Художній світ кіноповістей О. Довженка

Художній світ кіноповістей О. Довженка

Дипломна робота

Дисципліна: Історія української літератури

ХУДОЖНІЙ СВІТ КІНОПОВІСТЕЙ О. ДОВЖЕНКА

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Жанр кіноповісті у творчості О. Довженка

Розділ ІІ. Кіноповість «Зачарована Десна»: особливості поетичного світосприйняття письменника і специфіка його ліричної субєктивності

.1 Образ рідного краю і природи в кіноповісті як вираження міфопоетичного мислення письменника

.2 Духовна велич людини в «Зачарованій Десні»

Розділ ІІІ. Філософсько-естетичні уявлення письменника в кіноповісті «Україна в огні»

.1 Трагедійний образ України та концепція національного буття в творі

.2 Природа героїчного та естетичний ідеал О. Довженка в кіноповісті «Україна в огні»

.3 Міфологічні та фольклорні витоки основних образів-символів твору «Україна в огні»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

зачарована десна довженко

Олександр Петрович Довженко - видатний український письменник, публіцист, кінорежисер, громадський діяч. Твори його - це живлюща криниця думок, знань, почуттів, барв, це своєрідний літопис історії свого народу.

Перша третина минулого століття - переломний етап у розвитку української літератури. У цей час відбувалися зміни у принципах художнього осмислення буття, руйнувалися старі канони і формувалися нові уявлення про естетичні пріоритети, роль і завдання мистецтва. О. Довженко в своїх кіноповістях намагався зруйнувати художні стереотипи літератури 20-х років ХХ ст. та вийти на масштабність і проблематичність у зображенні сучасного життя.

У центрі уваги нашого дослідження поставлено духовно-естетичний феномен О. Довженка. Він - кінорежисер світового рівня, блискучий новеліст і публіцист, талановитий повістяр і неповторний драматург.

Письменник неодноразово вказував, що одним із джерел його творчості є гаряча любов до природи, гостре відчуття її краси. У всіх довженківських творах розкривається неповторна, задумлива і радісна краса мальовничих берегів Десни, благородство і чесність трудівників землі, серед яких і минуло дитинство майбутнього митця.

Шістдесятирічним написав О. Довженко хвилюючу автобіографічну кіноповість «Зачарована Десна», де він майстерно описав «незабутні чари дитинства». Майже півстоліття дослідники намагаються розгадати загадку неповторного колориту цієї кіноповісті й уважно, прискіпливо аналізують кожну деталь: образи твору, його композицію, тему, ідейну спрямованість, мовні особливості тощо.

Одним із найкращих творів про війну, написаних в часи Великої Вітчизняної, вважається кіноповість О. Довженка «Україна у вогні». Українське село Тополівка - композиційний центр твору. Письменник правдиво зобразив трагічну долю хліборобської родини Лавріна Запорожця, яка уособлює долю всього українського народу, зганьбленого, розтоптаного окупантами. Митець сміливо відкрив вражаючу правду про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. Чимало тут ліричних відступів, роздумів про історичну долю України, український народ у цій страшній війні.

Творчість О. Довженка протягом останніх десятиріч стала предметом багатьох досліджень. Серед праць, присвячених О. Довженку, слід визначити книги С.П. Плачинди [61], Ю. Барабаша [2], І.А. Рачука [71], Р. Соболєва [81], статті К. Волинського [7], Л.М. Новиченка [54; 55]. Письменник приваблює літературознавців перш за все неповторними образами свого своєрідного художнього світу.

У публікаціях В.Хархун [91], В. Скуратівського [80], Г. Ващенка [5] розкриваються деякі складники творчості О. Довженка, здійснені спроби визначити місце його творчості в літературі XX ст. і в історії української літератури взагалі.

У працях О.Ковальчука [30], Ю.Ф. Кочергана [36], Б. Степанішина [83], В. Фащенка [87] аналізуються окремі теми та спеціальні проблеми творчості письменника.

У XX ст. та й на початку XXI ст. спостерігається підвищений інтерес до міфу з боку письменників, філософів, психологів, соціологів тощо; в літературі, як ніколи інтенсивно, актуалізуються процеси міфотворчості, що, у свою чергу, стимулює бурхливий розвиток міфокритики, яка спирається на праці Н. Фрая [89], О. Лосєва [45; 46], Є. Мелетинського [49; 50; 51].

Міфопоетичний аспект творчості О. Довженка - складне і багатогранне явище, яке цікаве і нам. Міфопоетичне мислення українського письменника відзначається філософсько-естетичним, фольклорно-народним синтезом.

При всій увазі дослідників до літературної творчості О. Довженка багато питань теоретичного характеру, повязані зі своєрідністю його художнього мислення як письменника-романтика, специфікою епічних жанрів в його творчості (які розвинулися на стику літератури і кіно), а також відмінною якістю субєктивно-ліричного початку в його прозі, міфологічних елементів, і деякі інші все ще виявляються розробленими недостатньо глибоко.

Метою пропонованої роботи є аналіз художнього світу та особливостей поетики літературного жанру кіноповісті в творчості О.Довженка.

У відповідності з поставленою метою в роботі вирішуються наступні завдання:

) охарактеризувати поняття кіноповісті та постать О. Довженка як репрезентанта жанру;

) проаналізувати особливості поетичного світосприйняття письменника і специфіку його ліричної субєктивності в кіноповістях;

) висвітлити синкретичну цілісність людини і природи художньої реальності твору «Зачарована Десна»;

) розкрити міфопоетичне мислення О.Довженка в його кіноповістях «Зачарована Десна» та «Україна в огні»;

) показати трагедійний образ України та природу героїчного в творі «Україна в огні»;

) висвітлити міфологічні та фольклорні елементи і риси національного характеру в кіноповісті «Україна в огні».

Обєктом дослідження є творчість О. Довженка, зокрема його кіноповісті «Зачарована Десна» та «Україна в огні».

Предметом дослідження виступає художня своєрідність жанру кіноповісті в творчості О. Довженка.

