- жанр вокальної музики; слово вживане у двох значеннях:
світська багатоголосна пісня французькою мовою епохи пізнього Середньовіччя і Відродження;
французька естрадна пісня в стилістиці кабаре.
Ранній шансон розвивався з одноголосних світських пісень труверів. Першим значним автором шансону був поет і композитор XIV століття Гійом де Машо. Наступне покоління композиторів походило в основному з Бургундії, наприклад Гійом Дюфаі і Жиль Беншуа. Їхній шансон був в основному трьохголосим. У середині XV століття утворилася «паризька школа» шансону, представниками якої були де Сермізі і Жанекен. У XV-XVI століттях шансон писали відомі композитори різних шкіл в тому числі Окегем, Жоскен, Вілларт, Роре, Лассо і багато інших.
Шансон у стилістиці кабаре
Жанр шансону використовували співаки французьких кабаре в кінці XIX століття - першій половині XX століття. Найбільш відомими з них є Аристид Брюан та Містінгетт. З кабаре дана модифікація шансону перейшла у французьку естрадну музику XX століття. Поряд з жанром кабаре в той же час у французькій пісні існував напрям «реалістичної пісні», репрезентований практично виключно жінками. Найвідомішими виконавицями були Даміа, Фреель, Едіт Піаф та Мірей Матьє.
Едіт Піаф
Якщо вам раптом здасться, що чорні хмари поглинають все ваше життєве світло і небо ніколи не стане ясним, просто згадайте цю маленьку тендітну жінку і все, через що їй довелося пройти. Згадайте ті трагедії, що вона пережила і не зламалася, не розкисла, і до останнього дня свого дивовижного, короткого, але насиченого життя була прикладом сильної і чистої духом людини. Незламна, одухотворена і велична у своїй силі й умінні любити - Едіт Піаф.
Едіт можна було б назвати «істинної француженкою» або «жінкою з великої літери», але ще більше їй підходить визначення «справжній чоловік». Тільки такі люди, як Едіт Піаф, залишають свої глибокі сліди в історії, що не стираються роками, а, часом, і століттями. Нам не дано знати і зрозуміти, для чого шлях її життя був встелений шипами від троянд, хто і для чого обривав всі пелюстки щастя на кожному її кроці.
Вона не встигла народитися, а доля вже підняла над нею свою руку для першого удару. Дівчинка народилася 19 грудня 1915 у нікому невідомої актриси Аніти Майяр та виявилася не потрібною власній матері. Тому свою дитину Аніта залишає на виховання своїй матері, яка, щоб вгамувати заважаюче своїм плачем малятко, накачує Едіт розведеним вином замість молока. Не дивно, що від такого виховання і ставлення до себе, дівчинка захворіла. Розвинуте запалення очей, зрозуміло, залишилося непоміченим, і Едіт Піаф осліпла.
На щастя, батько, до цього не виховуючи доньку через службу в армії, відправив Едіт в Нормандію - до своєї матері. Та, недовго думаючи, везе внучку в монастир Святої Терези. І тут відбувається неймовірне. Сама Едіт згадуючи про це, говорила: «Моє життя почалася з чуда. У чотири роки я захворіла й осліпла… Бабуся відвезла мене в Лізьє до вівтаря святої Терезії та вимолила у неї моє прозріння. З тих самих пір я не розлучаюся з образами святої Терезії і немовляти Ісуса. А тому, що я віруюча, смерть не лякає мене. Був період у моєму житті після смерті дорогої мені людини, коли я сама закликала її. Я втратила всі надії. Мене врятувала віра».
Опікувана бабусею Гассіон, дівчинка якийсь час росла без особливих проблем. Але навчання в школі не задалася. А причина - своєрідна діяльність тієї ж бабусі, яка володіла власним публічним будинком. Презирство до подібної діяльності і послужило приводом до того, що маленьку дівчинку буквально зацькували батьки її однокласників. Їм не подобалося те, що вона знаходилась в одній школі з їх нащадками. Едіт Піаф кидає навчання. Вона так ніколи і не вивчилася до кінця грамоті і писала з помилками навіть тексти своїх пісень. Але кого це тепер бентежить?
