Синтаксичні особливості прози Оксани Забужко

Синтаксичні особливості прози Оксани Забужко

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова

Інститут української філології

Кафедра української мови

Курсова робота

з сучасної української літературної мови

Тема: Синтаксичні особливості прози Оксани Забужко

Київ-2011

Вступ

Другу половину ХХ - початок ХХІ ст. характеризує стрімке зростання масової комунікації та нових інформаційних технологій. Динамічний розвиток традиційних засобів масової інформації - друкованих видань, радіо, телебачення, а також поширення Інтернету спричинили створення єдиного інформаційного простору, особливого віртуального середовища як сукупності медіа потоків. Усе це відбилося на процесах вживання слів, реченнєвих структур та характері мовних змін.

Мова присутня в усіх сферах нашого життя і виконує низку важливих функцій, які виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Перша і головна функція мови - це комунікативна, яка полягає у тому, що мова - найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві. Друга функція - ідентифікаційна, яка виявляється в часовому і просторовому вимірі. Ми відчуваємо свою спільність з пращурами і нащадками. Третя - це експресивна функція, яка полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний індивід має свій унікальний, неповторний внутрішній світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, гамі емоцій, почуттів. Цей дуже багатий прихований світ може розкрити для інших лише мова: чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Четверта функція - гносеологічна, тобто мова є засобом пізнання навколишнього світу і користування суспільним досвідом. Пята функція - мислетворча. Ця функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Мислити - це оперувати мовним матеріалом. Коли людина говорить, то її думка закодована у певних мовних одиницях. Такий обмін думками дуже корисний для того, хто розмовляє і для того, хто слухає. Шостою є функція естетична, яка полягає в тому, що мова - першоматеріал для створення культурних цінностей. Сьомою є номінативна функція, тобто «омовлення світу», а восьмою - культурологічна, яка полягає у відображенні культури народу у його мові.

Усі ці функції реалізуються й у художньому творі. Але для того, щоб це вдалося, авторові необхідно досконало володіти мовою. Якщо ж цього не буде, то читачі просто-напросто не зрозуміють того, що хотів сказати письменник своїм твором.

Тема нашої курсової роботи - «Синтаксичні особливості прози Оксани Забужко». Під час її написання ми намагатимемося визначити, які саме синтаксичні конструкції та з якою метою використав автор.

Ця тема є дуже актуальною, адже Оксана Забужко - це сучасна письменниця, яка зовсім недавно зявилася на літературній арені. Її творча спадщина ще зовсім мало досліджена і з точки зору літератури, а про мову творів сказано, на жаль, ще менше. Ми намагатимемося дослідити її, визначити основні закономірності, особливості вживання різноманітних синтаксичних конструкцій.

У наш час почала активно розвиватися така галузь науки, як прагматика. Вона висвітлює стосунки між учасниками комунікації, адресантом та адресатом, мовцем і слухачем. Прагматика - наука молода, але дуже перспективна. Без неї не можемо обійтися й ми. У роботі ми намагатимемося висвітлити основні прагматичні концепції мови, дослідити, як автор через посередництво свого тексту спілкується з читачем, яким способом виражає свої думки, якими засобами шифрує їх. Сьогодні констатуємо й досить помітні зміни в розвиткові сучасної лінгвістичної науки, що стає дедалі більше прагматично зорієнтованою. Зміна її наукової парадигми, повернення до людини актуалізують комплекси нових підходів до осмислення мови, яку сьогодні інтерпретують не як систему «в самій собі і для себе», а як національно-культурний феномен. В епіцентрі уваги перебуває комунікативна роль мови, функціональні можливості її одиниць, звязки з ментальністю народу, виявлення в мові найрізноманітніших інтенцій субєкта мовлення, людського чинника тощо.

Художня література нині перестає бути основною сферою унормування української мови. Вона починає поступатися в цьому перед публіцистичним стилем. Живі процеси, що відбуваються в мові, дослідники характеризують як лібералізацію вживання мовної системи, акцентуючи увагу на розхитуванні стандартів минулого, зростанні ролі стилістичної експресії, яка засвідчує формування нового мислення і мовленнєвої поведінки. Українська мова починає вживатися в інших формах, стає вільною в доборі своїх виражальних засобів. Особливо помітними вони є у синтаксисі. Сьогодні традиції синтаксису мови художньої літератури зазнають великого впливу позамовних чинників: соціальних, політичних, наукових, індивідуально-авторських тощо. Особливо вагомим постає чинник адресата, який зумовлює моделювання комунікативних намірів адресанта, переорієнтацію усталених апеляцій з розумових характеристик до почуттєвих, із стандартних тем до актуальних, зі звичайного нейтрального подання інформації до експресивного, емоційного. Почуття, складний спектр емоційних станів починають відігравати особливу роль в організації синтаксичних явищ.

Оксана Забужко пише свої твори, розраховуючи на людей різних вікових категорій, які можуть зовсім по-різному розуміти один і той же художній твір. Важливо дослідити, якими засобами мови користується письменниця, щоб донести головну думку, ідею до всіх без винятку читачів.

Предметом дослідження є синтаксис роману, а саме словосполучення і речення, їх будова, типи й обєднання в над фразові одиниці, роль та значення їх.

Обєктом дослідження є функціонально-стилістичні та семантико-синтаксичні особливості синтаксичних конструкцій у романі «Польові дослідження з українського сексу», зокрема, складних синтаксичних конструкцій з сурядним, підрядним, безсполучниковим та різними типами звязку, ускладнених вставними та вставленими конструкціями й однорідними членами речення та неповних й обірваних речень.

Мета: дослідження синтаксичних особливостей ідіостилю Оксани Забужко на матеріалі її роману «Польові дослідження з українського сексу».

Для досягнення цієї мети ставилися такі завдання:

описати стильові домінанти синтаксису в романі «Польові дослідження з українського сексу»;

визначити функціонально-стилістичне навантаження синтаксичних конструкцій різних типів;

зясувати стилістичне призначення складних синтаксичних конструкцій різних типів у творі;

Методи дослідження. З метою багатогранного та повного аналізу особливостей індивідуального стилю Оксани Забужко у курсовій роботі застосовано описовий та структурно-аналітичний методи, які полягають у підборі, описі, систематизації та аналізі матеріалу.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона містить важливі теоретичні узагальнення про функціонально-стилістичні та семантико-синтаксичні особливості роману «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко.

Практичне значення: робота може бути використана у розробці курсів та спецкурсів з синтаксису та стилістики, когнітивної лінгвістики, літературознавства та історії літератури тощо.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів з висновками, загальних висновків та бібліографії.

1. Основні синтаксичні конструкції та їхні функції

Залежно від кількості синтаксичних центрів усі речення поділяються на прості (з одним синтаксичним центром) і складні (з двома і більше синтаксичними центрами). До стилістичних ресурсів простого речення належать способи вираження членів речення, особливі випадки використання однорідності, засоби звязку між однорідними членами, різновиди простих речень, порядок слів.

1.1 Порядок слів у простому реченні

Українська мова належить до мов з вільним порядком слів. В більшості, при зміні порядку слів, не змінюється зміст повідомлення. Порядок слів має синтаксичне значення, бо він є одним із засобів зясування синтаксичних стосунків між словами, він виконує синтаксичну й стилістичну функцію. Гарний приклад знаходимо у підручнику «Стилістика сучасної української мови» О. Д. Пономаріва: «Я побачив сина вчителя» (тобто маю знайомого вчителя і побачив його сина) - «Я побачив учителя сина» (пішов до школи, де вчиться мій син, і побачив його вчителя)» (27;166). Стилістична функція порядку слів полягає у тому, що він створює виразові відтінки, надає певної експресії висловленню, відповідно, при його зміні змінюється й експресивна роль компонентів.

Розрізняють прямий і непрямий порядок слів. При прямому група підмета стоїть перед групою присудка, узгоджене означення - перед означуваним словом, а неузгоджене - після. Непрямий порядок слів характерний для художнього стилю, але в Оксани Забужко, як правило, він прямий. Наприклад:

. «Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тої ями, в яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав?» ( 16;9);

. «…я досить довго чинила насильство над своїм тiлом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер, заднiм числом, незгурт i можу для нього зробити, - хiба вимучувати щоранку безцiльними присiданнями, пiсля яких обманом стужавiлi стегна ниють забутим солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до басейну, де мене вже знають…» (16;14)

Особливого експресивного та емоційного значення надають розповіді кількаразові повтори одних і тих самих слів, наприклад, «Оттака ловись, кобiто, - закохалася. Ще й як закохалася - вибухла наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом, пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив - а мав би, - так нi ж, вирубала в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними лампочками на межi перегрiву - достоту перед аварiєю на АЕС…» (16;11); «…головне ж, ледi й джентльмени, полягає в тому, що в життi пiддослiдної то був перший український мужчина. Направду - перший. Перший готовий - кого не треба було вчити української мови…» (16;12).

1.2 Стилістика номінативних речень

Від інших односкладних номінативні речення відрізняються тим, що роль головного члена в них виконує іменник або інша субстантивована частина мови у називному відмінку. Своєрідність синтаксичної будови зумовлює застосування цих речень у всіх стилях мови. Номінативні речення можуть переривати оповідь, щоб уповільнити її, зупинитися на окремих деталях, звернути увагу на оточення, яке стає тлом подій чи виразником авторських роздумів. Наприкінці тексту чи його фрагменту ці речення підсумовують виклад, ставлять на нього емоційну крапку. Особливо широко використовуються такі речення в описах картин природи. Це допомагає виділити кожну деталь, не оминути нічого важливого. Значний стилістичний ефект справляють номінативні речення, що вклинюються в картини навколишнього світу, відтворені іншими синтаксичними засобами. Стилістичні можливості цих речень якнайповніше розкриваються на тлі інших синтаксичних побудов, адже нагромадження таких структур поза контекстом справляло б враження штучності. Наприклад, «…Господи, просила трусячись, поможи - не задля нас, бо негiднi єсьмо, а задля всiх полеглих наших, що несть їм числа, - i обидвi молитви були почутi, такi молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб вiн був живий! - хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував з ким не прийдеться, - не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим родитиму дiтей, тiльки - о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це» (16;8). У номінативних односкладних реченнях йдеться про буття предмета, особи чи явища. Ці речення становлять активну й дедалі кількісно поширювальну конструкцію сучасної мови. Особливо це стосується буттєвих, вказівних і номінативно-називних односкладних структур. Номінативні речення поліфункціональні. П. С. Дудик зазначає: «Кожен з різновидів номінативних речень неоднаково виявляє свої функції, які, проте, в усіх випадках детермінуються не стільки внутрішньосинтаксичною сутністю цих конструкцій, скільки поза реченнєвими чинниками - контекстом, конкретністю мовленнєвої ситуації» (13;248). Можна сказати, що буттєві номінативні речення часто передають динаміку подій, вражень, думок, які швидко зявляються, але так само швидко і зникають, як реалії з поля зору мовця. За наявності єднального сполучника між номінативними реченнями в складносурядній конструкції втрачається енергійність їх функції, уповільнюється темп вимови. Тут уже спостерігається відтінок переліку певних обєктів. Якщо ж таку конструкцію розчленувати на окремі маленькі речення однотипного змісту, то вони зберігатимуть свої первинні синтаксичні функції. Завдяки своїй структурній стислості номінативні речення є засобом творення наочно-образних картин життя. Вони легко вводять читача у певну конкретну обстановку і дають можливість її «побачити».

1.3 Стилістика ускладнених речень

Ускладнені речення не належать до самостійних синтаксичних одиниць, бо є монопредикативними структурами і за граматичною будовою є простими реченнями. Складні ж речення поліпредикативні. Як зазначає Г. О. Козачук, характер ускладнення простих речень буває різний, тому «під поняттям «ускладнене речення» обєднують синтаксичні структури, різні за будовою і функціями» (34;335). До ускладнених належать речення з відокремленими членами, з однорідними членами, зі звертаннями, відокремленими зворотами, вставними і вставленими конструкціями.

Варто звернути увагу на той факт, що не всі граматисти до ускладнених речень відносять звертання і вставні конструкції. Прияткина А. Ф. у праці «Русский язык: Синтаксис усложнённого предложения» висловлює думку, що й однорідні члени не ускладнюють речення, бо вони ж лише розширюють його кількісно (28;44).

Ускладнене речення повязується з напівпредикативністю - «додатковим до основного висловлювання повідомленням про співвіднесеність висловлюваного до дійсності» (37; 143).

1.3.1 Стилістика речень з однорідними членами

Однорідні - це такі члени речення, які перебувають в однакових синтаксичних відношеннях з одним членом речення, виконують однакову синтаксичну функцію і поєднуються між собою сурядним звязком. Однорідними можуть бути і головні, і другорядні члени речення. Однорідні члени речення мають такі диференційні ознаки:

займають позицію одного члена речення;

повязані між собою сурядним звязком;

відносяться до одного зі членів речення;

часто мають однакові морфологічні форми і виражають однотипні поняття.

Здебільшого однорідні члени речення виражені однією частиною мови в однаковій формі, але може бути й таке, що вони виражені різними частинами мови з різними їх формами. В одному реченні може бути один або кілька рядів однорідних членів. Основними засобами вираження однорідності у блоці однорідних членів є інтонація та сполучники сурядності. Сурядні сполучники можуть бути й відсутні, але перелічувальна інтонація присутня завжди і є одним із найважливіших засобів вираження, оформлення однорідності. Способи поєднання однорідних членів можуть бути різні: лише інтонацією, без сполучників, лише сполучниками сурядності і комбіновано - безсполучниковим і сполучниковим звязками. Важливим граматичним засобом вираження однорідності є, як уже згадувалося, сполучники сурядності - єднальні, протиставні та розділові, які виражають відповідні смислові відношення між однорідними членами.