Методи дослідження: описовий, порівняльний, міфокритичний.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ І. Жанр кіноповісті у творчості О. Довженка

Імя Олександра Довженка добре відоме не тільки у вітчизняній, але й у світовій кінематографії. Він дістав загальне визнання і як великий письменник, чия творчість одразу привернула увагу критиків і дослідників. О. Довженко увійшов в історію світової художньої думки як поет екрана і слова. Поєднавши у собі талант режисера і письменника, своєю унікальною творчістю він збагатив і зблизив ці два види мистецтва - словесного і візуального, відкрив нові можливості в пізнанні й відображенні динаміки нашого життя. Саме у звязку з художньою спадщиною О. Довженка, його мистецькою діяльністю нині все більше утверджується нове поняття - «кінематографічний письменник».

Літературна спадщина О. Довженка багатогранна, але найсильніше талант митця виявився у жанрі кіноповісті, який він, по суті, започаткував в українській літературі. Мрією митця було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва.

У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» - історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», - казав про «Звенигору» митець. Цей фільм обійшов екрани Радянського Союзу та багатьох країн світу. Він свідчив про народження нового самобутнього майстра кіно.

Фільм «Звенигора» віртуозно поєднав історію, казково-міфологічну сюжетику і хронічку громадянської війни, епос, лірику, сатиру і глибинну філософію. Ця кіноповість починає справжню історію українського кіно. Уперше в історії кіномистецтва до тканини одного фільму вводилися одночасно епічна, філософська і лірична стихії.

За словами А.Гуляка: «Наскрізний мотив «Звенигори» - фольклорний сюжет пошуків скарбу. Головний герой кіноповісті, давній український дід, який є персоніфікацією роду, впродовж тисячі років шукає чарівний скарб, який може принести йому щастя. Два його онуки - більшовик Тиміш і петлюрівець Павло - опиняються по різні боки братовбивчої бойні, яка веде до знецінювання і розпаду такої етнічної цінності, як рід» [15, с. 9].

У «Звенигорі» зявляються ознаки нетрадиційного виміру часу. «Мені хотілося розсунути рамки екрана, відійти від шаблонної розповіді і заговорити, так би мовити, мовою великих узагальнень», - наголошував О.Довженко [20, с. 9].

Ніколи вже більше у письменника не буде такої таємничої і первозданної природи, як у цьому творі. Саме зі «Звенигори» у творчості письменника зявляється тема, яка лейтмотивом пройде і крізь наступні його повісті - «Арсенал», «Земля», «Зачарована Десна»: пошук істини в одвічній єдності людини і природи, віра в те, що справжнє щастя можна віднайти лише в їхній гармонії.

Наступною роботою О.Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики - «Земля». Незважаючи на те, що в побут входило звукове кіно, німий фільм «Земля» набув несподіваного успіху і став епохальним не лише в історії радянського, а й усього світового рівня кіно.

Р.Когородський, аналізуючи кіноповість «Земля», пише, що це - «твір поліаспектний, і його основне та водночас парадоксальне звучання простежується у взаємодії історичної і міфологічної символіки (портрети-фрески селян, яблука і соняшники на весь екран і т.ін.). Як відомо, в народі завжди жило прагнення до кращого майбутнього, мрія про гармонійне життя ніколи не полишала його. Народ повязував свій ідеал з прекрасною і могутньою людиною. Очевидно, ця апріорна віра в справжню людину, це глибинне начало теж чимось нагадують міф, але вони «вмонтовані» в діалектичну концепцію дійсності, через них О. Довженко і виражає свій погляд на світ. Як правило, двадцять - двадцять пять років перетворюють фільм з художнього явища доби на документ історико-літературного пізнання. А от фільм «Земля» і понині не втратив ні вселюдської актуальності, ні художньої новаційності» [31, с. 130].

Цей фільм - гімн життю - було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Стрічка, у якій О.Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове. У цей час на території Київської кінофабрики, яку тільки почали будувати, геніальний режисер і кіносценарист закладає свій відомий сад.

Відтоді О. Довженко зайняв почесне місце серед видатних митців. Наступні фільми ще більше помножили його славу. Динамічні і прозорі за стилем, стислі, композиційно стрункі, вони вигідно різняться своїм високим ідейним насиченням, своєю гармонійною єдністю нової форми й нового змісту.

Так у 20-х рр. ХХ ст. зявився новий жанр - кіноповість, виникнення якого було зумовлено потребами кінематографу, зокрема ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Новий час вимагав нових сценаріїв, до їх створення залучались відомі письменники (М.Йогансен, Ю. Яновський, М.Бажан та ін.). Йшлося про створення складного художнього явища, базованого на низці «монтованих» подій, в якому досягається епічна широта зображення, необхідна для фільмування. Взаємодія жанрів призвела до появи нових жанрових форм, так зявилися кіноповість, кіноновела.

На той час визначились два можливі шляхи в цьому напрямі: камерно-психологічний (І. Кавалерідзе) та монументально-епічний з яскравим ліричним забарвленням (О. Довженка). Довженківська лінія виявилася перспективнішою. Розвиваючись на межі прози та фільму, вона віднайшла свою нішу і в літературі, і в кінематографії, починаючи із «Звенигори», завершеної О. Довженком 1928 р. Постав такий новий для української літератури жанр, як кіноповість.

Кіноповість - жанр художньої літератури, який виник і розвинувся у XX столітті як симбіоз красного письменства та кіно. Так само, як драматичні твори передбачають утілення на театральній сцені, кіноповість, як правило, легко може бути екранізована, бо в її основі закладено багато прийомів кіномистецтва (подрібнення дії на короткі епізоди, лаконічність діалогу й авторських пояснень, монтажний характер епізодів тощо). Але й кіно взяло багато від літератури. Видатні майстри слова ще до народження кіно писали твори, що композиційно виглядають як монтаж кінокадрів. Наприклад, вірш Т. Г. Шевченка «Садок вишневий коло хати» - це готові до зйомки кадри фільму [1, с. 412].

Кіноповість поєднує елементи белетристичної повісті (психологізм, роль художньої деталі, епічність) з елементами кіносценарію (динамізм, гостра фабульність, монтаж, композиції, лаконізм).

