Заказ дипломной. Заказать реферат. Курсовые на заказ.
Бесплатные рефераты, курсовые и дипломные работы на сайте БИБЛИОФОНД.РУ
Электронная библиотека студента




1. Проблеми історії України та Росії в науковій спадщині Ф. Прокоповича


Представником теорії звичаєвого права був одний з відоміших публіцистів церковно-політичних діячів Феофан Прокопович (1681-1736). Він написав ряд похвальних слів, творів по риториці та педагогіці, вірші, драму і спеціальні історичні праці. Одним з перших увів в російську драматургію сюжети з вітчизняної історії. «Трагедокомедия» із епохи хрещення Русі «Володимир» написана ним у 1705 році стала одним із перших національно-історичних шедеврів. В 1706 році при зустрічі Петра І в Києві Феофан Прокопович в вітальній промові говорив про події вітчизняної історії, звязаних з Києвом діяльністю Володимира і Ярослава Мудрого. Після 1706 року Ф. Прокопович склав трактат що ввійшов зіставленою частиною в його підручник «Риторика», відмічаючи можливі випадки використання риторики для історичних робіт. В історіографічній праці він він переслідував дві цілі:перше, показати прийоми і правила, необхідні для історика;по-друге, підвергнути критиці вимисли проти православя письменників-католиків. Історія по Прокопивичу повинна містити факти минулого і уявляти можливості вчитися робити корисне і уникати шкідливе. Згідно до погляду Прокоповича влада і слава царська обґрунтовувалась як Священним Письмом так і звичаєвим правом. При цьому підпорядкування царській владі і взагалі всій владі придержавши визнавалось головним звичаєвим законом. Ф. Прокопович згоджувався з політичними вчителями що стверджували що форма правління залежить від природи народів і її особливостей. Однак все ж вважав що демократія і аристократія породжують багато лих. Як доказ в «Слове похвальном», присвяченому народженню царевича Петра Петровича він приводив багато прикладів з стародавньої і нової історії із історії Європи, Азії і Африки, Київської Русі і Смути початку 17 століття. Феофану Прокоповичу також належить праця «История імператора Петра Великого от рождения до Полтавской баталии и до взятия в плен остальних шведських войск при Перволочном включительно». Праця ділиться на чотири книги:в першій книзі викладаються події від народження Петра Олександровича до поч. Північної Війни;в книзі другій описуються перші роки війни(до заснування 1703 р. Санкт-Петербурга);третя книга доводить виклад матеріалу до 1708р. ;книга четверта присвячена діям військ Карла ХІІ на Україні і закінчується перемогою російських військ під Полтавою і Переволочною. Так бачить автор етапи Північної війни. Будування Петербургу, згідно концепції автора, - це результат перемог Росії, що привели до повернення берегів Неви. Виступаючи апологетом абсолютизму Феофан піднімає питання про взаємовідносини держави, монарха і народа, водночас ускладнюючи ідеологічну трактовку основ абсолютизму. Зявляється теорія відповідальності монарха за назначену йому державу і за народ;крім того була сформульована ідея «державної користі», до якої повинні були бути направлені напрацювання монарха. Підкреслюється думка про те, що цар повинен являтися прикладом своїм підданим. Особливого значення набувають поняття «рівності Вітчизни», «слави Росії» і таке інше. В «Истории …» Ф. Прокопович використані матеріали «Журнала или поденной записки Петра I», «Рассуждение…» П. П. Шафірова та інші джерела. В цілому всі виклади відрізняються документальністю. В праці знаходяться характеристики окремих історичних облич(позитивні і негативні), наприклад гетьмана Мазепи.


. Історичні погляди В. Г. Бєлінського, його концепція історії України


Народився в м. Свеаборгу в родині флотського лікаря. Вчився в Чембарі (тепер - м. Бєлінський) у повітовому училищі і в Пензенській гімназії. 1829 вступив до Моск. університету, з якого за написання антикріпосницької драми «Дмитро Калінін» був виключений (1832). Працював у журн. «Телескоп» та газ. «Молва» (1833-36), де були надруковані його перші статті - «Літературні мрії» (1834), «Про російську повість і повісті п. Гоголя» (1835). Редагував журнал «Московский наблюдатель» (1838-39). В 1839 переїхав до Петербурга, очолив літ. -критич. відділ журн. «Отечественные записки». В 1846 разом з М. Щепкіним кілька місяців подорожував по Україні, в:двідав Харків, Миколаїв, Херсон, Одесу, побував у Криму. Порвавши з редактором журн. «Отечественные записки» Краєвським, перейшов у 1847 в журн. «Современник», став його ідейним керівником. Тяжко хворий, влітку 1847 виїздив у Зальцбрунн (Німеччина) на лікування, де написав славнозвісний «Лист до Гоголя». Помер Бєлінський у Петербурзі від туберкульозу, похований на Волковому кладовищі.

Творчість Бєлінського поклала початок формуванню революційно-демократичного напряму в передовій російській культурі 19 ст. Революційно-демократичні й матеріалістичні погляди його розвивались під впливом антикріпосницького руху в Росії та революц. подій на Заході, в боротьбі проти реакційної ідеології та бурж. лібералізму. У розвитку філософських і суспільно-політичних поглядів Бєлінський пройшов складний і суперечливий шлях - від просвітительства до революц. демократизму, від ідеалізму до матеріалізму. Приблизно до кін. 30-х рр. Бєлінський стояв на позиціях філософського ідеалізму, який привів його до тимчасового теоретичного «примирення» з реакц. суспільним ладом Росії. Демократична спрямованість поглядів Бєлінський різко суперечила цьому «примиренню». На початку 40-х рр. він пориває з ідеалізмом та просвітительством і переходить на позиції матеріалізму й революц. демократизму. Бєлінський піддав гострій критиці кріпосницькі порядки Росії, капіталізм і буржуазну державу; він доводив, що шлях до ліквідації кріпосницького гніту лежить через революцію. Б. відстоював принципи матеріалістичної філософії, критикував різні форми ідеалізму, обґрунтовував діалектичний погляд на світ. Бєлінський зазнав впливу ранніх праць К. Маркса, з якими він ознайомився в 40-х рр. В основі соціологічних поглядів Б. лежить визнання істор. закономірностей суспільного розвитку, вирішального значення народних мас в історії. Бєлінський прагнув створити революційну теорію, яка, на його думку, могла б стати основою докорінної перебудови існуючого суспільства. Він вірив у велике майбутнє Росії, пророче передбачав перетворення її у центр всього цивілізованого світу. Бєлінський був утопічним соціалістом і в поглядах на розвиток історичного процесу залишився ідеалістом. Проте він ближче за інших утопістів підійшов до матеріалістичного розуміння історії. Філософські й суспільно-політичні погляди Бєлінського мають істор. значення; вони, як і погляди Чернишевського і Добролюбова, лягли в основу бойової революц. -демократичної програми.

В літературно-критичних та естетичних поглядах Бєлінський ішов від ідеалістичного розуміння ролі мистецтва й літератури в житті суспільства до визнання активної ролі мистецтва у служінні інтересам народу. Був поборником реалістичної літератури, яка б розкривала життя народу, його прагнення. Бєлінський заклав основи революційно-демократичної естетики, утверджував ідею служіння літератури народові, батьківщині. Він виступав проти апологетів «самодержавства, православія і народності» в літературі, проти «чистого мистецтва», реакційного романтизму, дидактичної белетристики й псевдонародності літератури, боровся за реалістичний метод; живу дійсність, життя вважав основою мистецтва. Матеріалістична естетика Бєлінського, розвинута й продовжена Чернишевським і Добролюбовим, була найбільшим досягненням у розвитку домарксистської естетичної думки.

Бєлінський - один з засновників матеріалістичної історично-літературної науки в Росії. Найважливіші літ. -критич. праці: річні огляди літератури (1840-47), «Герой нашого часу» (1840), «Вірші М. Лєрмонтова» (1841), «Промова про критику» (1842), «Пригоди Чичикова або Мертві душі» (1842), „ «Паризькі таємниці» Е. Сю (1844), цикл статей «Твори Олександра Пушкіна» (1843-46). У них критик розкрив своєрідність і велич рос. літератури, визначив основні тенденції і закономірності її розвитку від Ломоносова до Гоголя, що полягали в утвердженні реалізму й народності. Бєлінський характеризував творчість Пушкіна як визначне явище російської культури, в якій органічно злились національні риси російського життя з передовими ідеями. Бєлінський розкрив творчу самобутність поета, назвав роман «Євгеній Онєгін» енциклопедією російського життя. В статтях про Гоголя дав рішучу відсіч критикам реакційного табору, що нападали на критичне спрямування його творчості і т. з. «натуральну школу», підкреслював викривальний антикріпосницький зміст гоголівської творчості. Виступаючи проти реакційних поглядів слов'янофілів і лібералів-західників, Бєлінський показував, що видатні рос. письменники, всупереч рабському схилянню перед західною культурою, критично засвоювали її кращі зразки, розвивали справді національну російську літературу. Сам Бєлінський високо оцінював творчість В. Шекспіра, П. Беранже, Ж. Санд, Г. Гайне, Дж. -Г. Байрона, стежив за розвитком слов'янських літератур, писав про міжнародне значення творчості А. Міцкевича.

Бєлінський категорично заперечував право українського народу творити власну історію.

В особливо різкій формі його антиукраїнські погляди прослідковуються у листі до 1847 року в листі до літературного-критика Павла Аннєнкова, в якій образливих слів були удостоєні українські письменники Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш.

Намагання спрямувати нову українську літературу у річище офіційної ідеалогії стали також причиною несправедливої оцінки поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», якої він припустився в полеміці з редакцією журналу «Маяк».


. Наукова діяльність Преснякова, Богословського і Безтужева - Рюміна


Богословська, Михайло МИХАЙЛОВИЧ

Богословська, Михайло МИХАЙЛОВИЧ (1867-1929), російський історик, народився 13 (25) березня 1867 в Москві в сім'ї службовця Московської сохранной скарбниці. Закінчив 5-у міську гімназію, в 1891 історико-філологічний факультет Московського університету. Займався у професорів В. І. Герье, П. Г. Виноградова, В. О. Ключевського. За порадою останнього темою випускного твори обрав Писцовой книги, їх походження, склад і значення низки історичних джерел історії Московської держави ХV, ХVI і ХVII ст. Був залишений при університеті для приготування до професорського звання. З-за матеріальних труднощів підготовку дисертації поєднував з роботою в якості керуючого будинками Олсуфьева. У 1902 захистив магістерську (тобто кандидатську) дисертацію Обласна реформа Петра Великого: Провінція 1719-1727 рр. . , В тому ж році вийшла окремою книгою. На відміну від П. Н. Мілюкова, трохи раніше розглянув господарську та фінансову сторону перетворень Петра I, в дисертації аналізувалося їхній політичний зміст. Використовуючи величезний фактичний матеріал і порівняльно-історичні узагальнення, автор характеризував політику Петра I як політику освіченого абсолютизму, в його обласної реформі бачив спробу побудови "ідеального" державного будинку за європейським зразком.

У роки першої російської революції і подальший період участі в суспільно-політичному житті не брав. Дотримувався консервативних поглядів, вважав міцність підвалин і непорушність самодержавного держави необхідними умовами життя Росії. Тому в 1911, коли наступник В. О. Ключевського на кафедрі російської історії Московського університету О. А. Кизеветтер подав у відставку на знак протесту проти реакційних заходів міністра освіти Л. А. Кассо, майже без коливань зайняв цю посаду. Займався також викладанням в Московській духовній академії, на вищих жіночих курсах. У 1909 захистив в якості докторської дисертації монографію Земське самоврядування російською півночі в ХVII ст. (Ч. 1-2, 1909-1912), в якій представив результати досліджень економічного і соціального побуту північних територій, питань земельної власності, розшарування селянства, фінансової, адміністративної, судової, церковної та інших сфер земського самоврядування. До цього дослідження тематично примикають численні спеціальні нариси, присвячені історії селянства (про чорносошну і державних селян, про псковських ізорніках та ін.)

Революційні події 1917 сприйняв як пролог хаосу і анархії, вважаючи Росію неготовою до буржуазного правлінню, не кажучи вже про соціалізм. Від тяжких роздумів про долю батьківщини рятувався роботою в архівах і викладанням в Московському університеті, де залишався професором до 1925. Саме тоді приступив до підготовки фундаментальної наукової біографії Петра Великого (Петро Перший. Матеріали для біографії, опублікована в 5 томах після смерті автора, вже в 1940-1948), в якій, як повідомляв у листі до А. С. Лаппо-Данилевському, « поставив собі задачею описати його життя за кожен день цього життя ». Праця залишився незавершеним: виклад подій доведено до 1700.

Помер Богословський в Москві 20 квітня 1929, похований на Новодівичому кладовищі в Москві.

ПРЕСНЯКОВ Олександр Євгенович (1870-1929)

А. Є. Пресняков Видатний російський радянський історик А. Є. Пресняков народився 21 квітня (3 травня) 1870 року в Одесі в родині Євгена Львовича Преснякова, інженера-шляховика, члена правлінь різних залізних доріг, автора статей з економіки шляхів сполучення. У 1889 році він закінчив гімназію в Тифлісі, а потім вступив на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Історія з дитинства займала А. Є. Преснякова, тому вже в роки навчання в університеті він починає займатися науковою діяльністю.

В університеті Олександр познайомився і потоваришував з професором кафедри російської історії Сергієм Федоровичем Платоновим (1860-1933), під керівництвом якого він і почав свою наукову роботу. Вражає здравость його оцінок - адже в 1893 році, в рік закінчення університету, А. Є. Пресняков уже удостоєний золотої медалі за конкурсне твір «Царствена книга, її склад і походження» і залишений при університеті «для підготовки до професорського звання»: на два роки зі стипендією.

У його безпосередні плани входить і викладацька діяльність, перш за все тому, що учительство - це гарантований заробіток, який допоможе створити сім'ю, адже він завжди поділяв науку як служіння істині і науку як кар'єру. після закінчення університету Пресняков починає викладати російську історію та історію російського права в різних навчальних закладах Петербурга, в тому числі в приватних гімназіях Таганцевой і Стоюніна, в Катерининському сирітському інституті, на Педагогічних курсах при петербурзьких жіночих гімназіях. Коли в 1903 році на базі Вищих жіночих курсів, був заснований Жіночий педагогічний інститут, А. Є. Пресняков став одним з його організаторів і провідних викладачів. Першим директором інституту став учитель А. Є. Преснякова - С. Ф. Платонов.

Основними темами наукових інтересів Преснякова в передреволюційний період були історія політичних відносин на Русі до XVI століття, джерелознавчі питання літописання XVI ст. , Історія громадської думки XIX століття. Він відкидав теорію «родового княжого володіння» в Київській Русі, вважаючи, що в основі князівської власності лежить «сімейне, отчиной право».

Пресняков був видатним археологом і дослідником давньоруських літописів. Результати його історичних досліджень виявилися в великої монографії "Княже право у Стародавній Русі: нариси з історії X-XII століть" (1909), яка була його дисертацією на ступінь магістра російської історії.

Вплив подружжя Преснякова, польки за походженням, призводить до того, що він починає вивчати польську мову і буквально схилятися перед польською культурою, що ледь не призвело до розриву відносин з С. Ф. Платоновим. Пресняков починає читати лекції з історії західної Русі та Литовсько-Руської держави. Вперше ці лекції були їм прочитані в університеті в 1908/09 і 1909/10 роках.

Тим не менш, переважною сферою інтересів А. Є. Преснякова була все-таки історія Стародавньої Русі.

У 1918 році А. Є. Пресняков став доктором російської історії, захистивши дисертацію на тему «Освіта Великоруського держави. Нариси з історії XIII-XV століть »та був обраний на посаду штатного екстраординарного професора по кафедрі російської історії Петроградського (потім - Ленінградського) університету.

Після Жовтневої революції А. Є. Пресняков Зайнявся вивченням повстання декабристів, він до 100-річчя повстання видає три грунтовні науково-дослідні роботи - "Олександр Перший" (1924), "Апогей самодержавства. Микола I "(1925) та" 14 грудня 1825 "(1926), створює історичні портрети російських імператорів, засновані на архівних джерелах.

У 1921 році А. Є. Пресняков був серед засновників науково-історичного товариства "Старий Петербург". Крім того, він був професором Ленінградського Педагогічного інституту ім. А. І. Герцена, а також Археологічного інституту (Пресняков був також деканом археографічного факультету). У 1920 році А. Є. Пресняков був обраний членом-кореспондентом Російської Академії Наук (з 1925 - АН СРСР). У 1927-1928 роках був директором Ленінградського відділення Інституту історії РАНІОН (Російської Асоціації науково-дослідних інститутів суспільних наук).

Видатний представник петербурзької школи істориків, член-кореспондент Академії Наук СРСР, професор А. Є. Пресняков в останній рік життя тяжко хворів, але не думав про смерть і продовжував працювати, живучи за прислів'ям "померти сьогодні - страшно, а коли-небудь - нічого". Він лікувався в Парижі, але, повернувшись до Ленінграда, помер у страшних муках в Мечнікова лікарні. Це сталося 30 вересня 1929 року в Ленінграді.

А. Є. Пресняков був похований на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври.

К. М. Бестужев-Рюмін народився 14 травня 1829 року у селі Кудрешкі Горбатовський повіту Нижегородської губернії в старовинній дворянській родині. Освіту здобув у приватному пансіоні камбек, в благородному пансіоні, в гімназії. У 1847 році Бестужев-Рюмін вступив до Московського університету на словесний факультет, але майже відразу перейшов на юридичний. У студентські роки зазнав впливу Т. Н. Грановського, К. Д. Кавеліна, С. М. Соловйова. Після закінчення університету він ніколи більше не займався юриспруденцією. З середини 1850-х років почалася журналістська діяльність Бестужева-Рюміна: він був помічником редактора «Московских ведомостей», пробував видавати свій журнал «Московське огляд», у 1859-1865 роках співпрацював у журналі «Вітчизняні записки».

Першими статтями Бестужева-Рюміна в галузі російської історії стали відгуки на роботи Б. М. Чичеріна, С. М. Соловйова, в яких він виступив на підтримку державної школи. Він багато працював над перекладами, зокрема, переклав двотомна праця англійського історика і соціолога Г. Т. Бокля «Історія цивілізації в Англії». У 1861-1869 роках Бестужев-Рюмін - редактор відділу російської та слов'янської історії в «Енциклопедичному словнику» О. О. Краєвського, в 1863-1864 роках - редактор «Записок Імператорського Географічного товариства», в 1865 році був обраний членом Археографічної комісії і вступив в члени Російського Історичного товариства. У 1864 році Бестужев-Рюмін був запрошений викладати російську історію в царській родині, що свідчило про визнання його наукових заслуг.

Наукові заняття

Незважаючи на те, що Бестужев-Рюмін не мав ще магістерського ступеня, йому запропонували зайняти кафедру російської історії у Петербурзькому університеті. Понад те він був призначений екстраординарним професором Історико-філологічного інституту. Паралельно Бестужев-Рюмін працював над магістерською дисертацією «Про склад російських літописів до кінця XIV століття».

Вивчення російського літописання

Провівши ретельне вивчення літописів, Костянтин Миколайович переконливо показав, що «Повість временних літ» є літописним зведенням, що звід був складений у XII столітті і джерела його можуть бути визначені. Бестужев-Рюмін поставив собі за мету показати, з яких саме частин складалися літописні зведення. Він провів текстологічний аналіз з визначення місць пізніших вставок і показав, що джерела найдавніших зводів були складені з раніше створених окремих сказань, погодних записів, списків, редакцій і т. п. літописних нотаток. Це доводило, що літописання на Русі почалося не з ПВЛ, що звід XII століття є вже відомою формою узагальнення більш давнього історичного матеріалу. Велика частина ПВЛ відноситься до X або XI століття. Цей пам'ятник Бестужев-Рюмін назвав архівом, де зберігаються сліди загиблих творів первісної літератури. І тому те, що вважалося поглядом відомого літописця, потрібно визнати поглядом книжників цілої епохи. Таким чином, Бестужев-Рюмін істотно розширив хронологічні уявлення про початок літописання на Русі. Більш того, він виявив існування і які увійшли до зведення матеріалів, які дійшли в складі пізніших зводів XV-XVII століть. Він зумів визначити і виділити ці несохранившиеся джерела, зібрав їх і дав в якості додатку до книги зі своїми коментарями. Так само Бестужев-Рюмін відтворив широку картину географії літописання. Варто підкреслити, що Бестужев-Рюмін вказував на можливість суб'єктивної позиції літописця, на його політичну тенденційність.

Джерелознавство

З 1867/1868 навчального року Бестужев-Рюмін став читати спеціальні курси за джерелами російської історії і з історіографії. Велика смислове навантаження лежала на загальному методологічному вступі, єдиному для загальноісторичного і спеціальних курсів. Воно, фактично, стало саме окремим курсом. Спеціальні лекції Бестужева-Рюміна знайшли відображення в стислому вигляді у Вступі до 1-му тому його «Російської історії», де автор ставив завдання дати «поняття про історію», вказати шляхи, якими домагаються наукові результати, ввести в коло наявних джерел і познайомити з наукової обробкою історії.

У лекціях за джерелами російської історії Бестужев-Рюмін надавав великого значення джерел як самостійного об'єкта вивчення, тобто того, що згодом склалося в спеціальну історичну дисципліну - джерелознавство. Він неодноразово висловив думку про те, що матеріалом для історика служать не тільки історичні факти, описані в літописах і грамотах, а й самі ці літописи і грамоти, оскільки в них виразилися поняття відомого часу, що черпаючи з джерел дані, необхідно вивчати і погляди писав.

Бестужев-Рюмін вперше сказав про відміну історичного джерела від історичного дослідження. Поняття «джерело» Костянтин Миколайович нерозривно розглядав з поняттям «історична критика», яке визначав як порівняльне вивчення текстів, як перевірку одного іншим.

Багато уваги приділяв учений питання про визначення ступеня достовірності літописних звісток і датування складання записів. Разом з тим Бестужев-Рюмін говорив про важливість для науки не лише справжніх джерел, але і хибних, які можуть бути цінні для вивчення «внутрішньої історії».

Одним з перших Костянтин Миколайович дав повну класифікацію джерел, в основу якої були покладені їх внутрішній зміст і форма: літописи, окремі оповіді, житія святих, записки, листи, пам'ятники юридичні та акти державні, пам'ятники словесності - усній та письмовій, пам'ятники речові, сказання іноземців. Кожна група мала розгорнуту характеристику.

У лекціях за джерелами і з історіографії Бестужев-Рюмін відводив місце історії археографії, звертав увагу на принципи публікації джерел.

Історіографія займала особливе місце протягом всієї науково -дослідної та професорсько-викладацької діяльності Бестужева-Рюміна. Він був першим істориком Росії, для якого історіографія стала домінантою.

Найбільш значною роботою Бестужева-Рюміна 1850-х років була стаття «Сучасний стан російської історії, як науки», опублікована в «Московському огляді» за 1859 рік. Формально вона являла собою рецензію на перші вісім томів «Історії Росії з найдавніших часів» С. М. Соловйова. Але насправді її зміст було значно ширше. По суті, в ній вперше давалася коротка історія розвитку російської історичної науки з XVIII століття до сучасного автору часу. Велике історіографічне значення мають статті Бестужева-Рюміна «Різні напрямки у вивченні російської народності», «Методи історичних занять», цикл із трьох статей «слов'янофільського навчання і його долі в російської літератури», в яких учений відходить від західництва і називає слов'янофільської вчення одним з найважливіших явищ в історії розумового розвитку Росії. Вчений розробляв усі основні види історіографічних робіт: вивчення послідовного розвитку історичної науки, проблемна історіографія та персоналії.

Курс російської історії

Головна праця Бестужева-Рюміна - «Російська історія». Перший том «Російської історії» (до кінця XV століття) вийшов у 1872, перший випуск 2-го тому «Історії» (до смерті Івана Грозного) з'явився в 1885 році. У цій роботі вчений виступив противником теоретичних умовиводів і сам уникав висловлювати категоричні судження. Автор планував дати стислу історію від найдавніших часів до початку XIX століття включно. Перший том відкриває короткий Передмова та грунтовне введення методологічного характеру. Виклад конкретної історії починається описом розселення, релігії, побуту та умов життя слов'ян та їхніх сусідів. Потім воно ділиться на три періоди (варязький, питома, татарський) і повинно було бути доведено до середини XV століття. Цей час автор називав початком нового періоду в житті Руської землі, коли на двох її половинах починали складатися дві держави - Московське на Сході і Литовське на Заході. Процеси, що відбувалися в Московському князівстві від Івана Калити до Василя Темного, увійшли до 1-й том. Глава про Литву, написана, до книги не увійшла з-за великого обсягу.

Бестужев-Рюмін став першим істориком, хто в загальному курсі з російської історії приділив самостійне місце історії Великого князівства Литовського. У другому томі виклад доведено до смерті Івана IV. Незабаром була закінчена глава про події початку XVII століття. У якійсь мірі доповнюють «Руську історію» і так звані листи Бестужева-Рюміна про Неясний час, видані вже після смерті автора. Періоду початку XVII століття Бестужев-Рюмін завжди приділяв велике значення, вбачаючи в смутний час пояснення багато чого і для попереднього, і для наступного. Через погіршення здоров'я він не зміг закінчити третій том. Всі розглянуті в книзі питання починалися з огляду існували в науці думок, в примітках вказувалися першоджерела і література. У його роботі на першому місці стояла внутрішня історія (побутова). Багато уваги Бестужев-Рюмін приділяв розвитку земських установ (общинному самоврядування) в Московській державі.

Виходячи з положення Соловйова про історію як народному самосвідомості, Бестужев-Рюмін стверджував, що тільки більш постійне, більш міцне може бути предметом народної самосвідомості, тільки його рух, зміна становлять сутність народного життя, визначають її ріст і розвиток. Отже, вся зовнішня історія, піддана безперервним змінам, має відійти на другий план. На першому плані повинна бути більш стабільна внутрішня історія, так як вона переважно характеризує суспільство і народ. Бестужев-Рюмін вважав, що історія є зображення розвитку народу - говорив про склад суспільства, управлінні, суді, віруваннях, літературі, про матеріальний стан.

Заслуга вченого полягає в тому, що він не обмежувався розглядом провідних князівств, а рівномірно простежував історію всіх удільних князівств окремо, показуючи особливості кожного з них.

Останні роки життя

З 1860-х років Бестужев-Рюмін відходить до слов'янофільської напрямку, хоча спочатку критикує його релігійно-філософські концепції. У лекціях 1880-х років учений зайнявся проблемою з'ясування передумов і причин виникнення слов'янофільського напрямки. Він доводив, що слов'янофільство склалося як реакція на загальну прозахідницькі обстановку, змальовуючи яку він сильно згущував фарби. Поява в країні національного спрямування Бестужев-Рюміна називав дивом, так як освіта в Росії, стверджував він, завжди було наносним, а до кінця XVIII - початку XIX століть російське суспільство досягло повної денаціоналізації.

У 1890 році Імператорська Академія наук обрала К. М. Бестужева-Рюміна своїм дійсним членом по Відділенню російської мови й словесності. Останньою почестю в житті вченого стало обрання його почесним членом Російського Археологічного товариства.

Костянтин Миколайович Бестужев-Рюмін помер на 68 році життя від запалення легенів 2 січня 1897.


. Проблеми регіональної історії В. В. Крістініна


Крістінін В. В. (1729-1795), син купця. Основна проблематика його праць - історії Росії і Півночі. Автор багатьох невеликих праць, в яких вперше порушує багато питань регіональної історії. Відстоює:

. Висловлює думку, що рушієм прогресу є освіта, наука;

. Людьми що рухають прогресом є купці, промисловці.

Праці: «Історія Архангельська», «Про зовнішню торгівлю при Петрі І», «Исторические начатки о двинском народе», «История кологор».

«Исторический опыт о сельском старинном домостроении двинского народа в Севере». - це перша спроба вивчити історію династії селян промисловців. Його цікавила тема: як із простого селянина виростали промисловці. Для цього він використовував матеріали домашніх архівів. Він дослідив історію сімї Вахоніних, Нєгодяєвих за 213 років.

Прослідкував як сімя Вахоніних, Нєгодяєвих перетворилась із селян у крупних промисловців. Започаткував історію посадського населення.

«Історія Архангельска» та «Історія Холмогор»:

. Причина виникнення міст;

. Розвиток торгівлі і промисловості;

Критикує міську адміністрацію. Започаткував історію регіональну.

5. Внесок Я. М. та О. М. Марковичів в розробку історії України


. Внесок Я. М. та О. М. Марковичів в розробку історії України:

Відкривався ряд університетів, посилювався інтерес до старовини. Гурток «Харківських романтиків» (Сризневський І. На західно - українських землях історик Зубрицький. )

Яків Михайлович Маркович (1776-1804 рр. ) Для обох інтерес до історії, етнографії, статистики.

«Записки о Малоросии» видав в 1798 році (98 ст. ) лише перша частина; другу не написав. Багато уваги у вступі приділяв джерелам, вимагає критичного підходу власне історії України і подає з найдавніших часів до Ярослава Мудрого.

