є сукупність суспільних відносин, які виникають в процесі порушення, підготовки і судового розгляду в справах окремого провадження.
Розділ 1. Загальна характеристика окремого провадження в цивільному судочинстві: поняття окремого провадження, його знаки та особи, що беруть участь у розгляді справ окремого провадження
усиновлення провадження цивільний дієздатність
Здійснення правоохоронної та правозахисної функцій висувають перед державою проблему не лише вирішення правових спорів, але і забезпечення інтересів громадян, організацій і держави, коли через невизначеність фактичних обставин вони не можуть здійснити певні права. Потреба захисту охоронюваних законом інтересів полягає у підтвердженні певного юридичного факту.
Перед законодавцем завжди стоїть завдання вибору такої форми захисту інтересів громадян, яка найефективніше задовольнятиме вказану потребу. Вибір залежить насамперед від характеру самих інтересів, які певною мірою передбачають розмежування компетенції юрисдикційних органів: адміністративних органів та суду.
Необхідність захисту прав та охоронюваних законом інтересів виникає не тільки у тих випадках, коли права та інтереси порушуються чи оспорюються. Інколи з'являється потреба у встановленні таких обставин, що є лише підставою для здійснення суб'єктивних прав. Особа, яка має певне право, не може його здійснити через те, що факти, які це право підтверджують, не є очевидними і потребують перевірки та підтвердження відповідними доказами. Тому у цивільному процесі існує такий вид судочинства, який дозволяє заінтересованій особі встановлювати у судовому порядку юридичні факти для подальшого здійснення відповідних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Ним є окреме провадження.
В ст. 55 Конституції України закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом [1]. Однак, захист прав та інтересів, що охороняються законом, виникає не тільки у випадках їх порушення. Часто виникає необхідність у встановленні у судовому порядку юридичних фактів, що необхідні для подальшого здійснення відповідних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Такі справи розглядаються в порядку окремого провадження.
У вітчизняному цивільному процесуальному законодавстві протягом більш ніж 100 років знаходила своє відображення конструкція кількох форм цивільного судочинства - так званий спірний або позовний і окремий порядок (форма) цивільного процесу, зумовлений необхідністю формулювання спеціальних процесуальних норм [26, c.291].
Деякі сучасні дослідники конструкцію форм судочинства пов'язують із традицією римського права, яка виокремлює спірне позовне провадження (jurisdictio conteutiose) і безспірне (jurisdictio voluntaria) і яка, на їх думку, була відтворена цивільним процесуальним законодавством сучасних держав [29, c.430].
Дане положення римського права, згідно з яким спірне позовне судочинство відокремлювалося від безспірного (добровільного), було відтворене цивільним процесуальним законодавством сучасних держав.
У російському праві відповідно до Статуту цивільного судочинства 1864 р. безспірне (добровільне) судочинство одержало назву охоронного, яке, як вважалося, точніше визначало характер провадження, під час здійснення якого суд лише посвідчував або охороняв права окремих осіб. Існувала думка, що охоронне провадження має на меті запобігання правопорушенням, а позовне - усунення правопорушень і поновлення порушених прав, у зв'язку з чим перше називалося запобіжним (превентивним), а друге - репресивним.
У ЦПК УСРР 1924 р., який був підготовлений за зразком ЦПК РСФРР 1923 р., була передбачена третя частина «Окремі провадження», тобто порядок розгляду таких справ, у яких немає спору про цивільне право між сторонами, а є одноособове звернення до суду за встановленням певних правовідносин або визнанням наявності тих чи інших прав. Це провадження не ґрунтувалося на позові. У пояснювальній записці НКЮ УСРР до проекту ЦПК воно визнавалося безспірним.
Зміна в літературі назви «охоронне» на «окреме» провадження пояснювалася тим, що першим не охоплювалися всі види непозовного провадження, віднесені до компетенції суду. Назва «окреме провадження» підкреслювала окремий (особливий), відмінний від позовних характер цих справ як за суттю, так і за формою провадження. До окремого провадження були віднесені справи: про видачу судових наказів; про депозит; про розпорядження судом майном померлих; про видачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на поточні рахунки і вклади в кредитних установах; про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями; за скаргами на дії нотаріусів.
У новій редакції ЦПК УРСР 1929 р. з окремого провадження були виключені зазначені вище перші три категорії справ, однак додана справа про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника. До цього переліку вносилися зміни. На початку 60-х років порядком окремого провадження суд розглядав справи: за скаргами на неправильності у списках виборців; про стягнення недоїмок і штрафів, за скаргами на дії нотаріусів та інших органів, які виконують нотаріальні дії; про встановлення юридичних фактів; про визнання осіб безвісно відсутніми і безвісно відсутніх померлими; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника (викликне судочинство); про розірвання шлюбу. Отже, порядком окремого провадження розглядалися не тільки справи безспірного характеру, а й спірні, що виникли з державних, адміністративних, фінансових і сімейних правовідносин. ЦПК 1964 р. справи, що виникали з державних, адміністративних, фінансових правовідносин, були виділені в самостійний вид «Провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин», а справи про розірвання шлюбу віднесені до позовного провадження. Згідно зі ст. 254 ЦПК України 1964 р. справами окремого провадження є: про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим; про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні.
Законом України «Про внесення доповнень до Цивільного процесуального кодексу України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України» (зміни щодо порядку усиновлення дітей)» від 12 липня 1996 р. № 329/96-ВР ЦПК України був доповнений главою 35-А, якою врегульовано порядок розгляду справ про усиновлення дітей. Статтею 234 ЦПК України 2004 р. [2] цей перелік був значно розширений. До окремого провадження також належать справи: про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; про визнання спадщини від умерлою; про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку; про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб; про надання права на шлюб; про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей; про поновлення шлюбу після його розірвання; про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи, встановлені законом.
Аналіз зазначених справ свідчить, що окреме провадження - це процесуальний порядок розгляду визначених ЦПК справ про встановлення певних обставин (юридичних фактів) або певного юридичного становища осіб. Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві, особливості. Однак усі ці справи мають спільні риси, що відрізняють їх від справ позовного провадження і справ, які виникають з адміністративно-правових відносин. Справи останніх двох видів є однотипними. У своїй основі вони мають правову вимогу - спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин, який передається на розгляд суду. В них беруть участь сторони з протилежними інтересами. У справах окремого провадження суд розглядає і вирішує не спір про право цивільне, характерний для позовного провадження, а вимогу до суду про встановлення певних обставин - юридичних фактів, зміну правового статусу громадянина або неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини, з наявністю чи відсутністю котрих закон пов'язує виникнення, зміну або припинення суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав. Отже, метою розгляду судом справ окремого провадження є захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і держави. Однак у теорії цивільного процесу питання про правову природу цих справ є дискусійним. Як правило, їх характерною ознакою вважають відсутність спору про право. Це необхідна можливість судового розгляду справ окремого провадження у законодавчому порядку.
Справи окремого провадження, що становлять цивільну юрисдикцію суду, слід поділити на три групи.
По-перше, це справи, порядок розгляду та вирішення яких визначений цивільним процесуальним законодавством. Ними є справи про:
обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
усиновлення;
встановлення фактів, що мають юридичне значення;
відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;
передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;
визнання спадщини відумерлою;
надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
До другої групи відносяться справи, які тільки поіменовані ЦПК України, однак особливості їх розгляду визначені іншими актами законодавства. Такими є справи про надання права на шлюб (ст. 23 Сімейного кодексу України), про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 Сімейного кодексу України), про поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 Сімейного кодексу України), про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя (ст. 119 Сімейного кодексу України).
До третьої групи можуть бути віднесені справи, які можуть розглядатися у порядку окремого провадження, якщо актами законодавства вони віднесені до цивільної юрисдикції (ст. 234 ЦПК України).
Відповідно до новітнього цивільного процесуального законодавства із категорій справ окремого провадження вилучаються справи за заявами про встановлення неправильностей у актах громадянського (нині - цивільного) стану, а також справи про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні. Так, відповідно до перехідних та прикінцевих положень ЦПК України скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, подані до набрання чинності ЦПК України 2004 р. відповідно до глави 39 ЦПК України 1963 р., розглядаються за правилами позовного провадження. Заяви у справах щодо відмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести виправлення в актовий запис цивільного стану, подані до набрання чинності ЦПК України за правилами, встановленими главою 36 ЦПК України 1963 р., розглядаються у порядку, встановленому Адміністративним процесуальним кодексом України.
Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві, особливості.
Ознаками окремого провадження є, насамперед, його несумісність із спором про право. Якщо у ході розгляду справи виявиться, що предметом судового розгляду справи є спір про право, суд повинен залишити заяву без розгляду (якщо справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства) або закрити провадження у справі, якщо предметом судового розгляду і вирішення виявиться спір про право адміністративне або господарське, які можуть бути предметом розгляду у порядку відповідного адміністративної та господарської судової юрисдикцій.
У порядку окремого провадження суд розглядає і вирішує вимогу до суду про встановлення певних обставин - юридичних фактів, зміну правового статусу громадянина або неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини, з наявністю чи відсутністю котрих закон повязує виникнення, зміну або припинення субєктивних майнових і особистих немайнових прав.
Ще однією важливою ознакою цього виду провадження є відсутність сторін із протилежними інтересами. Це не означає, що між цими особами не може існувати відносин напруженого характеру чи існувати певних непорозумінь, однак цей спір носить специфічний характер, він не носить характеру спору про право, а спору про стан, факт, обставину. Відсутність правового спору і сторін в окремому провадженні робить неможливим предявлення зустрічного позову, заміну сторони, укладення мирової угоди, звернення у третейський суд і т.д. В той же час не виключається можливість спільного звернення до суду декількох осіб, повязаних між собою спільними інтересами (процесуальна співучасть). Особи, права та обовязки яких зачіпаються рішенням суду, повинні приймати участь у справі як заінтересовані особи, що дозволяє їм повноцінно приймати участь у справі із наділенням їх усім правовим статусом сторони у процесі.
В окремому провадженні мають місце особливості прояву ряду принципів цивільного процесу (диспозитивності, змагальності, одноособовості та колегіальності розгляду цивільної справи, процесуальної рівності та ін.). Так, наприклад, відповідно до ст. 234 ЦПК України справи порядком окремого провадження, які визначені п.п. 1, 3, 4, 9, 10 цієї статті розглядаються колегіально у складі одного судді та двох народних засідателів. Суд зобовязаний вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, тому з цією метою він може за власною ініціативою витребувати необхідні докази, що є не приманним для інших видів проваджень у цивільному процесі.
Крім того, справи окремого провадження характеризуються і такими ознаками: підставою порушення таких справ є заява; всі справи окремого провадження розглядаються судом з одержанням загальних правил, встановлених ЦПК України, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду, особами, які беруть участь у справах окремого провадження, є заявник, заінтересовані особи та їх представники (а тому при розгляді таких справ не застосовуються деякі інститути і категорії, властиві позовному провадженню: позивач, відповідач, співучасть, треті особи, відмова від позову, визнання позову) [27, c.311].
