вживання лексеми «відмінок». Неординарну інтерпретацію мовних фактів подає у своїх працях М. С. Скаб, стверджуючи наявність форм кличного відмінка не лише у парадигмі іменника, а також і прикметника та інших іменних утворень (займенника, порядкового числівника та дієприкметника за традиційною термінологією). На його думку, оскільки займенникові іменники ти, ви використовують переважно для позначення ситуації апеляції, то початковою їх формою варто визнати форму саме кличного відмінка (форми номінатива вони взагалі не мають).
Отже, за М. С. Скабом, займенникові іменники другої особи ти, ви є специфічними центральними проявами предметної частини змісту сфери апеляції з лексико-граматично представленим значенням другої особи. Максимальна абстрактність, узагальненість лексичного значення займенникових іменників вимагає їх конкретизації, що й зумовлює появу в мовленні іменникових форм вокатива, які уточнюють вказівку на адресата мовлення, виражену займенниковим іменником.
Український вокатив належить до особливих відмінків і в історико-генезисному, і в структурно-типологічному, і у функціонально-семантичному, і в формально-граматичному і навіть у національно-ментальних аспектах. Специфіка українського вокатива в історико-генезисному аспекті полягає в тому, що саме українська мова майже вичерпно зберегла і послідовно розвинула й поглибила не тільки давні форми вокатива, але і їхнє функціональне навантаження (Загн., 10).
Вживання в сучасному українському розмовному та офіційно-діловому функціональних стилях називного відмінка у звертальній функції тільки умовно можна вважати нормативним. Така мовленнєва практика виникла під впливом російської мови, в якій звертання виражається лише однією відмінковою формою - називним відмінком.
Звертання, виражене кличним відмінком, є настільки природним для української мови, що Т. Шевченко (певно, за звичкою) вживає його навіть у російськомовному тексті поеми «Слепая»: Не плачь, Оксано! (3, 89).
М. У. Каранська зазначає, що у значенні кличного в кількох випадках може використовуватися форма називного відмінка: «коли в поетичному творі доводиться скористатись іншим наголосом, іншим розміром та ритмом, при повторі та перифразі в звертанні» (Кар, 131): Тихий, тихий Дунай! / Моїх діток забавляй. / Ти, жовтенький пісок, / Нагодуй моїх діток; / І скупай, і сповий, / І собою укрий! (3, 148); Від сина тихого вкраїнської долини / Привіт незмушений тобі, Зальот Орлиний! (1, 154), «а також у словах менш освоєних граматичним ладом мови, у запозичених» (Кар, 131).
У сучасній українській мові трапляються й випадки витворення форм так званого «нового кличного відмінка» шляхом усічення флексії чи навіть частини основи іменника, хоча ці процеси, на відміну від російської мови, відбуваються з меншою інтенсивністю (ск, функц. Сф,11).
Форма кличного відмінка у функції апеляції до співбесідника семантично може співвідноситися з формами дієслова усіх трьох осіб однини і множини, однак завжди спрямована до адресата мовлення (2-ої особи) (Пл., Сл., 42).
Структурно (морфологічно й граматично) звертання можуть бути поширеними і непоширеними. Непоширене звертання виражається окремим повнозначним словом, переважно іменником: Добридень же, тату, в хату, / на твоїм порогу, / Благослови моїх діток / В далеку дорогу [3, 44]; За печаль цю високу - спасибі, дорого, / За короткий півсон на нерідному лоні! [1, c. 16]. Поширене звертання складається із двох і більше слів: Катерино, серце моє! / Лишенько з тобою! [3, 24]; Та хай загине доля злая, / О любий сину Миколая, / Ще ж є у нас багато справ [1, 9].
Н. О. Данилюк, досліджуючи звертання у народній пісні, підкреслює, що стилістично виразними стають звертання, поширені прикладками (Дан., 36): Умру, серце-мамо, / За сотником Іваном (3, 81).
У складі звертань прикладки можуть характеризувати адресата за родинними стосунками, національністю, соціальним станом, місцем проживання, ставленням до нього мовця тощо. Прикладки, що стосуються людини, створюють особливий ліризм мовлення у пісенних текстах. Інші тематичні групи прикладок можуть позначати родові й видові, образні ознаки рослин і тварин, атрибутивні ознаки конкретних і абстрактних понять.
