Музичне та театральне мистецтво в Маріуполі в 1917-1938 роках XX ст.
КУРСОВИЙ ПРОЕКТ
з курсу «Історія України»
на тему: Музичне та театральне мистецтво в Маріуполі в 1917-1938 р. XX ст.
Зміст
Вступ
Розділ 1. Театральне мистецтво в Маріуполі в 1917 - 1938 роках ХХ ст.
Розділ 2. Маріупорльський грецький театр
Розділ 3. Музична культура в Маріуполі в 1917-1938 роках ХХ ст.
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Актуальність теми. Під час громадянської війни Маріуполь 17 разів переходив з рук в руки, місто знаходилося у складі УНР, Донецько-Криворізької радянської республіки, Української Держави (Гетьманату), УРСР, державного устрою ЗСПР А.Денікіна. У листопаді 1918 - березні 1919 року Маріуполь перебував у руках Антанти. Двічі (березень і вересень 1919 року) місто захоплювала Народно-революційна армія Н. Махна. Всі війська, що знаходилися в Маріуполі, грабували і вивозили з міста промислове устаткування, продукцію і продукти. 4 жовтня 1920 Маріуполь остаточно перейшов до рук більшовиків. Однак незважаючи на ці трагічні часи, інтелігенція міста працювала.
Характерними рисами духовного життясуспільства в цей час стали, з одного боку новаторство і пошук, ламаннястереотипів, залучення широких народнихмас до надбань і продукуваннякультури, а з іншого - форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальнезниженнярівнякультури.
Обєкт дослідження.Музичне та театральне мистецтво у 1917-1938 роках.
Предмет дослідження. Культура Маріуполя у 1917-1938 роках XX ст.
Теріторіальні межі охоплюють територію сучасного Маріуполя.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1917 по 1938 роки ХХ століття. Вибір нижної хронологічної мети зумовлений тим,що саме в 1917 починаеться громадянська війна в Маріуполі. Вибір нижньої межі обумовленій тим, що 28 січня 1938 року було приняте рішення про ліквідацію робітничо-колгоспного театру та грецького робітничо-колгоспного театру.
Історіографія.Початок дослідженню радянського та культурного будівництва в Україні поклала монографія О. Б. Слуцького «Радянське і культурне будівництво на Україні в перші роки боротьби за соціалістичну індустріалізацію країни (1926 - 1929 рр.)»[8], яка вийшла 1957року. Її тематично і хронологічно продовжили роботи Г. М. Шевчука «Культурне будівництво на Україні у 1921 - 1925 роках» [12] та П. К. Стояна «Советскоестроительство в Украинской ССР (1921 - 1925гг.)»[9].
У своїй працi «Тисяча рокiв української культури» М. Семчишин зазначає такi риси культурної полiтикибiльшовикiв в Українi: проведення культурної революцiї, тобто знищення всiх старих культур - нацiональних, класових, релiгiйних; створення для всiх єдиної, спiльної культури - нацiональної за формою та соцiалiстичної за змiстом; проголошення примату науки над релiгiйними догмами; введення нових методiв у розбудову i керування культурним процесом пiдпартiйними доглядом та цензурою[7].
Серед праць присвячених культурним процесам в Донбаси можна виділіти такі: Ляшенко Г.П. «Успiхи культурного будiвництва в Донбасi», Хюренiна I.Ю. «Культурна полiтика в Донбасi у 1920-30-i роки: мета, особливостi, наслідки»[10].
Якубова Л.Д. у статті «Тенденції етнокультурного життя УСРР у контексті коренізації (1924-1935 рррозкриваєт специфіку духовного розвитку громад етнічних меншин на етапі здійснення політики коренізації в УСРР, досліджуються тенденції етнокультурного поступу останніх на перехресті взаємодії українізації та коренізації, а також вплив на них проблеми українсько-російської двомовності [12].
Загальній огляд культури в Україні в 1917-1938 роках знаходима у Ковалевської М.С(Культура України)[9].
Божко Р.П., Були Т.Ю., Гашененко Н.Н. та Кучугура Л.И видали книгу «Мариуполь и егоокрестности: взглядиз XXI века». Історія Маріуполявикладаеться починаючи з найдавніших часів до сьогоднішніх днів. Матеріали подаються у вигляді науково-популярних історичних нарисів, які розкривають відомі і маловідомі факти з історії міста Маріуполя[6].
Мета дослідження. Розглянути становлення та розвиток музичної та театральної культури на протязі досліджувального періоду.Для досягнення поставленої мети необхілно розглянути такі завдання:
розглягути становлення музичної та театральної культури
порівняти зміни які відбултся в 1917 та 1930-х роках XXст.
Джерела дослідження.З початкам активізації процесу насадження комуністичної ідеології і моральності посилилися адміністративні важелі управління культурою в країні. З початку 1930-х рр.. створюються численні органи галузевого управління культурою: Союзкіно, Всесоюзний комітет з радіофікації і радіомовлення, Всесоюзні комітети у справах вищої школи та у справах мистецтв. У 1930-х р. відбувається оформлення механізмів бюрократичного управління освітою, наукою і культурою в СРСР і починає здійснюватися жорсткий контроль над ними апарату ЦК ВКП (б).
Безсумнівний інтерес представляє точка зору Леніна В.І. напролетарську пропаганду. Володимир Ілліч не встиг детально розробити планпостроенія нової культури, але його точка зору уривками проглядається в різних виступах, документах, листах. Найбільш повно свій погляд на цю проблему Володимир Ілліч оформив у «Проекті резолюції про пролетарську культуру» від 8.10.20 р., де вказується, що: «У Радянській робітничо-селянській республіці вся постановка справи освіти, як у політико-просвітницької області взагалі, так і спеціально в галузі мистецтва, повинна бути пройнята духом класової боротьби пролетаріату за успішне здійснення цілей його диктатури, тобто за повалення буржуазії, за множення класів, за усунення всякої експлуатації людини людиною. Тому пролетаріат як в особі свого авангарду, комуністичної партії, так і в особі всякого роду пролетарських організацій взагалі, повинен брати найактивнішу участь у всьому справі народної освіти. Весь новітній досвід історії довів безперечно, що тільки світогляд марксизму є правильною вираженням інтересів, думки і культури революційного пролетаріату» [5].
У постанові X всеросійського з'їзду робочих, червоноармійський і козацьких депутатів по доповіді народного комісаріату освіти від 27 грудня 1922 р. зазначено: «Народний комісаріат по освіті абсолютно правильно намітив широку програму народної освіти, що включає в себе план створення єдиної трудової школи, пов'язаної з мережею дошкільних установ, на основі безкоштовного та обов'язкового навчання, широку просвітницьку роботу як політичного, так і загального характеру шляхом розширення мережі бібліотек, читалень, шкіл для дорослих, апаратів ліквідації неграмотності і радянських партійних шкіл » [5].
У резолюції I всеросійського з'їзду губернських шкільних інструкторів «Політична робота серед учителів та учнів» зазначається, що«школа не може бути аполітичною, повинна повно і всебічно відображати радянське будівництво і органічно заповняться комуністичним змістом» [5].
У резолюції Х з'їзду РКП (б) «Про Головполітосвіти та агітаційно-пропагандистських завданнях партії від 8-16 березня 1921» зазначається: «Центр ваги роботи Главполитпросвета та її органів повинен лежати в агітаційно-пропагандистській роботі серед позапартійних мас та їх культурній освіті. Центр ваги роботи агітаційно-пропагандистських відділів партійних комітетів, крім керівництва відповідними органами політосвіт, повинен лежати в роботі всередині партії з підняття свідомості її членів і їх
Комуністичному вихованню. Тепер літератори мають бути партійно зобов'язані прийняти участь у складанні популярних брошур з черговим питань радянського будівництва [5].
Велику роль у розвитку в радянської культури 20-30 років зіграли документи про пролеткульти. У виписці з протоколу № 131 (61) засідання пленуму ЦК від 10.10.1920 року зазначено: «Творча робота Пролеткульту повинна бути однією з составнихчастей роботи Наркомосуяк органу, що здійснює пролетарську диктатуру в галузі культури [5].
Повною мірою політику партії в галузі культури розкриває постанову ЦК РКП (б) «Про політику партії в галузі художньої літератури» прийняте в 1925 р., в ньому вказується на необхідність створення особливих пролетарських організацій у галузі літератури і мистецтва», які шляхом тактичного і дбайливого ставлення до попутників забезпечили б всі умови для максимально швидкого переходу на бік комуністичноїідеології » [5].
У січні 1918 року був створений театральний відділ Народного комісаріату освіти РРФСР - TEO Наркомосу, остаточне оформлення отримав у серпні 1919 року, по підписанні В. І. Леніним Декрету «Про об'єднання театральної справи». ТЕО був організований для максимально централизированного керівництва театральною справою, активно боровся за створення нового революційного театру, нового репертуару, за освоєння культурної спадщини минулого в рамках пануючої ідеології [5].
Про розвитк музичного мистецтва в маріуполіповідомляеться у газетах,зокрема в газеті «Маріупольське слово» від 5 серпня 1917 Дирекція Маріупольського Відділення ГРМО, на чолі з головою О. Квітницькою, повідомлялося «про відкриття в місті Маріуполі з осені поточного навчального року музичного училища »[19].
В оголошеннях про відкриття 1917- 1918 навчального року повідомлялося про те, що «особи, що закінчили Музичне Училище користуються всіма правами, що зазначенфі в п.42 і 43 Статуту Державного Російського Музичного Товариства». За Статутом в ці права включалося сприяння членам партнерства у підтримці професійного музичного мистецтва, просування молодих виконавців, у наданні інформаційної підтримки, в захисті прав та інтересів у державних і бізнес структурах Російської Федерації. Такі особливості в роботі Маріупольського музичного училища вказували на високий статус цієї установи[18].
