Дипломатична історія перших антифранцузьких коаліцій у 1792-1805 рр.
Курсова робота
на тему
Дипломатична історія перших антифранцузьких коаліцій у 1792-1805 рр.
Вступ
До революції у Франції політика Австрії щодо Франції базувалася на французько-австрійському союзі 1756 року, скріпленому шлюбом Людовика XVI з австрійською принцесою. Це з одного боку убезпечувало можливість кинути всі французькі сили для боротьби з Англією, з іншого - дозволило Австрії використовувати Францію у своїй зовнішній політиці. Так. Під час Семилітньої війни 1756-1763рр. саме французька сторона надавала Австрії величезну військову і фінансову допомогу, що врешті ослабило саму Францію.
Помилки Людовика XVI сприяли втраті Францією Канади у Семилітній війні. Французька буржуазія, яка особливо посилилася в останній чверті XVIII століття вважала Францію ворогом номер один.
Іспанія також була звязана з Францією союзом, який стосувався колоніального впливу держав, а де-факто був спрямований проти колоніальної переваги Англії. «Фамільний договір» з Іспанією мав також підтримку буржуазії Франції, правда там вона ссилалася на некомпетентність дипломатів, які могли також домовитись про ввезення французьких товарів в іспанські колонії, але не зробила цього.
Щодо Англії, то боротьба з Францією за торгову і колоніальну перевагу на заморських територіях була ключовим питанням до 1789 року, незважаючи на ослаблення монархічної Франції. Франція була змушена йти Англії на поступки. Однією з найбільших таких поступок став торговий договір 1786 року, який полегшив англійським товарам доступ до французького ринку.
Також в цей період політика Франції була звернена на Росію. Франція відмовилася від підтримки Туреччини проти Росії і уклала з останньою 1787 року торговий договір.
З Туреччиною у Франції була домовленість щодо доступу Франції в Червоне море, що дозволило французьким купцям торгувати в Єгипті та Індії.
В 1787-1788 міжнародному престижу Франції був нанесений удар. Французька монархія через своє фінансове та політичне безсилля відмовилась виконати союзні зобовязання щодо Голландії, закріплені ще в 1785 році в союзі Франції та Голландії проти Австрії та Пруссії. Це стало грубою помилкою французької дипломатії, оскільки вже незабаром прусські війська вдерлися на територію Голландії і відновили там правління дворян і придворної партії, які були прибічниками союзу з Пруссією та Англією. Таким чином Голландія опинилася під впливом двох держав. Уже у 1788 році Англія, Пруссія та Голландія створили потрійну лігу проти Росії, Франції та Австрії. Напередодні революції 1789 року ця англо-пруссько-голландська ліга, що підтримувала Туреччину і Швецію, була найсильнішим обєднанням держав.Цьому обєднанню протиставлялися окремі союзи - Австрії з Росією та Франції з Австрією та Іспанією.
Актуальність теми: незважаючи на те, що вище анти французьких коаліцій мало місце в історії понад два століття тому, принципи, які були закладені під час діяльності цих коаліцій є дійсними і до сьогодні. Саме вивчення досвіду минулого дозволяє правильно трактувати і реалізовувати ці принципи, а також вчитися на дипломатичних помилках анти французьких коаліцій, адже ми сьогодні ми живемо у світі глобалізації та інтеграції, а отже - співпраці. Держави і до сьогодні обєднуються перед новими загрозами, а досвід антифранцузьких коаліцій може стати для них не тільки хорошим уроком, але й джерелом знань про помилки минулого, на яких варто чогось навчитися.
Мета: дослідити роль анти французьких коаліцій в історії Європи кінця XVIII - початку XIX століття
Завдання:
1.Дослідити причини та умови виникнення перших антифранцузьких коаліцій в контексті Великої французької революції
2.Дослідити діяльність перших антифранцузьких коаліцій у їх політиці щодо Франції та їх ефективність
.Дослідити наслідки діяльності перших анти французьких коаліцій
Аналіз джерел: основним джерелом під час написання роботи стала книга История дипломатики / [Бахрушин С.В., Ефимов А.В., Косминский Е.А., Нарочницкий А.Л., СЕргеев В.С., Сказкин С.Д., Тарле Е.В., Хвостов В. Мю] ; под ред. В. П. Потемкина. - Т1. - М. : ОГИЗ, 1941, яка досить детально описує історію антифранцузьких коаліцій в контексті Великої французької революції. А вузькоспеціалізовані джерела, як наприклад Манфред А.З. Наполеон Бонапарт. - М: Мысль, 1980 , Наполеон. Итальянская кампания 1796-1797 гг. Глава XVII. Мир в Кампо-Формио // Избранные произведения. - М.: Воениздат, 1956, Грачёв В.Ф. Политика Наполеона Бонапарта в Восточном Средземноморъе (1796-1802 гг) // Учёные записки Ивановского педагогического института. - М. :1967, дали можливість підкреслити окремі аспекти та особливості, ті деталі окремих обставин, які мають суттєве значення для масштабу усіх подій, але опускаються з огляду на їх численність.
Аналіз структури роботи: робота складається із змісту, вступу, висновків, списку використаних джерел, а також трьох розділів, які відповідають діяльності трьох окремих антифранцузьких коаліцій. Структура розділів варіюється відповідно до особливостей діяльності окремої коаліції, а кількість підпунктів - відповідно до насиченості подіями та часових рамок.
У першому розділі розглядаються причини, передумови та особливості створення і діяльності першої антиреволюційної коаліції, а також причини та умови її розпаду, наслідки її діяльності.
У другому розділі розглядається діяльність другої антиреволюційної коаліції, причини, передумови її створення та діяльності, її особливості та причини розпаду
У третьому розділі розглядаються причини та обставини створення третьої антинаполеонівської коаліції, особливості її діяльності та причини її швидкого краху.
Розгляд діяльності антифранцузьких коаліцій проводився у контекстуальному супроводі подій Великої анти французької революції та їх впливу на діяльність коаліції.
Розділ І
антифранцузький коаліція революція
1.1 Передумови та утворення першої антифранцузької коаліції
Нестійке політичне становище, повязане з Великою французькою революцією, яка охопила всю Францію, ускладнилось у зв'язку з прямою загрозою контрреволюційної інтервенції. Монархи Європи вбачали в революції заколот бунтівників, загрозу своїм власним тронам.
Важливу роль тоді на міжнародній арені відігравали англійська та французька дипломатії. В Англії міністром закордонних справ був Уільям Пітт Молодший. Який займав цю посаду з 1783 року по 1806 рік. Основною метою його зовнішньої політики Пітта було укріпити позиції Англії, які похитнулися після втрати нею колоній в Америці. А з розпалдом у Франції революції до цього додалась ще одна - створити угруповування держав для боротьби з революційною Францією.
Австрійський імператор Леопольд II і прусський король Фрідріх ІІ Вільгельм домовилися розпочати війну проти Франції з метою знищення революційних здобутків і поновлення необмеженої влади Людовіка XVI. До цього їх активно підбурювали також англійський та російський уряди. 23 серпня 1791р. Пруссія і Австрія підписали союзний договір, який поклав початок утворенню першої антифранцузької коаліції. Цей договір ввійшов в історію як Пільніцька декларація, яка фіксує домовленість між імператором Священної Римської Імперії Леопольдом ІІ (1790-1792) та королем Пруссії Фрідріхом ІІ Вільгельмом (1744-1797рр.) про оборонний і наступальний союз стосовно Франції, а також про спільні зусилля у боротьбі з поширенням революції поза межами Франції та відновленні законної влади Бурбонів. Вагомий вплив на підписання угоди мала позиція французьких емігрантів у Європі, зокрема у Німеччині, прибічників абсолютизму, які прагнули повернути так званий «старий порядок» і вже на момент підписання Пільницької декларації сформували при підтримці Австрії в Кобленці (Західна Німеччина), військовий корпус роялістів (прихильників короля) на чолі з принцом Конде і закликали європейських монархів до військової інтервенції.
Конфіскація церковних земель призвела до погіршення стосунків з папою. А коли у Франції врешті було прийнято закон, за яким дозволялося приєднання земель, якщо населення цих земель проголосує за відповідне приєднання, Франція не могла не скористатися цим. Уже 14 вересня 1791 року Авіньон, населення якого давно виявляло таке бажання, був приєднаний до Франції. Приєднання Авіньона спричинило не тільки остаточне погіршення відносин з Папою, але й із сусідніми монархіями, які боялися, щоб і їх населення раптом не виявили такого бажання.
Таким чином саме французька революція ввела принцип суверенітету нації, і послуговувалась ним при виданні наступних декретів про територіальне приєднання в ході революційних війн з коаліцією.
