Типологія країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку

Типологія країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку

Курсова робота

Типологія країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку

Зміст

ВСТУП

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти дослідження соціально-економічного розвитку країн світу

Розділ 2. Головні аспекти процесу соціально-економічного розвитку

.1 Відображення економічного та геоекономічного розвитку та типологія країн світу

.2 Соціальний розвиток та типологія країн світу

Розділ 3. Загальна і спеціальна типологія країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку. Регіональні особливості

.1 Підходи до типології

.2 Загальна типологія

.2.1 Розвинені країни

.2.2 Країни, що розвиваються

.2.3 Перехідні транзитивні

Розділ 4. Глобалізація соціально-економічного розвитку країн світу

.1 Основні ознаки процесу глобалізації

.2 Глобальні проблеми сучасності та типи країн світу

ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Об’єктом нашого дослідження є країни світу, предметом - типологічна структура країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку та їх геопросторова організація.

Метою є вивчення особливостей типізації та головних типів країн за рівнем соціально-економічного розвитку.

Головними завданнями є:

.   дослідження літератури з соціально-економічних типів країн;

2.      визначення підстав і критеріїв виділення типи країн світу;

.        характеристика показників соціально-економічного розвитку країн світу;

.        врахування глобальних процесів у світі і їх впливу на розвиток країн.

Актуальність теми дослідження. Типологія країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку має теоретичне і практичне значення, адже пов’язана з проблемами дослідження сучасної науки. У світі існує багато країн, усі вони розвиваються по-різному, тому і виникає потреба виділення певних типів країн, їх групування і типізації. Одним із завдань нашого дослідження є вивчення підходів до типізації, адже усі вони різняться між собою. Вони ґрунтуються переважно на якісних або кількісних показниках, відповідно до яких і здійснюють типології.

Актуальною тема є також тому, що соціально-економічний розвиток країн світу не є стабільний. Цю динаміку відображають різні показники. Одним із завдань нашого дослідження є характеристика і співставлення цих показників. Дослідження таких важливих показників як ВНД на одну особу, індекс людського розвитку та індекс сталого розвитку, дають нам уявлення про розвиток країн світу за різними параметрами.

Актуальним у нашому дослідженні є врахування глобалізаційних процесів, які відіграють важливу роль у розвитку країн світу.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти дослідження соціально-економічного розвитку країн світу

Кожна країна є складною системою різних властивостей і якостей, що є наслідком тривалого процесу розвитку та взаємодії історичних, економічних, соціальних, політичних і духовних стосунків у конкретних умовах геопростору. Наявність спільних рис різних держав є підставою для виділення певних типів країн.

Тип країни - об’єктивно сформований і відносно стійкий комплекс властивих їй умов, ресурсів і особливостей розвитку, що характеризує її роль і місце у світовому співтоваристві на певному етапі її розвитку [13, с.261].

Існування типів країн, їх історична еволюція, є наслідком того, що країни розвиваються різними темпами, в різних умовах і різними напрямками. Великий тлумачний словник сучасної української мови вміщує визначення терміну: розвиток - це процес унаслідок якого відбувається зміна якості чого-небудь, перехід від одного якісного стану до іншого, вищого [3, c. 1043].

За підходом Е. Алаєва, розвиток - прогресивні зміни структури певної країни. Він охоплює три важливі складові: підвищення економічного росту якості життя людей - доходів, споживання продовольства, рівня освіти і медичного обслуговування і т. п.; створення умов, які сприяють зростанню самоповаги людей унаслідок формування соціальної, політичної, економічної систем; зміцнення свободи шляхом розширення можливостей покращення постачання населення споживчими товарами і послугами. Якщо зміни пов’язані з розрухою, зниженням рівня розвитку то можна говорити про деградацію [1, с.88].

Відповідно до рівня розвитку та інших показників, які характеризують країни світу, їх поділяють на групи за певними ознаками. Поділ, перш за все, необхідний для систематизації країн, для виявлення характерних їх рис, для визначення місця країни у системі світового господарства та міжнародних економічних відносин, для визначення і передбачення імовірних перспектив їх розвитку.

Відзначимо, що із поняттям „тип” пов’язані ряд інших: типологія, типізація, класифікація. З’ясуємо різницю між цими поняттями.

Типізація - це групування об’єктів за подібними кількісними і якісними ознаками. За словами Алаєва типологія повинна враховувати перш за все якісні ознаки і їх стійкі відмінності. А класифікація передбачає групування об’єктів за сукупностями (класами), які відрізняються між собою переважно кількісними ознаками, а якісні відмінності які ми спостерігаємо між сусідніми класами, відображають, як правило, динаміку розвитку об’єктів або їх ієрархічний порядок [1, с.115].

Типізація - це групування країн за подібними ознаками. Вона представляє важливу ланку наукових досліджень країн світу. Типізація повинна бути:

    Стійкою, щоб слугувати інструментом аналізу впродовж певного часу;

-        Гнучкою, щоб увібрати в себе головні та часто різнорідні ознаки країн.

Вона є певним ступенем узагальнення, що значно полегшує вивчення такої великої кількості країн, хоч набагато спрощує дійсність.

Типізацію країн світу можна проводити як за однією ознакою, так і за їх сукупністю. Її критеріями можуть бути: географічне положення, форма правління, розміри території, рівень економічного і соціального розвитку [13, c.28].

Залежно від ознаки, покладеної в основу типології, виділяють такі основні класифікації країн:

    За площею;

-        За чисельністю населення;

         За формою правління;

         За формою державного устрою;

         За ідеологічною орієнтацією;

         За формою державного режиму;

         За політичною структурою;

         За рівнем розвитку науки і техніки;

         За рівнем соціально-економічного розвитку [2, с.62].

Залежно від цілей дослідження, теоретико-методологічних настанов різні автори визначають значну кількість варіантів типологій і типологічних рис, що закладають в їхню основу. Типології, що різняться за покладеними в їхню основу критеріями, можна поділити на два великі види: кількісні та якісні.

Кількісні типології ґрунтуються насамперед на зовнішніх формальних ознаках, що виражаються кількісними показниками (географічними, демографічними, економічними тощо). Вони дають можливість порівнювати окремі географічні параметри країн, що є важливими передумовами їхнього суспільного розвитку. Так, розміри території дають підставу (у певному «наближенні») робити висновок щодо природно-ресурсного й транспортного чинників; географічне положення - про транспортну доступність; чисельність населення - про потенціал трудових ресурсів і ємність внутрішнього ринку. Водночас зазначені властивості впливають на структуру господарства, характер міжнародної спеціалізації країни, її місце в міжнародному поділі праці, у глобальній і регіональній геополітичних системах, а також на характер адміністративно-територіального устрою.

Якісні типології враховують низку кількісних показників або характеризують особливості тих сторін життя суспільства, які піддаються кількісному вираженню. Тобто вони визначають більш складніші, внутрішні якості, особливості суспільного розвитку і його результатів, що мають причинний характер стосовно кількісних показників [28, с.115].

Головні параметри за основними економічними показниками протягом останніх років доповнюються численними міжнародними дослідженнями, автори яких намагаються більш визначено показати місце кожної країни у соціально-економічному розвиткові світу.

У економічній і соціальній географії світу застосовують типології, що враховують рівень соціально-економічного розвитку, генетично пов’язані з методологічною схемою підготовленою авторським колективом Московського університету за редакцією В.В. Вольського.

В Україні схема типології, розроблена в Московському університеті, застосовується від 70-х років минулого століття, коли був виданий тритомний навчальний посібник «Економічна географія зарубіжних країн» (автори В. Юрківський, Б. Яценко та ін.., 1978-1981). У найбільш поширених виданнях останніх років вона набула подальшого розвитку. У навчальному посібнику П. Масляка, Я. Олійника та А. Степаненка зберігається поділ на високо розвинуті. Середньо розвинуті країни і країни, що розвиваються. Однак до середньо розвинутих країн додані колишні соціалістичні країни Європи та нові Європейські держави, що утворилися після розпаду СРСР, а до країн, що розвиваються, - колишні азійські республіки Радянського Союзу та соціалістичні країни Азії.

У підручнику «Економічна і соціальна географія світу», за редакцією Яценка, для визначення типу країн, окрім рівня економічного розвитку та особливостей структури господарства враховується також рівень сформованості організаційно-управлінських, функціонально-галузевих і територіально-господарських структур [28, c.123].

Вивченням типологій займаються різні науки, серед них важливе місце належить суспільній географії. Суспільна географія - це наука про загальні та специфічні закони та закономірності територіальної організації суспільства чи окремих його частин:населення, виробничої, соціальної, політичної, духовної чи природно-ресурсної сфер, що функціонують у геопросторі.

О.І. Шаблій у структурі суспільної географії виділяє чотири блоки основних, два блоки допоміжних, а також групу суміжних дисциплін.

До основних дисциплін належать: демогеографія, соціальна, економічна та політична географія [26, с.26].

Економічна і соціальна географія - це наука про загальні та специфічні закони і закономірності територіальної організації суспільства, механізм дії та форми прояву їх у територіальних суспільних системах, що функціонують у просторово-часовому географічному просторі. Вона поєднує в собі одночасно елементи географії, економіки і соціології [5, с.11].

Соціальна географія досліджує регіональні відмінності в умовах життя людей (природні, економічні, соціальні) і шляхи вирівнювання рівня життя між різними районами і типами поселень. Конкретним об’єктом спостереження соціальної географії є поселення (їх різні типи, форми, системи), райони, країни. Основним об’єктом спостереження є людина.

Усі об’єкти, відношення і процеси, що вивчає соціальна географія, потребують інтегрального підходу, що включає економічну оцінку, тому соціальна географія тісно пов’язана з економічною географією [1, с.35].

Економічна географія вивчає територіальну організацію виробництва, просторові процеси та форми організації життєдіяльності людей [5, с.12].

Регіональна економічна i соціальна географія світу є складовою частиною соціально-економічної географії і являє собою науку про закономірності територіальної організації суспільного виробництва, просторових процесів та форм організації життя людей у конкретних регіонах та країнах світу. Важливе місце в регіональній економічній і соціальній географії посідає типологія територій, тобто групування їх за якимось критерієм. Типологія допомагає бачити спільні й специфічні риси об'єкта [27, c.7].

Об’єктивне і всебічне відображення територіальної організації політичної сфери у державному, глобальному та регіональному вимірах, її значення в розвитку суспільства здійснює політична географія. [8, c.3] У політико-географічному аналізі типізація країн світу здійснюється насамперед за структурно-територіальними параметрами (розмірами, складом, конфігурацією та географічним положенням території, формою державного устрою, етногеографічною структурою) однак і інші моделі типології, які безпосередньо не спираються на відмінності територіальних вимірів, наприклад, рівень економічного розвитку, також розглядаються в політичній географії, але в контексті особливостей розміщення цих типів держав на політичній карті [8, c.43].

