'Новий курс' Ф. Рузвельта в США

'Новий курс' Ф. Рузвельта в США

Контрольна робота

Новий курс Ф. Рузвельта в США

1. Одним із варіантів державного регулювання був варіант, який випробуваний в Німеччині.

Магістральним же шляхом виходу з глибокої кризи традиційного капіталізму став принципово іншій, ліберально-реформаторський варіант, ліберально-реформістська модель державного регулювання. Саме цим шляхом пішов розвиток державного регулювання економіки і соціальних відносин в основних країнах Європи і Америки після Другої світової війни. Класичним зразком ліберально-реформістського варіанту державного регулювання вже в 30-х рр. ХХ ст. стали Сполучені Штати Америки в період „Нового курсу президента Ф.Д.Рузвельта.

Вихідний імпульс до вибору ліберально-реформістського шляху виходу з кризи традиційного капіталізму в США надала економічна криза 1929-1933 рр. Саме Сполучені Штати представили класичну картину розвитку економічної кризи перевиробництва в умовах корпоративного капіталізму.

Як же розвивалася криза в США?

Початок економічної кризи у Сполучених Штатах асоціювалось з подіями знаменитого краху на нью-йоркській фондовій біржі у жовтні 1929 р. Мова вже йшла про те, що у другій половині 20-х рр. в США сталося величезне збільшення масштабів біржових операцій. Вартість акцій, які котувалися на нью-йоркській фондовій біржі, збільшилась за пять років, з 1924 по 1929 рр. з 27 млрд. до 87 млрд. доларів, тобто більше ніж утричі. До кінця 20-х рр. це викликало у країні справжній біржовий ажіотаж. Грою на біржі було охоплено тоді від 15 до 25 млн. чоловік, тобто від третини до половини самодіяльного населення США. Зрозуміло, що в умовах такого сильного біржового ажіотажу стрімкий злет котирування акцій відображав не їх дійсну вартість, а збільшені надії вкладників на подальше зростання курсу акцій. Це посилювало нетривкість біржової ситуації і створювало загрозу великих фінансових потрясінь.

Це й сталося восени 1929 р.

жовтня 1929 р. у Сполучених Штатах почалася небувала біржова паніка. У цей день на нью-йоркській фондовій біржі було продано 12,8 млн. акцій, тобто в 1,5 рази більше, ніж коли-небудь раніше. Через декілька днів, 29 жовтня був досягнутий новий пік, коли було продано 16,4 млн. акцій. Курс цінних паперів на нью-йоркській біржі стрімко покотився униз. Всього лише за декілька тижнів вартість акцій, які котирувалися на фондовій біржі Нью-Йорку, впала до 55 млрд. дол., тобто більше ніж на третину. 32 млрд. дол., вкладених акціонерами у цінні папери, вилетіли у трубу.

Але це був тільки початок. Падіння курсу акцій тривало безупинно майже три з половиною роки. До березня 1933 р. їх загальна вартість склала лише 19 млрд. дол., тобто скоротилась в порівнянні з 1929 р. у 4,5 рази.

Біржовий крах жовтня 1929 р. був лише одним з перших зовнішніх проявів глибинних кризових процесів, які мали місце в капіталістичній економіці. Вже з літа 1929 р. у Сполучених Штатах стали проявлятися ознаки кризи перевиробництва, яка швидко охопила промисловість, сільське господарство, фінансову систему та інші галузі економіки, викликавши величезні потрясіння в усьому господарчому житті країни.

Величезна руйнівна сила економічної кризи проявилася насамперед в різкому падінні промислового виробництва. У порівнянні з передкризовим рівнем 1929 р. щорічний індекс загального обсягу промислової продукції США склав у 1932 р., коли криза досягла найбільшої глибини, усього 54%. Помісячний індекс показав ще більше падіння виробництва: у липні-серпні 1932 р., в апогеї кризи, він складав 47,3% від рівня 1929 р., тобто виробництво скоротилося більше ніж удвічі.

За масштабами падіння промислового виробництва на початку 30-х рр. Сполучені Штати перевершили усі інші країни капіталістичного світу. Це пояснювалось тим, що Америка стала у ХХ ст. країною з найбільшим розвитком та найбільшою силою корпоративного капіталу. Скорочення виробництва було в руках крупних корпорацій головним засобом підтримання монопольно високих цін заради збереження прибутковості виробництва. Не випадково найбільш сильне падіння виробництва в роки кризи мало місце в найбільш монополізованих галузях важкої промисловості. Наприклад, влітку 1932 р. місячний обсяг виплавки чавуну і сталі, а також випуску автомобілів в США склав лише 15-16% від рівня 1929 р., тобто впав у 6-7 разів. З 285 доменних печей, які тоді нараховувались у країні, влітку 1932 р. діяло тільки 46.

Величезних розмірів досягло на початку 30-х рр. недовантаження виробничого апарату. За даними дослідження, проведеного тоді групою американських економістів, промисловість США у тому випадку, якщо б її наявне обладнання і зайнята в ній робітнича сила використовувались повністю, могла б за період 1929-1933 рр. додатково дати продукції на 287 млрд. дол. Це була величезна сума: вона майже втричі перевищувала розміри ВНП США у 1929 р.

Надзвичайно важкими були соціальні наслідки кризи. Вона викликала колосальне зростання безробіття. За даними офіційної статистики, на початку 1933 р. у Сполучених Штатах було близько 13 млн. повністю безробітних. В лівих колах ці офіційні дані розцінювались як дуже занижені. За оцінкою ліворадикальної організації економістів - Асоціації з досліджень проблем праці, кількість безробітних в США досягла на початок 1933 р. 17 млн.

Це означало, що в період найсильнішого загострення економічної кризи третина робітничої сили повністю позбавилась роботи. Дуже широке розповсюдження набуло часткове безробіття. За даними Американської федерації праці, в 1932 р. повністю зайнятими залишились лише 10% робітників. За висловленням одного із сучасників, на початку 30-х рр. „безробіття стало постійною рисою американського життя.

Різко погіршилось і становище тих, кому поталанило зберегти роботу. Вони постійно знаходились у стані гнітючого почуття невпевненості у завтрашньому дні. За рахунок зниження ставок та неповної зайнятості загальний фонд заробітної плати американських робітників скоротився за роки кризи приблизно на 60%.

Дуже важким було і становище фермерів. З наступом економічної кризи сталося нове величезне загострення кризи перевиробництва у сільському господарстві. Ціни на найважливіші продукти землеробства та тваринництва впали у два, три, а то й більше разів.

Оскільки ціни на товари монополізованої промисловості понизились набагато менше, покупна сила сільськогосподарських товарів скоротилася набагато сильніше, ніж абсолютний рівень сільськогосподарських цін. Влітку 1932 р. вона була у 8-10 разів менше, ніж у 1929 р. Це призвело до масового розорення фермерів. За чотири роки кризи було примусово розпродано за несплату боргів та податків близько 900 тис. фермерських господарств, тобто 15% їх загальної кількості у країні.

Економічна криза з величезною силою вдарила по банківській системі США. За 1929-1933 рр. припинили існування 5800 банків, тобто більше 1/5 їх загальної кількості, із сумою депозитів більше ніж у 3,5 млрд. дол. Найбільшої сили фінансова криза в країні досягла у лютому-березні 1933 р., коли уся банківська система США практично припинила функціонувати. Мільйони дрібних вкладників втрачали свої останні збереження і перетворювались в убогих.

Але найважливішою особливістю становища Сполучених Штатів у період економічної кризи 1929-1933 рр. було не тільки те, що криза набула там величезної глибини і руйнівної сили, а й те, що психологічний вплив кризи на населення країни і на масову свідомість була набагато сильнішою, ніж в інших країнах розвинутого індустріального суспільства. Чим це пояснювалось?

Насамперед, ніде, мабуть, на початку 30-х рр. не було такого величезного контрасту із становищем до 1929 р., як у Сполучених Штатах. Вже йшлося про те, що в період стабілізації 20-х рр. в США сталося значне покращення становища основних шарів населення. На цій основі активна пропаганда благ американського „проспериті у засобах масової інформації сильно впливала на масову свідомість, закріплювала в менталітеті американців почуття впевненості у тривкості стабілізації, впевненості у майбутньому. Слідом за офіційною пропагандою мільйони рядових американців повторювали, що вони вірять у творчі можливості корпоративного бізнесу, в „капітанів індустрії, що на сторожі американського „процвітання стоять президент Кулідж, „найвидатніший з часів Олександра Гамільтона міністр фінансів Ендрю Меллон, „видатний інженер Герберт Гувер. Віра в непорушну тривкість фінансово-банківської системи США посідала в менталітеті американців особливе місце. Не випадково для показу високого матеріального достатку людини часто вживався вираз: „він стійкий, як банк.

І ось з наступом кризи, усе це розсипалося як картковий будиночок. Кваліфікований робітник, який зовсім недавно мав високооплачувану роботу, солідні збереження у банку, мешкав у власному будинку, їздив у власному автомобілі, втрачав роботу і зо дня в день з відчаєм бачив, як тануть його збереження, як розсипається його добробут і він втрачає все, що було зароблено багаторічною працею. Дрібний торговець або службовець, які вклав свої збереження у цінні папери акціонерних компаній, разом з крахом цих фірм втрачав усе і перетворювався в убогого бродягу. Фермер, який хоча і зазнавав складностей у період „проспериті, але все ж мав власне господарство і був гордий своєю незалежністю, не міг регулярно сплачувати борги і податки, і ферма його продавалася з молотка.

У свідомості усіх цих людей початок економічної кризи, яка зруйнувала все, що у них було, викликав враження якоїсь „космічної катастрофи. Вони відчували себе, як при землетрусі: у них буквально земля виходила з-під ніг. А удари кризи сипалися на них місяць за місяцем, створюючи враження найповнішої безнадійності.

Більш сильний, ніж в інших країнах, психологічний вплив кризи на масову свідомість пояснювався, крім того, пануванням індивідуалізму в менталітеті більшості американців. А це породжувало в них переконаність в тому, що їх добробут залежить тільки від них самих.

В умовах економічної кризи початку 30-х рр. панування індивідуалізму у масовій свідомості відіграло вкрай негативну роль. Вину за катастрофічне погіршення становища американці покладали не стільки на дію обєктивних соціально-економічних процесів, скільки на власні вади кожної людини. А результатом цього була атрофія волі, особливо складний шлях до розуміння реальних можливостей виходу з надзвичайної ситуації.

Нарешті, підсумком багаторічного панування індивідуалістичної ідеології була повна відсутність в Сполучених Штатах, знов-таки на відміну від основних країн Європи, системи соціального захисту населення, в тому числі й системи соціального страхування. Звичайно, в умовах стабілізації 20-х рр. потреба в цій системі відчувалась не так гостро. Але з наступом кризи створення цієї системи стало нагальною необхідністю, тому що в цій найбагатшій країні світу сотні тисяч людей перетворювались в убогих, бездомних і голодних бродяг, які бродили країною в пошуках роботи і їжі. Біля приміщень нечисленних бірж праці скупчувались багатотисячні натовпи безробітних, більшість з яких після багатогодинних очікувань були вимушені уходити без усіляких надій на отримання хоча б тимчасової роботи. Це вело до численних життєвих трагедій. Про одну з них писав у 1931 р. кореспондент журналу „New Republic.

„22-річний чоловік, - розповідав він, - ходить зо дня в день вулицями Нью-Йорку в пошуках роботи. У нього немає житла, він позбавився його, тому що не міг сплачувати за квартиру. Господар затримав у себе усе його майно до сплати боргу, а надії на це немає. „Я завжди поважав приватну власність, - з болем промовляє ця людина, - але я не можу більше бачити, як багатії сидять в шикарних ресторанах і розїзжають в розкішних автомобілях. Я тільки що вийшов з лікарні: вже вдруге у мене трапилось голодне зомління, коли я стояв у черзі, сподіваючись отримати роботу. Я не можу більше витримувати таке життя! Я подивився йому в очі, повні сліз, - продовжував кореспондент. - Не потрібен був лікар, щоб визначити його хворобу. Ця людина була на краю фізичної і моральної катастрофи. Самогубство, злочин, безумство, - ось що йому обіцяло майбутнє.

І в цій найбагатшій країні світу багато людей опинялися перед реальною загрозою голодної смерті. Тільки у Нью-Йорку взимку 1931-1932 рр. було зареєстровано близько 2 тис. випадків смерті від голоду.

Надзвичайність ситуації, яка склалася в Сполучених Штатах в роки кризи, ще більш посилилась реакційним курсом політики федерального уряду. Протягом всього періоду 20-х рр. політика республіканської адміністрації базувалась на ідеології „твердого індивідуалізму. Особливо послідовно відстоювали цей ультраконсервативний курс представники „старої гвардії республіканців на чолі з Куліджем і Меллоном, які категорично відхиляли можливість будь-якого втручання держави у справи бізнесу і ставили перед урядом єдине завдання - створити максимально сприятливі умови для безконтрольного господарювання крупних корпорацій.