В 1791 році виникла ідея організації в Аахені чи Спа конгресу для створення загальноєвропейського союзу проти Франції і для придушення французької революції. Катерина ІІ наполягала на такому союзі у своїй переписці з імператором Леопольдом ІІ, а також іншими монархами Європи. Саме в цей час відбувалося більш тісне зближення Австрії із Пруссією, які в липні 1791 року домовились про можливість спільних дій проти Франції. Леопольд ІІ розіслав європейським монархам звернення щодо скликання конгресу і створення союзу проти Франції. Прусському королю Леопольд ІІ відправив особливе послання з детальним планом дій. Як Леопольд ІІ, так і австрійський канцлер Кауніц намагалися довести законність втручання монархічних держав Європи у внутрішні справи Франції. Таким чином було закріплено принцип контрреволюційної дипломатії європейських держав щодо Франції - виправдання втручання у внутрішні справи держав для придушення революцій. Цей принцип був закріплений на конгресі в Троппау 1820 року.
У серпні 1792 року помер Леопольд ІІ. Новий монарх Австрії Франц І (1792-1806рр.) відвернув вимогу жирондистського уряду розірвати союз із Пруссією і припинити допомогу озброєним емігрантам, які планували проти Франції похід. в ультимативній формі зажадав від Франції відмовитися від конституції й передати всю повноту влади королівському двору Вимоги Австрії і Пруссії скасувати конституцію і поновити абсолютизм Законодавчі збори сприйняли як втручання у внутрішні справи Франції.
.2 Початок війни
Прагнучи випередити реакційних монархів, Франція,я а точніше король, оголосив 20 квітня 1792р. війну Австрії, котру невдовзі підтримала й Пруссія. Як зазначають джерела, король оголосив війну Австрії зі сльозами на очах, тому що його до цього змусили Законодавчі збори. (школа) Проте де-факто оголошення війни на той час було надзвичайно вигідним для Людовика ХVI, оскільки це було чи не єдиним його шансом повернути собі владу як законного монарха. Саме іноземна інтервенція, за умови успішності, підтримала б відновлення монархії у Франції та боротьбу з революціонерами.
Влітку 1792 р. союзні війська (загалом - до 250 тис.) стали зосереджуватися на кордонах Франції. Війська ці в тактичному відношенні (за тодішніми поняттями) були в кращих умовах від французьких, але з самого початку військових дій виявилося те, що між сторонами відсутнє спільне бачення операційного плану: наступальний запал пруссаків зіткнувся з повільністю і перебільшеною обережністю австрійців. Французька регулярна армія не перевищувала тоді 125 тис., позбулася багатьох досвідчених генералів і офіцерів, які емігрували за кордон, матеріальна частина військового устрою була в жалюгідному стані.
Французький уряд вжив численних заходів для посилення армії та підняття її духу. Лінійній та так званій кордонній системам, які використовували полководці союзників, французи готувалися протиставити систему зімкнутих мас (колон) і вогонь численних стрільців (за прикладом американців у боротьбі за незалежність). Кожному пересічному, що виявив бойові якості, відкритий був шлях до досягнення вищих посад в армії. Нещадно разом з тим каралися помилки і невдачі.
серпня 1792р. головний сили союзників на чолі герцога Брауншвейзького перейшли через Рейн і стали зосереджуватися між Кельном і Майнцем. Запевнений емігрантами, що при вступі союзників до Франції всі консервативні сили країни повстануть для придушення революційних меншин і для звільнення короля, герцог вирішив увірватися в Шампань і потім йти прямо на Париж. Він видав грізну прокламацію, яка мала на меті налякати французів, але справила зворотну дію: її зверхній і викличний тон зумовив сильне суспільне обурення. Саме в цей час країну охопило могутнє патріотичне піднесення. На гасло Законодавчих зборів «Батьківщина в небезпеці!» відгукнулися десятки тисяч французів. З усіх міст до Парижа прямували загони добровольців, об'єднаних у Федерацію Національної гвардії, щоб дати відсіч прусським загарбникам. У цей час уся Франція співала «Марсельєзу» - пісню марсельського батальйону, автором якої був молодий офіцер Руже де Лілль. Пісня, що закликала до боротьби з тиранами, до повалення королівських тронів, стала гімном революції, а згодом (у 1879 р.) і національним гімном Франції.
Кожен, хто міг, взявся за зброю, і менш ніж через 2 місяці чисельність французьких військ перевершила вже 400 тис. чоловік, погано оснащених, але пройнятих натхненням на боротьбу. Наступальний рух союзників було сповільнено поганими дорогами в Арденнах і нестачею продовольства, поки французький головнокомандувач Дюмурье встиг підтягнути підкріплення. 20 вересня 1792р. відбулася маломасштабна сама по собі, але дуже важлива за своїми наслідками канонада при Вальмі, що поклала край наступу союзників. Війська їх, збентежені стійкістю ворога, виснажені хворобами та різними нестатками, віддалися страшному мародерству, чим ще більше відновили проти себе населення. Тим часом французи щодня посилювалися, і герцог Брауншвейгський, не бачачи можливості ні йти вперед, ні залишатися в розореній Шампані, зважився піти з французьких кордонів. Користуючись цим, Дюмурье вторгся до Бельгії. Спочатку вторгнення французів в Австрійські Нідерланди закінчилося для них повною невдачею, вони змушені були відступати в свої межі і обмежитися оборонними діями. Окрім того, королівські генерали і офіцери неохоче воювали проти пруссаків, що вдерлися на територію Франції. А королева Франції Марія Антуанетта, сестра австрійського імператора, передавала австрійцям військові плани. Але вже 18 листопада 1792р. розбив австрійців при Жемаппе і до кінця року оволодів усіма найголовнішими містами країни. На середньому Рейні французький генерал Кюстін, розбивши військові контингенти різних дрібних німецьких володарів, вторгся в Пфальц та за сприяння революційної партії в Майнці опанував цієї важливої фортецею. Дії французів у Савойї також йшли успішно.
Проте успіхи республіканської Франції викликали дедалі більшу тривогу європейських монархів. Після страти Людовіка XVI 21 січня 1793р. до антифранцузької коаліції долучилися Англія, Іспанія, Сардинське королівство, Неаполь і більшість малих німецьких держав. Офіційно приєдналася до коаліції і Російська імперія. 1 лютого 1793, негайно після страти Людовика XVI. Після страти французького короля всі держави порвали з Францією дипломатичні відносини. Лише Швейцарія, Сполучені Штати Америки та Швеція не застосовували проти Франції ворожої політики. Феодально-монархічна Європа тісно обєдналася проти Франції, а будь які спроби жирондистів змінити ситуацію були приречені на фіаско. Після смерті короля французький повірений у справах був негайно висланий з Лондона.
Французька республіка оголосила війну Нідерландам і Великобританії 1 лютого 1793 року. А вже в березні анти французька коаліція складалася з Англії, Австрії, Пруссії, Росії, Іспанії, Голландії, деяких німецьких князівств, Сардинії з Пємонтом і Неаполя.
Пруссія хотіла Ельзас і Лотарингію, та ще й вимагала нового поділу Польщі за свої успіхи у війні проти Франції. Австрія хотіла захопити французьку Фландрію, Пікардію до Сомми і Баварії. А також Артуа. У крайньому випадку обміняти Бельгію на Баварію з компенсацією чи невеликими додатковими землями. Схожі плани були в Іспанії та Срдинії. Пітт, представляючи Англію, прагнув взяти Дюнкерк, який мав важливе стратегічне значення.
Але всі ці апетити всередині коаліції призводили тільки до сварок і непорозумінь між її учасниками. Пруссія була проти того, щоб Австрія заволоділа Баварією. Спочатку навіть обговорювали Франц І і Фрідріх Вільгельм ІІ в Майнці проект обміну Баварії і питання прусських вигод за рахунок Польщі. Це ж питання обговорювалося і в квітні 1793 року на конгресі в Антверпені.
Англія з цього часу стала на чолі держав, які воювали проти революційної Франції, допомагала їм субсидіями і приватними експедиціями і в той же час за допомогою свого флоту завдавала величезну шкоду колоніям і торгівлі противника. У Нідерландах французів чекали невдачі, що завершилися 18 березня поразкою при Неервіндені. Після зради Дюмурье і його втечі до ворога французький Національний Конвент посилив армію новими полками і доручив головне начальство Дампіеру, який невдовзі в бою при Конде. Настільки ж мало успіху мали і призначені замість нього генерали Кюстін, а потім Журдан. Дії на Середньому і Верхньому Рейні йшли з перемінним успіхом, але в загальному несприятливо для республіканців, які втратили Майнц та інші важливі пункти. Від повного розгрому їх рятувало лише відсутність згоди в діях противників і взаємна недовіра між австрійцями і пруссаками. Дії в Альпах, на кордоні Італії, були вдалі для французів, якими командував генерал Келлерман: сардинці, які вступили було в Савойю, були розбиті при Альбаретте 20 вересня 1793р. і Вальмені 14 жовтня 1793р. і відступили до своїх позицій на Мон-Сенісе. Війна в Піренеях тривала мляво, але швидше сприятливо для французів. Міжусобна війна в Вандеї розгоралася все більше і більше, і республіканські війська зазнавали там жорстокі поразки від роялістів. У тому ж 1793р. Тулон був зайнятий англійцями й іспанцями, а потім обложений і узятий військами республіки.
