Кольорові революції на теренах СНД

  • Вид работы:
    Реферат
  • Предмет:
    Политология
  • Язык:
    Украинский
    ,
    Формат файла:
    MS Word
    18,97 Кб
  • Опубликовано:
    2015-01-31
Вы можете узнать стоимость помощи в написании студенческой работы.
Помощь в написании работы, которую точно примут!

Кольорові революції на теренах СНД

Зміст

Вступ

. Передумови виникненя «кольорових революцій» на теренах СНД та сили, що їх підтримують

. Структура організації дійових осіб під час «кольорових революцій»

. Основні події та наслідки «кольорових революцій»

Висновок

Використана література

Вступ

Останні 10 років ціла хвиля «кольорових революцій» прокотилася країнами колишнього СРСР.

- «Помаранчева революція» в Україні.

- «Тюльпанова революція» в Киргизії.

- Спроба «Волошкової революції» у Білорусії.

- Спроба «кольорової революції» у Вірменії.

- Спроба «кольорової революції» у Молдові.

- «Друга Динна революція» - друга Киргизька революція (Народна Революція в Киргизії 2010 року).

Звідки ж виникло таке явище як «кольорова революція»?

Теоретично, корені цього явища можна шукати в «Доктрині Монро» (названа на честь американського президента Джеймса Монро 1758 - 1831): відповідно до якої, США у липні 1823 року, проголосили своє право встановлювати вірні Вашингтону режими «південніше Рио-Гранде», тобто у Центральній та Південній Америці, та базувалася на їхній месіанській моделі світоустрою під назвою «Pax Americana» (лат. Американський світ) - світу, побудованого за американським зразком. У своїй доктрині, Монро проголосив: «…стосовно урядів країн, проголосивших та зберігаючих свою незалежність і тих, чию незалежність, після докладного вивчення, з урахуванням принципів справедливості, ми визнали, ми можемо розглядати всілякі втручання європейських держав, на меті яких є гноблення цих країн, або встановлення будь-якого контролю за ними, не інакше, як недружню прояв стосовно Сполучених Штатів».

Однак саме поняття «кольорова революція» було сформовано відносно нещодавно. Теоретичну основу майбутніх «оксамитових» революцій було викладено у книзі Джина Шарпа «Від диктатури до демократії. Концептуальні основи звільнення». Шарп розглядає боротьбу з незахідно-орієнтованими державами, як боротьбу з диктатурою. Його книга детально розповідає про те, як здійснити революцію, використовуючи найпростіші методи. Вона стала справжньої біблією діяльності молодих революціонерів. У ній шукали практичного натхнення опозиційні сили руху Югославії, Грузії, України, Киргизії і багатьох інших країн. Ця книга являє собою класичне керівництво до дії, докладно розкриваючи тактику і стратегію діяльності всередині тоталітарних і авторитарних держав (тоталітарних з погляду так званих розвинених країн Заходу). Яку силу може мобілізувати опозиція, для достатньої руйнації антидемократичного режиму, його військової техніки та поліцейської системи. Спільною рисою наведених прикладів руйнації чи ослаблення диктатур - є рішуче масове застосування політичної непокори з боку населення, його інститутів.

Насьогодні «кольоровими революціями» називають серію масових вуличних заворушень і протестів населення, виниклих за допомогою зарубіжних неурядових організацій, зазвичай закінчуючихся зміною політичного режиму, без військової участі у разі, якщо революція сягає своєї мети. Також відбувається зміна правлячих еліт.

1. Передумови виникнення «кольорових революцій» на теренах СНД та сили, що їх підтримують

Перша причина - глибока криза нових незалежних держав, де ці революції сталися. Глибока внутрішня політична та економічна кризи.

Друга причина - нерозділене бажання світових наддержав та інших сил брати участь у подальшому перерозподілі світу та лобіюванні своїх інтересів.

Третя причина - це криза нашої власної методи і методології російської зовнішньої політики по відношенню до України.

