єктом дослідження є правовідносини, що виникають у системах управління та забезпечення національної безпеки України.
Предметом дослідження є особливості формування національної безпеки України.
Мета дослідження: в умовах сучасних європейських геополітичних трансформацій розглянути систему управління та забезпечення національної безпеки України, а також виявити тенденції розвитку національної безпеки Української держави.
Для досягнення мети дослідження були поставлені такі завдання:
- розглянути принципи побудови та функціонування системи забезпечення національної безпеки,
визначити сили та засоби забезпечення національної безпеки України,
проаналізувати гарантії ефективного управління національною безпекою,
дослідити структуру системи забезпечення національної безпеки,
розкрити поняття системи управління національною безпекою та зміст структури системи управління національною безпекою,
висвітлити конституційні засади організації та діяльності Кабінету Міністрів України в сфері управління національною безпекою.
Методи дослідження. Під час дослідження використано, зокрема, системно-структурний, порівняльно-ретроспективний, аксіологічний, інституціональний і структурно-функціональний, загальні методи аналізу і синтезу тощо.
Структура роботи: вступ, 2 розділи, висновки, список використаних джерел.
національний безпека управління
РОЗДІЛ 1. СИСТЕМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
.1 Принципи побудови та функціонування системи забезпечення національної безпеки
Безпека - одна із якісних ознак розвитку суспільства. Зміст поняття безпеки динамічно ускладнюється та залежить від багатьох факторів, що змінюються в просторі і часі.
Базовим поняттям із всієї сукупності різних видів безпеки є поняття «національна безпека».
Проблеми забезпечення національної безпеки в різних сферах життя стоять в центрі уваги діяльності урядів, міждержавних утворень, громадських організацій. Багато років українські спеціалісти в різних галузях наукового знання не переставали писати й говорити про безпеку.
У той же час, поняття "національна безпека" у вітчизняній науці часто підмінювалось поняттями "міжнародна безпека", "державна безпека" (як безпека держави) чи просто "безпека".
Національна безпека визначається як «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам» [19, с.43-44].
Дослідження проблем безпеки характеризуються, з одного боку, всебічною розробкою концепцій, основ теорії і політики національної безпеки в роботах як вітчизняних, так і іноземних авторів: О.Г. Арбатова, Є.П. Бажанова, О.С. Власюка, В.П. Горбуліна, І.С. Іванова, А.Б. Качинського, Г.Г. Копилова, В.Л. Манілова, О.О. Прохожева, Г.П. Ситника та ін.
З другого боку, дослідження методологічних і концептуальних проблем безпеки людини, суспільства і держави в публікаціях А.В.Возженнікова, К.Х. Іпполітова, Б.Г. Слєпцова, П.П. Тімохіна, Л.І. Шершньова, Р.Г.Яновського та ін. створюють системність, логічність понятійного апарату теорії національної безпеки.
Вивченням питань забезпечення національної безпеки займається значна кількість провідних учених. Дослідження Г.П. Ситника стосуються державного управління у сфері забезпечення національної безпеки, Г.В. Новицького - теоретико-правових основ забезпечення національної безпеки України. Теоретичним обґрунтуванням системи забезпечення національної безпеки присвячені праці В.А. Ліпкана, М. Сунгуровського. Стратегічному плануванню у сфері забезпечення національної безпеки приділяли увагу В.П. Горбулін, А.Б. Качинський. Адміністративно-правові засади управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави розглядав Г.О. Пономаренко. Соціальні детермінанти національної безпеки вивчали А.Л. Баланда, проблеми соціальної безпеки - О.О. Давидюк.
В сучасній науковій літературі та документах більшість визначень поняття «національна безпека» характеризується через стан чи положення об'єкту безпеки, коли для нього відсутня небезпека, тобто зміни властивостей в гірший бік, або стан, що забезпечує достатню економічну чи військову потужність нації для опору загрозам її існування, які виходять як з інших держав, так і зсередини власної держави. Так, Концепція національної безпеки України 1997 року визначала «національну безпеку» як «стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз».
Колектив українських дослідників - О. Гончаренко, Е. Лісицин, О. Бодрук та М. Горелов - визначили національну безпеку як «ступінь захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави», аргументуючи свою позицію тим, що визначення національної безпеки через категорію «стан» не відповідає реаліям, тому що, як правило, для кожної конкретної держави, залежно від рівня її політичного, соціально-економічного, культурного розвитку, треба визначити верхній і нижній рівні захищеності; постійні зміни того чи іншого чинника безпеки завжди впливають на рівень безпеки в цілому. Це робить цю категорію динамічною, а не усталеною.
Тому застосування категорії «ступінь» більш відповідає суті поняття «національна безпека». Існує суттєва відмінність між об'єктивним станом національної безпеки та його суб'єктивним тлумаченням тими чи іншими колами правлячих еліт, тими чи іншими соціальними угрупованнями, що підкреслює динамічний характер самого явища та необхідність його врахування на понятійному рівні [16, с.30-31].
В процесі розробки поняття «національна безпека» найбільшого поширення отримали два підходи. Перший розглядає національну безпеку через призму національних інтересів (представники школи політичного реалізму - С. Браун, Б. Броді, Г. Кісінджер, М. Каплан, У. Ліппман, Г. Моргентау, Р. Такер, С. Хоффманн та ін.). Другий пов'язує національну безпеку із системою базисних національних цінностей як структурного, так і функціонального рівнів (представники біхевіоризму - А. Уолферс, К. Норр, Ф. Трегер, Д. Кауффман, А. Архарія та ін.).
Автори дослідження «Військова безпека України і вплив на неї геополітичних факторів» вважають, що «національна безпека... характеризує стан політичних інститутів, що забезпечує їхню ефективну діяльність по підтриманню оптимальних умов існування і розвитку особистості і суспільства». У цьому визначенні національна безпека розглядається виключно на рівні політичних інституцій. Тобто кризовий стан політичних інститутів, за таким визначенням, може провокувати загрози в усіх складових безпеки - в економічній, екологічній, демографічній ситуаціях тощо. Окрім того, національна безпека визначається як «частина» державної політики, що має на меті створення внутрішніх та міжнародних політичних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей.
Отже, при визначенні поняття «національна безпека» дослідники спираються на такі підходи: національна безпека - як стан / ступінь захищеності національних інтересів / цінностей; як відсутність загроз; як вирішальна умова життєдіяльності особи, суспільства і держави; як цінність; як сукупність заходів, що вживаються для гарантування безпеки або як постійна реакція на реальні загрози; як здатність певного об'єкта зберегти свої суттєві риси та головні параметри в умовах цілеспрямованої, руйнівної дії на нього; безпека характеризує стан державних інститутів, а також як система взаємопов'язаних складових, що будується на принципах стійкості, саморегуляції, цілісності [5, с.10-11].
Підсумовуючи, можна сказати, що національна безпека - це конкретний (такий, що визначається для кожної держави окремо) ступінь захищеності важливих цінностей, інтересів, прав особи, соціальних груп, всього суспільства і держави, зокрема, загальнонаціональних цінностей та самобутності, від широкого спектру зовнішніх і внутрішніх загроз політичного, економічного, військового, екологічного, технологічного, інформаційного, культурного та іншого характеру.
