Механізм державного управління земельними відносинами в Україні

Механізм державного управління земельними відносинами в Україні

РЕФЕРАТ

Магістерська робота: ___ сторінок, __ літературних джерел.

Обєкт дослідження - механізм державного управління земельних відносин в Україні.

Предмет дослідження - напрями вдосконалення процесу державного регулювання у сфері встановлення обмежень у використанні земельної ділянки в Україні.

Мета роботи - розробка теоретичних та практичних рекомендацій щодо вдосконалення земельного законодавства та механізму державного регулювання у сфері встановлення обмежень у використанні земельної ділянки.

В роботі визначено основні цілі та функції державного управління у сфері земельних відносин, розкрито поняття обмежень у використанні земельної ділянки, здійснено системний аналіз нормативно-правового регулювання механізму державного управління у сфері землеустрою, досліджено механізм державного регулювання земельних відносин в Україні на прикладі процесу встановлення обмежень у використанні земельної ділянки (земельного сервітуту), окреслено проблеми функціонування механізму державного управління у сфері земельних відносин, визначено та запропоновано напрями вдосконалення механізму державного регулювання земельних відносин.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали можуть бути використані в навчальному процесі для поглиблення теоретико-методологічної бази програм навчальних дисциплін з державного управління, економіки, в практиці бюджетної сфери України

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ, ОБМЕЖЕННЯ У ВИКОРИСТАННІ ЗЕМЕЛЬНОЮ ДІЛЯНКОЮ, ЗЕМЛЕВПОРЯДНА ДІЯЛЬНІСТЬ, ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНІ.

ПЕРЕЛІК ТЕРМІНІВ

Адміністративна відповідальність - репресивним видом юридичної відповідальності і пов'язана із застосуванням уповноваженими державними органами і посадовими особами адміністративних стягнень до суб'єктів, винних у вчиненні адміністративного проступку у галузі земельних відносин. Адміністративна відповідальність за земельні правопорушення передбачена Земельним кодексом України та Кодексом України про адміністративні правопорушення. Наприклад, за псування і забруднення сільськогосподарських та інших угідь, знищення межових знаків тощо.

Власність - це економічна категорія, що визначає основи суспільного і державного ладу. У соціальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми у процесі привласнення ними матеріальних благ, здійснення обміну, розподілу та споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому сутність відносин власності полягає в їх соціальному характері, оскільки відносини власності не можуть існувати поза суспільством.

Гарантія (порука, умова, яка забезпечує щось) - термін, який часто використовують для позначення способів забезпечення різного роду зобов'язань. У юридичній літературі їх розглядають як гарантії реалізації норм права, прав та обов'язків.

Державне управління - спосіб організації діяльності державних органів з метою забезпечення виконання правових норм і впорядкування суспільних відносин у тій чи іншій сфері.

Державний земельний кадастр - це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місця розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів. Земельний кадастр - це звід систематизованих науково обґрунтованих і достовірних відомостей про землі всіх категорій.

Договір оренди землі - угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець заплату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.

Захист суб'єктивного права на землю - це захист правомочностей (деяких або взятих разом) та інтересів власника земельної ділянки чи землекористувача.

Збитки - втрати, яких особа зазнала у зв'язку з пошкодженням або знищенням речі, а також витрати, які були чи будуть здійснені особою для відновлення свого порушеного права. Крім того, збитками вважають доходи, які особа могла б одержати, якби її право не було порушено.

Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Земельний податок - це обов'язковий платіж, що справляється із юридичних і фізичних осіб за користування земельними ділянками.

Земельні спори - це спори, що виникають між фізичними чи юридичними особами з приводу володіння, користування чи розпоряджання земельною ділянкою, яка перебуває у них на праві власності чи користування, і які вирішують виключно суди, органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Земельні спори - це особливий вид правовідносин щодо розв'язання конфлікту, який виникає у зв'язку з порушенням прав і законних інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земельних ділянок та інших суб'єктів земельних правовідносин.

Землеустрій - це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та регіональної організації території адміністративно-територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюється під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил.

Землі запасу - земельні ділянки які взагалі не передавались у власність чи користування, або права на них були припинені (при добровільній відмові власника від права на земельну ділянку; смерті власника за відсутності спадкоємця; конфіскації за рішенням суду; не відчуження земельної ділянки сільськогосподарського призначення іноземними особами та особами без громадянства протягом року після прийняття спадщини). Землі запасу можуть перебувати в кожній категорії і належати до державної або комунальної власності.

Землі сільськогосподарського призначення - надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності.

Зміст права власності па землю - право володіти, користуватися і розпоряджатися землею. Деякі з цих правомочностей можуть належати і не власникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо.

Зона санітарної охорони - це територія з особливим режимом використання земель, що прилягає до підземних та відкритих джерел водопостачання, водозабірних та водоочисних споруд, водоводів, об'єктів оздоровчого призначення, на які поширюються обмеження щодо використання земель з метою забезпечення їхньої санітарно-епідеміологічної надійності.

Іпотека (застава земельної ділянки) - земельна ділянка, що перебуває у власності громадянина чи юридичної особи, або частка в праві спільної власності на земельну ділянку та земельна ділянка, яка може бути відчужена заставодавцем і на яку може бути звернено стягнення.

Контроль за використанням та охороною земель- одна з важливих функцій державного управління у зазначеній сфері суспільних відносин. Його завдання полягають у забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами вимог земельного законодавства України.

Методи правового регулювання - це такі способи, за допомогою яких держава на основі існуючої сукупності правових норм забезпечує необхідну їй поведінку людей як учасників правовідносин або впроваджує ті засоби регулювання, які в конкретних умовах (політичних, економічних, соціальних тощо) можуть дати максимальний позитивний результат у здійсненні земельних реформ, вирішенні продовольчої кризи, становленні ринкових відносин тощо.

Моніторинг земель - складова моніторингу навколишнього природного середовища, що являє собою систему спостережень за станом земельного фонду нашої країни, у тому числі земель, розташованих у зонах радіоактивного забруднення. Об'єктом моніторингу є весь земельний фонд України незалежно від форм власності па землю. Моніторинг земель складається із систематичних спостережень за станом земель (знімання, обстеження і дослідження), виявлення змін у ньому, а також оцінки цього стану і процесів, пов'язаних із землями.

Орендна плата - це платіж, який орендар (той хто бере землю) вносить орендодавцеві (тому хто здає землю в оренду) за користування певною земельною ділянкою.

Оренда землі - це основане на договорі платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької діяльності.

Орендарі земельних ділянок - фізичні та юридичні особи, що набувають у володіння та користування земельну ділянку на підставі договору оренди з метою вилучення з неї корисних властивостей. Орендарями можуть бути районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим і Кабінет Міністрів України; органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради; громадяни України, юридичні особи, релігійні, громадські організації; міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави, іноземні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства.

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Орендодавці земельних ділянок - фізичні та юридичні особи, які є власниками земельних ділянок і можуть передавати їх у користування іншим на підставі договору оренди. Орендодавцями можуть бути сільські, селищні і міські ради, державні адміністрації та ін.

Охоронна зона - це територія з особливим режимом використання земель і природокористування, яка виділяється навколо особливо цінних природних об'єктів, водних об'єктів, об'єктів історичної і культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій з метою їхньої охорони і захисту від антропогенних впливів, а також уздовж ліній зв'язку, ліній електропередачі, магістральних трубопроводів, земель транспорту, навколо об'єктів промисловості, для забезпечення належних умов експлуатації, запобігання випадкам можливого ушкодження.

Підстава відповідальності - це наявність закону, правової норми, якими передбачено той чи інший вид злочину.

Підстави припинення права власності на землю - ними є юридичні факти, з якими закон пов'язує припинення правовідносин права земельної власності. Зокрема, підставами припинення права державної власності на землю є: приватизація земель, які перебувають у власності держави; розмежування земель державної і комунальної власності; передача земельної ділянки держаної власності у комунальну власність.

Право земельного володіння - це ставлення певної особи у стосунках з іншими людьми до наявної у неї земельної ділянки, як до своєї, панування над нею.

Право володіння - гарантована законодавством стабільність і невід'ємність власності без особистого волевиявлення, панування над земельною ділянкою, визнання виключності та абсолютності прав на землю. Володіння є формою прав належності земельної ділянки, проте не є власністю, а лише одним із компонентів власності. Так, володільцями земельної ділянки можуть бути орендарі та державні установи - землекористувачі.

Право землекористування - сукупність однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виникнення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів.

Право користування землею - це особисте використання землі власником чи землекористувачем для певних життєво необхідних потреб з метою задовольнити свої економічні, соціальні і духовні та матеріальні потреби. Здебільшого воно пов'язане зі створенням і використанням майна.

Право розпоряджання землею - це можливість певної особи самостійно і незалежно розпоряджатися земельною ділянкою, вирішувати її долю, відчужувати шляхом продажу, дарування, обміну, заповідання, передачі в оренду.

Правосуб'єктність - це здатність бути учасником суспільних відносин, які пов'язані з використанням землі. Відповідно до положень Конституції України суб'єктом права власності на землю є український народ, що здійснює це право через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Предмет земельного права - суспільні земельні відносини, зумовлені особливими специфічними властивостями землі як об'єкта суспільних відносин у тій частині, в якій вони регулюються нормами земельного права. Отже, предметом земельного права є певна група суспільних відносин, що виникають у зв'язку з розподілом, використанням та охороною земель і регулюються нормами земельного права.

Рекреаційні землі - це землі призначені для відпочинку населення, спорту і туризму.

Ринкова орендна плата - це, з одного боку, той мінімальний розмір плати, за який орендодавець може надати земельну ділянку в оренду, а з другого - той максимальний розмір плати, за який орендар може взяти земельну ділянку в оренду.

Санітарно-захисна зона - це територія з регульованим режимом використання земель, що відокремлює від житлової забудови об'єкти, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищення рівня шуму, вібрації, ультразвуку, електромагнітних хвиль, радіочастот, електричних полів, іонізуючих випромінювань. Режим використання земель у санітарно-захисних зонах встановлюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів, а також санітарного нагляду.

Система земельного права - це групи однорідних правових норм, що регулюють земельні відносини та за змістом об'єднуються у правові інститути. Наприклад, інститут державного управління земельними ресурсами, інститут землеустрою, інститут права власності на землю та інші. Земельне право в загальній системі права України займає самостійне місце, оскільки воно спрямоване на регулювання конкретного за своєю суттю виду суспільних відносин, тобто земельних відносин.

Система органів управління - сукупність діяльності державних органів виконавчої влади у тій чи іншій сфері.

Спільна часткова власність - це власність в якій заздалегідь визначається частка учасників земельної ділянки і права на неї. Вона виникає за таких умов: при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок; придбанні у власність земельної ділянки двома або більше особами за цивільно-правовими угодами; прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами; за рішенням суду. Договір про спільну часткову власність має бути укладено в письмовій формі та посвідчено нотаріально.

Спільна сумісна власність - це належність земельної ділянки громадянам без визначених заздалегідь часток земельної ділянки. Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЗК України у спільній сумісній власності можуть перебувати земельні ділянки подружжя, членів фермерського господарства (якщо інше не передбачено угодою між ними), співвласників житлового будинку. Цей перелік є вичерпнимСпособи захисту - це дії державних органів у межах їхньої компетенції, які безпосередньо спрямовані на захист земельних прав громадян (наприклад, визнання права на землю судом, розгляд земельних спорів радою, тощо).

Ставка податку - це законодавчо визначений розмір плати за одиницю площі оподатковуваної земельної ділянки.

Суб'єкт права власності на землю - це особа, що здійснює володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою на підставі закону. Права всіх суб'єктів права власності на землю рівні і захищаються способами, встановленими законом. До суб'єктів правових відносин, пов'язаних з виникненням права власності на землю, відносяться також особи, що вступають у відносини з приводу отримання даного права. Громадяни і юридичні особи як суб'єкти об'єднані змістом права приватної власності на землю, яке їм надано законодавством.

Суб'єкт управління у галузі використання та охорони земель -це система уповноважених органів, які відповідно до земельного законодавства здійснюють організаційно-правову діяльність щодо забезпечення раціонального використання земельних ресурсів та їхньої охорони. їх розрізняють за обсягом і характером компетенції.

Суборенда земельних ділянок - передача земельної ділянки за згодою орендодавця у володіння і користування іншій особі за певних обставин, передбачених у законодавстві, а саме: у разі переходу до неї права володіння і користування на будівлю або споруду, яка розташована на орендованій земельній ділянці; тимчасової непрацездатності орендаря; навчання орендаря з відривом від виробництва та ін.

Суперфіцій - право користування чужою земельною ділянкою для забудови.

Територіальна громада - це жителі одного села чи добровільне об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста.

Титульне земельне володіння - володіння земельною ділянкою на законних підставах без переходу права власності на неї. Титульні володільці можуть не мати інших правомочностей щодо земельної ділянки, на відміну від її власника, вони повинні узгоджувати свої дії з власником або володіти на основі договору чи адміністративного акта, закону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству).

Функції управління -це відносно відокремлені напрями управлінської діяльності, які дають змогу впливати на об'єкт управління з метою вирішення поставленого завдання; це також напрями управлінської діяльності, що мають правовстановлюючий, правозабезпечуючий чи правоохоронний характер.

Емфітевзис - право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Юридична відповідальність - це юридичний обов'язок порушника юридичної норми відповідати за свою суспільно-негативну поведінку та прийняти на себе негативні правові наслідки через заходи державного примусу, вона залежно від вчиненого порушення, застосовуваних санкцій, за юридичною силою впливу на правопорушників поділяється на адміністративну, кримінальну, цивільно-правову та дисциплінарну. Вона може настати лише при настанні певного юридичного факту - факту вчинення правопорушення, що є єдиною підставою юридичної відповідальності.

Юридичні особи публічного права - державні та комунальні підприємства, установи та організації.

Юридичні особи як суб'єкти земельних відносин - це організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, господарському або третейському суді (ст. 23 Цивільного кодексу України). У земельному праві відповідно до ст. 5 ЗК України ними є: колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоритичні основи державного регулювання в сфері встановлення земельних сервітутів

.1 Поняття та зміст земельного сервітуту

.2 Правовий режим земель охоронних зон в Україні

.3 Державне регулювання земельних відносин в сфері встановлення обмежень у використанні земельних ділянок Україні

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Державне регулювання в землевпорядному проектуванні та процесі встановлення земельних сервітутів в Україні

.1 Аналіз механізму робочого проектування лінійних інженерних комунікацій

.2 Стан державного регулювання процедури формування земельної ділянки та встановлення земельного сервітуту

.3 Державне регулювання в механізмі державної реєстрації права користування чужою земельною ділянкою

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Заходи удосконалення державного регулювання в сфері встановлення сервітуту

.1 Удосконалення механізму встановлення земельного сервітуту

3.2 Методичні рекомендації стосовно державної реєстрації права користування чужим майном (сервітуту)

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У звязку з тим, що чинне земельне законодавство не містить чітких шляхів державного регулювання більшості суперечностей, або пропонує фрагментарне правове врегулювання питань, які зявляються процесі встановлення обмежень у використанні земельних ділянок, а інтереси землевласників та землекористувачів часто протилежні за змістом, що також потребує врегулювання.

Механізм державного регулювання земельних відносин потребує нормативно-правового вдосконалення. Забезпечення власників інженерних комунікацій можливістю проектування нових та впорядкуванні існуючих комунікацій за спрошеною процедурою, таким чином даючи землевласникам та землекористувачам кожної земельної ділянки можливість доступу та використання інженерних комунікацій зазначених вигод можливе, зокрема, завдяки встановленню земельних сервітутів. Більше того, юридична природа державне управління у сфері всановлення земельного сервітуту ще й досі залишається поза увагою науковців, про що свідчить факт неузгодженої регламентації земельних сервітутних відносин нормами різних галузей права. Ситуація ускладнюється відсутністю належного теоретичного обґрунтування мети, призначення, місця сервітутного права в системі інших прав на землю.

Непевність і незавершеність всебічної розробки державного регулювання земельних відносин категорії обжень у використанні земельної ділнки зумовлює неможливість належного застосування норм законодавства, які призначені регулювати земельні сервітутні відносини. Тобто можна констатувати відсутність ефективних важелів правового-державного впливу на сервітутні земельні відносини. Прогалини у законодавчому регулюванні у поєднанні з відсутністю теоретичного підґрунтя спричиняють кумулятивний ефект, що позначається на ефективності регламентації земельних відносин.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є зясування правової природи державного регулювання у сфері встановлення обмежень у використанні земельної ділянки (земельного сервітуту), визначення мети та завдань останнього, теоретичне обґрунтування місця та ролі земельного сервітутного права в системі земельних прав, оцінка стану державного регулювання та формулювання пропозицій до чинного законодавства в частині регламентації земельних сервітутних відносин.

Мета дослідження є аналіз теоретичних та практичних складових процесу землевпорядного проектування та державного управління в сфері встановлення обмежень у використанні земельної ділянки.

Необхідність реалізації поставленої мети зумовила вирішення наступних завдань:

• розкрити правову природу земельного сервітуту;
• провести дослідження державного регулювання у сфері встановлення обмежень у використанні земельної ділянки;
• зясувати мету, призначення, вивести ознаки земельного сервітуту як правової категорії, сформулювати поняття останнього;
• визначити стан державного регулювання у досліджуваній сфері та сформулювати пропозиції по вдосконаленню чинного законодавства;
• теоретично обґрунтувати та проаналізувати моделі встановлення обмежень у використанні земельних ділянок, розробити шляхи вдосконалення механізму державного регулювання останніх.

Обєктом дослідження є нормативно-правові акти, що регламентують державне регулювання земельних сервітутних відносин, практика їх застосування.

Предмет дослідження складають правовідносини, повязані з набуттям, реалізацією, зміною, припиненням, захистом земельних сервітутних прав; суспільні відносини у зазначеній сфері, які потребують належного державного врегулювання.

Методи дослідження. Основною передумовою дослідження державного регулювання земельних відносин у сфері встановлення обмежень у використанні змельних ділянок (земельних сервітутів) у системі земельно-правового регулювання є необхідність проведення аналізу, взаємозалежності фактичного стану державного регулювання земельних відносин та потреби їх нормативного регулювання.

Зясування місця та ролі державного управління в сфері земельного сервітутного права в системі земельних прав проводилося за допомогою системного аналізу та застосування структурно-функціонального методу дослідження.

Наукове та практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання сформульованих у роботі положень для вдосконалення законодавства України у сфері державного регулювання земельних сервітутних відносин.

Магістерська включає вступ, три розділи, висновки, рекомендації і перелік посилань.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРИТИЧНІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮАННЯ В СФЕРІ ВСТАНОВЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ СЕРВІТУТІВ

1.1Поняття та зміст земельного сервітуту

Земельні сервітути, порядок їх установлення та державного регулювання викликали ряд запитань у органів місцевого самоврядування щодо надання земель в користування, оформлення договорів, а точніше, щодо заміни договору оренди на договір земельного сервітуту. Розглянемо детальніше поняття сервітуту.

Насамперед нагадаємо, що згідно з чинним законодавством України є три види прав на землю, а саме: право власності, право користування (постійне користування і оренда) та право земельного сервітуту.

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіти і користуватися земельною ділянкою, яка перебуває в державній або комунальній власності, без встановлення терміну.

Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Отже, як видно із визначень прав на землю, право власності, постійного користування та оренди - це, насамперед, право на володіння земельною ділянкою, а також право на користування, в тому числі на умовах оренди. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (грунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, та на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд, пункти. 2, 3 ст. 79 Земельного кодексу [2].

Земельний сервітут дає лише право на обмежене користування. Види права земельного сервітуту визначено ст. 99 Земельного кодексу [2], а саме:

право проходу та проїзду на велосипеді;

право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;

право прогону худоби по наявному шляху;

право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

інші земельні сервітути.

Слід зазначити, що встановлення земельного сервітуту не веде власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, до позбавлення прав володіння, користування та розпорядження нею п. 3 ст. 98 Земельного кодексу.

Неправильне тлумачення норм чинного законодавства призвело до випадків, коли органи місцевого самоврядування надають суб'єктам господарювання земельні ділянки, які знаходяться в їх віданні (не йдеться про підприємства державної та комунальної власності), на короткий термін, уклавши з цими підприємствами договори на встановлення земельного сервітуту. Але встановити земельний сервітут можна лише щодо земельної ділянки, яку уже передано у власність або надано в користування. Відповідно до п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу [2] до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовано державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, в статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Тобто відповідні органи місцевого самоврядування не є власниками земельних ділянок, а їм надано лише право розпоряджатись ними. Тому в даній ситуації земля повинна надаватись виключно на підставі договору оренди.

Щодо земельного сервітуту, то тут не існує обмежень при обчислені плати за використання земельного сервітуту, яка встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору.

Тому, по-перше, надання органами місцевого самоврядування земельних ділянок не в оренду, а встановлення щодо них земельного сервітуту є неправомірним, а по-друге - призводить до необґрунтованих втрат бюджетних коштів.

Ще одним аргументом, який підтверджує, що визначені земельні ділянки повинні оподатковуватись, якого визначено, що використання землі в Україні є платним [9]. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Тобто незалежно від того, на підставі яких договорів здійснюється користування земельною ділянкою, поряд з цими договорами (сервітут, лізинг тощо) необхідно укладати договори оренди.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки [2].

Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи.

Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.

Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом [2].

Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту.

Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:

поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;

відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;

рішення суду про скасування земельного сервітуту;

закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;

невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;

порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.

На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках припинення підстав його встановлення;

Як видно з наведеного припису, перелік можливих земельних сервітутів не є вичерпним. Це означає, що у разі наявності конкретних потреб, які заслуговують задоволення, тобто тих або інших вад (недоліків) однієї земельної ділянки, для використання якої потребується встановлення сервітуту, заінтересована сторона (власник або землекористувач) вправі вимагати надання їй стосовно чужої земельної ділянки тих або інших повноважень, що носять обмежений характер.