Проблеми:

. походження словян, вважав їх автохтонами;

. їх основне заняття землеробство, торгівля, скотарство;

. до 13 ст. всі східні словяни мають спільну історію.

Маркович О. М. закінчив Харківський університет. Склав проекти звільнення селян. Прихильник буржуазного розвитку України в історії Росії. Опублікував матеріали сімейного архіву, документи про соціально - економічні відносини 18 ст.

«Записки про Малоросію» інтерес до етнографії.

«Матеріали про історію станів Чернігівської губернії», про кріпацтво, яке засуджує, про дворянські стани, не визнає феодалізм на Україні. «Об истории мест Левобережья».


. Розробка основних засад буржуазної історіографії Й. Ф. Еверсом


Розробка основних засад буржуазної історіографії Йоганом Філіпом

Густавом Еверсом(1781-1830)

За порадою Шльоцера, приїхав в Росію. Викладав, а невдовзі став ректором.

Праці:

«О происхождении Русского государства»

«История русов»

Він є основоположником так званої «родової теорії».

«История русов»:

. антинорманіст.

. до приходу варягів у східних словян було своє політичне обєднання, а значить, не вони (варяги) - творці держави

. нормани були військовими найманцями руських князів

. висунув думку про те, що південні словяни мали тісні звязки з Візантією

. багато уваги приділив внутрішньому життю словян(побут, культура)

. заперечує твердження про те, що багато статей «Руської правди» мають скандинавськими

Недоліки:

в цілому, висунувши ряд проблем, повторив принципи дворянської історіографії

не зумів використати методи критики

«История русов» починається з 1552 р.

Він вважав, що стародавня історія - до Петра І. Від Петра І - нова історія.

-й том не написав, не встиг.

Його праці базуються на:

. опубліковані джерела з історії Росії

. праці російських істориків 18 ст. , але на ці праці не посилався.

Праця написана подібно до літопису. Застосовує історико-генетичний метод.

р. - другий період його діяльності. Публікує «Древнейшеє право русов» німецькою мовою. Розвиває так звану «родову теорію». Вона передбачала внутрішню еволюцію у розвитку держави (органічного розвитку).

Згідно теорії, на Русі існували додержавні форми правління.

Теорія:

Сім'я->рід->племя->народність->держава.

Теорія не була зразу сприйнята, а через 20 років. Її підняв і обґрунтував Соловйов С. М. Ця теорія підірвала принцип норманської теорії.


. Проблематика праць Туган-Барановського і Струве


Туган-Барановський Михайло (20 січня (8 січня ст. с. ) 1865, Солонім, Харківщина - 21 січня 1919, Одеса) - перший економіст-східноєвропеєць, наукові теорії якого визнали зарубіжні вчені різних шкіл і напрямків; один із найкращих знавців кон'юнктурних економічних циклів, автор численних праць про теорію вартості, розподілу суспільного доходу, історію господарського розвитку та кооперативних основ господарської діяльності. Доктор економіки (1899).

Закінчив природничо-математичний і правничо-економічний факультети Харківського університету і доповнював студії в Англії (1892).

у ж. «Юридический Вестник» опублікував першу наукову працю «Учение о предельной полезности хозяйственных благ как причина их ценности», в якій виступив з критикою теорій трудової вартості та граничної корисності. Вивчаючи економічні теорії, опублікував біографічні нариси: «Прудон, его жизнь и деятельность» (1891) та «Д. С. Милль, егр жизнь и учено-литературная деятельность» (1892).

опублікував відому працю «Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние на народную жизнь», за яку здобув у Московському університеті ступінь маґістра політичної економії.

вступив до Вільного Економічного Товариства (головою з 1896) і брав активну участь на цьому форумі в економічних дискусіях народників і марксистів. Разом з П. Струве став визначнішим прихильником т. зв. леґального марксизму і в 1890их pp. надрукував низку статей, нерідко полемічного характеру. З 1895 - приват-доцент політичної економії в Петербурзькому Університеті, 1899 звільнений за «вільнодумство», 1898 появилася його праця «Русская фабрика в прошлом и настоящем», в якій подана синтеза капіталістичного розвитку в Росії і критика поглядів народників та слов'янофілів на ролю соціально-економічних інституцій, зокрема дрібного промислового виробництва. За цю працю здобув докторат Московського університету.

-05 він перебував на Полтавщині і брав деяку участь в українському суспільному житті, зокрема в Полтавському земстві. З 1905 вдруге приват-доц. Петербурзького Університету, одночасно проф. екон. фак. Петербурзького Політехніки і Комерційного інститутів; також приватного університету Шанявського у Москві (кафедра кооперації).

Його концепції стали підґрунтям розробленої Дж. М. Кейнсом теорії прогнозування ринкової кон'юнктури, проведенні ефективної економічної політики. Представник «легального марксизму». Один із найяскравіших представників ліберального руху в Україні. Брав участь у заснуванні Національної академії України. Міністр фінансів Української народної республіки (1917-1918). Головна праця - «Російська фабрика в минулому і сучасному» (1898).

Наукова спадщина Туган-Барановського становить близько 140 праць, які охоплюють майже всі ділянки економічної науки. Найбільше значення має його теорія періодичних криз, вивченню яких він присвятив низку праць, що появилися і в перекладах на німецьку та французьку мови і здобули йому світове ім'я.

Струве був сином пермського губернатора Бернгарда Струве та онуком астронома Василя Струве.

За період з 1888 по 1892 рр. . він перейшов на позиції соціал-демократії. [2] У 1889 р. починає вчитися на природному, а на наступний рік юридичному факультеті Петербурзького університету. У 1890 р. там він заснував марксистський гурток. В цей гурток входили в тому числі А. Н. Потресов і М. І. Туган-Барановський. У 1894 закінчив юридичний факультет. Пізніше - приват-доцент університету.

У 1892 році навчався в університеті в Граці (Австрія) у соціолога Л. Гумпловича і вирішив стати економістом. Тоді ж почав публіцистичну діяльність статтями проти народників в німецькій соціал-демократичній пресі. У квітні 1894 р. помилково був арештований у зв'язку з «Групою народовольців». У серпні опублікував книгу «Критичні нотатки до питання про економічний розвиток Росії», яка відкрила епоху боротьби російського марксизму з народництвом у легальній пресі і стала «символом віри» соціал-демократів в Росії. У січні 1895 р. поширив анонімне «Відкритий лист Миколі II», при вступі на престол підтвердила курс на політику контрреформ.

У 1896 році - учасник Лондонського конгресу II-го Інтернаціоналу. Написав аграрну частину доповіді російської делегації, з якою виступив Плеханов. Редактор перших марксистських журналів «Нове слово» (1897 р. ) і «Початок» (1899р). У числі книг з теорії та історії капіталізму і робітничого руху в 1898 р. вийшов I-й том «Капіталу» К. Маркса. Для I з'їзду РСДРП в 1898 написав «Маніфест Російської соціал-демократичної робітничої партії» - перший документ цієї партії. У 1899 р. піддав критиці погляди Маркса на неминучість буржуазної революції. У тому ж році його позбавляють місця приват-доцента за неблагонадійність.

У квітні 1900 року в Пскові приймає участь в організаційній нараді щодо створення газети «Іскра» разом з Л. Мартовим, А. Н. Потресова, С. І. Радченко, М. І. Туган-Барановським, А. М. Стопані і В. І. Леніним.

Надалі Струве переходить від марксизму до лібералізму, шлях до якого закінчує в 1907 р.

Влітку налагоджує контакти з констітуціоналістская крилом земських лібералів, зокрема з І. І. Петрункевич. Таким чином Струве починає об'єднання всіх антисамодержавні сил, які поділяють ідею політичної свободи. [3] На переговорах взимку в Мюнхені з Плехановим, Леніним, Потресова і Вірою Засулич підписує договір про участь у фінансуванні видань їхнього боку і видавництва спільного «Сучасного огляду» для публікації документів, викривають російський режим. 17 березня 1901 приймає участь у демонстрації на Казанській площі, після чого його засилають до Твері. Його шанувальник, видавець Д. Є. Жуковський пропонує йому гроші для видавництва за кордоном журналу, який пропагує створення конституційного уряду в Росії. Струве домагається від влади дозволу виїхати за кордон. За сприяння впливових знайомих він його отримує і в грудні їде до Німеччини.

З 1901 року в еміграції, з 1902 року редактор журналу «Звільнення». Один з авторів збірника «Проблеми ідеалізму» 1902. Один з творців ліберального «Союзу визволення». У 1904 в якості делегата «Союзу визволення» взяв участь у Паризькій конференції опозиційних і революційних партій Росії.

У 1905 році повернувся в Росію, амністія, дарована йому особисто за клопотанням С. Ю. Вітте наздогнала його в дорозі. Член ЦК партії кадетів (1905-1915), 8 червня 1915 вийшов з ЦК, а фактично відійшов від партії в 1908 р. .

З 1906 року - в Петербурзькому політехнікумі: викладач, доцент, екстраординарний професор, завідувач кафедрою політекономії.

У 1906 році, після смерті В. А. Гольцева, очолив журнал «Російська думка» і залишався його редактором до закриття більшовиками в 1918 році.

У 1907 році - депутат II Державної думи (1907) від Петербурга, статський радник.

Видавець журналу «Полярна зірка» (1905-1906), з осені 1907 року один з найближчих співробітників «Московського тижневика» (редактор-видавець Є. М. Трубецькой).

Натхненник і учасник збірки «Карби. Збірник статей про російську інтелігенцію », що містив також статті його однодумців Н. А. Бердяєва, С. М. Булгакова, С. Л. Франка, М. О. Гершензона, А. С. Ізгоева, Б. А. Кістяківського (Москва, 1909).

- магістр, екстраординарний професор Петербурзького університету.

- голова секретного Особливої ??міжвідомчого комітету з обмеження постачання і торгівлі ворога при міністерстві торгівлі та промисловості (по 1917).

У 1916 Струве отримав звання почесного доктора Кембріджського університету

- у квітні-травні - директор Економічного департаменту МЗС, у травні обраний в академіки Російської академії наук (виключений більшовиками в 1928 році, в 1990 р. відновлено).

До більшовицького перевороту Струве поставився негативно. У грудні він відправився на Дон. У Новочеркаську під час початку формування Добровольчої армії він разом з П. Н. Мілюков сприяє вирішенню конфлікту між генералами М. В. Алексєєвим та Л. Г. Корніловим з розділення повноважень. Обрано членом Ради народжуваної армії. У лютому 1918 р. , у момент вимушеного відходу армії з області Війська Донського в похід, названий Крижаним, генерали намагаються не брати з собою цивільних, і йому доводиться покинути армію. Через Царицин він зі супутниками пробирається до початку березня до Москви і до серпня живе на нелегальному становищі. У травні бере участь у створенні найпотужнішої підпільної протибольшевицької організації «Національний центр» і активно працює в його московському відділенні.

У 1918 став редактором і одним з авторів збірки «З глибини». З початку червоного терору, розгорнутого більшовиками після замаху на Леніна в кінці серпня, залишає стару столицю і через Новгородську губернію і Петроград добирається до Вологодської губернії, де ховається в маєтку Алятіно. У листопаді також разом з провідником Аркадієм Борманом поневіряється по російському Півночі. Ненадовго заїжджає в Петроград і за допомогою свого проводиря нелегально переходить фінський кордон. У березні-вересні 1919 р. в Парижі, де бере участь в роботі «Наради російських дипломатичних представників». У РРФСР за рішенням суду був засуджений до смертної кари. На початку жовтня прибуває в Ростов-на-Дону і очолює редакцію газети «Велика Росія».

Під час Громадянської війни член Особливої ??наради при генералові А. І. Денікіна. У лютому 1920 р. після поразки Денікіна евакуюється з Новоросійська до Константинополя. Входив до складу уряду генерала П. Н. Врангеля (начальник управління закордонних справ). Евакуація білих військ з Криму застала його в дипломатичній відрядженні.

Намагався відновити щомісячний літературно-політичний журнал «Російська думка», який під його редакцією виходив в 1921 в Софії, потім у Празі (1922-1923), Берліні (1923-1926) і, нарешті, в 1927 в Парижі. Але так як усі свої сили Струве в той час віддавав іншому своєму «дітищу» - газеті «Відродження», то ідею відродження «Російській думці» в еміграції йому довелося остаточно оставіть. Бил обраний головою Російського зарубіжного з'їзду, що проходив у Парижі в квітні 1926 року.

Брав участь у діяльності Російського юридичного факультету в Празі. З 1928 р. перебирається в Белград: йому запропоновано місце голови відділення суспільних наук Російського наукового інституту. Читає курс соціології на кафедрах в Белграді та Субботіце. У цей час Струве відходить від політичної діяльності. Наприкінці життя працює над працями «Система критичної філософії» (рукопис загинула) і «Соціально-економічна історія Росії» (не закінчена, опублікована в 1952 р. ) У 1941 р. заарештований німецькими окупантами як «друг» Леніна. Звільнився після тримісячного ув'язнення. У липні 1942 р. йому з дружиною вдається виїхати до дітей в Париж. Смерть наздогнала його там взимку 1944 р. в окупованій нацистами Франції.

Струве П. Б. Вибрані твори. М. : Росспен, 1999. ISBN 5-86004-145-4

Струве П. Б. Уривки про державу / / Русская Думка. 1908. № 5.


. Історія Запорізької Січі Південної України в наукових студіях А. О. Скальковського


Антон Олександрович Скальковський (1808 - 1898).

Народився в Житомирі, хоч батько з поміщиків Київської губернії. Навчався Віленському та Московському університетах на медичному і юридичному факультетах. Закінчив у 1828 році. Після генерал - губернатор Таврійський князь Воронцов запросив його до себе в Одесу, поставив на чолі статистичного комітету, прислужився, займався ремісничою археологією та статистичною справою. «Археология общей истории и древностей».

В Катеринославі в сараї знайшов - архів війська запорозького.

Праці на основі архіву і зібраних матеріалів:

. багато праць з історії Одеси;

. збірник документів - «История новой Сечи или последнего коша Запорозкого» 3 томи;

. займався історією гайдамаків, опублікував - «Наезды гайдамаков на Западную Украину в 18 веке» (1733 - 1768) - цінні матеріали, приватні архіви польських поміщиків («Польське повстання 1830 року»). Негативна оцінка гайдамаччини єднала оправдання - боротьба проти католиків та мусульман.

Негативно оцінював Запоріжжя. Схвалював скасування гетьманщини, не признав соціальне розшарування серед козацтва. Негативно оцінював рухи на Запоріжжі, коліївщини.

. Праці про зносини Запоріжжя із Кримом;

. Праці про колонізацію Південної України і Безсарабії іншими народами;

. Особливу цінність - «Статистичний опис Малоросії» в 2-х томах.

Багато зробив у розвитку краєзнавства на Південній Україні.


. М. М Покровський


Першим істориком - марксистом традиційно називають М. М. Покровського(1868-1932). З середини 1890-х рр. він еволіцінував в сторону економічного матеріалізму. Характерні його риси в «Книге для чтения по истории Средних веков» (1896-1898) під редакцією П. Г. Виноградова. в цій своїй ранній роботі автор розвиває думки про відому роль обміну в Стародавній Русі і Московському царстві. Як спеціалісту по рос. історії йому належав ряд загальних робіт і власних досліджень. В тому історико-теоритичні роботи і критичний аналіз немарксиських історичних і філософських поглядів. З числа методологічних робіт виділяються «Идеализм и законы истории. Риккерт Генрих. Границы естественнонаучного

образования понятий» (1903), «Идеализм и мещанство» (1906), «Экономический материализм» (1906), «Строго научный метод» (1908). Всі назви написані задовго до революції. В статті «Идеализм и законы истории» проявився утилітаризм історії по відношенню до історичної явності. Історичну концепцію Маркса Покровський виклав в брошурі «Єкономіческий матеріализм». Під економічним матеріалізмом він розумів пояснення всіх історичних змін впливом матеріальних умов, матеріальних потреб людини. Клосова боротьба сприймалась ним як рухливий початок історії, але в цілому Покровський скорим часом підтримав теорію історичними прикладами. Центральна робота Покровського по історії-чотирьохтомна «Русская история с древнейших времен» (1909). По ній а також по «Истории России в XIX веке» (1907-1911) можна судити про перший варіат історичної концепції Покровського. Проблеми ним розглядувані:історія падіння кріпосного права, декабристи, зовнішньополітична історія та інше. Розвиток промислового і аграрного капіталізму припадає на його думку на 18-19 століття. Рух декабристів виріс із монополії дворян на хлібному ринку. Бойовий, відкритий по відношенню до царизма характер носить в цих дореволюційних працях виклад зовнішньополітичної історії. Завдання «Русской истории» він бачив про розгляд розвитку первісно-общинного і феодального устрою, а також капіталізму з точки зору економічного матеріалізму. Якщо говорити про зв'язок його поглядів з концепціями інших істориків, то слід відмітити його близість концепції вотчинної теорії в працях П. Г. Виноградова. в оцінці Київської Русі Покровський повторює погляди Ключевського. Київська Русь оцінюється ним як сукупність міських волостей. В соціально-економічному значенні соціально-політичний устрій визначається як коаліція феодальної аристократії і купецького капіталу. В питанні про феодалізм перший російський історик-марксист послідував за концепцією Н. П. Павлова-Сильванського. Товарно-грошові відносини бачились йому несумісними з феодалізмом. Феодальний період на думку Покровського охоплював 10-19 ст. (до 1861 року). Дореволюційний етап розвитку і сторичних поглядів знаходить обєктивний характер його інтересу до економічного матеріалізму. Цей підхід був притаманний нашій історичній школі в цілому.


. Василь Миколайович Татіщев та його роль


. Василь Миколайович Татіщев та його роль у розвитку історичної думки в Росії:

Шльоцер назвав його батьком російської історії. Основна праця «История Российская» в семи томах М. -Л. 1962-1968.

Татіщев в першу чергу державний діяч. В його часи існували такі дві проблеми:

. Суть духовного життя в Західній Європі;

. Вплив цього життя на розумове життя в Росії, зокрема на історичну думку.

В історіографії два питання:

. Потреба синтезу попередніх праць та висновків на основі синтезу;

. Ключевський: «Собирание и обработка материалов для погной истории России». Працювали разом з німецькими письменниками з ініціативи Петра І.

Татіщев з древнього дворянського роду, дуже енергійна людина. Петро І багато разів відправляв його у Швецію.

Демідов написав на нього скаргу Петру І за те, що він звернувся не в сенат, а самому Петру, його оштрафували на 30 тисяч, але позаяк він був часто позикодавцем Петра то не платив.

Почав писати з 1719 року історію російськую. 1939 року Татіщев привозить у Петербург перший варіант російської історії. Вона була забракована сенатом і він допрацьовує.

«История Российская с древнейших времен» 5 томів, незавершена. Опублікована післі смерті Татіщева. Всі праці Татіщева діляться на 4 групи:

. узагальнюючого характеру;

. коментарі;

. огляди в історичних записках;

. праці з географії.

Раціоналіст, проти засилля церкви в науці, розробляти проект реформи в освіті.

Історію ділить на два етапи:

. обретение букв;

. початок християнства і початок книгодрукування.

Праця його - закономірний підсумок історичних знань у 18 столітті. Структура роботи:

І-й том присвячений теоретичним проблемам (стародавні письмена у словян, хрещення словян, що таке історія, про СІД, джерелознавство, питання про критичне ставлення до документів).

Признає еволюцію розвитку людства. На його думку 4-етапи:

. супружеское;

. родовое;

. домовое;

. гражданское.

У третьому виникає приватна власність і вступає в дію принцип суспільного договору. Прихильник монархії, теорії природного права. Виділяв форми правління:

. монархія;

. аристократія;

. демократія.

Усі форми є правомірними. Фактори, що впливають на форму правління:

. становище земель;

. територія країни;

. стан народу.

-5 томи власне історія Росії. Приводить тексти документів розташованих у хронологічному порядку, аналізує їх. Зробив 186 коментарів.

рік Шльоцер публікує його праці. 1848 рік - опублікований останній 5-й том найдений Погодіним і опублікований Бодянським. Це перша спроба узагальнити все, що було до нього.


. С. М. Соловйов - історія України, Росії. Польщі в дисертаціях та моографічинихдослідженнях


Народився в Москві, в сімї священика. Закінчив Московський університет, історико-філологічний факультет.

У 1864-70 рр. декан історичного факультету Московського університету, потім - ректор (1871-1874). Потім був директором Оружейної палати. Його учнем був Ключевський.

Вплив на нього мали Карамзін, Еверс, Гегель.

Соловйов був близький до державників, але сам державником не був.

Після закінчення університету університету у 1842 р. був учителем у графа Строганова, подорожував по Німеччині, Чехії, Бельгії. У 1845 р. Погодін звільнився з посади зав кафедри історії і на його місце прийняли Соловйова. Через це вони недолюблювали один одного.

Магістерська дисертація «Об отношении Новгорода к великим князьям»(1845)

Докторська - «История отношений между русскими князьями Рюрикова дома»

Розвинув родову теорію Еверса. Видає кілька програмних статей, різко негативно критикує режим Миколи І, кріпацтво. Вважає, що вирішення селянського питання - це першочергове завдання влади.

У 50-70-ті рр. пише праці з історіографії: «Писатели русской истории 18 в. ». Має кілька праць, присвячених Б. Хмельницькому.

Програмні стаття: «Исторические письма» (1858), говорить про актуальність вивчення історії. Завдання історії - давати відповіді на сучасні запити життя. Найактуальніші проблеми - про історичну роль дворянства; середнього класу(буржуазії); про долю сільського народонаселення; процес пролетаризації селянства. Для вирішення цих проблем потрібно зрозуміти закони суспільного розвитку. Ідеал - надкласова держава, яка обєднує всіх громадян. Ідеалом вважав європейську людину, яка ставить інтереси громади вище своїх.

У 1876 р. пише статтю «Начала русской земли». Тут він викладав свої погляди історичного процесу: географічний (природа країни), етнографічний(характер племені, до якого належить народ), зовнішній(контакти з іншими народами).

р. - читав цикл лекцій «Публичные чтения»(4 лекції) - на тему «Взгляд на историческое установление государственного правления в России до Петра Великого». В цих лекціях обґрунтовує тезу про те, що реформи Петра І були обумовлені попереднім історичним розвитком. Наголошує на прогресивності реформ Петра І, внаслідок реформ зросло народне самопізнання.

Праця з історіографії: «Писатели русской истории 18 в. ». Як ліберал, критикував кріпацтво, але скасування кріпосного права булло проведено непослідовно, що привело до падіння моралі.

р. - написав велику статтю «История падения Польщи», яка базується на фактичному матеріалі з історії Польщі. Присвячена суспільній боротьбі у Речі Посполитій, розподілу Польщі. Ставить питання про причини падіння Польщі. Вважав, що були 2 основні фактори:

. реформи в Європі.

. польська шляхта ставила сої особисті інтереси вище суспільних.

Ідеал у цій статті - держава, яка здійснює політику на благо всіх суспільних станів.

«Публичные чтения о Петре Великом» у 1872 р. (з нагоди 200-річчя народження Петра). Зокрема, говорить:

про закономірність історичного процесу

про історію народу (нації): розвивався з нижчих форм до вищих

роль вождів (герої для нього ті, хто розуміє потреби суспільства, очолює суспільство).

Епоха Петра - перехід від стародавньої історії до нової. Соловйов намагався розкрити умови переходу від стародавньої історії до нової. Росія здійснила цей перехід на 2 століття пізніше, ніж інші країни Європи (просто російський народ діяв на зовнішні обставини + зовнішні умови). Результат реформ:

подолання однобокості господарського розвитку

зростання просування до морів(зокрема, Балтійського).

Завдяки Петру Росія наблизилася до Європи економічно, культурно і політично. Ідеалізував Петра.

«Александр І. Политика. Дипломатия» (1877-78): признаючи внутр. закономірність історичного розвитку, каже, що революційні перевороти є протиприродними. Торкається східного питання - російсько-турецької війни 1826-28 рр. , політика Росії на Балканах носила суперечливий характер:

Росія не хотіла конфліктувати з Туреччиною;

Росія мала тут свої інтереси, зокрема, тут жило багато слов'ян.


. О. Я. Єфименко та її концепція в історії України


Народилась в Архангельській губернії. У 1874 р. одружилась з Єфименком Петром. З 1879 р. по 1907 р. О. Я. працює в Харківському університеті. Присвятила багато праць історії України, історії Росії общини й української общини.

«История Украины и её народа». Має працю про турбаївську катастрофу, про Сковороду.

р. на запрошення їде у Петербург, де працювала до 1917 р. (Безстужівські жіночі курси). Тут їй присвоїли доктора історії, а в Харкові - професора без захисту дисертації.

Мала 3 дочок і 2 синів (Тарас і Петро, займали посади в уряді України, другий був археологом).

У ніч з 17 на 18 грудня мати була вбитою бандою на хуторі.

Праці про Україну проникнуті демократизмом, тому в радянські часи не друкувались.

Державна - сила, або інша думка - зн7аряддя експлуатації. Вона признавала, що община руйнується. В її працях в перше подано історію Західно-Українських земель і Угорська Русь. Вважала, що русини - автохтони, що угорці, коли прийшли на Закарпаття, то застали тут словян.

13. Повість Временних літ - памятка історичної думки


Повість Временних літ - памятка історичної думки періоду Київської Русі:

Повість Временних Літ - автор Нестор. Нестор користувався якимось попередніми літописами. В основу покладено літопис Аскольда 865-866 рр. знаємо існує дві редакції Лаврентіївська і Іпатіївська.

Шахматов вважав, що в основі лежить:

. звід 1039 року;

. звід 1073 року;

. звід 1093 року;

. редакція Нестора 1113 р;

. редакція Сільвестра 1116 р;

. звід 1118 р.

Перша дата яку вживає Нестор 852 рік (6360 рік). Під цією датою він записує, що Русь напала на Царград. Насправді це сталося у 860 році. Друга дата - 862 рік (6370 р. ) прикликання варягів: «Вигнали чудь словени, кривичі і весь варягів за море і не дали їм долини і стали самі управляти і не було в них правди, і воювати між собою вони почали, і сказали вони пошукаємо собі князя. Пішли вони за море до варягів. Покликали княжити варягів ними».

Існують гіпотези про джерела Нестора:

. візантійські хронічки;

. договори Русі з Візантією Х століття;

. топоніми;

. переказ про Андрія Первозванного;

. «Сказание об обритении грамоты словенской».


14. Дожовтнева історіографічна література


Дожовтнева історіографічна література

Інтерес до історії історичної науки виникає у кінці 20-30 XIX ст. Причини були різні.

У цей період виникають школи:

скептична - Качановський.

Проблеми історії історичної науки порушувалися:

Федотов, Гастеєв, Зіновьєв, Микола Ів. Надєждін

Порушували такі проблеми:

. Розглядали розвиток історичних знань як процес;

. намагалися встановити етапи цього процесу;

. намагалися зрозуміти вплив західноєвропейської філософії й історіографії на російську;

. віддавали належне німецьким вченим Байєру, Шльоцеру і Міллеру, за те, що ті розробили методи наукової критики джерел і їх публікації.

Недоліки в їх поглядах - вони не виділяли історіографію в окрему галузь, а вважали її частиною літературознавства чи джерелознавства.

В 1837 р. Надєждін Микола Іванович опублікував «Об исторических трудах в России». У цій праці він визначав етапи розвитку історичної науки в Росії.

Виділив 3 етапи розвитку історичних знань в Росії:

І. «Период сказаний» (легенди, міфи)

ІІ. Літописний

ІІІ. з XVIII ст. - період «умственной жизни» і «период исторической критики»

Новий етап в історії історичної думки почався з XIX ст. :

Соловйов Сергій Михайлович(1820 - 1879) «Писатели русской истории XVIII в. »

Багато цікавого фактичного матеріалу про істориків XVIII ст. .

професор Петербурзької духовної академії Коялович Михайло Йосипович - «История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям». Казав, що історична наука почалася з появою праць Соловйова, Костомарова, тобто з сер. 19 ст. Пізнання минулого завжди є субєктивним.

В. Ключевський (1841 - 1911): читав курс історіографії і джерелознавства. Свої лекції присвятив історіографії 18 ст.

До кінця 18 ст. не було узагальнюючих праць з історіографії, були тільки персоналії.

Мілюков П. М. «Главные течения русской исторической мысли»(курс лекцій в Московському університеті).

Бесстюжев-Рюмин К. «Биографии и характеристики» в 2-х томах - збірник статтей про істориків з 18 ст. і бібліографія праць про них.

Г. В. Плеканов «История русской общественной мысли» (незавершена) з найдавніших часів до кінця 18 ст.

Курси історіографії в університетах читали:

. у Москві - Ключевський

. у Санкт-Петербурзі - Бесстюжев-Рюмин

. у Варшаві - Дмитро Цветаєв

. у Харкові - Д. Багалій

. у Києві - Володимир Іконников (праця «Опыт русской историографии », в 2-х тт. . Кожен том складався з 2-х книг).

