Вплив фемінізму на формування сучасної сім’ї: культурно-антропологічний аналіз

Вплив фемінізму на формування сучасної сім’ї: культурно-антропологічний аналіз

ЗМІСТ

Вступ

Розділ і. Теоретико-методологічні основи дослідження

1.1 Рефлексія про жінку: класичний та некласичний дискурс

.2. Фемінізм як феномен культури: теоретичні засади та соціальна практика

.3 Специфіка українського феміністичного руху

розділ іі. Трансформації традиційного образу жінки у дискурсі фемінізму

2.1. Особливості образу жінки у традиційних культурах

.2. Нова модель жіночої гендерної поведінки у фемінізмі та її вплив на сучасні культурні процеси

РОЗДІЛ ІІІ. Фемінізація сімї у сучасній культурі

3.1 Гендер як соціокультурна ознака сімї

.2 Місце гендеру та сімї у традиційній культурі

.3 Вплив фемінізму на культурні стереотипи сімейних стосунків

ВИСНОВКИ

Список використаних дежерел

ВСТУП

Актуальність дослідження. Фемінізм як складова гуманітарної культури є умовою позиціонування в ній етичних принципів. Соціальний рух жінок, як галузь соціальних і культурних рухів, виступає умовою розвитку принципів демократії, ідеалів громадянського суспільства і необхідною складовою процесу культурних перетворень в гуманістичному контексті. Гуманітарна культура, як найважливіша сфера життєдіяльності людини і суспільства, духовного виробництва, створює і зберігає в «текстах культури» смисли, життєві цінності та ідеали людського життя, соціальні орієнтації і стандарти поведінки, засновані на ідеалах гуманізму і тим самим сприяє громадській злагоді, консолідації людської спільноти, забезпечує індивідуальне самовизначення особи.

Дослідження показують, що відсутність жіночих громадських рухів призводить до насильства, саморуйнування, морального та соціального цинізму. Соціально-культурна рівність чоловіків і жінок - це питання рівності людського існування. Суспільство не може гармонійно розвиватися, якщо в ньому принижена чиясь роль, зокрема, творча роль жінки; не збалансовано співвідношення двох взаємодоповнюючих початків - чоловічого і жіночого.

З іншого боку фемінізм - це нівелювання загальнолюдськими принципами. Феміністки виступають за абсолютну свободу жінок від будь-яких обмежень сімейного життя, а тому критикують сімю і шлюб, піддаючи сумніву їх сакральність. З їхньої точки зору, сімя не може бути місцем, придатним для виховання здорової людини. У цій системі поглядів кращим вирішенням питання статевих стосунків вважається розповсюдження вільних шлюбів. Однією з важливих гіпотез фемінізму можна вважати зменшення природних відмінностей між чоловіком і жінкою. Із зазначених причин культурологічний, філософський аналіз фемінізму та його вплив на сімю стає необхідним елементом сучасної гуманітарної думки. Сучасний фемінізм, піддавши критиці традиційну патріархальну концепцію соціокультурного розвитку людства, висунув їй альтернативу, в якій жінка постає в якості активного і рівноцінного з чоловіками суб'єкта культурного процесу. Розвиток феміністичної ідеї має свої особливості, обумовлені історією розвитку континентів, національною ментальністю, культурною і релігійною ідентичністю. Незважаючи на зростаючий інтерес до проблематики фемінізму, її розробка у вітчизняній науковій літературі поступається західноєвропейської і північноамериканської.

Ступінь наукової розробки проблеми. Міждисциплінарний характер теорії і практики фемінізму зумовив інтерес до нього представників філософії, антропології, культурології, політології, історії, соціології, психології, лінгвістики і т.п. Уявлення про матеріальність, тілесність, природність фемінного міститься в працях Аристотеля, Платона, І. Канта, Ф. Ніцше, , Ж.-Ж. Руссо, Сократа, П.А. Бакуніна, А. Білого, H.A. Бердяєва, В.В. Розанова, B.C. Соловйова, П.А. Флоренського, A.C.

Антифеміністичний дискурс знайшов також відображення у працях О. Вейнингера, В. Канта, Ф. Ніцше, 3. Фрейда, А. Шопенгауера та ін., які відзначали більш низькі ментальні здібності жінки, а панування чоловіків у суспільстві пояснювали природним призначенням та анатомо-фізіологічними особливостями жіночого організму.

Здатність жінки бути повноцінною, вільною особистістю доводили К. Агріппа, М. де Гурне, К. де Пізан, М. Уоллстонкрафт, які бачили основний шлях незалежності жінок від чоловіків у здобутті якісної освіти.

Ідеї про рівноправність статі були висловлені французькими просвітителями Вольтером, Д. Дідро, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, але вони заперечували здатність жінок виступати суб'єктами історії.

Феміністський дискурс філософії розглядається працями Р. Оуена, А. Сен-Симона, Ш. Фурє, вони уявляють відносини між чоловіком і жінкою як першооснову соціальних суперечностей. Як практику руйнування традиційного жіночого ідеалу розглядали прагнення до емансипації К.С. Аксаков, П.А. Бакунін, H.A. Бердяєв, І.В. Киреєвський, М.І. Соловйов, та ін. Аналіз жіночого руху на Заході і формування феміністської ідеології розкритий в роботах В. Брайсон, Дж. Скотт, Ц.Р. Айвазової, Е.А. Бєлової, O.A. Вороніної, В.І. Успенської та ін.

Становище жінок в конкретно-історичних умовах із застосуванням гендерної методології досліджують Б.С. Андерсон, Дж. Келлі, Р. Лернер, К. Оффен, Ю. Цінссер, I.P. Чикалова та ін.

Соціальне становище жінки з урахуванням культурних традицій аналізують С.М. Моор, Н.М. Римашевська, Р.Р. Силласте та ін.

Проблеми фемінізму з філософських позицій розглядаються у працях таких авторів, як С. де Бовуар, Б. Фрідан, Н.С. Юліна та ін. В їхніх працях простежуються традиції соціокультурного підходу до причин дискримінації жінок у суспільстві.

Феміністська історія мистецтв стала предметом розгляду Б. Зентген, Л. Малві, Л. Нохлин, Р. Поллок, Р. Паркер, Л. Тікнер, які висловили думку про те, що гендерна диференціація визначає творчий процес і сприйняття творів мистецтва.

Ліберальне напрям фемінізму представлено роботами Дж. Мілля, Д. Річарда, X. Тейлор, Б. Фрідан, Н. Блюстоун, А. Россі та ін.. Постмодерністське бачення фемінізму показано роботами Д. Батлер, Р. Брайдотті, К. Дельфі, Л. Іригарей, Ю. Крістевою та ін. Автори розглядають гносеологічні та онтологічні підстави феміністської критики сучасного суспільства. У контексті даного дослідження безсумнівний інтерес являють роботи, присвячені дослідженню культурного процесу. До їх числа відносяться праці Л.А. Уайта, B.C. Біблера, А.Я. Гуревича, A.A. Гусейнова, Б.А. Ерасова, В.А. Кантора та ін. Проблеми філософії та теорії культури, її фундаментальні характеристики були вивчені Л.А. Уайтом, B.C. Біблером, Г.Д. Гачевим, П.С. Гуревичем, С.М. Іконніковою, М.С. Каганом та ін.

Активно розвивається сьогодні й українська феміністична критика. Найяскравіші її представники - Т.Гундорова, С.Павличко, В.Агеєва, О.Забужко, які намагаються переосмислити попередню літературну традицію в проекції на феміністичну перспективу. В центрі їх уваги - творчість О.Кобилянської та Лесі Українки як перших українських письменниць-феміністок.

Разом з тим зазначені автори обійшли стороною проблеми фемінізму, пов'язані з взаємовідносинами фемінізму і принципами етичного гуманізму. Таким чином, аналіз ступеня вивченості проблеми дає підставу стверджувати, що, незважаючи на велику кількість літератури, у якій досліджуються різні аспекти фемінізму, робіт, в яких розглядався вплив фемінізму на сімю поки нажаль невелика кількість.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є теоретичний аналіз сутності фемінізму як культурно-антропологічного феномену та його впливів на сімю.

Досягнення мети передбачає розвязання наступних завдань:

охарактеризувати класичний та некласичний підходи в поглядах на місце та роль жінки;

проаналізувати теоретичні засади фемінізму та його соціальну практику;

розкрити специфіку українського феміністичного руху;

проаналізувати місце сімї у традиційній культурі;

охарактеризувати модернізацію традиційної сім'ї у культурі кінця ХХ-ХХІ століття;

дослідити вплив фемінізму на культурні стереотипи сімейних стосунків;

розглянути особливості образу жінки у традиційних культурах;

викласти бачення нової моделі жіночої гендерної поведінки у фемінізмі та її вплив на сучасні культурні процеси.

Обєктом дослідження є культурно-антропологічний вимір сучасної сімї.

Предмет дослідження - культурно-антропологічний аналіз впливів фемінізму на сім'ю.

Методи дослідження. У ході дослідження комплексно використовувалися принципи поєднання історичного і логічного рівнів пізнання; сходження від загальних передумов через аналіз їх конкретно-історичних особливостей до предметних висновків; єдності онтологічного, гносеологічного та аксіологічного аспектів аналізу; поєднання системного та структурного підходів до обєкту дослідження. Важливе значення для теоретико-методологічної бази дослідження мали концепції фемінізму, що розробляються та удосконалюються вітчизняними культурологами, фахівцями з філософської антропології та філософії культури. Велику роль зіграв міждисциплінарний підхід, який дав можливість залучити до роботи дослідження з культурології, філософської антропології та філософії культури, етики, соціальної філософії, соціології, психології.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській культурології та культурній антропології систематизовано концепції фемінізму з точки зору класичного та некласичного філософського світогляду;

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що напрацювання, отримані у процесі дослідження можуть бути застосовані при аналізі низки проблем у галузях культурології, культурної антропології, а також у навчальному процесі при викладанні курсів та спецкурсів з культурологічних та філософських дисциплін.

Структура роботи. Мета, завдання та логіка дослідження визначили зміст і структуру роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів, що включають 8 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить …сторінок, з них основного тексту - …сторінок. Список літератури налічує джерело і складає сторінок.

Розділ і. Концептуальні основи дослідження

.1 Рефлексія про жінку в культурі: класичний та некласичний дискурс

Фемінізм як соціокультурна і політична течія, в якій позначилися в досить розвиненому виді теорія, ідеологія, форми організації, політичні і моральні вимоги, методи боротьби і пропаганди - сформувався в Західній Європі лише в кінці 19 століття і став масовим рухом вже в нашому столітті. Проте, відстежуючи історію фемінізму, прагнучи виявити його новаторські, продуктивні ідеї і особливості, ми повинні звернутися до більш ранніх епох. У деяких дослідженнях йдеться про фемінізм 14-16 ст. [Брандт Г. А. Б87 Философская антропология феминизма. Природа женщины / Г. А. Брандт. - СПб. : Алетейя, 2006. - 160 с., 13]. У 18 столітті М. Уоллсгонкрафт, Олімпія де Гуж, Марі Жан Антуан де Кондорсе констатували факт дискримінації людини за ознакою статі і піддали критиці соціальний устрій і устої суспільства, як помилкові і несправедливі відносно жінок.

Початок сучасного жіночого руху прийнято відносити до епохи Великої Французької революції. Переворот в промисловості привів до того, що багато галузей ручної жіночої праці стали зайвими, а на фабриках з'явилися нові робочі місця, які почали поповнюватися жінками. Процес урбанізації і зміни в соціальній і політичній структурі деформували старі моделі комунікації і жінки дістали практичну можливість участі в політичному і культурному житті. Просвітницька філософія з її принципами раціоналізму, єдиною для всіх об'єктивної істини, свободи особистості, думки і дії, з її історичним оптимізмом, вплинула на широкі шари жінок, які стали замислюватися про свою долю, про причини свого нерівноправного положення. У жінках почали пробуджуватися і міцніти цивільні почуття людської гідності, потреба брати участь в політиці, культурі. Періоди, сприятливі для розвитку жіночої особистості, траплялися і раніше (наприклад, афінська демократія), але ніякий період не був такий сприятливий для розвитку жіночого руху, як період кризи європейської культури у ХІХ - початку ХХ ст.

Здавалося б, криза культури не може сприяти розквіту якихось прогресивних рухів. Зокрема, класична російська література 19 ст., яка розкрила діалектику морально-психологічного становлення особистості, оголила "вічні" проблеми любові та дала глибокий аналіз жінки, великою мірою сприяла підйому феміністичних настроїв. Жіночі образи, описані Пушкіним, Толстим, Достоєвським, Чеховим, і іншими письменниками, будили жіночу самосвідомість, входили в "плоть" і "кров" культури, причому, вплив гуманізму російської літератури посилювався і на заході.

Культурні практики початку ХХ століття не лише світоглядно заперечували класичні канони і норми, але і посилювали в людях дух активізму, самодіяльності, незалежності, підкреслювали право на індивідуальне самовираження особистості, у тому числі і жіночої. Модернізм початку ХХ століття привів до дезінтеграції культури, її дробленню на відносно незалежні субкультури і ціннісні системи. Утверджувалися плюралізм думок, терпимість до інакомислення в художніх і філософських кругах. Ці тенденції впливали на формування нового світогляду та сприяли появі та консолідації жіночого руху: його ідеології як особливої субкультури, що вимагало, на відміну від політичних і філософських систем минулого, нової реакції, нової відповіді від кожної освіченої людини.

У Європейському суспільстві поступово позначилися три позиції по відношенню до нових домагань жінки, що виражали особливе розуміння жіночої ролі в суспільстві, її місця в культурі, можливостей і доцільності жіночої емансипації.

Перша позиція представлена власне фемінізмом, який організаційно оформився у вигляді союзів жінок, що виникли в кінці 19 століття майже в усіх країнах Європи і Америки і що ставили своєю метою емансипацію жінок. Ці союзи мали свої періодичні друкарські органи і створили літературу з "жіночого питання". Їх ідеологія - досить розмита, йшла від просвітницької філософії кінця 18 ст. Це був період так званого "старого фемінізму" (кінець 19 - почало 20 ст.), коли теми, що обговорювалися, були різноманітними, але глибоко науково і філософськи не опрацьовувалися. Зокрема, йшлося про надання жінкам виборчого права, економічної свободи, права на вищу освіту, на заняття будь-якою професією, про вільне моральне самовизначення жінки і її місію в культурі. Тоді використовувався термін "суфражизм", що означає рух, що висуває вимоги надання жінкам політичних прав.

Одним з найгостріших питань фемінізму залишається питання про шлюб і його вплив на жінку. Вже в кінці 18 - початку 19 ст. феміністки "першої хвилі" розглядали шлюб як основне знаряддя пригноблення жінки. Навіть у Вікторіанську епоху чимало жінок наполегливо оголошувала шлюбний союз передумовою нерівності статі. На початку XX століття з'явилася ціла група жінок, які не лише відкидали шлюб, але і відкрито проповідували вільну любов. Типова представниця цієї групи Айседора Дункан писала у своїй автобіографії, що ще в юності вирішила "боротися проти шлюбу, за емансипацію жінок, за право кожної жінки народжувати стільки дітей, скільки їй заманеться". А. Дункан вважала, що "якщо розсудлива жінка, ознайомившись з шлюбним контрактом, одружується потім, вона заслуговує на усе, що її чекає". [Феминизм:проза, мемуары, письма, М., Прогресс, 1992. - 474 с., с. 11]

Жорж Санд усе своє життя боролася проти шлюбу, який підпорядковує жінку чоловікові. Сама вона через вісім років спільного життя з бароном Дюдеваном несподівано кинула чоловіка. Не дивлячись на те, що розлучення у той час у Франції були заборонені, їй вдалося отримати офіційне свідоцтво про розрив стосунків. Відмовившись від чоловіка і дому, Жорж Санд була вимушена вести боротьбу за існування, заробляючи на життя собі і своїм дітям. Сучасники письменниці були шоковані її зневагою до умовностей. Вона не лише кинула чоловіка і назвалася чоловічим ім'ям, але і носила чоловічий одяг. Її стосунки з чоловіками визначалися виключно взаємними симпатіями, не зважаючи на закони, встановлені церквою і державою, що дозволяє назвати її образ революційним.

У листі до Леруо де Шантепі, молодій дівчині, що збиралася вийти заміж, Жорж Санд писала: "Мені здається, що в суспільстві панує жахливий безлад і серед безлічі беззаконня, що вразило його зсередини, найочевиднішим, по-моєму, являється несправедливий і абсурдний характер взаємин між чоловіком і жінкою. Тому я не радила б нікому одружуватися за цивільним законом, який завжди підтримував залежність, неповноцінність і соціальну незахищеність жінки. Я дійшла висновку, що щастя і ідеальна любов просто неможливі в умовах нерівності, залежності і пригнічення особи. Чи згідно із законом, або загальновизнаною мораллю або забобонами, так або інакше, жінка, що віддає себе у владу чоловікові, стає або рабинею, або злочинницею". [Феминизм:проза, мемуары, письма, М., Прогресс, 1992., с. 55]

Романтика "серця", втілена Ж. Санд в її романах і публіцистиці, сильно вплинула на свідомість її сучасників. У російській літературі "жіноче питання" було підняте під безпосереднім впливом французької письменниці.

Іншою гострою темою "старого" фемінізму була економічна залежність жінки від чоловіка. Багато авторів відмічали, що зарплата працюючої жінки часто недостатня для самостійного життя. Фінансову незалежність жінки вони вважали необхідною передумовою її соціальної і духовної самореалізації, а також можливості створювати самостійні жіночі союзи і кооперації.

Люсі Стоун, редактор жіночого феміністичного журналу "Women' s journal", найдовговічнішого з усіх періодичних видань, що освітлювали проблеми жіночого руху, багато писала про економічне рівноправ'я чоловіка і жінки. Вона вважала, що неможливість заробити досить грошей штовхає жінку до проституції. Вона критикувала тих, хто вважає проституцію природним жіночим потягом. Проституція - крайній засіб, до якого жінку штовхає суспільство, тому що йому зручніше мати жінку продажну, чим вільну, чесну, яка гідно заробляє собі на життя. Соціолог Шарлотта Перкінс Гілман розглядала економічну залежність жінки, як основну перешкоду на шляху її вільного розвитку. Вона вважала, що шлюб терпить збиток, якщо жінка економічно залежить від чоловіка. Адже всяка економічна або матеріальна залежність, будучи стандартною, безособовою, протилежна вільному розвитку любові як особистого почуття. У сім'ях, де дружина повністю залежить від чоловіка, панує атмосфера недовіри, прихованого приниження, підозрілості і фальші.

Робота Ш. Гілман "Жінка і економіка" з'явилася в 1899 році. У ній автор виступала за соціалізацію домашньої роботи - за професійних прибиральників, громадські їдальні, дитячі садки і ясла, розвінчуючи вікторіанське поняття священного дому. У тому випадку, якщо жінка працює вдома, Гілман навіть пропонувала встановити їй щось подібне до окладу за найману працю.

Останнє звучить дуже утопічно, хоча багато хто з ідей Гілман знайшов практичне втілення в XX столітті. Само по собі суспільство навряд чи прийшло б до цього і фемінізм, поза сумнівом, зробив значний вплив на ті зміни, які нині вже сталися.

Відома англійська романістка В. Вульф відмічала, що саме економічна залежність заважає жінці займатися творчістю. "У кожної жінки, якщо вона збирається писати, мають бути свої засоби і своя кімната". [Феминизм:проза, мемуары, письма, М., Прогресс, 1992., с. 460]. Жінка повинна мати право володіти і розпоряджатися власністю (цікаво, що таке право для жінок було встановлене ще в Древній Русі) [Пушкарева Н.Л. Женщины древней Руси. М., Наука, 1989. - 286 с.]. У Російській імперії 19 ст. жінки нарівні з чоловіками могли володіти землею і нерухомістю, укладати акти купівлі-продажу, позичати, брати у борг гроші. Такого права для жінок в Західній Європі у той час не існувало. Інша справа, що спочатку прагнення до незалежності має бути присутнім в самій людині. В. Вульф в есе "Своя кімната" зачіпає теми глибші, ніж вимоги конкретних громадянських прав, можна сказати, філософські. Вона, зокрема, задається питанням: яка істинна природа жінки? Адже чоловік розвиває свою суть в роботі, в творчості, в політиці, які він сам для себе вибрав і які створені, як соціальні форми життя чоловіками. Тому чоловіча природа розвивається вільніше. А жінка звикає поводитись так, щоб подобатись чоловікам, діє за правилами, ними встановленими.

У "старому" фемінізмі ставиться також питання про приховані, пригнічені можливості жінки в її традиційних ролях. Наприклад, Е. К. Стентон вже століття тому помітила, що "хоча материнство - одна з традиційних жіночих ролей, багато жінок не знають по-справжньому, що означає бути матір'ю". [Антонов А., Филлипс Ч. Феминизм и семья: историко-социологический аналіз, - Режим доступу: <#"justify">-природне почуття потягу між статтю;

-повна залежність дружини від свого чоловіка;

-сприйняття громадських задач і усього, пов'язаного з ними, виключно через чоловіка, через його переконання і логіку. Таким чином, у жінки формується світогляд, угодний чоловіку, і він стає дороговказною зіркою при вихованні її характеру. Виховання - це процес формування залежної жінки. "Дискримінація жінки, - пише Міль, - той єдиний випадок, коли закони і інститути беруться за виховання жінки з самого народження, наказуючи жінці ніколи, ні за яких обставин і ні в чому не змагатися з чоловіком". [Милль Д.С. Порабощение женщины.// Феминизм: проза, мемуары, письма. М., Прогресс, 1992, сгр.238] "Те, що нині видається за жіночу природу, властивість абсолютно надумана", - вважає Міль, - "це результат насильницького пригнічення одного і протиприродного стимулювання іншого".

Міль намітив у своїй роботі ті проблеми, які згодом стануть ядром однієї з гілок феміністичної думки - так званого ліберального фемінізму. Джон Стюарт Міль - один з небагатьох чоловіків-феміністів.

Ф. Енгельс займався проблемою походження сім'ї. [Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. - Собр. соч. Маркса и Энгельса в 3 т., т.З. М., Политиздат, 1983. - с. 221-370.] Використовуючи теорію Моргана, він розглядав патріархальну сім'ю усього лише як один з декількох можливих варіантів. Енгельс повністю розділяв положення Моргана про існування матріархату, який пізніше був замінений моногамною сім'єю, інструментом чоловічого панування. Експлуатація жінок, за Енгельсом, обумовлена двома речами: приватною власністю і виключенням жінки з громадського виробництва. Теорія Енгельса стала відправною точкою для марксистського фемінізму.

Сім'я, за Енгельсом, вигідна класовому суспільству, державі, бо жінка відлучена від громадського виробництва і приватної власності. Боротьба за засоби виробництва - доля чоловіків, і жінка, чиє існування обмежене рамками патріархальної сім'ї з її жорсткою мораллю, не складе конкуренції чоловікові.

-міра впливу біологічних функцій жінки на її соціально-економічний статус; конкуренція і поєднання чоловічих і жіночих стереотипів поведінки в умовах демократичної культури;

-вплив "чоловічих" і жіночих" рис вдачі, переваг;

-інтегральні пріоритети розвитку цивілізації, специфіка "чоловічого" і "жіночого" дискурсів, типів "письма" і мови в духовній культурі;

-виявлення "чоловічих" ціннісних установок і стереотипів в усіх тоталітарних ідеологіях.