Змістом сервітуту є обсяг прав і обовязків його сторін щодо обмеженого користування чужою земельною ділянкою особою, на користь якої встановлено земельний сервітут. Зокрема, обсяг прав сервітуарія може включати можливість вчинення певних дій (прохід, проїзд, прокладення комунікацій тощо) або можливість вимагати від власника сусідньої ділянки утримуватися від певних дій (наприклад, не перешкоджати відводу води із сусідньої земельної ділянки). Право сервітуарія породжує і його обовязки перед власником обслуговуючої земельної ділянки, які у свою чергу, теж визначають зміст сервітуту, зокрема: використовувати обєкт сервітуту в межах, необхідних для задоволення визначених господарських потреб; вносити власнику обслуговуючої земельної ділянки адекватну плату за її використання; використовувати сервітут способом, найменш обтяжливим для власника обслуговуючої ділянки тощо.

Слід зазначити, що зобовязання власника (користувача) обслуговуючої земельної ділянки завжди носять пасивний характер. Такими зобовязаннями можуть бути: не перешкоджання діям третьої особи; не вчинення певних дій тощо. Право сервітуарія не може зобовязувати власників (користувачів) обслуговуючих ділянок вчиняти певні дії на його користь чи користь третіх осіб.

Умовою для встановлення земельного сервітуту є необхідність використання чужої земельної ділянки для обслуговування своєї ділянки.

Підставою для встановлення земельного сервітуту є домовленість між власниками сусідніх земельних ділянок, зафіксована відповідним договором, а у разі відсутності домовленості - рішення суду.

Строковий сервітут - це сервітут, строк дії якого визначено встановленням конкретної кінцевої дати або певним проміжком часу. Слід зазначити, що сервітут може бути встановлений також й на період дії певних обставин, що були підставою для встановлення сервітуту, а у випадку припинення таких обставин дія сервітуту припиняється.

Прикладом строкового земельного сервітуту може бути сервітут, відповідно до якого сервітуарієм здійснюється розташування на сусідній (обслуговуючій) ділянці будівельних риштувань, складування і зберігання будівельних матеріалів з метою ремонту будинків, споруд тощо.

Для забезпечення гарантованих прав власника земельної ділянки земельний сервітут має здійснюватися найменш обтяжливим способом. Це означає, що незручності у використанні власником своєї земельної ділянки, обтяженої земельним сервітутом, мають бути мінімальними, тобто такими, що суттєво не перешкоджають йому користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою.

Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку ч. 3 ст. 100 ЗКУ [2]. Це означає, що право земельного сервітуту виникає з моменту його державної реєстрації незалежно від підстави виникнення - договору чи рішення суду. Договір може бути зареєстрований після досягнення домовленості щодо усіх його істотних умов та втілення у форму, передбачену законом, рішення суду - після вступу його у законну силу. Реєстрація права земельного сервітуту здійснюється відповідно до порядку реєстрації прав на земельну ділянку.

Відповідно до ч. 1 ст. 101 ЗКУ [2] дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлено земельний сервітут, до іншої особи.

При вирішенні питання про можливість переходу сервітутного права до іншої особи варто виходити з того, що при земельному сервітуті особа власника обслуговуючої ділянки не має значення для існування самого сервітутного права, оскільки земельний сервітут встановлюється не на користь конкретної особи як такої, а для забезпечення можливості використання сусідньої земельної ділянки. Тому, заміна власника обслуговуючої ділянки чи власника пануючої ділянки не припиняє дію сервітуту.

Зазначимо, що сервітут є самостійним речовим правом на земельну ділянку, яке не підлягає самостійному відчуженню окремо від ділянки, для забезпечення користування якою його було встановлено. Тому сервітут не може бути самостійним предметом договору купівлі-продажу, застави, не може передаватися будь-яким іншим способом особам, які не є власниками (користувачами) ділянки, для забезпечення користування якою було встановлено сервітут.

Існування земельного сервітуту повязується з існуванням двох земельних ділянок, які, за загальним правилом, мають бути сусідніми. Однак, можуть і не бути такими. Зауважимо, що сусідні - ще не означає, що вони неодмінно є суміжними (такими, що межують). Слід мати на увазі, що сусідніми земельними ділянками можуть бути й ті ділянки, які не мають спільної межі.

Встановлення земельного сервітуту є обтяженням конкретної земельної ділянки. Відповідно до ч. 3 ст. 101 ЗКУ [2] власник (землекористувач) земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.

З наведеного припису випливає, що плата за користування, встановлена сервітутом, і плата за його встановлення є нетотожними поняттями. У звязку з цим, сторони сервітутних відносин мають дійти домовленості щодо порядку та форми оплати як в першому, так і у другому випадку. Законодавчий припис щодо права власника обтяженої земельної ділянки вимагати плати від осіб, в інтересах яких його було встановлено, свідчить про платний режим користування ділянкою, обтяженою сервітутом.

Право визначення розміру плати за користування, встановлене сервітутом, належить субєктам сервітутних відносин. При визначенні розміру плати сторони повинні виходити з того, що плата має бути адекватною тим обмеженням і незручностям, яких зазнаватиме власник при реалізації свого права на майно, обтяженого сервітутом.

Власник земельної ділянки не вправі вимагати такої плати за встановлення сервітуту лише у тому разі, якщо це прямо закріплено в законі.

Власник земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту ч. 4 ст. 101 ЗКУ [2]. Іншими словами, встановлення сервітуту на законних підставах не звільняє особу, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, від обовязку відшкодувати збитки, завдані встановленням такого сервітуту, незалежно від того - є він платним чи безоплатним.

Наприклад, якщо при встановленні такого сервітуту як право проходу через обслуговуючу земельну ділянку, її власник змушений встановити прохід (доріжку) за рахунок частини сільськогосподарських угідь, то він буде мати право на відшкодування збитків у розмірі недоодержаного врожаю з тієї частини угідь, що буде використовуватися власником (користувачем) пануючої земельної ділянки для проходу через обслуговуючу земельну ділянку. Збитки, заподіяні власнику (користувачу) обслуговуючої земельної ділянки встановленням земельного сервітуту, повинні відшкодовуватися особою, в інтересах якої було встановлено земельний сервітут, тобто сервітуарієм. Зазначимо, що мова йде про відшкодування збитків, завданих правомірними діями.

Підстави та порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам визначаються відповідно до статей 156, 157 ЗКУ [2].

Дія земельного сервітуту припиняється у випадках, передбачених ст. 102 ЗКУ [2]. Такими випадками є:

Поєднання в одній особі субєкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, і власника (користувача) обслуговуючої земельної ділянки.

Мова йде про випадки придбання у власність чи отримання у користування власником земельної ділянки, що є пануючою, суміжної ділянки, що виступає обслуговуючою, і навпаки - придбання у власність чи отримання у користування власником обслуговуючої земельної ділянки суміжної ділянки, яка є пануючою.

Відмова особи, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, від користування сервітутом.

Особа, в інтересах якої встановлений земельний сервітут, у будь-який час може відмовитися від нього, подавши в орган державної реєстрації прав на землю заяву про відмову від земельного сервітуту в письмовій формі.

Рішення суду про скасування земельного сервітуту, у разі прийняття такого рішення суд повинен направити його до органу державної реєстрації прав на землю для внесення відповідних змін у державний реєстр прав на нерухоме майно, що є підставою для скасування державної реєстрації земельного сервітуту після набрання таким рішенням законної сили.

Закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут. Мова йде про строкові земельні сервітути, термін дії яких визначений договором про встановлення земельного сервітуту чи рішенням суду і які автоматично втрачають свою дію після закінчення терміну їх дії.

Невикористання земельного сервітуту протягом трьох років. Невикористання земельного сервітуту протягом щонайменше трьох років свідчить про відсутність інтересу щодо нього з боку власника пануючої земельної ділянки, що може бути обумовлено необґрунтованістю встановлення земельного сервітуту або ж відсутністю потреби у користуванні ним. Для скасування такого земельного сервітуту власник обслуговуючої земельної ділянки, як зацікавлена особа, повинен подати в орган державної реєстрації прав на нерухоме майно відповідну заяву із незаперечними доказами, які свідчать про невикористання земельного сервітуту протягом трьох років. Якщо власник обслуговуючої земельної ділянки не має таких доказів, то він може звернутися із позовом про скасування земельного сервітуту до суду.

Порушення власником (користувачем) пануючої земельної ділянки умов користування сервітутом. При встановленні земельного сервітуту чітко визначаються межі (умови) користування власником пануючої земельної ділянки певною частиною обслуговуючої ділянки. Власник (користувач) пануючої ділянки не має права в односторонньому порядку змінювати умови земельного сервітуту. Якщо ж він відхиляється від умов встановленого сервітуту, то він порушує умови користування цим сервітутом. Наприклад, якщо при встановленні сервітуту у вигляді права пішого проходу чи проїзду на велосипеді через обслуговуючу земельну ділянку власник (користувач) пануючої ділянки почав здійснювати прохід чи проїзд не по тій частині обслуговуючої земельної ділянки, яка була визначена при встановленні сервітуту, чи по іншій його частині або ж почав не тільки проходити чи проїжджати через таку земельну ділянку, а ще і проганяти через неї худобу, то такий власник (користувач) ділянки явно порушив умови земельного сервітуту [65].

Факт порушення умов користування сервітутом особою, в інтересах якої його було встановлено, має бути підтверджений рішенням суду, якщо така особа заперечує факт допущення нею зазначеного порушення. Скасування земельного сервітуту здійснюється органом державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Припинення підстав встановлення земельного сервітуту. Припинення підстав встановлення земельного сервітуту може проявлятися в усуненні недоліків пануючої земельної ділянки, які компенсувалися (усувалися) шляхом надання її власнику (користувачу) права обмеженого користування сусідньою (обслуговуючою) земельною ділянкою. Наприклад, якщо після встановлення земельного сервітуту у вигляді права прогону худоби до природної водойми, розташованої на обслуговуючій земельній ділянці, водойма припиняє своє існування (у звязку з осушенням земель, виснаженням підземних вод, якими наповнялася водойма тощо), то власник (користувач) обслуговуючої земельної ділянки має право ставити перед власником (користувачем) пануючої ділянки питання про припинення дії земельного сервітуту. Якщо останній погоджується з такою пропозицією, то він може написати заяву про відмову від земельного сервітуту у звязку з припиненням підстав його встановлення і подати її органу, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, для скасування державної реєстрації земельного сервітуту. Якщо ж власник пануючої ділянки не відмовляється від сервітуту, то спір вирішується в судовому порядку.

Неможливість використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням. Якщо в результаті використання обслуговуючої земельної ділянки власником (користувачем) пануючої ділянки, відповідно до умов встановленого сервітуту, виникне ситуація, за якої власник (користувач) обслуговуючої земельної ділянки не зможе використовувати її за цільовим призначенням, то в останнього виникає право вимагати припинення земельного сервітуту. Наприклад, якщо в межах користування таким земельним сервітутом, як право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню чи через сусідню земельну ділянку, на такій ділянці значно підвищиться рівень ґрунтових вод і стане неможливим ведення сільськогосподарського виробництва тощо, то у власника (користувача) такої ділянки виникає право вимагати припинення земельного сервітуту. Якщо власник (користувач) пануючої земельної ділянки, з огляду на наслідки користування сервітутом, не відмовиться від нього добровільно, то власник (користувач) обтяженої ділянки може звернутися до суду із позовом про скасування земельного сервітуту у звязку з неможливістю використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.

Чинним законодавством не визначено випадки, в яких особа може вимагати встановлення земельного сервітуту в судовому порядку [57]. Проте, не зважаючи на відсутність судової практики з розглядуваного питання, можна дійти висновку, що особа може вимагати встановлення земельного сервітуту в судовому порядку у випадках, коли:

без встановлення земельного сервітуту особа не матиме змоги використовувати свою земельну ділянку за призначенням;

вигода від встановлення земельного сервітуту явно перевищує негативні наслідки для обслуговуючої ділянки.

разі недосягнення домовленості щодо встановлення сервітуту в цілому або щодо окремих його умов сервітутне право може виникнути на підставі відповідного судового рішення. Особа, заінтересована у встановленні сервітуту (власник земельної ділянки або землекористувач), вправі предявити до суду позовну заяву до власника сусідньої земельної ділянки. Подання такого позову має ґрунтуватися на праві вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Водночас, позивач повинен довести в суді, що нормальне господарське використання його земельної ділянки неможливе без обтяження сервітутом чужої сусідньої земельної ділянки, а також те, що потреби сервітуарія не можуть бути задоволені будь-яким іншим способом.

Договір земельного сервітуту - це цивільно-правова угода між власником пануючої земельної ділянки та власником обслуговуючої земельної ділянки щодо порядку та умов використання обслуговуючої земельної ділянки [87].

Слід мати на увазі, що за згодою власника земельної ділянки договір земельного сервітуту може укласти користувач (у тому числі орендар) як пануючої, так і обслуговуючої земельної ділянки. Строк дії договору земельного сервітуту у цьому разі не може перевищувати строку користування (у тому числі на умовах оренди) цією земельною ділянкою.

Договір земельного сервітуту укладається у довільній формі відповідно до вимог цивільного законодавства. Це означає, що зміст договору мають становити умови (пункти), що визначаються на розсуд сторін і погоджені ними, а також умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Слід зазначити, що чинне законодавство не визначає перелік істотних умов договору земельного сервітуту. Проте, з огляду на своєрідність такого договору, у ньому доцільно зазначити такі умови:

спосіб обтяження земельної ділянки;

опис місця розташування із визначенням меж поширення права земельного сервітуту на плані (схемі);

обсяг права земельного сервітуту;

строк дії договору земельного сервітуту;

вид (форму) оплати за земельний сервітут та її розмір.

За бажанням сторін, до договору земельного сервітуту можуть включатися й інші взаємнопогоджені умови.

Договір земельного сервітуту укладається в письмовій формі та підлягає державній реєстрації.

Відповідно до ч. 3 ст. 100 ЗКУ [2] право земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку. Обовязковість державної реєстрації права сервітуту також передбачена ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [23], відповідно до якого державна реєстрація здійснюється органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (ст. 5). Це означає, що державну реєстрацію договорів земельного сервітуту здійснюють районні (міські) відділи (управління) земельних ресурсів.

Чинне земельне законодавство не містить будь-яких приписів щодо необхідності нотаріального посвідчення договорів земельного сервітуту. Це означає, що договір земельного сервітуту може бути нотаріально посвідченим за взаємною згодою сторін, тобто власників пануючої та обслуговуючої земельних ділянок.

Нотаріальне посвідчення договору земельного сервітуту надає сторонам деякі переваги, зокрема:

зміст, час і місце здійснення, наміри субєктів договору, його відповідність закону та інші обставини, офіційно зафіксовані нотаріусом, розглядаються як встановлені і достовірні;

у випадку порушення особою, на користь якої встановлено земельний сервітут розмірів та/чи строків внесення встановленої договором оплати, власник обслуговуючої земельної ділянки має право стягнути її в безспірному порядку на підставі виконавчого напису, вчиненого нотаріусом.

Власник земельної ділянки (цільове призначення - ведення городництва) дозволив своєму сусідові для будівництва будинку тимчасово використовувати ділянку для підвезення будівельних матеріалів тощо. Після завершення будівництва сусід запропонував вже по накатаній його транспортом дорозі покласти асфальт, у чому йому було відмовлено. Після цього сусід заявив, що звернеться до суду з позовом про примусове встановлення сервітуту, якщо власник земельної ділянки добровільно не погодиться на прокладення асфальтової дороги.

Статею 99 ЗКУ [2] передбачено такий вид земельного сервітуту як право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху. З описаної ситуації випливає, що накатана дорога не є постійною, а утворилась внаслідок тимчасового проїзду транспорту. Зважаючи на цю обставину, така дорога не може визнаватися наявним шляхом. Окрім цього, особа, яка використовувала земельну ділянку для проїзду транспорту, після завершення будівництва зобовязана була привести відповідну частку земельної ділянки у попередній стан або іншим чином відшкодувати заподіяну шкоду. Якщо цього зроблено не було, то власник земельної ділянки може звернутись за захистом порушених прав до суду.

Викладена ситуація також свідчить, що встановлення земельного сервітуту позбавляє власника можливості користуватися земельною ділянкою за її цільовим призначенням. Відповідно до ч. 4 ст. 98 ЗКУ [2] земельний сервітут встановлюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

З огляду на ту обставину, що заінтересована особа у встановленні земельного сервітуту наполягає на прокладенні асфальтової дороги через земельну ділянку сільськогосподарського призначення, а у разі відмови - звертатиметься до суду, то вимоги такої особи щодо прокладення дороги слід вважати неправомірними.

Слід памятати, що для встановлення земельного сервітуту в судовому порядку власнику або землекористувачу сусідньої земельної ділянки необхідно буде довести, що він не має іншого місця для проїзду на свою ділянку.

Закон України «Про оренду землі» [9] чітко визначив поняття договору оренди землі, права та обовязки орендодавців і орендарів. При укладанні договорів оренди землі потрібно дотримуватися умов договору оренди земельної ділянки. Одна з таких умов - це існуючі обмеження та обтяження щодо використання земельної ділянки. Таким чином, у договорі оренди земельної ділянки можуть бути обумовлені будь-які умови щодо її використання.

Чинне земельне законодавство не передбачає обовязкового укладання договору земельного сервітуту під час укладання договору оренди землі. Проте, якщо у договорі оренди земельної ділянки не передбачено обтяжень (права земельного сервітуту), то одна із сторін може вимагати укладення окремого договору сервітуту або внесення відповідних змін до договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до ч. 6 ст. 10 Закону України «Про телекомунікації»[27] особи, які відповідно до цього закону отримали ліцензію на здійснення діяльності у сфері телекомунікацій, мають право вимагати від власників земельних ділянок або землекористувачів встановлення сервітутів (щодо категорії земель, визначених ЗКУ) для прокладання під землею телекомунікаційних мереж та/або усунення їх пошкоджень. Розмір оплати (тарифи) за встановлення земельного сервітуту для прокладання під землею та/або усунення пошкоджень телекомунікаційних мереж для власників або землекористувачів встановлює Кабінет Міністрів України.

Поняття права земельного сервітуту є близьким до поняття обмежень прав на землю, ст. 110-115 ЗКУ [2]. Однак, їх необхідно розрізняти, оскільки зміст цих понять відрізняється. Сервітут - це право обмеженого користування чужою земельною ділянкою відповідно до угоди сторін або рішення суду [83]. Обмеження ж прав на землю - це встановлення в адміністративному порядку заборон на окремі види господарської діяльності на земельній ділянці або вимоги не здійснювати певні дії, чи надання обмеженої можливості використовувати чужу земельну ділянку для чітко визначених цілей. Поруч з цією, існують й інші відмінності, зокрема:

за встановлення та використання земельного сервітуту може стягуватися оплата, чого немає у випадках встановлення законодавством обмежень прав на землю;

земельний сервітут може встановлюватись на підставі договору або за рішенням суду, а обмеження на використання власником земельної ділянки або її частини може бути встановлено в обсязі, передбаченому законом або договором.

Зазначимо, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб є новим поняттям у цивільному праві України, яке називається емфітевзисом.Емфітевзис за своїм змістом є речовим правом субєкта, який ним володіє (емфітевти), що дозволяє йому користуватися чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або її частиною. Емфітевзис характеризується певними ознаками, зокрема:

Емфітевзис як речове право, може бути припинено лише за волею самого субєкта емфітевзису, тобто фізичної чи юридичної особи, яким було надане таке право реальним власником земельної ділянки.

Емфітевзис є відчужуваним правом, яке може переходити у спадщину (як за законом, так і за заповітом), може бути продане чи подароване, а також є обєктом інших цивільно-правових угод, не повязаних із позбавленням власника самої земельної ділянки.

Особливістю продажу такого права є та обставина, що землекористувач (емфітевта) зобовязаний повідомити власника земельної ділянки про її продаж у письмовій формі. Власник перед іншими особами має переважне право на придбання земельної ділянки за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах. Якщо протягом місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продане будь-якій третій особі.

Обєктом права користування чужою земельною ділянкою може бути лише ділянка, придатна для сільськогосподарського виробництва.

Право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення має ознаки сільських земельних сервітутів. Водночас, між ними існують істотні відмінності. Зокрема, земельний сервітут - це право користування частиною чужої земельної ділянки, а право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (емфітевзис) - це право користування всією чужою земельною ділянкою для виробництва сільськогосподарської продукції. Субєктом земельного сервітуту може бути власник пануючої земельної ділянки, а субєктом емфітевзису - будь-яка особа. Земельні сервітути можуть бути платними і безоплатними, тоді як емфітевзис - це право, яке завжди надається за певну плату, статті 407, 412 Цивільного кодексу України [3].

Чи зобовязана організація, яка здійснює обслуговування телефонного кабелю, що пролягає під дачною ділянкою громадянина, сплачувати за використання такої ділянки її власнику?

Організація, яка здійснює обслуговування телефонного кабелю, що пролягає під дачною ділянкою громадянина, зобовязана сплачувати за використання такої ділянки її власнику лише у разі встановлення земельного сервітуту. Право вимагати встановлення земельного сервітуту належить як власнику земельної ділянки, під якою пролягає телефонний кабель, так і організації, яка здійснює його обслуговування ст. 100 ЗКУ [2], ч. 6 ст. 10 Закону України «Про телекомунікації» [27].

Відповідно до ст. 1246 Цивільного кодексу України [3] спадкодавець має право встановити у заповіті сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб.

Відповідно до п. «д» ч. 1 ст. 102 ЗКУ [2] порушення власником сервітуту (власником пануючої земельної ділянки - сервітуарієм) умов користування сервітутом є підставою для припинення його дії. Якщо сервітуарій заперечує факт допущеного порушення і, відповідно, добровільно не погоджується на припинення дії сервітуту, то такий факт має бути доведений власником обслуговуючої ділянки у суді. У разі доведення факту порушення сервітуарієм умов користування сервітутом, дія земельного сервітуту підлягає скасуванню за рішенням суду ч. 1 ст. 102 ЗКУ [2].

