»
Виконала:
Студентка 5 курсу 2 групи
історичного факультету
денної форми навчання
Коваленко Людмила Вікторівна
КИЇВ-2010
Зміст
Вступ
І. Створення міфу про Переяславську раду 1654 р. та спроби його спростувати (90-ті рр. ХХ ст.)
ІІ. Дискусії про події в Переяславі 1654 р. в сучасній українській історіографії
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми. Події в Переяславі 1654 р. були предметом наукового дослідження багатьох істориків, юристів, фахівців державного права, міжнародних відносин тощо. Серед тих, хто спеціально досліджував цю проблему або висловлювався про державно-правовий характер та історичне значення договору: В. Антонович, М. Бантиш-Каменський, І. Борщак, П. Буцинський, Б. Галайчук, В. Герасимчук, М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Драгоманов, М. Дьяконов, С. Іваницький, І. Каманін, Г. Карпов, Н. Коркунов, М. Костомаров, І. Крип'якевич, Б. Крупницький, П. Куліш, Р. Лащенко, В. Липинський, М. Міхновський, В. М'якотин, Б. Нольде, О. Оглоблин, А. Яковлів та ін. В їх працях зустрічаємо широкий спектр різноманітних оцінок і характеристик договору, його форми і змісту, а також його історичної і юридичної кваліфікації. Одні вважали договір актом неповної або повної інкорпорації України з Москвою, або «мілітарним союзом», інші вбачали в їх об'єднанні прояв персональної унії в особі московського царя, васальну залежність України від Москви, протекторат.
Переяславська угода 1654 р. здобула роль одного з найбагатозначніших символів української суспільної та історичної свідомості. Подібно до іншого її втілення, пам'ятника Богданові Хмельницькому на Софіївському майдані в Києві, вона не піддається однозначному прочитанню та зберігає властиву українській традиції амбівалентність. Зрештою, хто може сьогодні з упевненістю сказати, навіщо гетьман вказує булавою в бік Москви - щоб єднатися чи воювати з нею? Не викликає сумніву лише те, що переяславська тема ніколи не була суто академічною для українських авторів та їхніх читачів. Переяславська рада 1654 р. та її інтерпретації з самого початку мали політичний характер, зумовлений боротьбою за визначення правового статусу української державності та ролі російського чинника в українському суспільно-політичному житті. Саме політичні обставини час від часу зумовлювали її активізацію в історичній пам'яті суспільства та відігравали провідну роль в осмисленні проблеми. З проголошенням незалежності України події в Переяславі стали обєктом вже наукового дослідження на національному рівні, але через ряд причин, думки сучасних українських істориків щодо теми розходяться і немає спільної згоди щодо розуміння Переяславської угоди 1654р. і чи це взагалі була угода? Взагалі в дослідження заданої теми ще не поставлено крапку, адже існує ще багато нерозкритих аспектів (наприклад, відсутність оригіналів документів, а також чи дійсно козацька старшина присягнула в Переяславі на вірність московському царю тощо), ще й до того Україна як незалежна держава постала не так давно. Тому до сьогодні вивчення умов, причин, суті того, що відбулося в січні 1654 р. в Переяславі є надзвичайно актуальним. Спробуємо розібратися.
Хронологічні межі роботи охоплюють період з початку 90-х рр. до сьогодення. Нижня хронологічна межа - початок 90-х рр. - повязана з розпадом СРСР, проголошенням незалежності України, розвіянням «міфу про Переяслав» тощо.
Мета дослідження: на основі вивчення, комплексного використання, критичного переосмислення всіх доступних та опублікованих праць сучасних українських істориків, які досліджують дану проблематику, відтворити повну картину дослідження змісту та значення подій в Переяславі 1654 р.
Мета передбачає здійснення таких завдань:
розкрити та проаналізувати ступінь наукової розробки теми;
визначити причини, що стали поштовхом для інтенсивного дослідження даної теми;
розглянути основні думки щодо Переяславської ради 1654р. сучасних українських істориків;
спробувати зрозуміти вплив переяславських подій 1654 р. на тогочасне українське суспільство і зясувати яке значення має дослідження даної проблеми для сьогодення;
зясувати які дискусії існують серед дослідників щодо переяславської теми сьогодні.
Обєкт дослідження - сучасні історіографічні концепції про Переяславську раду 1654 р.
Предмет дослідження - основні етапи сучасного українського історіографічного процесу стосовно січнево-березневих подій в Переяславі 1654 р.
І. Створення міфу про Переяславську раду 1654 р. та спроби його спростувати (90-ті рр. ХХ ст.)
Досі чимало громадян України сприймають Переяславську раду (або комплекс подій, пов'язаних з нею) крізь призму постанови ЦК КПРС "Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією"), яка фактично і сформувала міф про Переяславську раду. Що ж то була за постанова? В 1953 р., до ювілейної дати - трьохсотріччя Переяславської ради, була прийнята спеціальна постанова ЦК КПРС. Вона була оприлюднена під назвою: "Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954), схвалені ЦК КПРС". З опублікуванням "Тез до 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954), схвалених ЦК КПРС" 1953 р., в працях радянських істориків почали обстоюватися заздалегідь хибні постулати, однобічно і тенденційно підбирався матеріал, перекручувалися, підганялися під "Тези" історичні події, а загальновідомі і цілком безперечні факти приховувались від читача. До незаперечних догм була віднесена теза про нібито підтвердження Переяславською радою так званого прагнення до "возз'єднання" України з Росією.
