Імунітет у кримінальному судочинстві

Імунітет у кримінальному судочинстві

Вступ

Актуальність теми. В умовах розбудови правової держави на окрему увагу заслуговують правові інституції, які, по-перше, пов’язуються із здійсненням вагомих публічних функцій міжнародного, державного і громадського характеру, по-друге, мають міжгалузевий характер, що автоматично виводить їх дослідження на теоретичний, «над галузевий» рівень, по-третє, випадають із загальної сентенції правового регулювання своїм особливим, відмінним від загальних положень характером. Одна із таких інституцій, яка репрезентує ознаки публічних функцій, знайшла свого втілення в різних галузях права і пропонує вихід за рамки встановлених правил регулювання суспільних відносин, слід визнати правові вилучення у формі інституту імунітетів у кримінальному процесі.

Розвиток наукових поглядів на правові імунітети, тенденції сучасного розвитку права в умовах постмодерну свідчить про подальше застосування правових імунітетів в процесі створення особливого правового статусу суб’єкта права (так, протягом двадцяти двох років незалежності Україна приєдналася до міжнародних договорів, які регламентують поряд із наданням імунітету представникам держави в міжнародних організаціях та їх посадовим особам нормативно визначені засади застосування імунітету свідка, Президента України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, судді та інших посадових осіб), вимагає однозначного визначення форм проявів правових імунітетів.

Мета даної роботи - загальнотеоретичне дослідження правового імунітету, як окремого інституту комплексного характеру у кримінальному процесі.

Комплексний характер мети та її багатоплановість зумовили вирішення певних завдань, серед яких основними є:

)        встановлення особливостей загально-правових проявів та змісту спеціальних принципів застосування правових імунітетів;

)        дослідження проблем класифікації правових імунітетів з метою їх подолання в процесі їх застосування;

)        аналіз функціональних особливостей правових імунітетів;

)        характеристика форм правових імунітетів та їх змістовні особливості на підставі визначення юридичної природи правових виключень;

)        телуричні, темпоральні і персональні характеристики застосування правових імунітетів у процесі реалізації правових виключень.

Об’єктом дослідження є правовідносини, які виникають, змінюються, припиняються щодо правового імунітету як особливої форми застосування у кримінальному процесі.

Предметом дослідження складає сукупність конституційних, кримінально-процесуальних норм, якими регламентовано порядок визначення та застосування імунітету в кримінальному процесі.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків; у першому розділі йдеться про загальні положення інституту імунітету в кримінальному судочинстві у 2, розкриваються правові аспекти окремих видів імунітетів; третій розділ присвячений питанням що пов’язані з поняттям міжнародного імунітету.

В даній курсовій роботі опрацьовані матеріали з підручників по кримінально-процесуальному праву (частковий перелік якої наведений у списку використаної літератури до даної курсової роботи), Конституції України, Кримінальний процесуальний Кодекс.

1. Загальні положення інституту імунітету у кримінальному судочинстві

.1 Наукові підходи до розуміння порядку імунітету в кримінальному процесі

імунітет депутат президент кримінальний

В українському суспільстві та юридичній науці активно обговорюються проблеми імунітету. В даному випадку мова йтиме про такий аспект цієї складної проблеми, як інститут імунітету в кримінальному судочинстві.

Невід’ємною особливістю правових норм про імунітет слід визнати їх винятковий характер. Тобто, імунітети створюють цілий ряд винятків із загальних правил. З іншого боку, справедливим буде твердження про те, що у випадках, які не регламентовані тими чи іншими правовими нормами про імунітет, застосовуються загальні правила. Для з’ясування самої природи імунітетів та обґрунтування подальшого вдосконалення законодавства необхідним є розуміння їх як правового інституту, тобто сукупності правових норм, що регулюють відносно самостійну сукупність суспільних відносин або які-небудь їх компоненти, властивості [12, с. 45].

