Міжнародне кримінальне право як сукупність норм і принципів, спрямованих на регулювання взаємодії держав у боротьбі з міжнародною злочинністю, орієнтоване на підтримку законності і правопорядку. У свою чергу, законність і правопорядок можуть підтримуватися за обставин забезпечення невідворотності покарання за злочинні діяння. Відповідно без здатності забезпечити фізичну матеріалізацію безпосередніх фігурантів у судовому засіданні (а це якраз і робить інститут видачі злочинців) досягти практичного застосування принципу невідворотності покарання неможливо. Ми бачимо, яку важливу роль відіграє інститут видачі злочинців (екстрадиції) в міжнародному кримінальному праві.
На даний момент дослідження інституту видачі злочинців (екстрадиції) є актуальним з точки зору теорії і практики міжнародного права. Безумовно, воно також є затребуваним в сучасній юриспруденції.
Загалом у юридичній літературі питання екстрадиції розглядалися через призму міжнародного, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права і рідше - кримінального права, як правило, це мало місце при дослідженні питань дії кримінального закону у просторі. Останній підхід до вивчення екстрадиційної проблематики здебільшого характерний для досліджень, проведених вченими-криміналістами у другій половині ХІХ ст., зокрема, А.Ф. Бернером, В.В. Єсіповим, Л.С. Білогриць-Котляревським, О.Ф. Кістяківським, С.В. Познишевим, П.П. Пусторослєвим, М.Д. Сергієвським, М.С. Таганцевим. Треба зауважити, що проблеми екстрадиції були піддані грунтовному дослідженню саме у дореволюційний період, про що свідчить значна кількість спеціальних робіт, серед яких праці таких авторів, як В.П. Даневський, Л.О. Комаровський, Ф.Ф. Мартенс, Д.П. Нікольський, Е.К. Сімсон, А.В. Степанов, Е.Я. Шостак, А. Штігліц.
Із робіт інших зарубіжних вчених теоретичним та історичним підгрунтям наукової розробки екстрадиційної проблематики слугують праці Е. Ваттеля, А. Гефтера, К. Вінгерт, Г. Гроція, Дж. Дугарда, Ф. Ліста, Ч. Маклафліна, А.Ш. Махмуда, А.Х. Олакі, Л. Оппенгейма, А. Рівьє.
Предмет дослідження. В якості предмету дослідження курсової роботи виступили відносини з видачі осіб, що вчинили злочин (екстрадиції). Екстрадиційні правовідносини, як і будь-які інші суспільні відносини, складаються з трьох елементів: субєкта, яким виступає певна держава, обєкта - особа, яка вчинила злочин, та змісту. Юридичним фактом даних правових відносин є певний фактичний склад, елементами якого виступають факт вчинення суспільно-небезпечного, кримінально караного діяння та перебування особи поза юрисдикцією держави, наділеної суверенною владою притягти до кримінальної відповідальності та засудити таку особу.
Обєкт дослідження. Обєктом початого дослідження є комплексний аналіз інституту видачі злочинців (екстрадиції) через вивчення нормативно-правових актів національного та міжнародного права, що регулюють міжнародні відносини з питань екстрадиції. Виходячи з міжгалузевого характеру інституту видачі осіб, джерелами правового регулювання екстрадиційних правовідносин є міжнародні конвенції (договори), міжнародний звичай, загальновизнані принципи міжнародного права та загальні принципи права, судові рішення міжнародних судових установ та внутрішньодержавних судів, норми внутрішньодержавного законодавства та рішення міжнародних організацій.
Мета і завдання курсової роботи. Метою дослідження є позначення з подальшим предметним розглядом загальних положень про видачу осіб, які вчинили злочин (екстрадицію) та визначенням місця інституту екстрадиції в сучасному вітчизняному та міжнародному праві.
Для досягнення заявленої мети в курсовій роботі в послідовному порядку поставлені такі завдання:
. Розглянути загальні положення по видачу злочинців
. Дослідити поняття та виявити коло основних принципів екстрадиції
. Визначити виключні підстави для видачі осіб, які вчинили злочин
. Проаналізувати процедуру видачі особи, що вчинила злочин
. Розкрити специфіку співвідношення національного та міжнародного права з питань екстрадиції
Методи. Методологічну основу дослідження становить сукупність визнаних наукових методів і прийомів дослідження. Серед них слід виділити логічний, діалектичний, історичний, системний методи. Крім цього у процесі дослідження були використані порівняльний, формально-логічний, статистичний та інші методи.
Структура курсової роботи визначається цілями і завданнями дослідження, її змістом і логікою викладу матеріалу. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що включають ще три підрозділи, висновків та списку використаної літератури.
Перший розділ висвітлює основні положення про видачу осіб, які вчинили злочин і включає три підрозділи. В першому підрозділі автор дослідив процес історичного становлення інституту екстрадиції в Україні, основні етапи розвитку цього явища в нашій державі.
Другий підрозділ першого розділу містить поняття видачі осіб, які вчинили злочин та основні принципи, на яких базується екстрадиція.
В третьому підрозділі першого розділу розглянуті виключні підстави видачі, без наявності яких видача не може здійснюватись.
В другому розділі автор дослідив процедуру видачі осіб, що вчинили злочин згідно з чинним законодавством України та міжнародно-правовими договорами, ратифікованими в Україні.
Третій розділ розкриває співвідношення національного права України з міжнародним правом в питаннях екстрадиції; містить аналіз основних міжнародних документів, прийнятих в даній сфері міжнародної діяльності та висвітлює основні проблеми, що виникають у зв'язку з видачею злочинців.
1. Загальні положення про видачу злочинців
1.1 Історія становлення інституту екстрадиції в Україні
злочинець екстрадиція законодавство правовий
Корені видачі осіб, які вчинили злочини, сягають ще часів Київської Русі, що підтверджується договором, укладеним князем Олегом із Візантією 911 р. Останній фактично є першою спробою договірного врегулювання відносин, що сьогодні прийнято називати екстрадиційними. Закладені в названому Договорі положення подальшого розвитку на території Київської Русі не набули. Надалі окремі елементи нормативного врегулювання екстрадиційних питань пов'язуються із Гетьманськими статтями, зокрема, Переяславськими статтями 1659 р. Однак із поступовим наступом царату на українські землі можливість розвитку відносин, близьких до екстрадиційних, втрачається. Загалом розвиток екстрадиційних відносин на українських землях, які входили до Російської імперії, був далеким від європейських традицій, що склались у цій сфері, і фактично відповідав тому рівню, який був у Російській імперії до реформи її судової системи середини 60-х рр. ХІХ ст. Зауважується, що за радянської доби інститут екстрадиції уповільнює свій розвиток, договірне регулювання екстрадиції обмежується взаєминами із країнами соціалістичного табору і тільки з розпадом СРСР створюються умови для переходу екстрадиції на якісно новий рівень розвитку та функціонування в правовій системі України як окремого комплексного міжгалузевого правового інституту.
З отриманням Україною незалежності почався новий етап розвитку кримінального права в Україні, а разом з тим і інституту екстрадиції в ньому.