Геополітика вивчає різні аспекти політичної діяльності, зумовлені такими географічними особливостями як, розташування і розміри території, природно-ресурсний потенціал, стан навколишнього середовища, розміщення соціально-економічних і політичних об’єктів тощо [8, c.14].

Геоекономіка вивчає взаємодію економіки і простору: вплив просторових факторів на сферу виробництва і розміщення товарів, використання простору для розвитку економічної діяльності; відображає основну тенденцію в розвитку сучасного світу - глобалізацію [11,c.3].

Розділ 2. Головні аспекти процесу соціально-економічного розвитку країн світу

.1 Економічний і геоекономічний розвиток

Економічний розвиток - це прогресивні кількісні зміни, пов'язані, як правило, з структурними змінами економіки країн. При цьому відбувається зростання економічної могутності країни, збільшення обсягів суспільного виробництва і розширення можливостей економіки задовольняти зростаючі потреби населення в товарах і послугах [20, c. 211].

Економічний розвиток - процес функціонування та еволюції економічної системи в довготерміновому періоді, що відбувається під впливом економічних суперечностей, потреб та інтересів. Економічний розвиток характеризується зміною ринкової і виробничої кон'юнктури за тривалий період часу, впродовж якого значну роль відіграють інвестиційні, інноваційні, технічні й технологічні чинники розвитку економіки, а також чинники економічної власності та господарського механізму. У процесі економічного розвитку економічна система переходить від однієї стадії чи етапу до іншої (наприклад, від нижчої стадії капіталізму до вищої), або від одного стану (наприклад, доіндустріального чи аграрного) до іншого (індустріального) [20, c. 212].

Головна рушійна сила економічного розвитку - матеріальні й духовні інтереси людини, що формуються та розвиваються під впливом відповідних матеріальних і духовних потреб, а також суперечності економічної системи, з-поміж яких виділяють суперечності продуктивних сил, техніко-економічних відносин, організаційно-економічних відносин, економічної власності та господарського механізму. Основними чинниками (інгредієнтами суспільної системи які посилюють або послаблюють економічний розвиток) економічного розвитку є технічні, технологічні, екологічні, економічні, трудові, соціальні, політичні, духовні, географічні, демографічні, соціально-економічні, правові, інформаційні, інтелектуальні та ін.

В історичному аспекті з погляду технологічного способу виробництва виділяють три типи економічного розвитку:

) доіндустріальний, що характеризувався активним впливом на економічні процеси екологічного, географічного, демографічного і трудового факторів,

) індустріальний, що спирався на трудовий, технічний фактор і фактор капіталу (за збереження ролі та значення попередніх),

) постіндустріальний, якому властиве використання таких специфічних факторів, як інформаційний, інтелектуальний тощо.

Існує також класифікація економічного розвитку за критерієм панівних у суспільстві матеріальних або духовних цінностей:

) доматеріальний,

) матеріальний, у якому на передній план виходять матеріальні цінності,

) постматеріальний, який тільки-но почав формуватися і для якого характерним є поступовий пріоритет духовних цінностей [27, с.56].

При розгляді економічного розвитку у суто функціональному аспекті (крізь призму короткотермінового і довготермінового ринкових періодів) виділяють такі три його типи:

) екстенсивний,

) інтенсивний

) детенсивний економічний розвиток. За екстенсивного типу економіка розвивається внаслідок механічного нарощування обсягів витрат ресурсів, за інтенсивного - внаслідок якісного вдосконалення технічних, технологічних, економічних та інших систем, за детенсивного відбувається погіршення технічного й технологічного рівнів виробництва, національна економічна система загалом деградує [20, c. 215].

М.М. Баранський писав, що економічний розвиток кожної окремої країни значною мірою визначається її положенням відносно світових центрів і світових шляхів.

Важливим показником в економічному розвитку є конкурентна спроможність. Вона визначається як здатність національної економіки виробляти і реалізовувати на внутрішньому та зовнішньому ринках товари і послуги, що відповідають платоспроможному попиту й забезпечують економічне зростання і підвищення якості життя населення.

Міжнародні економічні організації пропонують такі головні показники конкурентної спроможності національної економіки:

-   Економічний потенціал країни і його використання;

-        Рівень інтернаціоналізації економіки;

         Якість державного регулювання соціально-економічних процесів;

         Фінансова стабільність;

         Розвиток інфраструктури;

         Якість менеджменту;

         Ефективність виробництва;

         Науково-технологічний рівень;

         Чисельність і кваліфікація трудових ресурсів, якість життя.

Глобальна конкурентоспроможність - сукупність факторів, політичних рішень та інституцій, що визначають рівень продуктивності суспільного виробництва в країні [3, c.127].

.2 Соціальний розвиток

Соціальний розвиток характеризує процес життєдіяльності людства та його складових частин (рас, етносів) у геопросторі, який зумовлений як свободою людської волі, так і об’єктивними закономірностями [24].

Важливим, для типізації країн, є індекс людського розвитку. ІЛР є сумарним показником розвитку людини (рис. 2.1). Він показує середній рівень досягнення країни за трьома головними вимірами розвитку людини: рівень життя, рівень освіти, стан здоров’я. ІЛР - це середнє геометричне нормалізованих індексів, які відображають досягнення по кожному з вимірів. При визначенні ІЛР для характеристики рівня життя населення використовують показник ВВП на одного жителя. Рівень освіченості населення визначають на основі двох показників: рівня писемності дорослого населення і середньої тривалості навчання. Стан здоров’я населення оцінюється показником очікуваної тривалості життя населення при народженні, який відображає реальну сукупність умов життя і праці людини, якість харчування і чистоту довкілля [29]. Відповідно до цього показника усі країни світу поділяємо на такі групи:

    Країни з дуже високим рівнем людського розвитку;

-        Країни з високим рівнем людського розвитку;

         Країни з середнім рівнем людського розвитку;

         Країни з низьким рівнем людського розвитку (дод. А).

Аналізуючи карту країн світу за індексом людського розвитку (рис. 2.1) бачимо, що найвищі показники притаманні Західній, Центральній і Південній Європі, півночі Північної Америки, Австралії, Японії, Чілі та Аргентині. Саме в цих країнах найвищі показники рівня життя, освіти і здоров’я. За ВНД на одну особу вони належать до країн з високим доходом і доходом вище середнього. Найменші показники характерні для країн Центральної Африки.

Рис. 2.1 Розрахунок індексу людського розвитку

Важливим у нашому дослідженні є показник індексу сталого людського розвитку. Адже, розвиток виробництва і зростання масштабів господарської діяльності зумовлюють посилення антропотехногенного тиску на довкілля та порушення рівноваги в навколишньому природному середовищі, а це, в свою чергу, призводить до загострення соціально-економічних проблем.

У контексті сказаного принципове і фундаментальне значення мала Конференція ООН з питань навколишнього середовища і розвитку, яка відбулася 1992 р. в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія). Саме на ній було одностайно проголошено, що основою розв'язання гострих соціально-економічних і ресурсо-екологічних проблем є перехід до моделі сталого розвитку.

Концепція сталого розвитку економіки визнана світовою спільнотою народів стратегічним напрямом забезпечення матеріального, соціального і духовного прогресу суспільства. Необхідність переходу на модель сталого розвитку всіх країн світу об'єктивно зумовлена демографічним «вибухом», сучасною науково-технічною революцією, а також нинішнім кризовим станом земної біосфери, істотним зниженням її відновлювальних, відтворювальних і асиміляційних можливостей внаслідок надмірних антропотехногенних навантажень на природу.

Сталий соціально-економічний розвиток будь-якої країни означає, зрештою, таке функціонування її народногосподарського комплексу, коли одночасно забезпечуються: задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб населення; раціональне та екологобезпечне господарювання й високоефективне використання природних ресурсів; підтримання сприятливих для здоров'я людини природно-екологічних умов життєдіяльності, збереження, відтворення і примноження якості довкілля та природно-ресурсного потенціалу суспільного виробництва.

Рис. 2.2 Країни світу за рівнем людського розвитку

Тобто, сталий розвиток - це насамперед економічне зростання, за якого ефективно розв'язуються найважливіші проблеми життєзабезпечення суспільства без виснаження, деградації і забруднення довкілля [9, с.17].

Розрахунок індексу сталого розвитку Іс.р, здійснюється через суму індексів для трьох вимірів: економічного (Іек.в), екологічного (Іе.в)та соціального (Іс.в) з відповідними ваговими коефіцієнтами. У свою чергу, кожен з індексів Іек.в, Іе.в та Іс.в обчислюється з використанням прийнятих у міжнародній практиці індексів та індикаторів. Індекс економічного виміру (Іек.в) містить два глобальні індекси: індекс конкурентоспроможності (Ік), що формується з трьох індикаторів: індикатора технологічного розвитку країни, індикатора громадянських інститутів, індикатора макроекономічного середовища та індексу економічної свободи (Іе.с), що формується з таких десяти індикаторів: торгової політики країни, фіскального на-вантаження з боку уряду, урядової інтервенції в економіку, монетарної політики, потоків капіталів та іноземних інвестицій, банківської та фінансової діяльності, політики формування цін та оплати праці, прав на приватну власність, політики регулювання, неформальної активності ринку.

Звертаємо увагу на те, що в документах ЄС зазначено необхідність урахування фактору глобалізації в концепції сталого розвитку, що отримало втілення у включенні показника „Глобальне партнерство” в набір показників сталого розвитку, прийнятий Європейською комісією 9 лютого 2005 р. [12].

Розділ 3. Загальна і спеціальні типології країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку. Регіональні особливості

.1 Підходи до типології

Типізація країн формує глобальний світогляд - наше уявлення про соціально-економіко-географічну організацію світу, дає відповіді на питання: які країни можна вважати багатими, а які бідними, яка невідповідність між ними, які соціально-економіко-географічні координати окремих країн.

Класифікація країн за рівнем соціально-економічного розвитку є однією з найважливіших завдань суспільно-географічних досліджень світу та його регіонів. Її здійснення надає можливість структурувати країни за особливостями та рівнем їх соціально-економічного розвитку, виявити характерні риси, визначити їх місце у світовому господарстві та міжнародному географічному поділі праці, а також визначити вірогідні перспективи розвитку. Класифікація має й велике практичне значення для пізнання багатовимірності і закономірностей сучасного світу.

У нашому дослідженні проаналізовані два підходи до типізації:

    Традиційний (комплексний);

-        Спеціальний (підхід, за яким враховують один з компонентів соціально-економічного розвитку).

Для визначення певних типів країн за рівнем соціально-економічного розвитку використовують різноманітні критерії, основними з яких є:

    Макроекономічні показники (ВНП або ВВП, національний прибуток на душу населення, особисте споживання на душу населення);

-        Рівень життя населення (дитяча смертність, забезпеченість продуктами харчування, житлом, медичними послугами, предметами першої необхідності);

         Структура економіки (переважання промислового або сільськогосподарського виробництва, галузева структура промисловості: переважання видобувних чи обробних галузей);

         Структура експорту (переважання в ньому сировини чи готової продукції);

         Продуктивність праці;

         Самозабезпеченість країни продуктами харчування;

         Рівень стабільності політичної системи, дотримання прав людини;

         Гострота соціальних проблем та ін..