Однією з найактуальніших проблем діяльності правоохоронних органів у демократичних державах є пошук найбільш оптимального рівня обмежень гарантованих Конституцією України прав і свобод особи з метою запобігання вчиненню злочинів та забезпечення безпеки окремих громадян і суспільства в цілому. Дослідження правових імунітетів дозволяє заявити про важливу роль, яку вони відіграють у системі правового регулювання, забезпечуючи своїм існуванням і застосуванням гарантованість здійснення публічних функцій суб’єктами, діяльність яких має міжнародний, державний і громадський характер. термін «імунітет» (лат. immunitаs (immunitatis) - звільнення від чого-небудь, недоторканність, незалежність) не має законодавчого закріплення, однак він доволі часто зустрічається в юридичній літературі і тривалий час використовується науковцями та практиками. Так, у міжнародному праві імунітетом називають непідсудність іноземної держави судам іншої держави, а також винятки із юрисдикції акредитуючої держави щодо представництв та громадян, які виконують особливі обов’язки від імені іноземних держав (acta jure imperi). У науці кримінального права під імунітетом розуміють сукупність правил, якими врегульовано виключний порядок настання кримінальної відповідальності чітко визначеного законом кола осіб: дипломатів, суддів, депутатів тощо. Використання поняття імунітету відбувається і в межах кримінального судочинства. Кримінально-процесуальний імунітет розуміють удвох значеннях: по-перше, як звільнення окремих осіб від виконання певних процесуальних обов’язків; по-друге, як встановлення для деяких категорій осіб особливих гарантій обґрунтованості застосування заходів процесуального примусу або притягнення до відповідальності. Також у юридичній науці залежно від джерела походження виділяють імунітети міжнародні та національні, за сферою здійснення - матеріально-правові і процесуально-правові, за суб’єктом - імунітет держави, міжнародної організації, спеціальної місії, особи тощо. Таким чином, слід визнати, що в сучасній юриспруденції правові імунітети є доволі різноманітними, проте спільним для всіх вищевказаних трактувань є положення про виняткове право конкретного суб’єкта не підкорятися деяким загальним правилам, визначеним у законі, і бути звільненим від виконання певного обов’язку чи покарання [14, с. 98-101].

Нормативне визначення і практика застосування правових імунітетів дали можливість сформулювати особливості проявів загально-правових принципів щодо правових імунітетів - принципу законності, відповідно до якого нормативне закріплення, практичне застосування правових імунітетів мають здійснюватися виключно згідно з правовими встановленнями. Відповідно до правових імунітетів принцип законності трансформується в систему правил - юридичних аксіом такого змісту: правовий імунітет має бути закріпленим виключно у формі норм права; визначення й застосування правих імунітетів здійснюється не інакше як на підставі та в порядку, передбаченому законом; вирішення питання про звільнення від виконання юридичних обов’язків, від юридичної відповідальності або інших заходів примусового характеру, використання спеціальних правил притягнення до юридичної відповідальності не допускає використання аналогії.

З метою забезпечення виконання принципу законності, яким обмежується коло джерел правових імунітетів виключно законодавчими актами, що виключить можливість необґрунтованого використання правових імунітетів, пропонується ст. 92 Конституції України, в якій встановлюється перелік питань, що вирішуються виключно законами України, доповнити пунктом 23 такого змісту: «23) правові імунітети і правові пільги».

Розміщення правила саме у п. 23 забезпечує чітке уявлення про те, що законами України регулюються як питання притягнення до юридичної відповідальності, так і питання звільнення від неї та від можливості застосування інших примусових заходів щодо осіб, на яких поширюються правові імунітети. Враховуючи, що правові пільги не є предметом цього дослідження, все ж необхідно зазначити, що поширення на них правил правових імунітетів щодо можливості їх встановлення виключно законом обґрунтовується виключним характером правових пільг, що не тільки вказує на загальну юридичну природу з правовими імунітетами, але й доцільність застосування окремих принципів, зокрема принципу публічності (офіційності), відповідно до якого всі державні органи й посадові особи, встановивши факт наявності підстав для використання імунітетних норм, зобов’язані забезпечити їх застосування незалежно від бажання особи, яка наділяється певним імунітетом. Вилученням із цього принципу слід вважати положення імунітетного характеру, відповідно до яких дача показань як свідка членів сім’ї, близьких родичів, усиновлених, усиновителів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; особи, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім’ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у скоєнні злочину, здійснюється тільки на підставі чітко висловленого бажання особи, яке така особа висловила після роз’яснення положення закону, відповідно до якого вона позбавлена обов’язку свідчити; особи, які відповідно до міжнародних договорів наділені імунітетом, але якого ці особи можуть бути позбавлені на підставі положень, встановлених у самих конвенціях [14, с. 65-67].