Отже, розгляд справ окремого провадження судом пов'язаний із здійсненням, так би мовити, судового управління у випадках, коли законодавець покладає на суд здійснення непритаманної йому функції установлення тих чи інших обставин без розв'язання спору про право. При цьому законодавець виходить із доцільності такого вирішення, покладаючи встановлення юридичних фактів на суд, який має особливий правовий статус суб'єкта судової влади, та поширюючи на процедуру розгляду цих справ форму цивільного судочинства [14].
Справи окремого провадження розглядаються за участі заявника і заінтересованих осіб (ч.4 ст.235 ЦПК України). Названі суб'єкти мають юридичний інтерес у результатах розгляду справи судом і є особами, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України). Розгляд справ окремого провадження з участю цих суб'єктів дає суду можливість всебічно та повно з'ясувати всі обставини справи і тим самим захистити їх інтерес.
Ці суб'єкти характеризуються такими ознаками:
заінтересованість у результатах розгляду судом справи даного виду провадження, яка зумовила порушення ними процесу чи їх вступ (притягнення) у процес для захисту охоронюваних законом інтересів;
порушення справи для захисту охоронюваних законом інтересів інших осіб (у випадках, передбачених законом) або для давання висновку у справі з метою здійснення своїх повноважень і захисту інтересів держави (ст. 45 ЦПК України);
можливість своїми процесуальними діями впливати на хід судочинства (його порушення, розвиток, припинення), тобто на діяльність суду щодо здійснення правосуддя у справах окремого провадження.
Основною особою, яка бере участь у справах окремого провадження, є заявник. Заявник - це особа, в інтересах якої в суді порушується справа про встановлення певних обставин або правового статусу громадянина, необхідних для реалізації нею особистих і майнових прав, без судового підтвердження яких вона позбавлена можливості здійснити ці права. Заявник стає на захист своїх охоронюваних законом інтересів.
Характерними рисами заявника у справах окремого провадження є такі:
необхідність судового підтвердження обставин, без яких заявник позбавлений можливості здійснити свої права;
порушення справи для захисту його охоронюваних законом інтересів, якщо відсутній спір про право;
його особиста процесуальна та матеріально-правова заінтересованість у справі, яка виявляється як у поширенні на нього всіх правових наслідків судового рішення, яке набрало законної сили, так і в обов'язковому правовому зв'язку встановлюваного судом факту (обставини) з охоронюваним законом інтересом заявника та його правом;
Отже, при прийнятті заяви у справах окремого провадження перевіряється наявність у заявника юридичної заінтересованості. Заінтересованість заявника виявляється у наступному. Рішення про встановлення юридичного факту може вплинути на реалізацію заявником суб'єктивного матеріального права. Обов'язково має бути прямий зв'язок між встановлюваним юридичним фактом (обставиною) і суб'єктивним майновим чи особистим немайновим правом заявника. Факти, які встановлює суд, повинні мати юридичний характер, тобто породжувати правові наслідки для заявника. За відсутності такого зв'язку особа, яка звернулася до суду, не набуває правосуб'єктності заявника.
У справах окремого провадження беруть участь заінтересовані особи, визначенню кола яких має сприяти чітка вказівка заявника у заяві до суду мети, для якої потрібно встановити цей факт. Заінтересованими особами є особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права й обов'язки.При визначенні кола заінтересованих осіб слід враховувати їх юридичний інтерес не тільки особистого і майнового характеру, але і той, що в окремих випадках має державний і правовий характер. У зв'язку із цим до заінтересованих осіб слід віднести:
) осіб, взаємовідносини яких із заявником залежать від мети факту, що підлягає встановленню;
) організації і установи, в яких заявник реалізовуватиме рішення про встановлення юридичного факту, тобто в яких будуть здійснені права осіб, що виникли внаслідок судового встановлення юридичного факту;
) організації та установи, які згідно із законом мали б засвідчити той чи інший юридичний факт, але з тих чи інших причин своєчасно цього не зробили і така можливість вже втрачена.
Саме ці три групи заінтересованих осіб повинні притягуватися до участі у справах окремого провадження.
До першої групи заінтересованих осіб належать фізичні та юридичні особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права та обов'язки. Права заінтересованих осіб знаходяться у юридичному зв'язку із суб'єктивними правами заявників і зумовлюються встановленням юридичного факту. Інтереси заінтересованих осіб можуть суперечити інтересам заявника. Отже, притягнення (вступ) цих заінтересованих осіб має важливе практичне значення, оскільки вони мають можливість у процесі розгляду справи про встановлення юридичного факту своєчасно заявити про порушення чи оспорювання їх суб'єктивних прав у зв'язку із встановлюваним судом фактом.
Заінтересовані особи беруть участь у справах окремого провадження з метою захисту своїх інтересів або інтересів держави. Але на відміну від заявника ці особи самі не порушують справу, а вступають у вже розпочатий процес з власної ініціативи або притягуються до участі в справі судом. На заінтересовану особу так само, як і на заявника поширюється законна сила судового рішення. Істотна відмінність між ними полягає в тому, що у заявника певне суб'єктивне матеріальне право залежить від обставин, без судового встановлення яких він позбавлений можливості здійснити його, а права заінтересованої особи перебувають у визначеному стані, тобто заінтересована особа на момент судового розгляду справи вже має такі права (наприклад інші спадкоємці за законом) або коли вона бере участь у процесі з метою захисту інтересів інших осіб (держави).
Заінтересованість другої групи осіб має державний і правовий характер. Так, це має місце тоді, коли органи РАЦСу будуть зобов'язані на підставі судового рішення про встановлення юридичного факту провести реєстрацію і видати заінтересованій особі відповідний документ.
Щодо останньої групи осіб, то вони особистої чи державної заінтересованості в результатах справи не мають і на хід судового розгляду не впливають. Отже, відносити ці органи до заінтересованих осіб неправильно, оскільки цим органам не надано право представляти державні інтереси та вони мають вчиняти дії лише відповідно до їх компетенції. Участь у справах даних органів як заінтересованих осіб буде відволікати їх від виконання прямих обов'язків. Про це свідчить і судова практика. Важко знайти у цих органів інтерес, який спонукатиме їх до участі у справі, оскільки їх права не можуть зачіпатись у рішенні суду. З точки зору покладення на ці органи обов'язку визнавати встановлений у судовому порядку факт внаслідок його преюдиційності участь такого органу обов'язкова. Але існує для таких органів інша, більш широка властивість судового рішення - загальнообов'язковість, яка змушує ці органи визнавати встановлений судом факт та реалізувати рішення незалежно від їх ставлення до нього. Отже, особиста участь цих органів у справах окремого провадження необов'язкова. Інша річ, коли у цих органів внаслідок їх компетенції існують відомості, що можуть вплинути на рішення суду, таку участь у процесі також немає можливості визнавати як участь заінтересованої особи. Участь цих органів слід розцінювати як участь «свідків» або «осіб, які утримують письмові або речові докази». Щодо явки даних осіб у судове засідання, то питання вирішується залежно від конкретних обставин справи.
Значення правильного визначення заінтересованих осіб і притягнення їх до участі в розгляді справ даного виду провадження полягає в тому, що лише за участі заінтересованих осіб можна встановити наявність або відсутність у даній справі спору про право, об'єктивно розглянути всі подані заявником докази тощо. Невстановлення кола заінтересованих осіб призводить до позбавлення можливості їх вступити в процес для захисту своїх охоронюваних законом інтересів, внаслідок чого не одержують всебічного з'ясування всі фактичні обставини справи.
У частині 5 ст. 31 ЦПК України зазначено, що заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права та обов'язки сторін за винятками, встановленими у розділі IV ЦПК України. Але окреме провадження відрізняється від позовного тим, що у ньому відсутні сторони з протилежними юридичними інтересами. У статті 31 ЦПК України передбачено спеціальні процесуальні права сторін, а саме: змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, закінчити справу мировою угодою тощо. Але дані права не можна поширювати на суб'єктів окремого провадження - заявника та заінтересованих осіб за аналогією, без урахування особливостей процесуальної природи даного виду провадження. У зв'язку з цим в законі слід передбачити спеціальні процесуальні права заявника та заінтересованих осіб. Щодо загальних процесуальних прав та обов'язків, передбачених у ст. 27 ЦПК України, то заявник і заінтересовані особи наділені цими правами у силу того, що законодавець у ст. 26 ЦПК України відніс їх до осіб, які беруть участь у справі.
Спеціальні процесуальні права заявника, оскільки його вимога про встановлення певних юридичних фактів звернена до суду, мають стосуватись лише його особистих інтересів. Так, для досягнення певної мети, зазначеної заявником у заяві, - отримання права стати спадкоємцем при відсутності відомостей щодо відповідних обставин, які породжують відповідні права, може бути встановлена лише одна з обставин, яка в майбутньому надасть право спадкування. Наприклад, дитина знаходилась на утриманні громадянина, яку останній визнавав своєю, в цьому випадку можуть бути встановлені факт батьківства або факт перебування на утриманні спадкодавця. Отож особа може звернутись до суду за встановленням одного юридичного факту - факту батьківства або факту перебування на утриманні, а потім через неможливість довести цей факт у суді (у зв'язку з недостатністю доказів), може перейти від встановлення одного факту до іншого, якщо вона має необхідні для цього докази.
Цей аспект може викликати істотні ускладнення, коли розглядатиметься справа про обмеження у дієздатності громадянина. Чи може заявник перейти від встановлення такого стану особи, що потребує обмеження дієздатності, до розгляду справи про визнання громадянина недієздатним (від визнання громадянина безвісно відсутнім до оголошення його померлим)? Дійсно, стан громадянина в такому разі має визначатись певними характерними ознаками: в одному випадку - зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами чи токсичними речовинами, яке ставить сім'ю у тяжке матеріальне становище; в іншому - психічний розлад, який істотно впливає на можливість особи розуміти значення своїх дій або керувати ними. Але провести досить чітку межу між цими захворюваннями важко, оскільки наслідки, які зумовлюють звернення заявника до суду і передбачені законом, можуть змішуватися. При досить тривалому зловживанні спиртними напоями, наркотичними засобами у особи може настати розлад психіки, в результаті чого особа не здатна буде розуміти значення своїх дій або керувати ними. Отже, в такому разі про що має заявник просити суд? Виходячи з аналізу даних правових ситуацій більшість авторів вважає можливим сформулювати спеціальні процесуальні права заявника і заінтересованих осіб та закріпити їх у законі.
Так, заявник має право:
протягом усього часу розгляду справи по суті перейти від встановлення одного юридичного факту до іншого, тобто змінити предмет або підстави вимоги про встановлення юридичного факту;
відмовитися від заяви.