У жовтні 1918 р. в міській газеті «Маріупольський вісник» повідомлялося, що «від Державного Уряду було отримано дозвіл відкрити в місті Маріуполі Музично - Педагогічний інститут ім. П.І. Чайковського ». Засновниками інституту були випускники Державної Петроградськоїконсерваторії вільні художники Л.Р. Канівський і М.О. Лівшиць[22].
В газеті «Маріупольські вісті», в статті «нечто о театре» автор розповідає про «буржуазний» театр в Маріуполі на відміну від Росії із диктатурою пролетаріату [31].
В «Маріупольські вісті»від 27 лютого помішено статтю. Що описуєтруппу «Барського»,згадується про бенефіс А.І МініноїРавіч, також згадуються імена - Чиганов,Яворський,Литвінська [33].
В одному з номерів журналу «Театр і драматургія» за 1934 опубліковано повідомлення: «У Маріуполі почав працювати перший в СРСР грецький театр. У складі 24 актора, в більшості комсомольці». Це перша за часом свідоцтво про відкриття театру[5].
Відомості про те, що розвиток театру йшов складним і часом болісним шляхом знаходимо в одній зі статей Ф. Ялі «Про один забутий театр», опублікованій в газеті «Приазовський пролетар» у березні 1933 року. Автор статті пише про те, що спочатку на грецький театр ніхто не звертав уваги. Актори місяцями не отримували зарплати, жили у важких матеріальних і житлових умовах[5].
У грудні 1936 року на запрошення ЦК вугільників грецький театр вперше виїхав на гастролі в міста Донбасс.Відомості про те.як це відувалося повідомляє газета «Соціалістичний Донбас» № 65 в березні 1937 повідомляла: «У Горлівці з великим успіхом проходять гастролі Маріупольського грецького театру. У цікаво поставленої програмі артисти грецького театру продемонстрували багатство національної творчості - пісні й танці греків» [5].
Газета «Приазовський пролетар» № 140 в 1937 році повідомляла: «Днями в Сартані Маріупольський грецький театр поставив виставу «Кам'яний гість »по А.С. Пушкіну. Греки-колгоспники залишилися дуже задоволені виставою. Вони отримали можливість більш близько ознайомитися з літературною спадщиною великого поета»[40].
З 1936 розпочинаеться активна антигрецька політика. Щоб скомпрометувати творчий колектив грецького театру в особі громадськості Маріуполя, в листопаді 1936 року в газеті « Приазовський пролетар » якийсь Альберт у статті « Театр, що втратив успіх» писав про те, що цей колектив став на неправильний шлях. У 1936 році, писав цей автор, колектив не підготував і не ввів в свій репертуар майже жодної нової п'єси і зараз окрім концертів, до речі сказати, дуже сумнівної якості, нічого не може дати»[39].
Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі втупу, трьох розділів. У першому розділі йдеться про розвиток театру в в 1917-1938 роках. Другий розділ містить відомості про грецький театр. Останній розкриває розвиток музичної культури міста у 1930-х роках. Висновків та списку літератури.
Розділ 1.Театральне мистецтво в Маріуполі в 20-30 х роках ХХ ст.
Театральне життя не завмирало в Маріуполі ні на один рік. Навіть у роки революції та громадянської війни в місті йшли вистави на кількох сценах: у театрах «Гротеск» (Зимовий), братів Яковенко (колишній цирк братів Яковенко), « Солей » (будівля, що примикає до готелю «Континенталь»), Крім того, спектаклі йшли і на сценах кінематографічних театрів « Колізей» і «Гігант». Відкривалися нові кінематографи і театри. Так, в червні 1918 року прийняли перших глядачів кінематографи «Ампір» (на розі Катерининської та Грецької вулиці) і « Мішель » (у міському саду), а також театр в Олександрівському парку [5].
До цього часу місто вже не мало постійної театральної трупи. Працювали в основному гастролюючі театральні колективи. Деякі з них наприклад, трупа В.В.Барского давала вистави в Маріуполі не один рік. Її репертуар був досить широким. Про це свідчать десятки назв вистав, які йшли на маріупольських сценах в 1918,1919,1920,1921 роках: «Нове життя», «Потапенко», «Моряки», «Крила пов'язані», « Ланцюги » [22].
Ставилися і класика (п'єси Шекспіра, трагедії Шиллера, драма Лермонтова «Маскарад », спектакль «Батько» водевілі та п'єси на історичні теми («Павло I» за п'єсою Д.С.Мережковського, « Зрада » - п'єса князя Сумбатова) Кожного місяця влаштовувалися бенефісні спектаклі, в тому числі і для акторів, що грали другорядні ролі [24].
У грудні 1918 року, коли місто переживало кризу з подачею електроенергії і були закриті всі кінематографи, афіші як і раніше запрошували на вистави трупи В.В.Барського, так як «міська управа дозволила відпускати Зимового театру електроенергію, хоча б у обмеженій кількості » [6].
Не оминали своєю увагою Маріуполь та інші заїжджі «зірки». Так, 24 жовтня 1918 року в театрі братів Яковенко відбулася єдина гастроль видатних акторів німого кіно Віри Холодної та Олега Рунича.У 1921 році Зимовий театр перейменовують в театр ім. Леніна. На його підмостках як і раніше часто виступають актори трупи В.В.Барського. Однак проблеми, з якими стикається театр в цей час, наростають як снігова куля: «Загальнодержавна розруха, що торкнулася всіх сторін нашого життя, не пожаліла і театр. За останні роки, здається, жоден з провінційних театрів не збагатить ні новими декораціями, ні реквізитом. Крім того через холод багато артистів грають в зимових пальто, і тільки деякі сміливці, гаряче люблять рідний театр, ризикують своїм здоров'ям, граючи в холодному, нетопленому приміщенні без пальто » [14].
З роками все більше театральних колективів приїжджає на гастролі в місто Мариуполь. І серед них чимало сильних труп із серйозним репертуаром. Міська влада була зацікавлені в таких гастролях, оскільки вони допомагали нести культуру в маси.У лютому 1929 року в місті відбулася нарада культпрацівників, на якій ставилися питання про наближення театру до глядача, пропонувалося запросити в місто на літо Український художній колектив ім. Шевченка.Було вирішено винести це питання на широке обговорення мас. Мабуть, обговорення відбулося. Маріупольці виявили бажання бачити у себе київських артистів, і з 15 березня 1929 року в Маріуполі почалися гастролі першої державної української трупи ім. Шевченка. За участю шевченківців в місті відбулося кілька вечорів української культури [6].
Гастролюючи трупи змінюють одна одну. На початку 1929 року в Зимовому театрі почалися гастролі колективу артистів російської опери (головний режисер С.Давидович). У трупу входило 89 осіб - артисти з київського, одеського та харківського оперних театрів. «Приазовський пролетар» писав:«Нарешті після опереткового «мистецтва »,після халтурнихнаспіх збитих вистав Маріуполь отримав художню видовище». Репертуар говорив сам за себе: «Аїда», «Князь Ігор», «Фауст», «Пікова дама», «Травіата», «Кармен», «Борис Годунов», «Черевички», «Севільський цирульник» та інші шедеври світового музичного мистецтва. Спектаклям була дана висока оцінка: «прекрасні голосові дані, музична грамотність, хороша режисура».Особливо урожайним на гастролі був 1930. У місті побували Театр російської драми (артисти ленінградських і московських театрів), трупи Української пересувної опери, Українського державного драматичного театру ім. Заньковецької.Влітку 1931 успішно пройшли в місті Маріуполі гастролі Московського театру революції. Найбільше схвалення офіційної преси викликала вистава «Історія одного вбивства» Хітерсона. Було висловлено побажання: громадським організаціям докласти всіх зусиль, щоб постановку подивився робочий глядач [2].
Не залишився забутим і легкий жанр. Не раз побували в місті артисти Української музичної комедії Донбасу. Їх змінюють гастролі 1 - ї російської драми Донбасу і Державна опера Донбасу. Маріупольці мали можливість оцінити мистецтво артистів театру Донецької державної драми, московського театру, державного єврейського театру.Афіші і репертуар гастролюючих в ті роки театрів могли б свідчити про бурхливість театрального життя міста. Однак далеко не рівноцінними були колективи: з режисури, акторської гри, репертуару. Поряд з добротними спектаклями зустрічалася і відверта халтураУ « Приазовському пролетарі » за 5 серпня 1932 року в замітці Матусевича «Війна халтурі» говорилося про те, що міська рада уклала угоду з Донбаським театральним трестом на обслуговування трудящих Маріупольськими театральними виставами державної опери, музичної комедії, театру імені Артема, єврейського театру. Однак не завжди вистави відбуваються на високому рівні. Люди нажаль, не ходять в театр, а гроші платять колективам великі. Автор пропонує вихід: чим витрачати гроші на недобросовісних гастролерів, краще витратити їх на укомплектованння власного театру хорошими художніми силами. Маріуполь повинен мати свій театр» [37].
У місті не було своєї трупи, валилося будівля Зимового театру (колишній концертний зал Шаповалова). Плачевний стан Зимового театру допомогло створенню в місті ще однієї сцени - Літнього театру в міському парку.Влітку 1934 року в містах Донбасу гастролював Ленінградський великий драматичний театр. Закінчував він гастролі в Маріуполі. Але так як Зимовий театр до того часу потребував реконструкції, приймати дорогих гостей було ніде, і маріупольці взяли зобов'язання - за 45 днів вибудувати в міському парку культури і відпочинку літній театр і відкрити його в день початку гастролей БДТ - 25 червень 1934 року.Однак, незважаючи на ентузіазм, характерний для того часу на будівництвах будь-якого масштабу (від гіганта індустрії до клубу), часу не вистачало і напередодні приїзду гостей, 24 червня, залишалося багато недоробок. Тоді був оголошений міське воскресіння. Сотні маріупольців, змінюючи один одного, самовіддано трудилися весь день і всю ніч. Але найдивніше те, що цей ентузіазм захопив і ленінградських акторів. З поїзда, втомлені, вони не пішли відпочивати, а дружно взялися за роботу і власноруч клали цеглу в будівлю маріупольського осередку культури. Ленінградці дали дуже високу оцінку не тільки ентузіазму маріупольців, а й самому театру, побудованому « найбільш раціонально, з хорошою акустикою, відмінною сценою, що буяє масою зручно розташованих закулісних приміщень » [6].