Першим важливим кроком до цього розвитку було прийняття Верховною Радою України 22 вересня 1995 року Закону «Про приєднання України до Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік», а згодом, 16 січня 1998 року Закону України «Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції»
Крім того Верховною Радою було ратифіковано «Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах», прийняту в Страсбурзі 20 квітня 1959 року та укладено низку двосторонніх міжнародних договорів, зокрема про видачу правопорушників, про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання, про передачу засуджених для відбування покарання та ін. [4, 26]
Зрештою, важливим кроком для розвитку інституту видачі в Україні було включення до Кримінального кодексу України 2001 р. статті десятої, норми якої регламентують екстрадицію.
На сьогоднішній день, для України, яка останнім часом активізує свої дії на шляху інтеграції у світове співтовариство, зокрема в Європейський Союз, актуальним є питання приведення національної правової системи у відповідність із виробленими міжнародною спільнотою правовими стандартами, у тому числі у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції. У цьому зв'язку існує об'єктивна потреба належної та достатньої правової регламентації відносин у сфері надання міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, зокрема тих, що виникають у зв'язку із видачею особи (екстрадицією), для забезпечення ефективного виконання українською стороною своїх договірних зобов'язань та недопущення можливості особи уникнути кримінальної відповідальності.
Досить важливі зміни в регулювання екстрадиції Верховна Рада України внесла Законом від 21.05.2010 року №2286-VI «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо видачі особи (екстрадиції)»
Загалом, маючи міжнародно-правову основу, екстрадиція реально функціонує як комплексний правовий інститут, який донедавна не був законодавчо закріплений у правовій системі України, тоді як договірна практика вирішення екстрадиційних питань налічує декілька десятиліть. Нинішній стан правового регулювання екстрадиції в Україні потребує не стільки вдосконалення, скільки ліквідації ще наявного у цій сфері правового вакууму, тому що самого включення до Кримінального кодексу України 2001 р. (далі - КК України) окремої статті, норми якої регламентують екстрадицію, недостатньо для належного забезпечення дієвості механізму правового регулювання екстрадиції. Не останню роль тут відіграє наукова розробка екстрадиційних питань та теоретичне обґрунтування відповідних нормативних приписів. Вітчизняна правова наука на сьогодні не має спеціальних ґрунтовних праць, присвячених інституту екстрадиції у правовій системі України, зокрема її кримінально-правовим елементам, хоча дослідженню цієї багатоаспектної проблеми приділяють певну увагу з відповідним її баченням фахівці різних галузей права. [11, 328]
1.2 Поняття і принципи екстрадиції
Ефективним правовим інструментом міжнародного співробітництва держав у сфері кримінального процесу є інститут екстрадиції, за допомогою якого в кожному конкретному випадку забезпечується невідворотність кримінальної відповідальності й покарання осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння.
Видача злочинців (екстрадиція) - це акт правової допомоги, здійснюваний відповідно до положень спеціальних угод і норм кримінального та кримінально-процесуального законодавства, що полягає в передачі злочинця іншій державі для суду над ним або приведення у виконанні винесеного вироку [14, 42]
В Україні видачі злочинців регулюєтся Кримінально-процесуальним Кодексом, в якому ми і знаходимо поняття інституту видачі злочинців.
Згідно Кримінально-процесуальним кодексом України:
Видача особи (екстрадиція) - видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. [2,7]
Спробу систематизувати різноманітність визначень поняття «екстрадиція», які зустрічаються у юридичній літературі, було здійснено Л.Н. Галенською.
Вона розрізняє такі основні визначення:
) процес, яким втікачі від правосуддя однієї держави, що шукають притулку в іншій державі, передаються останньою першій;
) акт, за яким держава передає особу, що обвинувачується у вчиненні злочину або делікту або засуджена, державі, що має право її засуджувати або карати;
) формальна передача особи однією державою іншій для обвинувачення чи покарання;
) передача обвинуваченої чи засудженої особи тій державі, на території якої ця особа вважається такою, що вчинила злочин, чи засудженою за нього, тією державою, на території якої знаходиться
ймовірний злочинець на даний час;
) передача злочинця державою, на території якої він знаходиться, іншій державі для суду над ним чи для застосування до нього покарання. [16,176]
Правовою підставою для видачі правопорушників є Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957 р, та чинні двосторонні міжнародні договори України про видачу; про правову допомогу у кримінальних справах, які включають в себе положення щодо видачі правопорушників. [2]
Умови для здійснення видачі, в т.ч. підстави для відмови у видачі, передбачені міжнародними договорами:
діяння, за яке вимагається видача, має бути кримінально караним як за законодавством країни, що вимагає видачу, так і за законодавством країни, до якої звернено вимогу;
видача здійснюється тільки щодо тих злочинів, за які передбачене покарання у виді позбавлення волі на максимальний термін не менше одного року або більш тяжке покарання; для видачі з метою виконання вироку - якщо особу засуджено до позбавлення волі на строк не менше шести місяців або більш тяжкого покарання;
не спливли строки давності притягнення до кримінальної відповідності або виконання обвинувального вироку;
особа за станом здоровя не може бути видана без шкоди її здоровю.
Екстрадиція включає офіційний запит про видачу особи, її встановлення на території однієї держави, перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі, а також прийняття рішення за запитом та фактичну передачу такої особи іншій державі, компетентні органи якої звернулися із запитом про видачу.
В наш час загальновизнано, що видача злочинців - це право держави, а не її обовязок. Обовязок видачі може бути тільки за наявності відповідного міжнародного договору із врахуванням визначених умов. Держава, яка направляє запит про видачу, бере на себе обовязок не притягувати до кримінальної відповідальності і не піддавати покаранню особу за злочинні діяння, видача за які не була передбачена.
Право держав неоднаково регламентує інститут видачі. Існують два основних види комплексу норм інституту видачі. Один з них умовно можна назвати європейським, інший - англо-американським. Перший притаманний країнам романо-германського права не тільки континентальної Європи, але і латиноамериканським країнам, а також колишнім колоніям європейських країн, за винятком британських. Другий притаманний країнам «загального права».
Перший спирається на ряд чітко визначених принципів:
Невидачі своїх громадян,
Подвійної кримінальності (тобто кримінальної караності відповідних діянь за законодавством запитуючої і запитуваної сторін);
Виданий злочинець може бути судимий лише за той злочин, у зв'язку з яким відбулася видача;
Особа, переслідувана з політичних підстав, видачі не підлягає;
Незастосування до виданої особи смертної кари (держава перебування особи має право вимагати гарантії незастосування смертної кари у держави, що вимагає видачі).
Другий вид заснований на невизнанні непохитності цих принципів. Його головне завдання - забезпечити невідворотність покарання навіть шляхом «ліберального» тлумачення договорів та законів.
Обидва види мають свої позитивні і негативні сторони. Європейська система забезпечує законність і права видається. Разом з тим вона інколи дає злочинцю можливість уникнути покарання. Англо-американська система знижує роль загальних принципів і надає суду право вирішувати кожну справу з урахуванням конкретних обставин, маючи перед собою мету забезпечення покарання злочинця.