.3 Перша антифранцузька коаліція за часів якобінської диктатури
Термідоріанський переворот 27 липня 1794р. зумовив істотні зміни і в зовнішній політиці Французької республіки. На відміну від якобінців, що виступали проти завойовницьких війн, лідери Термідоріанського режиму і Директорії прагнули до територіальних загарбань та панування над сусідніми державами. Справедливі війни, що вела з 1792 р. республіканська Франція проти європейських монархічних держав, почали поступово перетворюватися на загарбницькі. Французька буржуазія, слабша за англійську і північноіталійську, прагнула використати силу армії для навязування сусідам вигідних митних і торговельних угод та відвертого грабунку «визволених» народів.
червня 1793 року у Франції вже була створена якобінська диктатура, яка була при владі до 27 липня 1794 року. За цей період Їм так і не вдалось почати переговори з державами коаліції. У серпні 1793 року Матьюос, який видавав себе за англійського представника влади приніс принизливі умови миру для Франції - відмовитись від будь яких завоювань, зроблених за часи французької революції, поступитися Тобаго та евакуювати королівську сімю. Ясна річ, Франція на таке не погодилася. Але це була неодноразова спроба за часів якобінської диктатури - ні, не заключити мир, - принизити Францію такими умовами миру. Агенти також приїжджали з Голландії, Іспанії, Австрії. Загалом засновники коаліції намагалися вислати у францію якомога більше агентів. Деякі з них навіть були у Конвенті. Аналогічну політику щодо своїх ворогів проводила і Франція, але їй явно не вистачало коштів на організацію широкомасштабної мережі розвідки і контррозвідки.
Комітет громадського порятунку у Франції, який очолював Робеспєр ставив перед собою наступні цілі:
. Вивести Францію з економічної і політичної ізоляції і розширити імпорт продовольства. Для цього було налагоджено досить хороші відносини зі Швейцарією, США, Данією та ганзейськими містами.
. Створити на противагу антиреволюційній коаліції угруповування інших держав. Робеспєр пропонував створити коаліцію з Швеції, Данії, Генуї, Туреччини. Дипломатичні агенти посилались в Константинополь ще за часів Дантона, але вони були тоді перехоплені австрійцями.
Окрім того, Комітет підтримував напівофіційні дипломатичні відносини з Туреччиною, Швецією, США, Данією, Швейцарією, Генуєю та Алжиром
. Посіяти всередині коаліції суперечки і прискорити її розпад. Для цього була створена ціла мережа спеціальних таємних агентів, чим займався посол Франції у Швейцарії - Бартелемі. Базель, де він знаходився, був дуже зручним для спостереження за союзниками коаліції.
В період диктатури переговори про мир ще не були розпочаті, але здійснювалися численні спроби. Іспанський посол в Данії намагався завязати переговори про мир з французьким агентом в Копенгагені. Агенти Пруссії і Австрії не раз повідомляли Бартелемі про можливість початку переговорів. Але Комітет вичікував вирішальних перемог. До літа 1794 року успіхи революційної армії звели нанівець загрозу іноземної інтервенції, перемога біля Флюреса 26 червня 1794 року знову повернула Бельгію Франції. Але Робеспєр вважав, що не потрібно вести боротьбу і за лівий берег Рейну, оскільки основну мету - захист Франції від нападу ззовні - вже досягнено. Насправді в той час йому вже стало відомо про те, що проти якобінської диктатури готується змова, тому він хотів якнайбільше уваги приділити саме внутрішнім справам у державі.
Кампанія 1794 р. і військові дії в Голландії, що почалися в квітні, спочатку були успішні для союзників. Але вже в травні успіх схилився на бік французів. Французька армія діяла по внутрішніх операційних лініях, концентруючи сили там, де робила черговий наступ, тоді як між союзними арміями не було належної координації. У травні 1794 року при Куртре Північна армія, якою тепер командував генерал Шарль Пішегрю, розбила англо-австрійську армію австрійського фельдмаршала герцога Франца Себастіана Карла Йосипа Клерфе. 18 травня при Туркуен революційні французи на чолі з Моро розбили 70-тисячну об'єднану австро-англо-ганноверскую армію герцога Кобургського, причому французи втратили 3000 чоловік і 7 гармат, а союзники - 5,5 тисячі чоловік і 60 гармат. Англійці відступили до Турне. Пізніше австрійський полководець взяв реванш через п'ять днів біля Турне, розбивши з 45 тисячами солдатів 50-тисячну ворожу армію. На цей раз французькі втрати були вдвічі більшими, ніж у союзників, - 6000 проти 3 тисяч. Але 17 червня при Хугленде австрійці зазнали поразки і відступили на північ. Армія Журдана оточила м. Шарлеруа, яке капітулювало 25 червня. 26 червня 1794 відбулася битва при селищі Флеруса. За допомогою першого в історії використання аеростата «l'Entreprenant» Жан-Батист Журдан зміг керувати французькими військами більш оперативно, ніж Фрідріх-Йосія Кобург австрійськими та нідерландськими. В результаті чого Франція одержала перемогу в битві.
Таким чином до кінця року французи змусили Голландію, названу Батавською республікою, укласти з Францією союз. У діях на Рейні удача теж була на боці французів: до кінця року на лівому березі річки в руках союзників залишався один лише Майнц. В Італії республіканці, двічі розбивши австро-сардинські війська, вторглися в П'ємонт (в квітні 1794р.), але розвиток повальних хвороб і поява англійського флоту в Генуезькій затоці примусили їх піти. У вересні вони вступили в нейтральні генуезькі володіння і розташувалися там на зиму. Тоскана уклала з Францією окремий мир, яким зобов'язувалася визнати Французьку республіку та сплатити їй мільйон франків.[16]
1.4 Базельські мирні договори
До цього, Конвент Франції уповноважив Комітет громадського порятунку вести мирні переговори та заключати договори.. В договорах допускалися секретні статті, якщо вони не суперечили прямим обовязкам сторін та інтересам Республіки.
квітня 1795р. був укладений сепаратний мир між Пруссією та Французькою республікою в Базелі, Швейцарія. Від Пруссії договір підписав Гарденберг, від Франції - її дипломатичний представник в Швейцарії - Бартелемі. Договір де-факто іменував початок розпаду першої анти французької коаліції.
Початок переговорів ініціював прусський фельдмаршал Меллендорф, який в липні 1794 року звернувся з приватним листом до французького посла в Цюриху - Бартелемі. Причинами ініціативи Пруссії щодо сепаратного миру стали воєнні успіхи Франції, а головне - спільна позиція Австрії та Росії, які 5 січня 1795р. заключили між собою договір, в силу якого Пруссія виключалася з поділу Польщі, а між Росією та Австрією існувало погодження, відповідно до якого, вони нададуть воєнну допомогу одна одній у випадку нападу на них Пруссії. Таким чином, було ясно, що по відношенню до останньої договір мав явно ворожий характер. Окрім того Пруссія хотіла створити нову конфедерацію німецьких князівств на противагу австрійській Імперії.
січня 1795 Конвент повідомив умови миру: поступка Франції «природною кордону» лівого берега Рейну і негайна здача обложеного Майнца. Пропонуючи Пруссії мир і союз, Конвент прагнув її віддалення від «небезпечного сусідства з Росією», повернення Польщі захоплених у неї територій і тісний союз з Данією та Швецією.
Конвент крім миру домагався створення системи союзів: з Пруссією - проти Австрії та Росії, з Голландією - проти Англії, з Данією і Швецією - проти Росії. У той же час Пруссія прагнула уникнути територіальних втрат, намагаючись скористатися прагненням Франції до укладення союзів. Однак Конвент використав можливість укладення союзів, але не відмовився від основної вимоги - встановлення кордону по Рейні. Каменем спотикання протягом першого періоду переговорів стало вимога Франції щодо здачі Майнца. Пруссія вимагала зняття облоги і нейтралізації міста.
У січня 1795 року переговори були перервані через смерть прусського представника графа Гольца. Британія спробувала використовувати цю перерву, і її прем'єра-міністр Пітт направив до Берліна лорда Спенсера з надзвичайною місією - переконати прусського короля продовжувати війну.
Бартелемі зі свого боку отримав в лютому 1795 відомості про прагнення Пруссії затягнути переговори, не розриваючи співпраці з коаліцією. Призначення Гарденберга прусським уповноваженим загальмувало переговори, так як він ставився негативно до поступливості своїх попередників.
Навесні 1795 почалися другий етап переговорів: перемоги Конвенту і наполегливість Бартелемі змусили Гарденберга прийняти в березні основні статті договору, a на початку квітня і його текст.