Переяславська рада, історичне значення якої було гіпертрофоване, у кожній роботі з цієї тематики розглядалася як закономірний результат і як підведення підсумків усієї попередньої історії українського народу, головною історичною метою якого нібито було прагнення увійти до складу Московської держави. Обов'язковою була формула: "Цим історичним актом (тобто Переяславською радою) була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів, за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі".
Однак в 1966 р. була написана стаття "Приєднання чи возз'єднання. (Критичні замітки з приводу однієї концепції)", в якій спростовувався ряд міфів радянської історіографії щодо Переяславської ради, договору 1654 р. і проблем, пов'язаних з ним. Автор статті, визначний історик та археолог, Михайло Брайчевський розкриває термінологічне шахрайство, коли замість загальновживаної, правильної філологічної лексеми - "приєднання України до Росії" було декретоване - "возз'єднання України з Росією", всупереч протесту ряду фахівців-істориків. За твердженням Брайчевського, "з точки зору філологічної ця зміна виглядає як абсолютна нісенітниця, а з точки зору історичної є елементарним невіглаством". Оскільки "возз'єднувати" можуть частини чогось цілого, єдиного, зокрема народу, а не народів - аргументує автор, - а український і російський народи є окремими етнічними частинами східного слов'янства, з яких сформувалися два різні народи, незалежно один від одного і в різних історичних умовах, то й "возз'єднувати Україну з Росією неможливо". Автор доводить, що за цією "філологічною нісенітницею" стояв Сталін з його оточенням, що використовував ідеологічний диктат як один з механізмів своєї колоніальної політики на Україні. На сторінках праці Брайчевський показує трансформацію радянської офіційної оцінки договору 1654 р., яка мінялась протягом кількох десятиліть.
Взагалі міф про Переяслав є складовою частиною іншого, тотальнішого міфу російської великодержавно-шовіністичної історіографії, яким керувалися і керуються явно або у завуальованій формі правителі імперії у своїй політиці щодо України та Білорусі. Цей міф зводиться до того, що українці та білоруси є нібито не самостійними народами, а лише частинами (гілками) російського народу, роз'єднаного ординцями Батия, а потім поляками, литовцями, німцями і т. д., котрі ще й нібито "вигадали" українську та білоруську мови. Ці частини-гілки тільки й робили потім, що мріяли про "воссоєдінєніе" і нарешті прийшов Богдан Хмельницький і здійснив цю мрію.
Демонтаж переяславської легенди в радянській редакції 1954 р. охопив короткий, але бурхливий період кінця 80 - першої половини 90-х років XX ст. Зміст вищезгаданого міфу досить чітко виклав один з сучасних українських істориків, Юрій Мицик в своїй статті «Переяславська рада 1654 р.: міфи та реальність (тези)». Ось що він зазначає:
«1. Українці і росіяни ніколи між собою не ворогували.
. Українці і до, і з самого початку повстання до Переяславської ради безперервно просили "царя-батюшку" взяти їх "під царську руку". (Цей дуже туманний вислів трактувався як прагнення позбавитися своєї власної державності, мови й національності).
. Московська держава робила все можливе, щоб підтримати українських повстанців, надавала "братню підтримку" і при першій же оказії оголосила війну Речі Посполитій.
. Переяславська рада була генеральною, репрезентативною, всенародною і одностайною, а її рішення здобули всенародне схвалення.
. Присяга в Переяславі була односторонньою (тобто тільки українська сторона присягала), давалася Росії (не царю!).
. Україна увійшла до Московської держави саме в 1654 р., і саме на тих умовах, які виробив Богдан Хмельницький і схвалив цар та його уряд; ці умови час від часу порушували "ізмєнніки", тільки тому цареві доводилося пізніше коригувати ці умови, які однак залишалися добрими. Москва ж ніколи не порушувала взятих на себе зобов"язань.
. Гетьман Богдан Хмельницький був великим другом російського народу, привів Україну у московське підданство, тому заслуговує похвали на відміну від усіх інших гетьманів-"ізмєнніков". Не випадково іменем Богдана Хмельницького, а не якогось іншого гетьмана називали міста, колгоспи, вулиці, навіть створили орден його імені.
. Переяславська рада нібито врятувала українців від загибелі, яку несли інші сусідні держави, вона поклала кінець тяжкій війні українського народу проти поляків-колонізаторів. Український же народ здобув внаслідок цієї ради своє "місце під сонцем", а якщо й страждав, то тільки разом з "братнім російським народом"». Також Юрію Мицику належать перші архівні пошуки стосовно теми, котрі дозволили йому встановити імена редакторів і справщиків, що в Москві займалися текстами "Березневих статей", а також досліднику вдалося розширити уявлення про міжнародний резонанс Переяславської ради 1654р.