Вранці 25 червня на будівельному майданчику, де ще вчора валялося сміття, красувалися квіткові клумби, радували око зелене повітряне фойє і прокладені алеї, аккуратно зацементована підлога в залі для глядачів.Гастролі Великого драматичного театру почалися виставою за п'єсою М. Погодіна «Мій друг». Протягом місяця маріупольці жили ленінградським театром. Глядачі були в захваті від всіх вистав (серед них «Єгор Буличов та інші», «Слуга двох панів », «Продавці слави »), дякували ленінградцям за високе мистецтво, запрошували знов приїхати до Маріуполя.Але маріупольці хотіли мати свій театр. І нарешті восени 1935 керівники міськради взялися за справу, пообіцявши, що будівля театру буде готова до 1 травня 1936 року, однак у газеті « Приазовський пролетар» за 10 лютого 1936 з'явилася замітка М. Негрімовського «Коли ж буде закінчений театр? », де висловлюється тривога з приводу темпів будівництва. У період основних робіт з реконструкції Зимового театру були взято відповідні темпи. Відзначається погане відношення до будівництва з боку міської ради. Не було вирішене питання асигнування та придбання обладнання [6].
Думка громадськості подіяла. Міська влада зробила своїм обов'язком виконати дану обіцянку. В результаті форсування будівельних робіт урочисте відкриття реконструйованого театру відбулося вже 14 березня 1936 року. На відкритті виступив московський симфонічний оркестр під управлінням професорів Орлова та Хайкіна. Міська газета в замітці «Театр почав роботу», характеризуючи нову будівлю театру, писала: «Прекрасний зал з двома ярусами лож, великі, добре обставлені фойє, просторі коридори, буфети» [39].
А 24 березня в міському театрі із виставою «Запорожець за Дунаєм» Донецького драматичного театру імені Артема (художній керівник - заслужений артист УРСР B.C Василько) відкрився театральний сезон. Донеччани показали маріупольцям також вистави «Наталка Полтавка »,
«Шестеро улюблених » та ін.18 квітня 1936 на сцені Зимового театру дав концерт заслужений артист республіки Михайло Гришко.
Отже, Маріуполь отримав дві хороші сцени - в Зимовому і Літньому театрі, де можна було приймати на гастролі будь-який театр. Протягом півтора року з моменту відкриття Зимового театру в місті виступили артисти Донецького драматичного театру та Донецького театру опери та балету, державної капели бандуристів та Ленінградського державного театру, Донецького ТЮГу і Казанського театру музичної комедії.
Одночасно йшла робота по створенню в місті свого театрального колективу, В міській газеті за 10 вересня 1936 з'являється замітка «Постійний театр в Маріуполі», в якій повідомляється про те, що в перших числах жовтня в місті почне працювати стаціонарний російська музикальнодраматіческого театр. У колектив театру увійдуть артисти театрів Москви, Ленінграда, Києва. У його репертуарі кращі п'єси радянської драматургії: «Аристократи» М.Погодіна, «Платон Кречет» О. Корнійчука, «Чудесний сплав» Киршона, « Початок життя», Первомайського. Чільне місце в репертуарі театру займають класика: «Анна Кареніна», «Борис Годунов », «Витівки Скапена» та ін Художніми керівниками театру стали А.М. Смирнов і А.В.Іскандер [39].
У вересні - жовтні 1936 року триває підготовка до початку роботи міського театру. Ведуться великі підготовчі роботи до відкриття сезону, механізується сцена, закуповується нові меблі. Закінчується комплектування творчого колективу. Трупу склали Рутковська, Тинів, Милич, Макєєв, Неверов, Свідерський, Асенкова. Головним диригентом театру призначений Дорошенко.28 вересня газета «Приазовський пролетар» поміщає афішу, що повідомляє про відкриття Державного російського музично-драматичного театру в Маріуполі. Відкриття сезону відбудеться 4,5,6 жовтня 1936 показом п'єси М. Погодіна «Аристократи».
жовтня з'явилася перша рецензія М. Негрімовского на спектакль «Аристократи»: «Постановкою «Аристократів» колектив театру показав, що він вміє добре працювати. Трудящі Маріуполя в його особі отримали ще одну велику культурну силу».Поступово трупа поповнювалася новими силами. У колективі працюють такі актори як Лебедєв, Федяєва, Ходирева, Рощин, Любимов, Аренс, Самарін..У 1938 году Смирнов і Іскандер повернулися до Ленінграду, звідти до Маріуполя для відкриття трупи. Головним режисером став АнатолійХодирев[2].
Розділ 2. Маріупольський грецький театр
Одну із найяскравіших сторінок в історії театру в Маріуполі представляє історія грецького театру. В одному з номерів журналу «Театр і драматургія» за 1934 надрукована замітка: «У Маріуполі почав працювати перший в СРСР грецький театр.В складі 24 актора, в більшості комсомольці » Таке перше за часом друковане свідоцтво про відкриття театру.Читаюча публіка виявилася тоді в невіданні, що на півдні країни, в Приазов'ї є грецький театр. Його поява була несподіваною не тільки на Україні, але і для маріупольців. Дійсно, 23 лютого 1932 року в приміщенні зимового театру в Маріуполі йшла вистава «Шквал». Це був звичайний день і звичайний спектакль. Але для маріупольців він виявився пам'ятним: того дня любителі драматичного мистецтва побачили на сцені нову, незнайому їм раніше трупу грецького «робітничо- колгоспного» театру.Його розвиток ішов складним і часом болісним шляхом. Якщо порівняти список учасників першого спектаклю з пізнішим складом трупи, то не можна не помітити, що вони абсолютно різні, повторюються тільки деякі прізвища акторів. Майбутній колектив формувався з чималими складнощами. Думка про те, щоб грати спеціально для грецького глядача, багатьом акторам здавалася досить сумнівною. Ніхто не знав, як це потрібно робити. Проблем було багато, але найскладніша - проблема репертуару. Спеціальної драматургії, адресованої проживаючим у Приазов'ї грекам, практично не існувало. Ставили, в кращому випадку, класику. Пушкін, Шиллер, Мольєр виявилися потрібними і доступними глядачеві. Іншим джерелом угамування репертуарного голоду стали вистави-концерти [6].
Як же формувався репертуар? За яким принципом обиралися класичні п'єси та інсценування? Зовсім важливо було тоді організувати культурне дозвілля населення. Театр відкривав дорогу в прекрасний світ, в якому добро завжди перемагало зло. І важко визначити ту грань, де закінчувалося «розумна і красива розвага» і починалося виховання, що для 30 -х років мало особливе значення.Репертуарні пошуки обмежувалися і стисненим фінансовими положенням театру, і труднощами на шляхах становлення. Ще не сформувалася група режисерів, і тому колектив якось безтурботно ставився до свого репертуару і до якості спектаклів. І зовсім не просто виявилися фінансові та господарські проблеми, що виникли відразу ж після того як грецький театр почав працювати. Труднощі ці то будуть сходиться нанівець, то знову загострюватися, але театр, трупа якого у своєму складі налічувала більше десятка молоді, робила головне - створювала спектаклі.
Грецький театр був зовсім молодим. Його трупа майже цілком складалася з вчорашніх аматорів, які виступали на самодіяльній сцені. Тільки три актора - Данило Теленчі, Юрій Дранга і Георгій Дегларі у складі учасників виявилися досвідченими професіоналами.Вистави були різної якості. Серед них зустрічалися і невдалі постановки, в яких все було погано і безпорадно. Були й просто важкі випадки, коли за низькою за художнім рівнем роботою театру несподівано відкривалися побутові хвороби колективу, його виробнича незлагодженість, проявилися заздрощі, викликані невмілим керівництвом директора і головного режисера [2].
Так, про труднощі становлення театру говориться в одній зі статей Ф.Ялі «Про один забутий театр», опублікованій в газеті «Приазовський пролетар» у березні 1933 рок. Автор статті пише про те, що спочатку на грецький театр ніхто не звертав уваги. Актори місяцями не отримували зарплати, жили у важких матеріальних і житлових умовах. Все це не могло не відбитися на житті колективу. Розхиталася дисципліна. А де її немає - немає ансамблю. Запрошений звідкись режисер Кальянов окрім богемщіни нічого не вніс, п'єса «Зелений шум», яку він поставив, не мала успіху. Чого ж не вистачало молодому режисерові для того, щоб його спектакль став подією, приніс довгоочікуваний і повноцінний успіх, настільки потрібний колективу саме зараз, в період становлення? Нажаль, різнобій у грі акторів, відсутність загальної постановочної культури в спектаклі призвели до того, що спектакль був знятий з репертуару [38].
Звичайно, важко вимагати високої якості вистав від молодого театрального колективу, складеного шляхом звичайного професійного підбору, від людей, що не знали виховання в студіях, які не проходили тривалої підготовки, перш ніж вийти до глядача. І все ж з приходом головного режисера Михайла Хороманского і директора Марії Шалдирван колектив став на ноги. Виросла ініціатива акторів, навіть наймолодших, тільки вчора прийшли з самодіяльної сцени на підмостки професійного театру. Спектакль став робитися не тільки режисером і художником, як це було ще недавно в грецькій трупі, а насамперед самими акторами. У колективі, що працює іноді в дуже важких умовах, почав звучати індивідуальний голос актора. Перші роки спектаклі йшли російською та українською мовами. Долаючи зневажливе ставлення до класики, яке виникло в ті роки. У завзятих прихильників «пролетарського мистецтва», грецький колектив зумів втілити на сцені ряд творів російських і зарубіжних письменників.Зближуючись з класикою, театр все більш впевнено звертався і до сучасності. Вистави були різного рівня, але час від часу з'являлася робота яка підводила свого роду підсумок довгим пошукам.У сезон 1933-1934 р. творчий авторитет театру зміцнила вдала постановка п'єси В. Шкваркіна «Чужа дитина » режисера М. Хороманського. Текст п'єси перевели на грецьку мову актори Ф. Узун, Г. Севда і Ф.Лубе. Талановита і дотепна п'єса за природою своєю водевільна. Типові водевільні ситуації, з яких сплітаються її інтриги в повній відповідності з законами театрального мистецтва, супроводжувалися час від часу забавними куплетами. Режисер цієї вистави відмовився від прийомів комізму, він зумів використати багатий матеріал п'єси для втілення на сцені сатиричних образів [36].