Лексико-гарматична поширеність чи непоширеність звертань загалом не надто впливає на їх експресивність, емоційність: основними чинниками їх вираження є лексичне значення та інтонація.
Отже, номінації адресата мовлення можуть виражатися різними частинами мови та їхніми сполуками залежно від намірів мовця та умов протікання комунікативного акту.
В українській мові звертання знаходить вияв морфологічній формі вокатива - кличного відмінка, який є у деяких випадках є омонімічним номінативу, на відміну від російської, де воно реалізується лише у номінативі.
У системі відмінків української мови кличний відмінок за своєю основною функцією протиставлений усім іншим відмінкам. У реалізації загально-категорійної іменникової семи предметності, кличний відмінок виконує синтаксичну функцію звертання, зумовлену комунікативною потребою називати адресата мовлення. Крім форми вокатива, показниками синтаксичної функції звертання є інтонація і синтаксична позиція в реченні.
Формальними показниками, які маркують граматичне значення кличного відмінка іменника, є передусім специфічні для нього флексії. Мові поезії властиве витворення форм кличного відмінка для слів, які традиційно за ним не змінювалися, але мовні традиції і семантика деяких іменників гальмують цей процес.
Для української мови природним і нормативним є вживання кличного відмінка для звертання. Лише в деяких випадках (особливо у поетичному тексті) номінації адресата мовлення, виражені у формі називного відмінка, є певною мірою виправданими.
Звертання можуть бути поширеними та непоширеними, що визначається кількістю повнозначних слів у їхній структурі.
Узагальнюючи сказане, є підстави твердити, що звертання є одним із особливих виявів потреб людини у спілкуванні. Здавна воно слугує засобом для встановлення і підтримання мовленнєвого контакту між співрозмовниками, а також для вираження мовцем емоційно-оцінних характеристик особи чи персоніфікованого предмета, до яких він звертається.
Учасників спілкування у науковій літературі прийнято називати адресантом і адресатом. Комплекс передумов, які визначають майбутній характер комунікації, тобто усі звязки і відносини між співрозмовниками, їхні особистісні риси, становить пресупозицію мовленнєвого акту. Основними пресупозиціями, які найбільше впливають на встановлення і розвиток вербального контакту, вважаються рівень знайомства, вік, соціальний статус комунікантів, характер і регістр їхнього спілкування тощо.
Звертання є двоплановою одиницею комунікації: воно не лише називає адресата (реального чи можливого), а й виражає субєктивно-оцінне ставлення до нього адресанта, тим самим демонструючи «обличчя» мовця. Тому вибір форми звертання, інтонація про його виголошенні адресантом вказує на його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника тощо. У художньому тексті одночасно й адресантом, і адресатом є сам автор. Тому при дослідженні функціональних особливостей синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичній творчості Т. Шевченка і М. Рильського можна оцінити цих поетів як мовних особистостей зокрема через вживання ними у віршованих рядках номінацій адресатів мовлення. У поезії адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа. Звертання при цьому ніколи не буває абсолютно нейтральним стилістично і семантично. Звертання може як сприяти подальшому розгортанню спілкування, так і заважати цьому чи навіть спричиняти його переривання. Залежно від впливу номінації адресата мовлення на подальше протікання комунікації її вважають адекватною та ефективною у першому випадку або ж неадекватною і неефективною у другому. Прагматичні пресупозиції мовленнєвого акту значною мірою визначають і лексико-семантичне наповнення звертань. Крім того, вибір номінації залежить і від намірів мовця, умов конкретного висловлення. Та незважаючи на це, в сучасній українській літературній мові традиційно найбільш поширеним є вживання звертань на позначення родинних звязків. До цієї основної групи протягом століть історичного і мовного розвитку додалося багато інших.
У науковому дослідженні репрезентовано двадцять дві лексико-семантичних групи номінацій адресата мовлення, проілюстровані прикладами їхнього функціонування в поетичній творчості Т. Шевченка і М. Рильського. Звертання можуть реалізуватися різними частинами мови та їхніми сполуками відповідно до намірів мовця та умов проходження комунікативного акту. Природним і нормативним для української мови є вживання звертання у морфологічній формі вокатива - кличного відмінка, на відміну від російської, де воно реалізується лише в номінативі. Лише в окремих випадках (особливо в поетичному тексті) номінації адресата мовлення, виражені у формі називного відмінка, є певною мірою виправданими. Зясовано, що деякі форми кличного є омонімічними до форм називного відмінка. Формальними показниками вокатива іменника є передусім специфічні для нього флексії, які перераховані в дослідженні.