«Обсяг однорідного ряду, його кількісний вияв і лексико-граматична сутність регулюються певною комунікативною потребою. Кожна зі структур речень з однорідними членами має свою неповторну індивідуальну сутність, вагому стилістично, бо нею що-небудь активізується в усьому складі речення, логічно виділяється, набуває певної особливої ваги, звучання» (13; 251). Однорідністю забезпечується економність вислову, підвищується емоційність та експресивність. «…це гарне, похапне слiвце, - problems, воно означує i математичну задачку, i рак грудей, i втрату любовi, в кожному випадку десь завше iснує хтось, спроможний зарадити, професор, лiкар, психоаналiтик, - якщо, звичайно, маєте чим заплатити, а якщо не маєте, то вже якось поувихайтеся, нашкребiть по засiках борошенця, нiчого не вдiєш, життя - штука коштовна…» (16;20).

Наявність у реченні лише двох однорідних членів - це елементарний вияв однорідності, її мінімальна форма. О. Пономарів стверджує: «Однорідність виникла на вищому ступені розвитку людської свідомості, людського пізнання. Спочатку відбувалося нагромадження, потім добір складників одного ряду. Після добору людина почала класифікувати дібране» (27; 86) Чим більше однорідних членів у реченні, тим ширше і повніше виражена думка, охоплює більше реалій життя.

Особливо виразним є компактне нагромадження в реченні семантично і синтаксично різнорідних однорідних членів. Воно демонструє неповторне і оригінальне мислення, бо тоді автор поєднує нічим не звязані, на перший погляд, предмети і явища буття, знаходить у них щось спільне, таке, якого не може вловити перший-ліпший. Важливу роль відіграє тут інтонація однорідності, яка контрастує з неоднорідною дійсністю. Наприклад:

. «А цiкаво, як воно все там у них вiдбувається - чи якийсь янгол-секретар одбирає земнi послання при апаратi, виймаючи з потоку щирi, тяжкi й гарячi, й незворушно спускаючи в чорну дiру невагомi маси пустих слiв?» (16;9);

. «…скiльки iскристої, смiхотливої енергiї вивiльняється, коли кожна нота - iронiчний натяк, вiдтiнок, дотеп, доторк - умент резонує, пiдхоплена спiврозмовцем, кульбiт у повiтрi, просто вiд надмiру сили, жартiвливе колiнце - ближче: можна? i от уже - двозначнiше, ризикованiше, i от уже - впритул, i от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сiла, врештi-решт, у ту його машину - пiсля вiдвiвин майстернi, пiсля того, як угледiла навiч, хто вiн), - навальний перехiд на iншу мову: губами, язиком, руками, - i ти, вiдхиляючись зi стогоном: "Поїхали до тебе... В майстерню..." , - мова рiзко скоротила ваш шлях назустрiч одне одному: ти впiзнала: свiй, в усьому - свiй, одної породи звiрюки! - i в нiй же, в мовi, було все, чого нiколи потiм не було мiж вами в лiжку» (16;12).

У даних прикладах вживання однорідних членів нагнітає, динамізує вислів, перебіг думки.

Як можна бачити з прикладів, при іменникових однорідних членах речення у центр уваги читача потрапляє певне поєднання чимось близьких, схожих між собою обєктів, явищ, за наявності однорідних прикметників увага концентрується на різних якостях одного й того самого предмета чи процесу, а присутність дієслівної однорідності надає змісту речення динаміки, енергії руху.

П. С. Дудик вважає, що «посиленню однорідності сприяють сполучники, якими поєднуються однорідні елементи. Стилістично обєктивною може вважатися така закономірність: чим більше однотипних сполучників у реченні з однорідними членами або також чим словесно розгалуженіші сполучники (неоднослівні), тим виразніше й емоційно відчутніше виражається з їх допомогою значення однорідності - як на основі єднального ряду, так і на основі звязку протиставно-зіставного чи розділового» (13;254), наприклад, «…вона розлучена, single parent з двома малюками - i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi два рочки, коли є дiти, воно легше - i тяжче, i легше…» (16;15); «…тримай мене, о тримай мiцнiше, не вiдпускай мене в небо! - i тримав, i носив по кишенях куртки пук схожих на осiннє листя записок…» (16;11).

Отже, семантико-синтаксична однорідність у реченні завжди по-особливому розгортає його зміст. Однорідністю створюється особлива логічна й емоційна сутність речення, а через це - його стилістична, функціональна неповторність, індивідуальність.

1.3.2 Стилістика речень з відокремленими членами

Відокремлення - це семантичне (змістове) та інтонаційне виділення другорядних членів речення з метою посилення їх змісту і значення, надання їм певної самостійності. Відокремлені члени речення уточнюють висловлену думку, конкретизують опис дії, дають поглиблену характеристику особи чи предмета, вносять у речення експресивне забарвлення.

Поняття відокремлення членів речення увів О. М. Пєшковський. Він же і зясував сутність цього явища і визначив умови, за яких можуть відокремлюватися другорядні члени. Вчений виділяв загальні і конкретні умови відокремлення. Загальними є такі умови:

порядок слів (постпозиція чи препозиція), від якого залежить відокремлення обставин, означень і прикладок ;

обтяженість якогось з другорядних членів речення залежними словами (різні види зворотів - дієприкметникові, дієприслівникові, порівняльні), що зумовлює відокремлення додатків, обставин, означень та прикладок;

уточню вальна функція членів речення, яка спричинює відокремлення додатків, обставин, означень і прикладок;

особливе смислове навантаження (виділення) члена речення, що впливає на відокремлення означень, обставин і прикладок.

Частковими є такі умови:

сусідство не однакових за синтаксичною функцією членів речення;

неможливість деяких звязаних за змістом слів входити у синтаксичні звязки.

Відокремленим членам речення властиві дві таких функції: напівпредикативна та функція додаткової характеристики, яка часто може поєднуватися з напівпредикативною. Напівпредикативна функція - це функція додаткового ствердження таких ознак предмета чи ситуації, які, на думку мовця, є менш важливими, порівняно з тими, які виражаються присудком. Функція додаткової характеристики полягає в особливій увазі мовця до тих ознак предметів чи явищ, що залишилися невираженими через присудок. Ця функція найчастіше виражається у відокремлених уточнювальних обставинах та означеннях.

Будь-яке відокремлення в реченні (чи це слово, чи цілий зворот) семантично і граматично доповнює речення, своєрідно розгортає його. Справжня сутність відокремленої частини в кожному конкретному реченні може виявитися лише у взаємозвязку з елементами всього речення, з його відокремленою частиною і на фоні всього поза реченнєвого буття. Цікавим є те, що відокремлені й невідокремлені члени речення можуть виражатися одними й тими самими лексемами. Своєрідна сутність відокремлення з особливою виразністю усвідомлюється і сприймається при порівнянні того ж самого речення у двох його виявах - коли він відокремлений і коли не відокремлений: «Крiс, факультетська секретарка, зателефонує, тiльки-но я не з'явлюся на лекцію…» (16;19) і «факультетська секретарка Кріс зателефонує, тільки-но я не зявлюся на лекцію». У першому реченні відокремлена прикладка уточнює попередній член речення. Акцентується увага на професії особи через семантико-синтаксичне і стилістичне відокремлення й пунктуаційне виділення лексем «факультетська секретарка». Відокремлювати чи не відокремлювати певну частину речення - це вирішує мовець залежно від комунікативної мети, яку ставить перед собою. Прикладки, що виступають у ролі художнього засобі мови, допомагають виявляти позитивне чи негативне ставлення мовця до висловлюваного. З цією метою застосовується використання лексичного значення слова (піднесеного, іронічного, глузливого).

Різнотипні відокремлені члени речення у морфологічній формі одного із зворотів частотніші в писемному мовленні, а також в писемному мовленні інтелігенції, ерудованих осіб. В усіх відокремлених членах речення закладено (правда, неоднаковою мірою) індивідуалізовані стилістичні якості, часто й емоційно зображувальні.

Відокремлення буває обовязкове і факультативне. Обовязкове - це таке, яке зумовлене специфікою контексту, а факультативне - таке, що його здійснює автор, з волі якого посилюються, підкреслюються, наголошуються або послаблюються певні відтінки значень. Обовязково відокремлюються, наприклад, дієприслівниковий зворот, дієприкметниковий зворот, коли він стоїть після означуваного слова. У текстах художнього стилю можуть бути такі речення, де основна частина інформації міститься у відокремленому відрізку: «…справдився її сон - давнiй, минулорiчний, задовго до знайомства їхнього побачений…» (16;29); «…i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом її жорстокої вiдваги насупротив життю…» (16;35). Для мови художньої літератури характерне факультативне відокремлення, яке цілком залежить від волі, смаків і уподобань автора. Воно може надавати додаткового значення, але основна його функція - емоційно забарвлювати висловлення.

Стилістичне значення відокремлених однослівних чи кількаслівних мовних одиниць очевидне, виразно індивідуалізоване. Вдаючись до відокремлення в будь-якій його формі, мовці досягають певної економії у висловлюванні, скорочують його словесно, але увиразнюють синтаксично і виділяють експресивно-емоційно. Відокремленням зумовлюється поява і використання паралельної форми вислову загалом того самого змісту. Цим збагачується загальна синтаксична синоніміка мовлення, його виражальні засоби і форми, посилюється комунікативна гармонія сказаного.

1.4 Стилістика неповних речень

Будь-яке речення в мові граматично повне або неповне. Повними є речення, в яких наявні всі члени речення, а неповними - ті, у яких пропущений один або кілька членів, які можна встановити з попереднього речення чи з ситуації загалом. Пропущеним може бути будь-який член речення, але найбільше відчувається відсутність підмета чи присудка. На місці пропущеного члена речення часто ставиться тире. «Я бiльше не вiрю, що вiн - у твоїй руцi» (16;29); «…Дарка була пiзня дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? - я тiльки тепер зрозумiла матiр - як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо свiтячи очима, я зрозумiла: я - той останнiй, хто приходить по бенкетi й за все розплачується…» (16;35). Неповнота граматичної структури таких речень зовсім не заважає їм бути засобом спілкування, оскільки пропуск тих чи інших членів не порушує їх смислової завершеності.

Усі неповні речення поділяються на контекстуальні та ситуативні. Контекстуальними називаються неповні речення з пропущеними членами, які уже згадувалися у контексті: або у найближчих реченнях, або у цьому ж реченні (якщо воно складне). Ситуативними називаються неповні речення, у яких пропущені члени зрозумілі з ситуації.

Комунікативно-стилістична сутність усіх різновидів неповних речень полягає в тому, що за умови стилістичного користування ними мовець щоразу може висловитись і найприродніше, і най економніше, лаконічно, що особливо важливо. Ще І. Білодід говорив, що «неекономність - одне з лих нашого мовлення» (33; 285).

Неповні речення формуються під впливом відповідних повних речень. Без асоціації, порівняння з повним реченням неповне речення було б незрозумілим, комунікативно безсилим. Випущення члена (кількох членів) у неповних реченнях надає розповіді особливо виразної лаконічності, стислості. Неповне речення сприймається як максимально природна форма висловлення. Вживання їх зумовлюється жанром твору, комунікативною метою і залежить від особливостей творчої манери письменника. Невмотивоване використання повних речень замість неповних перевантажує вислів, робить його стилістично недовершеним, незручним. Виявом найдоречнішого та найбільш зрілого мовлення є гармонійне поєднання повних і неповних структур.

Стилістичні особливості звертання

Звертання - це слово або словосполучення, що називає особу чи предмет, до яких звертається мовець. Звертання виражається іменником чи субстантивованим словом у кличному відмінку (в однині) або у формі називного відмінка ( у множині). Воно буває непоширене (без залежних слів) і поширене (із залежними словами).

Наявність у реченні одного чи кількох звертань завжди своєрідно позначається на інтонації всього речення. «"I не подумаю. Це - моє", - твоє, голубе мiй, iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалюєшся - на безбач, з головою, - нiколи твоїм не стане…» (16;17); «Який тодi нас, мiй брате, чекає посмертний суд?» (16;19); «Ледi й джентльмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малюється на ваших обличчях, ви вже проставили подумки дiагноз, severe psychological problems1 з обох сторiн - нацiонал-мазохiстка (хоча з таким дiагнозом ви, напевно, не знайомi...) й аутичний маньяк» (16;20); «Тату, це моя жiнка…» (16;27); «Як можна було бути такою слiпою, бiдна дурко?» (16;44).

Звертання виділяється особливою інтонацією, варто сказати, що пауза витримується тільки після нього, а перед ним її звичайно немає. П. Дудик, досліджуючи природу звертань, писав: «У структурі речень із звертанням простежується така загальна закономірність і зумовлена нею стилістична своєрідність речення: звертання на початку речення звичайно вимовляється активніше, енергійніше, з дотриманням тривалішої паузи після нього, ніж звертання в середині чи в кінці речення» (13;268). Проте, ця закономірність щоразу реалізується індивідуально, залежно від почуттєвого стану мовця, комунікативної мети висловлювання та загальної структури речення зі звертанням. Якщо звертальна частина вислову у реченні домінує, то збільшується і емоційність речення.

Стилістичність синтаксичних конструкцій зі звертаннями дуже різнопланова. За стилістично-функціональною ознакою виділяють власне звертання і риторичні звертання. Основна сфера вживання власне звертань - усне розмовно-побутове мовлення, у якому широко і різноманітно використовуються різні синтаксичні конструкції з прямим звертанням.