Вже через два-три роки молодий колектив не тільки затвердив своє становище, але і значно просунувся вперед. Так з тих пір і пішов по Приазов'ю голос про грецький театр, де підібрався напрочуд злагоджений акторський ансамбль. У такому висновку не було перебільшення: грецький театр дійсно сприймався тоді, як один з цікавих і живих національних творчих колективів. Це сталося, очевидно, тому що люди які працюють у ньому, дуже серйозно почали ставитися до змісту реклами.Запрошуючи на вистави, афіша не тільки в прозі, але часом і у віршах розхвалювала майбутнє уявлення, намагаючись якомога цікавіше і цікавіше передати його сюжет, його незвичайність. До цього й зводиться головне призначення афіші - запрошення до театру.У 1933 році театр вирушив у першу подорож по селах Приазов'я. Їхали з виставою - концертом. На зустріч зібралися колгоспники з навколишніх грецьких сіл, часом взагалі не мали поняття про театр. У пристосованому під зал для глядачів приміщенні, де грали актори, народу набилося стільки, що дихати було нічим. Великою популярністю користувалися багатолюдні спектаклі-концерти під відкритим небом, прямо на польовому стані. Як тільки відлунали грецькі та українські пісні, концерт продовжував розповідати про дружбу народів. Сидячі на польовому стані колгоспники підспівували артистам. Особливою популярністю користувалися грецька румейських пісня « Вай, курціц, курціц » у виконанні солістки Лідії Карнаухової в танці « Хайтарма » і « Богданка ». Сценарії для цих уявлень, завжди мали успіх у глядачів, складали артисти трупи. Постійно буваючи в селах Приазов'я, на польових станах, спілкуючись з колгоспниками, артисти театру використовували свої спостереження, враження, отримані в спілкуванні з ними, для втілення на сцені сучасності у всій її складності і різноманітті [6].
Значне місце на сцені театру зайняли інсценування на місцеві теми. Їх тексти були невеликі, і завдання трупи полягала в тому, щоб донести ідею твору засобами зовнішньої дії - пластикою танцю, чітким ритмом, музикою, заснованої на народних грецьких мелодіях Ось з цими спектаклями - концертами і їздили актори по грецьких селах, а потім після опівночі, ще не знявши сценічні костюми, проводили вечори - «смички» з колгоспниками. Грамотного, свідомого глядача, про якого тоді мріялося, треба було виховувати, і зробити це належало самим артистам.
За свідченням одних старожилів, театр створений в 1932 році. Інші, зокрема П. Попова, яка 8 травня 1992 опублікувала в газеті «Приазовський робочий» статтю «Згадуючи грецький театр», стверджує, що «театр насправді створений в 1930-му році, а не в 1932». Свої судження вона мотивує тим, що в 1931-му році вступили в театральний колектив кілька студентів педагогічного технікуму - Микола Чіча і Микола Дангуджі. «Вони вчилися на одному курсі зі мною, і тому я добре все це пам'ятаю ». Такий різнобій думок відбувається тому, що архів театру не зберігся. У зв'язку з цим чималу плутанину в історію виникнення театру вносили і вносять замітки деяких краєзнавців та газетярів. Як бачимо, різні точки зору навколо дати народження театру існують і сьогодні. Чи справді грецький професійний театр був офіційно створений в 1932 році?
Журнал «Театр і драматургія » за 1934-й рік повідомив, що в Маріуполі почав працювати перший в СРСР грецький театр, фраза «почав працювати » ще не означає, що театр створений у 1934 -му році. У цьому зв'язку не можна не згадати статтю директора та художнього керівника цього творчого колективу Георгія Дегларі «Творчі шляхи грецького театру», опубліковану в газеті «Приазовський пролетар» 8 квітня 1936 року. У ній сказано наступне: У 1932 році в Маріуполі було організовано обласний Державний грецький театр. Г.Дегларі - одному з організаторів грецького театруможна повірити.У 1935 році на трупу Михайла Хороманского звернуло увагу обласне управління театрами Донбасу, що докорінно змінило систему роботи грецького театру. З цього часу всі вистави йшли вже виключно грецькою мовою. Вирішуючи цю проблему, театр зіткнувся з великими труднощами: колективу потрібно було знайти такий синтез мов, який був би зрозумілий всім грекам, що живуть в Маріуполі і в навколишніх селах. Справа в тому, що в грецькій мові, наприклад, свої закони - широка вільна інтонація, своєрідна співучість, велика звукова амплітуда. Шляхом вивчення місцевих діалектів і природного часткового злиття двох мов - румейської та урумської причому, останній до того часу поступово втрачав вплив татарської мови, - театр зумів подолати ці труднощі [3].
У 30- ті роки більшість вистав у грецькому колективі йшло російською та українською мовами, тому неминуче питання: чи багато хто з цих вистав мали відношення до власне грецького театру, до його принципів, національних традицій? Думається, необхідно також розрізняти власне літературу греків Приазов'я та просто літературу на грецькій мові, що вельми неадекватно. Точно так же грецький театр і театр на грецькій мові - поняття далеко неоднозначні.Про те, яким повинен бути грецький театр і які п'єси йому слід ставити, велися запеклі суперечки. Одні вважали, що грецька сцена предначена тільки для класичних п'єс. Інші вважали, що треба віддати першість сучасним, місцевим авторам. Треті пропонували писати інсценування для вистав -концертів. Вирішити цю суперечку могла тільки контролююча робота новонародженого колективу [2].
Сезон 1934-1935 рр. в театрі став роком занепокоєнь. Він почався з підготовки до гастрольної поїздки по містах Донбас. Грецький театр був пересувним, і тому в його репертуарі основне місце займали невеличкі п'єси з нескладним реквізитом. Звиклий до роботи на польових станах колгоспів Приазов'я, в пристосованих під зал для глядачів приміщеннях, де використовувалися виїзні декораціі, колектив раптом опинився перед збільшеними вимогами гастрольної поїздки, зустрічі з новим глядачем.
Майбутня поїздка відкрила творчому складу очі на новий зміст роботи, яку вже давно вимагав час. Сталий у ряді спектаклів шаблон з кожною новою роботою відчувався все гостріше. Зокрема, п'єси «Зелений шум», «Роман Середній» мали свої усталені трафарети. Вони йшли від поганого знання режисерами життєвих процесів. І все ж протягом року завзятої роботи театр зумів подолати недоліки, знайшов нові фарби, свіжі рішення в спектаклях «Шестеро улюблених» А. Арбузова і «Лікар мимоволі» Мольєра. Ці спектаклі і склали гастрольну афішу [6].
грудня 1935 на запрошення ЦК вугільників грецький театр вперше виїхав на гастролі в міста Сталіно, Макіївку, Горлівку, Красний Луч. Зустрічі з металургами, шахтарями, інтернаціональні вечори прозвели на артистів незабутне враження. Мабуть, ніколи раніше вони не переживали такого гострого й цікавого моменту у своєму житті.За кілька років, які пройшли з того часу, коли в цьому театрі вперше піднявся завісу, багато що змінилося в його роботі. Тепер він показував вже не слабкі, наспіх збиті спектаклі, які доводилося оцінювати з великою знижкою. Тепер до нього почали підходити зі звичайними црофесіональними вимогами. Звичайно, вистави не були позбавлені погрішностей, але вони вже не носили серйозного характеру. У нових спектаклях стала видна оригінальність задуму, нехай і спірного, але все-таки свого.Тепер стояло завдання - не дати розсіятися тій атмосфері, в якій і народжується театр як мистецтво, а не тільки як ремесло [6].
По складу талантів трупа була яскравою. Практично всі вони - вихідці з художньої самодіяльності. Список вже сформованих майстрів сцени був невеликий. Це актриси - Олександра Магдаліц, Діна Черниця, Віра Булі, Марія Хасхачіх, Віра Кана, Валентина Домбай, Валентина Ногашев, Пелагея Мамуйдар, Лідія Карнаухова, Євдокія Узун, Анна Аріх, Фаїна Макмак, Поліна Балахчі. Чоловічий склад: Георгій Севда, Федір Лубе, Савелій Янгічер, Федір Узун, Микола Чіча, Яків Талах, Микола Дангуджі, Володимир Саці, Андрій савица, Федір Гурджі, Василь Галла, Іван Ялі, Олександр Чебанов, Іван Мересіді, Федір Балджи, Юрій Дранга, Федір Кашкер.