Проте навіть в умовах „проспериті цей варіант індивідуалістичної ідеології, близький до соціал-дарвінізму, здавався анахронізмом багатьом більш сучасно мислячим групам корпоративного капіталу та його політичним представникам. Всупереч цьому курсу вони висували інший варіант індивідуалістичної ідеології - „теорію регульованого індивідуалізму. Прибічники цього політичного курсу, і в першу чергу Герберт Гувер, який обіймав у 20-х рр. посаду міністра торгівлі, також виступали проти державного регулювання, проти прямого втручання держави у справи бізнесу. Але на відміну від республіканської „старої гвардії вони засуджували і політику абсолютного невтручання держави в соціально-економічну сферу. Вони висували курс на створення системи „саморегулювання бізнесу, системи заохочення державою „асоціативних дій різноманітних економічних груп суспільства з метою досягнення найкращих умов виробництва і збуту та проведення політики „соціального партнерства.

Цей політичний курс і намагався проводити Г.Гувер, ставши в 1929 р. президентом США. Правда, у перші місяці кризи і сам Гувер, і члени його кабінету відхиляли наявність серйозної кризи. Вони запевняли американців, що Сполучені Штати переживають не кризу, а тимчасову затримку, що економічний механізм країни здоровий, а складності, яких вона зазнає, породжені не внутрішніми причинами, а впливом Європи і тих несприятливих явищ у міжнародній кредитній ситуації, які були створені Першою світовою війною.

Але навіть тоді, коли сувора дійсність примусила президента та його колег визнавати серйозність ситуації, Гувер та діячі його кабінету стверджували, що кризові явища в економіці повинні долатися не зусиллями федерального уряду, а діями бізнесу та інших економічних груп.

Так, у вересні 1930 р. у посланні конгресу Гувер заявив: „Економічна депресія не може бути ліквідована діями законодавчих органів або розпорядженнями адміністративних установ. Економічні рани залікуються діями кліток економічного організму - самими виробниками і споживачами. Для відновлення економіки потрібні їх кооперативні зусилля. „Найкращим внеском уряду у вирішення цих проблем, стверджував президент, є „заохочення цього добровільного співробітництва на місцях.

Як же виглядали ці декларації в конкретній політичній практиці республіканської адміністрації? Відповідно до курсу на заохочення „добровільної кооперації економічних груп Гувер у листопаді 1929 р., при перших же ознаках значного погіршення економічної конюнктури, провів серію консультацій з лідерами ділового світу. Президент переконував представників корпоративного бізнесу не вдаватись до вузькокориснх заходів, не згортати виробництво, не звільняти робітників і зберегти попередній рівень заробітної плати. Зі свого боку Гувер дибився від керівництва Американської федерації праці офіційної відмови від страйків на період кризи в імя досягнення „національної єдності.

Проте лідери корпоративного бізнесу не виявили великого ентузіазму відносно закликів президента. Це й зрозуміло: адже в своїх діях вони як і раніше керувались інтересами отримання прибутку. Тому скорочення виробництва, звільнення та пониження заробітної плати періодично проводились то в одній, то в іншій галузях промисловості. Коли ж восени 1931 р. почалося нове поглиблення економічної кризи „U.S.Steel Corporation та інші гіганти монополістичного бізнесу офіційно заявили, що вони підуть на значне скорочення ставок заробітної плати, а за ними пішла і решта фірм.

В умовах кризи з особливою силою проявилася антинародна сутність урядової політики. Гуверівська адміністрація категорично відхиляла будь-які пропозиції про державну допомогу безробітним і особливо про введення системи соціального страхування. Як правило, ці функції покладались на приватну благодійність і лише у виключних випадках визнавалась можливість використання коштів муніципалітетів і штатів. Усі плани федеральної допомоги безробітним впродовж до літа 1932 р. категорично відхилялись. Тільки у червні 1932 р., в обстановці виборчої кампанії, був, нарешті, прийнятий закон про виділення 300 млн. дол. для безпосередньої допомоги безробітним і 322 млн. дол. на позики штатам для організації громадських робіт. Але ці проекти реалізовувались вкрай повільно: до кінця 1932 р. було виділено тільки 30 млн. дол. Це була буквально капля в морі.

Закінчились провалом і спроби практичного здійснення курсу на кооперативні дії економічних груп. Раніше за все ці спроби біли зроблені у сільському господарстві. У червні 1929 р. був прийнятий закон про створення Федерального фермерського управління, яке відразу ж приступило до видачі позик фермерським кооперативам для скупки ними надлишків сільськогосподарської продукції. Коли ці операції виявились неефективними, фермерське управління саме приступило до масової скупки пшениці, бавовни та інших сільськогосподарських товарів. Проте зосередження крупних товарних запасів на урядових складах без усілякої надії на їх вигідний збут увесь час сильно деморалізуюче впливало на сільськогосподарський ринок. Коли ж у другій половині 1931 р. фермерське управління припинило закупки і почало масовий розпродаж накопичених запасів, це призвело до найповнішої дезорганізації сільськогосподарського ринку і до ще більшого погіршення становища фермерів.

Такими ж безуспішними були і спроби уряду збудити до кооперативних дій корпоративні промислово-фінансові групи. Восени 1931 р. президент Гувер виступив з ініціативою створення Національної кредитної корпорації з капіталом у 500 млн. дол., який передбачалось зібрати за рахунок добровільних внесків банківських груп. Проте ця затія організація своєрідної системи взаємодопомоги закінчилась повним крахом. Володарі найкрупніших банків зовсім не мали намір витрачати кошти на допомогу своїм колегам, які опинилися у складному становищі і опинилися перед загрозою банкрутства.

Тоді на спасіння монополістичних фінансових установ були кинуті великі державні кошти. У січні 1932 р. конгрес прийняв закон про створення Реконструктивної фінансової корпорації із капіталом у 2 млрд. дол. ся ця сума протягом року була розподілена у формі субсидій та позик банкам, страховим та іпотечним компаніям, залізничним фірмам та іншим корпоративним обєднанням. Таким чином, навіть тоді, коли реальний хід подій примушував уряд Гувера, всупереч індивідуалістичним канонам, які сповідував президент, погоджуватися на використання коштів державного бюджету, це державне втручання приймало форму не економічного регулювання, а державного субсидування крупного корпоративного бізнесу.

У сфері соціальної політики, у сфері матеріальної допомоги трудящим республіканська адміністрація не заподіяла практично нічого.

Недивно, що у цій надзвичайній обстановці у Сполучених Штатах знов розгорнулась хвиля масових рухів соціального протесту. Правда, на перших порах маси рядових американців були повергнуті у сильний психологічний шок. До того ж в умовах кризи реальні можливості опору реакційному урядовому курсу були вкрай ускладнені. Ось чому, наприклад, страйковий рух американських робітників, який і до початку кризи не відзначався великим розмахом, після перших же її ударів послабшав ще більше. У 1930 р. у країні страйкувало тільки 183 тис. робітників. Давно вже страйковий рух в США не знижувався до такого низького рівня.

Лише поступово, із складнощами населення країни подолало заціпеніння, апатію, атрофію волі. Саме життя ставило перед рядовими американцями, яких криза позбавила усього, чим вони володіли, реальний вибір: або боротьба, або голодна смерть. Тому вже в перші місяці економічної кризи у Сполучених Штатах розгорнувся масовий рух безробітних. У 1930-1931 рр. у різних районах країни відбулися численні демонстрації та голодні походи безробітних під гаслами невідкладної допомоги безробітним та введення системи соціального страхування. Двічі, в 1931 і 1932 рр. були проведені національні голодні походи на Вашингтон.

Іншою важливою подією класової боротьби в США став похід ветеранів Першої світової війни на Вашингтон влітку 1932 р. В столиці зібралось близько 25 тис. ветеранів та членів їх сімей, які все більш наполегливо вимагали допомоги. Замість цього уряд вдався до репресій. Учасників походу розігнали, а тимчасовий табір, де вони розмістилися, спалили. Усі ветерани були силою вигнані з Вашингтону. Ця розправа викликала сильну хвилю обурення по усій країні.

Рухами соціального протесту були охоплені і широкі шари фермерства. Найважливішим засобом боротьби став рух фермерського бойкоту, тобто організована відмова фермерів від продажу сільськогосподарської продукції з метою добитися підвищення цін на неї. У серпні-вересні 1932 р. в штатах Середнього Заходу розгорнулись масові фермерські страйки. На дорогах, які вели до міст, зявились страйкові пікети, які не пропускали машини, що підвозили сільськогосподарську продукцію на закупівельні пункти монополістичних посередницьких фірм. Влада мобілізувала проти страйкуючих фермерів великі поліцейські сили. Але це тільки підлило масло до вогню. На підступах до деяких міст почастішали збройні сутички фермерів з поліцією та охоронними загонами, які були створені керівництвом посередницьких фірм. Боротьба тривала більше двох місяців. Шляхом загроз, насильства та обіцянок владі вдалося послабити фермерський страйк і добитися його припинення. новий курс рузвельт

Проте фермерство продовжувало боротьбу. Взимку 1932-1933 рр. в різних районах країни розгорнувся масовий опір примусовому розпродажу фермерської власності за несплату боргів та податків. До весни 1933 р. боротьба досягла найбільшого розмаху. Усе більшу популярність стала набувати ідея проведення загальнонаціонального фермерського страйку, щоб примусити федеральний уряд надати фермерам необхідну допомогу.

Великі зміни сталися в роки кризи і в масовій свідомості. Представники корпоративного бізнесу, ті, хто ще зовсім недавно рекламувався як „капітани індустрії та „творці проспериті, були повністю дискредитовані. Вони знову стали обєктом гострої критики. Більш того, в період найсильнішого загострення економічної кризи у свідомості значної частини американців стали закрадатись сумніви у розумності та справедливості самої капіталістичної системи. „Капіталізм зазнав зараз випробування, і він його не витримав, - говорилося, наприклад, на зборах однієї з церковних громад в штаті Огайо у вересні 1932 р. - Економічна система, при якій гонитва за прибутком веде до руйнування добробуту народу, повинна бути або повністю відкинута, або фундаментально змінена.

Такі ж радикальні оцінки, які відображали глибоку кризу традиційного капіталізму, звучали інколи і у виступах представників інтелектуальної еліти Америки. Так, у статті, опублікованій у березні 1933 р. у журналі „World Tomorrow під характерною назвою „Після капіталізму - що?, відомий протестантський теолог Рейнгольд Нібур писав: „Капіталізм вмирає, тому що його економічна основа прийшла в супереч з індустріальним ладом, який базується на масовому виробництві... І він повинен вмерти, тому що він показав повну нездатність зробити багатства, які створюються сучасною технологією, доступними тим, хто їх створює.

Звичайно, лише в небагатьох випадках розчаровані американці висловлювали незадоволення існуючим ладом у такій чіткій формі. Набагато частіше їх антикапіталістичні настрої були дуже смутними і невизначеними. Тим не менше на початку 30-х рр. в середовищі радикальної інтелігенції, в лівих групах руху соціального християнства, а потім і в масах рядових американців стало розповсюджуватися переконання про необхідність заміни суспільства, основаного на здобуванні прибутку, новим, так званим „кооперативним суспільством, розрахованим на досягнення „загального блага. Подальший розвиток цих ідей нерідко приводив тоді учасників радикальних груп демократичного руху до активного сприйняття соціалістичного ідеалу, який пропагувався соціалістами і комуністами.

Таким чином, з усього вище наведеного видно, з якою силою криза вдарила по економіці США, по матеріальному становищу населення. І це, природно, приводило до пошуків виходу з цього стану.

. У цій надзвичайно напруженій обстановці почалась виборча кампанія 1932 р. Передвиборча платформа, висунута республіканською партією, показала, що лідери республіканців не мають намір вносити ніяких суттєвих змін у свою політику. У платформі не було нічого, що могло б полегшити тяжке становище народу. Навпаки, своєю прихильністю принципам бездефіцитного бюджету республіканці ще раз підтвердили негативне відношення до вимог збільшення державних соціальних витрат. По суті справи, вони обмежили свою передвиборчу кампанію схваленням „заслуг президента Гувера та агітацією за його переобрання. Недивно, що це створило ще більш несприятливий для правлячої партії психологічний клімат. Коли ж у липні 1932 р. усю країну облетіло повідомлення про розправу над ветеранами війни, яка була зроблена за власним наказом президента, позиції республіканців у передвиборчій боротьбі стали безнадійно слабими.

Положення демократичної партії на виборах 1932 р. було незрівнянно більш сприятливим. Знаходячись в опозиції, лідери демократів могли покладати усю відповідальність за руйнівну кризу та викликані нею бідування народу на правлячу республіканську партію. І вони не без успіху користувались цим засобом. Але все ж однієї лише викривальної риторики було мало для залучення на бік демократів широких мас виборців. Для того, щоб закріпити їх відхід від республіканців і поширити свою соціальну базу, демократам треба було опрацювати конструктивну альтернативу політичному курсу республіканської партії. Між тим офіційна платформа демократичної партії на виборах 1932 р. була дуже розпливчастою, а інколи навіть виразно співзвучною з передвиборчими деклараціями республіканців. Відмова демократів від висунення чіткої альтернативи політиці гуверівської адміністрації послаблювала їх позиції у передвиборчій боротьбі.