«Опыт русской историографии»: багато місця присвячено джерелознавству, публікації документів і історикам.


. Історична думка в Україні в першій половині 18 ст.


Основні особливості періоду і розвитку історичної думки в Україні і Росії в першій половині 18 ст.

Основні особливості:

ст. - епоха розвитку кріпацтва «вшир» та «вглиб».

За Соловйовим, зароджуються елементи буржуазних відносин.

Зміцнення абсолютної монархії. Її основа - феодальний поміщик.

ст. - нова глава в російській історії.

Риси історичної науки:

. зменшується вплив церковної ідеології

. поступово громадянська або цивільна історія відділялася від церковної

. розширення культурно-наукових звязків з іноземними науковцями

. важливою віхою було відкриття Академії наук в 1725 р. (колосальна бібліотека, друкарня і кадри)

. укази Петра І 1703, 1709 рр. збирати і присилати документи.

. зростає інтерес до історичних народів Європи (давньоримський, давньогрецький)

. актуальною стає проблема міжнародних відносин

. автори історичних праць чіткіше усвідомлювали чи вбачали в історії вчительку життя

Ключевський: «Історія не вчителька, а наглядачка, яка «суворо карає за невивчений урок»».

. поступова зміна середньовічного провіденціоналізму прагматизмом.

. набирає права громадянська теорія «природного права»

. світогляд істориків набуває раціоналістичного характеру

У першій чверті 18 ст. розробилися 2 основні проблеми, які диктувалися життям:

. значення держави і роль монарха у житті країни

. завдання й характер зовнішньої політики Росії і її міжнародне становище.

Ці проблеми реалізовувалися в 2-х видах праць:

. великі узагальнюючі твори

. невеликі за розміром, але з докладним описом якихось подій

Реформи Петра І позитивно впливали і на розвиток України, культурний розвиток. Через Росію Україна посилювала звязки з Європою. Історичні знання в Україні відображені в історичних повістях. Ширше почали залучатися до написання історичних праць архівні документи.

Іван Грозний перший замовив написати історію Росії - «Степенная книга».

Олексій Михайлович - «Записной указ»

Петро І вимагав писати про нові часи, але не «від царя Гороха».

р - замовив Ф. Полікарповому. 1715 р - написав. Але Петру не сподобалось і не була надрукована. Все ж Полікарпов багато говорив про стародавні часи.

- Олексій Мантієв (помер 1723р. ), секретар російського посольства в Швеції - «Ядро российской истории». Опубліковано в 1770 р. Міллером; праця ділилася на глави. Кожна книга присвячена певному періоду російської історії:

книга. про стародавні часи, про походження руського народу до приходу варягів. Цю ідею потім розвинув Ломоносов.

книга. «О отшибении ига татарского» 1480р.

«Самоначальство Иоанна IV» и «Обретение Америки».

книга. Смута.

книга. Обрання Михайла Романова

Автор говорить про доваряжський період, переплітається російська історія з всесвітньою.

Мантієв говорить, що абсолютизм - найкраща форма правляння.

Є елементи критики джерел. Пише, що імена князів походять від слова «слава».

Негативно ставиться до народних рухів. Праця популярна. Багато разів перевидавалася.

Зявилися праці Б. Куракіна - «История Петра»(близький родич Петра). Оправдовує внутрішню і зовнішню політику Петра. Зявляється інтерес до особи у XVIII столітті.

Шафіров «Про Північну війну». Складалося з 3 питань і 3 відповідей:

. які підстави мав розпочати війну Петро?

. чому так довго тривала війна?

. чи бються по-джентельменськи?

Публікує міжнародні договори, чим доводить відповіді на питання.

«Книга Марсова» і «Журнал ведення війни Північної» є все, що стосується Північної війни.

Друга чверть XVIII ст. - час становлення.

. зявилися нові проблеми:

утворення давньоруської держави;

походження словян;

історія Русі доваряжського періоду;

історія освіти.

. публікація документів

. зявляються праці з географії, статистики, торгівлі і ремесла.

. початок дискусії з проблеми норманського питання. Сформувалися 2 напрями:

національний(автохтонний)

норманістський(перша пол. XVIII ст. )


. Історичні погляди С. Ю. Десницькогоі Я. П. Козельського


Основна риса української історіографії цього періоду - праці носять компілятивний характер.

Кінець 17-18 століть набуває популярності бароко - стиль мислення перехідної доби. Концепція сарматизму занепадає. Зате розвивається різновид у формі козаризму.

Десницький Семен Юхимович (1740-1789 рр. )(російський юрист, політичний мислитель; вважається першим російським професором в Московському університеті <#"justify">·1. Демократичну, в якій весь народ, будучи в повному зібранні, встановлює нові та знищує некорисні закони, вирішує карні та інші важливі справи.

·2. Аристократичну, в якій сенат управляє всіма вищеписаними справами.

·З. Монархічну, в якій один государ управляє народом на основі законів.

·4. Деспотичну, в якій один же государ керує всіма справами по своїй волі».


. Роль М. С. Грушевського у розробці історії України


Внесок Михайла Сергійовича Грушевського в розвиток історичної науки в Україні

М. С. Грушевський (1866-1934) - видатний український історик, археолог, соціолог, літературознавець, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч.

Історична концепція М. Грушевського ґрунтувалась на здобутках європейської науки, а її методологічні засади оригінально і своєрідно поєднували найновіші теорії історичного процесу, які знаменували перехід від класичної до модерністської парадигми у східноєвропейській історіографії.

Таким чином, історична концепція М. Грушевського ґрунтувалась на важливих здобутках наукової суспільної думки. Історичний процес учений трактував як еволюційний та поступовий. Об'єктом дослідження вченого є "народ-нація", який у своїй еволюції в конкретних природно-географічних умовах і у взаємодії з іншими народами створює частину матеріальної і духовної культури, що є елементом загальнолюдського поступу до торжества ідеалів гуманізму. Рушієм цього поступу є прагнення до подолання суперечностей, котрі постійно виникають у суспільстві між процесами соціальної диференціації та інтеграції. Вчений схилявся до розуміння закономірного розвитку історичного процесу, але цей розвиток інший, ніж у природному світі, бо більш складний і багатофакторний.

Методологічні погляди М. Грушевського формувалася під впливом декількох філософських систем - просвітництва, романтизму, позитивізму, неокантіанства та ін. Завдяки цьому учений зміг створити оригінальну теорію історичного процесу, що й досі привертає увагу дослідників своєю націленістю на всебічне вивчення соціальних явищ у їх історичному розвитку.


19. 29-ти томник Соловйова


Т. ч. , статті від 1845 до 1878 рр. - охопили великий період.

«История России с древнейших времен»(29 томів), 1851-79 рр. , незавершена

Хронологічні рамки - від найдавніших часів до 1774 р.

Як і Грушевський, залишив фундаментальні праці.

Концепції: історична місія Росії - «единая и неделимая Россия».

Структура:

1-12 томи: з найдавніших часів до Петра.

13-18 томи: Петро І

19-29 томи: від Петра до 1774.

І том «Истории России…» - 1851 р. , останній - після смерті.

Праця насичена великою кількістю фактичного матеріалу з масою текстів документів.

До 17 ст. - джерела опубліковані, 17-18 ст. - вперше ним використані архівні документи. Соловйов використовував матеріали з етнографії, мовознавства і т. д.

Піддавав досить глибокому аналізу документи. Використовував документи наступним чином: переказував, цитував, практично повністю використовував документ.

Працю пронизує ідея внутрішньої закономірності історичного процесу. З проблем російської історії він висловився двічі - в передмові до 1-го тому і на початку 13 тому. Він не надавав великого значення зовнішнім факторам і зокрема норманам і татарам.

На відміну від тодішньої офіційної історіографії, відмовляється від тези про одвічність самодержавства на Русі. Велику роль в історії Росії відводить кліматичним умовам і процесу колонізації країни, освоєнню нових земель. Через усю працю проводиться думка про степінь народного самопізнання та європеїзації.

У ІІІ томі знову говорить про історичні передумови реформ Петра І. Розрізняє 2 типи держав:

. утворені неорганічно, в результаті завоювань(європейські держави)

. в результаті внутрішнього зростання(Росія).

Менше говорить про роль князів. Весь історичний процес в Росії - це боротьба державних начал з родовими. Час вирішальної боротьби - 16 ст. (Іван Грозний). Розглядає правління Івана 4 на фоні правління його попередників. Вважав, що опричнина - це не лише воля царя, але і певного класу.

Називає 2 причини смути:

. поганий стан моралі

. розвиток козацтва.

Негативно оцінював козацтво і вважав козаків анти суспільним елементо. Скасування козацтва схвалює.

«Смута» закінчилася, на думку Соловйова, завдяки зусиллям земських людей. Час після смути - час підготовки реформ Петра І. вказує на такі фактори: розвиток торгівлі, промисловості, державного апарату, армії, культури, побуту.

Зміст реформ Петра бачить у повороті назад. Практично не бачить у реформах чогось негативного.

У 29-томнику реформи Петра І порівнює з Французькою революцією, а у «Публичных чтениях» - із західноєвропейським відродженням 15-16 ст. Правління Катерини І оцінює негативно. Мало уваги приділив сільським общинам.

Офіційні історіографи негативно оцінили перші томи. Л. Толстой теж негативно оцінив «Историю России…»


. «Історія русів». Її місце в українській історіографії


«Історія русів». Її місце в українській історіографії:

Дискусії, щодо авторства і чому написаний О. Пріцак (1818-1824)перша чверть 19 ст. твір колективний характерний одного з патріотичних товариств (різний стиль, певна не послідовність)

До 1846р. ходив у списках, вважався напів історичний, напів літературний твір, вперше список знайшли в 1828р. , оригіналу немає. Вперше видав О. Бодянський в 1846р. Ввели автором ректора Києво-Могилянської академії Кониський. Погляди суперечливі, непослідовні особливо щодо селян. Хронологічні рамки - найдавніші часи до 1769р. Проблеми:

. Автохтонність східних словян

. Їх звязки із західними словянами

. Історії України під Литвою і Польщею

. Визвольна війна, возєднання, роль Хмельницького

. Соц. -ек. Процеси на Україні в 18 ст.

. Історія України, як складова частина історії Росії

. Мазепа- негатив

. Історія козацтва - висока оцінка

. Заклик до відновлення гетьманського устрою

. Виступ проти Малоросійської колегії


. Історія України і Росії в трактуванні В. О. Ключевського


Був учнем Соловйова. Закінчив Московський університет. Син священика. З 1879 р. до 1905 р. завідував кафедрою Російською історією Московського університету.

(Ключевський трактував історію Россійської імперії переважно в позитивному ключі, розглядаючи історію українського <#"justify">22. Українські літописи к. 16-поч. 17ст


Самим великим літописно-хронографічним шедевром середньовічної Росії, можна сказати історичною енциклопедією 16ст. став так званий «Лицевой свод Ивана Грозного» який складається з 10-ти томів. Майже кожна сторінка цієї праці прикрашена мініатюрами, загальна кількість яких 16тис. Три перші тома присвячені всесвітній історії, а інші сім-російській. Майже цілих десять років з 1568 по 1576 рр. трудились над ними майстри царської книгописної майстерні при соборному храмі Покрова Богородиці в Олександрівській слободі. Особливістю зводу являються скорописні редакторські записи, які зроблені на полях останніх двох томів- Синодального літопису і Царської книги. Зміст томів описує одні і тіж події повязані з початком царювання Івана Грозного. Останнє дозволило історику Д. М. Альшицину запропонувати гіпотезу про приналежність записів самому царю. Не тільки сам звід, але і приписки особливо являються для нас важливим джерелом по істрії політичної боротьби в 16 столітті.

Що стосується 17 століття то в деякій степені літописання збереглось в Новгороді, Пскові, по монастирям, окремим церквам. В 17 столітті утверджуються історичні повісті, хронографи і степенні книги. Події Смути викликали підйом історичної думки і зявились велика кількість історичних праць, повістей. В них зберігся літописний спосіб викладу. Дяк Іван Тимофієв в своєму «Временнику» дав свого роду методичну основу цього: «предняя последи писать, последняя же напреди, ниже подробну». Сама рання з історичних повістей про Смуту - повість 1606 року в складі «Иного сказания» повністю зберегла літописну точність і хронологічну послідуваність викладу. Літописи - всенародна пам'ять про історичні події - в обмеженому стані ввійшли в склад повістей 17 ст. («Извет старца Варлаама», «Сказание о поставлении на патриаршество Филарета Никитича», повесть «О рождении князя Михаила Васильевича Скопина-Шуйского», «Сказание Авраамия Палицына», «История о первом Иове, патриархе московском» і багато інших). В другій чверті 17 ст. інтерес до літописання знову зріс. Багато праць історичного характеру доповнюються замітками літописного характеру. Виникають такі роботи, як, наприклад «Новий Летописец», свого роду розповідь, складений за одним прийомом. Втративши свій офіційний характер, літописання зберігається по областям, монастирям і все більше переходить в особисті руки. Місцева літописна література навіть переживає свого роду підйом, особливо в Новгороді Великому, Пскові і Тобольську. Переставши бути офіційними обласні літописання повертаються до старих, традиційних форм і в той же час в них проникає проста розмовна мова, фольклор, розповіді свідків. Новгородські і Псковські літописи цього часу стоять на стороні дрібного люду проти «володарів». Серед інших особливо виділяються Уваровський, Забелінський і Погодінський літописи. Розвиток міського літописання супроводжувалось появою нових літописних скріп торіїв(майстерень) як в Москві, так і Астрахані, Архангельську, Устюзі Великому, Вологді, Холмогорах, Ростові, Костромі, Нижньому Новгороді, Тамбові. Літописанням займались дворяни, монахи, церковні дячки, горожами, стрільці, козаки і навіть селяни.


. К. Д. Кавелін. Державна школа


«Державна школа». К. Д. Кавелін:

Державна школа сформувалася у другій половині 19 ст. в основі історії розвитку Росії покладено розвиток самодержавства. Засновники Б. М. Чичерін, К. Кавелін. Теоретичною основою державників була реакційна сторона вчення Гегеля про державу (ідеалізація).

Відступили від положень Соловйова, від прогресивних висновків.

Основні положення:

. Держава - рушійна сила Російської історії;

. Причина цього - природно - географічний фактор;

. Відмовились від ідеї внутрішньої закономірності розвитку Росії;

. Заперечували єдність історії розвитку всіх народів. Протиставили історію Росії і Західної Європи;

. Висунута ідея закріпачення і розкріпачення станів державою;

Держава в інтересах всіх закріпачена. Висунули тезу:

. На заході панує начало права, в Росії - сила влади;

. На Заході все виростає з низу, в Росії - все насаджується зверху;

. Велику роль в історії Росії зовнішнього фактору: варяги, петровські перетворення.

Кавелін К. Д. (1818 - 1885 рр. ). історик, правознавець. Працював професором. Західник. Його діяльність два періоди:

. До реформи 1862 р.

. Після реформи 1862 р.

року написав «Записку про звільнення селян», пропонував звільнити селян землею, а держава мала компенсувати поміщикам гроші за землю.

рік опублікував «Дворянство и освобожление крестьян». Конституцію вважав передчасною.

р. - «Краткий вигляд на русскую историю», «Мысли и заметки к русской истории».

Ідея державної школи в праці «Взгляд на юредически быт в древней России».

Кавелін запозичив у Гегеля ідею про вирішальну роль держави. Держава - вища форма суспільного життя, завершальний етап у історії Росії. Держава пройшла еволюцію:

. Державні відносини;

. Вотчинні відносини;

. Державні;

Торкався проблеми общини, вона революціонізує. Община - основна майбутня держава. Праці Кавеліна зіграли позитивну роль, висновки суперечливі.

Основні риси властиві цьому поколінні:

їх діяльність розквітла після буржуазних реформ 70-80х роківснайяскравіше

несхвалювали крайньої реакції

разом з тим були противниками революційного руху

їх ідеал-правова держава

державі відводили домінуючу роль у супільстві

Проблеми які досліджували:

розвиток держ. влади

розвиток історії держ. установ

розвиток правових норм

розвиток та історія законодавства

Розробляли такі проблеми:

відношення між державою і народом у минулому

історію державних установ

діяльність місцевої адміністрації

історію станів, станового законодавства і стосунки між станами


. Роль В. Б. Антоновича в розробці історії України


Роль В. Б. Антоновича у розвитку історичної думки в Україні

Антонович Володимир Боніфатійович (18 (30) січня 1834, Махнівка - 21 березня 1908, Київ) - український історик, археолог, етнограф, археограф, член-кореспондент Російської АН з 1901; професор Київського університету з 1878; належав до хлопоманів; співорганізатор Київської Громади.

Навчався у першій (Рішельєвській) і другій гімназіях м. Одеси (1845-1850). Закінчив медичний (1855 р. ) та історико-філологічний (1860 р. ) факультети Київського університету. Після закінчення останнього у 1861 працював учителем латинської мови в першій Київській гімназії, у 1862-1865 викладав історію в Київському кадетському корпусі. Одночасно з 1863 - секретар, а у 1864-1880 - гол. ред. "Тимчасової комісії для розгляду давніх актів" при канцелярії київського, волинського й подільського генерал-губернатора.

У 1861 році приєднався до так званих «хлопоманів». Один з організаторів Київської громади. З 1878 р. - професор російської історії Київського університету, голова Історичного Товариства Нестора-літописця (з 1881 р. ), організатор археологічних з'їздів в Україні.

Помер Антонович 8 (21 березня) 1908 р. , похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка №7).

Антонович - автор понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Зібрав, зредагував і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России», що стосуються історії Правобережної України 16-18 століть. Вступні статті Антоновича до цих томів присвячені

історії козацтва

селянства

шляхетства

міст і міщанства

церкви

Інші головні праці Антоновича:

«Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» (1877-78);

«Киев, его судьба и значение с 14 по 16 ст. », (1882);

«Уманський сотник Іван Гонта» (1882);

«Монографии по истории Западной и Юго-Западной России» (1885).

За редакцією Антоновича вийшли також

«Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей» (1874);

«Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России» (1888);

«Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси» (1890-1896);

«Дневник Станислава Освенцима» (1643-1651) та інші.

Антоновичу належать історичні примітки до видання М. Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» (1874-1875).

Найважливіші праці Антоновича з археології:

«Раскопки в земле древлян» (1893);

«Археологическая карта Киевской губернии» (1895);

«Археологическая карта Волынской губернии» (1902);

«Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св. Владимира» (1896.

Матеріали досліджень про Шумськ і його околиці опубліковані у праці «Про місцезнаходження літописних міст Шумська і Пересопниці» (1901).

Сучасні перевидання

Антонович В. Б. Про Козацькі часи на Україні - К. : Дніпро, 1991. - 238 с.


. Роль Д. І. Багалія в розвитку історичної науки в Україні


Багалій Дмитро Іванович (1857 - 1932)

Видатний український історик та громадський діяч, музеєзнавець, етнограф, перший віце-президент Української академії наук. Наукова спадщина повязана з історією Слобідської України.

Народився у м. Києві. Навчався на історичному відділі історико-філологічних факультетів Київського та Харківського університетів (1876 - 1880), працював викладачем у Харківському університеті (1883 - 1911), ректор Харківського університету (з 1911). У 1914 - 1917 рр. головував у Харківській міській думі. Член Української Академії наук, голова історико-філологічного відділу (1918); очолював Комісію для складання історико-географічного словника української мови, постійну археографічну комісію, єврейську історико-археографічну комісію, комісію УАН по складанню Біографічного словника діячів українського народу і української землі, головний редактор редакції видань історико-філологічного відділу АН УРСР (1919).

Займав посади декана Академії теоретичних знань у Харкові (1920), професора з історії України у Харківському інституті народної освіти (1921-1927). Стояв на чолі відкритої науково-дослідної кафедри історії України (1922). Керував Центральним архівним управлінням УРСР (1923-1924), Комісією для преміювання наукових праць при Укрнауці (1924-1927), Центральним бюро секції наукових працівників УРСР (1925-1932). Перший директор Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка (1926-1932). Автор близько 350 наукових праць.

Д. Багалій - визнаний знавець історії Лівобережної України, дослідженню якої він присвятив 24 спеціальні роботи. Праці Багалія поклали початок систематичному науковому дослідженню історії Слобожанщини. Новаторський підхід - складання плану вивчення історії краю - передбачав дослідження тих питань, які майже не висвітлювалися його попередниками: заселення, соціально-економічний, культурний розвиток краю.

При написанні своєї фундаментальної праці Історія Слобідської України вчений провів широкі наукові пошуки в архівах та бібліотеках Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Полтави. Офіційні урядові документи (книги переписувачів, межові книги, жалувані грамоти, накази воєводам, картографічні дані), козацько-старшинські літописи, записки сучасників та очевидців, фамільні записки, памятки народної творчості (історичні пісні, сказання, билини) містили значний фактичний матеріал з історичної географії та соціально-економічної історії краю. Характерною особливістю робіт Багалія є використання памяток матеріальної культури, даних археології та етнографії.

Багалію належить пріоритет у вивченні соціальної складової процесу заселення краю. Найретельнішим чином вчений вивчив причини переселення вихідців з Правобережної та Лівобережної України на Слобожанщину, прослідив хронологію найбільших міграційних хвиль, детально зупиняючись на соціальному складі та майновому положенні переселенців, а також зображуючи картину боротьби слобожан проти татарських набігів.

Принципове значення має той факт, що Багалій акцентував увагу на ролі економіки, перш за все торгівлі, в історії Слобідської України, вважаючи її одним з основних факторів соціального, культурного розвитку краю. Окрім цього, саме Багалій вперше став вивчати розвиток духовної культури Слобожанщини.

Зокрема, Багалій присвятив близько 40 робіт історії Харківського університету, висвітлюючи проблему його виникнення, структуру та функціонування університетського самоуправління, адміністративні заходи щодо управління університетом, наводячи дані про бюджет закладу, склад викладачів та студентів, наукову діяльність професорів. Взагалі, Багалій відіграв значну роль у розвитку вищої освіти в Україні, очолюючи численні освітянські комітети та актуалізуючи проблеми викладання у вищій школі.


. Історичні погляди Г. В. Плєханова


Георгій Валентинович Плєханов (1856-1918).

Періоди:

1875-1883 - народницький;

1883-1903 - марксистський;

1903-1918 - меншовицький.

Вивчав історію общини, селянства. 1876 р. змушений емігрувати. Познайомився з марксистською літературою. 1883 р. переходить на марксистські тенденції. Був у групі «Освобождение труда».

Пише ряд статей проти народників - «Социализм и политическая борьба», «Наші незгоди».

Він з недовірою ставиться до селян. Вважав, що це маса реакційна.

Незгоди почались після 1903 р. - Ленін і Плєханов - ідейні вороги. Плєханов казав, що Росія ще не готова до революції. Плєханов вважав, що класова б-ба повинна затухнути, бо це загрожує державі.

Плєханов - брошура «О войне». 5 квітня він пише статтю «Тезиси Леніна о том почему бред бывает интересным». Каже про передчасність заклику до революції, бо російська економіка не дозріла.

жовтня революційна перемога. 28 жовтня - «Откерытое письмо к петроградским рабочим».

Чому революція не може перемогти (Плэханов):

. Високий рівень прогресивних сил;

. Високий ступінь свідомості населення.

До середини 30-х рр. Плєханов вивчає більше ніж Ленін. Похований у Санкт-Петербурзі.


. Проблеми історії Давньоруської держави в працях М. П. Павлова-Сільванського


Павлов - Сільванський (1869-1908 рр. ) - син флотського лікаря, закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького універу.

У 1895 р. здав іспит у Пітерський універ у Карєєва. Здав на 2 з питань історії російського феодалізму, з якого потім був професіоналом. Після цього читати у державних вузах йому було заборонено.

Сильний вплив європейських позитивістів і праці Соловйова, вплив зробили ідеї легального марксизму (Струве).

Праці:

«Феодализм в древній Руси»;

«Феодализм в удельной Руси» (незавершена).

Проводив думку про поступову зміну політичних форм від древньої общини до буржуазно-парламентарної республіки.

Вперше виділив феодалізм в окремий період. Цей феодалізм визначав характер Російської держави.

Виділяв три періоди в історії Російської держави6

. Доісторичні часи (до 12 ст. ) - панування общинного ладу;

. 13-перша пол. . 16 ст. - б-ба між общинним ладом і князівською боярською вотчиною. У цей період здійснюється перехід від удільного ладу до держави.

. Перемога станової держави.

Його заслуга в 2-х речах:

Признав феодалізм окремим періодом в історії Росії;

Російський феодалізм не відрізнявся суттєво від зх. . -європ

Його помилка: обмежив феодалізм такими рамками - 12 - 1865 р. (введення опричнини).

Основні риси феодалізму:

Країна поділилась на багато незалежних і напівзалежних володінь;

Обєднання цих володінь відбувалося договірними васальними звязками;

Вважав, що при феодалізмі держава як така - відсутня. Не було поняття державного підданства;

Відносини між людьми регулювалися не державними законами, а приватними договорами;

У питанні виникнення кріпацтва близький до Ключевського. Багато уваги приділяв общині. Вважав, що община не винятково російське явище, що община виникла чисто з потреб суспільства, а не держави, як казав Чичерін.

Довів, що протягом 17 ст. було б-ба між общиною і боярщиною. Поступово боярщина перемогла. Заперечив, що в давній Русі населення вело бродячий спосіб життя.

р. «Государственные служилые люди» (про дворян). Тут говорив, що державні верхні стани тісно повязані інтересами із дворянством.

Його заслуга:

Величезний фактичний матеріал, що стосується феодалізму;

Тотожність російського розвитку із західно-європейським.


. Історичні погляди М. І. Новікова


Новіков (1744-1818 рр. ) дворянин, вчився у гімназії в примосковському університеті. У «Московских ведомостяк» його прізвище у кращих списках гімназії. Через деякий час його виключили за лінивість і прогулювання. 1/3 друкованої продукції видавав Новіков.

року видає «Опыт исторического словаря о российских писателях». Прихильник освіченого абсолютизму, вважав, що рушієм прогресу є освіта, наука, мораль. Мета написання «Опита…» понад 300 прізвищ від Нестора Літописця до діячів 18 ст. Виступає проти французів. У якійсь мірі ідеалізує абсолютну монархію. Висунув 8 правил публікації документів.

Микола Іванович Новіков (рос. <#"justify">. Концепція історії в працях М. М. Щербатова


Михайло Михайлович щербатов (1733-1790 рр. ).

Князі Щербатови вели свою родословність від Михайла Чернігівського. В Росії першим офіційним історіографом був Міллєр, другим - Щербатов. Його бібліотека за одними джерелами становить 15 тисяч, за іншими 50 тисяч. Катерина ІІ призначила його історіографом. 1768 р. Катерина ІІ доручила розібрати архів Петра І.

Представник аристократичної частини російського дворянства. Вважав, що монарх має радитися з аристократичним дворянством. Критикував Катерину ІІ за те, що вона не радилась.

Раціоналіст. Вважав, що держава виникла внаслідок розвитку людства, що держава, суспільство не може існувати без правил і закону. Існують 4 форми правління:

. деспотична;

. монархічна;

. аристократична;

. демократична.

Представник монархії, але із залученням дворянства. Має праці із статистики.

Праця «История о прежде бывших в России самозванцах» (1774). Виступає проти будь-яких соціальних рухів.

Основна праця «История Российская от древнейших времен» доведена до 1610 року; хоч мав намір довести до епохи Петра.

Структура:

. передмова;

питання, що порушує:

Що рухає людством? (прогрес визначає успіхами людського розуму. Рівень освіти залежить від того, як ставиться цар господарства).

Залучив 20 літописів, окрім опублікованих документів. Велику увагу звертає на причинно наслідкові звязки;

Заснував принцип історизму. Зупиняється на характеристиці джерельної бази.

Перераховує 7 причин того, що документів дійшло мало:

. пізня поява писемності;

. недбале ставлення наших предків до своєї історі;

. мало грамотних людей, а ті відомості, які повідомляли літописці часто недостойні;

. різні стихійні лиха;

. вимагає критичне ставлення до джерел, більше вірить руським джерелам ніж іноземним.

Структура роботи: (7 книг).

Періодизація щербатова:

Том 1-й - до смерті Ярослава Мудрого;

Том 2-й - від Ярослава Мудрого до татаро-монголів;

Том 3-й - до Дмитра Донського;

Том 4-й - до Івана Грозного;

Том 5-й - повністю Івану Грозному;

Том 6-й присвячений смутному часу.

Торкається й окремих проблем всесвітньої історії. Ділить діяльність Івана 4-го на два періоди:

. до введення опричнини;

. після введення опричнини.

Має кілька статей присвячених Петру І. приходить висновку, що реформам Петра Росія зблизилась з Європою на 200 років. Праця Щербатова зіграла позитивну роль в розвитку офіційної історіографії. Але Щербатов не бачив проблеми не знав літописної мови і зробив багато помилок.