У художньому фільмі образ створюється багатьма кінокомпонентами, серед яких, як і в драматичному творі, найголовніші − мізансцена, гра актора, його міміка, жести, сцени другого плану, краєвиди, інтерєр, вироби прикладного мистецтва тощо. Більшість з переліченого є і в кіносценарії.

Видатним майстром і першовідкривачем жанру кіноповісті по праву вважають Олександра Довженка з його творами «Арсенал», «Щорс», «Аероград», «Іван», «Зачарована Десна» та ін. У його душі «поєдналися дві мистецькі стихії - література і кіно, народивши своєрідну художню форму, що несла в собі риси кіносценарію і повісті» [63, с. 31].

Розвиток жанру повязаний також з іменами О.Гончара, В. Земляка, О.Левади та ін.

О. Довженко створив власну поетику кіно, що дало йому можливість через поетичні тропи, метафоричну кіномову розгорнути перед усім світом панораму національної історії, культури, духовності. Це було відкриття України та її самоусвідомлення в національній культурі. Кіно Олександра Довженка - це також прорив і у світовий культурний простір.

Але почалися страшні події ІІ світової війни. О. Довженко першим із кіномайстрів одягнув військову форму 17 вересня 1939 року. Описуючи страхіття війни, О. Довженко виступає в різних жанрах: публіцистика («До зброї», «Душа народна недовольна», «Я бачу перемогу»), оповідання («Стій, смерть, зупинись», «Мати», «На колючому дроті», «Ніч перед боєм», «Незабутнє»), кіносценарії («Визволення», «Повість полумяних літ»).

Матеріалів у митця було на цілий роман-епопею. Розлучитися з ними було неможливо, а знімати - не можна. Саме за неприховану правду, за хист свого народу, своєї України автор потрапив у немилість. Таємно О.Довженко пише «Щоденник».

Україна була в немилості з 1933 році, була «в огні» сталінського і фашистського терору: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю», - з болем у серці проголошує Довженко [20, с. 56].

Червона Армія відступала. Залишилися на страту ворогові діти, жінки, старі люди. Сплюндрована Україна плакала кривавими сльозами, сльозами жінок і дівчат, які знали, що будуть брутально збезчещені виродками-фашистами. Побувавши на звільнених територіях під Валуйками й Воронежем, автор із гіркотою констатує: «Гітлерівські офіцери - тварини й мерзотники, як на замовлення. Вони огидніші від своїх хамських солдат. Вони крали, били, грабували й гвалтували. Перед ними дрижало наше населення й німецькі солдати теж» [20, с.99].

І він відмовить їм у своїй повазі - назавжди: «Гниють по дорогах і в полі людські й фашистські трупи…» [20, с.98] Фашисти - не люди.

Уже з перших хвилин війни було очевидно, що наші керівні кадри не були здатні взяти справу оборони в свої руки. Про це пише Довженко у своєму записнику: «Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, формалізм, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених…» [20, с. 83].

Кіноповість «Україна в огні» була написана О. П. Довженком швидко, так же швидко знятий і фільм. Сценарій твору складається з 50-ти епізодів-картин, а кожна з них − з певної кількості кінокадрів. Тема війни для О.Довженка не була новою. Ще у фільмах «Арсенал» і «Щорс» він відтворив тяжкі воєнні часи громадянської війни в Україні.

«Україна в огні» - один із найкращих і найправдивіших творів про війну. Але Довженкові стало ясно, що найголовніший, найпродуманіший, найвистражданіший твір не догодив владі. З боку уряду він був звинувачений у різних гріхах, у тому числі й у націоналізмі.

У кіноповісті одна з головних героїнь - дівчина Олеся - наважується на нечуваний вчинок, нечуваний тому, що нібито, на перший погляд, кидає під ноги свою цнотливість юнакові - українському солдатові, просячи переночувати з нею: «Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці… замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти… переночуй зі мною…» [20, с.299] Здається, інтимна справа… Але тут криється великий патріотизм дівчини - навіть свою дівочу незайманість віддати своєму землякові, а не ворогам.

Усю важкість народної долі, суперечливість людської душі, неприродність та дикість війни, де гине мирне населення, яке цієї війни не хотіло і не розвязувало, показує О. Довженко у своїй кіноповісті. Письменник малює надзвичайно повну, панорамну картину тих страшних сторінок нашої історії.

Замість визнання і вдячності кінофільм і повість були осуджені й заборонені. Фільм взагалі не вийшов на екрани (досі єдиний примірник його знаходиться в архівах московського держфільмофонду).

Уперше кіноповість побачила світ тільки 1990 року, а найповніша публікація зявилась у 1995 році.

Майже за всі фільми кінорежисера критикували. Але такого терору, такої тотальної наруги, як за «Україну в огні», він ще не зазнавав. Для розгляду кіноповісті було скликано спеціальне засідання політбюро ВКП(б). Пізніше літературознавці, слідом за О. Довженком, називатимуть «кремлівським розпяттям кінорежисера» те, що відбулося 31 січня 1944 року в присутності членів політбюро, серед яких першу скрипку грав режисер Чіаурелі, і кілька українських письменників. Сталін особисто виголошував доповідь «Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті О.Довженка «Україна в огні». Тон виступаючого не залишали сумніву, що Сталін виголошує смертний вирок.

О. Довженка звинувачували у всіх смертних гріхах, а передусім - у критиці політики компартії. «Україну в огні» назвали антирадянським твором, виявом вузької національної обмеженості автора, який насправді сказав гірку правду і про колгоспну систему, і про Червону Армію, і про командний склад органів прокуратури, КДБ.

О. Довженко не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. У своєму зверненні до нього письменник говорив: «Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?»

На щастя, все закінчилося лише тим, що О. Довженка вивели з усіх мислимих комісій, усунули від можливості займати посаду, гідну цієї людини, і почали вимагати переписати «Україну в огні», обовязково увівши у твір образ Сталіна як натхненника перемоги радянського народу над фашистами. Але О. Довженко так і не погодився переписати повість.

У своєму «Щоденнику» О. Довженко пише: «Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постанови. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика. Блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями» [20, с. 98].