Тоді батько забрав Едіт в Париж, де вони почали разом працювати на площах - батько показував акробатичні трюки, а його дев'ятирічна дочка співала. Едіт заробляла співом на вулиці до тих пір, поки її не взяли в кабаре «Жуан-ле-Пен». Коли Едіт виповнилося п'ятнадцять років, вона познайомилася зі своєю молодшою сестрою по батькові Сімоною. Мати Сімони наполягала на тому, щоб донька почала приносити в дім гроші. Відносини в родині, де крім Сімони росли ще семеро дітей, складалися важкі, і Едіт забрала молодшу сестру до себе, а коли це не сподобалося батькові - пішла з дому. Саме там, на вулицях Парижа, голосисту двадцятирічну дівчину помічають і запрошують виступати в кабаре «Жерніс» на Єлисейських Полях, власником якого в той час був Луї Лепле. Це стало першим кроком вгору по сходах успіху і визнання, але перед цим Едіт довелося пройти одне страшне випробування, яке залишило невиліковну рану в її серці.
Зараз таких дівчат прийнято називати «неблагополучними». Вийшовши з сімей з обтяженим психологічним анамнезом, вони, мимоволі, усе життя шукають недоодержане тепло родини, рано виходять заміж і рано ж народжують дітей. Едіт не стала винятком. Вже в 16 років вона виходить заміж за Луї Дюпона, власника магазину, і вагітніє. Народжена дочка Марсель стає причиною сварок між подружжям. Едіт уже працює в кабаре, годує себе, доньку і збанкрутілого чоловіка, але Луї весь час здається, що дружина, зайнята роботою, занадто мало уваги приділяє дитині. Едіт кидає чоловіка і забирає доньку собі. Але він викрадає дівчинку, і лютуюча в той час «іспанка» наздоганяє дитину. Після відвідин дочки захворіла сама Едіт. У той час ця хвороба виліковувалась погано, не було відповідних медикаментів, і лікарі часто могли просто спостерігати за хворобою в надії на благополучний результат. В результаті Едіт одужала і дізналась, що у неї більше немає дочки - страшна хвороба забрала її життя. Більше Едіт ніколи не народжувала. У своїх спогадах вона говорила: «У вас має бути певне ім'я. Мою дочку, яка померла зовсім маленькою від холоду та злиднів, звали Марселла».
З тих пір Едіт Піаф буде шукати любов і підтримку у чоловіків саме з таким ім'ям. Марсель Ашар, Марсель Блістен зіграли в її житті свої значущі ролі, були вірні їй і підтримували у найскладніші моменти. А Марсель Сердан стане тим, хто зможе затьмарити всіх інших чоловіків, стане її найбільшим щастям і не менш страшним горем.
Карєра
А поки Едіт співає. Легковажна пісенька про горобчика, яку вона виконувала ще будучи зовсім юною дівчинкою, стала доленосною. Прізвисько «Piaf», яке в перекладі з просторічні французького і означає «горобчик», стало сценічним псевдонімом співачки. Вона відразу ж стала користуватися неймовірним успіхом. Дивовижний тремтливий і, в той же час, сильний голос, який піднімав у слухачах хвилі емоцій - буквально в один день зробив Едіт Піаф знаменитою. Її виступ, записане й озвучене в радіоефірі, буквально підірвало аудиторію. Люди, немов зійшли з розуму, вони дзвонили на радіо, вимагали знову і знову поставити пісню у виконанні Крихітки Піаф.
Але карєра, що так успішно почалася, ледь не обірвалася в одну мить. Едіт виявилася підозрюваною у вбивстві Луї Лепле, який вказав її ім'я в заповіті. Скандал наростав, і її стали освистувати і принижувати під час публічних виступів. Вхід в кабаре закрився для Піаф. Її, знову опинилася на вулиці, буквально врятував поет Раймон Расс, чий життєвий шлях був не набагато простіше, ніж у самої Едіт. Написавши для неї кілька пісень, що стали справжніми хітами, він вклав у неї не тільки свій талант, але й збагатив Піаф своїми знаннями. Едіт Піаф розцвіла на очах, перетворившись під мудрою і терплячою рукою поета на справжню королеву сцени. Вона змінила всю себе: зачіску, манери, стиль в одязі. Цей стиль Великої Піаф залишився з нею назавжди, і вона ніколи йому не зраджувала. Нарешті, вона зійшла на сцену істинної королевою, заповнила ефіри своїм приголомшливим голосом, і назавжди вписала своєю волею, працьовитістю і божевільною енергією ім'я Едіт Піаф в історію музики.