Договір земельного сервітуту краще укласти на безоплатній основі, ніж дати усну згоду на безоплатне використання своєї земельної ділянки для обслуговування сусідньої ділянки.

По-перше, договір є юридичним документом, що підтверджує факт встановлення земельного сервітуту та його конкретного виду.

По-друге, особа, в інтересах якої встановлено земельний сервітут (серві- туарій), у разі порушення умов використання сервітуту, нестиме юридичну відповідальність.

По-третє, не зважаючи на ту обставину, що сам сервітут є безоплатним, власник обслуговуючої земельної ділянки вправі вимагати у сервітуарія відшкодування збитків, заподіяних внаслідок вчинення дій, передбачених чинним законодавством.

Власник земельної частки (паю) не знає точного її місцезнаходження, оскільки частку (пай) не було виділено в натурі (на місцевості). По-друге, право вимагати встановлення земельного сервітуту належить власнику або землекористувачеві (не плутати з орендарем) земельної ділянки, а не земельної частки (паю), ч. 1 ст. 98 ЗКУ [2].

Відповідно до ч. 1 ст. 98 ЗКУ [2] право вимагати встановлення земельного сервітуту належить власнику або землекористувачеві земельної ділянки. У тому випадку, якщо є потреба у встановленні сервітуту для обслуговування земельної ділянки, яка орендується, необхідно вчинити такі дії:

орендар звертається до власника земельної ділянки з обґрунтованим листом щодо необхідності встановлення земельного сервітуту;

власник земельної ділянки, для обслуговування якої необхідно встановити земельний сервітут, у свою чергу звертається до власника сусідньої земельної ділянки, яка має виступати обслуговуючою ділянкою з аргументованою пропозицією укласти договір земельного сервітуту;

якщо земельна ділянка, що має стати обслуговуючою ділянкою, на момент укладення договору земельного сервітуту теж орендується, то доцільно укласти договір на платній основі;

після укладення договору земельного сервітуту власник обслуговуючої земельної ділянки має укласти новий договір оренди земельної ділянки з її орендарем. За таких обставин, орендар, укладаючи новий договір оренди, має право вимагати зменшення орендної плати, або ж, залишаючи її незмінною, вимагати компенсації на рівні оплати, встановленої договором земельного сервітуту.

У разі, якщо власник земельної ділянки відмовляється укласти договір земельного сервітуту, спір належить вирішувати у судовому порядку.

1.2 Правовий режим земель охоронних зон в Україні

Об'єктами кадастрового зонування є зони особливого режиму використання земель, тобто режим землекористування, що обмежує ті або інші види господарської або правової діяльності. На території таких зон встановлюють особливий режим землекористування з метою гарантування прав власників землі, захисту населення від шкідливого впливу промислових та інших об'єктів, що мають специфічний режим виробничої діяльності.

Інженерними мережами називають трубопроводи для подачі під тиском питної і технічної води, повітря, газу, нафти і інших промислових продуктів і матеріалів, відводу (самопливом) зливових, побутових та виробничих стоків, а також високовольтні і слабострумові кабелі і повітряні лінії електропередач і зв'язку.

Зони особливого режиму землекористування виділяються відповідно до чинного законодавства України.

Зони особливого режиму використання включають охоронні зони, зони санітарної охорони, водоохоронні зони, прибережні захисні смуги, зони особливого режиму, санітарно-захисні зони, земельні сервітути. Кожний тип зон особливого режиму використання землі має свою характеристику.

Обмеження використання земельної ділянки підлягають державній реєстрації. Визначення меж обмежень земельних ділянок здійснюється проектами землеустрою. Обмеження щодо використання земельних ділянок настає також у зв'язку з виділенням на даних земельних ділянках охоронних зон, зон санітарної охорони, зон особливого режиму використання земель, санітарно-захисних зон тощо.

Охоронна зона - це територія з особливим режимом використання земель і природокористування, яка виділяється навколо особливо цінних природних об'єктів, водних об'єктів, об'єктів історичної і культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій з метою їхньої охорони і захисту від антропогенних впливів, а також уздовж ліній зв'язку, ліній електропередачі, магістральних трубопроводів, земель транспорту, навколо об'єктів промисловості, для забезпечення належних умов експлуатації, запобігання випадкам можливого ушкодження, відповідно до Закону України «Про охорону земель» [5].

Охоронні зони створюються:

навколо особливо цінних природних об'єктів, об'єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів;

уздовж ліній зв'язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об'єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти.

Охоронні зони можна визначити (за відсутності законодавчої дефініції) як території із обмеженим режимом використання, що встановлюються навколо особливо цінних та/або вразливих об'єктів з метою їх фізичної охорони та, у деяких випадках, зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти. Охоронні зони, зокрема, встановлюються навколо:

об'єктів транспорту Повітряного кодексу України, Закону України "Про транспорт", "Про залізничний транспорт,Закону України "Про трубопровідний транспорт", Закон України "Про правовий режим земель охоронних зон об'єктів магістральних трубопроводів", постанова КМУ "Про затвердження Правил охорони магістральних трубопроводів";

об'єктів зв'язку ст. 75 ЗКУ [2], ст. 10 Закону "Про телекомунікації" [27], постанова КМУ "Про затвердження правил охорони ліній електрозв'язку";

об'єктів енергетики Закон України "Про електроенергетику", Закон України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів", постанова КМУ "Про затвердження Правил охорони електричних мереж"

Правовий режим земель охоронних зон об'єктів магістральних трубопроводів - установлений законодавством особливий режим використання земель власниками та користувачами земельних ділянок, а також підприємствами магістральних трубопроводів, що встановлюються в межах земель охоронних зон об'єктів магістральних трубопроводів для забезпечення належних умов їх експлуатації, запобігання їх ушкодженню та для зменшення можливого негативного впливу на людей, суміжні землі, природні об'єкти та довкілля в цілому.

Зона санітарної охорони - це територія з особливим режимом використання земель, що прилягає до підземних та відкритих джерел водопостачання, водозабірних та водоочисних споруд, водоводів, об'єктів оздоровчого призначення, на які поширюються обмеження щодо використання земель з метою забезпечення їхньої санітарно-епідеміологічної надійності, відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього середовища» [6].

Режим використання земель у санітарних зонах встановлюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів, з питань охорони здоров'я, водного господарства та геології.

Зони особливого режиму використання земель - це території, що прилягають до військових об'єктів Міністерства оборони та інших військових формувань, призначених для забезпечення безпеки, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, а також захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, що можуть виникнути на цих об'єктах унаслідок аварій, стихійного лиха і пожеж.

Режим використання земель у зонах особливого використання земель встановлюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів.

Санітарно-захисна зона - це територія з регульованим режимом використання земель, що відокремлює від житлової забудови об'єкти, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищення рівня шуму, вібрації, ультразвуку, електромагнітних хвиль, радіочастот, електричних полів, іонізуючих випромінювань, відповідно до Закону України «Про охорону земель» [5].

Режим використання земель у санітарно-захисних зонах встановлюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів, а також санітарного нагляду.

Система заходів щодо дотримання правового режиму земель охоронних зон об'єктів магістральних трубопроводів:

визначення охоронних зон у документації із землеустрою і внесення їх до державного земельного кадастру;

встановлення обмежень на використання власником або користувачем земельних ділянок у межах охоронних зон;

державний контроль за використанням та охороною земель в охоронних зонах об'єктів магістральних трубопроводів.

Обмеження прав на земельні ділянки в межах охоронних зон об'єктів магістральних трубопроводів. На використання власником або користувачем земельної ділянки чи її частини в межах земель охоронних зон об'єктів магістральних трубопроводів встановлюються обмеження в обсязі, передбаченому Законом.

Обмеження на використання земельних ділянок у межах земель охоронних зон об'єктів встановлюються і діють з дня введення відповідного об'єкта в експлуатацію. Перехід права власності чи користування земельною ділянкою не є підставою для припинення дії обмежень на використання земельної ділянки в межах земель охоронних зон об'єктів магістральних трубопроводів.

Охоронні зони об'єктів зазначаються у схемах землеустрою і техніко-економічного обґрунтування використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектах землеустрою щодо створення нових та впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань, проектах землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, спеціальних тематичних картах і атласах стану земель та їх використання, проектах землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), технічній документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, іншій документації із землеустрою та кадастрових планах [6].

Охоронні зони об'єктів магістральних трубопроводів зазначаються в документації із землеустрою з моменту надання земельної ділянки для будівництва об'єкта [5].

Власники або користувачі земельної ділянки, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства вживають заходів щодо охорони земель та дотримання встановлених обмежень у використанні земель охоронних зон об'єктів.

Охоронні зони об'єктів енергетики встановлюються вздовж повітряних та кабельних ліній електропередачі та навколо електростанцій, електропідстанцій, струмопроводів і пристроїв, для забезпечення нормальних умов експлуатації об'єктів енергетики, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти.

Охоронні зони уздовж повітряних ліній електропередачі встановлюються у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидва боки ліній від крайніх проводів за умови невідхиленого їх положення на певній відстані залежно від напруги ліній електропередачі [32].

Охоронні зони уздовж підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються у вигляді земельної ділянки, обмеженої вертикальними площинами, що віддалені по обидва боки від крайніх кабелів лінії на певній відстані залежно від місця розміщення цих ліній.

Охоронні зони уздовж підводних кабельних ліній електропередачі встановлюються у вигляді водного простору від поверхні води до дна, обмеженого вертикальними площинами, віддаленими по обидва боки від крайніх кабелів лінії на певній відстані залежно від місця розміщення цих ліній.

Охоронні зони електричних станцій і підстанцій, струмопроводів та пристроїв встановлюються на певній відстані за периметром земельної ділянки, на якій ці об'єкти розміщені.

Охоронні зони магістральних теплових мереж встановлюються уздовж наземних, надземних і підземних трубопроводів у вигляді території, що віддалена на певну відстань по обидва боки від крайніх елементів конструкції теплових мереж та по периметру наземних споруд на визначеній відстані.

У межах охоронних зон магістральних теплових мереж забороняється виконувати будь-які дії, що можуть порушити стабільну роботу об'єктів теплових мереж, спричинити їх пошкодження, нещасні випадки або перешкоджають виконанню планових, аварійно-рятувальних та відновлювальних робіт.

Підприємства, установи та організації, а також громадяни в межах охоронних зон магістральних теплових мереж зобов'язані виконувати вимоги підприємства, що експлуатує магістральні теплові мережі, спрямовані на забезпечення їх захисту і запобігання нещасним випадкам.

Підприємство, що експлуатує магістральні теплові мережі, несе відповідальність за забруднення земель небезпечними речовинами, що транспортуються тепловими мережами, та відшкодовує шкоду, завдану власникам чи користувачам земельних ділянок, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Підприємство, що експлуатує магістральні теплові мережі, в установленому порядку видає підприємствам, установам та організаціям, а також громадянам письмові дозволи на використання земель або виконання дозволених видів робіт у межах охоронних зон теплових мереж.

Роботи з ліквідації аварій теплових мереж виконуються будь-якої пори року і в будь-який час без погодження з власниками або користувачами земельних ділянок з повідомленням їх у дводенний термін після початку ремонтних робіт.

Спеціальні зони об'єктів енергетики зазначаються у схемах землеустрою і техніко-економічного обґрунтування використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектах землеустрою щодо створення нових та впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань, проектах землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, спеціальних тематичних картах і атласах стану земель та їх використання, проектах землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); технічній документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, іншій документації із землеустрою та кадастрових планах [32].

Межі спеціальних зон об'єктів енергетики зазначаються у документації із землеустрою з часу надання земельної ділянки для будівництва відповідного об'єкта та, у разі необхідності, встановлюються в натурі (на місцевості) і позначаються відповідними попереджувальними знаками.

Власникам і користувачам земельних ділянок, на які встановлено обмеження та обтяження, видається кадастровий план їх земельних ділянок з нанесеними межами спеціальних зон, а також письмовий перелік обмежень та обтяжень щодо використання земель у цих зонах.

Власники і користувачі земельних ділянок, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, що експлуатують об'єкти енергетики, повинні вживати заходів щодо охорони об'єктів енергетики та дотримання встановлених обмежень та обтяжень у використанні земель у межах спеціальних зон, передбачених документацією із землеустрою.

Особи, на користь яких встановлені обмеження щодо використання земель у межах охоронних та інших зон об'єктів енергетики, повинні вимагати від власників і користувачів земельних ділянок дотримання таких обмежень та обтяжень.

Спори щодо порядку використання земель у межах охоронних та інших зон об'єктів енергетики вирішуються в судовому порядку відповідно до закону [32].

Підприємства, які здійснюють експлуатацію об'єктів енергетики, в охоронних зонах цих об'єктів зобов'язані:

для цілей, пов'язаних з безпечною експлуатацією об'єктів енергетики, запобіганням негативним діям шкідливих факторів та захистом лісів, садів, парків, без попереднього узгодження та отримання дозволів здійснювати періодичну технологічну розчистку просік від чагарників, дерев та обрізування гілок;

утримувати у стані пожежної безпеки просіки та обладнання повітряних ліній електропередачі, які проходять через лісові ділянки та інші багаторічні насадження;

передбачати у кошторисах планових робіт кошти на відшкодування власникам або користувачам земельних ділянок збитків, завданих при виконані зазначених робіт, та на приведення земельних ділянок, на яких вони проводилися, у стан, придатний для подальшого використання за цільовим призначенням;

проводити планові ремонтні роботи після збору врожаю сільськогосподарських культур;

після закінчення планових та аварійно-відновлювальних робіт відшкодовувати власникам або користувачам земельних ділянок усі фактичні збитки, завдані при виконані зазначених робіт, та за свій рахунок приводити земельні ділянки, на яких вони виконувалися, у стан, придатний для подальшого використання за цільовим призначенням;

висувати обґрунтовані, обов'язкові до виконання вимоги власникам та користувачам земельних ділянок щодо забезпечення дотримання обмежень та обтяжень в охоронних і санітарно-захисних зонах об'єктів енергетики та передачі електричної енергії.

Підприємства, які будують чи експлуатують об'єкти енергетики та передачі електричної енергії, мають право використовувати земельні ділянки за договором про встановлення земельного сервітуту з власником чи користувачем земельної ділянки для розміщення об'єктів, зазначених у частині четвертій цієї статті, на праві постійних або строкових земельних сервітутів.

На територіях охоронних зон заборонено будівництво будинків підвищеної поверховості, а також висотних будинків.

У межах охоронних зон забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідних органів охорони культурної спадщини. Не дозволяється прокладання транспортних комунікацій, інженерних мереж, які порушують підземні частини будівель, споруд або гідрологічний режим території, влаштування повітряних ліній електромереж, обладнання, благоустрій, які не відповідають вимогам охорони культурної спадщини та збереження традиційного характеру середовища.

1.3 Державне регулювання земельних відносин в сфері встановлення обмежень у використанні земельних ділянок Україні

Проблема державного управління земельними ресурсами завжди була актуальною, оскільки земля є основою будь-якого виробництва, особливо це стосується сільського і лісового господарства. Особливо актуальною проблема державного управління земельним фондом постає в умовах ринкової економіки, коли законодавчо закріплюються різні форми власності на землю і господарювання на ній. Збільшення чисельності суб'єктів господарювання на землі потягло за собою розширення кола учасників земельних відносин, а відтак загострились екологічні проблеми довкілля.

У главі 17 Земельного кодексу України [2] підкреслюється, що земельні сервітути, встановлені на земельну ділянку, не позбавляють власника цієї земельної ділянки прав володіння, користування та розпорядження нею.

Земельні сервітути підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, передбаченому Земельним кодексом. Інформація про встановлення земельного сервітуту є невід'ємною частиною правовстановлюючого документа щодо земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут.

Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку до іншої особи.

Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави і не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.

Власник, а також користувач та орендар земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут, має право, якщо інше не передбачено законом, вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, відповідної винагороди за його встановлення[76].

Власникові земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут, мають бути відшкодовані збитки, завдані внаслідок користування земельним сервітутом.

Земельні сервітути встановлюються на визначений та невизначений строк.

Норми Земельного кодексу передбачають припинення дії земельного сервітуту. На вимогу власника земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут, його дія може бути припинена у зв'язку із виникненням підстав для його встановлення.

Дія земельного сервітуту припиняється на вимогу власника земельної ділянки у разі:

поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, та власника земельної ділянки, на яку він встановлений;

відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, від його подальшого використання;

рішення суду;

закінчення строку, на який було встановлено земельний сервітут.

Якщо земельна ділянка, на яку встановлено земельний сервітут, не може бути використана відповідно до її призначення, власник цієї земельної ділянки має право вимагати зняття земельного сервітуту з цієї земельної ділянки у судовому порядку [68].

З введенням земельного сервітуту власник не позбавляється права володіння, користування і розпорядження своєю земельною ділянкою. Разом з сервітутом у правовий вжиток увійшло поняття "обтяжування" (обмеження) майна сервітутом. Чи попадає правова природа обтяжування в розряд обмежень права власності. Власник обмеженого сервітутом майна не позбавляється ні одного із належних йому прав. Однак він опиняється обмеженим у здійсненні права користування земельною ділянкою в такій мірі, в якій цього вимагає право сервітуту. Він уже не може вільно, на свій розсуд користуватися земельною ділянкою так, як він мав би змогу це робити у разі відсутності сервітуту. Подібне обмеження у праві користування впливає на зміст права власності, відповідно частково і обмежує його.

Як і всяке інше право, встановлене законом, право сервітуту підлягає захисту. Захист здійснюється в судовому порядку. Позов подається особою, що має право на сервітут; відповідачем за позовом є власник земельної ділянки, обтяжений сервітутом. Захист права сервітуту може здійснюватись переважно такими способами:

визнанням права сервітуту в тому випадку, якщо власник відмовляє позивачу в установленому законним порядком праві;

поновленням становища, що існувало до порушення права сервітуту; присікання дій, що порушують право сервітуту чи створюють загрозу цього порушення. Дане порушення може виникнути в тому випадку, коли власник не заперечує сервітуту, але починає будівництво чи оранку на території ділянки, відведеної для здійснення сервітуту, і тим самим перешкоджає його здійсненню;

самозахистом права. В рамках цього права володар права сервітуту може сам здійснити дію, що присікає порушення його прав. Такими діями можуть бути, наприклад, зняття частини паркану, що перешкоджає проїзду;

відшкодування збитків і відшкодування моральної шкоди.

В якості захисту права сервітуту можуть застосовуватись і інші способи, передбачені законодавством.

Таким чином, розвиток сервітуту в законодавстві України має безумовно важливе значення для встановлення нормальних земельних відносин та оптимального використання земельної власності.

Обмеження щодо використання земельних ділянок настає також у зв'язку з виділенням на даних земельних ділянках охоронних зон, зон санітарної охорони, зон особливого режиму використання земель, санітарно-захисних зон тощо.

Режим використання земель у санітарних зонах встановлюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів, з питань охорони здоров'я, водного господарства та геології [83].

Зони особливого режиму використання земель - це території, що прилягають до військових об'єктів Міністерства оборони та інших військових формувань, призначених для забезпечення безпеки, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, а також захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, що можуть виникнути на цих об'єктах унаслідок аварій, стихійного лиха і пожеж[6].

Режим використання земель у зонах особливого використання земель встановлюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів.

Режим використання земель у санітарно-захисних зонах встановлюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів, а також санітарного нагляду.

Важливим напрямом раціоналізації використання земельних ресурсів є поліпшення екологічного стану зрошуваних земель, на яких спостерігається підтоплення, вторинне засолення, водна ерозія, руйнування природної структури ґрунтів тощо.

Обґрунтування напрямів раціоналізації використання і охорони земельного фонду України забезпечується системою заходів, серед яких виділяються заходи державного управління земельним фондом.

Державне управління є способом організації діяльності державних органів з метою забезпечити виконання правових норм і впорядкування суспільних відносин у тій чи іншій сфері. Управління у галузі використання та охорони земель є різновидом, складовою управління природокористуванням та охороною довкілля. Метою управління земельними ресурсами є вирішення проблем раціонального використання та охорони земель шляхом організованої, цілеспрямованої діяльності суб'єкта управління. Головного ознакою, за якою цей різновид виділяють як самостійний, є земля - основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави.

Управління у сфері використання та охорони земель слід розглядати як організаційно-правову діяльність уповноважених органів із забезпечення раціональної та ефективної експлуатації земель усіма суб'єктами господарювання у межах, визначених земельним законодавством України [76].

Перехід до ринкової економіки зумовив корінні зміни у формах і методах державного управління у сфері використання та охорони земельних ресурсів, а також його змісту. Набули широкого застосування економічні методи впливу на суб'єктів земельного законодавства, пов'язані з наданням податкових і кредитних пільг, виділенням коштів з державного або місцевого бюджету, звільненням від плати за земельні ділянки, компенсацією з бюджетних коштів зниження доходу власників землі і землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих і малопродуктивних земель тощо.

Разом з тим за умов ринкової економіки та роздержавлення права власності на землю важливим є поєднання економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель з методами адміністративного впливу на суб'єктів земельних правовідносин. За цих умов важливого значення набувають відповідні функції управління у галузі використання та охорони земель.

Термін "функція" (від лат.functio- виконання, здійснення) означає обов'язок, коло діяльності, призначення, роль. Функції управління - це відносно відокремлені напрями управлінської діяльності, які дають можливість здійснювати певний вплив на об'єкт управління з метою вирішення поставленого завдання, це також напрями управлінської діяльності, що мають правовстановлюючий, правозабезпечуючий чи правоохоронний характер.

Визначення змісту функцій управління та їх чітка класифікація необхідні для розробки раціональних основ системи управління. Функції державного управління у відповідній сфері розрізняють за критеріями: за органами, що їх здійснюють; місцем і значенням в управлінському процесі; юридичними наслідками, які тягнуть за собою їх здійснення, тощо. В. В. Горлачук поділяє функції управління на основні і спеціальні.