Ця небезпека не могла не усвідомлюватися більш далекоглядними діячами демократичної партії. До їх числа відносився і кандидат демократів на посаду президента США - губернатор штату Нью-Йорк Франклін Делано Рузвельт. Він добре розумів, що для завоювання симпатій широких мас виборців, а значить і для перемоги на виборах, треба опрацювати і висунути більш гнучкий політичний курс. Цій меті і слугувало висунуте Ф.Рузвельтом гасло „нового курсу. У своїх передвиборчих виступах кандидат демократів обіцяв почати проведення реформ на користь мільйонів „забутих американців, і це не могло не привернути увагу виборців.

Правда, в історичній літературі інколи висловлюється думка, що передвиборча агітація Рузвельта суттєво не вплинула на хід та результати виборчої кампанії 1932 р. Стверджується, що шанси республіканців у 1932 р. були настільки безнадійними, що демократична партія могла без особливого ризику висунути будь-якого кандидата, лише б їм не був Гувер, і що більшість виборців голосувала на цих виборах не за Рузвельта, а проти Гувера.

Така точка зору неодноразово висловлювалась і в ході самої кампанії 1932 р. Говорилось про те, що програма Ф.Рузвельта, якщо вона у нього й була, нічим принципово не відрізнялась від програми Гувера, що висунуте кандидатом демократів гасло Нового курсу - лише декларація, не підкріплена конкретною програмою дій. На цій основі деякі політичні оглядачі відмовлялись в 1932 р. вважати Ф.Рузвельта крупним політичним діячем. Ось як, наприклад, весною 1932 р., на початку виборчої кампанії, оцінював особистість Ф.Рузвельта відомий на той час журналіст Уолтер Ліппман: „Рузвельт - людина настрою, у нього немає твердих переконань. У нього є добрі наміри, але він бажає їх здійснити, не вступаючи у конфронтацію ні з ким. Тому Франклін Рузвельт - це всього лише привабливий джентльмен, який, не маючи на це достатньої кваліфікації, дуже хоче стати президентом.

Безсумнівно, що навіть на самому початку виборчої кампанії 1932 р. така оцінка була занадто упередженою і явно необєктивною. До цього часу Ф.Рузвельт вже достатньо міцно увійшов до числа впливових лідерів демократичної партії. Посівши у 1928 р. престижну посаду губернатора штату Нью-Йорк (після Громадянської війни 1861-1865 рр. з 15 президентів 12 до цього були губернаторами цього штату, Рузвельт відповідно 16-й і 13-й), він раніше, ніж більшість його партійних колег, зрозумів необхідність суттєвого коригування політичного курсу демократів. Але все ж впродовж до 1932 р. Рузвельт не вважався безспірною „людиною номер один серед лідерів демократичної партії, і, мабуть, мало хто міг тоді уявити можливість його майбутньої блискучої політичної карєри.

Проте саме в 1932 р. і почався цей крутий злет політичної карєри Франкліна Рузвельта, який дуже швидко висунув його до числа найвидатніших діячів американської історії. Уже в ході передвиборчої кампанії Рузвельт проявив свій незвичайний талант вмілого політика, який зумів поєднати стійкі ліберальні переконання, закріплені усією його попередньою політичною діяльністю, з почуттям нового, з розумінням необхідності експериментувати , поривати із застарілими традиціями, а з іншого боку, з прагматизмом, із здатністю до вмілого маневрування, до компромісу.

Весь тон передвиборчих виступів Рузвельта був різким контрастом тону промов Гувера. Якщо Гувер постійно виправдовувався, запевняв виборців у тому, що його політичний курс вірний і не приніс успіху лише з-за несприятливої ситуації у світовій економіці, то Рузвельт закликав до смілого експериментування, до рішучих дій уряду. „Країна потребує змін, - говорив він в одній з своїх промов ще на самому початку виборчої кампанії, - і, якщо я вірно розумію її настрій, нагально потребує смілих експериментів. Здоровий глузд підказує необхідність обрати якийсь метод та випробувати його. Якщо він буде невдалим, треба відверто визнати це і спробувати інший спосіб. Але головне - треба діяти. Мільйони тих, хто терпить нужду, не будуть вічно мовчазно потерпати, коли усе необхідне для задоволення їх нужд наявне.

Звичайно, в 1932 р. у Рузвельта не було, а навіть і не могло бути чітко опрацьованої програми Нового курсу, хоча деякі його елементи ним почали здійснюватися в період перебування на посаді генерал-губернатора. Але через усі його передвиборні виступи красною ниткою проходила ідея активного державного регулювання з метою зміни розподільного механізму американської економіки і забезпечення соціального захисту „позабутого американця біля підніжжя економічної піраміди. Питання про те, яким шляхом треба здійснити ці ідеї, Рузвельт цілком свідомо відкладав на майбутнє. Йому важливо було показати свою принципову відмінність від Гувера, який завзято твердив про непохитність індивідуалістичних канонів.

У передвиборчих промовах кандидата демократичної партії інколи висловлювались навіть більш сміливі і дуже незвичні для того часу ідеї. Так, зовсім по-новому ставилася ним проблема співвідношення між правами людини і відповідальністю держави.

У програмній промові в Сан-Франциско 23 вересня 1932 р. Рузвельт заявив про необхідність „економічного планування в цілях „більш справедливого розподілу багатств і товарів і пристосування існуючої економічної організації до потреб народу. Розвиваючи цю тему, Рузвельт говорив, що в нових умовах ХХ ст. необхідно доповнити положення Декларації незалежності про захист природних та невідємних прав людини проголошенням „декларації економічних прав. „Кожна людина має право на життя, - стверджував він, - а це значить, що не можна відкидати і його права на достатньо забезпечені життєві умови... Уряд повинен надати кожній людині можливість добитися своєю працею володіння необхідної для її нужд частини суспільного багатства... Якщо для забезпечення цього права людини треба обмежити власницькі права спекулянта, маніпулятора, фінансиста, я вважаю подібне обмеження цілком необхідним. У цих роздумах Рузвельта була дано теоретичне обґрунтування надання державі широких соціальних функцій. В них містилась, по суті, програма створення системи державного соціального захисту членів суспільства.

Зрозуміло, необхідність слідувати дуже традиційним офіційним рекомендаціям платформи партії нерідко надавала промовам кандидата демократів риси непослідовності і суперечливості. Але це також було частиною тактичного курсу Рузвельта у ході передвиборчої кампанії. Адже йому необхідно було обєднати навколо себе усі фракції демократичної партії, які тривалий час ворогували між собою, а значить і шари населення, які йшли за ними, завоювати голоси виборців з дуже різними поглядами.

Гнучка тактика кандидата демократів, значно менша його обтяжливість індивідуалістичними путами, проголошений ним курс на сміливе експериментаторство і ліберальні реформи - усе це в обстановці незадоволення виборців політикою республіканської адміністрації, яке посилювалося, забезпечило Рузвельту переконливу перемогу на виборах. За нього голосувало в 1932 р. близько 23 млн. виборців, що дало йому 472 голоси членів колегії виборців, тоді як Гуверу вдалося отримати тільки 16 млн. голосів виборців і лише 59 голосів членів колегії виборців. Демократи завоювали більшість і в обох палатах конгресу.

Проте до вступу нового президента на посаду залишалось ще чотири місяці. Економічна криза в країні не послаблювалась і кінця їй не видно було. Слідом за тимчасовим покращенням економічної конюнктури наступило чергове поглиблення кризи, і помісячний індекс промислового виробництва, який трохи піднявся у жовтні 1932 р. до 54,9% рівня 1929 р., до лютого 1933 р. знову впав до 50,8% цього рівня. Ще більше потрясіння в країні викликав повний розпад банківської системи, який почався у лютому 1933 р. Ця система фактично припинила функціонування. Банківська катастрофа практично паралізувала економічне життя країни. У цій надзвичайній обстановці усі шари американського суспільства потребували дій. Представники ділового світу готові були підтримати будь-які заходи, здатні зупинити подальший розпад економіки і надихнути нові сили в капіталістичну систему. З надією дивились на Білий дім і мільйони рядових американців. Вони бажали бачити нового президента повним впевненості, оптимізму і енергії.

Саме таки і показав себе Франклін Рузвельт 4 березня 1933 р. у своїй офіційній промові при вступі на посаду президента. Її лейтмотивом була обіцянка найенергійніших дій по боротьбі з кризою. Для успіху у цій боротьбі, заявив він, необхідно „надати виконавчій владі такі ж широкі повноваження, які були б надані президенту, якщо б зовнішній ворог вдерся в нашу країну.

. З перших же днів після свого приходу до влади уряд Рузвельта почав проведення цілої серії надзвичайних заходів.

Вже 9 березня 1933 р. він скликав спеціальну сесію конгресу, робота якої тривала більше трьох місяців. Конгрес прийняв велику кількість законів, які охопили у сукупності усі сторони економічного та соціально-політичного життя Сполучених Штатів. Так вже протягом „перших ста днів діяльності президента Рузвельта були закладені основи політики, яка стала конкретною реалізацією висунутого ним гасла Нового курсу.

Одним з найважливіших завдань політики Нового курсу на першому етапі її розвитку (1933-1934 рр.) було збереження та максимально можливе зміцнення корпоративної структури американської фінансово-економічної системи. У надзвичайних умовах кризи Рузвельт цілком свідомо взяв курс на пряме співробітництво з крупним корпоративним бізнесом з метою оздоровлення економіки та зміцнення основ існуючого ладу.

Проте виконання цього завдання було неможливе без внесення великих змін у структуру традиційного капіталізму, без створення системи соціального захисту населення, розрахованої на зміцнення соціальної стабільності суспільства. Тому, вже на першому етапі Нового курсу адміністрація Рузвельта спрямувала свої зусилля на проведення деяких ліберальних реформ з метою поширення соціально-політичних прав робітників, фермерів, міських середніх шарів.

практичні дії адміністрації Рузвельта на першому етапі Нового курсу якраз і характеризувались цією подвійністю, поєднанням двох різних, але в той же час тісно взаємоповязаних напрямків соціально-економічної політики. Якоюсь мірою ця подвійність була результатом того, що, діючи у надзвичайній обстановці, уряд Рузвельта вимушений був керуватися при виборі пріоритетів свого політичного курсу не чітко розробленою теоретичною програмою реформ, а найбільш нагальними потребами поточного моменту, які вимагали негайного реагування. Проте цей безсумнівний прагматизм політики Рузвельта, на який звичайно робиться упор в багатьох дослідженнях, зовсім не виключав чіткої керівної ідеї першого етапу Нового курсу. Вона заключалася в тому, щоб засобами активного державного регулювання добитися подолання кризи, зміцнити основи існуючого ладу, створити в країні обстановку соціального миру і забезпечити рузвельтівській адміністрації імідж поборника загальнонаціональної єдності.

У сфері фінансово-банківської політики пріоритет відразу ж був наданий заходам на користь крупного капіталу, хоча, звичайно, у спасінні банківської системи від повного краху і у відновленні її нормального функціонування так чи інакше були зацікавлені усі американці.

Вже 6 березня 1933 р. зявилося урядове розпорядження про тимчасове закриття усіх банків країни. Через декілька днів, 9 березня, у перші ж години спеціальної сесії конгресу уряд Рузвельта добився прийняття надзвичайного банківського акту. За умовами цього акту, право на відкриття і отримання державної позики мали тільки „здорові банки, якими на практиці були, як правило, великі банки. Операції Реконструктивної фінансової корпорації, за рахунок коштів якої проводилась видача фінансових позик банкам, були значно поширені. За перші два роки Нового курсу, загальна сума позик РФК перевищила 6 млрд. дол. Неминучим результатом цих операцій була ліквідація приблизно 5 тис. дрібних банків, які не отримували ніяких урядових субсидій, і подальша концентрація банківської системи. До середини 30-х рр. з 25 тис. банків, які функціонували у Сполучених Штатах в 1929 р., залишилося лише 15 тис.

Крім проведення надзвичайного банківського акту, уряд Рузвельта на першому етапі Нового курсу здійснив ще ряд важливих заходів у фінансово-банківській сфері. Це було вкрай необхідно, тому що навіть після створення в 1913 р. Федеральної резервної системи банківська структура США залишалась набагато більш роздробленою і децентралізованою, ніж банківська структура основних країн Європи. Необхідно було реформувати її у відповідності з потребами економіки високорозвиненого індустріального суспільства.

З цією метою уряд Рузвельта здійснив ряд заходів з централізації фінансово-банківської системи США. Він зосередив у руках держави увесь золотий запас країни, вилучив золоту з обігу і заборонив вільний обмін паперових грошей на золото. У квітні 1934 р. він девальвував долар, понизивши його золотий вміст приблизно на 40%. Роль держави в банківській системі була значно посилена. Керівні органи Федеральної резервної системи отримали додаткові контрольні повноваження, а представництво в них федеральної влади було поширене.