Звертання найчастіше вживаються у таких комунікативних різновидах речень, як спонукальні і питальні, адже вони звернені безпосередньо до співрозмовника, спонукають його до дії чи відповіді. Називаючи адресата певним звертанням, адресант здебільшого його характеризує - позитивно або негативно, але не з однаковою почуттєвістю та емоційністю. Звертанням мовець також привертає увагу до висловлюваного, бо воно завжди викликає експресію слухача. Повторення звертання, або його синонімічний вияв посилює звертальність і сприймається як художній засіб: «…о, там зараз холодно, найсуворiша зима за сто рокiв! - "I know", вiдказала, завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопiсенний зворот, нi! - ой ломи, ломи бiлi рученьки до єдиного пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, - а щонайбезпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом ще живе тiло iз тiсного панциря муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембрiджа на безвiсть, на "до запитання", бо бiльше не було куди, - що ж ти чиниш, любов моя?» (16;17); «Дарцю. Дарцю, ти чуєш мене? » (16;36).

Риторичні звертання своїм змістом, стилістичною зорієнтованістю, функцією та мовленнєвою метою відрізняються від власне звертань. Риторичним звертанням не спонукають співрозмовника до відповіді. Тут взагалі співрозмовник як такий відсутній, його не мають на увазі. Мовець, адресуючи риторичне звертання самому собі, ставить за мету не спілкування з особою, а виявляє свій душевний стан, думки, почуття, наприклад, «…ГУЛАГ - це коли ти голосиш: "Мiй смутку, мiй падку!"…» (16;22). Взагалі, риторичне звертання може являти собою загальну чи власну назву особи, речі, предмета, явища, рослини, тварини чи абстрактного поняття.

Проміжне місце між власне звертаннями і риторичними звертаннями належить таким звертанням, які, ніби будучи прямо адресованими конкретній особі, усе ж не зорієнтовані на те, щоб спонукати когось до певної дії, відповіді чи якоїсь іншої безпосередньої реакції. Такими звертаннями виражається емоційний стан мовця, його бажання викликати в оточуючих, можливо, навіть в деяких уявних співрозмовників певне почуття.

Звертання не змінює синтаксичної будови речення, але вносить у нього певний синтаксичний елемент, рису, ознаку, функціональне забарвлення. Воно змінює тональність речення та мовленнєву орієнтацію вислову. Звертання до інших може бути зумовлене певним розумово-почуттєвим стимулом, емоційною збудженістю людини.

Стилістика речень зі вставними і вставленими одиницями

Вставні слова - це слова, що формально не повязані з членами речення, не є членами речення і виражають ставлення мовця до висловлюваного або вказують на джерело повідомлення, спосіб словесного оформлення думки, відношення між окремими думками в мовленні тощо.

Вставні слова поділяються за значенням на кілька розрядів:

виражають модальну оцінку (впевненість, невпевненість, сумнів можливість, неможливість тощо);

виражають емоції, почуття людини, які виникають у звязку з повідомленням (радість, сум, здивування тощо);

привертають, активізують увагу співрозмовника;

вказують на джерело повідомлення, вираженого в реченні чи його певній частині;

вказують на зв'язок висловленої думки з попередньою, допомагають упорядкувати думки, повязати їх між собою;

виражають емоційність вислову, підкреслюють його експресивність;

вказують на оцінку міри того, про що йдеться, на міру його звичайності;

допомагають зробити висновок, підсумувати сказане.

За синтаксичною роллю і функціями до вставних слів подібні вставні речення. За будовою вони можуть бути односкладними (неозначено-особові та безособові) і двоскладними. Вставні конструкції (слова, словосполучення, речення) виражають ставлення мовця до вираженої ним думки. Вони не виступають членами речення, тобто граматично не пов'язані з іншими словами, але мають змістовий зв'язок із реченням, що здійснюється за допомогою інтонації, яка залежить від інтонації всього речення. Вставні конструкції приєднуються до речення без сполучників або за допомогою сполучників сурядності (і, а) та підрядності (як). У ролі вставних слів найчастіше виступають модальні слова: «мабуть», «певно», «безперечно», «можливо», «безсумнівно». Деякі дієслова можуть виконувати роль вставних слів, граматично відриваючись від інших слів у реченні: «даруйте», «дозвольте», «бачу», «може», «розуміється», «знаєте». Сполучники і частки: «проте», «однак», «власне», «мовляв», «отже», «втім». Вставні словосполучення і сполучення слів: «чого доброго», «коротше кажучи», «з дозволу сказати», «як правило», «як звичайно», «на лихо». Словосполучення бувають вільні і фразеологічні. Вставні речення, переважно означено-, неозначено- та узагальнено-особові, безособові. Вставлені конструкції - вживаються для доповнення, роз'яснення та уточнення предметного змісту речення. Вставні слова виділяються комами, а вставлені конструкції - тире або дужками.

Вилучення вставних конструкцій зі складу речення частіше за все призводить до видозміни його змісту.

Побачимо це на прикладі. Якщо з речення «…горопашне тiло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, i заплигало зайчиком… але, на жаль, цю проблему не так легко розв'язати, надто коли ти сама-одна в чужiй країнi й чужому мiстi, в порожнiй квартирi…» (16;14) вилучити вставку «на жаль», то його зміст не зміниться (…горопашне тiло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, i заплигало зайчиком… але цю проблему не так легко розв'язати, надто коли ти сама-одна в чужiй країнi й чужому мiстi, в порожнiй квартирi…), але зміниться його емоційність.

Прозі Оксани Забужко характерне широке використання вставлених конструкцій. Вона хоче надати додаткові повідомлення, зауваження, уточнити зміст всього речення чи окремого його члена, щось пояснити чи доповнити зміст основного в реченні: «Дня 31-го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт! на заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка...), залишивши невимовний смуток i жаль (цебто, без смутку i жалю?) наша найдорожча, незабутня, улюблена дружина, тета, кузинка i братова (уф, дайте дух перевести!)» (16;23).

Вставлені конструкції переважно більші за розміром; вони відрізняються від вставних тим, що не мають модальних значень, не вказують на зв'язок чи послідовність думок, джерело повідомлення. Вставлені, як і вставні, конструкції не мають граматичного звязку з основним реченням, але мають синтаксичний зв'язок з ним, або з одним із його компонентів. Як відомо, вставленими можуть бути окремі слова, словосполучення, прості і навіть складні речення. Щодо О. Забужко, то вона в більшій мірі використовує вставні речення, а в меншій - окремі слова і словосполучення. Наприклад: «…"You are а superb poet", - кажуть тобi тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з книжкою), спасибi, я знаю, тим гiрше для мене, - але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити мову, - пречудово зумiла б, якби трохи помарудитись, - а тому, що заклято тебе - на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати - по-росiйськи, по-польськи, дехто й по-нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, i нi фiга з того не поставало…» (16;14); «…вони - може, хiба крiм зекiв та солдатiв, пошизiлих од абстиненцiї бiдак, - вiдзиваються не так на жiнку, як на жодним приладам не пiддатнi, купно наведенi на цю жiнку частоти всiх iнших мужських домагань, котрi в цiй хвилi облягають її (а мене якраз у цiй хвилi не облягають!) густо наелектризованою еротичною хмарою - недарма кажуть, що засватана дiвка всiм подобається…» (16;16). Вставлені речення виконують дві семантично-синтаксичні функції в реченні, вставленнями до якого вони є.

«Найбільш поширеною функцією вставлених речень є уточнення, пояснення чи доповнення чи доповнення предметного змісту основного речення. В іншому семантичному різновиді вставлені речення мають значення побіжних зауважень чи асоціативних згадок, що не так безпосередньо повязані з предметним змістом основного речення» (33;231). Вставлені речення мають виразну інтонаційну валентність. Здебільшого вставлені конструкції виникають в результаті певних обставин мовлення і зумовлюються психологічними чинниками мовця, тобто вони не є передбачені в перший момент формування думки, а є результатом подальшого уточнення, розяснення чи доповнення змісту опорного речення.

Стилістика вставлених слів, сполучень слів і речень визначається властивою їм семантикою і граматичною сутністю, а також своєрідними особливостями інтонування, а в писемному мовленні - розділовими знаками. Стилістичне своєрідність вставленості (порівняно зі вставністю) найбільше зумовлюється тим, що:

у мові всі слова, сполучення слів, речення можна використати зі вставленою функцією;

інтонування вставленості енергійніше, виразніше, ніж вставності, воно виділяється у мовленні чіткіше, більш тривалими паузами.

Речення через наявність у ньому вставленої конструкції не змінює своєї інтонаційної самостійності. Вставність у реченні може стояти будь-де: на початку, в середині і в кінці: «…до п'ятої ранку, до самого таксi в аеропорт я чекала - дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу разiв, до виснаження, прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi - i на порозi стоїш ти, ледве стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито-радiсне свiтло, що рветься з лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з ума зiйду!), - то бодай телефонного дзвiнка, слова, голосу…» (16;16) - вставлена конструкція знаходиться в середині речення.

1.5 Стилістика неповних речень

Будь-яке речення в мові граматично повне або неповне. Повними є речення, в яких наявні всі члени речення, а неповними - ті, у яких пропущений один або кілька членів, які можна встановити з попереднього речення чи з ситуації загалом. Пропущеним може бути будь-який член речення, але найбільше відчувається відсутність підмета чи присудка. На місці пропущеного члена речення часто ставиться тире. «Я бiльше не вiрю, що вiн - у твоїй руцi» (16;29); «…Дарка була пiзня дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? - я тiльки тепер зрозумiла матiр - як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо свiтячи очима, я зрозумiла: я - той останнiй, хто приходить по бенкетi й за все розплачується…» (16;35). Неповнота граматичної структури таких речень зовсім не заважає їм бути засобом спілкування, оскільки пропуск тих чи інших членів не порушує їх смислової завершеності.

Усі неповні речення поділяються на контекстуальні та ситуативні. Контекстуальними називаються неповні речення з пропущеними членами, які уже згадувалися у контексті: або у найближчих реченнях, або у цьому ж реченні (якщо воно складне). Ситуативними називаються неповні речення, у яких пропущені члени зрозумілі з ситуації.

Комунікативно-стилістична сутність усіх різновидів неповних речень полягає в тому, що за умови стилістичного користування ними мовець щоразу може висловитись і найприродніше, і най економніше, лаконічно, що особливо важливо. Ще І. Білодід говорив, що «неекономність - одне з лих нашого мовлення» (33; 285).

Неповні речення формуються під впливом відповідних повних речень. Без асоціації, порівняння з повним реченням неповне речення було б незрозумілим, комунікативно безсилим. Випущення члена (кількох членів) у неповних реченнях надає розповіді особливо виразної лаконічності, стислості. Неповне речення сприймається як максимально природна форма висловлення. Вживання їх зумовлюється жанром твору, комунікативною метою і залежить від особливостей творчої манери письменника. Невмотивоване використання повних речень замість неповних перевантажує вислів, робить його стилістично недовершеним, незручним. Виявом найдоречнішого та найбільш зрілого мовлення є гармонійне поєднання повних і неповних структур.

1.6 Стилістичне використання складних речень

Не без перебільшення можна сказати, що роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» - це суцільний набір складних синтаксичних конструкцій. Прості речення трапляються час-від-часу, тобто їх зовсім мало. Саме тому у даній роботі ми приділяємо більше уваги складним реченням.

Найкраще, на нашу думку, визначення складному реченню дав К. Білодід. Він говорив, що «…складні речення становлять собою такий структурний тип речень, який характеризується наявністю в складі речення двох чи кількох синтаксичних центрів - предикативних пар підмета і присудка чи односкладних членів, - кожен з яких може групувати навколо себе другорядні члени речення, подібно до того, як це має місце в простих реченнях» (33; 310). Усі синтаксичні центри прийнято визначати як прості речення у складному, але так можна говорити лише умовно, бо в загальній структурі складного речення вони не мають таких ознак, як вичленовуваність у контексті на одному рівні з іншими самостійними реченнями і формальна відмежованість від них.

Складне речення характеризується сукупністю ознак, серед яких найістотнішими є такі:

поліпредикативність,

особлива структурна схема (будується не зі слів і словосполучень, а із предикативних одиниць, які розташовуються за певною схемою),

семантична та інтонаційна цілісність, завершеність.

Залежно від характеру синтаксичних стосунків між окремими граматичними центрами складні речення традиційною граматикою поділяються на складнопідрядні, складносурядні та безсполучникові.

Складнопідрядними звуться складні речення, синтаксичні центри яких повязуються між собою підрядним синтаксичним звязком. «Та ти знаєш, скiльки в мене жiнок було» (16;4); «Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тої ями, в яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав?» (16;9); «I твоє отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити, наздоганяє тебе через двадцять рокiв, випускає з найглухiших пiдвальних закапелкiв твоєї iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповняє тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться…» (16;53-54); «Я не розумiю, чому ти це все терпiла?» (16;55).

Характерна ознака складносурядних речень - граматична однорідність складових частин, що виступають як рівноправні. «Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець, i ти пречудово це зрозумiла» (16; 6).

Безсполучникові речення - це тип складних речень, у яких залежність між складовими частинами виражається порядком компонентів, інтонацією та видо-часовою узгодженістю присудків. «Але в них - в них усе-таки є випаленi до вохряної жовтизни пагорби, на яких триває iсторiя: хто скаже менi, де наш Єрусалим, де його шукати?» (16;32); «Ну то маєш - прицiльно, просто в той свiтляний прямокутник, iз планками упоперек грудей i низу живота, i не скигли тепер - вiн, як-не-як, тебе любив, той чоловiк» (16;33); «Нi, то щось iнше хотiло ним тебе любити: котик у пеленi, котик на лонi, зблиск очей i пазурiв, а я, розпростерта, граю на скрипочку i кричу: ах коханий, менi боляче, боляче, чуєш?» (16;33); «Мала б ранiше втямити: вiдживляти - не твiй фах » (16;34).

В одному складному реченні, до якого входить кілька предикативних частин, можуть поєднуватися різні типи звязку: одні частини таких речень зєднуються сполучниками сурядності, інші - сполучниками підрядності та сполучними словами, а ще інші - безсполучниково. Серед таких синтаксичних конструкцій С. Бевзенко виокремлює такі типи:

. із сурядністю та підрядністю;

. із сурядністю й безсполучниковим звязком;

. з підрядністю та безсполучниковим звязком;

. із сурядністю, підрядністю та безсполучниковим звязком.