За своєю основною функцією - апелятивною - кличний протиставляється решті відмінків. Реалізуючи загальнокатегорійну сему предметності, властиву всім іменникам, кличний виконує синтаксичну функцію звертання, яка зумовлюється комунікативною потребою називати адресата мовлення. Показниками синтаксичної функції звертання є також його позиція в реченні та інтонація, з якою воно виголошується.
Мова поезії значно пластичніша, ніж проза, тому їй більшою мірою властиве витворення форм кличного відмінка для слів, які традиційно за ним не змінювалися. Але гальмівним фактором при цьому залишаються мовні традиції і семантика деяких іменників.
Залежно від кількості слів у структурі звертань, вони поділяються на поширені та непоширені.
РОЗДІЛ 2. СИНТАКСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕЧЕНЬ ЗІ ЗВЕРТАННЯМИ
граматичний звертання номінація мовлення
2.1 Структура речення, ускладненого звертанням
У складі загальної внутрішньо-синтаксичної структури речення можуть перебувати як члени речення, що входять до його структури, повязуючись між собою у словосполучення за допомогою семантико-синтаксичних звязків узгодження, керування й прилягання, так і такі його компоненти, що синтаксично не повязуються із жодним членом цього речення. Ці лексичні компоненти у формі окремих слів, словосполучень чи навіть речень (якщо мова йде про вставлені конструкції) не можуть бути віднесені до жодного з існуючих типів членів речення і тому взагалі не вважаються членами речення. Найдоцільніше назвати їх синтаксично ізольованими частинами речення. Серед них лінгвісти виділяють два основних різновиди: вставні і вставлені слова, словосполучення і речення, а також звертання. Просте речення, у складі якого є звертання (як, зрештою, й однорідні члени речення, відокремлені члени речення, вставні і вставлені конструкції), вважається ускладненим.
У нерозривному звязку із синтаксичною перебуває й комунікативна структура речення. «Речення як комунікативна одиниця - явище неодномірне. Одним із винятково важливих факторів, які забезпечуюсь адекватну ситуації комунікативну достатність речення, є різнорівневий характер його структури», - зазначає в одній зі своїх мовознавчих розвідок Д. Х. Баранник (Бар., 13). Спостереження над синтаксичною організацією речення в українській та інших словянських мовах дали підстави вченому виділити в ньому два структурних рівні: базово-комунікативний та модифікаційно-супровідний, або рівень субєктивно-модального й інформативного прирощення.
Перший, базово-комунікативний структурний рівень речення створюється граматично та інтонаційно організованою єдністю компонентів різних змістових рівнів - від слова до звязаних між собою відношеннями сурядності або підрядності речень. Синтаксичними одиницями цього рівня є головні і поширюючі (другорядні) члени речення, прості речення в складних синтаксичних конструкціях (бар., 13). Засоби базового структурного рівня формують і виражають комунікативний центр висловлення, визначають основний логічно-смисловий і граматичний контури речення.
Модифікаційно-супровідний рівень речення утворюють синтаксично ізольовані й інтонаційно автономні вербальні структури. Вони зорієнтовані на базовий граматичний і смисловий контури висловлення, його власне комунікативний лінійний ряд (Бар., 13). Це вже згадані вище вставні і вставлені слова, словосполучення і речення, а також звертання. Усі ці засоби модифікаційно-супровідного структурного рівня «обслуговують» висловлення, забезпечують йому узгоджену з ситуацією та індивідуально-субєктивною настановою мовця інформативну повноцінність. Вони формують мовний план авторського супроводу комунікативно актуальної частини висловлення, план авторського коригування її, орієнтують вислів на адресата (Бар., 13). Останню серед названих функцію виконують саме звертання.