-   У сучасній науковій літературі існують різноманітні варіанти типології країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку, які різняться теоретико-методологічними підходами, критеріями, ознаками, тощо [2, с.63].

Важливим у нашому дослідженні є показник внутрішнього національного доходу (ВНД), абсолютний рівень якого відображає економічний розвиток країни та її питому вагу у світовому економічному просторі.

ООН проводить межу між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, за рівнем ВНД на душу населення в розмірі 6000$.

Першу десятку могутніх держав світу утворюють країни, що належать до різних типів: розвинені й середньорозвинені, ті, що розвиваються, та країни з рисами планової економіки. Починає її США, економічний потенціал яких становить 20% ВНД світу. Сюди також належать Канада, Японія та Європейські країни - Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Монако, Люксембург, Ліхтенштейн. За методикою Світового Банку, вони належать до країн з високими доходами.

Крім абсолютного рівня ВНД, важливим показником соціально-економічного розвитку країн є ВНД у розрахунку на душу населення. Більшість дослідників вважають саме цей показник найбільш об'єктивним критерієм соціально-економічного стану будь-якої держави.

За останні 50 років ВНД на одну особу зріс більш ніж утричі. До першої десятки найрозвинутіших країн світу належать вісім європейських країн, Японія і США. Найбідніші країни світу мають низькі доходи на душу населення, у них частка обробної промисловості в структурі господарства становить менше 10%, кількість неписьменних серед дорослого населення - понад 80%.

Нині існує багато варіантів типологій країн за рівнем соціально-економічного розвитку. Використовують різні методики та різноманітні критерії об'єднання країн у типологічні групи.

До науково обґрунтованих класифікацій країн за рівнем соціально-економічного розвитку належать типології, запропоновані В. Вольським, Б. Зіміним, П. Масляком, Я. Олійником, А. Степаненком, В. Максаковським, В. Дроновим, В. Ромом та ін.. [2, c.89]

Згідно типології Б. Зіміна усі країни світу поділяють на 4 великі групи, в яких виділяють підгрупи:

. Розвинуті капіталістичні країни:

а) «Велика сімка»: США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія, Канада;

б) Малі європейські країни: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Австрія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Ісландія, Данія;

в) Країни «переселенського капіталізму»: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Ізраїль

г) Середньорозвинуті країни: Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія

. Країни, що розвиваються:

а) Новоіндустріальні країни (НІК): («Азіатські тигри» або «дракони», НІК «першої хвилі»: Південна Корея, Сянган, Тайвань, Сінгапур; НІК «другої хвилі» (Азія): Таїланд, Малайзія, Туреччина; НІК «першої хвилі» (Латинська Америка): Мексика, Аргентина, Чилі, Бразилія; НІК «другої хвилі» (Латинська Америка): Уругвай, Венесуела;

б) Країни нової індустріалізації (мають великі ресурси робочої сили і природних ресурсів): Індонезія, країни Карибського регіону;

в) Нафтові країни: ОАЕ, Саудівська Аравія, Кувейт, Оман та ін;

г) Країни, що живуть за рахунок природних ресурсів, сільського господарства, туризму: Єгипет, Марокко, Пакистан, Еквадор та ін.

. Країни соціалістичної індустріалізації:

а) Країни Східної Європи;

б) Китай;

в) Інші колишні й теперішні соціалістичні країни.

. Країни СНД:

а) Найбільш розвинутий регіон: європейська частина Росії, Україна, Білорусь, Молдова, країни Закавказзя;

б) Середній регіон: Казахстан і Сибір Росії;

в) Країни Середньої Азії;

г) Далекий Схід Росії з особливими ЕГП і природними ресурсами [2, c.84].

Звертаючи увагу на типологію В. Максаковського, В. Дронова, В. Рома, зазначимо досить детально проаналізована струкутра економічно розвинених країн. У цій типології виділяють:

. Економічно розвинуті країни:

а) «Велика сімка»: США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія, Канада;

б) Менш значні, насамперед європейські країни: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Австрія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Ісландія, Іспанія, Португалія, Греція;

в) Країни «переселенського капіталізму»: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Ізраїль;

г) Країни СНД і Східної Європи.

. Країни, що розвиваються:

а) «Ключові країни»: Індія, Бразилія, Мексика (разом дають стільки промислової продукції, скільки весь інший світ, що розвивається);

б) Нові індустріальні країни: «Азіатські тигри» і деякі країни Латинської Америки;

в) Нафтодобувні країни: насамперед країни Південно-Західної Азії;

г) Країни, які відстають у своєму розвитку (із відсталою економікою та значними феодальними пережитками): більшість країн, що розвиваються;

д) Найменш розвинуті країни (їх 42): Бангладеш, Непал, Афганістан, Ерітрея, Сомалі, Чад, Нігер, Мозамбік тощо;

е) Китай - окрема стаття зі своїми специфічними особливостями: поєднання планової та ринкової економіки [1, c.85].

Одна із найбільш поширених типологіій українських географів це типологія П. Масляка, Я. Олійника, А. Степаненка. У ній виділяють:

. Високорозвинуті країни:

а) «Велика сімка»: США, Японія, ФРН, Франція, Велика Британія, Італія, Канада;

б) Малі індустріальне розвинуті країни: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Швеція, Норвегія, Австрія, Швейцарія;

в) Країни «переселенського капіталізму»: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР.

. Середньорозвинуті країни:

а) Країни, які досягли середнього рівня розвитку: Ірландія, Фінляндія, Ісландія, Ізраїль, Іспанія, Португалія, Греція, Туреччина, Чехія, Словенія;

б) Країни, що відстали у своєму розвитку (переважно колишнього соціалістичного табору): Росія, Україна, Білорусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Хорватія, Югославія, Болгарія, Румунія, Литва, Латвія, Естонія.

. Країни, що розвиваються:

а) Країни з високими прибутками (Нові індустріальні країни; Казахстан, Грузія, Вірменія; країни нафтоекспортери; «Багаті острови»);

б) Країни із середніми прибутками;

в) Країни з низькими прибутками: Індія, Китай, Пакистан, Індонезія, В'єтнам, Гондурас, Нікарагуа, Марокко, Ліберія та інші країни Азії, Африки й Америки;

г) Найменш розвинуті (найбідніші) країни.

Проблеми типологізації країн світу приваблювали багатьох економіко-географів. Значний внесок у її вирішення зробили М. Баранський, М. Соловйов, В. Вольський, Л. Смирнягін, С. Одессер та ін [2, c.85].

Типологія територій і країн, що розвиваються, Б. Болотіна і В. Шеніса

. Верхній «ешелон» країн: Країни середньорозвинутого капіталізму:

а) Сянган, Сінгапур, Кіпр, Мексика, Бразилія, Венесуела, Аргентина, Чилі;

б) Країни - виробники нафти з високим рівнем прибутку на душу населення: Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Іран, Ірак, Бруней, Лівія;

в) Дрібні країни і території з високим рівнем прибутку на душу населення: Багамські Острови, Бермудські Острови, Барбадос, Мартініка, Нова Каледонія.

. Проміжний «ешелон» країн:

а) «Верхня середня» група країн: Республіка Корея, Малайзія, Сирія, Алжир, Туніс, Кот-д’Івуар, Ямайка, Еквадор, Гватемала, Перу;

б) «Нижня середня» група країн: Філіппіни, Таїланд, Шрі-Ланка, Нігерія, Марокко, Єгипет, Замбія, Ангола, Гана, Сальвадор, Нікарагуа, Папуа-Нова Гвінея.

. Нижній «ешелон» країн:

а) Країни з низьким рівнем прибутку на душу населення: Індія, Пакистан, Індонезія;

б) Найменш розвинуті країни: Бангладеш, М'янма, Афганістан, Непал, Ємен, Нігер, Чад, Сомалі, Танзанія, Мадагаскар [2, с.87].

У типології О. Шаблія країн українського географа за основу взято «україноцентричний» підхід. Відповідно до нього виділяють такі групи країн:

. Країни - сусіди України: Росія, Молдова, Угорщина, Румунія, Словаччина, Польща, Білорусь.

. Найбільші країни світу, зв'язки з якими у соціально-економічній і політичній сферах є надзвичайно важливими для України: ФРН, США, Велика Британія, Франція, Китай, Японія, Індія.

. Країни світу із значною українською діаспорою: Канада, Казахстан, Югославія, Бразилія, Аргентина, Австралія.

Крім наведених, можуть бути виділені й інші типи країн, оскільки критерії, покладені в основу будь-якої типології, здебільшого суб'єктивні. А спроба глибшого врахування специфіки країн світу зумовить збільшення кількості їх типологічних груп [2, с.87].

В українській соціально-економічній географії все ще зберігається традиційний підхід до типології країн світу, який враховує рівень і характер соціально-економічного розвитку, місце у світовому господарстві. Аналізуючи сучасні тенденції соціально-економічного розвитку ми відобразили три типи країн на картосхемі (рис. 3.1).

Згідно з ним, країни світу поділяємо на три типи:

.   Економічно розвинені країни:

а) Головні економічно розвинені країни - «велика сімка»: США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Канада;

б) Малі економічно розвинені країни Західної Європи;

в) Країни «переселенського» типу - Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Ізраїль;

г) Країни з середнім рівнем економічного розвитку - Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція;

.   Країни, що йдуть шляхом ринкових перетворень. До них належать незалежні країни колишнього Радянського Союзу, а також країни Центрально-Східної (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина), Південної Європи (Болгарія, Румунія, Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Словенія, Македонія, Хорватія, Албанія);

Рис. 3.1 Типи країн світу

3. Країни, що розвиваються:

а) Нові індустріальні країни (НІК) - Республіка Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур;

б) Країни-експортери нафти з високими доходами: Бруней, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Лівія;

в) Малі острівні країни з високими доходами: Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Бермудські острови, Бахрейн, Сейшельські острови;

г) Країни середніх можливостей;

д) Найменш розвинені країни;

е) Залежні країни [16, с.48]

Варто зазначити, що у сучасній науковій літературі, уже не вживають термін високорозвинені країни, використовують термін розвинені.

Натомість типологія В. Вольського, окрім розвинених, детально розкриває групи країн, що розвиваються:

. Економічно високо розвинуті країни:

) Головні капіталістичні країни («велика сімка»): США, Японія, ФРН, Велика Британія, Франція, Італія, Канада;

) Економічно високо розвинуті невеликі країни Західної Європи («привілейовані дрібні нації»): Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Австрія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Ісландія;

) Країни «переселенського капіталізму»: Канада, Австралія, Нова Зеландія, ПАР, Ізраїль.