Найпоширенішими є сурядно-підрядні складні речення. «Серед сурядно-підрядних речень виокремлюються три різновиди: а) дві чи кілька сурядних частин поширюються однією спільною підрядною частиною; б) лише одна з двох чи кількох сурядних частин має при собі підрядні частини; в) кожна з двох або кількох сурядних частин має при собі підрядні частини» (36;239).

Саме складні речення з різними типами звязку займають особливе місце у прозі Оксани Забужко.

Складні речення найбільш уживані у художньому стилі, адже є логічними та змістовно довершеними.

Структура мовлення - це система одиниць різних рівнів. Одиницею найвищого рівня є складне синтаксичне ціле, що являє собою обєднання самостійних речень у більші відрізки мовлення. Вони «…характеризуються єдністю думки, теми, змістовою і структурною завершеністю та спаяністю компонентів» (27;182).

Мова художнього твору характеризується ретельним добором і впорядкованістю синтаксичних засобів. Велике значення тут має форма, яка впливає на зміст. «Що досконаліша форма, що врівноваженіші синтаксичні компоненти тексту, то більш виразним зі стилістичного погляду, а отже й більш довершеним з погляду мистецького є сам твір» (27;185). Справжній митець слова не зловживає прикрасами лексичного плану. Його майстерність, перш за все, виявляється у синтаксисі. Тут важливо уміло користуватися синтаксичними засобами, вміти поєднувати компоненти у межах речення і складного синтаксичного цілого.

Прозі Оксани Забужко властиві різні типи складних речень: складнопідрядні, складносурядні і безсполучникові, але особливо часто для вираження своїх думок вона використовує складні речення з різними типами звязку. Їй характерне також використання речень з відокремленими членами, вставними і вставленими конструкціями, однорідними членами. Меншою мірою, але дуже влучно письменниця вводить в текст короткі речення та їх еквіваленти (непоширені, неповні, обірвані, прості неускладнені). Усе це творить неповторний ідіостиль письменниці.

Складні речення автор використовує для того, щоб якомога ширше і точніше розповісти не лише про події, реалії життя, а й про свої почуття. Повідуючи про щось, вона відразу виражає своє ставлення до сказаного, його власну субєктивну оцінку, пояснює причини, говорить про наслідки.

Вираження різноманітних ознак вказівки на предмети та дії, обєднані внутрішньорядними відношеннями однорідності, надають мовленню виразності, підкреслюють ці ознаки та дії і означувані предмети. Однорідність також є засобом поєднання різних ознак, які, компонуючись в одному реченні, роблять його більш експресивним, емоційно забарвленим.

Відокремлені члени речення в художньому тексті функціонують, насамперед, як фактор експресії. Відокремлені означення створюють ефект максимуму експресії, нагнітання, висхідної градації. Відокремлені обставини уточнюють час, місце, спосіб дії. Вони привертають значно сильніше увагу до предмета мовлення, ніж це роблять звичайні, невідокремлені обставини. Вони здатні увиразнювати певний обєкт, виділяти його з ряду подібних.

Найбільш поширеною функцією вставлених конструкцій є уточнення, пояснення чи доповнення чи доповнення предметного змісту основного речення. Вставні слова і словосполучення мають важливе значення для створення емоційного ефекту. Вставні члени вносять у висловлювання яскраве стилістичне забарвлення, бо уточнюють, підкреслюють зміст речення, дають змогу побачити авторську оцінку висловленої в цьому реченні думки, окреслюють побіжні зауваження.

Односкладні та неповні речення часто вкладають новий зміст у висловлювання, але вони можуть використовуватися тільки для підкреслення та емоційного увиразнення іншого речення або цілої фрази. Найбільш поширена та узвичаєна функція номінативних речень - це створення статичних описів. Номінативні речення є особливим засобом вираження думки: лаконічним і точним.

Часте використання питальних і окличних речень надає всьому тексту емоційності, експресивного характеру. Вони також виступають формою передачі легких, швидкоплинних емоційно-експресивних відтінків, а загалом - всієї психології героїв.

Їхні сумніви, розпачі, безсилля, безпорадність, хвилювання, непевність у своїх силах знаходять свій вияв через інтонаційну форму питального та окличного типу.

2. Особливості використання синтаксичних конструкцій у прозі Оксани Забужко

2.1 Функціонально-стилістичне навантаження складних синтаксичних конструкцій у прозі Оксани Забужко

Прозі Оксани Забужко властиві ускладнені речення або фрази і великі синтаксичні сполуки , більші за фразу, які є одиницями синтаксично-композиційного, періодичного характеру, і, меншою мірою, короткі речення чи їхніх еквіваленти (непоширені, неповні, обірвані, прості неускладнені). Усі вони створюють неповторний ідіостиль письменниці.

Сучасна мовна практика свідчить про те, що для високорозвинених мов є закономірним складне, розгалужене висловлення.

У граматично-синтаксичному і композиційному планах складне висловлення репрезентоване складною синтаксичною сполукою, єдністю, більшою за речення і фразу. Л. А. Булаховський у праці «Курс руского литературного языка» називав такі сполуки надфразними єдностями, пояснюючи це тим, що вони є більшими за фразу, та меншими за текст, але характеризуються єдністю форми і змісту. Розглядаючи складні фрази і надфразні єдності, як структурні одиниці синтаксису і стилістичні фігури, вчений пояснював їх наявність у мові «загальним розвитком людської думки, певним станом у психології мислення, яке вже не задовольняється примітивним висловлюванням, а прагне до аналізу і синтезу в оцінці у їх багатогранних звязках» (5;399). Цей аналіз і синтез вимагають складного розгалуженого вислову, що ґрунтується на різноманітних асоціаціях та їхніх звязках, що, у свою чергу, потребує складних синтаксичних побудов. «На вищих етапах розвитку навіть поточна, розмовна мова, - писав учений, - виходить за межу цього примітивізму і ховає в собі елементи, придатні для створення розвиненої широкої та змістової фрази» (5;121).

Варто звернути увагу й на те, що не кожна довга фраза є надфразною єдністю, тобто композиційно-синтаксичною одиницею і стилістичною фігурою. «Надфразна єдність - це композиційно-синтаксична конструкція, що обєднує в собі способом сурядного і підрядного звязків кілька речень, фраз і навіть абзаців, які створюють певну гармонійну завершеність, закінченість, конденсованість висловлювання щодо його смислового змісту, а також завершеність структурну, яка створюється послідовністю, симетрією граматичних звязків, їх системністю на протязі всієї цієї великої синтаксичної сполуки і певною ритмомелодичною інтонацією та естетичною організацією (висхідна, градаційна частина, кульмінація, заокруглення-висновок; хвилеподібна ритміка цих періодичних кіл в одному висловлюванні)» (5;401). Отже, надфразні єдності на фоні загального тексту мають виразнішу автономність висловлення як одиниці логіко-семантичного та інтонаційного членування мовного потоку. Багатогранність і різноплощинність змісту повідомлення як щодо часу дій, так і характеру явищ, фактів, їх психологічно-експресивного забарвлення надфразна єдність передає у концентрованому висловленні, яке осягається у сприйнятті, ніби «одним диханням».

Для прикладу наведемо уривок з роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу»: «Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й почалося, - а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав: "Панi Оксано, я - Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на замок, у мене машина", - до славного замку було хвилин десять пiшої прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний фраєр, ич як нарцисично задбаний - бiленький комiрчик з-пiд светра, доглянутi нiгтi (це в художника!), немiцний, якраз у мiру, запах дезику - котяра з сивим "йоржиком" i шельмiвським зеленооким прижмуром, трохи приношений, розволочений артистичний шарм, сухi зморшки усмiху, побриженi мiшки пiд очима, - "а ти сказала, - згадував вiн опiсля, коли в них пiшов був процес витворення тої спiльної мiфологiї, без якої жоднiй парi не остоятися, - з легендою про Золотий Вiк фази закоханостi, з власними дрiбними обрядами й ритуалами, - пiшов, та зразу ж i урвався, - ти сказала - валi с пляжа, дядя", - ну, положим, не так, точнiше, не зовсiм так, але iнтересу не виявила, що правда, то правда, - тож тим дивнiший був, увечерi того-таки дня, несподiваний промельк ясного, пронизливого наскрiзного бачення, котре, грiх нарiкати, нiколи ж тебе на крутих поворотах не полишало, от ти його - тлумила-таки, i не раз, та ще й як! - увечерi, в самому розповнi фестивальної програми, в густих випарах поту й алкоголю, куди ти зiйшла з естради, вiдчитавши своє - два вiршi, два холєрно добрi вiршi просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних фiзiй, точнiше, поверх нього - тримаючись за звук власного, нi на що не вважаючого, тiльки словам пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це називається, але вставляє публiку - завжди i всюди, навiть коли слiв нiхто нi фiга не тямить, навiть у чужомовному оточеннi, вперше ти це звiдала колись на писательському збiговиську в однiй азiятськiй країнi, де тебе з чемностi прошено почитати рiдною мовою - you mean, it is not Russian?1 - i ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватiли зi своїм Russian'ом ще тодi!) слухаючи тiльки власний текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм уночi заходячи й замикаючи за собою дверi, й на пiвдорозi зненацька здала собi справу, що звучиш у дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у публiки стяглася довкола тебе в прозору, мiнливо-ряхтючу, немов iз рiдкого шкла виплавлювану, кулю, всерединi якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набiгало вогнями - й знов затуманювалось, як i належить шклу од заблизького дихання, ти вiдчитала - оповита, просвiтлiла й захищена, оттодi-то було й втямити, що дiм твiй - мова, яку до пуття хiба ще скiлькасот душ на цiлiм свiтi й знає, - завжди при тобi, як у равлика, й iншого, непересувного дому не судилось тобi, кобiто, хоч як не трiпайся, - потiм усi тi пикатенькi, лисi, чорнi-кучерявi, в тюрбанах i без, довго й схвильовано трясли тобi руки, не даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд їхньої млосно-пряної кухнi твiй шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом якраз у тi хвилини, коли годилося гречно дякувати), - звiдтодi жодна зала тебе б не збила - а хоч перед кримiнальними злочинцями! - екзгибiцiонiзм там уже чи нi, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала - на голос, ведена саморухливою музикою вiрша, до такого процесу свiдкiв звичайно не допускається, окрiм як на театрi, тим-то, либонь, i проймає, i те фестивальне тирло також прищухло десь насерединi твого виступу - облягло шкляну кулю й згiдно задихало в унiсон, i от коли ти, вистигаючи вiд оплескiв, уже не на естрадi, а внизу, в напiвтьмi, в якомусь чiпкому дружньому кiльцi: парко, димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали розрiзненими кадрами, - простягала руку чи то по вiдпружну цигарку, чи по келиха, той чоловiк на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохiдь, - з котячо засвiченими в притемку очима захоплено дихнув горiлчаним духом: "Ну, ти й даєш!" - i так само мимохiдь, не зупиняючись, спробував стиснути тобi руку, перехопити її, сягаючу по цигарку (чи келиха), - ти запам'ятала це тому (бо ж хто тiльки не тис тобi руку в тому стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок твого власного, наче в'їздом з розгону пiд "цеглину" й мiлiцейський сюрчок, вiн потрапив боляче пiдломити тобi великого пальця, - i сюрчок розiтнувся тут-таки - поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму - дивно, як на ту сум'ятну мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй спокiйно, значущо, повним реченням проказав у головi: "Цей чоловiк зробить тобi боляче» (16;5).

У багатьох випадках (це видно і з прикладу) симетрія зєднувальних груп надфразних єдностей у мові прози має співвідносність такого характеру: Коли…, коли… (лиш, як тільки і т.п.), - але, та (втім, та проте, отже, таким чином і т. п.). У багатьох випадках засобами звязку є особові займенники «я», «він», «вона», «вони», «ми», «ви», вказівні «цей», «ця», «ці», «це», «ті», «оті»… зі співвідносністю в завершальній частині чи без неї, з відкритою конструкцією.

Комунікативне завдання надфразних єдностей полягає у забезпеченні повноти і широти інформації способом конденсованої передачі багатопланового, багатоманітного, обємного змісту в єдиній композиційно-синтаксичній структурі. Вони є засобом вираження поглиблено-психологічного стану, асоціативності мислення, роздумів, емоційного стану. Інтонація конструкції утримує увагу читача протягом усього висловлення.

Стильовою домінантою Оксани Забужко є «потік свідомості», тобто передачу на папері думок так, як вони зявляються в голові людини - переплітаються, обриваються, розгалужуються. Отож, можна зробити висновок, що синтаксис у романі письменниці максимально наближений до внутрішнього мовлення.

2.2 Однорідні члени у синтаксисі творів письменниці

Вираження різноманітних ознак вказівки на предмети та дії, обєднані внутрішньорядними відношеннями однорідності, надають мовленню виразності, підкреслюють ці ознаки та дії і означувані предмети. «А тепер - тепер, коли тiй, клятiй i м'ятiй, просмаленiй бiдами до щирця, з перегорiлим на ацетонний, та все ж непозбутнiм духом виживання (звiдки це в тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цiлою в'язницею, взявши вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй сякого-не-якого життя, роздаючи навсiбiч накази: туди, в отi дверi - зась, а оце смiття - зараз же на фiг повиносити, а ген той вiдсiк там-он-о - провiтрити, в ньому вiднинi музей буде, а це ще що за нiчвида тут вештається й слинить - ану пшла вон (злiпи собi, серце, голову, злiпи!), - лотра (таки ж лотра!) натомiсть вiдступилася, розмазалася по якiйсь найдальшiй стiночцi, не видко-не чутно, i по всiх спустiлих примiщеннях сталої отвором в'язницi розлягається зовсiм iнший, квильний i безпорадний, потерчачий якийсь, голос: смикається туди-сюди нерiвними крочками, туп-туп-туп - i стало, - i б'ється об мури, водно в тiм самiм мiсцi, з кожним разом спадаючи на силi, - i скоголить, скоголить, скоголить бiдна, нелюблена, покинута на вокзалi дiвчинка, ладна йти на руцi до кожного, хто скаже: "Я твiй тато", та тiльки хто ж таке скаже тридцятичотирилiтнiй бабi, - от ту дiвчинку й ти сама в собi не любиш, ти вiд пiдлiтка намагалася тримати її в найглухiшому пiдвальному закапелку, без хлiба й води, i щоб не поворухнулася, - а вона однак якось примудрялася зацiлiти, i як її тепер втишиш - тепер, коли здається, що, крiм неї, iншої тебе - нема, не лишилося?..» (16;5). З наведеного прикладу видно, що поєднання різних однорідних комплексів ще більше ускладнює спосіб увиразнення вислову.