Граматично й інтонаційно організовану динамічну послідовність мовних одиниць базово-комунікативного рівня речення Д. Х. Баранник називає інтраструктурою цього речення, а мовні одиниці модифікаційно-супровідного рівня речення - інфраструктурою. Останні забезпечують необхідні для конкретної комунікативної ситуації «прирощення інформативного, субєктивно-модального, експресивного та іншого характеру» (бар, 16). «Одиницям інфраструктурного рівня властива не граматична, а ситуативно-смислова та субєктивно-модальна зорієнтованість на речення. Вони беруть участь у формуванні семантичної і модальної структури речення, але до категорії поширювачів його не належать», - зазначає мовознавець (Бар., 16).
До того ж Д. Х. Баранник подає відмінну від традиційної для української лінгвістики позицію щодо виділення у синтаксисі простого ускладненого чи неускладненого речення. На його думку, зважаючи на наявність чи відсутність у реченні мовних одиниць субєктивно-модального та інформативного рівня, можна говорити про речення з інфраструктурою чи без неї (Бар., 16-17). Зазначений підхід до розуміння ускладненого (неускладненого) речення відрізняється від підходу з позицій формально-граматичних (традиційних), так само розходиться він і з розумінням природи простого ускладненого речення, викладеним у працях з семантичного синтаксису (Бар., 17).
Важливим конструктивним і функціональним засобом виділення звертання як мовної одиниці інфраструктурного рівня в контексті речення є інтонація, яка на письмі наближено передається знаками пунктуації. Належне інтонаційне (пунктуаційне) оформлення інфраструктурного компонента надає дворівневому висловленню комунікативної цілісності (Бар., 18).
На відміну від вставних частин речення, звертання в межах одного простого речення семантично і граматично залежить від усього його змісту та будови і лише зрідка - від одного з членів речення (Дуд., Синт УМ, 236): Ох ви, дітки мої, / Мої голубята, / Не журіться, подивіться, / Як танцює мати (3, 60); Хай щастя, друже, не найшов ти, - / Але нащо тужить за ним? (1, 215).
Звертання функціонує у реченнях різної синтаксичної будови. В українській мові найвиразніше виявляються його особливості в спонукальних реченнях з дієслівними присудками у формі наказового способу [3, с. 184]. У таких реченнях спонукання, наказ, прохання та інші волевиявлення стосуються адресата - особи чи іншої істоти, а також персоніфікованого предмета, назви яких виражено у кличному відмінку: Благослови, отамане, / Коло села стати, / Та понесем товариша / В село причащати (3, 122); Слався, людино, коли по землі / Йдеш ти як ратай, сіяч, будівничий (1, 15).
Рідше вживаються звертання в імперативно-наказових реченнях при підметах, які виражені особовими займенниками ІІ особи: Прощай же ти, моя нене, / Удово-небого, / Годуй діток; жива правда / У Господа Бога! (3, 115); Так і ти, поете, слухай / Голоси життя людського, / Нові ритми уловляй, / І розбіжні, вільні хвилі, / Хаос ліній, дим шукання / В панцир мислі одягни (1, 200). У конструкціях такого типу номінації адресатів мовлення мають переважно оцінне значення, що зближує їх із прикладками. Особливістю таких речень є можливість переходу займенника до складу звертання, що часто спостерігається у поезії Т. Шевченка: Ходім, ходім, отамане, / Батьку ти мій, брате, Мій єдиний! (3, 57); Ой сину мій, сину, / Моя ти дитино, / Чи є кращий на всім світі, / На всій Україні! (3, 111).
Якщо присудок у реченні виражений дієсловом у дійсному способі, звертання переважно є емоційно наснаженими: Лжеш, Іудо! (3, 46); Ти смієшся, а я плачу, / Великий мій друже (3, 124); Дивуєшся, мій приятелю добрий, / Чому в ці дні, коли шаліє обрій / І крилами співучими тремтить / Вітрами розколихана блакить, / Не марю я про ті моря багряні, / Про кедри на високому Лівані, / І не пянять моєї голови / Собори злотоверхої Москви (1, 186).