Базельський мирний договір складався з 11 основних статей та 6 приватних і секретних угод. У договорі обумовлювалися: евакуація французьких військ з правого берега Рейну (ст. III) і тимчасова окупація французькими військами лівого берега аж до встановлення остаточних мирних відносин між Францією і Німецької імперією (ст. IV). Секретні статті та угоди передбачали відмову Пруссії від ворожих дій проти Голландії і держав, окупованих французькою армією. На випадок остаточного приєднання лівобережних територій до Франції республіка гарантувала сплату відшкодувань. В обох випадках Франція гарантувала колишні борги окупованих лівобережних князівств. Король Пруссії гарантував нейтралітет північнонімецьких держав, таким чином, отримуючи над ними протекторат.
При укладанні договору Гарденберг оголосив про окупацію Пруссією Ганновера, у разі якщо правитель останнього (що був особистим васалом англійського короля) відмовився б підтримувати нейтралітет.
липня 1795 в Базелі, Швейцарія був підписаний мирний договір, укладений між Французькою республікою та Іспанією. Договір був підписаний з боку Франції її дипломатичним представником в Швейцарії Бартелемі, з боку Іспанії - іспанською послом у Польщі Іріарте. Договір оформив вихід Іспанії зі складу сил першої антифранцузької коаліції вслід за Пруссією. Франції вдалося домогтися розчленування коаліції і забезпечити південно-західні рубежі країни від вторгнення інтервентів. Переговори про укладення миру велися вже після подій 9 термідора (27 липня 1794р., коли було повалено якобінську диктатуру і встановлено владу Директорії), в той час, коли французькі армії перейшли Рейн і Піренеї. У зовнішній політиці Франції почали визначатися прагнення до захоплення, які виразилися в наполегливих вимогах про поступку Франції Луїзіани і Сан-Домінго.
Уряд Годоя вступив в переговори з Францією в квітні 1795 року, коли з коаліції вийшла Пруссія, а французька армія зайняла Сан-Себастьян і підходила до Памплоні. Страх революції в Іспанії змусив Годоя поспішати з укладенням миру. Однак йому було необхідно дотримати видимість досягнення коаліційних цілей. Інструкції, які Годой дав Іріарте, зводилися до наступного: відновити католицьку релігію у Франції, репатріювати емігрантів (духовних осіб) і укласти оборонний союз з Іспанією.
Франція розглядала ці вимоги як безцеремонне втручання в її внутрішні справи. Бартелемі категорично відкинув перші два пункти іспанського проекту і зажадав включення в мирний договір умов, згідно з якими Франція повинна була отримати Сан-Себастьян і Фуентеррабію, Луїзіану і іспанську частину острова Гаїті (Сан-Домінго).
Годой прагнув до укладення більш вигідного миру, тому, не перериваючи переговорів в Базелі, він зв'язався з французьким комісаром в Сан-Себастьяні Мільо. Комітет громадського порятунку пригрозив перервати мирні переговори. Після цього Годой дав вказівки Іріарте прискорити укладення договору, і договір був підписаний. Договір складався з 20 статей. За умовами договору Франція повернула Іспанії завойовані нею території (Гипускоа, частина Країни басків) (ст. 4), але натомість отримала іспанську частину острова Сан-Домінго (ст. 9). Іспанія зобов'язалася укласти союзний договір з Францією (ст. 13) і негайно вступити в мирні переговори з Голландією. Обмін ратифікаційними грамотами стався 23 серпня 1795 року в Базелі.
Тим часом, щоб уникнути війни з Пруссією, Катерина І була змушена погодитись на третій поділ Польщі. Між Австрією та Пруссією розгорілася дипломатична боротьба через Краків. Саме це і стало однією з основних причин виходу Пруссії з коаліції навесні 1794 року. Прусський король просто виїхав у Польщу і в подальшому майже не брав участі у війні проти Франції. Зважаючи на це, Пітт вирішив припинити виплату Пруссії субсидій Англії. Катерина ІІ в свою чергу боялася захоплення Пруссією Кракова і тим самим її непомірного посилення. Вона зближується з Австрією, яка вигідна їй і як союзник проти Туреччини, і як більш активний ворог буржуазної Франції. Після відмови Пруссії поступитися Краковом, Росія та Австрія уклали таємний договір про остаточний розподіл Польщі. Пруссію вже поставили перед фактом. Поділ Польщі також відвернув увагу коаліції від Франції, результатом чого стало зменшення тиску антиреволюційної коаліції.
Таким чином театр військові дії в Європі обмежилися Південною Німеччиною і Північною Італією. Дії ці внаслідок втоми обох воюючих сторін поновилися лише у вересні 1795 р., коли французькі війська під керівництвом Журдана і Пішегрю перейшли через Рейн у Нейвіда і поблизу Мангейма. Зазнавши великих невдач в боях з австрійцями, вони обидва скоро повинні були знову відступити на лівий берег річки. 31 грудня 1795р. між воюючими арміями було укладено перемир'я. В Італії австрійці спочатку витіснили французів з П'ємонту, але потім, коли прибув з іспанського кордону генерал Шерер зі східнопіренейскою армією, австрійський генерал Девенс зазнав поразки при Лоано 23 листопада 1795р. Протягом перемир'я обидві воюючі сторони отримали значні підкріплення і стали готуватися до рішучих дій.
Директорія вважала Італійський фронт другорядним, основні дії передбачалося проводити в Німеччині. Проте Бонапарт своїми успіхами в Італії зробив свій фронт головним у кампанії 1796-1797 років. Прибувши до місця призначення в Ніццу, Наполеон знайшов південну армію в жалюгідному стані: ті кошти, що відпускалися на утримання солдатів, розкрадалися. Голодні, роззуті солдати представляли собою купу голодранців. Наполеон діяв жорстко: доводилося вдаватися до будь-яких засобів аж до розстрілів, щоб припинити злодійство і відновити дисципліну. Екіпірування ще не було закінчене, коли він, не бажаючи упускати час, звернувся до солдатів з обіцянкою, що армія увійде в родючу Італію, де не буде нестачі в матеріальних благах для них, і виступив у похід.
Французи вторглися в володіння Сардинського королівства ще у 1792р. і, майже не зустрівши опору, зайняли Савойю і Ніццу. Тимчасово витіснення звідти, французи знову вторгалися в Сардинське королівство в 1794 і 1795 роках і завдали австрійцям і сардинцям ряд серйозних поразок. Війна, однак, затягувалася, поки в 1796 році головнокомандувачем не був призначений генерал Бонапарт. В ході компанії 1796-1797 рр. під керівництвом 27-річного генерала Наполеона Бонапарта, французька армія в Італії налічувала 30 тис. напівголодних і погано споряджених солдатів. Їй протистояло 80 тис. добре озброєних австрійців. Незважаючи на це, у квітні 1796 р. французи рушили на ворога. Поєднуючи швидкість наступу з навальністю ударів, Бонапарт громив ворога частинами, азартно ризикуючи всім, навіть власним життям. За тиждень він розгромив сардинську й австрійську армії - Сардинське королівство (тарле)
Він змусив Віктора-Амадея ІІ (король Пємонта і Сардинії в 1773-1796рр. ) спершу до перемир'я (28 квітня), а потім до Паризькому миру (15 травня 1796 року). Також Паризький мир підписав Фердинанд IV - король Неаполітанського королівства, який зобовязався, як і Віктор-Амадей ІІ не надавати свою територію емігрантам із Франції, та припинити будь-які переслідування революціонерів на їх території, а також надати амністію політвязням.
Мир цей знищив Сардинію як самостійна держава: Савойя і Ніцца були відступлені Франції, кілька фортець зірвати, інші (за винятком Турина) віддані Франції. П'ємонт зобов'язався платити французам військову подати, надавати вільний прохід французьким військам і навіть доставляти їм провіант і фураж. Внутрішнє управління залишилося в руках Сардинського уряду, але воно зобов'язалося дарувати повну амністію всім політичним злочинцям і повернути їм конфісковане майно, а також не приймати у себе французьких емігрантів. Незабаром після цього Віктор-Амадей III помер, і трон його перейшов до ще більш слабкому, абсолютно бездарному синові Карлу-Еммануїлу IV (1796-1802). Таким чином, Австрія втратила ще одного союзника. [5]
Після цього в ряді битв були розгромлені головні сили австрійців і зайнята вся північна Італія. Австрійський генералітет нічого не зміг протиставити блискавичним маневрам французької армії, убогої, погано екіпірованої, але натхненної революційними ідеями і на чолі з Бонапартом. Вона отримувала одну перемогу за іншою: Монтенотте, Лоді, Кастільоне, Арколе, Ріволі.