2. Едіт під час Другої світової війни
Вона була настільки популярна, що, навіть, могла допомагати полоненим французьким солдатам під час Другої Світової Війни. Едіт приїжджала з концертами в табори, фотографувалася там «на пам'ять» з німецькими офіцерами і полоненими солдатами. Саме з цих фотографій і вирізали потім обличчя військовополонених для фальшивих паспортів. Піаф їхала з повторним концертом і там, таємно, передавала нові паспорти потрібним людям, яким, згодом, ці документи допомагали втекти з полону і пробиратися по окупованій території. Вона ризикувала власним життям, але це не зупиняло безстрашного «горобчика».
Кохання
Вона ніколи не була красунею, але щось, невловиме - її погляд, її голос, її енергія - притягувало до цієї мініатюрної жінки кращих чоловіків того часу. Вона ніколи не була одна. Чоловіки супроводжували її упродовж усього життя: Поль Мерісс, Анрі Конте, Ів Монтан, Жак Піллс, Шарль Азнавур … Але серед них був той, хто став номером один.
Кращий, найулюбленіший і дорогоцінний дар її життя - Марсель Сердан. Він, блискучий спортсмен, боксер - чемпіон світу в середній вазі, велетень з величезними кулаками, від природи наділений надзвичайною силою, носив Едіт Піаф на руках у всіх сенсах цього слова. Він обожнював її, і це було взаємно. Він практично залишив свою сім'ю: дружину і трьох дітей, яким, втім, допомагав потім матеріально. Досі зразковий сім'янин, він раптом втратив голову і до самої своєї смерті був біля Едіт, присвячуючи своє життя тільки їй, починаючи від зборів на гастролі і закінчуючи дорогими подарунками. Це він, під час прес конференції, у відповідь на нескінченні розпитування про зв'язки з Піаф відповів прямо: «Хочете знати, чи люблю я Едіт Піаф? Так, люблю! Так, вона моя коханка, тільки тому, що я одружений». Жодна газета після цієї заяви не посміла ні рядком обмовитись про взаємини Піаф і Сердана, а Едіт отримала в дар величезний букет багряних троянд із запискою «Від джентльменів - жінці, яку люблять більше всього на світі».
Саме ця неземна пристрасть і стала в якійсь мірі причиною його загибелі. Марсель який скучив за улюбленою під час її гастрольного турне, їде до неї. Вона, не менш скучила і, прагнучи побачити Сердана якомога швидше, наполягає на авіа-переліт. Літак розбився, а Марселя упізнали лише по руках. Він носив годинники, подаровані Едіт Піаф на обох руках. Вона дізналася про смерть Сердана вранці, а ввечері повинна була виходити на сцену. Горе буквально звалило з ніг цю сильну жінку, і на сцену її винесли на руках. У той вечір вона заспівала тільки одну пісню - «Гімн любові», який присвятила Марселю.
Едіт була не в силах подолати біль, який заповнив її серце. Ін'єкції морфію лише на певний час дозволяли їй забутися. Вона припинила спілкування зі своїми близькими і поховала себе в своєму будинку. З важкістю перехворівши душею, вона все ж зуміла пережити навіть такий страшний удар від життя, але, як відомо, біда не приходить одна. Незабаром Едіт Піаф двічі потрапляє в аварії. Її тіло, переламане і поранене, завдає їй такі болі, що вона знову починає приймати морфій. Вона могла б остаточно скотитися на дно життя, ставши наркоманкою, як це трапляється з багатьма навіть досить сильними людьми, але не такою була Піаф. Вона перемагає залежність і знову виходить на сцену.
У 1958 році Едіт почала виступи в концертному залі «Олімпія». Успіх був приголомшливий. Після цього вона відправилася в 11-місячне турне по Америці, після - чергові виступи в «Олімпії», турне по Франції. Такі фізичні, а головне, емоційні навантаження сильно підірвали її здоров'я. У 1961 році, у віці 46 років Едіт Піаф дізналася, що вона невиліковно хвора на рак печінки.
Але в 47 років Піаф знову закохалася, на цей раз в 27-річного грека, перукаря Тео, якого вона вивела на сцену. Едіт придумала йому псевдонім Сагапо. Тео хотів вінчатися тільки в грецькій церкві і заради нього Піаф перейшла з Римо-католицизму в Православ'я. З ним вона була до своєї смерті. Сагапо пережив її на сім років і загинув в автокатастрофі.