Поширені також звертання у питальних реченнях прямої питальності, близьких до спонукальних [3, с. 184]: «Чого ж плачеш, моє серце?» - / Петро запитає; / Вона гляне, усміхнеться: / «І сама не знаю…» (3, 80); Вітре, вітре, чародію, / Що зробив ти тут за мить? [1, с. 95]. Звертання в таких конструкціях мають виразне інтонаційне виділення. На них частіше припадає інтонаційна вершина речення, особливо помітна тоді, коли звертання стоїть у кінці. Окличне інтонаційне виділення звертань, вжитих у формах прямого питання, зумовлює їх можливе відокремлення від речення (Чуб, 536): Мамо! мамо! Що ти робиш? (3, 85); Оксано! Оксано! / Де ти? (3, 60).
У розповідних реченнях, двоскладних і односкладних, за допомогою звертання мовець привертає увагу адресата до висловленого [3, с. 184]: Правда ваша, правда, люде! (3, 27); Цвіте азалія, мій друже Ушаков, / У мене на вікні в кінці старого року, / І я люблю її, як дівчину жорстоку, / Що після довгих мук дарує нам любов [1, с. 134].
Чітко визначеної позиції в реченні звертання не має. Воно може стояти на початку (Серце моє, зоре моя, / Де це ти зоріла? (3, 48); Синьоока Ізольдо! Надійся, приїде Трістан… [1, с. 214];), в середині (Будеш, дочко Маряно, / За сотником Іваном [3, с. 81]; Дивися вглиб і вшир життя, поете, / До серця братнього ушима припадай, / Во імя людськості люби свій рідний край, / У гори шлях торуй крізь бурі і замети (1, 95)) і в кінці речення (Прилітай же, мій соколе, / Мій голубе сизий (3, 64); Нехай живе поезія, мій друже! [1, с. 41]). Постпозитивні звертання іноді зовсім втрачають функцію власне звертань і вживаються у поетичному мовленні як примовки. У поезії Т. Шевченка, мова якої переважно наближена до фольклорної, народно-розмовної, такі примовки досить поширені: Не плач, сину, моє лихо! (3, 29); Мамо моя!.. Доле моя!.. / Боже милий, Боже! (3, 35).
Розташування звертань у реченні не підлягає чіткій функціональній градації і залежить від різних чинників: синтаксичної будови всього речення, емоційного стану, настрою мовця, його мовленнєвих уподобань тощо. Однак простежується така закономірність: чим обсяжніше і словесно розгалуженіше висловлювання, тим частіше воно починається звертанням [8, с. 235-236]: Чигирине, Чигирине, / Все на світі гине / І святая твоя слава, / Як пилина, лине / За вітрами холодними, / В хмарі пропадає, / Над землею летять літа, / Дніпро висихає, / Розсипаються могили - / Твоя слава… (3, 109); Краю рідний мій, / Як прагну я, щоб думи всі мої, / Всі почуття, всі помисли і співи / Удруге розцвіли - і втретє - всоте, / Щоб ясність небувалу й гостроту, / Гарячу силу, мови білий гарт / Придбать мені, наперекір природі, / На зло похилості і сивині, / Щоб я підніс, немов палку троянду, / Твоїй пишноті, генію твоєму / Пошани й слави кубок золотий! (1, 93).
З позицією номінацій адресата мовлення у реченні часто повязане й їхнє особливе інтонаційне виділення. У препозиції до основної частини речення звертання вимовляються переважно із послабленою закличною інтонацією; в інтерпозиції - без особливого виділення, інтонація наближена до вставної. У кінці питального речення звертання виголошуються підвищеним тоном, відповідним питальній інтонації.
Визначальною рисою мови поезії є її ритміко-інтонаційна будова - власне те, що відрізняє її від мови прози. Але ритміко-інтонаційна будова, до деякої міри абстрагуючись від метричної системи, залежить від синтаксично-інтонаційних звязків, членування речень, співвідношення речення і рядка, строфи і т. д. Ритм і синтаксис завжди обумовлюються один одним (Скл, 57). Тому в поетичних творах будь-які перестановки звертальних конструкцій порушать ритміку та тональність усього вислову. Це свідчить також про залежність позиції звертання від стилістичної належності та емоційного навантаження речення, в якому це звертання функціонує.
Синтаксичні явища поезії, підпорядковані законам ритмо-інтонаційної організації, не можуть вкладатися в одиниці нормативного синтаксису чи навіть стилістичного, хоч у значній мірі і співвідносяться з ним (Скл., 57). «Поетичне мовлення як особливий тип художнього мовлення характеризується образністю, підвищеною емоційністю, антропоцентризмом, естетичною мотивованістю, особливою роллю підтексту», - зазначала О. В. Пасічна (Пас, 119). Тому звертальні конструкції під впливом архітектоніки вірша набувають особливих відтінків у вираженні думки.