Усі ці заходи були спрямовані головним чином на збільшення фінансових ресурсів держави і на посилення її регулюючих функцій. Але одночасно з цим були прийняті міри на заспокоєння дрібних акціонерів і вкладників. У червні 1933 р. через конгрес був проведений закон Гласса-Стігала, який суворо розмежував депозитні та інвестиційні функції банків. Комерційним банкам було заборонено використовувати вклади їх клієнтів для гри на біржі. Тим самим була поставлена загорожа спекулятивним операціям.

Вводилось також страхування банківських вкладів. По відношенню до дрібних вкладників були введені кращі умови страхування: 100%-ве для вкладів, не перевищуючих 10 тис. дол., і часткове для вкладів більш крупних розмірів. Одночасно уряд Рузвельта добився значного упорядкування операцій на фондових біржах. З метою обмеження біржових спекуляцій, які набули воістину скандального характеру в роки „проспериті, була створена спеціальна Комісія з торгівлі акціями, якій було доручено регулювати операції фондових бірж і слідкувати за тим, щоб усі суворо дотримувались встановлених законом правил випуску і розповсюдження акцій.

Явним пріоритетом при визначенні характеру державного регулювання промисловості користувались кола крупного корпоративного капіталу. Центральне місце у цьому напрямку соціально-економічної політики адміністрації Рузвельта на першому етапі Нового курсу посів Національний закон про відбудову промисловості (НІРА), який був прийнятий 16 червня 1933 р., в останній день спеціальної сесії конгресу. Не випадково в основу цього закону був покладений план, запропонований ще в 1931 р. президентом фірми „General Electric Джерардом Своупом і ухвалений потім Торгівельною палатою США. Відповідно до нього усім асоціаціям підприємців було запропоновано опрацювати так звані кодекси чесної конкуренції, які після затвердження їх президентом отримували силу закону. В кодексах визначались умови та обсяг виробництва, а також мінімальний рівень цін. На час дії НІРА, обмежений двома роками, усі ці операції виключались із сфери дії антитрестовського законодавства.

На основі закону про відбудову промисловості було складено і санкціоновано президентом США близько 750 кодексів, які охопили підприємства, на яких було зайнято 95% промислових робітників. Здійснення закону значно зміцнило корпоративну структуру американської економіки. Задаваючи тон при розробці кодексів, представники найкрупніших корпорацій диктували умови виробництва і збуту решті промислових підприємств і фірм. Неминучим результатом державного регулювання промисловості на основі НІРА стало примусове картелювання промисловості і зміцнення позицій корпоративного бізнесу.

Таким чином, промислове, так само як і кредитно-фінансове, законодавство в США на першому етапі Нового курсу носило переважно промонополістичний характер. У звязку з цим у лівих колах робітничого руху тих років і в радикальній історіографії і публіцистиці 30-х рр. часто проводились аналогії між економічними заходами Нового курсу і економічною політикою німецького нацизму. Стверджувалось, що і в Німеччині, і в Сполучених Штатах держава встановила в 1933 р. прямий контроль над економікою країни в інтересах крупних корпорацій. На цій основі робився висновок, що економічна політика адміністрації Рузвельта в перші роки її діяльності - це „економічний фашизм.

Ці аналогії абсолютно неправомірні. Звичайно, в суто зовнішніх формах економічного регулювання в Сполучених Штатах на першому етапі Нового курсу і в нацистській Німеччині можна знайти риси певної схожості. Але навіть в цьому відношенні провести повну аналогію було б невірним, тому що централізований апарат нацистського рейху встановив фактично державне управління економікою, чого, зрозуміло, не було і не могло бути в Сполучених Штатах.

Але головне не в цьому. Принципова відмінність моделей державного регулювання в США і в нацистській Німеччині полягала в тому, що вже на першому етапі Нового курсу в Сполучених Штатах почалося проведення важливих ліберальних реформ в соціальній сфері, що було абсолютно несумісне із сутністю тоталітарної нацистської моделі державного регулювання.

Другий важливий аспект закону про відбудову промисловості якраз і полягав в тому, що він проголосив курс на визнання деяких соціально-політичних прав робітників. Про це говорилося у відомій ст.7а НІРА, яка офіційно визнавала за робітниками право на обєднання у профспілки і на укладання колективного договору, а також наказувала підприємцям обовязково фіксувати в кодексах чесної конкуренції мінімальний рівень заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня.

Офіційне закріплення в кодексах деяких важливих норм трудового законодавства створювало більш сприятливу обстановку для боротьби робітників за реальне покращення умов найму. Але все ж це був тільки перший крок на шляху до створення системи трудових відношень, які відповідали умовам високорозвиненого індустріального суспільства. Справа в тому, що ст.7а НІРА визнавала право робітників на профспілки і колективний договір, але зовсім не зобовязувала підприємців визнавати ці права. Тому дуже часто підприємці або взагалі відмовлялись від визнання профспілок і укладання колективних договорів з ним, продовжуючи дотримуватись принципу „відкритого цеху, або створювали компанійські профспілки, які повністю контролювались господарями підприємств, рекламуючи їх як органи класового співробітництва робітників і підприємців, які самі, без втручання держави і окрім існуючої системи профспілок АФП, можуть укладати добровільні трудові угоди.

В період дії НІРА практика створення компанійських профспілок набула в США дуже широкого розповсюдження. Це не було випадковістю. Під загрозою введення твердих норм державного регулювання трудових відношень і реального визнання прав профспілок багато підприємців охоче брали на озброєння вже не раз успішно використану ними в своїх цілях у 20-х рр. практику „соціального партнерства як форму „індустріальної демократії.

В законі про відбудову промисловості був також розділ про організацію громадських робіт для безробітних. На основі цього закону була створена Адміністрація громадських робіт (PWA) на чолі з міністром внутрішніх справ Гарольдом Ікесом. На здійснення великих будівельних робіт за проектами PWA було асигновано 3,3 млрд. дол. Крім заходів, передбачених в НІРА, уряд Рузвельта використовував й інші канали допомоги безробітним. Так, весною 1933 р. почалося створення мережі лісних таборів для безробітної молоді. Тоді ж Федеральна адміністрація із надання надзвичайної допомоги (FERA) на чолі з найближчим радником президента Гаррі Гопкінсом почала видавати фінансові дотації штатам для надання допомоги безробітним. Нарешті, в листопаді 1933 р. була заснована Адміністрація громадянських робіт, до завдань якої входило надання безробітним тимчасового заняття протягом зимових місяців.

Вже на першому етапі Нового курсу масштаби громадських робіт, організованих урядом, були дуже значними. На них було зайнято в середньому 2,5-3 млн., а в окремі місяці навіть до 4,5 млн. чоловік. Але все-таки вони в кращому випадку поглинали не більше чверті армії безробітних, решта ж, як і раніше, була позбавлена допомоги.

Таким чином, при усій принциповій важливості ліберальних реформ в області трудового законодавства і в сфері допомоги безробітним, проведених урядом Рузвельта в перший період Нового курсу, вони були доволі поміркованими, а інколи й просто декларативними. Рівень соціальної захищеності осіб найманої праці в США залишався в той час ще порівняно низьким.

Дуже суперечливий характер носили й заходи рузвельтівської адміністрації у сфері аграрної політики. Головним завданням закону про допомогу фермерам, прийнятого 12 травня 1933 р., було підвищення цін на продукти сільського господарства. Досягнути цієї мети планувалось шляхом скорочення посівних площ та поголівя скота, за що фермерам передбачалась спеціальна премія. Джерелом цих урядових субсидій став податок на первинну обробку сільськогосподарських продуктів, тобто в кінцевому рахунку податок на споживачів. Здійснення цієї програми доручалось Адміністрації відбудови сільського господарства (ААА).

Практичне здійснення закону про допомогу фермерам почалося вже влітку 1933 р. У південних районах країни було переорано більше 10 млн. акрів бавовни, яка визріла. Слідом за цим почалося скорочення посівних площ під пшеницею і кукурудзою. Восени 1933 р. був проведений масовий забій свиней. В районах молочного тваринництва були прийняті так звані молочні кодекси, в яких визначались розміри виробництва і ціни молока. Ще більш поширились операції ААА в 1934 р. В зернових районах Заходу контрактами було охоплено майже 80% площ, зайнятих посівами пшениці, а в бавовняних і тютюнових районах Півдня почав здійснюватися план примусового, а не добровільного скорочення посівних площ.

Операції ААА принесли немалі вигоди групам крупного комерційного фермерства. Вони отримали більшу частину преміальних платежів за обмеження виробництва. До того ж інтенсифікація їх господарства за рахунок нових капіталовкладень надавала їм можливість збирати на скорочених площах не менші, в інколи навіть більш високі врожаї. Проте для мас дрібного фермерства ці операції мали несприятливі наслідки. Виплата порівняно невеликих преміальних платежів ніяк не могла компенсувати їм зменшення і без того дуже скромних розмірів сільськогосподарського виробництва.

Здійснення програми ААА супроводжувалось планомірним знищенням сільськогосподарської продукції. Це проводилось в той же період, коли значна частина населення страждала від нестачі найнеобхідніших продуктів харчування. Така парадоксальна ситуація убогості серед достатку була неминучим результатом політики пристосування сільськогосподарського виробництва до вузьких меж платоспроможного попиту.

Закон про допомогу фермерам передбачав також рефінансування фермерської заборгованості. Загальна сума позик, наданих протягом 1933-1935 рр. фермерам-боржникам, перевищила 1,5 млрд. дол. Урядові позики запобігли краху багатьох банків, іпотечних і страхових компаній, які утримували фермерські іпотеки. Вони зміцнили становище більш самостійних груп фермерів-боржників. Що ж стосується дрібних фермерів, то багато з них, як і раніше, були надані самім собі, бо умови рефінансування були для них недоступні. Тому примусовий розпродаж майна дрібних фермерів за несплату боргів тривав і в ці роки. За 1933-1935 рр. було примусово розпродано майже 600 тис. ферм, тобто приблизно 10% загальної кількості ферм у США.

На перших порах Новий курс уряду Рузвельта зустрів практично загальну підтримку. Це недивно: у надзвичайній обстановці, яка загострилася до межі, усі соціальні шари американського суспільства, і верхи і низи повязували з політикою Нового курсу надії на вихід з економічного бідування, яке затягнулося. Покращення економічної конюнктури, яке сталося весною та влітку 1933 р., ще більше зміцнило ці надії, створивши навколо імя Ф.Рузвельта ореол „рятівника від кризи. На якийсь час в країні дійсно виникла обстановка національної єдності.

Проте це тривало недовго. Вже в 1934 р. виникла сильна опозиція Новому курсу. Але вимоги різних опозиційних течій та соціальних шарів, які стояли за ними, були діаметрально протилежні. Одні були незадоволені Новим курсом тому, що вважали його недостатньо радикальним і вимагали його рішучої активізації, в той час як іншим він, навпаки, здавався занадто радикальним і вони наполягали на кардинальній зміні його характеру або навіть на його повній відміні.

Серйозний виклик політиці рузвельтівської адміністрації склала в 1934-1935 рр. опозиція Новому курсу зліва. Практична діяльність уряду Рузвельта із здійснення програми реформ, на які маси рядових американців покладали радужні надії, дуже швидко показала багатьом з них, що Новий курс далеко не приносить того, що їм було обіцяно і чого вони від нього чекали. До того ж після тимчасового покращення економічної конюнктури промислове виробництво в США то понижувалось, то декілька підвищувалось, не виходячи із депресивного стану. Щорічний індекс загального обсягу промислової продукції склав в 1933 р. лише 64%, а в 1935 р. - 69% передкризового рівня 1929 р. В країні як і раніше зберігалось масове безробіття. Кризовий стан був у сільському господарстві. Недивно, що початкове піднесення мас з приводу перспектив Нового курсу стало поступово змінюватись розчаруванням та незадоволенням. На цій основі в 1934-1935 рр. у Сполучених Штатах знову розгорнулись різноманітні рухи соціального протесту.

Найбільш активними учасниками цих рухів стали промислові робітники. Вони знов звернулись до засобів активної страйкової боротьби. Вже у 1933 р. в країні страйкувало більше 1 млн. робітників, тобто більше, ніж за усі чотири роки кризи, разом узяті. В 1934 р. кількість страйкуючих ще більше зросла, досягнувши 1,5 млн.

Таке сильне піднесення страйкової боротьби робітників відобразив їх зростаюче незадоволення недостатньою ефективністю трудового законодавства уряду Рузвельта, їх обурення систематичними порушеннями підприємцями ст.7а НІРА, розповсюдженням компанійських союзів. На першому етапі Нового курсу ці проблеми опинились в центрі уваги організованого робітничого руху. Робітники вимагали також збільшення урядових асигнувань на допомогу безробітним та введення федеральної системи соціального страхування. Переважна орієнтація рузвельтівської адміністрації на захист інтересів бізнесу була рішуче відхилена робітниками.