. Країни з середнім рівнем розвитку капіталізму:

) Середньорозвинуті країни Західної Європи: Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія;

) Середньорозвинуті країни Центрально-Східної Європи: Чехіія, Угорщина, Словенія, Польща, Словаччина, Україна.

. Економічно слаборозвинуті країни (країни, що розвиваються):

) «Ключові країни»: Бразилія, Мексика, Індія, Китай;

) Країни відносно зрілого капіталізму:

а) Переселенські країни раннього розвитку залежного капіталізму: Аргентина, Уругвай

б) Країни «великого анклавного розвитку» капіталізму: Венесуела, Чілі, Іран, Ірак, Алжир;

в) Країни зовнішньо орієнтованого «пристосовницького розвитку» капіталізму: Болівія, Колумбія, Парагвай, Перу, Еквадор, Малайзія, Тайвань, Таїланд, Філіппіни, південна Корея, Єгипет, Туніс, Марокко, Туреччина, Сирія, Йорданія, Румунія, Болгарія;

г) Невеликі країни залежного плантаційного господарства: Нікарагуа, Гватемала, Коста-Ріка, Гондурас, Сальвадор, Домініканська Республіка, Гаїті, Куба, Шрі-Ланка

д) Малі країни «концесійного розвитку» капіталізму: Ямайка, Тринідад і Тобаго, Суринам, Попуа-Нова Гвінея, Габон, Ботсвана;

е) Дрібні та найдрібніші «держави-квартироздавачі»: Мальта, Кіпр, Панама, Ліберія, Багамські острови, Бахрейн, Сінгапур, Сянган, Бермудські острови, Барбадос;

є) Невеликі країни - фінансово надлишкові значні нафтоекспортери: ОАЕ, Катар, Кувейт;

ж) Значні низькоприбуткові країни: Індонезія, Пакистан, Бангладеш, Нігерія, В'єтнам.

) Молоді держави, що звільнилися (нації, що формуються); майже 60 найменш розвинутих країн Африки, Азії й Океанії [4, с.58].

Однією із цікавих для супільно-географічних досліджень є спеціальна типологія Б. Яценка за індексом глобальної конкурентоспроможності (ІГК):

.   Країни розвинутої економіки, в межах яких виділяється «велика сімка», малі промислово розвинуті країни Європи, а також промислово-розвинуті країни південної півкулі.

2.      Середньорозвинуті країни перехідної економіки, серед яких особливо вирізняються країни нової індустріалізації на Сході Азії та в Латинській Америці.

.        Постсоціалістичні країни перехідної економіки - постсоціалістичні країни Євразії та молоді незалежні держави на теренах СНД.

4. Країни, що розвиваються, насамперед, індустріально-аграрні країни з порівняно зрілою структурою господарства, нафтовидобувні країни та найменш розвинені країни.

5. Країни централізовано керованої економіки [28, c.125].

У таблиці 3.1 генералізовані типології країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку. Поділ здійснили за традиційним підходом, видіємо 2 великі групи країн - розвинені країни і країни, що розвиваються. У розвинених країнах більшість вчених виділяють: країни “Великої сімки”, малі західноєвропейські країни. Б. Зімін, В. Максаковський, В. Дронов, В. Ром, П. Масляк, Я. Олійник, А. Степаненко, М. Книш сюди відносять також країни “переселенського капіталізму”. У типології Б. Яценка і за методикою ООН до числа розвинених країн належать розвинені країни Південної півкулі. Б. Болотін, В. Шеніс цю групу країн називають “Верхнім ешелоном”. В. Максаковський, В. Дронов, В. Ром сюди додають країни СНД і Східної Європи, хоча інші вчені їх відносять до країн, що розвиваються.

Аналізуючи країни, що розвиваються, бачимо, що усі вчені сюди відносять НІК, нафтодобувні країни, середньо розвинені країни, малі острівні і найменш розвинені країни. Б. Болотін, В. Шеніс цю групу країн називають “верхньою і нижньою середньою” групою країн.

Таблиця 3.1

Типології країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку

3.2 Загальна типологія країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку

Важливим показником, що відображає рівень розвитку країн світу є ВНД на одну особу. Валовий національний дохід - макроекономічний показник економічної статистики, який відбиває сумарну вартість товарів та послуг (у цінах реалізації), що надходять у розпорядження певної країни за певний проміжок часу (як правило, за рік).

ВНД відрізняється від валового внутрішнього продукту на сальдо (різницю між грошовими надходженнями і витратами) зовнішньоекономічних операцій, включаючи сальдо експорту та імпорту товарів і послуг, сальдо оплати праці чужоземних працівників і сальдо переведення прибутків від вивезеного за кордон капіталу [22, с.54].

За методикою Світового банку усі країни світу поділяють на:

    Країни з високим доходом;

-        Країни з доходом вище середнього;

         Країни з доходом нижче середнього;

         Країни з низьким доходом.

Рис. 3.2 Динаміка ВНД на одну особу у світі

Слід звернути увагу, на те, що у всіх роках ВНД стабільно зростає, лише у 2009 році він знижується до 8659 дол. США (у 2008 році - 8679 дол. США ). Це пов’язано з кризою у світовій економіці.

Рис. 3.3 Країни світу за рівнем ВНД на одну особу

Аналізуючи таблицю (дод. Б) і карту розподілу країн світу за ВНД (рис. 3.3), бачимо, що до числа країн з високим доходом належать ті, в яких він становить більше 12276 дол. США за рік на одну особу. Очолюює цей рейтинг США, Канада, Японія. Високий рівень розвитку мають також більшість країн Західної і Центральної Європи, країни Перської затоки. Загалом сюди належать 54 країни світу. До числа країн з доходом вище середнього належать 48 країн світу, з доходом нижче середнього - 56. Країни з низьким доходом (1005 дол. США за рік на одну особу) зосереджені у Центральній Африці і Азії.

Щодо динаміки ВНД на одну особу у світі, яку бачимо на графіку (рис. 3.2) , то середній дохід на одну особу за 8 років ( з 2002 по 2010 роки) зріс майже вдвічі. У 2002 році ВНД становив 5199 дол. США, а у 2010 році - 9071 дол. США.

3.2.1  Розвинені країни

Згідно з класифікацією за рівнем ВНД на одну особу до розвинених країн світу належать: головні економічно розвинені країни (США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Канада), малі економічно розвинені країни Західної Європи, країни «переселенського типу» (Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська республіка, Ізраїль [16, c.51].

Група розвинених країн втілює досягнення світової економіки. Ці країни мають найбільші обсяги ВНД в розрахунку на одну особу, найвищий рівень продуктивності праці. До них належать 32 країни світу. Вони контролюють переважну частину світових капіталопотоків. Незважаючи на невелику частку у світовому населенні (14%), розвинуті країни зосереджують 50% світового ВВП, експортують 52% товарів та 785 послуг в міжнародній торгівлі.

Розвинені країни, насамперед «Велика сімка», а також малі західноєвропейські країни, посідають ключові позиції в таких впливових міжнародних організаціях, як МВФ, Світовий банк, Світова організація торгівлі, більшість регіональних банків розвитку, різноманітні фонди розвитку. Ці країни, спираючись на свою економічну і політичну могутність, міжнародний авторитет, формують і втілюють у міжнародні відносини механізм сучасного світового економічного порядку. Вони є взірцем, якого прагнуть досягнути менш розвинені країни.

Високий показник ВНД є наслідком тривалого розвитку економічних відносин, стадії якого випереджали стадії розвитку інших країн. За способом виробництва розвинені країни йдуть попереду на пів тисячоліття. Така ситуація зумовлена історико-економічними обставинами. Спільність історико-економічного розвитку - це зовнішнє середовище, в якому формувалась група розвинених держав.

Для постіндустріальної фази економічного розвитку, до якої дійшли розвинені країни, характерні випереджаючі темпи зростання сфери послуг при суттєвому уповільненні темпів у сільському господарстві та гірничій промисловості, тобто в первинному секторі. Частка обробної промисловості також знизилася, проте роль цієї галузі залишається провідною, не зважаючи на те, що в структурі ВВП за вартісним обсягом продукції вона поступається послугам. Табл. 3.2 дає уявлення про структуру економіки розвинутих країн у 2008, 2011 роках [14, с.38].

Незважаючи на дуже невелику частку сільського господарства в економіці, розвинені країни мають потужне індустріалізоване сільське господарство, яке в цілому забезпечує потреби цієї групи країн у продовольстві й сировині. США, наприклад, посідають друге місце в світі (після Китаю) за виробництвом бавовни, цукрової тростини й буряків. США й Канада на світовому ринку виступають як найбільші експортери зерна; Австралія - вовни й м'яса; Франція - зерна, цукру й вина; Нідерланди, Нова Зеландія й Данія - молочних продуктів; Італія, Португалія, Греція й Іспанія - цитрусових, оливкової олії й вина. Продуктивність сільського господарства в розвинутих країнах у декілька разів вища, ніж у решті країн. Водночас найрозвинутіші держави є й найбільшими імпортерами сільськогосподарської продукції, що зумовлено широким внутрішнім споживчим ринком, високою купівельною спроможністю населення.

Таблиця 3.2

Структура економіки за секторами (в % від ВНД)

Розвинені країни є основним виробником промислової продукції. Випереджаючими темпами розвиваються галузі обробної промисловості, тоді як розвиток видобувних галузей значно уповільнився. За 1956-1999 pp. обсяг світового виробництва готових виробів збільшився у 7,8 рази, а продукції гірничої промисловості - тільки в 3,3 рази. У сукупній вартості промислового виробництва США частка видобувних галузей становить 6,4%, Японії - 8,8, Великої Британії - 8,7%. Зростання добробуту населення цих країн підвищило попит на промислову продукцію споживчого характеру відносно складного виробництва, особливо побутової електроніки. Якщо в 60-80-х роках швидко зростав попит на телевізори, радіоприймачі, пральні машини, то з 90-х років все більше в побут населення входять персональні комп'ютери, бурхливо розвивається комунікація.

В обробній промисловості виробничого напряму провідною галуззю є машинобудування. Машини й устаткування є для індустріально розвинутих країн основною статтею експорту й імпорту. Так, в експорті США вони мають частку в 49%, в імпорті - 46%; Німеччини - відповідно 49 і 34, Франції - 36 і 36, Великої Британії - 41 і 38, Японії - 71 і 20%. У машинобудівній промисловості особливо активно розвивається електротехнічне й електронне виробництво - електродвигуни, електронно-обчислювальна техніка, обладнання зв'язку та ін. У країнах ЄС на електротехнічне й електронне обладнання припадає 10% усієї обробної промисловості регіону. Найвідомішими фірмами в галузі електроніки Європи є «Сіменс» (ФРН), «Філіпс» (Нідерланди). Проте за рівнем розвитку електроніки Західна Європа поступається США та Японії. Навіть на європейському ринку ключові позиції за поставками обладнання для обробки даних і побутового електронного обладнання належать американцям, а за поставками електронних компонентів й побутових електроприладів - японцям.