Заінтересовані особи, оскільки їх участь зумовлена інтересом щодо юридичних наслідків розглядуваного факту, мають право:
вступати в процес з власної ініціативи до ухвалення судом рішення;
вступити у процес за клопотанням заявника чи ініціативою суду;
заявляти суду про те, що із встановленням факту буде порушено їх суб'єктивне право, тобто порушити спір про право.
З аналізу ст. 31 ЦПК України у відповідача є право визнавати позов повністю або частково, що може розглядатись як «перший крок» до укладення мирової угоди, оскільки передбачається, що здійснення прав позивача залежить від відповідача. Однак при розгляді справ окремого провадження відсутній такий суб'єкт, а заінтересованих осіб не можна ототожнювати з відповідачами у справі. Тому, з одного боку, заінтересовані особи мають право визнавати або заперечувати наявність обставин, які підлягають встановленню, а з іншого - визнання певних обставин заінтересованими особами може розглядатись лише як побічний доказ їх існування, а при запереченні проти вимог заявника спонукати суд до більшої уваги при розгляді справи. Останній випадок, на думку авторів, може супроводжуватись заявою заінтересованої особи про порушення або оспорювання її прав, що при наявності відповідних передумов має викликати необхідність залишення заяви окремого провадження без розгляду (ч. 6 ст. 235 ЦПК України) та розглядати справу (позов та заяву окремого провадження) у порядку позовного провадження [25].
Отже, правильне визначення кола осіб, які беруть участь у справах окремого провадження, і їх взаємодія з особами, які сприяють суду у встановленні об'єктивної істини у справі, закріплення у ЦПК України їх спеціальних прав є гарантією ухвалення законного і обґрунтованого рішення, яке спрямоване на захист охоронюваних законом інтересів фізичних, юридичних осіб та інтересів держави.
1.1 Правила розгляду та вирішення справ окремого провадження
Справи окремого провадження розглядаються за загальним правилом у тому ж порядку, що і позовні справи.
Так, під час розгляду цих справ суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи. Для цього він може за власною ініціативою витребувати необхідні докази [23].
Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника та заінтересованих осіб. Тому вирізняльною ознакою справ окремого провадження є те, що заяву може бути подано певним визначеним законом колом осіб (заявників), тим часом як у позовному провадженні це може зробити будь-яка особа, чиї права і охоронювані законом інтереси ймовірно порушені.
Заявником іменується фізична чи юридична особа, в інтересах якої відкрито провадження у справі. У такій якості можуть виступати різноманітні групи фізичних та юридичних осіб залежно від конкретної категорії справ окремого провадження. Коло заявників за певними категоріями справ окремого провадження визначається шляхом:
вказівки у заяві мети звернення до суду ( у справах про встановлення фактів, які мають юридичне значення, справи про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою);
встановлення вичерпного переліку осіб, за заявою яких може бути відкрито провадження у справі (справи про усиновлення, про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання недієздатною);
зясування визначення наявності певної іншої юридичної заінтересованості у справах (справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на предявника та векселі).
У будь-якому разі заявник перед зверненням до суду має обґрунтувати свою заінтересованість у конкретній справі.
Всіх інших осіб, які беруть участь у справі, закон визначає як заінтересованих осіб. Це поняття має узагальнюючий характер і охоплює усіх осіб, права та законні інтереси яких у тій чи іншій мірі зачіпатимуться ухваленим у справі рішенням.
Заінтересовані особи можуть бути заучені до участі у справі за ініціативою суду, а також вступити у процес за власною ініціативою. Оскільки в таких справах відсутні сторони, то не може й бути третіх осіб.
Оскільки відкриття провадження у справі порядком окремого провадження здійснюється шляхом подання заяви, то відсутні процесуальні інститути нерозривно повязані із позовом.
Зокрема, в окремому провадженні неможливим є відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди, зміна предмета та підстави позову, збільшення або зменшення підстави позовних вимог, вихід за межі заявлених вимог.
Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду та закриття у звязку з укладенням мирової годи.
Але можливою є відмова від заяви, а в окремих випадках заміна її предмета та підстави (наприклад справи про обмеження фізичної особи у дієздатності та визнання особи недієздатною).
За загальним правилом, судові витрати, понесені сторонами при розгляді справи порядком окремого провадження, не відшкодовуються. При зверненні до суду необхідно подати документи про сплату судового збору.
В окремому провадженні діє багато положень, притаманних позовному провадженню.
Загальними є вимоги, що предявляються до відкриття провадження у справі, його підготовки, судового розгляду, доказів і доказування та ін.
Рішення суду у справах окремого провадження не підлягають примусовому виконанню, але мають загальнообовязковий характер. Вони реалізуються ляхом оформлення майнових або особистих немайнових прав громадян, а саме, наприклад: видачею свідоцтва про право власності.
Таким чином, провадження по кожній справі, що віднесена до окремого провадження, утворює певний синтез загальних правил цивільного судочинства, правил, що притаманні окремому провадженню в цілому, а також тих, що характеризують виключно певну категорію справ.
Специфіка провадження по кожній категорії справ регулюється шляхом визначення процесуальних винятків та доповнень до зального порядку розгляду справ.
Розділ 2. Особливості розгляду окремих категорій справ окремого провадження
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:
) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
) усиновлення;
) встановлення фактів, що мають юридичне значення;
) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;
) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;
) визнання спадщини відумерлою;
) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
У наступних розділах курсової роботи досліджуватиметься процесуальний порядок та судові рішешшя по окремим справам, що відносяться до категорії окремого провадження, а саме: про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; розгляд справ про усиновлення; та розгляд справ про визнання спадщини відумерлою.
2.1. Розгляд справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи
Поняття «дієздатність» громадян має досить широке застосування в ЦК України та інших нормативних актах. З цим поняттям пов'язується здатність фізичної особи особисто, тобто своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Загальною підставою виникнення дієздатності у повному обсязі є досягнення повноліття, тобто вісімнадцятирічного віку (ст. 34 ЦК України)[3].
Законом дозволяється одружуватися до досягнення вісімнадцятирічного віку, громадянин, який не досяг вісімнадцятирічного віку, набуває цивільної дієздатності в повному обсязі з моменту реєстрації шлюбу. Ніхто не може обмежити або позбавити особу дієздатності, якщо набула дієздатності у встановленому законом порядку.
Тобто обмеження фізичної особи у дієздатності, обмеження неповнолітньої особи у дієздатності, визнання фізичної особи недієздатною здійснюється не інакше як у судовому порядку. Розгляд таких справ судом здійснюється в порядку окремого провадження.
Згідно із ст. 36 ЦК України суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними чи фізична особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим самим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом повинна утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Окремий випадок обмеження дієздатності передбачений ч. 5 ст. 32 ЦК України, у відповідності з яким за наявністю достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.
Відповідно до ст. 39 ЦК України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Главою 2 розділу IV ЦПК України визначений процесуальний порядок розгляду цих справ. Він передбачає гарантії незаконного та необгрунтованого обмеження правових свобод громадян. Зазначеною главою ЦПК визначається порядок визначення підсудності справ про визнання особи недієздатною (обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи); коло осіб, що можуть бути заявниками за даною категорією справ; надаєься перелік даних, що мають складати зміст заяви до суду про визнання особи недієздатною (обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи); визначається порядок судового розгляду таких справ та рішення, що приймає суд за результатами розгляду цих справ
Справу про визнання фізичної особи обмежено дієздатною, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати чи фізична особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами може бути порушено за заявою членів сім'ї, органу опіки і піклування, наркологічного закладу (ч. 1 ст. 237 ЦПК України). Справу про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права може бути порушена за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування. Справу про визнання фізичної особи недієздатною внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу може бути порушено за заявою членів її сім'ї, близьких родичів, незалежно від їх спільного проживання, органів опіки і піклування, психіатричного закладу (ч.З ст. 237 ЦПК).
Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 1972 р. № 3 «Про судову практику по справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» [12] зазначив, що справа про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним може бути порушена лише за заявою осіб, зазначених у законі, і тим самим коло цих осіб розширеному тлумаченню непідлягає. Хоча в законі дано загальний перелік осіб, управомочених порушувати справи про визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною, він потребує тлумачення щодо кожної з перелічених категорій справ. Членами сім'ї особи, стосовно якої порушується справа про обмеження її в цивільній дієздатності чи визнання ЇЇ недієздатною, вважаються: один з подружжя, діти, батьки, а також інші родичі та непрацездатні утриманці. Але право на порушення справи про обмеження фізичної особи цивільної дієздатності, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами мають лише ті члени сім'ї, які проживають разом з цією особою і які внаслідок зловживання нею спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами опиняються в скрутному матеріальному становищі. Працездатний один з подружжя, який мешкає окремо, працездатні, які мешкають окремо, батьки або діти не мають права на порушення справи, оскільки поведінка громадянина не може ставити їх в скрутне матеріальне становище.
Право на порушення справи про визнання фізичної особи недієздатною внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу мають батьки, діти, один з подружжя незалежно від того, чи мешкають вони разом з цією особою та чи перебувають на ЇЇ утриманні, а також інші родичі і непрацездатні утриманці, які мешкають з нею однією сім'єю.
Справи про визнання фізичної особи обмежено дієздатною або недієздатною можуть бути порушені органами опіки і піклування, наркологічним або психіатричним закладом.
Суб'єкти права порушення в суді справи про обмеження фізичної особи в дієздатності або про визнання її недієздатною подають заяву до суду за місцем проживання особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному чи психіатричному лікувальному закладі, то за місцем знаходження лікувального закладу (ст. 236 ЦПК України).
У заяві, крім загальних реквізитів, передбачених ст. 119 ЦПК України, повинні бути викладені й інші обставини. Так, у заяві про визнання фізичної особи обмежено дієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами ставить себе чи свою сім'ю в скрутне матеріальне становище, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ч.і ст. 238 ЦПК України). У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права повинні бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього здійснення ним цього права (ч.2 ст. 238 ЦПК України). У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, які підтверджують стійке, хронічне психічне захворювання, внаслідок чого особа не може усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч.З ст. 238 ЦПК України).
Підготовка справи про визнання особи обмежено дієздатною полягає у витребуванні доказів та виявленні кола осіб, які беруть участь у справі. Повинні бути виявлені свідки, які можуть дати показання про поведінку цієї особи у побуті, громадських місцях, витребувані документи про доход сім'ї та кількість її членів. Якщо є довідки з психіатричного закладу, акти органів внутрішніх справ, а також інші матеріали, що підтверджують факти зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами характеризують матеріальне становище сім'ї, то їх слід додати до справи.
Згідно із ст. 239 ЦПК України суддя у порядку підготовки справи до судового розгляду при наявності достатніх даних про психічну хворобу особи для визначення її психічного стану обов'язково призначає судово-психіатричну експертизу. Під достатніми даними про психічну хворобу слід розуміти документи лікувальних закладів, які підтверджують наявність у громадянина, стійкого, хронічного психічного розладу, перебування його на спеціальному обліку, акти та заяви, які підтверджують вчинені ним дії, що не властиві психічно нормальній людині. Неможливо допускати призначення такої експертизи тільки на підставі заяви про порушення справи без достатньо обґрунтованих припущень про наявність у фізичної особи хронічного, стійкого психічного розладу.
Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 1972 р. № З зазначає, які питання повинні бути поставлені суддею в ухвалі про призначення експертизи. На вирішення експертів мають бути поставлені такі питання: 1) чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу; 2) чи розуміє він значення своїх дій та чи може керувати ними. У виняткових випадках, коли особа, щодо якої відкрито провадження у справі про обмеження ЇЇ у цивільній дієздатності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи судово-психіатричну експертизу (ч. 2 ст.239 ЦПК).
При підготовці до судового розгляду справ про визнання фізичної особи обмежено дієздатною або недієздатною суддя повинен виявити коло усіх заінтересованих осіб. Крім заявників до участі у справі про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною залучаються заінтересовані особи і впершу чергу особи, відносно яких буде вирішуватись питання про обмеження в дієздатності або визнання недієздатними.
Суд розглядає такі справи також з обов'язковою участю представника органів опіки і піклування (ч. 1 ст. 240 ЦПК України).
В ході судового розгляду справи про визнання фізичної особи обмежено дієздатною суд повинен виявити, чи дійсно особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами та чи ставить він у зв'язку з цим себе чи свою сім'ю, а також осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Встановлення тільки одного факту зловживання особою спиртними напоями або наркотичними засобами чи токсичними речовинами не повинно призводити до висновку про необхідність обмеження в дієздатності. Обмеження у дієздатності припускається лише в тому разі, коли внаслідок такого зловживання особа ставить себе чи свою сім'ю, а також осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, в скрутне матеріальне становище.
Зловживанням спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами слід вважати їх надмірне або систематичне вживання, яке тягне значні грошові витрати, спричиняє матеріальні труднощі в сім'ї.
Тяжке матеріальне становище сім'ї визначається судом у кожному випадку окремо. Якщо члени сім'ї мають самостійний заробіток, то це ще не може бути безумовною підставою для відмови в обмеженні дієздатності громадянина. Члени сім'ї можуть бути змушені витрачати на його утримання, лікування та догляд кошти, що призводить до певних труднощів. У даному випадку особа може бути визнана обмежено дієздатною.
Слід звернути увагу на те, що суд може визнати особу обмежено дієздатною тільки за наявності двох фактів: по-перше, якщо особа дійсно зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо; по - друге, якщо таке зловживання поставило його самого чи його сім'ю, а також осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, в скрутне матеріальне становище.
В ході судового розгляду справи про визнання фізичної особи недієздатною суд повинен з'ясувати, чи дійсно особа страждає стійким, психічним розладом і чи розуміє він значення своїх дій та (або) керувати ними.
Розглянувши справу про визнання фізичної особи обмежено дієздатною ( у тому числі обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) або недієздатною, суд постановляє рішення. В резолютивній частині рішення про визнання особи обмежено дієздатною вказується про визнання фізичної особи обмежено дієздатною або про відмову у задоволенні заявлених про це вимог.
У судовій практиці виникло питання про те, чи необхідно у резолютивній частині судового рішення вказувати, у чому конкретно повинно виявлятися обмеження в дієздатності. Деякі автори рекомендують вказувати у судовому рішенні, у чому конкретно виявляється обмеження дієздатності: у забороні укладення угоди по розпорядженню майном, отримувати заробітну плату, пенсію, стіпендію або інші види доходів та розпоряджатися ними. Інші вважають, що такі рекомендації, навпаки, призведуть до труднощів у виконанні рішення і тому в резолютивній частині рішення слід вказувати лише про обмеження фізичної особи в дієздатності.
Вирішити це спірне питання можна лише з урахуванням вимог, які пред'являються до судового рішення як до акта правосуддя по справах про визнання громадянина обмежено дієздатним. Суть проблеми зводиться до правильного формулювання резолютивної частини рішення з урахуванням вимог до його ясності, як самостійної вимоги, поряд із законністю, обґрунтованістю, повнотою та іншими.
З метою дотримання вимог ясності судового рішення достатньо, як правило, навести формулу ст. 36 ЦК України, яка розкриває зміст обмеження дієздатності. Разом з тим іноді необхідно конкретизувати обмеження по укладенню певних угод особою, визнаною обмежено дієздатною. Як відомо, деякі правочини потребують нотаріального підтвердження (купівля-продаж будинку) або спеціальної реєстрації (купівля-продаж автомобіля). Тому при наявності таких об'єктів власності у особи, визнаної обмежено дієздатною, в судовому рішенні необхідно вказати про заборону укладати угоди з цього приводу без згоди піклувальника. Рішення у таких випадках повинно направлятися органам, управомоченим підтверджувати укладення угод або проводити реєстрацію.
В резолютивній частині судового рішення про визнання фізичної особи недієздатною достатньо сформулювати висновок суду по суті. Згідно з ч. 1 ст. 241 ЦПК України суд ухвалюючи рішення про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (у тому числі обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи недієздатною, встановлює над нею відповідно піклування або опіку і за поданням органу опіки та піклування призначає їй піклувальника чи опікуна.
Відповідно до ч. 2 ст. 240 ЦПК України судові витрати по провадженню справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмежено дієздатною стягуються за рахунок держави.
Суд, установивши, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для цього підстави, стягує із заявника всі судові витрати (ч. З ст. 240 ЦПК України).
Цивільне процесуальне законодавство передбачає підстави та порядок поновлення громадянина в дієздатності. У частині 1 ст. 38 ЦК України вказується, що у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність. А згідно ч. 2 ст. 38 ЦК у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.
Скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність, якої була обмежена, здійснюється рішенням суду за заявою самої особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклування ч. З ст. 241 ЦПК України.
Скасування рішення суду про визнання цивільної фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її одужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування (ч. 4 ст. 241 ЦПК України).
Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органу опіки та піклування (ч. 5 ст. 241 ЦПК України).
Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 1972 р. № З вказує, що питання про скасування обмеження або про поновлення в дієздатності розглядається судом в окремій справі.
Вивчаючи судову практику у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, можна простежити наступне.
При вирішенні судом питання про прийняття заяви, яка подається членами сім'ї особи, яка обмежується у цивільній дієздатності, мають місце спірні моменти. Судді досить часто аргументують відмову у відкритті провадження у справі чи повернення заяви посиланням на те, що мати, батько, сестри, брати чи інші близькі родичі, якщо вони проживають окремо від особи, яка обмежується у дієздатності, не мають права пред'являти таку заяву до суду.
У даному разі слід керуватись не Житловим кодексом України, де йдеться про те, що членами сім'ї наймача є особи, які спільно проживають з наймачем, а виходити зі ст. 3 Сімейного кодексу України, що мати і син, незалежно від того, чи проживають вони разом, мають взаємні права та обов'язки. Крім того, матері не байдуже здоров'я її дитини, яка в силу зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами ставить себе ще і у скрутне матеріальне становище. Якщо дитина одинока, то мати може бути у подальшому її піклувальником та розпоряджатися її зарплатою. У частині 3 ст. 237 ЦПК України законодавець уточнює, що заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання. Існує також думка про те, що не може бути обмеженою у дієздатності особа, яка хоча і зловживає спиртними напоями, але вона є одинокою та не має сім'ї. Відповідно до законодавства України, а саме ч.3 ст. 3 Сімейного Кодексу України [4], права члена сім'ї має також одинока особа.
Заява про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подана батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклування. Це положення зумовлене тим, що за ст. 32 ЦК України (п. 1 ч. 1) неповнолітня особа може самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Але якщо особа неналежним чином використовує грошові кошти, зокрема на придбання алкогольних, наркотичних засобів, на азартні ігри, ігрові автомати, має місце марнотратство тощо, то за наявності достатніх підстав, тобто обставин, підкріплених доказами, суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органів опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи щодо розпорядження своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. У частині 2 ст. 237 ЦПК України йдеться лише про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Але виходячи із аналізу ч. 5 ст. 32 ЦПК України може мати місце не тільки обмеження, але і позбавлення неповнолітньої особи такого права.
До осіб, які можуть подати заяву до суду про визнання фізичної особи недієздатною, законодавцем віднесено членів її сім'ї, близьких родичів, незалежно від їх спільного проживання, орган опіки та піклування, психіатричний заклад. Щодо членів сім'ї та близьких родичів, то до них слід віднести за аналогією зі ст. 52 ЦПК України таких осіб: чоловіка, дружину (але при цьому слід зазначити, що чоловік та дружина родичами не є), батька, матір, вітчима, мачуху, сина, дочку, пасинка, падчерку, брата, сестру, діда, бабу, внука, внучку, усиновлювача, чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, членів сім'ї чи близьких родичів цих осіб. Психіатричний заклад може пред'явити таку заяву, якщо особа перебуває у ньому на лікуванні, оскільки вона може бути одинокою та не мати сім'ї чи близьких родичів. Крім того, право цього органу та органу опіки та піклування на пред'явлення такої заяви передбачене ст. 45 ЦПК України.
.2 Розгляд справ про усиновлення
Інститут усиновлення як пріоритетна форма сімейного виховання дітей, які залишились без турботи батьків, відомий усім правовим системам. Визначальною ідеєю інституту усиновлення є турбота про дітей, які втратили батьків або з тих чи інших причин позбавлені батьківського піклування, створення для них середовища, яке є характерним для сім'ї. Українська держава сприяє розвитку усиновлення, встановивши обов'язковий судовий порядок його проведення, заборону посередницької, комерційної діяльності щодо усиновлення дітей, вимоги стосовно нагляду за станом утримання та виховання дітей, усиновлених іноземними громадянами, можливість застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав.
Інститут усиновлення як окремий самостійний правовий інститут, покликаний створити між усиновителями і усиновленими відносини, наближені до тих, що виникають між батьками і рідними дітьми, визнається більшістю учених в галузі сімейного права [18, c.241-242].
В законодавстві (ст. 207 СК України), усиновлення розглядається як прийняття усиновлювачем у свою сімю особи на правах дочки чи сина, що здійснюється на підставі рішення суду.
З юридичної точки зору усиновлення (удочеріння) необхідно розглядати як інститут сімейного права ( під інститутом права розуміють групу взаємоповязаних юридичних норм, що регулюють окремий вид суспільних відносин [28, С. 701-702]), метою якого є встановлення в судовому порядку сімейних відносин між усиновителями та усиновленими [21, c.352].
Основним законодавчим актом у сфері регулювання відносин усиновлення та позбавлення батьківських прав є Сімейний Кодекс України, прийнятий 10 січня 2002 р., набрав чинності з 1 січня 2004 р. (далі - СК України).
Порядок розгляду справ про усиновлення, визначений статтями 251-255 ЦПК України, а також статтями 207-242 СК України. Виключна компетенція суду щодо розгляду справ про усиновлення покладає на суддів значну відповідальність щодо майбутнього усиновлюваної дитини.