До основних належать:

планування;

координація;

організація;

регулювання;

контроль.

Ці функції притаманні всім системам управління.

До спеціальних функцій відносять такі:

надання і вилучення земель; моніторинг стану земельних ресурсів і динаміки його змін;

ведення державного земельного кадастру;

землеустрій; справляння плати за землю;

державний контроль за раціональним використанням і охороною земель;

вирішення земельних спорів; притягнення до юридичної відповідальності та інші.

Відповідні функції становлять зміст управління у галузі використання та охорони земель.

Суб'єктом управління у галузі використання та охорони земель є система уповноважених органів, які відповідно до земельного законодавства здійснюють організаційно-правову діяльність щодо забезпечення раціонального використання земельних ресурсів та їх охорони. їх розрізняють за обсягом і характером компетенції. У сфері земельних відносин певні управлінські функції мають органи загальної, міжгалузевої, галузевої і спеціальної компетенції [77].

До органів загальної компетенції, що здійснюють відповідні управлінські функції, належать Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві ради та місцеві державні адміністрації,

Одним з найважливіших органів міжгалузевого управління у сфері охорони і раціонального використання земель є Міністерство екології та природних ресурсів України, яке здійснює державне управління земельним фондом у комплексі з усіма іншими природними ресурсами (водами, надрами, лісами, атмосферним повітрям, флорою і фауною). Певні управлінські функції щодо земельного фонду мають у межах своєї компетенції також Міністерство аграрної політики України, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Державний комітет лісового господарства України, Національне космічне агентство України, Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет будівництва та архітектури і житлової політики України, деякі інші центральні органи виконавчої влади.

Галузеве управління земельним фондом здійснюють міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, до відання яких належить відповідна частина земельного фонду, що не залежить від територіального розміщення земель. Органом спеціальної компетенції у сфері земельних відносин є Державний комітет України по земельних ресурсах.

Органи управління у галузі використання та охорони земель мають розгалужену систему, яка діє у межах повноважень, визначених земельним та іншими галузями права України. Зазначена система функціонує як єдиний взаємопов'язаний механізм [78].

Систему органів управління та охорони земель поділяють на два види: органи загальної компетенції та органи спеціальної компетенції. Особливістю управління у галузі використання та охорони земель органами загальної компетенції є те, що вони здійснюють зазначену діяльність і разом з тим вирішують інші завдання, віднесені до їхньої компетенції, - розвиток економіки, соціальної сфери, національної безпеки та оборони тощо. На відміну від них, для органів спеціальної компетенції управління у галузі використання та охорони земель є головним або одним з головних напрямів їхньої діяльності.

До системи органів загальної компетенції, які здійснюють управління у галузі використання та охорони земель, належать: Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, місцеві органи виконавчої влади.

Систему органів управління спеціальної компетенції у даній сфері становлять: Міністерство екології та природних ресурсів України, Державний комітет України по земельних ресурсах.

Відповідно до ст. 75 Конституції України основними повноваженнями Верховної Ради України у галузі управління використання та охорони земель є: прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин; визначення засад державної політики у галузі використання та охорони земель; затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель; встановлення і зміна меж районів і міст; погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) особливо цінних земель; вирішення інших питань у галузі земельних відносин згідно з Конституцією України.

За ЗК України до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим у галузі використання та охорони земель на території республіки належить низка напрямів діяльності, пов'язаних з реалізацією загальнодержавної політики у сфері земельних відносин і захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави в цілому [2]. Серед них: розпоряджання землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводять органи виконавчої влади; координація контролю за використанням та охороною земель.

Повноваження Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин визначено ЗК України [2]. Зокрема, відповідно до п. 2 ст. 84 ЗК України він здійснює повноваження власника щодо земель державної власності згідно з законом у межах і порядку, визначених Кодексом; за погодженням з Верховною Радою України має повноваження на продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, іноземним державам та іноземним юридичним особам п. 1 ст. 129 ЗК України [2]; уповноважений надавати у постійне користування земельні ділянки із земель державної власності юридичним особам у випадках, визначених статтями 9 і 150 ЗК України [2]; має право приймати рішення щодо вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, для суспільних та інших потреб (п. 2 ст. 149); визначає порядок встановлення та зміни цільового призначення земель ч. 3 ст. 20 ЗКУ [2]; надає дозвіл на проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних природних парків, дендрологічних і ботанічних садів, археологічних пам'яток п. 3 ст. 97; затверджує методику грошової та експертної оцінки землі п. 8 ст. 128; здійснює інші повноваження.

Органи місцевого самоврядування (обласні, Київська і Севастопольська міські, районні, районні у містах, сільські, селищні та міські ради) виконують управлінські функції у сфері земельних відносин відповідно до статей 8-12 ЗК України [2], законів України "Про місцеве самоврядування в Україні" [15. До їхніх повноважень належать: розпоряджання землями територіальних громад; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводять органи виконавчої влади; встановлення та зміна меж відповідних адміністративно-територіальних одиниць; організація землеустрою; забезпечення реалізації державної політики у галузі використання та охорони земель та інші.

Повноваження місцевих державних адміністрацій визначено в ст. 17 ЗК України [2] та Законі України "Про місцеві державні адміністрації" від [16]. Вони, зокрема, розпоряджаються землями державної власності у межах, визначених ЗК України; беруть участь у розробці та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних програм з питань використання та охорони земель; координують здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель; готують висновки щодо надання або вилучення (викупу) земельних ділянок; викуповують земельні ділянки; викуповують земельні ділянки для суспільних потреб у межах, визначених ЗК України; готують висновки щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та міст.

Серед повноважень Міністерства екології та природних ресурсів України як центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі земельних відносин ст. 14 ЗК України [2] виділяє: участь у розробці та реалізації загальнодержавних і регіональних програм використання та охорони земель; організація моніторингу земель; участь у розробці нормативних документів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів; здійснення державної екологічної експертизи землекористування; внесення пропозицій щодо формування державної політики у галузі охорони та раціонального використання земель; міжнародне співробітництво з питань охорони земель тощо.истема державних органів земельних ресурсів складається з Державного комітету України по земельних ресурсах та підпорядкованих йому Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель, Державного комітету АР Крим по земельних ресурсах і єдиному кадастру, обласних, Київського і Севастопольського міських головних управлінь, районних відділів, міських управлінь (відділів) земельних ресурсів та інженерів-землевпорядників сіл і селищ.

Як зазначається у Положенні про Державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженому Указом Президента України від 14 серпня 2000 року, цей Комітет є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів. У встановленому порядку він вносить пропозиції щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру і забезпечує її реалізацію, здійснює управління у цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Повноваження Держкомзему: координація робіт з проведення земельної реформи; участь у розробці та організації загальнодержавних, регіональних програм використання та охорони земель; ведення державного земельного кадастру, у тому числі державної реєстрації земельних ділянок і державного контролю за використанням та охороною земель; розробка економічного та правового механізму регулювання земельних відносин тощо.

РОЗДІЛ 2. ЗЕМЛЕВПОРЯДНЕ ПРОЕКТУВАННЯ ТА МІСТОБУДІВНЕ ПРОЕКТУВАННЯ

.1 Аналіз механізму робочого проектування лінійних інженерних комунікацій

Всі роботи з інженерного обладнання міста здійснюються відповідно до розробленого генерального плану та розроблених в його розвиток схем або проектів інженерних мереж: водопостачання, каналізації, теплопостачання, телефонізації, освітлення проекту вуличного і транспортного розвитку міста, озеленення, охорони навколишнього середовища.

Планомірність і взаємна увязка рішень з розвитку інженерних систем здійснюється на основі проектів розміщення будівництва. Галузеві управління адміністрації міста розробляють щорічно плани на проектування і будівництво обєктів.

Проектна документація на будівництво або реконструкцію інженерних комунікацій, споруд повинна розроблятися з урахуванням повного забезпечення районів сучасними комунальними послугами: каналізацією, водопостачанням, теплопостачанням, електропостачанням, телефонізацією, радіофікацією, дощовою каналізацією, газифікацією, сміттєвидаленням.

Передпроектні матеріали і робочі креслення включають технічні умови на проектну розробку інженерних мереж каналізації, тепло та електропостачання, водопроводу, які повинні бути виконані уповноваженими службами. Також повинна бути зроблена копія частини генерального плану міста, на якій повинна бути нанесена справжня і проектована планування сусідніх ділянок, а також підземних інженерних комунікацій, до яких можна підключити відповідні мережі проектованого об'єкта.

Слід розробити архітектурно-планувальне завдання. У відповідності з ним будуть виконуватися проектні роботи: необхідно вказати межі та розміри ділянки, її цільове призначення, скласти перелік планованих споруд, виконати черговість робіт, зібрати інформацію про прилеглої території та перспективи її розвитку, скласти загальні вимоги архітектурно-планувального рішення.

Технічний проект, як правило, складається з шести документів. У його склад входить генеральний і дендрологічний план, проект інженерних мереж комунікації, проект вертикального планування, пояснювальна записка і кошториси.

При прокладанні інженерних комунікацій і розміщенні споруд необхідно враховувати: порядок взаємного розташування нових поряд з існуючими мережами і можливість подальшого розвитку, максимальне збереження дорожніх покриттів і підвищення рівня благоустрою територій, збереження і надійне функціонування інженерних комунікацій, безпеку експлуатації і можливість проведення ремонтних робіт, максимальне збереження існуючих зелених насаджень.

Схема розроблена як підґрунтя для розробки плану зонування території міста. До неї ввійшли планувальні обмеження, зумовлені розміщенням промислових, комунально-складських та інших підприємств, водоохоронними зонами, екологічними обмеженнями. Крім того, виділяються території, які потребують складної інженерної їх підготовки.

Ключову роль в ландшафтному проекті і його документації грає генеральний план. Він є основою реалізації всієї задумки. Найчастіше генплан виконується в масштабі 1:200 або 1:100 для приватних володінь або 1:1000 або 1:500 для великих муніципальних об'єктів. У ньому необхідно відобразити доріжки, споруди, водойми, майданчики, газони, групи рослин і квітники. Важливу роль у складанні генерального плану грає зонування території і черговість робіт.

Окремо складається проект вертикального планування, в якому показуються водостоки. У нього можуть входити картограми земляних робіт, в яких вказуються місця підсипання і зрізки грунту, опис та план конструкцій майданчиків та доріжок, який складається з урахуванням необхідних санітарно-технічних норм.

В дендрологічному плані відображені головні принципи ландшафтного проектування. У нього входять проектовані пейзажі картин і їх об'ємно-просторові композиції, обрис і розміщення чагарників і дерев, а також гаїв, відкритих просторів і окремих рослин. До плану повинна додаватися експлікація, в якій знаходиться перелік використовуваної рослинності, вказуються її сорти і види, а також поштучне кількість рослин.

Проект інженерних комунікацій увазі складання плану мереж дренажу, водоспоживання, електропостачання, каналізації, теплопостачання, телефонних проводок, радіо і т.п. Тут важливо розрахувати необхідну воду, тепло та інше.

Проектні матеріали та робочі креслення включають і пояснювальну записку. У ній міститься докладний список вишукувальних робіт, існуючих комунікацій і споруд, а також проектна документація. Важливе місце в пояснювальній записці відводиться опису екологічних та природних умов, балансу території. У ній містяться рекомендацію щодо поліпшення хімічного і механічного складу грунту, можна знайти обгрунтування необхідної кількості добрив і режим грунтових вод.

В кінці складається кошторис. У ній відображено вартість різних видів робіт, спорудження будівель, а в кінці наводиться загальна кошторис по проекту.

Робочі креслення відображають основні рішення ландшафтного проекту.

Серед них важливе місце відводиться генеральним планом, в який можна внести поправки після затвердження. Виділяють креслення інженерних комунікацій, робочий проект дорожньої мережі та вертикального планування. Створюються розбивочні креслення і робочі креслення споруд.

Якщо ландшафтний проект в своєму технічність виконання щодо нескладний, тоді можна обмежитися використанням техно-робочого проекту. Він складається з передпроектних досліджень і документації, генерального і дендрологічного плану, пояснювальної записки і робочих креслень.

Секрети благоустрою ландшафтного проектування крояться в тому, щоб грамотно створити проектні матеріали. Тільки в цьому випадку можна уникнути переробок, а значить, і додаткових витрат. Це важлива стадія ландшафтного дизайну.

Натомість раніше діючих СНиП 1.02.01-85 в Україні введені нові державні будівельні норми ДБН А.2.2-3-97. Вони регламентують склад, порядок розробки, погодження та затвердження проектної документації.

Норми поширюються як на нове будівництво, так і на розширення, реконструкцію та технічне переоснащення об'єктів цивільного та промислового призначення.

Під розширенням слід розуміти будівництво додаткових приміщень, будівель і споруд, що зводяться в рамках єдиного будівельного комплексу, під реконструкцією - будівельні роботи, пов'язані зі зміною призначення об'єкта в межах існуючих будівельних габаритів складовою частиною реконструкції може бути капітальний ремонт об'єкта.

Нові норми є обов'язковими для застосування органами державного управління і нагляду, замовниками інвесторами, проектувальниками, підрядниками.

Право на розробку проектної документації або її окремих розділів надається проектним організаціям незалежно від форм їх власності, що мають відповідну ліцензію на виконання проектних робіт.

Проектування об'єктів повинне здійснюватися з дотриманням чинного законодавства України та нормативних документів на підставі завдання, затвердженого замовником, архітектурно-планувального завдання на проектування.

Вихідні дані, достатні для виконання проектних робіт на відповідній стадії, замовник зобов'язаний надати до початку виконання проектних робіт.

Проектні роботи виконуються на підставі договорів контрактів, укладених між замовником і проектувальником Замовлення на проектування об'єкта проектувальник одержує від замовника або за підсумками конкурсу.

Для узгодження і затвердження розробляється проект для будівництва - робоча документація.

Для узгодження і затвердження технічно нескладних об'єктів з використанням проектів масового та повторного застосування може встановлюватися один суміщена стадія - робочий проект. Замовник і проектувальник самі визначають складність об'єкта.

Для технічно складних об'єктів цивільного призначення додатково розробляється ескізний проект, для об'єктів промислового призначення - техніко-економічне обгрунтування інвестицій. Для окремих об'єктів після узгодження техніко-економічне обгрунтування інвестицій може розроблятися робоча документація, а після його затвердження - робоча документація.

Керівники проектних організацій повинні призначати відповідними наказами головних архітекторів та головних інженерів проектів на розробку всіх стадій проектування.

Відповідальними особами за технічні, економічні, естетичні та екологічні якості проекту є головний архітектор проекту або головний інженер проекту Вони готують договори, координують дії виконавців, ведуть переговори з замовниками, субпідрядниками та підрядниками. Відповідальними особами за якість певного розділу проекту є керівник і головний спеціаліст відповідного проектного підрозділу.

Ескізний проект, техніко-економічне обгрунтування інвестицій, проект і робочий проект повинні бути підписані керівництвом і основними виконавцями проектній організації. Титульний лист пояснювальної записки підписують керівник організації директор, головний інженер, головний архітектор, керівник майстерні відділу, головний архітектор інженер проекту, автори проекту. Розділи пояснювальної записки підписують головні фахівці відділів, автори розділів якщо вони є, виконавці Креслення підписують керівник майстерні відділу, головний архітектор інженер проекту, автори проекту, головні фахівці, виконавці. У пояснювальній записці мають бути вказані прізвища учасників проектування по кожному розділу проекту а в разі наявності субпідрядників - назви фірм або фізичних осіб субпідрядників.

Ескізний проект містить принципові рішення містобудівних, архітектурних, художніх, функціональних, екологічних вимог за завданням на проектування, підтверджує принципову можливість створення об'єкту, визначає його вартість. Для обгрунтування прийняття архітектурних рішень у складі графічної частини і пояснювальної записки ескізного проекту можуть додатково виконуватися інженерно-технічні та конструктивні розробки, схеми інженерного забезпечення об'єкта та обгрунтування ефективності інвестицій.

Ескізний проект розробляється з дотриманням існуючої містобудівної документації, архітектурно-планувального завдання, вимог охорони навколишнього природного середовища.

Після схвалення або затвердження органами містобудування та архітектури Ескізний проект є підставою для подальшої розробки проектної документації.

Техніко-економічне обгрунтування інвестицій розробляється для технічно складних об'єктів промислового призначення, в т ч транспортного, енергетичного, гідротехнічного, меліоративного та інших спеціальних видів будівництва техніко-економічне обгрунтування інвестицій інвестицій обгрунтовує необхідність і доцільність будівництва або реконструкції промислових об'єктів, в т ч їх технічну здійсненність і ефективність інвестіцій.В Техніко-економічне обгрунтування інвестицій інвестицій повинні розглядатися рішення в частині розміщення, потужності об'єкта, оцінки впливу проектованої діяльності на навколишнє середовище, відповідність архітектурним та іншим вимогам згідно із завданням на проектування техніко-економічне обгрунтування інвестицій після його узгодження або затвердження є підставою для подальшої розробки проектної документації.

Проект на будівництво об'єкта цивільного призначення розробляється на підставі вихідних даних, завдання на проектування, погодженого ескізного проекту (при його наявності).

Він повинен складатися з таких основних розділів:

·пояснювальна записка з вихідними даними,

·архітектурно-будівельне рішення, генплан, благоустрій територій, схема транспорту (при необхідності),

·технологічна частина (при необхідності),

·рішення з інженерного обладнання та зовнішніх інженерних мереж,

·оцінка впливів на навколишнє середовище Необхідність розробки визначається за участю державних органів охорони навколишнього природного середовища,

·організація будівництва,

·кошторисна документація,

·відомість обсягів робіт.

Проект на будівництво, розширення та реконструкцію об'єкта промислового призначення розробляється на підставі вихідних даних, завдання на проектування узгодженого техніко-економічне обґрунтування інвестицій (при необхідності).

Він повинен складатися з таких основних розділів:

·пояснювальна записка з вихідними даними,

·генеральний план і транспорт,

·технологічна частина

·рішення з інженерного обладнання та зовнішніх інженерних мереж,

·архітектурно-будівельні рішення,

·організація будівництва,

·оцінка впливу на навколишнє середовище відповідно до вимог ДБН А.2.2-1-95,

·кошторисна документація,

·збірки специфікацій на обладнання, матеріали, конструкції та вироби,

·відомості обсягів робіт,

·техніко-економічна частина, економічні показники

Склад і зміст розділів проекту на будівництво об'єктів цивільного та промислового призначення можуть уточнюватися і доповнюватися замовником у завданні на проектування залежно від призначення та складності об'єктів, що проектуються.

Робочий проект є сполученою стадією проектування, призначеної для узгодження і затвердження проектної документації, а також для будівництва об'єкта. Він виконується на підставі погодженої планувальної документації, державних програм розвитку галузі або узгоджених передпроектних пророблень, завдання на проектування, архітектурно-планувального завдання, вихідних даних і технічних умов на підключення до джерел інженерного забезпечення.

Робочий проект складається з пояснювальної записки з техніко-економічними показниками, робочих креслень, кошторисної документації та розділу організації будівництва.

Робоча документація призначена для будівництва.

Вона включає в себе:

·робочі креслення, які розробляються відповідно до вимог стандартів ДСТУ та ГОСТів,

·паспорт оздоблювальних робіт,

·кошторисну документацію,

·відомість обсягів будівельних і монтажних робіт,

·збірки специфікацій обладнання, виробів і матеріалів за ДСТУ Б А.2.4-10-95 ГОСТ 21.110-95,

·опитувальні листи та габаритні креслення на відповідні види обладнання та виробів,

·вихідні вимоги на розробку конструкторської документації на устаткування індивідуального виготовлення включаючи нетипове та нестандартизоване обладнання.

Обсяг та деталізація робочих креслень повинні відповідати вимогам стандартів "Системи проектної документації для будівництва".

Після затвердження проекту ескізного проекту, техніко-економічне обгрунтування інвестицій) за рішенням замовника робочі креслення можуть розроблятись підрядником чи іншим проектувальником за наявності ліцензії, в т ч з залученням авторів.

Деталіровочних креслення металевих конструкцій і технологічних трубопроводів повинні розробляти заводи-виробники, а деталіровочних креслення повітроводів - монтажні організації В окремих випадках проектувальник може брати на себе розробку деталіровочних креслень металевих конструкцій і технологічних трубопроводів за окрему плату.

Робочі креслення, як правило, підписують керівник майстерні (відділу), головний архітектор інженер проекту, головний спеціаліст відповідного розділу, виконавець та особа, відповідальна за нормоконтроль.

робоча документація розробляється після затвердження попередньої стадії проектування.

Вартість проектних робіт визначається відповідно до порядку і правил визначення вартості проектно-вишукувальних робіт для нового будівництва, реконструкції і технічного переоснащення підприємств, будівель та споруд усіх галузей народного господарства України.

Розроблена проектна документація підлягає погодженню.

Ескізний проект і техніко-економічне обгрунтування інвестицій погоджують:

·з місцевими органами містобудування та архітектури - з питань розміщення, раціонального використання наміченої для відведення території, відповідності передбачених проектом рішень вимогам архітектурно-планувального завдання, діючої містобудівної документації,

·з органами місцевого самоврядування - з питань розміщення, використання наявних джерел постачання, інженерних комунікацій, умов їх розвитку (для отримання офіційних технічних умов при підготовці вихідних даних, необхідних для розробки П і Робоча документація), а також використання трудових ресурсів (при створенні нових робочих місць на виробничих об'єктах)

Проекти і робочі проекти погоджують з місцевими органами містобудування та архітектури якщо проект розроблений без попередньої розробки Ескізний проект і техніко-економічне обгрунтування інвестицій і з органами місцевого самоврядування які видавали технічні умови на підключення до джерел постачання чи інженерних комунікацій.

За наявності особливих умов розташування об'єкта історичні зони міст, зсувні території тощо необхідно за вказівкою органів містобудування та архітектури погодити проектну документацію з відповідними організаціями.