Четверта причина - проблеми, у економічній галузі: злидні великих верств населення, і навіть відсутність середнього класу, що є гарантом стабільності, призводить до дестабілізації країни. Ефективна економіка - ключ до рішення більшості складних завдань.

П'ята причина - основна проблема багатьох країн колишнього СРСР у тому, що уряд повноцінно не співпрацює з опозицією, а ігнорує та інколи і придушує її.

Але одних причин виникнення «кольорових революцій» замало. Треба винайти суб'єкта якому це буде не лише вигідно, алея кий буде сплачувати усі витрати на це «міроприємство».

На думку багатьох експертів, головним суб'єктом, зацікавленим у проведенні революцій у пострадянських країнах виступає США. Саме Америка через різні фонди спонсорувала опозиційні сили і усіляке впливала на внутрішні процеси країн. Така активна діяльність проамериканських структур у Східній Європі та Середній Азії повинна пояснюється геополітичними інтересами США в данних регіонах:

По-перше - інтереси США як наддержави, це перш за все інтереси які пов'язані з боротьбою за світове панування; це підтверджується не тільки останніми подіями в пострадянських країнах, але й багатьма іншими, наприклад, на Балканах, де за допомогою політичної та економічної дестабілізації (2000 р.) здійснювалися спроби підірвати альтернативну долару - нову світову валюту євро.

По-друге - претензії на роль провідної світової держави неможливі без контролю над сировинними базами, що витікає з боку США у боротьбу за доступ до енергетичних ресурсів; встановивши в Грузії проамериканський режим, США зможе проникнути до нафтових запасів Азербайджану і Центральної Азії; проблема Каспію для США має виключне значення: нестабільність світового ринку нафти, загроза не тільки подальшого стрибкоподібного зростання цін на нафту, але й різкого скорочення її виробництва в регіоні Перської затоки (внаслідок знищення видобувних потужностей і транспортної інфраструктури), робить життєво важливим завданням створення маршруту транспортування енергоносіїв з регіону, альтернативних Перській затоці. Відповідно, Грузія з усіма своїми проблемами розглядається як «доважок» до проблеми функціонування експортного нафтопроводу «Баку-Тбілісі-Джейхан» (БТД), як фрагмент «стратегічного коридору» до енергетичних ресурсів Азербайджану і Центральної Азії. Ймовірно, що при цьому ставка Заходу зроблена на подальше розгойдування ситуації. Обстановка в країні повинна дійти до тієї крапки, коли «міжнародному співтовариству» стане остаточно зрозуміло, що без його втручання місцевому населенню загрожує катастрофа. Після цього має послідувати фінальна стабілізація - з введенням в цей регіон міжнародних «миротворчих сил» (ООН, НАТО або який-небудь іншої коаліції).

По-третє - на тлі нагнітання військової присутності США в районі Перської затоки Киргизія може стати місцем дислокації американських військових баз, що посилить тиск на недружні США країни цього регіону.

На рівні негеополітичному все виглядає також не просто. Ретельний підбір кандидата і консолідація розрізнених опозиційних сил, вимагає певних матеріальних, тимчасових і інших витрат. Ймовірно, що для створення такої продуманої передвиборчої кампанії необхідний скрупульозний аналіз соціальної та політичної обстановки в країні, що у свою чергу, вимагає залучення кваліфікованих наукових кадрів, у тому числі і із-за кордону. Утримання під контролем опозиції величезних територій країни протягом тривалого часу, розгортання дорогих PR - кампаній, а також проведення масштабних акцій протесту, з роздачею безкоштовної їжі та теплого одягу, як це було на Україні, за всім цим відчувається чиясь могутня»рука». Приводом казати про фактор зовнішньої присутності дає хоча б той факт, що вибори в усіх трьох республіках привернули велику увагу з боку світової громадськості. Проте, як показав час, однією лише увагою справа не обійшлася. Широко відомо, що активними суб'єктами коаліції Ющенко і Саакашвілі були різні неурядові організації (НУО). У Грузії це були Фонд Сороса (Soros Foundation) і Національний Фонд Підтримки Демократії (National Endowment for Democracy). На Україні - Національний Фонд Підтримки Демократії (National Endowment for Democracy), урядове Агентство з міжнародного розвитку (US AID), Фонд Чарльза Стюарта (Сharles Stewart Mott Foundation), Фонд Форда (Ford Foundation), Фонд Сороса (Soros Foundation). У Киргизії - Дім Свободи (Freedom House), який надав істотну підтримку опозиційній пресі. Наприклад, одним з основних агітаційних каналів опозиції стала газета «MSN» («Новини моєї столиці»), яку друкували в друкарні, відкритої на кошти Freedom House. Свою роль зіграла і киргизька служба Радіо Свобода (Radio Liberty), що веде мовлення на всю територію республіки. Активну діяльність вів у Киргизії та Міжнародний Республіканський Інститут (International Republican Institute).