. Офіційно-охоронна історіографія в Росії


Іловайський Дмитро Іванович(1832-1920)

Закінчив Московський університет, спеціаліст з історії рос. Середньовічча.

Праці:

"История Рязанского княжества"

"Росискание о начале Руси"

Базувалися на новонайдених джерелах. В другій праці виступає проти норманської теорії. Є автором підручників для дітей. Є автором "Історії Росії" в 5 томах - "историографической" подававі не тільки фактичний матеріал, але і критичне ставлення. Багато в його працях інформації про родину Рюрокивічів.

Шільдер Миколай Карлович(1842-1902)

Військовий історик. Брав уасть у російсько-турецькій війні. Був директором бібліотеки ім. Салтикова. Опублікував праці з політичної, воєнної, дипломатичної історії Росії. Автор фундаментальних праць на величезному фактичному матеріалі. Був прихильником самодержавства.

Дубровін Миколай Федорович(1837-1904)

Академік-генерал, мав доступ до архівів. Автор багатотомних праць, висвітлював військову історію. Праця "Пугачов и його сообщеники" в якій вперше опублікував документи.

Татіщев Сергій(1846-1906)

Дипломат, історик, публіцист. Праці подібні до праць Дубровіна, зовнішня політика Росії. 1900 року праця "Род Татіщевих 1400-1900"

Його праці характеризуються:

цікавий фактичний матеріал

захоплююча літературна мова


. Історія російського визвольного руху в трактуванні Семеновського


Василь Іванович Семевський (1848-1916)

Майбутній історик народився 24 грудня 1848 р. в небагатій дворянській родині в Полоцьку Вітебської губернії; рано залишився без батьків. Його старший брат (різниця становила 11 років) відомий історик, видавець журналу «Русская старина» Михайло Іванович Семевський доручив виховання молодшого брата педагогу і письменнику В. І. Водовозову. На формування морального обличчя В. І. Семевского Водовозов зробив глибокий вплив.

Майбутній історик отримав гарну освіту. Після закінчення 5 класів друга кадетського корпусу в Петербурзі в 1863 р. його перевели в першу петербурзьку гімназію, яку він закінчив у 1866 р. із золотою медаллю. На вибір вищого навчального закладу вплинуло захоплення позитивізмом, яке призвело Семевского в Медико-хірургічну академію. Там він прослухав лекції фізіолога І. М. Сеченова (Семевского тоді цікавили рефлекси головного мозку) і хіміка-органіка М. М. Зініна. Увібравши придбані в академії природно-наукові методологічні основи теорії пізнання, в 1870 р. Семевський перейшов на історико-філологічний факультет Петербурзького університету, де і збирався застосувати до історії отримані знання про психіці людини.

Рушійною силою історичного розвитку Семевський вважав «громадська самосвідомість», яке тільки і здатне оголити внутрішні соціальні безладу. Для поліпшення соціального устрою суспільство має впливати на владу, входити в зіткнення з нею. Думка передових громадських сил, за словами Семевского, «Починає працювати над питанням про необхідність створення нового суспільного ладу - і ось, рано чи пізно старий порядок руйнується під тиском загального невдоволення».

До політичним переворотів Семевський ставився негативно, вважаючи, що вони не ведуть до істотної зміни в положенні народу, а саме благо народу було головним критерієм суспільного прогресу для історика. Він вважав, що соціальні зміни і удосконалення принесуть набагато більше користі народові, ніж боротьба за створення нового суспільного ладу і політичні перемоги. Бачачи в революції руйнівний початок, Семевський заперечував її значення як ефективного методу соціального перетворення.

Він вважав призначення історичної науки в тому, щоб, виходячи з інтересів народу, підготовляти соціальні перетворення в суспільстві і з науковими даними в руках вказувати на необхідність тих чи інших соціальних реформ. Тому «вчені повинні, перш за все, уважно вивчити минуле і сьогодення становище народу ». У 1881 р. в журналі «Російська думка», Семевський опублікував статтю «Чи не час написати історію селян в Росії?». Вона поклала початок загальноросійської популярності вченого. «Історія російських селян - є борг нашої науки народу », - в цьому історик був глибоко переконаний.

Але розробка історії селян повинна була стати, на його думку, першим етапом у вивченні життя російського народу, тобто у вирішенні завдання, поставленої ще Н. А. Польовим. Семевський присвятив наукову творчість селянству і селянського питання в Росії XVIII - першої половини XIX ст. ; Досліджував історію суспільної думки. Неухильно виконуючи проголошену ним програму, Семевський вивчив не тільки становище селян у період пізнього кріпацтва, а й становище робітників на золотих копальнях Сибіру. Він незмінно вводив в науковий обіг широкі пласти раніше невідомих матеріалів. Його магістерською дисертацією став перший том монографії «Селяни в царювання імператриці Катерини II» (СПб., 1881), загальним обсягом 600 сторінок, над яким Семевський трудився вісім років.

Однак дисертацію йому вдалося захистити не в Петербурзькому, а в Московському університеті, завдяки підтримці В. О. Ключевського, що став одним з опонентів (іншим був М. А. Попов). Науковий керівник Семевского - К. Н. Бестужев-Рюмін змінив ставлення до його роботи після вбивства Олександра II народовольцями 1 березня 1881 р. У основі конфлікту з Бестужевим- Рюміним були суспільно-політичні та світоглядні причини, за фактичним змістом дисертації підстав для зауважень Семевський, ретельно працював з джерелами, не залишав. Проведений у Москві 17 лютого 1882 дисертаційний диспут перетворився на суспільно-політична подія. У історіографічній літературі відзначена спорідненість концептуальних положень двох великих національних істориків - В. І. Семевского і В. О. Ключевського.

Сам факт захисту був хворобливо сприйнятий у Петербурзі. Протягом наступних чотирьох років перебування Семевского в Петербурзькому університеті у начальників викликали занепокоєння зростаюча популярність вченого у студентів і, головне, концептуальна спрямованість його думки. У 1886 р. Семевского заборонили читання лекцій. У розквіті творчих сил, 38 років, він був вигнаний з Петербурзького університету.

Двотомна монографія В. І. Семевского «Селянське питання в Росії в XVIII і першій половині XIX століття »була удостоєна Російською Академією наук Уваровської премії, а у вересні 1890 р. - великої золотої медалі Вільного економічного товариства (ВЕО). У 1901 р. Семевський видав другий том монографії «Селяни в царювання імператриці Катерини II », за допомогою нових джерел він проаналізував ті категорії селян, які він не розглядав у першому томі. Загальний обсяг праці склав 860 сторінок. У 1903 р. він зробив друге, виправлене і доповнене, видання першого тому своєї магістерської дисертації.

Дослідники відзначали високий авторитет Семевского у російської інтелігенції.


. М. І. Костомаров-Концепція історії України та Росії в працях


У Царській Росії праці Костомарова видавали у 21 томі. У пострадянській Росії видавали Костомарова у 12 томах окремим томом біографія і в 2-х томах ліричні твори.

Костомаров Н. И. русская история в жизнеописаниях его главнейших деятелей. - М. , 1990-93 рр. - Т. 1-3. Переведена репрінтним способом.

Народився на Слобожанщині. Батько його Іван Петревич Костомаров мав 14 тисяч десятин землі і 300 кріпаків. Мати - Тетяна Петрівна - красуня кріпачка.

У 1828 р. 3 селяни змовились і вбили його, викрали 10 тис. рублів. Імітували ніби він впав з карети.

Закінчив Вороніжський пансіон, а потім Харківський універ. Спочатку працював вчителем у місті Рівне, а потім викладачем у Київському універі. Мав одружитись на Аліні Крагейській, але в день весілля його заарештували.

Горький казав, що Костомаров писав історію по непорозумінню. Був засланий у Саратов. У 56 р. повернувся. У 1859 р. став професором у Петербургзькому універі. Був членом Петербурзької археографічної комісії. Видавав «Акти относящиеся к истории Юго-Западной Руси».

теоретичні питання:

Запропонував при вивченні історії народу максимально використовувати матеріали етнографії. У працях багато уваги приділяв духовній стороні народу. Торкався проблеми завдання історії як науки.

Завдання на його думку:

Визначення національного духу4

Як цей національний дух проявлявся в конкретних історичних подіях.

Зміст вбачав у боротьбі двох начал:

демократичного, федеративно-вічового начала;

з монархічним началом централізації і єдинодержавства.

Носіями першого начала були українці, другого - росіяни.

«Мысли о державном начале в древней Руси» (1861). Писав, що в період удільно-вічового укладу руська держава обєднувала 6 народностей:

українська

сіверська

великоруська

білоруська

псковська

новгородська

Ці федерації назвав Руська земля, або Русь.

фактори обєднували ці народності:

. родова мова і побут

. християнська віра і єдина церква

. єдиний князівський рід - Рюриковичів.

Вважає, що історичний розвиток ішов так, що з однієї сторони вони розвивалися самостійно, а другої між ними був звязок. Русь йшла до федеративного укладу, але завадили татари.

«Две русские народности» (1861). У політичній сфері україни були здібні створені добровільні товариства. Великоруси старались створити спільну будівлю перейняту великим духом. Розвиток «личного произвола». Ця стаття наробила багато шуму.

«Правда москвичам о Руси», спростовує закиди російських авторів, щодо 2-х народностей. Звинувачує тих, хто поширив ідею виключності російського народу.

«Правда полякам о Руси» - виступає проти польських претензій на наші землі. Прирівнює поляків до українців, українців до росіян.

«Україна» (1860). Дає такі ідеї:

історія України - поема вільного народу;

український народ споконвіку вільнолюбець;

вважає за честь української церкви, що від неї відпало все, що мало ознаки шляхетства і привілеїв;

чому у 17 ст. українці не зуміли відбудувати свою державу, бо люди які керували народними рухами і стояли вище народних мас разом з освітою перейняли й те, що було противне Україні - «отруту польського аристократизму».

Між українцями і новгородцями багато спільного. «Севернорусские народоправства». Де обґрунтовує цю тезу. Перейняли менталітет українців. Знищення Новгороду - результат розпаду новгородської народності.

ІІ. «Б. Хмельницький», «Бунт Стеньки Разіна», «Смутное время в нач. 17 в. », «Мазепа», «Мазепинці», «Руїна».

«Б. Хмельницький» - збирав матеріали зразу після університету.

У 1856 р. перша стаття «О отечественных записках». У 1857 р. теж стаття там же. У 1859 р. - 2 т. У 1876 р. - доповнив. Перше фундаментальне дослідження з Хмельниччини.

Основні ідеї:

. в основу народних рухів вклав перш за все соціальні мотиви, 2-е - релігія;

. виступав проти держави і відстоював ідеї республіканського демократичного устрою;

. несимпатизував прагненням гетьманів утворити державу, яка б спиралась на козацький привілейований стан;

. мав туманний ідеал про обєднання всіх радянських народів;

. не бачив в історії козацького періоду ніякого державного стремління;

. змагання Хмельницького, Виговського, Дорошенка, Мазепи пояснював або чесними намірами, або вузько-егоїстичної старшини чиї інтереси виявляли гетьмани;

. ідеалізує старшину, хоч не мали уяву як будувати державу;

. не бачив в особі Хмельницького видатного державного діяча;

. особу гетьмана закривають стихійні народні рухи;

. так само характеризував і наступників Б. Хмельницького;

. з праці Костомарова випливає, що український народ не міг і не вмів створити собі власної держави, організації кращої за Запорозьку Січ, але оскільки вона могла існувати лише тим часом, то не було іншого виходу як піддатися Москві, лад якої критикував.

«Бунт Стенькі Разіна» - негативно оцінював народні рухи. Вважав їх:

проявом анархічного начала;

безрезультатними;

«блестящими и безплодными как метеоры».

Негативно його оцінював Пантелеймон Куліш.

У 70-х рр. Костомаров публікує «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (3 т. ) тут 53 сюжети. Це фактично персоналії. Початковим сюжетом є князь Володимир Святий. Закінчується Катериною ІІ. У 1918 р. у Львові вийшла українською мовою під назвою історія України в життєписах головних її діячів. Тут Костомаров істинний позитивіст. У 2008 р. в Росії перевидали працю Костомарова, залишили лише сюжети російської історії, українські повикидали.


. Предмет історіографії. Мета і завдання курсу


Предмет історіографії. Мета і завдання курсу:

Історіографія (пишу історію) - історія. Цей термін вживається ще у 19 столітті. Історіографія це - сукупність публікацій з якоїсь теми або проблеми.

Історіографія - це історія історичної науки, яка являється однією з важливіших форм самопізнання людського суспільства.

Історіографія - це предмет, або дисципліна, яка вивчає історію історичної думки.

Мета і завдання:

Мета курсу історіографія: висвітлити з наукових позицій, враховуючи найновіші досягнення історичної науки в розвиток вивчення історії в Україні та Росії.

Завдання курсу:

. визначити етапи розвитку історіографії;

. на цій основі виробити в історика критичне ставлення до спадщини яка нагромадилася в результаті тривалого й успішного розвитку історичної думки;

. охарактеризувати послідовний ріст знань в галузі історії;

. показати процес перетворення цих знань в науку;

. прослідкувати як розширювалося і поглиблювалося розуміння істориками окремих сторін історичного процесу;

. як удосконалювалися методи історичного дослідження;

. як вводилися в науковий обіг нові джерела;

. як велася боротьба між різними напрямками, течіями і школами в історичній науці.

. Методологія історії. Історичний метод:

Не існує загально прийнятої методології історії. У звязку з цим тлумачення терміну різне.

Методологія історії - це теорія історичного пізнання.

Методологія історії розробляє принципи і засоби добування знань про минуле, систематизацію і тлумачення одержаних даних для вияснення суті історичного процесу та реконструкції його у всій його конкретності і цілісності. Гуревич казав: «Реконструюючи минуле, ми його конструюємо».

Методологія історії - нерозривний складовий елемент історичної науки. По відношення до цієї науки вона:

результат, підсумок попереднього розвитку історичної науки;

результат, який теоретично осмислений і перероблений в логіку сучасного науково-історичного пізнання.

Існує кілька основних проблем(корінних) методології історії:

. предмет і межі історичної науки, її співвідношення з іншими галузями знання: філософія, соціологія, політика, література, культурологія;ї

. соціальна функція і дієвість історичної науки;

. проблема пізнавальності і обєктивний критерій істини у дослідженні минулого;

. історичний факт та його місце в реконструкції минулого;

. специфічність історичного дослідження.

Якщо методологія відображує найбільш загальні генеральні принципи світогляду, то історичний метод - це окреме похідне поняття.

Існують загально-наукові, конкретні, та методи наукового дослідження.

Є чотири основні методи історичного дослідження:

. історико - генетичний;

. історико - порівняльний;

. історико - типологічний;

. історико - системний.

Історико - генетичний - найдревніший - описує докладно, до найменших подій. Метод цей позитивний тим, що ми маємо максимальну кількість фактів; дозволяє побачити ґенезу розвитку.

Недолік методу - у цій дрібноті автор не бачить проблеми. Своїх законів цей метод немає дає нам уяву, рух у часі.

Історико - порівняльний - порівнює. Недолік, ми не бачимо динаміки.

Методів жодних немає у чистому вигляді.

Методи історіографії:

. засоби конкретного історіографічного аналізу

а) аналіз передумов саморозвитку історичної науки певної доби;

б) аналіз діяльності окремих істориків.

. методи історіографічного синтезу;

а) класовий;

б) культурологічний;

в) сцієнтистський (науковий).


. Проблеми історії України в працях Срезневського


Проблеми історії України в працях Срезневського:

Сризневський І. І. (1812-1880). Народився в Ярославлі. Потім батька перевели до Харківської губернії, закінчив історико - філологічний факультет. Тісно повязаний з гуртком харківських романтиків. 1838 року - професор, 1849 року - академік. Живучи на Україні обійшов все Лівобережжя. Зібрав багато матеріалів і в 1831 році видав в Харкові «Український альманах» - твори і українською і російською мовами, порушив проблеми вивчення історії України.

Ініціатор і редактор «Известий» (т. 1-10, 1852-63) та «Ученых записок» (т. 1-7, 1854-63)

-1838 рр. видавав збірник «Запорозкая старина» - 6 випускі. Зібрані цінні документи з історії України до 17 століття: думи, легенди, пісні та інші. Вказував у передмові на необхідність вивчення історії України, яке широко використовувалося Костомаровим для написання праці «Богдан Хмельницький». Потім виявилося, що багато пісень видумав сам (Костомаров «Купою гною»).

Подорожував по землях де жили словянські племена - три роки (Прусія, Саксонія, Галичина, Закарпаття). З 13-го по 17 липня 1842 року був на Закарпатті, через яке їхав до Пряшева - через Великі Лучки - Ужгород - Мукачево - Нижні Ворота.

році видав працю «Русь Угорская» - у праці давав характеристику населенню, описував побут, звичаї, мову.

·Запорожская старина(1833)

·«Історичний огляд сербо-лужицької літератури» (1844),

·«Давні пам'ятки руського письма й мови (10-12 ст. )» (1866),

·«Давні глаголичні пам'ятки, в порівнянні з пам'ятками кирилиці» (1866),

·«Слов'яноруська палеографія 11-14 ст. » (1885).

·Сказания об Антихристе в славянских переводах. Санкт-Петербург, 1874. <#"justify">. Історичні знання в рос. централізованій державі (15-16 ст. )


Розвиток історичних знань в Російській централізованій державі (15-16 ст. )

У Москві у 15 ст. створювались загальноруські літописні зводи, базувалися на основних місцевих літописцях. Дійшли 4 літописні зводи:

. Фотіїв поліхрон;

. Московський літописний звід 1479 року. В ньому доводиться що Новгород належить Московському князівству.

року на Русі написаний «Хронограф». «Хронограф»:

. 208 глав;

. ідея провіденціалізму;

. 1453 до захоплення турками Константинополя;

. В основу ліг літопис Лагофеста.

Основні риси історичних знань:

. Створення загальноруських літописних зводів;

. Домінує теза про те, що в центр Руських земель мандрує Київ- Володимир - Москва;

. Посилюється інтерес до всесвітньої історії;

. Зароджується ідея про богообраність Русі. Москва третій Рим. Монах Філофей у 1524 р. сформулював цю тезу. Вона слугувала боротьбі проти латинізму, зміцнення позицій російської церкви.

. Створювалися грандіозні літописні зводи: «Воскресенський», «Ніконовський». «Лицевой звод» за Івана 4-го. ;

. Автори почали використовувати документи державних архівів.

Середина 16 ст. І. С. Пересвєтов:

. Виразник сильної центральної влади;

. Прихильник боротьби з боярством;

. Оцінювати не за родовитістю а за заслугами перед державою;

. За розвиток науки, освіти;ї

. До деякої міри критикував церкву.

За Івана 4-го було написано декілька творів:

. «Степенная книга»;

. «Казанская история»;

. «История о великом князе Московском»;

Казанская история. 1552 взято Казань. Важають, що автор Русич. 2 частини:

. Родовід Івана 4-го;

. Штурм Казані.

Іван 4 написав три листи Курбському, але є і відповіді на ці листи. Не дійшло ні одного рядка з почерком Івана 4-го.


. Роль Байера, Міллера і Шльоцера в розвитку історичної науки


Внесок німецьких вчених в розвиток історичної думки в Росії:

Байєр Готфрід Зігфрід (1694-1738). Закінчив Кенінгзбергський університет. Досконало вивчив латинську, знав краще ніж німецьку. Зацікавився історією Сходу. Знав з цього предмету дуже багато. Але багато працюючи підірвав собі нервову систему.

року приїжджає в Петербурзьку академію і очолює кафедру старожитностей. Одержує 600 карбованців у рік і казенну квартиру. Захопився Китаєм. При академії видавалися записки (коментарі). Байєр вів у них історичний відділ. Не знав російську мову. Зосередився на публікації іноземних джерел з історії Росії (греко-латинська). У «Коментаріях» було опубліковано багато праць з історії Росії про скіфів та варягів.

Байєр - основоположник норманської теорії. Він взяв «Повісить временних літ» - запис у Нестора під 862 роком - вигнали чудь, словени, кривичі і весь варягів за море і недали їм данину і стали самі володіти. Розбрат пошукайме собі князя і пішли за море до варягів, бо так звали тих варягів Русь. Покликали княжити і володіти ними.

Праця «Про варягів» заклала наріжний камінь норманської теорії. Байєр заперечує тезу про прикликання варягів із Прусії. Ця теза була поширена у руських літописних зводах 14 століття.

Байєр казав: «Варяги із Скандинавії і Данії - це воїни безпосереднього походження, союзники русів і наймалися до русів». Потім теза про те, що варяги - скандинави підвердили німці.

Міллєр (1705-1783). Закінчив Лейпцігський університет. 1725 року приїхав у росію на запрошення Байєра. Спочатку вчитель академ - гімназії. 1731 р. стає професором. Залицяється до дочки радника академії Шумахера, але вона дає йому «гарбуза». Незнає російської мови.

року пропонує АН видати збірники документів з історії Росії (з 1732 по 1765 рр. ). виписки і переклади неопублікованих памятників, які стосуються древньої історії Росії. Брав участь у Північній експедиції (1733-1743 рр. ) Обслідував архіви більш ніж у 20-х містах Сибіру. 35 папок, портфелі Міллєра:

. документи з історії Росії 17 ст. ;

. з історії Сибіру;

. матеріали з географії, археології, етнографії та економіки Сибіру.

Міллєр склав докладний обширний план по вивченню географії Росії. Запропонував заснувати при АН спеціальний департамент для вивчення історії Росії, але АН на це не пішла.

Міллєр перший офіційно призначений історіограф. Написав «Історію Сибіру»:

. документи ввів у науковий обіг вперше;

. застосував метод наукової критики джерел;

. виступає як археограф, написав «Степенную книгу».

«Про козаків». Дві опубліковані, дві ні за дорученням уряду.

року створена комісія з академіків куди увійшов Ломоносов і Третяковський: реакція на дисертацію Міллєра була відємною.

Міллєр у спаленій дисертації доводить:

. словяни прийшли на Дніпро з Дунаю;

. що це переселення відбулось у уже християнські часи;

. словян з Дунаю вигнали волохи;

. словяни поселились в країні зайнятій фінами;

. що варяги не власне імя племені а прізвисько;

. ототожнює Русь з варягами. Згідно з тезою, що скандинави дали Русі царів.

У радянській історіографії Міллєр всіляко принижувався.

Шльоцер А. Л. (1735-1809). Син сільського пастора. Рано осиротів, виховувався у старшої сестри. Багато читав. Закінчив Гетінгенський університет. Зацікавився Сходом, але небуло гроше. За допомогою Міллєра Шльоцер приїжджає

в Росію (1761-1767) - адмінт АН. Вивчав російську мову. Запропонував план розробляти історію росії.

році їде у відпустку на батьківщину і не повертається. Працює у Гетінгенському університеті.

Наукова діяльність:

. видає Руську Правду;

. Судебник Іван Грозного;

. перша друга частина літопису Никона;

. видає німецькою мовою історію Росії до заснування Москви (1147). Обидві праці згодом переуклали на російську;

. працював над текстом Повісті минулих літ 40 років. 1802-1809 видає німецькою мовою Повість временних літ в 5-х томах.

Згодом у 1809-1819 рр. у Росії переклали на російську мову у 3-хтомах «Нестор. Русские летописи на словянском языке». Посвятив цю працю Олександру І. шльоцер вважав, що автором повісті був Нестор.


. «Історія Малоросії» М. А. Маркевича, її джерельна база


«Історія Малоросії» М. А. Маркевича, її джерельна база

та наукова цінність:

Маркеви М. А. (1804-1860). Історик самоучка, м поет, музикант, композитор. Із Чернігівщини. Знайомий з Пушкіним. В 1831 р. випустив «Украинские мелодии». Основна праця «Истоория Малоросии» (1838 р. в 5 томах). Структура праці:

-2 томи - основний текст;

-5 томи - документи.

Схема «Истории Малоросии»:

. словяни автохтони;

. норманісти;

. Київська Русь - українська історія;

. ліквідація Січі - нова віха;

. великороси молодші брати малоросів;

. Україна під Литвою;

- ґрунтовна рецензія Белінського на працю

42. Розвиток історичної думки в Україні в д. п. 18ст.


Основна риса української історіографії цього періоду - праці носять компілятивний характер.

Кінець 17 - 18 ст. набуває популярності бароко - стиль мислення та поведінки людей перехідної доби. У 18 ст. концепція сарматизму занепадає, проте розвивається її різновид - хозаризм.

Найдавніші праці цього періоду - твори Семановського, Стефана Луковського.

Петро Семановський - випускник Києво-Могилянської академії, вчився за кордоном. Його праця «Краткое описание малороссийского народа», використав різні джерела.

Його погляди:

. скіфи - це словяни.

. до 14 ст. - спільний період в історії 3-х народів - українського, російського, білоруського.

. всі козаки - донські, уральські - походять від запорізьких козаків

. негативно ставився до ліквідації Гетьманщини і схвалював автономію

. мало уваги приділяв історії самого народу

Стефан Лукомський «Зібрання історичне»(від завоювання литовського князя Гедиміна до 16 ст. ).

Порушує тему, «що таке козаки?». Вважав, що козаки - з місцевого населення. Ця праця носить компілятивний характер.

Опанас Шафонський(1740-1812). «Топографічне описання Чернігівського намісництва», складена за дорученням графа Румянцева-Задунайського. Він прихильник Росії, вихваляє Катерину ІІ, виступає проти козаків, схвалює ліквідацію Запорізької Січі.

Олександр Гігельман(1720-1779). «Історія України»(«Літописне повістування про Малоросію, її народ і козаків»). Видана у 1785 - 1806 рр.

Праця винятково компілятивна. Чудово ілюстративна, є 2 карти. Ця праця підсумок праць з історії України д. п. 18ст.

Семен Юхимович Десницький (1740-1789). Вчився в Троїце-Сергіївській лаврі, потім у Московському університеті, був посланий на 4 роки в Глазго, в університет. Повернувся в Московський університет і читав римське право російською мовою. За це професори написали Катерині ІІ донос, однак Катерина поставилася до цього схвально.

Залишив багато «слов и рассуждений».

Його погляди:

Великий вплив на його погляди здійснило західноєвропейське просвітництво.

. Був прихильником монархії, але обмеженої сенатом. Для нього взірець: «Монарх-сенат. ». Сенат обирають за принципом майнового цензу всі верстви суспільства.

. вважав, що Росія повинна йти по шляху перетворення у конституційних поглядах.

Його розуміння історичного процесу:

Людство пройшло 4 етапи розвитку(состояния):

период простого звіроловства и сробирания даров природи

період скотарства

період землеробства

період промисловості і торгівлі(состояние коммерческое).

На фоні цих етапів розглядався процес появи приватної власності і держави. Появу привітної власності повязує з 3-м етапом, коли земля стала засобом збагачення.

На його думку, розвиток сімї і шлюбних відносин пройшов 4 етапи:

не признає матріархат; вважає, що найменше прав жінка мала в 1-му періоді, найбільше - в 4-му.

Вважав, що після нерівності держава виникає за таких умов:

в силу переваги сильніших над слабшими

в силу того, що частина людей фізично, може, й слаба, але мудра

в руках певної частини людей нагромаджується багатство, зявляються соціальні нерівності і як наслідок - держава.


. Класифікація історіографічних джерел та їх характеристика


Класифікація історіографічних джерел та їх характеристика:

Немає єдиної класифікації історіографічних джерел. Існує 7 груп історіографічних джерел:

. праці істориків (опубліковані, неопубліковані, монографії, статті, рецензії);

. документи з історії науково дослідницьких організацій та установ, архівів, товариств;

. документи і матеріали з історії вищів, які готують істориків(навчальні програми, теми дисертацій, наукових конференцій, засідання кафедри);

. протоколи, рішення, постанови резолюції симпозіумів, наукових конференцій, зїздів;

. проблемні статті у журналах, наукових збірниках, авторами яких є колективи істориків, представники історичних шкіл;

. опубліковані і архівні документи;

. зїзди партій, постанови.


. Літопис Самійла Величка, його місце


Літопис Самійла Величка, його місце в Українській історіографії:

Самійло Величко (1670-1728). Навчався у Києво-Могилянській академії, знав багато європейських мов, служив при дворі генерального писаря Кочубея. Після Полтавської битви живе у селі Диканька.

Літопис почався описом Хотинської війни, біографія Хмельницького, причини війни, часи Руїни.

Рукопис містить 10 примітивних карт, портрети українських гетьманів. Літопис достовірний, бо автор був очевидцем. Матеріали історичних регіонів, міст, сіл.

Прихильник незалежної України - спроба критичного аналізу документів. Основна діюча особа - народні маси. Вперше намагався визначити звідки походить назва Україна, український народ. Цей та інші літописи зіграли роль у консолідації нроду і історичної думки.

Літопис Самійла Величка <#"justify">. Основні особливості історичної науки в Україні і Росії д. п. 19-поч. 20ст.