Великі зрушення сталися тоді і в американському профспілковому русі. Прийняття НІРА викликало серед робітників хвилю ентузіазму. Вони масами стали вступати до профспілок. Приток сотень тисяч радикально налаштованих робітників приніс свіжий струмінь до атмосфери цехових союзів Американської федерації праці. Він значно активізував рух за перебудову профспілок за виробничим принципом. Посилились настрої на користь активної участі профспілок у боротьбі за проведення прогресивних соціальних реформ. Ці нові тенденції в робітничому русі США були енергійно підтримані групою впливових профспілкових лідерів на чолі з президентом Обєднаного союзу гірників Джоном Льюісом. Роль профспілок у громадсько-політичному житті країни суттєво зросла.

В 1934-1935 рр. у Сполучених Штатах розгорнулась і нова потужна хвиля масових демократичних рухів. Одними з них стали численні так звані „рухи панацей, учасники яких підтримували різноманітні і, як правило, утопічні проекти радикальних реформ.

Більш реалістичний і цілеспрямований характер носив рух, який відновився в ті роки, за незалежні політичні дії і створення третьої партії. Важливу роль в цьому русі відігравали Ліга за незалежні політичні дії, створена ще в 1929 р. групою радикальної інтелігенції, і дві найкрупніші місцеві партії - Фермерсько-робітнича партія Міннесоти і Прогресивна партія Вісконсіна.

Головну причину тяжкого становища народу керівники цих радикальних груп бачили в пануванні крупного корпоративного капіталу, в руках якого знаходились найважливіші засоби виробництва і який рішуче впливав на органи державної влади. Своєю кінцевою метою вони проголошували створення кооперативного суспільства, в якому процес виробництва і розподілу матеріальних благ був би спрямований на задоволення потреб усіх американців. Для боротьби за здійснення цієї програми кардинальних суспільних перетворень діячі радикальних груп вважали за необхідне створення загальнонаціональної прогресивної третьої партії.

Найбільших успіхів рух за створення третьої партії досяг в Міннесоті, де значним впливом користувалася Фермерсько-робітнича партія. З 1930 р. лідер ФРП Флойд Олсон займав посаду губернатора штату. Під його керівництвом ще до проголошення Нового курсу в Міннесоті були проведені деякі важливі заходи допомоги робітникам і фермерам. На початку 30-х рр. відновила активну діяльність і група лівих республіканців Вісконсіна, яку очолив молодший син сенатора Роберта Лафоллета, кандидата прогресистів на президентських виборах 1924 р., Філіп Лафоллет. В 1930 р. він був обраний губернатором Вісконсіна, а в лютому 1932 р. законодавчі збори штату за поданням Ф.Лафоллета прийняли перший в історії США про страхування по безробіттю.

Рух за радикалізацію політики Нового курсу був активно підтриманий прогресивними групами Міннесоти і Вісконсіна. У березні 1934 р. черговий зїзд ФРП Міннесоти прийняв нову, більш радикальну програму. Представляючи її зїзду, губернатор Ф.Олсон заявив: „Я вважаю, що сучасна система держави зазнає краху, якщо капіталізм не зможе запобігти новому наступу економічної депресії. Я вважаю, що стабільність у суспільстві може бути досягнута тільки тоді, коли основні галузі американської промисловості будуть передані у власність держави.

Поряд з традиційними антимонополістичними гаслами нова програма ФРП Міннесоти висунула вимогу націоналізації усіх основних галузей промисловості, транспорту і банківської системи країни.

Програма лівих республіканців Вісконсіна не була такою радикальною. У травні 1934 р. на конференції лівих республіканців було прийняте рішення про утворення Прогресивної партії Вісконсіна на чолі з Ф.Лафоллетом. На виборах 1934 р. він після дворічної перерви знову був обраний губернатором штату.

На базі цих перших успіхів в боротьбі за незалежні політичні дії в окремих штатах ліві сили США почали широку агітацію за формування загальнонаціональної третьої партії, розглядаючи її створення як вихідний пункт у боротьбі за перетворення капіталістичної системи в кооперативне суспільство.

Таким чином, опозиція Новому курсу зліва вже в 1934 р. виросла в серйозну політичну силу. Це поставило перед урядом Рузвельта питання про подальші перспективи соціально-економічної політики, про підвищення ефективності Нового курсу.

Сильна опозиція політиці рузвельтівської адміністрації виникла в 1934-1935 рр. і справа. Це пояснювалось тим, що в настроях значної частини крупного корпоративного бізнесу сталися рішучі зміни. найбільш важкий період економічної кризи залишився позаду. Економічна конюнктура в країні стала більш сприятливою. В державному регулюванні економіки тепер вже не було такої крайньої необхідності, як в 1933 р. Навпаки, по мірі покращення економічного становища Новий курс і в особливості статті НІРА про регулювання умов праці все більше обмежували консервативні кола бізнесу, які мріяли про повернення до часів необмеженого підприємницького свавілля. Будь-які кроки в бік ліберального соціального законодавства здавались їх цілком несприйнятливими.

Ось чому вже в 1934 р. частина крупного корпоративного капіталу перейшла до непримиренної опозиції Новому курсу.

Консолідація ультраконсервативних сил знайшла найбільш чітке відображення у виникненні Американської ліги свободи. Ця організація була створена у серпні 1934 р. за безпосередньої участі таких гігантів корпоративного бізнесу, як фінансова група Дюпонів і автомобільний концерн „General Motors. До керівництва ліги увійшли діячі консервативних кіл республіканської і демократичної партій. Американська ліга свободи вимагала повної відмови від державного регулювання економіки і від будь-яких ліберальних реформ. Маючи необмежені ресурси, ліга почала систематичну пропагандистську кампанію проти політики Нового курсу.

Звичайно, сама по собі Американська ліга свободи не могла стати крупною політичною силою. Її програма була дуже консервативною. Потенціальна небезпека ультраконсервативної опозиція Новому курсу складалася в тому, що в абсолютному неприйнятті і безкомпромісному відхиленні рузвельтівської політики з нею сходились політичні сили, які здавались ультрарадикальними. Їх очолювали діячі демагогічного толку, які, претендуючи на роль борців проти крупного капіталу і висуваючи „прості рецепти вирішення найскладніших соціальних проблем, залучали на свій бік широкі маси соціальних низів суспільства і намагались спрямувати їх не тільки проти Нового курсу, а й проти самого ладу політичної демократії.

Одне з найсильніших рухів цього типу зародилося на Півдні. Його очолив сенатор від штату Луїзіана Хю Лонг. Вмілими популістськими маневрами йому вдалося добитися широкої популярності в масах білих бідняків південних штатів. Щоб залучити на свій бік нові мільйони виборців в усій країні і досягнути з їх допомогою президентського крісла, Лонг висунув програму „поділу багатства. За рахунок посиленого оподаткування, а то й конфіскації великих достатків він обіцяв збільшити мінімальний рівень прибутку найбіднішої сімї до таких розмірів, щоб вона могла мати власний будинок, автомобіль, радіо і посилати своїх синів до коледжу. Програма „поділу багатства була, звичайно, найчистішою демагогією. Тим не менше маси політично не досвідчених прибічників Х.Лонга бачили в ньому борця проти багатіїв, захисника інтересів простих американців. У створених по усій країні відділеннях товариства з „поділу багатств вже на початку 1935 р. нараховувалось більше 7,5 млн. членів. І тільки раптова смерть Х.Лонга, вбитого у вересні 1935 р. одним з його колишніх прибічників, усунула із загальнонаціональної арени політичної боротьби цього найбільш небезпечного серед політиків правопопулістського толку, близького за своїми програмними установками та методам боротьби до вождів європейського фашизму.

Аналогічний масовий рух правопопулістського толку очолив католичний священик з Детройту Чарлз Кофлін. У своїх щотижневих проповідях по радіо він викривав „безбожних капіталістів і закликав до встановлення в країні справедливого ладу. Виступи „радіопатера регулярно слухали більше 10 млн. чоловік. Восени 1934 р. за ініціативою Кофліна були засновані перші осередки „Національного союзу боротьби за соціальну справедливість, які розповсюдилися потім по усій країні. Спираючись на цю організацію, Кофлін та його прибічники намагались спрямувати незадоволення американців в русло боротьби проти Нового курсу, за встановлення в країні політичних порядків по типу корпоративного ладу в Італії.

Ультраконсервативна пропаганда Американської ліги свободи і особливо масові рухи під керівництвом псевдорадикальних популістів становили собою серйозну небезпеку для рузвельтівської адміністрації. Але це була тільки частина правої опозиції Новому курсу. Не меншу, а, мабуть, навіть більшу загрозу політиці Нового курсу справа складали дії Верховного суду США, в якому продовжували панувати консервативні індивідуалістські доктрини, які відкидали правомірність втручання держави до сфери приватного підприємництва. З посиленням правої опозиції адміністрації Рузвельта консервативна більшість Верховного суду перейшла до рішучого наступу на політику Нового курсу. 27 травня 1935 р. Верховний суд оголосив про неконституційність НІРА, а 6 січня 1936 р. та ж доля спіткала закон про регулювання сільського господарства. За короткий термін були визнані неконституційними ще 9 законів, прийнятих конгресом в 1933-1934 рр.

Рішення Верховного суду поставили серйозну перешкоду подальшому здійсненню політики Нового курсу, бо вони підривали її конституційну основу. Між тим і в колах робітничого руху, і в лавах учасників масових рухів соціального протесту все більш посилювались настрої не тільки на користь продовження, а й на користь суттєвої радикалізації політики Нового курсу. Рузвельт і його радники не могли не рахуватися з цими настроями.

За перші два роки президентства суттєво еволюціонували і погляди самого Рузвельта. Заходи, здійснені ним протягом „перших ста днів Нового курсу, були надзвичайними експериментами, розрахованими на подолання глибокої кризи. Ані сам президент, ані його радники ще не передбачали тоді можливості перетворення цих надзвичайних заходів в постійний курс соціально-економічної політики. Але саме в цьому напрямку стало поступово змінюватись їх відношення до державного економічного регулювання на досвіді перших років Нового курсу. Немалу роль в такому повороті відіграло те, що в колах радників Рузвельта зростала популярність економічної теорії Джона Кейнса.

Змінилось і відношення Рузвельта до питання про місце ліберальних соціальних реформ в політиці Нового курсу. Ставало все більш очевидним, що спроби створення в країні обстановки національної єдності закінчились невдачею. В умовах швидкої поляризації суспільства продовження тієї „середньої лінії балансування між різноманітними соціальними групами, якої дотримувався президент на першому етапі Нового курсу, викликає опір і зліва і справа. Ставав необхідним вибір: або відмова від політики реформ, або нові енергійні кроки на шляху створення ліберального соціального законодавства.

Таким були основні фактори, які призвели до суттєвої переорієнтації політики рузвельтівської адміністрації.

. В 1935 р. в політиці Нового курсу сталося значне зрушення вліво. Почався другий етап Нового курсу, головною відмінною рисою якого було те, що, відмовившись від політики балансування, уряд Рузвельта в набагато більшій, ніж раніше, мірі став враховувати інтереси трудового населення міст і ферм. Весною і влітку 1935 р. була проведена нова серія надзвичайно важливих ліберальних реформ. На перший план в політиці федерального уряду став все більше висуватися соціальний аспект. За виразом одного з американських істориків, в 1935 р. Рузвельт вимушений був „змінити застарілий костюм президента усієї нації на одяг „борця за народні інтереси.

Найкрупнішим соціальним завоюванням другого етапу Нового курсу став Національний акт про трудові відносини, або закон Вагнера, який набув чинності 5 липня 1935 р. В цьому найрадикальнішому законі Нового курсу положення про права робітників отримали принципово інше тлумачення в порівнянні з тим, як вони трактувалися в НІРА. Закон Вагнера не тільки декларував права робітників на організацію і на укладання колективного договору, а й гарантував їм право на вступ до обраної ними профспілки і на укладання колективного договору з нею. Якщо робітники даного підприємства проголосували за створену там профспілку, підприємець був зобовязаний визнати її офіційним представником робітників і укласти з нею колективний договір. Отже, уряд не тільки гарантував законність профспілкової діяльності, а й легалізував принцип „зачиненого цеху як вищої форми профспілкових гарантій. Було закріплено також право робітників на страйк і пікетування.

Важливим нововведенням закону Вагнера було суттєве обмеження підприємницьких прерогатив. Віднині урядові органи повинні були припиняти такі види „нечесної трудової практики підприємців, як переслідування робітників за участь в профспілковому русі, створення компанійських профспілок, відмова від переговорів з виборними представниками робітників з питань укладання колективного договору. Контроль за здійсненням закону був покладений на Національне управління з трудових відносин, рішення якого були обовязковими для підприємців і могли оспорюватися ними тільки через суд.

Таким чином, закон Вагнера став вершиною ліберального трудового законодавства в Америці. Він не тільки чітко проголосив основні права робітників у сфері трудових відносин, а й забезпечив законодавчо оформлення гарантії для реального здійснення цих прав.