Згідно зі ст.1 Закону України «Про основи національної безпеки України» [2] національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров'я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв'язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникнення негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам.
Основними принципами забезпечення національної безпеки є: пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у розв'язанні конфліктів; своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам; чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки; демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки; використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.
Національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах.
Вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам.
Стратегія національної безпеки України у п.5.1 зазначає, що досягнення цілей Стратегії потребує кардинального реформування сектору безпеки і оборони, вдосконалення механізмів правового, організаційного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення національної безпеки, що передбачає: комплексне реформування всіх складових цієї системи; ефективне функціонування системи забезпечення національної безпеки на всіх етапах її реформування та розвитку; ефективне керівництво та управління ресурсами; дотримання балансу ефективності функціонування та демократизації органів сектору безпеки і оборони [8].
Основними функціями суб'єктів забезпечення національної безпеки є: вироблення і періодичне уточнення Стратегії національної безпеки України [4] і Воєнної доктрини України, доктрин, концепцій, стратегій і програм у сфері національної безпеки, планування і здійснення конкретних заходів щодо протидії і нейтралізації загроз національним інтересам України; створення нормативно-правової бази, необхідної для ефективного функціонування системи національної безпеки; удосконалення її організаційної структури; комплексне кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне та інше забезпечення життєдіяльності складових (структурних елементів) системи; підготовка сил та засобів суб'єктів системи до їх застосування згідно з призначенням; постійний моніторинг впливу на національну безпеку процесів, що відбуваються в політичній, соціальній, економічній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, воєнній та інших сферах, релігійному середовищі, міжетнічних стосунках; прогнозування змін, що відбуваються в них, та потенційних загроз національній безпеці; систематичне спостереження за станом і проявами міжнародного та інших видів тероризму; прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників і конфліктів, причин їх виникнення та наслідків прояву; розроблення науково обґрунтованих пропозицій і рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень з метою захисту національних інтересів України; запобігання та усунення впливу загроз і дестабілізуючих чинників на національні інтереси; локалізація, деескалація та врегулювання конфліктів і ліквідація їх наслідків або впливу дестабілізуючих чинників; оцінка результативності дій щодо забезпечення національної безпеки та визначення витрат на ці цілі; участь у двосторонньому і багатосторонньому співробітництві в галузі безпеки, якщо це відповідає національним інтересам України; спільне проведення планових та оперативних заходів у рамках міжнародних організацій та договорів у галузі безпеки [11, с.13-14].
.2 Сили та засоби забезпечення національної безпеки України
Сили і засоби забезпечення національної безпеки України створюються, функціонують і змінюються відповідно до рішень Верховної Ради України, указів Президента України, стратегій та програм забезпечення безпеки України.
Сили забезпечення національної безпеки включають:
. Органи та служби, що забезпечують безпечне ведення робіт у промисловості, сільському господарстві, на транспорті, природоохоронні служби, органи охорони здоровя населення, які діють відповідно до законодавства України.
Дієвість системи забезпечення національної безпеки України залежить від того, наскільки в її діяльності враховуються і відображаються основні фактори, що визначають стан національної безпеки. Фактори національної безпеки поділяються на воєнні і невоєнні, внутрішні і зовнішні.
До воєнних факторів належать: стан Збройних Сил держави та ступінь їх боєготовності; наявність можливих театрів воєнних дій, стан стратегічних резервів і мобілізаційних можливостей; кількість військових союзників та участь у військово - політичних союзах; професіоналізм особового складу Збройних Сил; розміри військових витрат, стан воєнної науки і характер воєнної доктрини. Ці фактори становлять важливі обєкти воєнної політики України.
Групу невоєнних факторів складають: геополітичне становище і геостратегічна інфраструктура, природноекономічні умови країни, кількісна і якісна структура населення, економічний потенціал, рівень суспільної стабільності, дисципліни та правопорядку; стан інформаційної безпеки; рівень державної безпеки, людський фактор, політичний устрій, міжнародна ідеологія, дипломатія. Названі фактори є компонентами державної сили України, як і будь-якої держави, що забезпечують можливості впливу на стан національної безпеки.
Сила держави є тією внутрішньою властивою рисою держави, яка служить базою реалізації її національних інтересів і включає сукупність політичних, економічних, військових, людських, духовних якостей, що визначають потужність, впливовість державної політики національної безпеки.
В системі національної безпеки України одним із найбільш значних компонентів є оборонна безпека, яка характеризує достатність військового та економічного потенціалів держави до відбиття загроз її безпеці. Оборона безпеки держави визначається станом її Збройних Сил та оборонно-промислового комплексу, в тому числі наявністю необхідних матеріальних, людських, фінансових ресурсів. У звязку з цим вона розглядається не тільки з точки зору особисто-військової тематики, але як і предмет військово-економічного аналізу.
Завдання останнього - обґрунтування методів та способів знаходження оптимальних варіантів рішення проблем військового будівництва шляхом встановлення кількісних показників, які дозволяють обєктивно оцінити стан обороноздатності як ступеня підготовленості держави до захисту від агресій, який характеризується сукупністю військового, економічного, наукового, соціального і морально - політичного потенціалів.
Однією з головних складових частин оборонної безпеки є військово-економічна безпека. В цьому випадку в систему показників оборонної безпеки можливо ввести систему загальних показників, які характеризують стан оборонної безпеки в цілому, і показників, які оцінюють окремо стан військової та військово-економічної безпеки [23, с.352].
Головним показником, який характеризує оборонну безпеку держави, є допустимий рівень витрат на оборону, який визначається їх долею в ВВП. Перехідна економіка країни, яка переживала системну кризу, виявилась неспроможною нести великі військові витрати.
Наступним важливим показником оборонної безпеки є відношення витрат на утримання Збройних Сил (грошове забезпечення), продовольче та речове забезпечення, витрати на паливно-мастильні матеріали, транспорт, комунальні послуги і на їх технічне оснащення або доля витрат на утримання Збройних Сил.
Одним з важливих показників оборонної безпеки є чисельність Збройних Сил. Світовий досвід показує, що оптимальною для держави в мирний час є чисельність Збройних Сил порядку одного відсотка від чисельності населення держави. Сьогодні країни Європи - колишні учасники Варшавського Договору - зіткнулись зі складною проблемою, коли затрати на утримання армії примушують все більше скорочувати її. Але існує рівень, нижче за який іде розбалансування видів Збройних Сил та родів військ, котрі могли б виконувати усі функції національних складових систем оборони.
Головним показником, який характеризує могутність держави і стан її військової безпеки, є бойова і мобілізаційна готовність військ до відбиття зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці [20, с.122-123].
.3 Гарантії ефективного управління національною безпекою
Обсяг і складність вирішуваних завдань у системі національної безпеки залежить від оцінки реальних загроз і ступеня їх небезпеки для життєво важливих інтересів України, зроблених на основі об'єктивного аналізу. За результатами цих оцінок завдання НБ слід розділити за часовими параметрами на оперативні, тобто такі, які потребують невідкладного вирішення, тактичні, що передбачають деякий, не дуже значний часовий інтервал для їх вирішення, і стратегічні, тобто такі, вирішення яких здійснюється у віддаленій перспективі.