Італійці захоплено зустрічали армію, що несла ідеали свободи, рівності, що позбавляла від австрійського панування. Проте були випадки сутичок між французами і місцевим населенням, обуреним грабежами. Бонапарт жорстоко карав опір. Австрія втратила всі свої землі в Північній Італії, де була створена союзна з Францією Цизальпінська (Цизальйпійська) республіка. Після взяття Мантуї (Північна Італія) Наполеон направив свої війська в Папську область. У першому ж бою французи розгромили війська Папи. Наполеон захоплював місто за містом. У Римі почалася паніка. Папа Пій VI капітулював і підписав мир 19 лютого 1797 в Толентіно на умовах Бонапарта: Папська область віддавала велику і багату частину володінь і сплачувала викуп у розмірі 30 млн золотих франків. Наполеон не увійшов в Рим, побоюючись занадто різкими методами сколихнути в своєму тилу католицьке населення Італії.
Франція взяла гору, завоювавши північну і центральну Італію у 1796-1797рр., герцог Тоскани зумів уникнути анексії, виплативши французам велику контрибуцію. [16] Австрія була вимушена підписати мир біля Кампо-Форміо.
.6 Кампо-Формйський мир та його наслідки
Кампо-Формійскій мир між Францією і Австрією завершив перший етап Революційних воєн. Мирний договір підписаний 17 жовтня 1797 року в Пассеріано, поблизу села Кампо-Форміо, Італія з боку Французької республіки - генералом Наполеоном Бонапартом, з боку Австрійської монархії - графом Кобенцлем. Договір завершив успішну для Французької республіки війну проти Австрії і оформив вихід Австрії з 1-й антифранцузької коаліції.
За умовами договору, межами Французької республіки визнавалися її «природні межі»: Рейн, Альпи, Середземне море, Піренеї, Атлантичний океан. За договором, васальна Франції Цизальпінська республіка була утворена з Ломбардії, герцогств Реджио, Модена, Мірандола, з трьох легатств - Болонського, Феррарского і Романського, з Вальтеліну і частини венеціанських володінь на правому березі Адідже - Бергамо, Брешіа, Кремона і Полезіне. Австрія також визнавала Лігурійську республіку. Іонічні острови відходили до Франції.
Австрія також поступалася Франції Австрійськими Нідерландами та іншими територіями Священної Римської імперії на лівому березі Рейну. Згідно з таємною статтею договору, Австрія зобов'язалася на Раштадтському конгресі (1797-99) надати сприяння Франції в закріпленні за нею територій на лівому березі Рейну. Було домовлено, щоб важливий плацдарм Майнц передавався французьким військам за військовою конвенцією, яка буде підписана в Раштадті, де зустрінуться французький уповноважений і граф Кобенцль. Всі правителі, які втратили володіння на лівому березі Рейну, повинні були отримати відшкодування на правому березі із земель, що відбираються шляхом секуляризації у можновладних князів церкви. Договір про європейський мир повинен був обговорюватися в Раштадті.
Австрія в якості компенсації отримала місто Венецію і венеціанські області на лівому березі Адідже, а також володіння Венеціанської республіки в Істрії та Далмації. Цим населення Габсбурзької монархії збільшувалася більше ніж на 2 млн осіб. Герцог Модени Ерколе III, який втратив свої володіння в Італії, отримав герцогство Брісгау в південній Німеччині.
Опісля 7 грудня 1797 Наполеон Бонапарт прибув до Парижа, а 10 грудня Директорія в повному складі тріумфально зустріла Наполена в Люксембурзькому палаці. Натовп народу зібралася біля палацу, бурхливі крики і оплески лунали в його честь.
Договір проклав Франції шлях до гегемонії в Італії і забезпечив створення французьких плацдармів в Албанії та на Іонічних островах. Австрії, яка зазнала поразки, договір дав перепочинок для підготовки до боротьби проти Французької республіки в новій коаліції європейських держав.
Перша антифранцузька коаліція перестала існувати. Після італійського походу про генерала Бонапарта заговорила вся Європа. Італійці радо зустрічали французів як своїх визволителів, вітали здійснювані ними буржуазні перетворення. В Італії скасовувалися привілеї дворян і духівництва, внутрішні мита, пільги цехів і окремі селянські повинності. Проте французька буржуазія від війн очікувала загарбання нових земель і отримання багатств. На «визволені» міста Бонапарт накладав мільйонні контрибуції. Постачання армії велося переважно за рахунок конфіскованого майна і місцевого населення. Французи не зупинялись і перед відвертим грабунком, вивозячи до Парижа церковні цінності та витвори мистецтва. Австрійське панування в Італії було фактично замінене французьким. За договором з австрійцями на території Італії утворили декілька залежних від Франції республік.
Мир в Кампо-Форміо повинен був доповнитись відповідними рішеннями на Раштадтському конгресі, який би остаточно утвердив територіальні питання, зокрема претензії невеликих німецьких князівств на правому березі Рейну.
Раштадтскій конгрес 1797-1799 років - міжнародний конгрес, створений для виконання умов Кампо-Формійского мирного договору 1797 року, для врегулювання територіальних питань, що стосуються Священної Римської імперії і Франції, і для вирішення питання відшкодування коштів німецьким князям, які втратили свої володіння на лівому березі Рейну , який відійшов до Франції. На конгресі, який відкрився в грудні 1797 року, були представлені Франція, Австрія, Пруссія і дрібні держави - члени Священної Римської імперії, що склали так звану імперську депутацію. Керівну роль відігравала делегація Франції - держави-переможниці, що окупувала значні райони Західної Німеччини.
березня 1798 імперською депутацією було прийнято рішення про передачу Франції всього лівого берега Рейну, а 4 квітня 1798р. був затверджений принцип відшкодування збитків князям за рахунок духовних князівств, розташованих на правому березі Рейну. Після цього на конгресі почалися нескінченні суперечки і чвари через розділення секуляризованих володінь. Представники дрібних князівств, забувши всі заклики до німецького єдності, інтригували один проти одного і запобігали перед французькими представниками. Паралельно з засіданнями конгресу в Раштадті велися таємні франко-австрійські переговори. Посилаючись на секретну VII статтю Кампо-Формійского договору, австрійці за поступку лівим берегом Рейну вимагали передачі Австрії всіх материкових земель колишньої Венеціанської республіки і трьох легатств, що входили до складу Церковної області. Французи пропонували Баварію як компенсацію Австрії.
Поки йшов конгрес, Франція завоювала ряд нових територій. П'ємонт, Рим, Неаполь, Швейцарія, Голландія були прямо чи опосередковано підпорядковані Франції. Австрійці почали створювати другу антифранцузьку коаліцію. У березні 1799 Австрія вступила у війну другої коаліції. Однак конгрес не припинив своєї роботи. Дрібні німецькі князі за прикладом Пруссії оголосили себе нейтральними і продовжували випрошувати у французьких уповноважених смужки землі на правому березі Рейну. Міністр закордонних справ Франції Талейран дав французьким уповноваженим вказівки вести переговори з князями, щоб відірвати їх від Австрії. У квітні 1799 року австрійські війська оточили Раштадт. Австрійський представник на конгресі Меттерніх заявив, що Австрія вважає всі рішення конгресу недійсними і вимагає його розпуску. Конгрес був закритий
квітня 1799 при виїзді з Раштадті французькі уповноважені зазнали нападу австрійських гусарів. Два дипломати були зарубані на смерть, а третій важко поранений. Цей злочин було організовано австрійським урядом з метою викрадення у французьких представників компрометуючих Австрію документів.
Розділ ІІ
.1 Передумови та створення другої антифранцузької коаліції
Зміцнення французького впливу у Голландії і Швейцарії, захоплення Бонапартом Мальти та єгипетська експедиція призвели до утворення другої анти французької коаліції. Основними учасниками були Англія, Австрія, Росія та Туреччина, а головними організаторами - англійська та російська дипломатії. Пітт не міг допустити владарювання Францією над голландією, Швейцарією, Італією та Єгиптом, а Павло І глибоко ненавидів революцію у Франції та все, що з цим повязано. [2]
Раштадтський конгрес продовжувався проводитись, але одночасно з переговорами, які відбувалися на ньому, французи продовжували військові дії на півдні Італії і навіть вторглися до Швейцарії. Окрім того французькі уповноважені на Раштадтському конгресі поводилися зарозуміло і пред'являли непомірні вимоги. 8 квітня 1799 р. Меттерніх, представник Австрії на Раштадтському конгресі, оголосив французькій місії, що імператор вважає всі рішення конгресу недійсними, і зажадав негайного відкликання французьких депутатів. При виїзді останніх з міста на них напали австрійські гусари, двох дипломатів убили і захопили всі їхні папери. Це послужило сигналом для нової війни.
Сміливість Австрії після стількох понесених нею поразок ґрунтувалася на впевненості у підтримці інших сильних держав. Імператор Павло I, який прийняв на себе звання гросмейстера Мальтійського ордена, був роздратований захопленням острова Мальти французькими військами, що відправлялися в єгипетську експедицію, і готувався взяти участь в боротьбі проти ненависних йому республіканців. Уже в листопаді 1798 року 40 000 російських вступили в австрійські території і потім рушили до Італії, інша колона, очолена генералом Римським-Корсаковим, спрямована була в Швейцарії.
