Кінофотофонодокумент в контексті документознавства
ВСТУП
Сьогодні не можна уявити свого існування без
фотографії, звуко- та відеозапису, кінематографа, телебачення - найпоширеніших
і найдоступніших комунікативних засобів спілкування людей у світовому просторі,
політична, соціальна й культурна цінність яких безперечна.
Кінодокументи, фотодокументи, фонодокументи,
відеодокументи дозволяють розкрити в образах і звуках приватне життя людини,
діяльність колективів, організацій, події державного, політичного, культурного
значення, що робить їх цінними для вивчення історичного процесу в цілому і
найрізноманітніших його аспектів.
Зазвичай інформація кінофотофонодокументів стосується
певних суспільних подій та явищ, а також осіб і об’єктивно відображає саму
реальність, закарбовує життя таким, яким воно є насправді, дає його відбиток,
чого не може зробити ані паперовий документ, ані найкращий мистецький чи
художній твір.
Предмет дослідження: історія та загальна характеристика
кінофотофонодокументів.
Об'єкт дослідження: кінодокументи, фотодокументи,
фонодокументи, відеодокументи.
Метою роботи є дослідження
кінофотофонодокументів, що посідають важливе місце серед документних джерел
інформації.
Завдання курсової роботи:
. розглянути історію вивчення
кінофотофонодокументів в Україні;
. з’ясувати сутність поняття «кінофотофонодокумент»;
. дослідити класифікаційний поділ
кінофотофонодокументів;
. визначити роль кінофотофонодокументів в
соціальних комунікаціях;
. здійснити загальну характеристику різновидів
кіно-, фото- та фономатеріалів;
. проаналізувати переваги та недоліків окремих
видів аудіовізуальних документів.
Практичне значення курсової роботи пояснюється тим, що
положення, які розглянуто у дослідженні, підвищують рівень знань студентів
спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність» щодо
кінофотофонодокументів - документних джерел інформації. Результати курсової
роботи та сформульовані висновки можуть бути теоретико-методологічною базою для
подальшого дослідження питання перспективи розвитку кінофотофонодокументів та
використовуватись у науковій діяльності та у навчальному процесі.
Проблема кінофотофонодокументів як об’єктів
документознавчного дослідження розглядалася багатьма науковцями. Найбільш
ґрунтовні роботи з цього питання належать Кушнаренко Н. М., Комовій та Палесі Ю. І. Окремі
публікації присвятили цьому питанню В. В. Бездрабко та Г. М. Швецова-Водка.
Представники архівознавства теж приділють увагу визначенню
кінофотофонодокументів як складових відповідної галузі діяльності. Найбільш
вагомий внесок у розробку питань зробив О. А. Купчинський. Значний інтерес
становить дослідження кінофотофонодокументів в історичному джерелознавстві,
археографії. Вагомий внесок у дослідження зробили Г. М. Болтянський, О. М.
Донде, Б. Д. Греков, С. І. Бернштейн, Л. П. Маркітан та ін.
У процесі підготовки курсової роботи були використані
такі методи дослідження, зокрема вивчення та аналіз науково-літературних
джерел, узагальнення типових положень, практичний аналіз монографічної
літератури та статей у періодичній пресі, що стосуються досліджуваної теми.
Курсова робота складається із вступу, трьох розділів,
висновків. Список використаної літератури включає 25 найменувань. Шість додатків займають
6 сторінок. Робота викладена на 35 сторінках друкованого тексту.
РОЗДІЛ 1. КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТИ В
КОНТЕКСТІ ДОКУМЕНТОЗНАВТСВА
1.1 З історії вивчення
кінофотофонодокументів в Україні
Кожен дослідник історії вивчення КФФД
неодмінно вказує на дослідження Г. М. Болтянського, С. І. Бернштейна, Б. Д.
Грекова, О. М. Донде, які з’явилися ще в першій половині ХХ ст. і
присвячувалися поверхневим міркуванням науково-популярного змісту щодо
особливостей і значення кінофотофонодокументів. Хоч складно назвати перші праці
серйозними ґрунтовними дослідженнями документів, утім згадка про них важлива
для фіксації початку студіювання КФФД у джерелознавстві й історії мистецтва.
Справжній прорив у дослідженні КФФД настає в 1960-1980-х рр. Тематика
досліджень помітно урізноманітнюється, виокремлюються основні дослідницькі
напрями: критичний аналіз, класифікація документа, специфіка як історичного
джерела, термінологія. Зростання кількості публікацій пояснюється широким
освоєнням різних типів і видів історичних джерел. При цьому відзначають появу в
ці роки навчальних посібників варіативного змісту, дисертаційних досліджень,
наукових, науково-популярних видань тощо [1].
Цим самим періодом датуються наукові
публікації сучасної відомої дослідниці - кандидата історичних наук Л. П.