Традиційні галузі машинобудування - верстатобудування, виробництво транспортних засобів, енергетичного обладнання розвиваються дещо повільнішими темпами, проте їх значення в економіці розвинутих країн залишається важливим. Німеччина посідає перше місце в світі за експортом металообробних верстатів. Японія, США й Німеччина посідають перші місця у світовому виробництві автомобілів. Велику частку в економіці США посідає військово-промисловий комплекс, з яким пов'язане виробництво космічної техніки, озброєння, літакобудування, електроніки. Провідну роль у світовому виробництві електронного обладнання, що використовується також і у ВПК, відіграють, зокрема, американські фірми «ІБМ» (Інтернешнл бізнес мешінз), «Майкрософт», «Дженерал електрік».

Висока динаміка розвитку сфери послуг підтримується значним припливом інвестицій; сюди прямується понад 50% усього обсягу інвестицій.

Сфера послуг поділяється на споживчий та виробничий сектори. До споживчого належать: комунальні послуги, міський транспорт і зв'язок, туризм, готельне господарство, індустрія розваг та ін. До виробничих або ділових послуг відносяться послуги кредитних і фінансових закладів, маркетинг, лізинг, страхування, будівництво, транспортна мережа в цілому, телекомунікації, послуги науково-дослідних фірм.

У виробничому секторі особливо швидко розвиваються кредитно-фінансові послуги. У першій половині 90-х років кредити, отримані в розвинутих країнах, перевищували 100% ВВП порівняно з 50-60% в 50-ті роки. Провідними банками є американські та японські.

Такі відомі американські банки, як "Чейз Манхеттен бенк", "Сітікорп" контролюють значну частину світового ринку позичкового капіталу. Серед європейських банків також є такі, які мають гучні імена та тривалу історію. Провідними європейськими банками є німецькі, французькі та швейцарські.

Активно діють фондові біржі, розташовані переважно в розвинутих країнах. Щодо ринку боргових паперів, то за десятиліття 1990-2000 pp. його обсяг збільшився в 2 рази по цій групі країн [14, с.40]

Характерною рисою економіки розвинених країн останніми десятиліттями є швидкий розвиток такого виду послуг, як науково-дослідні розробки й інформатика. Капіталовкладення в науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки (НДДКР) щороку зростають і досягають у провідних індустріальних державах значних величин. Загальні щорічні витрати на науку у відношенні до ВВП складали в середині 90-х років в США 2,5%, Великій Британії - 2,1, в Німеччині - 2,3, Франції 2,3, в Італії - 1.1, в Японії - 3,0%. У США ця величина дорівнювала 185 млрд. дол. Кожна солідна фірма США, Японії або європейської країни має наукову лабораторію, а то й цілу мережу науково-дослідницьких закладів. В інвестування наукових розробок відбулися зміни щодо джерел інвестування. Якщо в 60-70-х роках ініціатива щодо підтримки науки й техніки виходила від урядів, то наприкінці 90-х років головними інвесторами тут стали приватні компанії. У 1997 р. їх частка в фінансуванні дослідних розробок у промисловості становила в США 74,5%, в Японії - 98,6%, Німеччині - 90,1% інвестицій у цю сферу. Інвестування в наукову сферу стало дуже вигідною справою і набуло міжнародного характеру. Так, у 1996 р. американські ТНК вклали в свої зарубіжні філії на НДДКР 14 млрд. дол., а на відповідний американський ринок надійшло 15 млрд. дол. зарубіжних інвестицій.

Отже, можна зробити висновок, що структурні зміни в економіці розвинених країн зумовлюються ходом науково-технічного прогресу та поглибленням міжнародного поділу праці. У складі їх національних економік знижується частка старих, традиційних галузей - сільського господарства, видобувної, легкої й харчової промисловості; натомість зростає частка науковоємних й капіталоємних галузей виробництва. Посилюється роль інформатики і наукових досліджень. Розвинені країни мають незрівнянно більшу перевагу в кадрах науковців та кваліфікованих інженерів, робітників, а також у капіталі перед іншими країнами світу. Тому їх вага в світовій економіці вряд чи зменшиться в найближчому майбутньому [14, с.42].

3.2.2  Країни, що розвиваються

Типізація як науковий метод дослідження особливо є актуальною для країн, що розвиваються, які утворюють велику і дуже різноманітну групу латиноамериканських, африканських, азіатських та океанійських країн. Вона дає змогу бачити спільні ознаки країн і полегшує їхнє вивчення. Типізація країн, що розвиваються, має важливе прикладне значення. Зокрема, наприклад, ООН для надання фінансової і гуманітарної допомоги виділяє групу найменш розвинених країн (НРК).

Серед країн, що розвиваються також можна виділити нові індустріальні країни, країни-нафтоекспортери, та інші країни, в яких показник ВВП на одного жителя становить більше 3 000 доларів США [13, c.28].

НІК - підтип країн, що розвиваються, які характеризуються: прискореними темпами економічного розвитку; змінами у структурі економіки; активним формуванням науково-технічного потенціалу; зростанням ролі в міжнародному географічному поділі праці. Особлива роль у розвитку їх економіки належить зовнішнім фінансовим ресурсам, які вони отримали від міжнародних організації [13, c.35].

Критерії зарахування країн до НІК досить умовні: ВНП на душу населення не менше 1100 дол., частка переробної промисловості у ВНП більше 20%.

За відносно короткий час ці країни створили промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії. Вони різко збільшили промисловий експорт і посіли важливе місце у міжнародному поділі праці. Швидкий розвиток цих країн пов’язаний з їх співпрацею з розвиненими країнами. Виділяють такі підтипи НІК: першої, другої, третьої, четвертої хвилі (Табл. 3.3).

Таблиця 3.3

Нові індустріальні країни

Південну Корею, Сінгапур і Туреччину все частіше відносять до економічно розвинених країн [13, c.35].

Підтип країн нафто експортерів утворюють 15 країн (Бруней, Катар, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Саудівська Аравія, Лівія, Іран, Бахрейн, Венесуела, Алжир, Лівія) у їхньому експорті нафта і нафтопродукти перевищують 50%. Показники ВВП на одного жителя у таких країнах, як ОАЕ, Кувейт, Катар, Бахрейн, Саудівська Аравія, наближається до показників високо розвинутих країн. Основна частка ВВП у цих країнах створюється за рахунок продажу нафти на світовому ринку.

Ці країни відіграють надзвичайно важливу роль у глобальних паливно-енергетичних проблемах світу. Великі поклади нафти у цих країнах визначають галузеву структуру як видобувної, так і обробної промисловості. Тому і динаміка розвитку цих країн залежить в основному від відкриття і освоєння нових нафтових родовищ. Хоч країни нафтоекспорти стали на шлях індустріалізації, проте вони поки що недостатньо використовують свій значний експортний потенціал для розвитку обробної промисловості.

Деякі з цих країн, такі як Алжир, Лівія, Венесуела, країни Близького і Середнього Сходу використовують доходи від нафти для розвитку національної економіки і створення власної обробної промисловості. Але найбільша частка доходів вивозиться на міжнародний ринок капіталів [13, c.37].

До сьогодні розвинені країни світу (країни середніх можливостей) входить 60 країн, що розвиваються (Ямайка, Гватемала, Панама, Філіппіни, Сирія, Туніс, Намібія та ін.).

Основна частина населення цих країн зайнята у сільському господарстві. Промисловість представлена переважно переробкою продукції сільського господарства і гірничо-видобувною промисловістю. В обробній промисловості домінують традиційні галузі - легка і харчова промисловість, які обслуговують внутрішній ринок.

Більшість країн мають значний внутрішній потенціал для подальшого економічного зростання, але для цього їм необхідна фінансова допомога від розвинених країн, а це у свою чергу призводить до зростання зовнішнього боргу [13, c.38].

До малих острівних країн належать країни з високими прибутками, а саме дрібні острови у Карибському морі (Багамські Острови, Барбадос, Антигуа і Барбуда та ін..), Сейшельські Острови, Бахрейн та ін.. Головною їх спеціалізацією є сфера послуг: туристичний бізнес та банківська справа. З цього вони мають прибутки від 15 000 до 25 000 доларів за рік на одного жителя. Найбільшими новими фінансовими центрами вважають: у Центральній Америці - Багамські Острови та Барбадос, на Близькому Сході - Бахрейн [16, c.54].

На найменш розвинені країни (НРК) припадає майже третина площі країн світу й 13% населення країн, що розвиваються. За статистикою ООН, в країнах цієї групи дохід на одного жителя становить менш як 500 доларів на рік, частка обробної промисловості - менш як 10%, частка письменного дорослого населення менша 20%. Групу найменш розвинених країн було виділено в 1971 р. Тоді до неї було віднесено 25 країн. За останні роки цей список зріс до 47 держав. Найбіднішими державами світу є Афганістан, Бангладеш, Бенін, Ботсвана, Буркіна-Фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гвінея, Гвінея-Бісау, Гамбія, Джибуті, Екваторіальна Гвінея, Ефіопія, Заїр, Замбія, Ємен, Кабо-Верде, Камбоджа, Кірібаті, Коморські Острови, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мальдівські Острови, Мозамбік, М'янма, Непал, Нігер, Об'єднана Республіка Танзанія, Руанда, Самоа, Сан-Томе і Прінсіпі, Соломонові Острови, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу, Уганда, Центральноафриканська Республіка, Чад [16, c.55].

Рис. 3.4 Розподіл найменш розвинених країн світу за регіонами

Найбідніші країни розташовані переважно в Африці (68%), Азії (19%), Австралії і Океанії (11%), найменше їх в Америці (2%), відсутні в Європі (рис.3.4).

Становище цих країн ускладнюється тим, що вони не володіють внутрішніми джерелами подолання бідності, не можуть здійснювати інвестиції в розвиток засобів виробництва, вдосконалення технологій і підготовки кваліфікованих кадрів.

Статус найменш розвиненої країни надає цим державам право одержувати від міжнародного співтовариства допомогу для розвитку економіки, яка має тут аграрно-сировинний характер. Сільськогосподарське виробництво майже в усіх НРК має яскраво виражений екстенсивний характер. Низький рівень продуктивних сил у сільському господарстві НРК нерозривно пов'язаний, як правило, з дуже несприятливими природно-кліматичними факторами.

Для промисловості НРК властиве низьке використання виробничих потужностей (в середньому 30%). Промисловому зростанню у цих країнах перешкоджають макроекономічні та структурні дисбаланси, вузькість внутрішніх ринків, нестача технічних і управлінських кадрів. Серйозним бар'єром на шляху індустріалізації залишаються недостатній розвиток і недосконалість систем транспорту, зв'язку й енергетики [16, c.56].

типологічний геоекономічний соціальний країна

3.2.3 Перехідні транзитивні країни

До країн з перехідною економікою належить більшість колишніх соціалістичних країн, що здійснюють перехід від соціалістичних методів господарювання до ринкових. Це колишні союзні республіки СРСР: Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан; колишні соціалістичні країни Центральної Європи: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Албанія; азіатські країни - Китай, Монголія і В’єтнам.