В науці виділяють такі види видачі осіб, які вчинили злочин:
обовязкова - тобто така, яка стосується власних громадян держав-учасниць договору;
тимчасова - коли особа видається на певний строк, встановлений у договорі, або за домовленістю сторін у кожному конкретному випадку за умови повернення її до запитуваної держави;
повторна видача, яка здійснюється, якщо видана особа ухилилася від кримінального переслідування або від відбування покарання і повернулася на територію запитуваної;
видача з відстрочкою - якщо особа, видача якої запитується, притягнута до кримінальної відповідальності або засуджена за вчинення іншого злочину на території запитуваної держави, її видача може бути відстрочена до закриття кримінального переслідування, приведення вироку до виконання або до звільнення від покарання;
звичайна видача, тобто така, яка передбачена міжнародними договорами і здійснюється у звичайному порядку без застосування будь-яких додаткових умов. [19, 46]
Екстрадицію здійснюють на основі таких принципів:
. Обов'язковість видачі однією державою іншій за її запитом осіб, які перебувають на їх території, відповідно до умов, передбачених договором (конвенцією) для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання обвинувального вироку суду.
Із цього принципу є винятки. Згідно зі ст. 57 Конвенції СНД видача не здійснюється, якщо:
особа, видачі якої вимагають, є громадянином запитуваної Договірної Сторони (зокрема, згідно з ч. 2 ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі);
на момент отримання вимоги кримінальне переслідування згідно із законодавством запитуваної Договірної Сторони не може бути порушено або вирок не може бути виконано унаслідок закінчення терміну давності або з іншої законної підстави;
щодо особи, видачі якої вимагають, на території запитуваної Договірної Сторони за той самий злочин було ухвалено вирок або постанову про закриття провадження у справі, що набрала законної сили;
злочин відповідно до законодавства запитуючої або запитуваної Договірної Сторони переслідується у порядку приватного обвинувачення (за заявою потерпілого).
. Принцип подвійної кримінальності діяння, тобто видача здійснюється лише за діяння, що є злочинами за законодавством обох держав. Відмова у видачі у випадках, коли за законодавством однієї з держав вчинене діяння не є злочином, визначається тим, що з позицій національного законодавця в діях особи, видача якої запитується, відсутній склад злочину, а звідси - вона не може розглядатися як субєкт злочину.
. Принцип «спеціалізації» (за Європейською конвенцією - правило adhoc; за міжнародно-правовою термінологією він також має назву «принципу імунітету виданої особи»), згідно з яким видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вироку чи постанови про тримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана (ст. 14 Європейської конвенції, ст. 66 Мінської конвенції).
. Територіальний принцип, який визначає можливість видачі залежно від місця вчинення злочину. Згідно із п. 2 ст. 57 Мінської конвенції у видачі може бути відмовлено, якщо злочин, у звязку з яким вимагається видача, здійснено на території запитуваної сторони. Аналогічне правило містить й ст. 7 Європейської конвенції про видачу правопорушників - запитувана сторона може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення, яке за її законодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території або в місці, яке розглядається як її територія. Цей принци одержав закріплення і в КК України, згідно із ст. 6 якого особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом.
. Принцип «nonbisinidem» - видача не здійснюється, якщо щодо відповідної особи у звязку із правопорушенням, за вчинення якого вимагається видача, винесено остаточне рішення (вирок, рішення про закриття кримінальної справи, акт амністії). У видачі може бути відмовлено, якщо компетентні органи запитуваної сторони ухвалили рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за цим же фактом. Наведене відповідає вимогам міжнародно-правових актів у галузі прав людини, зокрема ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, яка передбачає, що ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він вже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до чинного закону або кримінально-процесуального права кожної країни. Аналогічне положення закріплене і в ст. 61 КУ.
. Видача не здійснюється, якщо на момент розгляду запиту закінчився строк давності притягнення особи, видача якої запитується, до кримінальної відповідальності або виконання вироку. В деяких випадках строк давності не застосовується. Йдеться, наприклад, про Конвенцію про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства від 26 лис-топаду 1968 року, яка передбачає обовязкову видачу військових злочинців незалежно від строк давності. А цей строк дійсно може бути дуже великим - згадаємо «червоних кхмерів», які вчинили злочини проти людяності наприкінці 70-х років минулого століття, але тільки зараз пристають перед Спеціальним кримінальним трибуналом.
. Запитуюча сторона може видати третій державі видану їй особу у звязку із правопорушеннями, вчиненими до її видачі, тільки за згодою запитуваної сторони. Винятком є передбачене п. 1 ст. 14 Європейської конвенції правило, згідно з яким згоди не потребується, якщо видана особа, маючи можливість залишити територію сторони, якій вона була видана, не зробила цього впродовж 45 днів після її остаточного звільнення або, залишивши цю територію, знову туди повернулася.
. Захисний принцип, зміст якого визначається у праві держави переслідувати тих осіб, дії яких завдають істотної шкоди її інтересам, незалежно від місця вчинення злочину та громадянства цих осіб. Цей принцип знайшов своє закріплення у ст. 8 КК України. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоду й інтересам інших держав, у тому числі Україні.
. Принципове значення при здійсненні видачі мають загальновизнані міжнародні стандарти у галузі прав людини, зокрема щодо забезпечення права на життя, свободу та особисту недоторканність, на судовий захист тощо. З огляду на це важливу роль відіграє правова регламентація підстав відмови у видачі, коли йдеться про загрозу недотримання цих стандартів.
1.3 Підстави для екстрадиції
Одним з найбільш дискусійних і концептуальних аспектів інституту екстрадиції в науці і в правозастосовчій практиці, на думку ряду вчених 4, є питання про підстави видачі осіб, які вчинили злочин, як умов, за наявності яких видача може бути здійснена.
У юридичній доктрині так само, як і на практиці, виділяються різні підстави видачі осіб, які вчинили злочин.
Перш за все, підставою екстрадиції слід вважати міжнародний договір. Останній у відповідності зі ст. 2 Віденської конвенції 1969 р. про право міжнародних договорів розуміють як міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі, яка регулюється міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.
Більшість країн світу уклали відповідні міжнародні договори про екстрадицію. Питання про їх кількість і ступінь ефективності, а також про необхідність розширення співробітництва шляхом укладання нових екстрадиційних договорів представляється досить актуальним з огляду потужної інтернаціоналізації злочинності.
У зв'язку з цим можна зробити висновок про те, що міжнародний договір є юридичною підставою екстрадиції. Вся історія розвитку інституту екстрадиції свідчить про договір як про головну підставу видачі. Як справедливо писав Г.І. Тункин, «будь-який дійсний міжнародний договір має обов'язкову силу для його учасників і в цьому сенсі є нормотворчим». [17, 108]
Однак слід зазначити, що з правила про міжнародний договір як підстави екстрадиції, бувають винятки. Як приклад, можна навести Оксфордську резолюцію Інституту міжнародного права, прийняту в 1880 році, де зазначається, що «не одні тільки договори роблять видачу актом згодним з правом; вона може мати місце навіть за відсутності якого б то не було міжнародного зобов'язання». [10, 6] Мова йде про випадки, коли екстрадиція має місце за відсутності відповідних договорів і, отже, міжнародних зобов'язань по видачі.
Деякі країни мають невелику кількість укладених договорів про видачу. До них можна віднести такі країни, як Бразилію, Таїланд і ряд інших. Даний факт можна пояснити тим, що ряд держав вважають за краще вступати в договірно-правові відносини з іншими державами тільки у випадках, якщо останні не здійснюють видачу в відсутність договору, і укладання договору про видачу є єдиним можливим підставою екстрадиції. Укладання договорів про видачу також має місце, перш за все між державами, які територіально межують один з одним. Підтвердження цього положення можна знайти і в історії розвитку інституту екстрадиції.