За створення правдивих повістей Довженка не заслали в Сибір, але йому заборонили виїжджати після війни з Москви до України. Це, по суті, означало московський полон, перебування під недріманним оком режиму. У самому центрі Москви знаходиться фешенебельний і престижний Кутузовський проспект, на якому в повоєнні роки мешкав О. Довженко. Усесвітньо відомому кінорежисерові після війни дозволили зняти лише один фільм і то, звичайно, не про видатного українського селекціонерапомолога Володимира Симиренка, якого замучили більшовицькі кати, а про російського садовода Івана Мічуріна. Не маючи можливості повною мірою реалізувати себе як кіномитець, О. Довженко займається літературною творчістю, пише кіноповісті, пєси, веде свій знаменитий «Щоденник» з таємною надією, що колись усе те буде оприлюднено та «притчею стане».

Перші кроки в дослідженні кіноповісті «Україна в огні» зробив Ю.Барабаш [2, с.139]. У своїх працях він розкриває ідейно-тематичну основу, проблематику повісті, особливості художньої манери О. Довженка, зупиняється принагідно на проблемі ідейно-естетичної природи образів твору. Ці дослідження дають поштовх до подальшого поглиблення наукового осмислення довженківської спадщини взагалі і його кіноповісті «Україна в огні» зокрема. Жанр кіноповісті вдало визначив Ю. Барабаш [2], назвавши її «оптимістичною трагедією». Величність теми, яскрава національна визначність характерів, глибокий реалізм у відтворенні подій, неповторність естетичних критеріїв у змалюванні представників народу і, так би мовити, кінематографічна природа твору зумовили його могутнє поліфонічне звучання.

Повість «Україна в огні» вражає своїм епічним розмахом, непідробною щирістю та непідкупною правдою. Зосередивши основну увагу на долі сімї Запорожців, Олександр Довженко зумів у яскраво художній формі відтворити трагізм «невдатної історії» всього українського народу. Автор змальовує апокаліптичні картини початку війни, безладний відступ військ і його причини, тупоголових карєристів і шкурників, фашистську окупацію, вивезення молоді в німецьке рабство, партизанську боротьбу проти окупантів і, нарешті, панорамну батальну картину перелому в ході війни та звільнення Тополівки. Заключний акорд кіноповісті, де в сплюндрованій ворогом рідній Тополівці зібралися Запорожці, незважаючи на всі трагічні обставини, пройнятий світлою думкою, що козацькому роду нема й не буде переводу.

У поетичній стилістиці сценарію чільне місце належить кінометафорі, персоніфікації та алегорії. Ось кілька прикладів: «Степи гнівом утоптано та прокляттям, та тугою, та жалем», «на другий день затужила вся вулиця», «плакав вагон». І сам заголовок твору є кінометафорою - «Україна в огні».

Один з давновідомих кінозасобів є сон або видіння. У 35-му розділі кіноповісті наведено опис операції тяжко пораненого Василя Кравчини, який тричі переривається видіннями. То його витягають з палаючого танка через люк, то він керує танковою атакою, то на снігу перед танком строчить по фріцах, то падає підірваний вибухом ворожої гранати. Опис цих видінь виконує роль ретардації (гальмування) дії для глибшого її осмислення.

Дещо іншу роль виконує сон, що приснився фон Краузу − як його піймали партизани і як тяжко покарали за все скоєне ним. Роль цього сну − передбачення подій, які незабаром настануть.

У жанрі кіноповісті більша, ніж у звичайному епічному творі, роль підтексту − він посилює психологізм повісті. Так, замість тривалого діалогу між Лавріном Запорожцем і Максимом Забродою, в якому було б передано всю напругу їхньої взаємної ненависті, автор «України в огні» дає одну-єдину фразу: «Вони розстрілювали один одного очима» [20, с. 354].

Незважаючи на заборону кіноповісті «Україна в огні», на те, що навіть уже опубліковані новели оповідання було вилучено з літературного процесу, а імя автора піддано анафемі, О. Довженко не припиняв своєї письменницької творчості. Восени 1945 р. він завершує «Повість полумяних літ», у якій, бажаючи хоч що-небудь сказати, пішов на певний компроміс із системою: «Хіба таку писати повість про смертельну рану народу? Трагедію треба писати, новий Апокаліпсис, нове «Дантове пекло». І не чорнилом у Москві, а кров'ю й сльозами, мандруючи по Україні, в убогих хатах, під вікнами сиріт, у пустках і на пожарищі Матері-Вдовиці. Та що ж поробиш, коли... «нужна правда возвышенная» [20, с. 87]. Але навіть цієї ущемленої й ущербленої правди боялися вищі чини. Цей твір Олександру Довженку не дозволили ні екранізувати, ні опублікувати. Уперше друком він зявився в 1957 р., по смерті автора. У 1960 р. дружина Довженка Юлія Солнцева зняла широкоформатний фільм за цим твором. Фільм здобув світову славу, а на Каннському фестивалі 1961 р. був відзначений премією за кращу режисуру.

Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік. Уже після його смерті виходить вибране О.П.Довженка, дознімаються дружиною Ю.Солнцевою «Поема про море», «Зачарована Десна»...

У своїх художніх сповідях митець наближається до найкращих традицій української народної творчості: ліризм, емоційність, філософська заглибленість думки, романтична піднесеність і патетична пристрасність насичують і струмують у кожному слові чи кадрі художника.

Ніщо так не збагачує митця, як власний життєвий досвід, який постійно акумулює творчу уяву письменника, поглиблює вірогідність типових характерів і типових обставин. Саме тому важливу роль у творчому процесі О. Довженка відігравав автобіографічний матеріал. Можливо, тому письменник відчув потребу ввійти у твір оповідачем, дійовою особою.

Дитинство його проходило серед казкової природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедій і свят своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно.

З літами О. Довженко все частіше згадував рідну хату, благословенний край свого дитинства. Згадуючи зачаровану річку Десну, сінокіс, діда, батька, матір, письменник «сміявся і плакав» На схилі свого вкороченого життя до нього все частіше приходили спогади. Вони мучили його й без того змучену душу, відвідували в неспокійних, тривожних снах.