О. Аппанович повязує міф про Переяслав з міфом «про винятковість, особливість історичного шляху Росії, про її месіанську роль у світовій історії. Цей міф, який суперечить дійсній історії Росії і загалом закономірності й реаліям об'єктивно-історичного процесу, виник на початку XVI віку і протягом століть трансформувався, міняв назви, однак концепція месіанської ролі Росії як виправдання її панування над народами завжди залишалася». Також дослідниця зупиняється на ідеї «Третього Риму», що також повязано з «переяславським міфом» Коротко про це. Автором теорії «Третого Риму», як зазначає О. Аппанович був "учительський старець" ігумен Псковського Єлізарового монастиря Філофей. За його теорією історія людства є історією трьох світових царств, трьох обраних Богом народів. Після падіння першого "старого" Риму, тобто Римської імперії, впав новий Рим - Константинополь (Царгород), тобто Візантійська імперія. Москва - це третій і останній Рим, він - вічний, бо знаходиться під знаком Божого провидіння. "Третій стоїть, четвертому не бувати". Загибель Москви означало б загибель усього людства, але Бог цього не допустить. Теорія "Третього Риму" стає концептуальним ідеологічним засобом московської династичної державної політики, намаганням обгрунтувати "права" московських царів, а потім і російських імператорів на всевладність, на їх вселенське панування. Приписування російським самодержцям, а через них і Росії, російському народові, що знаходився в їхній необмеженій деспотичній владі, богообраності і особливого історичного шляху вважалося запорукою того, що Росія є центром світу, "Третім Римом". Відродження Української держави в 1648 р. було небезпечним для теорії "Третього Риму". Саме це було однією з причин поступового нищення української державності царським урядом. Міф про "Третій Рим" трансформувався в тезу про месіанську роль Російської держави у світовій історії, в яку, по суті, була закладена претензія на світове панування. Ця теза стала провідною ідеєю на всю подальшу історичну перспективу діяльності російського царського уряду в усіх сферах соціально-економічного, суспільного і духовного життя країни, в його імперській внутрішній і зовнішній політиці. Ідея месіанської історичної ролі Росії вплинула на російських істориків, зокрема і тих, що займалися дослідженням проблем договору 1654 р., а також на російських діячів культури. Міф про месіанську роль Росії у трансформованому вигляді знайшов поширення і в радянській імперії. Більшовики висунули концепцію інтернаціональної місії Росії в справі здійснення світової революції. "Мьі на горе всем буржуям мировой пожар раздуем", - такі куплети були популярними в певний час. Передусім ставилася мета створення СРСР, а далі - єдиної історичної спільності людей - спочатку "радянського народу", а зрештою - світової держави, очолюваної Москвою. Одним із варіантів міфу про месіанство Росії для внутрішнього використання була концепція "російського старшого брата", хоч, як свідчить історія, він був наймолодшим з трьох східнослов'янських народів. Релікти всіх цих міфів, мабуть, закріпилися на генетичному рівні у значній частині російського громадянства. Для багатьох його представників, навіть, здавалося, демократичного спрямування, органічно неприйнятна самостійність України. Ще один дослідник даної проблеми Матях В. М. говорить, що з 40-х pp. почався відхід у небуття концепції міждержавного характеру відносин України з Росією, що закріплювався "Переяславськими статтями". Натомість дедалі чільніше місце посідає концепція, згідно з якою договором 1654 р. регламентувалися саме відносини між "двома народами-братами".
Українські історики в першій половині 90-х рр. розпочали ревізію головних концептів офіційної радянської концепції Переяславської угоди, визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького та українсько-російських стосунків. При цьому висловлювання різних фахівців на ці теми відображали зростаючу амплітуду коливань і підходів до їхнього розуміння в професійному середовищі. Наприклад, Станіслав Кульчицький, популяризуючи книгу Ореста Субтельного в 1991 p., заявляв, що виникнення самостійної Української держави в часи Б. Хмельницького було неможливим, а відтак, альтернативи приєднанню України до Росії не існувало. Тези, як з'ясувалося трохи згодом, не популярні в українському суспільстві. У статті Валерія Смолія та Олександра Гуржія, що з'явилася в "Українському історичному журналі" в 1990 p., говорилося про "об'єднання" України з Росією, але обережно ставилося під сумнів всенародне схвалення цієї події та підкреслювався її правовий характер. Валерій Степанков заперечив тезу про те, що гетьман з самого початку контактів з російським урядом почав клопотатися про приєднання України до Росії, а також не погодився з офіційною періодизацією Визвольної війни з її кульмінацією у вигляді Переяславської ради, зауваживши, що селянська війна в Україні не закінчилася в 1654 р. Володимир Сергійчук підкреслив, що "ніякого договору в Переяславі у січні 1654 року між Росією й Україною не було підписано. Лише домовлено, що російський цар не тільки підтвердить давні права й звичаї українського народу, але й "еще особные свои всякого чину людем показовати имеет милость". Василій Іринархович Ульяновський наголосив на ідеологічній складовій так званої переяславської легенди. Поряд з руйнуванням старої радянської концепції Визвольної війни та Переяславської угоди, українські історики поставили завдання створення її нової історіографічної парадигми. Важливу роль у цьому процесі відіграли нові праці, присвячені "методологічним" пошукам нового понятійного апарату, періодизації та визначенню характеру Визвольної війни, історії українського козацтва та козацької державності, а також її персоніфікованому втіленню - Богданові Хмельницькому. Будучи важливою частиною переяславської ідеологеми імперських і радянських часів, Богдан Хмельницький не лише не був підданий критиці, але й удостоївся канонізації в новій українській синтезі своєї біографії, написаній В. Смолієм і В. Степанковим. Визвольна війна під керівництвом Богдана Хмельницького трактується авторами як Українська національна революція, метою якої було створення самостійної державності та возз'єднання в її межах усіх українських земель. Переяславська угода 1654 р. інтерпретується ними як вимушений обставинами військово-політичний союз конфедеративного типу, укладений між різними державами з різною метою, який виявився недовговічним, але який легітимізував козацьку державність і тому може вважатися її дипломатичним успіхом. З незначними відмінностями державницька концепція Переяславської угоди 1654 р. стала загальноприйнятою в українській історіографії.