Слід ще раз підкреслити, що в країнах загального права, як правило, екстрадиція не має місце при відсутності міжнародного договору про видачу, у той час як низка інших країн, і перш за все країн Європи, допускають здійснення екстрадиції згідно з іншими підставами. Однак і тут є певні винятки. Так, стаття 4 Конституції Нідерландів містить положення, відповідно до якого для здійснення акту екстрадиції необхідна наявність договору про видачу.
Законодавство Ефіопії, Заїру, Ізраїлю та Туреччини також стоїть на цій позиції, передбачаючи необхідність відповідних договірних положень.
Як справедливо зазначав Н.С. Таганцев: «міжнародна практика вказує поруч з трактатами і іншу, так би мовити, звичайну підставу видачі - взаємність… не одні трактати роблять видачу правомірним діянням: вона може практикуватися навіть за відсутності будь-яких договірних відносин». [21, 5]
Так, Закон Німеччини про екстрадицію 1929 р., який був прийнятий з метою вирішення питань про видачу з державами, з якими немає договорів про екстрадицію, передбачає положення, згідно з яким екстрадиція не здійснюється у випадку, якщо не гарантований принцип взаємності. Такі ж положення можна знайти і в законах Аргентини, Бельгії, Австрії, Японії, Іспанії, Швейцарії, Перу, Мексики і т.д.
Взаємність як підстава видачі припускає однакову поведінку держав: якщо одна сторона задовольняє вимогу про видачу інший, то остання може претендувати на таку ж поведінку свого контрагента. Даний принцип існує з давніх часів, і, як справедливо зазначив Д.П. Нікольський, «видача неодмінно передбачає взаємність, тому всі держави прямо зацікавлені в якомога кращому визначенні її умов».
Найчастіше окремі питання при укладанні договорів про видачу залишаються не вирішеними. У цих умовах, коли прогалини в правових нормах перешкоджають вирішенню практичних питань, велике значення має принцип взаємності, який створює такий стан, при якому одна сторона може здійснити свої права і зобов'язання лише за умови, що інша сторона діє таким же чином. При цьому слід мати на увазі те, що держави без дотримання принципу взаємності не зобов'язані брати на себе одностороннє зобов'язання видачі.
У юридичній доктрині третьою підставою видачі (після міжнародного договору і взаємності) виділяють національні закони про екстрадицію. Деякі держави мають для власного керівництва спеціальні закони, що визначають злочини, що тягнуть видачу, або перераховують ті злочини, за які видача не гарантується. Встановлення основних норм у законі, що характеризують аспекти внутрішньодержавного регулювання інституту екстрадиції, здійснюється з метою уніфікації договірно-правової практики держави. Держави, що не мають законів про видачу і конституції яких не містять жодних вказівок про це, надають питання про укладення договорів про видачу на розсуд своїх урядів. У таких країнах уряди звичайно повноважні здійснювати видачу і при відсутності договорів про видачу. [22, 139]
У деяких випадках держави при укладенні договору про видачу обмежують його дію посиланням на національні закони про екстрадицію. Так, у договорі між Австралією та Ізраїлем, укладеному в 1961 р., у ст. 3 (1) йдеться про те, що «видача повинна бути гарантована за злочини, що караються за законами Австралії позбавленням волі на строк понад один рік і передбачені в переліку злочинів у законі про видачу Ізраїлю».
Національні закони створюють основу для укладання договорів про екстрадицію, і тому слід погодитися з положенням, висловлених у п. 4 Оксфордської резолюції Інституту міжнародного права про те, що є бажаним, щоб у всіх країнах закон визначав виробництво видачі, а також умови, при яких необхідні особи можуть бути видані урядами, з якими не існує договору.
Таким чином, з аналізу всіх розглянутих вище положень випливає, що підставами екстрадиції можуть бути міжнародні договори, національне законодавство про видачу і принцип взаємності. Відповідне ж юридичне зобов'язання видачі витікає лише з міжнародно-правового договору. Відповідно до принципу «pactasuntservanda «кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися, тому для ефективного протистояння злочинності вкрай важливим є необхідність укладання як можна більшого числа екстрадиційних договорів між різними державами.
2. Процедура видачі особи, що вчинила злочин
Сучасне законодавство України з питань екстрадиції не дає чіткої регламентації основних етапів екстрадиційного процесу. Проте, дослідивши основні положення законодавства про видачу та міжнародно-правових договорів, можна розмежувати процедуру видачі особи, що вчинила злочин на такі основні етапи:
. Підготовка документів про видачу та направлення запитів
. Екстрадиційний арешт
. Рішення за запитом про видачу особи (екстрадицію), або відмова у видачі особи
. Фактична передача особи
Насамперед, слід зазначити, що видана в Україну особа може бути притягнена до кримінальної відповідальності або щодо неї може бути виконано вирок суду лише за ті злочини, за які здійснена видача (екстрадиція). [7]
Обмеження, висловлені компетентним органом іноземної держави при прийнятті рішення про видачу особи в Україну, є обов'язковими при прийнятті відповідних процесуальних рішень органом досудового слідства, прокурором або судом. Якщо застереження компетентного органу іноземної держави щодо обмежень у видачі особи стосується виконання вироку, суд, який ухвалив вирок, вирішує питання про приведення його до виконання лише за ті діяння, за які відбулася видача.
У разі вчинення особою до її видачі (екстрадиції) іншого злочину, не зазначеного у запиті про видачу, притягти таку особу до кримінальної відповідальності або виконати вирок суду за цей злочин можна лише після отримання згоди компетентного органу іноземної держави, що видала особу. [19, 48]
Центральними органами щодо видачі особи (екстрадиції), якщо інше не передбачено міжнародним договором України, є:
Генеральна прокуратура України - щодо видачі обвинувачених (підозрюваних) у справах на стадії досудового слідства.
Міністерство юстиції України - щодо видачі (екстрадиції) підсудних (засуджених) у справах на стадії судового розгляду або виконання вироку.
Центральні органи щодо видачі особи (екстрадиції) відповідно до Кримінально-процесуального Кодексу України:
звертаються до компетентних органів іноземних держав із запитами про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення;
розглядають запити компетентних органів іноземних держав про видачу (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення та приймають рішення щодо них;
організовують проведення екстрадиційної перевірки;
організовують прийом-передачу осіб, щодо яких прийнято рішення про видачу (екстрадицію), тимчасову видачу чи транзитне перевезення;
здійснюють інші повноваження, визначені національним законодавством або міжнародним договором про видачу особи (екстрадицію). [4, 13]
1. Підготовки документів про видачу та направлення запитів
Перший етап, при здійсненні процедури видачі особи, що вчинила або обвинувачується у вчиненні злочину - це підготовка документів та запитів, необхідних для здійснення екстрадиції. З метою ініціювання питання про видачу особи, яка вчинила злочин, готують і направляють до відповідної держави офіційний запит про видачу. Направлення такого запиту є виключною компетенцією Генерального прокурора України. Документи про видачу особи в Україну готує орган досудового слідства чи суд, у провадженні якого перебуває кримінальна справа або яким постановлено вирок, з дотриманням вимог, передбачених КПК України та відповідним міжнародним договором України.