Праці з історії історичної науки в Україні (кінця19-поч 20 ст. )

Найперша праця Іконніков В. С. «Опыт русской историографии». (1891-1892 рр. ). історія історичної думки в Україні і Росії з найдавніших часів до 18 ст. включно (Т 1). Багато уваги виділяв вивченню історичних документів, розвитку допоміжних історичних дисциплін, архівної справи в Росії і наукових історичних установ, товариства, бібліотеки.

Т 2:

. Розглядав проблеми про вивчення історії Росії в Росії;

. Багато бібліографічних даних.

Багалій Д. І. (1857 - 1932 рр. ). «Русская историография» (1914). Дорошенко Д. «Нариси української історіографії»(1923-1925, 2 випуски).

На початку 20 ст. в галузі української історіографії працював Іван Франко - «До історії соціалістичного руху». Леся Українка - стаття рецензія «Хто з чого жиє». Лесі Українці також належить історична праця «Стародавня історія східних народів».

Михайло Грушевський посівши посаду професора історії України в львівському університеті з к. 90-х рр. . 19 ст. приступив до видання «Історії України-Руси». Перший том вийшов у 1898 році.


. 14-16 ст-історичні знання в Росії


Історичні знання в Україні в 14-17 століттях:

Праці цього періоду носять швидше джерельний характер.

Західноруський (Литовський). До нас дійшли 3 списки які стосуються історії України, вони є з 14 століття.

Починаючи з 15 -16 століття матеріал був уже оригінальний. Він стосується власне історії України.

-й список - Супрасиський (1520 р. ).

-й список - літопис Биховця - він є найповніший.

-й список - Баркулабівський. Його автором є священик Федір Пилипович. У ньому відображені події 16-початку 17 століття. Тут також вже вклинюється частина історії Росії.

Синнодики (помянники)- це книги, де записані біографії церковних діячів, яких було канонізовано. До нас дійшло 4 синнодики, які виникли в Києві.

У 16 - початку 17 століття - історичні знання є основною складовою частиною літератури, посвіти.

Братські школи:

. Острозька школа;

. Києво - Могилянська академія.

Праці цього періоду носили вже більш світський характер.

Густинський літопис: оригінал нажаль не дійшов до нас, але вважається, що первинним автором цього літопису був Захарій Копистенський, який назвав його «Кройніко». Це компілятивний твір написаний на основі руських джерел.

Згадуються події 16-17 століть - діяльність Запорізьких козаків;

Запровадження унії;

Київський літопис: це збірник літописних оповідань. Його автор невідомий. Відображенна історія Південної Русі і Литви, опис починається від приходу татар до 60-х років 16 ст. Мова гарна, літературна, але все ж ближче до церковної.

Львівський літопис: автор шляхтич Михайло Гунашевський (учасник громадського питкання Львова, перебував у Запорозьткому війську, він противник унії).

Мета твору: змалювати поневолення України Литвою та поляками.

Ідея: законність визвольної боротьби.

сторінок - цитати й аформи.

сторінок - церковна література.

сторінок - лікарські поради.

сторінок - архів Гунашевського.

сторінок - антиунійні докази.

рік Денис Зубрицький зняв копію і послав у Петербург. 1894 р. Франко писав про цей рукопис. Писав що Гунашевський 1610 року народження. Була чутка, що Зубрицький викрав його і відправив до Петербурга.

Острозький літопис: з 1500 р. до кінця 30-х років 17 ст. Концепція близька до Львівського - боротьба проти унії. Дуже багато про Острог і князів острозьких.

Сюди вже відносимо мемуарну літературу: записки Михалова Литвина - про побут литви, татар, білорусів, українців. Погляди близькі до поглядів Пересвєтова. Литтвин проповідує ідеї сильної централізованої держави, ідеалізує Івана 4. ї

Гійом Левассар Дебоплан 1630-1648 був на Україні. Залишив нам «Описания Украины». Перевидано в Україні 1990 року у Львові 302 сторінки.

Щоденники австрійського дипломата Еріха Лясоти (1588-1594).


. М. О. Полєвой і його концепція в історії Росії


М. О. Полєвой і його концепція в історії Росії:

Полєвой М. О. (1796-1846 рр. ) Російський критик, журналіст, історик. Зробив спробу дати комплексну історію Росії, говорячи про буржуазний розвиток. Заснував Московський Телеграф. З 1825 по 1834 рр. вийшло 200 випусків.

У 1829 році на сторінках газети пише рецензію на працю Карамзіна. Вважав його істориком попереднього покоління. Завдання історії, основна ідея - у прийнятті тези про всесвітньо історичний процес. Всесвітню історію - порівнював з великим колесом.

Праця «История руського народа», 6 томів. В основу поклав розвиток народного начала. Описував внутрішнє життя народу, побут, звичаї, російську історію народу. Держава почалась пізніше. Признавав феодальні відносини. Вимагав критичного ставлення до джерел. Багато уваги приділяв історії міст. Намагаючись підкреслити звязок історії Росії з всесвітньою іст. виділяє періоди:

. 862-1054 - норманська феодальна система;

. 1055 - 1224 - сімейний феодалізм;

. 1224-1462 - татаро - монгольське іго;

. 1462-1722 - єдинодержавство;

. від Петра;

Недолік: пише історію як журналіст.


49. М. О. Рожков(1868-1927)


Ще у 1889 році він був марксистом. Він не бачив у марксизмі закінченої системи і припускав, що історичні роботи не оправдовують марксизм. Але все ж він мав надію на розиток цієї теорії в майбутньому. При чому надія звязувалась з потенціалом, закладеної в колективній психології. Поступово ці сумніви відійшли і Рожков стає істориком - марксистом. В 1907 році він формулює «Основные законы развития общественных явлений» з підзаголовком «Краткий очерк социологии». Його основна теорія в тому що є загальний закономірний порядок проходження народами одних і тих самих стадій розвитку. Це дає змогу визначити той період, який переживає дана країна. І він же припускає можливість знаходження конкретних прийомів і засобів до полегшення появи на світ нових форм. Поява ж нових форм звязано в тому числі з існуванням груп з однаковими господарськими інтересами і їх загальною соціальною психологією, виростаючій на цій основі. Перша праця Рожкова що містила спробу використати марксизм, - «Русская история с социологической точки зрения» (1910). Сама велика його робота 12-ти томна «Русская история в сравнительно-историческом освещении». Перший том вийшов у 1919 році. Автор встановив 9 стадій розвитку народів:1) первісне суспільство; 2) суспільство дикунів; 3) дофеодальне; 4) феодальна революція; 5) феодалізм; 6) дворянська революція; 7) господарство дворянства; 8) буржуазна революція; 9) капіталізм. Праця Рожкова була призвана підтвердити цю схему паралельним викладом історії Росії та ін. країн. Історична наука робилась матеріалом для будування соціолога. Свавілля схеми і історії Рожкова було відмічене його однодумцями. Його марксизм називають вульгарним, розцінюючи його як відхід від діалектного матеріалізму.


50. Історичні погляди М. В. Ломоносова


Історичні погляди М. В. Ломоносова.

Боротьба проти норманської теорії:

М. Ломоносов (1711-1765). Видано академічне видання «Ломоносов М. В, Полное собрание починений» М. 1952-1982, Т 1-11.

р. Міллер подав дисертацію «О происхождении племени и народа российского», де проводить норманську теорію. Дійшло 4 рецензії Ломоносова на дисертацію, де критикував Міллера. Дисертацію вирішено спалити.

р. - Елизавета Петрівна доручає Ломоносову написати Історію Росії.

р. - починає друкуватись його історія «Древняя российская история» доведена до 1054р. - смерть Ярослава Мудрого.

Ломоносов говорить про автохтонність словян окреслив ареал розселення всіх словян.

- публікує «Краткий российский летописец» з 3-х частин:

. Короткий нарис Русі - Росії із словян до Рюрика. Гімн словянам

. Відомості від київських князів до Петра1

. Історія шлюбних звязків Рюриковичів із закордоном.

·«Міркування про причину тепла і холоду», 1744 р.

·«Слові про явища повітряні і їхню залежність від електричної сили», 1753


. Роль О. М. Бодянського в розвитку української історіографії


Роль О. М. Бодянського в розвитку української історіографії

Осип Максимович Бодянський (1803 -1876) - народився на Полтавщині, закінчив історико-філологічний факультет Московського університету, слухав лекції Каченовського, товаришував із Белінським і Герценом. Знав багато словянських мов, скептик.

Руси - походять від тюркського племені, що жили на берегах Азовського моря та нижній течії гирла Дніпра. «Слово … » як скептик - не раніше 14 ст. Історію Київської русі оцінював скептично.

В 1837 р. - дисертація «О народной поезии словянских племен». Одержав відрядження до балтійських словянських країн. Очолив кафедру «словянского наречия». Зблизився з Максимовичем і Погодіним. В народній поезії вбачав найяскравіші прояви національного характеру, церковно-словянська мова - прамова всіх словян. В основі української сучасної - політична говірка. Секретар МОИДР, редагував ЧОИДР (1845-1876) з перервами, опублікував понад 30 документів з історії України: «Історія русів» Рігельшама, Головацького, Зубрицького, козацько-старшинські літописи.


. Питання історії Росії в працях Герцена


Історичні погляди Герцена:

Герцен Олександр Іванович (1812-1870). У 40-х роках головна увага Герцена була направлена на розробку теоретичної основи історичної науки.

Суспільно-політичне значення історичної науки Герцен бачив в тому, що вона повинна допомагати виясненню сучасності і перспективи історичного розвитку. Як і Белінський Герцен бачив завдання історика в тому, щоб встановити обєктивні закономірності історичного розвитку. Герцен підкреслював непереборність нового в історії.

Герцен не переборов ідеалізму в розумінні історії, але його теоретичні узагальнення не були абстрактними формулами. Вони ґрунтувались на уважному і глибокому вивченню соціального розвитку.

З початку 50-х років в центрі уваги Герцена були питання вітчизняної історії, висвітлення яких давало йому можливість відкрито вести боротьбу з самодержавно-кріпосницьким ладом.

Герцен розглядав історію Росії як історію народу, а не самодержавно-поміщицької держави. Основну причину незадовільного вивчення російської історії він бачив у неправдивих принципах дворянсько-буржуазної історіографії.

В 40-х роках головну увагу Герцена було направлено на розробку теоретичних основ історичної науки. Із всіх питань його найбільш цікавило питання загальної історії. Ідеалістичний характер історичних поглядів Герцена в 40-х роках знайшов своє вираження в трактуванні ним розвитку людства як процесу духовного збагачення. У відповідності з цим він ділив історію людства на періоди:

. Класичний

. Романтичний

. Реалістичний

Після революції 1848 р. він починає розробляти утопічну теорію «російського соціалізму». Як і Белінський, Герцен самою спільною періодизацією російської історії вважав її поділ на:

. Допетрівський

. Після петрівський

Цю періодизацію Герцен поклав в основу своєї узагальнюючої історичної праці «О развитии революционных идей в Росии». Герцен перевидав «Путишествие из Петербурга в Москву» А. Н Радищева (1858р. ) і вперше опубліковані : записка князя М. М. Щербатова «О повреждении нравов в Росии». Крім того, ним були видані 2-ва випуски «Исторических зборников» с(1859 і1861рр. ), Які містили матеріли по історії Росії(18-19 століття. ).


53. Праці з історії історичної науки в Росії в радянський період


Праці з історії історичної науки в Росії в радянський період:

В 40-х роках ХХ ст. . зявилася праця Рубінштейна «Русская историография» понад 700 сторінок. До 1960-х років в СРСР друге народження історіографії. 60-70-ті роки ХХ ст. . - жваві дискусії про:

. періодизацію радянської історіографії;

. про курс історіографії в університетах;

. процес формування методологічного апарату.

Покровський «Історична наука і борьба класу».

р. - критика праці Рубінштейна:

. феномен Рубінштейна, спадковість марксизму;

. не показав оригінальність історичної науки;

. не розглядав демократичних поглядів.

р. Інститут Історії Академії Наук СРСР випустив «Очерки истории исторической науки в СРСР» в 5 томах. Останній вийшов 1985 р.

Перший том присвячений історичній науці з древніх часів до середини 18 століття. Давалась характеристика історичної науки в 15 республіках. Другий том - друга половина 19 ст. до 1917 року.

Почали видавати курси лекцій. А Черепнін «Русская историография до 19 века».

р. праця Астаханова «Курс лекцій з російської історіографії». 1960 р. - підручник «Історіографія історії СРСР». 1971 р. - «Історіографія історії СРСР доповнення».

Шапіров А. «Русская историография с древнейших времен до 1917 года».


54. Особливості історичних праць Болтіна


Особливості історичних праць Болтіна:

Іван Микитович Болтін (1735-1792 рр. ). дворянин. Рано, в 16 років вступив на службу, зблизився з Потьомкіним. Чудово знав мову руських літописів.

Різниця у поглядах Болтіна і Щербатова є, проблема у працях:

. про походження російського народу;

. про виникнення кріпацтва;

. специфічна російська історія;

. за обмеження хр-пр.

. раціональність представлення освічених дворян;

. вимагали підпорядкування історичного матеріалізму конкретній концепції;

. багато уваги - життєвого впливу середовища на розвиток суспільства;

. мови свідомо створюються закони якими керуються;

. признає закономірність історичного процесу.

У 70-х роках по Росії подорожував француз Леклерк. Вихід в Парижі шеститомної «Історії Росії»:

. багато унікальних фактичних матеріалів;

. стояв на прогресивніших позиціях ніж Болтін, але погано знав російську мову, звичаї, тому - історію Росії писав у чорних тонах.

Болтін пише рецензію у двох томах на цю працю (по 500 сторінок):

. протестує проти твердження про дикість словян у давнину, дає свою структуру історії Росії;

. пише, що стародавні часи історія всіх народів була подібна - признавав загальну закономірність історичного розвитку;

. Леклерк - норманіст, а болтін - антинорманіст;

. словяни не були кочівниками;

. висновок, що в Росії існували феодалізм як у Європі феод-помістя;

. у Європі феодалізм з Карла Великого, у Росії з 13 століття - реформи Івана 4.

Критикуючи значення Щербатова у 1788 році пише на нього рецензію 180 сторінок:

. незнання мови російських літописів, отже - невірне трактування;

. застаріла праця і немає свого майбутнього значення;

. погано знає історію Росії.

Одним із перших звернув увагу на роль географічного фактору в житті Росії, признав принцип історизму, виступав за розвиток освіти і культури.


. Історичні погляди В. В. Берві-Флеровського


р. - «Положение рабочего класа России» (2 т. ). це перша праця, де під робітничим класом розуміли всіх працюючих.

Порушив такі питання:

. із розвитком фабрично заводської промисловості широко поширюється жіноча і дитяча праця;

. поширюється відходництво, яке він засуджує.

Приходить до висновку, щоб покращити становище робітничого класу можна лише законодавством.

Берві Василь Васильович (рос. <#"justify">57. Криза дворянської історіографії в Росії


Криза дворянської історіографії в Росії.

Офіційний напрям(перша половина ХІХ ст. ):

В першій чверті 19 ст. сформувався офіційний напрям, що відстоював існуючий режим. Був проти змін. Найвидатнішими істориками цього напряму були Погодін, Устрялов, Корф, Михайловський-Данилевський.

Погодін М. П. (1800-1875 рр. ) син кріпака. В 26 років професор російського університету. Очолював кафедру. Норманіст. 1835, 1838, 1840 відвідував Львів з метою заснувати Погодінську колонію москвофілів.

Програмна праця «О происхождении Руси» (1825 р. ) де дякує Карамзіну. Погляди не послідовні. Вважав, що розвиток людства єдиний процес Росії. Основні літописи знав напамять. Розробив математичний метод. Історію Росії ділив:

. 862 - до монголів;

. Монголи - Іван ІІІ;

. Іван ІІІ - Петро.

Устряло М. Г. (1805-1870). З різночинців. Закінчив Петербурзький університет. Опублікував кілька серій щоденників і іноземців початку 13 ст. Критикував Карамзіна, але виклав його концепцію.

З 30-х рр. прихильник теорії офіційної народності:

. православя;

. само державність;

. народність;

Мав намір написати Історію Петра І в 10 томах. Написав 6.

Корф М. А. (1800-1876 рр. ). Закінчив у 1817 році Царсько - селянський ліцей. Працював у другому відділі Сперанського. 1848 року за дорученням Миколи І «Вошшествие на престол Николая І». це перша праця з історії Декабризму, де ідея що декабризм прийшов із заходу.

Михайловський - Данилевський О. М. (1790-1848 рр. ). військовий історик, адютант Кутузова. Після війни спеціаліст війни 1812 року. Ввів в обіг багато документів.


. Народницька історіографія. Субєктивна соціологіяЛаврова, Михайловського, Кропоткіна


Народництво - це ідеологія і рух дворянської та різночинної інтелігенції, Ю який виник у 60-х рр. . 19 ст.

Основні засади народників:

. Росія омине капіталізм;

. Община основа капіталізму;

. Особи творці історії.

Серед російських теоретиків: Бакунін, Лавров, Ткачов, Кропоткін, Михайловський.

Серед українських: Кулятко-Керецький, Дебагаорій-Мокрієвич, Микола Кибалочич, Павло Грабовський, Сергій Русов.

Російське народництво практично не цікавилося визвольними прагненнями національних меншин. Більше того, вважало їх недозрілими. Якщо російське народництво основну увагу зосереджувало на соціалістичні нахили російського селянина (95-80%), то українські хлопомани підкреслювали індивідуалізм українського селянства і здійснювало культуртрегерську діяльність. У Росії це почалось лише з 80-х рр. .

течії народництва:

. Революційне (60-80-х рр. );

. Ліберальне (з 80-х рр. 19 ст. ), згодом переродилася у соціалреволюціонерів.

Лавров (1823-1900) - син псковського поміщика. У 1867 р. був заарештований за революційну діяльність, втік із заслання. Його праці («Исторические письма»(1859)) звернені до російської прогресивної молоді слугували справі визволення селян. Закони природи і закони суспільства є тотожними.

Михайловський Микола Констянтинович (1842-1904)- «властитель дум русской интелигенции». Праці його у 10 томах, але щоб усе опублікувати, то треба 50-70 т.

Шлях розвитку Росії - специфічний, що капіталізм у Європі є і буде, а в Росії його не буде.

На його думку розвиток людства - це процес закріпачення особи. Мета прогресу - звільнення особи від впливу суспільства в боротьбі за індивідуалізм. «Героии и толпа», «Ещо о героях», «Ещо о толпе».

Порівнював народні маси з нулями. Казав, що натовп пасивно сприймає історичні умови, вплив сучасності. Він наслідує думку, що натовп висуває своїх героїв, які ведуть і на хороше і на погане.

Натовп - це не народ. Це категорія середньовічна. «Ето сила жалкая и опасная». Його праці відіграли дуже важливу роль.

Кропоткін П. О. (1842-1921) - з древнього князівського роду. Відомий як географ, біолог, теоретик анархізму, але не такий рішучий як Бакунін. Він близький до позитивістів.

Люди подібно до природи потребують взаємодопомогу, яка здійснюється через рід, місто, общину. Вважав, що історичний процес йшов до недержавних форм. Держава стоїть на заваді суспільства розвиватися. Вважав, що державу треба знищити.

Його ідеал - анархічний комунізм - це федерація общин, які само управляються, над якими нема верховної влади. Стосунки в цій общині базуються на вільній угоді людей.

У праці «О великой Французкой революции» проповідує ідею еволюційного розвитку суспільства. Вважав, що боротьба за владу є неприродною, шкідливою, або всяка влада веде до свавілля і деспотизму. В еміграції був 41 р. і повернувся в 1917 р.

Визнав історичне значення жовтневої революції. Похований на ново дівочому кладовищі.

У 1902 р. ліберальні народники перетворилися в есерів, які виступали за права селянства.


. Основні риси історичної думки в Україні та в Росії в першій половині 19 ст.


Основні особливості періоду і розвиток історичної думки в Україні і Росії в першій половині 19 століття:

Продовжує зростати абсолютна монархія, зародилися буржуазні відносини, почався промисловий переворот. Поширювалась суспільна ідеологічна боротьба6

. розвиток суспільних наук;

. поширився інтерес до історії;

. відкривався ряд університетів, наукових товариств, комісій;

В 30-х роках виникають перші історичні школи скептична і державна. Ще панує дворянська історіографія, але поступово здає позиції. Зявляються представники буржуазних шкіл: Еверс, Каченовський, Полєвой, Кавелін, Чичерін, Соловйов. Значна увага приділялась етнографії.

Багато істориків визначили роль географічного фактору (Ключевський). Актуальним стає вивчення соціально - економічної проблематики. В 30-х роках 19 ст. зявляються праці з історії історичної науки. Вплив Шелінга, Гегеля, Фурє.

Шелінг Фрідріх (1755-1854) - романтик, вища мета природи - єдність людей. Сенс історичного процесу - здійснення прагнення до свободи. (Ідеї філософії природи» (1797), «Про світову душу» (1798))

Георг Гегель (1770-1831) - признав ідею розвитку, обєктивний ідеаліст. («Наука логіки» «Філософія природи. філософія історії)

Шарль Фурє (1772-1837) - ідеальне людство - шляхом еволюції. (Трактату про домашню й землеробську асоціації. Новий промисловий і соцієтарний світ)


. Концепція історії Росії в працях Маркса і Енгельса


Карл Генріх Маркс (нім. Karl Heinrich Marx, 5 травня 1818, Трір - 14 березня 1883, Лондон) - німецький філософ, соціолог, економіст, політичний журналіст. Його наукові твори та економічні дослідження, об'єднані в теоретичне вчення, яке називають марксизмом, сформували основу комуністичного і соціалістичного руху.

Твори Маркса, більше, ніж будь-кого іншого, вплинули на розвиток теоретичної думки й історичні події 20 століття. Опитування, проведене Бі-Бі-Сі у 1999 у всьому світі, назвав Маркса «найвидатнішим мислителем тисячоліття»[2].

У 1830-1835 роках Маркс навчався у Трірській міській гімназії, закінчивши її на відмінно у 17-річному віці. У 1836 році він засватався із своєю майбутньою дружиною Женні фон Вестфален (Jenny von Westphalen). Закінчивши гімназію в Трірі, Маркс вступив до університету, спочатку в Бонні, потім в Берліні, вивчав юридичні науки, але згодом захопився історією і філософією.

Розвиток до 1849

У 1841 Карл Маркс закінчив університет, здавши екстерном університетську дисертацію про філософію Епікура.

Після закінчення університету Маркс переселився до Бонна, розраховуючи на професуру. Але реакційна політика уряду примусила Маркса відмовитися від наукової кар'єри. У 1842-1843 роках Карл Маркс працював журналістом і редактором у «Райніше Цайтунг» у Кельні. Спочатку Маркс висловлювався за відміну цензури, потім перейшов до відкритої критики уряду (багато його статей були заборонені цензурою або піддавалися жорсткому редагуванню).

У 1843 році Маркс одружився із аристократкою Дженні фон Вестфален, племінницею засновника концерну Phillips. Молода сім'я перехала до Парижа, де він познайомився з Генріхом Гейне та у 1844 вступив у дружбу з Фрідріхом Енгельсом, з яким його до кінця життя об'єднувала спільна робота. Саме Енгельс звернув увагу Маркса на становище робітничого класу.

У 1846 його було вигнано з Парижа і, так само як Енгельс, він переїхав у Брюссель. Там вони написали роботу «Німецька ідеологія», що критикує ідеї Гегеля і молодогегельянців. Навесні 1847 року Маркс і Енгельс долучилися до таємного пропагандистського товариства «Союз комуністів» - товариства німецьких емігрантів, з якими Маркс познайомився у Лондоні. За дорученням товариства вони склали знаменитий «Маніфест Комуністичної Партії», що вийшов 21 лютого 1848.

Коли вибухнула лютнева революція 1848, Маркс був висланий з Бельгії. Він приїхав знову до Парижа, а звідти, після березневої революції, до Німеччини, до Кельна. Там він спробував знову видавати «Rheinische Zeitung». Газета виходила з 1 червня 1848 до 19 травня 1849, після чого була закрита через економічні труднощі та цензуру.

Карл Маркс був висланий з Німеччини 16 травня 1849. Він відправився зі своєю сім'єю спочатку до Парижа, але був висланий і звідти після демонстрації 13 червня 1849 і виїхав до Лондона, де і жив до самої смерті.

У період з 1856 до 1857 року Карл Маркс опублікував в газетах "Вільна преса Шеффілда" та "Вільна преса" серію статей під назвою "Викриття дипломатичної історії XVIII століття", які в 1899 році були перевидані, за матеріалами, які підготувала його дочка Елеонора, як окрема книга з назвою "Таємна дипломатична історія XVIII століття".

У 1864 Маркс організував «Міжнародну робітничу асоціацію».

вийшов перший том «Капіталу».

Карл Маркс помер у Лондоні у віці 64 роки і там похований на кладовищі «Highgate-Cemetery». Останні томи «Капіталу» видав Енгельс після смерті Маркса.

Вчення

Маркс разом з Фрідріхом Енгельсом створив цілісну та послідовну матеріалістичну систему поглядів на світ, історію людства та розвиток суспільства. Ця система поглядів має назву марксизм або марксистська філософія.

Ідейно-теоретичні витоки поглядів

У розвитку своїх ідей Маркс спирався на спадщину німецької класичної філософії, англійської політекономії і французького утопічного соціалізму[3].

Твори

Економічно-філософські рукописи (1844)

Маніфест комуністичної партії (1848)

Капітал, т. 1 (1867)

Капітал, т. 2 [опублікований під редакцією Фрідріха Енгельса після смерті Маркса] (1885)

Капітал, т. 3 [опублікований під редакцією Фрідріха Енгельса після смерті Маркса] (1894)

Енгельс Фрідріх, німецький суспільно-політичний діяч, філософ, один з основоположників марксизму. Народився Енгельс 28 листопада 1820 у прусському місті Бармен в сім'ї фабриканта. Закінчивши гімназію (1837), Енгельс займається самоосвітою; в 1841 р. , перебуваючи на військовій службі в Берліні, відвідує лекції Берлінського університету, посилено займається філософією і вступає в студентський гурток младогегельянців. У той час уже відомий поетичними та літературно-публіцистичними творами, опублікованими під псевдонімом Ф. Освальд. У 1841-1842 рр. . пише низку статей і брошур, спрямованих проти Ф. Шеллінга і його вчення (найвідоміша - «Шеллінг і одкровення»), протиставляючи їм вчення Л. Фейєрбаха. Після закінчення служби восени 1942 р. їде в Манчестер, на текстильну фабрику, співвласником якої був його батько. По дорозі знайомиться в Кельні з головним редактором «Рейнської газети» К. Марксом. В Англії сходиться з лідерами чартистського руху «Північна зірка», сам вступає в чартистское партію і пише книгу «Становище робітничого класу в Англії» (1845).

Після повернення на батьківщину пише спільно з Марксом ряд робіт, встановлює зв'язки з німецькими соціалістами, активно співпрацює в соціалістичних журналах. Побоюючись арешту, навесні 1845 р. залишає Німеччину і прямує до Брюсселя, куди перед цим переселяється Маркс, висланий з Франції. Восени 1845 року Маркс і Енгельс приступають до роботи над «Німецькій ідеологією» (1845-1846), в якій вперше дається розгорнутий виклад матеріалістичного розуміння історії і вихідні положення нового світогляду - наукового комунізму, а на наступний рік створюють прообраз комуністичної партії - Брюссельський комуністичний кореспондентський комітет. У наступному році докорінно перетворюють паризький «Союз справедливих», проводять два його конгресу (нове гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!"), А в лютому 1848 р. випускають «Маніфест комуністичної партії».

Наприкінці 1849 р. Енгельс приїжджає до Лондона, де в 1850 р. випускає ряд робіт, узагальнюючих досвід революції і продовжують розробку теорії і тактики революційного пролетаріату.

Після смерті Маркса Енгельс починає складати остаточний текст не виданих томів «Капіталу», займаючись цією роботою майже до кінця свого життя (2-й том вийшов в 1885 р. , 3-й - у 1894 р. ). Крім цього, підготував третє і четверте німецьке видання 1-го тому «Капіталу», а також англійське видання 1-го тому, написав праці «Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884) і «Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії» (1886). Померла 5 серпня 1895 р. в Лондоні.


61. Схема рос. історії в працях М. В. Довнар-Запольського, С. Ф. Платонова, М. К. Любавського


Митрофан Вікторович Довнар-Запольський - білоруський історик, етнограф, фольклорист, економіст, основоположник білоруської національної історіографії [1]. Доктор історичних наук (1905), професор (1902). Зміст [прибрати]

Походив з дрібномаєтного шляхетського роду герба Побог, народився в сім'ї службовця. Початкову і середню освіту здобував у народному училищі ст. Барановичі, школі м. Пловдіва (Болгарія), народному училище м. Річиця, прогімназії м. Мозиря, а також у 1-ї міської гімназії Києва, з якої був відрахований навесні 1888, як зазначалося в секретному наказі попечителя Київського навчального округу. У 1889 вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, який закінчив у 1894 успешло.