Однорідність є засобом поєднання конденсації різних ознак, які письменниця компонує в одному реченні та цим робить його більш експресивним, емоційно забарвленим.

Однорідні члени у Оксани Забужко часто перебувають у синонімічних відношеннях, наприклад:

. «… відмолоділе до стану твоєї автентичної вроди - делікатне й худеньке, сливе дітвацьке, виплигуючи назовні чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала…» (16;26);

. «…аж доки почало б вихолодати, - бо нерозкуштовані, невживані, непідживлювані енергією зустрічної думки тексти мало-помалу ви холодають…» (16;33);

. «… Боже, яка вона мила, мяка й ласкава, як вода в басейні, од першого-ліпшого щирого слова я зараз ладна розревтися з місця, мов зацьковане вовченя-підліток…» (16; 35)

. «…а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до того, як стрiлися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись, крiзь роки надсадно зжужманої молодостi непорозумiло- темнi рядки - нiколи не давала в друк! - у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, пiдводним нуртом винесений "брат- чорнокнижник", котрого зроду ж не мала: мала - друзiв, коханцiв- закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох мiсцях i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! - мала мужа, який навчив приймати й шанувати - вклоняюсь доземно, без дурникiв! - любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рiвновелика життю, - а за всiм тим глухо клекотало в кровi, грiзно обiцяючи збутись…» (16;19);

. «Скрипочка, котик, вазоник, птичка, обручка - "це в них любов", i шкiц, здалось їй, таки випромiнював, хай i млявенько, дещицю якого-не-якого тепла…» (16;20);

. «…нехорошi речi, тривожнi, а коли ще згадати отi його пiдозрiлi мiгренi, од яких, хваливсь, непритомнiв бувало, то й геть кепська картина складається), - що ж тут заперечиш, це гарне, похапне слiвце, - problems, воно означує i математичну задачку, i рак грудей, i втрату любовi, в кожному випадку десь завше iснує хтось, спроможний зарадити, професор, лiкар, психоаналiтик, - якщо, звичайно, маєте чим заплатити, а якщо не маєте, то вже якось поувихайтеся, нашкребiть по засiках борошенця…» (16;20);

. «А однаково, вимикати - непростиме свинство. I глупство. I - дiтвацтво: не вивчив урока, не пiду до школи» (16;2);

. «Ще й як закохалася - вибухла наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом, пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив…»(16;11);

. «…навальний перехiд на iншу мову: губами, язиком, руками, - i ти, вiдхиляючись зi стогоном: "Поїхали до тебе... В майстерню..." , - мова рiзко скоротила ваш шлях назустрiч одне одному: ти впiзнала: свiй, в усьому - свiй, одної породи звiрюки…» (16;12);

. «Таж малюватимеш, бевзю, - i побачиш Metropolitan, i Modern Art Museum, i Art Institute у Чiкаго, дзеркальнi октаедри космiчно-гiгантських сталагмiтiв, що громадяться на обрiї, коли пiд'їжджаєш до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз фантастичного фiльму чи сну, жаскувато- безмежний, нема ж йому впину, розгiн, прерiю без ковбоїв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному жахтiннi реклам: розум, що лякається власного творива, це ж бо всуцiль рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси - лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п'яним негром насеред хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в джаз-клубi…» (16;36).

У наведених прикладах однорідний член підсилений, підкреслений наступним, а разом вони створюють дуже сильний експресивний ефект.

Цікавим є те, що у романі наявні різні типи розташування однорідних членів речення, які повязуються між собою, створюючи так звані групи за близькістю (рідше за протилежністю) значень. «I чого ж дивувати, що першим вiдрухом у Кеннедi на вид коханого мужчини - стояв пiд стiночкою, якнайневиннiше теревенячи собi з попутниками з київського рейсу, джинсова куртка, знайомий сивий йоржик, вона вгледiла його ранiше, нiж вiн її, скiльки разiв прокручувала собi в уявi цю сцену! - був мимовiльний укол неприязнi - а вiн, ич який, розiгнався живчиком, цьомнув у щiчку, мовби нiчого й не трапилося, мовби й не було цих пiвроку спустошливого ждання, ялового вигоряння оливи в черепку…» (16;43).

Згущення, нагнітання однорідних членів посилює виразність тексту і його емоційний вплив на читача. Дієслівність створює ефект енергійного виконання однієї чи кількох дій, прикметниковість - яскравість, різнобарвність, уточнення ознакової характеристики, іменниковість - предметну різноманітність. «Збитi з плигу, минали перехрестя за перехрестям, свiтлофор за свiтлофором, всi орiєнтири - псевдоготичний шпиль, живоплiт, майданчик iз смiттєвими баками, який щоразу переходили, - щезли, мов провалилися в iнший вимiр, i по якiмсь часi вона стала кидатися з розпитами - адресу все-таки пам'ятала - навперейми перехожим, котрi траплялись дедалi рiдше, бо вже, либонь, повернуло за північ…» (16; 43).

Однорідність у художньому тексті лежить в основі створення такої стилістичної фігури як фігура зіставлення. Ця фігура близька за своїми ознаками та функціями до фігури видозмінюваного повтору. Подібно до останньої, вони постають на основі такого накопичення слів, яке видається зайвим, немотивованим нормами та вимогами логічного викладу, таким, що відволікає і ускладнює сприймання його фактологічної сутності. До таких фігур зіставлення належать ампліфікація (стилістична фігура, нагромадження однорідних елементів мови), градація (стилістична фігура, котра полягає у поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення (клімакс) чи пониження (антиклімакс) їхньої емоційно-смислової значимості.), парономазія (фігура мови, що полягає в комічному або образному зближенні слів, які внаслідок подібності у звучанні і часткового збігу морфемного складу можуть іноді помилково, але частіше каламбурно використовуватися в мові). Наприклад: «Як можна було бути такою слiпою, бiдна дурко? Заслiпленою такою - в час, коли все говорило, волало, голосило до тебе прямою мовою?» (16;44) - градація.

За участю однорідності чи на її основі може також створюватися така стилістична фігура мовлення, як ампліфікація - художнє нагромадження однорідних синонімів, епітетів, порівнянь для підсилення характеристики певних осіб, явищ: «Нi, щось темнiше, ризиковнiше, i мета неясна - дзюрить, стiкаючи в миску, менструальна кров, б'ється пiвень пiд пахвою, нi, так далеко я нiколи не забиралася: впритул, бувало, пiдступалась, але зараз же й бокувала, забоявшись божевiлля, що десь там ухкало в тьмi по-совиному, а цей хлоп копав там, де й я, i, єдиний з усiх, робив це, ах холєра, - аж слину крiзь стятi зуби всичала з захвату! - лiпше за мене: глибше, потужнiше, та йолки, просто безстрашнiше: навпрошки, на всенький обсяг ритмiчного - полотно за полотном, як систола-дiастола, - дихання, плив у потоцi, до якого я доскакувала - проривами, виносячи в зубах по одненькому вiршу, Боже, який це клас, коли бачиш когось дужчого за себе!» (16;19).

2.3 Відокремлені члени як стильова домінанта синтаксису Оксани Забужко

Відокремлені члени речення в художньому тексті функціонують, насамперед, як фактор експресії.

Особливо влучно, точно і яскраво характеризують предмет відокремлені означення, які в реченні виконують роль епітетів: «Першої їхньої ночi, тої безумної - фестивальної! - ночi з шаленим гоном назустрiч блимнiй лавинi вiдбитих в калюжах ліхтарень…» (16;43).

Відокремлені означення створюють ефект максимуму експресії, нагнітання, висхідної градації. Вони можуть ампліфікуватися, домінуючи в одній синтаксичній конструкції над іншими стилістично виражальними засобами. «…для чужих вiн шмарувався назверх - непропускним, дуже, правда, несерiйного виробу трьопом, щедро присмаченими прянуватою іронією, фрашками-придабашками, але її цим не здурив би, вона також мала власну, го, ще й як вироблену, та як пластично (щоб не сказати сексуально!) пристаючу мовну машкару…» (16;22).

Відокремлені обставини уточнюють час, місце, спосіб дії. Вони привертають значно сильніше увагу до предмета мовлення, ніж це роблять звичайні, невідокремлені обставини. Вони здатні увиразнювати певний обєкт, виділяти його з ряду подібних. «…потiм навалився тiсний еротичний кошмар: невидимi руки, багато рук пестили її звiдусiль - настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб випручатись, - i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки, склепiнням, лунко- порожнiй залi…» (16;46).

Часто відокремлені члени у романі підсилюються градаційним зіставленням їх поруч або синонімічним доповненням. Це ми бачили у попередньому реченні-прикладі.

Оксана Забужко використовує у романі дієприкметникові та дієприслівникові звороти, які виконують такі ж функції, як і відокремлені означення та обставини.

«Релiгiя, зробившись соцiальним iнститутом, зiйшла на пси, - в церквi, куди я поволiклася одного дня в надiї трошки розсiяти обложну темну хмару, що знай з дня на день випiкала голову, не пропускаючи жодної прохолодної думки, панував виразний дух замкненої спiльноти…» (16;48) ; «I якщо не живе в нас повсякчас любов, то, замiсть розширятись, дедалi вужчає тунель, котрим захоплено женемось, i все тяжче стає протискатися, i вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що колись називалося даром…» (16;49) - дієприслівникові звороти.

«…Господи, та невже ж усе скiнчилося - справдилося все, обiцяне на свiтанку життя тим розлитим у просторi прибутним, стугонiючим покликом…» (16;26); «Господи, куди ж далi?» - так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому вершечку, на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий чоловiчок з небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям» (16;27) - дієприкметникові звороти.

Приклади речень з відокремленими членами:

«Збитi з плигу, минали перехрестя за перехрестям, свiтлофор за свiтлофором, всi орiєнтири - псевдоготичний шпиль, живоплiт, майданчик iз смiттєвими баками, який щоразу переходили, - щезли, мов провалилися в iнший вимiр…» 16;43);

«…усi тi, що стяглися, i зголили бороди, i непомiтно для себе вкрились, як горнята поливою, глянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого - в спокої й достатку - життя…» (16; 26);

«…всi пожованi-пом'ятi лiтами бородатi лiваки- шiстдесятники, колишнi хiппi, що так i не стяглися на власний будиночок у сабербiї з квiтучим городчиком на задньому дворi та гараж iз двома автами…» (16;26);

«Старалася щиро, на совість, а що ні фіга не вийшло, то чесніше одразу здати карти - не гравець із мене й зараз, далі буде ще хрєновіше: просвітку не видно, а сили вже не ті: не дєвочка» (16;2);

«…з третiм, смирним, як хлiбний м'якуш, i цiлий вiк не-при-дiлi, гарувала за здорового дядька, поки вiн, спасибi, глядiв малу, - репетиторствувала навсiбiч, брала переклади…» (16;34);

«…спати кілька ночей поспіль не могла взагалi, - обернувшись до дзеркала, угледіла в ньому - проступив, пiдступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках зїденої помади! - той самий

«I є ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валасається по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: "Я - югослав", начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасовує вiйну i все, що прийшло разом з нею…» (16;23);

«Крiс, факультетська секретарка, зателефонує, тiльки-но я не з'явлюся на лекцiю, отже, грiх нарiкати, ниточка-павутиночка, хай i тонюня - провисла, щоб, за неї шарпнувши, дати свiтовi знати про свiй черговий, цим разом останнiй, вiд'їзд…» (16;11);

«…оно Розi, Маркова дружина, сьомий рiк поспiль вчащає до психоаналiтика, два сеанси на тиждень, чого сердега Марк, кроткий гладкий школяр побiльшеного формату, не бувши навiть повним професором, оплатити, звiсно, негоден…» (16;20-21).

2.4 Речення, ускладнені вставними і вставленими конструкціями

Прозі Оксани Забужко характерне широке використання вставлених конструкцій. Вона хоче надати додаткові повідомлення, зауваження, уточнити зміст всього речення чи окремого його члена, щось пояснити чи доповнити зміст основного в реченні.

Вставлені конструкції переважно більші за розміром; вони відрізняються від вставних тим, що не мають модальних значень, не вказують на зв'язок чи послідовність думок, джерело повідомлення. Вставлені, як і вставні, конструкції не мають граматичного звязку з основним реченням. Як відомо, вставленими можуть бути окремі слова, словосполучення, прості і навіть складні речення. Щодо О. Забужко, то вона в більшій мірі використовує вставні речення, а в меншій - окремі слова і словосполучення. Вставлені речення виконують дві семантично-синтаксичні функції в реченні, вставленнями до якого вони є.

«Найбільш поширеною функцією вставлених речень є уточнення, пояснення чи доповнення предметного змісту основного речення. В іншому семантичному різновиді вставлені речення мають значення побіжних зауважень чи асоціативних згадок, що не так безпосередньо повязані з предметним змістом основного речення» (34;231). Вставні речення мають виразну інтонаційну валентність.