Очевидне переважання у феміністичній культурі критичної спрямованості. Треба відмітити те, що критика суспільства і його інститутів з точки зору справедливості, добра, історичної необхідності і природної доцільності, яку ми знаходимо у фемінізмі, присутня в усіх без виключення соціологічних і культурологічних теоріях. Платон і Аристотель, Монтескьє і Руссо, Кант і Спенсер, Маркс і Фрейд, Парсонс і Маркузе, - усі вони були критиками суспільства, хоча їх критика була по різному спрямована і мала різну міру гостроти.

Соціологічна і культурологічна критика суспільств ніколи не була чистим запереченням. Вона містила в собі елементи аналізу, пояснення, розуміння громадських явищ і механізмів функціонування суспільства, давала матеріал для прогнозів і побудови нових моделей громадського устрою. У цьому контексті необхідно розглядати і результати феміністичної критики, дуже хворобливої, часом шокуючої, але надзвичайно корисної і оздоровлюючої. Причину неприйняття феміністичної критики зрозуміти неважко: адже вона зачіпає чоловічу самолюбність і примушує багатьох чоловіків відчути неспроможність їх способів самореалізації, що базуються на інституціолізованій експлуатації жінок. Але справа не лише в цьому: феміністична критика виявляє також глибоке протиріччя між проголошуваною системою цінностей демократичних суспільств і реальною практикою цих суспільств відносно жінок. З одного боку ми чуємо вимогу захищати гідність особистості, права людини, свободу, рівність перед законом, справедливу оплату праці. З іншого ж боку, виявляємо, що "ролі" чоловіків і жінок, що визнаються суспільством, не дають їм однакової свободи, не забезпечують рівності і однакових можливостей для духовного розвитку, що стандарти поведінки задаються жінкам "ззовні" - чоловічими смаками і звичками, а відмова наслідувати ці стандарти спричиняє за собою вигнання жінки з професійної сфери, неможливість для неї мати сім'ю.

Феміністична критика культури цінна вже тим, що вона виходить з принципової недостатності традиційного теоретичного аналізу позитивістського типу. Фемінізм прагне вивести жіночу духовність з сфери "мовчання", закликає до духовного оновлення культури. При цьому сфера політики розширюється, охоплюючи сфери управління, стосунків в побуті і на виробництві і навіть особисту сферу, що виражається в гаслі: "особисте - це політичне".

Отже, фемінізм примушує, нарешті, визнати очевидну річ: суспільство складається не лише з класів, страт, національних груп і релігійних спільнот, але, передусім, з чоловіків і жінок. Стосунки між статями включені в самий фундамент суспільства, вони пов'язані з інститутами власності, спадкоємством, батьківством, материнством, з сімейним правом, з соціалізацією молоді, економічної і політичною мотивацією поведінки. Ці стосунки мають справжню глибину, складність і енергетичну насиченість. Навряд чи вони колись зможуть бути повністю раціонально впорядковані. Проте рухатися до цього необхідно. І в цьому напрямі рухається фемінізм як соціокультурний феномен, що вкорінений у буття сучасного соціуму. Його вплив на сучасний соціум безперечний..

.3 Специфіка українського феміністичного руху

фемінізм соціальний гендерний сімейний

Під впливом феміністичної теорії сформувався український жіночий рух. Його особливістю є тісний зв'язок з національно-визвольною боротьбою. У Наддніпрянській Україні основні зусилля емансипаційного руху були зосереджені на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема, вищу («Общество помощи высшему женскому образованию» у Харкові). У 1878 засновано Вищі жіночі курси у Києві, 1880 - у Харкові. У 1884 в Києві засновано український жіночий гурток, який очолила О. Доброграєва. Згодом були засновані Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно-освітньому русі (Олена Пчілка, Х. Алчевська та ін.), а також у суспільно-політичному житті, зокрема у народницькому та соціал-демократичному русі.

У західноукраїнських землях у 1884 в Станіславі Н.Кобринська ініціювала створення Товариства руських женщін, згодом виникли Клуб русинок, Жіноча громада, Кружок українських дівчат та ін. Ідеологічною основою цих товариств був фемінізм у поєднанні з національною ідеєю. Існували також релігійно-доброчинні жіночі організації - Марійське товариство пань у Львові (1904), Товариство православних русинок у Чернівцях (1908). У рамках жіночого руху проводились акції, спрямовані на розширення громадянських прав жінок (виборчі права, право на вищу освіту), на створення навчальних закладів для дівчат. У 1887 зусиллями Н. Кобринської та Олени Пчілки вийшов у світ жіночий альманах «Перший вінок», а в 1890 роках - три випуски літературно-публіцистичного збірника «Наша доля» (1893, 1895-96; ред. Н. Кобринська) та ін.

Під час Першої світової війни 1914-18 рр. та українських визвольних змагань 1917-21 рр. жінки брали активну участь у догляді та лікуванні поранених. Окремі українські жінки перебували на військовій службі: в Легіоні Українських січових стрільців (О. Степанів, С. Гапечко, Г. Дмитерко та ін.), в Армії УНР, у повстанських загонах (Маруся Соколовська та ін). У цей час активізувалась політична діяльність жінок. До Української Центральної Ради увійшло 11 жінок (Л. Старицька-Черняхівська, З. Мірна, В. О'Коннор-Вілінська, С. Русова та ін.). Традицію ліберального фемінізму в міжвоєнний період розвинули жіночі організації у Західній Україні. У Галичині найбільшим жіночим об'єднанням був Союз українок, на Волині - Союз українок Волині, на Закарпатті - Жіночий союз. Були створені Жіноча громада, яка об'єднувала прихильників Радикальної партії, Українське товариство жінок з вищою освітою, жіночі гуртки при Українському католицькому союзі. У 1939 замість забороненого польською владою Союзу українок у Львові була створена політична жіноча організація - Дружина княгині Ольги. Жінки мали свої окремі секції та відділи у товариствах «Просвіта», «Сільський господар» та ін. Основними формами діяльності жіночих організацій були доброчинно-харитативна, кооперативно-господарська, освітньо-просвітницька, а також національно-виховна. Формально рівні політичні права жінок дали їм можливість успішно займатись політичною діяльністю. У 1922 до польського сенату обрано Олену Левчанівську, в 1928 до сейму - М. Рудницьку, а до сенату - О. Кисілевську. Українські жінки брали активну участь у націоналістичному русі, зокрема О. Басараб. Важливе значення для поширення ідеї емансипації жінки мала т.зв. жіноча періодика. У міжвоєнний період у Галичині виходили періодичні видання «Жіноча доля» (1932-1939), «Жіноча воля» (1932-1939), «Жіночий голос» (1931-1939), «Нова хвиля» (1925-1939) та ін. Після встановлення у Західній Україні радянської влади у 1939 діяльність всіх жіночих організацій була заборонена.

Після встановлення більшовицького режиму в Україні жіночі організації не мали умов для вільного розвитку. Деякий час існували створені за ініціативою Компартії т.зв. жінвідділи. У 1930 роках «жіноче питання» в СРСР і, зокрема, в УРСР було оголошене повністю вирішеним. Незважаючи на відхід від традиційного фемінізму, розв'язання проблеми суспільного рівноправ'я жінок у радянський період характеризувалося підвищенням їхнього освітнього та професійного рівня, активною участю у науковому, літературно-мистецькому житті країни. Водночас нерозв'язаними залишилися проблеми «подвійного навантаження» жінок (на виробництві та вдома), захисту материнства тощо. У порівнянні з розвиненими країнами жінки України мали дуже малочисельну представленість у вищих органах державної влади, порівняно небагато їх у виробничо-бізнесовій еліті.

У незалежній Україні активно йде процес повернення до цінностей ліберального фемінізму, відроджуються жіночі організації (зокрема Союз українок), створюються нові, посилюються зв'язки національних жіночих організацій з міжнародними жіночими об'єднаннями. Численні українські жіночі організації створені й продовжують ефективно діяти в діаспорі, зокрема Союз українок Америки, Український Золотий Хрест у США, Організація українок Канади імені О. Басараб, Ліга українських католицьких жінок Канади, Об'єднання українських жінок Німеччини, Союз українок Франції, Організація українських жінок Великої Британії, Союз українок Австралії та багато ін. У 1948 на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії з метою згуртування українського жіночого руху в еміграції і для координації діяльності українських жіночих організацій створено Світову федерацію українських жіночих організацій.

Отже, жіноче питання в Україні має свої певні особливості. Жіночий рух часто просто співпадає з націоналізмом, швидше навіть обслуговує його. Є одна обєктивно спільна риса між цими двома поняттями - обидва є боротьбою за колективні права.

В основі жіночого руху лежали два головні чинники: економічний і ідейний. Перший був пов'язаний з втягуванням все більшої маси жінок в громадське виробництво і виробленням у них відповідної економічної і політичної свідомості, з вимогою громадянських свобод, а другий - із зміною уявлень про людину, про сенс життя, про права людини.

Це був, у багатьох відношеннях, революційний період. Швидко росли міста, розвивалася техніка, збільшувалися наклади книг, журналів, газет, росла письменність населення, зростала його вертикальна і горизонтальна мобільність. Ідеї гуманізму, свободи, рівності, братерства, справедливості, які раніше були відомі лише грамотній верхівці, стали проникати в широкі маси. Йшли процеси секуляризації, звільнення від різних видів залежності. Розвивалися міжкультурні зв'язки. Набирали силу демократичні, соціалістичні рухи. Філософія, мистецтво, література, звільняючись від канонів, глибше проникали в душевний і духовний світ людини.

розділ іі. Трансформації традиційного образу жінки у дискурсі фемінізму

.1 Особливості образу жінки у традиційних культурах

Передусім, задамося центральним для гендерної перспективи бачення питанням: якої статі була людина, природою якої займалась європейська філософія? Можливо, розглядалися універсальні характеристики людського роду незалежно від статевої градації? На перший погляд, так і є. Проте, поглянувши на ситуацію з гендерної позиції, не можна не здивуватися тому, як багато і змістовно філософи міркували про природу людини і як небагато і, як правило, малозмістовно про природу жінки. Як згадує американська дослідниця Джоан Гримшоу: "..мені дивно зараз, що, вивчаючи філософію, я дійсно не помічала, що філософи щось говорять про жінок» Очевидно, що описана тут ситуація - загальний випадок. Але тим більше дивно і потребує осмислення той факт, що половина людства виявилася на "узбіччі" поля філософської уваги.

Думається, що, передусім, відповідь на усі ці питання криється в екзистенціальному корені будь-якої філософської системи. Відомо, що - про що б не міркував філософ - "в межі", в основі він (усвідомлено або ні) завжди виходить зі свого особистого досвіду переживання життя. Пальців однієї руки багато, щоб перерахувати імена жінок - авторів філософських систем, та і очевидно, що не вони визначали магістральний шлях розвитку філософської думки. Тут не місце говорити про цілий комплекс причин - економічних, соціальних, культурних - такого стану речей, просто факт в наявності: в основі європейської філософії, її буттєвих підстав, ціннісних орієнтирів, практичних цілей лежить чоловічий досвід переживання життя.

Протягом існування людства змінювалися уявлення про природу людини, виникали нові точки відліку, нові ракурси бачення, нові підходи до розуміння чим є людина - до дослідження питання про природу жінки всі ці гносеологічні пристрасті відношення не мали. Основні її параметри (межі) як істоти пасивної в протилежність активному, чуттєвої в протилежність раціональному, природної (тілесної) в протилежність культурному (духовному) були задані ще у філософії античності і залишилися такими аж до XX століття. Тобто у міру руху філософської думки питання про природу жінки завжди залишалося тотожним самому собі, тоді як питання про "природу людини" постійно виходило за зазначені йому межі.

Крім того, природа жінки завжди виявлялася замкнутою "в собі і на собі об'єктом", тобто питання це, як правило, розглядалось у філософських вченнях поза кореляцією із засадничими принципами філософування і виявлялося по суті в ізоляції від інших досліджуваних мислителями питань. Навіть російські філософи срібного віку побачили "жіночність" як космічний принцип і "зрівняли" в значущості для історичної долі людства цінність чоловічої і жіночої природи, обмежили міркування про жіночу природу традиційними рамками теми статі і любові.

Але, можливо, головним чином і найвиразніше питання про природу людини і природу жінки проявлялося в тому, що остання завжди розглядалася через визначення специфіки по відношенню до першої. Жінка і усе жіноче завжди розумілося як "особливість" (жіночі особливості організму, особливості жіночої психіки, душі і тому подібне) по відношенню до "норми" людини. Частіше ця "особливість" оцінювалася негативно, як "дефект" справжньої людяності, але нерідко жіноча природа затверджувалася і як рівноцінна, а в деяких виняткових випадках чи не як "перевага". Однак оцінна характеристика не міняла суть справи - в історії європейської філософії жінка виявлялася "особливою" по відношенню до "людини" істотою.

В дослідженні теми жіночої природи в історії європейської філософії з гендерних позицій, для нас важливо визначити, головним чином, ті ключові напрями, по яких природа жінки "витіснялась" за рамки людської природи. Це і стало причиною того, що усі філософські роздуми про місце і призначення людини у світі, соціумі, культурі розгорталися без урахування жіночого досвіду переживання життя, тобто по суті справи причиною того, що жінка опинилась фактично "забутою" в історико-філософській європейській традиції. Процес того, що "забуває", свідомого або несвідомого витіснення протікав через виявлення специфіки природи жінки по трьох основних напрямах: виявлення особливостей жіночої фізіології, особливостей світосприйняття, ментальності і її культурного статусу. У результаті для одних авторів жінка виявляється "невдалою" людиною вже фізіологічно, а її ментальна неповноцінність і культурна безперспективність - закономірний наслідок фізіологічної вади. Для інших - головна особливість жінки полягає в способі її світосприйняття, який і є причиною її "особливого", вузько обмеженого місця в просторі соціуму і культури. Третю групу складають автори, що відстоюють, і рівнозначність жіночої природи відносно як її фізіологічних особливостей, так і способів жіночого мислення і відчуття. Але в тому, що стосується призначення жінки, головним для них залишається або "природне" її призначення, або якщо культурне, то лише опосередковане - через надихаючий вплив на чоловіка. Тобто виявляється, що суб'єктом культури жінка не може бути за визначенням, а саме з цим статусом зв'язують автори своє розуміння природи справжньої людяності.

Античність в європейській філософії, як відомо, є початком всіх начал. Антична думка б'ється над питанням: що є людина? І закономірне прагнення філософів вичленувати, передусім, ті якості, ті специфічні особливості, котрі відрізняють людину від усіх інших живих істот.

Якщо в контексті античних ідей звернутися до розгляду природи не людини взагалі, а чоловіки і жінки, то очевидно, що дисбаланс власне людських якостей не викличе сумнівів. Тілесно-чуттєва сторона життя пронизує уся жіноча істота, і вирватися, звільнитися з цієї "темниці" не трапляється ніякої нагоди. Та ніхто і не ставить перед жінкою такої мети, оскільки сама жіноча фізіологія суперечить цьому. Як свідчить американська дослідниця Лінда Ланге, спеціально простежуючи зв'язок етики, політики і біології у філософії Аристотеля, жінка за Аристотелем, є матерією, тоді як чоловік - формою або душею. Він порівнює менструальну рідину жінки і виділення сім'я чоловіка, і на підставі цього порівняння робить висновок про те, що чоловіча є вищим початком, оскільки сім'я - рідина більш висока за якістю (внаслідок більшої життєвої енергії), ніж менструальна. Жінка є істота вторинна, нижча через її нездатність до створення сім'я. Жіночий зародок - нижчий по відношенню до чоловічого, і його поява зв'язувалася з неправильним положенням матки. Аристотель, вказує Л. Ланге, вважає жінку різновидністю природної деформації, що постійно має місце в природі.

Позиція Аристотеля в трактуванні питань статі відповідала своїй епосі, оскільки, як вже говорилося, закономірно виростала із загального розуміння природи людини, властивої тому часу. У цьому сенсі позиція Платона представляється, навпаки, швидше історичним парадоксом.

У діалозі "Бенкет", втаємниченому, як відомо, обговоренню природи бога Ерота, учасники говорять, що тільки любов наставника до юнака, тобто чоловіка до чоловіка може бути розглянута як вищий тип любові. Розподіл Афродіти на "небесну" і "вульгарну" (це ж відноситься і до Ерота) однозначно зв'язується з розподілом на любов до жінки, як тілесну, нижчу і вульгарнішу, і любов до чоловіка.

Звичайно, і епоха Середньовіччя в особі своїх філософських представників в основному дотримувалася концептуально того, що відмінність між статями продиктована стосунками духу і плоті. А що стосується критики останньої, то, як відомо, християнські філософи ще радикальніше античних. Жінка - головний спокусник чоловічої плоті. Не випадково, як учив апостол Павло, саме жінка винна в гріхопадінні: "Бо раніше створений Адам, а потім Єва; і не Адам спокушений, але жінка, спокусившись, впала в злочин". І тому жінка має "бути в безмовності". Адже "чоловік ..є образ і слава Божа; а жінка є слава чоловіка. Бо не чоловік для жінки, але жінка для чоловіка; і не чоловік створений для дружини, але дружина для мужа". Словом, "жінки, покоряйтеся своїм чоловікам, як Господеві". Відмітимо лише позицію з цього питання Фоми Аквінського, яке виявилось близький своєму античному учителю. Так само, як і Аристотель, головним призначенням жінки він вважав її здатність до відтворення. І також ця здатність виявлялася, з одного боку, причиною її людської неповноцінності, а з іншою, - служила єдиним виправданням існування. "Потрібно було створити жінку, щоб, як сказано в писанні, допомогти чоловікові. Звичайно, не для того, щоб допомогти йому в працях його, як деякі стверджують, в цьому випадку чоловікові краще б допоміг інший чоловік, а не жінка, але щоб допомогти йому відтворювати себе" [].

Ця традиція зведення жінки до дітородної функції і відкритого оголошення її на цій підставі "специфічною" людиною проходить через усі віки - серед її прибічників М. Монтень, Еразм Ротердамський, Г. Бокль, Л. Толстой, Г. Спенсер та ін., - часом відступаючи на другий план, часом знову повертаючись на авансцену філософської думки. І так аж до XX століття. Власне ще А. Шопенгауер з його переконанням, що "призначення жінок вичерпується призначенням їх служити поширенню людського роду"і Ніцше - "звільнити жінку можна тільки, зробивши їй дитину"і "перше і останнє призначення жінки - народжувати здорових дітей"- поклали початок новій хвилі мізогіністських настроїв у філософії.

Друга тенденція, пов'язана з розглядом відмінності ментальних характеристик статі, виходить на авансцену філософської думки в епоху Нового часу. У якомусь сенсі завдяки християнській ідеології, що поставила в рівне положення перед Богом як елліна, так і варвара, як чоловіка, так і жінку, а головним чином, внаслідок загально-гуманістичних настроїв епохи, природа жінки преосмислюється у філософії. У ній відшукуються риси, що мають самостійну цінність. Саме в цей час остаточно формулюються у філософії і культурі взагалі якості маскулінності і фемінності. І відповідно ідеальні моделі чоловіка і жінки. Автор робіт по історії статі Е. Фії : "..чи читаємо ми Канта, Руссо, Гегеля або Дарвіна, скрізь знаходимо протилежні характеристики чоловіка і жінки: жінки люблять красу, чоловіки - правду; жінки - пасивні, чоловіки - активні, жінки - емоційні, чоловіки - раціональні і так далі через усю історію західної філософії. Чоловік виглядає тут як творець історії, але жінка забезпечує його зв'язок з природою, вона є опосередковуюча сила між чоловіком і природою. Вона репозиторій емоційного життя і усіх нераціональних елементів людського досвіду. Вона іноді - свята, іноді - диявол, але завжди з необхідністю виступає протилежністю чоловічому самовизначенню як чисто раціональній істоті".

Звичайно, раціоналістична традиція починається не в епоху Нового часу - вона йде углиб віків, і асоціація чоловіка з "розумом", так само як жінки з "нерозумністю" має довгу історію. Проте XVII століття стає поворотною точкою в історії філософського осмислення розуму, саме в цей час робиться спроба побачити розум не лише і не стільки в його субстанціональному значенні, але як інструмент пізнання, як систематичний метод досягнення достовірного знання, який покликаний перетворити наукове пізнання із зборів випадкових істин в єдину систему. Філософія Декарта є в певному значенні парадигмою такого революційного перегляду. На Декарта як на батька "новітньої філософії" прямо вказував Гегель, неодноразово підкреслював революційну суть його методу пізнання.

Декарт багато зробив для того, щоб чітко відмежувати мислячу субстанцію від тілесної з усіма супутніми цій базовій парі опозиціями : логіка/почуття, свідомість/відчуття, психологія/фізіологія, трансцендентна/ іманентність і тому подібне. Уся емоційно-чуттєва сфера розглядається не лише як нижча по відношенню до інтелекту але і як щось руйнівне для думально-раціональної, вона являється, кінець кінцем, джерелом так званих смутних ідей, які тільки затемняють пізнання - вищу форму людської діяльності. Так Декарт як основоположник раціоналізму Нового часу, нічого не писав спеціально про природу чоловіка і жінки, обєктивно заклав у формулюванні самого способу мислення відношення до жінки як до нижчої за своєю природою істоти, оскільки "жінка", як відзначалося, завжди експліцитно або імпліцитно кодувалась в поняттях емоційності, чуттєвості, тілесності. Виразно цей факт зв'язку раціоналістичного способу мислення з негативним (у аспекті її власне "людського" змісту) трактуванням жіночої природи можна прослідкувати у філософії І. Канта.

Філософи, що мислили в цій парадигмі, як правило, якщо їм доводилося висловлюватися на цю тему, говорили просто про відмінність чоловічої і жіночої природи, про те, що в жіночій природі є достоїнства, що і визначає роль і місце жінки в суспільстві і культурі. При цьому ці якості могли визначатися як цінні, чудові, прекрасні. Проте в процесі розгляду їх в контексті загальних роздумів про природу людини, з'ясовувалося, що якості ці до "власне людських" якраз відношення і не мають. Наприклад, що означає для І. Канта людина у власному значенні слова? За Кантом, природа відповідно до своїх цілей чітко розподілила якості душевного ладу між статтями, жодна з яких не має переваг перед іншою, і єдине, що вимагається від людини в цьому сенсі, - точно слідувати в поведінці своєму природному призначенню. Який же набір природних якостей німецький філософ приписує чоловікові? Ось він: благородство, глибокодумність, здатність до подолання труднощів, принципіальність, працьовитість, абстрактне мислення. Що стосується жінки, то в ній в ідеалі закладене наступне: краса, чутливість, скромність, співчутливість, добросердість, жалісливість, приємність, прихильність і тому подібне. Вона явно програє чоловіку в якостях розуму, зате безперечно виграє у сфері почуттів. Кант пише про взаємодоповнюючі якості кожної статі.