Служив у Московському архіві Міністерства Юстиції. Працював в Московському та Київському університетах. У 1905 відкрив у Києві вищі жіночі вечірні курси, в 1906 - вищі комерційні курси, перетворені потім у комерційний інститут [3]. Співпрацював з газетами «Білоруське слово», «Білоруська відлуння», «Вільна Білорусь», був членом комісії БНР з організації Білоруського університету. Викладав у ВНЗ Харкова і Баку. C 1 жовтня 1925 по 1 вересня 1926 працював завідувачем кафедри історії Білорусі в Білоруському державному університеті. З осені 1926 працював у Москві.

Займався дослідженнями витоків і становлення білоруської державності, національної та культурної самобутності білоруського народу [4]. Опублікував більше 200 наукових робіт з етнографії, соціально-економічної і політичної історії Білорусії, Литви, Росії, Україні, Польщі. У 1906 році видав історико-літературний пам'ятник XVI-XVII ст. Баркулабовскую літопис.

Платонов Сергій Федорович (1860, Чернігів - 1933, Самара) - історик. Рід. в родині типографського службовця. Закінчивши Петербург, гімназію, Платонов, який мріяв про літературу. діяльності, вступив на історико-філологічний ф-г Петербург, ун-ту. Під впливом істориків К. Н. Бестужева-Рюміна, В. О. Ключевського, А. Д. Градовський захопився історією. У 1882 після закінчення ун-ту був залишений для підготовки до професорського звання. Талант і виняткова працездатність дозволили Платонов написати дисертацію "Давньоруські сказання і повісті про Смутного часу XVII ст. Як історичне джерело", високо оцінену В. О. Ключевський і відзначену Уваровської премії Академії наук. У 1890 Платонов став професором рус. історії Петербург. ун-ту. Його докторською дисертацією стала кн. "Нариси з історії смути в Московській державі XVI - XVII ст. ", Він багато потрудився над виданням джерел поч. XVII ст. ("Російська історична бібліотека". СПб. , 1891. Т. 13) - роботою, що зберегла досі своє значення. Вмів коротко, ясно, цікаво викладати матеріал, Платонов став одним з найвизначніших професорів поч. XX ст. У 1895 - 1902 був запрошений викладачем історії до вел. князям. У 1903, талановитий адміністратор і викладач, Платонов очолив Жіночий педагогічний ін-т. У 1908 став членом-кор. Академії наук. Написаний ним "Підручник російської історії для середньої школи" (СПб. , 1909 - 1910) став одним з кращих дореволюційних підручників, перевидання к-якого перервали події жовтня. 1917. До Жовтневої рев. поставився негативно, вважаючи більшовицьку програму "штучною і утопічною", нона співпрацю з більшовиками погодився, вважаючи, що при будь-якій владі він має служити своєму народові. Брав участь у порятунку архівів і бібліотек у Петрограді, очолював Археографічної комісії, Археологічний інститут, Пушкінський Дім, Бібліотеку Академії наук та ін У 1920 обраний академіком. В 1930 був заарештований за сфабрикованою ОГПУ "Академічному справі" істориків (С. В. Бахрушин, Є. В. Тарле та ін. ) Так почалася легенда про П. як представника офіційно-охоронного напрямку історіографії. Був засланий до Самари і помер в лікарні від серцевої недостатності.

Матвій Кузьмич Любавський- Академік АН СРСР (1929, член-кореспондент з 1917).

Закінчив Сапожковское духовне училище, Рязанську духовну семінарію, історико-філологічний факультет Московського університету (1882). Займався в семінаріях у професорів В. О. Ключевського, В. І. Герье, Н. А. Попова, закінчив університет в один рік з П. Н. Мілюков. Кандидатський твір: «Служиві люди Московської держави, городові дворяни і діти боярські» удостоєно премії ім. Н. В. Ісакова та золотої медалі. Був залишений при кафедрі російської історії для приготування до професорського звання.

Магістр російської історії, Доктор російської історії (1900; тема дисертації: «Литовсько-російський сейм»).

Працював в середніх навчальних закладах Москви: з 1886 викладав історію у приватній гімназії О. А. Виноградової. З 1887 викладав географію в 2-й жіночої гімназії імператриці Марії, в Маріїнському училище дамського піклування про бідних, на Вищих жіночих курсах, організованих В. І. Герье і В. А. Полторацької. У 1904-1907 - інспектор Маріїнського училища.

Одночасно з викладанням працював у Московському архіві міністерства юстиції, де розбирав матеріали древнелітовского архіву (Литовської метрики).

З 1894 - приват-доцент Московського університету, читав лекції з історії Литовсько-Руської держави, з 1897 - по історичної географії, з 1899 - з історії західних слов'ян.

З 1901 - екстраординарний професор, з 1902 - ординарний професор Московського університету. Безперервно викладав в університеті до 1930. Також читав лекції на Вищих жіночих курсах професора Герье.

У 1902-1904 і 1906-1908 - секретар історико-філологічного факультету Московського університету, в 1908-1911 - декан цього факультету.

У 1913 був обраний головою Товариства історії та старожитностей російських при Московському університеті.

Після Лютневої революції організував повернення до університету пішли в 1911 колег. На чергових виборах ректора навесні 1917 не виставляв свою кандидатуру (був занадто консервативно налаштований для революційного часу).

З 1919 - заслужений ординарний професор, з 1922 - професор понадштатним факультету суспільних наук, з 1925 - професор понадштатним етнологічного факультету МГУ.

У діяльності Любавський як історика можна виділити три основні складові. Перша - історія Литовсько-Руської держави,

Друга - історія західних слов'ян. Третя - історична географія.

У 1918 - керівник Московського відділення Головархіву - Московського обласного управління архівною справою, до 1920 - член колегії, заступник голови Головархіву. У 1920 був експертом-консультантом по архівних питань Наркомату закордонних справ, брав участь в Ризькій конференції щодо укладення мирного договору між РРФСР і Польщею. У 1920-1929 - директор Московського відділення юридичної секції Єдиного державного архівного фонду.


. Дворянська історіографія в Україні і Росії в першій чверті 18 ст.


Історична думка в Україні і Росії в першій чверті 18 ст.

р. Петро І доручив директору Московського друкарського двору - Ф. Полікарпову написати російську історію, починаючи з Василія ІІІ, і у 1715 р. написав, але праця не сподобалася царю (бо мало про новітні часи).

Незалежно від Полікарпова, секретний шведський посольства Олексій Манкієв пише - «Ядро русской истории» - 7 книг. Характеристика роботи - з найдавніших часів до початку 18 ст. Перша багатотомна праця, в 1-й книзі порушувалося питання про похід руського народу до варягів, їх прихід. Російська історія викладалася на фоні всесвітньої, намагався критично осмислювати належні документи. Полемізував з істориками, які вважали, що слово «словянин» від латинського «раб», походить від слова «слава». Прихильник абсолютизму, негативно ставився до селянських рухів.

Найбільше праць присвячено Північній війні і Петру І.

Борис Куракін, родич царя, працю присвятив Петру - багато цінних деталей і характеристик; про реформи писав «по гарячих слідах».

Петро Шафінов (барон) - невелика праця про Північну війну: «Осуждение какие законные причины царя Петра I проч. к началу войны против Карла XII, короля шведского шлем». Складався з 3 питань і 3 відповідей:

. які законні причини початку війни, багато документів, які свідчать, що балтійське узбережжя здавна російське

. хто винен, що війна така довга (наприкінці 1715р. )

. чи дотримувалися сторони «правил війни».

«Книга Марсова» 1713р. - альбом про Пн. війну: схеми, плани, карти, укази. «Журнал Северной войны» - хроніка події. Ці праці перевидані за кордоном.


. Нова проблематика в працях Чулкова і Голікова


Нова проблематика в працях Чулкова і Голікова:

Чулков Михайло Дмитрович (1740-1793) - різночинець. Людина надзвичайно широко освічена, видавав сатиричний журнал, збирав і публікував російські народні пісні та казки. Зачинатель роману в російській літературі. Відомий ідеолог купецтва. Автор великого за розміром дослідження «историческое описание российской комерции…», праця 7 томів, - 21 книга. Опубліковано у 1870 роках.

-5 том. - торгівля Русі-Росії через найвідоміші порти, 6-й том - внутрішня торгівля (ярмарки, торги), 7-й том - лексикон купеческий (словник). Під комерцією тоді розуміли: торгівлю, промисловість, кредит, шляхи сполучення.

Це перша праця в російській історіографії у вузькому розумінні. Наводить багато документів, 4/5 документи, 1/5 текст Чулкова.

Найважливіші особи в Росії - купці, які заслуговують підтримки уряду. Чулков вважає, що торгівля була одним із занять в давні часи. Пише, що торгівля сприяла виникненню міст, ремесла. Ремесло почало в Росії із 14 ст. праця проводить ідею освіченого абсолютизму, ідеал для нього Петро І.

Голіков І. І. (1735 - 1801). Син купця. Багато їздив. Зібрав 1, 5 тис. документів. 30 томів праця «дияния Петра Великого мудрого преобразователя России».


. Розвиток історичних знань в Україні у другій половині 17 століття


Історична думка в Росії у другій половині 17 століття:

листопада 1657 року Олексій михайлович видає указ про створення записного приказу - це перший інститут історії. На чолі приказу поставлений дяк Тимофей Кудрявцев. Дано йому 8 помічників. Завдання написати історію Росії, продовжити «Степенную книгу». У 1669 році уже немає відомостей про існування «Степенного приказу». Незалежно від Кудрявцева у 1669 році дяк Федір Грибоєдов написав «Історію Росії».

Грибоєдов - помітна фігура, виконував дипломатичні поручання царя. Почав історію від київських князів до Михайла Федоровича Романова. Праця Олексію Михайловичу сподобалась. Він видав гонорар і шубу з царського плеча.

«Скіфська історія» Андрія Лизова - сучасник Петра опублікована пізніше. Лизлов під скіфами розумів татаро-монгол і турків.

. Використав багато архівних документів;

. Пише прагматичну історію;

. Застосовує принцип раціоналізму, робить перші виноски на полях;


. Концепція історії Росії в працях Бориса Миколайовича Чичеріна(1828-1904)


Проблеми історії Росії в працях Бориса Миколайовича Чичеріна(1828-1904)

Історик, теоретик держави і права, публіцист, філософ. З поміщицької сім'ї з Тамбова. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Магістерська дисертація «Областные учреждения в России в XVII в. », докторська «О народном представительстве». У працях доводив передчасність російського конституційного ладу.

Великий вплив на нього зробили Еверс (інтерес до історії державних відносин в Росії, історія державних установ і правових норм, історія соціальних відносив в російській державі. Це все тлумачилося в юридичній площині) і Гегель.

На думку Чичеріна, держава - це союз людей, обєднаних правом, який управляється верховною владою з метою досягнення загального блага.

Під загальним благом розумів здійснення морального порядку - держава визначає і захищає громадські права. Найсприятливіша форма реалізації цих благ - конституційна монархія.

В ряді своїх праць озвучує основні вимоги лібералізму:

. свобода совісті

. свобода віл кріпосної залежності.

. свобода суспільної думки.

. свобода книгодрукування

. свобода викладання.

. публічність(відкритість) усіх урядових дій і бюджету

. публічність і гласність судочинства.

Розглядав етапи розвитку російської держави:

І. союз кровний(родова теорія Еверса)

ІІ. В 12 ст. союз кровний змінився союзом «гражданським»

ІІІ. Епоха Петра - союз державний.

В ряді своїх праць розвиває думку і обґрунтовує думку про закріпачення і розкріпачення станів: оскільки держава грала домінуючу роль в житті суспільства, то вона дбала про всі стани і кожен стан був прикріплений до певних галузей.

Якщо держава закріпачила всі стани, то тільки держава має право їх розкріпачити.

«Обзор истории развития сельской общины в Росcии».

. Висловлює думки, полемізуючи з словянофілами (мав рацію, що не лише в Росії була община)

. мав рацію, бо твердив, що община розвивається.

Помилявся, бо вважав, що общину створює держава з фіскальною метою.

Праці державників мали позитивне значення, оскільки було опрацьовано і опубліковано велику кількість документів з історії державного правління.


. Тематика праць В. О. Мякотіна, О. В. Пешехонова, Л. СШишко


Венеамін Олександрович Мякотін (1867-1937) - російський історик, публіцист та політичний діяч, один із лідерів "Трудовой Народно-Социалистической партии". В першій половині 90-х рр. ХІХ ст. жив і працював у Києві, вивчав соціально-економічну історію Гетьманщини, співробітничав в "Киевской старине". Згодом перебрався в Росію, був професором Санкт-Петербурзького університету. В 1918 р. емігрував з Радянської Росії, працював професором Софійського університету (Болгарія), жив у Чехословаччині, потім перебрався до Франції. Найвідоміші його праці безпосередньо стосувалися історії України. Серед них "Прикрепление крестьян в Левобережной Малороссии", яка була опублікована в "Русском Богатстве" в 1894 р. , "Из истории Нежинского полка" (1897 р. ), "Очерки социальной истории Малороссии XVII-XVIII ст. " ("Русское Богатство", 1912-1915 рр. ) (перевидана у Празі в 1925 р. ).

Пешехонов Олексій Васильович (21 січня 1867 - 3 квітня 1933 Рига, похований в Ленінграді). Навчався в Тверській духовній семінарії, в 1884 виключений як "неблагонадійний". У 1894 піддавався арешту в Орлі у справі партії "Народного права". Працював статистиком у ряді земств, випустив кілька статистичних робіт. З 1899 в Петербурзі вів внутрішній огляд в журналі "Русское Багатство" (з 1904 член його редакційної комітету). З 1903 активний учасник "Союзу Визволення". Співпрацював в есерівської ЦО "Революційна Росія". Входив до депутацію товариств. діячів, до-раю, відвідали 8 січня. 1905 попер. Кабінету міністрів і мін. внутр. справ, намагалася запобігти криваву розправу з робітниками 9 січня. ; був заарештований, ув'язнений у Петропавп. фортецю, потім висланий. З лист. 1905 один з ред. есерівської газ. "Син Вітчизни". Влітку 1906 один із засновників Партії нар. соціалістів, її програмні положення ізлажени в статтях П. ("Рус. Багатство", березень - авт. 1906), чл. редакції її органу "Нар. -соц. Огляд". Автор ряду робіт з агр. питання.

Після Февр-рев-ції 1917 чл. виконкому Петроград. РСД; 1 травня увійшов до комісії Ради для переговорів з Тимчасового. пр-вом, брав участь у розробці умов, на яких брало представники Ради погоджувалися увійти в пр-во. Член ради Гол. зем. к-та. 5 травня - 31 серпня. мін. продовольства Тимчасового. пр-ва. 18 травня забалотований на 1-му Всерос. з'їзді КД (4-28 травня) при виборах до Виконкому Всерос. Ради КД. 21 травня на Всерос. прод. з'їзді висловився за рівномірний розподіл продуктів і скорочення споживання, за планомірне держ. втручання в госп. життя. Двічі виступав з доповідями про прод. становище в країні на 1-му Всерос. з'їзді Рад РСД (червень). Член ВЦВК. На з'їзді партії енесов (червень) зробив доповідь про екон. частини програми, а після об'єднання цієї партії з трудовиками в Трудову Нар. -соц. партію (22 червня) видавець її газ. "Нар. Слово". Вимагав оголосити хліб общенар. надбанням, видачі винагороди за відчужувані землі. Прихильник коаліції з кадетами, на об'єднаному засіданні ВЦВК Рад РСД і Виконкому Всерос. Ради КД 24 липня говорив: "Чим більше ми залучаємо сил праворуч, тим менше залишається їх в стані наших ворогів" ("Рев-ція 1917", т. 3, с. 216). 1ов. попер. Передпарламенту; на його засіданні 23 жовтня. наполягав на спільному з союзниками продовженні війни для досягнення прийнятного світу.

Після Жовт. рев-ції входив в "Союз відродження Росії", був представником союзу в Добровольч. армії. У 1922 по звинуваченню в контррев. діяльності висланий за кордон. Жив у Ризі, Празі, Берліні. З 1927 консультант торгпредства СРСР в Прибалтиці. Неодноразово звертався до Рад. пр-ву з проханням дозволити йому повернутися в Росію.

Леони?д Эммануи?лович Шишко? (псевдонимы: П. Б. , П. Батин, Благовещенский и др. ) (19 мая <https://ru.wikipedia.org/wiki/19_%D0%BC%D0%B0%D1%8F> 1852 <https://ru.wikipedia.org/wiki/1852>, Подольск <https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D0%BA> - 20 января <https://ru.wikipedia.org/wiki/20_%D1%8F%D0%BD%D0%B2%D0%B0%D1%80%D1%8F>1910 <https://ru.wikipedia.org/wiki/1910>, Париж <https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%B6>) - революционер-семидесятник <https://ru.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D1%81%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA&action=edit&redlink=1>, бывший офицер.

Леонид Шишко родился в помещичьей семье. [1] <https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%D0%B8%D1%88%D0%BA%D0%BE,_%D0%9B%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D0%B8%D0%B4_%D0%AD%D0%BC%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%83%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87> По окончании кадетского корпуса в 1868 году <https://ru.wikipedia.org/wiki/1868_%D0%B3%D0%BE%D0%B4> поступил в Михайловское артиллерийское училище <https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B5_%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B8%D0%BB%D0%BB%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B5_%D1%83%D1%87%D0%B8%D0%BB%D0%B8%D1%89%D0%B5> в Петербурге. В 1871 году <https://ru.wikipedia.org/wiki/1871_%D0%B3%D0%BE%D0%B4> был выпущен подпоручиком артиллерии и немедленно покинул военную службу. Будучи в отставке, поступил в Технологический институт <https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%B5%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%82>, но в 1872 году <https://ru.wikipedia.org/wiki/1872_%D0%B3%D0%BE%D0%B4> оставил учёбу и переехал в Москву <https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%B2%D0%B0>, где вместе со своим товарищем намеревался стать народным учителем в земстве.

В 1873-74 гг. принадлежал к народническому <https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE> кружку чайковцев и вёл пропаганду среди петербургских рабочих. В 1874 году <https://ru.wikipedia.org/wiki/1874_%D0%B3%D0%BE%D0%B4>был арестован, содержался 4 года в одиночном заключении <https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D1%87%D0%BD%D0%BE%D0%B5_%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%BB%D1%8E%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B5>, в 1877 году <https://ru.wikipedia.org/wiki/1877_%D0%B3%D0%BE%D0%B4> судился по «процессу 193-х <https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%86%D0%B5%D1%81%D1%81_%D1%81%D1%82%D0%B0_%D0%B4%D0%B5%D0%B2%D1%8F%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0_%D1%82%D1%80%D1%91%D1%85>» и был приговорён к 9 годам каторги <https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%B0>. В 1889 году <https://ru.wikipedia.org/wiki/1889_%D0%B3%D0%BE%D0%B4> бежал с поселения за границу. Шишко - один из основателей «Фонда вольной русской прессы». С 1902 года <https://ru.wikipedia.org/wiki/1902_%D0%B3%D0%BE%D0%B4> - видный деятель партии эсеров <https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B8%D1%8F_%D1%81%D0%BE%D1%86%D0%B8%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%B2-%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D1%8E%D1%86%D0%B8%D0%BE%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%B2>.

Работал в «Аграрно-социалистической лиге». Автор популярных «Рассказов из русской истории» (1906 год <https://ru.wikipedia.org/wiki/1906_%D0%B3%D0%BE%D0%B4>), которые имели большое распространение и представляют пример эсеровского толкования русской истории. Они насыщены в ряде глав революционно-народническими лозунгами и уделяют большое внимание изложению событий крупных крестьянских движений (например, разинщине, пугачёвщине). Автор воспоминаний.


. Роль Києво - Могилянської академії в розвитку історичної думки в Україні


Козацько-гетьманська держава дала могутній поштовх суспільно-політичному, господарському і культурному життю українського суспільства, розвиток національної історичної думки. Її потужним осередком стала Києво-Могилянська академія-провідний центр просвітництва в Україні. Створена в результаті злиття Лаврської школи з Братською(1632) юридично назву академія отримала 1708 року як Київська академія. У її стінах вперше почала викладатися історія, як окрема навчальна дисципліна. Покровителем академії був Петро Могила. В академії навчалось в межах 500-1200 молодих студентів. Для них П. Могила написав унікальний посібник «Анфологіон». До викладання були залучені І. Різаль, Д. Ростовський, В. Ясинський, Ф. Прокопович, С. Яворський. Академія мала філіали у Вінниці, Кременчуці, а за іншим зразком колегіуми були згодом створені в Чернігові, Харкові, Переяславі.

Інокентій Пізель (1600-1683)-ректор академії, вихованцем якої був, професор історії, з часом архімандрит Києво-Печерського монастиря та управитель Лаврської друкарні. Редагував і видавав «Києво-Могилянський патерик»(1661)- перший підручник з української історії. Гізеля розглядають як імовірного автора чи редактора «Синопсиса»(1674). Його твір «Мир з Богом людини»(1669)-присвячений московському цареві Олексію Михайловичу. Твір просякнутий ідеє гуманізму. Критерієм добра і зла розглядається совість людини.

Стефан Яворський(1658-1722)-вихідець з Галичини, професор префект Академії, московський митрополит. Його лекційний курс «Флософські змагання»-важливі значення для філософії історії:

Теорія суспільного розвитку

Теоретичні проблеми пізнання

Феофан Прокопович (1677-1736)- уродженець Києва, вихованець Києво-Могилянської академії, а згодом ректор, учасник реформ Петра І у церковній сфері та освіті, створення Петербурзької академії наук. Навчався в Римській єзуїтській колегії де опанував класичні мови. Автор трагікомедії «Володимир». У цій першій в Україні пєсі присвяченій історії прийняття християнства, в образі князя Володимира прославлялася держава та культурницька діяльність І. Мазепи, але після подій пєса була перероблена і переприсвячена Петру І. прислужництвом Петру просякнуте «Слово перед прокляттям Мазепи», проголошене у Москві 1708/9. у якому він лайливо засуджував гетьмана за його союз з Карлом ХІІ.

З Ф. Прокоповичем релігійно - політичне вчення про просвітницько-абсолютиську державу: «Духовний регламент», «Слово про власть і честь царську» містять обґрунтування співвідношення світської і церковної влади на користь першої. Народ який з Божої волі вручив монарху владу, має йому коритися такий мотив творів, які відіграли важливу роль у становленні російської історіографії, сприяли утвердженню в ній монархістської концепції.


. «Державна школа». К. Д. Кавелін

історіографія грушевський антонович бєлінський

«Державна школа». К. Д. Кавелін:

Державна школа сформувалася у другій половині 19 ст. в основі історії розвитку Росії покладено розвиток самодержавства. Засновники Б. М. Чичерін, К. Кавелін. Теоретичною основою державників була реакційна сторона вчення Гегеля про державу (ідеалізація).

Відступили від положень Соловйова, від прогресивних висновків.

Основні положення:

. Держава - рушійна сила Російської історії;

. Причина цього - природно - географічний фактор;

. Відмовились від ідеї внутрішньої закономірності розвитку Росії;

. Заперечували єдність історії розвитку всіх народів. Протиставили історію Росії і Західної Європи;

. Висунута ідея закріпачення і розкріпачення станів державою;

Держава в інтересах всіх закріпачена. Висунули тезу:

. На заході панує начало права, в Росії - сила влади;

. На Заході все виростає з низу, в Росії - все насаджується зверху;

. Велику роль в історії Росії зовнішнього фактору: варяги, петровські перетворення.

Кавелін К. Д. (1818 - 1885 рр. ). історик, правознавець. Працював професором. Західник. Його діяльність два періоди:

. До реформи 1862 р.

. Після реформи 1862 р.

року написав «Записку про звільнення селян», пропонував звільнити селян землею, а держава мала компенсувати поміщикам гроші за землю.

рік опублікував «Дворянство и освобожление крестьян». Конституцію вважав передчасною.

р. - «Краткий вигляд на русскую историю», «Мысли и заметки к русской истории».

Ідея державної школи в праці «Взгляд на юредически быт в древней России».

Кавелін запозичив у Гегеля ідею про вирішальну роль держави. Держава - вища форма суспільного життя, завершальний етап у історії Росії. Держава пройшла еволюцію:

. Державні відносини;

. Вотчинні відносини;

. Державні;

Торкався проблеми общини, вона революціонізує. Община - основна майбутня держава. Праці Кавеліна зіграли позитивну роль, висновки суперечливі.


. Історія селянства Росії та України в працях В. І. Семевського


Василь Іванович Семеновський (1848-1916) - крупний спеціаліст з історії російського селянства. Має праці з історії російського визвольного руху. Був народником

І. Магістерська дисертація - «Крестьяне в царствование императрицы Екатерины ІІ».

ІІ. Докторська - «Крестьянский вопрос в России в 18 - 2 пол. 19 века» (2 т. ).

І. Проблеми які порушив у магістерській:

. Територіальний розподіл і середні розміри земельних наділів різних категорій селянства;

. Географія розподілу і співвідношення панщини й оброку;

. Охарактеризував селян двірцевого відомства, селян церковних вотчин, державних й удільних селян, які працювали на заводах;

У докторській аналізує різні пропозиції різних верств суспільства з приводу селян:

. Проаналізував відповіді на анкети ВЕО;

. Депутатів державних комісій;

. Секретних комітетів щодо звільнення селян;

. Думки Сперанського, Карамзіна, Пушкіна, Радіщева;

. Вперше наведено відомості про селянські заворушення у 2-й чверті 19 ст.

У 1909 р. видає фундаментальне дослідження «Общественно-политические идеи декабристов». Питання про декабристів вперше порушив ще в курсі лекцій «О крестьянском вопросе». У праці визначав причини виникнення декабризму:

вплив позитивний;

вплив негативний.

Позитивний вплив - поява вільнодумства в Росії. Негативний - поява таємних товариств.

Позитивний вплив:

виховання у сімї;

читання літератури;

слухання лекцій;

спостереження під час перебування за кодоном;

існування конституційного ладу;

революційні рухи.

Негативний:

російська дійсність;

виникнення таємних організацій пояснюється незадоволенням.

р. одержав замовлення мецената Сібірякова написати історію російських золотих промислів Сибіру, - «Рабочие на сибирских золотых промыслах». Вперше детально описав робітників золотих промислів.

Вважав, що можна виправити становище:

законодавством;

знищенням засилля чиновників.

На початку 20 ст. почали досліджувати першу російську революцію.


71. Памятки історичної думки в Давньоруській державі 10-14 ст)


Памятки історичної думки в Давньоруській державі і феодально роздробленій Русі (10-14 ст. ):

Писемні памятки у формі літописів, розглядають це як:

. історичні джерела;

. історіографічні джерела.

Можна їх вважати і літературними творами. Існували в етнічній Росії до 17 ст. , в Україні до 18, а в Грузії до 19 ст. Найстаріший - Повість временних літ. .

Русь розпалася і виникло локальне літописання. В монастирях або при дворах великих вельмож. У таких літописах більше місцевих подій. Домінує ідея про правонаступництво від Києва. В 14 ст. - новий жанр - історичні повісті до 17 століття. Різниця - у літописі порушується багато тем, більше правдивості, чіткості. В історичній повісті - одна проблема - автор дозволяє собі фантазувати.

Найперший «Сказание о Мамаевом побоище» (Куликовська битва 1380 р.).

«Задонщина» - автор рязанський піп Сафонія: ідея - центр має бути не в Рязані а в Москві. У 16 ст. «Казанская история» - взяття Казані. 13 ст - «Слово о полку Ігоревім» (к. 18 ст. Пушкін або Ярославський архімандрит Биковський на основі Задонщини). «Повчання дітям Володимира Мономаха».

-15 ст. - процес утворення централізованої Російської держави. Виникають давньоруські літописні зводи йде процес концентрації літописання.


72. «Скептична школа» М. Т. Каченовський


«Скептична школа» М. Т. Каченовський:

Скептична школа виникла в першій половині 19 ст. Її засновником є Каченовський. Школа формувалася під впливом німців Нібура і Гегеля. Нібур написав «Римську історію» в 3 томах - він також є засновником критики джерел на Заході.

Основні положення:

Ставитись до історії як до науки;

Зовнішня і внутрішня критика джерел;

Історико порівняльний метод;

Скептики безпідставно піддавали сумніву «Повість». Були антинорманістами, підтримували Еверса - хозарія. Школа - один із етапів формування буржуазії.

Каченовський (1775-1842). В історії кожного народу є «недостовірний період» він перший критикував праці Карамзіна. Прихильник єдності історичного процесу всіх народів. Стаття «О баснословном методе российской истории». Руську Правду вважав запозиченою із Скандинавії. Проводив ідею, що Русь - Росія залежна від Західної Європи.

Арцебаше Микола Сергійович - учень Каченовського. У своїх працях застосував метод критики джерел «Замітки з приводу праці Карамзіна» - звинувачує Карамзіна в:

. надмірному довірї до джерел

. піднесений стиль;

. маса приміток і фактичних помилок;

. вимагав критики факту;

. максимальної точної передачі тектсту документа.

До скептичної школи належав Осип Максимович Бодянський. Скептична школа проіснувала недовго.