В одному з листів до матері й сестри Довженко сповіщав: «Пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, наше союзницьке життя, ще коли я був маленьким». Проте задум написати поему в прозі, в якій оспівати рідний край, його працьовитих, добрих людей, був здійснений письменником лише в 1955 р.

Як і більшість творів О. Довженка, «Зачарована Десна» написана не лише для читання, але й дія екранізації, а тому немає чіткого сюжету і послідовності розповіді. Основну сюжетну лінію створюють оповіді-спогади автора, овіяні романтикою сільського життя, любовю до пташиного щебету в саду, до плескоту весняної повені, до ніжного кумкання жаб у болоті, до дівочих співів, колядок, щедрівок, до «гупання яблук у саду», до сільської музики - високого й чистого дзвону коси, - все це викликало радість і втіху, яку Довженко трепетно й ніжно згадує як незабутнє, їло живе в його доброму й поетичному серці.

Усі події кіноповісті проходять через призму оцінки їх малим Сашком Довженком, що надає оповіді щирості, непідробного ліризму й задушевності, тонкого гумору. Описуючи своє дитинство, яке минало на лоні живописної природи, митець з любовю згадує свою родину - схожого на Бога Саваофа діда, що ніколи не розлучався з Псалтирем, лайливу прабабу, яка проклинала всіх, хто потрапляв їй на очі, напрочуд доброго батька, який любив розповідати синові про Десну, про трави, про таємничі озера; тиху, люблячу матір, яка кохалась у рослинах і саджала їх у своєму невеличкому городі, «щоб проізростали», добрих знайомих і просто хороших людей, які, як і його батько, рятували селян від смерті, від повені, від лиха.

Ліричні поетичні описи - дивний сон хлопчика - чергуються зі сценами, написаними в стилі українського народного гумору. Такою є картина Великодньої повені, коли вся загреблянська парафія сиділа на стріхах з неосвяченими пасками, а рев худоби по кошарах, крики людей «рятуйте!» ніскільки не бентежили отця Кирила, що з дяком і старостою розїжджав на човні і святив паски чистою деснянською водою.

Письменник у повісті виступав у двох іпостасях - як автор, зрілий митець, що міркує про майбутнє у зіставленні з автобіографічним досвідом, і як герой кіноповісті - маленький Сашко, на внутрішньому світі якого і було зосереджено основну увагу. Саме тому і розповідь має двоплановий характер. На першому плані світ відтворюється у дитячій свідомості, а на другому спостерігаємо роздуми митця про сенс людської екзистенції, про місце дитинства у подальшому становленні людини як особистості.

Згадуючи минуле своєї родини, свого народу, Довженко не раз підкреслював, що в його житті було і багато неладу, плачу, темряви й жалю. Автор звернувся до спогадів свого дитинства не тому, що уболівав за старовиною, минулим. «Я не приверженець старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому, - писав Довженко у повісті. - Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм» [20, с.199].

Екранізацію «Зачарованої Десни» здійснила в шістдесяті роки «відлиги» його дружина Юлія Солнцева. І зажили на екрані маленький Сашко, його добрий і працьовитий батько, невтомна ненька, вироблений і згорблений роками дід Семен і баба Марусина з її вічними прокльонами, а також зачарована ріка Десна з піщаними крутими берегами, квітучі луки, які топтав Сашко босими ногами.

Використання традиційних міфологічних символів води, землі, вогню досить виразно простежується в кіноповістях О. Довженка. Про це свідчать уже самі назви його творів «Україна в огні», «Зачарована Десна». Разом із цим образи і символи міфу існують так довго не внаслідок простої їх цікавості. Вони мають на людей такий стійкий вплив через те, що торкаються найпотаємніших, життєзначущих смислів їх буття в світі, які не обійшов у своїй творчості О. Довженко.

Змальовуючи побут в кіноповістях «Зачарована Десна», «Тарас Бульба», «Земля», письменник не лише подає інформацію про саме явище як факт повсякденного буття героїв, а й вказує на гармонію внутрішнього світу людини з природою, розкриває невидимі звязки з минулим, історією, народними традиціями.

Наведемо кілька висловів видатних людей світу, режисерів, про кінотворчість Олександра Довженка:

Левіс Джекоб (1939 р.): «Довженко - перший поет кіно».

Чарлі Чаплін (1954 р.): «Словянство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета - Олександра Довженка».

Андрій Тарковський (1969 р.): «Довженко - єдиний по-справжньому український, народний митець, який розкрив душу своїх земляків і разом з Гоголем і Шевченком спонукав мене полюбити Україну та її народ».

Бартелемі Амангаль (1970 р.): «Творчість Довженка підтримає баланс між людиною-індивідуумом і масою - народом, між огромом простору і безмежністю часу, між людиною скороминущою і вічною природою» [цитується за: 63, с. 32].

У творах О. Довженка відчувається характер, художнє мислення режисера, вміння виділити істотне, життєве, індивідуальне. Масштабність довженківського психологічного показу героїв постійно хвилює дослідників його творчості. Цю рису творчої манери митця сформулював режисер А.Міхалков-Кончаловський: «Найбільш вражаючим відкриттям О. Довженка були люди: ногами вони стояли на землі, а головою упиралися в небо» [52, с. 54]. Авторська побудова сюжету залежить від характерів героїв, проблематики кіноповісті. О. Довженко постійно відчував потребу художньо осмислити важливі віхи свого народу, саме тому тема громадянської війни була для нього однією з найближчих. Народ потрібно возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки, що вистачило б і на десять поколінь [52, с.54-55]. Своєю творчістю О. Довженко допомагав мільйонам читачів усвідомити невичерпне багатство духовної сили народу.

О. Довженко, за словами Л.М. Новиченка, «автор, який постійно втручається в події, підказує, пояснює, гнівається, захоплюється, створюючи один з найбільш яскравих, найбільш насичених «образів оповідача» в літературі та мистецтві» [55, с.202].

«Але для того, щоб багатство світу і людського буття увійшли в твір, стали його багатством, вони повинні одержати особливу організацію», - писав М.К. Гей [10, с.224]. Вся організація художнього матеріалу у О.Довженка була спрямована на розкриття характеру персонажів. Проблемі характеру митець підпорядковував композицію, сюжет, стильові особливості твору.