За географічною ознакою і за особливостями соціально-економічних перетворень країни з перехідною економікою можна розподілити на три групи:

-   країни Центральної Європи та країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія);

-        країни Східної Європи, Закавказзя й Центральної Азії (СНД);

         Китай, Монголія і В’єтнам [8, c.129].

Широке розгортання економічних реформ у колишніх соціалістичних країнах розпочалося в 90-х роках, після розпаду політичної й економічної системи соціалізму. Стратегічною метою реформувань ставилося досягнення рівня економічного розвитку провідних країн світу; механізмом досягнення мети визначено перехід до ринкових економічних відносин. Однією з головних проблем реформування стало питання про методи й темпи економічних перетворень. З’явилося два шляхи: рішуча ламка соціалістичних економічних відносин і перехід до ринкового механізму якнайшвидше (так звана «шокова терапія») - цей шлях обрала більшість країн; поступовий, еволюційний метод формування, що зберігає сильні позиції державної адміністрації [14, c.126].

По-справжньому глибоке реформування економіки на ринкових засадах першим розпочав Китай. На початок 90-х років основним напрямком економічного реформування Китаю проголошується створення «соціалістичної ринкової економіки». Головною суттю цієї політики є панування суспільної власності при одночасному розвитку багатоукладності в економіці. Економічні реформи дали вражаючі наслідки. З країни, населення якої балансувало на межі голоду, Китай швидко перейшов до країн, що розвиваються [18, с.625].

На відміну від Китаю, в країнах Центральної Європи та СНД реформування економіки здійснювалося за шоковим варіантом, тобто був узятий напрям на економічні перетворення в найкоротші строки. Основними напрямами економічних перетворень стали:

    Макроекономічна стабільність та контроль ситуації в економіці;

-        Реформа цін та впровадження ринкових механізмів;

         Розвиток приватного сектора, приватизація, реформування виробничої структури;

         Перегляд ролі держави в економіці [14, c.138].

Варто відзначити, що більшість перехідних транзитивних країн, у процесі свого розвитку, перейшли до розвинених країн, інші до країн, що розвиваються. Тобто, вони вже здійснили свій “перехід” реформування економіки. На нашу думку, необхідно ці країни розглядати в групах тих країн, до числа яких вони належать.

Таблиця 3.4

Країни, що розвиваються

Розділ 4. Глобалізація соціально-економічного розвитку країн світу

.1 Основні ознаки процесу глобалізації

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік.

Глобалізація - це новий етап світового розвитку суспільства на всіх його рівнях. В економічній сфері вона являє собою взаємозалежність різних секторів світової економіки. У перспективі глобалізація веде до подолання наднаціональних кордонів і формування єдиної всесвітньої ринкової економіки.

Результати наших досліджень показують, що всі глобалізаційні процеси несуть об'єктивний характер та виникають за результатами економічних та одночасно соціальних змін, викликаних радикальними перетвореннями в технологічній, виробничій та інформаційній сфері. Мета глобалізації - рух до більш відкритого та інтегрованого світу.

Виділимо головні причини формування глобалізаційних процесів:

    процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;

-        науково-технічний прогрес - поява інформаційних технологій, які корінним чином змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки;

-        загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки зору збереження та розвитку людської цивілізації [15, с.62].

Основні ознаки процесу глобалізації:

    взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;

    фінансова глобалізація - зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;

-        послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

         розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;

         створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;

         тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування [19, c.26].

4.2 Глобальні проблеми сучасності та типи країн світу

Політичні, економічні і соціальні проблеми, які стосуються інтересів усіх країн і народів, усього людства, називають глобальними. Частина сучасних глобальних процесів пов’язана з взаємовідносинами всередині самого світового співтовариства (відвернення ядерного конфлікту, подолання відсталості країн, що розвиваються, ліквідація небезпечних хвороб, боротьба проти наркоманії і наркобізнесу, проти злочинності і тероризму), частина є відбиттям кризи у взаємовідносинах між суспільством і природою (демографічна, продовольча, ресурсна, екологічна, енергетична).

Глобальні проблеми сучасності потребують вирішення, з одного боку, усіх держав та їх урядів, з іншого - особистої участі кожної людини.

До глобальних проблем сучасності належать:

    Ресурсна;

-        Енергетична;

-        Екологічна;

-        Використання простору та ресурсів Світового океану;

-        Соціальні проблеми: 1. Продовольча; 2. Проблема бідності; 3. Проблема доступу до освіти і медицини [22, с.299].

Ресурсна проблема відбиває рівень забезпеченості сировинними ресурсами процесу виробництва і життєдіяльності людей. Ресурсна проблема викликана насамперед недостатньою кількістю розвіданих запасів корисних копалин і нераціональним їх використанням. До зменшення використання сировини повинна призвести і заміна багатьох видів існуючих матеріалів на штучні і синтетичні, які можуть створюватися із наперед заданими властивостями. Але більшість цих матеріалів мають токсичні і канцерогенні властивості. Тому в світі існує тенденція до ширшого використання екологічно безпечних матеріалів на основі відновних біологічних ресурсів (деревина, натуральні волокна, шкіра) та найбільш розповсюджених корисних копалин (будівельне каміння, пісок, глина).

Значна економія сировини досягається за рахунок використання вторинних матеріалів - металобрухту, макулатури, пластмас. Приклади високоефективного використання вторинної сировини показують малі високорозвинені країни Західної Європи. Тут використовується 80-90% щорічного надходження металобрухту, 50-70% макулатури і багатьох видів пластмас, до 75% побутового сміття спалюється з метою виробництва енергії [16, c.165].

Енергетична проблема. Енергетика - це основа промисловості усього світового господарства. Приблизно 1/4 усіх споживаних енергоресурсів приходиться на частку електроенергетики. Інші 3/4 приходяться на промислове і побутове тепло, на транспорт, металургійні і хімічні процеси. Щорічне споживання енергії у світі наближається до 10 млрд. т умовного палива.

Енергетика є основою розвитку виробничих сил у будь-якій державі. Енергетика забезпечує безперебійну роботу промисловості, сільського господарства, транспорту, комунальних господарств. Стабільний розвиток економіки неможливий без постійно розвиваючої енергетики.

Розвиток енергетики викликає появу ряду гострих проблем. З одного боку, сумарні запаси паливних ресурсів досить великі і кожного року стають відомими нові поклади. Крім того, сучасні технології відкривають доступ до використання нетрадиційних джерел енергії; це означає, що абсолютного дефіциту енергетичних ресурсів на планеті поки що немає. З іншого боку, спостерігається відносна ресурсна обмеженість, зумовлена можливістю швидкого вичерпання найбільш доступних родовищ і перехід до розробки більш складних, що викликає подорожання енергоносіїв і робить використання більшої частини паливних ресурсів нерентабельним.

Одним із найперспективніших, на даний момент, методів рішення енергетичної проблеми - це використання альтернативних видів електроенергії. Також необхідно підвищувати ефективність використання енергії; зменшувати шкідливі викиди в атмосферу за рахунок нових технологій очищення відпрацьованих газів [22].

Екологічна проблема - одна з глобальних проблем сучасності, що проявляється в різкому загостренні суперечностей у відносинах між суспільством і природою, порушенні природних процесів через надмірну антропогенну дію, непередбачувані наслідки НТР, зростання енергоспоживання і спалювання викопного палива, демографічний вибух, збройні конфлікти, техногенні катастрофи тощо.

Забруднення навколишнього середовища внаслідок дії людини відбувається в різних формах: контамінація (насичення середовища інертними матеріалами), інтоксикація (насичення хімічно активними субстанціями), радіаційне забруднення (радіонукліди),електромагнітна детеріорація, деструкція (порушення природних структур) та ін. Часто ці форми діють комплексно і спричинюють загрозливі порушення в природних процесах, що зрештою може призвести до повної деградації біосфери та загибелі цивілізації.

Нині спостерігаються три небезпечні глобальні тенденції: зміна складу атмосфери; посилення "парникового ефекту" і потепління клімату, що може призвести до розтавання льодів і катастрофічного підвищення рівня океану; забруднення навколоземного Космосу залишками космічних апаратів.

Чотири інші небезпечні тенденції мають субглобальний масштаб: забруднення Світового океану нафтовою плівкою, що порушує енерго- і масообмін між гідросферою та атмосферою; скорочення озонового шару, який захищає життя на Землі від жорсткого ультрафіолетового випромінювання Сонця; деградація лісів, головної "фабрики" кисню, як унаслідок їх вирубування (в тропічних країнах, що розвиваються, і в Російській Федерації), так і пошкодження кислотними дощами (в розвинутих країнах). В окремих регіонах екологічна криза досягла рівня екологічного лиха (Приуралля, зона Чорнобиля, Амазонія, чимало індустріальних агломерацій).

Процес спустелення щорічно веде до вилучення із сільськогосподарського виробництва біля 6 млн.га земель. Особливо сильно цей процес проявляється в Сахельських країнах Африки, розмішених на межі Сахари і савани.

Багато країн світу зіткнулися із серйозними водоресурсними проблемами, які полягають не лише в кількісній нестачі води, а і в дефіциті чистих прісних вод. Щорічно у водойми попадає велика кількість неочищених стічних вод. Серед найбільш забруднених рік і озер світу Дунай, Рейн, Сена, Міссісіпі, Волга, Дніпро, Ладозьке озеро, Балхаш та ін.

На кожного жителя планети щорічно видобувається біля 20 т мінеральної сировини, 97-98% її у вигляді відходів надходить потім у ґрунт, воду, повітря. Маса відходів і забруднювальних речовин, що надходять у навколишнє середовище, ставить під загрозу життя і здоров'я людей, існування рослинного і тваринного світу.

Людство вже значною мірою усвідомило загрозу екологічної кризи. Створено відповідні наукові центри та інші організації на національному рівні та світового масштабу. Сформульовано наукові основи раціональної екологічної політики, досягнуто міжнародної домовленості з ряду екологічних проблем (скорочення споживання викопного палива і перехід до екологічно безпечних джерел енергії, припинення випуску озоноруйнівних субстанцій, заборона на промисел китоподібних і ряду інших видів тварин тощо). Широкого розмаху набули міжнародні громадські рухи на захист природи, проти небезпечних технологій. Істотним елементом у системі заходів для подолання екологічної кризи визнано екологічне виховання населення [22, c.304].

Прогрес у сфері науки і техніки дозволив значно розширити сферу й масштаби використання ресурсів і простору Світового океану. Швидкими темпами розвивається флот - головний користувач просторових ресурсів. Зараз він складається з 80 тис. суден сумарним тоннажем 425 млн. т. У структурі флоту переважають (35%) наливні судна-танкери. Друге місце (28%) належить контейнеро- й ліхтеровозам.