Однак при всьому різноманітті НВО мало хто приховував їх тісні зв'язки із західними країнами і, перш за все з США. При цьому стає абсолютно ймовірно, що НУО є лише буфером для перекачування грошей з однієї країни в іншу, оскільки законодавства Грузії, Україні і Киргизії забороняють пряме вплив іноземних держав на виборний процес.

Наприклад, про те, що до фонду виборчої кампанії Ющенка США перевели десятки мільйонів доларів, 7 грудня 2004 р. заявив конгресмен Рон Пол. А американський президент Д. Буш у відкриту заявив: «Я ціную роботу, яку робить МРІ (Міжнародний Республіканський Інститут) з просування справи свободи. Протягом більше двох десятиліть МРІ був на передовій лінії демократичних змін в більш ніж ста країнах». «По всьому Кавказу і Середньої Азії зростають очікування в зв'язку з перспективами змін, і зміни настануть»; «Польща, Литва і Латвія працюють з лідерами громадянського суспільства в Білорусі, щоб принести свободу в останню диктатуру Європи» - інші заяви Буша. Таким чином, Буш у своїх заявах не тільки говорить про причетність США до подій в пострадянських країнах, але проливає світло на діяльність європейських структур.

Пряме відношення до революційних подій мав Східно-Європейський демократичний центр (Wschodnio Europejskie Centrum Demokratyczne), ВЕДЦ. Його офіс знаходиться у Варшаві. Сама організація була зареєстрована в 2001 році і виникла на базі білоруської програми американського фонду Інститут на підтримку демократії в Східній Європі (Institute for Democracy in Eastern Europe, IDEE). Фінансується ВЕДЦ тими ж організаціями та фондами, чиї назви вже згадувалися у зв'язку зі спонсорством опозиції. Таким чином, можна сказати, що ВЕДЦ є «підрядником» у здійсненні революцій. На офіційному сайті організації сказано, що її завданнями є поширення ідеї демократії, підтримка громадських ініціатив та неурядових програм, будівництво відкритого суспільства. Фактично ж ВЕДЦ займається збором та аналізом інформації про політичну ситуацію в зацікавлених країнах, пошуком та підготовкою опозиційних лідерів, створенням молодіжних політичних організацій і політичним маркетингом. У Киргизії представники ВЕДЦ діяли з середини 2004 року. Вони розробляли програму майбутніх виборчих кампаній для К. Бакієва (Народний рух Киргизстану).

Але згідно Статуту ООН: «Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 54/168 категорично заборонено втручатися у виборчий процес іншої держави ... Всі акції інших держав, спрямовані на пряме чи непряме втручання у вільний виборний процес суверенної держави ... є неприпустимим порушенням принципів Статуту ООН. Він вимагає від держав не фінансувати політичні партії і угруповання в інших державах, не робити будь-які інші акції, що підривають виборний процес », на що Америці, як і завжди, глибоко наплювати.