Взагалі потрібно помітити, що філософи відносно даного питання часто опинялися в досить незручному положенні: з одного боку, починаючи, принаймні, з епохи Просвітництва, не признавать жінку повноцінною людиною було вже неможливо, але з іншою, - з'ясовувалося, що їй не властиві якраз ті якості, котрі і відрізняють, власне, природу людини від всякої іншої. Найчастіше проблема ця так і залишається невиявленою. Коли ж в руслі цієї традиції справа доходить до визначення місця жінки, як спеціального предмету розгляду, то закономірно постає питання: чи людина вона? Яскравим прикладом подібного підходу стала написана на початку XX століття і добре відома завдяки недавньому перевиданню в Росії книга О. Вейнінгера "Стать і характер".

Чи варто дивуватися, що жінка розуміє дійсність набагато слабкіше, ніж чоловік, і пізнання завжди підпорядковане у неї іншій по відношенню до істини мети.. "зрозуміти істину заради самої істини, зрозуміти цінність істини як такої жінка не може". Проте особливості жіночого пізнання - лише частина загальнішої специфіки її буття, оскільки не лише думка жінки ковзає по поверхні віщій (тоді як думка "чоловіка проникає в "корінь усіх речей"), але жінка взагалі не протиставляє себе предметам, "вона носиться з ними і в них", не розуміючи життя", що "зливається з оточенням.

Жінка виступає в ролі "іншого", точніше, по своїй природі вона є "іншим" чоловіком (термін С. Де Бовуар). І як "інше" вона провокує зовсім інше пізнавальне відношення до себе. У епоху, що характеризується активізацією людини як суб'єкта пізнання і діяльності, жінка залишається принциповим об'єктом, пасивним.

Місце, яке займає проблема жінки, жіночої природи в російській релігійній філософії у відомому сенсі унікальне. Ніде, ні в одній течії європейської традиції проблемі цій не приділялося стільки уваги, і, мабуть, ніде жінка не була така значуща в цілісній картині світу.

Можливо, це було пов'язано з тим, що одним з головних інтенцій російської філософії вказаного періоду було протистояння західної цивілізації, основаної на раціоналізмі, індивідуалізмі, агресивній психології завоювання і освоєння, традиційно приписуваних культурою чоловічому менталітету. В. Розанцев прямо говорив про кризу "односторонне чоловічої" цивілізації : "Культура наша, цивілізація, підкоряючись чоловічим інстинктам, пішла по ухилу специфічно чоловічих шляхів".

Це протистояння західної цивілізації виражалося не лише в прямих деклараціях, але і в самому способі філософування. А. Ф. Лосєв в одній з ранніх статей виділяє три основні особливості "русского мислення і російської філософії" : "..російській філософії на відміну від європейської, і понад усе німецької філософії чуже прагнення до абстрактної, чисто інтелектуальної систематизації поглядів. Вона є чисто внутрішнім, інтуїтивним, чисто містичним пізнанням сущого, його прихованих глибин.".

"Російська філософія нерозривно пов'язана з дійсним життям, тому вона часто являється у вигляді публіцистики, яка бере начало в загальному дусі часу, з усіма його позитивними і негативними сторонами, з усіма його радощами і стражданнями, з усім його порядком і хаосом".

"Джерелом самобутньої російської філософії" є художня література».

Це представляється принциповим, оскільки спосіб мислення є фундаментальною основою будь-якої ієрархії цінностей. Як ми вже намагалися показати на прикладі західного раціоналізму, філософи цього толку могли говорити про жінку усе, що завгодно.

Принцип жіночності разом з мужністю розглядаються в російській філософії як "метафізичний і космічний принцип". "Категорії статі - чоловіче і жіноче - категорії космічні, а не антропологічні", - пише Н. Бердяєв в книзі "Сенс творчості". Принцип жіночності розглядається російськими філософами з різних сторін; тут ми виділимо три з них, що представляються найбільш репрезентативними, хоча і тісно повязані між собою - це вчення про Вічну Жіночність, ідея справжнього андрогінізму і метафізика любові.

Вічна Жіночність як один з фундаментальних онтологічних принципів розглядається детально в космології В. Соловйова. "Увесь світовий і історичний процес" є "процес її реалізації і втілення". Соловйов вводить це поняття в роботі "Сенс любові" : "Бог як єдиний, розрізняючи від себе своє інше, тобто усе, що не Він сам, сполучає з собою це усе, уявляючи собі його разом і відразу, в абсолютно досконалій формі, отже, як єдине. Це інша єдність, різна, хоча і невід'ємне від первинної єдності Божої, є відносно Бога єдність пасивна, жіноча, оскільки тут вічна порожнеча (чиста потенція) сприймає повноту божественного життя. Але якщо в основі цієї вічної Жіночності лежить чисте ніщо, то для Бога це ніщо не вічне приховано сприйманим від Божества чином абсолютної досконалості". Далі він уточнює, що це інше Бога, є всесвіт, який має від століття образ довершеної Жіночності і яка є вічний предмет любові Божої. "Ця досконалість, яка для нас ще тільки здійснюється, для Бога, тобто в істині вже дійсна".

Однією з головних завдань філософів вказаного періоду є відновлення людини як образу і подібності Божої. У зв'язку з цим і виникає, за Соловйовим, ідея істинного андрогінизму: "..образ і подібність Божа, те, що підлягає відновленню, відноситься не до половини, не до статі людини, а до цілої людини, тобто до позитивного з'єднання чоловічого і жіночого начала".

Вступаючи у відкрите протиріччя з традицією, головне покликання жінки Бердяєв бачить не в материнстві: "Родовий побут в усіх своїх видах і формах бачив призначення жінки в народженні дітей. З виникненням моногамічної сім'ї на основі родової ж покликання жінки вважали в сім'ї, в дітях, у вихованні роду. Сімейно-родовий погляд на жінку визнає своєрідність жінки і особливість її призначення, але завжди ворожий особистому началу в жінці, завжди пригноблює і поневолив людське обличчя жінки. Жінка народжує в муках і стає рабом безособової родової стихії, що давить її через соціальний інститут сім'ї"[].

Погляд на природу жінки закономірно витікав з того універсального факту, що для філософа жінка завжди була "іншим", завжди розглядалася у позиції об'єкту, в межі "речі" (М. Бахтін). Причому важливо підкреслити, що сама жінка, тисячоліттями вбираючи в себе традиційну культуру, також дивилася на себе очима чоловіка, тобто як на "інше", усі життєві сили віддаючи часом формуванню тих якостей (фізична привабливість, кокетування, ніжність, іноді відданість, іноді, навпаки, легковажність і вітряна і тому подібне), які чекав зустріти в ній він. Як помічають дослідники: "Аж до XX століття жінка визначається з точки зору чоловіка.. Це той історичний процес, який не лише зробив жінку "другою" або "інший", але і сприяв тому, щоб вона і для самої себе стала "іншою". Але в другій половині XX століття в західному суспільстві поступово починає виникати, а потім усе більш чітко оформлятися потреба сучасної жінки побачити себе не чоловічими, а власне жіночими очима, спробувати визначити свою природу не як щось похідне від чоловічих потреб, не як "інше", а як "своє", у своїй власній культурній самоціності.

.2 Нова модель жіночої гендерної поведінки у фемінізмі та її вплив на сучасні культурні процеси

Ліберальний фемінізм, що бере свій ідейний початок з роботи Дж. Ст. Мілля "Поневолення жінки", у своїх теоретичних розробках і практичних діях базується на постулаті про рівність чоловіків і жінок. З концепції рівності витікає ідея про необхідність удосконалювати законодавство і змінювати суспільну свідомість. Провідний представник ліберального фемінізму - автор книги "Загадка жіночності" Б. Фріден. Її практична робота (лідер жіночої організації в 60-і роки) і теоретична діяльність були спрямовані на дослідження і критику стереотипів суспільної свідомості, які, на її думку, закріпачують жінку, не створюють можливості усебічного розвитку її особистості.

"Загадка жіночності" - це образ ідеальної жінки, культурний стереотип, під владою якого американське суспільство знаходилося в 60-і роки. Цей образ, що створюється засобами масової інформації, виховними установами, нарешті, звичайними людьми, які засвоїли цей стереотип і не помічали його міфологічності, існував у рамках "традиційної жіночої ролі" - домогосподарки. Рід занять домогосподарки включав три ролі: дружина, мати, економка. Образ ідеальної домогосподарки - жіночний, сексуально привабливий, дбайливої матері, - уміло моделювався в численних жіночих журналах, дамських романах, телевізійній рекламі і так далі. За допомогою засобів масової інформації жінці вселялося прагнення відповідати цьому образу. Проблема стала зрозумілою після того, як Б. Фріден проінтерв'ювала 200 так званих "щасливих домогосподарок". Вони чітко сформулювати проблему, яка їх мучить, але стало ясно, що існує дивне протиріччя між реальністю і тим станом, який, їм нав'язується. Та вони намагаються йому відповідати. Вони працюють в будинку, готують, дивляться за дітьми, сплять з чоловіком і ставлять собі питання, на яке не знаходять відповіді, : "Невже це все"? "Я відчуваю дивну порожнечу", "Я неначе не існую", "Я плачу без причини і багато сплю".

Багато хто роками користується послугами психоаналітика, намагаючись пристосуватися до своєї жіночої ролі і усунути те, що заважає їм бути хорошою дружиною і матір'ю. Але хіба можна пристосуватися до того, що ти не існуєш? Втім, деяким це дійсно вдається, та і легше піти на компроміс, чим боротися, вважає Б. Фріден.

С. де Бовуар у своїй повісті "Зломлена" дуже точно описала психологічний стан такої "щасливої домогосподарки", яка далеко не відразу усвідомила порожнечу і нікчемність подібного життя. Це сталося тільки тоді, коли вона зрозуміла, що людина, життя якої порожнє, не потрібна нікому. Чоловік кинув її, пішовши до іншої жінки, вже сталої і незалежної. От як героїня описує своє усвідомлення того, що її життя пройшло неправильно :

"Сьогодні вранці мене осяяло: в усьому винна я сама. Моєю головною помилкою було нерозуміння того, що час йде. Він йшов, а я застигла у своїй позиції ідеальної дружини ідеального чоловіка. Замість того щоб надати вогню нашим стосункам, я упивалася спогадами про минуле. Мій розум атрофувався, я не розвивала його, усе кажучи - потім, коли дівчатка розлетяться з будинку. Так, молоденька студентка, на якій колись одружувався Моріс, яку постійно захоплювали події, ідеї, книги, зовсім не схожа на жінку, світ якої сьогодні обмежений чотирма стінами". (7, с.325)

Б. Фріден вважає, що усьому провиною та обставина, що жінка просто не відчуває себе потрібною в чоловічому суспільстві, і тому ніяк не може себе в ньому реалізувати. Б. Фриден говорить лише про те, щоб жінки зуміли себе якось реалізувати в суспільстві, а не замикалися в клітині трьох "К", у рамках традиційної жіночої ролі. Таким чином, головне, що вимагає перебудови, це суспільна свідомість і ідеологія. Це стосується процесу виховання дівчат, яке, як вважає Б. Фріден, "спрямоване на пізнання "містики жіночності". Хлопчикові дають в руки книгу, дівчинці - ляльку.

"Містика жіночності" дозволяє жінці ігнорувати свою особу і часто представляти себе, не інакше як "дружина Т"., чи, наприклад, "мати М"., принижуючи власну індивідуальність. Причини подібної поведінки потрібно шукати ще в дитинстві, коли дівчинці вселяється, що найголовніше для неї - це реалізуватися як жінка, тобто просто кажучи, вийти заміж. Її успіхи в духовній області сприймаються скептично і в школі, і удома. До речі, звідси відбувається так званий феномен "боязні успіху". Дівчата в опитуваннях признаються, що в їх школах і коледжах існує думка, що робити успіхи в навчанні для дівчини непопулярно, і вони просто починають боятися цього. Б. Фріден для ілюстрації своєї думки наводить слова однієї студентки : "Дівчата тепер нічим не цікавляться. Ми не збираємося робити кар'єру. Батьки хотіли, щоб ми поступили в коледж. Якщо не поступиш, на тебе дивитимуться як на дурня. Але дівчина, яка вчиться серйозно і хоче займатися наукою, виглядає білою вороною. Це - нежіночно. Наскільки я знаю, кожна по закінченню коледжу мріє обзавестися обручкою. Це - найважливіше". (85, с.54)

Традиційна концепція соціалізації накладає на жінку значно більше заборон, чим на чоловіка. Наприклад, це стосується розмежування сексуального досвіду. Соціалізація жінок в західній культурі (у цьому сенсі сюди можна віднести і Україну) розвиває у жінок велику схильність до істерії.

Не дивлячись на те, що 3. Фрейд у своїй доповіді "Випадки істерій у чоловіків" довів, що це невроз не чисто жіночий, істерія і до цього дня асоціюється з проблемами жіночого дозрівання. Причиною істерії, як і за часів Гіппократа, багато практикуючих психіатрів рахують сексуальне незадоволення молодих жінок. Зменшувати значення сексуальності в процесі нормального розвитку особистості і підтримки душевного здоров'я було б помилкою. Але слід пам'ятати, що сексуальність і сексуальні стосунки великою мірою контролюються культурою. Якщо у минулому входження в сексуальне життя було достатнє ясно позначено і в офіційній і в неофіційній культурі (наприклад: сватання, заручення, законний шлюб в ранньому віці, сексуальні стосунки молодих людей вищого класу з покоївками і слугами, публічні будинки і тому подібне), то в результаті "масовізації" суспільства і "усереднювань" моральних норм в 20 столітті виникло багато невизначеності в цій сфері. Традиційні норми статевої моралі (стриманість до шлюбу, уникнення позашлюбних зв'язків і відношення до них, як до неповноцінних) сильно похитнулися. Проте і "вільна любов" без моральної або юридичної основи також сприймається далеко не усіма. Моральна проблематичність взаємин між статтями призводить до сексуальної незатребуваності особи, що збільшує ризик істеричних захворювань для молодих людей обох статей.

. Фрейд бачив причину істерії в т.з. "подвійній моралі", що дозволяє сексуальні стосунки для жінок тільки за умови шлюбу і в цілях прокреації а для чоловіків також заради задоволення і самоствердження. Сьогоднішні дослідження соціологів у нас в країні і за кордоном говорять про те, що "подвійний стандарт" зберігся тільки у деяких груп населення (у провінції, в селі, у ревних християн і мусульман), але у великих містах, можна сказати "канув в лету". Сталося зближення чоловічої і жіночої сексуальної поведінки і відповідної моралі. Незадоволення шлюбом, конфлікти між подружжям і поколіннями, алкоголізм, відсутність в шлюбі творчого начала, підвищення інтелектуальне - моральних вимог до чоловіка, відсутність добре організованого "шлюбного ринку" (у здоровому і розумному сенсі) - усе це може стати джерелом дезорганізації сексуально-шлюбних стосунків. В той же час шлюб і сім'я існують не лише для регулювання сексуальних стосунків. Психологічний і моральний стан жінки в шлюбі визначається багатьма чинниками.

Ще в 1942 році Дж. Бернард запропонувала "шокову теорію шлюбу". Вона доводила, що для жінки шлюб є важкою психічною травмою. При тому, відбувається повна зміна стосунків з обранцем. Зміни, що відбуваються, переносяться украй хворобливо. (За короткий строк жінка з об'єкту залицяння, обожнювання, пильної уваги перетворюється на звичну няньку). Вона втрачає самостійність і часто нічого не отримує натомість. Лише близько 25 % заміжніх жінок, на її думку, задоволено шлюбом.

Т. Парсонса проблема диференціації чоловічих і жіночих ролей цікавила з точки зору стабільності і життєздатності сім'ї, як одного з найважливіших елементів суспільства. Розглядаючи з цих позицій розподіл сфер діяльності і відмінність ролей чоловіка і жінки представлялися Парсонсу механізмом, що забезпечує рівновагу і стабільність сім'ї. Відправною точкою його міркувань при цьому служило уявлення про те, що для будь-якої соціальної системи потрібне виконання так званих інструментальною і експресивною функцій. Розподіл інструментальних і експресивних ролей глибокий функціонально і існує в усіх соціальних системах.

Чоловік зазвичай буває годувальником, добувачем, тоді як емоційніша жінка підтримує групову солідарність і забезпечує необхідне чоловікові і дітям емоційне тепло. Таким чином, в нуклеарній сім'ї діє спеціальний закон розподілу функцій - чоловік - інструментальний лідер, жінка - емоційний лідер. Причина, вважає Парсонс, корениться в репродуктивній функції жінки, а чоловік повинен спеціалізуватися в альтернативному напрямі, і це "єдиний спосіб бути чоловіком". Радикальна зміна цієї структури неможлива. Як би не залучалася жінка в трудове життя, жіноча роль продовжує коренитися, передусім, у внутрішніх справах сім'ї.

Відверто "чоловіча" (з позицій феміністок) структурно-функціональна соціологія жорстко прив'язує жінку до сім'ї, сім'ю - до суспільства, тоді як для чоловіка залишається значна свобода у сфері культури для саморозвитку і професійної творчості. Жінка має бути такою, якою вона потрібна суспільству, чоловік може бути таким, яким хоче бути - таке стан справ. Ця теза була поставлена під сумнів американським етнографом М. Мід.

Вивчаючи примітивні суспільства вона виявила, що в деяких племенах (Арапеши, Мундугумори, Чамбули) чоловіки і жінки грають ролі, відмінні від загальноприйнятих в Європі. "Традиційно віднесені до "феміних" властивості особи, такі як пасивність, чуйність, готовність няньчитися з дітьми, в одному племені можуть виявитися властивими чоловікам, а в іншому вважатися нормальними, як для жінок, так і для чоловіків. Таким чином, основа для зв'язування цих поведінкових рис із статевою приналежністю розмивається", - пише Мід. (Цит. по: 85, стор. 189)

Дослідження М. Мід дозволяють зробити важливий висновок: традиційна система статевих ролей, де дружина знаходиться залежно від чоловіка і її функції обмежуються будинком і сім'єю, є результат не природного жіночого призначення, але типу культури, типу суспільства

Фемінізм 1963-1968 г. г. характеризується усвідомленням "жіночої проблеми" громадською думкою. Ця проблема полягає, на думку С. де Бовуар, в конфлікті між наполегливою потребою зрілої особи затвердити свою самоцінність, грати самостійну роль в суспільстві і реальним станом справ, при якому величезна більшість жінок позбавлена цієї можливості.

Досягненням феміністок 60-х років в Європі і США було створення мережі жіночих організацій, утвореної за ініціативою президента Кенеді, прийняття ряду законів, які йшли далі за нормальне "зрівнювання в правах" і надавали жінці ряд пільг і гарантій у зв'язку з її собою роллю в процесі відтворення населення.

Ліберальні феміністки бажають лише розширити сферу свободи жінки в "чоловічій культурі", зокрема, відкрити їй шляхи в політику, в творчі професії в сферу управління.

М. Макінтош пропонує рахувати народження і виховання дітей продуктивною працею, в економічному сенсі що не відрізняється від чоловічої праці.

Політичні аспекти експлуатації жінок підкреслені "соціалістичним фемінізмом", який багато в чому солідарний з марксистським. Дж. Мітчелл, одна з ведучих його представниць - вважає, що життя жінки визначається чотирма структурними елементами соціальної системи виробництвом, сім'єю, соціалізацією і сексуальністю. Остання трактується не як фізіологічна потреба, а як включена в соціум - форма взаємин, засіб соціального і психологічного самоствердження, "тиску", досягнення економічного статусу. Конкретний взаємозв'язок вказаних структурних елементів і мотивація, залежать від пануючого способу виробництва. Дж. Мітчелл розглядає еволюцію вказаних елементів суспільства в історичному процесі, відмічаючи при цьому, що сьогоднішній стан суспільства дозволяє жінкам більшою мірою, чим раніше, задовольняти свої жіночі переваги в професійній і добре оплачуваній діяльності (соціальна робота, посередництво, управління, медицина, освіта, наука). Проте дискримінація за статевою ознакою далеко ще не зжита, хоча сьогодні вона економічно не оправдана, а морально виглядає волаючим протиріччям демократії.

Все ж феміністки марксистського толку не одностайні в питаннях розуміння взаємозв'язку сімейної і виробничої експлуатації. Вони тяжіють до теорій двох типів. Представники першої - "теорії двох систем" вважають, що капіталізм нейтральний відносно статі і що міра експлуатації жінки в сім'ї і на виробництві не пов'язані один з одним. Прибічники іншої точки зору - "теорії однорідності" виходять з того, що структура капіталізму ґрунтується на статевих ознаках і що його суть полягає в експлуатації жінок. Прибічники "теорії однорідності" вважають, що раз капіталізм і патріархат функціонують в одній соціально-економічній системі, то варто говорити і про одну систему експлуатації. Дж. Еккер пропонує переглянути поняття класу, доповнивши його поняттям соціальної статі (gender). Аналізуючи принцип розподілу в економіці, Еккер показує, що громадські блага нерівноправно розподілені між статями. Капіталізм ділить робітників за статевою ознакою, заохочуючи чоловіків, виділяючи їм більше грошей. В період нестачі робочих місць, жінці починають нагадувати про її призначення - хранительки домівки. Для капіталістичної економіки важливо і те, що жінка є основним споживачем багатьох товарів. Тому виробники зацікавлені в тому, щоб жінка мала більше часу для купівель і споживання.

Центральним поняттям радикального фемінізму, як соціального руху, був "підйом свідомості". Групи "зміни свідомості"стали основною формою практичної діяльності, феміністки займалися обговоренням повсякденного жіночого досвіду, даючи можливість жінкам спілкуватися і підтримувати один одного. На практиці ці групи мали тенденцію до сепаратизму, тому постійно стикалися з проблемою виключення з громадських процесів. Суспільна свідомість, у свою чергу, сформувала відношення до радикальних жіночих організацій як маргінальних. Політика розуміється як контроль і пригнічення особового, у тому числі і сексуального життя. Це лягло в основу популярного феміністичного гасла: "Особисте політичне".

К. Міллет, автор книги "Сексуальна політика", наполягає на тому, що стосунки між статями є сексуально політичними, а влада чоловіка над жінкою - це аспект політичної системи влади. Міллет аналізує поєднання агресивності і насолоди, які супроводять сексуальні стосунки між статями Це поєднання агресії і жадання яскраво проявляється в літературі, яка зображує жінку як істоту, що має єдине бажання, - бути поневоленою. Сексуальний акт, показує Міллет, строго контролюється через приниження жінки, об'єкту жадання: "Я використовую жінку відповідно до моєї необхідності, як круглу і порожню коробку". (Ж. Батай) "Жінки здаються шматками їжі. Я спрямовуюся до них і пожираю їх". (Г. Міллер.) "Я хочу бути побитою". (З роману "Історія О", підписаного жіночим псевдонімом).

У цих творах фіксується статевий символізм, система образів і норм, в яких культура осмислює статеві відмінності і сексуальну поведінку. Сексуальність в культурі прославляється через фалос і принижується через жіночність. Неповноцінність жіночої сексуальності фіксується мистецтвом і представлена в буденній свідомості.