Гарантування безпеки особистості, суспільства й держави здійснюється на основі розмежування повноважень органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади в цій сфері. Розмежування зазначених повноважень характеризується певною складністю.
Діяльність органів державного управління у сфері національної безпеки (НБ) носить досить складний характер, який обумовлюється наявністю особливих об'єктів безпеки: особистість її права й свободи; суспільства його матеріальні та духовні цінності. Специфічними рисами цих об'єктів обумовлена об'єктивна потреба створення єдиної системи гарантування НБ України.
Основні функції системи забезпечення національної безпеки в усіх сферах її діяльності:
створення і підтримка в готовності сил та засобів забезпечення національної безпеки;
управління діяльністю системи забезпечення національної безпеки;
здійснення планової й оперативної діяльності щодо забезпечення національної безпеки;
участь у міжнародних системах безпеки.
Важливою умовою реалізації основних функцій системи гарантування та забезпечення національної безпеки України є обґрунтоване розмежування повноважень основних субєктів системи, їх взаємодія при захисті національних інтересів. До основних субєктів відносяться такі поняття, як український народ, українська держава, Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерства та інші органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Суди загальної юрисдикції та Прокуратура України, Національний Банк України, Воєнна організація держави та ряд інших [7].
Загальна система суб'єктів гарантування національної безпеки охоплює: а) орган законодавчої влади - Верховна Рада і органи державного управління загальної компетенції - Кабінет Міністрів, місцеві державні адміністрації; б) органи державного управління спеціальної компетенції - Міністерство внутрішніх справ; Служба безпеки; Міністерство оборони; Державна прикордонна служба України; Міністерство юстиції; Національне бюро розслідувань України; спеціалізовані управління і служби Міністерства закордонних справ; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій, Департамент у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, тощо; в) правоохоронні органи - органи прокуратури; суди загальної юрисдикції; Конституційний Суд; адвокатура; г) громадські структури - адвокатура; Товариство сприяння обороні України; пункти охорони громадського порядку. Координаційним органом з питань національної безпеки є Рада національної безпеки і оборони України.
Верховна Рада України: визначає пріоритети у захисті національних інтересів і об'єктів безпеки; розробляє систему правового регулювання відношень у сфері безпеки; встановлює порядок організації та діяльності органів гарантування безпеки; здійснює контроль за кадровою політикою державних органів та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки; заслуховує щорічну доповідь Президента України про гарантування національної безпеки України; визначає бюджетні асигнування на фінансування органів і програм гарантування національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки. До повноважень Верховної Ради України Конституція також належать питання війни та укладення миру; направлення підрозділів Збройних Сил до іншої держави; введення воєнного чи надзвичайного стану тощо (ст.ст.85, 92 Конституції).
Загальне керівництво державними органами щодо гарантування НБ здійснює Президент України, який виступає гарантом безпеки і оборони країни. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України; спільно з Верховною Радою визначає стратегію гарантування національної безпеки; контролює й координує діяльність державних органів щодо національної безпеки; приймає оперативні рішення щодо гарантування національної безпеки в межах компетенції, визначеної законодавством; не менше як раз на рік подає Верховній Раді звіт про забезпечення національної безпеки України.
Рада національної безпеки і оборони України як координаційний орган з питань НБ і оборони при Президентові України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах безпеки і оборони (ст. 107 Конституції).
Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, НБ України; громадського порядку і боротьби зі злочинністю. Кабінет Міністрів здійснює також заходи щодо обороноздатності країни, гарантування НБ, оснащення Збройних Сил озброєнням, військовою технікою, керує мобілізаційною підготовкою й мобілізаційним розгортанням народного господарства та переведення його на режим роботи в умовах воєнного стану тощо (ст.116 Конституції). У межах визначеної законом компетенції Кабінет Міністрів забезпечує керівництво державними органами щодо національної безпеки; організує й контролює розробку та реалізацію заходів щодо гарантування національної безпеки міністерствами і відомствами, іншими підпорядкованими йому органами України, Автономної Республіки Крим і областей.
Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України з відповідних питань. Суди загальної юрисдикції забезпечують захист конституційного устрою в Україні; здійснюють правосуддя у справах щодо злочинів, які посягають на безпеку особистості, суспільства та держави; забезпечують судовий захист громадян, громадських та інших організацій і об'єднань, чиї права були порушені у зв'язку з діяльністю у сфері гарантування національної безпеки.
Прокуратура України здійснює свої повноваження у сфері національної безпеки і оборони відповідно до Конституції України. Національне бюро розслідувань України здійснює заходи щодо зміцнення НБ держави; забезпечує належний захист конституційних прав і свобод людини й громадянина; проводить відповідно до законодавства України до судове слідство та оперативно-розшукові заходи в особливо складних кримінальних справах про злочини, які становлять значну суспільну небезпеку; виконує інформаційно-аналітичну роботу з метою виявлення й усунення причин та умов, які сприяють корупції, вчиненню інших небезпечних злочинів; прогнозує динаміку злочинності в суспільстві тощо.
Національний банк України розробляє й здійснює емісійно-кредитну політику в інтересах національної безпеки України. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади у межах своїх повноважень, наявних засобів бюджетного й позабюджетного фінансування забезпечують реалізацію законів України, указів Президента України, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки; забезпечують створення, підтримання в готовності й застосування сил та засобів щодо НБ, а також управління їх діяльністю; розробляють внутрівідомчі інструкції (положення) щодо гарантування НБ і подають їх на розгляд Ради національної безпеки і оборони [9, с.109-110].
Окрім того, ці органи несуть відповідальність за якість розробки та виготовлення озброєння та військової техніки, за здійснення заходів постачання на потреби оборони у воєнний час. Звичайно, сьогодні ще передчасно чітко визначити діяльність органів державного управління в сфері гарантування національної безпеки, але вже безперечно те, що НБ України е об'єктом державного управління і йому властиві загальні для всієї системи державного управління риси та принципи.
Разом з тим конкретні проявлення цих загальних рис і принципів у діяльності органів державного управління щодо гарантування НБ мають специфічний перелом, котрий обумовлений особливим місцем цієї сфери в системі державного управління з її виразним правоохоронним напрямком.
Це означає, що правоохоронні органи та органи державного управління спеціальної компетенції багато виконують загальних завдань в сфері безпеки, але при цьому потрібно мати на увазі єдине: діяльність цих органів управління спрямована насамперед на захист основних об'єктів безпеки - прав і свобод особистості, матеріальних та духовних цінностей суспільства, конституційного устрою, суверенітету й територіальної цілісності держави.
Всебічний характер загальнодержавних заходів гарантування національної безпеки України, різниця у засобах, силах і організаційних формах реалізації цих заходів визначають конкретну роль кожного органу державного правління щодо гарантування НБ України.
Виходячи з концептуальних підходів щодо гарантування НБ та аналізу її законодавчого закріплення коротко визначимо коло завдань лише основних суб'єктів національної безпеки із всієї системи органів державного управління.
Особливе місце посідає Служба безпеки (СБ) України. В інтересах національної безпеки держава покладає на органи СБ завдання захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.