. Структура організації дійових осіб під час «кольорових революцій»

В усіх революціях, особливо «кольорових», використовується одна і та сама структура. Умовно, це піраміда, поділена на три яруси. На верхньому ярусі розташовуються «високі покровителі революціонерів» (окремі люди, часом група людей, які навчають, направляють, фінансують та створюють оптимальну інформаційну підтримку в усьому світі). Такі покровителі дуже впливові, але безпосередньо не втручаються, а діють через посередників. Це дозволяє їм зберегти гідний вигляду у власних очах та в очах світової спільноти. На середньому ярусі - безпосередні організатори переворотів. Зазвичай, це група молоді, повністю прозахідної спрямованості. Ця группа, в свою чергу, поділяється на дві категорії. Перша категорію - це фахівці з галузі піар-технологій, професійні психологи, журналісти та ін. Вони допомагають організувати необхідний фон виступам, аби в народу склалося негативне ставлення до дій офіційної влади. Це стає в нагоді у найближчій перспективі цю саму влада скинути, за умови, що ніхто не виступить у її підтримку. Більшість таких фахівців і професіоналів - громадяни інших держав, які не мають особливого ставлення до країн, де вони організовують переворот. Друга категорія - це так звана «вітрина». Молоді політики, що є лідерами революції, добре впізнавані у простого населення. Зазвичай, що ця група у випадку забезпечення успіху «кольорового сценарію», стає новою правлячою елітою країни. Деякі з цих лідерів, наприклад Михайло Саакашвілі - отримували освіту у США. Тому легко зрозуміти, чиї інтереси він у першу чергу відстоюватиме у своїй країні. нижній ярус - це простий народ, створюють масовість у організованих акціях. Часом, навіть, роблять це за своїми ідеологічними міркуваннями, але найчастіше, готові стояти годинами і днями на морозі за гроші, причому за великі гроші.

Пройшовши стадію пошуку причин - починається активна стадія «кольорового проекту».

. Основні події та наслідки «кольорових революцій»

Україна

Початком «Помаранчевої революції» вважають акцію протесту, організовану та проведену прибічниками Віктора Ющенка (основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді-грудні 2004 року і рухом «Час» під керівництвом її лідера - Владислава Каськіва), після проголошення Центральною виборчою комісією (ЦВК) попередніх результатів, за якими переміг суперник Віктора Ющенка, кандидат від влади - Віктор Янукович. Згодом Верховний суд України констатував факти порушень у процедурі голосування та підрахунку виборчих симпатій, скасував постанову ЦВК про оголошення результатів виборів і зобов'язав її провести третій тур голосування.

Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні області України, тоді як В.Ф.Януковича підтримали переважно східні і південні регіони України. Громадська думка Західних країн перебувала на стороні української опозиції.

листопада в містах Західної, Центральної України та Києві та інших містах і обласних центрах почалися мітинги на підтримку кандидата від опозиції. Основною ареною народного невдоволення став київський майдан Незалежності, який зібрав на мирну демонстрацію, за оцінками, відповідно до російської версії, від 100 до 200 тисяч жителів, і до 500 тисяч відповідно за версіями Європи (хоча найбільша площа Європи здатна вмістити максимум 300 тисяч, а майдан Незалежності поступається їй за розмірами; так що уявлення про кількість митингуючих робимо самі). Мітинги та пікети проходили також перед будинками Адміністрації Президента, Верховної Ради та ін. Відмінним знаком демонстрантів став помаранчевий колір - колір передвиборчої кампанії Ющенка, звідси і революції. Прибічники Януковича використовували білий і синій кольори.

Ющенко вступив у переговори із чинним на той час президентом Леонідом Кучмою, бажаючи мирним шляхом домогтися визнання своєї перемоги, але переговори перервалися вже 24 листопада, оскільки позиція Ющенка передбачала проголошення його президентом. Після проголошення остаточних результатів, якими переможцем було визнано Янукович, Ющенка виступив перед своїми прибічниками у Києві, закликавши їх розпочати «Помаранчеву революцію» і шляхом страйків паралізувати діяльність уряду та змусити влади визнавати сфальсифіковані про результати виборів.