Документи складаються у письмовій формі і повинні містити дані про особу, видача якої вимагається, обставини і кваліфікацію вчиненого нею злочину. До них додаються:
копія постанови судді про взяття особи під варту або про дачу дозволу на її затримання і доставку в суд під вартою або копія вироку з підтвердженням про набрання ним законної сили;
копія постанови про притягнення особи як обвинуваченого, якщо у справі не винесено вирок;
копія постанови про розшук особи;
текст статті Кримінального кодексу України, згідно з якою кваліфікується вчинений злочин;
документи про громадянство розшукуваної особи;
довідка про частину невідбутого покарання, якщо запитується видача особи, яка вже відбула частину призначеного покарання;
інші відомості, передбачені міжнародним договором України, який також чинний для іноземної держави, на території якої встановлено розшукувану особу.
Документи підписуються слідчим або суддею, засвідчуються печаткою відповідного органу та перекладаються мовою, передбаченою міжнародним договором України і після цього передаються до відповідного центрального органу через прокуратуру Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя, військову прокуратуру регіону України та Військово-Морських Сил України у десятиденний строк з дня затримання особи на території іноземної держави. [8, 247]
У зазначений строк Генеральній прокуратурі України безпосередньо передаються документи про видачу особи (екстрадицію) слідчих підрозділів у складі Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Державної податкової адміністрації України.
Центральний орган за наявності підстав, передбачених міжнародним договором України, звертається до компетентного органу іноземної держави із запитом про видачу особи в Україну. Запит про видачу направляється керівником центрального органу або його заступником протягом п'яти днів з дня отримання документів органу досудового слідства чи суду.
2. Екстрадиційний арешт
Екстрадиційний арешт застосовується до вирішення питання про видачу особи (екстрадицію) та її фактичної передачі, але не може тривати більше вісімнадцяти місяців. У межах цього терміну суддя за місцем тримання особи під вартою за поданням прокурора не рідше одного разу на два місяці перевіряє наявність підстав для подальшого тримання особи під вартою або її звільнення. А за скаргою особи, до якої застосовано екстрадиційний арешт, або її захисника чи законного представника суддя за місцем тримання особи під вартою не частіше одного разу на місяць перевіряє наявність підстав для звільнення особи з-під варти. [9, 912]
Суддя, після одержання подання встановлює особу, пропонує їй зробити заяву, перевіряє запит про видачу та наявні матеріали екстрадиційної перевірки, вислуховує думку прокурора, інших учасників і виносить постанову про:
застосування екстрадиційного арешту;
відмову в застосуванні екстрадиційного арешту, якщо для
його обрання немає підстав.
Характерно, що при розгляді подання суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу.
У разі якщо максимальний строк екстрадиційного арешту, передбачений частиною сьомою цієї статті, закінчився, а питання щодо видачі особи (екстрадиції) та її фактичної передачі центральним органом не вирішено, особа підлягає негайному звільненню з-під арешту.
Звільнення особи з-під екстрадиційного арешту судом не перешкоджає повторному його застосуванню з метою фактичної передачі особи іноземній державі на виконання рішення про видачу, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.
Тимчасовий або екстрадиційний арешт припиняється у разі, якщо:
центральний орган у передбачені міжнародним договором України строки не отримав запит про видачу особи (екстрадицію);
під час екстрадиційної перевірки встановлено обставини, за наявності яких видача особи (екстрадиція) не здійснюється;
компетентний орган іноземної держави відмовився вимагати видачу особи;
центральним органом прийнято рішення про відмову у видачі особи (екстрадиції). [14, 58]
3. Рішення за запитом про видачу особи (екстрадицію), або відмова у видачі особи
Після вивчення матеріалів екстрадиційної перевірки центральний орган приймає рішення про видачу особи (екстрадицію) або відмову у видачі (екстрадиції) іноземній державі. Рішення виноситься керівником центрального органу або його заступником.
Про своє рішення центральний орган повідомляє компетентний орган іноземної держави, а також особу, щодо якої воно прийнято.
У разі прийняття рішення про видачу (екстрадицію) такій особі вручається його копія. Якщо впродовж семи днів зазначене рішення не оскаржено до суду, організовується фактична видача цієї особи компетентним органам іноземної держави.
Рішення про видачу особи (екстрадицію) може бути оскаржено особою, стосовно якої воно прийняте, її захисником чи законним представником до місцевого суду за місцем тримання такої особи під вартою.
Розгляд скарги здійснюється суддею одноособово протягом десяти днів з дня її надходження до суду. Судовий розгляд проводиться за участю прокурора, особи, щодо якої прийнято рішення про видачу, її захисника чи законного представника, якщо він бере
участь у справі.
За результатами розгляду суддя приймає вмотивовану постанову, якою:
залишає скаргу без задоволення;
задовольняє скаргу і скасовує рішення про видачу (екстрадицію). Після набрання постановою судді про скасування рішення про видачу (екстрадицію) законної сили особа негайно звільняється з-під варти.
У видачі особи іноземній державі відмовляється у разі, якщо:
особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу (екстрадицію) є громадянином України або особою без громадянства, що постійно проживає в Україні;
злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України;
закінчилися передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за злочин, за який запитано видачу;
компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію);
видача особи (екстрадиція) суперечить зобов'язанням України за міжнародними договорами України;
наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України.
Особа, якій надано статус біженця, не може бути видана іноземній державі, де її здоров'ю, життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України.
У разі відмови у видачі з мотивів громадянства та наявності статусу біженця або з інших підстав, що не виключають провадження у справі, за клопотанням компетентного органу іноземної держави Генеральна прокуратура України надає доручення органу досудового слідства здійснити розслідування кримінальної справи стосовно цієї особи в порядку, передбаченому законодавством. [20, 63]
4. Фактична передача особи
Останнім етапом впроцедурі видачі особи, що вчинила злочин є фактична передача особи іноземній державі.
З метою фактичної передачі особи, щодо якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), центральний орган після набрання чинності цим рішенням надає відповідні доручення (направляє звернення) компетентним органам України.
Передача особи має бути здійснена протягом п'ятнадцяти днів з дати, встановленої для її передачі. Цей строк може бути продовжено центральним органом до тридцяти днів, після чого особа підлягає звільненню з-під варти. Якщо компетентний орган іноземної держави з не залежних від нього обставин не може прийняти таку особу, центральний орган встановлює нову дату передачі у строки, передбачені частиною другою цієї статті.
Під час фактичної передачі особи компетентний орган іноземної держави інформується про строк перебування її під вартою в Україні. [16, 136]
3. Співвідношення національного та міжнародного права з питань екстрадиції
На сучасному етапі розвитку інституту екстрадиції в Україні та в міжнародному публічному праві помітно зросла увага вчених до проблематики становлення, розвитку і дослідження екстрадиції.