Складається відчуття, що сексуальні стосунки впритул наблизилися до владних. У минулому сексуальність була відокремлена від владних структур безліччю традиційних норм, обумовлених сімейно-національними, становими традиціями. Сьогодні традиції стали слабкіше, межі сім'ї розмиваються моральним узаконенням позашлюбних і дошлюбних зв'язків і зміною внутрішнього клімату в сім'ї у бік інтимності і рівності. Власне кажучи, немає причин, які б заважали переростанню емоційного сексуального зв'язку в стійке співжиття, при якому партнер з низьким статусом у владних і економічних структурах отримує вищий статус за рахунок партнера. При цьому активізується боротьба і конкуренція на "шлюбному ринку" за партнера з вищим статусом або за такого з яким можливі більш повноцінні сексуальні стосунки, але це зменшує міцність сім'ї, роль материнства, батьківства шлюбу на користь владних стосунків. Влада досягається і реалізується через сексуальність. Але ці тенденції багато в чому несприятливі для жінок. Влада, як прийнято вважати, чоловіча перевага і втягування жінки у владу через сексуальність призводить до розщеплення жіночої особи, збіднення жіночності в її душевних і поведінкових характеристиках. Необхідно, вважає Міллет, зафіксувати в суспільній свідомості "непатріархальну жіночність".

Московський філософ - Т. Клименкова вважає, що це можливо зробити через здійснення основного завдання - "виведення сексуальності з області мікрополітики". (26, с. 9)

Якщо психоаналіз, що успадкував багато елементів "натуралізму" епохи просвітництва, загострив і навіть окарикатурив проблему взаємин статі і жіночої особи ("комплекс кастрації у жінки"), то новітні течії у філософській і культурологічній думці, стикаючись з фемінізмом, переводять феміністичні проблеми в розряд загальнолюдських і загальнонаукових, відкидаючи ту легковажну агресивність і елементи наукового нігілізму, які характерні для радикальних феміністок. Правда, від фемінізму при цьому залишається не так вже багато. Долі фемінізму сьогодні обумовлені загальними процесами гуманізації, екологізації, інформатизації культури. З цими процесами пов'язано переосмислення основ і цілей науки, нову постановку проблем. Не дивлячись на те, що багато вимог феміністок минулого (виборче право, право на освіту, розлучення, охорона материнства і дитинства, моральна пошана до жінки, можливість для неї обіймати вищі державні посади і тому подібне) в демократичних країнах переважно задоволено, проблематика, ініційована феміністами, і, зокрема, такі поняття, як "гендерні проблеми", "жіноча культура", "чоловіча культура", "жіноча особа", "патріархальна картина світу", "сексизм" і інші не сходять із сторінок журналів. Найбільш значущим є переосмислення жіночої проблематики в екзистенціалізмі. Подібно до фемінізму і психоаналізу екзистенціалізм не є наукою в традиційному значенні слова. Це - світогляд, стиль життя і мислення, духовна течія в культурі. Головні теми екзистенціалізму - людське існування, доля особи, віра і невіра, втрата і отримання сенсу життя, пошук "справжнього" буття кожною людиною та ін.

Фрейду не раз адресували докір в "пансексуалізмі", оскільки він прославив сексуальність, "лібідо" до універсальності, "життєвої сили", і намагався усю культуру пояснити "репресією сексуальності". Тим часом, неважко бачити, що реальна сфера прояву сексуальності в соціокультурній сфері - нікчемно мала. Головні проблеми життя часто не пов'язані з статтю. Гіпертрофія сексуальності, а також і феміністичної проблематики обумовлена кризою "вікторіанської моралі" кінця 19 ст. Феміністичні ідеї досить чужі усім східним культурам - китайській, японській, індійській. Екзистенціалізм першим відчув фальш в самій категорії сексуальності, що зводиться в ранг філософських або загальнокультурних понять.

Але суть екзистенціалізму - не у відмові від феміністичної проблематики, а в заклику, зверненому як до жінок, так і до чоловіків, усвідомити свою особисту ідентичність і будувати своє життя не залежно від національної, класової або статевої приналежності, а на основі повної "відкритості" світу, на основі усвідомлення своєї особистої свободи і відповідальності, які не можуть бути зведені до якоїсь біологічної або соціальної функції. Всяку спробу спиратися при вирішенні життєвих проблем на зовнішніх "даності", "догмати", "звичаї", "інстинкти", екзистенціалізм розглядає як "виверт" розуму, "втечу від свободи", відхід від відповідальності. Логіка, що спирається на інтереси статі, класу, нації, є фальшивою. Людське існування - це усвідомлена і безумовна свобода, яка не основана ні на яких "передзаданих" нормах і цінностях. Людина вільна, і тому повинна вибирати не лише мету, цінність, сенс, але і саму себе. Отже "бути чоловіком" або "бути жінкою" - це вже щось похідне від "бути людиною". Людина, що спочатку спирається на свій інстинкт, сексуальний або інший, це ще не людина, а тварина і від неї не можна чекати серйозної філософії. Кєркегор сформулював свої "три закони" екзистенціальної діалектики, протиставляючи їх діалектичній логіці Гегеля, яку вважав "плоскою" і розсудливою. Згідно Кєркегору, кожна людина, "височівши" від тварини, інстинктивного буття до людського проходить три ступені. На першій вона орієнтована чимось зовнішнім, інстинктивно прагне до насолоди. На другій керується моральним, етичним законом, який виводиться з людського розуму. І на третій вона живе і поступає відповідно до своєї віри і в той же час спонтанно, так що в кожній важливій для неї дії її віра, розум, інстинкт і совість злиті воєдино. Кєркегор вважав, що тільки перед лицем Бога і на шляху до нього людина є особою. Пізніше цю думку підтримав Бердяєв, помітивши, що "особи немає, якщо немає буття, що вище її стоїть". Якщо не існує "надособистого буття", то людина є тільки частина природи, вона підпорядкована роду і суспільству. Але що таке "надособисте буття"? Для Кєркегора це був Бог. Пізні екзистенціалісти жили вже під впливом Ніцше, що сказав, : "Бог помер", але вірили, що усе людське життя, творчість, історія, творення культури є ні що інше, як прагнення людини до Бога, або Абсолюту, яке ніколи не завершується, оскільки Бог - незбагненний.

Ж.П. Сартр, М. Гайдеггер, Симона де Бовуар називали "справжнє" буття людини "екзистенцією", відрізняючи його від інстинктивного, розсудливого або соціально-заданого буття. "Екзистенція" - відкрита, вільна, "інтенціональна", спрямована на щось і в той же час самосвідома. Справжнє буття людини - не лише віра, але і всякий акт, в якому людина абсолютно чесна і віддає справі або думці усю себе. На відміну від природного, соціального і духовного буття "екзистенція" не піддається науковому пізнанню і може бути лише "прояснена" і освітлена філософією і внутрішніми зусиллями особи.

Жан Поль Сартр в програмній статті "Екзистенціалізм - це гуманізм" говорить про те, що всяка людина починає свій розвиток з "принципової неповноти" і вибирає свій спосіб буття, виходячи зі своєї абсолютної свободи і на тлі абсолютної випадковості. Людина повинна постійно "винаходити себе", "будувати себе", "аж до найдрібніших деталей". Людина нічого не "зазнає", будь-хто, навіть самий пасивний, пасивний варіант поведінки вибраний ним, як "проект буття". Людині ніщо "не дане" і в ній самій. Всяке "дане" розкривається тільки усередині ситуації і інтерпретується самою людиною.

У біопсихологічному сенсі Сартр рахував чоловіків і жінок принципово рівноправними істотами, а на рівні соціокультурному не бачив підстав для розподілу соціокультурних ролей за статевою ознакою. Уявлення про те, що у чоловіка і жінки є якесь своє особливе "соціальне призначення" він розглядав, як різновид "поганої віри", тобто самовиправдання ліні, безвідповідальності, небажання думати і тому подібне. З іншого боку, стосунки між чоловіком і жінкою при зіткненні їх любовних проектів є самими значущими для досягнення "автентичного буття". "Автентичне буття" не являється, строго кажучи, ні чоловічим ні жіночим. У любові людина хоче "полонити іншого", відняти у нього свободу. Така природа "власницького", "садисткою" любові. Інший вид любові - бажання "бути коханим" в крайньому своєму прояві виливається в мазохістську спробу "заперечення себе", своєї свободи. Але ні те, ні інше - неможливо. Тому всякий любовний проект приречений на провал. А якщо це так, то "автентичне буття", строго кажучи, недосяжно. (61, сгр.31)

Садизм і мазохізм, дані Сартром, як найбільш суттєві орієнтації любові в "чистому вигляді" в "нормальних" людських відносинах не спостерігаються. Ніхто не може повністю "відняти" свободу у іншого, ні повністю "віддати" свою свободу. Тому ірраціональна мета любові недосяжна. Проте "досвід любові" надзвичайно важливий. Він ввергає нас в "пограничні ситуації", коли "усе ставиться на карту" і ми вимушені робити вибір. Боротьбу за жіноче рівноправ'я і визнання свободи жінки Сартр вважав важливим напрямом демократичного розвитку, але заперечував існування відмінних один від одного чоловічого і жіночого "самозвеличання". Свобода, самопізнання, автентичність особи реалізуються в мові, яка є загальнолюдське надбання. В усякому разі, "користування мовою", (що розуміється як сукупність усіх виразних можливостей), рівнодоступно чоловікові і жінці. Розвивати індивідуалізовану мову і тим самим розширювати простір "особистої свободи" може кожен. Але дивно було б спеціальне розвивати особливий "чоловіча" і "жіноча" мови. Вони були б штучними і суперечили б головній функції мови - здійсненню комунікації, досягненню взаєморозуміння, згоди, ясності у взаєминах.

Симона де Бовуар (1908-1968), французька письменниця і філософ, дружина і подруга Сартра багато роздумувала про жіночі проблеми. У своїй книзі "Друга стать", яка досі залишається однією з найвідоміших робіт у феміністичній літературі, вона пише про те, як "стають жінкою". Це питання розглядається їй на історичному і індивідуальному рівнях. Вона погоджується з Енгельсом в тому, що розподіл праці, роль в економічній системі зумовили соціальне і духовне буття жінки. Але ні економіка, ні політика, ні релігія не можуть і не повинні визначати жіночу і чоловічу "екзистенцію".

Автентичне взаємовідношення чоловіка і жінки - любов. Проте, і в цьому, самому, здавалося б, природному і вільному взаємовідношенні людей дві людини не лише прагнуть до близькості, взаєморозуміння і служіння один одному, але і ведуть відчайдушну боротьбу за панування і лідерство. Чому? Тому, вважає Симона де Бовуар, слід за Сартром, що "людська свідомість імперіалістичнна". У любові, разом з "проблисками" зовнішнього буття, завжди багато фальші, примхливості, насильства і невротичного фанатизму. Одна людина впливає на іншу не лише екзистенціально але і соціально, через свою роль в суспільстві, яка ніяк не може відповідати екзистенціальним спрямуванням іншої людини. Тому для самої де Бовуар традиційний шлюб представляється небезпечним, в ньому жінка втрачає свою особу. Причина слабкості жінки багато в чому визначена біологічними чинниками, які в давнину грали первинну роль в розподілі соціальних функцій. Проте в сучасній цивілізації вони не повинні визначати статус жінки. Проте, інерційна "чоловіча культура", що склалася протягом багатьох століть, як і раніше заважає жінці стати повноцінною особою. Це вдається їй лише в тій мірі, в якій вона зможе ігнорувати свої біологічні статеві відмінності і пов'язані з ними соціальні функції.

На індивідуальному рівні жінка формується усвідомленням глибокої прірви між людським буттям і буттям жіночим. С. де Бовуар вважає, що чоловік через ті ролі, які він виконує в суспільстві, значно менше відчуває розрив між "справжнім людським" буттям і своїм буттям чоловіка. Для нього дорослішання - набагато природніший процес, це розширення простору свободи, тоді як для жінки це простір з віком звужується. Що таке "жіночий вибір"? Це такий варіант існування, при якому життя обмежене кухнею, будуаром і майже не має духовного змісту. Звідси - "екзистенціальний параліч" жінки, її вичікуюча позиція в житті. Але як і що треба вибирати? Симона де Бовуар відповідає парадоксом: "Жінці слід не стати жінкою". "Це - реальний, хоча і важкий шлях", по якому пішли Жорж Санд, Айседора Дункан, ті, кого ми вже називали в числі видатних феміністок. Фемінізм для де Бовуар - це не ідеологія, не світогляд, а спосіб життя. Такому життю, яке наповнене боротьбою проти умовностей, стереотипів, ігнорування загальноприйнятих моделей жіночої поведінки. (104)

Раціональне зерно екзестенційного фемінізму полягає в заклику до "справжнього буття" чоловіка і жінки, до такого "вибору", який би нікого не ущемляв і був би оснований на усвідомленні кожною людиною своєї свободи, так само як і свободи іншої людини. І вірно, що особа з таким усвідомленням кожною людиною своєї свободи, зріла, готова до рівноправної співпраці - є створення не природи, а культури. У цьому сенсі вірно, що немає чоловічої і жіночої природи, а є потенційні "маскуліності" і "феміності", які доводиться наповнювати змістом, пристосовувати один до одного, для того, щоб жити у нашому недосконалому світі. Чоловік і жінка повинні виховати в собі почуття відповідальності, готовність до діалогу і компромісу. Екзистенціалізм важливий, як установка на "відкритість", щирість, відмову від всяких "вивертів свідомості".

Важко говорити про єдиний психоаналітичний напрям у фемінізмі. По-перше, психоаналіз не стоїть у ряді морально-політичних ідеологій, подібних до лібералізму, соціалізму, лівого радикалізму. По-друге, він все-таки не позбавлений ідеологічного звучання, але різні психоаналітики займають різні позиції відносно "боротьби статей", "жіночої неповноцінності", "сексуальної революції" і інших проблем, що обговорюються феміністками. По-третє, психоаналіз більший, ніж будь-який інший напрям в психології наполягає на тому, що "абсолютної" жіночності і чоловічності не існує, хоча проблеми надбання статевої ідентичності, вироблення батьківської і материнської позицій дуже важливі. Можна говорити про специфічний "жіночий психоаналіз", наприклад, К. Хорні або М. Клайн, оскільки ці жінки-учені спеціально аналізували жіночу особу і думали, що внутрішня духовна організація жінок анітрохи не нижче чоловічий.

Що стосується самого Фрейда, родоначальника психоаналізу, він більше приділяв увагу чоловічій психології. Одне з головних понять психоаналізу - "Едіпів комплекс" - є елемент чоловічої психології і навряд чи його можна без істотних натяжок використовувати при аналізі жіночої психіки. Фрейд відкинув введене Юнгом поняття "Комплексу Електри" - жіночий еквівалент "Едіпового комплексу", підкресливши, що "тільки у хлопчика складається, що визначає усю його долю відношення між любов'ю до одного з батьків і ненавистю до іншого, як суперника". (118) Жіноча ж психологія складається за Фрейдом під впливом дівчинки що відкривається, в ранньому віці своєї "анатомічною недостатністю", що переходить потім в "комплекс кастрації" і заздрість до чоловічого фалоса, що лежить в основі жіночої сексуальності.

Фрейд дотримувався багато в чому традиційних поглядів, вважаючи, що роль батька у формуванні особи людини, незалежно від того, якої вона статі, більше, ніж роль матері; що лідерство чоловіка в сім'ї, підлегле положенню жінки - речі цілком природні, що психологія чоловіка і психологія жінки - при усій важливості виховання і культурних умов - визначаються все-таки природними, природженими чинниками. Багато з того, що Фрейд говорив про жінку, рішуче відкидається сучасними психоаналітиками, навіть якщо вони і не вважають себе феміністками і феміністами.

Та все ж, незважаючи на очевидно "чоловічі " переваги Фрейда, психоаналіз, як ніяке інше вчення, активізував феміністичні дискусії і феміністичну проблематику і істотно поглибив наукове розуміння жінки, її мотивації, а також дослідження причин соціального утиску жінок. Акцентування ролі сексуальності в долі особи Фрейда, з одного боку, з радикальним фемінізмом - з іншого боку, говорять про те, що у них є щось загальне.

Дж. Мітчелл, автор книги "Психоаналіз і фемінізм", вважає, що фемінізму слід вивчати вчення Фрейда, як діагноз своєрідної жіночої дефектності, але аналізувати її не як природну зумовленість. Говорити про "дефектність" жінки, на її думку, якщо і можна, то тільки в сенсі її культурної конструкції. "Фрейдизм є мінорна версія фемінізму".

К. Хорні практично з перших своїх робіт стала активно полемізувати з творцем психоаналізу. У 1926 році в роботі "Відхід від жіночності" вона писала: "Психоаналіз - творіння чоловічого генія, і майже усі, хто розвивав його, теж були чоловіками. Природно і закономірно, що вони були орієнтовані на вивчення суті чоловічої психології і розуміли більше в розвитку чоловіка, ніж жінки". (90, с.26) Сама К. Хорні розуміла, що тільки диференційований підхід до чоловічої і жіночої психології відкриє шлях до розробки філософії цілісної особи.

У "чоловічій ідеології" відносно чоловіка до жінки Хорні виділяє три моменти. По-перше, чоловік шанує жінку, як Мати, яка годує, піклується, жертвує собою. Життєтворна могутність жінки наповнює чоловіка захопленням. Але "осоружно людському єству" випробовувати захоплення і не тримати зла на того, чиїх здібностей не маєш. Тому чоловік "заздрить" жінці і прагне компенсувати свою нездатність до народження нового життя тим, що створює культуру, тобто, державу, релігію, мистецтво, через що уся культура носить відбиток маскуліності. (90, с.83)

Але "заздрісна образа" чоловіка на цьому не закінчується. Виступаючи проти закономірної для держави лінії зрівнювання людей перед законом, незалежно від їх статі, національності, віку, багатства і так далі, чоловік різними способами ущемляє жінку. Материнство погано захищене законом. Вагітність, виховання дітей, душевні трати, пов'язані з народженням дитини, жінці майже не компенсуються. У соціокультурній сфері жінці відведені менш цікаві і вигідні ролі, ніж чоловікові. Жінку нерідко зводять до ролі сексуального об'єкту.

Друга причина недовіри і навіть ворожнечі між статями полягає в тому, що чоловік випробовує страх перед жінкою, як сексуальною істотою. У багатьох африканських племенах чоловіки вірять, що жінки мають магічну владу над їх геніталіями. Чоловік також схильний думати, що жінка віднімає у нього енергію під час статевого акту і забирає його життєтворне сім'я. Відношення до жінки асоціюється із страхом смерті: хто життя дає, той його і забирає. Казковий образ Смерті - жіночого роду.

По-третє, чоловік більшою мірою сексуально залежить від жінки, чим вона від нього. Він боїться не задовольнити жінку і принизитися перед нею. Щоб цього уникнути, він повинен тримати жінку в рабському стані.

Недовіра і ворожість до чоловіка є і у жінки, і пов'язані вони, як правило, з досвідом дитинства. "Рай дитинства", як говорять дорослі - не більше ніж ілюзія. Дівчинка в дитинстві ущемлена більше, ніж хлопчик. Їй більше заборонено, менше дозволено, у неї виробляється відчуття провини і страх перед істотами, що мають фізичну силу. Про це свідчать численні сновидіння дівчаток і жінок-невротичок. У снах виникає страх при зустрічах із зміями, дикими звірами, чудовиськами, які хочуть напасти, "прорватися" всередину жіночого тіла. Дівчинка інстинктивно відчуває, що її майбутнє залежить від когось іншого, від таємничої події, якої вона чекає і боїться. Стараючись позбутись цих переживань, дівчинка йде в чоловічу роль. Це Хорні називає "жіночим комплексом маскуліності". Він особливо помітний у віці від чотирьох до десяти років. У пубертатний період шумна поведінка хлопчиська зникає, поступаючись місцем дівочому - приниженому, відповідному ролі, яку жінка вважає небезпечною і небажаною.

"Комплекс маскуліності" це помилковий шлях, результат глибокого психологічного конфлікту. Це не той шлях, по якому повинна йти жінка. Феміністичний психоаналіз, ґрунтуючись на виводах К. Хорні, пропонує інше - прислухатися до голосу своєї статі, тобто сприяти розвитку своєї індивідуальності.

Один з цікавих наукових напрямів у фемінізмі - дослідження мови з точки зору вираження в ній чоловічих і жіночих установок, способів мислення, символів.

У пошуках істинної і глибинної "людяності" дослідники звернулися до мови. Філософія мови стала вбирати в себе усю проблематику гуманітарних наук. Мова перестала вважатися "посередником" між людиною і світом. Вона стала розглядатися як субстанція: не ми говоримо мовою, а мова говорить нами. Замість звичних для старої філософії понять: природа, дух, свідомість, розум, для опису людини стали використовуватися поняття: "мова", "тексти", "дискурс". Грань між світом і мовою, з одного боку, і людиною і мовою, з іншою, стала стиратися. Саме у цей момент феміністичні дослідження підійшли до питання про суть людини, специфіки чоловічого і жіночого начал. Звернення до мовної практики дозволило поглибити розуміння гендерних проблем, в яких важливу роль грають усвідомлення чоловіками і жінками архетипічної суті і символіки протилежної статі, тієї влади, яку мають її представники, і тих методів комунікації, які слід використовувати при спілкуванні з ними.

Французький філософ М. Фуко відмічає, що мова з "прозорого засобу вираження думки", яким вона була в епоху просвітництва, перетворилась на самостійну силу, яка вбирає в себе усі види соціальної дії. Слова мови заряджені величезною енергією: вони покликані збуджувати, пригнічувати, спокушати, принижувати або прославляти. Мова усвідомлюється Фуко як система сил, що структурують. У роботі "Історія сексуальності", філософ описав способи мовного маніпулювання людською сексуальністю, досліджував образи, що означають жіноче тіло в культурі. Фуко дійшов висновку, що істерія є спосіб позначення норм жіночої поведінки в культурі. Театральність, демонстративність, брехливість, душевний мазохізм, властиві істеричному неврозу, є символами жіночності. Жіноча істеричність нікого не дивує саме тому, що символічно невід'ємна від суті жінки.

Французький психоаналітик Ж. Лакан проблему жіночої сексуальності сформулював у дусі його структурного психоаналізу. Усвідомлення Лаканом ілюзорного характеру цінностей, тобто того, що чоловік і жінка виробляються символічним порядком і ніколи не виходять за рамки цих ілюзій "полярного ділення" людства на дві статі на основі алібі їх біологічної будови, приводять його до висновку про те, що "жінка не існує", вона - лише видимість. Це означає, що не існує мови, за допомогою якої жінки могли б висловити свої бажання, почуття.

Жінка не має своєї мови, отже, не існує, вважав Ж. Лакан. На користь цього парадоксального твердження говорить, наприклад, той факт, що фемінізм, що користується "чоловічою" мовою (мається на увазі логіка, агресивність, жорстокість) часом заперечує сам себе. У цьому, можливо, полягає трагічність фемінізму, нездатного вийти за рамки тієї культури, яку заперечує.