73. Проблематика праць О. О. Корнілова, О. О. Кізеветтера, М. О. Дяконова


О. О. Корнілов (1862-1925) - закінчив Пітерський універ.

Проблеми:

. Селянська реформа4

. Історія суспільного руху - 1850-70-ті рр. .

Чверть життя присвятив вивченню архіву сімї Бакуніних.

«Крестьянская реформа» (1905 р. ) - велику увагу, вважав, що непослідовна, недосконала.

Досліджуючи історію руху 70-80 - ті рр. . на відміну від Чичеріна казав, що якби уряд проводив толкову внутрішню політику, то не було б революції.

Кізеветер О. О. (1866-1933 рр.) - учень Ключевського, закінчив Московський універ. 1922 р. висланий за контреволюційну діяльність. Спеціаліст з російського міста 18 ст.

«Посадская община в России 18 в. » -магістерська робота.

Цінність праці:

. Окреслив географія посадів, розміри посадів;

. Відобразив соціальну структуру посадів;

. Податки посадського населення;

. Соціальне розшарування;

. Соц. . б-ба в посадах.

Докторська про Катерину ІІ - бідніша на фактичний матеріал. Прихильник конституційної монархії в Росії. Читав лекції у Празькому універі.

Дяков М. О. (1855-1919 рр. ) - спеціаліст із середньовічної історії Росії. Подібно до Ключевського дослідив як вільні смерди перетворились у залежних селян.

В основі закріпачення лежав приватний договір, лише потім ці проблеми регулювала держава. Обережний у своїх висновках. Його учень Пресняков.


. Літопис Самовидця, його місце у вітчизняній історіографії


Літопис Самовидця, його місце у вітчизняній історіографії:

Літопис Самовидця - козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи 17 століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького.

Короткі відомості:

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

друга - доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найправдоподібніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя - священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін.

Ориґінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші - це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст. ) й Якова Козельського (друга пол. XVIII ст. ), які й покладено в основу наукових публікації цієї пам'ятки. Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису Самовидця), опублікував Літопис, Осип Бодянський (1846); більш науково підготоване видання Київської Археографічної Комісії за редакцією і вступною статтею Ореста Левицького (1878), перевидане Інститутом історії АН УРСР (1971, Дзира Я. ) і «Harvard Series in Ukrainian Studies» (1972).


. О. П. Щапов і його концепція російської історії


А. П. Щапов (1821 - 1876)

Афанасій Прокопович Щапов відомий як перший російський історик, який поклав в основу пояснення історичного процесу нашої країни революційно-просвітницькі ідеї. Він наполегливо порушував питання про місце і значення трудового народу в історії Росії. Предметом його дослідження було життя простого народу: побут, звичаї, світогляд, заслуги перед історією, ставлення до інших класів суспільства, боротьба за поліпшення свого становища.

В академії Щапов навчався на щойно відкритому в 1854 р. протівораскольніческом відділенні. Він жив відокремлено і займався науками. У 1854 р. для магістерської дисертації Щапов взяв тему: «Про причини походження та поширення розколу,

відомого під ім'ям старообрядництва в другій половині XVII і в першій половині XVIII століття». У переробленому вигляді дисертація була опублікована в Казані в 1858 р. і називалася «Російський розкол старообрядництва, що розглядається у зв'язку з внутрішнім станом російської церкви і громадянськості в XVII столітті і в першій половині XVIII століття: досвід історичного дослідження про причини походження та поширення російського розколу ».

Суть обох формулювань говорила про безсумнівну увагу автора до проблем внутрішньої історії Росії, його прагненні розглянути розкол - найбільше явище російського життя - не тільки як церковний явище, але і як вираз соціальних суперечностей епохи. Тим самим Щапов показав, що для розуміння ходу російської історичного процесу в усьому його розмаїтті історик повинен вийти за рамки узкоцерковной тематики.

Щапов підійшов до розгляду розколу як форми соціального протесту народних мас проти «податей і данин багатьох», проти всього соціально-політичного ладу Росії. У розколі він побачив прапор народних цивільних бунтів. Участь народу змінило характер розколу. Основу дисертаційного праці Щапова становили матеріали із зібрання рукописів XI-XVIII ст. бібліотеки Соловецького монастиря. У 1854 р. його евакуювали в Казанську духовну академію у зв'язку з небезпекою англійського флоту в умовах початку війни. Через 12 років житія святих зі скарбниці бібліотеки там же в Праця Щапова був позитивно оцінений С. М. Соловйовим та К. Н. Бестужевим- Рюміним і одночасно викликав критику зліва і справа. опублікував статті: «Великоросійські області в Смутні часи», «Земство і розкол», «Земський собор 1Б48 - 1649 рр. . »(В« Вітчизняних записках »), « Бігуни »(під« Часу »).

Особливо близьким було співпраця Щапова з Г. З. Єлісєєвим (той вів «Внутрішнє огляд» в «Современнике») і В. С. Курочкіним (редактором сатиричного журналу «Іскра»). Щапов бував у Н. І. Костомарова, В. І. Семевского, О. М. Пипіна. Публіцистика дозволяла Щапову популяризувати свої знання. Разом з Єлісєєвим він створив артіль літераторів і брав участь в організації газети «Мирський толк», для якої написав нариси «До тисячоліттю Росії», «Про російських розкольників», «Про російською управлінні XVIII ст. ». Газету не вдалося відкрити.


. О. С. Лаппо-Данилевський і його вклад в розвиток історичної науки в Росії


О. С. Лапо-Данилевський (1863-1919) - виходець із дворянської сімї Катеринославської губернії. Вчився у Петербурзькому університеті. Близький до Кадетів.

Проблеми:

. Скіфська давнина;

. Економічний лад Великого Новгорода;

. Історія Московської держави.

Вивчав і аналізував документи. У магістерській дисертації про податки багато інформації про різні категорії селянства, державні повинності, управління.

Історія фінансів - основна історія Московської держави. В центрі його державної схеми - роль ідей.

До 17 ст. в Росії домінувала ідея держави. 18 ст. і потім дослідує ідею особи.

Вважав, що держава, як орган надкласовий, повинна представляти інтереси всіх верств російського суспільства. Має фундаментальне дослідження територіального характеру 1910-1913 - «Методологія історії» (2 т. ). складається з 2-х частин:

. Територіального характеру - написана на позиціях неокантіанства;

. Присвячена теорії джерелознавства.

Після революції 28 листопада 1917 р. у Петербурзі поширюється «Воззвание ученых». Він був його автором, де різко засуджував революцію і вважав це порушення м нормального ходу розвитку історії Росії.

Автор трудов по социально-экономической, политической и культурной истории России XV-XVIII веков, методологии истории, источниковедению, истории науки. Кроме магистерской диссертации, его основными работами по отечественной истории являются:


. Галицько-Волинський літопис


Цим поняттям позначають записи, вміщені в Іпатіївському літописі (списку-копії). Охоплюють ці записи події з 1201 по 1292 р. Дослідниками встановлено, що це не просто технічні доповнення до «Повісті», а окрема історична праця, створена в Галицько-Волинському князівстві. Мовний аналіз тексту дає підставу говорити про наявність кількох стилістичних редакцій, тобто кількох авторів літопису. Отже, можна твердити, що протягом усього XIII ст. в Галицько-Волинському князівстві здійснювалося кваліфіковане літописання.

Щодо політичних концепцій, зокрема інтерпретації історичного процесу, то Галицько-Волинський літопис відмінний від «Повісті», водночас в ньому багато спільного з Володимиро-Суздальським та Київським літописами. Центральною проблемою усіх цих історичних джерел є ставлення до єдності Русі. Всі літописці підкреслюють необхідність зміцнення єдності руських земель, проте кожен літопис обстоює пріоритет того чи іншого князівства, правлячої в ньому династії у виконанні цього завдання. Отже, політична концепція Галицько-Волинського літопису не містить якогось сепаратизму «українського королівства», як це прагне всупереч фактам показати буржуазно-націоналістична історіографія. Про певну єдність місцевого літописання XIII ст. свідчить і спільна, в основному давньоруська, літературна мова, якою написано всі літописи.

Дослідники вважають, що авторами літопису найбільш ймовірно були світські особи, які відображали ідеологію прошарків, зацікавлених у створенні міцної централізованої держави. Звідси, зокрема, гостре засудження в згаданих літописах боярських заколотів, інтриг. Літопис починається словами: «Начнем же сказати бесчис ленные рати, и великие труды, и частая войны, и многия крамолы, и частыя восстания, и многия мятежи, измлада бо не была има покоя». Слід підкреслити й класове спрямування літописів. їх автори засуджують народні виступи проти князівської влади, схвалюють розправу з народом.

Галицько-Волинський літопис насичений подробицями побуту населення території сучасних західних областей УРСР; в ньому фігурують численні міста - Галич, Львів, Теребовль, Перемишль, Холм, Пінськ та ін. В літопису йдеться про найважливіші зовнішньополітичні події: навалу кочовиків ЗО-40-х років XIII ст. , битву з тевтонськими рицарями 1238 р. під Дорогочином, розгром хрестоносців 1235 р. У зіставленні з іншими джерелами літопис-важливе джерело історії цієї території за XIII ст. Він підкреслено вихваляє діяльність князя Данила Галицького, знаходячи для цього в своєму стилістичному арсеналі оригінальні фарби й прийоми.

Характерною рисою літопису є його високохудожній стиль. Ряд місць літопису - це, по суті, художньо-публіцистичні новели в стилі «Слова о полку Ігоревім». Саме тому цей літопис значною мірою використовувався і використовується письменниками (Ів. Франко, М. Вороний, А. Хижняк, М. Бажан та ін. ). Літопис і сьогодні є об'єктом літературознавчих аналізів.

Завершуючи огляд старожитніх літописів, слід зазначити й підкреслити, що їхні автори прагнули довести опис подій буквально до останніх днів своєї діяльності. Хронологічна методика викладу подій давала змогу іноді лише зафіксувати явище або факт без оцінки. Це властиве й всьому літописанню наступних століть.


78. Історичні погляди словянофілів


Історичні погляди словянофілів:

Позиції словянофілів:

. історія словян і історія народів Європи різна;

. в словян відсутні конфлікти;

. заперечення загальної закономірності історичного розвитку;

. прийняли тезу про прикликання варягів;

Сильна сторона:

. вимагали вивчити внутрішнє життя народу, фольклор, етнографію;

. вживали німецький романтизм;

. в народі шукали національний дух.

Лідерами були вихідці із дворян: О. Хомяком, П. Кірієвський, К. Аксаков, І. Біляєв, О. Попов.

О. Хомяком (1804-1860 рр. ) вважав, що особа може розкритись через віру в православя. Відхід до католицизму, занепад у Європі. Визнавав природність історичного процесу.

Два типи історичного розвитку:

начало необхідності;

начало свободи.

Кірієвський П. В. (1808-1856). Захопився народною словесністю. Вивчення історії народів.

Асаков К. С. (1817-1860). Центр його уваги - російська община. Словянофіли ідеалізували родову общину і словянські народи. За ними два шляхи розвитку:

шлях внутрішньої правди (східні словяни);

шлях зовнішньої правди (західна Європа).

Ідеалізували історію Росії до Петра професори історики, словянофіли:

Біляєв І. Д. (1810-1873), праці з історії станів. Праця «Крестьяне на Руси» (1859). Вважав, що до 18 ст. селяни були вільними. Кріпосне право розглядав як юридичне.

Попов О. М. (1821-1877), праці з історії війни 1812 року. Видав два томи про С. Разіна «Дело Новикова и его товарищей».


. П. М. Мілюков і його концепція історії Росії


П. М. Мілюков (1859-1943 рр. ) - історик, політичний діяч, лідер кадецької партії, закінчив Московський університет.

Періоди його діяльності:

. 80-ті до 1905 рр. - викладач університету у Москві, а потім у Софії. Написав «Главные течения русской исторической мысли»;

. Поч. 1905- 1917 рр. - депутат 3 і 4 Думи;

. Емігрує у 1920 р. у Лондон, з 1921 р. у Францію (спочатку у Париж, а потім у США), пише свої мемуари «Воспоминания», які вийшли у Нью-Йорку.

Магістерська дисертація - «государственное хозяйство россии и реформа Петра Великого». Праця була на архівних матеріалах.

Ідеї:

Європеїзація Росії не продукт запозичення, а результат внутрішнього розвитку;

Росія спізнилася через історичні умови (географічний фактор, монголо-татари);

Особа Петра відсувалась на задній план.

Опонентом був Ключевський, він виступав проти того, щоб за цю працю йому зразу дали звання доктора. Мілюков сказав, що більше ніяку працю не буде захищати на звання доктора.

Позитивіст. Багато уваги приділяє вивченню економічної історії розвитку Росії «Очерки русской культури» (1908 р. ). розглядав культуру у найширшому розумінні цього слова. Вважав, що географічний фактор вплинув на економічний розвиток в Рос. До 16 ст. існувало натуральне господарство. З середини 16 ст. перехід до грошового. Росія відстала на 500 років. Держава закріпачила всі стани. Вважав, що держава у своїх інтересах створює міста.

Прихильник розвитку Росії по західно-європейському стандарту. Противопоставляв історію Росії західній Європі.

Петра не оцінював. Вважав, що реформи Петра були викликані військовими потребами.

У «очерках історичного розвитку культури» висуває:

Проблему розвитку свідомості російського суспільства;

Проблема походження і характеру російської національної культури.

Російська к-ра розвивалась під сильним впливом європейської к-ри. 3 етапи впливу:

. Спочатку російська культура живилася соками візантійської культури;

. З 15 ст. на зміну візантійській мудрості прийшло середньовічне латинське лахміття;

. З 18 ст сильний вплив європейської науки.

Висував ідею про випадковість російської революції.


. Архаїчна міфологія та епос - попередники


Архаїчна міфологія та епос - попередники

історичної думки Київської русі.

Міфологія виникає в первісно общинному ладі. Головними героями були боги. Згодом, з розвитком культури, поруч з богами почали виступати герої.

Новий етап - поява писемності: палермський камінь (записи на камені відрізнялися лаконічністю). Перші записи велися про фараонів, царів Месопотамії. Наступне - записи на папірусі. Колискою душі історії є Стародавня Греція (Геродот, Фукідід). Багато зробив Арістотель, Платон. Арістотель ділить форми правління:

аристократія;

політія;

тиранія;

олігархія;

демократія;

Ідея закономірного історичного розвитку Геродот:

від богів;

від героїв;

від людей.

Центральне місце займав твір, який не втрачає свого значення і сьогодні - Біблія. Вплив Біблії: у ній є динаміка, розвиток, інтерес до особи.

Виникає філософський напрям - прагматизм. В середньовіччі на зміну прагматизму приходить провіденціалізм. Етапи світової історіографії:

. антична натурфілософія;

. середньовічний провіденціалізм;

. епоха ренесансу;

. просвітництво;

. романтизм;

. позитивізм;

. неопозитивізм;

. неокантіанство.


. Проблеми історії Росії і України в працях О. С. Пушкіна


Олександр Сергійович Пушкін народився 6 червня (26 травня за старим стилем) 1f799 року в Москві. 1837 Р ПОМЕР Батько його, Сергій Львович (1771 -1848 ), походив з поміщицької, колись багатої родини. Служив він в Московському комісаріаті, але службою не був заклопотаний. Мати Пушкіна, Надія Осипівна, уроджена Ганнібал, походила від Ганнібала, петровського "арапа", зображеного в романі Пушкіна «Арап Петра Великого».

Виховання Пушкіна було безладним. Французи-гувернери, що мінялися, випадкові вчителі не могли мати глибокого впливу на хлопця. Дитинство Пушкін провів у Москві, виїзджаючи на літо в повіт Захарово, в підмосковний маєток бабусі.

В 1810 році виник проект створення привілейованого учбового закладу - ліцею в Царському Селі, при палаці Олександра I. Пушкін, маючи впливові знайомства, вирішив відправити туди свого сина Олександра. В червні 1811 р. Олександр зі своїм дядьком поїхав до Петербургу і 12 серпня витримав вступний іспит. 19 жовтня було урочисто відкрито ліцей. З цього дня почалося життя ліцеїста Пушкіна.

Ліцей був закритим учбовим закладом, в нього було прийнято всього 30 учнів. Це були діти середніх малозабезпечених дворян, що мали неабиякий вплив на службі.

Кругозір Пушкіна у той час розширював П. Чаадаєв, що опинився в гусарському полку в Царському Селі і додержувався вельми ліберальних настроїв, він вів довгі політичні бесіди з Пушкіним і зіграв неабияку роль в етичних поняттях Олександра. Згодом Пушкін присвятив Чаадаєву один з перших своїх політичних віршів.

В ліцеї Пушкін займався поезією, особливо французькою, за що він і отримав прізвисько "француз". Серед ліцеїстів проводилися змагання, де Пушкін довгий час брав гору. З російських поетів Пушкіна приваблював Батюшков і група письменників, що об'єдналися навкруги Карамзина. З цією групою Пушкін був пов'язаний через дядька, який був вхожий до неї.

В будинку Карамзина, який знаходився в Царському Селі, Олександр познайомився з Жуковським і Вяземським, їх вплив знайшов відображення у творчості Пушкіна починаючи з 1815 року.

Термін перебування в ліцеї закінчився влітку 1817 року. 9 червня відбулися випускні іспити, на яких Пушкін читав вірш "Безверие". Після закінчення ліцею Пушкіна було призначено в колегію закордонних справ, яка згодом (в 1832 році) перетворилася в міністерство закордонних справ.

Через місяць після початку служби Пушкін вже отримав відпустку до вересня і близько двох місяців провів в Михайлівському, псковському маєтку матері. Потім Пушкін три роки лишався в Петербурзі. Після ліцею в 1817 році Пушкін друкується в журналах, підбирає вірші для своєї збірки, працює над поемою "Руслан і Людмила", яку він почав писати в останній рік ліцею.

В березні 1819 року Олександр Сергійович вступає до літературного товариства "Зелена лампа", там за гулянками йде розповсюдження ліберальних ідей і критика олександрівського режиму. В цей період Пушкін написав політичні вірші: "Вольность" (1817 рік), "К Чаадаеву" (1818 рік), "Сказки" (1818 рік), "Деревня" (1819 рік).

Нерадикальність програми Пушкіна створила йому погану репутацію в уряді. Під ім'ям Пушкіна ходили цикли епіграм, направлених проти Олександра І, Аркачєєва та інших, але далеко не всі вони, належать Пушкіну. За два роки - 1818 і 1819 - Пушкін надрукував тільки шість віршів. В ці роки він писав "Руслана і Людмилу". В петербурзький період Пушкін вів марнотратне життя, відвідував світські салони.

Зібралася гроза, Олександр I вирішив розправитися з Пушкіним і заслати його до Сибіру або в Соловки, зявилися навіть чутки, що Пушкіна було бито батогами у таємній канцелярії.

Завдяки клопотанню Карамзіна вирок було пом'якшено та прийнято рішення вислати Пушкіна в Катеринослав. Канцелярія була підпорядкована колегії закордонних справ, і, таким чином, заслання мало пристойну форму переадресації по службі.

травня 1820 р. Олександр Сергійович прибув у Чернігівську губернію.

Пушкін всебічно знав Україну, обїздив її в семи напрямках, побував у 124 населених пунктах (міста, містечки, села, хутори, оселі на переправах через річки).

Уявімо собі українські міста і села сто шістнадцять років тому, які він проїхав за першим маршрутом у травні 1820 року: Добрянка, Борова, Буровка, Роїще, Чернігів, Горбова, Жуківка, Дрімайлівка, Ніжин, Почекін, Обичів. Ліси і болота Чернігівщини.

Після Обичева Олександр Сергійович вїздить у Полтавську губернію: Прилуки, Махнівка, Пирятин, Іванівка, Лубни, Сотниківка, Хорол, Семенівка, Жуки, Рублівка, Кременчук. Дорога перерізала центр Полтавщини.

Переправившись через Дніпро деревяним мостом, Пушкін поїхав Катеринославщиною вже по правому березі річки. Через Верхнєдніпровськ, Романково, Карнауховку і в середині травня прибув на місце заслання до Катеринославу, де застудився і захворів. Тут треба було приступати до примусової служби. В бібліографічній літературі широко відомі епізоди зі спогадів лікаря Рудиковського та листів самого Пушкіна (катання по Дніпру, утікачі в кайданах, хвороба, зустріч з Раєвськими).

червня Олександр Сергійович їде з Раєвськими на Кавказ. Цей маршрут пролягав чудовим степом з могилами. Вони зупинялися на поштових станціях при Рябій могилі, біля Канцерополів, у колонії Неєнбурга. Біля Кічкаса - переправа через Дніпро. Згадки про острів Хортиця є в зошитах поета. Вони зупинялися в Олександрівську (тепер Запоріжжя), Павлівці (Комишувата), Оріхові, Карлівці, селищах Кінські Роздори, Бельмянське, Захарївське, Яр Комишуватий (Ксангуш) та у Маруполі.

Далі починався Північний Кавказ. На кавказьких гарячих водах (нині Пятигорськ) Пушкін провів два місяці - з 5 червня по 5 серпня 1820 року.

У вересні місяці Олександр Сергійович після Кавказа, Тамані, Чорного моря і Криму через Перекоп, Каховку, Одесу, Тирасполь та Нові Дубоссари прибув до Кишинева. В листопаді того ж року йому вдається поїхати в Камянку на Київщину. На цей раз шлях його лежав через правобережну Україну. В Камянці Поет захворів і прожив у маєтку Давидових до початку березня 1821 року. У січні 1821 року Пушкін разом з Давидовими прибув до Києва на ярмарок. У Києві Пушкін написав, як це видно з автографів, три поезі: «Морской берег». «Красавица перед дзеркалом» і «Муза», після чого знову повернувся до Камянки. Тут 23 лютого була закінчена поема «Кавказкий пленник». Взагалі, перебуваючи у Кишиневі, Поет частенько приїзджає до Камянки, звідки у кінці квітня 1821 приблизно на місяць їде в Одесу. Тут у травні 1822 року було написано епілог і посвяту до «Кавказького пленника». Повернувшись з Одеси, Олександр Сергійович у грудні того ж року подорожує Бессарабією. В 1822 році, листопаді місяці, ще раз їде в Камянку тим же шляхом через Новомиргород. Цієї осені він написав там вірш «Адель». В липні 1823 року Пушкін переїхав на службу в Одесу, де захоплено працює над «Євгенієм Онєгіним»та пише біля 20 відомих нам ліричних віршів та політичних епіграм. Після цього за наказом генерал-губернатора Воронова прямує до Херсону і через 7 днів знову повертається до Одеси, але зі столиці прийшов царський наказ негайно вислати Поета в село Михайлівське Псковської губернії. І Олександр Сергійович, видавши розписку про те, що виконає наданий йому маршрут, не заїжджаючи до Києва 30 липня попрощався з Одесою. До Миколаєва їхав уже знайомою дорогою, а далі повертає на схід.

серпня 1824 року він залишив Україну. Поет у 1828 році написав «Полтаву», а 1829 року готує матеріали для написання історії краю: вивчає літературні джерела, збирає архівні матеріали, креслить карту України, читає фольклорні збірники, знайомиться з літераторами-українцями.

Незабаром сім'я Пушкіна виїхала з Михайлівського. В цей період його життя протікало досить спокійно, це був час посиленої творчості і історичних досліджень Пушкін займався сучасною історією, проводячи паралелі зі стародавньою.

Це відобразилося у його творах. В Михайлівському Пушкін продовжив роботу над романом "Євгеній Онегін" (було написано 4 розділи та в корені змінено план роману), закінчив роботу над поемою "Цигани", розпочату в Одесі. Останнім великим твором, написаним в Михайлівському, була жартівлива поема "Граф Нулін" (13 грудня 1825 р. ).

грудня 1825 р. під час повстання декабристів Пушкін, що залишився в стороні від змови і розправи, сподівався на зміну своєї долі.

Уряд Миколи I шукав можливість обеззброїти Пушкіна. Для цього в Михайлівське був посланий таємний політичний агент Бошняк аби з'ясувати: що говорить Пушкін про уряд, чи не закликає він селян до збурення. Але нічого кримінального той агент не вивідав і тоді уряд вирішив інакше. У вересні Пушкін з фельд'єгерем був відправлений до Москви на побачення з Миколою I.

вересня 1826 р. Пушкін прибув до Москви в цей же день був представлений Миколі I. У результаті цього побачення: Пушкін отримав свободу пересування, але твори його надходили на перегляд за дозволом на публікацію самому Миколі I, а посередником призначався шеф жандармів Бенкендорф.

Політика уряду по відношенню до Пушкіна диктувалася прагненням привернути його на свій бік і спожити як глашатая казенних ідей.

З 1827 року Пушкін, живучи вільним життям, починає замислюється над можливістю сімейного. В ці роки находять до друку багато його творів. В цей час він пише незакінчений роман "Арап Петра Великого", продовжує писати "Євгенія Онегіна", пише поему "Полтава".

В Болдіно Пушкін дуже плідно працював. Він написав близько чотирьохсот віршів, 8-у, 9-у і 10-у глави "Євгенія Онегіна" але остання згоріла. . Також він пише в Болдіно близько 30 віршів, 5 повістей, декілька драматичних пєc, а також багато критичних і публіцистичних статей, працює над маленькими трагедіями.

Перебування в Болдіно мало ще практичний результат, важливий для подальшої біографії Пушкіна. Тут він переконався в занедбаності маєтку Болдіно не могло давати прибутки та і доля поміщика його не приваблювала. . Він був "грамотій і поет" і Болдіно було для нього місцем творчості, а не поміщицьких турбот.

Тут, в Болдіно, він написав багато критичних і публіцистичних статей. Значна частина його есе про власні твори належить саме до болдинської осені (1930 рік).

Після повернення з Болдіна Пушкін заклав маєток і одружився. Весілля відбулося 18 лютого 1831 року в Москві.

Тоді ж, в 1831 році, Пушкін піднімав питання про дозвіл видавати політичний журнал і отримав його в липні 1832 року, але не скористався ним. Влітку 1831 року Пушкін доопрацьовує роман "Євгеній Онегін" та замислює "Дубровського" і "Історію Пугачева".

Збираючи матеріал для "Історії Пугачева" він їздив на місце битви, після чого в жовтні повернувся в Болдіно і провів там половину листопаду. Це була друга болдинська осінь, під час якої Поет закінчив "Історію Пугачева", написав "Мідний вершник", "Казку про рибака і рибку", "Казку про мертву царівну" і багато віршів, працював над "Піковою дамою".


. О. М. Лазаревський як історик історії України


Біографія

Народився у селі Гирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії (тепер село Шевченкове Конотопського району Сумської області) в сімї службовця з дрібнопомісних дворян, предки якого належали до козацько-старшинського роду Лазаревських. Тут він прожив безвиїздно до 7 років.

Сім'я у Лазаревських була велика і через недостаток коштів не було змоги мати учителя дома для О. М. Лазаревського. Через це його в 1842 році відвезли до старшого брата Федора, який в той час був студентом Харківського університету.

В 1844 році він поступив на навчання в перший клас Конотопської повітової школи, де провчився до 1846 року. У лютому 1850 року Лазаревський був принятий до 3 класу Другої Петербурзької гімназії

серпня 1854 року Олександр Матвійович вступив на історично-філологічний факультет Петербургського університету. У 1858 році закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. 15 вересня 1859 р. він був зачислений канцелярським урядовцем до Петербургського Губернського правління, але менше ніж через рік, 22 червня 1860 року перейшов урядовцем до Археографічної комісії, яка тоді існувала при Департаменті Міністерства народної освіти.

листопада 1861 року Лазаревский обраний членом губернського статистичного комітету, шро на той час були єдиною інституцією по губерніях, де могла проводитись науково-дослідницька робота з вивчення історії, етнографії та статистики відповідних регіонів.

червня 1865 року Лазаревського призначено на посаду губернського секретаря "по крестьянским делам Присутствия", а 21 червня того ж року й на посаду секретаря Чернігівського губернського статистичного комітету. В цей час він міг прийнятись за наукову та архівну працю і розгорнув її в широкому масштабі.

У вересні 1865 р. Лазаревський одружився з Катериною Федорівною Лащинскою, яка була його сусідкою по Гирявці та родичкою по матері. Через це довелось просити дозволу на шлюб у архієрея.

Працюючи в архіві Чернігівської Казеної палати, О. М. Лазаревський відкрив там Румянцевський Опис Малоросії (який вважався втраченим), про що 16 листопада 1865 року зробив відповідну доповідь на засіданні Статистичного комітету.

листопада 1866 року був призначений членом Полтавського окружного суду.

З 1880 - у Києві він член судової палати. Член історичного товариства Нестора-літописця, один із засновників журналу «Киевская Старина».

Через своїх братів, особливо Михайла, був близко знайомий з Тарасом Григоровичем Шевченко. Лазаревський був присутній при ньому, коли наближався день смерті поета і бачив його за півдоби до кончини, описав останній день його життя, зібрав перші матеріали до історії дитинства поета і супроводжував тіло його до Канева спільно з художником Честахівським.