На думку вченого-міжнародника І.І. Лукашука, під видачею розуміється передача обвинуваченої чи засудженої особи державою, на території якої вона перебуває, державі, в якій ця особа вважається такою, що вчинила злочин чи в якій була засуджена. У багатьох країнах видачі присвячені спеціальні закони. Ці питання регулюються багатоманітністю договорів. [14, 458]
Колеги І.І. Лукашука - Г.В. Ігнатенко та О.І. Тіунов доречно зауважили, що отримавши розповсюдження словосполучення «видача злочинців» не узгоджується ні з текстами нормативних актів, ні із ситуаціями видачі здебільшого, коли винність особи ц вчиненні злочину ще не встановлення на стадії кримінального переслідування, тому використовувати такий термін слід обдумано та виважено. [12, 547]
Важливою складовою інституту екстрадиції сьогодні є дотримання прав осіб, які підлягають видачі відповідно до міжнародно-правових стандартів Ради Європи та Організації з безпеки і співробітництва в Європі та інших міжнародних інституцій. У рамках Ради Європи прийнята Конвенція про видачу правопорушників 1957 р., яка на сьогодні залишається єдиним регіональним конвенційним механізмом у цій сфері, а місії ОБСЄ, у свою чергу, активно взаємодіють з органами влади на місцях щодо необхідності приведення чинних законодавств, які регулюють питання екстрадиції з міжнародними документами Ради Європи. Виконання рекомендацій міжнародних інституцій ООН, Ради Європи, ОБСЄ має стати одним із постійних пріоритетів у діяльності державних органів.
Що стосується національного законодавства, то у ст. 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. [1,9] Проте, слід зазначити, що такі конституційні принципи, як право кожної людини на життя, здоровя, свободу та особисту недоторканість, свободу пересування, вільного вибору місця проживання і права вільно залишати територію України, на законних підставах можуть бути обмежені щодо осіб, яких притягнуто до кримінальної відповідальності, що перебувають під вартою та засуджених.
КК України (ст. 6-10) передбачає, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, а також, якщо його виконавець або хочу б один із співучасників діяв на території України. Громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, які вчинили злочин за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України. Якщо зазначені особи за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні кримінальної відповідальності за ці злочини. Іноземці або особи без громадянства, які проживають постійно в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. [2, 7]
Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, у разі вчинення ними злочину на території України, вирішується дипломатичним шляхом.
Правовими наслідками засудження особи за межами України є те, що вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України. Рецидив злочинів, не відбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання.
Громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Іноземці, які вчинили злочин на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.
Міжнародне публічне право врегульовує питання екстрадиції шляхом підписання між урядами Ради Європи і міжнародного співтовариства та ратифікації Конвенцій, протоколів до них і двосторонніх Договорів між Україною та іноземними країнами про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання, про правову допомогу та правові відносини у кримінальних справах. Міжнародне право не зобовязує держави до видачі при відсутності договору. Водночас існують звичаєві норми, які належать до правил видачі. Загальновизнаним є принцип подвійної кримінальності, згідно з яким видача може мати місце тільки при вчиненні діяння, яке вважається злочинним за законами як Запитуваної сторони так і Запитуючої Сторони. Наступне правило полягає в тому, що переслідування виданої особи може мати місце тільки за ті злочини, за які вона була видана. Переслідування за інші діяння дає видавшій державі право на протест. Це положення має важливе значення, допомагаючи уникнути зловживань інститутом видачі. Наприклад, запит про видачу вказує в якості підстави розкрадання майна, а видану особу судять за політичний злочин.
Так, Європейську конвенцію про видачу правопорушників (ЕТS 024), підписали 13.12.1957 у Парижі і ратифікували у подальшому 46 країн-членів Ради Європи та 2 країни - Ізраїль, Південна Африка, я не входять в Раду Європи. З країн колишнього СРСР підписали і ратифікували цю Конвенцію 9: Азербайджан, Вірменія, Грузія, Латвія, Литва, Естонія, Молдова, Росія та України, яка підписала - 29.05.1997 р., ратифікувала - 11.03.1998 р., набула чинності - 09.06.1998 р. У ній сказано, що Сторони зобовязуються видавати одна одній, з урахуванням положень та умов, викладених у Конвенції, всіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою.
Видача правопорушників здійснюється у звязку із правопорушеннями, які караються за законами запитуючої Сторони позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний термін не менше одного року чи більш суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про увязнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території запитуючої сторони, термін призначеного покарання має становити не менше чотирьох місяців.
Видача не здійснюється, якщо правопорушення, у звязку з яким вона запитується, розглядається запитуваною Стороною як політичне правопорушення або правопорушення, повязане з політичним правопорушенням. Таке саме правило застосовується, якщо запитувана Сторона має достатньо підстав вважати, що запит про видачу правопорушника за вчинення звичайного кримінального правопорушення, був зроблений з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії, національної приналежності чи політичних переконань. Для цілей цієї Конвенції вбивство або замах на вбивство глави держави або члена його сім`ї не вважається політичним правопорушенням. [5, 23]
Видача за правопорушення, які передбачені військовим правом і які не є правопорушеннями за звичайним кримінальним правом, із сфери застосування цієї конвенції вилучаються. Видача здійснюється за правопорушення, повязані з податками, зборами, митом та валютою, тільки якщо Договірні Сторони ухвалили таке рішення щодо будь-якого такого правопорушення або категорії правопорушень. Договірна Сторона має право відмовити у видачі своїх громадян. Якщо запитувана Сторона не видає свого громадянина, вона на прохання запитуючої Сторони передає справу до своїх компетентних органів для того, щоб у разі необхідності можна було здійснити її розгляд. З цією метою документи, інформація та речові докази, які стосуються правопорушення, надсилаються безкоштовно по дипломатичних каналах. Запитуюча Сторона інформується про результати розгляду її запиту. Запитуюча Сторона може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення, яке за її законодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території або в місці, яке розглядається як її територія. Запитувана Сторона може відмовити у видачі, відповідної особи, якщо компетентні органи цієї Сторони переслідують її у звязку з правопорушенням (правопорушеннями), за яке вимагається видача.
У Конвенції закріплений принцип - «Non bis in idem» - недопустимість покарання за той самий злочин двічі. Якщо правопорушення, за яке вимагається видача, карається смертною карою за законодавством запитуючої Сторони і якщо законодавство запитуваної Сторони не передбачає смертної кари за таке саме правопорушення або вона, як правило, не виконується, у видачі може бути відмовлено, якщо запитуюча Сторона не надасть запитуваній Стороні достатніх гарантій того що смертний вирок не буде звернений до виконання. Для прикладу можна привести практику Генеральної прокуратури РФ: «Колишній міністр оборони Азербайджану Р. Газієв був заочно засуджений азербайджанським судом до вищої міри покарання. У вересні 1993 р., Генеральна прокуратура РФ отримала клопотання прокуратури Азербайджану про видачу свого громадянина Газієва, який звинувачував ся у вчиненні військового злочину і розкраданні державного майна в особливо великих розмірах. Посилаючись на Конвенцію про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (Мінська Конвенція між державами-членами СНД 1993 р.) і на Договір про правову допомогу з Азербайджаном 1992 р., Генеральна Прокуратура РФ прийняла рішення про видачу громадянина Газієва. При цьому, було враховано заяву Генерального прокурора Азербайджану про те, що до громадянина Газієва смертна кара не буде застосована» [6]
Якщо ця Конвенція не передбачає іншого, процедура щодо видачі правопорушників і тимчасового арешту регулюється виключно законодавством запитуваної Сторони. Документи, які подаються, складаються мовою запитуючої або запитуваної Сторони, запитувана Сторона може вимагати переклад на одну з офіційних мов ради Європи, яку вона визначає на свій розсуд. Витрати, що виникали на території запитуваної Сторони у звязку з видачею правопорушників, покриваються цією Стороною. Витрати, що виникли у звязку із транзитними перевезеннями через територію Сторони, в якої запитується дозвіл на транзитне перевезення, покриваються запитуючою Стороною. Будь-яка Договірна Сторона під час підписання цієї Конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікованої грамоти або свого документа про приєднання, може заявити застереження щодо будь-якого положення або будь-яких положень Конвенції.