Дуже точно про нього сказав літературний критик К. Зелінський: «Довженко - письменник і, я б сказав, передусім письменник. Сценарії О.Довженка - це свого роду ліро-епічні поеми в прозі. У них ми зустрічаємо опис природи, і спогади дитинства, і монологи, і ліричні відступи автора, і сповнені драматизму діалоги, і риторику промовця, що звертається до аудиторії наступних віків, і вигук болю, і мелодію колискової» [27, с.25-48].

О. Довженко завжди перебував усередині світу, йому випало пережити все самому. Тому його твори - приголомшливий філософсько-художній документ людського життя. Все, описане в кіноповістях, відбувається в Україні у XX ст., про що свідчать побутові деталі, історичні події. Характер окремої людини може сприяти її особистому розвиткові, якнайповнішій адаптації до середовища.

Непересічний талант О. Довженка, його могутня особистість повнокровно живуть у його фільмах та книгах. Його твори - цікаві, глибокоідейні, талановиті, оригінальні формою і свіжі за змістом. Вони, беззаперечно, збагатили українську прозу.

РОЗДІЛ ІІ. Кіноповість «Зачарована Десна»: особливості поетичного світосприйняття письменника і специфіка його ліричної субєктивності

Спогади про дитинство Сашка Довженка, про чарівних у своїй простоті людей праці, про мальовничу українську природу лягли в основу найвідомішої кіноповісті письменника - «Зачарована Десна».

Дитячі літа митця минали в скруті і нестатках. Єдину втіху малий Сашко знаходив тоді у спілкуванні з природою та у мріях, які розцвітали в уяві хлопчика. Мрійливість і уява були такими сильними, що іноді життя, здавалось, існувало в двох аспектах, які змагались між собою, - реальному і уявному, що, проте, здавався нібито здійсненним.

«Зачарована Десна» стала художньо-філософським осмисленням народного буття, тісно переплетеного з чарівною українською природою. Сам О. Довженко скромно назвав цей твір «коротким нарисом автобіографічного кінооповідання» [20, с. 156], хоча значно вийшов за ці вузькі жанрові межі, створивши повість про сувору правду життя українського села початку ХХ століття. У повісті ми не знайдемо чіткого сюжету із відповідною послідовністю подій. Втім, певна еклектичність її архітектоніки не знижує ваги Довженкових спогадів про життя, про своє селянське дитинство, красу одвічної людської праці на землі. Зі сторінок кіноповісті звучить віковічна народна мораль, сяє глибока мудрість.

Спробуємо ближче розглянути мальовничий світ художньої уяви О.Довженка в кіноповісті «Зачарована Десна».

.1 Образ рідного краю і природи в кіноповісті як вираження міфопоетичного мислення письменника

Як захоплений живописець малює О. Довженко у кіноповісті неповторну красу української природи, пейзажі промовляють до читача своїми барвами, створюють ілюзію безпосереднього споглядання. Очима малого сільського хлопчика Сашка автор простежує і передає красу ріки Десни, її мальовничих берегів, зелених левад та городів. Герої повісті живуть одним життям з природою: зимою мерзнуть, літом смажаться на сонці, восени місять грязь, а весною все село заливало водою. «І хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя», - зазначає автор [20, с.177]. Це світ, побачений очима дитини, маленького Сашка, але таким бачив його і зрілий художник О. Довженко. Природа, любов до неї й уміння відчувати її красу пробуджує в людині творця. Змальовуючи життя старого, дореволюційного села, письменник показує його як лист у «дороге і святе моє сучасне» [20, с.199].

Мрійливість Сашка, дивовижна здатність його уявно переноситись у фантастичні світи присутні майже в кожній картині кіноповісті. Чого тільки не народжувала його бурхлива уява: то він почув розмову коней, то побачив на березі Десни лева, то уявив на мить всіх своїх рідних на місці грішників, що зображені на картині страшного суду.

В. Святовець акцентує увагу на важливій рисі творчої манери О.Довженка - наявності промовистої художньої деталі, покликаної відігравати неординарну роль у творі [75, с.61]. Так, наприклад, «Зачарована Десна» починається з колоритного опису буйного цвітіння городу та саду, які належали сімї Сашка. Ця деталь, з одного боку, характеризує роботящу, дбайливу сімю, а найперше - матір Одарку, яка нічого у світі так не любила, як щось саджати, аби росло і квітувало. З другого боку - це яскравий символ самого життя, труднощів, людських змагань за так зване «місце під сонцем».

Автор пояснює причини звернення до дитячих спогадів: «...непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел» [20, с.156].

У свідомості хлопця залишили слід глибокі знання його предками народного календаря, зафіксовані в ньому прикмети, а звідси - життя за законами природи у повній гармонії з нею.

Гармонійний звязок між природою і людиною - необхідна умова духовності: «Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя» [20, с.177].

З одного боку, зачарування красою і буянням природи: «До чого ж гарно й весело було в нашому городі!» [20, с.156]. З іншого боку, у душі дитини починає назрівати відчуття дисгармонії у ставленні людини до природи. Доросла людина не нарівні веде діалог із природою, дивиться на неї самовпевнено, прагматично - як на поле для реалізації своїх корисливих задумів, як на річ, дану для перетворень або практичного вжитку. Чи не тому курки неслися у великих кущах смородини, бузини і ще якихось невідомих рослин нишком од матері? Чи не тому у памяті Сашка закріпилася ця незначна, дрібна деталь, яка пізніше вплелася природно у мереживо розповіді?

«…Життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ. Дивно й жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей» [20, с.182].

Через світосприймання семирічного Сашка письменник змальовує пластичні картини сінокосу, щедрого літа. Виписані вони надзвичайно виразно, найтоншими відтінками барв. Опис такий, що за ним живописець може створити картину. Отже, винятково важливу роль у повісті відіграє природа, нерозривно повязана з життям людей.

Картини повені, сіножаті, нічного зоряного неба сповнені смутку й веселощів, пройняті трепетною закоханістю в рідний край, у його красу. Сповнені чару картини чернігівського Полісся - казкові сіножаті і повінь на Десні, розкішні українські ночі й буйне травоцвіття назавжди увійшли в скарбницю української літератури.