Маркітан [11, с. 34 - 49], для праць якої властиве розроблення загальної
характеристики КФФД (ознаки, властивості, функції), ілюстрованої конкретним
тематичним матеріалом. Примітно те, що Л. П. Маркітан однією з перших серед
вітчизняних науковців спробувала визначити переваги електромагнітного способу
фіксації інформації, класифікувати кінофотодокументи та запропонувати для них
узагальнюючий термін - „відеодокументи”. Праці Л.П.Маркітан з історії, теорії
КФФД, організації різних форм роботи з ним ознаменували формування нового
напряму у вітчизняному документознавстві й джерелознавстві.
Упродовж 1970-1980-х рр. значно
збільшується кількість документів, створюваних у сфері управління й
науково-технічного документування кінофотозйомки, диктофонні, магнітофонні та
відеозаписи. Виниклий у системі діловодства, виробничих процесів, наукових
досліджень, слідчої практики та інших сферах, КФФД так само став об’єктом
джерелознавства. Аналізуючи невеликий доробок розвідок про КФФД в управлінській
сфері в контексті технічного документування, відомий російський джерелознавець
В. М. Магідов відзначив основні їх концепти - організацію та технологію
процесу, визначення видів і різновидів створюваних документів, призначення й
можливості користування. Ці випадки підкреслюють важливість КФФД для
вдосконалення технології виробництва, наукової організації праці, підвищення
ефективності документаційного забезпечення управління та інших цілей, а отже, і
доцільність їх вивчення. Відтак цілком закономірно виглядає розгляд
кінофотофонодокументування в діловодстві на сторінках одного з
найавторитетніших фахових видань - «Архіви України» [1].
Помітними були досягнення архівістів
стосовно розроблення засад комплектування державних архівів КФФД, їх
класифікації, технічних умов зберігання, експертизи цінності й відбору на
державне зберігання, розроблення засобів інтелектуального доступу. Усього за
досліджуваний проміжок часу в системі Головного архівного управління при Раді
Міністрів СРСР було створено більше 20 нормативно-правових документів
загальнодержавного значення, які впорядковували всі ділянки роботи з КФФД в
архіві. Провідними спеціалістами Головного архівного управління при Раді
Міністрів були укладені аналоги союзних документів, адаптовані до специфіки
архівних фондів. Пізніше, зі здобуттям Україною незалежності, творення власної
нормативно-правової бази розгорнулося набагато активніше, що привело до
зміцнення студіювань КФФД із позицій проведення науково-технічного опрацювання,
описування, каталогізації, створення покажчиків документів, розроблення
технічних умов зберігання, втілення консерваційно-реставраційних заходів,
класифікації документної інформації тощо.
Крім розроблення нормативно-правової
бази, пов’язаної зі створенням, функціонуванням і зберіганням КФФД, слід
указати на появу низки наукових публікацій із найактуальнішої теоретичної та
науково-практичної проблематики. Багатою на загальні зауваження щодо
характеристики КФФД виявилася розвідка відомого архівіста,
історика-джерелознавця О. А. Купчинського «Розшифрування ранніх фотодокументів
та їх описування в архівах і бібліотеках».
Незважаючи на те, що в 1960-1980-х
рр. КФФД утвердився як об’єкт дослідження, сама галузь
кінофотофонодокументознавство залишалася маргінальною в межах ширшої дисципліни
- документознавства. Неохоче виявлення інтересу до КФФД серед науковців-гуманітаріїв
пояснюють трудністю оперування спеціальною технічною й технологічною
підготовкою для роботи з ним, низьким рівнем матеріально-технічного
забезпечення установ, які створюють і зберігають цей вид документів [1].
Першим оприлюдненим авторським
продуктом докладного аналізу загальної характеристика та класифікації КФФД та
перспективи розвитку став підручник Н. М. Кушнаренко «Документоведение» [9].
1.2 Сутність поняття
«кінофотофонодокумент»
Термін «кінофотофонодокумент»
уведений у науковий обіг на початку 1980-х років як узагальнювальний для понять
«кінодокумент», «фото-» і «фотодокумент». Проте єдиної загальноприйнятої
дефініції даного поняття не існує [9, c. 362]. Як найбільш спільне може бути прийнято визначення, згідно з яким
кінофотофонодокумент містить образотворчу, звукову чи образотворчо-звукову
інформацію, яка відтворюється за допомогою спеціальних технічних засобів
(діаскоп, епідіаскоп, фільмоскоп, діапроектор, кінопроектор, магнітофон,
програвач) [4,c.5]. Виняток становить
фотографія, інформація на якій сприймається безпосередньо, без допомоги
технічних засобів.