Звертанням властива граматична однорідність. Обєднані сурядним звязком (за допомогою сполучників або без сполучників), звертання, як рівноправні синтаксичні елементи, виконують в реченні одну й ту саму функцію, виступаючи назвами осіб або предметів, до яких адресовано якесь повідомлення, питання чи спонукання (Волох, 277-278). Вживання сурядних форм посилює емоційність звертань: Гаю, гаю, темний гаю, / Тихенький Дунаю, / Ой у гаї погуляю, / В Дунаї скупаюсь (3, 173). У творчості як Т. Шевченка, так і М. Рильського граматична однорідність звертань зустрічається поодиноко. Їхнє поетичне мовлення або ж інтимізоване, спрямоване на одного адресата, або ж навпаки - адресоване одночасно великій кількості реципієнтів (українцям, поетам тощо), тож звертання у їхніх віршованих творах виражені формами іменників чи субстантивованими частинами мови у множині. Але якщо зазначені поети і звертаються до перелічення адресатів, то витворюють цілі ряди їх, що подекуди займає не одну поетичну строфу. Особливою виразною щодо цього є лірика Максима Рильського:
О сонце, в сивому плащі,
О праці славної вітрило,
О творчі райдужні дощі,
О всеосяжна людська сило! (1, 102);
Іде по воду молодиця,
За нею тюпає хлопя…
О земле, радосте моя,
Дитячі і жіночі лиця!
О свіжий шелесте дібров,
Розмово одуда й зозулі,
О дні мої неперебулі,
Життя, і сльози, і любов! (1, 103).
Тарас Шевченко у своїх поетичних творах дуже часто послуговувався повторенням звертання та вживанням вигуків при ньому. За допомогою цього фольклорного прийому підкреслюється особливе ставлення мовця до адресата чи бажання скоріше залучити його увагу до повідомлюваного, схвильованість того, хто говорить, емоційність: Кличе Гандзю козак: / «Ходи, Гандзю, пожартую, / Ходи, Гандзю, поцілую; / Ходім, Гандзю, до попа / Богу помолиться; / Нема жита ні снопа, / Вари варениці» (3, 53); Боже милий, / Зжалься, Боже милий (3, 118); Очі! Очі! / Нащо ви здалися, / Чом ви змалку не висохли, / Слізьми не злилися? (3, 115). Ще однією особливістю побудови простих ускладнених речень є повторюване в кількох варіантах звертання, яке розкриває додаткові характеристики адресата: Не цвіти ж, мій цвіте новий, / Нерозвитий цвіте, / Зовянь тихо, поки твоє / Серце не розбите (3, 165). Іноді звертання повторюються у межах не одного чи сусідніх речень, а віддалено, утворюючи тим самим стилістичні фігури (наприклад, кільце) чи поділяючи поетичний текст на композиційні частини.
Отже, звертання належать до компонентів речення, що синтаксично не повязуються із жодним членом цього речення. Вони також не можуть бути віднесені до жодного з існуючих типів членів речення і тому взагалі не вважаються членами речення. Прості речення, у складі яких є звертання, традиційно називаються ускладненими.
Д. Х. Баранник пропонує власну інтерпретацію мовних фактів. Він виділяє два структурних рівні речення - базово-комунікативний та модифікаційно-супровідний (рівень субєктивно-модального й інформативного прирощення), а граматично й інтонаційно організовану динамічну послідовність мовних одиниць цих рівнів називає інтра- та інфраструктурою відповідно. Тому, на переконання лінгвіста, прості речення потрібно поділяти не на ускладнені/неускладнені, а на речення з інфраструктурою і без неї.
Звертання, які належать до засобів модифікаційно-супровідного структурного рівня, забезпечують узгоджену з ситуацією та індивідуально-субєктивною настановою мовця інформативну повноцінність висловлення. Вони орієнтують вислів на адресата.
Належне інтонаційне (пунктуаційне) оформлення інфраструктурних компонентів надає дворівневому висловленню комунікативної цілісності.