Як і у фрейдизмі, у Лакана чоловіча анатомія грає найважливішу роль у визначенні доступу чоловіка і жінки до символічного порядку. "Лаканізм знову і знову використовує анатомічно обґрунтовану схожість між пенісом і фалосом, як символом влади, що гарантує патріархальні стосунки в суспільстві, - від древніх до постіндустріальних соціальних пристроїв". (48, сгр.54) Фалос - символ влади, переваги і пригнічення. Жінка скована, бо постійно перебуває під впливом фалоса. На думку представника постмодернізму Ж. Бодрійяра існує тільки одна сексуальність - чоловіча, тільки одне лібідо - чоловіче. Жінка не має своєї структури лібідо (значить, "не існує"). Сила жінки - поза структурою, це "сила спокуси". Чоловік, завдяки фалосу - символ влади, проте владу можна спокусити. "Знаходячись в стихії спокуси жіночність не виступає терміном опозиції. В той же час вона втілює "автономію" бажання і насолоди.. Вона не отримує своєї істини - вона спокушає". (8, стор. 61)

Феміністки, на думку Бодрійяра "не розуміють, що спокуса означає панування над символічним всесвітом, тоді як влада - панування над реальним всесвітом". (8, сгр.61) Фемінізм, дійсно, бачить в "спокусі", як образі жіночої сексуальності в культурі, джерело залежності і проституції.

Французький постструктуралстський фемінізм, частково, приймаючи положення лакановської школи, створив свою теорію жіночих способів позначення світу. К. Відон у своїй книзі "Феміністична практика і постсгруктуралістська теорія" дає наступну характеристику фемінізму: "це - спосіб виробництва знань, який використовує постструктуралістські теорії мови, суб'єктивності, соціальних процесів і інститутів для розуміння існуючих стосунків влади". (142, р. 40) Відон розвиває концепцію феміністичного постструктуралізму, орієнтованого на практику жіночого визвольного руху, відмічаючи, що агресивність і серйозність фемінізму різко зросли з введенням в нього основ постструктуралістської теорії.

Західне мислення оперує нерівноцінними членами бінарних протиставлень, які складають ієрархічні пари; у них позитивний член панує над негативним, привертаючи до себе увагу і симпатію. Такі стосунки в парах: білий - чорний, світло - пітьма, присутність - відсутність, людина - звір, чоловік - жінка. Ж. Бодрійяр підкреслював, що процес позначення вказаних опозицій мислення переходитиме в процес дискримінації термінів і у встановлення ієрархічних стосунків усередині кожної пари. Одна з категорій виглядає важливішою, друга здається похідною. Так в опозиції "чоловік - жінка" головною, відправною категорією є чоловік. Так мова фіксує положення жінки. Консервативна маскулінна мова закріплює жінку в похідному, вторинному стані. "Жінка - це Інший" (С. де Бовуар.) Аналіз існування і функціонування влади проводиться феміністичним постструктуралізмом за допомогою концепції дискурсу, тобто "структурного принципу суспільства, вираженого в соціальних інститутах, способах думки і в індивідуальній суб'єктивності". (142, р. 47)

Можна, таким чином, виділити два типи дискурсу - чоловічий (символічний) і феміністичний (семіотичний). Всякий "владний дискурс", тобто, всяка переконлива мова, основана на позиції сили суть "чоловічий дискурс", "чоловіча мова", якими лише від випадку до випадку або через непорозуміння можуть скористатися і жінки. Проте варто відмітити, що і в економіці і в політиці, і в любовних стосунках знаходиться все більше жінок, які здатні диктувати свою волю іншим.

Глибинні джерела патріархальної культури феміністичний постструктуралізм убачає у фаллоцентризмі, фаллократії і логоцентризмі (влада розуму, слова), оскільки уся система правової держави ґрунтується на виборі бінарних опозицій. Ці опозиції витікають з первинності протиставлення чоловіка і жінки, побудованої на анатомічно обґрунтованій диференціації "пеніс - його відсутність".

Ю. Крістєва в 70-і роки розвинула теорію жіночих способів позначення світу, названих нею семіотичними (на відміну від чоловічих - символічних). Вона бачить семіотичний дискурс, як виклик символічному порядку. Крістєва не приймає думки Лакана про те, що "жінка не існує". Поза мовою, на її думку, лежить поле жіночого листа, жіночої мови, любові і етики. Жінки пишуть і говорять, "як істерички", тобто як аутсайдери по відношенню до чоловічого дискурсу. "У сексуальному, соціальному, символічному плані бути жінкою означає надавати загальноприйнятим значенням інший сенс", - вважає Ю. Крістєва. (115, р. 87) Жінка - це те, що не вимовляється, залишається під і над ідеологією. У теорії Крістєвої жіноче ототожнюється з ірраціональним, яке стає привілейованим компонентом мови. Прагнення деконструювати синтаксис повинно привести до створення жіночого листа, спрямованого проти фаллократичної мови.

Л. Ірігарі пише про створення нової жіночої сексуальності на символічному рівні. Історично жінка обмежена на символічному рівні роллю сексуального об'єкту для чоловіка ("діва", "повія", "дружина", "мати"). Ці символічні ролі не давали жінці відчути свою сексуальну природу. Л. Ірігарі пропонує як відправну точку для вироблення жіночої самосвідомості - відчуття і пізнання жіночого тіла і сексуального задоволення.

Необхідно, вважає вона, поставити під сумнів чоловічий дискурс, який конструює жінку за допомогою розчленовування її тіла на окремі частини (ерогенні зони), від яких чоловік отримує задоволення.

"... ".. і твої руки не належать тобі, також як і твої груди і особливий жоден з отворів твого тіла, в яке ми можемо вторгатися, коли побажаємо". (Історія О).

Жіночий дискурс, який поки що тільки мислиться, але не існує, "збирає" тіло в єдине ціле. Жінка - ауроеротична, вона випробовує задоволення скрізь, - це основа нового символічного пізнання статі. Завдяки цьому жінка здатна (і повинна розвивати свою здатність) йти у різних напрямах. Чоловік, який, навпаки, йде в одному, чітко заданому напрям, вважає жінку непередбачуваної, алогічної, ірраціональною.

Одне з головних міркувань полягає в тому, що людська сексуальність (чоловіча або жіноча) - відчуття суто індивідуальне. Сексуальна ідентичність не формується в ізоляції, виходячи тільки з фізіології. Значно більше впливає сім'я - стосунки між батьком і матір'ю, атмосфера сім'ї, її символіка. Таким чином, конкретні умови життя впливають на формування сексуальності більш ніж статева приналежність. Звідси виникає питання, наскільки можна вважати тіло і сексуальність основою самопізнання статі.

Уразливість концепції "чоловічої" і "жіночої" мови в тому, що мова взагалі за природою своєю є засіб комунікації. І вона покликана забезпечити розуміння між людьми. Навіть якщо б мова формувалася спочатку як "чоловічий дискурс", то і в цьому випадку він дуже скоро наповнився б жіночими символами і розумовими ходами, які були успішними в тій або іншій ситуації і тому набули поширення. Немає підстав вважати сучасний "владний дискурс" чоловічим і зв'язувати владу з сексуальністю чоловічого типу, оскільки влада є результат узгодження безлічі потягів, позицій і інтересів, багато хто з яких взагалі не має відношення до сексуальності.

Проте, боротьба жінок - інтелектуалок за права поетичного, ірраціональної, сакральної мови представляється боротьбою за альтернативні способи мислення і бачення, що, безперечно, дає нові перспективи пізнанню.

Характерними ознаками фемінізму сучасності можна вважати його академізацію, радикалізацію, злиття і перетин з іншими соціокультурними рухами. Картина фемінізму ускладнюється, виділяються наступні напрями та концепції:

-Ідеологія ліберальних феміністок поєднується з наукою і правосвідомістю "відкритого суспільства", завдяки чому народжується ліберальний фемінізм, що виходить з постулату про принципову рівність чоловіків і жінок, з якої витікає вимога удосконалювати законодавство, науку, мораль, так, щоб забезпечити рівноправ'я статей не лише де-юре, але і де-факто. Для цього треба не лише змінити правову систему, але і викрити стереотипи суспільної свідомості під якими знаходяться більшість чоловіків і жінок. Слабкими сторонами ліберального фемінізму можна визнати: ігнорування специфіки жіночого досвіду і світовідчутті, слабкий психологізм, відсутність глибокого економічного аналізу участі обох статей в громадському виробництві.

-Марксистський фемінізм намагається доповнити теорію капіталістичного виробництва К. Маркса за допомогою аналізу гендерних стосунків. Небезуспішно використовуються поняття "базису" "надбудови", "додатковій вартості". Феміністки-марксистки роблять висновок про те, що існує конфлікт між "жіночими продуктивними силами" і "чоловічими виробничими стосунками". Радикальний фемінізм наполягає на тому, що стосунки між статями набагато фундаментальніші, ніж класові стосунки. Тому, сексуально-репродуктивний базис суспільства є основою усієї економічної, політичної і духовної надбудови. Соціальний контроль над сексуальністю і репродуктивною поведінкою здійснюється через культурні символи, що часто не усвідомлюються. Сексуальність прославляється через фалос і принижується через жіночність. Символи примушують жінку бажати власного поневолення. У радикальному підході помітна, проте, спрощеність: переважають або біологічні, або ідеологічні компоненти і ігноруються морально - екзистенціальні стосунки між статями.

-Екзистенціальний фемінізм переносить увагу на сам процес становлення людини як чоловіка або жінки. Становлення жінкою, в цьому випадку, означає послідовну відмову від свободи. Причина цього в тому, що чоловік, будучи творцем культури - (мови, логіки, соціальних норм), визнав своє буття основним, а жінку визначив як "іншого". Жінка, дорослішаючи і залучаючись до культури, мимоволі засвоює чоловічий погляд на саму себе і починає визначати себе як "іншого". Раціональне зерно екзистенціального фемінізму полягає в акцентуванні відповідальності кожного за свій життєвий вибір, в заклику до "справжнього буття".

-Психоаналітичний фемінізм прагне критично переформулювати концепції психоаналізу, коригує ідеї 3. Фрейда стосовно жіночої особи. Особливо підкреслюється роль соціокультурних чинників в становленні внутрішнього світу жінки.

-Структуралістський фемінізм услід за такими філософами 20 століття як Ж. Лакан, М. Фуко звертається до мовної практики з метою поглибити розуміння тендерних стосунків. У рамках цього напряму створюється теорія жіночих способів позначення світу, центральними поняттями якої виступають "жіноча мова", "жіночий лист".

розділ ііі. Фемінізація сімї у сучасній культурі

.1 Гендер як соціокультурна ознака сімї

Соціологами введено поняття «гендер» для того, щоб відрізнити стать як сексуально-фізіологічний елемент особистості від громадянської статі, соціокультурних ролей чоловіка і жінки і культурних символів «чоловічості» і «жіночості». Однак не вдалося досягти повної ясності у визначенні гендеру. Очевидно, гендер (стать як рід) не може бути чітко відділений від сексуально-фізіологічної статі. Мова може йти, по-перше, про ступені і форми прояву сексуально-фізіологічної статі в культурі і, по-друге, про вплив соціокультурних стереотипів і символів статі на розвиток і поведінку особистості. Тим не менш, в кожному конкретному випадку важливо розмежовувати: рід, сексуально-фізіологічну конституцію особистості, соціокультурну роль та індивідуальну статеву ідентичність.

Введення поняття «гендер» допомогло подолати натуралістичний підхід до проблем відносин між статями. Натуралізм був широко поширений у науці і філософії у ХІХ - на початку ХХ ст. Психобіологічні і соціобіологічні теорії статі виходять з того, що біологічне розходження статей є основний факт людського життя, первісна передумова будь-якої культури. Статева, анатомо-фізіологічна конституція визначає все соціальне, розумове і психічне життя представників обох статей. Залежність жінки від чоловіка корениться, таким чином, в самій жіночій конституції.

Знаменитий лікар Парацельс стверджував: «Жінка ближча до світу, ніж чоловік», підкреслюючи факт більшої простоти і первісності жінки, порівняно з чоловіком, який більш складний і мінливий за своєю природою, має можливість далі «відхилятися» від заданих природою цілей та образів поведінки. Деякі мислили жінку як створіння асоціальне. Так думав італійський фізіолог Ч. Ломброзо. Жінка, вважав він, істота антигромадська і антикультурна, але природна. Суспільство повинне прищепити їй соромязливість, яка, на думку Ломброзо, застереже її від неминучого падіння в бік злочину і проституції, які притаманні в зародку всім жінкам, як наслідок їх «морального слабоумства» [38, с.19]. Багато медиків і психіатрів вважали, що життя жінки визначається саме фізичними стражданнями, які роблять повноцінне духовне життя неможливим.

Приблизно так само, мислив і А. Шопенгауер, вважаючи, що «жінка виплачує борг життю не діями, а стражданням». Для чоловіка любов - радість життя, для жінки - страждання. Сімя і яєчники - прообрази духовної істоти чоловіка і жінки. Це - одна з основних тез психобіологічного погляду на жіночу сутність. Основні риси чоловічої і жіночої натури цілком відповідають ролі зародкових клітин, і, доки жінки будуть відрізнятися від чоловіків первинним статевим характером, вони ніколи не зрівняються з ним у вищих психічних функціях. Чоловіча статева клітина активно рухається, відшукуючи жіночу, а остання нерухомо і пасивно чекає. Це поведінка елементарних статевих організмів - зразок поведінки партнерів не тільки при статевих зносинах, а й у суспільстві. Цей суто біологічний, фізіологічний факт екстраполюється не тільки на сексуальне і психічне життя жінки, але й на соціальне. Жіночність - це перевага пасивних цілей [Фрейд3. Введение в психоанализ. Лекции. М., Наука, 1989. - с. 190- 194]. Сексуальне життя жінки, на думку психобіологів, заповнює все її життя взагалі.

Жіноча сексуальність складна і багатогранна. Вона дійсно відрізняється від чоловічої, проте в уявленнях про неї міф і реальність настільки сильно переплетені, що часом неможливо відокремити одне від іншого. Культура, в тому числі і «наукові теорії» навязують жінці уявлення про її власну сексуальність. Міфологія сексуальності і фізичної привабливості жінки, яка існує сьогодні в нашому суспільстві, живить порнографію, зміцнює соціальну нерівність, служить рекламі і комерції, на всі лади експлуатується масовою культурою. К. Міллет у книзі «Сексуальна політика» писала, що сексуальність - це засіб, за допомогою якого здійснюється політична влада чоловіка над жінкою. [Кейт Миллет. Политика пола #"justify">Найбільш яскравий представник вчених такого типу - австрійський психіатр Зиґмунд Фрейд, засновник психоаналізу, з приводу «науковості» вчення якого до цих пір немає єдиної думки. Справа все в тому, що «межі» науки, філософії і моралі не є строго фіксованими і не піддаються точному визначенню.

Натуралізм, «фізікалізм», «біологізм» Фрейда очевидні. Психіка, на його думку, підпорядковується законові збереження енергії, «анатомія - це доля», а відсутність чоловічого статевого органу у дівчинки формує в неї «комплекс кастрації». Він проявляється в тому, що дівчинка починає заздрити хлопчикам, відчувати роздратування по відношенню до матері, яка її народила дівчинкою, і сама не має того, що треба б мати. Пізніше відчуття власної ущербності закріплюється у жінки, поширюється на всі сфери її поведінки. Всі жінки знецінюються в її очах і ця самооцінка жінки передається і чоловікам, а потім міцно «осідає» в культурі. Виходячи з комплексу кастрації Фрейд пояснює безліч історичних, культурних феноменів. Зокрема, такі елементи жіночої поведінки, як ревнощі, кокетство, бажання мати дитину, сильного та владного чоловіка, а також багато іншого. Дівчинка, за Фрейдом, відчуває болісне почуття незадоволеності. У неї формується активно-садистичне лібідо, яке скеровується всередину в пошуках заміщеного задоволення. Таким чином, вона отримує задоволення через страждання. Мазохістичні установки проявляються не тільки в сексуальному житті, але і в соціальних звязках жінки, національних традиціях.

В.А. Геодакян, спираючись на дані генетики, стверджує, що процес розмноження, відтворення виду включає в себе дві тенденції: спадковість (консервативний фактор, прагне зберегти у потомства батьківські ознаки), і мінливість (рушійний фактор). [Мужчина и женщина. Эволюционно-биологическое предназначение. Геодакян В. А. Межд. Конф.: Женщина и свобода. Пути выбора в мире традиций и перемен. Москва, 1-4 июня 1994, с. 8-17.]

Самки уособлюють постійну память виду, а самці втілюють мінливість, першими приймають нові ознаки. Потік інформації йде від зовнішнього середовища, який спочатку сприймають самці і лише потім він передається самкам. Тому самці і зовні, і внутрішньо, набагато більш різноманітні, відкриті, поліцентричні, а самки - консервативні, моноцентричні. Екстраполюючи ці спостереження на соціальне життя, Геодакян вважає, що субєкт соціальних змін - чоловік, і це зумовлено природою. Чоловік - творець, жінка - істота консервативна. Вона - хранителька традицій, які дуже важливі, бо без минулого немає майбутнього. З вищевикладеної концепції випливає, що обидві статі нерозривно повязані між собою, що одна без одної неможливі. Символічно це виражено ще в конфуціанстві: «Інь» і «Янь», два начала існують нерозривно.

В нашому суспільстві існує ієрархія статі - результат не біологічних відмінностей, а багатовікових традицій, виховання, економічної системи, відповідної політики. Тому феміністки вважають, що при вивченні жіночої проблематики акцент треба робити на соціогендерних відносинах, як на своєрідному комплексі соціальної та біологічної підсистем. У цьому комплексі соціальній підсистемі належить винятково важлива роль.

Вчені, що вважали очевидним існування специфічної «жіночої природи», не враховували того, що ми можемо спостерігати її лише в існуючих конкретних обставин.

У звязку з цим варто навести слова Дж. Ст. Мілля: «відстоюючи позицію здорового глузду і можливостей людського розуму, я заперечую те, що людині доступно пізнати природу обох статей, оскільки нам відома лише нинішня їх взаємодія». [МилльД.С. Порабощение женщины.// Феминизм: проза, мемуары, письма. М., Прогресс, 1992., сгр.231] Результати наукових досліджень за останні 20 років дають все більше доказів соціокультурної детермінації статевих відмінностей. Наприклад, якщо до недавнього часу багато хто вважав наявність у чоловіків і жінок принаймні наявність трьох статевих ознак, що не залежать від середовища і виховання (просторова уява, вербальний інтелект, математичні здібності у чоловіків: і уява, інтуїтивно-образне мислення, здатність до ручної комбінаторики - у жінок), то останні дані 80-90-их років говорять про те, що і за цими параметрами біологічно певних відмінностей не спостерігається.

Б. Бендерлі вважає, що, безсумнівно існуючі відмінності між статями пояснюються тим, що суспільство більшою мірою заохочує інтелектуальний розвиток чоловіків, ніж жінок. [Феминизм: перспективы социального знания. М., ИНИОН, 1992, стор 145].

На думку Дж. Скотт зміст поняття «гендер» можна зрозуміти, якщо виділити в ньому чотири взаємозалежних компонента:

. Культурні символи (образи).

. Нормативні твердження, які визначають межі трактування символів.

. Соціальні інститути та організації, які є диференційованими за статевою ознакою (не тільки такі інститути, як сімя, але і, наприклад, система освіти, ринок робочої сили, державний устрій тощо)

. Самоідентичність, тобто усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної статі.

Модель Дж. Скотт дає можливість подолати відокремленість т.зв. «жіночих досліджень»; гендерний підхід досліджує не тільки жінок, але, скоріше, відносини між статями; цей підхід поклав початок т.зв. «чоловічим дослідженням». [Scott G. Gender: A Useful Category of Historical Analyziz // American Historical Review, vol. 91. nr. 5.1986. - p. 119-127 #"justify">Зміст введення поняття «гендер» зводиться до того, щоб створити простір вільного наукового дослідження, не обтяженого ідеологічними упередженнями. Гендерні ролі впливають на сексуальні відносини, але ці останні належать до компетенції психології і фізіології. Феміністки-культурологи не заперечують певної залежності гендерних ролей від психофізіологічних якостей чоловіків і жінок, в тому числі від їх сексуальності, але вважають, що статева фізіологія лише незначною мірою визначає соціокультурне розділення ролей, діяльність чоловіків і жінок.

.2 Місце гендеру та сімї у традиційній культурі

Громадська думка завжди цікавилася проблемою взаємин статей. В процесі розвитку європейської філософії виявились дві основні точки зору на статус чоловіків і жінок у культурі, на символічне значення «чоловічого» і «жіночого». Більше того, мова йде про дві різні картини бачення світу. Протягом довгого часу не тільки у філософії, але і взагалі в культурі, побуті, домінувала «чоловіча» або «патріархальна» точка зору, яку можна сформулювати у вигляді наступних тез.

. Існує «природний», «нормальний» розподіл чоловічих і жіночих ролей у суспільстві, сімї. Він зумовлений «природою» чоловіків і жінок, їх фундаментальними психофізіологічними відмінностями, потребами, здібностями і життєвими цілями. Репродуктивна функція жінок і продуктивно-творча функція чоловіків лежать в основі поділу статевих ролей. При цьому чоловікові належить активна, домінуюча роль, а жінці - пасивна, підлегла, залежна.

. У відповідності з природою, соціальними ролями у чоловіків і жінок виробляються різні ціннісні установки: у чоловіків - на успіх, славу, багатство, самореалізацію в публічній сфері. У жінок - на гармонійне сімейне життя, любов. Якщо домінуючі установки жінки відносяться до публічного життя, це свідчить про відхилення від норми, від єства. Виховання хлопчиків і дівчаток має бути спрямоване на вироблення у них установок, що відповідають їх статевій ролі.

Ця точка зору переважає і сьогодні в багатьох країнах і верствах населення, хоча у світовому товаристві відбувається помітне «стирання» соціально-статевих відмінностей і відповідних їм цінностей. Це повязують з ослабленням традиційної «чоловічої» культури, гуманізацією і демократизацією суспільства, зростанням значущості прав людини, які повинні зрівнювати людей, безвідносно до їх національності, статі, віку. У звязку з цим посилюється «жіноча» точка зору, яка ідеологічно оформлюється в соціальному русі фемінізму. У багатьох відношеннях вона протилежна «чоловічій» і може бути зведена до наступних положень:

Не існує ніякої специфічно «чоловічої» або «жіночої» природи. У своїх фундаментальних потребах, здібностях і життєвих цілях - чоловіки і жінки однакові. Репродуктивна функція жінок, дійсно, обмежує в багатьох випадках сферу жіночої соціокультурної активності, але сама по собі вона не знижує творчих потенцій жінки, а в деяких випадках, робить жінку порівняно з чоловіком навіть більш чутливою і вимогливою до соціокультурного середовища, до рівня цивілізованості. Традиційний розподіл соціокультурних ролей у відповідності з статтю, в якій чоловіку відводиться домінуюча, активна роль, а жінці - підпорядкована і пасивна, не є ані нормальним, ані природним, ані виправданим з точки зору інтересів людського роду. Підпорядкована роль жінки пояснюється не біологічними, а соціокультурними чинниками. Як чоловіки, так і жінки мають глибоку потребу в самореалізації в публічній і приватній сфері взаємовідносин. Відмінності в соціокультурних ролях, статус, повинні визначатися індивідуальними задатками, рівнем здібностей, досягнень людини, а не її статтю.

Спробуємо тепер більш докладно простежити історичне формування і розвиток цих точок зору, які були обумовлені багатьма факторами: соціальними умовами, ідеалами епохи.