У сезон 1933-1934 рр. грецький театр очолив художній керівник Михайло Хороманський. Талановитим режисером був актор Юрій Дранга. Завідувачем літературної частини і черговим режисером Данилом Теленчі. Балетмейстером - Людмила Горбунова.Важко і несправедливо виділяти когось із трьох десятків акторів, робота кожного однаково важлива для досягнення творчих цілей театру.Але були ведучі. Явні - як С. Янгічер, Г.Севда, Ю. Дранга. І менш помітні, але настільки ж значні: Д. Черниця, А.Магдаліц, Ф. Узун. Театральному мистецтву здавна відомо акторське амплуа травесті. У дорослих глядачів завжди викликає захоплення вміння молодих актрис зображати на сцені хлопчиків, підлітків, їх інтонації, жести, риси зовнішності. Такою була актриса Віра Булі.Театр і музика нероздільні. Оркестр театру складався з п'яти осіб. Володимир Саци грав на даулі, східному барабані, Федір Кашкер - на бубні, Федір Гуржі - на зурні, Василь Налчаджі - на баяні, Іван Налчаджі - на скрипці. Завідуючим музичною частиною був Олександр Волошко. Інспектором сцени - Федір Узун, завідувачем костюмерній цехом - Ф. Горбатенко. Головним художником театру був Олександр Федоров. Робота художника в цьому колективі була своєрідна і складна, так як показуючи прем'єру на своїй базі, надалі трупа виїздила на найрізноманітніщі сценічні майданчики, в тому числі і на польові стани. Це створювало напередбачені труднощі для всієї монтировочної частини, включаючи попередню роботу художника по ескізах декорацій. Такі умови формували досвідчених працівників монтировочной частини, яким був довгі роки Сергій Іванович Даць. Шофером працював Іван Ногашев. До речі сказати, в житті грецького театру, який постійно кочував по селах Приазов'я, шофер був далеко не другорядною фігурою. Він перевозив з села в село акторів і декорації. Від нього неабиякою мірою залежала нормальне життя колективу Можна тільки уявити, в які ситуації потрапляв колектив при проведенні виїзних вистав. Скільки кілометрів пройдено ними пішки по дорогах Приазов'я, з яким завзяттям тягли вони з бруду застряглу вантажівку, щоб не запізнитися на початок вистави в сільському клубі або на польовому стані [13].
Грали на сцені, на яку залітав дощ, але відмовлялися скасовувати спектакль, щоб не засмутити глядачів. Вистави, які вони створювали, заслуговують того, щоб про них сьогодні згадати. З великою любов'ю, як зазначалося у пресі, підійшли в грецькому театрі до постановки «Кам'яного гостя» А Пушкіна і сцен з його трагедії « Борис Годунов». У Приазов'ї це були перші вистави до 100-річчя загибелі великого поета. Особливість цієї роботи полягала в тому, що вистави йшли на грецькій мові в перекладі Теленчі. З творів зарубіжної класичної драматургії, поставлених у театрі, найбільш вдалою була постановка М. Хороманського п'єси Софокла «Антігона». Режисерське рішення правильно розкрило моральну велич людини. Антігона перемогла страх і довела свою вірність моральним принципам, які з точки зору греків, вище і важливіше жорстоких розпоряджень правителів. Роль тигони виконала П. Мамуйдар. Актрисі вдалося показати складний процес розвитку характеру героїні [6].
Творчим підсумком роботи театру в 1936 році стали гастролі в Криму, в містах Севастополі, Сімферополі, Алушті, Балаклаві, Керчі. Репертуар для поїздки сформувався таким чином: «Кам'яний гість» А. Пушкіна, « Лікар мимоволі » Мольєра. Окрасою гастрольної афіші стала недавня прем'єра «Платон Кречет» О. Корнійчука, перекладена на грецьку мову Г. Костоправом. Преса підтримала ці вистави рядом статей, автори яких, аналізуючи гастролі, особливо високо оцінили спектакль «Платон Кречет» в репертуарі маріупольців [6].
Якщо раніше в п'єсі образ інтелігента часто супроводжувався підозрілою недовірою і саме поняття інтелігентності пов'язували не з майбутнім, а з минулим, то в середині 30 -х років думка про « високу місію радянської інтелігенції» вже пронизувала і постановку драми А. Корнійчука. Нове в відображенні дійсності позначилося в прагненні творчого колективу грецького театру глибше осягнути внутрішній світ сучасної людини.
Головною удачею вистави театр зобов'язаний Саві Янгічер, який зіграв Кречета свіжо і безпосередньо. Постановка п'єси Корнійчука виявилася однієї з кращих режисерських робіт Г. Дегларі. Минув час - грецький театр домігся творчого авторитету, знайшов своїх авторів, здатних створювати цікаві твори, і вийшли на сцену люди, яких по праву можна назвати творцями першого грецького робітничо-колгоспного театру в Маріуполі [2].
Зимовий театр в Маріуполі, в якому працював молодий творчий колектив греків, знаходився в центрі міста на проспекті Республіки (нині проспект Леніна), будинок 24, нижче кінотеатру «Перемога». Будівля, побудована ще в кінці XIX століття, було тісною та незручною. Убогість технічних засобів, які мав у той час театр, не дозволяла робити швидкі зміни епізодів, що дають можливість відчути розмах і стрімкий розвиток подій. Технічна недосконалість сцени часом виявлялося непереборною перешкодою для театру тих років, що шукав нові форми втілення класичної драматургії [6].
На початку вересня 1934 року і місцевій пресі з'явилися статті в яких стелилася проблема необхідності нової театральноїї будівлі для міста. Маріупольський міська Рада в листопаді 1934 приймає рішення про корінну реконструкцію старого театрального будинку. Був оголошений конкурс на кращий проект. У суперечках з приводу того, яким повинен бути майбутній теат, брали участь архітектори, художники, режисери. Тимчасово трупу грецького театру вирішили перевести в приміщення Клубу металургів [4].
Реконструкція йшла два роки. Активну участь у ній брали будівельники «Азовсталі», які зуміли вдало закінчити складну реконструкцію, а по суті - це було нове будівництво. Серед будівельників-ударників - інженер Корольов, бригадир теслярів Кудрявцев, столяр Воронін. До будівлі театру приєдналася двоповерхова будівля Будинку партпросвета, яка знаходилося поряд, на проспекті Республіки. 14 березня 1936 відбулося урочисте відкриття реконструйованого міського театру. Над його реконструкцією успішно попрацював архітектор Бронніков. Вхід був безкоштовним, проте перевага віддавалася глядачам організованим, квитки заздалегідь поширювалися по установах [2].
У 1943 році будівлю театру згоріло. У грудні 1937 грецький творчий колектив несподівано для маріупольців був оголошений «посереднім театром збереження якого не є необхідністю», і закритий. Театр був майже повністю разрушен. Точніше сказати - розгромлений. Першим заарештували 17 грудня 1937 колишнього директора і художнього керівника театру Георгія Дегларі, 19 грудня заарештований актор Сава Янгічер, потім поет Георгій Костоправ. 23 грудня заарештований завідувач літературною частиною, режисер Данило Теленчі. У 1938 році арешти тривали. 17 січня заарештований актор Федір Кашкер, 18 січня актор Георгій Севда, шофер театру Іван Ногашев.
У січні 1936 при Раді Народних Комісарів СРСР був створений Комітет у справах мистецтв, який виник в ту пору, коли в країні виявилися «прямі порушення партійної та радянської демократії». Волею Комітету припинялась діяльність багатьох творчих колективів, обвинувачених в «формалізмі». Такі ярлики наклеювалися не тільки на столичні, а й на провінційні театри.Комітет очолив П.М. Керженцев, в минулому відомий діяч Пролеткульту. Невиправдані дії Керженцева спричинили його швидке, в 1937 році, звільнення з поста голови, а сам комітет піддався критиці за «принципи буржуазного керівництва». Однак це практично нічого не вирішило. Центральні газети продовжували критикувати національні театри, намагаючись представити їх як колективи, «не мають ясної художньої програми, творчо безликі, що не театральні колективи, а випадкові акторські збіговиська...» І не слід думати, що це випадковий думку. Ні. Знову лунали закиди у прихильності до «замшілим формам повзучого реалізму», в сірості, нерозумінні ідей соціалізму.Приблизно з середини 30 -х років грецька національна сцена в черговий раз піддалася потужному руйнівному впливу сил, глибоко їй чужих і ворожих. Успіх атаки облегшувався тим, що національний грецький театр був беззахисний. У цей час відбувалося і кадрове відтискування захисників національних традицій - директорів і режисерів театру. Наради і преса піддавали різкій критиці « безпринципність » низки театральних керівників, їх політику « компромісів і потурання егоїстичному розрахунку окремих працівників театру». Стилем своєї роботи вони компрометували саме поняття «директор - діяч мистецтва». «З вихованням і підготовкою театральних директорів у нас явно неблагополучно », - наголошувалося в редакційній статті журналу «Театр». Журнал призи ¬ вал взятися за « виховання» і підготовку таких фахівців [5].
У період підготовки до партійної чищенні численними перевірками були виявлені «серйозні недоліки в діяльності театрів та їх керівників». За результатами перевірки периферійних театрів був зроблений висновок: «Театри далекі від конкретних завдань соціалістичного будівництва». Ці висновки позначилися і на Маріупольському грецькому театрі. Протягом шести років роботи в ньому змінилося п'ять директорів: 1932 р. - Федір Караберов, 1933 р. - Марія Шалдирван, 1935 р. - Михайло Хороманскій, грудень 1935 р. - Георгій Дегларі, травень 1937 р. - Данило Теленчі.
Наприкінці 30 -х років в періодичній пресі стали з'являтися, наприклад, і такі міркування: «Зростаючу популярність національних театрів намагаються використовувати націоналісти, прагнучи протягти ворожу радянському мистецтву ідеологію».
Численні факти свідчать, що сили, які протистояли грецького театру і його драматургії, зовні що заохочували їх розвиток, на ділі мали чітку антігреческую спрямованість. Щоб скомпрометувати творчий колектив грецького театру в особі громадськості Маріуполя, в листопаді 1936 року в газеті « Приазовський пролетар » якийсь Альберт у статті « Театр, що втратив успіх» писав про те, що цей колектив став на неправильний шлях. У 1936 році, писав цей автор, колектив не підготував і не ввів в свій репертуар майже жодної нової п'єси і зараз окрім концертів, до речі сказати, дуже сумнівної якості, нічого не може дати. Багато свої старі постановки - пише Альберто, - театр підносить населенню грецьких сіл на закордонному діалекті, який малопонятен колгоспникам. Ця відірваність від мас призвела до того, що колгоспники дуже невтішно відгукуються про свій театр. Не все гаразд, - продовжує автор, - і з вихованням кадрів акторів. У колективі є люди з чужими настроями. Вони створюють нездорову обстановку для роботи. До таких « артистів » насамперед потрібно віднести якогось Саву Янгічер. Ця людина розкладає колектив. Він часто загрожує відходом з театру, якщо не дадуть ставки, який йому хочеться. Янгічер не працює над собою, а його приклад наслідують й інші працівники».