Риболовний флот налічує 21 тис. суден водотоннажністю понад 100 тис. т. Останні прогнози свідчать про те, що в найближчі 20-30 років можна збільшити щорічне добування морських біологічних ресурсів до 150-180 млн. т (на початку 90-х років - близько 90 млн. т). За мари культурою майбутнє. Вважають, що гектар марикультури здатен давати у вісім разів більше риби, ніж гектар суходолу - м'яса.

Крім біологічних ресурсів, Світовий океан має колосальні мінеральні багатства - корисні копалини. Інтенсивно здійснюється видобування нафти й газу на шельфі. Якшо 1960 р. у світі існувало 70 плавучих платформ для видобування нафти, то на кінець XX ст. їх було вже близько 750. Глибина розвідувального буріння на початку 90-х років досягла 2500 м, а експлуатаційні роботи ведуться на глибині до 1000 м. Частка "морської" нафти в загальному її видобутку становить 1 /3 світового видобування, а "морського" газу - близько 25%.

Спеціалісти вже впритул наблизилися до розробки економічно ефективних засобів для промислової експлуатації залізомарганцевих конкрецій з глибини 4-6 км. Цими конкреціями, що являють собою поліметалічні руди (до 14% заліза, 25% марганцю, 0,5% міді, 1,9% нікелю, 0,5% кобальту), покриті великі площі дна Світового океану.

Найважливіший потенційний ресурс Світового океану - дейтерій (водень з атомною масою 2), який є паливом для термоядерних пристроїв. Запаси його в океані практично невичерпні.

Світовий океан - гігантський акумулятор енергії. Він накопичує її у вигляді кінетичної енергії течій і хвиль, потенційної енергії, пов'язаної з різницею рівня океану в різних його частинах, і, нарешті, теплової (гідротермальної) енергії (завдяки різниці температур різних шарів океану). Енергія Світового океану невичерпна, але використання її поки що залишається проблематичним.

Експлуатацію простору та ресурсів океану необхідно здійснювати, уникаючи подальшого його забруднення [22, с.306].

Численні глобальні проблеми існують в галузі взаємовідносин між людиною і суспільством. Це соціальні проблеми - охорони здоров'я, освіти, культури, злочинності та ін. Можливості розв'язання цих проблем залежать від рівня соціально-економічного розвитку країн, тому особливої гостроти вони набирають у найменш розвинених країнах світу.

Незважаючи на ліквідацію багатьох масових епідемій (віспа, чума, холера), стан охорони здоров'я у багатьох країнах викликає тривогу. Багато сучасних хвороб (серцево-судинні, легеневі, ракові) є наслідком погіршення екологічної ситуації, малорухомого способу життя, частих психологічних стресів. Замість вже подоланих, виникають нові епідемії, найбільш загрозливою серед яких стала "чума" XX ст. - СНІД. Уже зараз на СНІД хворіють близько 5 млн. осіб. У кілька разів більшою є кількість ВІЛ-інфікованих, яка досягає майже 20 млн. осіб. Проте вчені вважають, що значна кількість вірусоносіїв СНІДу не фіксується, і фактично їх може бути значно більше.

Найбільшого поширення епідемія СНІДу набула в Центральній і Східній Африці. За окремими прогнозами в багатьох країнах Африки на початку XXI ст. СНІД призведе не лише до зниження темпів природного приросту, а й до абсолютного зменшення населення. Значна кількість ВІЛ-інфікованих виявлена в країнах Латинської Америки, а в останні роки почалось поширення цієї хвороби і в багатьох регіонах Азії.

У країнах, що розвиваються, важливою причиною смертності залишаються інфекційні хвороби (шлунково-кишкові і гострі респіраторні захворювання, туберкульоз). У промислово розвинених країнах більшість людей помирає від серцево-судинних і ракових захворювань.

Умовами вирішення проблем охорони здоров'я є перехід до здорового способу життя, забезпечення повноцінного харчування, поліпшення екологічних умов проживання і, звичайно, подальший розвиток медицини.

Глобальна проблема освіти часто ототожнюється з великою кількістю неписьменного населення у слаборозвинених країнах. У більшості найменш розвинених країн рівень грамотності населення не перевищує 50%, а в таких країнах, як Бенін, Буркіна-Фасо, Гамбія, Гвінея, Непал, Нігер, Сомалі, Чад та ін., - менше 30%. Це стримує економічний і соціальний розвиток цих країн.

Проте поряд із кількісними, дуже важливими є якісні показники розвитку освіти. Простого вміння читати, писати і рахувати вже замало, щоб оволодіти спеціальностями високої кваліфікації. При відсутності власної системи професійної і особливо вищої освіти країни, що розвиваються, змушені витрачати великі кошти на підготовку національних кадрів за кордоном. При цьому чимало випускників вузів із слаборозвинених країн, зваблених кращими умовами роботи і оплати праці, залишаються у США і Західній Європі, що збіднює інтелектуальний потенціал цих країн.

Складна соціально-економічна ситуація в багатьох країнах світу, всесвітня криза духовної культури сприяла переростанню такого негативного явища, як злочинність, у проблему глобального масштабу.

Продовольча проблема належить до категорії глобальних тому, що для її розв`язання недостатньо зусиль окремих держав, а потрібне добре налагоджене співробітництво всіх країн, незалежно від їхнього суспільного ладу. Зрештою, на ній органічно зав`язані інші глобальні проблеми сучасності - демографічна, екологічна, енергетична та ін.

У сучасному світі спостерігається нерівномірність у виробництві та споживанні продуктів харчування. У країнах, де недостатній розвиток сільськогосподарського виробництва, як правило, і виникають проблеми з продовольством. Це, в першу чергу, стосується країн, що розвиваються. Як показує процес економічного розвитку цих країн, подолати продовольчу проблему самотужки вони не зуміють.

Виділяють чотири групи чинників, які впливають на глобальну продовольчу проблему:

    природні умови й розміщення населення (загальна площа та структура сільськогосподарських угідь, сільськогосподарський потенціал, клімат, співвідношення між кількістю населення і масою продовольства тощо);

-        світовий транспорт і зв`язок, котрі забезпечують широкий вихід продуктів харчування на зовнішній ринок;

         політична ситуація в світі (позиції політичних сил, наявність міждержавних співтовариств, об`єднань, використання поставок продовольства у політичних цілях);

         світова економіка і торгівля в їхній єдності (продовольство як складова торговельних потоків, роль балансових розрахунків, кліринг) [25, c.146].

За оцінками Продовольчої й сільськогосподарської організації ООН (ФАО) і Всесвітньої організації охорони здоров`я (ВООЗ), середня норма харчування для однієї людини має становити 2300-2400 ккал на добу. Чітко виражене недоїдання настає тоді, коли цей показник падає нижче 1800 ккал, а очевидний голод - коли він проходить критичну позначку 1000 ккал на добу. На кінець 90-х років загальна кількість голодуючих оцінювалася за даними ФАО, в 500-550 млн. осіб, а тих, хто недоїдає, - 1-1,3 млрд. Середній для всього світу показник калорійності харчового раціону становив 2700 ккал на добу. Середнє споживання продовольства на одну людину в розвинутих країнах складає 3390 ккал, а споживання білків - майже 100 г на добу. Вони виробляють і споживають дві третини світового продовольства (у вартісному вираженні), хоча у них мешкає 15% населення світу. Їхня питома вага у світовому експорті продовольства становить близько 64% ( утому числі 60% готової продукції та 61% сільськогосподарської сировини), а в імпорті - 67% (відповідно 69 відповідно 69 і 64%). Економічно розвинуті країни підтримують досить високий рівень самозабезпеченості продовольством: США і Франція - понад 100%, Німеччина - 93%, Італія - 78%.

Головною ареною голоду і недоїдання в сучасному світі є країни, що розвиваються. Саме тут проживає найбільше голодуючих: близько 57% із них в Азії, 27% в Африці, 11% у Латинській Америці та близько 5% на Близькому Сході. Хоча найбільша кількість тих, що недоїдають, мешкає в Азії, найвищий приріст голодуючих спостерігається в Африці. Переважна частина голодуючих сконцентрована у відносно невеликій кількості країн. Так, 75% голодуючих Азії проживає у семи країнах: Бангладеш, Бутані, Індії, Мальдівах, Непалі, Пакистані та Шрі-Ланці; дві третини голодуючих Африки проживають в Ефіопії, Нігерії, Заїрі, Кенії, Уганді та Мозамбіку.

Зонами критичної продовольчої ситуації є території в межах Сахари (Мавританія, Сенегал, Гамбія, Малі, Нігерія, Чад), де слабо розвинута промисловість, і Північно-Східній та Південній Африці ( за винятком ПАР). Найбільш жахливе становище у 20 країнах “зони голоду”, що розташована в сухих саванах і напівпустелях. Тут темпи приросту населення вдвоє перевищують виробництво продовольства. У раціоні африканців переважає низькокалорійна рослинна їжа з невисоким вмістом білків, жирів та вітамінів. Для багатьох африканських держав середньодобова забезпеченість їжею оцінюється у 80-85% від рекомендованих ФАО норм.

Осередком хронічного дефіциту продовольства є також Центральноамериканський субрегіон - Сальвадор, Гондурас, Гватемала, де середньодобове споживання не перевищує 2000 ккал. Найбільш загострена проблема на Гаїті (1905 ккал) [25, c.149].

На межі століть проблема подолання бідності розглядається світовим співтовариством як ключова у соціально-економічній політиці будь-якої держави, де зазначене явище має істотне поширення. Бідність визначається як неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств населення належать ті, хто не з власної волі позбавлений найнеобхіднішого: належного житла, їжі, одягу, здоров'я. Бідність - це ще і страх перед майбутнім, обумовлений невпевненістю людини у своїх можливостях захистити себе і своїх близьких. Крайнім проявом бідності є злиденність.

У документах ООН підкреслюються чотири основних прояви бід­ності:

    коротке життя;

-        низька професійно-освітня підготовка;

         позбавлення економічної бази для нормального життя - чистої пит­ної води, медичних послуг, якісного харчування;

         усунення від сус­пільного життя.

Між країнами і регіонами світу є значні відмінності в якості життя, що зумовлює існування бідності на нашій планеті. Це змушує замислитися над

тим, яке непросте коло проблем має розв'язати людство на шляху до спільного процвітання і злагоди.

Для того, щоб подолати проблему бідності необхідно:

    вибрати шлях соціально-економічних перетворень, на якому держава має визначити свою стратегію економічної політики і створити різні механізми її реалізації. Досвід свідчить, що першою передумовою розвитку є затрати на освіту та підготовку кадрів. Також необхідно створити ефективну законодавчу базу господарської діяльності та систему управління, дбати про забезпечення соціальних потреб та охорону довкілля. Отже, створювати умови, за яких продуктивні сили мають змогу нарощувати продуктивність праці, капіталу, землі тощо.