Усе в цьому світі «Зачарованої Десни» живе, має душу, настрій та почуття. Не тільки рослини, але й тварини, птахи мають розум, вміють впливати на події життя. Так, приміром, погодою на селі дитинства О.Довженка завідувала стара ворона. «Це була, так би мовити наша фамільна ворона. Вона возсідала коло нашого куреня на високій сокорині і звідти бачила всіх нас і все, що ми пили, їли, яку рибу ловили, чи де зарізали деркачика косою чи перепілочку, бачила усіх пташок у нашім лісі, все чула і, найголовніше, віщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному ясному небі, і тільки вже після того, як раптом вона крякне тричі спеціальним голосом, дід починав ні з того ні з сього кашляти і позіхати, і ми тоді вже незабаром кидали граблі й вила і теж, позіхаючи, падали, як сонні, під копиці» [20, с.189].

Дістає зі своїх споминів автор і спогади про інших тварин. «Диких звірів теж було мало - їжак, заєць, тхір. Вовки перевелись, і навіть саме слово «вовк» вважалось вже наче дідовою лайкою: «га, вовк би тебе зїв». Водилися леви, ну теж дуже рідко. Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме» [20, с.191].

Найкращий міфічний образ твору - намальований багатою дитячою уявою образ лева, що блукає берегами Десни. Сашко з глибин своєї фантазії сам викликає його. «Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду - місяць у воді сміється. «Скинься, рибо», - думаю - скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися», - котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави», - гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев», - появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою» [20, с.191].

Лев в міфології та фольклорі - символ найвищої божественної сили, влади та величі. З образом лева повязують також ум, шляхетність, велич душі, справедливість, хоробрість. У давніх культурних традиціях Лева називали цар, герой. Міфологічний символ лева присутній у фольклорі, літературі, мистецтві. Лев символізує стійкість, спокій, розсудливість. Перед усім Лев - цар тварин (у фольклорних міфопоетичних джерелах) - не тільки переважаючий усіх силою та сміливістю володар, але й мудрий, розсудливий, величний заступник усіх тварин і навіть людей. Лев - один з найулюбленіших тварин християнської символіки, він символізує ідею майбутнього воскресіння, хоч може символізувати також ідею зла і смерті [88, с.396].

Болючі спогади в Сашковій душі залишилися про коней. То були завжди худі, некрасиві коні. І тільки у мріях та у сні хлопчик бачив красивих коней, Сашкова уява малювала чудового сивого коня в яблуках, з вигнутою шиєю. Сашко ніби підслуховує розмову коней (справжній міфічний елемент), які осмислюють своє героїчне минуле й нещасливі сьогодні, говорять про людей, теперішніх своїх хазяїв. «Здавалось мені, що коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу і вірив у віщування через них, особливо, вночі, коли все жило по-іншому. Коні водилися в нас різні, бо батько часто їх міняв на ярмарку. Були часом хитрі й недобрі коні. Були нещасливі, ображені мужицькі кінські душі. Були перелякані, закляті, стурбовані або заворожені навіки грішники конячі. Але всі вони були окремі від нас, пригноблені, засуджені безповоротно і навіки. І це було видно по заході сонця, коли довго дивитися зблизька у велике темно-сизе кінське око» [20, с.194].

Щира розповідь стала для дитини одкровенням і приводом для серйозних висновків, автор говорить: «Від того часу я ні разу не вдарив коня» [20, с.196].

Казковий світ дитинства розкриває багатство міфопоетичної уяви О.Довженка. Світ його кіноповісті «Зачарована Десна» - синкретичний, тобто цілий, єдиний, нероздільний. «Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну» [20, с.199].

Роздумуючи про свої дитячі дні, автор говорить: «Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається й губиться в невпинній зміні годин, і всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу» [20, с.199].

Через увесь твір проходить образ зачарованої Десни. Ця річка виступає багаторівневим символом, та насамперед - образом руху часу. «Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій. Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою» [20, с.199].

Усі події життя спостерігає Десна: «Я описую тільки таке, що було колись на Десні якраз тамечки, де в неї впадає Сейм» [20, с.189]. А який епітет обрано для Десни казковий - «зачарована». Міфопоетична уява О.Довженка наділяє річку надзвичайними, магічними можливостями.

«І вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все слухали, розкривши широко очі, поки не повергались в сон у запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною» [20, с.158].

Дід Сашка, накладаючи хрести на себе, на дерева, ніколи не забуває обкласти хрестами і річку Десну, благословляючи її води.

Часто річка уносить головного героя у інший світ. «Я пливу за водою. Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні - весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство - качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, вязи, тополі у воді, зелені острови» [20, с.170].

Не втомлюється милуватися її красою маленький хлопчик: «Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне вялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс - все блищить і сяє на сонці. Стрибаю з кручі в пісок до Десни, миюся, пю воду. Вода, ласкава, солодка. Пю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс - гриби. У лози - ожина. В кущі - горіхи. В озері воду скаламучу - риба» [20, с.184].

Органічна єдність людини і природи - ось що передусім характеризує палітру Довженка-художника. Природа у «Зачарованій Десні» живе, безперервно змінюється.

Багатим естетичним змістом сповнені картини весняної поводі на Десні та літнього сінокосу на луках понад річкою під час одної бурхливої повені на околиці села виникла трагічна ситуація - вода затопила городи, хати, люди повилазили на покрівлі хат.

Сашко глибоко вірив, що прийде повінь і знесе весь бруд з душі українського народу. Такий символічний зміст (образ води - за поглядами давніх українців - один з прадавніх образів - символів очищення, оновлення) [74; с.18] передає картина поводі: «Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав - все пливло, все неслося вперед, шуміло, блищало на сонці» [20, с.178].

«Вода прибувала з великою люттю… Бистра текла по вулицях, левадах з піною і аж сичала попід призьбами й сінешніми дверима, заливала хліви, кошари, клуні. Потім, піднявшись аж на півтора аршина зразу, ввірвалась в хати через двері й вікна» [20, с.178].