вересня 1962 Едіт співала з висоти Ейфелевої вежі з нагоди прем'єри фільму «Найдовший день» та пісні «Ні, я ні про що не шкодую». Її слухав весь Париж.
Останній її виступ на сцені відбувся 18 березня 1963 року. Зал стоячи влаштував їй п'ятихвилинну овацію.
жовтня 1963 Едіт Піаф не стало. Тіло співачки було перевезено із міста Грасса, де вона померла, у Париж в таємності, і офіційно про її смерть було оголошено в Парижі тільки 11 жовтня 1963. У той же день, пішов з життя друг Едіт Жан Кокто. Існує думка, що він помер, дізнавшись про смерть Піаф.
Похорони співачки відбулися на кладовищі Пер-Лашез. На них зібралося понад 40 тисяч людей, багато хто не приховували своїх сліз, квітів було стільки, що люди були змушені йти прямо по ним.
Пам'ятник Едіт Піаф встановлений на площі Піаф в Парижі.
Про неї написано безліч статей і спогадів. Але для істориків найголовнішим джерелом, з якого можна дізнатися правду, а не легенди і вигадки, стали мемуари самої Едіт Піаф - «На балу удачі». У цій книзі теж вистачає неточностей та напівправд, щось Піаф додала від себе, і все ж, на сторінках цих мемуарів перед нами розкривається жива, справжня Едіт, така, якою вона відчувала саму себе.
За матеріалами цієї книги і спогадів сучасників Едіт Піаф режисером Олів'є Даан знятий фільм, з Маріон Котійяр в головній ролі - «Життя в рожевому кольорі», прекрасний у своїй виразності і трагічності цей фільм не даром удостоєний двох Оскарів. Королева французького шансону, Паризький Горобчик постає перед нами найдивовижнішим жінкою, зі своїми божевільними по силі почуттями, невтомним у любові серцем і нескінченно відважної, талановитої і сильної. Такою, якою її запам'ятав світ, такий, який і була вона - Едіт Піаф, щира і справжня.
Найвідоміші пісні співачки
«La Vie en rose» - пісня каталонця Луігі, що стала візитною карткою Едіт Піаф, яка написала до неї слова. Вперше виконана в 1946 році.
Інструментальна версія у виконанні Луї Армстронга стала джазовим стандартом. Крім Піаф, пісню виконували Марлен Дітріх, Патрісія Каас, Грейс Джонс, Донна Саммер і багато інших популярних вокалістів. Вона прозвучала у безлічі фільмів - починаючи з класичних стрічок «Страх сцени» і «Сабріна». У 1998 р. мелодія була занесена в зал слави премії «Греммі».
Очі, які змушують опустити мій погляд,
Сміх, який губиться в його усмішці,
Ось портрет без ретуші,
Людини, якій я належу
Коли він мене обіймає,
Він мені тихо говорить,
Я бачу життя в рожевому світлі,
Він мені каже слова любові,
Прості, щоденні слова,
І це для мене щось значить,
В моє серце увійшла
Частка щастя,
Якої я знаю причину
Він для мене,
Я для нього в житті
Він мені це сказав, в цьому клявся
На все життя
І як тільки я його помічаю,
Я відчуваю, як у моїх грудях
Б'ється моє серце
Ночі любові ніколи не закінчаться,
Велике щастя займає своє місце
Засмучення, печалі зникають,
Щасливі, щасливі, настільки, що померти можна
Коли він бере мене в свої руки,
Він мені тихо говорить,
Я бачу життя в рожевому світлі,
Прості, щоденні слова,
І це для мене щось значить,
В моє серце увійшла
Частка щастя,
Якої я знаю причину
Ти для мене,
Я для тебе в житті
Ти мені це сказав, в цьому клявся
На все життя
І як тільки я тебе помічаю,
Я відчуваю, як у моїх грудях
Б'ється моє серце
«Non, je ne regrette rien» - французька пісня, написана в 1956 році, яка знайшла найбільшу популярність у виконанні Едіт Піаф. Композитор пісні - Шарль Дюмон, слова, які розповідають про минуле Піаф, написав Мішель Вокер. Записано в стереофонічному форматі, що на ті часи було рідкістю.
Крім Піаф пісню виконували і інші зірки естради, включаючи Мірей Матьє, Еліадж Пейдж, Тіну Арену, Ізабель Буле, Патрісію Каас, Марка Лавунье, Делілу, Псоя Короленка, Тамару Гвердцителі, Азізу, Bad Boys Blue.