Звертання в межах одного простого речення семантично і граматично залежить від усього його змісту та будови і лише зрідка - від одного з членів речення.
Звертання може функціонувати у реченнях різної синтаксичної будови, але найчастіше воно вживається у спонукальних реченнях з дієслівними присудками у формі наказового способу.
Чітко визначеної позиції в реченні звертання не має. Воно може займати пре- , інтер- та постпозицію, що зумовлюється синтаксичною будовою всього речення, емоційним станом, настроєм мовця, його мовленнєвими уподобаннями тощо. У поетичному тексті позиція звертання дуже часто зумовлюється ритміко-інтонаційною будовою вірша, тому будь-які перестановки звертальних конструкцій порушать ритміку та тональність усього вислову. Це вказує також і на залежність позиції звертання від стилістичної належності та емоційного навантаження речення, в якому це звертання функціонує.
Синтаксичні явища поезії, підпорядковані законам ритміко-інтонаційної організації, не вкладаються в одиниці традиційного чи навіть стилістичного синтаксису, хоч у значній мірі і співвідносні з ним.
Звертанням властива граматична однорідність, але у творчості Т. Шевченка і М. Рильського це явище зустрічається поодиноко. Та якщо зазначені поети і звертаються до перелічення адресатів, то витворюють цілі ряди їх, що подекуди займає не одну поетичну строфу. Майстром витворення таких синтаксичних конструкцій був Максим Рильський.
Тарас Шевченко у своїх поетичних творах дуже часто послуговувався повторенням звертання та вживанням вигуків при ньому. Також він використовував повторювані в кількох варіантах звертання, які розкривають додаткові характеристики адресата. За допомогою цих фольклорних прийомів підкреслюється особливе ставлення мовця до адресата чи бажання скоріше залучити його увагу до повідомлюваного, схвильованість того, хто говорить, емоційність.
.2 Статус номінацій адресата мовлення у структурі висловлення
За давньою мовознавчою традицією, яка походить ще з часу виходу «Исторической грамматики» Ф. І. Буслаєва, звертання не вважаються членами речення. Такої думки про статус звертання у структурі висловлення дотримується переважна більшість лінгвістів (як вітчизняних, так і зарубіжних), особливо тих, які так або інакше повязані з формально-граматичним напрямом науки про мову. Найбільш чітко ця позиція викладена у дослідженні О. М. Пєшковського, де, зокрема, йдеться про те, що звертання, як і вставні слова, «залишаються елементами, внутрішньо чужими реченню, що дало їм притулок, як кулі, що потрапила в організм» (Пєшк., 404), що звертання не має можливості «вступити з яким-небудь членом речення, при якому воно стоїть, у звязок узгодження, керування чи прилягання, і воно залишається, незважаючи на поширеність, сторонньою для певного речення групою» (Пєшк., 408). Схожої думки дотримувався й О. О. Шахматов: «Воно [звертання] стоїть поза реченням і тому не є членом речення» [Шахм., 261]. Тож позиція про виключення номінацій адресата мовлення зі складу речення базується на тому, що вони не вступають у граматичні звязки узгодження, керування і прилягання з іншими членами речення.
Останніми роками все частіше мовознавці піддають сумніву твердження про неналежність звертання до граматичного складу речення. Одним із перших у словянському мовознавстві на це звернув увагу О. О. Потебня. Він обґрунтовує свою думку тим, що основним засобом вираження звертання є іменник або наділена його властивостями інша частина мови; іменник, як відомо, найчастіше виступає також у ролі підмета, за відсутності якого функцію субєкта дії виконує звертання. Це дало підстави О. Потебні дійти висновку, що «звертання, маючи певну діяльність у реченні, стоїть не поза ним, а в ньому» (Пот, 94).
Багато авторів сучасних лінгвістичних розвідок або ж обходять у своїх працях питання про зарахування/незарахування номінацій адресата мовлення до граматичного складу речення, не ставлять завдання показати, чи є звертання членом речення, чи ні, і називають його словом у реченні (кул., 165), словом або сполученням слів (Івч., 439) тощо, або відкидають традиційне вчення і намагаються довести протилежне: обстоюють думку про зарахування номінацій адресата мовлення до парадигми членів речення.