Часом справа доходила до того, що чи не найжорстокіші, різко критичні оцінки театрального процесу виникали чомусь в статтях працівників адміністративних відомств, які були далекі від мистецтва. Ці висловлювання зазвичай супроводжувалися безсоромно цинічними запевненнями, ніби у грецького театру ворогів ніколи не було і бути не могло. А насправді справа, на жаль, не обмежилася літературної мішурою. У той час, коли театр перебував на підйомі, місцева влада визнала можливим зробити прямі адміністративні висновки. Вони закрили театр, а майно поспішно передали одному з клубів. позбавлений « державності » театр перший час продовжував своє існування як «трудовий колектив безробітних». У той час центральні газети країни були насичені славослів'ями на адресу вождів партії. Якийсь нестримне змагання - хто витонченішими висловить свою любов і відданість вождю народів. І обов'язковий абзац в промовах - про занишклих класових ворогів. Один з таких прикладів є в архівній справі заарештованого Георгія Дегларі. Це виписка з наради директорів і художніх керівників театрів Донбасу від 29 листопада 1937 року. У цій виписці наводиться фрагмент виступу художнього керівника маріупольського грецького театру Данила Теленчі. «Тепер для мене абсолютно ясно, чому було таке зневажливе ставлення до грецького театру і вся та підривна діяльність ворогів народу з колишнім керівником відділу мистецтв. Неймовірно моторошні, важкі умови створювали вони виробничої та творчій роботі національного грецького театру. Ставленик ворогів народу, буржуазний націоналіст Дегларі, будучи художнім керівником грецького театру, дезорганізовували тематичну і творчу базу театру, зривав творчо- виховну роботу молодого колективу, гальмував творчий ріст театру » [40].
Очевидно Д. Теленчі вірив у справедливість своїх висновків але, на жаль життя його закінчилася трагічно.Не менш трагічно закінчилася і життя директора та художнього керівника Г. Р. Дегларі. У квітні 1937 він захворів, у нього була виявлена виразка шлунка. За порадою лікарів Дегларі виїхав до Слов'янськ підлікуватися мінеральними водами. У Маріуполь він вже не повернувся, а в грудні 1937 його заарештували. Мабуть, хтось із своїх колег дуже постарався - в ту пору доносительство у всіх шарах нашого суспільства дуже заохочувалося. А далі все вже було справою добре відпрацьованої техніки. Слідство тривало не довго, під час якого придумана справу обростала все новими подробицями. На допитах Дегларі не били. Зате випробовували на психологічну стійкість: вночі викликали на допит, а потім везли кудись за місто в машині, де лежала лопата. Розстріл? Ні, тільки імітація, але така правдива, що навіть учні знаменитого режисера Станіславського могли б позаздрити.Познайомився він і з одинаком похмурої в'язниці - без світла, без прогулянок, зі страшною тишею, коли відвикаєш від звуку людського голосу. Після цього - в'язниця з її перенаселеними камерами Багато чого не встиг зробити Георгій Рудольфовіч.Замисли були великі, а можливості того часу малі, до того ж доля визначила йому недовге життя - як учасник грецької « контрреволюційної, націоналістичної, диверсійно-повстанській організації » він був розстріляний в 37 років. Але те, що він встиг, залишилося в пам'яті старожилів».28 січня 1938 Донецький облвиконком приймає наступне рішення «Про ліквідацію робітничо-колгоспного театру»: «Грецький робітничо- колгоспний театр, який не має творчих кадрів, міцної ідейно-політичної основи репертуару, тим самим не задовольняв потреби грецького населення - ліквідувати» [6].
Цілком ймовірно, постанова облвиконкому від 28 січня 1938 носило чисто формальний характер. Виконкому було добре відомо, що «колектив, який не має творчих кадрів», позбувся їх не по своїй волі. Тільки цим можна пояснити факт запізнілого і цинічного рішення. Протягом п'яти років з моменту свого заснування і до трагічної загибелі цей колектив був, як говорили в ті роки, «трибуною громадської думки», пропагуючи в спектаклях-концертах самобутню культуру греків Пріазовья.
Отже, майже п'ять років працював Маріупольський грецький театр. І раптом в тому самому тридцять сьомому його закрили. Без всякої провини, як стало тепер відомо, розстріляні директор театру Караберов, художній керівник Дегларі, режисери Данило Теленчі та Юрій Дранга, актори Георгій Севда, Федір Лубе, Федір Кашкер. Всі документи, пов'язані з театром, спалені. Було зроблено все, щоб театр був забутий. Забуто назавжди.
І.А. Налчаджі потрудився, щоб театр був увічнений меморіальною дошкою. І тепер маріупольці та їхні гості можуть її побачити на будівлі, побудованій тепер на тому місці, де колись стояв міський театр. Її зробили маріупольські художники Олександр Фасулакі, Леонід Яциня, Володимир Держинська, зробили її зовсім безплатно, співавтором дошки з повним правом потрібно назвати і Ігоря Андрійовича Налчаджі.
музичний театральний мистецтво маріуполь
Розділ 2. Музична культура в Маріуполі в 1917-1938 роках ХХ ст.
Музична культура - важлива складова духовного життя суспільства. Вона є відображенням цінностей, створюваних цим суспільством і засобом вдосконалення його орієнтирів одночасно.
Характеризуючи розвиток музичної культури в місті в період 1917 - 1920 рр., можна виділити дві тенденції. 1917 - 1919 роки являються продовженням музичних традицій, що склалися до революції; 1920 відзначений зміною політичної та економічної формацій, що відбилося і на культурному житті городян. Музичне мистецтво, в деякій мірі, стає виразником революційних ідей.
До середини XIX століття становлення світської музичної культури в Російській імперії проходило дуже повільно. Не було спеціальних навчальних закладів для навчання мистецтву інструментального та вокального виконавства. Не існувало також філармоній для проведення симфонічних і камерних концертів.
Вирішальну роль у розвитку музичної культури і в організації професійної музичної освіти в кінці XIX - поч. XX ст. зіграло утворене в Росії в 1869 р. Імператорське Руське Музичне Обєднання (ІРМТ). Воно стало основною музично-просвітницькою організацією в Росії, що ставила своєю метою зробити серйозну музику доступною для широкої публіки і сприяти поширенню музичної освіти в країні. Для здійснення своїх цілей Товариство щорічно виділяло урядову субсидію в 15 тисяч рублів. Спираючись на ініціативу місцевих музикантів і любителів музики, рік за роком, на базі власних музичних гуртків, ІРМТ відкривало відділення в провінційних містах.
Розвиток музики в Маріуполі в 1917 - 1920 рр. багато в чому зобов'язане цим перетворенням, сформованим в країні в кінці XIX - поч. XX ст. Завдяки активній діяльності маріупольців у цьому напрямку в 1906 р. на засіданні Маріупольської Міської Думи стало можливим розгляд клопотання Ніни Іванівни Макарської про перетворення створених нею музичних курсів в Маріупольське відділення ІРМТ. Дума ухвалила «уповноважити Міську Управу видати Н.І. Макарській посвідчення, що з боку думи не зустрічається перешкод до перетворення її курсів в Маріупольське Відділення Імператорського Російського Музичного Товариства. Така реорганізація та перетворення музичних об'єднань міста до підрозділу всеросійської - громадської та освітньої системи підвищувала їх офіційний статус та профессионального рівень, а отже загальний рівень музичної культури.
Події у культурному житті міста на 1917 р. свідчать про успішну робіту відділення ГРМО в Маріуполі. Головним її результатом стало відкриття Державного музично-пдагогічного училища. У міській газеті «Маріупольське слово » від 5 серпня 1917 Дирекція Маріупольського Відділення ГРМО, на чолі з головою О. Квітницькою, повідомляла «про відкриття в місті Маріуполі з осені поточного навчального року музичного училища». Розташовувалося воно по вулиці Катерининська,47.Председателем художньої ради установи також був Квітницький. Завідував музичним училищем випускник Київської консерваторії піаніст Ф, П. Городецький, Маріупольцям він був відомий, віртуозною грою на роялі, що супроводжувала багато міських концертв і свят.
Працював заклад за затвердженою програмою, що була такою як повний навчальний план консерваторії ГРМО, розрахований на три курси. Прийом учнів проводився на підставі результатів іспитів, що починалися 1 вересня. У 1917 - 1918 навчальному році навчання проводилося по класах: фортепіано,скрипка, спів solo, духові інструменти, віолончель і теорія композиції. Допоміжними теоретичними предметами були: теорія музики, сольфеджіо, гармонія, історія музики, історія мистецтва та естетики; допоміжними практичними - клас ансамблю, оперний, оркестровий і хоровий класи.
До складу викладачів входили: завідувач училищем Ф.П. Городецький, випускник Варшавської консерваторії скрипаль І.Д. Заком, відомий московський віолончеліст JI.C. Щербаков, колишній викладач Ростовського Відділення ГРМО диригент М.Я. Свердлов. Клас вокалу вела Ю.П. Путилова - Городоцька. Місцева преса знайомила читачів з біографіями викладачів музичного училища, висвітлювала їх виконавську, педагогічну і громадську діяльність.
При училищі був відкритий гурток любителів оркестрової, симфонічної гри і хорового співу. З червня місяця, для бажаючих навчитися музичної грамоти, в будівлі училища починалися літні заняття по класах фортепіано, скрипки та співу.