До цієї Європейської Конвенції був підписаний 15.10.1975 у Страсбурзі Додатковий протокол (EST 086), у ст. 1 якого зазначено, що для цілей застосування ст..3 Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього, яка була ухвалена Генеральною асамблеєю ООН 09.12.1948; порушення, зазначені у ст..50 Женевської Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (1949 р.), ст. 51 Женевської Конвенції про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, із складу збройних сил на морі (1949 р.), ст. 130 Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими (1949 р.) та ст. 147 Женевської Конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949 р.); будь-які аналогічні порушення законів війни, діючих на час набрання цим протоколом чинності й існуючих на цей час звичаїв війни, які не передбачуються у вищезазначених положеннях Женевських Конвенцій. [7, 4]
Україна ж подала Заяву як держава-учасниця до Додаткового протоколу Європейської Конвенції, яка містилася у документі про ратифікацію, врученому 11.03.1998: «Незважаючи на те, що законодавство України відповідає Статті 1 Додаткового протоколу, Україна заявляє, що вона не визнає Розділу І та залишає за собою право приймати рішення по цьому Розділу щодо того, задовольняти чи ні запити про екстрадицію, для кожного конкретного випадку».
Другий додатковий протокол до Європейської Конвенції про видачу правопорушників (ETS 098), який був підписаний у Страсбурзі 17.03.1978, у ст. 5 зафіксував, що п. 1 ст. 12 Конвенції змінюється такими положеннями: «Запит складається у письмовій формі і надсилається Міністерством юстиції запитуваної Сторони; однак використання дипломатичних каналів не виключається. Інші шляхи передачі запитів можуть бути встановлені за прямою згодою між двома або декількома Сторонами».
Заява України як держави-учасниці до Другого додаткового протоколу Європейської Конвенції, яка містилася у листі Постійного представника від 31.01.2000, зареєстрованого Генеральним секретарем Ради Європи 01.02.2000, була така: «Міністерство юстиції України (якщо із запитами звертаються суди) та Генеральна прокуратура України (якщо із запитами звертаються органи досудового слідства) є тими державними органами, посилання на які міститься у п. 1 ст. 12 Конвенції зі змінами, внесеними Другим додатковим протоколом».
Видача не здійснюється, якщо відповідна особа, згідно із законодавством запитуючої Сторони, не підлягає переслідуванню чи покаранню у звязку із закінченням строку давності, за винятком злочинів проти людства та воєнних злочинів, при вчиненні яких строк давності не враховується (Європейська конвенція про незастосування строку давності до злочинів проти людства та воєнних злочинів Страсбург, 25.01.1974).
На виконання Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. Україною було укладено пять міжнародних договорів з даних питань на двосторонній основі із Республікою Індія (03.10.2002), ФР Бразилія (21.10.2003), Республікою Панама (04.11.2003), Ісламською Республікою Іран (11.05.2004) та арабською Республікою Єгипет (10.10.2004).
Що стосується екстрадиції засуджених осіб, то це питання регулюється у міжнародному праві шляхом підписаної у Страсбурзі 21.03.1983 Конвенції про передачу засуджених осіб і Додаткового протоколу до неї (Україна ратифікувала прийнявши відповідний Закон Верховною Радою України (далі - ВРУ) від 22.09.1995) та Конвенцією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання у державі, громадянами якої вони є (Берлін, 19.05.1978).
Міністерством закордонних справ України, виходячи із принципів державного суверенітету, рівноправності і взаємної поваги, ґрунтуючись на нормах міжнародного права і бажаючи розвивати міждержавне співробітництво у галузі кримінального права, враховуючи, що відбування засудженими покарання у державі, громадянами якої вони є, сприяє більш ефективному досягненню мети виконання покарання, поверненню правопорушників до нормального життя у суспільстві, укладено двосторонній Договір між Україною і Республікою Вірменія (Договір ратифіковано Законом від 15.11.2001), Грузією, Азербайджанською Республікою (ратифіковано 21.11.1997), Республікою Казахстан (ратифіковано 18.05.2000), Республікою Узбекистан (ратифіковано 19.03.1999) - про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання, а також Договір між Україною і КНР про передачу засуджених для відбування покарання (ратифіковано 21.07.2001).
Згідно з цими Договорами, засуджена особа може бути передана при наявності таких умов:
якщо ця особа є громадянином держави виконання вироку;
якщо вирок набув законної сили;
якщо в момент одержання запиту про передачу засуджений повинен ще відбувати покарання протягом не менш шести місяців;
- якщо на передачу згодна засуджена особа;
якщо дія чи бездіяльність, за який був винесений вирок, є злочином відповідно до законодавства держави виконання вироку;
якщо відшкодовані матеріальні збитки, заподіяні злочином;
якщо держава винесення вироку і держава виконання вироку згодні на передачу засудженої особи. [22, 17]
Передача засудженого не здійснюється, якщо не дотримані вищезазначені умови та коли закінчилися строки давності кримінального переслідування.
Проте, слід зазначити, що питання екстрадиції вирішуються також в Європейській Конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах (Страсбург, 20.04.1959, ратифікована ВРУ 16.01.1998) і в Конвенції про правову допомогу та правові відносити у цивільних, сімейних та кримінальних справах (Мінська Конвенція між державами-членами СНД, 1993 р.), ратифікована 10.11.1994, а також в укладених двосторонніх Договорах між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (ратифіковано постановою ВРУ від 17.12.1993), Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносити у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах (ратифіковано Законом ВРУ від 22.11.1995), Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносити у цивільних та кримінальних справах (ратифіковано Законом від 22.11.1995) - в яких передбачається видача осіб у звязку із кримінальним переслідуванням; Республікою Молдова (ратифіковано Законом від 10.11.1994), Польща (ратифіковано постановою ВРУ від 04.02.1994), Соціалістичною Республікою Вєтнам (ратифіковано Законом від 02.11.2000), Монголія (ратифіковано Законом від 01.11.1997) про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах - в яких передбачається видача осіб з метою переслідування або виконання покарання. [8, 64]
У договорі між Україною і КНР про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах (ратифіковано постановою ВРУ від 05.02.1993) не передбачається екстрадиція, оскільки між ними укладено спеціальних Договір про екстрадицію, який передбачає видачу осіб з метою кримінального переслідування або виконання покарання, ратифіковано 21.10.1999. У договорі між Україною та США про взаємну правову допомогу у кримінальних справах (ратифіковано Законом від 10.02.2000) не передбачається екстрадиція. Саме тому США правомірно відмовили Україні в екстрадиції на її територію громадянина України П. Лазаренка за вчинене в Україні розкрадання та відмивання бюджетних коштів в особливо великих розмірах, коли той перебував на посаді Премєр-міністра України та порушив еміграційне законодавство США при вїзді в державу.