До завдань СБ України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції і організованої злочинної діяльності в сфері управління і економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам особистості, суспільства і держави.
Завданням органів СБ відповідає система прав, яка містить у собі, з одного боку, права, котрі забезпечують правильну організацію і нормальне функціонування самої системи Служби безпеки (внутрівідомча управлінська діяльність у нових умовах розвитку країни), а з іншого права, якими наділені вони безпосередньо для виконання завдань гарантування національно-державної безпеки України як суверенної незалежної країни. При цьому переважне значення мають права на проведення оперативно-розшукової, кримінально-процесуальної та зовнішньої адміністративної (виконавчо-розпорядчої) діяльності. Зовнішня адміністративна діяльність органів СБ це, насамперед, їх діяльність як державного правоохоронного органу спеціального призначення. У ході її реалізації вони (органи) вступають в правові відносини в інтересах гарантування національної безпеки України з іншими державними органами, громадськими організаціями і громадянами на основі законодавчих актів, виданих вищими органами державної влади й управління.
В адміністративній діяльності органів СБ важливе значення мають передбачені законом права на застосування заходів адміністративного впливу, а саме: адміністративно-запобіжних і адміністративного запобігання. Їх призначення полягає у тому, щоб запобігти або покласти край антигромадським проступкам, які можуть перерости у державні злочини, а також усунути ті умови, які іноземні спецслужби можуть використати на шкоду національним інтересам України.
Діяльність органів СБ згідно зі своїми завданнями конкретизується у їх функціональних обов'язках, виконання яких забезпечує життєво важливі інтереси України. До узагальнених функціональних обов'язків потрібно віднести: виявлення й прогнозування загроз об'єктам безпеки, здійснення комплексу оперативних та довготривалих заходів щодо їх попередження і нейтралізації; створення і підтримка готовності сил і засобів гарантування національної безпеки у повсякденних умовах і надзвичайних ситуаціях; здійснення системи заходів щодо відновлення нормального функціонування об'єктів безпеки в регіонах, які потерпіли в результаті виникнення надзвичайної ситуації; участь у заходах щодо гарантування національної безпеки за межами України відповідно до міжнародних договорів і угод, укладених або визнаних Україною [12, с.14-15].
В комплексі заходів, які проводяться органами державного управління в сфері національної безпеки, важлива роль належить органам внутрішніх справ. Сьогодні їх діяльність носить досить складний характер. Вона містить у собі декілька груп суспільних відносин, зокрема, організацію боротьби зі злочинністю (в тому числі і з організованою); забезпечення громадського порядку і громадської безпеки; паспортної системи; режиму проживання й т.ін.
Об'єктивно існуючий взаємозв'язок цих суспільних відносин дає змогу розглядати їх як цілісний складний об'єкт національної безпеки в сфері управління внутрішніми справами. Разом з тим у теоретичному плані та практичній діяльності потрібно мати на увазі, що ці суспільні відносини не є ідентичними. Це - самостійні інститути діяльності, що визначають головні напрямки діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення основних об'єктів національної безпеки (особистості, суспільства, держави) від явних та потенційних загроз, джерела яких можуть бути розташовані на території України або за її межами.
Нормативні акти, що регулюють діяльність органів внутрішніх справ щодо національної безпеки, покладають на них ряд завдань, до яких належать: гарантування особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод та законних інтересів; охорона й забезпечення громадського порядку; попередження правопорушень та їх усунення; забезпечення громадської безпеки та безпеки дорожнього руху; захист усіх форм власності від злочинного посягання; виявлення й розкриття злочинів, розшук осіб, які їх скоїли; захист природного середовища; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень та гарантування безпеки інших цінностей особи, суспільства і держави.
Для безпосередньо виконання цих завдань органам внутрішніх справ надається відповідна система прав і функціональних обов'язків. Діяльність органів внутрішніх справ містить у собі ряд організаційно-правових форм, що характеризуються специфічними ознаками й призначеннями, а саме: адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну функції. Всі функції нерозривно пов'язані між собою і утворюють єдиний комплекс діяльності органів внутрішніх справ щодо охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки та боротьби зі злочинністю як головною загрозою цим та іншим об'єктам національної безпеки. При цьому зміст і діяльність органів ВС має визначатися рівнем та напрямком загроз життєво важливим інтересам України [21, с.330-331].
Конституційним координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України виступає Рада національної безпеки та оборони України. У гарантування національної безпеки, і насамперед військової безпеки, важлива роль відводиться органам військового управління Збройних Сил України. Це основний державний інститут, покликаний гарантувати захист України від зовнішньої збройної агресії (ст.17 Конституції). У даному випадку діяльність органів військового управління у цій сфері носить виконавчо-розпорядчий характер. Система військового управління Збройних Сил, яка складається із центральних органів, органів управління військових округів (флотів), органів управління військових об'єднань, частин тощо, об'єднується й керується Міністерством оборони України як центральним органом військового управління. Специфічним видом органів військового управління потрібно виділити штаб.
Характер управлінських функцій та обсяг компетенції щодо забезпечення оборони й військової безпеки України визначається місцем кожного органу військового управління у централізованій системі військового управління як галузі державного управління. Якщо узагальнити діяльність органів військового управління в сфері забезпечення національної безпеки, то вона має бути спрямована на виконання певних завдань. Основними з них є: формування військової політики держави і військової доктрини України; здійснення відповідних заходів на міжнародній арені для запобігання агресії; формування структури й чисельності Збройних Сил України, підтримка їх боєздатності, бойової й мобілізаційної готовності до оборони країни; оцінка військово-політичної обстановки і визначення рівня воєнної загрози; підготовка обґрунтувань рішень Верховної Ради з питань оборони та безпеки; організація захисту суверенітету, незалежності й територіальної цілісності України від нападу зовні.
Як особливо важливий орган гарантування безпеки і виконання завдань оборони країни Міністерство оборони України також розробляє та подає на розгляд Президента України проекти державних програм будівництва Збройних Сил, розвитку озброєння та військової техніки, пропозиції щодо зміцнення обороноздатності держави тощо.
В умовах введення військового стану завдання й повноваження органів військового управління в сфері забезпечення оборони та безпеки країни, підтримки громадського порядку можуть бути розширені спеціальним правовим актом.
Виконавча і розпорядча діяльність органів військового управління в цій сфері здійснюється у правових (юридичних) формах, безпосередньо виданням правових актів. З їх допомогою військові органи регулюють різносторонні суспільні відносини, які виникають у процесі забезпечення національної безпеки та оборони держави. У комплексі заходів щодо гарантування НБ важлива роль відводиться Прикордонним військам, головним завданням яких є захист недоторканості державного кордону на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охорона економічної зони України [10, с.20-21].
Таким чином, механізм гарантування національної безпеки України зорієнтований на практичну координацію всіх видів діяльності державних і громадських інститутів з метою відвернення, виявлення й усунення явних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз.
1.4 Структура системи забезпечення національної безпеки
Система забезпечення національної безпеки - це організована державою сукупність субєктів: державних органів (законодавчої, виконавчої та судової влади), громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, обєднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України.