.2 Особливості класифікації імунітетів

В процесуальній літературі впродовж тривалого часу обговорюється проблема імунітету свідків, що передбачає звільнення окремих категорій свідків від обов’язку давати показання в передбачених законом випадках. Тому першою групою імунітетів в кримінальному судочинстві слід вважати імунітет свідків, до якого належать: право на захист від самозвинувачення, право не давати показань щодо близьких родичів та членів сім’ї, збереження у таємниці окремих категорій довірених відомостей. Так, ст. 63 Конституції України передбачає, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом [14, с. 121].

Для кримінального процесу актуальним є дослідження імунітетів посадових осіб, які виконують особливі за своєю вагою та значенням функції в державі, імунітетів представництв та представників іноземних держав і міжнародних організацій в Україні. Слід підкреслити, що у чинному кримінально-процесуальному законодавстві України не використовується термін «імунітет», але, на мою думку, саме він найбільш точно підходить для означення розглядуваної сукупності правових норм.

Виходячи з наведеного вище, можна виділити ще дві наступні групи імунітетів:

імунітети (недоторканність) окремих категорій посадових осіб в Україні;

імунітети представників та представництв іноземних держав та міжнародних організацій.

Згідно з Конституцією України статус особливої (підвищеного рівня) недоторканності поміж інших громадян України мають: Президент України, народні депутати України, судді (статті 80, 105, 111, 126). Окрім вищеназваних осіб, законодавством України імунітети передбачені також для Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Голови Рахункової палати, Першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати [8, ст. 21].

Серед імунітетів, передбачених міжнародно-правовими актами, доцільно в межах даного дослідження виділяти:

·        дипломатичні, тобто дипломатичних представництв, дипломатичних агентів, адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу, членів їх сімей, дипломатичних кур’єрів;

·        консульські, тобто консульських установ та їх посадових осіб;

·        глав, членів і персонал іноземних держав у міжнародних організаціях, посадових осіб цих організацій;

·        представників іноземних держав, членів парламентських та урядових делегацій, співробітників делегацій іноземних держав.

Правовий імунітет характеризується поєднанням чотирьох взаємопов’язаних форм, які укладаються в юридичні конструкції особистої та колективної недоторканності, юрисдикційного імунітету, індемнітету й імунітету свідка. Співвідношення зазначених форм утворює специфічність імунітетів окремих суб’єктів права, які здійснюють публічні функції міжнародного, державного і громадського характеру [13, с. 90].

Щодо цієї групи імунітетів слід зауважити, що в кримінально правовій сфері імунітети від юрисдикції України для іноземних осіб існують на різних рівнях (межі користування імунітетами за колом осіб):

) повний імунітет, що розповсюджується не тільки на дії при виконанні службових обов’язків, але і на дії, не пов’язані з таким виконанням;

) частковий імунітет, закріплений в міжнародних конвенціях або угодах і пов’язаний з виконанням особою службових обов’язків;

) частковий імунітет, встановлений державою перебування [12, с. 19].

Найбільш оптимальною все ж таки слід вважати класифікацію в залежності від юридичного статусу особи, тобто за видовою належністю.

Отже, можна виділити такі види імунітетів у кримінально процесуальному праві:

імунітет Президента як голови держави (президентський імунітет);

імунітет депутатів (депутатський або парламентський імунітет);

імунітет суддів (суддівський імунітет);

імунітет інших посадових осіб, а саме: Уповноваженого з прав людини, Голови Рахункової палати, його першого заступника та заступника, головних контролерів Рахункової палати, прокурора, слідчого, співробітника кадрового складу розвідувального органу України (так званий посадовий імунітет);

імунітет адвоката (адвокатський імунітет);

імунітет членів дипломатичних представництв та їх сімей (дипломатичний імунітет);

імунітет працівників консульських установ (консульський імунітет);

імунітет свідка в кримінальному провадженні (свідоцький імунітет).