-        Другою передумовою є реалізація досягнень науково-технічного прогресу, на який, в свою чергу, впливають історія, культура, освіта, наука. Через суспільний поділ праці та механізми інвестування здобутки науково-технічного прогресу перетворюються у фізичний (споруди, машини, устаткування тощо) та людський або інтелектуальний капітал. У XX ст. залучення нових і найновіших технологій дало змогу багатьом країнам використовувати свої економічні ресурси набагато продуктивніше, ніж будь-коли в історії і досягти різкого збільшення виробництва за порівняно короткі періоди.

         Третьою передумовою є інтеграція в світове господарство. Ефективний економічний розвиток стає можливим, коли вільний рух товарів, капіталу,наукове технічної інформації сприяє економічному зростанню всіх країн світу [23, c.3].

Як вже зазначалося, у світі є багато країн, що розвиваються і найменш розвинених країн, тому важливим є питання подолання відсталості країн, що розвиваються, адже це гостра глобальна проблема сучасності, яка загрожує розвитку і самому виживанню людства.

Причинами відсталості цих країн є демографічна, економічна, продовольча та інші важливі проблеми.

Економіки країн, які розвиваються, сильно відстають від рівня виробництва розвинутих держав, і скоротити цей розрив поки ще не вдається. Держави з низьким рівнем доходів складають близько 40% всіх держав і зосереджені в центральній Африці, Південно-Східній і Центральній Азії. У країнах з високим рівнем доходів, які складають близько 10% всіх держав, ВНД на одну особу складає 9386 доларів.

Неграмотність дорослих у країнах з низьким рівнем доходів - понад 40%, а питома вага студентів вищих навчальних закладів становить лише 3%. Гостра житлова проблема: населення країн, які розвиваються, живуть в антисанітарних умовах, 1,5 млрд осіб не отримують медичної допомоги. Близько 2 млрд осіб не мають доступу до безпечної для здоров’я води. Недоїдають понад 500 млн. осіб, а від голоду щороку помирає 30-40 млн, близько 15 млн. дітей помирає щороку до п’ятого року життя, причому половина з них від голоду. Згідно з даними Міжнародної організації праці, у країнах, що розвиваються, кількість малолітніх працівників віком від 5 до 14 років становить 250 мільйонів. Виділяють декілька причин, які заважають країнам подолати відсталість:

) насамперед, потрібно мати на увазі, що це - аграрні країни. На їх частку припадає 90% селян світу, але вони не спроможні прогодувати навіть себе, оскільки ріст населення у цих країнах перевищує приріст виробництва продовольства;

) необхідність освоювати нові технології, розвивати промисловість, сферу послуг, що потребує участі у світовій торгівлі, а це деформує економіку цих країн;

) використання традиційних джерел енергії, які з огляду на їх низьку ефективність не дозволяють суттєво підвищити продуктивність праці у промисловості, на транспорті, у сфері послуг, у сільському господарстві;

) цілковита незалежність від світового ринку: прикладом цього є нафта, величезними запасами якої володіють деякі держави, але вони не можуть контролювати нафтові ринки і регулювати ситуацію на свою користь;

) швидко росте борг розвинутим державам;

) розвиток продуктивних сил, соціально-культурної сфери неможливий без підвищення освітнього рівня усіх громадян, оволодіння сучасними досягненнями науки та техніки.

Бідність і низький рівень культури неминуче тягнуть за собою неконтрольований приріст населення. Політична нестабільність, обумовлена, насамперед, низьким рівнем економіки, постійно створює небезпеку виникнення збройних конфліктів у цих регіонах. Диспропорції у світовому розвитку роблять проблематичним безконфліктне співіснування різних держав і регіонів планети в найближчому майбутньому [17, c.205].

ВИСНОВКИ

У роботі досліджена типологічна структура країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку та їх геопросторова організація. Вона дає можливість виявити характерні риси розвитку країн, визначити їх місце у світовому господарстві і вірогідні перспективи їх розвитку.

У ході написання курсової роботи, після опрацювання літературних джерел з’ясували такі поняття як: тип країни, економічний і соціальний розвиток, глобалізація. З’ясували різницю між поняттями типологія, типізація і класифікація. Врахували кількісні і якісні критерії, які покладені в основу типологій.

У роботі проаналізували підходи різних вчених до типізації країн, що розвиваються, зокрема, українських: Є.П. Качана, М.М. Книш, С.П. Кузика, П.О. Масляка, Б.Я. Олійника, А.В. Степаненка, О.І. Шаблія, В.М. Юрківського, П.Б. Яценка; та російських вчених: Н.Б. Болотіна, В.В. Вольського, В.В. Дронова, Д.Б. Зіміна, В. Рома, В. Максаковського, В. Л. Шеніса. Також з’ясували, які науки займаються вивченням типологій.

Врахували головні аспекти соціально-економічного розвитку країн світу, адже існування типів країн, їх історична еволюція є наслідком того, що країни розвиваються різними темпами, в різних умовах і різними напрямками.

Головними критеріями, за якими здійснили типології у нашому дослідженні, є валовий національний дохід, рівень людського розвитку, рівень сталого людського розвитку. Проаналізувавши звіт про людський розвиток усі країни світу поділили на чотири великі групи: країни з дуже високим, високим, середнім і низьким рівнем людського розвитку. Дослідивши дані Світового Банку усі країни світу за ВНД на одну особу поділили на чотири групи: країни з високим доходом, вище і нижче середнього, низьким доходом.

Врахували і дослідили різні підходи до типології, зокрема традиційні і спеціальні. Відповідно до традиційного підходу, виділили дві великі групи країн: розвинені країни і країни, що розвиваються. До розвинених віднесли країни “Великої сімки”, малі західноєвропейські, країни “переселенського капіталізму”. До країн, що розвиваються - нові індустріальні країни, нафтодобувні країни, країни середніх можливостей, малі острівні і найменш розвинені країни. Серед усіх країн світу виділили перехідні транзитивні країни. Зазначимо, що більшість з цих країн у процесі свого розвитку уже здійснили перехід до інших груп, зокрема розвинених, і країн, що розвиваються. Дослідили також спеціальну типологію конкурентоспроможності.

Важливим у нашому дослідженні є типологія країн світу з врахуванням процесів глобалізації. Відповідно, виділили типи країн світу відносно впливу глобальних проблем сучасності на соціально-економічний розвиток цих країн. Дослідили головні ознаки процесу глобалізації і глобальні проблеми сучасності та типи країн світу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.   Алаэв Э.Б. Социально-экономическая география: Понятийно-терминологический словарь. - М.: Мысль, 1983. - 350с.

.     Безуглий В.В., Козинець С.В. Регіональна економічна і соціальна географія світу. Посібник. - К.: Видавничий центр «Академія», 2003. - 688 с.

.     Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел; з дод. і допов. - К.: Ірпінь: Перун, 2005. - 1728с.

4.      Социально-экономическая география зарубежного мира / Под ред. В.В. Вольського. - 2-е изд., испр. - М.: Дрофа, 2003. - 560с.

5.   Голиков А.П., Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник. - К.: Либідь, 1996.

6.      Де Блій Г., Муллер П., Шаблій О. Географія: Світи, регіони, концепти / Переклад з англ., за редакцією і співучастю О. Шаблія. - Київ: Либідь, 2004.

.        Дергачев В.А. Глобальная геоэкономика (трансформация мирового экономического пространства). Научная монография. - Одесса: ИПРЭЭИ НАНУ, 2003. - 238 с.

.        Дністрянський М.С. Політична географія та геополітика України: Навчальний посібник. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2010. - 344с.

.        Дорогунцов С., Ральчук О. Сталий розвиток - цивілізаційних діалог природи і культури / Вісн. НАН України. - 2001. - №10. - с.17

.        Загородній А.Г., Вознюк Г.Л. Вінансово-економічний словник. - К.: Знання, 2007. - 1072 с.

.        Геоекономічні сценарії розвитку і Україна : монографія / М.З. Згуровський - К.: Академія, 2010. - 323.

.        Згуровский М.З. Устойчивое развитие и глобальное моделирование: Качество жизни и безопасности населения земного шара - К.: Издательский дом „Политехника”, 2008. - 351 с.

13. Книш М.М. Економічна і соціальна географія країн, що розвиваються: Навч. посібник. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006. - 264 с.

14.    Світова економіка. Навч. посіб. / За редакцією Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського, Н.С. Логвінової - К.: Центр учбової літератури, 2010. - 328 с.

.        Корецкий В.А., Халиков М.С. Социологические взгляды на глобализационные процессы: Вестн. Моск. Ун-та. Сер.18. социология и политология. - 2006, с.59-74.

16. Економічна і соціальна географія світу: Навч. Посібник / За ред.. Кузика С.П. - Вид. 2-ге, зі змінами. - Львів: Світ, 2005. - 672с.

.     Логвина В.Л. Політологія. Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 304 с.

.     В. К. Ломакин. Мировая економика. - М.: Финансы, 1999. - 725с.

19.    Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації / За ред. Д. Г. Лук’яненка - К.: КНЕУ, 2001. - 538 с.

20. Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Ред.: С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. - К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. - 864 с.

.     Масляк П.О. Країнознавство: Підручник. - 2-ге вид., випр. - К.: Знання, 2008. - 292 с.

22. Масляк П.О., Олійник Я.Б., Степаненко А.В, Словник-довідник учня з економічної і соціальної географії світу. - Київ: Лібра, 1996. - 328с.

23. Сірук М. Проти бідності - глобалізація з локалізацією // День. - 1999. - 21 вересня.

24.    Сліпушко О. Політичний і фінансово-економічний словник. - К.: Криниця, 1999. - 390 с.

.        Хорунжий М.Й. Продовольча безпека: соціально-економічна суть, стан і показники / Економіка АПК, 2003, №6, ст. 146-152.

.        Шаблій О.І. Основи загальної суспільної географії: Підручник. - Львів: Видавничий цент ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. - 444 с.

27.    Юрківський В.М. <http://library.kpi.kharkov.ua/scripts/irbis64r_01/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=BOOK&P21DBN=BOOK&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=1&S21P03=A=&S21STR=%D0%AE%D1%80%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9,%20%D0%92.%20%D0%9C.> Регіональна економічна соціальна географія. Зарубіжні країни: Підручник. - К. : Либідь, 2000. - 414 с.

28. Яценко Б.П., Бабарицька В.К. Країнознавство. Основи теоріі: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2009. - 312с.

.     Звіт про людський розвиток [Електронний ресурс] / Організація ООН з людського розвитку

.     Світова книга фактів [Електронний ресурс]

31.    Світовий банк [Електронний ресурс] <file:///C:\Users\HOME\Desktop\Світовий%20банк%20%5bЕлектронний%20ресурс%5d.%20%20Режим%20доступу:%20http:\data.worldbank.org\indicator\NY.GNP.PCAP.CD>

.        Світовий банк [Електронний ресурс]

ДОДАТОК А

Типи країн світу за індексом людського розвитку

ДОДАТОК Б

Класифікація країн за методикою Світового банку