Діяльність по формуванню системи забезпечення національної безпеки України була невідємною частиною і фактором державотворчих процесів з самого початку виникнення незалежної України. Вже в Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 року) питання безпеки розглядались у розділах «Зовнішня і внутрішня безпека», «Міжнародні відносини», «Екологічна безпека». З проблемами безпеки повязується намір України стати у майбутньому постійно нейтральною державою. Україна задекларувала прагнення активно сприяти зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, брати активну участь у роботі міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів. Загальна система забезпечення національної безпеки виступає єдиним соціально - політичним механізмом, в якому кожний субєкт безпеки виконує функції захисту національних інтересів в межах повноважень, які визначаються законодавством України [6, с.77].
Основним субєктом в системі забезпечення національної безпеки має бути держава, яка виконує функції в цій сфері через органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Тому ця система повинна базуватися передусім на сильній триєдиній державній владі, керуватися науково визначеним для сучасних умов переліком пріоритетних національних інтересів і всебічно оціненим переліком загроз цим інтересам, підтримуватись досконалою інформаційно-методологічною технологією прийняття рішень, спиратися на виконавчі структури з раціональним розподілом і координацією їх дій. Це дасть змогу відпрацьовувати й ефективно реалізовувати визначену державну політику і забезпечувати захист інтересів головних обєктів цієї системи - людини (права та свободи), суспільства (духовні та матеріальні цінності), держави (конституційний лад, суверенітет і територіальну цілісність) на всіх ієрархічних рівнях в умовах посилення дії дестабілізуючих факторів. На створення такої системи необхідно зосередити зусилля всіх гілок влади, виконавчих структур, вчених, провідних спеціалістів тощо. Тільки спільними зусиллями, скоординованими діями можна стабілізувати кризові процеси в державі, зупинити спад виробництва, створити умови для розвитку економіки, науки, культури, забезпечити кращу долю своєму народу [18, с.40-41].
Ефективність системи забезпечення національної безпеки України залежить від того, наскільки враховуються воєнні і невоєнні, внутрішні і зовнішні фактори національної безпеки. Державна політика національної безпеки України ґрунтується на принципі єдності, взаємодоповнюваності національної, регіональної, міжнародної та глобальної безпеки.
РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЮ БЕЗПЕКОЮ УКРАЇНИ
.1 Поняття системи управління національною безпекою
Взаємодія особи, суспільства, органів державної влади та місцевого самоврядування у процесі забезпеченню національної безпеки, з урахуванням взаємозвязків між ними та середовища їх існування, можна розглядати як відкриту, динамічну, соціальну систему: систему національної безпеки (СНБ). Головною метою системи є інтеграція зусиль особи, суспільства, держави для реалізації національних інтересів.
Таким чином СНБ - це відкрита, динамічна, соціальна система, метою якої є створення умов для реалізації національних інтересів, забезпечення цілісності суспільного організму та здатності держави відстоювати вказані інтереси.
СНБ формується після проголошення державного суверенітету й включає в себе ряд підсистем. Вона, одночасно, є елементом систем безпеки більш високого порядку - субрегіонального, регіонального, глобального, з якими взаємоповязана, низкою чинників правового, політичного, економічного та іншого характеру.
Відкритість і організаційно-функціональна динамічність СНБ обумовлена: відкритою множиною субєктів так обєктів системи, тобто кількістю вказаних елементів (Закон України Про основи національної безпеки України визначає фактично відкриті множини як обєктів, так і субєктів забезпечення національної безпеки, оскільки включає до них не тільки всіх громадян України, а й сукупність їх прав і свобод); динамікою впливу (зміна інтенсивності, масштабу, спрямованості тощо) зовнішніх і внутрішніх факторів на національну безпеку, які одночасно здійснюють вплив і на міжнародну безпеку, що зумовлює необхідність постійної реорганізації, створення та ліквідації тих чи інших елементів системи, у тому числі й тих, які одночасно інтегровані як у СНБ, так і в регіональні та міжнародні системи безпеки; характерними особливостями та закономірностями сучасних процесів глобалізації (у різних її вимірах: політичному, економічному, інформаційно-комунікаційному, культурно-цивілізаційному та інших); взаємозалежністю як позитивних, так і негативних результатів функціонування національних, регіональних та міжнародних структур безпеки у контексті забезпечення стабільного розвитку міжнародного співтовариства [22, с.223-224].
Національна безпека відображає стан захищеності національних інтересів самостійних держав. На розуміння поняття національної безпеки впливають історичний і політичний досвід держав, характер політичних режимів, особливості міжнародної ситуації в конкретний історичний період, цілі зовнішньої і воєнної політики та інші фактори.
Політику національної безпеки оборони України визначають законодавчі, нормативно-правові та концептуальні документи, а саме: Конституція України, Закони «Про оборону України» від 06.12.1991 р. №1932-XII, «Про Збройні Сили України» від 06.12.1991 р. №1934-XII, «Про державний кордон України» від 04.11.1991 р. №1777-XII, «Про міліцію» від 20.12.1990 р. №565-XII, «Про службу безпеки України» від 25.03.1992 р. № 2229-XII, «Про культуру» від 14.12.2010 р. №2778-VI, «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16.03.2000 р. №1550-III, «Про охорону навколишнього середовища» від 25.06.1991 р. №1264-XII, Воєнна доктрина України та ряд інших. Ці документи встановлюють керівні принципи і погляди на забезпечення національної безпеки й оборони України та пріоритетні цілі держави: сприяння миру і стабільності в регіоні поглибленням воєнно-політичного партнерства; створення надійних механізмів запобігання можливій агресії. Міністерства і відомства в межах своєї компетенції та відповідальності на основі чинного законодавства про національну безпеку, а також згідно з рішеннями Президента України, Кабінету Міністрів розробляють відомчі накази, інструкції, положення, які спрямовані на реалізацію програми захисту життєво важливих інтересів людини, суспільства, держави.
В Конституції України ті чи інші аспекти національної безпеки України розглядаються в 7 розділах та 17 статтях. За Конституцією України, безпека людини, її життя, здоровя, честь і гідність, недоторканність визначаються найвищою соціальною цінністю (стаття 3). Безпосередньо конституційні норми стосуються таких видів безпеки, як національна безпека, державна, особиста, економічна, громадська, інформаційна, екологічна [1].
Існує кілька базових механізмів управління національною безпекою. По-перше, обізнаність населення в діяльності інститутів національної безпеки. Особливо це важливо в перехідних суспільствах. Сама по собі обізнаність населення не створює системи демократичного контролю, але вона сприяє появі необхідних умов для цього. Інформування населення, доступність відкритої літератури, довідників, мемуарів, так само як і діяльність громадських обєднань і незалежних дослідницьких центрів, що займаються питаннями національної безпеки, створюють умови для появи людей, здатних здійснювати демократичний контроль інститутів національної безпеки.
По-друге, парламентський контроль. В більшості країн вищий законодавчий орган є основним елементом системи демократичного контролю в системі національної безпеки. Головною проблемою в цьому звязку є доступ депутатів до державної таємниці. Такий доступ в Україні автоматично отримує тільки Голова Верховної Ради.
Ця проблема поставала свого часу перед багатьма демократичними суспільствами. В цілому, досвід її вирішення полягає в автоматичному допуску деяких або всіх членів законодавчого органу до державної таємниці на період їхніх повноважень.