Поряд з державницько-національним напрямом інтерпретації Переяславської угоди 1654 p., представленим переважно вченими академічного Інституту історії України, в сучасній українській історіографії існує національно-державницька парадигма проблеми, яку репрезентують, зокрема, праці вже згадуваного Юрія Мицика та деяких інших авторів. Автори відповідних праць роблять наголос переважно на національних, а не соціальних аспектах Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Нарешті, ще одним помітним напрямом сучасної української історіографії може вважатися модерністський, представники якого намагаються відійти від традиційних уявлень про державу та націю в епоху Богдана Хмельницького, перенести акценти на соціокультурні чинники проблеми, пов'язані передусім із дослідженням її контексту, а також здійснити деконструкцію поширених в українській історіографії міфів і стереотипів. Один з чільних репрезентантів цього напряму, Н. М. Яковенко, яка наголошує, зокрема, на визначальній ролі православного духівництва в московській орієнтації Богдана Хмельницького.
Ще один з дослідників досить влучно зазначає про суть і важливість спростування міфу: «Міф про Переяславську раду 1654 року про те, що український народ (як це нібито доводили переяславські події) тільки й мріяв впродовж багатьох століть, аби воззєднатись з великим російським народом, - цей міф систематично й продумано підживлювався царською та комуністичною імперіями не одну сотню років. Доки ми, українці, не досягнемо розкріпачення історичної свідомості народу, не спроможемося деміфологізувати таку «віхову» подію нашого минулого, як Переяслав - годі вести мову про національне відродження». І це дійсно так.
ІІ. Дискусії про події в Переяславі 1654 р. в сучасній українській історіографії
переяславський рада історіографія міф
Важливим відправним пунктом для дискусій стали події у Переяславі, що відбулися влітку 1992 року. В 338-му річницю підписання Переяславської угоди сюди зїхалися представники Українського козацтва з усієї України. Відбулося розірвання присяги, даної українськими козаками російському царю, та принесення присяги українському народові. У прийнятій Декларації, московських царів звинувачували у тому, що вони ошукали наївних козаків, зговорившись з їхніми ворогами, забрали їхні землі, зруйнували їх мову та звичаї. Символічне значення цієї події, стане більш зрозумілим, якщо пригадати, що Декларацію зачитав не хто інший, як Вячеслав Чорновіл, колишній дисидент та кандидат у Президенти на виборах 1991 року. В 1992 році він також був лідером Українського козацтва та головної опозиційної партії Рух. Про козацький міф в Україні згадали наприкінці існування радянського режиму, і це відіграло свою роль у здобутті українцями незалежності. Відтоді сприйняття цього міфу є неоднозначним. Починаючи з 1990-х років ця тема розділяє на два табори російських та українських істориків, а також і українських істориків.
Одним з контроверсійних питань є уживання терміну возєднання, про що вже ми згадували в попередньому розділі. Радянська історіографія зображувала повстання Хмельницького як визвольну війну українського народу проти польських гнобителів за возз'єднання з братнім російським народом. У незалежній Україні цей термін зник як зі сторінок наукової так і популярної літератури. У Росії ж його продовжують уживати. Як свідчив експерт з російської історії ХVII-го століття Лєв Заборовський, недавно знайдено джерела, які говорять про популярність ідеї возєднання серед мешканців Козацької держави доби Переяславської ради. Популярність терміну возз'єднання серед російських істориків пояснюється тим, що він не є цілком винаходом радянської історіографії. Його було запозичено з робіт письменника ХІХ століття Пантелеймона Куліша, який писав про возз'єднання Русі і виступав проти західних впливів на українську культуру і політику. У 1950-х возз'єднання Русі було замінено на возз'єднання України з Росією, терміном, який поєднував дорадянський російський націоналізм з визнанням української нації у радянську добу.
Сучасні українські історики активно у трактуванні Переяславської ради йдуть за так званою державницькою школою української історіографії в діаспорі. Згідно з цією парадигмою, головним результатом повстання було створення Козацької української держави, тобто Хмельницький успішно реалізував державницький проект. Державницька теорія стала популярною в Україні наприкінці 1980-х років та домінувала після досягнення незалежності. Восени 1995 року український уряд спонсорував урочисте святкування 400-ої річниці народження Богдана Хмельницького у його столиці, місті Чигирині. В офіційних промовах Хмельницького шанували як дежавотворця.
Сучасні погляди українських істориків на повстання Хмельницького - це чудернацька суміш дорадянських і радянських поглядів та концепцій діаспори. Так, запозичуючи у істориків з діаспори, українці все ж таки лишаються незадоволеними вживанням деяких термінів, таких як Хмельниччина по відношенню до повстання Хмельницького. За словами Юрія Мицика, одного з провідних фахівців з історії цього періоду, термін Хмельниччина є неприйнятним завдяки негативним коннотаціям у дискурсі радянського періоду будь-якого руху повязаного з прізвищем його лідера. Комуністична влада вживала словотвори від прізвищ українських політичних лідерів, щоб затаврувати будь-який соціальний рух, як це було у випадку з Петлюрівщиною та Бандерівщиною. Іншою причиною відкидання терміну Хмельниччина є небажання пострадянських істориків уживати політично нейтральний термін для визначення події, яка відіграла таку велику роль в історії України.