2. Теоретико-правові аспекти окремих видів імунітетів

.1 Кримінально-процесуальний аспект імунітету президента України і народного депутата

Правова недоторканність Президента України значно обмежена як у порівнянні з недоторканністю глав інших держав, так із загальним змістом посадового правового імунітету, визначеного в національному законодавстві. Забезпечення недоторканності Президента України вимагає уточнення переліку злочинів, які є підставою для зміщення його з посади в порядку процедури імпічменту, оскільки діюче законодавство (ст. 111 Конституції України) містить не конкретне формулювання - вчинення злочину, який містить ознаки державної зради або іншого злочину. Доцільно обмежити підстави для позбавлення недоторканності глави держави тільки трьома категоріями злочинів - діяння проти основ національної безпеки України (Розділ І КК України), умисні злочини проти життя особи (Розділ ІІ, ст. 115 -118, 120 КК України) і діяння проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (Розділ ХХ КК України). Вибір зазначених видів злочинів зумовлюється такими аргументами [17, с. 2-4].

По-перше, використання досить поширеної в законодавстві багатьох країн (де діє інститут президента) підстави - скоєння тяжкого злочину, не видається доцільним, оскільки віднесення того чи іншого злочину до категорії тяжких або менш тяжких, залежить від діяльності парламенту, який і вирішує питання про притягнення Президента до кримінальної відповідальності і може на свій розсуд змінювати санкції статей закону про кримінальну відповідальність, що в кінцевому значенні і впливає на віднесення злочину до того чи іншого виду на підставі характеру суспільної небезпеки діяння. По-друге, злочини проти національної безпеки являють собою підвищену небезпеку, про що свідчить їх розташування у першому розділі Особливої частини. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку хоч і знаходяться в останньому розділі Особливої частини, але не тому, що їх вагомість є найменшою, а тому, що вони, по-перше, здебільшого мають бланкетний характер і з’ясування їх фактичного змісту можливе виключно за умови застосування міжнародних актів, по-друге, до них не застосовуються строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, що вказує на підвищену суспільну небезпеку. Зміст злочинів проти миру свідчить, що більшість їх може бути скоєна особами, які керують збройними силами держави. Відповідно до Конституції України (п. 17 ст. 106) Президент України є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України і тому саме він несе персональну відповідальність за діяння проти миру та безпеки людства. Віднесення умисних злочинів проти життя до підстав усунення з посади Президента України і притягнення його до кримінальної відповідальності обґрунтовується тим, що згідно зі ст. 102 Конституції України Президент є гарантом додержання прав і свобод людини, серед яких право на життя є найбільш вагомим [1, ст. 106, ст. 102].

Тому умисне скоєння злочину проти життя свідчить про зневажливе ставлення злочинця до права іншої особи на життя, а аналогічні дії Президента України, як гаранта реалізації кожною особою права на життя, свідчать про брутальний характер діяльності Президента, про морально-етичні перешкоди для застосування правового імунітету до такої особи.

Набуття відповідного статусу є чинником, що вирізняє особу із загального правового поля, в якому перебувають інші громадяни України. Офіційний ста пов'язаний із призначенням чи обранням на певну посаду, створює для особи особливий правовий режим за рахунок додаткових прав та обов'язків. Загалом особа повністю набуває правового статусу з моменту набуття повноважень, що у більше випадків пов'язано з прийняттям присяги. Водночас у законодавстві відсутні, за якими винятками (наприклад, щодо народних депутатів), положення про те, з як саме моменту починають діяти відповідні гарантії як елемент правового статусу особи. Тому щодо окремих вказаних у статті категорій гарантії мають діяти не з момент: набуття повноважень, а саме з моменту призначення (обрання) на посаду [5, с. 134].

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. №2790-ХІІ народний депутат України - це обраний відповідно до З «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у України, уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.

Статтею 80 Конституції України визначено, що народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність. Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламент та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Народні депутата України не можуть без згоди ВР України бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. ЗУ «Про статус народного депутата України» частково дублює вказані положення Конституції України та додатково визначає, що обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції й застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли ВР України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Депутатська недоторканність як один з основних елементів конституційно-правового статусу народного депутата є гарантією безперешкодного та ефективного здійснення покладених на нього повноважень. Особа, визнана народним депутатом України, користується як гарантією особистої недоторканності людини (ст. 29 Конституції України), так і додатковими гарантіями щодо притягнення до кримінальної відповідальності чи здійснення інших, визначених кримінально-процесуальним законодавством, дій. Депутатська недоторканність не означає абсолютну неможливість притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності чи здійснення щодо нього окремих дій, а лише передбачає особливий порядок їх здійснення - виключно за згодою ВР України, тобто за наявності додаткових гарантій, які унеможливлюють незаконний вплив на депутата. [7, с. 49-50].