Так, у Сполучених Штатах усі члени Конгресу автоматично отримують доступ до державної таємниці. Обмеження торкаються тільки такої інформації, як джерела й методи розвідки. Крім того, доступ отримують працівники апарату Конгресу, які працюють над питаннями національної безпеки. У Великій Британії та Норвегії депутатам за їхнім запитом надаються майже усяка таємна інформація, але не обовязково її оригінальні носії. В Німеччині, Данії Угорщині, Ісландії та Португалії автоматичний доступ до державної таємниці отримують члени профільних комітетів з оборони і закордонних справ.
По-третє, прокурорський нагляд. Контроль за дотриманням законів у сфері національної безпеки в розвинутих країнах і в Росії виконує прокуратура. Навіть в США, де одна з головних спецслужб - ФБР - сама є органом прокуратури, законодавчий контроль із боку Генерального прокурора є незаперечним.
По-четверте, звітування державних установ щодо діяльності у сфері національної безпеки. В багатьох західних країнах вища посадова особа держави регулярно представляє до парламенту документ, що окреслює бачення й зусилля виконавчої влади у забезпеченні національної безпеки. В США, наприклад, такий документ має назву «Стратегія національної безпеки» і готується щорічно. Сенс подібних звітів полягає не тільки в забезпеченні відкритості та демократичності, але й сприянні узгодженості дій різних інститутів національної безпеки та запобіганні конкуренції між ними [13].
Структура, цілі та завдання СНБ формуються у руслі обєктивних та субєктивних процесів і під впливом чинників, які визначають умови реалізації вказаних інтересів. Діалектична єдність складових СНБ визначається нерозривністю процесу розвитку людини, суспільства, держави у просторі й часі.
Складовими (елементами) СНБ є субєкти забезпечення національної безпеки (органи державної влади та місцевого самоврядування, інститути громадянського суспільства, окремі громадяни, ЗМІ); обєкти національної безпеки (національні матеріальні й духовні цінності, інтереси особи, суспільства, держави); сукупність інструментів влади (політичних, економічних, воєнних, інформаційних), які можуть бути використані для підтримки належного рівня захищеності національних інтересів (збройні сили, спецслужби, підприємства оборонно-промислового комплексу, дипломатичні засоби, державні та мобілізаційні резерви, інші ресурси, які цілеспрямовано спрямовуються на захист національних інтересів); масив чинного національного законодавства, який визначає пріоритети державної політики національної безпеки, офіційні погляди стосовно підходів, принципів та механізмів захисту національних інтересів; національні джерела та субєкти (фізичні та юридичні особи), які породжують загрози реалізації національних інтересів; множина зовнішніх і внутрішніх факторів національної безпеки (до вказаних факторів можна віднести не тільки змінні, зокрема, ті, які характеризують тенденції, показники, цілі, а й інші системи, наприклад, міжнародні структури безпеки, цілі та наслідки їх діяльності тощо).
Такі складові СНБ як: сукупність субєктів та обєктів забезпечення національної безпеки; сукупність інструментів влади; джерела та субєкти, які породжують загрози національним інтересам, більшою мірою є матеріальними. Водночас такі складові СНБ, як масив законодавства, фактори національної безпеки визначають умови та завдання СНБ.
Деякі складові СНБ є відносно статичними (національні цінності), а інші більш динамічними (загрози) щодо змін у просторі і часі. При структурно-функціональному аналізі СНБ, зокрема, пошуку шляхів оптимізації її структури, уточненні завдань субєктів забезпечення національної безпеки, головна увага має приділятися передусім динамічним елементам.
В залежності від завдань, які потребують вирішення у процесі забезпечення національної безпеки, можна виділити формальну частину СНБ (органи державної влади, сили і засоби забезпечення безпеки тощо) та неформальну частину (інститути громадянського суспільства, громадяни, ЗМІ тощо).
В залежності від субєкта забезпечення національної безпеки, який відіграє провідну роль при аналізі факторів національної безпеки та при ухваленні відповідного управлінського рішення, можна розглядати національну, державну та суспільну системи безпеки, як підсистеми СНБ. Ці підсистеми взаємно доповнюють й певним чином контролюють одна одну у визначенні національних пріоритетів, загроз національній безпеці, пошуку шляхів протидії вказаним загрозам тощо [17, с.190-191].
Оскільки життя суспільства розгортається у різних сферах (політичній, економічній тощо) і в кожній із них можлива дія факторів, які породжують загрози національній безпеці й одночасно можливості щодо їх нейтралізації, СНБ можна розглядати як сукупність взаємоповязаних складових національної безпеки за вказаними сферами.
Так, при оцінці ефективності СНБ її можна розглядати як сукупність підсистем політичної, економічної, соціальної та гуманітарної безпеки. Характер взаємовідносин між елементами СНБ, їх структура, функції, повноваження, компетенції, конкретні завдання щодо забезпечення національної значною мірою залежать від описаного вище взаємозвязку національних цінностей, інтересів і цілей.
Як і будь-яка соціальна система, СНБ здатна до самовдосконалення. Зокрема, вона відносно самостійно визначає цілі свого розвитку та критерії їх досягнення, змінює свою структуру, наприклад, коли загрози розвитку суспільству вимагають вжиття відповідних заходів щодо протидії вказаним загрозам.
Для соціальних систем завжди існують певні порогові величини різного характеру (політичного, економічного тощо). Їх перевищення може зруйнувати структуру системи або унеможливити виконання її головної функції, яка визначає сенс її існування. Так, багато фахівців вважає, що кількість людей, які вимагають кардинальної зміни соціального устрою не повинна перевищити поріг у 40%. Важливою є також взаємодія різних чинників, які можуть підсилювати вплив один одного, або нейтралізувати. Необхідно здійснювати моніторинг чинників, які характеризують спроможність СНБ виконувати функції, що на неї покладаються, передусім щодо забезпечення суверенітету, територіальної недоторканості та політичної незалежності; забезпечення стійкого господарського зростання та технологічного прогресу, раціональної участі в міжнародному розподілі праці; захисту базисних основ конституційного ладу та корекції визначених процедур забезпечення правонаступності політичної влади; регулюючого впливу на параметри, які характеризують стан соціальної напруженості у суспільстві та природного середовища.
Потреби особистості, держави й суспільства у певній системі забезпечення національної безпеки не тільки детермінують цілі її формування, але й визначають і діяльність щодо їх реалізації.
Способи та форми діяльності субєктів забезпечення національної безпеки зумовлені: по-перше, закономірностями функціонування та розвитку соціальної системи на даному історичному етапі; по-друге, системою субєктно-обєктних відносин [14, с.79-80].
До основних шляхів формування системи забезпечення національної безпеки слід віднести: нормативно-правове визначення вимог до системи й спрямованості її розвитку; нормативно-правове визначення субєктів спеціалізованої діяльності; здійснення цілеспрямованої духовно-теоретичної та духовно-практичної діяльності та регулювання умов її функціонування відповідно до системи національних інтересів, потреб та цінностей; регулювання й стимулювання духовно-практичної діяльності субєктів; регламентація духовно-теоретичної діяльності політичних партій і суспільно-політичних обєднань; протидія розповсюдженню ідей, теорій та поглядів, протилежних загальнолюдським та національно-історичним цінностям, нейтралізація їх можливого впливу на процес соціокультурної трансформації у бік громадянського суспільства.