Пошуки змістовного і політично коректного терміну для повстання Хмельницького, безсумнівно, мають корені у радянській історіографії. Чи свідомо, чи ні, але деякі сучасні українські історики повторюють те, що говорила офіційна радянська історіографія у 1930-х роках, а саме, що вибір російського протекторату був меншим злом, ніж захоплення України Польщею або Оттоманською імперією. В 1991 році український історик Петро Толочко казав, що Хмельницький відіграв більш значну роль для українського національного відродження, ніж Мазепа, бо якщо взяти до уваги агресивну зовнішню політику, яку проводили у ХVII-му столітті Польща, Турція та Кримський Ханат, а також сумнівні переваги шведського протекторату, то вибір був єдино вірним, адже росіяни, крім усього іншого, є нашими єдиновірцями.
Валерій Степанков, історик з Кам'янця-Подільского, наприкінці 1980-х заперечував, що Переяславська угода стала завершенням повстання. За його даними, селянська війна, яка почалася у 1648 продовжувалася до 1670-х років. Відставка гетьмана Петра Дорошенка у 1676 році, на його думку, говорила про провал спроби козаків обєднати українські землі в одну державу.
Як політичні та інтелектуальні еліти України оцінюють спадщину Переяслава, можна зрозуміти, переглянувши публікації в газеті День. Так, Тарас Гунчак зазначає, що договір з Москвою в 1654р. не обмежував у правах «Козацьку державу»: «Шукаючи союзників, гетьмани України підписували договори з Річчю Посполитою, з Османською імперією, з Кримським ханатом та Шведським королівством, але вони ніколи не вважали, що стають підданими тих держав. Таким самим військово-політичним був договір з Москвою, відомий як Переяславська рада. Москва одначе бачила певні можливості, а саме, використовуючи неточно визначені статті, які мінялись з кожним вибором гетьмана, перетворити Україну на свою колонію, вбираючи політичну експансію в шати «братерського єднання», перетворюючи історію, дійсність на легенду».
Досить цікавою є думка українського історика Ярослава Дашкевич: «Міфологію Переяслава творили українська і російська історичні науки. Зрештою, навіть коли кожна з історіографій стояла на власних національних і державницьких позиціях, їхні думки часто збігалися, наприклад, у підтримці фікції про існування Переяславського договору. Українській історіографії, певно, не варто міфологізувати Переяслав у позитивному чи негативному дусі. Не треба приховувати, що міжнародного договору не було (в такий спосіб хочуть завуалювати той факт, що Богдан Хмельницький, мовляв, був такий необачний чи нерозумний), твердити, що Москва порушила договір, бо такого договору ніколи не було, і боятися відверто сказати, що цар Олексій перехитрив, ошукав Хмельницького, - бо відмова царя чи його уповноваженого присягати в Переяславі зявилася в останню хвилину - і цар ніколи не вважав його рівним партнером, а лише холопом і так далі. Міфи були породжені белетристикою козацьких літописів, «Історією Русів», а потім виплекані істориками (до сучасних включно), зокрема і тими, що виступають з так званих патріотичних позицій. Російська історіографія підтримувала і підтримує міф про «приєднання», «воззєднання», і не лише щодо України, але й багатьох інших поневолених народів, захоплених територій, знищених держав. Прикро, що українська історіографія і далі блукає між російсько-українською проблематикою «воззєднання» і «приєднання», відмовляючись від порівняльних студій». Також Ярослав Дашкевич наголошує про неможливість існування власне договору: «Треба сказати відверто, Україна (вживаючи тогочасну західноєвропейську номенклатуру) не була державою де-юре і тому не могла бути субєктом міжнародного права. Договору просто не могло бути.
Не лише з Росією, але й з Польщею (тому потрібно переглянути кваліфікацію так званих договорів, які увійшли до історіографії під назвою Зборівського, Білоцерківського, бо договорами двох високих сторін - польської й української - вони не були). Московська сторона органічно не могла сприймати процедуру укладання згаданого договору - не лише тому, що не було української держави, але й тому, що вона поступово реалізовувала свою державотворчу ідею «збирання руських земель». Ця доктрина почала формуватися і здійснюватися ще за часів московського великого князя Івана ІІІ Васильовича, який почав додавати до титулу «всея Руси» та зайнявся централізацією земель Московської держави. Укладати міжнародний договір з частиною руських земель (а Київ - це ж Русь!) було просто абсурдно».
На думку вже згадуваного вище дослідника в Переяславі не було підписано ні угод, ні домовленостей, це були «переяславські статті» - зведення привілеїв, жалувань царя Олексія козацтва, для шляхти, для міст; документи не міжнародного, а внутрішньодержавного значення. Загалом ситуацію 1654 р. Я. Дашкевич називає «переяславським підданством і переяславською інкорпорацією».
Матях В.М., дослідник українсько-російських відносин другої половини XVII-XVIII ст., слідуючи висновкам В.Смолія та В.Степанкова про національно-визвольну епопею, що точилася на українських землях з кінця 40-х до середини 80-х pp. XVII ст., не слід зводити до спрощеної схеми "загальнонародної боротьби за возз'єднання України з Росією", оскільки вона "започаткувала нову епоху в боротьбі народу за незалежність і створення самостійної держави", зазначає, що січнево-березневі події 1654 р. можуть бути оцінені лише як заключний акорд одного з етапів першого (січень 1648 - липень 1657 pp.) періоду Національно-визвольної війни.