Іншою важливою соціальною реформою другого етапу Нового курсу було прийняття першого в історії Сполучених Штатів федерального закону про соціальне страхування. Цей закон, підписаний Рузвельтом 14 серпня 1935 р., вводив страхування двох типів - систему пенсій по старості і допомоги по безробіттю. Умови і норми пенсійного забезпечення були єдиними по усій країні. право на отримання пенсій мали робітники і службовці, які досягли 65-річного віку, за наявності достатнього трудового стажу. Страховий фонд створювався за рахунок паритетного податкового обкладання підприємців і осіб найманої праці. Робітники і службовці вносили податок в розмірі 1% на перші 3000 дол. щорічної заробітної плати кожного робітника. Таку ж суму із загального фонду заробітної плати вносили підприємці. Страхування по безробіттю будувалось на федерально-штатній основі. Конгрес встановлював лише порядок створення страхового фонду. З усіх підприємців, які наймали 8 і більше робітників, визискувався податок на рівні 1% з тих же перших 3000 дол. щорічної заробітної плати кожного робітника, зайнятого на даному підприємстві. Коло одержувачів допомоги, розміри і терміни їх виплати визначались законодавством штатів.

Суттєвою слабкістю закону про соціальне страхування було те, що він розповсюджувався лише на робітників відносно крупних промислових підприємств і зовсім не охоплював робітників і службовців, зайнятих у торгівлі, сфері обслугу і в сільському господарстві. Але при усіх цих недостатках цей закон поряд із законом Вагнера став крупною віхою в історії ліберального соціального законодавства в США.

На другому етапі Нового курсу сталося значне збільшення масштабів громадських робіт і поширення їх клієнтури. У квітні 1935 р. конгрес прийняв закон, який передбачав нові, дуже великі асигнування на ці цілі - 4,9 млрд. дол. Для здійснення цієї широкої програми була створена нова організація - Адміністрація з реалізації громадських робіт (WPA) на чолі з Г.Гопкінсом. На відміну від Адміністрації громадських робіт (PWA), яка робила упор на здійснення великих проектів капітального будівництва, розрахованих на стимулювання економіки, керівництво WPA намагалось зайняти на своїх обєктах можливо більшу кількість безробітних на будь-якій роботі, яка не вимагала великих капіталовкладень. 85% усіх витрат на обєктах WPA йшло на оплату праці учасників громадських робіт по існуючим на даний момент ставкам заробітної плати промислових робітників. Вже весною 1936 р. на різних обєктах WPA було зайнято близько 3,5 млн. чоловік.

Значно поширилась клієнтура нової адміністрації. Вона надавала велику допомогу особам інтелектуальних професій - акторам, письменникам, художникам, архітекторам. У червні 1935 р. була створена спеціальна Адміністрація допомоги молоді, яка забезпечувала тимчасову часткову зайнятість студентам та школярам старших класів, які цього потребували.

Правда, і на другому етапі Нового курсу системою громадських робіт могла бути охоплена в кращому випадку лише третина загальної кількості безробітних. Але все ж для мільйонів рядових американців в умовах депресії, яка затягнулася, громадські роботи стали єдиним джерелом існування. Разом з іншими агентствами Адміністрація з реалізації громадських робіт заклала основи соціально-культурної інфраструктури американського суспільства.

Важливий поворот стався в середині 30-х рр. і в аграрній політиці Нового курсу. У лютому 1936 р., незабаром після відміни ААА, уряд Рузвельта провів через конгрес новий сільськогосподарський закон, в якому поряд з висуненням чергової програми скорочення виробництва продуктів землеробства і тваринництва були передбачені заходи з відновлення плодючості ґрунту. Актуальність цієї проблеми стала особливо очевидною після сильної засухи 1934 р. та величезних курних бур тих років. Охорона і подальший розвиток природних ресурсів входили до кола завдань Адміністрації долини ріки Теннессі, яка була створена ще в 1933 р. Вже тоді це нове федеральне агентство почало здійснювати широку програму державного гідроенергетичного будування в басейні ріки Теннессі, в одному з найвідсталіших регіонів Півдня. Проте на другому етапі Нового курсу цілі цієї адміністрації були поширені: її початкова програма забезпечення електроенергією виробництва дешевих добрив переросла в широку програму регіонального соціально-економічного планування з метою підвищення життєвого рівня населення депресивних районів.

Важливу роль в цьому плані відігравала і створена у травні 1935 р. Адміністрація із сільської електрифікації (REA), яка почала організацію фермерських кооперативів, видачу їм довгострокових позик і надання технічної допомоги для спорудження ліній електропередач і постачання ферм електроенергією. Діяльність адміністрації була досить успішною. Якщо в середині 30-х рр. лише одна з кожних 10 ферм була електрифікована, то до кінця 30-х рр. були електрифіковані вже чотири з кожних 10 ферм.

Принциповим зрушенням в аграрній політиці уряду на другому етапі Нового курсу було, нарешті, те, що урядова допомога стала надаватись не тільки заможним групам фермерського населення, а й шарам з низькими прибутками. Це проявилося у створенні в 1935 р. Адміністрації з переселення, яка на початку 1937 р. була перетворена в Адміністрацію з охорони фермерських господарств. Програма діяльності цих федеральних установ включала будівництво таборів для сільськогосподарських робітників-мігрантів, надання фінансової допомоги дрібним фермерам для переселення їх на більш плодючі землі, видачу позик дрібним орендарям для купівлі ферм, створення кооперативів дрібних фермерів з метою придбання сільськогосподарського інвентарю, збуту продукції, а в окремих випадках і для спільної обробки землі. Звичайно, усі ці заходи допомоги низькоприбутковим групам фермерства, здійснені адміністрацією Рузвельта в середині 30-х рр., були важливі не стільки своїми практичними результатами (вони були невеликими), скільки тим, що концепція соціальної відповідальності держави була хоча б в принципі розповсюджена на найбільш низькоприбуткові та найбільш безправні шари населення країни.

Таким чином, на другому етапі Нового курсу сталися рішучі зміни в характері соціальної політики уряду Рузвельта. На перший план в ній була висунута проблема проведення реформ на користь широких шарів населення США. Зрозуміло, ліберальні реформи 1935-1936 рр. були далекі від того, щоб вирішити усі складні соціальні проблеми, які стояли перед мільйонами рядових американців. І все ж при усіх своїх слабостях і прогалинах ліберальні реформи другого етапу Нового курсу були значним кроком уперед на шляху соціального прогресу. Вперше в історії США був покладений початок створенню розгалуженої державної системи соціального захисту населення. Не випадково переважна більшість населення країни привітало це значне прогресивне зрушення в політиці рузвельтівської адміністрації.

Але серйозне зрушення вліво в політиці Нового курсу викликало гостре незадоволення консервативних груп крупного капіталу. Це незадоволення переросло у відкритий опір, коли влітку 1935 р. уряд Рузвельта провів через конгрес два важливих закони, які суттєво торкалися матеріальних інтересів корпоративних фірм і крупних власників. Першим з цих заходів був акт про регулювання держальницьких компаній у сфері підприємств громадського користування. За умовами нового закону, усі фірми, які забезпечують потреби країни у газі та електроенергії, ставились під жорсткий державний контроль. Повністю заборонялись багатоповерхові піраміди держальницьких компаній, які отримали широкого розповсюдження в роки „проспериті. Одночасно був прийнятий новий податковий закон, який вводив додаткове оподаткування для осіб з річними прибутками, які перевищували 50 тис. дол. Особливо високі норми податків встановлювались для осіб з дуже великими прибутками, які перевищували 1 млн. дол. Так, особи з річними прибутками більше 5 млн. дол. повинні були сплачувати податки, які складали 75% їх прибутку. Були введені також податки на надприбутки корпорацій.

Консервативні групи крупного бізнесу зустріли ці законодавчі акти справжнім вибухом ярості. Вони обвинуватили Рузвельта у злісному порушенні американських традицій, у зазіханні на священні права приватної власності, у потуранні небезпечним радикалам і демагогам. А патріарх американської „жовтої преси Уїльям Рендольф Херст заявив, що нові закони - це „найчистіший приклад комунізму.

Зрозуміло, ці обвинувачення не мали нічого спільного з дійсністю. Рузвельт та його радники зовсім не зайняли ворожу позицію по відношенню до бізнесу. Навпаки, глава Білого дому неодноразово стверджував про свою незмінну підтримку бізнесу. Але у порівнянні з 1933 р. в позиції президента Рузвельта по відношенню до кіл корпоративного бізнесу сталися суттєві зміни. На другому етапі Нового курсу, після серії проведених тоді ліберальних реформ і в особливості напередодні виборчої кампанії 1936 р., Рузвельт вважав доцільним перейти від прямого співробітництва з крупним корпоративним бізнесом, що він вважав абсолютно необхідним у надзвичайній кризовій обстановці 1933 р., до критики надмірної могутності найкрупніших корпорацій в економіці і їх політичних амбіцій в житті країни. Не випадково у виступах президента під час „других ста днів Нового курсу знову виразно зазвучала антимонополістична риторика.

У ще більшій мірі це було характерно для періоду виборчої кампанії 1936 р. Знову ставши кандидатом демократичної партії, Рузвельт намагався завірити виборців в тому, що прибічників Нового курсу, які борються за поширення прав народу, і нечисленну групу крупних промислових і фінансових ділків, цих ненажерливих багатіїв, або, як він назвав їх, „економічних роялістів, які опираються цій справедливій справі, поділяють непримиренні протиріччя.

„Роялісти економічного світу, - говорив президент в одній з передвиборчих промов, - визнають, що забезпечення політичних прав громадян складає обовязок уряду, але вони вважають, що нікому немає ніякої справи до сфери економічного рабства. Вони милостиво готові визнати, що уряд може захищати право громадян брати участь у виборах, але відкидають за ним право робити будь-що для захисту права громадян на працю і на життя. Але ми дотримуємось переконання, що свобода не може існувати лише наполовину. Якщо громадянину гарантовані рівні можливості в процесі виборів, то він повинен мати відповідні можливості і в економічній сфері.

Значне зрушення вліво в політиці Нового курсу стало головною причиною блискучої перемоги Рузвельта на виборах 1936 р. За нього голосували 27,8 млн. виборців, тоді як його основному супернику, кандидату республіканської партії, губернатору штату Канзас Альфреду Лендону, вдалося отримати лише 16,7 млн. голосів. Рузвельт одержав перемогу у 46 штатах, що дало йому голоси 523 членів колегії виборців, в той час як Лендон отримав перевагу лише в двох невеликих штатах Нової Англії - Мені і Вермонті - і забезпечив собі лише 8 членів колегії виборців.

Великої поразки зазнала на виборах 1936 р. так звана Союзна партія. У цій новій політичній організації, яка видавала себе за радикальну третю партію, обєдналися прибічники Чарлза Кофліна і послідовники Хю Лонга. Демагогічні ультрарадикальні гасла, які висувалися нею на передвиборчих мітингах, залучили, правда, на бік цієї правопопулістської групи доволі багато виборців. Кандидат Союзної партії, конгресмен Уїльям Лемке, дуже популярний у фермерських колах Заходу, отримав на виборах майже 900 тис. голосів, але це не дало Союзній партії провести хоча б одного представника до колегії виборців.

Вибори до конгресу надали в 1936 р. велику перевагу демократам. В сенаті стало тепер 76 демократів і лише 16 республіканців, а співвідношення місць на користь демократів в палаті представників склало 331 проти 89.

. Блискуча перемога Рузвельта на виборах 1936 р. означала, що американських народ дає йому мандат на продовження політики ліберальних реформ. Нагальна необхідність подальшого слідування цим шляхом виразно усвідомлювалась і президентом. У черговому посланні конгресу про становище країни на початку січня 1937 р. Рузвельт говорив, що він з подвійною енергією буде продовжувати курс на оздоровлення економіки і на підвищення добробуту народу. Тільки тоді, стверджував він, можна пристосувати американське суспільство до складних умов сучасного світу.

„В нашій країні, - говорив президент, - я бачу десятки мільйонів громадян, які і зараз, складаючи значну частину населення, позбавлені більшої частини того, що, навіть по найбільш низьким сучасним стандартам, вважається першочерговими життєвими потребами.

Я бачу мільйони сімей, які намагаються прожити на такі мізерні прибутки, що загроза сімейної катастрофи щоденно висить над ними...

Я бачу, що мільйони людей позбавлені освіти і відпочинку, не можуть покращити свою долю і долю своїх дітей...

Я бачу, що третина нації живе у поганих будинках, носить бідний одяг і погано харчується.

Приймаючи знову присягу на посаді президента Сполучених Штатів, я даю урочисту клятву вести американський народ уперед, по обраній ним самим дорозі.

Перші ж місяці другого терміну президентства Рузвельта показали, що політика Нового курсу, перед якою були поставлені нові складні завдання, зустрілась із найсерйознішими складностями.

Тріумфальна перемога Рузвельта на виборах 1936 р. викликала величезний ентузіазм в масах рядових американців. Вони очікували, що адміністрація Рузвельта ще більш рішучо стане на бік народу і здійснить нову серію реформ для покращення його становища. особливою активністю відрізнялись робітники. На рубежі 1936 і 1937 рр. в країні почалась хвиля відомих „сидячих страйків, яка охопила сотні тисяч робітників найважливіших галузей промисловості. Вони були настільки успішними, що навіть такі гіганти корпоративного бізнесу, як „General Motors, „General Electric, „U.S. Steel Corporation та ін., вимушені були визнати нові масові профспілки, які були створені під егідою виниклого в межах АФП Комітету виробничих профспілок, і укласти з ними колективні договори. Профспілковий рух все більш наполегливо вимагав від уряду подальших кроків по шляху реформ.