Під час бунту, що спалахнув в Римі в кінці 1797 року, був убитий французький генерал Дюфо. Директорія скористалася цим, щоб зайняти Церковну область французькими військами. 16 лютого 1798 народ в Римі проголосив знищення папської влади і встановлення республіканського правління. Папа змушений був відмовитися від своїх прав. через кілька місяців його відвезли бранцем до Франції. Ці події стривожили неаполітанського короля Фердинанда IV і змусили його порушити умови Паризького миру взятися за зброю. Перед його досить сильною армією невеликі французькі загони, що займали Папську область, стали відходити назад, і 19 листопада 1798р. неаполітанський король урочисто вступив до Риму. Французи, підкріплені свіжими військами, скоро перейшли в наступ, завдали противнику кілька жорстоких поразок, і вже в кінці року король неаполітанський повинен був тікати в Сицилію.
На початку наступного 1798 року командувач неаполітанською армією австрійський генерал Макк уклав з французами договір, за яким їм була віддана Кампанія і сплачено 10 млн франків, а гавані Неаполя і Сицилії оголошені нейтральними. Слідом за тим спалахнуло повстання в неаполітанському війську - Макк, побоюючись за своє життя, склав із себе начальствування і просив у французів дозволу повернутися до Німеччини, але був затриманий і відвезений полоненим до Франції. Тим часом в самому Неаполі оселилася повна анархія: озброєна чернь, очолена священиками і роялістами, опанувала фортом Сент-Ельм. Триденна кривава боротьба з французами і їх прихильниками скінчилася перемогою останніх, які й проголосили в Неаполі Партенопейську республіку (21 січня - 23 червня 1799р.), влада якої була поширена французами на всю територію Неаполітанського королівства, за винятком Абруцці і Південної Калабрії. Ці області, а також Сицилія залишилися під владою короля Фердинанда.
Новостворена республіка не була міцною. У провінціях почалися селянські повстання, які новий уряд придушував за допомогою сили. Серед самих республіканців не було єдності. Відкликання до Франції генерала Шампіонне, перемоги російсько-австрійських армій в Північній Італії і похід французьких частин з Неаполя до Північної Італії окрилив монархістів.
Ще 8 лютого 1799 в Калабрії з жменькою прихильників з'явився кардинал Фабріціо Руффо, ім'ям короля оголосив про створення армії Святої Віри для звільнення Неаполя від французів і республіканців. За кілька місяців ця армія (санфедісти) перетворилася на грізну силу, яка за англійської підтримки з моря (Нельсон) і російського (Ушаков) флоту звільнила від республіканців всю територію Південної Італії.
Реставрація Фердинанда в Неаполі була відзначена значними репресіями. За даними істориків, протягом наступного року було страчено близько 9000 осіб, 30 000 - заарештовано, 7000 - вигнано. Репресії були зупинені тільки після перемоги Бонапарта при Маренго 14 липня 1800р., коли Франція, знову повернула собі контроль над Північною Італією, ультимативно зажадала припинити страти в Неаполі. [24]
Зайняття Швейцарії було наслідком прагнення французького уряду створити навколо Франції ряд володінь хоча і самостійних, але таких, які б перебували під її безпосереднім впливом і заступництвом. Ці держави, служачи для Франції огорожею від зовнішніх ворогів, разом з тим повинні були підтримувати її перевагу в загальних справах Європи. З цією метою засновані були Республіка батавів, Цизальпінська, Римська і Партенопейская, а тепер вирішено було зробити те ж саме і в Швейцарії.
Французькі агенти порушували незгоди між окремими кантонами, в кінці 1797 французькі війська зайняли кілька пунктів біля західних округів Швейцарії і стали відкрито втручатися у внутрішні справи країни. Швейцарці виявили чимало хоробрості і самовідданості, але виявили повну незгоду між собою і незнання військової справи. Після зайняття французькими військами всієї країни (крім Граубіндена, що оберігався сильним австрійським корпусом) Швейцарія була перетворена в Гельветійську республіку під заступництвом Франції.
Зважаючи на нове розширення сфери французького впливу утворилася друга коаліція, до складу якої увійшли Англія, Австрія і Росія, а потім і Туреччина, Неаполь і деякі можновладні князі в Італії та Німеччині. 16 грудня 1798, без попереднього оголошення війни, французькі війська несподівано перейшли через Рейн, зайняли Майнц і Кастель, обклали Еренбрейтенштейн і взагалі розпоряджалися на Рейні цілком самовладно. 18 грудня 1798 Росія укладає попередні угоди з Англією про відновлення союзу. А вже 23 грудня 1798 Росія і Османська імперія підписали договір, за яким порти і турецькі протоки відкриті для російських кораблів.
Слідом за цим російський флот захоплює Іонічні острови. У червні наступного року здійснюється спільна висадка російсько-британських військ в Голландії. Габсбурги, усвідомивши загрозу, яку для них представляли французькі республіканські домініони, підписали угоду з Російською імперією, за якою допускається проходження через територію австрійської монархії в Італії 60-тисячної російської армії. Побачивши в цьому відкрите порушення мирних домовленостей Франція оголосила 12 березня 1799 року війну Австрії.
У січні 1799 року було оголошення війну Французькій республіці з боку Туреччини. Пруссія дотримувалася нейтралітету.
В цей час Журдан, головнокомандувач дунайською армією, перейшов Рейн між Базелем і Страсбургом (вночі з 28 лютого на 1 березня 1799р.), а Массена, очоливши французькі війська в Швейцарії, 6 березня вступив в Граубінден. Французи оволоділи проходами в Тіроль, але потім були витіснені австрійським генералом Бельгардом. У той же час армія Журдана, зазнавши ряд невдач при зустрічах з австрійськими військами ерцгерцога Карла і абсолютно розбита в битві при Штокахе (24-25 березня 1799р.), повинна була відступити за Рейн.
На початку травня ерцгерцог спробував витіснити їх, але потім успіх став схилятися на сторону французьких військ. Деякий час головні сили обох сторін стояли нерухомо поблизу Цюріха. Коли стали наближатися війська Римського-Корсакова, а ерцгерцог Карл поспішив назад в Німеччину, в Швейцарії залишилося до 20 000 австрійських військ з 10-тисячним резервом; російські війська зайняли розтягнуту лінію по річках Ааре і Ліммат. На правому березі Рейну французи під керівництвом генерала Міллера 26 серпня 1799р. рушили вперед, але після невдалої спроби оволодіти Філіппсбургом знову відступили через наближення ерцгерцога Карла. Мангейм, де залишено було 6000 чоловік, 18 вересня 1799р. був узятий австрійцями під час наступу.
Між тим віденський кабінет, стривожений незгодами, що виникли в Італії між Суворовим і австрійськими генералами, наполіг перед імператором Павлом І на переміщенні Суворова і його військ до Швейцарії, де він, з'єднавшись з Римським-Корсаковим, повинен був діяти окремо.
Массена, дізнавшись про наближення Римського-Корсакова, атакував 25 вересня 1799р. близько Цюріха загін Корсакова і абсолютно розбив його. В той же день було повної поразки австрійського загону генерала Готце. 26 вересня 1799р. французи оволоділи Цюріхом і переслідували Корсакова, який відступив до Шафгаузену на з'єднання з австрійськими та баварськими резервами. Незабаром внаслідок сперечань між Суворовим і ерцгерцогом Карлом і невдоволення імператора Павла І щодо австрійського уряду російські війська повернуті були в Росію. Незабаром і сама Росія вийшла із коаліції.
.2 Наполеон І та друга антифранцузька коаліція
Після перевороту 18 брюмера 1799 була повалена Директорія і влада перейшла в руки 3 консулів - Роже-Дюко, Сійес і Наполеона, який став першим консулом. Саме він в реальності і став повновладним правителем країни в цей важкий для неї час. У той час політичні колізії застали Францію у важкому положенні - фінанси були в жалюгідному стані, прихильники королівської влади активізувалися по всій країні, в Вандеї почалося роялістське повстання. Після перемог А. В. Суворова французькі війська були вигнані з Італії, островів Корфу і Мальта, армія зазнала поразки в Єгипті. 25 грудня 1799 Наполеон Бонапарт звернувся до глав Австрії та Англії з мирними пропозиціями, усвідомлюючи, що народ, втомлений 10-річної громадянської війною, жадає миру. Подібним ходом Наполеон сподівався заручиться підтримкою громадськості. Однак учасники антифранцузької коаліції не бажали миру, враховуючи складне внутрішньополітичне становище Франції та перемоги Суворова в боях на річці Треббія і Нові.
Бонапарт у спадок від Директорії отримав дипломатичний хаос. Поки Наполеон воював в Сирії та Єгипті, Кутузов витіснив французів з Італії; австрія готувалася до нового походу на Рейні та Альпійському кордоні; англія під керівництвом Уільяма Пітта виявляла ворожість і була в повній бойовій готовності; Пруссія вагалася і в будь-який момент могла порушити свій нейтралітет; у Вандеї були заворушення і Пітт вже охоче складав плани як використати це на свою користь.