У програму навчання входили твори великої форми і складної композиції, що вимагають високого ступеня виконавського мистецтва. Студенти музичного училища, періодично виступали на концертних майданчиках міста, у приміщеннях театрів і в гімназіях, показували високий рівень майстерності. На звітному концерті в кінці 1917 - 1918 навчального року прозвучали: Ф. Шопен «Балада Ля бемоль -мажор», Ф. Ліст « Ноктюрн № 3», В.А. Моцарт«Концерт ре-мінор для ф-но з оркестром», Бетховен «Концерт Ре-мажор дляф-но з оркестром», К. Вебер «Соnceristuck`a»
В оголошеннях про відкриття 1917 - 1918 навчального року повідомлялося про те, що «особи, що закінчили Музичне Училище користуються всіма правами, що зазначенфі в § § 42 і 43 Статуту Державного Російського Музичного Товариства». За Статутом в ці права включалося сприяння членам Партнерства у підтримці професійного музичного мистецтва, просування молодих виконавців, у наданні інформаційної підтримки, в захисті прав та інтересів у державних і бізнес структурах Російської Федерації. Такі особливості в роботі Маріупольського музичного училища вказували на високий статус цієї установи.
вересня 1917 за адресою вул. Катерининська, 34 в Маріуполі були відкриті Вищі Музичні Курси. Їх засновником був випускник Петроградської державної консерваторії по класу рояль, вільний художник І.М. Акштейн. Курси складалися з трьох відділень: молодшого (для початківців), середнього та вищого. Заняття, розроблені за програмою державної консерваторії, велися по класах роялю, скрипки, співу, ансамблю, військово- духових інструментів. Крім профільних предметів учням читалися лекції з історії музики, естетики та історії мистецтв. Плата за навчання була різною: 175 руб. на рік по класу рояля та скрипки, 200 руб. - клас співу, 100 руб. - клас духових інструментів.
Протягом навчального року дирекцією Курсів, як звітньої роботи, влаштовувалися учнівські концерти. Про один з них, що відбувся в травні 1920 р., в газеті «Наше життя» писалося: « Були моменти, коли відчувалося артистичне проникнення у виконанні. У всіх учнів крім значної техніки, гарне туше і впевнений, вільний тон. Відчувається, що кожен грає так, як йому підказує внутрішне почуття ». Високий професіоналізм І.М. Акштейна, директора курсів і викладача по класу рояль, відзначений словами: « З молодих людей і дітей І.М. Акштейн зумів створити цілком готових до подальшого артистичному вдосконаленню музикантів і - головне, вдихнути в них інтерес і любов до справжньої високої музики. Він не тільки прекрасний педагог, але й глибоко відчуваючий музикант, знаючий, що дитячій, незіпсованії душі іноді цілком доступні багаті одкровення великих духом - Бетховена і Моцарта».
У 1918 р. педагогічний склад школи поповнився досвідченими I викладачами. У штат були прийняті випускники Варшавської консерваторії по класу рояль А.І. Марек, по класу теорії композиції і скрипки І.Д. Заком, по класу скрипки у професора Карлевича, вільний художник С.І. Енгелендер. Випускниця Московської консерваторії по класу рояля Н А. Кравцова та артист і учень професораКленгеля по класу віолончелі В. Крженковський. Про роботу нових викладачів І. Д. Закома і А. І. Марека пізніше в «МариупольськихИзвестиях » писалося «Відчувається велика і віпвідальна робота викладачів у досягненні учнями вільної і правильної передачі [ виконуваних ] творів»
І.М. Акштейн відкрив нотну та музично -педагогічну бібліотеку і організував продаж в розстрочку недорогих скрипок. У 1918 - 1920 навчальному році при музичних курсах відкрилося дворічне педагогічне відділення по класу фортепіано. Його мета - навчити початковій методиці викладання музики. По закінченні відділення учні педагогічних курсів мали отримати атестати на звання домашнього вчителя.
У 1917 - 1919 навчальних роках в Маріуполі продовжувала свою роботу відкрита ще в 1910 р., приватна музична школа випускника Державної Петроградской консерваторії Леоніда Каневського.
У 1917- 1918 навчальному сезоні прийом учнів проводився за класами фортепіано, скрипки, віолончелі та співу. У школі працювали викладачі: лауреат Мюнхенській консерваторами Л.Р. Канівський, який вів клас фортепіано, А. Чайковська і М. О. Лівшиць вели клас скрипки, А. Хельмер викладала по класу вокалу. Допоміжним курсом «історія музики» завідував А.І. Олександрович. По неділях для учнів школи організовувалася спільна гра в дуетах на двох роялях і тріо для фортепіано, скрипки та віолончелі. Протягом року адміністрацією школи влаштовувалися учнівські вечори та звітні камерні концерти.
У жовтні 1918 р. в міській газеті «Маріупольський вісник» повідомлялося, що «від Державного Уряду було отримано дозвіл відкрити в місті Маріуполі Музично - Педагогічний інститут ім. П.І. Чайковського». Засновниками інституту були випускники Державної Петроградськоїконсерваторії вільні художники Л.Р. Канівський і Лівшиць.
Викладачем «Теорії композиції» був запрошений учень Римського- Корсакова Б. Левінзон. З 17 жовтня 1918 оголошувалося про початок прийому учнів.
Регулярно друкуються в місцевій пресі оголошення про викладання музики на дому вказують на популярність і цього виду навчання. У домашніх уроках пропонувався найширший спектр музичних знань: гра на музичному інструменті, теорія музики, композиція, сольфеджіо, вокал та інше. У числі імен таких викладачів відомі А. Биховська (рояль), С.І. Кернер (скрипка), Р.Б. Маркир (скрипка, віолончель), М.Н. Орлов (спів, елементарна теорія музики), М.Я Свердлов (рояль, гармонія), Соколов (теорія музики, сольфеджіо, гармонія) та інші.
Широкі можливості отримати в місті музичну освіту свідчили про те, що музикування серед маріупольців було природною і органічною частиною їхнього побуту і відпочинку. Організацію концертного життя міста в першій половині етапу 1917 - 1920 рр., здійснювали: дирекція Маріупольського " Відділення ГРМО, професійний союз музикантів, відділення Всеросійського союзу оркестрантів, гуртки, національні культурні центри, піклувальні суспільства, батьківські комітети при різних навчальних закладах. На зборах спілок та музичних товариств вирішувалися питання, пов'язані із створенням та роботою оркестрів, подачею прохань про фінансування і кошторисів в Городську Думу, участю в концертах і святах.
Оркестри організовувалися в гімназіях, на підприємствах та у військових з'єднаннях, які розміщувалися в різний час в Маріуполі. Регулярно на концертних майданчиках міста, за участю тих чи інших солістів та оркестрів, влаштовувалися музичні вечори, бенефіси, вечори камерної музики. Музика великого салонного оркестру під управлінням скрипаля Івана Антоновича Рилло супроводжувала в теплу пору 1917 масові вечірні гуляння в Олександрівському парку. На початку літнього сезону 1918 р., для участі в дозвіллі городян під час вечірнього відпочинку, в " Міську управу з пропозицією організувати симфонічні та духові оркестри було подано три заяви (від диригентів Г.А. Бреннера, Д.І. Таїрова, А.І. Чудова). На відкритих сценах міста в цей період виконували свою програму великий австрііский військовий оркестр, струнний оркестр під управлінням Б.Г.Давідовіча, опереткова трупа режисера П.А. Чернявського і головного диригента Жозефа Річарда. У 1920 р. в Міському саду грав духовий оркестр, звучала музика симфонічного оркестру Політвідділу.Під управлінням военмора Миколи Солнишкова. Сценами для виступів музикантів служили приміщення театрів, фойє кінотеатрів, концертний зал готелю «Континенталь», літній театр в Олександрівському парку, ротонда і музична раковина в Міському саду..
У 1918 - 1920 рр.. сценами концертних музичних вечорів були також кафе-ресторани. Один із таких закладів, «Аполло » по вул. Катерининська, так рекламував себе в міській газеті: «У ресторані грає струнний оркестр під управлінням Б.Г. Давидовича. У програмі вечора виконавиця романсів Зоя Рубін, виконавиця циганських романсів Т. Лунська, каскадна співачка Лебединська, Українське концертне тріо, сольні виступи атракціонних номерів ». Кафе -ресторан «Жорж» мав ще більш широку програму: «Під час обідів і вечерь грає концертний квінтет за участю відомого віолончеліста Д.Н. Белих. Запрошені артисти: шанс співачки Джіоконда і Вєтрова, лір співачка Лорденс, виконавиця циганських романсів Дніпрова, етуалі- Глорія, каскадна співачка Регіна». У 1919 р. в кафе « Жорж » гравпольський симфонічний оркестр під управлінням соліста скрипаля Яна Добкевіча.
Протягом усього описуваного періоду популярною в місті була Народна капела під управлінням К.М. Рініері, Її виступи супроводжували покази фільмів в приміщеннях літніх театрів, великі гуляння в парку і Міському саду святкові концерти.
- 1920 роки були важкими для продовження музичного життя Маріуполя. Музична секція при Міському Відділенні ще скасованого Російського Товариства розробила план реорганізації музичної освіти в місті. У 1919 р. в приміщенні приватної школи на Марії - Магдаленівській вулиці була відкрита Пролетарська школа музичної освіти. Всеж знаходячись в стані воєнного стану - питання культурного розвитку міста відійшли на другий план. Сфера культури і мистецтва стала джерелом доходу для входячої в місто армій і просуванням їх політичних поглядів. У 1919 р. в місті закриваються різні розважальні заклади, проводиться мобілізація в Добровольчу армію. 14 лютого о приміщенні кінотеатру «Гігант » відбувся концерт учнів музичного училища, 75 % чистого збору з якогонадійшло на користь лазарету для Добровольчої армії.
січня 1920 в місто знову увійшли війська Червоної армії. У Маріуполі створюється повітовий Ревком і Парком. У друкованому органі Маріупольського Ревкома газеті« Известия » був надрукований Наказ № 3, згідно з яким« Всі музичні, театральні та мистецькі сили міста Маріуполя та його околиць, а також капела Рініері оголошувалися мобілізованими» в Червону армію; 25 квітня в приміщенні клубу (колишнє Єпархіальне училище) влаштовується вечір- концерт для видужуючих червоноармійців. 5 червня в театрі «Солей» відбувся концерт на користь сімейств червоноармійців.