Проектна документація, розроблена у відповідності з державними нормативними документами і завірена підписом головного архітектора інженера проекту, не підлягає погодженню з органами державного нагляду, за винятком випадків, передбачених законодавством України.

2.2 Склад процесу формування земельної ділянки та встановлення земельного сервітуту Україні

До основних етапів процедури формування земельної ділянки можна віднести:

збір вихідних даних;

отримання дозволу на розробку проекту землеустрою;

розробка проекту землеустрою;

погодження проекту землеустрою;

затвердження проекту землеустрою;

внесення даних до Державного земельного кадастру;

складення договору оренди.

Відповідно до ст.22, 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» [7], П.3 ст.123 Земельного кодексу України [1], та ст.50 Закону України «Про землеустрій» [2] необхідно отримати вихідні данні, а саме:

витягу з генерального плану населеного пункту, план зонування території, детального плану;

витяг по червоним лініям (вразі розташування земельної ділянки біля, вилиць, площ і т.п.);

викопіювання з кадастрової карти (плану);

довідки з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями.

Це надасть змогу мати представлення о площі, розміру, конфігурації, цільовому призначення та відведення земельної ділянки в цілому. Ці документи несуть інформацію про суміжні землевласники та землекористувачі, склад угідь на яких розташована земельна ділянка.

Передача земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним ч.2 та ч.3 статті 134 Земельного кодексу України [1], здійснюється в порядку, встановленому статтею 118, 123 Земельного кодексу України.

Подається клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення.

До клопотання додаються:

викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки;

письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки);

копії правовстановлюючих документів на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці (за наявності таких об'єктів);

копія установчих документів для юридичної особи, а для громадянина копія документа, що посвідчує особу.

Згідно п. 3 ст. 123 Земельного кодексу України [1], п. 1 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [7], та ст.6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» [10], відбувається розгляд клопотання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування і надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надання мотивованої відмови у його наданні.

Дозвіл або відмова надається шляхом прийняття акту (рішення або розпорядження) відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку [1].

Укладеним між замовником і виконавцем договору на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, форму типового договору про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 2004 р. N 266 [27].

Загальні вимоги до змісту документації із землеустрою встановленні ст.29 Закону України «Про землеустрій» [2].Документація із землеустрою включає в себе текстові та графічні матеріали і містить обов'язкові положення, встановлені завданням на розробку відповідного виду документації.

Документація із землеустрою розробляється на основі завдання на розробку відповідного виду документації, затвердженого замовником. Склад, зміст і правила оформлення кожного виду документації із землеустрою регламентуються відповідною нормативно-технічною документацією з питань здійснення землеустрою.

Склад проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлений ст. 50 Закону України «Про землеустрій» [2]. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання) або зміни цільового призначення земельної ділянки.

Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому Земельним кодексом України. Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок включають:

завдання на розроблення проекту землеустрою;

пояснювальну записку;

копію клопотання (заяви) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у разі формування та/або зміни цільового призначення земельної ділянки за рахунок земель державної чи комунальної власності);

рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у випадках, передбачених законом);

письмову згоду землевласника (землекористувача), засвідчену нотаріально (у разі викупу (вилучення) земельної ділянки в порядку, встановленому законодавством), або рішення суду;

довідку з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями;

матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування (у разі формування земельної ділянки);

відомості про обчислення площі земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки);

копії правовстановлюючих документів на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці (за наявності таких об'єктів);

розрахунок розміру втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (у випадках, передбачених законом);

розрахунок розміру збитків власників землі та землекористувачів (у випадках, передбачених законом);

акт приймання-передачі межових знаків на зберігання (у разі формування земельної ділянки);

акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності (у разі формування земельної ділянки);

перелік обмежень у використанні земельних ділянок;

викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки);

кадастровий план земельної ділянки;

матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) (у разі формування земельної ділянки);

матеріали погодження проекту землеустрою.

Відповідно п.69, Додаток 12 «Порядку ведення Державного земельного кадастру» [21], ст. 26 Закону України «Про землеустрій» [2], встановлена процедура подання документації із землеустрою до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, для внесення відомостей до Державного земельного кадастру від імені замовника документації здійснюється її розробником, якщо інше не встановлено договором.

Подання замовником проекту землеустрою або її розробником від імені замовника, Державному кадастровому реєстраторові заяви (встановленого зразка) про внесення відомостей до Державного земельного кадастру.

До заяви додаються:

проект землеустрою;

електронний документ;

інші документи;

документ про оплату послуг з внесення відомостей до Держаного земельного кадастру.

Згідно п.70, 71 «Порядку ведення Державного земельного кадастру» [21], перевірка Державним кадастровим реєстратором, наданих документів та її облік шляхом реєстрації з присвоєнням реєстраційного номера, фіксацією дати їх реєстрації та створенням їх електронних копій.

Відмова у прийнятті заяви здійснюється Державним кадастровим реєстратором, безпосередньо у момент її подання з зазначенням рекомендацій щодо усунення причин, що є підставою для такої відмов.

Державний кадастровий реєстратор:

розглядає, перевіряє та вносить відомості до Державного земельного кадастру або приймає рішення про відмову у внесенні таких відомостей;

повідомляє заявника про здійснення дій, шляхом оприлюднення відповідних фактів на офіційному веб-сайті Держземагентства;

повертає заявникові документацію із землеустрою з проставленою позначкою про проведення перевірки електронного документа та внесення відомостей до Державного земельного кадастру;

надає заявникові безоплатно витягу з Державного земельного кадастру для підтвердження внесення до Державного земельного кадастру відомостей.

Розробник подає на погодження до відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин, оригінал проекту землеустрою, а до органів виконавчої влади, завірені ним копії проекту.

Ст.1861 Земельного кодексу України [1], дає обґрунтування процедури погодження проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах населеного пункту або земельної ділянки за межами населеного пункту, на якій розташовано об'єкт будівництва або планується розташування такого об'єкта, подається також на погодження до органу містобудування та архітектури.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки:

природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, земельної ділянки, розташованої на території чи в межах об'єкта природно-заповідного фонду або в межах прибережної захисної смуги, підлягає також погодженню з природоохоронним органом;

історико-культурного призначення, земельної ділянки, розташованої на території історичних ареалів населених місць, земельної ділянки, на якій розміщені об'єкти культурної спадщини, підлягає також погодженню з органом охорони культурної спадщини;

лісогосподарського призначення підлягає також погодженню з органом лісового господарства;

водного фонду підлягає також погодженню з органом водного господарства.

Розробник подає на погодження до відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин, оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів виконавчої влади - завірені ним копії проекту.

Органи виконавчої влади зобовязані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (копії такого проекту) безоплатно надати свої висновки про його погодження або відмову в такому погодженні.

Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації [21].

У разі якщо проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки підлягає обов'язковій державній експертизі землевпорядної документації, погоджений проект подається замовником або розробником до центрального органу виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин, або його територіального органу для здійснення такої експертизи.

Обов'язковій державній експертизі підлягають проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а також земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення [11]

Обов'язкова державна експертиза проводиться за клопотанням (заявами) замовників чи розробників об'єктів державної експертизи, а при вирішенні земельних спорів-також за клопотанням відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Вибіркова державна експертиза проводиться за рішенням спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері державної експертизи відповідно до закону.

Добровільна державна експертиза проводиться за клопотанням (заявами) замовників чи розробників об'єктів державної експертизи [11]. Державна експертиза проводиться шляхом розгляду документації та матеріалів, а за необхідності-шляхом проведення обстежень у натурі (на місцевості).

При проведенні державної експертизи досліджуються, перевіряються, аналізуються та оцінюються:

питання дотримання вимог законодавства та встановлених стандартів, норм і правил при прийнятті проектних рішень;

відповідність передбачених документацією і матеріалами заходів завданням на проектування, вимогам раціонального використання та охорони земель, а також дотриманню законних прав та інтересів власників земельних ділянок та землекористувачів, держави і суспільства;

еколого-економічна ефективність проектних рішень щодо запобігання їх негативного впливу на стан земельних ресурсів, суміжні земельні ділянки, ландшафт.

Проведення державної експертизи передбачає експертне дослідження, перевірку, аналіз і оцінку об'єкта державної експертизи та підготовку обґрунтованого та об'єктивного експертного висновку. Для проведення державної експертизи замовником подаються оригінали відповідної документації та матеріалів.

Відповідно до закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» [11], процедура проведення державної експертизи включає:

перевірку наявності та повноти необхідних документів і матеріалів щодо об'єктів державної експертизи та їх реєстрацію (підготовча стадія);

аналітичне опрацювання документів чи матеріалів щодо об'єктів державної експертизи, а в разі необхідності - проведення обстежень у натурі (на місцевості) та проведення на їх основі аналізу їх відповідності вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам (основна стадія);

узагальнення окремих експертних досліджень, одержаної інформації, підготовку висновку державної експертизи та видачу його замовникам об'єктів державної експертизи (заключна стадія).

Строки проведення державної експертизи не можуть перевищувати 20 робочих днів від дня реєстрації об'єкта державної експертизи спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері державної експертизи.

Результатом проведення державної експертизи є висновок державної експертизи. Висновки державної експертизи повинні містити оцінку допустимості та можливості прийняття рішення щодо об'єкта державної експертизи і враховувати соціально-економічні наслідки.

Якщо об'єкт державної експертизи підготовлений згідно з вимогами законодавства, встановленими стандартами, нормами правилами, то він позитивно оцінюється та погоджується. У разі необхідності погодження може обумовлюватися певними умовами щодо додаткового опрацювання окремих питань та внесення коректив, виконання яких не потребує суттєвих доробок.

Позитивні висновки державної експертизи щодо об'єктів обов'язкової державної експертизи є підставою для прийняття відповідного рішення органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування, відкриття фінансування робіт з реалізації заходів, передбачених відповідною документацією.

Реалізація заходів, передбачених документацією із землеустрою та документацією з оцінки земель, види яких визначені законом, а також матеріалами і документацією державного земельного кадастру щодо об'єктів обов'язкової державної експертизи, без позитивних висновків державної експертизи забороняється [11].

У разі якщо об'єкт державної експертизи не повною мірою відповідає вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам, правилам, він повертається на доопрацювання. При цьому вказуються конкретні вимоги, відповідно до яких необхідно внести зміни і доповнення до об'єкта державної експертизи.

Об'єкт державної експертизи, який не відповідає вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам, оцінюється негативно і не погоджується. Негативна оцінка об'єкта державної експертизи повинна бути всебічно обґрунтована відповідно до вимог законодавства, встановлених стандартів, норм і правил.

Висновки державної експертизи після їх затвердження спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері державної експертизи є обовязковими для прийняття до розгляду замовником і врахування при прийнятті відповідного рішення щодо об'єктів державної експертизи.

Відповідно п.3, 4 ст.24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» [12], п.107 Порядку ведення Державного земельного кадастру» [21], Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за заявою:

особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки при передачі її у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи;

органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування (у разі формування земельних ділянок відповідно державної чи комунальної власності).

Подання для державної реєстрації земельної ділянки Державному кадастровому реєстратору, який здійснює таку реєстрацію:

заяви за встановленою формою;

оригіналу проекту землеустрою, який є підставою для формування земельної ділянки;

проекту землеустрою у формі електронного документа;

документу, що підтверджує оплату послуг з державної реєстрації земельної ділянки.

Державний кадастровий реєстратор, який здійснює державну реєстрацію земельної ділянки:

перевіряє відповідність документів вимогам законодавства;

за результатами перевірки здійснює державну реєстрацію земельної ділянки або надає заявнику мотивовану відмову у державній реєстрації.

При здійсненні державної реєстрації земельної ділянки їй присвоюється кадастровий номер.

Підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки є:

розташування земельної ділянки на території дії повноважень іншого Державного кадастрового реєстратора;

подання заявником документів, передбачених частиною четвертою цієї статті, не в повному обсязі;

невідповідність поданих документів вимогам законодавства;

знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини.

Відповідно п.8 ст.24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» надання заявнику (на підтвердження державної реєстрації земельної ділянки) безоплатно витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.

Витяг містить всі відомості про земельну ділянку, внесені до Поземельної книги. Складовою частиною витягу є кадастровий план земельної ділянки.

Право власності на земельні ділянки державної та комунальної власності, реалізується після державної реєстрації права власності на відповідну земельну ділянку.

Державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно із статтею 122 Земельного кодексу України [1], передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.

Подання заявником органові державної реєстрації прав:

заяви про державну реєстрацію, форму та вимоги до заповнення якої встановлює Мін'юст.

витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (у разі, коли в документах, відсутні відомості про кадастровий номер земельної ділянки)

документ, що посвідчує особу заявника або підтверджує повноваження

Згідно п.8, 10, 13, 16 «Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [22], орган державної реєстрації прав:

приймає заяву про державну реєстрацію;

видає заявникові картку прийому заяви про державну реєстрацію;

встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно, їх обтяженнями;

приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або рішення про відмову в такій реєстрації.

У разі подання не в повному обсязі документів, необхідних для проведення державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію, яке містить рекомендації щодо усунення обставин, що були підставою для його прийняття.

Державний реєстратор зупиняє розгляд заяви про державну реєстрацію на строк, що не перевищує п'яти робочих днів

Якщо заявник не усунув протягом п'яти робочих днів після отримання рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію обставини, що були підставою для його прийняття, державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень.

Державний реєстратор на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень:

вносить записи до Державного реєстру прав;

формує витяг з Державного реєстру прав;

видає або надсилає рекомендованим листом з описом вкладення заявникові витяг з Державного реєстру прав разом з документами, що подавалися заявником для проведення державної реєстрації прав

Згідно п. 6, 10 ст. 123 Земельного кодексу України [1], та п. 1 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [9], прийняття органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування рішення про надання земельної ділянки у користування.

Рішенням про надання земельної ділянки здійснюються:

затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

вилучення земельних ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі необхідності);

надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.

Підставою відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Надання органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, відповідно до їх компетенції засвідчені копії рішення для внесення відповідної інформації до Державного земельного кадастру.

Внесення Державним кадастровим реєстратором, після отримання рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, до Державного земельного кадастру відповідних відомостей, відповідно до п.76 «Порядку ведення Державного земельного кадастру» [21].

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок є складовою частиною договору оренди земельної ділянки. Тому укладення договору на проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Підставою для проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок може проводитися також на підставі договору, відповідно до Закону України «Про оцінку земель» [15].

Складання технічної документація з нормативної грошова оцінка земельної ділянки та підготовка витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Згідно ст.15 Закону України «Про оренду землі» та «Типового договору оренди землі» затверджений постановою Кабінету Міністрів України здійснюється підготовка і підписання договору оренди земельної ділянки.

Невід'ємною частиною договору оренди землі є:

план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду;

кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів;

акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості);

акт приймання-передачі об'єкта оренди;

проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом.

Подання заявником органові державної реєстрації прав, відповідно «Порядку ведення Державного земельного кадастру» [21]:

заяви про державну реєстрацію, форму та вимоги до заповнення якої встановлює Мін'юст.

договору оренди землі;

витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку (у разі, коли в документах, відсутні відомості про кадастровий номер земельної ділянки);

документ, що посвідчує його особу або підтверджує повноваження;

документ, що підтверджує внесення плати за надання витягу з Державного реєстру прав, та документ про сплату державного мита.

Орган державної реєстрації прав:

приймає заяву про державну реєстрацію;

видає заявникові картку прийому заяви про державну реєстрацію;

встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно, їх обтяженнями;

приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або рішення про відмову в такій реєстрації.

У разі подання не в повному обсязі документів, необхідних для проведення державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію, яке містить рекомендації щодо усунення обставин, що були підставою для його прийняття.

Державний реєстратор зупиняє розгляд заяви про державну реєстрацію на строк, що не перевищує п'яти робочих днів, згідно норм «Порядку ведення Державного земельного кадастру» [21].

Якщо заявник не усунув протягом п'яти робочих днів після отримання рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію обставини, що були підставою для його прийняття, державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень.

Відповідно до п.18, 19, 20, 21 «Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень» затвердженого постановою Кабінету Міністрів України [22], Державний реєстратор на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень:

вносить записи до Державного реєстру прав;

формує витяг з Державного реєстру прав;

видає або надсилає рекомендованим листом з описом вкладення заявникові витяг з Державного реєстру прав разом з документами, що подавалися заявником для проведення державної реєстрації прав.

Таким чином маємо діючу процедуру надання земельної ділянки у оренду з обґрунтуванням нормами чинного законодавства, витягами за нормативної бази.

Відповідно до ст. 50 «Закону про землеустрій» [2], проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання) або зміни цільового призначення земельної ділянки.

Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок погоджуються та затверджуються в порядку, встановленому Земельним кодексом України [1].

Проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок включають:

завдання на розроблення проекту землеустрою;

пояснювальну записку;

копію клопотання (заяви) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у разі формування та/або зміни цільового призначення земельної ділянки за рахунок земель державної чи комунальної власності);

рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (у випадках, передбачених законом);

письмову згоду землевласника (землекористувача), засвідчену нотаріально (у разі викупу (вилучення) земельної ділянки в порядку, встановленому законодавством), або рішення суду;

довідку з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями (Додаток Е);

матеріали геодезичних вишукувань та землевпорядного проектування (у разі формування земельної ділянки);

відомості про обчислення площі земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки);

копії правовстановлюючих документів на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці (за наявності таких об'єктів);

розрахунок розміру втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (у випадках, передбачених законом);

розрахунок розміру збитків власників землі та землекористувачів (у випадках, передбачених законом);

акт приймання-передачі межових знаків на зберігання (у разі формування земельної ділянки);

акт перенесення в натуру (на місцевість) меж охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель за їх наявності (у разі формування земельної ділянки);

перелік обмежень у використанні земельних ділянок;

викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки);

кадастровий план земельної ділянки;

матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) (у разі формування земельної ділянки);

матеріали погодження проекту землеустрою.

Також до складу проекту землеустрою входить Вихідна земельно-кадастрова інформація, яка несе в собі данні про землі за рахунок яких планується відведення земельної ділянки:

кадастровий номер земельної ділянки (у разі присвоєння);

форма власності на землю та код;

цільове призначення та код;

категорія земель та їх код;

шифр та номер рядка за формою 6-зем;

інформацію про площі земельної ділянки;

та відомості про земельну ділянку яка відводиться:

кадастровий номер земельної ділянки (у разі присвоєння);

форма власності на землю та код;

цільове призначення та код;

категорія земель та їх код;

шифр та номер рядка за формою 6-зем;

обмеження у використанні;

інформацію про субєкта господарювання.

При розробленні проекту відведення отримані та проаналізовані:

реєстраційні документи Замовника;

правовстановлюючі документи на нерухоме майно, що знаходиться на земельній ділянці;

графічні матеріали, щодо розташування земельної ділянки та витяг з плану для ведення ДЗК (по матеріалах чергового кадастрового плану м. Запоріжжя);

витяги по генеральному плану та по червоним лініям з містобудівного кадастру м. Запоріжжя;

умови відведення, правовий статус земельної ділянки, кількісна характеристика земельної ділянки, розподіл земель між власниками та користувачами;

інші документи та інформація що мають відношення до запроектованої до відведення земельної ділянки.

На основі цих та інших документів складена пояснювальна записка, яка обґрунтовує норми, порядок та ситуацію щодо відведення земельної ділянки.

До складу проекту землеустрою входить звернення ПП «ТРАНС» до Запорізької міської ради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, яке обґрунтовує підстави надання земельної ділянки та орієнтовну площу земельної ділянки (додаток Ж).

Рішенням Запорізької міської Ради про надання дозволу ПП «ТРАНС» на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для розміщення підїзної залізничної колії з постом чергового, входить до складу проекту землеустрою та є обовязковим.

Завдання на виконання робіт обґрунтовує:

підстави розроблення проекту землеустрою;

характеристику обєкта;

вихідні данні розмір, місце розташування, наявні обмеження, умови надання земельної ділянки;

кінцевий результат,;

замовник;

виконавець.

Також до проекту землеустрою входить лист Управління з питань земельних відносин Запорізької міської ради про можливість передачі в оренду земельної ділянки та оформлення документації відповідно до чинного законодавства, та погодження Департаменту архітектури та містобудування.

До матеріалів геодезичних вишукувань відносять:

журнал геодезичних вимірювань;

схема привязки меж земельної ділянки до пунктів ДГМ;

відомість обчислення координат кутів повороту теодолітного ходу;

відомості про обчислення площі земельної ділянки.

Ці данні несуть інформацію про координати земельної ділянки, площі, виміри, кути поворотів та привязку меж земельної ділянки до Держаної геодезичної мережі.

Кадастрові плани земельних ділянок - картографічні документи, що містять графічне зображення земельних ділянок із зазначенням місця розташування їх меж, меж земель, обмежених (обтяжених) правами інших осіб, контурів земельних угідь, контурів обєктів нерухомого майна, розташованих на земельних ділянках, та кадастровий номер земельної ділянки. Кадастровий план земельної ділянки - складова частина документації із землеустрою.

Відповідно ст. 34 Закону України «Про Державний земельний кадастр» [12] на кадастровому плані земельної ділянки відображаються:

площа земельної ділянки;

зовнішні межі земельної ділянки (із зазначенням суміжних земельних ділянок, їх власників, користувачів суміжних земельних ділянок державної чи комунальної власності);

координати поворотних точок земельної ділянки;

лінійні проміри між поворотними точками меж земельної ділянки;

кадастровий номер земельної ділянки;

кадастрові номери суміжних земельних ділянок (за наявності);

межі земельних угідь;

межі частин земельних ділянок, на які поширюється дія обмежень у використанні земельних ділянок, права суборенди, сервітуту;

контури об'єктів нерухомого майна, розташованих на земельній ділянці.

Таблиці із зазначенням координат усіх поворотних точок меж земельної ділянки, переліку земельних угідь, їх площ, відомостей про цільове призначення земельної ділянки та розробника документації із землеустрою на земельну ділянку є невід'ємною частиною кадастрового плану земельної ділянки.