На реалізацію положень СК України щодо усиновлення постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. було затверджено Порядок ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення.
З 1 грудня 2008 р. набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 р. „Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей.
Відповідно до ст. 251 ЦПК України заява про усиновлення дитини або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування, подається до суду за місцем їх проживання. Даною статтею визначається підсудність справ про усиновлення як громадянами України, так і іноземцями та особами без громадянства без альтернативи, а саме: за місцем проживання дитини або повнолітньої особи, яка може бути усиновлена.
Для вирішення питання підсудності справи про усиновлення дитини або повнолітньої особи місце проживання останніх необхідно визначати з врахуванням положень ЦК України.
Згідно із частиною третьою ст.. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Згідно з п. 4 ст. ст.. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
У Законі України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005р. визначено терміни місце походження дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування та місце проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Згідно із ст..1 цього Закону місце походження дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, - місце проживання або перебування її біологічних батьків на момент їх смерті або виникнення обставин, що призвели до позбавлення дитини батьківського піклування. Якщо батьки та місце їх постійного проживання невідомі, місцем походження дитини визначається місце, де дитину знайшли, або місце розташування медичного закладу, де дитину залишили; місце проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, - місцезнаходження закладу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, жиле приміщення дитячого будинку сімейного типу, прийомної сім'ї, опікунів або піклувальників, житло, в якому дитина проживає, інше житло.
Аналіз матеріалів узагальнення судової практики у справах про усиновлення дає можливість дійти висновку, що в окремих випадках справи розглядаються з порушенням правил підсудності, визначених ст.251 ЦПК України, а саме не за місцем проживання дитини, а за місцем її походження.
Наприклад, Святошинський районний суд м. Києва розглянув справу за заявою С., В., заінтересовані особи: Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Київський міський пологовий будинок № 3, Відділ реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві про удочеріння. Із матеріалів справи вбачається, що на підставі розпорядження голови Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації від 15 січня 2008 р. заявника С. було призначено опікуном над малолітньою дитиною. Дитина проживає із заявниками в Солом'янському районі м. Києва. У вказаній справі висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини надано органом опіки та піклування Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації, тобто за місцем проживання дитини.
Суддя Святошинського районного суду м. Києва, відкриваючи провадження у справі за заявою Б., заінтересована особа: Служба у справах дітей Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Відділ реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції м. Києва, не звернула уваги на те, що заявник проживає по вул. Вишгородській в Оболонському районі м. Києва, а дитина на час звернення до суду протягом двох місяців знаходиться на утриманні заявника і проживає разом з нею [24].
Тому слід враховувати, що у тих випадках, коли дитину було передано в сім'ю опікуна і вона проживає з ним, незалежно від місця її походження, справа має розглядатися судом за місцем проживання дитини, яким є місце проживання опікуна.
Відповідно до частини четвертої ст. 235 ЦПК України справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.
Особи, які можуть бути усиновлювачами, визначаються ст. 211 СК України. При зверненні до суду ці особи набувають статусу заявника. Заявниками у справах вказаної категорії можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Найчастіше із заявою про усиновлення неповнолітньої дитини звертається один із подружжя, який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлюється [22, c.36-38].
У справах про усиновлення дитини іноземними громадянами переважно із заявою про усиновлення звертається подружжя.
Особа, яка звернулася із вимогою про усиновлення дитини, набуває статусу заявника.
За змістом частини першої ст. 253 ЦПК України заінтересованою особою у справах про усиновлення є орган опіки та піклування, а у справах, провадження в яких відкрито за заявами іноземних громадян, - уповноважений орган виконавчої влади. Заінтересованість органу опіки та піклування випливає з його обов'язкової участі у розгляді справи про усиновлення та надання висновку про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.
Відповідно до ст. 215 СК України облік осіб, які бажають усиновити дитину, ведеться відділами та управліннями районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад, на які покладається безпосереднє ведення прав щодо опіки та піклування, Міністерством у справах молоді, сім'ї та гендерної політики Автономної Республіки Крим, службами у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також урядовим органом державного управління з усиновлення та захисту прав дитини у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно із ст.11 Закону України України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005 р. [5] органами опіки та піклування є державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад.
Безпосереднє ведення справ та координація діяльності стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладаються на служби у справах дітей (ч. 1 ст. ст.11 Закону України України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»).
Для здійснення функцій щодо опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, у складі служби у справах дітей створюється окремий підрозділ, діяльність якого визначається в установленому порядку (ч. 3 ст. ст.12 Закону України України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»).
Згідно із Типовим положенням про службу у справах дітей, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2007 р.[8], із змінами і доповненнями, служба у справах дітей районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації є структурним підрозділом районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації, який утворюється головою районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації, підзвітний та підконтрольний голові районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації та службі у справах дітей відповідно обласної, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій. Як випливає із зазначеного Типового положення, повноваження органів опіки та піклування щодо надання висновку про можливість усиновлення дитини здійснюється Службою у справах дітей.
У постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 р. „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав [15] (п. 4) роз'яснено, що обов'язок складати висновки про доцільність усиновлення та його відповідність інтересам дитини та брати участь у судових засіданнях покладено на відділи й управління освіти районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських і районних у містах рад.
Функції урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2006 р. здійснює Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини, який діє у складі Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту.
Наділення законом відділів та управлінь районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій відповідними функціями поряд із Службами у справах неповнолітніх на практиці може викликати проблеми щодо визначення органу опіки та піклування, який має надати висновок про доцільність усиновлення дитини, що в свою чергу вимагає більш чіткого законодавчого регулювання у визначенні органу опіки та піклування та додаткового роз'яснення Верховного Суду України.
Досить часто на практиці як заінтересовану особу зазначають опікунську раду.
Необхідно зазначити, що поняття орган опіки та піклування і опікунська рада не є тотожними. Пунктом 1.6 Правил опіки та піклування [11], які затверджено наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України 26 травня 1999 р., визначено, що опікунські ради, до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і громадськості, створюються при органах опіки та піклування для допомоги в їх роботі та мають дорадчі функції.
З огляду на викладене опікунська рада не належить до органів, які правомочні вирішувати питання щодо надання висновку про доцільність усиновлення.
Уповноваженим органом виконавчої влади України, який надає дозвіл на усиновлення дитини іноземними громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, є утворений відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2006 р. „Про утворення Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини у складі Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини як урядовий орган державного управління.
У заяві про усиновлення заявники вказують як заінтересованих осіб, крім органу опіки та піклування, матір (батька) усиновленої дитини, відділ реєстрації актів цивільного стану, пологовий будинок (у якому народилася дитина і в якому мати відмовилася від дитини), а також неповнолітню дитину, яку бажають усиновити.
Як заінтересованих осіб до справи слід залучати матір (батька) усиновленої дитини, одного із подружжя, якщо другий із подружжя бажає усиновити дитину подружжя, пологовий будинок. В окремих випадках судді не вирішують питання залучення вказаних осіб до участі у справі як заінтересованих осіб.
Наприклад, суддя Печерського районного суду м. Києва у справі за заявою С., заінтересовані особи: П., Орган опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації постановила ухвалу про залишення заяви без руху з тих підстав, що до участі у справі не залучено як заінтересовану особу матір усиновленої дитини.
Проте незалучення конкретної особи до участі в справі відповідно до статей 119, 252 ЦПК України не є підставою для залишення заяви без руху, оскільки це питання має вирішуватися судом у попередньому судовому засіданні.
Видається, що заінтересованими особами у справі про усиновлення можуть бути не лише органи опіки та піклування, але залежно від обставин справи та з урахуванням обставин усиновлення й інші особи - один із подружжя, опікун, піклувальник, дитячий заклад, який надає згоду на усиновлення тощо.
Відповідно до ст. 218 СК України, ст. 254 ЦПК України учасником цивільного процесу може бути і дитина, яку усиновляють. ЦПК України не визначає процесуальний статус дитини, яка бере участь у справі про усиновлення та процесуальний порядок надання нею своїх пояснень. Водночас участь дитини в цивільному процесі означає, що вона є суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин, а отже повинна мати визначений законом процесуальний статус.
Вважаю, що участь дитини у справі про усиновлення є особливою формою її участі у справі, яка не залежить від наявності в неї цивільної процесуальної дієздатності, і обмежується лише такими процесуальними діями, як висловлення думки щодо її усиновлення.
У значній кількості справ до участі у справі як заінтересована особа суддями залучаються державні органи реєстрації актів цивільного стану.
Наприклад, Б. звернувся до Святошинського районного суду м. Києва із заявою про усиновлення, вказавши як заінтересованих осіб: Б. (матір усиновленої дитини), Службу у справах неповнолітніх Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації, Відділ реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції м. Києва. Справу було призначено в судове засідання. У судовому засіданні суд залучив до розгляду справи як заінтересовану особу Б. (біологічного батька дитини, яку бажає усиновити заявник), вважаючи, що в конкретному випадку усиновлення стосується його прав та інтересів. Крім того, у зв'язку із направленням Відділом реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції м. Києва суду письмового листа про те, що реєстрація народження дитини проведена у Відділі реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції в м. Києві, а відділ не є заінтересованою особою, суд також залучив до участі у справі Відділ реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції в м. Києві.
Ні СК України, ні ЦПК України не передбачають обов'язкової участі прокурора при розгляді справи про усиновлення.
У постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 р. „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав роз'яснено, що відповідно до положень ст. 45 ЦПК України суд може залучити до участі у справі прокурора для надання висновку. Оскільки прокурор залучається для подання висновку у справі, а під час попереднього судового засідання кожна із сторін має право висловити свої доводи та міркування щодо тих чи інших процесуальних дій, які необхідно вчинити у попередньому судовому засіданні, питання про залучення прокурора до участі у справі має вирішуватися судом з урахуванням думки заявника, заінтересованих осіб у попередньому судовому засіданні. Прокурор не виступає у справі як заінтересована особа, а бере участь у справі для подання висновку на підставі ст. 45 ЦПК України як особа, якій законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Тому у справі про усиновлення прокурор належить до осіб, які беруть участь у справі.
З метою повного і об'єктивного розгляду справи про усиновлення, визнання усиновлення недійсним чи його скасування необхідно внести зміни до СК України щодо обов'язкової участі прокурора при розгляді справ цієї категорії [20, c. 367-370].
Зміст заяви про усиновлення визначено ст.252 ЦПК України. Водночас заява про усиновлення повинна відповідати і вимогам ст. 199 ЦПК України.
Як роз'яснено у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 р. «Про застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», враховуючи специфіку справ про усиновлення, суди при прийнятті заяв повинні перевіряти відповідність форми та змісту такого документа як вимогам, визначеним у ст.252 ЦПК України, так і вимогам, що випливають із глави 18 Усиновлення СК України, а саме: чи наведено в заяві відомості про усиновителів, про дитину, яку бажають усиновити, про її батьків, братів та сестер; чи викладено мотиви, з яких особа хоче усиновити дитину; чи сформульовано прохання про внесення відповідних змін до актового запису про народження останньої. У разі недотримання зазначених вимог настають наслідки, передбачені ст.121 ЦПК України.