Обсяг правової допомоги включає в себе те, що відповідно до положень двосторонніх Договорів Договірні Держави надають взаємну допомогу у розслідуванні, переслідуванні та попередженні злочинів, а також у судовому розгляді кримінальних справ, а саме:
в отриманні показань свідків або заяв осіб;
забезпеченні документами, протоколами та іншими предметами;
встановленні місця знаходження чи ідентифікації осіб або предметів (речових доказів);
врученні документів;
здійснення розшуку і вилучення;
у заходах, повязаних з арештом та конфіскацією майна, реституцією і стягненням штрафів;
будь-якої іншої форми допомоги.
Отже, норми національного права України містять у собі керівні положення норм міжнародного права з питань екстрадиції, проте на практиці трапляються проблемні питання щодо видачі осіб, оскільки кожна незалежна держава є самостійним субєктом міжнародного права і в її входить вирішення дискусійної проблеми щодо екстрадиції осіб.
Висновки
Видача (екстрадиція) - це погоджений між зацікавленими державами на основі норм міжнародного права акт правової допомоги, що полягає в передачі фізичної особи, яка вчинила злочин міжнародного характеру, іншій державі з метою залучення його до кримінальної відповідальності або для приведення у виконання набирає чинності вироку відносно даної особи.
В даний час загальновизнано, що видача злочинців - це право держави, а не його обов'язок. Обов'язок видачі може бути тільки за наявності відповідного міжнародного договору та з урахуванням певних умов. Держава, спрямовуючи вимога про видачу, бере на себе зобов'язання не залучати до кримінальної відповідальності і не піддавати покаранню особа за ті злочинні діяння, за які видача не була здійснена.
У звязку з відсутністю належного нормативно-правового регулювання екстрадиційних правовідносин та неузгодженістю чинних підзаконних нормативних актів, існує нагальна потреба в розробці та прийнятті Закону України «Про екстрадицію» чи доповненні чинного Кримінально-процесуального кодексу України відповідним розділом.
Міжнародно-правовий інститут видачі слід відокремлювати від інститутів передачі, надання у розпорядження, вислання та повернення осіб.
З метою більш чіткої регламентації процесу екстрадиції слід запровадити розподіл його на етапи (стадії).
Місце екстрадиції у системі міжнародного права тлумачиться аж ніяк не однозначно. Іноді його вважають інститутом другорядним, який відживає свій вік. Тим часом злочинність ускладнюється; організована злочинність різних держав установлює тісні контакти; злочинці, що вчинили злочин в одній країні, ховаються на території іншої, часто міняючи місця проживання, одержуючи підтримку й сприяння з боку своїх «побратимів». Все це робить проблему екстрадиції досить актуальною. У той же час відзначається прагнення багатьох держав не видавати своїх громадян, що скоїли злочин за кордоном, якщо навіть вони не користуються дипломатичним імунітетом. Інші ж країни охоче віддають «своїх» злочинців, знімаючи із себе тягар їх ресоціалізації.
Розуміння правової природи екстрадиції також неодинакове. Деякі вчені вважають, що видача злочинців - це чисто адміністративне питання, тому що часто рішення про неї приймає не суд, а уряд або який-небудь його орган. Водночас екстрадицію можна розглядати як елемент кримінально-процесуального права, тому що в наявності є порядок передачі людини, що скоїли злочин, іншій країні з дотриманням певних процесуальних гарантій. Екстрадицію можна вважати й частиною кримінального права, а саме - інституту виконання покарання.
Інститут екстрадиції є інститутом договірного, а не звичаєвого права. Як прикладом цього є той факт, що Україна уклала договори про видачу злочинців з Республікою Панама, Федеративною Республікою Бразилія, Республікою Індія, Китайською Народною Республікою, Республікою Казахстан та іншими державами.
Слід зазначити, що сьогодні інститут видачі набуває особливого значення. У результаті інтеграційних процесів кордони багатьох держав стали «прозорими». Удосконалилися засоби комунікації. Все це істотно полегшує шлях осіб, які вчинили злочин в одній державі, сховатися в іншому. Ще більш важливо те, що нові умови активно використовуються організованою злочинністю, яка в зростаючій мірі знаходить міжнародний характер. Сучасна злочинність не знає територіальних кордонів, і це диктує необхідність все більш тісної співпраці держав у боротьбі проти неї. При цьому важливою задачею є забезпечення належного балансу між інтересами держав при вирішенні питань видачі та правами видаються осіб.
Роль інституту видачі в наш час зростає, про що свідчить зростаюча активність держав у цій галузі: приймаються нові закони, полягають міжнародні договори, приймаються резолюції міжнародних організацій і все більш велика судова практика
Список використаних джерел
1. Конституція України. - К.: Правові джерела, 2013. - 25 с.
2. Кримінальний Кодекс України, прийнятий 05.04.2001, набрав чинності 01.09.2001 зі змінами та доповненнями станом на 10.03.2014 - №25-26 - с. 6-10
. Європейська Конвенція про взаємодопомогу у кримінальних справах (ратифікована Законом України від 16 січня 1998 р.) // Офіційний вісник України. - 1998. - №13.
. Європейська Конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р. Ратифікована Україною 16 січня 1998 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">. Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (Мінська конвенція). Ратифікована Україною 10 листопада l994p. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">. Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції». - Редакція від 25.06.2011 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">. Збірка договорів Ради Європи. Парламентське видавництво. - Київ, 2000 - 247 с.
. Міжнародні договори України про правові відносини та правову допомогу за ред. Горбунова Л.М. - Київ: видавництво «Ін Юре» 2007. - 912 с.
. Теоритичні та практичні проблеми при видаці осіб (екстрадиції) під час досудового розслідування в сучасному правовому просторі. Пиріг Н.М. - Київ 2014.
. Додонов В.М. Порівняльне кримінальне право. Загальна частина. Монографія. - За заг. і науч. ред. С.П. Щерби - М.: видавництво «Юрлітінформ» 2012. - 448 с.
. Ігнатенко Г.В., Тиунов О. І. Міжнародне право - Четверте видання. - Москва 2006. - 555 с.
. Кучерявий О.П. Екстрадиція - українською юридичною мовою. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: #"justify">. Лукашук И.И. «Международное право. Особ. часть.» - Москва 2013. - 58 с.
. Міжнародне право: Навч. посібник за ред. М.В. Буроменського. - видавництво «Юрінком Інтер», 2006. - 336 с.
. Семенов В.С. Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права. - Харків 2010. - 193 с.
. Тункин Г.І. Теорія міжнародного права. - Київ: видавництво «Зерцало» 2009. - 108 с.
. Захаренко В. Принципи і норми міжнародного права як основа зовнішньополітичної діяльності України // Право України. - Київ 2010 №4. - с. 336-341
. Свистуленко М.П. Екстрадиція в правовій системі України: основні кримінально-правові аспекти // Юридическая практика. - 2005 №14. - с. 46-48
. Смирнов М. Щодо визначення правової природи екстрадиції // Видання «Вісник прокуратури». - Київ, 2013 №9. - с. 56-66
. Фесенко Є.В. Деякі актуальні проблеми кримінально-правової науки (Загальна частина) // Часопис Академії адвокатури України. - 2010, №7 с. 2-6
. Яцишин М. Основні джерела регламентації порядку й умов виконання та відбування кримінальних покарань (теоретико - аналітичний огляд) // Право України. - Київ 2012 №7. - с. 135-139