У міру зміцнення віянь нового часу, лідируюча роль в організації та управлінні сферою культури переходить до нових органів - Пролеткульту, різним професійним спілкам, культпросветкоміссіям, гурткам і студіям. Ця реорганізація вела до посилення централізації управління концертною діяльністю в місті і якісних змін у духовному житті суспільства.
Велика роль відводиться клубам, на які покладається і музичне виховання молоді. Вони повинні були стати « синтезом творчої роботи виховання червоноармійського покоління, системою всього педагогічного будівництва, де об'єднуються всі галузі позашкільної освіти: всебічна грамотність, сцена.
У зв'язку з цим у місті швидкими темпами відкриваються нові клуби, при яких працюють музичні гуртки.
березня 1920 в приміщенні кінотеатру «Ілюзіон» відбулися збори з нагоди відкриття школи музики в Маріупольському порту.
Віянням часу стало захоплення творчістю Л. ван Бетховена музиканта у творчості якого відбивалися ідеї Французької революції з її гаслами -«Свобода.Рівність. Братство ». У 1920 р.в місті пройшли вечори камерної музики, « присвячені виключно композіциям Бетховена. Концерти розпочиналися зі вступних слів, що підкреслюють всі значення Бетховена, як революціонера в області музики ».
У 1920 р. простежується звернення до композиторам монументальних жанрів, в музичних творах яких звучить критика самодержавства. У місті пройшли концерти, присвячені творчості Римського-Корсакова, Мусоргського. Багато концертів, що влаштовуються в цей час починалися або закінчувалися виконанням « Інтернаціоналу ».
Музичний смак маріупольцям в період 1917 - 1920 рр.. прищеплювали також гастролюючи в місті столичні виконавці,оперні трупи, симфонічні оркестри. У Маріуполі побували з концертами професор Київської консерваторії скрипаль М.Г. Ерденко і піаніст С.В. Тарновський (викладач одного з найвидатніших піаністів XX століття B.C Горовиця). Маріупольці зустрічалися на концертах з майстрами музики та вокального мистецтва: віолончелістом Богуславом Сікорою, Борисом Трояновським, тенором Дмитром Мельниковим, басом Леонідом Кокоріним.
Протягом усього періоду продовжує свій розвиток національна музична культура. У місті працювала Єврейська опереткова трупа. Під акомпанемент піаніста Л. Розенберга виступали з сольними номерами інтерпретатори єврейських національних пісень ФрідаЗакс і Леонід Горев. Товариство « Просвіта » організувало хор української пісні. Маріупольським Вірменським комітетом проводилися Вечори Вірменської культури. У міських концертних програмах брав участь циганський ансамбль під керуванням хормейстера Є.І. Шнейдера.
У сфері обслуговування музичного мистецтва в місті пропонувався широкий спектр послуг. На перетині вулиць Торгової і Євпаторійської з 1918 р. працювала музична майстерня Є.І. Клименко. Там проводилася:ремонт, полірування піаніно і роялів, повна гардіровка струнних інструментів. Він організував також купівлю і прокат роялів і піаніно.
У місті працювали спеціалізовані магазини з великим вибором нот, музичної літератури та інструментів: Гуровича, Савелія Самойловича і по вул..Єкатерининськії, 34 « Унісон ».
Наприкінці 20-х років у музичну сферу став проникати сталінський режим. З появою 1932 р. Спілки композиторів України, політичний вплив на творчий процес посилився. Це спричинило уніфікацію художнього мислення, жорстку критику музикантів-новаторів, звинуваченні їх у безідейності та формалізмі, зростання ролі соціального замовлення, пригнічення творчої індивідуальності, деформацію музичної культури, вихолощення її національного духу.
Висновки
Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа «культурною революцією». У короткий строк планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва.
Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що формувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі
Театральне життя не завмирало в Маріуполі ні на один рік. Навіть у роки революції та громадянської війни в місті йшли вистави на кількох сценах: у театрах «Гротеск» (Зимовий), братів Яковенко (колишній цирк братів Яковенко), « Солей » (будівля, що примикає до готелю «Континенталь»), Крім того, спектаклі йшли і на сценах кінематографічних театрів « Колізей» і « Гігант ». Відкривалися нові кінематографи і театри.
Характеризуючи розвиток музичної культури в місті в період 1917 - 1920 рр., можна виділити дві тенденції. 1917 - 1919 роки являються продовженням музичних традицій, що склалися до революції; 1920 відзначений зміною політичної та економічної формацій, що відбилося і на культурному житті городян. Музичне мистецтво, в деякій мірі, стає виразником революційних ідей.
Наприкінці 20-х років у музичну сферу став проникати сталінський режим. З появою 1932 р. Спілки композиторів України, політичний вплив на творчий процес посилився. Це спричинило уніфікацію художнього мислення, жорстку критику музикантів-новаторів, звинуваченні їх у безідейності та формалізмі, зростання ролі соціального замовлення, пригнічення творчої індивідуальності, деформацію музичної культури, вихолощення її національного духу
Список використаних джерел та літератури
Література
1.Бокань В.А., Польовий Л.П. ІсторіякультуриУкраїни: навчальнийпосібник. - К.: МАУП, 1998. - 238 с.
.Весь Мариуполь 2009. - Мариуполь: СПД Маликов, 2009. - 208с.
. Жданов: Справочник / Сост. Е.П. Кудряшова. - Донецк: Донбасс,1987. - 158с.
.Журнал очередных и чрезвычайных заседаний Мариупольской Городской Думы. - Мариуполь, 1906. - 302 с.
.История культурного строительства в СССР: документы и материалы 1917-1977. Т. 1. Ч. 2: Культурноестроительство в РСФСР 1917-1927 гг. / [редкол.: М.П. Ким (гл. ред.) и др.]. ─ М.: СоветскаяРоссия, 1984. ─ 366 с.
.Мариуполь и егоокрестности: взглядиз ХХІ / Р.П. Божко, Т.Ю. Були, Н.Н. Гашенко и др. - Изд. 2-е с измен. и доп. - Мариуполь: Рената, 2008. - 428с.
.Семчишин М. Тисяча рокiв української культури. - К., 1993. - С. 420-421.
.Хюренiна I.Ю. Культурна полiтика в Донбасi у 1920-30-i роки: мета, особливостi, наслiдки // Вiсник Донецького унiверситету. Сер. Б. Гуманiтарнi науки. - 1998. - №2. - С. 30
.Культура України / Під ред. Ковалевської М.С. - К., 2001.-333 с.
.Якубова Л.Д. Тенденції етнокультурного життя УСРР у контексті коренізації (1924-1935 рр.) // Український історичний журнал. - Київ, "Дієз-продукт", 2006. - №2. - c.88
.Яруцкий Л. Мариупольскаяозаїка. -Мариуполь: Предприятие «Газета Приазовскийрабочий», 1998. -Т. 1. - 332 с
Джерела
12Крестьянин и рабочий. -Мариуполь, 1917. - 31 августа. - №29. - 4с.
.Известия. - Мариуполь, 1920.1 10 апреля. - № 50. - 2 с.
.Известия. - Мариуполь, 1920. - 1 августа. - №142. - 2 с.
.Известия. - Мариуполь, 1920 - 17 августа. - №147. - 2 с.
.Известия. - Мариуполь, 1920. - 14 декабря. - № 194.-2 с.
.Мариупольское слово. - Мариуполь, 1917. - 25 июля. - №92. - 4 с.
.Мариупольское слово. - Мариуполь, 1917. - 5 августа. - №102. - 4 с.
Мариупольское слово. - Мариуполь, 1917. - 15 августа. - №110. - 4 с.
.Крестьянин и рабочий. - Мариуполь, 1917. - 31 августа. - №29. - 4
.Мариупольский вестник. -Мариуполь, 1918.-2 8 августа. - №3. - 4 с.
.Мариупольский вестник. - Мариуполь, 1918. - 17 октября. - №41. - 4 с.
.Мариупольский вестник. - Мариуполь, 1918.-26 октября. - №49. - 4 с.
.Мариупольский вестник. - Мариуполь, 1918.-30 октября. - №52. -4 с.
.Мариупольские известия. - Мариуполь, 1918.-12 декабря. - №7. - 4 с.
.Мариупольские известия. - Мариуполь, 1918.- №69.- 4 с.
.Мариупольские известия. - Мариуполь, 1919.-1 января. - №23. - 4 с.
.Мариупольские известия. - Мариуполь, 1919. - 19 (6) января. - №35. - 4 с.
.Мариупольское известия. - Мариуполь, 1919.-21 (8) января. - №36. - 4 с.
.Мариупольские известия. - Мариуполь, 1919. - 1 февраля- №46. 14 с.
.Мариупольские известия. - Мариуполь, 1919. - 5 февраля. - №49. - 4 с.
.Мариупольские известия. - Мариуполь, 1919.-20(7) февраля.-№61.-4 с.
.Мариупольские известия. - Мариуполь, 1920.-21(8) февраля.-№62.-4 с.
.Мариупольские известия. - Мариуполь, 1920. - 27 февраля. - №167.- 4с
.Наше життя. - Мариуполь, 1918. - 22 (9) июня. - №26. - 4 с.
.Наше життя. - Мариуполь, 1918. - 29 (16) июня. - №31. - 4 с.
.Проценко А.Д. Страницыпрошлогочитая... //Приазовскийрабочий. - Мариуполь, 1996. - 26 апреля. - 8 с.
.Приазовський пролетар.-Мариуполь, 1932. - 5 серпня. - №10 - 10с.
.Приазовський пролетар.-Мариуполь,1933. - березень. - №20.-10с.
.Приазовський пролетар.-Мариуполь, 1936. - травня. - №80 - 10с.
.Приазовський пролетар.-Мариуполь, 1937. - 5 серпня. - №140 - 10с.