Частина 3 ст. 79 Конституції України визначає, що повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги. Водночас необхідно враховувати, що гарантії їх недоторканності починають діяти раніше - з моменту визнання обраними за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої комісії. Так, КСУ у рішенні у справі за конституційним поданням МВС про офіційне тлумачення положення ч. З ст. 80 Конституції України (справа про гарантії депутатської недоторканності) від 27 жовтня 1999 р. №9-рп/99 дійшов висновку, що гарантії депутатської недоторканності відповідно до положень ч. З ст. 80 Конституції України поширюються на народних депутатів України з моменту визнання їх обраними за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої комісії, і до моменту припинення у встановленому порядку депутатських повноважень. Припинення повноважень народного депутата України врегульовано ст. 81 Конституції України. Так, повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень ВР України. Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі: 1) складення повноважень за його особистою заявою; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; 4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України; 5) смерті. Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу ВР України. У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду [10, с. 81-83].

Отже, для визначення того, чи припинені повноваження народного депутата України, слід враховувати:

§  чи припинені повноваження ВР України, до складу якої обраний народний депутат (достроково чи після спливу загального строку повноважень, який становить п'ять років);

§  чи приймалося ВР України у встановленому порядку (більшістю від конституційного складу) рішення про дострокове припинення повноважень цього народного депутата України.

Відповідно до ч. 2 ст. 84 Конституції України рішення ВР України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. Згідно із ЗУ «Про статус народного депутата України» таке рішення приймається в десятиденний строк за поданням комітету ВР України, до відання якого належать питання регламенту. Прийняте рішення оформляється відповідною постановою ВР України і публікується в газеті «Голос України»;

§  чи ухвалювалося судом рішення про дострокове припинення повноважень цього народного депутата України у зв'язку з невиконанням вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності [3, с. 134].

Порядок дострокового припинення повноважень з цієї підстави визначено ст. 5 вказаного Закону та ст. 223 Регламенту ВР України, а також КАС. Так, відповідно до ст. 180 КАС позовна заява про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності подається до Вищого адміністративного суду України. Рішення, прийняте за наслідками розгляду справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України, є остаточним і оскарженню не підлягає. Інформація про таке рішення повідомляється Головою ВР України на пленарному засіданні парламенту.

Відповідно до частин 2, 3 ст. 1 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. №2453-УІ судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Судочинство здійснюється КСУ та судами загальної юрисдикції. Стаття 51 вказаного Закону визначає, що суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі. Судді в Україні мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судів загальної юрисдикції чи адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді [12, с. 49-50].

2.2 Імунітет свідка в кримінальному процесі України

Окремим субінститутом у кримінальному судочинстві, на думку С.Г. Волкотруба (із цим варто погодитися), слід вважати імунітет свідків у кримінальному судочинстві (право на захист від самообвинувачення, право не давати показань щодо близьких родичів та членів сім’ї, збереження у таємниці окремих категорій довірених відомостей) [8, с. 33].

Свідок як суб'єкт кримінального процесу - фізична особа, яка володіє відомостями відомих йому обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Імунітет свідка являє собою особливу форму правового імунітету, яка полягає у звільненні певної особи, що підлягає допиту як свідок, від обов’язку свідчити проти себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, усиновлених, усиновителів, а також у прямій забороні допитувати окремих осіб як свідків, що є гарантією здійснення публічних функцій протидії злочинності й залучення громадськості до процесу вирішення правових спорів.

Щодо відомостей, які згідно з положеннями ст. 65 цього КПК не підлягають розголошенню (див. коментар до ст. 65 КПК).

Слідчий, прокурор, слідчий суддя зобов'язані роз'яснити перед початком допиту право свідка відмовитися давати показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім'ї, що можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні ним, близькими родичами чи членами його сім'ї кримінального правопорушення, а також показання щодо відомостей, які згідно з положеннями ст. 65 КПК не підлягають розголошенню, про що робиться відмітка у протоколі допиту особи як свідка.