Найбільшу загрозу в експансій них планах Франції <#"justify">·були визнані дві нові залежні від Франції «республіки» - Батавська і Гельветійська і підтверджено існування двох також залежних від Франції Лігурійской і Цизальпінської республік;
·австрійський імператор Франц II повинен був гарантувати договір не тільки як австрійський очільник, але і як глава німецької імперії - Наполеон хотів уникнути повторення зволікань Раштаттского конгресу.
Австрія зберігала за собою Істрію, Далмацію і Венецію з областю до річки Адідже, землі на правому березі якої Австрія поступалася Цизальпінської республіці. Велике герцогство Тосканське, відняте у ерцгерцога Фердинанда III, перетворювалося в королівство Етрурія і було віддано синові герцога Пармского, Людовику, одруженому на іспанській принцесі Луїзі. Перший консул розсудливо відмовився від ідеї відновити Римську і Партенопейскую республіки, повернувши папі римському його володіння в тому обсязі, який вони мали в кінці 1797 року, тобто без Романьї і Легати. З неаполітанськими Бурбонами був укладений у Флоренції окремий договір, який затвердив умови перемир'я в Фоліньо, що дало французам право зайняти військами Отранто, Тарент і Бріндізі.
Люневільський договір відновив мир на континенті після майже 10 років безперервних воєн з революційною Францією. Підписання Люневільського миру означало кінець Другої антифранцузької коаліції. З країн, які спочатку входили в цю коаліцію, війну продовжувала лише Великобританія. Але втративши всіх своїх союзників на континенті, вона була змушена укласти Ам'єнський мир 1802 року.
Лише хитромудрі дії французьких дипломатів, що зуміли заключити перемиря з Туреччиною 9 жовтня <#"justify">Адєнський мир сильно укріпив позиції Франції на континенті.
Але в той же час були сильно підірвані позиції Франції в Пн. Середземноморї і взагалі на морі. Франція <#"justify">·очищення Північної Німеччини і Ганновера від французьких військ;
·відновлення незалежності Голландії і Швейцарії, причому перша повинна бути збільшена за рахунок приєднання Бельгії, а друга - за рахунок Женеви і Савойї;
·відновлення королівства Сардинії;
·повне очищення французами Італії та гарантія незалежності Неаполітанського королівства;
·встановлення в Європі порядку, що гарантує в майбутньому незалежність всіх європейських держав (ст. 2).
Обидві сторони погодилися також на приєднання до Австрії Зальцбурга і Брейсгау в Південній Німеччині і території північніше річок По і Іддо в Італії, що було передбачено австро-російською союзною декларацією від 6 листопада 1804 року.
Як можливий варіант уникнення коаліційної війни, передбачалася пропозиція Франції мирних умов, переговори по яких, від імені коаліції, повинна була вести Росія. Відповідно до них, передбачалося повернення Франції всіх її колоній, захоплених Великобританією, і залишення британцями острова Мальти, який повинен був бути зайнятий російським гарнізоном. Однак останній пункт викликав серйозні розбіжності між союзниками. Англійський уряд, не бажаючи відмовлятися від Мальти, наполягав на виключенні цього пункту з договору, а Олександр I в свою чергу відмовлявся ратифікувати договір. Нові агресивні дії Наполеона в Італії (проголошення його королем Італії і приєднання до Франції Генуї і Лукки) змусили Олександра поступитися. Стаття Петербурзького договору про Мальту була виключена, а сам договір був ратифікований обома сторонами 16 липня 1805.
8 серпня 1805 до Петербурзького союзному договору приєдналася Австрія. Н. Н. Новосильцев, посланий Олександром згідно з договором для переговорів з Наполеоном, був відкликаний, не встигнувши дістатися до Парижа. Союзники приступили до військових приготувань, і у вересні 1805 року антифранцузька коаліція почала військові дії вторгненням австрійських військ в Баварію.
Таким чином 1805 року Росією і Великобританією було підписано Петербурзький союзний договір, що заклав основу третьої коаліції. У тому ж році Великобританія, Австрія, Росія і Швеція сформували третю коаліцію проти Франції та союзної їй Іспанії. У 1805 році Фердинанд IV - король Неаполітанського королівства приєднався до третьої коаліції
.2 Третя антифранцузька коаліція і Фрідріх Вільгельм ІІІ
Австрія, Англія та Росія чинили також тиск на прусського короля Фрідріха Вільгельма ІІІ, щоб і він приєднався до анттинаполеонівської коаліції, але він не піддавався, бо розумів, що у разі згоди Пруссія постраждає першою. У своїх погрозах Олександр І зайшов так далеко, що навіть розмістив свої війська на кордоні з Пруссією, поставивши ультиматум - або Пруссія бере участь в коаліції, або Росія розпочне війну. Фрідріх Вільгельм ІІІ уже було відправив посланника Росії - князя Долгорукого, - з повідомленням царю, що скоріше буде воювати з тими, хто порушить його нейтралітет, ніж з тими, хто примушує Пруссію воювати, коли прийшли новини, що Наполеон порушив нейтралітет Пруссії, відправивши свої війська в Баварію через Пруссію. Олександр І зрадів і відправився до Берліна, але там на нього і Фрідріха вже чекали новини: 20 жовтня 1805 року Наполеон розгромив кращу австрійську армію під Ульмом. Це означала, що половина кампанії для Пруссії вже програна, а отже робити новий наступ проти Наполеона з тими силами, що залишились, не було сенсу. 8 днів Олександр І намагався вмовити Фрідріха приєднатися до коаліції, але останній стояв на своєму. В кінці кінців, щоб переговори мали хоч якийсь результат для Олександра І, обидва імператори домовили про дружбу, що де-факто мало що означало для війни третьої коаліції.
Австрія, користуючись тим, що більша частина армії Наполеона була сконцентрована на півночі Франції, планувала розв'язати воєнні дії в північній Італії і в Баварії. На допомогу австрійцям Росія відправила дві армії, під командуванням генералів Кутузова і Буксгевдена. Отримавши відомості про дії сил коаліції, Наполеон змушений був відкласти висадку на Британські острови на невизначений термін і рушити з військами до Німеччини. Саме тоді Наполеон сказав: «Якщо я через 15 днів не буду в Лондоні, то я повинен бути в середині листопада у Відні». [3] Тим часом 72-тисячна австрійська армія під командуванням барона Карла Макка фон Лейберіха вторглася в Баварію, не дочекавшись російських військ. Наполеон покинув Булонський табір і, здійснивши марш-кидок на південь, в найкоротші терміни досяг Баварії. Австрійська армія капітулювала в битві під Ульмом 161- жовтня 1805 року. Уникнути полону вдалося корпусу генерала Елачича, однак і він згодом капітулював перед французьким маршалом Ожеро. Кутузов змушений був для з'єднання з армією Буксгевдена.
Що стосується військових дій на морі, то спроба відвернути британців, погрожуючи їх пануванню в Вест-Індії, зазнала невдачі: франко-іспанський флот під командуванням французького адмірала Вільнева був розбитий англійською ескадрою на зворотному шляху в Європу біля мису Фіністере, і відступив до Іспанії, в порт Кадіс, де був заблокований. Адмірал Вільньоу, незважаючи на поганий стан флоту, до якого сам же його і довів, і дізнавшись, що його збираються замінити адміралом Россільі, вийшов, слідуючи вказівкам Наполеона, наприкінці жовтня в море. Біля мису Трафальгар 21 жовтня 1805 року франко-іспанський флот прийняв бій з англійською ескадрою адмірала Нельсона і був повністю розбитий, незважаючи на те, що Нельсон був смертельно поранений в цій битві. Французький флот так і не відновився після цієї поразки, поступившись англійському флоту панування на морі.
З Берліна російський імператор відправився в Австрію. Звідти Олександр І відправив до Наполеона посла Гаугвіца з ультиматумом. Але посол, прибувши до Аустерліцу 2 грудня 1805 року, застав зовсім іншу картину. Ясна річ, про ультиматум і мови не могло бути. Тому єдине, що зробив Гаугвіц - радо привітав Наполеона з перемогою. Але останній поставився до цього зверхньо. Ще б пак - після Аустерліца, не лише Пруссія, але й Австрія не становили серйозної загрози для Франції.
Наполеон без серйозного опору зайняв Відень. З усієї австрійської армії війну продовжували лише війська ерцгерцога Карла і ерцгерцога Іоанна, а також нечисленні частини, які встигли з'єднатися з армією Кутузова. Російський імператор Олександр I і австрійський імператор Франц II прибули до армії. За наполяганням Олександра I армія Кутузова припинила відступ і, не чекаючи підходу військ Буксгевдена, вступила в бій з французами при Аустерліці 20 листопада (2 грудня) 1805 року, в якому зазнала тяжкої поразки і безладно відступила.