Проте „сидячі страйки викликали негативну реакцію в колах крупного бізнесу. Це і зрозуміло: адже вони значно збільшили ефективність страйкової боротьби, ускладнивши підприємцям можливість використання штрейкбрехерів. До того ж дії робітників під час „сидячих страйків, як правило, розцінювались в консервативних колах як зазіхання на права приватної власності. Тому обєднання підприємців вимагали від уряду найрішучіших дій для придушення страйків. Коли ж Рузвельт, в принципі засудивши „сидячі страйки, в той же час відмовився застосовувати силу для їх припинення, незадоволення в широких підприємницьких колах зросло ще більше.

Значні зміни в настроях ділових кіл пояснювались і суттєвим покращенням економічної конюнктури в країні. Індекс промислового виробництва США в 1936 р. досяг 95%, а в 1937 р. - навіть 103%, вперше перевищивши передкризовий рівень 1929 р. В умовах промислового піднесення підприємці знов почали відчувати впевненість у свої силах, яку вони втратили за роки „великої депресії. Це неминуче вело до того, що все більш значні кола крупного бізнесу вважали пагубним будь-яке втручання держави в економіку і вимагали рішучого скорочення урядових витрат на громадські роботи та інші соціальні потреби.

Настрої на користь суттєвого обмеження ліберального соціального реформаторства в 1937 р. знайшли широке розповсюдження і в помірковано-консервативних колах демократичної партії, які до тих пір, хоча й без особливого ентузіазму, підтримували політику Нового курсу.

Подальша поляризація соціальних сил американського суспільства поставила перед рузвельтівською адміністрацією надзвичайно важкі проблеми. З одного боку, посилення консервативних настроїв не тільки в колах крупного корпоративного бізнесу, а й в широких шарах дрібних та середніх підприємців, заможних фермерів та інших представників середніх шарів, наляканих „сидячими страйками та іншими проявами радикалізму в робітничому русі, примусили президента дещо в чому піти назустріч вимогам бізнесу. В бюджетному посланні конгресу у січні 1937 р. говорилося про необхідність досягнення збалансованого бюджету і про деяке скорочення федеральних асигнувань на громадські роботи.

З іншого боку, Рузвельт не мав намір відмовлятися від курсу на продовження ліберальних реформ, яких наполегливо вимагали організовані робітники. Тому в 1937 р. рузвельтівська адміністрація оголосила про намір провести через конгрес законопроекти про відновлення федеральних стандартів мінімальної заробітної плати та максимальної тривалості робочого тижня, про виділення асигнувань на будівництво дешевого житла та розширення гідроенергетичного будівництва і регіонального планування за типом Адміністрації долини ріки Теннессі.

Проте Рузвельт не міг не враховувати того, що посилення консервативної опозиції в демократичній партії і в конгресі створювало серйозні перешкоди прийняттю цієї ліберальної програми. До того ж навіть у випадку ухвали цих законопроектів у конгресі вони в будь-який момент могли бути оголошені неконституційними консервативною більшістю Верховного суду, яка як і раніше виходила у своїх рішеннях з індивідуалістичних принципів найповнішої свободи приватнопідприємницької діяльності.

Ось чому на початку 1937 р. сталася певна трансформація політики Нового курсу, змінилися пріоритети у практичних діях рузвельтівської адміністрації із здійснення програми реформ. Почався третій етап Нового курсу, коли уряд Рузвельта, зіштовхнувшись із сильною опозицією продовженню лінії на активне соціальне реформаторство, спрямував свої основні зусилля на закріплення вже досягнутого, на упорядкування і консолідацію численних федеральних агентств, створених в попередні роки. Отже, на третьому етапі Нового курсу перед рузвельтівською адміністрацією постало завдання інституціоналізації політики ліберальних реформ. Цій меті і слугували висунуті президентом план реформи Верховного суду і проект адміністративної реформи.

План реформи Верховного суду був запропонований Рузвельтом 5 лютого 1937 р. Він передбачав надання президенту права призначати за згодою сенату додаткових суддів, якщо той чи інший член Верховного суду, який досяг 70-річного віку, не захоче піти у відставку. Загальна кількість членів цієї найвищої судової інстанції США не могла перевищувати 15 чоловік. За словами самого президента, метою запропонованої реформи було „забезпечити постійний приток свіжої крові до судової системи і „залучити до рішення соціально-економічних проблем людей більш молодого покоління, які добре знайомі з умовами життя і праці рядових американців у сучасну епоху.

Одночасно з планом реформування Верховного суду Рузвельт виступив з проектом адміністративної реформи. Вона передбачала розширення персоналу Білого дому, створення Виконавчого управління президента і надання президенту права змінювати структуру і характер функціонування органів виконавчої влади. В проекті також говорилося про необхідність зміцнення і консолідації нових федеральних агентств соціального захисту і встановлення жорсткого контролю над ними з боку президентського апарату. За розрахунками Рузвельта, це могло зробити операції нових агентств більш ефективними і, найголовніше, надати їм постійного статусу. З цією метою пропонувалось обєднати більшість федеральних агентств, створених в роки Нового курсу, в два нових міністерства - міністерство громадських робіт та міністерство соціальних послуг.

Протягом усієї першої половини 1937 р. питання про реформу Верховного суду було в центрі політичної боротьби. Прибічники президента розгорнули енергійну кампанію на користь реформи. Але одночасно різко активізувалась і опозиція. Республіканці і більшість консервативних демократів в конгресі зайняли в цьому питання безкомпромісну антирузвельтівську позицію. Проти плана реформи Верховного суду виступила також і частина лібералів, які раніше підтримували політику Нового курсу. Правда, на відміну від консерваторів вони засуджували рішення Верховного суду про неконституційність найважливіших заходів соціального законодавства Рузвельта. Але вони побоювались, що реформа Верховного суду порушить закладений в американській конституції принцип поділення влади і систему стримувань і противаг і надасть президенту дуже великі можливості визначати склад Верховного суду. Проте ці розходження між лібералами і консерваторами не змінювали суті справи: і одні і інші разом виступали проти реформи Верховного суду.

Подальший хід боротьби між прибічниками і супротивниками плану президента багато в чому визначився зміною позиції самого Верховного суду. 12 квітня 1937 р. більшістю голосів він прийняв рішення про конституційність закону Вагнера. Незабаром були прийняті постанови, які санкціонували конституційність закону про соціальне страхування та деяких положень про регулювання умов праці, прийнятих в різних штатах. Ця переорієнтація Верховного суду значно послабила кампанію прибічників президента і багато в чому сприяла тому, що проект реформи судової системи, висунутий Рузвельтом, зазнав поразки. Остаточний результат боротьби з питання про реформу Верховного суду не був однозначним. Переорієнтація суду та відставка декількох суддів, яка дозволила Рузвельту доповнити Верховний суд лібералами, призвели фактично до здійснення тих цілей, які ставив президент у лютому 1937 р. Найбільш важливі заходи соціального законодавства, прийняті в 1935-1936 рр., були тепер закріплені. Тому якоюсь мірою Рузвельт був правий, коли він говорив пізніше, що він програв битву, але виграв війну.

Проте, з іншого боку, провал плану реформи Верховного суду в конгресі був серйозною поразкою президента. Вона означала, що вже склався стійкий антирузвельтівський блок республіканців і південних демократів. Це суттєво ускладнювало для Рузвельта та його прибічників проведення через конгрес планів розширення та інституціоналізації ліберальних реформ Нового курсу.

Послаблення позицій Білого дому в 1937 р. чітко позначилось в ході обговорення конгресом найважливіших законопроектів, розроблених рузвельтівською адміністрацією. Непримиренну опозицію консервативного блоку зустрів насамперед проект адміністративної реформи та особливо пропозиція про створення нових міністерств. Ані на регулярній сесії конгресу в першій половині 1937 р., ані на його спеціальній сесії, скликаній Рузвельтом у листопаді того ж року, проект адміністративної реформи так і не був прийнятий. Тієї ж долі зазнали і більшість нових урядових планів соціального законодавства. Протягом 1937 р. прибічникам президента вдалося провести через конгрес лише законопроект про будівництво дешевого житла, проте запропонована урядом сума федеральних асигнувань на ці цілі була значно скорочена. Решта ж проектів соціального законодавства в 1937 р. так і не отримала ухвали конгресу.

Становище в країні і співвідношення сил в конгресі знову суттєво змінилося, коли період сприятливої економічної конюнктури змінився восени 1937 р. новою економічною кризою. Найбільшої сили вона досягла весною 1938 р., загальний же річний індекс промислового виробництва, який в 1937 р. вперше перевищив рівень 1929 р., знову впав до 82% цього рівня.

Вплив економічної кризи 1937-1938 рр. на ділові кола був дуже суперечливим. Найбільш консервативні групи корпоративного бізнесу, які негайно прозвали новий економічний занепад „рузвельтівською рецесією, намагались використати погіршення економічної конюнктури для активізації боротьби за повну ліквідацію політики Нового курсу. Проте така позиція поділялася далеко не усіма представниками ділових кіл. По мірі загострення кризи навіть деякі представники корпоративного капіталу, враховуючи позитивний досвід антикризової політики рузвельтівської адміністрації, вважали необхідним не скорочення, а збільшення державних витрат на цілі соціально-економічного регулювання. Але все ж посилення безкомпромісної опозиції Новому курсу з боку впливових кіл корпоративного бізнесу і консервативного блоку в конгресі примусило Рузвельта і членів його адміністрації знову ввести суттєві зміни до обраного ними на початку 1937 р. політичного курсу.

Наприкінці грудня 1937 р. видатні діячі уряду Рузвельта поновили активну антимонополістичну кампанію. Найбільш рішуче виступав міністр внутрішніх справ Гарольд Ікес. У своїй промові він стверджував, що „60 родин Америки, як назвав найбільш впливові групи корпоративного бізнесу США публіцист Фердінанд Ландберг в опублікованій ним у 1937 р. книзі під цією назвою, знов посилили „стару боротьбу між владою грошей і силою демократичного інстинкту і що „неминучий конфлікт між демократією і плутократією „треба довести до переможного кінця.

Антимонополістична кампанія діячів адміністрації була підтримана і самим президентом. Але разом із засудженням позиції консервативних кіл бізнесу у виступах Рузвельта на початку 1938 р. передбачалось також прагнення до конструктивних переговорів з представниками ділового світу. Не випадково для їх умиротворення президент вважав за можливе продемонструвати жорстку позицію відносно лідерів профспілкового руху і застерегти їх від „надмірних зазіхань.

Тим не менше у всіх своїх промовах початку 1938 р. Рузвельт робив основний упор на тому, що країна потребує продовження та активізації політики Нового курсу. Він знов і знов повторював, що у 30-х рр. ХХ ст. державне регулювання економіки і соціальних відносин стало необхідністю.

„Події останніх місяців, - заявив він у черговому посланні конгресу про становище країни у січні 1938 р., - є новим доказом того, що ми не можемо управляти країною так, як це робилося у 1787, 1837 або 1887 рр., тому що потреби і прагнення людей зараз незрівнянно більш великі і їх незрівнянно важче задовольнити, ніж в будь-який попередній період життя нашої республіки. Задоволення цих потреб і прагнень стало в наші дні визнаним обовязком уряду, і в останній час не сталося нічого такого, що могло б звільнити конгрес, суди і президента від виконання цього обовязку. Він і зараз потребує від нас таких же енергійних і невідкладних дій, як і в березні 1933 р.

В першій половині 1938 р., в період найбільшого поглиблення економічного спаду, уряду Рузвельта вдалося добитися перелому в позиціях більшості членів конгресу і провести ряд нових соціальних реформ, які стали головним досягненням рузвельтівської політики на третьому етапі Нового курсу.

Першим важливим актом законодавства цього періоду став новий сільськогосподарський закон, прийнятий конгресом 16 лютого 1938 р. Повністю зберігши програму підтримання плодючості ґрунту, він значно посилив регулюючі функції держави з контролю за скороченням посівних площ і продукції тваринництва і за проведенням систематичної закупівлі „надлишків сільськогосподарської продукції на випадок засухи та інших стихійних лих. Нарешті, враховуючи незадоволення дрібних фермерів, уряд Рузвельта включив до сільськогосподарського закону 1938 р. ряд положень, які декілька збільшували розміри преміальних платежів для дрібних сільськогосподарських виробників і певним чином захищали дрібних фермерів-орендарів від згону їх з землі.

Іншим важливим напрямком соціальної політики уряду Рузвельта в 1938 р. було поновлення широкомасштабних громадських робіт для безробітних. Були виділені нові крупні асигнування на проведення громадських робіт на різних обєктах PWA і WPA у розмірі 5 млрд. дол. Це дозволило до кінця 1938 р. знову збільшити кількість робітників, зайнятих на цих обєктах, до 3,5 млн. чоловік.