Пісня звучала у фінальних титрах фільму Бернардо Бертолуччі «Мрійники», у фільмі «Пекло», в англійському мультфільмі «Веліант: Крилатий спецназ», у фільмі «Початок», в рекламі пива Amstel.
У приспіві пісні «Frühling in Paris» групи Rammstein присутні слова «Non! Rien de rien… Non! Je ne regrette rien». Також в альбомі ToyZ групи Cinema Bizarre є пісня з назвою «Je ne regrette rien»
У телефільмі «Сімнадцять миттєвостей весни» пісня звучить як музична ілюстрація до спогадів Штірліца про Париж.
Ні! Ні про що,
Ні, я не шкодую ні про що
Ні про добро, яке мені зробили,
Ні про зло, мені все одно
Ні! Ні про що!
Ні, я не шкодую ні про що
Все сплачено, викинуте, забуто,
Мені наплювати на минуле
З моїх спогадів
Я розпалила багаття.
Мої радощі, мої печалі
Мені більше не потрібні…
Виметені минулі любовні історії
З їх тривогами.
Викинута назавжди,
Я починаю з нуля.
Ні! Ні про що,
Ні, я не шкодую ні про що!
Тому що моє життя і мої радощі
Сьогодні починаються з тобою.
Мірей Матьє
Дитинство
Мірей Матьє народилася 22 липня 1946 року в Авіньйоні, в родині муляра, де була старшою з чотирнадцяти братів і сестер. Сім'я жила бідно, в холодному бараку; тільки після народження восьму дитину вони отримали чотирикімнатну квартиру в муніципальному будинку.
У школі Мірей була двієчницьою, але пов'язано це було з ставленням до неї першої вчительки. Справа в тому, що дівчинка від народження була лівшею, а вчителька вимагала, щоб вона писала правою рукою; коли Мірей намагалася писати лівою, вчителька била її по руці лінійкою. В результаті Мірей стала запинатися при читанні, і вчителька вирішила пересадити її на останню парту. Після цього Мірей взагалі перестала слухати вчительку. Хоча в наступному класі у неї з'явилася інша вчителька, всі переживання сильно відбилися на Мірей, і в 13 років вона кинула школу і пішла працювати на фабрику по виготовленню конвертів.
Коли Мірей було 15 років, сім'я перебралася жити в п'ятикімнатну квартиру, яка субсидувалася урядом, де була невідома досі розкіш - ванна кімната! «Це був найпрекрасніший день в моєму житті, - згадує Мірей, - я вперше прийняла ванну! Це було чудове відчуття».
Оскільки Мірей була найстаршою, вона дуже скоро відчула тягар своїх обов'язків. Кожна кімната була ретельно прибрана. «У нас вдома можна було їсти на підлозі!» - захоплено розповідає Мірей.
Мірей з раннього дитинства любила співати і в чому була зобов'язана цим своєму батькові, прекрасному тенору. Ось що вона пише у своїх спогадах: «Він співав у будинку, співав у майстерні, і, слухаючи його, я застигала, немов зачарована. Як тільки лунав його спів, я повторювала за ним, як канарка. Це приводило його в захват, і врешті-решт він оголосив, що в цьому році я неодмінно буду брати участь у святковому співі».
«Мені було 4 роки, коли я вперше співала для публіки». Це була нічна літургія.
Часто слухаючи спів великих артистів по радіо й телебаченню, Мірей також мріяла стати відомою співачкою. Вона мріяла про аудиторію, ширшу за коло її родини чи друзів. Її ідолом, зразком для наслідування була Едіт Піаф. Ще у школі, під час уроків шиття, друзі часто просили її заспівати «La vie en rose».
Коли її було прийнято навчатися співу, Мірей постійно чула від свого викладача вокалу Лор Кольєр, що у професії співака набагато більше покликаних, ніж дійсно вибраних. «Знай: щоб бути співачкою, ти мусиш бути сильною - і фізично, і морально. У тебе набагато більше шансів зрештою опинитися в копиці сіна, ніж на сидінні Роллс-Ройса». «Не сумніваюся, - відповідала Мірей, - але ж той, хто не ризикує, ніколи не перемагає, правда?»