У результаті переголосування, проведенного 26 грудня 2004 року, переміг Віктор Ющенко. Спроба прибічників Віктора Януковича опротестувати результати повторно проведенного другого туру виборів не принесла результатів, і ще до закінчення засідання Віктора Ющенка був офіційно визнаний Президентом України.

Український сценарій був не таким гладким як у Грузії. Організатори перевороту вперше спіткнулися. Проте їм усе ж таки вдалося, з труднощами, але довести свою справу до кінця.

Об'єктивно, українська передумова революції - одна із найбільш надуманих. Близько 800 підготовлених західних спеціалістів змогли змінити долю 46-ти мільйоної країни, шляхом чітких маніпуляцій за допомогою ЗМІ та продуманих схем дії. У принципі, це було цікаво спостерігати у країні, де відпрацьовувався «кольорової сценарій», але ву Україні майстерність його проведення досягло свого апогею.

Найбільш суперечлива картина постала в Україні. Обійнявши посаду президента, Ющенко, а разом із ним і політика України, подібно Грузії, набула цілком антиросійського характеру. Було проведено спроба реанімації ГУАМ (регіональна організація, створена жовтні 1997 між республіками - Грузією, Україною, Азербайджаном і Молдовою), і навіть створено Співдружність демократичного вибору. Обидві організації мають явні ознаки антиросійського характеру. З іншого боку, Україною був взятий генеральний курс - на зближення із США, НАТО та євроінтеграцію. У внутрішньому житті країни після президентських виборів страсті не втухли, набував все більших обертів конфлікт як серед самих «помаранчових» лідерів та уряду, так і між різними гілками центральної та виконавчої влади; виріс зовнішній борг України, країна фактично зупинилася у своєму розвитку на п'ять років. Україна стала яскравим прикладом того, до чого можуть призвести «кольорові революції» у державі з великою різноманітністю політичних поглядів, напрямів та партій.

Киргизія.

Після проходження порівняно невеликого часу, революційний запал перекинувся до Азії. Події у Киргизії відрізнялися від подій інших «кольорових сценаріїв». Там не було центрального опозиційного молодіжного руху, а події мали скоріш спонтанний характер, ніж сплановану заздалегідь революцію.

Ситуація, внаслідок якої спалахнула революційний пожежа, яка принесла чимало негараздів і, як побачимо у майбутньому людських жертв, виникла і в Киргизії. Вже у лютому - березні 2005 року там були проведено чергові парламентські вибори. Результати цих виборів, передбачувано, були визнано нечесними прозахідними «демократичними» громадськими організаціями, зокрема, вже згадуваною вище організацією «Freedom House». Цей факт, з підбурювання тією ж НВО, призвів до народного невдоволення і різкого загострення становища у киргизькому суспільстві.

Вважається, що кризі влади у Киргизії сприяли такі чинники:

важке економічне становище населення;

протистояння між заможнішим (по киргизьким мірками) північним регіоном і бідним південним, засилля «північан» в органах влади й управління;

глибоко вкореніла корупція, сімейність і клановість у країні;

слабкість центральної влади й органів правопорядку, відсутність ефективної системи управління країною, втрата почуття реальності (Аскар Акаєв, режим якого, на думку спостерігачів, був демократичним серед усіх пострадянських держав Середньої Азії, виявився нездатним виявити жорсткість при придушенні перших паростків заколоту і виявив бажання позбутися влади).

Президент Киргизії Аскар Акаєв 24 березня 2005 року, не зумівши припинити спроби узурпації влади, був повалений і залишив країну разом із усією сім'єю, отримавши тимчасовий притулок у Росії. Оскільки події відбувалися навесні, під час цвітіння тюльпанів, то революція, на кшалт грузинської тенденції, отримала назву «Тюльпанової революції». Через переворот, влада перейшла до рук різнорідною опозиції, яка сама виявилася приголомшена тим, що відбулося. Відразу після цього серед її переможців почалися внутрішні розбіжності й конфлікти. Невдовзі Аскар Акаєв внаслідок переговорів із представниками опозиції підписав заяву про складання із себе президентських повноважень. Через проведені дострокові вибори президентом було обрано одного з керівників опозиції Курманбека Бакієва. Однак це, не призвело до нормалізації життя жінок у країні; серед діячів опозиції (насамперед це Курманбек Бакієв і Фелікс Кулов) продовжилася боротьба за владу, вірніше за лідерство, у якій перемогу успішно здобув Бакієв.