Ставлення до жінки в античній культурі можна назвати суперечливим: з одного боку гречанки, і, в особливості, римлянки, часом домагалися порівняльної незалежності, з іншого боку, у суспільній та правовій свідомості переважав погляд на жінку, як на істоту більш низьку, ніж чоловік. В легендарній Греції Гомерівських часів жінка не була замкнена в будинок, могла вільно вступати в спілкування з чоловіками і навіть брати участь у бенкеті. В Гомерівських поемах про жінку йдеться доброзичливо, її слабкості сприймаються поблажливо.

Тим не менш, вже в міфі про Пандору очевидна дискредитація жіночого початку, як згубного і брехливого. Пандора - перша жінка створена богами на кару людям, є винуватицею того, що людський рід страждає від маси хвороб та інших лих.

Становище жінки в стародавній Спарті визначалася політичними інтересами. Материнство було єдиним обовязком жінки, її державною повинністю. Незайняті війною, жінки мали набагато більше дозвілля, ніж чоловіки, і були набагато більш освіченими. Порівняльною свободою користувалися жінки в грецьких колоніях. А до VI- VII століття до нашої ери відноситься рух серед грецьких жінок, центром якого була поетеса Сафо. Однак, у чому саме полягала програма цього руху, невідомо. У стародавній Греції епохи Перикла жінка була привязана до будинку, соціально пасивна. В очах грека вона була істотою нижчою. Панувала в афінському суспільстві думка про жінку, яку висловив Аристотель в І розділі своєї «Політики». Він стверджував, що «чоловік за природою вище, жінка за природою нижча, і перший володарює, а друга знаходиться в підпорядкуванні». [Феминизм: перспективы социального знания. М., ИНИОН, 1992. - 242 с, стор 61] Розходження статей, на його думку, відповідає загальним відмінностям в світі активного і пасивного, вищого і нижчого, форми і матерії. Точка зору Платона була дещо іншою, хоча про неї ведеться багато суперечок. У діалозі «Держава» ми знаходимо твердження про можливості рівної участі чоловіків і жінок у суспільному житті. Становище жінки в державі Платона визначається, в першу чергу, тим, що в ньому скасована приватна власність і скасована приватна «атомарна» сімя. Щоправда, це стосується лише вищих класів - правителів і стражів, які і складають державу. Боротьба користолюбних інтересів не повинна викликати суперечок серед правлячої еліти. Тому скасовується власність і родина. У суспільстві панує полігамія, батьки не повинні знати своїх дітей, їх виховує держава. Платон задається питанням, чи здатні жінки бути правителями і воїнами? Він вважає, що репродуктивна функція жінки не повинна цьому перешкоджати. Всупереч поглядам свого часу Платон висуває тезу про те, що жінки придатні до всіх суспільно-корисних видів діяльності. У «Державі» Платон, є, таким чином, носієм егалітаристських (концепція рівності) поглядів. Однак не можна назвати його послідовним у цьому питанні. У діалозі «Тімей» говориться, наприклад, що душі боягузливих і слабких чоловіків після смерті переселяються до жінок. К. Поппер у звязку з цим стверджував, що теза про рівноправність чоловіків і жінок належить не Платону, а його вчителю Сократу. Поппер засуджує Платона за авторитаризм, вважаючи, що в державі, де всі помисли індивіда підпорядковані верховної владі, не може бути свободи вибору ні для чоловіків, ні для жінок. Однак, варто зазначити, що ідеї Платона живі і продовжують живити феміністичні настрої. Наприклад, у класичній роботі англійського філософа і соціолога Дж. Ст. Мілля «Про підпорядкування жінки» ми виявляємо посилання на думки Платона про емансипації жінок. У ХХ столітті багато дослідників цінували Платона за те, що він не надавав великого значення біологічним особливостям жінки при виборі свого шляху в житті, за ідею спільного виховання хлопчиків і дівчаток.

У грецькій літературі жіночі персонажі відіграють велику роль. Однак, не завжди ця роль позитивна. У трагіка Еврипіда поняття «жіночність» і «зло» синонімічні. Його героїні здатні на крайні способи помсти, на жахливі злочини, вони егоїстичні і безсердечні. Така, наприклад, Медея, яка вбила своїх дітей, щоб помститися невірному чоловіку, або Федра, що вчинила жорстокий наклеп свого пасинка Іполита, цнотливого юнака за те, що він відкинув її кохання.

Жінка - зло, тому що вона позбавлена елементарної моральності. Це зло - неминуче і має служити чоловікові застереженням: такий пафос трагедій Еврипіда.

У комедії Аристофана «Жінки в народних зборах» жінка зображується поблажливо, глузливо. Автор пародіює демократичну ідею рівноправності чоловіків і жінок. В цілому, незважаючи на реальні випадки, коли жінка користувалася великою повагою і увагою: (Аспазія, мудра дружина Перікла; Гіпатія, жінка - філософ, що стала на чолі Платонівської школи), становище жінки в Стародавній Греції було підлеглим. У суспільній свідомості вона сприймалася, як втілення слабкості та вад.

Приблизно те ж відноситься до положення жінки в Древньому Римі. Хоча там і було (в пізню епоху) багато жінок, які займалися торгівлею, лікуванням, юриспруденцією, навіть брали участь у гладіаторських боях, тим не менш, жінка була підпорядкована владі чоловіка-домоуправителя, наділеного широкими правами. Сімя була суворо патріархальною, жорстко ієрархічна.

Середньовіччя - розквіт патріархальної сімї. Домоуправитель - батько, чоловік, набуває необмежених прав. Християнство наказує жінці бути слухняною слугою свого чоловіка [послання ап.. Павла]. Вона - обєкт, частина його власності. У творіннях отців церкви і схоластів - Фоми Аквінського, Тертуліана - жінка представлена неповним і недосконалим створінням, що постало між Богом і Адамом і довела людей до вигнання з раю. Однак, ця література носить аскетичний характер і гарячі нападки на жінку говорять, скоріше, про те, яку владу вони мають над чоловіками, збуджуючи в них чуттєві потяги.

Світська література проповідує лицарський культ жінки. Любов і поклоніння їй оспівуються на всі лади, від грубої до чистої духовної любові, на зразок тієї, яку Данте відчуває до Беатріче. Але у світській літературі розвивався також і інший напрямок - література для буржуазії. Наприклад, італійський письменник Дж. Боккаччо, у Франції - Гильом де Лоррі, автор популярного «Роману про Троянду». Жінки в творах даних авторів зображені хитрими, лукавими створіннями, дуже чуттєвими, дуже хибними. Саме вони є ініціаторами розпусти, непристойності, спокушаючи до цього чоловіка. Розквіт проституції в середні століття, безсумнівно, сприяв такому погляду на жінку.

Уклад патріархальної сімї відображений у творах, що носили назву «Домострой». Вони зявилися в Італії, Франції, Польщі, Росії. Неповага, недовіра до жінки - загальна риса цих творів. Чоловік, який бє свою дружину - не рідкість в епоху лицарського приклоніння перед дамою. Покликання і сенс життя жінки - підтримання порядку в домі, ведення домашнього господарства. Чоловік повинен вчити цьому дружину і карати її, якщо вона не слухається. У російському «Домострої», створеним політичним та церковним діячем Сильвестром в XVI столітті, сказано: «А якщо дружина не чує, не боїться, то батогом висікти, причому так, щоб шкоди великої не заподіяти і щоб сусіди не чули...» [Русская женщина и православие. СП-б., Ступени, 1996. - 271 с]. Так сімя підтримувала в жінці стан нікчеми, породжувала душевну ницість, психологію раба, яку мати передавала доньці, і так з покоління в покоління.

Середньовічна свідомість породила образ «злої дружини» в Росії, у західних країнах - «відьми». Це - активна жінка, яка намагається чинити опір існуючим порядкам. Тут можна виявити витоки жіночого руху. Їх також можна помітити в рідкісних літературних творах. Так, наприклад, у Франції, в XV столітті, Христина Пізанська доводила, що жінка хоч і слабкіша чоловіка, але не нижча за нього в духовному відношенні. Христина вимагала, щоб жінка не обмежувалася лише турботою про потомство, але й проникала в справи свого чоловіка, отримувала таку ж освіту, як і чоловік. У своїй роботі про Жанну дАрк Христина Пізанська наполягала на тому, що чоловік і жінка - рівноправні. Таким чином, вона може вважатися однією з ранніх попередників сучасного фемінізму.

Однак, в цілому, в середні віки ставлення до жінки було негативним, презирливим, ворожим і практично жінки не мали можливості розвивати свою особистість.

Новий час ознаменувався загальним піднесенням культури. Однак, він поширився лише на вищі класи, еліти, яка раніше за всіх реагує на будь-які духовні зміни. Для середніх, не кажучи вже про нижчі шари, духовність обмежувалася релігією.

В цей час великий вплив справила реформація, яка, однак, в області «жіночого питання» залишалася досить консервативною. Лютер вважав, що для жінки честю є те, що від неї народжується чоловік. Він проповідував біблійний ідеал сімї. Школа природного права продовжувала традицію лютеранства. Вона підтримувала патріархальну сімю і дивилася на жінку, як на істоту незначну.

«Дружина повинна коритися чоловікові на підставі природньої переваги чоловіка над жінкою», - вважав Фіхте. Монтескє вважав, що вплив жінок повинен обмежуватися межами їхньої краси. Більше того, вона повинна надати чоловікові всю свою особу - і в цьому полягає її моральна діяльність [2]. Відомий французький мораліст Ф. де Ларошфуко у своїх «Максимах» висловлював похмуро-песимістичний погляд на людину, чиї «чесноти - всього лише майстерно замасковані вади». «Жінки», - на його думку, - «особлива група людей, набагато більш однорідна, ніж чоловіки». Ларошфуко вважає, що можна говорити про ідеальний жіночий характер, риси якого легко впізнати в реальних жінок. Жінка набагато більш себелюбива, ніж чоловік, «кокетство, яке є основою її характеру», вона використовує, щоб довести чоловікові свою значимість. Цнотливість у жінки - всього лише маска, бо всяка жінка прагне свободи в плотськії любові. Мораліст відмовляє жінці в здатності відчувати піднесені почуття. «Вона, будучи істотою природною, нескінченно далека від моральності, обовязку, честі». [Ларошфукоде Ф. Максимы. М., Худ. литература, 1974. - 29-108 с.] В основі жіночої особистості лежить збиткова жіноча природа. Товариство може виховати в жінці деякі благородні якості, однак змінити природу воно не в змозі.

Ф. Честерфілд, автор педагогічного твору «Листи до сина», дає великий звід настанов і рекомендацій в дусі ідей Дж. Локка. Він цілком солідарний з Ларошфуко в оцінці можливостей жіночої особистості. Жінки, на його думку, «захоплені двома пристрастями: марнославством і любовю». Відчуваючи духовну і моральну неповноцінність, вони потребують постійної уваги чоловіків. [Честерфилд Ф. Письма к сыну //Если хочешь быть свободным. Книга о воспитании. М., Наука, 1992., сгр.162]

Ж. Ж. Руссо, один з вождів просвітництва, філософ - антрополог, приділяв велику увагу педагогіці. Основні думки, що стосуються виховання жінки і її поведінки, Руссо виклав у творі «Еміль або про виховання», де цілу главу приділив образу жінки, ідеальної супутниці чоловіка. Власне, обовязками супутниці чоловіка і повинне, на думку Руссо, вичерпуватися життя жінки. «Жінка створена для того, щоб подобатися чоловікові». Чоловік, звичайно, теж повинен подобатися жінці, «але в цьому немає прямої необхідності». Він володіє силою і вже тому подобається. Це, як вважає Руссо, закон природи. «Якщо жінка створена для того, щоб подобатися, вона повинна намагатися бути приємною чоловікові, а не кидати йому виклик». Скромність і покора - ось шлях цієї жінки. Тим самим Руссо прагне принизити значення половини роду людського, і з усіх цінних якостей жінки найбільш важливим вважає вміння догоджати. Правда, жінка може і володарювати над чоловіком, зауважує Руссо. «Її могутність, - пише філософ, - в її чарівності, своїми чарами вона без праці може здобути прихильність чоловіків, завоювати їх». [РуссоЖ.-Ж. Юлия, или Новая Элоиза. М., Худ. литература, 1968. - 777 с]

Майже в той же час у суспільстві пробуджуються і феміністичні настрої. «Наскільки ж мізерно, так і може мріяти про безсмертя істота, здатна принизитися до владарювання такими хибними методами!», - писала англійська письменниця, автор книги «Захист прав жінок» Мері Уоллсгонкрафт. Її книга була опублікована в кінці 1772 року і стала основоположною в серії феміністичних публікацій, що зявилися наприкінці XVIII століття.

М. Уоллсгонкрафт вважає, що «всі, хто писав про жінку, в тому числі і Руссо, незмінно виставляли її в спотвореному світлі, показуючи її істотою більш слабкою, чим вона насправді є». [Феминизм:проза, мемуары, письма, М., Прогресс, 1992. - 474 с., 138] Підлегле становище жінки зумовлено природою. Однак, як прихильник теорії суспільного договору, Руссо вважає підпорядкування жінки чоловікові ще доцільним, корисним для суспільства. Тому він таке значення надає вихованню.

У своїй книзі «Про виховання» Руссо торкнувся всіх аспектів патріархальної культури, які закріплюють принижене становище жінки, і, в цьому сенсі, дана праця може вважати класичною. Строго патріархально дивиться Руссо на виховання дівчат, яке повинно бути «чисто жіночим», тобто спрямованим на «розвиток» жіночої скромності. Філософ вважає, що дівчаток треба вчити «наглядати за господарством і приємною чоловікові», «природно красивою», ніжною, уважною. «Перше і саме значна гідність жінки - це кроткість. Вона повинна ще в юності навчитися переносити образи і несправедливості, що наносяться чоловіком». Руссо розуміє, що лагідна жінка вписується в рамки патріархальної сімї і суспільства в цілому. Гнів і непокірність здатні підірвати підвалини, зруйнувати існуючу систему відносин [Ж. Руссо. Эмиль, или О воспитании #"justify">Погляд Руссо - це точка зору патріархального суспільства і, живучи в цьому суспільстві, жінка засвоювала такий погляд на саму себе. Вона стала вважати свою слабкість за доблесть, відсутність серйозних занять притупляли її розум, коло її інтересів штучно звужувався до «природних потреб». «Скільки ще поколінь буде потрібно, щоб вільні нащадки нинішніх жалюгідних рабинь постали у всьому різноманітті своїх талантів і чеснот»? - вигукувала М. Уоллстонкрафт [В защиту прав женщин, #"justify">У філософії 19 - початку 20 століття вперше різко позначаються патріархальна і феміністична точка зору на проблему взаємовідносин статі. Оформлення фемінізму як ідеології стало реакцією на багатовікове підпорядкування жінки чоловікові в європейській культурі і на звучала все більш фальшиво у світлі посилення демократичних тенденцій виправдання цього у суспільній думці. Проте вже перші «сплески» фемінізму викликали протест громадськості і сприяли посиленню патріархальної позиції. Остання яскраво представлена в роботах А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, О. Вейнінгера. Жінка розглядалася цими мислителями, як носій тваринного начала, в ній проголошувалась нездатність до культурної творчості.

Сенс жіночого буття А. Шопенгауер розглядає через призму статевої любові. Поняття «стать» невіддільне у нього від поняття «любов», яка являє собою «думу всього людства про створення майбутнього покоління, яке, в свою чергу, є родоначальником незліченних нових поколінь» [Шопенгауэр А. Метафизика половой любви / пер. с нем. Ю. И. Айхенвальда. СПб.: Азбука-классика, 2005. 224 с.]. «В основі всякої статевої любові лежить інстинкт, спрямований виключно на майбутнє дитя». Таким чином, відносини між статями за Шопенгауером завжди мають своєю метою народження нової людини, продовження роду. Тут діє механізм волі до життя, частини могутнього творчого принципу «Світової волі». Воля до життя - несвідома. Вона присутня в кожному індивідуумі, є частиною «колективного несвідомого». Чоловік і жінка, за Шопенгауером, несвідомо шукають одне одного, щоб виконати свою основну місію - продовжити рід.

Шопенгауер підкреслює, що обидві статі в рівній мірі прагнуть до продовження роду. Проте, можна припустити, що відповідальність за народження кожного конкретного індивідуума лежить все-таки на його матері. Філософ вважає, що родовий інстинкт у чоловіка спрямований вшир, а у жінки - вглиб. Цим, наприклад, Шопенгауер пояснює схильність чоловіка до непостійності, а жінки - до постійності. «Це - результат цілей, які ставить собі природа: вона зацікавлена у збереженні, а тому, можливо більшому розмноженні всякого даного роду істот. І насправді, чоловік легко може спрямувати на світ понад сто дітей в рік. Жінка ж, скільки б чоловіків вона не знала, може народити лише одну дитину в рік. Ось чому він завжди задивляється на інших жінок, вона ж сильно привязана до одного, бо природа інстинктивно і без всякої рефлексії спонукає її піклуватися про годувальника і захисника майбутнього потомства. І тому подружня вірність має у чоловіків штучний характер, а у жінок - природний. Таким чином, перелюбство жінки, як в обєктивному відношенні за своїми наслідками, так і в субєктивному, за своєю неприродністю набагато неприпустиміше, ніж перелюб чоловіка». [Шопенгауэр А. Метафизика половой любви / пер. с нем. Ю. И. Айхенвальда. СПб.: Азбука-классика, 2005. 224 с. ]

Шопенгауер відмовляє жінці навіть у фізичній красі, вважаючи, що чоловіче захоплення жіночою зовнішністю обумовлене виключно статевим потягом. Тільки в області співчуття жінка, на думку Шопенгауера, стоїть вище чоловіка, однак почуття справедливості вона позбавлена, а її інтелект - поверховий. Тому призначенням жінки є статеве життя, продовження людського роду.

Треба сказати, що факт материнства, здатність до дітородіння, визнавали вирішальними у проблемі підпорядкування жінки феміністки і, в першу чергу, С. Файєрстоун. [3] Але, на відміну від Шопенгауера, її увага акцентувалася на неприродності й несправедливості положення жінки. Материнство, - вважає Файєрстоун, - єдине, що відрізняє жінку від чоловіка, воно робить жінку менш рухливою, а тому більш залежною від чоловіка. Однак ця залежність зовсім не природна, не інстинктивна для жінки, як вважав Шопенгауер. Вона змушена бути залежною тому що суспільство як би «не бачить» жінки під час вагітності й перших років материнства. Недарма багато жінок сприймають своє материнство, як «догляд».

У Ф. Ніцше погляд на місце жінки в культурі, багато в чому схожий з вищезгаданими. Заперечуючи старі цінності християнської релігії, Ніцше обґрунтовує нові цінності, які спираються на волю до влади, до панування. «Воля до влади» у Ніцше - це прагнення стати сильніше, зростати духовно, реалізувати свої сили в мирському житті, «граючи великими завданнями».

«Воля до влади» представляється ідеологам «чоловічої культури» чоловічим принципом [Воля к власти. Опыт переоценки всех ценностей / Пер.с нем. Е.Герцык и др.- М.: Культурная Революция, 2005.- 880 с. #"justify">Творець «індивідуальної психології», один із сподвижників Фрейда Альфред Адлер йшов по стопах Ніцше, коли обрав в якості головної своєї ідеї подолання «комплексу неповноцінності» компенсаторної «волею до вищості», яку він називав також «чоловічим протестом». Однак, цікаво, що «чоловічий протест», як і воля до переваги, характерні за Адлєром, як для чоловіків, так і для жінок, яких він вважав принципово рівними чоловікам. В буденній свідомості слабкість, залежність, часто асоціюються з жіночою психологією.

Книга двадцятичотирирічного філософа О. Вейнінгера «Стать і характер» - дуже цікавий психологічний документ. Це - праця, що увібрала у себе досвід усього короткого життя автора. (Вейнингер покінчив з собою незабаром після виходу книги). Проте ця праця цікава і в науковому плані, це складна метафізична система, що охоплює величезне коло фундаментальних понять і питань. [Вейнингер О. Пол и характер. М., Терра, 1992. - 480 с.]

Теорія бісексуальність - науковий базис всієї концепції Вейнінгера. Емпірична психологія, на думку філософа, дана нам між двома ідеальними точками: Мужністю (М.) і Жіночністю (Ж.) у вигляді безперервної шкали проміжних статевих форм. Кожен індивідуум, за Вейнінгером, зорієнтований подвійно: чоловіче і жіночно. Є переважаюча орієнтація (Вейнінгер описує це математично, наприклад, 7М і ЗЖ - превалює чоловічність, 9Ж і 1М - жіночність). Однак частина індивідуума, орієнтована протилежно домінуючою характеристикою, теж має певний вплив на людину. В цьому і полягає теорія бісексуальності. Таким чином, вся критика Жінки спрямована не стільки проти жінок, скільки проти Жіночності, як ідеального образу.

Що ж таке Жіночність за Вейнінгером? Це - пасивне очікування. Жіночність позбавлена свого «я», вона набуває сенсу, коли поряд з нею є Чоловіче, тільки в поєднанні з ним. Пристрасть до абсолютної жінки - бути під гнітом примусу. Вона невільна, перебуваює під чарівним впливом фалоса (ця тема розвинена психоаналізом). Творець - це, безсумнівно, чоловік, а жінка здатна лише запозичувати. Материнство і проституція - ось дві жіночі ролі, в яких вона може «піднятися над чоловіком». Це також два полюси жіночої душі. Тільки через сексуальність жінка може реалізуватися. Сексуальність - це мета (у повії), або - засіб (у матері). Але, в будь-якому випадку, жінка не самостійна, бо для досягнення своїх цілей їй потрібен чоловік.

Таким чином, витоки підпорядкованості жінки Вейнінгер бачить в її бажанні бути підлеглою. Жіноча сутність прагне до пасивності, до придушення більш сильним чоловічим началом [Вейнингер О. Пол и характер. М., Терра, 1992. - 480 с.]. Прагнення до емансипації, вважає Вейнінгер - доля небагатьох. Емансиповані жінки - ті, чия душа максимально віддалена від абсолютної жіночності і наближена до чоловічості. Під емансипацією Вейнінгер розуміє «лише бажання внутрішньо порівнятися з чоловіком, досягти його духовної і моральної свободи, його інтересів, його творчої сили. Всі відомі і видатні жінки неодмінно мають багато чоловічих рис характеру, а при більш уважному спостереженні, в них помітні чоловічі анатомічні ознаки».

Саффо, Ж. Санд, де Сталь, О. Блаватська - ось характерні приклади таких «мужніх» жінок. Тільки чоловік, увязнений в них, хоче емансипуватися. Тому фемінізм, як широкий жіночий рух, неможливий. Жінка, як така, не хоче і не може в ньому брати участь. Тільки так треба розуміти лаконічне зауваження Вейнінгера про те, що «єдиним ворогом емансипації є сама жінка» [Вейнингер О. Пол и характер. М., Терра, 1992. - 480 с.].