Кадастровий план земельної ділянки складається при формуванні земельної ділянки у паперовій та електронній (цифровій) формі. Порядок складання та затвердження вимог до оформлення кадастрових планів земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У разі зміни відомостей, передбачених частиною першою цієї статті, власнику (користувачу) земельної ділянки за його заявою Державний кадастровий реєстратор видає Витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, складовою частиною якого є кадастровий план, що містить внесені відомості.

Матеріали землевпорядного проектування складаються з:

плану земельної;

плану обтяжень у користуванні земельною ділянкою;

збірного кадастрового плану земельної ділянки;

акту погодження меж земельної ділянки з суміжними землевласниками та землекористувачами, за наявністю суміжників.

Згідно ст. 50 «Закону про землеустрій» до складу проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки входить перелік обмежень земельної ділянки, який несе інформацію про наявність обмежень у використанні земельною ділянкою та код.

Довідка з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями за даними форми 6-зем (Додаток Е) несе в собі інформацію про таке:

місце розташування земельної ділянки;

форма власності на землю;

категорія земель на земельній ділянці;

вид цільового призначення земельної ділянки;

вид угідь;

агровиробнича група ґрунтів;

зареєстровані обмеження у використанні земельною ділянкою;

кадастровий номер (за наявністю);

землекористувач або землевласник (за наявністю).

Довідка надається Головним управлінням Держземагенства у Запорізькій області.

До матеріалів перенесення в натуру на місцевість меж земельної ділянки входять такі документи:

креслення перенесення меж земельної ділянки в натуру, несе в собі інформацію про привязку земельної ділянки до обєктів нерухомості або до межових знаків;

лист ПП «ТРАНС» про закріплення меж земельної ділянки в натурі(на місцевості) межовими знаками.

Історико - архівна довідка про земельну ділянку несе в собі історичну інформацію, картографічний матеріал, інформацію про місце знаходження земельної ділянки та надає висновок про наявність підйомного археологічного матеріалу. Видається ДП «Науково-дослідним центром «Охоронна археологічна служба України» Інститут археології Національної академії наук.

План земельної ділянки - графічне зображення, що відображає місцезнаходження, зовнішні межі земельної ділянки та межі земель, обмежених у використанні і обмежених (обтяжених) правами інших осіб (земельних сервітутів), а також розміщення об'єктів нерухомого майна, природних ресурсів на земельній ділянці.

Обмеження щодо використання земельних ділянок регламентується нормами Земельного кодексу України. Право обмеженого використання земельної ділянки обтяжує (обмежує) право власності на земельні ділянки і дає можливість користуватися земельною ділянкою або її частиною в обсязі, передбаченому законом або договором.

Перехід права власності на земельну ділянку не є підставою для припинення встановленого права обмеженого використання цієї ділянки іншими особами.

Права на земельну ділянку можуть бути обмежені законом або договором:

забороною на продаж або інше відчуження певним особам або дозволів на відчуження певним особам протягом установленого строку;

правом на переважну купівлю у разі її продажу;

умовою розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків у визначеному проектом порядку;

забороною на зміну цільового призначення земельної ділянки, зовнішнього вигляду нерухомого майна, реконструкції або знесення будинків, будівель, споруд без погодження в установленому порядку;

забороною на провадження окремих видів діяльності;

умовою додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт, у тому числі щодо охорони ґрунтового покриву, тваринного світу, рідкісних рослин, пам'яток природи, історії і культури, археологічних об'єктів, які розміщені на земельній ділянці;

умовою надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в

До складу містобудівної документації входять:

витяг по червоним лініям з містобудівного кадастру м. Запоріжжя;

план для ведення ДЗК (по матеріалам чергового кадастрового плану м. Запоріжжя);

витяг по генеральному плану з містобудівного кадастру м. Запоріжжя;

лист департаменту містобудування та архітектури від про надання переліку обмежень у використанні земельної ділянки;

лист-погодження Департаменту архітектури та містобудування Запорізької міської ради від про відведення земельної ділянки.

Витяг по червоним лініям з містобудівного кадастру несе інформацію про границі між всіма видами вулиць (проїздів) і основними місто-утворюючими елементами: зонами житлової забудови й водних басейнів, промисловими, зеленими, технічної зонами.

Черговий кадастровий план - актуалізоване в часі графічне зображення місцезнаходження земельних ділянок у межах кадастрового кварталу, кадастрової зони, у цілому в межах території адміністративно-територіальної одиниці (село, селище, місто, район) із зазначенням номерів кадастрових зон та кварталів, їх меж, розмірів і кадастрових номерів земельних ділянок, меж земельних угідь, земельних сервітутів, територіальних зон, відповідно до Наказу «Про затвердження Порядку присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам» [31].

Генеральний план - вид містобудівної документації, що регулює містобудівну діяльність в містах і інших поселеннях, визначає умови безпеки мешкання населення, забезпечення необхідних санітарно-гігієнічних і екологічних вимог, раціональне визначення меж землекористувань, зон житловою, суспільної, промислової забудови, територій, що особливо охороняються, зон різної містобудівної цінності, розміщення місць прикладення праці, розвиток інженерно-транспортної інфраструктури, впорядкування територій, збереження історико-культурної спадщини і антропогенних ландшафтів.

Правовстановлюючі документи на будівлі і споруди:

технічний паспор;

- договір купівлі-продажу;

витяг з Державного реєстру право чинів;

витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Технічний паспорт розробляється проектно-вишукувальної організацією після виконання спеціальної геодезичної зйомки шляхів і прилеглої території. Вартість геодезичних робіт з розробки технічного паспорта шляху не загального користування залежить від місця розташування шляху, його протяжності, кількості стрілочних переводів, типу навколишньої забудови та інших параметрів. Технічний паспорт залізничної колії не загального користування затверджується керівництвом організації і узгоджується з начальником станції примикання.

Правовстановлюючі документи субєкта земельних відносин:

виписка з єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;

довідка з єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДПОУ) Головного управління статистики у Запорізькій області.

паспорт громадянина України та ідентифікаційного кода.

Документи розробника проекту землеустрою:

свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи;

ліцензія Державного агентства земельних ресурсів України на проведення робіт із землеустрою;

кваліфікаційний сертифікат інженера - землевпорядника.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про землеустрій» [2], розробниками документації із землеустрою є:

юридичні особи, що володіють необхідним технічним і технологічним забезпеченням та у складі яких працює не менше двох сертифікованих інженерів-землевпорядників;

фізичні особи - підприємці, які володіють необхідним технічним і технологічним забезпеченням та є сертифікованими інженерами-землевпорядниками.

Розробники документації із землеустрою мають право:

виконувати роботи із складання документації із землеустрою;

погоджувати із замовником наукові, технічні, економічні та інші вимоги до документації із землеустрою, строк виконання робіт, їх вартість та порядок оплати;

вимагати індексації вартості виконаних робіт із землеустрою в порядку, встановленому законом;

авторства на створену ними документацію із землеустрою;

здійснювати авторський нагляд за реалізацією заходів, передбачених документацією із землеустрою;

вимагати зупинення робіт, що виконуються з порушенням документації із землеустрою і призводять до нецільового використання земель та їх псування;

вносити пропозиції щодо оновлення застарілої або розробки нової документації із землеустрою.

Розробники документації із землеустрою зобов'язані:

дотримуватися законодавства України, що регулює земельні відносини, а також державних стандартів, норм і правил при здійсненні землеустрою;

інформувати зацікавлених осіб про здійснення землеустрою;

виконувати всі умови договору;

виконувати роботи із складання документації із землеустрою у строк, передбачений договором. Максимальний строк складання документації із землеустрою не повинен перевищувати шести місяців з моменту укладення договору.

У разі невиконання або неналежного виконання умов договору при здійсненні землеустрою, розробники документації із землеустрою несуть відповідальність, передбачену договором і законом.

2.3 Державне регулювання в механізмі державної реєстрації права користування чужою земельною ділянкою

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки -внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, зміст якого складають право володіння, користування та розпоряджання майном.

Між тим, залежно від змісту наданих прав та обовязків частиною першою статті 395 Цивільного кодексу України [3] встановлено, що речовими правами на чуже майно є, зокрема право користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Відповідно до статті 182 Земельного Кодексу [2] право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 Кодексу).

Таким нормативно-правовим актом є Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон), статтею 4 якого встановлено, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить, зокрема на праві користування (сервітут), праві користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), праві забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Вказані речові права на нерухоме майно є похідними і реєструються після державної реєстрації права власності на таке майно.

Відповідно до загальних засад цивільного законодавства під правомочністю користування розуміється можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Прикладом є право користування чужим майном (сервітут), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 Кодексу).

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України (стаття 102 Земельного кодексу України).

В даному випадку під чужим майном розуміється майно, яке належить іншим особам на праві власності.

Суб'єктами речових прав на нерухоме майно можуть бути будь-які учасники цивільних відносин, до яких статтею 2 Земельного кодексу України [2] віднесено фізичні та юридичні особи, державу Україна, Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

При цьому, вищевказані речові права користування чужим майном не можуть належати власнику цього майна, якого законодавством наділено усіма складовими права власності, а саме користування, володіння, розпорядження.

Так, поєднання в одній особі власника та користувача нерухомого майна призводить до припинення похідного речового права на таке нерухоме майно.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) може виникати на підставі договору або у порядку спадкування частини перша та друга статті 407, частина перша статті 413 ЦевільногоКодексу України [3].

Як приклад можна навести такий випадок встановлення права користування чужим майном (сервітуту) відповідно до закону, а саме, статтею 377 ЦевільногоКодексу України [3] передбачено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Законодавство не містить вимог до форми договорів про встановлення права користування чужим майном (сервітуту), права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) та права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцію), однак враховуючи положення статей 182, 208, 209 ЦевільногоКодексу України [3] та статті 126 Земельного кодексу України [2] вказані договори укладаються в письмовій формі та, за домовленістю сторін, можуть бути нотаріально посвідчені.

Щодо набуття речового права на підставі заповіту слід зазначити, що відповідно до статті 1225 ЦевільногоКодексу України [3] до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.

До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

Також можливість спадкування права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), права користування чужим майном (сервітут).

Землевпорядна організація має зареєструвати частину земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, у Державному земельному кадастрі через державного кадастрового реєстратора за місцем розташування земельної ділянки. Територіальний орган Держземагентства зобовязаний здійснити державну реєстрацію частини земельної ділянки протягом 14 календарних днів з дня подання необхідних документів.

На підтвердження державної реєстрації видається витяг із Державного земельного кадастру.

Договір земельного сервітуту набирає чинності не одразу після підписання, а лише після проведення державної реєстрації відповідного права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Для державної реєстрації права земельного сервітуту необхідно звернутися до державного реєстратора територіальної реєстраційної служби або до нотаріуса.

Право власності на земельну ділянку, на яку поширюватиметься право земельного сервітуту, має бути попередньо зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

На підтвердження державної реєстрації прав земельного сервітуту буде видано витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

До документів, що підтверджують відповідно виникнення, перехід та припинення права користування чужим майном (сервітут), відносяться, зокрема:

укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є речове право на нерухоме майно, чи його дублікат;

свідоцтво про право на спадщину, видане нотаріусом або консульською установою України, чи його дублікат;

рішення суду, що набрало законної сили, щодо інших речових прав на нерухоме майно;

заповіт, яким встановлено сервітут на нерухоме майно;

закон, яким встановлено сервітут на нерухоме майно.

При цьому, враховуючи підпункт 16 пункту 27 Порядку, перелік документів, що підтверджує виникнення, перехід та припинення права користування чужим майном не є вичерпним.

З набранням чинності з 1 січня 2013 року Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими.

Державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно із статтею 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку (пункт 7 «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону).

Для проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно на підставі договору, відповідно до якого речове право на нерухоме майно набувається у зв'язку з настанням або ненастанням певної події, заявник додатково повинен надати документ, що підтверджує факт настання або ненастання такої події.

Для проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, яке перебуває в іпотеці або податковій заставі, заявник подає документ, що підтверджує факт надання згоди іпотекодержателем або органом державної податкової служби на визначення юридичної долі нерухомого майна, яке перебуває в іпотеці або податковій заставі.

За результатами розгляду заяви про державну реєстрацію та документів, необхідних для її проведення, державний реєстратор прав на нерухоме майно (далі - державний реєстратор) приймає рішення про державну реєстрацію іншого речового права на нерухоме майно, відмінного від права власності, або рішення про відмову в такій реєстрації.

Державний реєстратор на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав вносить записи до Державного реєстру прав.

Пунктом 22 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141, визначено які відомості державний реєстратор вносить до запису про інші речові права та суб'єкта цих прав у разі проведення державної реєстрації виникнення інших речових прав на нерухоме майно, відмінних від права власності.

Після внесення записів до Державного реєстру прав державний реєстратор формує витяг з Державного реєстру прав та оформляє його у двох примірниках, один з яких державний реєстратор долучає до реєстраційної справи.

За результатами проведення державної реєстрації прав користування чужим майном згідно зі статтею 281 Закону орган державної реєстрації прав надає органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, інформацію, зокрема про державну реєстрацію права користування земельною ділянкою (земельний сервітут).

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2012 року № 118 затверджено Порядок надання інформації про зареєстровані земельні ділянки органу державної реєстрації прав та про зареєстровані речові права на земельні ділянки органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, пунктами 11 та 12 якого передбачено, що орган державної реєстрації прав надає органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, інформацію про зареєстровані права, що міститься в Державному реєстрі прав, зокрема про державну реєстрацію права користування (сервітут) земельною ділянкою.

У разі проведення державної реєстрації іншого речового права на земельну ділянку зазначаються також відомості про вид речового права та строк його дії (ознаку безстроковості).

Інформація про зареєстровані права надається одночасно з проведенням державної реєстрації, зокрема права користування (сервітут) земельною ділянкою.

Державна реєстрація права користування чужим майном (сервітуту), права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) та права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцію) здійснюється шляхом внесення в установленому порядку відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Як вже зазначалося, вищевказані речові права на нерухоме майно є похідними від права власності, а тому їх державна реєстрація проводиться після державної реєстрації права власності на таке майно.

Аналогічне положення міститься в пункті 4 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України.

Державна реєстрація інших речових прав на нерухоме майно, відмінних від права власності, проводиться за заявочним принципом.

Заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень подається до органу державної реєстрації прав у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених цим Законом.

Якщо об'єкт нерухомого майна розміщений у межах території, на якій діють два і більше органів державної реєстрації прав, заява про державну реєстрацію прав подається до одного з таких органів на вибір заявника, частини 1,2 статті 16 Закону.

Керуючись пунктами 25 та 26 Порядку державної реєстрації прав слід зазначити, що у разі проведення державної реєстрації інших речових прав на нерухоме майно, відмінних від права власності, заінтересованою особою є правонабувач (правонабувачі), сторона (сторони) правочину, відповідно до якого виникло таке речове право.

Для проведення державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно та інші документи, визначені Порядком.

До документів, що підтверджують відповідно виникнення, перехід та припинення права користування чужим майном (сервітут), права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) відносяться, зокрема:

укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є речове право на нерухоме майно, чи його дублікат;

свідоцтво про право на спадщину, видане нотаріусом або консульською установою України, чи його дублікат;

рішення суду, що набрало законної сили, щодо інших речових прав на нерухоме майно;

заповіт, яким встановлено сервітут на нерухоме майно;

закон, яким встановлено сервітут на нерухоме майно.

При цьому, враховуючи підпункт 16 пункту 27 Порядку, перелік документів, що підтверджує виникнення, перехід та припинення права користування чужим майном не є вичерпним.

З набранням чинності з 1 січня 2013 року Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими.

Державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно із статтею 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку, пункт 7 «Прикінцеві та перехідні положення» зазначеного Закону.

Для проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно на підставі договору, відповідно до якого речове право на нерухоме майно набувається у зв'язку з настанням або ненастанням певної події, заявник додатково повинен надати документ, що підтверджує факт настання або ненастання такої події.

Для проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, яке перебуває в іпотеці або податковій заставі, заявник подає документ, що підтверджує факт надання згоди іпотекодержателем або органом державної податкової служби на визначення юридичної долі нерухомого майна, яке перебуває в іпотеці або податковій заставі.

За результатами розгляду заяви про державну реєстрацію та документів, необхідних для її проведення, державний реєстратор прав на нерухоме майно (далі - державний реєстратор) приймає рішення про державну реєстрацію іншого речового права на нерухоме майно, відмінного від права власності, або рішення про відмову в такій реєстрації.

Державний реєстратор на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав вносить записи до Державного реєстру прав.

Пунктом 22 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від, визначено які відомості державний реєстратор вносить до запису про інші речові права та суб'єкта цих прав у разі проведення державної реєстрації виникнення інших речових прав на нерухоме майно, відмінних від права власності.

Після внесення записів до Державного реєстру прав державний реєстратор формує витяг з Державного реєстру прав та оформляє його у двох примірниках, один з яких державний реєстратор долучає до реєстраційної справи пункт 20 Порядку державної реєстрації прав.

За результатами проведення державної реєстрації прав користування чужим майном згідно зі статтею 281 Закону орган державної реєстрації прав надає органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, інформацію, зокрема про державну реєстрацію права користування земельною ділянкою (земельний сервітут), права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), права забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Постановою Кабінету Міністрів України затверджено Порядок надання інформації про зареєстровані земельні ділянки органу державної реєстрації прав та про зареєстровані речові права на земельні ділянки органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, пунктами 11 та 12 якого передбачено, що орган державної реєстрації прав надає органу, що здійснює ведення Державного земельного кадастру, інформацію про зареєстровані права, що міститься в Державному реєстрі прав, зокрема про державну реєстрацію права користування (сервітут) земельною ділянкою, права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), права забудови земельної ділянки (суперфіцій).

У разі проведення державної реєстрації іншого речового права на земельну ділянку зазначаються також відомості про вид речового права та строк його дії (ознаку безстроковості).

Інформація про зареєстровані права надається одночасно з проведенням державної реєстрації, зокрема права користування (сервітут) земельною ділянкою, права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), права забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Як вже зазначалося, право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть відчужуватися або передаватися землекористувачем у порядку спадкування.

Під час проведення державної реєстрації переходу інших речових прав на нерухоме майно, відмінних від права власності, державний реєстратор до відкритого розділу Державного реєстру прав вносить відомості, передбачені пунктом 22 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141.

Припинення права користування (сервітуту), права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису), права забудови земельної ділянки (суперфіцію) підлягає державній реєстрації в Державному реєстрі прав у встановленому законодавством порядку.

Із заявою про державну реєстрацію припинення права користування на нерухоме майно до державного реєстратора може звернутися як правонабувач нерухомого майна, так і власник такого майна.

Під час проведення державної реєстрації припинення іншого речового права на нерухоме майно, відмінного від права власності, в установлених законом або договором випадках орган державної реєстрації прав, нотаріус в день прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень надсилає власникові нерухомого майна (у разі, коли заяву про державну реєстрацію подано правонабувачем) чи правонабувачеві нерухомого майна (у разі, коли заяву про державну реєстрацію подано власником) письмове повідомлення про проведення державної реєстрації припинення такого речового права.

Під час проведення державної реєстрації припинення інших речових прав на нерухоме майно, відмінного від права власності, державний реєстратор вносить до відповідного запису Державного реєстру прав відомості, передбачені пунктом 32 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141.

Державний реєстратор вносить записи до Державного реєстру прав про скасування державної реєстрації прав у разі скасування на підставі рішення суду рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Для внесення записів про скасування державної реєстрації прав державний реєстратор вносить до відповідного розділу Державного реєстру прав відомості, перелік яких визначено пунктом 41 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141.

У результаті внесення записів про скасування державної реєстрації прав у відповідному розділі Державного реєстру прав державний реєстратор робить відмітку про скасування державної реєстрації прав.

У разі коли внесення записів про скасування державної реєстрації прав здійснюється щодо державної реєстрації переходу чи припинення речових прав державний реєстратор робить відмітку про скасування державної реєстрації прав та поновлює записи про речові права на нерухоме майно, обтяжень таких прав, що існували до проведення державної реєстрації прав.

У разі коли внесення записів про скасування державної реєстрації прав здійснюється щодо державної реєстрації прав на обєкт нерухомого майна, який поділено чи частку з якого виділено, або на обєкти нерухомого майна, що обєднано, державний реєстратор робить відмітку про скасування державної реєстрації прав та відкриває закритий (закриті) розділ (розділи) Державного реєстру прав та відповідну (відповідні) реєстраційну (реєстраційні) справу (справи) на підставі прийнятого ним рішення про відкриття закритого розділу Державного реєстру прав та реєстраційної справи.

Державний реєстратор скасовує запис державної реєстрації прав у разі скасування на підставі рішення суду рішення державного реєстратора про внесення змін до запису Державного реєстру прав, державний реєстратор вносить до відповідного розділу Державного реєстру прав відомості, перелік яких визначено пунктом 42 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141.

Державний реєстратор скасовує записи Державного реєстру прав у разі скасування на підставі рішення суду рішення державного реєстратора про взяття на облік безхазяйного нерухомого майна або про внесення змін до запису Державного реєстру прав.

У результаті скасування на підставі рішення суду рішення державного реєстратора, державний реєстратор поновлює записи, які існували до внесення змін до відповідного запису.

земельний сервітут державне регулювання

РОЗДІЛ 3. ЗАХОДИ УДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В СФЕРІ ВСТАНОВЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО СЕРВІТУТУ

.1 Удосконалення механізму встановлення земельного сервітуту

Для початку варто звернути увагу на поняття сервітуту, яке існує взагалі в цивільний науці, а потім безпосередньо розглянути проблеми врегулювання земельного сервітуту, що можуть виникнути через суперечності, що існують у Цивільному та Земельному кодексах з цього приводу. Взагалі сервітут належить до обмежених речових прав. Існує два види сервітутів - земельний і обмежений особистий, які в свою чергу містять окремі різновиди прав користування чужим майном.