Механізм забезпечення національної безпеки посідає ключове місце серед низки проблем проблеми національної безпеки. Є всі підстави стверджувати, що основними компонентами структури механізму забезпечення національної безпеки є: цілі функціонування системи, система субєктно-обєктних відносин, способи та форми діяльності стосовно забезпечення безпеки.
Цілі функціонування системи забезпечення національної безпеки зумовлені: місцем даної системи у політичній та соціальній організації суспільства та її функціональним призначенням; характером даної системи як цілісної соціально-культурно-політичної організації суспільства; впливом системи забезпечення національної безпеки на соціокультурні процеси життєдіяльності суспільства. Цілі поділяються на загальносистемні, політичні, соціальні та духовні.
Загальносистемними цілями є: забезпечення єдності у розумінні сутності, характеру та особливостей загроз національним інтересам в умовах глобалізаційних процесів; забезпечення єдності в розумінні сучасної воєнно-політичної обстановки; досягнення єдності в розумінні сутності та змісту стратегії національної безпеки, політики держави у сфері безпеки; створення передумов для ефективного функціонування соціальних інститутів, та складових воєнної організації держави.
Політичними цілями виступають: забезпечення єдності й соборності народу; розвиток політичної культури, високої соціальної відповідальності та соціальної активності; формування у громадян свідомості національної безпеки, патріотизму та якостей громадянина; формування у народу свідомого та відповідального ставлення до захисту батьківщини.
Соціальними цілями виступають: забезпечення етнонаціональної єдності; консолідація нації навколо всебічно обґрунтованої й сприйнятої всім населенням країни національної ідеї; втілення у життя загальнолюдських та національно-історичних цінностей.
Духовними цілями виступають: забезпечення єдності духовних цінностей суспільства та усіх його субєктів; утвердження у суспільній свідомості ідеалів і цінностей справедливого суспільства; формування духовної культури та високої духовності; створення передумов для неприйняття ідей, поглядів і уявлень, протилежних загальнолюдським та національно-історичним цінностям народу; імплементація норм міжнародного гуманітарного права в систему духовних цінностей суспільства; створення передумов для цілісного, всебічного та гармонійного розвитку особистості, реалізації її духовних сил та потенцій, задоволення її духовних потреб [25, с.138-139].
Аналіз механізму функціонування системи забезпечення національної безпеки передбачає виділення та розгляд системи субєктно-обєктних відносин, завдяки якій реалізуються закономірності функціонування та розвитку системи.
Система субєктів функціонування системи забезпечення національної безпеки зумовлена належністю інституцій безпеки до політичної організації суспільства, їх специфікою як цілісної соціально-політичної організації, соціальною цінністю даних інституцій та їх місцем у житті суспільства транзитивного типу, а також можливостями системи забезпечення національної безпеки щодо впливу на соціокультурні процеси у суспільстві.
Провідне місце в системі субєктів забезпечення національної безпеки, що цілком зрозуміло, належить воєнній організації держави. У ролі загального субєкта забезпечення національної безпеки воєнна організація держави виступає як складова політичної організації суспільства і як соціально-політична організація, що функціонує у суспільстві й залучається ним для вирішення завдань у сфері безпеки.
Субєктом забезпечення національної безпеки виступає не тільки воєнна організація держави в цілому, але й різноманітні органи, установи, організації та заклади, які забезпечують її розвиток і функціонування як соціально-політичної організації, різноманітних сфер безпеки, їх галузей і елементів, а також складових цих галузей. Такими субєктами в межах воєнної організації держави виступають органи управління, військові навчальні та військово-наукові заклади та аналогічні заклади інших силових структур, інші державні установи та заклади, колективи й обєднання.
Окреме місце серед субєктів забезпечення національної безпеки належить інформаційним структурам, одним з функціональних призначень яких є висвітлення, безпосередня участь в організації та здійсненні цієї діяльності.
Стосовно обєктів процесу забезпечення національної безпеки, то їх багаторівневість має свій прояв: у диференціації цінностей; у диференціації діяльності стосовно забезпечення національної безпеки за ступенем її загальності та спеціалізації; у диференціації носіїв системи забезпечення національної безпеки; у диференціації умов, в яких здійснюється процес забезпечення національної безпеки.
Головним обєктом національної безпеки згідно Конституції є громадянин України - його права й свободи. Забезпечення безпеки громадянина еквівалентно гарантуванню його прав і свобод, серед яких - право на життя і людську гідність [24, с.332-333].
.3 Конституційні засади організації та діяльності Кабінету Міністрів України в сфері управління національною безпекою
Стаття 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» [3] передбачає, що Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.
Одним із завдань Кабінету Міністрів України є здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуації (п.7 ст.2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).
Діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції <#"justify">У сфері національної безпеки та обороноздатності Кабінет Міністрів України:
1.здійснює заходи щодо охорони та захисту державного кордону України і території України;
2.здійснює заходи щодо зміцнення національної безпеки України, розробляє та затверджує державні програми з цих питань;
.здійснює заходи щодо забезпечення боєздатності Збройних Сил України, визначає у межах бюджетних асигнувань на оборону чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу і навчальні збори;
.вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності України, оснащення Збройних Сил України та інших утворених відповідно до закону військових формувань;
.забезпечує соціальні і правові гарантії військовослужбовцям, особам, звільненим з військової служби, та членам їхніх сімей;
.здійснює керівництво єдиною системою цивільного захисту України, мобілізаційною підготовкою національної економіки та переведенням її на режим роботи в умовах надзвичайного чи воєнного стану;
.вирішує питання забезпечення участі військовослужбовців України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки у порядку, визначеному законом;
.визначає пріоритетні напрями розвитку оборонно-промислового комплексу.
Рада національної безпеки і оборони України відповідно до закону координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Кабінет Міністрів України забезпечує виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України, введених у дію указами Президента України, що відповідають положенням Конституції України.
Секретаріат Кабінету Міністрів України відповідає на звернення консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб, що утворюються Президентом України, надає їм інформацію, необхідну для виконання покладених на них завдань.
Члени Кабінету Міністрів України, керівники інших органів виконавчої влади за погодженням із Премєр-міністром України можуть включатися до складу консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб, що утворюються Президентом України для здійснення своїх повноважень, та брати участь у роботі таких органів і служб на громадських засадах [15, с.74-75].
ВИСНОВОК
Національна безпека - це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави (національних інтересів), за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація загроз національним інтересам у різних сферах життєдіяльності суспільства та держави.
В державах сучасного світу національна безпека стала невідємним атрибутом, своєрідним категоричним імперативом їх зовнішньої, внутрішньої та військової політики.
Підсумовуючи, можна сказати, що національна безпека - це конкретний (такий, що визначається для кожної держави окремо) ступінь захищеності важливих цінностей, інтересів, прав особи, соціальних груп, всього суспільства і держави, зокрема, загальнонаціональних цінностей та самобутності, від широкого спектру зовнішніх і внутрішніх загроз політичного, економічного, військового, екологічного, технологічного, інформаційного, культурного та іншого характеру.