Киргизія - перша країна, де поставлений західними силами президент не став сліпо виконувати всі розпорядження із-за кордону. Президенту Бакієву вдалося послабити і розколоти проамериканське угруповання киргизьких політиків (Кулов, Отунбаєва та інших.) і водночас зміцнити співробітництво з Росією.

У республіці після перевороту протягом кілька років була відносна стабільність, зросла ефективність участі Киргизької Республіки у структурах СНД і регіональних організаціях - ШОС, ОДКБ, ЄврАзЕС. Проте все змінилося у квітні 2010 року, коли по країні прокотилися хвилі антиурядових виступів, що охопили всю Киргизію, відбулася чергова революція.

березня 2010 року у Бішкеку пройшов курултай (з'їзд) опозиції, яку очолювала соціал-демократ Роза Отунбаєва. На ньому був затверджений план дій опозиції. Заворушення почалися в Таласе 6 квітня, коли опозиція після мітингу захопила будинок обласної державної адміністрації. Спроби спецназу повернути контроль за ситуацією не мали успіху. Протестуючі також спробували захопити будинок обласного УВС. 7 квітня хвилювання охопили Нарин і Бішкек, причому у столиці опозиціонерам вдалося захопити телецентр. Президент Киргизії Курманбек Бакієв підписав указ про запровадження у країні режиму надзвичайного стану і введення в Бішкеку комендантської години. Дедалі ситуація у Киргизії загострювалась. Митингувальники застосували проти військ камені та підручні матеріали та почали намагатися захватити урядові будинки, внаслідок чого проти них було застосовано зброю. Було розгромлено будинок парламенту і підпалено будинок Генеральної прокуратури.

У ніч на 8 квітня по столиці прокотилася хвиля мародерств. Але вже вранці 9 квітня, як стверджують МВС Киргизії, загони міліції разом із народними дружинами повністю очистити столицю країни Бішкек, від мародерів. У місті знову було запущено рух пасажирських автобусів. 9 і 10 квітня були оголошені у республіці днями жалоби за загиблими. 15 квітня Курманбек Бакієв залишив Киргизію. І вже 16 квітня він підписав заяву про відставку з поста президента.

Через квітневі сутички 2010 року, між опозицією та правоохоронними органами, загинуло 84 особи і більш 1500 осіб постраждало. Ці заворушення та жертви стали прямим наслідком незавершенності «Тюльпановой революції» 2005 року.

Спроба «Волошкової революції» у Білорусі.

Після низки успішних мирних змін правлячих з еліт у Грузії, в Україні, в Киргизії, передбачалося, що аналогічні події можуть відбутися й із Президентом Білорусі - Олександром Лукашенка. Новий переворот заздалегідь охрестили «Волошковою революцією» (може бути з такого самого принципу, як і «Тюльпанова» в Киргизії). Очікувалося, що найзручнішим приводом до цього стануть президентські вибори 2006 року.

За результатами ЦВК РБ вибори завершилися перемогою Лукашенка, після чого опозиція (молодіжні організації «Зубр» і «Молодий фронт», і навіть коаліція Демократичних сил) на чолі з одним із переможених кандидатів Олександром Милинкевичем організувала масові заходи протесту. За кілька днів на Жовтневій площі організували наметове містечко з дев'ятнадцяти наметів. Кількість людей, що брали участь у заходах протесту, зростала протягом трьох днів протестів, а після призову Олександра Мілінкевича розходитися, поступово скорочувалася. У середньому кілька тисяч жителів перебувало біля наметового табору у вечірній час, і майже трьохсот перебувало там вночі, вдень і вранці. У ніч на 24 березня наметове містечко ліквідували міліцією, його учасників було затримано і заарештовано на різні терміни адміністративного арешту.