Поняття імунітету свідків як невід’ємна частина інституту імунітету в кримінальному судочинстві розглядається імунітет свідків, який складається з правових норм, що передбачають право свідка відмовитися давати показання щодо власної поведінки, близьких родичів, членів сім’ї, право представників окремих професій (захисники, адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі) відмовитися повідомити довірені їм відомості.

Також слід зазначити, що ст. 65 КПК України передбачає перелік осіб, що не можуть бути свідками. В силу Законодавчих актів які регулюють їх діяльність, встановлюється своєрідний правовий імунітет, що дозволяє не порушувати етику та схоронність професійної діяльності, що необхідна для захисту суспільства та забезпечення принципів кримінального судочинства, до таких осіб належать:

1)      захисник, представник потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, законний представник потерпілого, цивільного позивача у кримінальному провадженні - про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника;

2)      адвокати - про відомості, які становлять адвокатську таємницю;

3)      нотаріуси - про відомості, які становлять нотаріальну таємницю;

4)      медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя особи - про відомості, які становлять лікарську таємницю;

5)      священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

6)      журналісти - про відомості, які містять конфіденційну інформацію професійного характеру, надану за умови нерозголошення авторства або джерела інформації;

7)      професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення, за винятком випадків кримінального провадження щодо прийняття суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, ухвали;

8)      особи, які брали участь в укладенні та виконанні угоди про примирення в кримінальному провадженні, - про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з участю в укладенні та виконанні угоди про примирення;

9)      особи, до яких застосовані заходи безпеки, - щодо дійсних даних про їх особи;

10)    особи, які мають відомості про дійсні дані про осіб, до яких застосовані заходи безпеки, - щодо цих даних [3, с. 133].

Отже, поняття імунітету свідка в кримінальному процесі слід розглядати більш як конституційне положення, а вже Кримінальний процесуальний кодекс розширено пояснює правовий статус та що розуміється під імунітетом в кримінальному судочинстві.

3. Міжнародний імунітет в кримінальному судочинстві

Розвиток міжнародних відносин України, необхідність приведення національного законодавства у відповідність до міжнародно-правових норм, які є обов’язковими для нашої держави, зумовлює потребу в дослідженні кримінально-процесуальних імунітетів окремих категорій іноземних громадян і представництв іноземних держав та міжнародних організацій в Україні.

Норми Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. передбачає дипломатичні привілеї та імунітети. Саме ці норми про імунітети в кримінальному судочинстві є складовою частиною відповідного інституту міжнародного права (публічного).

Якщо вести мову про нормативне закріплення розглядуваних імунітетів, преш за все необхідно згадати ч. 1 ст. 9 Конституції України, яка передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Та відповідно до ч. 2 ст. 6 Кримінально процесуального кодексу України, кримінальне провадження щодо особи, яка користується дипломатичний імунітетом, може здійснюватися за правилами цього Кодексу лише за згода такої особи або за згодою компетентного органу держави (міжнародної організації), яку представляє така особа, у порядку, передбаченому законодавством України та міжнародними договорами України. Коло осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, визначено Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. (ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 березня 1964 р.) та Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, яке затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р. №198/93. Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються особистою недоторканністю і не можуть бути заарештовані або затримані. Вони мають імунітет від кримінальної юрисдикції України [6, ст. 9-10].

Традиційно можна виділити такі види міжнародних імунітетів у кримінальному судочинстві:

1.      Дипломатичний імунітет аналізуються передбачені дипломатичні імунітети, які стосуються сфери кримінального судочинства і умовно поділяються на дві групи: імунітети особисті, або дипломатичних представників, та імунітети представництв. Досліджуючи кримінально-процесуальний зміст імунітету дипломатичного представництва, проведення слідчих та інших процесуальних дій на території представництва можливе лише за умови отримання відповідного прохання або згоди. Недоторканність архівів, документів і кореспонденції дипломатичного представництва слід розглядати як неможливість використання їх в процесі доказування в будь-якій формі. Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються особистою недоторканністю і не можуть бути заарештовані або затримані. Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу не зобов'язані давати показання як свідки.

Недоторканність дипломатичних представників виключає можливість не тільки їх затримання та арешту, а й обмеження (а тим більше порушення) їх законних прав та інтересів при провадженні інших слідчих та процесуальних дій, зокрема обшуку, освідування, приводу. Приділено увагу також дослідженню імунітету адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу, дипломатичних кур’єрів [7, с. 50].