З. Фрейд, також як і Вейнінгер вважав, що поділ на чоловіче і жіноче відповідає великому законом біполярності. Отже, можна говорити про ідеальний образ Маскуліності і Фемінності. Головний висновок Вейнінгера - «жінка повинна стати чоловіком», тобто знищити в собі пасивність, бажання підкорятися і наслідувати, заздрість, дурість і інші, споконвічно «жіночі» пороки, поділяється багатьма феміністками, сучасницями філософа. Критикуючи жінку, вони вимагали її зміни, яке повинно було відірвати її від природи і наблизити до духу, тобто до чоловіка. С. де Бовуар, говорила про необхідність вибору, мала на увазі вибір між природою і духом, який кожна жінка повинна зробити у своєму житті [4].

Поява «мужньої жінки» - симптом епохи «старого фемінізму» (середина 19-початок 20 ст. ст.). Ж. Санд, О. Блаватська, Мадам де Сталь та інші свідомо відмовлялися не лише від традиційних жіночих ролей, але і від зовнішнього вигляду. Жінки носили чоловічий одяг, розмову вели вільно і невимушено, спілкуючись, в основному, з чоловіками. Це було не що інше, як боротьба з Жіночністю шляхом розвитку в собі якостей Чоловічності. Погляди О. Вейнінгера, Ф. Ніцше та А. Шопенгауера зробили значний вплив на суспільну свідомість межі століть. Вони стимулювали дискусії на тему взаємин статей, прискорили формування феміністичної ідеології.

Ми бачимо, що у філософській і суспільній думці до кінця 19 століття домінувала оцінка жінки, як істоти неповноцінної порівняно з чоловіком. Практично всі світові релігії також відображають цей погляд на жінку. У звязку з цим англійська письменниця Вірджинія Вульф сказала: «Релігія не безстатева, вона - чоловік, батько». Язичництво - найбільш вільна релігійна стихія, наповнена Сонцем, Вогнем, Водою, тобто єством, природою. У язичницькій культурі люди «були, як діти», тобто найменше розділені за принципом влади, сили. Проте вже в цей час ми зустрічаємося з зачатками нерівності статей. Уявлення про жінку проявляли себе в обрядах, наприклад, весільних. Багато з них існували дуже довго і в християнській Русі.

Наприклад, принижуючий жінку обряд «вскриванія» нареченої, щоб перевірити її невинність, був викоренений тільки в петровський час. Хоча невинність тоді і не вважалася неодмінною умовою вступу в шлюб, обряд існував, як «показовий». Чи обряди роззування чоловіка, згадані ще Нестором, «купівля» дружини, побиття батогами нареченої, - всі вони закріплювали владу чоловіка і підпорядкованість дружини. [Русскийнарод. Его обычаи, обряды, предания, суеверия и поэзия. (Собр. М. Забылиным), М., ТОО «Брайт Лайт», 1990. - 463 с.]

Іудаїзм завжди уявляв жінку, як істоту таємничу, небезпечну, нечисту. У ранковій молитві правовірний єврей дякує Богу за те, що не народжений жінкою. Буддизм і конфуціанство проповідують особисте моральне удосконалення. Вони більшою мірою наближені до жіночих «архетипів» краси, чуттєвості, ніж релігії Заходу. Можна припустити, що східні культури не породжують і не сприймають феміністичної ідеології тому, що самі несуть у собі глибинний заряд жіночності. Ми будемо говорити, в основному, про християнський образ жінки, тому що саме він, в значній мірі, вплинув на становлення феміністичних поглядів. Християнство все ще залишається «чоловічою» релігією, підтримує чоловічі стереотипи поведінки і мислення. Свята Трійця складається з чоловічих образів. У громадській свідомості закріпилося уявлення про Бога, як істоту чоловічого роду. Жінка ж у християнській символіці представлена в двох протилежних іпостасях - Єви і Святої Марії Богородиці. З нею повязані два стани - гріхопадіння і невинності. Однак, варто зауважити, що ідея цноти, невинності не є «заперечення сексуальності», але, перш за все, це ідея цілісного, чистого і любовного ставлення до світу, людства, позбавлена гріховних помислів. Воно легко порушується, коли людина охоплена сексуальним прагненням до єдиного тіла. І зовсім безглуздо думати, ніби материнство - народження, виношування, вигодовування дитини - це якась «заміна сексуальності». З усіх точок зору сексуальність - є шлях до материнства, а не навпаки.

Широко поширена думка, що християнство з часів свого народження проповідувало тільки презирство до жінки, стриманість, умертвіння плоті. Жінка, тим не менш, першою приєдналася до нової релігії, завжди виявляла більшу релігійну завзятість, ніж чоловік, і зараз віруючих жінок значно більше, ніж чоловіків. Очевидно, що проблема «жінка і релігія» далеко не така проста, якою може здатися на перший погляд.

У соціалістичній і марксистській літературі часто стверджується, що релігія ворожа жінці і людині взагалі, тому що заважає їй будувати на землі комунізм. Але ці твердження основані на поверхневому тлумачення християнства, яке, до речі, є одним з найважливіших, якщо не найважливішим «джерелом» комуністичної ідеї. Також як і ідея рівності людей перед Богом незалежно від кольору шкіри, статі, багатства і становища.

Релігійне ставлення до жінки передує в історії культури філософією. А моральна філософія, починаючи з Платона, бачила мету людини в мудрості, культивування розуму, самопізнання, уподібненні людських дій тим ідеям досконалості, добра, істини, краси, які людина носить в собі спочатку. Але ніхто з філософів не наважувався стверджувати, що людський ідеал існує тільки для чоловіків або що він може бути досягнутий без допомоги жінок. Більш того, сокровенний сенс любові, як самих справжніх і природніх відносин чоловіка до жінки, складається за Платоном у формуванні андрогіна - істоти, що сполучає в собі чоловічі і жіночі якості і, тим самим, досягає всієї повноти буття». Тому етичні норми в рівній мірі стосуються чоловіків і жінок.

Однак не можна не враховувати, що до недавнього часу чоловік був головним творцем культури, норм права і моралі. Навіть одне з головних понять моральної філософії «чеснота» (virture) походить від латинського слова «vir», що означає «чоловік», «мужність». Відносно чоловіка це слово означало високі моральні якості, моральну силу, розум, благородство. У використанні до жінки «чеснота» мала більш вузький зміст - містила вимогу вірності обовязку, чистоти, чуйності, жалю.

Побутове, історичне християнство далеко не у всьому керувалось біблійними порадами, і дискримінація жінки в побуті як раз і відноситься, на наш погляд, до таких спотворень християнського вчення. Побутова мораль протягом багатьох століть бачила в жінці істоту природну, але не духовну, слабку і майже позбавлену інтелекту. Жінці наказувалося не розвивати свою особистість, придушувати в собі тваринні інстинкти, не творити культуру, а обмежити своє життя рамками сімї та материнства.

Проте, давно вже помічено, що моральні норми і закони права, хоча вони, як прийнято думати, формуються чоловіками, чоловічим розумом, підтримуються і утверджуються в життя більшою мірою - жінками. Серед жінок у всі часи було менше злочинців, злодіїв, вбивць, шахраїв, ніж серед чоловіків. Подружня вірність набагато частіше порушувалася чоловіками, ніж з жінками. Хоча, знову таки, в Святому Письмі ніде не сказано, що для чоловіків існує одна мораль, а для жінок - інша. У побуті, занепала жінка, явно порушила громадські норми, викликає шалений осуд з боку представниць своєї статі, а чоловіки зазвичай ставляться до неї поблажливо, співчутливо, зацікавлено або напівсхвально. Проблеми відношення жінки до релігії далеко не усвідомлені в повній мірі. Можна висловити у звязку з цим лише деякі попередні судження. По-перше, мораль, вимагає несуперечливої поведінки, вірності обовязку і дотримання норм, спочатку повинна включати в себе значні компоненти жіночої ментальності. Більша ніж у чоловіків цілісність особистості, що виражається в єдності волі, почуття і розуму, робить жінку більш послідовною і твердою в моральній сфері. Ймовірно, і в «гріху» жінка буває більш послідовною, але це вже інше питання. По-друге, і це найголовніше, жінка інтуїтивно відчуває себе покликаною охороняти сімю - цей фундаментальний інститут, руйнування якого перетворює будь-яке суспільство в тваринне стадо, казарму або купу руїн.

І третє. Сьогодні, у звязку зі стиранням статево-рольових відмінностей в суспільстві, відбувається вирівнювання в культурі компонентів чоловічого і жіночого менталітету. Звідси збільшення злочинності, алкоголізму серед жінок, помякшення осуду подружньої невірності представникам обох статей. Все це можна витлумачити як асиміляцію жінками наявних сьогодні форм чоловічої культури. Але, оскільки процес фемінізації суспільства тільки почався, і до рівного представництва чоловіків і жінок культура ще дуже далека, то деструктивні тенденції в суспільстві є тимчасовими. А в майбутньому слід очікувати «більш сурових» моральних і правових норм, що відповідає прогнозами футурологів і тенденції до посилення «жіночого начала» в культурі.

Святе Письмо допускає різні тлумачення християнського ставлення до жінки, до її «природи», соціальним і культурним цінностям. У звязку з цим доречно послатися на збірку Оксфордського університету під назвою «Феміністична інтерпретація Біблії». [5] У ньому розглядається питання про те, як жінки підійшли до розгляду Біблії з нової точки зору. По мірі того, як самосвідомість жінок зростала, змінювалося і їх ставлення до авторитетів, особливо до авторитету релігії. Нове розуміння жінками свого місця у релігійних суспільствах і ставлення до святого письма названо «критичним феміністським усвідомленням». Які ж його витоки?

До початку XIX століття теологічні дослідження абсолютно не враховували жіночого досвіду. Опоненти фемінізму намагалися використовувати Біблію для обґрунтування правильності своїх світоглядних позицій. Ретельне і буквальне тлумачення біблійних текстів повинно було виявити всі відмінності між чоловіком і жінкою. Факт, що жінка була зроблена з ребра Адама, служив головним виправданням її підлеглого положення.

У XIX столітті так званий «мякий фемінізм» вихваляв роль жінки в суспільстві, стверджуючи, що жінки служать суспільству як дружини і матері, привносять в світ любов і християнські принципи. В XX столітті жінки прийшли до висновку, що недостатньо лише реінтерпретувати Біблію, показати, що жіноча природа цілком відповідає існуючим християнським нормам і цінностям. Мета феміністичного руху включає в себе і оновлення релігії, таке оновлення, яке зробить жіночий досвід і інтуїцію - доступними всьому світу. Жіноча критична свідомість, що піднялася до адекватного прочитання Біблії, приходить до переконання, що жіночий досвід являє собою норму, що лише асимілюючи жіночий моральний досвід людини, що виконує функцію законодавця і мораліста, міг адекватно сформулювати нормативно - ціннісні постулати моралі. Сучасні філософи, в тому числі і чоловіки, переосмислять культуру в феміністичному ключі, приходять до нового прочитання Біблії.

М. Фарлі, професор християнської етики, приходить до висновку, що виникнення феміністичного свідомості бере початок саме в Біблії, як у джерелі християнської етики, моральних принципів, ідеалів, цінностей, орієнтирів. Він вважає, що завдання феміністської теології полягає в тому, щоб інтерпретувати благу звістку про звільнення, як сигнал для жінки про звільнення від патріархату та затвердити інтерпретацію, як необхідну, закріпивши її в колективній свідомості. Р. Горичева вважає, що тільки християнство говорить про справжню рівність, що чоловіки і жінки рівні перед Богом і, що саме втрата або послаблення віри є причинами приниження однієї статі іншою. [Русскаяженщина и православие. СП-б., Ступени, 1996. - 271 с.]

Сучасний «православний фемінізм» бачить своє завдання в осмисленні образу Богоматері. Треба сказати, що ставлення до нього в західному християнстві істотно відрізняється від православного. Західна феміністична теологія намагається по - новому досліджувати образ Ісуса Христа, який характеризується, як носій одночасно чоловічих і жіночих якостей. Західні теологи вбачають у ньому прообраз нової людини, андрогіна.

Андрогінність виключає панування чоловіка над жінкою, недовіра між ними, забезпечує гармонійне співіснування обох статей.

.3 Вплив фемінізму на культурні стереотипи сімейних стосунків

В шлюбних відносинах досягається відчуття вищої «повноти буття», виправданості та осмисленості життя. В них людина відчуває себе чоловіком або жінкою в найбільшій мірі. В них встановлюються або вільно-духовні, або тваринно-рабські відносини. В них зароджуються глибокий відчай, відчуття порожнечі і невдалого життя - від того, що людина не реалізувала свою чоловічу або жіночу сутність.

Проблеми, що виникли в любовно-шлюбних відносинах в першу чергу вплинули на формування фемінізму. Але, перед тим як їх обговорювати, зауважимо, що теоретизування про секс, кохання та шлюб дуже ускладнений такими причинами:

По-перше, інтимністю і несвідомістю почуття.

По-друге, емоційно-інтуїтивним, переважно, вмістом взаємин, в яких логіка, розум, грають друго- чи навіть третьорядну роль.

По-третє, множинністю любовних етнокультур, в рамках яких складаються дуже різні форми взаємовідносин статей, по-різному розуміються цілі і сенс любові, по-різному трактуються чоловічі і жіночі ролі, права і обовязки.

Ми знаємо, наприклад, лицарську куртуазну любов, в якій вона підноситься до ідеалу, чесноти, служить джерелом найбільш благородних і піднесених почуттів; християнсько-іудейську культуру любові, в якій вона розуміється як гріх, допускається лише у шлюбі і з прокреативними цілями. Ми знаємо культуру кохання великого промислового міста Європи чи США, в якій вже немає ні романтичної екзальтації, ні релігійної заглибленості, і якій передує розумова оцінка майбутнього шлюбного партнера з точки зору його побутової, соціально-статусної, емоційно-особистісної значущості. Е. Фромм пише: «Дві людини закохуються тоді, коли відчувають, що знайшли найкращий обєкт, наявний на ринку, враховуючи при цьому межі власного обмінного фонду. Чи варто дивуватися, що в культурі, де превалює ринкова орієнтація і матеріальний успіх являє головну цінність, людські відносини слідують тим же зразкам, які управляють ринком.» [Фромм Э.Душа человека. М., Республика, 1992., 112].

Поняття шлюбного ринку часто використовується в соціологічній літературі без принизливого відтінку. Адже існує ринок ідей, ринок інтелектуальних продуктів. Чому б не бути шлюбному ринку, на якому кожна молода людина могла б чесно і вільно якимось чином відкрити для загального огляду свої любовно-шлюбні якості, з тим, щоб нікого не обдурити, самому не бути обдуреним, і знайти собі шлюбного партнера не тільки за смаком, але і з достоїнств? Це, звичайно, утопічний проект, здійснення якого заважає безліч технічних, світоглядних і соціальних обставин. Можна заперечити проти нього й те, що свої внутрішні якості, як кращі, так і гірші, людина виявляє лише у взаємодії, в любові.

Спряженість любові, шлюбу і сімї можна піддати сумніву. Адже не раз вже було сказано, що «шлюб є могила любові», коли сімя заснована на родинних звязках і загальному побутовому господарстві, а не на любові. Мішель Монтень зауважив, що «любов не терпить, щоб керувалися чим-небудь, крім неї і вона з великою неохотою домішується до інших союзів, які встановлені... під іншим найменуванням: саме таким є шлюб». [Монтень М. Опыты, М.-Л., Изд-во Академии наук, стор 78]. Але ідеал цілком вільної любові, без всяких попередніх умов і передумов фіктивний. Сьогодні ми бачимо, що яким би не було вільним, демократичним, відкритим суспільство, шлюби і любовні звязки виникають все-таки на основі якоїсь соціокультурної, національно-релігійної, професійної спільності. Шлюби між представниками різних класів, станів, конфесій - все-таки рідкісні і найчастіше - невдалі. Любов звичайно прагне до свободи, в тому числі і від національно-станових барєрів, соціальних обмежень. Але навіщо їй ця свобода? Адже саме тоді, коли досягнута свобода, любов природним чином переростає в шлюб, а шлюб стає основою сімї, яка в свою черги і виявляється економічно, юридично закріпленим і духовно оформленим «осередком суспільства. У вільному суспільстві любов - якщо це любов розумних, зрілих, чесних людей - є тільки «прелюдія до шлюбу» і вона потрібна для того, щоб майбутні подружжя впізнали один одного як можна ближче і краще, змогли б внутрішньо «перебудуватися» для того, щоб уникнути в майбутньому багатьох конфліктів, непорозумінь і порожньої витрати часу, щоб розуміти один одного з півслова і потім вже йти по життю твердо, будучи цілком впевненими один в одному.

Більшість народів складало про кохання вірші та пісні. І хоча знання про любов і «любовна мудрість» накопичувалися століттями в народній свідомості в міфах, казках, приказках, здається, тільки французи, (наприклад, Стендаль, Шодерло де Лакло), спробували побудувати теорію любові, створити науку пристрасті ніжною. І ось вже в 20 столітті психологічний і соціологічний аналіз любові привів до усвідомлення того, що в любові проявляються архетипічні і соціально-рольові відносини, що любов розпадається на ряд видів.

Е. Фромм говорить про те, що «буває любов батьківська, материнська, подружня, дочірня, синівська, братська, любов до самого себе і любов до Бога». [ФроммЭ.Душа человека. М., Республика, 1992. - 429 с.] І всі ці види любові можуть бути важливими і потрібними, якщо тільки люди не намагаються підмінити один вид любові - іншим, і не навязують іншому той вид любові, до якого цей інший не готовий і до якого він не прагне. В коханні часто виникає ситуація боротьби. У звязку з цим постає питання про «права» і «обовязки» чоловіки і жінки в любові, шлюбі, сімї. Піднімається проблема чоловічої і жіночої рівноправності. Однак тут же виявляється, що це, значною мірою, інша, не повязана з любовю проблема. Тому що гендерні відносини можуть існувати і без любові, у вигляді відносин професійних, політичних, художньо - творчих, інтелектуальних і навіть сімейних. І більше того, проблема гендерних відносин в строгому сенсі може бути раціональна поставлена як раз «поза любовю», яка часто є імпровізація суто індивідуального характеру, якийсь трюк, винайдений природою і вдосконалений культурою, потрібний для того, щоб, як правильно зазначав Володимир Соловйов, через повний розквіт індивідуального життя досягти цілком розвиненої соціальності, подолавши дитячий і тваринний егоїзм.

Саме через любов ми вчимося визнавати за іншими безумовне, центральне значення» [СоловьевВ. Смысл любви. Киев, Лыбедь, 1991. - 63 с.].

Любов важлива, як «перенесення всього нашого життєвого інтересу з себе - в інший», «як перестановка центру нашого життя». (СоловьевВ. Смысл любви. Киев, Лыбедь, 125-182]. Це, за Соловйовим, властиво всякій любові, але статевій любові - особливо, оскільки саме в ній, про що писав ще Платон, долається та «неповнота», «ущербність» людського буття, яка обумовлена розщепленням єдиної людської сутності на дві статі. І чудово, у звязку з цим, що коли любов, набираючи силу, переходить у подружжя, ті якості «фемінності» і «маскулінності», які на перших етапах визначали динаміку любові, її тяжіння і відштовхування, як би втрачали значимість. Ми починаємо сприймати іншу, нашу людину, просто як «рідну душу», безвідносно до його статті і віку. Акцентування ж «жіночності» і «чоловічості» у зрілої любовно-шлюбної комунікації є вже щось не зовсім природне, «погана віра», як сказали б екзистенціалісти, або ж симптом інфантилізму. Таке акцентування робиться, однак, часто, явно чи неявно. І робиться це, мабуть, для того, щоб підкреслити «легітимність» влади над чоловіком, причому і жінка і чоловік можуть претендувати на владу, вдаючись для цього до демонстрації стереотипів «маскулінності» і «фемінності», прийнятої в даній культурі.

Якби всі люди досягли того ступеня зрілості і духовної досконалості, які мав на увазі B.C. Соловйов, кажучи про сенс любові, ніхто б не намагався вносити в любовні стосунки якісь стереотипи. При повній душевній близькості і відкритості достоїнства і недоліки кожного чітко видно. Вони не замовчуються, тому що з ними «йде робота»: переваги - передаються іншому, а недоліки - знищуються з його допомогою. Але це знову-таки утопія, яка не відповідає реальності сімейного життя більшості людей.

Все-таки в сучасному індустріально-міському, демократичному суспільстві, любов, шлюб і сімя зблизилися, стереотипи ослабли. Патріархальний шлюб поступився місцем новим альтернативних формам шлюбу, які іноді виглядають досить дивними, потворними, сприймаються як «збочення», але не можна не визнати, що в них особистість відчуває себе більш вільно, вона проявляє свою «чоловічу» і «жіночу» сутність в тій мірі, в якій вона нею реально володіє. А ми знаємо, що «абсолютною жіночністю» і «абсолютною чоловічестю» не володіє ніхто. Тому в сучасному шлюбі лідерство і форми поведінки не підганяються під одну стандартну форму. І це звільнення любовних і сімейно-шлюбних відносин від стереотипів, визнання їх спонтанності, природності, досягнуто багато в чому завдяки фемінізму, так як саме феміністки першими піддали сумніву стандартні кодекси правил, які визначають, що повинні робити чоловік і жінка в шлюбі.

Досягненням є вже те, що жінка сама може вирішувати, вступати або не вступати в шлюб, з ким і коли саме, скільки дітей мати і коли їх народжувати, як виховувати. Вона також вирішує питання свого професійного зростання. У звязку з цим виникають нові форми шлюбу: «відкритий шлюб», «егалітарний шлюб», «договірний шлюб».

У відкритому шлюбі передбачається можливість для кожної сторони мати сексуальні стосунки поза шлюбом. У егалітарному шлюбі існує лише діалогічна форма вирішення питань і немає лідера. У договірному шлюбі безліч деталей спільного життя заздалегідь обумовлюються й узгоджуються у відповідності з бажаннями і можливостями кожного з подружжя.

В одному зі своїх інтервю С. де Бовуар каже, що традиційний шлюб - небезпечний, що вона уникла багатьох речей, які закабаляют жінку - материнства, домогосподарства сексуальної і матеріальної залежності від чоловіка [5]. З ініціативи жінок-феміністок стали формуватися нові моделі подружнього життя, в яких любовно-шлюбним відносинам приділяється увага в тій мірі в якій вони не заважають політичній чи професійній карєрі жінки. З цього приводу можна зауважити, що всі ці нові моделі прийнятні для людей з високим рівнем інтелектуально-морального розвитку. Крім того, такі моделі можливі лише при досить забезпеченому, стабільному житті, при демократичній організації суспільства. Якщо держава користується авторитарними і деспотичними методами управління, якщо сімя не захищена, то сімї та пари повинні вкладати багато сил в організацію свого побуту і пристосовувати його до реальних можливостей. В наших умовах «нові моделі» навряд чи можуть мати масове поширення і вже тому до них існує негативне ставлення.

Це стосується, зокрема, і гомосексуальних шлюбів, які сьогодні вже не переслідуються у кримінальному порядку, як це було в недавньому минулому. Питання про те, наскільки гомосексуальний шлюб зрозумілий, зручний для вільного розвитку особистості - можна спеціально обговорювати. Це стосується як шлюбів між чоловіками, так і між жінками. Поширення одностатевих шлюбів, безсумнівно, повязане з популяризацією феміністичних ідей. Але було б зовсім невірно бачити сенс фемінізму тільки в цьому. Одностатеві шлюби формують власну субкультуру, вони можуть створювати якісь широкі обєднання.