Ураховуючи, що поняття «сервітут» нове для українського права, а досвід застосування права сервітуту на практиці в фахівців практично відсутній, в Україні почастішали випадки, коли місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування надають субєктам господарювання земельні ділянки, які знаходяться в їх віданні, на короткий термін, уклавши з цими підприємствами договори на встановлення земельного сервітуту. По суті, тут відбувається підміна понять, коли де-факто договори оренди земельних ділянок де-юре укладають і реєструють як договори про встановлення сервітуту. Крім того, плата за встановлення сервітуту надходить власнику земельної ділянки, а не спрямовується до відповідних бюджетів як орендна плата за землю відповідно до законів «Про оренду землі» та «Про плату за землю». Отже, з одного боку, ми маємо недійсний правочин ч. 1 ст. 215 ЦК України, а з іншого - втрату бюджетних коштів. Крім того, на практиці встановлення сервітуту може створювати конфліктні ситуації, оскільки сервітуарій має більше прав, аніж власник земельної ділянки щодо користування предметом сервітутом.

Варто також наголосити на окремих особливостях земельного сервітуту. Цей інститут передбачає існування двох земельних ділянок, одна з яких обтяжена сервітутом (вона називаєтьсяобслуговуюча земельна ділянка), а друга, забезпечена земельним сервітутом - пануюча земельна ділянка. Сервітут належить відповідному власнику пануючої земельної ділянки, який і є правомочною особою. Пануюча та обслуговуюча ділянки не завжди повинні бути одна біля одної. Пануюча земельна ділянка повинна мати користь від сервітуту на обслуговуючу земельну ділянку, причому особиста користь для власника пануючої земельної ділянки є недостатньою: якщо така користь зникає, сервітут погашається. Варто додати, що з часом обсяг та розмір сервітутів може змінюватися. Також обовязково повинні враховуватися інтереси власника обслуговуючої земельної ділянки-використання сервітуту взагалі повинно бути прийнятним для нього.

Стаття 99 Земельного кодексу передбачає такі види земельного сервітуту: право проходу та проїзду на велосипеді; право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, звязку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути. В теорії також виділяють постійні (земельні сервітути, при яких одна ділянка постійно обслуговує іншу, підвищуючи її здатність задовольнити певні потреби власника (користувача) ділянки) ітимчасові (земельні сервітути, які встановлюються виключно на певний строк) земельні сервітути.

Особливості земельного сервітуту, зазначені вище, характерні і для українського цивільного і земельного права. Після того, як було зясовано особливості інституту земельного сервітуту, можна безпосередньо звернутися до розбіжностей, які існують у регулюванні відповідних інститутів у Земельному кодексі та Цивільному кодексі. Почати потрібно із визначень, які подано у згаданих нормативно-правових актах, зокрема у ст. 98 Земельного кодексу визначено: Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками), тоді як стаття 401 нового Цивільного кодексу пропонує наступну дефініцію: Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Відмінність полягає у тому, що за Земельним кодексом земельний сервітут встановлюється лише щодо земельної ділянки (ділянок), тоді як новий Цивільний кодекс передбачає можливість встановлення земельного сервітуту щодо земельної ділянки та інших природних ресурсів.

Існує ряд розбіжностей щодо встановлення самого сервітуту, зокрема відповідно до Земельного кодексу підставою виникнення земельного сервітуту є договір або рішення суду, тоді як новий Цивільний кодекс передбачає дещо інші підстави встановлення відповідного права: договір, закон, заповіт або рішення суду (стаття 402, частина 1).

У зазначених нормативно-правових актах існують також розбіжності щодо субєктів, які можуть встановлювати земельний сервітут. Стаття 100, частини 1-2 Земельного кодексу передбачають: Власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду. А стаття 402 нового Цивільного кодексу передбачає: Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.

Отже, по-перше, існує суперечність у самому Земельному кодексі, адже частина 1 статті 100 наділяє правом вимоги встановлення земельного сервітуту як власника, так і землекористувача земельної ділянки, тоді як частина 2 цієї ж статті дає можливість укласти відповідний договір лише власникам земельних ділянок, тобто фактично землекористувачі не можуть бути стороною у договорі про встановлення сервітуту. Таке положення суперечить також статті 402 нового Цивільного кодексу, за якою сторонами відповідного договору можуть бути: особа, яка вимагає встановлення сервітуту (тобто тут взагалі не йдеться про те, хто може вимагати такого права - чи-то власник чи-то володілець земельної ділянки), та власник (володілець) земельної ділянки (у даному випадку особи також не обмежені у виборі контрагентів в угоді про встановлення земельного сервітуту).

Наступною неузгодженістю у кодексах є порядок реєстрації земельного сервітуту. Так, стаття 100 частина 3 Земельного кодексу передбачає: Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку, тоді як стаття 402 частина 2 нового Цивільного кодексу дещо по-іншому врегульовує це питання: Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Отже, по-перше, поняття (як власне і процедури) реєстрації в порядку встановленому для держаної реєстрації прав на земельну ділянку і в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно є різними; а по-друге, існує певна неузгодженість у самому Земельному кодексі з цього приводу, адже у Державному земельному кадастрі не передбачено ведення реєстрів прав, а тільки реєстри Державних актів і договорів оренди та реєстри земельних ділянок (стаття 202 Земельного кодексу) [2].

Деякі неточності існують в обох кодексах щодо плати за земельний сервітут, зокрема стаття 101, частина 3 Земельного кодексу передбачає: Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом., тоді як стаття 403 частина 4 нового Цивільного кодексу зазначає: Особа, яка користується сервітутом, зобовязана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Отже, розбіжність полягає у тому, що у першому випадку, особи, земельна ділянка яких обтяжена сервітутом, можуть вимагати плату у всіх випадках, крім тих, коли закон не передбачає можливість такої вимоги, тоді як у другому - така вимога може бути обмежена не лише законом, а й умовами договору, рішенням суду або заповітом.

Цікавим є також те, як в обох кодексах врегульовано питання можливості переходу права на земельний сервітут до інших осіб. Так, у Земельному кодексі у статті 101 частинах 1-2 зазначено: Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлено земельний сервітут, до іншої особи. Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватись будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам. Але положення ..та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам, зазначене у Земельному кодексі, певною мірою суперечить новому Цивільному кодексу, в якому у статті 403 частинах 4, 6 передбачено: Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений, а отже, йдеться про можливість переходу права земельного сервітуту до інших осіб у випадку, якщо до них переходить також право власності (або володіння) і на відповідну земельну ділянку.

Існує також ряд розбіжностей щодо підстав припинення дії земельного сервітуту, зокрема стаття 102 підпункт 6 Земельного кодексу передбачає: Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках порушення власником сервітуту умов користування сервітутом, тоді як у новому Цивільному кодексі такої підстави не передбачено. Цікавим є також той факт, що стаття 102 Земельного кодексу передбачає вичерпний перелік підстав, за яких можливе припинення права земельного сервітуту, тоді як новий Цивільний кодекс у статті 406 зазначає: Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, можна зробити висновок про те, що між Цивільним та Земельним кодексом існує ряд колізій у правовому регулюванні земельного сервітуту, що на практиці призводить до ускладнень реалізації права обмеженого користування чужою земельною ділянкою, оскільки фактично окремі аспекти земельного сервітуту регулюються виключно нормами Земельного кодексу (як спеціальним нормативно-правовим актом), а інші -Цивільним кодексом (норми якого застосовуються у випадку, якщо спеціальний нормативно-правовий акт, тобто Земельний кодекс, містить прогалини у правовому регулюванні окремих питань). На мою думку, дану проблему можна вирішити двома шляхами: по-перше, можна просто привести у відповідність між собою згадані вище нормативно-правові акти; по-друге, можна виключити з Цивільного кодексу норми, присвячені правовому регулюванню інституту земельного сервітуту.

Згідно з частиною 3 статті 100 ЗКУ право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку. Такий порядок передбачений Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01.07.2004 року N 1952-IV.

Однак, Законом України «Про внесення змін до Закону України« Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень »та інших законодавчих актів України» № 1878-17 від 11.02.2010 року був викладений у новій редакції Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень ». Перехідними положеннями цього закону було встановлено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно в порядку, визначеному цим Законом, здійснюється з 01.01.2012 року.

Таким чином, до 01.01.2012 року, державна реєстрація прав на нерухоме майно, в тому числі права земельного сервітуту, здійснюється згідно з існуючим порядком реєстрації прав на землю.

Зараз, правовідносини щодо державної реєстрації прав на землю регулюються таким чином.

Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель, який складається з двох частин:

Книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок;

Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.

Порядок ведення книги записів і поземельної книги врегульовано Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 02.07.2003 року N 174 Про затвердження Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель та Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04.05.1999 року N 43 Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі. Однак, даними нормативно-правовими актами не передбачено порядок реєстрації сервітутів. У пункті 12.7.2. Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель зазначено лише, що поземельна книга містить в тому числі відомості про земельні сервітути.

Постановою Кабінету міністрів України від 9.09.2009 року N 1021 «Про затвердження порядків ведення Поземельної книги і Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі» також було затверджено Порядок ведення поземельної книги та Порядок ведення Книги записів (далі - Порядок ведення Поземельної книги). Пунктом 17 «Порядку ведення Поземельної книги» встановлено, що державна реєстрація обмежень використання земельної ділянки, встановленого земельного сервітуту, договору емфітевзису і суперфіції здійснюється шляхом внесення відомостей до розділу 5 Поземельної книги «Земельна ділянка». Однак, цей Порядок ведення Поземельної книги набуває чинності з 01.01.2011 року.

Таким чином, на даний момент нормативно-правовий акт, який би регулювали відносини по встановленню та реєстрації сервітуту відсутній.

Ця проблема є першою суттєвою проблемою застосування земельних сервітутів.

Другою істотною проблемою є те, що до теперішнього моменту не проведено розмежування земель державної та комунальної власності. Це означає, що більшість державних і комунальних земель до сих пір не мають правовстановлюючих документів. Згідно з пунктом 12 перехідних положень ЗКУ до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Суб'єкт, який має право розпоряджатися землями ЗКУ встановлений. Але, відсутність правовстановлюючих документів приводити до того, що більшість земель не мають документацію із землеустрою - відсутні затверджені в установленому порядку текстові та графічні матеріали, якими регулюється використання та охорона земель державної та комунальної власності, а також матеріали обстеження і розвідування земель, авторського нагляду за виконанням проектів тощо.

Також, відсутня Поземельна книга, яка містить дані про правовстановлювальні документи на земельну ділянку, дані про власника, орендаря (суборендаря), кадастровий номер земельної ділянки.

Таким чином, навіть за умови набрання чинності Порядку ведення Поземельної книги, реєстрація права земельного сервітуту буде неможлива через відсутність для більшості земель державної та комунальної власності Поземельних книг.

На сучасному етапі в умовах реалізації земельної реформи одним з найпоширеніших порушень земельного законодавства є самовільне зайняття земельні ділянок.

Питання, котрі стосуються сутності та ха рактеру цого правопорушення, а також правових наслідків його скоєння, як свід чить практика, на сьогодні набувають практичної значущості та актуальності.

Характерною рисою самовільного зай няття земельної ділянки є ті, що воно та завжди спрямоване й безпосередньо пов'язане із порушенням належних власнику земель ної ділянки правомочностей щодо володін ня, користування та розпорядження нею, котрі становлять зміст права власності. Йдеться, зокрема, про порушення права розпорядження земельною ділянкою, яку може бути реалізовано лише її власником.

Розпорядження землею - це основна правомочність, Яка в повному обсязі може належати лише її власникові й не може бу ти повністю передано іншій особі без змі ні самого суб'єкта права власності. Володі ти ж та користуватися земельною ділянкою може й невласних, наприклад орендар зе мельної ділянки.

Право розпорядження земельною ділян кою - це право власника визначати юрі дичну частку. Воно передбачає такі дії улас ніка, як надання земельної ділянки в до ристування та вилучення її, відчуження зе мельної ділянки на підставі цивільно-пра вових угод, встановлення та зміну цільово го призначення земельної ділянки та деякі

У разі самовільного зайняття земельної порушник чи присвоює собі правомочність щодо розпорядження чужою зе мельною ділянкою, чи створює перешкоди власнику щодо розпорядження нею.

Самовільне зайняття земельної ділянки нерозривно пов'язане із самовільним до ристуванням нею. Самовільно можуть ві користовуватися як земельні ділянки, що не наданіі в користування, то й тих, котрі уже використовуються належним суб'єктом. У іншому випадку порушуються права й не лише власника, а і землекористувача, який використовує земельну ділянку на за конних підставах.

Сутність самовільного зайняття земельної ділянки, як правило, вбачають у самовільно му зайнятті особою чужої земельної ділянки й використанні її без наявності законних под ставши, тобто за відсутності оформленого у вста новленому порядку права власності чи іншо го передбаченого законодавством права на грішну землю.

Іноді самовільним зайняттям земельної ділянки вважають таке заволодіння нею, яку не спирається на закон й відбувається із по рушенням визначеного порядку надання зе мельних ділянок, що здійснюється без відве дення землі в натурі і одержання докумен та, що посвідчує декларація про землю. Одним з способів самовільного зайняття вважають самовільне захоплення землі, тобто заволо діння ділянкою без дозволу органів, уповно важених виносити рішення про надання зе мельних ділянок у користування

Визначення поняття самовільного заняття земельної ділянки міститься в Законі України „Про державний контролю над використовування та охороною земель. Згідно з зазначеним Законом самовільне заняття земельні ділянок - це чи котрі дії особини, котрі свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її між у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує декларація про неї, та його державної реєстрації.

Аналіз наведеного визначення зазначеного правопорушення, яку фактично включає два відносно самостійних аспекти, дозволяє зробити певні припущення та висновки.

По-перше, йдеться про фактичне використання порушником не наданої йому земельної ділянки. Мається на увазі чужа земельна ділянка як об'єкт використання, якої у встановленому порядку не надано в користування чи не передано у власність. У особини немає законних підстав для її експлуатації.

По-друге, суб'єктом самовільного зайняття земельної ділянки може бути будь-яка фізична чи юридична особа, що здійснює фактичне використання, тобто безпосередню експлуатацію цієї ділянки із метою вилучення її корисних властивостей й задоволення своїх інтересів.

По - третє, Закон не виключає будь-які дії особини, що свідчать про фактичне використання земельної ділянки. Законодавець не наводити переліку цих дій, але й за своїм характером смердоті мають бути активними. Самовільне зайняття земельної ділянки завжди є навмисним порушенням закону, воно та не може бути результатом бездіяльності. Здійснення вказаних дій винне свідчити про вилучення корисних властивостей з конкретної земельної ділянки й задовольняти будь-які інтереси незаконного фактичного користувача.

По -четверте, самовільне зайняття земельної ділянки Закон пов'язує із її фактичним використанням. Якщо ж бути логічно послідовним, то можна стверджувати, що сам собою факт незаконного заволодіння особою земельною ділянкою, якої у встановленому порядку не надано в користування чи передано у власність, не може вважатися самовільним зайняттям земельної ділянки. Незаконне заволодіння земельною ділянкою ще не свідчить про її фактичне використання, тобто про її безпосередню експлуатацію.

Між тім, треба матір на увазі, що самовільне фактичне заволодіння земельною ділянкою створює серйозну загрозу не лише правам власника цієї земельної ділянки, а і правам інших заінтересованих осіб. Тому воно та винне включатися в поняття самовільного зайняття земельної ділянки.

У літературі слушно підкреслювалося, що для самовільного використання природного об'єкта не обов'язково, щоб мала місце безпосередня його експлуатація. Достатньо, щоб природним об'єктом незаконно заволоділи, наприклад встановили огорожу.

Відносно самостійним різновидом саме вільного зайняття земельної ділянки Закон вважає також будь-які дії особини, котрі свідчать про намір використовувати земельну ділянку до встановлення її між у натурі (на місцевос тих), до одержання документа, що посвідчує декларація про неї, та до його державної реєстрації. У цьому випадку йдеться про самовільне використання земельної ділянки потенцій ним носієм земельні прав щодо конкретної земельної ділянки. При цьому треба врахову вати таке. За загальним правилом, самовіль не використання земельної ділянки є пору шенням встановленого порядку передання її у власність чи надання в користування. Алі річ у тім, що цей порядок включає кілька відносно самостійних стадій виникнення зе мельних прав: права власності на земельну ділянку чи права землекористування. У ме жах цих стадій уповноважений орган вино сить рішення про передачу земельної ділянки у власність чи надання її в користування, від водитися земельна ділянка в натурі (на місцевості), видається документ, який посвідчує виникнення земельні прав та підлягає дер жавній реєстрації.

У разі ж виникнення права власності на зе мельну ділянку в результаті придбання її, нап риклад, на підставі цивільно-правової догоди, вон підлягає нотаріальному посвідченню, що є в подальшому підставою для видачі держав ного акта на право власності на земельну ді лянку та його державної реєстрації.

Наявність лише рішення компетентного органу про передачу земельної ділянки у власність чи надання її в користування чи укладення цивільно-правової догоди про придбання права власності на земельну ді лянку ще не створює права користування нею чи права власності на неї. Це лише обов'язкова умова для потенційного виник нення такої можливості. Безпосередня експлуата ція земельної ділянки є допустимою лише после фактичної передачі її у відання закон ного власника чи землекористувача, одер жання відповідного документа та його дер жавної реєстрації.

Винесення відповідного рішення й передача земельної ділянки у власність чи надання її в користування - два органічно пов'язаних між собою моменти, котрі означають реаліза цію приналежного власнику права розпоря джатися землею. Дещо іншими за своїм ха рактером є дії щодо оформлення документів, котрі посвідчують право, що виникає, та їхні дер жавної реєстрації. Ці дії до права розпоряд ження землею із боці її власника безпосереднього ставлення не мають. Наприклад, у разі відчуження приватним власником зе мельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу він реалізує належне йому право розпорядження цією ділянкою. Реалізація права власності завершується в цьому випад ку после підписання власником земельної ді лянки договору. Видачу ж документа, що посвідчує право власності на земельну ділян ку (державного акта на право приватної улас ності), та його державну реєстрацію здійсню ють інші суб'єкти, котрі не є власниками цієї ділянки.

.2 Напрямки удосконалення державного управління земельними ресурсами в сучасних умовах

Сучасне землекористування в Україні носить відбиток колишніх радянських екстенсивних методів господарювання. Аграрна сфера дотепер залишається заповідником неринкових методів управління, законодавчих обмежень права приватної власності. Землеємність вітчизняної промисловості є однією із найвищих у Європі. Значна кількість проблем спостерігається у питаннях збереження територій, що виконують важливі екосистемні функції тощо. За таких умов, проблема запровадження сталого землекористування в Україні може бути вирішена, перш за все, за рахунок удосконалення та посилення дієвості державного управління земельним ресурсами.

Пріоритетним завданням органів земельних ресурсів дотепер традиційно вважається забезпечення реалізації земельної реформи - перерозподілу земель державної власності та створення передумов рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі. Але в сучасних умовах, коли реформування відносин власності на землю поступово наближається до свого логічного завершення, значної актуальності набуває окреслення провідних завдань державного регулювання земельних відносин у пореформений період.

Аналіз існуючих проблем землекористування, на які неодноразово зверталась увага Президента, Верховної Ради, а також Ради національної безпеки та оборони України, дозволяє окреслити у загальних рисах найбільш актуальні задачі органів земельних ресурсів на середньострокову перспективу. Сучасні українські науковці-дослідники державного управління земельними відносинами виділяють шість основних напрямів можливого удосконалення управління земельними ресурсами в сучасних умовах.

Сприяння якомога повнішому забезпеченню галузей економіки, субєктів економічної діяльності та громадян земельними ресурсами.

Важливим завданням щодо активізації економічної активності та розвитку бізнесу в країні є створення умов для якомога повнішого і безперешкодного забезпечення господарюючих субєктів земельними ділянками відповідного цільового призначення з метою реалізації інвестиційних проектів, збільшення виробничих потужностей, розвитку транспортної інфраструктури тощо. Крім того, земля є основним ресурсом людського розвитку в сільській місцевості, але цю функцію вона виконуватиме лише за умови консолідації сільськогосподарського землекористування та формування ефективних агроформувань ринкового типу. Це завдання можна вирішити, реалізувавши наступні заходи:

ухвалити та приступити до реалізації загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель;

уніфікувати та спростити адміністративні та погоджувальні процедури, скоротити строки прийняття рішень, повязаних з відведенням, наданням (вилученням) земельних ділянок;

створити організаційно-правове середовище для забезпечення обороту земельної власності, її переходу до найефективніших господарів, забезпечити прийняття закону Про ринок земель;

сприяти формуванню повноцінного ринку землі, удосконалити методичні засади нормативної та експертної грошової оцінки земельних ділянок, провести економічну оцінку земель;

завершити земельну реформу, лібералізувати земельні відносини щодо земель сільськогосподарського призначення;

удосконалити платність землекористування, монетизувати пільги з плати за землю, сприяти прийняттю нового Податкового кодексу України;

створити спрощені умови для одержання земельних ділянок у власність або користування громадянами та господарюючими субєктами країн-членів Європейського Союзу;

забезпечити суцільну розробку схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень;

забезпечити створення дієвих механізмів викупу для суспільних потреб земельних ділянок із заляганням надр загальнодержавного значення;

сприяння розробці проектів землеустрою щодо створення нових та впорядкування існуючих землеволодінь та землекористувань.

Гарантування конституційних прав на землю та захисту земельної власності.

З метою подальшого удосконалення державної політики, визначення правової, економічної та соціальної основи організації здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, для забезпечення раціонального використання і відтворення природних ресурсів та охорону довкілля, Верховною Радою України, 19 червня 2003 року прийнятий Закон України "Про державний контроль за використанням та охороною земель".