Вставні слова і словосполучення мають одну особливість, яка відрізняє їх від інших складників речення, - це те, що вони не перебувають з ними у граматичному звязку. Вони мають важливе значення для створення емоційного ефекту. Вставні члени вносять у висловлювання яскраве стилістичне забарвлення, бо уточнюють, підкреслюють зміст речення, дають змогу побачити авторську оцінку висловленої в цьому реченні думки, окреслюють побіжні зауваження.

Вставні слова і словосполучення порушують звичайну структуру речення, ускладнюючи його, як синтаксично, так і інтонаційно. Вони привертають увагу до таких стилістичних деталей, як оцінка висловленого в реченні, підтвердження або заперечення істинності сказаного; можливі припущення, сумніви. Часто вони можуть доповнювати або дещо поширювати характеристику висловленого в реченні. Наприклад: «Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з тої ями, в яку вiн, очевидно ж було, так послiдовно вглибав?» (16;9) або «…у вiкнах майстернi невiдворотно блiдла, водянистiшала свiтна синява, вирисовувалися позгромаджуванi попiд стiнами вугластi стоси полотен iз дрижакуватого, як протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих i сорокалiтнiх, це в такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi душi, - i ось тодi вiн i зробив їй боляче, таки направду боляче, куди там згадцi про втрату цноти, painful intercourse,1 ось як це називається в медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америцi взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила, жеручись гнiтючою призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося, прости Господи…» (16;10).

У цих реченнях вставні слова надають висловленому відтінку переконаності (перше) і невпевненості (друге).

Прозі Оксани Забужко характерне широке використання вставлених конструкцій. Вона хоче надати додаткові повідомлення, зауваження, уточнити зміст всього речення чи окремого його члена, щось пояснити чи доповнити зміст основного в реченні.

Вставлені конструкції переважно більші за розміром; вони відрізняються від вставних тим, що не мають модальних значень, не вказують на зв'язок чи послідовність думок, джерело повідомлення. Вставлені, як і вставні, конструкції не мають граматичного звязку з основним реченням. Як відомо, вставленими можуть бути окремі слова, словосполучення, прості і навіть складні речення. Щодо О. Забужко, то вона в більшій мірі використовує вставні речення, а в меншій - окремі слова і словосполучення. Вставлені речення виконують дві семантично-синтаксичні функції в реченні, вставленнями до якого вони є.

«Найбільш поширеною функцією вставлених речень є уточнення, пояснення чи доповнення чи доповнення предметного змісту основного речення. В іншому семантичному різновиді вставлені речення мають значення побіжних зауважень чи асоціативних згадок, що не так безпосередньо повязані з предметним змістом основного речення» (36;231). Вставлені речення мають виразну інтонаційну валентність.

Приклади вставлених конструкцій:

. «I чого ж дивувати, що першим вiдрухом у Кеннедi на вид коханого мужчини - стояв пiд стiночкою, якнайневиннiше теревенячи собi з попутниками з київського рейсу, джинсова куртка, знайомий сивий йоржик, вона вгледiла його ранiше, нiж вiн її, скiльки разiв прокручувала собi в уявi цю сцену! - був мимовiльний укол неприязнi…» (16;43);

. «…вона застановилася щойно перегодом, а першої митi, машинально, не рознiмаючи зцiплених п'ястукiв - в лiвому потiм виявила затиснуту цибулячу лушпайку, - ринулася збивати полум'я трапленим попiдруч рушничком…» (16;29);

. «В кухнi - крихiтнiй eat-in kitchen1 (холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, iно вiдвернешся, безсило вiдхилятися, як щелепа на вже-несамовладному обличчi, i все це вiдгороджено невисоким дощаним стояком, щось нiби шинквасом, - на нього можна просто з тої вузесенької обори подавати до кiмнати - аякже, чому нi! - ну хоч би вранiшню каву, або на обiд - пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядає щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум'янцем з утiхи, що зараз його з'їдять, - можна також подавати який-небудь джус, чи джин з тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного - щоб хтось сидiв по той бiк їхньої довбаної загороди, в якiй, здається, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгiєнiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, - хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збирається, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв - три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих квітах - раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з елегантно завуженим листям - два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi їх день у день поливалося сiрчаною кислотою, - на мiсцi буйної кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, - найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй "зимовий сад", ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна-якiй з ряду-йому-же-несть-кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася їх вiдмивати, - але подлi американськi бур'яни виявилися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, - а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), - так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапує вода в раковину, i нiчим перекрити цей звук - навiть касети на поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу» (16;2) - це речення взагалі дуже цікаве, адже, по-перше, більша його частина - це вставлена конструкція, по-друге, у цій вставленій конструкції є ще свої, менші вставлені конструкції;

. «Я нiколи досi не боялась по-справжньому - не зовнiшнiх обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самої. Я боюся ввiрятися власному хисту. Я бiльше не вiрю, що вiн - у твоїй руцi» (16;29);

. «Нi, золотко ("золотце", iронiчно поправляє вона себе: так звертався до неї той чоловiк, якому зараз, либонь, ще паскуднiше, нiж їй, але то вже не має жодного значення), - нi, сачконути не вийде: ти-но одбудь усе по порядку, а тодi й знати буде, чого ти справдi варта» (16;3);

. «Ну й подумаєш, гордо скинула б ти головою, нi-i, тебе б не спинило навiть аби вогняна рука, вилонившись iз повiтря, накреслила тобi перед носом на стiнi письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш ("Я все можу!") зробити те, чого однiй людинi для iншої самотуж зробити - не пiд силу, рибцю» (16;44);

. «Несподiваний дзвiнок iз дому - вiд товаришки, що рiк як пiшла в бiзнес i, єдина з-помiж усiх київських приятелiв-друзiв, може собi дозволити телефонувати до Америки: чи ти зараз у станi вислухати справдi страшну звiстку, питає вона. Тобто? В слухавцi коротка пауза, вiдтак падає, стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкиданi приском ноги, а за ними й усеньке тiло отерпає, як при анестезiї: нi!» (16;34);

. «…розум, що лякається власного творива, це ж бо всуцiль рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси - лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п'яним негром насеред хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в джаз-клубi…» (16;36).

. «…вона застановилася щойно перегодом, а першої митi, машинально, не рознiмаючи зцiплених п'ястукiв - в лiвому потiм виявила затиснуту цибулячу лушпайку, - ринулася збивати полум'я трапленим попiдруч рушничком…» (16;29);

2.5 Звертання як виразний стилістичний прийом

Одним із найвиразніших стилістичних прийомів є використання звертання. Воно максимально відображає думку автора на рахунок того об'єкта, до якого звертаються. Як ми знаємо, всі звертання поділяються на власне звертання та риторичні звертання. У прозі Оксани Забужко переважає використання власне звертань. До власне звертань належать власні назви людей (імена, імена і по-батькові, імена, по-батькові та прізвища). У письменниці найчастіше це назви людей, що несуть і собі іронію. «Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалi, де все й почалося, - а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно на тебе й чекав: "Панi Оксано, я - Микола К., може, вам показати мiсто, може, звозити на замок, у мене машина", - до славного замку було хвилин десять пiшої прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих вуличках, пiжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмiшку, провiнцiйний фраєр, ич як нарцисично задбаний…» (16;5) Іронія часто посилюється зменшено-пестливими суфіксами, наприклад, «…ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш… зробити те, чого однiй людинi для iншої самотуж зробити - не пiд силу, рибцю» (16;44); «Нi, золотко,… нi, сачконути не вийде: ти-но одбудь усе по порядку, а тодi й знати буде, чого ти справдi варта» (16;2); «Замахалась ти, "золотце". Ох, замахалась» (16;4). Ці зменшено-пестливі назви-звертання переносять свою емоційну силу на весь контекст, в якому вони вживаються. Займенники при звертаннях мають виразно інтимізуюче значення, проте звертання, не супроводжувані, а виражені займенником, найчастіше передають недоброзичливе ставлення, осуд, зневагу. Звертання, виражене займенником, не обовязково виступає у зневажливому тоні. Якщо при такому звертанні є інші звертальні слова, то займенник набуває того відтінку, який мають ці, незайменникові, звертання. У ролі власне звертань найчастіше виступають ввічливі звертальні слова, повязані з соціальним устроєм суспільства, його традиціями і звичаями, наприклад: «…тема мого сьогоднiшнього виступу, ледi й джентльмени, - як i зазначено в програмi, "Польовi дослiдження з українського сексу", i, перш нiж перейти до неї, хочу подякувати всiм вам, присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до моєї країни й моєї скромної особи…» (16;11); «Це окрема тема, ледi й джентльмени, панi й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, менi нелегко про все це говорити, до того ж я дiйсно тяжко недужа, моє зацьковане, виголоднiле, а коли не бавитися евфемiзмами, так i просто згвалтоване тiло третiй мiсяць невгаває в дрiбненькому нутряному дрожi, особливо жаскому - до млостi! - внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, i коли розчепiрюю пальцi, то вони негайно починають жити самостiйним життям…» (16;14).

Не завжди той, хто говорить, звертається до свого співрозмовника, називаючи його. Наявність чи відсутність звертання також може виступати як стилістичний прийом (не кажучи вже про вибір форми звертання). Тоді стилістично позначеним стає не стільки лексичний склад звертання, скільки сам факт його наявності чи відсутності. Трапляються випадки, коли найважливішою є інтонація, яка забарвлює звертання. Оклично-звертальна інтонація буває неоднаковою - від радісно-схвильованої до трагічної.

Письменниці притаманна також діалогізація усно-розмовної мови персонажів. Часто головна героїня у роздумах звертається сама до себе, наприклад, «Оттака ловись, кобiто, - закохалася. Ще й як закохалася - вибухла наослiп, полетiла сторч головою, дзвенячи в просторi вiдьомським смiхом…» (16;11); «Випручуйся, жiнко вербова. Ловись за повiтря» (16;22). У цьому прикладі звертання виконує у письменниці роль самохарактеристики.

2.6 Обірвані та номінативні речення

У прозі Оксани Забужко ми зустрічаємо поруч із багатокомпонентними складними є й короткі незавершені і номінативні речення. Їх порівняно небагато, але вони відіграють дуже важливу роль у сприйнятті читачем загального змісту тексту.

Особливістю письменниці є використання нею обірваних речень, що має значну художню цінність.

Зміст неповних та односкладних речень не можливо зрозуміти відокремлено. Він розкривається лише в структурі більшого чи меншого синтаксичного цілого, в контексті. Часто у художньому тексті короткі односкладні та неповні речення повязані між собою так сильно, як частини одного складного речення. Такі речення не можна розглядати по-одному, відірвано від інших. Самостійність їх виділяють лише умовно, керуючись відповідними розділовими знаками - крапка, знак питання, знак оклику. Можна було б із кількох таких речень скомпонувати одне, і це зовсім не змінило б загального змісту висловлювання, але змінило б його характер. І. Білодід пише: «Є тексти, насичені то односкладовими, то неповними реченнями, то іншими побудовами цього типу, які, взаємодіючи, дають своєрідне забарвлення мови, творять певний стилістичний колорит. Заміна їх іншими конструкціями, зокрема двоскладовими, змінює, руйнує характер висловлення» (34;348). Автор також наголошує на тому, що за допомогою односкладових і неповних синтаксичних утворень найкраще відтворюються хвилювання та тривожний стан людини.

Такі речення можуть і не вкладати додаткового змісту у висловлення, а вживатися тільки для підкреслення чи емоційного увиразнення іншого речення чи цілої фрази.

Номінативні речення оригінальні за своєю формою і за своїми функціями. «Найбільш поширена та узвичаєна функція номінативних речень - це створення статичних описів. Потрібна міра динамічності при цьому компенсується суміжними реченнями. Номінативні ж речення вносять ефект експресії, художньої образності» (34;349). Номінативні речення часто є вихідною точкою, стимулом для дальшого розвитку дії, тому переважно розміщені на початку контекстуального цілого. Вони посилюють емоційне напруження тексту. «За їх допомогою передається психічний стан людини, хвилювання тощо, а також фіксуються враження, захоплення описуваними картинами, раптові та побіжні сприймання, реакції на певні явища й події» (34;350). У художніх творах лаконізм виступає засобом стилістичного увиразнення мови.

Кілька номінативних речень часто вживаються підряд, поряд, одне за одним, творячи цим великі статичні описи. Поряд з ними є, звичайно, речення іншого типу, які компенсують статичність, даючи дії можливість розвиватися.

Приклади:

. «…Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це» (16;8);

. «Амiнь» (16;9);

. «Мiй смутку, мiй падку!» (16;22);

. «Вiтчизна i дiм, атож: Україна, вiсiмдесят другий рiк» (16;25);

. «Осiнь. Раннє смеркання» (16;25);

. «Такий собi диптих» (16;20);

. «Вiтчизна i дiм, атож: Україна, вiсiмдесят другий рiк» (16;25).

Номінативні речення є особливим засобом вираження думки: лаконічним, навіть точним лаконічно-протокольним.

Оксана Забужко часто обриває, не закінчує речення. Головною ознакою та особливістю таких речень є те, що вони не закінчені і змістовно, і структурно, і інтонаційно. І. Білодід вважає, що поняття «речення» для таких синтаксичних конструкцій взято умовно, бо «конструкції, що їх з певних причин не завершено, не сформовано в усіх тих складниках, які властиві загальній категорії речення, не можуть вважатися справжніми реченнями» (33;303). Мовознавець пояснює це тим, що такі незакінчені речення можуть бути лише початковими частинами повноцінних речень, як простих, так і складних - складносурядних чи складнопідрядних. Такі речення важко оформлювати і граматично, бо вони настільки різні, мало схожі одне на одного, що виділити якісь типові для них явища дуже складно. Незакінчені речення часто фрагментарні, уривчасті, але це ні в якому разі не можна вважати недоліком. Саме ця особливість дає їм можливість виконувати властиву їм функцію - виражати емоційний стан мовця, його бажання, волевиявлення, психічний стан у конкретному проміжку часу, хвилювання.