До заяви про усиновлення дитини за наявності мають бути додані такі документи:
копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, при усиновленні дитини одним із подружжя;
медичний висновок про стан здоров'я заявника;
довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи;
документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням;
інші документи, визначені законом.
Згідно із частиною третьою ст. 253 ЦПК України суд у разі необхідності може вимагати подання інших документів.
Необхідність подання інших документів має визначатися суддями на підставі СК України. Такими документами можуть бути: письмова згода батьків (ст. 217 СК України); письмова згода закладу охорони здоров'я або навчального закладу на усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у цьому закладі (частина перша ст. 222 СК України); письмова згода опікуна або піклувальника на усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, або над батьками якої встановлено опіку або піклування (частина перша ст. 221 СК України), рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою, недієздатною (ст. 220 СК України); встановлення у судовому порядку режиму окремого проживання подружжя (частина третя ст. 120 СК України).
У більшості випадків при зверненні до суду заявник разом із заявою про усиновлення надає висновок органу опіки та піклування про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини, а також акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання; свідоцтво про народження дитини; медичний висновок про стан здоров'я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток; у випадках, встановлених законом, згоду батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення, тобто ті письмові докази, які визначено частинами другою - третьою ст. 253 ЦПК України. Матеріали узагальнення свідчать, що окремі судді формально підходять до вимог закону щодо змісту заяви про усиновлення та не враховують положення вказаної постанови.
Так, суддею Святошинського районного суду м. Києва у справі за заявою П., Л., заінтересовані особи: Орган опіки та піклування Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, Відділ реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві було відкрито провадження та зазначено, що надано всі необхідні матеріали. Із матеріалів справи вбачається, що позовна заява не відповідає вимогам ст. ст. 252 ЦПК України: не зазначено відомості про стан здоров'я дитини. До заяви не додано медичний висновок про стан здоров'я заявника відповідної форми, а надано медичну довідку щодо придатності до керування транспортним засобом.
Трапляються випадки залишення заяви про усиновлення без руху з підстав, що не ґрунтуються на вимогах закону. У більшості справ за відсутності у заяві про усиновлення відомостей про стан здоров'я дитини, за умови її відповідності іншим вимогам процесуального закону, судді відкривають провадження у справі.
Так, суддею Деснянського районного суду м. Києва було відкрито провадження у справі за заявою Х., заінтересовані особи: Х., Л., Служба, у справах неповнолітніх Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації. Відділ реєстрації актів цивільного стану Деснянського районного управління юстиції у м. Києві про усиновлення. Проте у заяві про усиновлення не зазначено відомості про стан здоров'я дитини.
З урахуванням виявлення непоодиноких випадків залишення заяви про усиновлення без руху з підстави ненадання заявником висновку органу опіки та піклування про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини, медичного висновку про стан здоров'я дитини, її фізичний та розумовий розвиток, виникає запитання: чи є вказана підстава достатньою для залишення заяви без руху відповідно до ст. ст. 121 ЦПК України.
Статтею 252 ЦПК України не передбачено обов'язку заявника додати до заяви висновок органу опіки та піклування та медичний висновок про стан здоров'я дитини. Такий обов'язок покладено на орган опіки та піклування.
З огляду на викладене зазначені процесуальні дії судді щодо залишення заяви про усиновлення без руху у зв'язку з ненаданням висновку органу опіки та піклування не відповідають чинному процесуальному законодавству.
Крім загального переліку документів, частиною третьою ст. 253 ЦПК України визначено документи, які додатково додаються до заяви про усиновлення, особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, або іноземцями.
До заяви додаються такі документи:
.наданий компетентним органом країни проживання висновок кандидата в усиновителі, що підтверджує його можливість бути усиновителем, із зазначенням житлово-побутових умов, біографічних даних;
.дозвіл компетентного органу країни проживання кандидата в усиновителі на вїзд і постійне проживання усиновленої дитини;
.документи про доходи, заробіток, прибуток;
.медичний висновок про стан здоровя кожного кандидата в усиновителі;
.копія свідоцтва про шлюб (якщо заявники перебувають у шлюбі);
.копія паспорта або іншого документа, який засвідчує особу кандидатів в усиновителі;
.відомості уповноваженого органу на кожного кандидата в усиновителі про те, що ніхто з них не притягався до кримінальної відповідальності,
.зобовязання усиновителів у разі усиновлення дитини в місячний термін поставити її на консульський облік у консульській установі України в країні проживання та надавати цій установі періодичну інформацію про умови проживання і виховання дитини тощо [17, c. 15].
Документи усиновлювачів, які є громадянами інших держав, мають бути у встановленому законодавством порядку легалізовані, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі документи повинні бути перекладені українською мовою, а переклад має бути засвідчений нотаріально (частина п'ята ст. 252 ЦПК України).
Виникають також проблеми щодо перевірки повноважень компетентного органу відповідної держави, який надає висновок про умови життя заявників і можливість бути усиновлювачами, а також на в'їзд усиновленої дитини та її постійне проживання в конкретній країні.
Статтею 253 ЦПК України врегульовано питання підготовки справи до розгляду, визначено процесуальні дії судді на стадії цивільного процесу - провадження у справі до судового розгляду (само так ця стадія названа в главі 3 розділу III ЦПК України) або підготовка справи до розгляду (визначено ст. ст. 153 ЦПК України) з метою своєчасного та правильного її вирішення.
Із аналізу положень ЦПК України випливає, що підготовка справи до розгляду розпочинається з моменту постановлення суддею ухвали про відкриття провадження у справі й триває до постановлення ухвали про призначення справи до судового розгляду.
Виникає питання щодо обов'язкового проведення попереднього судового засідання у цих справах.
Згідно із частиною третьою ст. 253 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК України, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені законом.
Згідно із частиною сьомою ст. 130 ЦПК України попереднє судове засідання є обов'язковим для кожної справи, за винятком випадків, встановлених Кодексом.
Із системного тлумачення положень статей 130, 253 ЦПК України випливає, що проведення попереднього судового засідання у справах про усиновлення має бути обов'язковим.
Відповідно до частини першої ст. 253 ЦПК України суддя під час підготовки справи про усиновлення дитини до розгляду вирішує питання про участь у ній як заінтересованих осіб відповідного органу опіки та піклування, а у справах, провадження в яких відкрито за заявами іноземних громадян, - уповноваженого органу виконавчої влади.
Орган опіки та піклування повинен подати суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини до якого мають бути додані:
акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання;
свідоцтво про народження дитини;
медичний висновок про стан здоров'я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток;
у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення (частини друга - третя ст. 253 ЦПК України).
У разі ненадання заявником зазначеного висновку органу опіки та піклування з документами, визначеними частиною третьою ст. 253 ЦПК України, питання про надання органом опіки та піклування висновку та необхідних документів має вирішуватися в попередньому судовому засіданні.
Відповідно до ст. 253 ЦПК України під час підготовки справи про усиновлення суддя має вирішити питання щодо кола заінтересованих у розгляді справи осіб. У ЦПК України не визначено, який саме орган опіки та піклування як заінтересована особа повинен брати участь у справі про усиновлення. Наприклад, заявники Г. та Г., заінтересована особа - Служба у справах неповнолітніх Печерської районної у м. Києві державної адміністрації про усиновлення звернулися до Святошинського районного суду м. Києва. Із матеріалів справи вбачається, що дитина, яку бажають усиновити заявники, проживає з останніми, які є її опікунами. У матеріалах справи наявний висновок Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини, але участь у справі брав орган опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації.
Відповідно до Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 року [6], висновок щодо можливості особи стати усиновителем надає орган опіки та піклування за місцем проживання заявника, а висновок про доцільність усиновлення і його відповідність інтересам дитини - за місцем проживання дитини.
Відповідний порядок надання висновків встановлено Порядком провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 року, який набрав чинності з 1 грудня 2008 року.
Попереднє судове засідання проводиться з метою сприяння подальшому об'єктивному розгляду справи про усиновлення. Враховуючи специфіку справ про усиновлення, наявність імперативної норми про обов'язкову участь у судовому засіданні заявника та представника органу опіки та піклування, вважаємо, що у попередньому судовому засіданні участь заявника та представника органу опіки та піклування має бути обов'язковою. Питання про участь належного органу опіки та піклування має вирішуватися судом при підготовці справи до розгляду, а саме: в попередньому судовому засіданні.
У позовному провадженні відповідно до ст. 130 ЦПК України ухвалення рішення суду під час попереднього судового засідання є можливим у разі відмови від позову та визнання позову.
У справах окремого провадження відсутній спір про право, а тому ухвалення рішення в попередньому судовому засіданні є неможливим.
Відповідно до ст. ст. 254 ЦПК України справи про усиновлення розглядаються з обов'язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення.
Обов'язкова участь зазначених осіб у справі про усиновлення зумовлена специфікою справ про усиновлення та необхідністю заслухати їхні особисті пояснення.
З урахуванням імперативної норми про обов'язкову участь заявника у справі про усиновлення суди не повинні задовольняти клопотання заявника про розгляд справи без його участі. Встановлення судом мотивів, на підставі яких особа бажає усиновити дитину, ставлення до виховання дитини, взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини (ст. 224 СК України) зумовлює обов'язкову участь заявника у справі про усиновлення [16, c.445].
За змістом положень ст. 218 СК України для усиновлення дитини потрібна її згода, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові та стану здоров'я.
В окремих матеріалах цивільних справ про усиновлення виявлено письмову згоду дитини на усиновлення без засвідчення її підпису. У таких випадках проблемним є. встановлення судом згоди дитини на усиновлення, якщо думку дитини не з'ясовував орган опіки та піклування.
Відповідно до п. 72 Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 рок<#"justify">стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, став лення до виховання дитини;
мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;
мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення;
взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа вже опікується дитиною;
особу дитини та стан її здоров'я;
ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.
У разі дотримання всіх умов, встановлених СК України, здатності особи, яка бажає усиновити дитину, забезпечити стабільні та гармонійні умови для життя дитини, суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини. Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину.
При ухваленні рішення про усиновлення повнолітньої особи суд враховує мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їх спільного проживання, їх сімейний стан та стан здоров'я, а також інші обставини, що мають істотне значення.
Суд повинен обґрунтувати задоволення чи відхилення заяви про усиновлення. У разі її задоволення у резолютивній частині рішення зазначається про усиновлення дитини або повнолітньої особи заявником (заявниками), повністю навівши його прізвище, ім'я та по батькові, день, місяць і рік народження, а також його громадянство (п. 9 Постанови Пленум Верховного Суду України № 3).