Лесбійські відносини виникають на основі природної схильності, але думка про соціальну зручність теж може мати місце. Одностатеві шлюби не слід ні засуджувати, ні пропагувати, але важливо вивчити їх соціокультурні можливості, а також розвиток особистості всередині таких шлюбів. Американський психіатр Б. Морз описує такий випадок: «Свідомо чи несвідомо Нен враховувала що серйозні стосунки неминуче приведуть до шлюбу, а шлюб - це кінець її карєри. Шлюб став в її уявленні асоціюватися з поразкою, відмовою від самостійного життя, добровільним підпорядкуванням чоловікові. Альтернативою цьому були лесбійські стосунки з однієї з подруг, з якою Нен оселилася разом. Вона сама створила свій імідж ділової жінки, орієнтуючись на феміністичні видання і особистий приклад інших жінок». [Морз Б. Лесбиянки. М., Изд-во АО « ПАН-Маркет», 1993. с. 28]

Лесбійський шлюб дає жінці, яка мала гетеросексуальну орієнтацію, впевненість у собі, захист, те, що їй не вдалося отримати у відносинах з чоловіками.

Будучи переконаними в тому, що жінка набагато краще розуміє іншу жінку, ніж чоловік, говориться про необхідність створення особливої субкультури для того, щоб протидіяти гомофобії, дискримінації і сексизму. Погоджуючись з тим, що суспільство тільки виграє від наявності особливих, некримінальних структур, зауважимо що багато дослідників, так і самі лесбіянки, визнають той факт, що відносини в лесбійських сімях будуються за принципом домінування-підпорядкування (активності - пасивності), іноді навіть більш жорстким, ніж в гетеросексуальних сімях. Це свідчить, мабуть, про те, що в «природних» сімях, які не засновані на договорі, лідер необхідний.

На сексуальну революцію, багато в чому викликану прагненням жінки до рівного сексуального партнерства, рівним правом на насолоду, можна поглянути трохи інакше. У другій половині нашого сторіччя секс поступово відокремився від сімї. Він став являти собою особливу, «відчужену» сферу, в якій людина могла компенсувати свої невдачі, незадоволення. Новий, «відкритий», тобто вільний шлюб передбачає «свінгерство» (обєднання подружніх пар і обмін партнерками), але, тим самим, певною мірою, стереотипізує любовні відносини, обтяжуючи їх додатковими зобовязаннями у відношенні друзів.

Може виникнути питання: навіщо, власне, потрібно, підтримуючи вільно, добровільно і за взаємною схильністю шлюб, домовлятися ще й про те, щоб мати позашлюбні звязки або разом з друзями? Чи не краще підтримувати моногамний шлюб або ж взагалі не вступати в шлюб? Для багатьох людей така постановка питання справедлива та правомірна. Однак слід підкреслити:

По-перше, велику цінність для людини, особливо немолодої, яка не володіє надлишком часу, мати надійного сексуального партнера, з яким можливі також душевно-інтимні стосунки.

По-друге, існує безліч моральних, соціальних і психологічних причин, що не дозволяють розірвати шлюб, навіть якщо це здається бажаним одній чи обом сторонам або укласти новий шлюб.

По-третє, як зазначає С.І. Голод, в подружні відносини «проник еротизм», раніше колишній необовязковий в подружньому житті, а сьогодні підкреслений, як «ключовий момент сучасної сімї» [Голод С.И., Харчев А.Г. Профессиональная работа женщин и семья.]. По-четверте, як би хто не ставився до нових форм шлюбу, їх виникнення відповідає фундаментальній ідеї прав людини, якою б ХХ століття могло б пишатися, якби її вдалося реалізувати і захистити. Треба зважати також з особливого роду етико-психологічним комплексом, який виник нещодавно, але істотно змінив любовно-шлюбну поведінку, зробивши її ще менш схожою на традиційну. Цей новий комплекс має три складові: прагнення до незалежності, свободи обох статей; більш високу, складну і разом з тим безособову техніку сексуальних відносин; загострене почуття самотності людини у великому місті. Результат цього комплексу - тенденція до відокремлення сексуальності від любові. Однак свобода без любові - безглузда. Для жінки - особливо, тому що для неї неприродно, як відзначала К. Хорні, відокремлювати себе, своє почуття, свій розум від своєї сексуальності [ХорниК. Женская психология. Б-ка психоаналит. лит-ры. Т.1. СП- б., Восг.-Евр. ин-т психоанализа, 1993. - 222 с.].

Ця ситуація, в якій опинилися жінки в другій половині ХХ століття, по суті справи антижіноча, оскільки суперечить особливостям жіночої особистості, навязана їй чоловічою культурою. Ця помилкова ситуація в контексті всієї культури призводить до того, що сексуальність, в першу чергу жіноча, сприймається сама по собі, стає обєктом споживання, товаром, міфологізується за допомогою різного роду реклами. Міф про сексуальність, у владі якого опинилися і чоловіки і жінки, що виник в надрах чоловічої культури і володіє не меншою силою, ніж, скажімо, у вікторіанську епоху міф про домашнє вогнище, як єдину сферу проживання жінки. Згідно з новим міфом, головні цінності, якими володіє жінка, це її тіло, сексуальність, фізична краса. Жіноче тіло в цій культурі розділяється на ерогенні зони, драпірується одягом так, щоб бути максимально сексуальним, максимально збудливим.

Сучасні «жіночі» журнали популярні зараз, пропонують жінці як певний спосіб життя, так і її власний образ. Сексуальна, чуттєва, яка піклується про свою зовнішність - але все це не для себе, а для чоловіка, коханця - який є центр її існування - такий жіночий образ, створюваний цими журналами. Вони пропонують різного роду поради: як сподобатися чоловікові, як утримати його і т.д. Звичайно, такого роду література має право на існування, поки користується попитом, але коли вона стає бажаною для величезної частини людей в суспільстві, то, безсумнівно, приносить шкоду, бо культивує хибні ціннісні установки, соціальну пасивність і т.п.

Краса в ціннісній системі чоловічої культури безпосередньо повязана з сексуальністю. Однак «краса» не існує обєктивно. Кожен народ, кожна епоха, так і кожна людина має свої естетичні уявлення.

М. Мід описала примітивні культури, де чоловіча краса цінується набагато вище, ніж жіноча. Наприклад, чоловіки племені Чамбули користуються косметикою, змагаються в конкурсах краси. Таким чином, не існує історико-біологічного виправдання міфологізації фізичної жіночої краси. Вона викликана необхідністю для інституту чоловічої культури помістити жінку в певні рамки. Це економічно вигідно: індустрія краси величезна і розрахована на жінок; політично вигідно: жінки, зайняті тим, як сподобатися чоловікові, не складають йому конкуренції у професійній сфері, політиці, культурі.

Як зазначає автор книги «Міф про красу» Н. Вульф, міф про сексуальність і красу небезпечний для жінок, бо веде до суперництва і розєднаності між ними. Краса інших викликає заздрість, почуття власної неповноцінності навязливі думки про свою зовнішність. [6]

Очевидно, краса - це дар, яким треба пишатися. Але виявляється, що красива жінка відчуває не стільки радість, скільки постійний сумнів: чи така вже вона гарна, і що буде, якщо її краса зівяне. Таким чином, замість того, щоб бути щасливою і вільною, вона опиняється в пастці. К. Хорні зазначала, що неврози, повязані зі станом жіночого тіла завжди були широко поширені. Вона вважала, що саме культура навязує жінці певні уявлення про її тіло.

Міфологія сексуальності і фізичної привабливості живить порнографію, зміцнюючи соціальну нерівність між статями.

Поступовий, повільний, але очевидний розвиток фемінізму, який формує жіночу самосвідомість, дає підставу сподіватися на майбутні глибокі зміни в патріархальній культурі. Щоб бути здатним любити, людині необхідно гідність, повага до своєї власної особистості. Еріх Фромм вважав, що основною можливістю в любові є любов до себе. Якщо цього немає, то людина вже ніколи не зможе прийняти цінність іншої особистості. У любові вона буде шукати саму себе, любити себе з тією ж інтенсивністю, з якою її люблять інші і в той же час мучитися постійним сумнівом, чи правді він любимий. Зиґмунд Фрейд вважав, що такий тип любовної життя характерний для жінок. Дійсно, дуже багатьом із них властива невротична потреба в чужій любові, як доказ своєї спроможності. Але чи не є це результат дії не «жіночої природи», як вважав Фрейд, а міфу, ідеології? Якщо це так, то наші очікування і потреби, наше життя цілком реально змінити.

Одним з центральних понять у феміністичній теорії є поняття «гендер».

Гендер - це сконструйований, ідеальний або усереднений тип, не реалізований повністю жодним індивідом. Введення поняття «гендер» у сучасну науку дає можливість подолати відокремленість «жіночих досліджень». Гендерний підхід досліджує не тільки жінок, але, скоріше, стосунки між статями; він поклав початок т.зв. «чоловічим досліджень». Гендерні відносини в культурі - величезне, маловивчене поле дослідження. Більшість відомих нам культур демонструють патріархальний характер гендерної системи, залежне становище жінок і в той же час спроби облагородити жіночий вигляд і підняти жінку над чоловіком, надати їй ідеальних рис.

Є загальні для всіх культур і особливі для кожної риси поведінки чоловіків і жінок та їх душевного складу. Фактично рольові відносини чоловіків і жінок встановлюються в процесі співробітництва, конкуренції на наявних соціальних структурах, причому владні компоненти чоловічих та жіночих ролей зумовлені особливостями класових і групових субкультур та змінним характером діяльності. Жіночий культурно-творчий потенціал використовується в більшості суспільств лише в слабкому ступені і однобічно, по - перше, з-за слабкої громадської підтримки дітородної і виховної функції жінки і, по-друге, в силу традицій виховання жінки, орієнтованого на підтримання існуючого поділу праці. При суттєвих змінах у змісті праці в суспільному виробництві і в сімейному господарстві, а також із зміною пропорцій населення, що вступає в шлюбно-сімейні відносини і залишається поза шлюбом, гендерні ролі змінюються.

В громадській думці виділяються дві точки зору з питання про відмінності і співвідношенні гендерних ролей. Перша зводиться до того, що поділ чоловічих і жіночих гендерних ролей обумовлено їх біологічною родовою природою. Друга точка зору виводить підлегле становище жінки з соціокультурних факторів. Якщо «природа» чоловіка і жінки всюди зберігає свою специфіку, то чому соціально-статеві ролі відрізняються в різних культурах? Якщо «чоловічої» і «жіночої» природи не існує, то чому співвідношення ролей настільки стійко і чому взагалі існує соціокультурна диференціація за статтю?

Важливим являється аналіз шлюбних відносин в рамках сучасної культури. Ці відносини життєво важливі для підтримки соціальної системи. І, нарешті, вони відрізняються величезним багатством і різноманітністю відтінків, дають матеріал для художнього і філософського осмислення.

Дослідження любові і шлюбу затрудняються інтимністю і несвідомістю відповідних передчуттів, переважанням в них інтуїтивно-емоційного змісту і множинністю любовно-шлюбних етнокультур. Фемінізм в значній мірі орієнтований на критику і аналіз публічних гендерних відносин, стійких сімейних ролей, а не чоловічої та жіночої поведінки в любові. Однак, у сьогоднішньому світі сімя втрачає жорсткі і стандартні форми. Любовні відносини мають тенденцію вільно переростати у шлюб або ж домішуватися до публічно-рольових відносин, в силу чого феміністичні ідеї впливають і на любов.

ВИСНОВКИ

В магістерській роботі ми спробували розглянути фемінізм як теорію і практику оновлення суспільства і культури, і з цієї точки зору поглянути на проблеми які виникають в суспільстві, а особливо впливи фемінізму на сучасну сію. Розвиток фемінізму на Заході показав, що соціальна і духовна свобода необхідна не тільки жінці, але здатна дати нові синтези в культурі в цілому.

В роботі розглянуто ідеології першої (кінець 19 - поч. 20 ст.) і другої (60-90 роки 20 століття) "хвиль" фемінізму. Охарактеризовано такі різновиди фемінізму як ліберальний, радикальний, екзистенційний, психоаналітичний, структуралістський, гуманістичний.

Можна виділити наступні тенденції розвитку фемінізму: його популяризацію, інституалізацію, зближення з наукою, інтернаціоналізацію, політизацію та деполітизацію, а також "переклад" феміністичної проблематики в повсякденний діалог громадськості. Поняття "гендер", виведене феміністками, означає «стать» у всьому багатстві його психобіологічних і соціокультурних проявів, допомагає створити простір вільного наукового дослідження, дає можливість подолати відокремленість т.зв. "жіночих досліджень"; гендерний підхід в науці покликаний вивчати обидві статі.

Наукова та культурно-просвітницька значимість феміністичних досліджень обумовлена наступними обставинами:

По-перше, фемінізм звертає увагу на той факт, що суспільство складається не тільки з соціально-культурних груп, класів, але також з чоловіків і жінок. Цей тривіальний факт, яким, однак, часто нехтують, сповнений величезної важливості. Відносини чоловіків і жінок постійно "рвуться", "зав'язуються", вони надзвичайно багаті й різноманітні, не піддаються до кінця ні моральній, ні правовій оцінці, вони енергетично заряджені і впливають на всю соціокультурну систему в усіх її ланках. Вони упорядковані і в той же час ніжні. Нездатність суспільства впливати на ці відносини, підтримуючи їх відносну стабільність, передбачуваність, сімейно-господарську орієнтованість, загрожує величезними витратами, як в моральному, так і в економічному плані.

По-друге, феміністичні дослідження виводять на світло, систематизують, роблять надбанням громадськості, особливий досвід жінок, який у багатьох відносинах не усвідомлювався, замовчувався, спотворювався і який може стати найбагатшою ресурсом як наукових знань, так і стимулів культурної творчості і розвитку.

По-третє, феміністична критика суспільства, оголює багато не помітних до цього зв'язків і залежностей в суспільстві, викриває явні і неявні форми експлуатації і брехні, виявляє міфи, які сприймалися досі як наукові істини. Гострота феміністичної критики може шокувати, але вона доречна, коли цивілізація переживає кризу і потребує радикального перегляду пріоритетів і цінностей.

По-четверте, фемінізм, як напрям науці, згідно з яким суб'єктивна позиція дослідника повинна виражатися більш вільно, відкрито та виразно. Об'єктивність науки гарантується не безпристрасністю дослідника, а різноманіттям і несхожістю точок зору і підходів вчених - членів наукового співтовариства. "Жіноча точка зору" досі мало приймалася до уваги в науці та її виявлення, безумовно, збагатить світ наукових істин.

Українська культура завжди мала свою специфіку, відмінну від західної, що зумовило свої шляхи вирішення найважливіших соціальних питань, у тому числі і "жіночого питання". Однак, необхідне сьогодні формування загального світового соціокультурного простору в ім'я вирішення глобальних проблем сучасності і в кінцевому підсумку, виживання людства, вимагає вивчення духовного досвіду інших країн. Ідеї західного фемінізму повинні бути вивчені в світлі історичного культурного досвіду України, який в свою чергу повинен бути врахований світовим феміністичним рухом. Гендерні проблеми значущі для всього людства, але мають істотну специфіку в кожній країні. Їх науково-практичне рішення виявляється тісно пов'язаним як із загальними тенденціями соціально-культурного розвитку, так і з практикою жіночого руху, ідеологія фемінізму, реакцією громадської думки, політичних і громадських інститутів на вимоги, висунуті жінками.

В шлюбних відносинах досягається відчуття вищої «повноти буття», виправданості та осмисленості життя. В них людина відчуває себе чоловіком або жінкою в найбільшій мірі. В них встановлюються або вільно-духовні, або тваринно-рабські відносини. В них зароджуються глибокий відчай, відчуття порожнечі і невдалого життя - від того, що людина не реалізувала свою чоловічу або жіночу сутність.

Досягненням фемінізму є те, що жінка сама може вирішувати, вступати або не вступати в шлюб, з ким і коли саме, скільки дітей мати і коли їх народжувати, як виховувати. Вона також вирішує питання свого професійного зростання. У звязку з цим виникають нові форми шлюбу: «відкритий шлюб», «егалітарний шлюб», «договірний шлюб».

У відкритому шлюбі передбачається можливість для кожної сторони мати сексуальні стосунки поза шлюбом. У егалітарному шлюбі існує лише діалогічна форма вирішення питань і немає лідера. У договірному шлюбі безліч деталей спільного життя заздалегідь обумовлюються й узгоджуються у відповідності з бажаннями і можливостями кожного з подружжя.

Поступовий, повільний, але очевидний розвиток фемінізму, який формує жіночу самосвідомість, дає підставу сподіватися на майбутні глибокі зміни в патріархальній культурі. Щоб бути здатним любити, людині необхідно гідність, повага до своєї власної особистості.

Фемінізм в значній мірі орієнтований на критику і аналіз публічних гендерних відносин, стійких сімейних ролей, а не чоловічої та жіночої поведінки в любові. Однак, у сьогоднішньому світі сімя втрачає жорсткі і стандартні форми. Любовні відносини мають тенденцію вільно переростати у шлюб або ж домішуватися до публічно-рольових відносин, в силу чого феміністичні ідеї впливають і на любов. Фемінізм піддав критиці традиційні кодекси правил, які визначають, що повинні робити чоловік і жінка, які полюбили один одного. З поширенням фемінізму повязують також легалізацію та зростання числа одностатевих шлюбів, хоча це можна пояснити також підвищенням рівня терпимості і збільшеною повагою до особистості.

Список використаних дежерел

1.Амундсен К. Женщина и американская демократия. М., Прогресс, 1976. - 171 с.

2.Бебель А. Женщина и социализм. [Електроний ресурс] М., Госполитиздат. 1959. - 592 с. . - Режим доступу: owl.ru <http://www.owl.ru/>›texts/bebel_wom_soc.doc <http://www.owl.ru/texts/bebel_wom_soc.doc>

.Билыпай Н. Решение женского вопроса в СССР. М., Госполитиздат. 1956. - 247 с.

.Бовуар де С. Очень легкая смерть. Повести. М., Республика. 1992. - 412 с.

.Бодрийяр Дж. О соблазне. // Иностранная литература, 1994, N1 - с. 54-67.

.Вейнингер О. Пол и характер. М., Терра, 1992. - 480 с.

.Воронина О. Женщина в мужском обществе. // Соц. ис-я, 1988, N2. - с. 104-110.

.ГайгесА., Суворова Т. Любовь - вне плана. Интимная жизнь и положение женщины в СССР. М., Собеседник, 1990. - 248 с.

.Гендерныеисследования в разных странах. // Соц. ис-я. 1992. N5. - с. 33-52.

.ГолодС.И., Харчев А.Г. Профессиональная работа женщин и семья. Л., Наука, 1971.- 176 с.

.ГоричеваТ.М. Дневник путешествий. СП-б., Ступени, 1993. - 102 с.

.ДжонсонP.A. Она. Глубинные аспекты женской психологии. Харьков, Фолио, 1996. - 123 с.

.Женщиныв обществе: Реалии, проблемы, прогнозы. М., Наука, 1991.- 125 с.

.Женщиныв России в XX столетии: уроки прошлого, реалии и перспективы. Иваново, ИвГУ, 1993. - 74 с.

.КлименковаТ. Феминизм как культурная позиция. // Преображение, 1995, N1.-с. 3-9.

.КоллонтайA.M. Дорогу крылатому эросу.

.КоллонтайA.M. Любовь пчел трудовых.

.КонИ.С. Введение в сексологию М., Медицина, 1989. - 331 с.

.КрупскаяН.К. О работе среди женщин.

.Ларошфукоде Ф. Максимы. М., Худ. литература, 1974. - 29-108 с.

.ЛомброзоП. Женщина, ее физическая природа, духовная и культурная роль. Минск, Колокол, 1991. - 79 с.

.ЛоуренсД.Г. Любовник леди Чаттерли. Рига, Кондус, 1993. - 337 с.

.МатериалыВторого Независимого Женского Форума. Дубна 27-29 ноября 1993, М., 1993. - 97 с.

.Мид М. Культура и мир детства. М., Наука, 1988. - 429 с.

.МилльД.С. Порабощение женщины.// Феминизм: проза, мемуары, письма. М., Прогресс, 1992. - с. 246-269.

.МонтеньМ. Опыты, М.-Л., Изд-во Академии наук СССР, 1958. - 652 с.

.НаранхоК. Агония патриархата. Воронеж, Изд-во НПО "МОДЕК", 1995.-223 с.

.НицшеФ. По ту сторону добра и зла. - Соч. в 2-х т., т. 2. М., Мысль, 1990. - с. 238-406.

.Оруэлл. Дж. 1984 и эссе разных лет. М., Прогресс, 1989. - с. 200-208.

.ПолторацкаяН.И. Большое приключение благовоспитанной девицы. Книги воспоминаний С. де Бовуар. СП-б., Изд-во СП-бГУ, 1992. - 239 с.

.ПушкареваН.Л. Женщины древней Руси. М., Наука, 1989. - 286 с.

.Русскаяженщина и православие. СП-б., Ступени, 1996. - 271 с.

.Русскийнарод. Его обычаи, обряды, предания, суеверия и поэзия. (Собр. М. Забылиным), М., ТОО "Брайт Лайт", 1990. - 463 с.

.Русскийэрос или философия любви в России. М., Прогресс, 1991. - 443 с.

.РуссоЖ.-Ж. Юлия, или Новая Элоиза. М., Худ. литература, 1968. - 777 с.

.Сартр Ж.П.. Первичное отношение к другому: любовь язык, мазохизм. В кн.: Проблема человека в западной философии. М., Наука, 1988. - с. 207-228.

.СоловьевВ. Смысл любви. Киев, Лыбедь, 1991. - 63 с.

.ТемкинаА. Феминизм: Запад и Россия. //Преображение, 1995, N3. - с. 5-17.

.ТолстойЛ.Н. Собр. соч. в 90 т., т.41, М.-Л., 1928-1958. - с. 370-379.

.Французская философия сегодня. Анализ немарксистских концепций. М., Наука, 1989. - 260 с.

.Фрейд3. Введение в психоанализ. Лекции. М., Наука, 1989. - с. 190- 194.

.Фрейд3. Очерки по психологии сексуальности. Минск, Белорус. Сов. Энцикл., 1990.- 164 с.

.Фрейд3. Письма к невесте. Москва, Моск. рабочий, 1994. - 140 с.

.ФриденБ. Загадка женственности, М., Прогресс, 1994. - 495 с.

.Фромм Э.Душа человека. М., Республика, 1992. - 429 с.

.ХорниК. Женская психология. Б-ка психоаналит. лит-ры. Т.1. СП- б., Восг.-Евр. ин-т психоанализа, 1993. - 222 с.

.Честерфилд Ф. Письма к сыну //Если хочешь быть свободным. Книга о воспитании. М., Наука, 1992. - с. 113-222.

.ШопенгауэрА. Метафизика половой любви. // Избр. произведения. М., Просвещение, 1992. - с. 371-413.

.Щеглов JI. М. Не только о сексе. СП-б, ИКА "Комплект", 1997. - 313 с.

.Эллис X. Мужчина и женщина СП-б., 1898. - 467 с.