2.      Консульський імунітет робиться висновок, що привілеї та імунітети консульських установ і посадових осіб становлять самостійний вид привілеїв та імунітетів, відмінний від власне дипломатичних привілеїв та імунітетів. Вони відрізняються за нормативним урегулюванням, суб’єктним складом і, що важливо, обсягом наданих додаткових прав та гарантій у кримінальному судочинстві. Консульські посадові особи можуть бути затримані або заарештовані лише у разі переслідування за вчинення тяжкого злочину або виконання вироку (ухвали, постанови) суду, що набрав законної сили. Консульські службовці та працівники обслуговуючого персоналу не можуть відмовлятися давати показання як свідки. Працівники консульської установи не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням службових обов'язків, а також ті, що роз'яснюють законодавство акредитуючої держави.

3.      Інші міжнародно-правові імунітети аналізуються імунітети представників іноземних держав, членів парламентських і урядових делегацій іноземних держав, членів їх сімей, а також представників та представництв міжнародних організацій в Україні. За своїм обсягом імунітети, пов’язані діяльністю міжнародних організацій, дуже схожі на дипломатичні, а в деяких випадках міжнародними договорами дипломатичний імунітет фактично поширюється на певні категорії осіб. Разом з тим юридична природа, цілі надання привілеїв та імунітетів і в ряді випадків навіть однаковий їх обсяг не дають підстав вважати правові режими цих осіб рівнозначними [7, с. 53].

Про кожний випадок затримання або взяття під варту громадянина іноземної держави негайно повідомляється місцева консульська установа цієї держави або, якщо такої немає, дипломатичне представництво цієї держави.

Отже, недоторканність дипломатичних представників не припускає можливості не тільки їхнього затримання та арешту, а й обмеження (а тим паче порушення) їхніх законних прав та інтересів під час провадження інших слідчих і процесуальних дій, зокрема обшуку, виїмки, освідування, примусового приводу [9, c. 46].

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року й Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні (затвердженим Указом Президента України №198/93 від 10 червня 1993 року), особа дипломатичного агента є недоторканною, не підлягає арешту або затриманню, не зобов'язана давати покази як свідок. Члени сім'ї дипломатичного агента, які живуть разом із ним, співробітники адміністративно-технічного персоналу представництв і члени їхніх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування, мають привілеї та імунітети дипломатичних агентів. Статус недоторканності поширюється на архіви, документи, приватну резиденцію і помешкання представників дипломатичних служб. Державні службовці країни перебування можуть заходити до цих помешкань лише за згодою голови представництва. Обмежений правовий імунітет мають співробітники консульських установ. Згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 року та Положенням про дипломатичні представництва й консульські установи іноземних держав в Україні, консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі рішень суду і лише в разі вчинення ними тяжких злочинів [13, c. 158].

Висновки

Слід підкреслити, що у чинному кримінально-процесуальному законодавстві України не використовується термін «імунітет», але, на мою думку, саме він найбільш точно підходить для означення розглядуваної сукупності правових норм. Вважаю, що оптимальним був би поділ імунітетів на види керуючись критерієм їх «генетичного» походження від окремих галузей права та законодавства (конституційного, міжнародного публічного, судоустрою, власне кримінального процесу). Це дає змогу вивчати їх, враховуючи тісний взаємозв’язок з іншими правовими інститутами та нормами відповідних галузей права, постійно мати на увазі їх функціональне призначення.

З усього вищенаведеного можна сформулювати декілька характерних ознак імунітетів у кримінальному провадженні:

) метою існування процесуальних імунітетів є забезпечення виконання суспільних, державних та міжнародних функцій, офіційних службових обов’язків;

) вони покликані не захистити особу від кримінальної відповідальності за вчинений злочин, а створити особливий юридичний режим з метою сприяння положенню відповідних суб’єктів та надання додаткових гарантій задоволення їх інтересів, іншими словами, створення додаткових гарантій законності при настанні кримінальної відповідальності;

) існують у вигляді вилучень, правомірних винятків із загальних правил, що встановлені у спеціальних нормах кримінально процесуального законодавства;

) представлені переважно у вигляді негативних пільг (звільнення від обов’язку давати свідчення, звільнення від обов’язку з’явитися на допит до слідчого), на відміну від привілеїв, які втілюються в перевагах;

) являють собою форми прояву диференціації юридичного статусу суб’єктів у кримінальному провадженні;

) норми, що містять винятки (імунітети), складають самостійний правовий інститут і є особливими, винятковими для загально-правових норм;

) коло осіб, що наділяються імунітетом, повинно чітко визначатися в нормах міжнародного права та національного законодавства.