У разі, коли усиновлювач заявляв клопотання про те, щоб його було записано у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини чи повнолітньої особи, або клопотання про зміну відомостей про місце і дату народження дитини, суд встановивши, що це відповідає інтересам дитини, задовольняє такі клопотання і зазначає про це у рішенні про усиновлення (ч. З ст. 229, ч. З ст. 230 СК України).
Також у рішенні суд повинен зазначити і про вирішення клопотання заявника (заявників) питання про зміну імені, прізвища та по батькові усиновленої дитини або повнолітньої особи (ч. З ст. 255 ЦПК України).
Судові витрати, пов'язані з розглядом справи про усиновлення, відносять за рахунок заявника (заявників).
Відповідно до частин 5, б ст. 255 ЦПК України суд може скасувати своє рішення про усиновлення у двох випадках, а саме відкликання:
- батьками дитини своєї згоди на її усиновлення до набрання відповідним рішенням законної сили. При цьому суд поновлює розгляд справи. Надання можливості рідним батькам дитини від кликати свою згоду на усиновлення пов'язана із істотними зміна ми у юридичних і фактичних стосунках між ними та їхньою дитиною. У зв'язку з такими змінами згода батьків на усиновлення має бути безумовною;
- усиновлювачем заяви про усиновлення до набрання рішенням законної сили. У цьому разі суд залишає таку заяву без розгляду.
Усиновлення вважається здійсненим із дня набрання законної сили відповідним рішенням суду.
Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавста при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та про поновлення батьківських прав», ухвалюючи рішення згідно із ст. 225 ЦПК України та ст. 224 СК України, суд повинен обґрунтувати задоволення чи відхилення заяви про усиновлення. Уразі її задоволення в резолютивній частині рішення необхідно навести відомості про заявника (заявників), повністю зазначивши його прізвище, ім'я, по батькові, день, місяць і рік народження, а також про його громадянство. За наявності клопотання заявників суд вирішує клопотання про зміну прізвища, імені та по батькові, дати й місця народження дитини відповідно до статей 229-231 СК України. При цьому слід мати на увазі, що зміни вносяться не до свідоцтва, а до актового запису про народження дитини.
Немає необхідності викладати резолютивну частину у формі зобов'язання, оскільки, відповідно до частини сьомої ст. 255 ЦПК України для внесення змін до актового запису про народження усиновленої дитини або повнолітньої особи копія рішення суду надсилається до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення, а у справах про усиновлення дітей іноземцями - також до уповноваженого органу виконавчої влади.
Направлення рішення суду про усиновлення до державного органу реєстрації актів цивільного стану для внесення змін до актового запису усиновленої дитини є порядком виконання рішення, а тому немає потреби у резолютивній частині рішення зобов'язувати вказані органи вчинити дії щодо внесення змін в актовий запис.
2.3 Розгляд справ про визнання спадщини відумерлою
Спадкуванням є перехід прав та обовязків померлого до інших осіб. За умови наявності спадкоємців, майно померлого має перейти в їх власність. Проте у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, суд відповідно до ст. 1277 Цивільного кодексу України визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Характерним для чинного законодавства є й положення про те, що держава має право спадкування. У разі відсутності спадкоємців за заповітом чи за законом, усунення їх від права спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від прийняття спадщини майно померлого (спадщина) переходить до держави. Але ЦК України передбачено процедуру переходу спадщини до держави тільки за умови визнання її відумерлою судом за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Визнання спадщини відумерлою здійснюється виключно в судовому порядку. Спадщина, що визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Проте перед тим, як подавати заяву до суду про визнання спадщини відумерлою, орган місцевого самоврядування має переконатись у тому, що у померлого немає спадкоємців, які б могли претендувати на спадщину, і у випадку визнання її відумерлою вимагати скасування рішення. У звязку з цим, перед тим як звернутися до суду із заявою, заявнику необхідно впевнитися в тому, що спадкоємці взагалі відсутні або вони відмовилися від спадщини, не прийняли її, або були усунені від спадкування.
Окрім того, слід зясувати чи має спадкодавець утриманців, які мають спадкувати у пяту чергу, чи були спадкоємці, які постійно проживали зі спадкодавцем (адже відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України такі особи вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо вони протягом шестимісячного строку не заявили про відмову від неї), хто може бути зацікавленою особою у справі, якою є спадкова маса, якими документами підтвердити належність майна померлому.
Також необхідним є подання документа про смерть спадкодавця. Залежно від того, чи доведе заявник те, що у померлого немає спадкоємців, суд вирішить питання про визнання спадщини відумерлою.
При встановленні спадкоємців за заповітом перш за все необхідно зясувати, чи складав померлий заповіт. Причому слід враховувати, що хоч і встановлено, що заповіт посвідчується нотаріально, відповідно до статей 1251 та 1252 ЦК України посвідчувати заповіти окрім нотаріуса мають право й деякі інші особи. Тому необхідно визначитись, де можливо отримати інформацію стосовно розпоряджень померлого. Для зберігання документів, що посвідчуються нотаріусами та посадовими особами, в обласних центрах, містах Києві, Сімферополі та Севастополі засновуються державні нотаріальні архіви.
Відповідно до Положення про державний нотаріальний архів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.1994 року № 8/5 [9], фондоутворювачами архівів є державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, та посадові особи, котрі посвідчують заповіти і доручення, прирівнювані до нотаріально посвідчених. Заповіти, у тому числі секретні, посвідчені нотаріусом, і заповіти, передані на зберігання до державного нотаріального архіву, записуються до алфавітної книги обліку заповітів.
Окрім того, відомості про заповіти підлягають обовязковій реєстрації в Спадковому реєстрі в порядку, встановленому Положенням про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Мінюсту України № 51/5 від 17.10.2000 року [10]. Відповідно до п. 3.2. цього Положення отримувати інформацію зі спадкового реєстру мають право нотаріуси, спадкоємці за законом при предявленні документа, що свідчить про родинні звязки зі спадкодавцем, судді, прокурори, органи дізнання і слідства, у звязку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що перебувають у їх провадженні. Отже, у разі виникнення необхідності отримання певних відомостей зі Спадкового реєстру, нотаріус чи суд завжди зможуть їх витребувати. Таким чином, виявити, чи складався заповіт і хто є спадкоємцем за заповітом, цілком можливо.
Щодо спадкоємців за законом, то встановити їх відсутність чи наявність досить складно, оскільки коло таких спадкоємців надзвичайно велике й включає в себе далеких родичів, про наявність яких можуть не знати навіть сусіди померлого. Доказом родинних та інших відносин спадкоємців зі спадкодавцем можуть бути свідоцтва органів реєстрації актів цивільного стану, копії актових записів, записи в паспортах про другого з подружжя, копії рішень суду, що набрали законної сили, про встановлення факту родинних та інших відносин. Однак фіксація перебування в родинних відносинах може здійснюватись органами в різних куточках країни, тому виявлення всіх наявних родичів є надзвичайно важким. За таких обставин краще зачекати поки мине строк для прийняття спадщини, а підставою для визнання спадщини відумерлою вказати її неприйняття спадкоємцями.
За загальним правилом, спадкоємець, який постійно не проживав разом зі спадкодавцем, повинен прийняти спадщину шляхом подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини протягом шести місяців з дня її відкриття. Відповідно до ст.1272 ЦК України якщо спадкоємець протягом шестимісячного строку не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її, що позбавляє його на права на отримання спадщини, а його частка має бути визнаною відумерлою. Однак все ж існує ризик того, що відповідно до ч. 3 ст. 1272 ЦК України спадкоємцю, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, в судовому порядку буде надано додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини, тому у разі виявлення спадкоємця, що не встиг прийняти спадщину, він має бути зазначений у заяві про визнання спадщини відумерлою як зацікавлена особа.
Окрім того, необхідно зясувати, чи не відмовлявся спадкоємець від спадщини та чи не було відкликання заяви про відмову протягом встановленого строку. Заява про здійснення відмови від спадщини і відкликання відмови від спадщини має подаватися нотаріусу за місцем відкриття спадщини, тому зясувати, чи подавалися ці документи цілком реально, оскільки вони в обовязковому порядку реєструються в книзі обліку спадкових справ.
Відповідно до ст. 274 ЦПК України заява про визнання спадщини відумерлою у випадках, встановлених ЦК України, подається до суду органом місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Місце відкриття спадщини може підтверджуватися свідоцтвом органу реєстрації актів цивільного стану про смерть спадкодавця, якщо останнє постійне місце проживання і місце його смерті збігаються, довідкою житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу про його постійне місце проживання, записом у будинковій книзі про постійне проживання спадкодавця, а якщо місце проживання померлого невідоме - документом (витягом з Реєстру прав власності тощо) про місцезнаходження нерухомого спадкового майна або його частини. За відсутності нерухомого майна місцем відкриття спадщини є місцезнаходження основної частини рухомого майна. Оскільки для спадкоємців, що мають право на спадкування за законом та заповітом надається шестимісячний строк для прийняття спадщини, законодавець встановив додатковий запас часу для випадків, коли спадкоємець не встигає прийняти спадщину, проте право на її отримання він може не втратити. У звязку з цим ЦК України встановлено, що заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.
Окрім того, відповідно до ст. 276 ЦПК України суд відмовляє у прийнятті заяви про визнання спадщини відумерлою, якщо орган місцевого самоврядування подасть заяву до закінчення одного року з часу відкриття спадщини.
Проте, слід зазначити, що максимальний строк для визнання спадщини відумерлою ні ЦК України, ні ЦПК України не встановлено.
Відповідно до ст. 275 ЦПК України у заяві про визнання спадщини відумерлою повинно бути наведено відомості та докази про час і місце відкриття спадщини, про майно, що становить спадщину, а також докази, які свідчать про належність цього майна спадкодавцю (витяги з реєстрів, документи, які знаходилися в помешканні померлого), про відсутність спадкоємців за заповітом і за законом або про усунення їх від права на спадкування, або про неприйняття ними спадщини, або про відмову від її прийняття.
Факт смерті і час відкриття спадщини підтверджуються свідоцтвом органу реєстрації актів цивільного стану про смерть спадкодавця.
Стосовно наявного у померлого майна, право власності на яке не може підтверджуватись документами (побутові речі), довести їх належність померлому можливо шляхом предявлення опису, що здійснював нотаріус при встановленні охорони цього майна, або показаннями свідків, яким відомо про належність конкретного майна померлому.
Справа про визнання спадщини відумерлою розглядається судом з обовязковою участю заявника та з обовязковим повідомленням усіх заінтересованих осіб.