. «Так крiзь грати у вiкнi вагонзаку протискалося руку з запискою, металося за вiтром: ачей хто незлий нагледить, пiдбере, пiшле за адресою - визирання вслiд полопотiлому папiрцевi, голодна надiя в очах: не художники, нi?.. А до майстернi - бочком, задами, кружними вуличками: "Не треба, щоб вас зi мною бачили...» (16; 24-25);

. «…"Значить, ти знала? - визвiрився вiн, свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона - втрачати було вже нiчого - зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, - знала, що так буде? Так якого ж?..." Ге, серце моє, так у цьому ж вся й штука...» (16;11);

. «Тьху ти, паскудство яке... "Знаєш, що є твiй уславлений герметизм?" - бо вiн iменував це герметизмом, пiдводив пiд це дiло теоретичну базу, мислитель, блiн, знайшовся! концептуалiст! - "Ну, i що ж? Валяй, нарiзай, тiльки в двох словах", - "Будь ласка, можу i в двох: кам'яне яйце!" - "Гарно, - нишкнув на мить, направду дiткнутий: - але ж - пописане таке?.."» (16;22);

. «Поїхали до тебе... В майстерню...» (16;26);

. «I забракло вже жалю до пакистанця - грошей вiн, з переляку, не взяв, анi цента, що ж, не тiльки йому випав тяжкий день…» (16;43).

Більш змістово завершеними є такі речення, у яких наявні повнозначні слова, однак є й такі, які не мають будь-яких членів речення, а складаються лише зі службових слів. Таких речень порівняно небагато в О. Забужко. Наприклад, речення «Тож бо й воно» (16;19); «Ну будь ласка» (16;29); «Обидно, блiн. Обидно» (16;40).

Незакінчені речення виникають, коли письменниця за певних причин щось замовчує. У більшості випадків читачам (чи слухачам) зрозуміло, які факти «приховує» автор чи герой, співрозмовник. Такі речення є особливим художнім засобом. «За їх допомогою часто оформляються найдраматичніші місця художніх творів, зображуються найзагостреніші ситуації, щоб показати схвильованість мовців, їх збентеження, тривогу, розгубленість, відчай, вагання, горе замішання, нерішучість, а також їх захоплення, радість, рішучість, упевненість у чомусь тощо» (34;304). Часто такі речення використовуються з метою характеристики персонажів.

Ще однією значущою особливістю синтаксису Оксани Забужко є використання стилістичних фігур еліпсису та парцеляції.

Еліпс - це стилістична фігура, яка полягає у пропуску одного з членів речення. Речення можна зрозуміти з контексту. Конструкції еліпсису надають висловленню динамічності, експресивної виразності, створюють видимість живого, невимушеного усного мовлення. У художніх текстах вони можуть виконувати дві функції: у діалогах і монологах передають стан персонажа, а в авторських відступах - ставлення автора до зображуваного. Академік Л. А. Булаховський вважав повні стилі яснішими, доступнішими, зрозумілими для пересічного читача, а еліптичні - естетичнішими, вимогливішими, такими, які становлять продукт вищої словесної культури.

Наприклад, «…головне ж, ледi й джентльмени, полягає в тому, що в життi пiддослiдної то був перший український мужчина. Направду - перший. Перший готовий - кого не треба було вчити української мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширити спiльний внутрiшнiй простiр порозумiння, книжку за книжкою з власної бібліотеки…» (16;11); «I не подумаю. Це - моє» (16;18); «Тому що я - Кiт!» (16;19); «…нашкребiть по засiках борошенця, нiчого не вдiєш, життя - штука коштовна…» (16;20).

Парцеляція - прийом стилістичного синтаксису, що полягає в розчленуванні цілісної змістово-синтаксичної структури на інтонаційно й пунктуаційно ізольовані комунікативні частини - окремі речення. В результаті членування одного речення, переважно складного або досить поширеного, виникає дві частини, з яких основна (більша) називається базовою, а менша - парцелятом. Стилістичний акцент зосереджується саме на парцел яті (23;1).

Парцельовані конструкції виконують у тексті змістопідсилювальну і ритмомелодійну функції. Парцелят набуває комунікативної самостійності й тим привертає до себе увагу читача, ніби "випадаючи" з рівного ритму.

Парцеляція с експресивним явищем усної мови. Її виникнення пояснюється тим, що в безпосередньому живому спілкуванні немає можливості все до слова наперед продумати. У процесі говоріння виникає потреба інтонаційно виділити окремі одиниці, розширити й уточнити їх допоміжною інформацією. У художній мові парцеляція використовується для створення стилістичних ефектів живомовності, невимушеності, спонтанності спілкування. При парцелюванні цілісна змістово-синтаксична структура членується на кілька фраз (переважно дві), з яких одна є основною, бо в ній викладається основний зміст думки, а друга - парцелятом, у якому реалізується залежна частина основної синтаксичної структури

Парцеляція виконує кілька стилістичних функцій. Її використовують:

. В описах для зображення обставин дії, актуалізації окремих деталей

. Для передачі емоційно-психічного стану персонажа

Стилістична парцеляція характерна для внутрішніх монологів, які сприймаються як одна цілісна надфразна синтаксична єдність, для функціонального типу текстів-роздумів. Функцію парцелятів виконують не тільки члени речення ( як у синтаксичній парцеляції), а й різні види простих речень - неповних односкладних, слів-речень

. Для конкретизації змісту базової частини вислову.

. Для ритмізації прози, створення в читача ефекту "присутності", безпосередності відчуттів, на які зорієнтоване зображення

Парцеляцію можна вважати стилістичною трансформацією синтаксичних структур. Це стилістичне явище характерне для художніх текстів авторів, мова яких має виразні ознаки народнорозмовного мовлення. Наприклад:

. «…Господи, зроби так, щоб вiн був живий! - хай би забув мене, хай би вернувся до жiнки, хай би зраджував з ким не прийдеться, - не треба менi його за чоловiка, i нiчого вiд нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму iншого, з iншим родитиму дiтей, тiльки - о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це» (16;8);

. «Поїхали до тебе... В майстерню...» (16;26);

. «Зглянься надi мною. Ну будь ласка» (16;29);

. «Поясни менi одну штуку. Поясни, бо я щось нiяк не в'їду. Ти що ж - справдi вважаєш, що коли у тебе - стоїть, i не зразу кiнчаєш, то ти вже й князь, i жiнка мусить сукати нiжками… iно ти зволиш до неї доторкнутися - серед ночi, по тому як позгортаєш, акуратненько так, свої рисунки, а я тимчасом вiдбуватиму перший сон?» (16;33);

. «Тiльки от одне, каже вона собi, вчотириста-сорок-третє (це що ж, уже довiку?) розглядаючи в дзеркалi - мутному, в плiсняво- зеленкових процяпинах (що ти хочеш, дешева квартира в убогому кварталi!) - своє грубо вiдретушоване близькою старiстю (тридцять чотири роки, йо-майо!) обличчя. Тiльки одне» (16;40);

. «Ну й подумаєш, гордо скинула б ти головою, нi-i, тебе б не спинило навiть аби вогняна рука, вилонившись iз повiтря, накреслила тобi перед носом на стiнi письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш ("Я все можу!") зробити те, чого однiй людинi для iншої самотуж зробити - не пiд силу, рибцю. Не пiд силу» (16;44);

. «В тому снi вперше дихнуло полегкiстю - вона нiби вернулась до себе, i, сама-одна в спорожнiлiй залi, не подумала - зрозумiла: значить, несерйозно це все - нащот самогубства. Ще несерйозно» (16;46).

речення синтаксис забужко проза

2.7 Речення питальної та окличної інтонації

Не можна оминути увагою ще й того факту, що прозі Оксани Забужко характерне часте використання питальних і окличних речень. Питальна інтонація у реченнях не завжди означає питання, що вимагає відповіді. Письменниця часто використовує питальні речення для того, щоб підсилити, зміцнити твердження, про яке йдеться. Таке речення є своєрідною формою виразної мови, стилістичним прийомом. Іноді поряд з питальними реченнями чи конструкціями стоять відповіді, які підсилюють і увиразнюють висловлювання, надають йому більшої експресії. Розглянемо, наприклад, речення: «… Чого ти плакала?» - не скажу, ні, ще не скажу, скажу аж перегодом, за місяць» (16;10); «… простоволосі жінки в додільних білих сорочках, змахи рук, сухий тріск волосся… - що вони роблять, чи село од чуми оборюють? Ні, щось темніше, ризикованіше, і мета неясна… » (16;28).

Питальні речення з різноманітними інтонаційними нашаруваннями у О. Забужко становлять складний комплекс стилістично осмислених побудов. Вони виражають численні емоційні пориви, найтонші порухи чуттєвого стану людини та її інтереси. Крім цього, вони також виступають формою передачі легких, швидкоплинних емоційно-експресивних відтінків, а загалом - всієї психології героїв. Їхні сумніви, розпачі, безсилля, безпорадність, хвилювання, непевність у своїх силах знаходять свій вияв через інтонаційну форму питального типу. Наприклад:

. «А тобi - слабо?" …"Слабо сказати - я люблю тебе i твiй дзен? Слабо…» (16;25);

. «I що ж тепер, Господи? Що ж тепер?.. "Господи, куди ж далi?» (16;26-27);

. «Правда, ще за вiкном, вузьким, як вiдчиненi дверцята шафи, темним о цiй порi ("блайндерсiв" ти не опускаєш, бо навпроти все'дно глуха стiна), за протимоскiтною сiткою, либонь, застрягнувши в нiй, настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвiнок, невидимий коник, - от так само настирливо сюрчить i та думка, може, то взагалi вона й сюрчить, - а чому б не тепер?.. Не вже?.. Чого чекати?.. » (16;1);

. «Значить, ти знала? - визвiрився вiн, свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона - втрачати було вже нiчого - зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, - знала, що так буде? Так якого ж?...» (16;11).

За допомогою таких і подібних питальних конструкцій письменниця передає острах і стан тривоги, здивування, неспокій.

Багато у письменниці й різноманітних за своїми стилістичними функціями інтонованих синтаксичних одиниць - окличних речень. Серед них особливо виразно виділяються конструкції з піднесеною та спонукальною інтонацією. Окличні речення виражають різні художньо-стилістичні факти мовлення, передають психологічний стан людини, її волевиявлення, реакцію на навколишню дійсність. Наприклад, «…я - той останнiй, хто приходить по бенкетi й за все розплачується, - в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися вдвох кiнець стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом її жорстокої вiдваги насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього шеляга! - потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи металiчно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не Санин-таки, - хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi, громадивсь комусь на колiна, по-оїхали!» (16;35); «Нещасний ти чоловiк, Миколо: любив машину - розбив, любив жiнку - зламав, - в нiч остаточного розриву їй приснилося (i той сон вона - запам'ятала- таки, винесла з тьми нагору), як вiн повiльно вiдходить вiд неї, обернений спиною - така ще рiдна стрижена потилиця, опущена голова, шорти й жорстко накрохмалена бiла сорочка з настопiрченими короткими рукавами: пацан пацаном! - по вузенькiй кладочцi, похиленiй кудись вдiл, куди - не розгледiла, i спокiйно (вперше за цiлий час iз ним - спокiйно!), розважно-ясно ствердилося крiзь сон: не спасеться, нiт, не спасеться» (16;37); «Так i заснула в домi у Рона й Марти з тою приклеєною до вуст, як лузга, iдiотичною посмiшкою: ну-ну, подумалося перед сном, летить, таки явно летить моє золото - вже посипалися катастрофи! I чого ж дивувати, що першим вiдрухом у Кеннедi на вид коханого мужчини - стояв пiд стiночкою, якнайневиннiше теревенячи собi з попутниками з київського рейсу, джинсова куртка, знайомий сивий йоржик, вона вгледiла його ранiше, нiж вiн її, скiльки разiв прокручувала собi в уявi цю сцену! - був мимовiльний укол неприязнi» (16;34).

Прозі Оксани Забужко властиві ускладнені речення або фрази і великі синтаксичні сполуки , більші за фразу, які є одиницями синтаксично-композиційного, періодичного характеру, і, меншою мірою, коротких речень чи їхніх еквівалентів (непоширених, неповних, обірваних, простих неускладнених). Усі вони створюють неповторний ідіостиль письменниці. Аналіз і синтез у ході одного висловлювання вимагають складного розгалуженого вислову, що ґрунтується на різноманітних асоціаціях та їхніх звязках, що, у свою чергу, потребує складних синтаксичних побудов. Характерним для текстів письменниці є потік свідомості, тобто вона пише про те, про що думає і так, як думає - починає одну думку, кинувши її, переходить до іншої, завершує ще іншою і так далі. Багатогранність і різноплощинність змісту повідомлення як щодо часу дій, так і характеру явищ, фактів, їх психологічно-експресивного забарвлення надфразна єдність передає у концентрованому висловленні, яке осягається у сприйнятті, ніби «одним диханням».

Однорідні члени речення у Оксани Забужко надають мовленню виразності, підкреслюють певні ознаки предметів та дії. Якщо однорідні члени перебувають у синонімічних відношеннях, то кожен однорідний член підсилений, підкреслений наступним. Це створює дуже сильний експресивний ефект. Згущення, нагнітання однорідних членів посилює виразність тексту і його емоційний вплив на читача. Дієслівність створює ефект енергійного виконання однієї чи кількох дій, прикметниковість - яскравість, різнобарвність, уточнення ознакової характеристики, іменниковість - предметну різноманітність.