Поява КФФД стала відгуком на
суспільну потребу відобразити, зберегти, передати нинішньому і прийдешнім
поколінням ту інформацію, яка, будучи зафіксованою в словесній формі, повністю
або значною мірою втрачала свою специфіку і цінність. Широке використання в
документній сфері КФФД зумовлене низкою переваг порівняно з виданнями [9, c. 362].
Головною перевагою КФФД є комплексна
дія на різні аналізатори людини, що знижує вірогідність втрати інформації,
неминучої при одноканальному сприйнятті. Вважається, що людина володіє
стількома «мовами» мислення, скільки в неї є органів чуття. В ідеалі інформація
повинна надходити одночасно по всіх каналах, оскільки найбільше її засвоєння
дають всі п'ять органів чуття: зір - 75%, слух - 13%, дотик - 6%, нюх - 3%,
смак - 3%. Важливою перевагою КФФД є і те, що вони забезпечують адекватну
фіксацію і тиражування образної і звукової інформації, тобто
вербально-текстовими документами. Нарешті, КФФД забезпечують емоційну основу,
ефект присутності при сприйнятті інформації [10].
Однак, кінофотофономатеріали в силу
їх специфіки не наділені такими доступними, що лежать на поверхні,
фактологічними та формаційними властивостями, як писемні носії інформації. Ці
джерела потребують спеціальної фахової технічної та технологічної підготовки
при роботі з ними [11,
c. 37].
.3 Класифікація
кінофотофонодокументів
Н. М. Кушнаренко зауважує, що дотепер
не існує загальноприйнятої класифікації КФФД.
Найточніше відображають їх суть
класифікації, в основу яких покладені дві видоутворювальні ознаки:
а) канал сприйняття інформації або
спосіб дії на органи чуття людини;
б) спосіб документування інформації [9, c. 363].
За каналом сприйняття інформації, зафіксованої в документі,
КФФД ділять на три види:
візуальні, сприймаються через зір:
діафільми, діапозитиви, слайди, німі кінофільми, епіфільми;
аудіальні, сприймаються на слух:
грамплатівки, магнітні фонограми;
За способом документування КФФД також ділять на три
види:
– кінодокументи (діа-, кіно-,
відео);
– фотодокументи (діапозитиви -
слайди, фотографії);
– фонодокументи (грамплатівки,
магнітні фонограми).
КФФД різні за матеріальною
конструкцією, оскільки можуть випускатися на бабіні, касеті, дискеті, стрічці,
кадрі, касеті, компакт-диску. Це зумовлює особливості їх зберігання і
використання в різних документних системах [10].
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ОКРЕМИХ ВИДІВ
КІНОФОТОФОНОДОКУМЕНТІВ
2.1 Кінодокументи: загальна
характеристика діафільмів, кінофільмів, відеофільмів
Кінодокумент є одним з основних видів
КФФД - це образотворчий або аудіовізуальний документ, створений
кінематографічним способом [4, с. 5].
Кінодокументи за способом
відтворення інформації ділять на два різновиди:
образотворчо-статичні (якщо
зображення нерухоме - діафільми, епіфільми);
образотворчо-динамічні (якщо
зображення рухоме, як у кінофільмі) [9, с. 364].
Матеріальною основою кінодокументів є кіноплівка,
що є багатошаровою полімерною плівковою системою. Чорно-біла кіноплівка
складається з полімерної основи й желатинового шару, у якому дисперговані
кристали солей світлочутливого срібла. Кольорова кіноплівка складається з
основи, підшару, емульсивних кольороподілів і захисних шарів.
Основними видами кінодокументів є діа-,
кіно-, відеофільм [7,
с. 258].
Діафільм
Діафільм (грец. dia - через, префікс,
що означає перехід від початку і до кінця + англ. film - плівка) - розташовані
в певній послідовності позитивні фотографічні зображення на кіно- або
фотоплівці, об’єднані спільною тематикою.
Інформацію, що міститься в діафільмі,
відтворюють за допомогою фільмоскопів, розрахованих на індивідуальне
користування, або за допомогою діапроекторів на екрані (Додаток А).
Діафільм відносять до візуальних
документів статистичної проекції (зображення нерухоме). Його можна вважати
перехідним до динамічних КФФД, тобто до кінофільмів [10].
За жанрово-тематичною ознакою діафільми ділять на:
публіцистичні, історичні, літературні, науково-популярні тощо.
Діафільми випускають в спеціальних
футлярах (коробках), оформлених етикеткою.
До основних реквізитів
діафільму відносяться: автор, назва (приведені або на початковому кадрі, або на
етикетці коробки), художник або укладач, цільове призначення діафільмів
(навчальний, науково-популярний тощо), фірма, відомості про кількість кадрів,
їх колір, розмір, кількість роликів, час демонстрації, ціну [7, с. 260].
Рис. 1 - Приклад фільмоскопу й
діафільму
Додаток Б
Рис. 2 - Кіноплівка
Додаток В
Рис. 3 - Камера-обскура