Провал «Волошкової революції» пояснюють поганою організацією у складі опозиції. За оцінками державних ЗМІ більшість жителів Білорусі виказувала під час виборів значну підтримку на користь О.Г. Лукашенка.

Спроба «кольорової революції» Вірменії.

Масові протести почалися столиці Вірменії - Єревані після чергових президентських виборів 19 лютого 2008 року, у яких переміг Роберт Кочарян. За словами мітингуючих, самі вибори пройшли з порушеннями. Акції були організовані прибічниками майбутнього президента і першого президента РА Левона Тер-Петросяна. У результаті заворушень загинуло 9 демонстрантів та один представник поліції (внаслідок вибуху у нього в руках гранати). Протести почалися 20 лютого та тривали протягом десяти днів, у Єревані на Театральній Площі, у яких брали участь десятки тисяч демонстрантів протягом усього дня. Попри заклики уряду припинити демонстрації, заходи протесту тривали до 1 березня. Вранці першого березня, поліція за допомогою кийків і електрошоків, розігнала кілька тисяч жителів. Але опівдні 1 березня натовп провів мітинг у французького посольства. Правоохоронців було витіснено з району до 4 годин вечора, оскільки вони не могли протистояти дедалі більшій кількості демонстрантів. Активісти перевертали тролейбуси й автобуси. Було спалено кілька машин у тому числі і поліцейскі. Ввечері спалахнули сутички між поліцією, і демонстрантами, які забарикадувалися на площі Мясникяна. Приблизно о 10 вечора, президент Роберт Кочарян, зі схвалення парламенту Вірменії, запровадив 20-денний надзвичайний стан, який забороняв проведення демонстрацій. Надзвичайний стан набрав чинності, приблизно о 1 ночі 2 березня, Левон Тер-Петросян закликав протестуючих біля Посольства Франції йти додому. Вищезазначені заходи поклали край протестам.

Спроба «кольорової революції» Молдови.

Приводом послужило оприлюднення попередніх результатів квітневих парламентських виборів 2009 року, у яких перемагала комуністична партія Молдавії з 49,96 % голосами виборців. Після неї йшли Ліберальна партія - 12,79 % голосів, Ліберально-демократична партія - 12,26 % і Альянс «Наша Молдова» - 9,81 %. У зв'язку з цим, 6 квітня близько двох тисяч людей запланували у центрі Кишиніва мирний мітинг під гаслами «Геть комуністів!», «Краще бути мертвим, ніж комуністом!», «Свобода!», «Зміни - це ми!». По центральній вулиці було блоковано рух. 7 квітня у місті почалися масові заворушення. Протестуючі захопили будинок парламенту, у центрі Кишиніва. Невідомі особи поставили над входом прапор Румунії, але в шпилі над будинком - прапор Євросоюзу. Лідери опозиції засудили такі дії і це було названо провокацією. У будинку був підпалений один із поверхів. Тоді ж опозиційні лідери заявили, що втратили контроль за ситуацією. Поліція тим часом не робила ніяких заходів. У Кишиневі відключили мобільний зв'язок і заблокували інформаційні сайти. Невдовзі мобільний зв'язок було відновлено. Також з'явилася інформація про те, що молдовська влада і маніфестанти дійшли загальної домовленостей та почнуть перерахування голосів. Однак цю інформація невдовзі спростували в ЦВК, та один із лідерів опозиції, мер Кишиніва Дорін Киртоаке (Ліберальна партія) заявив, що вимагає проведення повторних виборів до парламенту, а не перерахування голосів. Того ж вечора президент Молдови Володимир Воронін звернувся безпосередньо до народу із телезверненням, у якому звинуватив лідерів опозиції, у спробі державного перевороту. Акції протесту у центрі Кишинева тривали днем 8 квітня, але не містили насильницьких дій.