Заінтересованими особами можуть бути родичі померлого та інші особи, які могли успадкувати майно. Проте участь цих осіб у процесі є проблематичною, оскільки їх виявлення досить важке, а визначення адреси, за якою проживають дані особи, є ще складнішим питанням. При розгляді справи суд має встановити, чи подані заявником документи, які свідчать про смерть спадкодавця, чи є взагалі спадкоємці за законом та заповітом, чи є у померлого утриманці, чи проживали спадкоємці разом з померлим, чи складався померлим заповіт, якщо так, то який його зміст, чи здійснювали спадкоємці дії, направленні на прийняття спадщини, чи мала місце відмова від прийняття спадщини, чи було відкликання відмови від прийняття спадщини, причини пропуску спадкоємцями строку на прийняття спадщини, визначити яке майно належало померлому та якими доказами це підтверджується. Окрім того, суд має встановити, чи правильно заявником визначено місце відкриття спадщини, оскільки майно перейде у власність тієї територіальної громади, де відкрилася спадщина. У разі, якщо перед поданням заяви про визнання спадщини відумерлою до суду у заявника виникнуть проблеми з отриманням відомостей, які необхідні для розгляду справи, а також з доведенням певних обставин, у процесі судового розгляду це можливо виправити. За клопотанням заявника суд може сприяти у встановленні необхідних фактів та витребуванні доказів. Окрім того, певні обставини цілком можливо доводити шляхом допиту свідків, особливо сусідів - наприклад, про належність певної речі померлому, про те, що померлий проживав сам тощо. Суд, встановивши, що спадкоємці за заповітом і за законом відсутні або усунені від права на спадкування, або не прийняли спадщину чи відмовилися від її прийняття, ухвалює рішення про визнання спадщини відумерлою та про передачу її територіальній громаді за місцем відкриття спадщини.
У рішенні необхідно зазначити склад майна, що переходить у власність територіальної громади.
До визнання спадщини відумерлою необхідно подбати про охорону спадщини. Відповідно до п. 195 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 03.03.2004 № 20/5, якщо у складі спадщини є майно, що потребує утримання, догляду, учинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідний орган місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту, на підставі заяви заінтересованої особи, зокрема представника територіальної громади, після предявлення свідоцтва про смерть спадкодавця укладає договір на управління спадщиною.
На підставі заяви заінтересованої особи про відкриття спадщини та договору на управління спадщиною нотаріус заводить спадкову справу. Договір на управління спадщиною укладається за місцем відкриття спадщини і має заноситися до книги обліку таких договорів. У разі надходження до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяви спадкоємців про прийняття спадщини, про відмову від спадщини на користь інших спадкоємців, про вжиття заходів до охорони спадкового майна тощо, нотаріус повідомляє особу, з якою укладений договір на управління спадщиною, про припинення дії договору. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття укладений договір діє до ухвалення судом рішення про визнання спадщини відумерлою. Тому, з огляду на те, що укладення договору на управління спадщиною дозволяє проконтролювати те, чи приймуть спадкоємці спадщину, його укладення є цілком доцільним, оскільки може полегшити процес визнання спадщини відумерлою. Хоча укладення чи неукладення цього договору ніяким чином не впливає на можливість визнання спадщини відумерлою, його укладення необхідне для того, щоб майно збереглося в належному стані до моменту його переходу до майбутнього власника [19].
Цікавим є інститут визнання спадщини відумерлою й при його застосуванні в міжнародній практиці. Так, у разі смерті іноземного громадянина в Україні за чинним законодавством спадщина не може переходити до України, оскільки українське законодавство передбачає саме спадкування державою спадкового майна. Водночас визнання спадщини, належної громадянину України, відумерлою за кордоном без вказівки в Цивільному кодексі України про права держави на спадкування такого майна позбавить її права спадкування. Тому введення інституту визнання спадщини відумерлою в ЦК зобов'язує передбачити в міжнародних договорах правовий зв'язок між громадянством та правом держави успадковувати належне громадянину України майно, якщо у нього немає спадкоємців за заповітом та за законом. Така подвійна «схема» регламентації спадкового процесу як внутрішньої, так і зовнішньої орієнтації. Така регламентація питань спадкування дозволить відмежувати інтереси спадкоємців і держави, а також інтереси України в міждержавних відносинах [13].
Висновки
Підводячи підсумки, можна виділити, що окреме провадження - це процесуальний порядок розгляду визначених Цивільним процесуальним кодексом України справ про встановлення певних обставин (юридичних фактів) або певного юридичного стану осіб.
Окреме провадження в цивільному процесі відіграє значну роль. Судові органи мають можливість розширити свою діяльність по виконанню правових функцій і сприяти зміцненню законності в діяльності органі держави і місцевого самоврядування, а громадяни та організації - використати судовий порядок для захисту своїх субєктивних прав і охоронюваних законом інтересів.
Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна з справ окремого провадження має свої, лише властиві їй особливості. Отже, особливістю справ даного провадження є й те, що при розгляді таких справ не застосовуються деякі інститути і категорії властиві позовному провадженню: співучасть; відмова від позову; треті особи; визнання позову; мирова угода; недопустимість звернення до третейського суду або товариського суду.
Ознакою окремого провадження є, насамперед, його несумісність зі спором про право. Якщо в ході розгляду справи виявиться, що предметом судового розгляду є спір про право, суд має залишити заяву без розгляду (якщо справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства) або закрити провадження у справі, якщо предметом судового розгляду і вирішення виявиться спір про право адміністративне або господарське, які можуть бути предметом розгляду у порядку відповідно адміністративної чи господарської судових юрисдикцій.
На мою думку найскладнішими справами з приводу окремого провадження є справи з приводу усиновлення, оскільки в даному випадку суду треба не тільки дослідити докази по справі, але й дійсно переконатися в доцільності усиновлення дитини, оскільки таке усиновлення в подальшому може призвести до небажаних результатів.
Порівняно із Цивільним процесуальним кодексом України 1963 р., у чинному процесуальному законодавстві з'явилися такі нові категорії справ окремого провадження, як справи про: надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; відновлення прав на втрачені векселі; передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; визнання спадщини відумерлою; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; розкриття байками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
Переважна більшість цих нових категорій справ окремого провадження запроваджена у зв'язку із проведенням кодифікації цивільного законодавства і, відповідно, переглядом механізму правового регулювання цивільних відносин. Так, у ЦПК України 1963 р. не визначалося порядку розгляду справи про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, однак Законом України Про психіатричну допомогу від 22 лютого 2000 р. було встановлено судову процедуру її вирішення.
Крім того, із набранням чинності ЦПК України 2004 р. із переліку справ окремого провадження вилучено справи про встановлення неправильності запису в актах громадянського (нині - цивільного) стану, а також справи про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні.
Суттєвим є також склад осіб, що беруть участь в розгляді справ окремого провадження. До них належать: заявник та заінтересовані особи, представники заявників та заінтересованих осіб, прокурор, органи державного управління та інші, які захищають права та законні інтереси інших осіб. А заявник - це особа, на захист охоронюваних законом інтересів якої розпочато провадження у справі, причому незалежно від того, з чиєї ініціативи воно порушено.
Таким чином, окреме провадження - це один із трьох видів проваджень у суді першої інстанції, де розглядається визначене законом коло справ, загальною рисою яких є відсутність у них спору про право і метою яких є встановлення юридичного факту, стану, створення умов здійснення прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Список використаних джерел
1.Конституція України. Прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості ВРУ. - 1996. - № 30. - Ст. 141. (Редакція станом на 15.05.2014).
.Цивільний процесуальний кодекс України № 1618-ІV від 18 березня 2004 р. // ВВР. - 2004. - № 40-41, 42. - Ст. 492. (Редакція станом на 04.06.2014).
.Цивільний кодекс України: Прийнятий 16 січня 2003 р. - К.: Парламентське видавництво, 2003. (Редакція станом на 24.07.2014).
.Сімейний кодекс України № 2947-ІІІ від 10 січня 2002 р. // ВВР. - 2002. - № 21-22. - Ст. 135. (Редакція станом на 04.08.2013).
.Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Закон України № 2342-IV від 13 січня 2005 р. (Редакція станом на 02.03.2014).
.Порядок ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377 // ОВУ. - 2003. - № 36. - ст. 14. (Редакція станом на 07.12.2011).
.Порядок провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, затверджений Постановою КМУ від 08.10.2008 № 905 (Редакція станом на 07.12.2011).
.Типове Положення про службу у справах дітей обласної, Київської та Севастопольської державної адміністрації, затверджене Постановою КМУ від 30 серпня 2007 року № 1068 (Редакція станом на 01.06.2012).
.Положення про державний нотаріальний архів, затверджене Наказом Міністерства Юстиції України від 07 лютого 1994 року № 815. (Редакція станом на 18.05.2009).
.Положення про Спадковий реєстр, затверджене Наказом Міністерства Юстиції України від 17 жовтня 2000 року № 51\5. (Редакція станом на 01.01.2013).
.Правила опіки та піклування, затверджені наказом Державного комітету України у справах сімї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоровя України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88 // ОВУ. - 1999. - № 26. - Ст. 115.
.Про судову практику із справ про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним. Постанова Пленуму Верховного суду України від 28 березня 1972 р. № 3.
.Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування. Лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 року № 24-753/0/4-13.
.Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 р. (Редакція станом на 19.12.2008).
.Цивільне процесуальне право України: Підручник / Бичкова С.С., Бірюков І.А., Бобрик В.І.; За ред. С.С. Бичкової. - К.: Атіка, 2009 - 760с.
.Будзінська О. Правові аспекти усиновлення українських дітей, які є громадянами України, іноземцями // Юридичний журнал. - 2009. - № 2. - С. 15
.Сімейне право України: Підручник / За ред. Гопанчука В.С.. - К.: Істина, 2002. - 304 с.
18.Диба Порядок визнання спадщини відумерлою. Джерело: <http://www.yurincom.com/ua/legal_bulletin_of_Ukraine/publications/?aid=923&rid=61>.
.Зілковська Л.М. Щодо участі прокурора у справах про усиновлення // Держава і право. - 2005. - № 28. - С. 367-370.
.Мироненко В.П., Пилипенко С.А. Сімейне право України: підручник / Валентина П.М. (заг.ред.). - К. : "Правова єдність", всеукраїнська асоціація видавців, 2008. - 477 с.
.Справи про усиновлення дітей - нова категорія справ, що розглядаються судами // Вісник Верховного Суду України. - 1997. - № 2 (4). - С. 36-38.
.Тертишніков В.І. Цивільний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар. - Х.: Ксилон, 2006.
.УЗАГАЛЬНЕННЯ практики розгляду судами цивільних справ про усиновлення дітей, позбавлення батьківських прав, встановлення опіки та піклування над дітьми від 01.01.2009 року
.Цивільний процес України: академічний курс : [підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.]; [за ред. С.Я. Фурси]. - К.: Видавець Фурса С.Я. : КНТ, 2009 - 848 с.
.Цивільний процес України: Підручник // За ред. Ю.С. Червоного. - К.: Істина, 2007 - 392 с.
.Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Вид. -ге, перероб. та доп. - Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005. - 472 с.
.Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редколегії) та інші. - К.: «Українська енциклопедія», 1998. - Т. 2
.Цивільне процесуальне право України // Штефан М. Й. - К.: Ін Юре, 2005. - 624 с.