Після поразки російсько-австрійської армії при Аустерліці і виходу Австррії з війни (грудень 1805 року) Фердинанд IV і Марія-Кароліна, не чекаючи французького вторгнення, знову втекли на Сицилію під захист англійського флоту. Таким чином Наполеон завоював Неаполітанське королівство, створивши на його території державу сателіт Франції, залишивши за нею стару назву. Сицилія залишилась незалежною державою, але не брала участі у військових діях. У березні 1806 року Наполеон І своїм декретом скинув неаполітанських Бурбонів і передав корону Неаполя своєму братові Жозефу Бонапарту, якого в 1808 році замінив на троні зять імператора Йоахім Мюрат.
Імператор Франц ІІ принижено просив у Наполеона перемир'я, на яке переможець погодився, але під умовою видалення російських військ з австрійською території (4 грудня). 26 грудня Австрія уклала з Францією Пресбурзький мир, що позбавляв монархію Габсбургів володінь в південно-західній Німеччині, Тіролю і Венеціанської області (перші були розділені між Баденом і Вюртембергом, другий приєднаний до Баварії, третя - до Італійського королівства), остаточно скасовувала священну Римську імперію і надавав королівські корони Неаполя та Голландії братам Наполеона.[24]
.3 Пресбурзький мир
Пресбурзький мир 1805 - мирний договір між Францією і Австрією, укладений 26 грудня 1805 в Пресбурзі після розгрому Австрії в битві під аустерліцом і її повної поразки у війні Третьої коаліції.
Згідно з Пресбурзьким миром, Австрія віддала Наполеону як королю Італії Венеціанську область, Істрію (крім Трієста) і Далмацію і визнавала всі французькі володіння в Італії. Крім того Австрія втрачала також усі своїх володінь на захід від Карінтії, які переходили під владу головних союзників Наполеона в імперії:
Курфюршество Баварія отримало Тіроль з Бріксене і Трентом, Форарльберг, правобережжі Інна, Бурган і Ліндау, а також Пассау і Айхштет, відірвані від Зальцбурзького курфюршества;
Курфюршество Баден отримало Констанц, а також територію герцогства Брейсгау, включаючи Фрайбург і Ортенау.
Більше того, імператор Франц II визнав за монархами Баварії і Вюртемберга титули королів, що вивело їх з-під влади інститутів Священної Римської імперії. Австрія також сплачувала Франції контрибуцію в сумі 40 млн. флоринів. В якості компенсації Австрія отримувала відносно невелику територію, що включає Зальцбург і колишнє абатство Берхтесгаден, а для колишнього курфюрста Зальцбурзького Фердинанда Габсбурга було створено нове герцогство Вюрцбург.
Зміни, передбачені Пресбурзьким миром 1805 року, означали кінець австрійського переважання в Священній Римській імперії і сприяли її розпуску в 1806 році.
Росія, незважаючи на важкі втрати, продовжила військові дії проти Наполеона в складі четвертої антифранцузької коаліції, також організованої за активної участі Англії. 12 липня 1806 між Наполеоном і багатьма німецькими володарями (Баварія, Вюртемберг, Баден, Дармштадт, Клеве-Берг, Нассау і ін) відбувся договір, за умовами якого ці правителі вступали між собою в союз, який отримав назву рейнського, під протекторатом Наполеона і з обов'язком тримати для нього 60-тисячне військо.
Висновки
Велика французька революція започаткувала собою новий етап у міжнародних відносинах кінця XVIII - початку XIX. Страх перед поширенням революцій по всій Європі став тією ниткою, яка міцно повязувала між собою навіть ті держави, які ще донедавна були ворогами. І якщо союз Австрії та Росії в рамках першої антифранцузької коаліції не був здивуванням ні для кого, зважаючи на допомогу Австрії Росії у Семилітній війні, то союз Австрії і Пруссії для Європи став повною несподіванкою. Непримиренні держави, які ще недавно не могли поділити між собою Сілезію і вважалися запеклими ворогами обєднуються, щоб протистояти революційній Франції. Сам Кауніц засудив цей союз. Звичайно, не можна не віддати належне англійській дипломатії на чолі з Піттом, який де-факто був засновником і натхненником усіх трьох антифранцузьких коаліцій. Використовуючи найрізноманітніші методи, а здебільшого метод підкупу та видачі державних субсидій, він цим самим схиляв на свій бік все нових і нових союзників, залишаючись непримиренними ворогом Франції.
Формування перших антифранцузьких коаліцій було зумовлене не лише перемогами англійської дипломатії, але й помилками дипломатії французької. Яскравим прикладом чого стало втрата поширення сфер впливу Франції у Голландії і її перехід на бік Пруссії та Англії 1789 року.
Таким чином європейські держави зрозуміли - аби перебороти поширення революційного впливу Європою, потрібно об єднатися і консолідувати свої зусилля. З іншого боку, надмірні апетити учасників коаліції, та їх неорганізованість, а також відсутність належної підтримки союзникам, яка надавалася до так званого безпечного рівня кожного разу призводили до перемоги Франції над цим коаліціями. Так, перша антифранцузька коаліція розпалася де-факто тому, що Австрія з Росією поставили Пруссію перед фактом третього поділу Польщі, що звичайно лише прискорило зближення Франції з Пруссією. А причиною таких дій союзників став той факт, що можливість отримання Пруссією польського Кракова може призвести до надмірного посилення Пруссії на міжнародній арені.
Попри все, консолідувавши свої зусилля, європейським державам потрібно було якось обґрунтувати їх вторгнення у Францію. Саме тоді і поширилась ідея про виправдане вторгнення на територію держави з метою придушення революційних рухів. Незабаром цей принцип був затверджений на конгресі у Троппау і став санкціонованою причиною іноземних інтервенцій в подальшому.
Ще на початку французької революції було утверджено ще один принцип того часу, який вміло використовувала Франція - принцип суверенітету нації. Цей принцип був утверджений декретом Національних зборів від 14 вересня 1791 року, коли до території Франції було приєднано Авіньон, населення якого попередньо висловило на це згоду.
Те, що перша антифранцузька коаліція у своєму повному складі сформувалася саме після страти Людовика XVI показало реальний стан речей: Європа була надто сильно привязана до монархічної форми правління і аж ніяк не була готова щось в цьому змінювати; страх європейських монархів та аристократії перед революцією, перед втратою своїх позицій у власних державах штовхав їх на швидкі, проте повні суперечностей союзи, а бажання придушити революцію як свого найбільшого ворога - хапатися за зброю. Зважаючи на те, що вся дипломатія тодішніх європейських держав підпорядковувалась безпосередньо правителям, які, як і аристократія, аж ніяк не були зацікавлення у поширенні революції на свої держави, дипломатичні зусилля чи не усієї Європи були спрямовані на збереження існуючого стану речей у цих монархіях.
Європа кінця XVIII - початку XIX не була готова ні до демократичних реформ, а тим паче до революцій і встановлення влади народу, ні до ліберальних ідей та Просвітництва. Принцип Людовіка XIV «Держава - це я» надто сильно вкорінився у свідомість Старого Світу.
З іншого боку, так званий третій стан - не тільки Франції - всієї Європи, який годував своїх монархі, не міг миритися з існуючим станом речей. Хвиля обурення прокотилася всією Європою, наслідки її були відчутні в Англії. Прикладом того, наскільки популярними були революційні ідеї, було хоча б те, як радісно народ в Італії сприймав зміни. Повязані із поваленням там королівств та створенням республік. І тільки боротьба антифранцузьких коаліцій гальмувала цей процес. Саме вони, анти французькі коаліції, відтягнули процес повалення монархій та створення республік на теренах Європи, хоча першим анти французьким коаліціям 1792-1805 рр так і не вдалося досягти своєї мети - придушити революцію у Франції і відновити там монархію.
Список використаних джерел
1. Александрова А.Ю. Экономика и териториальная организация международного туризма: уч. пособие / А.Ю. Александрова - М. : 1996. - 317 с.
. Александрова А.Ю. Международный туризм: уч. пособие / А.Ю. Александрова - М. : 2008. - 250 с.
. Бабкин А.В. Специальные виды туризма: учебник / А.В. Бабкин - М. : Феникс, 2008. - 252с.
. Балабанов И.Т. Туристические особенности: дис. канд. геогр. Наук. - М., 2010. - 22 с.
. Вишневська О.О. Туристичне країнознавство: підручник / О.О. Вишневська, А.Ю. Парфіненко, В.І. Сідоров - Х. : ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2011. - 594 с.
. Любіцева О.О. Туристичні ресурси України: навч. пос. / О.О. Любіцева, Є.В. Панкова, В.І. Стафійчук - К. : Альтерпрес, 2007. - 369 с.
. Мельниченко С.В. Соціально-економічне становище: дис. докт. економ. наук. - К. 2011. - 20 с.