Національна безпека України тісно пов'язана з визначенням її національних інтересів, що відбивають вищі інтереси суспільства
Гостра необхідність побудови власної системи національної безпеки в нових умовах зробила цю проблему для України однією з найбільш актуальних. Необхідність її створення була зумовлена, по-перше, змінами, які відбуваються в самій Україні, що спричинили як позитивні, так і негативні явища; по-друге, необхідністю об'єктивно визначити місце України в міжнародному співтоваристві; по-третє, постійною потребою виявити і оцінити реально існуючі і потенційні загрози безпеці України з метою визначення конкретних шляхів і засобів їх відвернення; по-четверте, зростанням загроз глобального характеру (виснаження природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища тощо).
Система забезпечення національної безпеки України зорієнтована на практичну координацію всіх видів діяльності державних і суспільних інститутів. Ефективність її функціонування зумовлена виконанням таких вимог, як оперативність, надійність, професіоналізм.
Національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах. Вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам.
Основними принципами забезпечення національної безпеки є: пріоритет прав людини;верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у вирішенні конфліктів; адекватність заходів захисту національних інтересів реальним та потенційним загрозам; демократичний цивільний контроль за воєнною сферою, а також іншими структурами в системі забезпечення національної безпеки; додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави, їх взаємна відповідальність; чітке розмежування повноважень органів державної влади.
Надійність захисту життєво важливих інтересів України залежить: по-перше, від вироблення науково обґрунтованої концепції національної безпеки; по-друге, від створення ефективної системи гарантування НБ і механізму її реалізації; по-третє, від розвитку законодавства в галузі НБ; по-четверте, від практичної координації діяльності органів державного управління з метою відвернення виявлення і усунення явних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз Україні.
Важливим механізмом забезпечення демократичного контролю у сфері національної безпеки є відкритість інформації щодо основ політики та принципів діяльності інститутів національної безпеки.
Національна безпека є специфічно професіональною сферою, її контроль повинен здійснюватись методами, які б не призводили до руйнації і розкоординування інститутів національної безпеки.
Центральним елементом системи демократичного контролю у сфері національної безпеки повинен бути законодавчий орган.
Контроль за дотриманням законів у сфері національної безпеки має здійснюватись через прокурорський нагляд.
Вирішальним для реалізації гарантій національної безпеки й оборони України має стати її інтеграція в усі впливові європейські структури.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.Конституція України. Від 28.06.1996 р. №254к/96-ВР. З подальшими змінами. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1996. - №30. - ст.141.
2.Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 р. №964-IV. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2003. - №39. - ст.351.
.Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 р. №794-VII // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2014. - №13. - ст.222.
4.Указ Президента України від 12 лютого 2007 року №105 (в редакції Указу Президента України <http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/389/2012/paran18> від 8 червня 2012 року № 389/2012 <http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/389/2012/paran18>). Про Стратегію національної безпеки України. // Офіційний вісник України від 23.02.2007 р., №11, стор. 7, стаття 389, код акту 38751/2007.
.Абрамов В., Мошинський Р. Теорія безпеки та інститути (про вибір методологічної основи наукового дослідження системи національної безпеки) / В. Абрамов, Р. Мошинський // Вісник Національної академії державного управління. Філософія, методологія, теорія та історія державного управління. - Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2011. - №3. - С.5 - 13.
.Богданович В.Ю., Маначинский А.Я. Методологические основы системных исследований проблем военной безопасности государства. / В.Ю. Богданович, А.Я. Маначинский. - К.: Церта-Арт, 2001. - 172 с.
.Богданович В.Ю., Семенченко А.І. Підхід до розробки теоретичних засад стратегічного планування у сфері державного управління забезпеченням національної безпеки держави / В.Ю. Богданович, А.І. Семенченко
.Василенко С. Створення та розвиток системи національної безпеки в умовах проголошення незалежності України / С. Василенко
.Горбулін В.П. Стратегічне планування: вирішення проблем національної безпеки: монографія / В.П. Горбулін, А.Б. Качинський. - К.: НІСД, 2010. - 288 с.
.Горбулін В.П., Качинський А.Б. Методологічні засади розробки стратегії національної безпеки / В.П. Горбулін, А.Б. Качинський // Страт. панорама. - 2004. - №3. - С.15-24.
.Горбулін В.П., Качинський А.Б. Пріоритетність національних інтересів у світлі стратегії національної безпеки України / В.П.Горбулін, А.Б. Качинський // Страт. панорама. - 2005. - №3. - С.11-18.
.Горбулін В.П., Качинський А.Б. Стратегія національної безпеки України в аксіологічному вимірі: від «суспільства ризику» до громадянського суспільства / В.П. Горбулін, А.Б. Качинський // Страт. панорама. - 2005. - №2. - С.13-26.
.Дзьобань О.П. Механізм забезпечення національної безпеки: теоретичне підґрунтя розуміння / О.П. Дзьобань
.Каштелян С.В. Основні напрями вдосконалення системи забезпечення національної безпеки України у прикордонній сфері / С.В. Каштелян // Сучасні інформаційні технології у сфері безпеки та оборони. - 2012. - №1 (13). - С.73 - 76.
.Костенко Г.Ф. Теоретичні аспекти стратегії національної безпеки: Навч. посіб. / Г.Ф. Костенко. - К.: ЗАТ Видавничий дім ДЕМІД, 2002. - 144 с.
.Ліпкан В.А. Національна безпека України: навчальний посібник / В.А. Ліпікан. − К.: КНТ, 2009. − 576 с.
.Національна безпека України: стратегічні пріоритети та шляхи їх реалізації: мат-ли «круглого столу» / За заг. ред. О.В. Литвиненка. - К.: НІСД, 2011. - 64 с.
.Нижник Н.Р. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан, тенденції розвитку): Навчальний посібник / Н.Р.Нижник, Г.П.Ситнік, В.Т. Білоус / За заг. ред. П.В. Мельніка. - Ірпінь, 2000. - 304 с.
20.Новицький Г.В. Теоретико-правові основи забезпечення національної безпеки України: монографія / Г.В. Новицький. - К.: Інтертехнологія, 2008. - 496 с
21.Пономаренко Г.О. Управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: адміністративно-правові засади: монографія / Г.О. Пономаренко; Харк. нац. ун-т внутрішніх справ. - Х.: Вапнярчук Н.М., 2007. - 448 с.
.Семенченко А.І. Методологія стратегічного планування у сфері державного управління забезпеченням національної безпеки України: Монографія / А.І. Семенченко. - К.: НАДУ, 2008. - 429 с.
.Ситник Г.П. Безпека як категорія і функція державного управління / Г.П. Ситник // Вісник НАДУ. - 2004. - №1. - С.350-357.
.Ситник Г.П. Державне управління у сфері національної безпеки (концептуальні та організаційно-правові засади): Підручник. / Г.П. Ситник. - К.: НАДУ, 2011. - 730 с.
.Чуйко З. Питання конституційних засад національної безпеки в Україні / З. Чуйко // Вісник Академії правових наук України. - 2008. - №3 (54). - С.137-139.