Лазаревський - автор близько 450 праць і статей переважно з історії Лівобережної України 17-18 ст. Головну увагу історик приділив дослідженню історії селянства - «Малоросійські посполиті селяни 1648-1788» (1866), козацької старшини і Шляхти - «Нариси дворянських родів Чернігівської губернії» (1868), «Нариси малоросійських фамілій» (1875-76), «Люди старої Малоросії» (1882-88), колонізації та землеволодіння - «Опис старої Малоросії» (1888-1902), адміністративно-судового устрою Гетьманщини - «Суди в старій Малоросії» (1898) та ін. Л. видав важливі документальні публікації: «Щоденник М. Ханенка» (1884), «Сулимівський архів» (1884), «Мотижинський архів» (1890), «Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича» (1893-97), «Любецький архів графа Милорадовича» (1898) та ін.

В основі історичної концепції Лазаревського лежала ідея народництва. В своїх працях історик підкреслював визиск українського селянства з боку козацької старшини і як результат - неприхильне ставлення до Гетьманщини та її діячів («Замітки про Мазепу», 1878; «Павло Полуботок», 1880). Зосереджуючись в основному на соціально-економічних проблемах, Лазаревський менше уваги звертав на політичний занепад Гетьманщини внаслідок колоніальної політики російського уряду. Це зумовило деяку однобокість історичної концепції вченого, що підкреслювала українська історіографія, хоча високо оцінила його вкладу розвиток історичної науки в Україні.

Заслугою Лазаревського є те, що він ввів у наукове користування велику кількість документів, архівних матеріалів, які мають велике значення у вивченні історії Лівобережної України другої половини 17-18 століть.

Дослідження історії

Здобув популярність, як історик. Саме він відкрив Рум'янівське «Описание Малороссии», що вважалося втраченим.

Лазаревський вів дослідження на території Лівобережної України. Найбільш відомі його праці: «Очерки малороссийских фамилий», «Малороссийские посполите крестьяне (1648-1783 гг. )», «Описание старой Малороссии» та ін. Саме він відкрив дворянські фальсифікації історії України (спираючись на архівний матеріал).

Бібліографічна діяльність

Щодо бібліографії, то вчений почав нею займатися ще з юнацьких років. У 1853 р. , навчаючись у старших класах гімназії, він надрукував у «Черниговских губернських відомостях» свій «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношениях». Цим посібником молодий бібліограф прагнув «принести хотя малую лепту на пользу науки…». До покажчику ввійшла російська та українська книжково-журнальна література - історична і бібліографічна, а також роботи з географії, статистики та етнографії - всього 154 джерела.

Цей «Опыт», поклав початок історичній бібліографії в Україні. Про нього позитивно віднісся «Журнал Министерства народного просвещения», історик-славіст О. М. Бодянський та відомий російський бібліограф Г. М. Геннаді.

Після позитивних відгуків про «Опыт», Лазаревський поставив за мету розширити свою працю. Поступивши до університету, він отримав вихід до Петербурзької публічної бібліотеки.

Займаючись в бібліотеці, він обробляє першу частину свого покажчика (російську). У 1858 р. надсилає перший випуск «Указателя источников для изучения Малороссийского края» О. М. Бодянському.

В цьому «Указатели» подано майже в чотири рази більше джерел ніж в «Опыте». Всього зареєстровано 554 номери за 1622-1857 рр. За складом покажчик наближався до загального покажчика з українознавства.

«Указатель источников» вийшов з посвятою Бодянському, саме він був першим учителем Лазаревського з бібліографії. Бодянський навчав старанності бібліографування та не прощав бібліографічних неточностей.

Паралельно з підготовною «Указателя» Лазаревський розпочав роботу над складанням іншого великого посібника - «Украинская литературная летопись». Цей літопис він вів протягом трьох років - 1856-1858. За ці роки бібліограф зареєстрував 70 книг і статей.

«Летопись» являла собою критико-бібліографічний огляд поточної української та українознавчої літератури.

Праці

Исторический очерк Батурина (1625-1760)/ А. Лазаревский. - Киев : Типогр. В. И. Завадзкого, 1891. - 18 с. - Оттиск из 6 книги "Чтений в Историческом обществе Нестора Летописца";

О собирании материалов для истории освобождения крестьян от крепостной зависимости в пяти губерниях Киевского учебного округа/Ал. Лазаревский. - [б. м. ] : [б. вид. ]. - 8 с. - Авт. указ. в коце статьи. - Отд. оттиск. ;

По поводу ста лет от смерти графа П. А. Румянцева/Ал. Лазаревский. - 16 с. - Отд. оттиск из "Киевской старины". - Конволют. Перепл. с перепиской П. А. Румянцева (6 писем);

Историко-статистические сведения о населенных местностях Конотопского уезда/Ал. Лазаревский. - Киев : ТИпография К. Н. Милевского, 1890. - 24 с. - Отд. оттиск из памятной книжки Конотопского земства. ;

"Сведения о церковных школах и богадельнях в старой Малороссии в XVIII в. ";

"Очерки старейших дворянских родов Черниговской губ. " (там же, кн. 2, вып. 1 и 2);

"Павел Полуботок" ("Рус. Архив" 1880);

"Из истории сел и селян левобережной Малороссии" ("Киевская Старина", 1891, 1 и 11);

Видання Лазаревського

"Обозрение Румянцевской описи Малороссии", Чернигов, 1866-85 (Л. принадлежит первая половина "Обозрения", вып. 1 и 2 и часть 3 до стр. 415);

"Описание Черниговского наместничества, Д. Пащенка" ("Записки Черн. Губ. Стат. Комитета", кн. 2, приложение);


. М. М. Карамзін - представник російськоїофіційної історіографії першої чверті 19 ст.


Карамзін Микола Миколайович (1766-1826 рр. ).

Карамзин Н. М. «Сочинения в 2-х томах». Т-1. Ленінград 1784 г.

Крамзин Н. М. «История государства российского». М. 1988 г.

Народився в місті Симбірськ, дворянин. Не мав вищої освіти. Закінчив Московський пансіон. В кінці 70-х років подорожував по Європі. Після повернення написав «Письма руського путешественника».

Формування поглядів: великий вплив на нього зробило французьке просвітництво, він переконаний монархіст. Вважав, що рушієм прогресу є поширення освіти і мораль. Розвиток освіти і моралі поклав в основу періодизації людського суспільства:

. первісний стан;

. часи варварства;

. часи освіти.

Ідеал для нього - освічений монарх. В 1803 році подає заяву на імя Олександра І з проханням призначити його офіційним історіографом, це і сталося 31 жовтня 1803 року.

Він написав і видав «Историю государства Российского», 12 томів, праця незавершена (від найдавніших часів до 1612 року). У 1812 році переїхав у Петербург. Пушкін назвав його «первым нашим историком и последним летописцем».

Для написання праці «История. . » використав близько 350 джерел, зокрема 40 літописів (Іпатіївський, Троїцький).

Карамзін дотримувався думки що основою російської держави є самодержавство. Історія - вчителька життя.

У передмові сказав, що російська історія поділяється на 3 періоди:

. стародавній (до Івана ІІІ);

. середній (від Івана ІІІ до Петра І);

. новий (від Петра).

Характерною ознакою цих періодів є:

. система уділів;

. єдиновладдя;

. зміна громадянських звичаїв;

Насправді ж поділяв історію Росії на 6 періодів:

. від прикликання варягів до Святополка Володимировича (862-1015) - розквіт держави;

. від Святополка до Ярослава (1015-1238) - занепад самодержавства, розпад держави на уділи, період князівських чварів, татаро-монгольське іго.

. 1238-1462 - Іван ІІІ - падіння Російської держави, пануванняі татар, відродження Росії. В обєднавчій політиці московських князів було: становлення єдинодержавства на Русі(збирання земель), утвердження самодержавства великих князів (збирання податків).

. Іван ІІІ, Василь ІІІ (1462-1533). При Івані ІІІ ліквідовано залежність від монголів, завершився процес ліквідації державної роздрібленості, повністю утверджено самодержавство.

. Іван ІV, Федір Іванович (1533-1598)

. 1598-1612 «Смута»: загроза державі Росія стояла на краю загибелі.

Карамзін і норманіст(писав про прикликання варягів у 862р. ), і не норманіст ( варяги стояли на нижчому культурному рівні, ніж автохтонні словяни).

В 5 томі є глава «зло имеет и добрые следства». Якби не татаро- монголи, то Русь захопилиб чи Польща, чи Шведи, а так русь обєдналася.

« Ефект Карамзіна» :перша половина сторінок у 1 томі- популярна історія, 2-га половина сторінок- суто документи.

У 1810 році на прохання сестри Олександра І Ольги пише працю «Записка о древній и новой Росии» - це ніби продовження Історії Росії від часів Романових. Основні проблеми:

. При царюванні Романових йде поступове зближення Росії з Європою.

. Ліквідація смутми призвела до відродження Російської держави

В принципі схвалює реформи Петра але засуджує ліквідацію патріаршества, підпорядкування церкви державі, табель про ранги, перенесення столиці в Петербург, те що ламав старі звичаї.

Катерину ІІ критикував за те, що не радилась з аристократичною частиною дворянства, схвалював зовнішню політику.


. М. О. Максимович-історія козацтва, визволюної війни в Україні


Михайло Максимович (1804-1873)

Етапи діяльності:

І. 1827-34 рр. - навчання у Московському університеті(словесний і фізико-математичний факультети)

ІІ. 1835-45 рр. - Київський університет

ІІІ. 1845-73 рр. - пішов у відставку, поселився на Михайлівській горі.

р. - видав «Малороссийские песни», 1834 р. - «Украинские народные песни». Зокрема, це історичні пісні.

Не залишив великих досліджень з історії України чи Росії. Має сотні статей, присвячених історії України. Він називав себе «не орачем на ниві історичної науки, а збирачем колосків».

Проблеми:

. Київська Русь

. козацтво

. Хмельниччина

. Коліївщина (Гайдамаччина)

Був у добрих стосунках з Погодіним. Але, на відміну від нього, Максимович був антинорманістом.

Розглядав історичну науку як складову частину інших наук. Вважав, що історія близька із філологією. Синтез цих наук дозволяє добре вивчити історію народу. Признавав закономірність історичного процесу. Історію України і Росії ділив на 3 періоди, в яких виділяв 3 культурні центри:

Київ

Москва

Петербург

. до Івана ІІІ

. від Івана ІІІ до Петра

. від Петра до нового часу

Спеціальних досліджень про форми державного правління у нього нема, однак його симпатії коливалися між республікою і конституційною монархією. Засуджував кріпацтво. На його думку, кріпацтво - результат законодавства.

Спочатку дуже високо оцінював «Історію Русів», а потім назвав її «високохудожньою підмальовком історії малоросів».

Вважав, що історична думка пройшла етапи:

-18 ст.

-…. (новий етап).

Вважав, що є 2 напрями вивчення історії Київської Русі:

. словяно-російський

. академічний.

Відстоював автохтонність словян, називав їх руськими. «Вони - результат природного зєднання окремих племен». Вважав, що волиняни - не автохтони, а прийшли з Волги.

На думку Максимовича, словяни зробили великий вплив на навколишнє середовище. Історію київської русі ділив на три щаблі:

. до смерті Ярослава Мудрого

. від Ярослава до Володимира Мономаха

. від Мономаха до приходу татар

Вважав, що Рюриковичі не могли правити Руссю, не відображаючи інтереси автохтонів. Позитивно оцінював хрещення Русі. Татаро-монгольське іго оцінював різко негативно.

Козацтво. Вважав, що воно виникло приблизноу 14-15 ст. Погодін вважав, що козаки - особливе племя, яке сформувалося у 13 ст. з волинян, тюрків та ін.. Максимович: що козаки - особливий стан, сформований переважно з малоросійського народу (духовенство, шляхта, міщанство, посполити та ін..).

Є праці, присвячені українським літописам.

Хмельниччина. Порівнював смуту у Росії з 1648-54 рр. в Україні. На перше місце ставить економічний гніт, потім політичний і релігійний - причини Хмельниччини. Рушійною силою були козаки. Позитивно оцінює воззєднання України з Росією.

У 1828 р. Пушкін опублікував поему «Полтава», де дуже негативно оцінив Мазепу. Максимович виступив на захист Пушкіна.

Коліївщина. Вважав, що рушійна сила козаки і селяни з Правобережної України, їм протистояли шинкарі, євреї. Дещо перевищує роль релігійного фактора. М. Залізняка назвав героєм.


85. М. С. Грушевський і західноукраїнські землі


З ініціативи народовців у 1864 р. було засновано перший професійний театр у Львові. Непересічне значення для української мови й літератури мало створення в 1873 р. у Львові з ініціативи О. Кониського і М. Драгоманова Товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Це була перша і єдина за період 1892-1918 рр. новітня Академія українського народу. У товаристві діяло три секції: історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, до складу яких входили археологічна, бібліографічна, етнографічна, правова і статистична комісії. З товариством співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897 р. до 1913 р. ), І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Горбачевський. За час діяльності НТШ видало 1100 наукових та літературних творів.

У другій половині 60-х років XIX ст. у соціально-політичному житті західноукраїнських земель сформувався інший напрямок - москвофільство. Основною передумовою появи москвофільства була зневіра частини населення західноукраїнських земель у можливість вирішити місцеві проблеми власними силами. Москвофіли не визнавали існування українського народу і його мови, пропагували ідею єдиної, неподільної російської народності від Карпат до Камчатки. Москвофіли мали підтримку, у тому числі матеріальну, правлячих кіл Росії. Москвофіли створили потужну видавничу базу; за перші роки було видано понад 80 книжок. Вони мали також власні установи, товариства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. Відповідно до своїх поглядів на місце українського населення у слов'янському світі вони зробили спробу створити й нав'язати українцям "язичіє" - суміш з російської, української, польської та церковнослов'янської мов, як подавали як "руську" чи "панруську" мову.

Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Одна його частина стала на угодовські позиції, інша - на радикальні. У 1890 р. кілька лідерів галицьких народовців (О. Барвінський, А. Вахнянин та ін. ) уклали з намісником у Галичині угоду, згідно з якою за надання їм кількох депутатських місць у парламенті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення кількості українських кафедр у Львівському університеті, зокрема відкриття кафедри української історії, а також за деякі інші поступки вони зобов'язалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього було проголошено "нову еру" у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. Кафедру української історії очолив у 1894 р. учень проф. В. Антоновича Михайло Грушевський (1866-1934), який справді започаткував "нову еру". М. Грушевський - український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, кількох конституційних проектів, автор майже 1800 публікацій.

Інша частина народовців у 1899 р. об'єдналася з частиною радикалів в Українську національно-демократичну партію, на чолі її став Ю. Романчук, а пізніше - К. Левицький. У своїй програмі партія поставила за мету, щоб "цілий український народ з'єднався в одно-цільний національний організм". Великий революціонер-демократ І. Франко, який очолював ліве крило суспільно-політичного руху, гостро критикував як "народовців", так і "москвофілів". За його словами, основа обох цих партій однакова, а різниця між ними суто формальна: одна бере гору чи друга - народові від того жодної користі.

Цього ж року ліве крило української національно-демократичної партії створило нову Українську соціал-демократичну партію, на чолі якої став М. Ганкевич. Ця партія проголосила створення "вільної Української держави, Української республіки".

Радикально настроєні діячі визвольного руху Галичини в 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію, яка одним із завдань висувала боротьбу з "новоерівцями". Партія прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя, використання здобутків культури й науки для піднесення національної свідомості й почуття солідарності серед українського населення. Засновниками й керівниками партії були І. Франко (1856-1916) - український письменник, публіцист і суспільно-політичний діяч, М. Левицький, М. Павлик, С. Данилович. У діяльності радикалів поєднувались як соціалістичні, так і національні мотиви. У Галичині добре відомі були праці доцента Київського університету М. Зі-бера, який виступив із серією статей на захист економічного вчення К. Маркса.

Після чергового конгресу II Інтернаціоналу Г. Плеханов надіслав у 1896 р. І. Франку для редагованого ним соціал-демократичного журналу "Життя і слово" статтю. У перекладі І. Франка українською мовою стаття вийшла друком у серпневому номері цього журналу за 1896 р. До того місця публікації, де йшлося про репресії царського уряду проти революціонерів, І. Франко зробив примітку про те, що серед заарештованих був адвокат Ульянов (брат повішеного в 1887 р. ), а це нагадувало читачам, що свого часу львівські газети повідомляли про страту Олександра Ульянова. Це була перша в українській пресі згадка імені В. Ульянова (Леніна).

У 90-х роках у робітничому русі політична боротьба набирає форм демонстрацій, мітингів, страйків. У 1890 р. робітники Львова вперше відсвяткували День міжнародної пролетарської солідарності - 1 травня. На чотиритисячному мітингу було прийнято резолюцію, де висувалися політичні та економічні вимоги: 8-годинний робочий день, загальне виборче право. Наприкінці 90-х років у робітничому демократичному русі переважала політична боротьба за загальне виборче право.


. Літопис Г. Грабянки, його наукова цінність


Грабянка оригінал не дійшов. Вперше публікував український археограф Василь Туманський у 1793 р. 2-й - у 1853 р. (КАК); - 1992 р.

Навчався у Києво-Могилянській колегії. Володів багатьма мовами. Займав великі посади. Демократ, відстоював права козаків на автономію в складі Росії. Один з перших написав чолобитну. Як результат заарештований і звільнений у 1725 року, помер у поході.

Структура:

. початок козацтва - доба Хмельницького;

. епоха Хмельницького;

. після Хмельницького (руїна).

Предки козаків були скіфи, що розселилися по всій Європі. Ідеалізував Хмельницького. Позитивне ставлення до воззєднання. Концепція не позбавлялася провіденціалізму, подібно до Татіщева - «Історія вчителька життя». Негативно ставився до соціальних конфліктів.

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки - козацький <#"justify">. Концепція історії України і Росії в працях В. І. Леніна


Не випадково Плеханов був названий і вчителем Володимира Ілліча Ульянова (Леніна) (1870-1924). Ленін як вождь і політичний діяч досяг найбільшого практичного успіху. Ленін став історією. Це зумовило інтерес до його історичних концепцій. Етапи освоєння ленінського теоретико-методологічного спадщини є самостійної наукової темою. Ленін був не тільки теоретиком, а й практиком суспільного життя, публіцистом.

Самі соціологічні та історичні питання ставилися і вирішувалися Леніним у постійному зв'язку з поточними подіями, з безпосередніми практичними завданнями революційної боротьби, до вимог її стратегії, тактики і технології. Тому й основні віхи у викладі його поглядів пов'язані з громадськими реаліями. Так, вперше його погляди були викладені у зв'язку з полемікою з народниками. В основу його соціології спочатку була покладена не особистість, а соціальна група.

Вже на тому етапі, виступаючи солідарно з «легальними» марксистами, він внутрішньо розходиться з об'єктивізмом П. Б. Струве. «Що є ідеал для марксиста?» - Ставить він питання. І відповідає: «Марксист виходить з того ж ідеалу, але звіряє його не з сучасною наукою і сучасними моральними ідеями, а з існуючими класовими протиріччями і формулює його тому як вимога науки, а як вимога такого-то класу, що породжується такими-то суспільними відносинами. . . »

Це був етап захисту соціології марксизму, потім був етап захисту філософії марксизму. І в роботі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Ленін формулює: «Матеріалізм взагалі визнає об'єктивно-реальне буття (матерію), незалежно від свідомості, відчуття, від досвіду і т. д. людства. Матеріалізм історичний визнає суспільне буття незалежним від суспільної свідомості людства. Свідомість і там і тут є тільки відображення буття, в кращому разі приблизно вірне (адекватне, ідеально точне) його відображення ». Захист економічного, тепер історичного матеріалізму придбала ще одну важливу сторону. Це визнання старого партійного характеру цього вчення і взагалі всієї матеріалістичної філософії. «Новітня філософія так само партійна, як і дві тисячі років тому ».

Третій етап теоретичної діяльності Леніна пов'язаний з революцією. Тут виникає тема революції і держави, а також багато іншого. І все ж в ув'язненні до роботи «Держава і революція» він напише, висловивши суть свого життєвого покликання: «Найприємніше і корисніше досвід революції проробляти, ніж про нього писати ».

У працях Леніна вчення про суспільно-економічних формаціях нерозривно органічно поєднано з класовим аналізом історичного процесу і партійністю в його оцінці. Він застосував до історії Росії метод, вироблений основоположниками історичного матеріалізму. Ленін бачив завдання в тому, щоб, «користуючись виробленими прийомами матеріалістичного методу і теоретичної політичної економії, дослідити російські виробничі відносини і їх еволюцію ».

Ленін інтегрально і ортодоксально сприймав марксизм. Тому ми і можемо говорити про ленінізм. Мова йде про такі сторони вчення, як матеріалізм та діалектика, економічне пояснення історії, зведення історії до боротьби класів, теорія цінності, вчення про соціальну революцію, про диктатуру пролетаріату, комунізм і інтернаціоналізм. Ленін, застосувавши теорію історичного матеріалізму, прийшов до висновку, що російська історія розвивалася відповідно до громадами закономірностями всесвітньої історії. Саме тому, що Ленін був, передусім, політиком, його інтерес до російської історії був достатньо перебірливий і корелював з його політичними поглядами і методологічними установками. Вперше в історичній науці Ленін з марксистською позиції проаналізував весь процес формування і розвитку капіталістичних відносин у Росії.

Класичним слід у цьому відношенні вважати його праця «Розвиток капіталізму в Росії» (1895). Сама робота була народжена необхідністю відповісти по марксистко на ряд питань, пов'язаних з теоретичної боротьбою з народниками з питання про ринок і про розвиток капіталізму. Ленін висуває свої критерії для визначення форм товарного виробництва, показує складне переплетення кріпосницьких і капіталістичних відносин у економіці пореформеної Росії і приходить до висновку, що Росія - країна капіталістична. Застосування марксистського методу при оцінці соціально- економічного розвитку Росії в кінці XIX ст. поставило завдання звернення і до більш раннім етапам історичного розвитку для затвердження виявленої закономерності.

Так, займаючись проблемами розвитку та функціонування державної апарату, він намагався простежити його становлення як суспільного інституту. Крім того, серед історичних сюжетів його приваблювала проблема визрівання усередині феодального ладу капіталістичних відносин. Ленін зазначав, що основний процес соціально- економічного розвитку «московського царства» представляв собою закріпачення селян - «Поміщики і монастирі брали селян з різних місць».

Однак, на його думку, в цілому ступінь державної єдності була в той час така, що «про національні зв'язках у власному розумінні слова навряд чи можна було говорити в той час: держава розпадалося на окремі «землі», частиною навіть князівства, зберегли живі сліди колишньої автономії, особливості в управлінні, іноді свої особливі війська (місцеві бояри ходили на війну зі своїми полками), особливі митні кордони і т. д. ». «Московського царства» Ленін протиставляв «новий період російської історії (Приблизно з XVII століття) », який« характеризується дійсно фактичним злиттям всіх... областей, земель і князівств в одне ціле. Злиття це викликано було... посилюється обміном між областями, що поступово зростає товарний обіг, концентрування невеликих місцевих ринків в один всеросійський ринок. Так як керівниками і власниками цього процесу були капіталісти-купці, то створення цих національних зв'язків було не чим іншим, як створенням зв'язків буржуазних ».

Отже, в Відповідно до ленінськими поглядами, дійсне єдність країни, яке виникло на основі зростання суспільного поділу праці, ринкових зв'язків, виникає лише в новий період історії, приблизно з XVII ст. , коли намітилося зростання буржуазних елементів, який висловився, як це було характерно, на його думку, для початкових етапів генезису капіталізму взагалі, у зростанні торгового капіталу. Взагалі видається цікавим, що саме Ленін розумів під «Централізованим державою». У 1907 р. він писав про «капіталістичній державі, яке централізовано не в сваволі бюрократії, а в силу непоборний вимог економічного розвитку ».

Таким чином, Ленін говорить про різні типи централізації: тих, які тримаються на силі і свавілля бюрократії, феодальних, і заснованих на економічному розвитку, капіталістичних. Але і цей, останній, тип централізації теж, за Леніним, ще не найвищий. У 1910 р. Ленін писав про те, що «в Росії справа йде тільки ще про створення сучасного буржуазної держави, що буде схоже або на юнкерську монархію (у разі перемоги царизму над демократією), або на селянську буржуазно-демократичну республіку (у разі перемоги демократії над царизмом)...

Це питання історично ще не вирішене. Буржуазні революції в Росії ще не закінчені ». Істинно централізовану державу можливо тільки в майбутньому. Ленін вважав, що за будь-яких умовах централізоване велика держава «є величезний історичний крок вперед від середньовічної роздробленості до майбутнього соціалістичному єдності ». Ця ідея протиставлення самодержавного, чиновницького, бюрократичної держави і централізованого, буржуазного, яке виникає в епоху падіння абсолютизму, проглядається в багатьох ленінських роботах. Взагалі слід особливо відзначити, що Ленін не вживав стосовно «московського царству »термін« централізовану державу ».

У центрі уваги Леніна перебували проблеми революційного руху в Росії. Особливу увагу було приділено пролетарському етапу руху. Ленін дав оцінку передумов, характеру, рушійних сил російських революцій. При цьому революційні події та процеси в історії розглядалися як потужний творчий імпульс. Саме в контексті аналізу об'єктивних можливостей революційного перетворення Росії була оформлена концепція імперіалізму як монополістичного капіталізму, як вищої стадії капіталізму.


. Принципи періодизації історичної науки


Принципи періодизації історичної науки

Є такий принцип як формаційний(суспільно-академічні формації), який розробили Маркс і Енгельс. Є 4 періоди, які в свою чергу діляться на етапи.

Періодизація:

І. Історіографія епохи феодальних відносин

ІІ. Історіографія періоду буржуазних відносин.

ІІІ. Радянська історіографія. пострадянська історіографія

Періоди поділяються на такі етапи:

І. Історіографія епохи феодальних відносин:

. етап нагромадження історичних знань (Х-ХVII ст)

. перетворення цих знань в науку

. виникнення нових напрямів: буржуазного і просвітницького, але домінує дворянська історіографія (д. п. XVIII ст. )

. занепад дворянської і розвиток буржуазної історіографії (п. п. ХІХ ст).

ІІ. Історіографія періоду буржуазних відносин.

. історіографія розвитку буржуазних відносин; виникнення нових напрямів(середина - кінець ХІХ ст. ):

народництво;

марксизм.

криза в історичній науці(зневірилися історики в тому, що можна пізнати історичну науку - кінець ХІХ ст. - 1917р. )

ІІІ. Радянська історіографія

. 1917 р. - сер. 30-х рр. . - українізація

. сер. 30-х - сер. 50-х рр. . - процес формування культу Сталіна

. сер. 50-х - кін. 80-х рр. . - ХХ зїзд КПРС, період Брежнєва. . пострадянська історіографія - з 1991 по сьогодні.


. Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788-1850)


Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788-1850)

Син археографа, закінчив Московський університет, працював у батька в Москві в архіві, знав багато іноземних мов. Основна праця: «История Малой России»(1822 р. , 4 томи).

Подає 9 портретів українських гетьманів, 20 документів.

Характеристика роботи - з найдавніших часів до скасування гетьманства. Дуже солідна джерельна база для свого часу.

Проблеми:

автохтонність українства.

коротко про литовсько-польські часи

були докладно описані 1654-1764 рр.

чи не перший приділив увагу історії суспільної думки в Україні (І. П. Котляревський).

Має працю про Мазепу, доповідь Пушкіну по історії Пугачова.

Першу наукову працю «Росіянин при труні патріарха Гермогена» опублікував у 1806 р. У нарисі «Мандрівка до Молдавії, Волощини і Cербії» (1810) описав власні враження від закордонної подорожі 1808 р. Під час навчання в Московському університеті видав праці «Діяння славетних полководців і міністрів, які служили за царювання імператора Петра Великого» (у 2-х ч. , 1813); «Історичне зібрання списків кавалерів чотирьох російських орденів» (1814). На основі досліджень документів українських архівів створив фундаментальну працю «Історія Малої Росії від часу приєднання її до Російської держави за царя Олексія Михайловича до скасування гетьманства, із загальним вступом, додатком матеріалів і з портретами» (у 4-х ч. , 1822) - перше фундаментальне наукове дослідження з історії України козацької доби, в якому, зокрема, дав оцінку діяльності ряду українських гетьманів та інших козацьких діячів, розглянув політичне, соціально-економічне становище, основні віхи національної культури України в минулому. Опублікував також «Думку про Малоросійського літописця» (1826), довідково-біографічні словники «Cловник визначних людей Російської землі» (у 5-ти ч. , 1836, 1848), «Життєписи російських генералісимусів і генерал-фельдмаршалів» (у 2-х ч. , 1840-1841). Автор історичного роману «Княжна Марія Меншикова» (1833), памфлету «Шемякин суд у XIX столітті» (1830-1834). Частину неопублікованих матеріалів історика (зокрема «Джерела малоросійської історії») видрукував у 1858-1859 рр. О. Бодянський.