Норма про надання згоди Верховної Ради України на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності повинна бути скасована, Верховна Рада України повинна надавати згоду лише на затримання і арешт народного депутата. Обґрунтованим є введення правила про можливість затримання народного депутата на місці вчинення злочину на строк до 72 годин з обов’язковим повідомленням про це Голови Верховної Ради України.

Недоторканність дипломатичних представників не припускає можливості не тільки їхнього затримання та арешту, а й обмеження (а тим паче порушення) їхніх законних прав та інтересів під час провадження інших слідчих і процесуальних дій, зокрема обшуку, виїмки, освідування, примусового приводу.

Серед імунітетів, передбачених міжнародно-правовими актами, доцільно в межах даного дослідження виділяти:

дипломатичні, тобто дипломатичних представництв, дипломатичних агентів, адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу, членів їх сімей, дипломатичних кур’єрів;

консульські, тобто консульських установ та їх посадових осіб;

глав, членів і персонал іноземних держав у міжнародних організаціях, посадових осіб цих організацій;

представників іноземних держав, членів парламентських та урядових делегацій, співробітників делегацій іноземних держав.

Отже, оптимальним для України є прийняття власного закону про юрисдикційний імунітет іноземної держави, з паралельним приєднанням до Європейської конвенції про імунітет держав 1972 р.

Список використаних джерел

1.   Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст. 141.

2.      Кримінальний кодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України) від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2001. - №25-26. - Ст. 131.

.        Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 1 / О.М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін.; за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. - X.: Право, 2012. - 768 с.

4.   Науково-практичний коментар / За загальною редакцією професорів В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. - К.:Юстініан, 2012. - 1224 с

5.      Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - К. Каннон, 2001. - 396 с.

.        Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 04.11.1950 року // Голос України - 2001. - №3 (2503). - С. 6-8.

.        Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму від 01.11.1996 р. №9 // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995-1998 рр.) / відп. ред. П.І. Шевчук. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - С. 49-55.

8.      Про затвердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства: наказ Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Верховного Суду України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконанняпокарань №34/5/22/130/512/326/73 (vd990629vn34/5/22/130/512/326/73) від 29 червня 1999 р. - режим доступу:http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=z0446-99

9.   Практика застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків щодо осіб, які користають імунітетом / Верховний Суд; Узагальнення судової практики від 01.07.2010 - [Електронний ресурс] / режим доступу - http://zakon4.rada.gov.ua

10.    Про статус народного депутата України Верховна Рада України; Закон від 17.11.1992 №2790-XII

11. Про прокуратуру: Закон України від 05.11.1991 р. №1789-ХІІ // Відомості Верховної Ради. - 1991. - №53. - Ст. 793.ї

12.    Про судоустрій і статус суддів: Закон України вiд 07.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради. - 2010. - №32. - Ст. 824.

13. Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року й Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10.06.1993 №198/93

14.    Волкотруб С.Г. Імунітет і способи його захисту в кримінальному судочинстві України: Дис. … канд. юрид. наук. - Х., 2003.

.        Гутник В. Деякі пропозиції щодо вдосконалення імунітету Президента України // Юридичнийжурнал. - 2007. - №3. - С. 84-86.

.        Милинчук В.В. Взаимная правовая помощь по уголовным делам. Действующая практика и перспективы развития. М., 2001, - 352 с.

.        Юридичний вісник України - [Електронний ресурс] / режим доступу - http://www.corp-lguvd.lg.ua/d120602.html

.        Юридичний вісник України №8, 23 лютого - 1 березня 2013 - [Електронний ресурс] / режим доступу - http://visnyk-psp.kpi.ua/uk/2010-3/10% 20-%203 (7)%20-%2026.pdf

.        Юридичний вісник України - [Електронний ресурс] / режим доступу-http://smi.liga.net/articles/2013-02-27/8480519trimannya_p_d_vartoyu.htm