Саме цим законодавчим актом України остаточно визначені основні завдання державного контролю за використанням та охороною земель, а саме:

забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України;

забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони та раціонального використання земель;

запобігання порушенням законодавства України у сфері використання та охорони земель, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення;

забезпечення додержання власниками землі та землекористувачами стандартів і нормативів у сфері охорони та використання земель, запобігання забрудненню земель та зниженню родючості ґрунтів, погіршенню стану рослинного і тваринного світу, водних та інших природних ресурсів.

Також цим Законом визначені основні принципи здійснення державного контролю за використанням та охороною земель:

забезпечення раціонального використання та охорони земель як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави;

пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні земельних ресурсів над економічними інтересами;

повне відшкодування шкоди, заподіяної довкіллю внаслідок порушення земельного законодавства України;

поєднання заходів економічного стимулювання і відповідальності у сфері використання та охорони земель.

Також діючим законодавством України, визначені повноваження державних органів влади, місцевого самоврядування у сфері контролю за використанням земельних ресурсів а також органи державного управління, які безпосередньо впроваджують заходи щодо контролю за використанням та охороною земель в Україні.

Функції здійснення державного контролю за використанням та охороною земель були покладені на державні органи земельних ресурсів, у складі яких з 2003 року діяв спеціальний підрозділ - Держземінспекція України. Інспекційні органи були створені на рівні кожної області у складі обласних управлінь земельних ресурсів та мали державних інспекторів на рівні кожного адміністративного району.

Наприкінці 2010 року з метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їх повноважень Указом Президента України було створено Центральний орган виконавчої влади - Державну інспекцію сільського господарства України, яка на сьогодні забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, зокрема у сфері використання та охорони земель.

Структурні підрозділи, які створені в інспекції, охоплюють велике коло напрямків державного контролю за дотриманням земельного законодавства, родючості ґрунтів, насінництва та розсадництва, охорони прав на сорти рослин, експлуатації та технічного стану машин, дотримання заходів біологічної і генетичної безпеки, якості та безпечності сільськогосподарської продукції, дотримання правил виробництва виноробної продукції. Служби, які ввійшли до складу Держсільгоспінспекції, і раніше виконували свої функції, але їх розрізненість не давала можливості повноцінно проводити державну політику у сфері здійснення державного нагляду в агропромисловому комплексі.

Необхідність державного управління земельним фондом зумовлена економічним значенням землі для життєдіяльності суспільства та незамінністю в сфері матеріального виробництва та інших галузях господарської діяльності.

Зміст державного управління земельним фондом полягає у забезпеченні раціонального використання і ефективної охорони земель на основі проведення організаційно правових та адміністративно-управлінських заходів у поєднанні з стимулюючими мірами економічного характеру.

Загальне державне управління здійснюється державними органами загальної та спеціальної компетенції і має територіальний характер. Воно розповсюджується на всі землі в межах території України, незалежно від категорії земель та суб'єктів, що ними володіють.

Конституція України гарантує непорушність прав власності. Право безперешкодно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю належить до числа фундаментальних свобод особи в умовах ринкової економіки. Гарантування прав на нерухоме майно і, в тому числі, на землю є особливо відповідальною функцією держави, від ефективності здійснення якої залежить довіра до неї громадян, власників землі та землекористувачів, інвесторів, а отже - це привабливість економіки в цілому, зменшення інвестиційних ризиків тощо. Створення дієвої системи гарантування прав на нерухоме майно належить до принципових умов набуття членства у Європейському Союзі. Вирішення цього завдання можливе за рахунок реалізації таких заходів:

кодифікувати та гармонізувати земельне законодавство, адаптувати його до вимог Європейського Союзу; розробити та прийняти нову редакцію Земельного кодексу України;

провести аналіз регуляторної активності органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин на предмет відповідності чинному земельному законодавству, не допускати імітування (дублювання) функцій державних органів земельних ресурсів виконавчими органами міських, селищних та сільських рад, захищати законні права власників землі та землекористувачів від неправомірного регуляторного впливу органів місцевого самоврядування, в т.ч. щодо встановлення ними не передбачених законодавством додаткових вимог у питаннях відведення, надання (вилучення) земельних ділянок, ведення земельного кадастру тощо;

створити організаційно-правове середовище та забезпечити ведення Державного земельного кадастру як єдиної державної системи необхідних, достовірних і своєчасних відомостей та документів про стан земель та їх використання, що має включати Державний реєстр прав на нерухоме майно та їх обмежень, забезпечити прийняття закону Про державний земельний кадастр;

подбати про розробку та затвердження проектів землеустрою щодо формування земель комунальної власності територіальних громад і проектів розмежування земель державної та комунальної власності населених пунктів;

забезпечити упорядкування адміністративно-територіального устрою, розробку та затвердження документації із землеустрою щодо встановлення меж населених пунктів, районів, областей, АР Крим, міст Києва та Севастополя;

сприяти прийняттю закону Про державну інвентаризацію земель і забезпечити проведення такої інвентаризації, відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, що спричинені неналежною реєстрацією земельних ділянок, переоформлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки за рахунок коштів державного бюджету;

провести інвентаризацію земель в межах територій, де втрачено достовірну земельно-кадастрову інформацію про стан земельних ресурсів, їх розподіл серед власників землі та землекористувачів (м. Київ, Обухівський район Київської області тощо), забезпечити при потребі суцільне переоформлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки державними органами земельних ресурсів;

запровадити дієву систему гарантування (відновлення) державою прав на нерухоме майно, в т.ч. через відновлення меж земельних ділянок, інтегрувати топографо-геодезичну та картографічну діяльність до складу земельно-кадастрових робіт;

створити та забезпечити функціонування гарантійного фонду Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень;

забезпечити реєстрацію у складі Державного земельного кадастру в межах єдиної інформаційної системи відомостей про обтяження прав власності (заборони розпорядження нерухомим майном), обмежень права користування земельними ділянками (охоронні зони, прибережні захисні смуги, водоохоронні зони, санітарні зони тощо) та земельних сервітутів.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволяє зробити наступні висновки.

На підставі проведеного аналізу стверджується, що держане регулювання в сфері встановлення обмежень у використанні земельною ділянкою (земельний сервітут) має бути віднесене до сфери земельного права, так само як аналіз та розробка теоретичних аспектів - до науки земельного права.

Розкриття змісту поняття земельний сервітут дозволило авторові обґрунтувати неприпустимість змішування понять земельний сервітут та право земельного сервітуту. Для характеристики користування чужою земельною ділянкою потрібно застосовувати поняття "земельний сервітут", а використання поняття "право земельного сервітуту" є неточним та юридично не зовсім коректним.

Обгрунтовано, що дослідження та законодавча регламентація державного управління земельних відносин сьогодні мають базуватись на реаліях правової системи, яка вимагає нових підходів до вивчення земельного сервітутного права та у будь-якому разі з урахуванням історичного еволюційного шляху розвитку земельного сервітутного права в України.

На основі проведеного аналізу дано розгорнуту характеристику державного регулювання земельних відносин, як способу реалізації права загального землекористування.

Доведено, що земельні сервітутні правовідносини мають регулюватись виключно земельним законодавством. Цивільне законодавство може бути застосовано до їх регламентації тільки у деяких випадках, а саме, у частині визначення основних категорій цивільного права, які застосовуються при регулюванні земельних сервітутних відносин; у разі виникнення при реалізації земельного сервітуту суміжних правовідносин, що мають цивільно-правовий характер; при виникненні прогалин у земельному законодавстві.

Критичний аналіз масиву підзаконних нормативних актів, що стосуються держаного регулювання земельних відносин, свідчить про їх невідповідність положенням ЗК України, що може породжувати неоднозначне тлумачення норм вказаного інституту у правозастосуванні. У звязку з цим існує необхідність приведення зазначенх нормативних актів у відповідність до норм ЗК України, вдосконалених у частині існуючих у них прогалин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

.Земельний Кодекс України. - К.: Атака, 2001. - 96 с.

.Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №№ 40-44. - Ст. 356.

.Закон України «Про землеустрій» від 22.05.2003 р. № 8580-IV // Законодавство України про землю / укл. О.М. Роїна. - 4-е вид., перероб. і доп. - К.: КНТ, 2006. - 532 с.

5.Закон України «Про Генеральну схему планування території України» від 7 лютого 2002 р.№ 3059-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 30. - Ст. 204.

.Закон України "Про використання земель оборони" від 27 листопада 2003 р. № 1345-IV // Офіційний вісник України. - 2003. - № 52. - Кн. 1. - Ст. 86.

.Закон України «Про транспорт» від 04.09.2004 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - 47 с.

.Закон України «Про залізничний транспорт» від 17.04.2012 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2012. - 53 с.

9.Закон України "Про оренду землі" в ред. Закону України від 2 жовтня 2003 р. № 161-XIV // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 46-47. - С. 280.

.Закон України «Про охорону земель» від 19.06.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - №39. - Ст. 349.

11.Закон України «Про охорону навколишнього середовища» від 25.06.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №41. - Ст. 546.

.Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 05.01.2013 р. // Офіційний вісник України. - 2013. - № 41. -135 с.

.Закон України «Про основи містобудування» від 16.11.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 52. - Ст. 221.

14.Закон України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р. №2456-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №34. - Ст. 502.

.Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05 1997 р. - К.: Парламентське вид-во, 1997. -100 с.

16.Закон України «Про місцеві державні адміністрації» від 01.01.1999 р.// Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 20. - С.190.

.Закон України «Про державну експертизу землевпорядної документації» від 01.01.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 39. - С.190.

.Закон України «Про Державний земельний кадастр» від 01.01.2004 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - 348 с.

.Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 06.09.2012 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2012. - 9 с.

.Закон України «Про оренду землі» від 01.01.1998 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. -43 с.

.Закон України «Про оцінку земель» від 11.12.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - 93 с.

.Закон України «Про плату за землю» // Законодавчі акти та нормативні документи. - К.:Держкомзем України, 1998. - 465 с.

.Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01.07.2004 р. № 1552-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - №51. - Ст. 553.

.Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.200 р. № 1805-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - №39 - С. 333.

.Закон України «Про планування і забудову територій» від 20.04.200 р. № 1699-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №31 - С. 250.

.Закону України «Про трубопровідний транспорт» від 04.009.1998 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №41. - Ст. 68.

.Закон України «Про екологічну мережу України» від 24.06.2004 р. № 1864-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - №45. - Ст. 502.

.Закон України Про телекомунікації від 18 листопада 2003 р. №1280-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 12. - Ст. 155.

.Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру» від 17.10.2012 р. // Офіційний вісник України. - К., - 2012. - С. 562.

.Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 22.06.2011 р. // Офіційний вісник України. - К., - 2011. - С. 56.

.Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку Типового договору оренди землі» від 03.03.2004 р. // Офіційний вісник України. - К., - 2004. - С. 153.

.Правила охорони електричних мереж, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р. N 209 // Офіційний вісник України. - 1997. - № 10. - Ст. 28.

33.Типовий договір оренди землі, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 р. N 220 // Офіційний вісник України. - 2004. - № 9. - Ст. 527.

.Постанова Кабінету Міністрів України «Про програму створення єдиної автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру» від 02.12.1997 р. №1355 // Землевпорядний вісник. - 2000. - № 1. - С. 25-28.

35.Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Статуту залізниць України» від 06.04.1998 р. // Офіційний вісник України. - К., - 1998. - С. 48.

.Постанова Кабінету Міністрів України «Типовий договір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» від 04.03.2004 р. // Офіційний вісник України. - К., - 2004. - С. 157.

.Інструкція з заповнення державної статистичної звітності з кількісного обліку земель (форми № 6-зем, 6а-зем, 6б-зем, 2-зем): офіц. вид. - К.: Держкомзем України, 1998. - (Нормативний документ Державного комітету України по земельних ресурсах).

.Тимчасовий порядок ведення Державного реєстру земель, затверджений наказом Держкомзему України від 02.07.2003 р. №174 // Законодавство України про землю / упоряд. О.М. Роїна. - 4-е вид., перероб. і доп. - К.: КНТ, 2006. - 532 с.

.Тимчасові методичні вказівки щодо присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам для ведення державного земельного кадастру // Землевпорядний вісник. - 1998. - № 4. - С. 43-47.

.Порядок присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам для ведення Державного реєстру земель: вказівка Держкомзему України від 20.02.2002 р. - 74 с.

.Земельні відносини в Україні: Законодавчі акти і нормативні документи / Держкомзем України. - К. Урожай, 1998. - 96 с.

.Про положення про Державний комітет України по земельних ресурсах: Указ Президента України від 14.08.2000 р.// Офіційний вісник України. - 2000. - № 33. - Ст. 1401.

.Наказ Міністерства охорони здоровя України Про затвердження Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів від 19.06.96 N 173 // Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів. - № 14717/2000.

.Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища Про затвердження Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок від 5 листопада 2004р. № 434 // Офіційний вісник України. - 2004. - № 47. - Ст. 3123.

45.Нормы отвода земель для магистральных водоводов и канализационных коллекторов СН 456-73. - 1973 р.

46.Визначення розмірів земельних ділянок для обєктів електричних мереж. ДБН В.2.5-16-99 // К.: Держбуд України, 1999.

.Порядок встановлення земельного сервітуту на земельні ділянки комунальної власності міста Вінниці, на яких розташовані або планується розміщення стаціонарних малих архітектурних форм (МАФ), затверджений рішенням Вінницької міської ради від 21 вересня 2004 р. № 844 // Поточний архів Вінницької міської ради за 2004р.

.Абрамов В.Я. Сервітут у новому Цивільному кодексі та його аналіз з точки зору римського приватного права // Наукові записки. - К.: Видавн. дім «КМ Академія», 2002. - Т. 20. Спец. випуск у двох частинах. - Ч. 2. - С. 325-327.

.Абрамовичъ К. О крестьянскихъ сервитутахъ въ губерніяхъ Западныхъ, Прибалтійскихъ и Царства Польскаго. - СПб: Тип. М. Меркушева, 1895. - 230 с.

.Адиханов Ф.Х. Соотношение норм гражданского права и норм земельного права в регулировании земельных отношений в условиях рынка земли // Государство и право. - 2001. - № 1. - С. 32-39.

.Азімов Ч. Сервітути в цивільному праві України // Вісник Академії правових наук України. - 2000. - №1. - С. 107-114.

.Бондар О. Правове регулювання земельних відносин майнового характеру: актуальні проблеми // Право України. - 2000. - № 6. - С. 53-55.

.Васин В., Янина Е. Сервитут // Закон. - 2001. - № 5. - С. 82-84.

.Горожеєва Л.І., Горожеєв А.В. Права на землю як основа земельної реформи в Україні // Проблеми права на зламі тисячоліть. Матеріали міжнародної наукової конференції. Наукове видання. - Дніпропетровськ, вид-во ІМА-Прес, 2001. - С. 100-104.

.Гринько С.В. Правові аспекти реєстрації прав на земельні ділянки: Дис….канд. юрид. наук: 12.00.06 - К., 2003. - 181 с.

.Гринько С.В. Правові аспекти реєстрації прав на землю: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.06 - К., 2003. - 20 с.

.Гуревський В.К. Гарантії прав на землю // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. Вип. 15. - О.: "Юридична література", 2002. - С. 185-190.

.Гуревський В.К. Поняття та види земельних сервітутів // Земельне право України: Підручник / За ред. Погрібного О.О., Каракаша І.І. - К.: Істина, 2003. - С. 112-117.

.Довгерт А.С. Новий Цивільний кодекс України // Цивільний кодекс України. - К.: Істина, 2003. - С. 3-18.

.Жариков Ю.Г. Правовое регулирование земельных отношений // Право и экономика. - 1997. - №15 - 16. - С. 87-92.

.Жариков Ю.Г. Разграничение сферы действия земельного и гражданского законодательства при регулировании земельных отношений // Государство и право. - 1996. - № 2. - С. 44-54.

.Забелышенский А.А. Некоторые вопросы современной концепции земельного права // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. - 1995. - №6. - С. 27-28.

.Карлова Н.В. Изменение прав на землю: понятие, основания // Экологическое право. - 2003. - № 6. - С. 15-17.

.Ковальчук Т.Г. Правові аспекти юридичних засобів охорони земель // Вісник київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - Випуск 61. - С. 68-72.

.Конишева О.В. Правове забезпечення запобігання деградації земель сільськогосподарського призначення: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12..00.06. - Х., 2002. - 20 с.

.Копейчиков В.В. Реализация субъективных прав граждан // Советское государство и право. - 1984. - №3. - С. 13-19.

.Корсунова А.С. Ограничения права собственности на землю // Закон. - 2003. - № 11. - С. 57-62.

68.Косарев И.Э. Право ограниченного пользования чужим недвижимым имуществом (сервитуты) // Известия высших учебных заведений. Правоведение. - 1996. - № 3. - С. 99-108.

.Костицький В. Плата за природокористування (економіко-правові питання) // Право України. - 1997. - № 8. - С. 35-39.

70.Костяшкін І. Правові аспекти права загального землекористування громадян // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2002. - Спецвипуск №1. - С. 159.

.Костяшкін І.О. До питання про обєктний склад права загального землекористування громадян // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління і права. - 2003. - №2. - С. 99-105.

.Костяшкін І.О. До питання реалізації права загального землекористування громадян // Молодь у юридичній науці: Зб. тез доповідей Міжнародної наукової конференції молодих вчених "Другі осінні юридичні читання". - Хмельн.: В-во ХІУП, 2003. - С. 187-189.

73.Костяшкін І.О. Проблеми правового забезпечення права загального землекористування громадян // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2003. - Випуск 51. - С. 134-136.

.Краснов Н.И. О соотношении земельного и гражданского права при переходе к рыночной экономике // Государство и право. - 1994. - №7. - С. 53-60.

75.Краснова М.В. Правові аспекти гарантій прав на землю // Вісник київського університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2004 - Випуск 58. - С. 99 - 107.

.Краснова М.В. Правові аспекти гарантій прав на землю // Вісник київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2004. - Випуск 59. - С. 144 - 148.

.Крассов О.И. Юридическое понятие «земельный участок» // Экологическое право. - 2004. - №2. - С. 12-17.

.Крассов О.И. Понятие и содержание правового режима земель // Экологическое право. - 2003. - № 1 (спецвыпуск). - С. 20-24.

.Крассов О.И. Право частной собственности на землю. - М.: Юристъ, 2000. - 379 с.

.Лащенко Р.М. Лекції по історії українського права. - К.: Україна, 1998. - 254 с.

.Лисина Н.Л. Правовой режим земель поселений: Учеб.-практ. пособие. - М.: Дело, 2004. - 296 с.

.Локоть Т.В. К вопросу о значеніи сервитутовъ въ поземельныхъ отношеніяхъ нашихъ западныхъ окраинъ // Научное обозрение. - б. р. - 52 с.

.Луняченко А.В. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення, які належать громадянам на праві власності: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.06. - К., 2002. - 16 с.

.Пікалов Е., Юрченко А. Договір про встановлення сервітуту // Юридичний журнал. - 2003. - № 5. - С. 63-67.

.Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут, 1998. - 353 с.

.Проект Закону України Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Цивільного кодексу України, зареєстрований у ВР України 10 березня 2003 р. за № 4224.

.Сидоренко В.Н. Земельный кадастр: зарубежный опыт ведения // Экологическое право. - 2003. - № 4. - С. 41-45.

.Скловский К.И. Собственность в гражданском праве. Учебно-практическое пособие. - М.: Дело, 2000. - 512 с.

.Титова Н. До концепції нового основного земельного закону України // Право України. - 2000. - № 4. - С. 68-73.

.Титова Н. Землі як обєкт правового регулювання // Право України. - 1998. - № 4. - С. 10-15.

.Третяк А.М. Класифікатор земель України за цільовим призначенням. - К., 2000. - 41 с.

92.Третяк А.М. Класифікатор прав на чужі земельні ділянки (земельних сервітутів), частина 3. - К, 2000. - 24 с.

.Уваров А. Некоторые аспекты регулирования земельных отношений органами местного самоуправления // Хозяйство и право. - 2003. - № 11. - С. 82-86.

94.Федорович В.І. Система земельного права України // Актуальні питання реформування правової системи України. Зб. наук. статей за матеріалами І Міжвузівської науково-практичної конференції 27-28 травня 2005 р. - Луцьк, 2005. - С. 196 - 200.

.Харьков В. Правовое регулирование земельных сервитутов в гражданском и земельном законодательстве // Хозяйство и право. - 2000. - № 9. - С. 29-35.

.Цемко В.П., Новоторов А.С. и др. Оптимизация использования и охраны земельных ресурсов. - К.: Наукова думка, 1989. - 292 с.

97.Цивільне право України: академічний курс: Підруч. у двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. - К.: Концерн «Видавничий дім» Ін Юре», 2003. - Т. 1. Загальна частина. - 520 с.

.Черемнова А.І. Поняття права земельного сервітуту та його законодавче визначення // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. Вип. 16. - О.: "Юридична література", 2002. - С. 532-535.

99.Черноморец А.Е. Об основных направлениях развития земельного права и совершенствования земельного законодательства // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. - 1995. - № 6. - С. 43-45.

.Чубуков Г.В. Земельная недвижимость в системе российского права // Государство и право. - 1995. - № 9. - С. 42-51.

.Шульга М.В. Актуальні проблеми правового регулювання земельних відносин в сучасних умовах: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.06. - Х., 1998. - 42 с.

.Шульга М.В. Правовий режим земель населених пунктів // Земельне право: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих навч. закладів / За ред. В.І. Семчика і П.Ф. Кулинича. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. - С. 293-325.

.Юридична енциклопедія: в 6 т. / Під ред. Ю.С. Шемшученка та ін. - К.: «Укр. Енциклопедія», 2003. - Т. 5 - С. 680.

.Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. - К.: "Укр. енциклопедія", 1998. - Т. 2. - С. 549.

.Юрченко А.Д., Будзилович І.С., Переходюк М.Г. Історія розвитку права власності на землю в Україні (друга половина XVII - перша половина XIX століття) // Землевпорядкування. - 2001. - №3. - С. 63-66.

.Янчук В.В. Правовой режим пахотных угодий (на материалах Украинской ССР): Автореф. дис… канд. юрид. наук. - М., 1982. - 24 с.