З'ясовуючи місце московського напряму в політичних планах Б.Хмельницького, інші науковці наголошували на тому, що орієнтація гетьмана на Російську державу обумовлювалася насамперед намаганням зберегти завойовану незалежність Української держави та забезпечити можливості її соборності в тій конкретній геополітичній ситуації, яка склалася навколо неї на момент укладення українсько-російського договору, і лише як другорядні при цьому враховувалися такі фактори, як історична традиція, етнічна близькість двох слов'янських народів, православне віросповідання тощо.
Разом з тим увагу було звернуто на необхідність переосмислення місця січневої Переяславської ради 1654 р. в історичній долі України та реакції на цю подію тогочасного українського суспільства, вироблення комплексних підходів до з'ясування характеру, обумовленого договірними статтями союзу між Українською і Російською державами, розгляду кола "проблем, що характеризують хід реалізації досягнутих обома сторонами домовленостей" та "перспектив розвитку України як незалежної держави у наступні після 1654 р. десятиліття і століття".Варто підкреслити, що останнім часом намітилася чітка тенденція до розмежування двох штучно споріднених на попередніх етапах понять - січнево-березневих переговорів 1654 р. між українською і російською сторонами як історично утворених реалій, репрезентованих на найвищому міждержавному рівні, та політичного міфу про Переяслав 1654 p., нав'язаного Україні ззовні з метою формування певних суспільних настроїв.
Разом з тим багатовікова живучість цього міфу як засобу для маніпулювання суспільною свідомістю вже сама по собі становить цікаву для наукового студіювання проблему. Сподіваємося, що нові акценти в дослідження ролі й місця подій 1654 р. в історичній долі не лише України, а й Європи загалом, та характеру обумовлених ними українсько-російських взаємин внесе щойно запропонована теорія полівасалітетності щодо пояснення механізмів реалізації на міждержавному рівні поширеної за середньовіччя практики сюзеренно-васальних стосунків, впроваджена у науковий обіг Т.Чухлібом на підставі скурпульозного вивчення українських урядів у контексті пануючих тенденцій тогочасної європейської зовнішньополітичної практики.За його переконанням, типово полівасалітетним характером відзначалася й зовнішньополітична модель поведінки, вироблена урядом Б. Хмельницького з метою утвердження в європейських міжнародних відносинах суб'єктності новоутвореної козацької держави.
Своє бачення лінії розвитку політичних відносин між Україною і Росією запропонував В.М. Горобець у ряді праць та статей в газеті «День». Так, він повідомляє про причини, що змусили Б. Хмельницького подивитися в бік Московської держави, зокрема про битву під Берестечком, і те, що «перед українською елітою постала трагічна дилема - або відмовитися від досягнутих здобутків у царині державотворення та визнати владу польського короля, або спробувати заручитися підтримкою третьої сторони, навіть за рахунок певного обмеження власного суверенітету».Зокрема він розцінює другу половину XVII - початок XVIII ст. як "суперечливий і неоднозначний етап в історії українсько-російських відносин", на якому, принаймні до середини 1700 p., Українська козацька держава виступала de jure як повноправний партнер свого північного сусіда. Однак концептуальні розбіжності урядів обох держав у поглядах на перспективи та характер українсько-російського союзу від самого початку обумовили суперечливий, а підчас і конфронтаційний перебіг українсько-російських міждержавних контактів, які вже на середину 1657 р. набули "вкрай небезпечного характеру", а після смерті українського володаря призвели до формування нового курсу Москви щодо України, результатом чого стало виведення двосторонніх відносин із площини "держава - держава" у площину "держава (з російського боку) - суспільство (з боку українського)".
На негативну роль імперського уряду в державотворчих процесах в Україні звернули увагу О. Гуржій та Т. Чухліб. Водночас вони також зазначають, що «від середини ХVІІ й мало не до кінця ХVІІІ ст.» функціонували інститути Української держави, а отже, остання вступала на рівних правах в двосторонні відносини з Москвою. Питанням дипломатичних стосунків Української козацької держави другої половини XVII - початку XVIII ст. та правничо-конституційного забезпечення її суб'єктності на міжнародній арені присвячені дослідження Я.Федорука, П.Гоя тощо.
Також слід згадати про досліджння даної проблеми на поч. ХХІ ст. Національного інституту стратегічних досліджень, очолюваного радником президента Л. Д. Кучми А. Гальчинським. Аналітична оцінка цього інституту під заголовком «Переяславська угода 1654 року: історичні уроки для українського народу», видана в Києві накладом 300 примірників, містить розділи: «Початок російської експансії» та «Імперська політика денаціоналізації українського народу». Цитуємо остаточні висновки, яких дійшов колектив авторів (крім А. Гальчинського - це С. Здіорук, В. Крисаченко, М. Стешко та О. Власюк): «За останні 500-600 років Україна неодноразово виявлялася тією визначальною ресурсною базою, приєднання й використання якої забезпечувало геополітичне домінування Литви, Польщі, Росії у регіоні або й на континенті. Ця ситуація стала вже архетиповою для нашої історії, і памятати про неї необхідно, адже існує загроза її повторення і у нинішній час. Лише на шляху консолідації української політичної нації, зміцнення свого суверенітету та соборності Українська держава може і повинна перетворитися з обєкта чужоземного впливу на повноправний субєкт сучасної міжнародної політики. Тому значення уроків Переяславської угоди для усвідомлення цього важко переоцінити». Останні два речення автори підкреслили. Подальші коментарі, мабуть, зайві.