Відокремлені члени зазвичай уточнюють зміст речення - час, місце, спосіб дії, саму дію; привертають особливу увагу до предмета мовлення, увиразнюють окремий предмет, виділяючи його із ряду подібних.

Прозі Оксани Забужко характерне широке використання вставлених конструкцій. Вживаючи їх, вона хоче надати додаткові повідомлення, зауваження, уточнити зміст всього речення чи окремого його члена, щось пояснити чи доповнити зміст основного в реченні. Вставні члени вносять у висловлювання яскраве стилістичне забарвлення, бо уточнюють, підкреслюють зміст речення, дають змогу побачити авторську оцінку висловленої в цьому реченні думки, окреслюють побіжні зауваження.

У прозі Оксани Забужко ми зустрічаємо й короткі незавершені і номінативні речення. Їх порівняно небагато, але вони відіграють дуже важливу роль у сприйнятті читачем загального змісту тексту. Найголовнішою функцією номінативних речень є створення статичних описів. Такі речення точно, коротко і ясно виражають думку. Ще вони можуть виражати емоційний стан мовця у певний проміжок часу.

Одним із найвиразніших стилістичних прийомів є використання звертання. Залежно від того, яку форму і тип звертання використано в творі, читач може зрозуміти, як автор ставиться до того чи іншого персонажа, як характеризує його.

Не можна оминути увагою ще й того факту, що прозі Оксани Забужко характерне часте використання питальних і окличних речень, які увиразнюють, підсилюють висловлювання, надають йому більшої експресії.

Висновки

Прозі Оксани Забужко властиві ускладнені речення або фрази і великі синтаксичні сполуки , більші за фразу, які є одиницями синтаксично-композиційного, періодичного характеру, і, меншою мірою, короткі речення чи їхніх еквіваленти (непоширені, неповні, обірвані, прості неускладнені). Усі вони створюють неповторний ідіостиль письменниці. Багатогранність і різноплощинність змісту повідомлення як щодо часу дій, так і характеру явищ, фактів, їх психологічно-експресивного забарвлення надфразна єдність передає у концентрованому висловленні, яке осягається у сприйнятті, ніби «одним диханням». Комунікативне завдання надфразних єдностей полягає у забезпеченні повноти і широти інформації способом конденсованої передачі багатопланового, багатоманітного, обємного змісту в єдиній композиційно-синтаксичній структурі. Стильовою домінантою Оксани Забужко є «потік свідомості», тобто передачу на папері думок так, як вони зявляються в голові людини - переплітаються, обриваються, розгалужуються. Отож, можна зробити висновок, що синтаксис у романі письменниці максимально наближений до внутрішнього мовлення.

Вираження різноманітних ознак вказівки на предмети та дії, обєднані внутрішньорядними відношеннями однорідності, надають мовленню виразності, підкреслюють ці ознаки та дії і означувані предмети. Однорідність є засобом поєднання конденсації різних ознак, які письменниця компонує в одному реченні та цим робить його більш експресивним, емоційно забарвленим. Однорідні члени у Оксани Забужко часто перебувають у синонімічних відношеннях, де кожен член доповнений, підсилений наступним. Згущення, нагнітання однорідних членів посилює виразність тексту і його емоційний вплив на читача. Дієслівність створює ефект енергійного виконання однієї чи кількох дій, прикметниковість - яскравість, різнобарвність, уточнення ознакової характеристики, іменниковість - предметну різноманітність. Однорідність у художньому тексті лежить в основі створення таких стилістичних фігур як ампліфікація, градація, парономазія.

Відокремлені члени речення в художньому тексті функціонують, насамперед, як фактор експресії. Відокремлені означення створюють ефект максимуму експресії, нагнітання, висхідної градації. Оксана Забужко використовує у романі дієприкметникові та дієприслівникові звороти, які виконують такі ж функції, як і відокремлені означення та обставини.

Прозі Оксани Забужко характерне широке використання вставлених конструкцій. Вона хоче надати додаткові повідомлення, зауваження, уточнити зміст всього речення чи окремого його члена, щось пояснити чи доповнити зміст основного в реченні. Вставлені речення виконують функцію уточнення, пояснення чи доповнення предметного змісту основного речення. Часто вони можуть мати значення побіжних зауважень чи асоціативних згадок. Вставні члени вносять у висловлювання яскраве стилістичне забарвлення, бо уточнюють, підкреслюють зміст речення, дають змогу побачити авторську оцінку висловленої в цьому реченні думки, окреслюють побіжні зауваження.

Оксана Забужко часто обриває, не закінчує речення. Вони допомагають виражати емоційний стан мовця, його бажання, волевиявлення, психічний стан у конкретному проміжку часу, хвилювання. За їх допомогою часто оформляються найдраматичніші місця художніх творів, зображуються найзагостреніші ситуації, щоб показати схвильованість мовців, їх збентеження, тривогу, розгубленість, відчай, вагання, горе замішання, нерішучість, а також їх захоплення, радість, рішучість, упевненість у чомусь.

Ще однією значущою особливістю синтаксису Оксани Забужко є використання стилістичних фігур еліпсису та парцеляції. Конструкції еліпсису надають висловленню динамічності, експресивної виразності, створюють видимість живого, невимушеного усного мовлення. У художній мові парцеляція використовується для створення стилістичних ефектів живомовності, невимушеності, спонтанності спілкування. Її використовують в описах для зображення обставин дії, актуалізації окремих деталей, для передачі емоційно-психічного стану персонажа, для конкретизації змісту базової частини вислову, для ритмізації прози, створення в читача ефекту "присутності", безпосередності відчуттів, на які зорієнтоване зображення.

Не можна оминути увагою ще й того факту, що прозі Оксани Забужко характерне часте використання питальних і окличних речень. Питальні речення з різноманітними інтонаційними нашаруваннями у О. Забужко становлять складний комплекс стилістично осмислених побудов. Вони виражають численні емоційні пориви, найтонші порухи чуттєвого стану людини та її інтереси. Крім цього, вони також виступають формою передачі легких, швидкоплинних емоційно-експресивних відтінків, а загалом - всієї психології героїв. Їхні сумніви, розпачі, безсилля, безпорадність, хвилювання, непевність у своїх силах знаходять свій вияв через інтонаційну форму питального типу. Окличні речення виражають різні художньо-стилістичні факти мовлення, передають психологічний стан людини, її волевиявлення, реакцію на навколишню дійсність.

Одним із найвиразніших стилістичних прийомів є використання звертання. У письменниці найчастіше це назви людей, що несуть і собі іронію. Іронія часто посилюється зменшено-пестливими суфіксами. Займенники при звертаннях мають виразно інтимізуюче значення, проте звертання, не супроводжувані, а виражені займенником, найчастіше передають недоброзичливе ставлення, осуд, зневагу. Письменниці притаманна також діалогізація усно-розмовної мови персонажів. Часто головна героїня у роздумах звертається сама до себе. У такому випадку звертання виконує у письменниці роль самохарактеристики.

Список використаної літератури

1.Арутюнова Н. Д. Типы языковых значений / Оценка, событие, факт / Н. Д. Арутюнова. - М.: Наука, 1988. - 338с.

2.Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура Української мови: Навчальний посібник для студ. філ. спец. вищ. навч. закладів / Н.Д. Бабич. - Львів: Світ, 2003.

.Бацевич Ф.С. Філософія мови: Історія лінгвофілософських учень: підручник / Ф.С. Бацевич. - К.: Академія, 2008. - С. 128 - 134.

.Бацій І.С. Краса і сила слова: Бесіди про мову художнього твору / І.С.Бацій. - К. Рад. шк., 1983. - 97с.

.Булаховский Л.А. Курс русского литературного языка / Л.А. Булаховский. - Харков, 1936.

.Ващенко В. С.: Особистість, науковець, громадянин: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, 26 - 27 квітня 2007 р., м. Дніпропетровськ / М - во освіти і науки України , Дніпропетровський нац. ун - т. / В.С. Ващенко. - Дніпропетровськ: Пороги, 2007 - С. 19 - 22.

.Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. Ч. 1. / В.С. Ващенко. - Харків, Вид - во ДУ., 1985. - 266с. - С. 138 - 169.

.Вихованець І.Р. Грамматика української мови. Синтаксис: Підручник. / І.Р. Вихованець. - К.: Либідь, 1993. - 368с. - С. 5 - 51.

.Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови: [відп. ред. К.Г. Городенська]. / І.Р. Вихованець. - К.: Наук. Думка, 1992. - 224 с.

.Вісник Київського університету: Історико-філологічні науки. Вип. 1. - К., 1991. - С. 83 - 87.

.Вісник Харківського державного університету: №309: Актуальні проблеми теорії комунікації та викладання іноземних мов. - Харків, 1997. - С. 101 - 104.

.Городенська К.Г. Деривація синтаксичних одиниць / А.Н. України. Ін - т. мовознавства ім. О.О. Потебні / К.Г. Городенська. - К.: Наук. Думка, 1991. - 192с.

.Дослідження з синтаксису української мови. - К.: Вид - во АН УРСР, 1958. - 295с.

.Дудик П.С. Стилістика української мови: Навч. посібн / П.С. Дудик. - К.: Академія, 2005.

.Єрмоленко С.Я. Синтаксис і стилістична семантика / С.Я. Єрмоленко. - К.: Наук. Думка, 1982. - 210с.

.Забужко О.С. Польові дослідження з українського сексу / О.С. Забужко. - Режим доступу. - #"justify">.Зарубежная лингвистика. - М., 1999. - Вип. 2. - С. 254 - 264.

.Звучащий текст: Сборник науч. аналит. обзоров. - М.: ИНИОН, 1983. - с. 173 - 217.

.Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови / А.П. Коваль. - К.: Вид - во при КДУ вид - го об'єднання «Вища школа», 1987.

.Кожина М.Н., Дускаева Л.Р., Салимовский В.А. Стилистика русского языка: Учебник / М.Н. Кожина, Л.Р. Дускаева, В.А. Салимовский. - М.: Флинта / Наука, 2008. - 462с.

.Козачук Г.О. Українська мова для абітурієнтів: Навч. посібн. - 5 - те вид., стер. / Г.О. Козачук. - К.: Вища школа, 2004. - 287с.

.Космеда Т.А. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики: Формування і розвиток категорії оцінки: Монографія / Т. Космеда; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. - Львів, 2000. - 350 с.

.Мацько Л.І. Риторика / Л.І. Мацько. - Режим доступу. -#"justify">.Мацько Л.І. Стилістика української мови: підручн. для студ. філол. спец. вищ. навч. закл. / Л.І. Мацько. - К.: Вища шк., 2005. - 462с.

.Науковий часопис НПУ ім. М.П. Драгоманова. Серія 9, Сучасні тенденції розвитку мов. - К.: НПУ, 2009. - Вип. 4.: До 175-річчя НПУ ім. М.П. Драгоманова. - С. 16 - 20.

.Наукрвий часопис НПУ ім. М.П. Драгоманова. Серія 10, Проблеми грамматики і лексикології української мови.: М. - во осв. І науки Укр., НПУ ім. М.П. Драгоманова. - К.: НПУ, 2007. - Вип. 3. - С. 103 - 110.

.Новое в зарубежной лингвистике. - М.: Прогресс. Вып. 16: Лингвистическая прагматика. - 1985. - 500с.

.Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: підручн. для студ. гум. спец. вищ. навч. закл. осв. / О.Д. Пономарів. - Тернопіль: Навч. кн. - Богдан, 2000.

.Русский язык и литература: проблемы изучения и преподавания в школе и вузе: Сборник научных трудов. - К., 2009. - С. 42 - 45.

.Синтаксична будова української мови. - К.: Наук. думка, - 1968. - 202с.

.Слинько І.І. Синтаксис сучасної української літературної мови: Проблемні питання: Навч. посібн. для студ. філ.. фак - тів / Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М. Ф. ; Мін. осв. України ; [ред. В.А. Кондратенко]. - 2 - ге вид. переробл. і доп. - К.: Вища школа, 1994. - 670с.

.Стилістика української мови: Зб. наук. праць / М - во осв. Укр. КДПІ ім.. О.М. Горького; [редкол. Л.І. Мацько (відп. ред.) та ін.]. - К.: КДПІ, 1990. - 108с.

.Сучасна літературна українська мова. Синтаксис [за заг. ред. акад. АНУРСР Білодіда І.К.]. - К.: Наук. думка, - 1972, 512.

.Сучасна літературна українська мова. Стилістика. [за аг. ред. акад. АНУРСР Білодіда І.К.]. - К.: Наук. думка, - 1973.

.Сучасна українська літературна мова: Підручник / М.Я. Плющ, С.П. Бевзенко, Н.Я. Грипас та ін.; [за ред.. М.Я. Плющ.]. - К.: Вища шк., 1994. - 414с.

.Сучасна українська літературна мова. Синтаксис. / [за заг. ред. акад. АН УРСР І,К, Білодіда]. - К.: Наук. думка, - 1972.

.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч. посібн. / С.П. Бевзенко, Л.П. Литвин, Г.В. Семеренко. - К.: Вища шк., 2005.- 270с.

.Курс русского литературного языка / [под ред. Булаховского Л.А.]. - К.: 1952-1953.

.Содержательные аспекты предложения и текста: Межвуз. темат. сб. - Калинин: КГУ, 1983. - С. 3 - 15.

.Ткаченко А.О. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства: Підр. для студ. вищ. навч. закл. з гум. спец. філол., журналістика, літ. Творчість. / А.О.Ткаченко. - К.: Правда Ярославичів, 2003 - 448с.

.Томашевський Б.В. Стилистика. Учеб. пособие. - 2 - е узд., испр. и доп. / Б.В. Томашевський. - Л.: Изд - во ЛГУ, 1983. - 288с.

.Чабаненко В.А. Стилістика експресивних засобів української мови: Монографія / В.А. Чабаненко; М - во осв. і наук. Укр., Запорізький держ. ун- т. - Запоріжжя, 2002. - 351с.