Прихильники останнього підходу стверджують, що звертання граматично звязані з реченням. Наприклад, російський мовознавець А. Г. Руднєв вважає, що звертання є членами речення, і пояснює це тим, що «вони мають пряме відношення до змісту висловлення, вступають з реченням у співвідносний звязок» (Рудн., 247) і виконують специфічні смислові функції. Термін «співвідношення» щодо типу звязку між основною частиною речення і звертанням у мовознавчій науці набув поширення, але сама суть його і досі залишається недостатньо зрозумілою.
Таким чином, можна вже говорити про два погляди на звертання і його природу. Автори книги «Синтаксична будова української мови» справедливо зазначають, що «обидва вони в якійсь мірі хибують однобічністю аргументації і недостатньою диференціацією тих фактів, на основі яких даються узагальнення, хоч, безумовно, певне коло питань з цього приводу досліджено вже досить повно, особливо у стилістичному аспекті» (синт. Б, 84). Труднощі у визначенні статусу вокатива у структурі висловлення повязані передусім із тим, що він виражається кличним відмінком і виконує суттєво іншу функцію, ніж решта відмінкових форм іменника, - апелятивну, а не номінативну. Тому аналізована грамема не вписується у жодну з основних мовних категорій і їй виділяють окреме місце як у морфологічній, так і в синтаксичній структурі української мови: клична форма (про хибність назви якої йшлося вище) і звертання. А дехто із дослідників (зокрема Б. П. Ардентов) і взагалі вважає вокатив окремою частиною мови (Ард., 75).
І. Т. Яценко вважає, що загалом є всі достатні підстави, щоб говорити про наявність у спонукальних реченнях іменного члена, який відповідає всім вимогам до традиційного підмета і має всі його основні необхідні характеристики:
є повязаним з присудком двобічним взаємозалежним синтаксичним звязком - координацією, основою якого є взаємодія іменних та дієслівних форм за значенням особи;
має семантику діяча, виконавця дії, названої присудком (зрозуміло, що це потенційний діяч, оскільки дія ще не відбувається, до неї лише спонукає, закликає мовець) (Яц).
Проте ототожнювати звязки іменника в номінативі та іменника у вокативі з дієсловом не варто через специфічне функціональне навантаження кличної форми - бути виразником апеляції, що протиставляє її номінативу як виразникові репрезентації.
Конструктивна пропозиція щодо включення звертань у теорію членів речення може мати, за І.Т. Яценком, таке обґрунтування:
)слова, що вживаються як звертання, не втрачають семантичних і морфологічних ознак частин мови;
)звертання найчастіше виражається іменником або його еквівалентом;
)звертання як складова частина речення звязана своїм значенням зі змістом вислову, має пряме відношення до вираження думки;
)у разі відсутності підмета смислове значення субєкта дії виражається звертанням, при цьому роль звертання у реченні розширюється;
)присудок, як правило, узгоджується зі звертанням, що дає право говорити про вияв граматичних звязків зі звертанням;
)однорідні звертання, подібно до інших членів речення, поєднуються між собою сурядним звязком;
)звертання може бути поширене тими ж способами, що й інші члени речення;
)має особливий взаємозвязок з займенником другої особи;
)звертання має ряд синтаксичних ознак, властивих іншим складовим частинам речення, а тому його можна вважати таким членом речення, який відокремлений завдяки своїй незалежності [29, с. 90-92].
Тож, на думку дослідника, зазначені вище підстави є достатніми для того, щоб вважати звертання членом речення. Позиція стосовно зарахування звертання до парадигми членів речення знайшла підтримку і в дослідженнях сучасних мовознавців, зокрема І. Р. Вихованця, М. С. Скаба. І. Р. Вихованець зазначав, що форми вокатива реалізують семантико-синтаксичні відношення і синтаксичні звязки у структурі речення [4, с. 138]. Зокрема, на переконання науковця, про це свідчать випадки вживання звертання в позиції підмета, взаємоповязаного з присудком формою координації: Грай же, море, мовчіть, гори, / Гуляй, буйний, полем - / Плачте, діти козацькії, / Така ваша доля! [3, с. 19]; Вийся, жайворонку, вийся / Над полями, / Розважай людськую тугу / Ти піснями [1, с. 232]. А. Загнітко, поділяючи позицію І. Т. Яценка, зв