У Молдові було призначено нові позачергові вибори до парламенту у липні 2009 - у яких компартія втратила більшість у парламенті і перейшла в опозицію, було сформовано новий уряд.

Однак слід зазначити, що події у Білорусі, Вірменії, та Молдові не можна повною мірою вважати спробами «кольорових переворотів». Відмінності полягають у тому, що було не відбувалося протестів, які проходили б протягом кількох тижнів, не було молодіжних організацій. Не було і негативної оцінки виборів від західних спостерігачів. Відмінність ситуації подібних «кольоровим провалів» від «кольорових революцій» ще й тому, що лідери опозиції не контролюють групи молоді, а протести мають переважно стихійний характер.

кольоровий революція виборний

Висновок

Революційні події, що відбувалися у світі в останні 6 років (революції в Грузії, Киргизії, України), прийнято називати другою хвилею демократичних змін у Європі. Перша ж хвиля пройшла по Європі наприкінці 80-х - початку 90-х. І якщо в результаті першої хвилі був фактично знищений соцтабір, а також завдано серйозний удар по позиціях СРСР, що згодом сприяло його розвалу, то друга хвиля спрямована на звуження зони впливу Росії і придушення останніх вогнищ соціалізму.

З цих подій можна робити припущення, що кінцевою метою всіх революцій є Росія, про що відкрито говорить керівник ВЕДЦ З. Бжезинський, називаючи Путіна на сторінках респектабельного «The Wall Street Journal» «московським Муссоліні». Природньо, що таке хвилеподібне і періодично повторюючеєся поширення «демократій» по світу або, як назвала цей процес Ю. Тимошенко, «епідемія свободи», викликає побоювання у світовому співтоваристві і, перш за все, в Росії. Ще більш обгрунтованими ці побоювання виглядають на тлі посилення США в ослаблених країнах СНД.

Природньо, що просування «оксамитових» революцій на пострадянському просторі несе в собі ряд загроз для Росії. Будучи найбільшим за площею державою в світі і володіючи найпотужнішими енергетичними базами, а також значними запасами природних ресурсів, Росія займає особливе місце в розташуванні світових центрів сил, будучи при цьому своєрідним «ласим шматком». Тому кожна геополітична поразка РФ, а саме через таку призму розглядаються останні події, може нести в собі певну загрозу.

Загроза революції у державі - це як хвороба людини, «симптоми» якої свідчать, що з організмом не все гаразд. Якщо звертати увагу ці «симптоми» і жорстко придушувати їх, то керівництво країни не зцілить організм, а зажене хворобу на глибину, де вона прогресуватиме та бурхливо розвиватиметься. І одного моменту таки вибереться назовні, але зупинити її буде набагато складніше.

Використана література

1. Арешидзе М. Хроніка новітньої історії Грузії

. Громова Є. Кинджал під оксамитом

. Шарп Джин. Від диктатури до демократії. Концептуальні системи звільнення. М.: Нове видавництво. 2005.

. Кара-Мурза С. Експорт революції. Саакашвілі, Ющенко

. Погребинський М. Помаранчева революція. - М.: видавництво «Європа», 2005.

. Полянніков Т. Синдром «кольорових» революцій

. Таужанов С. «Кольорові» революції

. Затулін Костянтин: Кольорові революції викликані глибоким кризою нових незалежних держав

. У Кишиніві намагалися влаштувати кольорову революцію // Кореспондент.net:ежедн.интернет-изд. 2009. 14 квітня.

. Юр'єв С. Грузія: що нам усім буде від «оксамитової революції»? Ще одна спосіб профілактики «кольорових революцій», який розкрито у цій роботі - це пряме протидія опозиційним вуличним демонстрацій.

Похожие работы на - Кольорові революції на теренах СНД

 

Не нашли материал для своей работы?
Поможем написать уникальную работу
Без плагиата!