В умовах, коли новий економічний спад знову обрушив важкі удари на рядових американців, рузвельтівська адміністрація визнала необхідним відгукнутися на тенденцію до зростання антимонополістичних настроїв в країні, яка проявилася в роки Нового курсу. У квітні 1938 р. Рузвельт запропонував провести „ретельне розслідування концентрації економічної могутності в американській промисловості. Це завдання було покладене на „тимчасовий національний економічний комітет, створений рішенням конгресу. Правда, діяльність цього агентства розгорталась дуже повільно. Але все ж публічні засідання комітету, які заслухали численні покази свідків про монополістичну практику крупних корпорацій, про порушення ними антитрестівського законодавства, завдали певної морально-політичної шкоди монополіям.

Нарешті, після тривалої боротьби уряду Рузвельта вдалося добитися нового великого успіху у сфері трудового законодавства. 25 червня 1938 р. президент підписав закон про справедливі умови праці. Цей закон забороняв застосування праці дітей до 14 років і встановлював єдині федеральні стандарти мінімуму заробітної плати і максимальної тривалості робочого тижня. Мінімум заробітної плати був встановлений у розмірі 25 центів на годину, а протягом подальших восьми років його передбачалось довести до 40 центів. Максимальна тривалість робочого тижня була обмежена 44 годинами, а по закінченню трьох років вона повинна була складати 40 годин.

Таким чином, на третьому етапі Нового курсу соціальний аспект продовжував займати важливе місце в політиці резвельтівської адміністрації. Тому про декілька місяців першої половини 1938 р. по праву можна було говорити як про „треті сто днів Нового курсу.

Проте співвідношення сил в партійно-політичній боротьбі в 1938 р. було значно менш сприятливим для прибічників Нового курсу, ніж у 1935-1936 рр. Відображаючи суттєві зміни в позиції впливових груп корпоративного капіталу, консервативний блок республіканців і південних демократів, який сформувався в 1937 р., все більш рішуче виступав проти ліберального соціального реформаторства. Деякі найбільш реакційні з республіканців навіть у цей період як і раніше наполягали на поверненні до постулатів ідеології „твердого індивідуалізму. Правда, більшість діячів консервативного блоку в конгресі наприкінці 30-х рр. в принципі вже не заперечували проти поширення функцій держави. Але вони вважали необхідним різке скорочення державного регулювання економіки і виступали проти курсу на подальші ліберальні реформи у соціальній області.

Все це створювало серйозні перешкоди проведенню важливих реформ, запропонованих урядом Рузвельта. Особливо завзятий опір консервативних сил, як і раніше, викликав проект адміністративної реформи. У квітні 1938 р. після бурхливого обговорення палата представників відхилила новий варіант цієї реформи - законопроект про реорганізацію апарату виконавчої влади, незадовго до цього затверджений Сенатом. Повторний провал адміністративної реформи став новою серйозною поразкою президента.

На проміжних виборах 1938 р. Рузвельт спробував добитися поразки деяких найбільш ворожих Новому курсу діячів демократичної партії. Але ці спроби закінчилися невдачею: майже усі ці представники непримиренної рузвельтівської опозиції були переобрані. До того ж республіканці на виборах 1938 р. значно збільшили своє представництво в конгресі. Реальне співвідношення сил стало там ще більш несприятливим для прибічників Нового курсу.

Між тим питання про напрямок подальшої еволюції урядової політики як і раніше стояло надзвичайно гостро. Хоча з другої половини 1938 р. почалося деяке покращення економічної конюнктури, в країні зберігалося масове безробіття. Навіть у 1939 р. близько 9 млн. робітників не мали можливості отримати роботу. Це викликало незадоволення організованих робітників, яке особливо відобразилося в нових масових виробничих профспілках, які з листопада 1938 р. обєдналися у новий центр профспілкового руху США - Конгрес виробничих профспілок. В цілому підтримуючи політику Нового курсу, профспілки КВП вимагали від уряду більш послідовного проведення і подальшого поглиблення соціальних реформ.

З іншого боку, все більше посилювалась і опозиція політиці Нового курсу з боку груп корпоративного бізнесу, які обвинувачували Рузвельта у потуранні „надмірним зазіханням профспілок, у навязуванні підприємцям закону Вагнера та інших „проробітничих заходів соціального законодавства і вимагали їх рішучого перегляду.

Сильне незадоволення зростанням радикалізму в робітничому русі відчувалося і в колах фермерської буржуазії, особливо після того, як в 1937 р. в межах КВП була створена загальнонаціональна профспілка сільськогосподарських робітників. Зростала і принципова опозиція аграрної буржуазія усім заходам рузвельтівської адміністрації, які хоч якоюсь мірою йшли назустріч інтересам дрібних фермерів. На виборах 1938 р. це призвело до поразки деяких політичних діячів західних штатів, які підтримували політику Нового курсу. Їх долю поділили навіть такі визнані представники радикальних груп руху за незалежні політичні дії, як лідер Прогресивної партії Вісконсіна Філіп Лафоллет і голова Фермерсько-робітничої партії Міннесоти Елмер Бенсон, які протягом декількох попередніх років займали посади губернаторів цих штатів.

Нарешті, консервативний блок в конгресі категорично відхилив і перші спроби лібералів поставити під контроль федеральної влади найбільш галасливі прояви расового пригнічення. Такої долі зазнав тоді законопроект про передачу справ, повязаних із судом Лінча, з ведення судових органів окремих штатів до компетенції федеральних судів. Усі спроби проведення цього білля через конгрес незмінно зустрічались запеклою обструкцією представників південних штатів, які до кінця 30-х рр. так і не допустили прийняття цієї такої важливої і давно назрівшої реформи. Боязнь повного розриву з південним крилом демократичної партії усі ці роки стримувала президента Рузвельта від активної підтримки дуже необхідного для негритянського населення Півдня законодавства.

Нове посилення поляризації соціально-політичних сил американського суспільства поставило перед урядом Рузвельта ще більш складні проблеми, ніж це було на початку третього етапу Нового курсу. Зростання сили і впливу консервативного блоку в конгресі робив малоймовірним подальше скільки-небудь серйозне просунення соціального законодавства. Проте цілком неприйнятною для президента була і відмова від вже проведених реформ.

Усе це і визначило курс урядової політики, який був накреслений Рузвельтом на 1939 р. У черговому посланні конгресу про становище країни вперше за усі роки Нового курсу президент не висунув жодної нової програми соціального законодавства. Але в той же час він зробив упор на необхідність закріплення вже проведених соціальних перетворень. Для цього, стверджував президент, необхідно створити ефективний урядовий механізм, здатний здійснювати програми перспективного соціально-економічного планування. Отже, завдання закріплення та інституціоналізації ліберальних реформ, висунуте на початку третього етапу Нового курсу, і в 1939 р. залишалось у числі найважливіших пріоритетів його політики.

Основні зусилля уряду Рузвельта були тепер спрямовані на те, щоб досягнути прийнятного компромісу з конгресом і добитися, нарешті, прийняття проекту адміністративної реформи. Новий компромісний варіант законопроекту про реорганізацію апарату виконавчої влади 3 квітня 1939 р., після його затвердження конгресом, був підписаний президентом. За умовами цього закону створювалось Виконавче управління президента, до складу якого входили апарат Білого дому, бюджетне управління і управління планування національних ресурсів. Президенту було надано право робити необхідні перетворення системи федеральних агентств. Правда, пропозиція про створення нових міністерств була відхилена конгресом. Але все ж закон 1939 р. передбачав створення таких нових структур президентської влади, як федеральні агентства громадських робіт і цінних паперів, які на постійній основі повинні були керувати здійсненням різноманітних соціально-економічних програм, прийнятих раніше в межах надзвичайного законодавства. Таким чином, хоча проект адміністративної реформи, запропонований в 1937 р. урядом Рузвельта, і не був повністю здійснений, закон 1939 р. про реорганізацію виконавчої влади все ж створював необхідну адміністративно-правову базу для закріплення та інституціоналізації ліберальних соціально-економічних реформ Нового курсу.

В 1939 р. рузвельтівська адміністрація та її ліберальні прибічники в конгресі здійснили ряд заходів протидії натиску консервативного блоку. Лібералам вдалося перешкодити спробам консервативної ревізії закону Вагнера. Вони добилися також прийняття деяких поправок до закону 1935 р. про соціальне страхування, які декілька збільшили розміри пенсійного забезпечення і включили до числа одержувачів допомоги непрацездатних членів сімей пенсіонерів та окремі категорії сільськогосподарських робітників.

Тим не менше в 1939 р. Сполучені Штати все ж вступили в період уповільнення ліберального соціального реформаторства. Певною мірою це було результатом протидії рузвельтівському курсу з боку впливових груп корпоративного бізнесу та консервативної опозиції в конгресі, яка посилилася. Наприкінці 30-х рр. дії консерваторів стали більш ефективними. Справа в тому, що у поглядах деяких відомих лідерів республіканської партії в 1938-1939 рр. зявилися перші паростки так званого „нового республіканізму, прибічники якого вже не відхиляли в принципі необхідність державного регулювання, але пропонували рішуче скоротити його масштаби, перенести його з федерального рівня на рівень штатів і зосередити зусилля регулюючих органів не на поширення соціальних реформ, а на більш жорсткий контроль за діяльністю профспілок та інших масових громадських організацій. Так вже наприкінці 30-х рр. були зроблені перші кроки у розвитку ідеології неоконсерватизму - консервативної альтернативи неолібералізму як ліберальному варіанту державного регулювання економіки і соціальних відносин.

Але головною причиною, яка обумовила зміну пріоритетів в політиці уряду Рузвельта в 1939 р., стало різке загострення міжнародного становища і наростання загрози другої світової війни. Це призвело до того, що на перший план в політичному житті США вийшли питання зовнішньої політики.

Період Нового курсу, який охопив 1933-1939 рр., став початковим етапом перетворення американського суспільства в державно-регульоване та соціально-орієнтоване суспільство. Державне регулювання економіки стало з цього часу постійною рисою економічної структури. Почалося і створення розгалуженої соціальної інфраструктури американського суспільства, що вперше в історії США дозволило почати практичну реалізацію принципу державного захисту соціальних прав громадян.

Література

Американские президенты: 41 портрет.- Ростов-на-Дону, 1997.

Бобраков Ю.И. Федеральная резервная система и экономическое регулирование.- М., 1971.

Валюженин А.В. Американский либерализм. Иллюзии и реальность.- М., 1976.

Валяева Г.К. Прогрессивные республиканцы и сдвиг влево в политике «нового курса» // Вестник Московского университета. Сер. История.- 1984.- №6.

Галкин И.В. На пути в Белый дом: из истории демократической партии США (1920-е - 1933 гг.).- М., 1991.

Галкова Т.В., Маныкин А.С. На пути к консолидации: партийная система США на исходе «нового курса» // Вестник Московского университета. Сер. История.- 1990.- №1.

Иванов С.В. «Война с бедностью» Ф.Д.Рузвельта: Социальные программы «нового курса» в США.- Саратов, 1989.

Иванян Э.А. Белый дом: президенты и политика.- М., 1979.

История мировой экономики. Хозяйственные реформы 1920-1990-х гг. / Под ред. А.Н.Марковой.- М., 1995.

Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег.- М., 1978.

Козенко Б.Д., Севостьянов Г.Н. История США.- Самара, 1994.

Королькова Е.И. «Новый курс» Рузвельта.- М., 1992.

Кредер А.А. Американская буржуазия и «новый курс», 1933-1940.- Саратов, 1988.

Лан В.И. США: от первой до второй мировой войны.- М., 1976.

Мальков В.Л. «Новый курс» в США: Социальные движения и социальная политика.- М., 1973.

Мальков В.Л. Франклин Рузвельт: Проблемы внутренней политики и дипломатии.- М., 1988.

Мальков В.Л., Наджафов Д.Г. Америка на перепутье: 1929-1938: Очерк социально-политической истории «нового курса» в США.- М., 1967.

Маныкин А.С. История двухпартийной системы США.- М., 1981.

Маныкин А.С. «Эра демократов»: партийная перегрупировка в США, 1933-1952.- М., 1990.

Никитин В.А. Консерватизм и политическая борьба в США 1900-1929 гг.- М., 1991.

Печатнов В.О. Демократическая партия США: Избиратели и политика.- М., 1980.

Печатнов В.О. За кулисами выработки «нового курса» // Вопросы истории.- 1979.- №7.

Сивачев Н.В. Политическая борьба в США в середине 30-х годов ХХ века.- М., 1966.

Согрин В.В. Белый дом: президенты и идеология.- М., 1998.

Согрин В.В. Идеология в американской истории от отцов-основателей до конца ХХ века.- М., 1995.

Шкундин М.З. К истории государственно-монополистической социальной политики США. 1929-1939.- М., 1980.

Шлезингер А. Циклы американской истории.- М., 1992.

Экономическая история зарубежных стран / Под ред. В.И.Голубовича.- М., 1996.

Юнгблюд В.Т. Гарри Гопкинс // Вопросы истории.- 1996.- №11/12.

Яковлев Н.Н. Франклин Рузвельт: человек и политик: Новое прочтение.- М., 1981.