Висновки
Переяславські домовленості трактуються сучасними українськими істориками як доказ визнання української державності, з російської - як право на її заперечення. Переяславська угода 1654 р. була важливим національним символом, таким же багатозначним, як і національна ідентичність східнослов'янських народів. У своїх домодерних формах ("малоросійській" та "загальноросійській") вона втілювала ідею історичної православно-слов'янської "незлитності та нероздільності" українців і росіян, необхідності та успішності "збирання руських земель" під владою одного монарха. У новітній модерній, національній інтерпретації з українського боку вона використовується для розмежування, а інколи й протиставлення українців і росіян, їхніх суспільно-політичних, етнокультурних традицій. Натомість у розумінні поодиноких російських авторів, чия національна свідомість не була затьмарена православно-імперською ідеєю, Переяславська рада виступала лише свідченням успіху російської дипломатії чи зброї. Сучасна українська історіографія проблеми відображає всі основні етапи та особливості розвитку української історичної свідомості. Простежуючи її еволюцію, можна помітити, що розмаїття версій цієї події фактично зводиться до двох основних: самостійницької та автономістської, котрі виявлялися не лише в соціально-політичній, а й етнокультурній сферах українського суспільного життя, змінювалися, в залежності від східної чи західної орієнтації суспільства, або й існували одночасно, взаємно заперечуючи одна одну. Трактування Переяславської угоди розпочиналося з її заперечення з державницьких, самостійницьких позицій, а продовжувалося обґрунтуванням та пропагандою цієї події з автономістської точки зору, після чого все знову поверталося "на круги своя". Можливо, саме завдяки принциповим суперечностям, що розділяли самостійників і автономістів, найбільший вибір інтерпретацій Переяславської угоди запропонувала саме українська історіографія. Натомість російська, з того часу, як її перестала збагачувати українська історична думка, втратила стимул для подальших рефлексій над цією темою. Вона змогла свого часу повернутися до готових схем, створених у XIX ст., але не може чи не бажає шукати сучасних альтернативних концепцій. Заклики окремих учених на Заході вийти за зачароване коло парадигм "братерського єднання" та "російського імперіалізму", перейти від безкінечних дискусій навколо питань "об'єднання", "возз'єднання", "союзу" чи "протекторату" до визначення дійсних інтересів і мотивів політики обох сторін, їхнього національного, політичного та символічного контексту поки що не знаходять належного відгуку. Унаслідок цього й досі залишається простір для суперечливих тлумачень тих словесних формул, дефініцій та символів, котрі використовувалися учасниками події 1654 p., визначення юридичної природи українсько- російських взаємин середини XVII ст., достовірності писемних джерел, на яких ґрунтуються описи Переяславської ради, альтернативності прийнятих на ній рішень. Жоден з українських істориків не бачить реальної альтернативи Переяславській угоді. Проте жоден, здається, не шукає альтернативи головній причині, що привела до цієї події, тобто війні під керівництвом Богдана Хмельницького. Українським історикам належить сформулювати таке розуміння Переяславської угоди, яке б дозволило перетворити його з фактору розколу на фактор консолідації суспільства. Нескінченні дискусії "за" та "проти" переяславського вибору, котрі не змогли завершити попередні покоління істориків, далекі від розв'язання й сьогодні. З цієї точки зору та частина нашої еліти, яка ніяк не може позбавитися цивілізаційної амбівалентності й хоче бути одночасно з Росією та Європою, нічим не краща від своїх попередників.
Список використаної літератури
1. Ананович О.М. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність. - К.: Варта, 1994.
. Брайчевський M. Приєднання чи возз'єднання (Критичні замітки з приводу однієї концепції) // Україна. - 1991. - № 6.
. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. - М., 1953.
. Гой П. Дипломатичні стосунки України з Московщиною. 1648-1651. - Львів, 1996
. Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII - першої чверті XVIII ст. - К., 1995. - С.З.
. Горобець В. Переяславсько-московський договір 1654 р.// Історія України. - 2002. - березень (№9) - с.1-4.
. Горобець В. Переяславсько-Московський договір 1654 р.// Історія України. - 2002. - квітень (№13). - с.14-16. (серія "Шкільний світ").
. Горобець В.М., Струкевич O.K. Українсько-російські політичні відносини другої половини XVII-XVIII ст.: тенденції, характер, етапи//УІЖ. - К.,1997. - № 1;
. Гуржій О.І. Переяславська угода і українсько-російські стосунки 1654-1657 pp. y сприйнятті народних мас України//Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку// Матеріали V Всеукр. іст. читань. - Київ-Черкаси, 1995. - С196-198
. Гуржій О.І. Про особливості українсько-російських взаємовідносин у середині XVII ст.// УІЖ. - К.,1992. -№ 10-11
. Гуржій О.І., Смолій В.А. Становлення української феодальної державності // УІЖ. - К., 1990. - № 10. - С.
. Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. - К., 1996;
. Гуржій О. І. Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. Матеріали всеукраїнських історичних читань. - Вип. 1-8. - Київ-Чернігів, 1991-2002;
. Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. - Серія «Україна крізь віки» в 15-ти томах. - Т. 8. - К., 1999;
. Гвоздик-Прицак Л. Економічна і політична візія Б.Хмельницького та її реалізація в державі. Військо Запорозьке: Монографія. - К:Обереги, 1999.