Вона дебютувала в 1962-му на пісенному конкурсі Авіньйону «У моєму кварталі співають», але невдало - довелося задовольнятися другим місцем. Через рік Мірей пробує знову і… нова невдача. Але вона не здається, і її третя спроба нарешті увінчалася успіхом - після перемоги вона одержує запрошення виступити в телепередачі «Теле-Діманш» у Парижі.
-е листопада 1965-го року тендітна дівчина з'являється на французьких телеекранах, виконуючи пісню «Jezebel». Її виступ викликав фурор. Багатьом здавалося, що на сцені знову виступає Едіт Піаф, - так схожий був голос Мірей на голос співачки, що пішла з життя всього за два роки до цього виступу. Не проходить і року, як її ім'я стає відомим в кожному куточку країни. А незабаром про неї дізнається цілий світ.
Через день після тріумфу Мірей на телебаченні її майбутній імпресаріо Джонні Старк підписує контракт із її батьком, і всього через чотири тижні вона з'являється на сцені Олімпії, найпрестижнішого концертного залу Франції.
На її прем'єрі були присутні багато зірок французької естради. Після виступу Мірей глядачам роздали листочки з запитаннями:
Чи сподобалася вам Мірей Матьє?
Чи заважає вам її схожість з Піаф?
Були присутні ви коли-небудь на якомусь гала-концерті Піаф?
Багатьом глядачам Мірей сподобалася, але при цьому відзначалося її схожість з Едіт Піаф. Тому Джонні Старк заборонив їй слухати записи Піаф і намагатися наслідувати їй, пояснивши, що в цьому випадку Мірей Матьє стане лише блідою тінню великої співачки. На підтвердження цього він показав їй газети, в яких стверджувалося те ж саме. З цього моменту Мірей та її продюсер заходилися шукати той стиль співу, який дозволив би співачці зайняти гідне місце на естраді.
Незабаром відбулася зустріч Мірей з патріархом французького шансону Морісом Шевальє, який вітав її словами:
Ось ви яка, мила дівчинка! І зауважте, я не додам «Піаф». Тому що між вами обома велика різниця. Малятко Піаф йшла по тіньовій стороні життя, а ви, Мірей, підете по сонячній стороні.
Цією фразою він визначив її подальший шлях.
Перший же диск Матьє з піснею Mon credo композитора Поля Моріа за півроку розійшовся у Франції накладом в мільйон екземплярів.
Мірей Матьє стає «послом французької пісні». Продавши понад 100 мільйонів платівок по всьому світу і маючи репертуар, що складається більш ніж із 1000 пісень французькою, німецькою, англійською, італійською, іспанською, провансальською, каталанською, японською, китайською, російською та фінською мовами, вона виступала перед найрізноманітнішою публікою майже у всіх країнах, і простий народ любить її так само, як і найшановніші можновладці. Її вітали глави урядів, і відвідала вона усі чотири сторони світу. Мірей була першою західною виконавицею, яка дала концерти в Китаї.: «Місце, де вона найбільше почуває себе вдома, - казав Джонні Старк, - це сцена. Там вона уся, і саме там вона знаходить мир».
«У житті співака, - стверджує Мірей, - не самі лише тріумфи й приємні спогади; є дні, коли ти мусиш виходити на сцену тоді, коли тобі цього найменше хочеться. І ти мусиш усміхатися, у той час як твоє серце - деінде через якусь неприємну подію, - ти мусиш просто тримати її в собі. Або втома, про яку ти мусиш забути, бо завіса всупереч усьому повинна піднятися. Дарма, що твоє серце у розпачі, коли тобі треба співати про радість; і не має значення, що ти до смерті лякаєшся, коли спалахує світло».
Її батько Роже, що помер у 1985-му, та її імпресаріо Джонні Старк, що пішов із цього світу в 1989-му, дуже пишалися б нею. Мірей продовжує співати ось уже понад 30 років, з допомогою своєї сестри Монік, яка ніколи її не покидає, та віри в Бога
Французи з часткою іронії називають Матьє своїм національним надбанням, яке експортується не гірше вина, сирів і моди. І не випадково її риси були відображені в бюсті Маріанни - символу Франції.
Мірей ніколи не була заміжня, у неї немає дітей. «Це мій вибір. Я нічим не жертвувала. У моєму житті є тільки дві головні речі: спів і сім'я - моя мама, брати і сестри», - говорить зірка.
шансон музика піаф співачка