. Дашкевич Я. Переяслав 1654: дискусійні проблеми // Схід - Захід. - К., 2003. - Випуск 9-10. -с. 24-30;
. Махун С. Переяславська Рада - возз'єднання чи поглинання?// День. - 2002. - 10 січня. - С. 4
. Мицик Ю. Нові документи до історії Переяславської Ради 1654 р.// Розбудова держави. - 1997 - №2. - С.39-42
. Кравченко В. Концепції Переяслава в українській історіографії// Переяславська рада 1654 р. (історіографія та дослідження). - К., 2003. - С. 463-523
. Кравцевич-Рожнецький В. Царське полювання на "десятого"// Дзеркало тижня. - 2002. - 19 січня. - С. 21
. Проценко О., Чепинога В. Умова і легенда: Переяславська угода 1654 р. в історіографічній спадщині В.Липинського// Память століть. - 1997. - №5. - с.84-91.
. Рященко Д. Переяславсько-московська угода: погляд із сьогодення// Рідна школа. - 1995. - №7-8. - с.4-6
. Сергієнко 0. Переяславська угода 1654-го року з погляду історичної перспективи // Розбудова держави. -1994. - № 12. - С. 33-37
. Солонець О. Переяславська рада: міфи та реальність// Слово просвіти. - 2002. - 31 травня. - с.13.
. Смолій В.А. Українська козацька держава// УІЖ - 1991. - № 4. - С.
. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція середини XVII ст. - К., 1999;
. Смолій В.А. Українсько-російський договір 1654 p.: нові підходи до вивчення проблеми//Українсько-російський договір 1654 р... - С.З-6
. Степанков B.C. Богдан Хмельницький і проблеми державності України// УІЖ - 1991. - № 9, 11 ;
. Степанков B.C. Кам'янецька угода й Переяславська рада: спроба дослідження політичних наслідків Жванецької кампанії// Українсько-російський договір 1654 p.... - С.6-13
. Степанков B.C. Українська держава у середині XVII ст.: проблеми становлення й боротьби за незалежність (1648-1657 роки). - Автореф. дис.... д.і.н. - К., 1993;
. Чухліб Т. Переяслав 2004 року: хутір під назвою "Україна"// Слово Просвіти. -2003. - № 4. - С. 2.
. Чухліб Т. Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах. 1648-1714рр. - К., Нью-Йорк, 2003.
. Чухліб Т. Міждержавні відносини у Європі на зламі середньовіччя і ранньо-модерного часу: проблема сюзеренно-васальних стосунків// Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). - Київ, 2002. - Вип. 2. - С151-171.
. Фаріон і лінгвістичні наслідки Переяславської (3) ради// Просвіта. - 2002. - червень (№6) - с.4.
. Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648 - серпень 1649 pp.). - Львів, 1993;
. Федорчук Я. Міжнародна дипломатія і політика України 1654-1657 pp. - Львів, 1996.
. Феснюк О. Конституційна проблематика відносин Війська Запорозького з Російською державою в 1654-1709 роках // Держава і право. - К.,2000. - Вип.6.
Інтернет-ресерси:
1.Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність: <http://www.ukrstor.com/ukrstor/apanovych1654.html>
.Горобець Віктор. День, якого не було? Переяславська рада 1654 р. у міфах та реаліях. Сучасна інтерпретація подій 8/18 січня 1654 р. у Переяславі. І. Хмельницький і Москва в 1648 -1653 рр.: чи насправді всі шляхи вели до Переяслава?// Газета «День» № 8, 18 січня, 2003 р.: <http://www.day.kiev.ua/25607>
.Горобець Віктор. День, якого не було? Переяславська рада 1654 р. у міфах та реаліях. Сучасна інтерпретація подій 8/18 січня 1654 р. у Переяславі. II. Непорозуміння та курйози 8/18 січня 1654 року №18, п'ятниця, 31 січня 2003: <http://www.day.kiev.ua/14982>
.Горобець Віктор. День, якого не було?.. Переяславська рада 1654 р. в міфах та реаліях. IІІ. Московський договір 1654 року - фантом чи невигідна вже сучасникам реальність? //Газета «День», 28 лютого 2003р.: <http://www.day.kiev.ua/17406>
.Гунчак Тарас. Переяславська рада: між історією та легендою// Газета «День» №21, субота, 7 лютого 2004: <http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=26246&mainlang=ukr>
.Махун Сергій. Переяславська Рада - воззєднання чи поглинання?//Газета «День» 2001 р.: <http://www.day.kiev.ua/42223/>
.Сюндюков Ігор. Переяслав у кадрі історії, або Прощання з міфологією //Газета «День» №219, середа, 3 грудня 2003: <http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=40518&mainlang=ukr>
.ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УГОДА 1654 РОКУ: історичні уроки для Українського народу. Аналітичні оцінки Національного інституту стратегічних досліджень: <http://prosvilib.at.ua>
.Погоріла Наталія. Привиди Переяслава. Російські та українські історики дискутують <http://dialogs.org.ua/crossroad_full.php?m_id=676>
.Тихончук Оксана. Переяславська рада: вічний вибір? // Газета «День» № 35, п'ятниця, 27 лютого: <http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=27206&mainlang=ukr>
.Тригуб Віктор. Переяславські угоди зїли миші! Ніякого обєднання України і Росії не було: <http://h.ua/story/72864/>
.Трофімова Наталія. 350 років по тому //Газета «День»: <http://www.day.kiev.ua/25659>
.Матях В. М. Укрсіїнсько-російські відносини другої половини XVII - XVIII cm.: www.history.org.ua/JournALL/journal/2004/1/7.pdf <http://www.history.org.ua/JournALL/journal/2004/1/7.pdf>