Закоханий у рідний край, у працелюбний і красивий душею український народ, Довженко вважає обовязком письменника показати світові, що життя саме по собі прекрасне. Тому він з таким замилуванням виводить у повісті світлий і неповторний образ зачарованої Десни, цієї «незайманої дівиці», згадуючи про яку письменник «добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим» [20, с.200]. До річки свого дитинства Довженко звертається з неприхованою любовю: «Далека красо моя! Щасливий я. що народився на твоєму березі, пив у незабутні роки твою мяку, веселу сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі...» [20, с.200].

Оскільки вода може розумітися ще й як аналог материнського лона, то через несвідомо визначену потужну символіку води митець нібито повертається до нього, що фактично є його другим народженням.

«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно… Так багато дала ти мені подарунків на все життя». Благословляючи Десну - «далеку красу мого дитинства» - за щедрі дарунки, письменник показав, що людина, «яку посаду не займала б, стає безбарвною, сліпою, якщо вона в історії свого народу, в житті своїх предків нічого не бачить дорогого, близького, рідного» [20, с.200].

Відомо, як греки надзвичайно ревно ставилися до своєї легендарної історії, але після смерті О.Довженка вони шанобливо назвали його Гомером ХХ століття.

Художня модель світу набуває тут справжньої універсальності, стає співвідносною з началами людського існування. Сашко прагне увібрати в себе всю повноту буття та увічнити його. Спогади про гармонійну добу дитинства є тією міфологемою «початкових часів», що протиставлена історичному часу. Модель буття «Зачарованої Десни» містить в собі характерну міфологічну структуру простору - «верх - низ». Річка Десна (вода) разом з усім іншим: хатою, природою, людьми, тваринами - є низом. «Верх» - це небо, де є рух, дія, панує духовність. Саме небо найбільше притягувало Сашка, воно - сфера його мрій і прагнень. Дивлячись на небо, він линув у безмежний простір. У небесних хмарах він бачив безліч образів, змальованих його уявою.

«Картини пливуть, линуть води Дунаєм, Десною, весняна вода на Десні, Дунаї. Хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання в такому числі, що коли б одну тисячну долю судилось приборкати і поставити в ясний книжковий чи картинний ряд, недаром жив би я на світі і отягчав начальників і соглядатаїв своїх недаром.

Чого тільки не бачив я на самому лише небі! Хмарний світ був переповнений велетнями і пророками. Велетні і пророки невпинно змагались у битвах, і дитяча душа моя не приймала їх, впадаючи в смуток.

Неспокій, рух і боротьбу я бачив скрізь - в дубовій вербовій корі, в старих пеньках, у дуплах, в болотній воді, на поколупаних стінах. На чому б не спинилось моє око, скрізь і завжди я бачу щось подібне до людей, коней, вовків, гадюк, святих; щось схоже на війну, пожар, бійку чи потоп. Все жило в моїх очах подвійним життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите» [20, с.169].

Чудові метаморфози хмар зберігають джерело творчих перетворень буття. «Їхня напівпрозора вуаль приховує наочне і оголює таємниче, приховуючи дійсну відстань між предметами, перетворюючи фізичний світ у світ казки, де далеке стає близьким, а близьке - недосяжним, де все можливе» [15, с.13].

Природа для письменника була найпершим і справжнім навчителем життя, джерелом духовного натхнення.

Митець підкреслює, що між світовідчуттям дорослої людини і дитини існує величезна прірва: там, де доросла людина прагматично оцінює житло, бачить усі його недоліки, юна душа здатна творити красу.

Олесь Гончар так пише про питомі джерела, що дали українській і світовій культурі митця такого рівня, як Олександр Довженко: «Коли думаєш про Довженка, про коріння його дивовижної творчості, щоразу чомусь уявляється така-от картинка. Ще він хлопчик, вперше їде з батьком до міста. Виїхали вночі, і вже ось їм світає в дорозі; зелені луги Придесення купаються в росах, швидко розвидняється; і раптом, дух захопивши хлопяті, постає перед ним по небосхилу чудо якесь, ранковий міраж, сяюча казка, що, однак, не розвіюється, височіє в реальності: то відкривсь на горі старовинний Чернігів, білі грона його соборів на екрані світанкового неба» [12, с.131].

Єдність людини з природою привносила в повсякденний побут української родини ніжність, красу, благородство, любов і злагоду. «Людина, відірвана від природи, - як влучно зауважив Г. Ващенко, - не може жити повним життям, бо саме краса природи є джерелом найчастіших наших радостей» [5, с.102]. Саме в цьому О. Довженко вбачав своєрідність національної психології. Уже з висоти досвіду, осягнувши основи життя українців в його святах і буднях, Б. Степанишин скаже: «Створила його українська земля, годувала хлібом і медом, поїла думками, почуттями, купала у віруваннях і звичаях нашого народу, вкладала в душу свої горді героїчні поеми, любов до себе» [83, с.7].

Р. Корогородський стверджує, що «письменник створив апологію рідного краю - Землі Обітованої. Він подав власну версію Біблії, де в народних поняттях твердь, космос і хаос віднаходили хоч і складне, та все ж таки гармонійне вирішення через уяву хлопчика, який у зрілому віці згадував дитинство, як рай» [32, с.56].

Кожне нове покоління читачів буде знаходити на сторінках кіноповісті щось своє, те, що буде зворушувати, торкати найніжніші струни душі - бо всі ми родом із дитинства.

О. Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не було чином.

Блискуче відтворена Довженком природа служить емоційним акомпанементом, ліричною паралеллю до настроїв героя. Ця любов до природи, чуйне ставлення до неї породять пізніше чудову мрію - засадити всю землю садами, виховувати людей-гуманістів.

.2 Духовна велич людини в «Зачарованій Десні»

У художньому світі твору «Зачарована Десна» не тільки природа приваблює своєю красою, а й духовне багатство і висока мораль людей. З синівською любовю і гордістю пише О. Довженко про середовище, з якого він вийшов, яке виростило його, про тих людей, які до революції були пригнічені тяжким безпросвітним життям, а з них можна було написати, за словами автора, портрети апостолів і мислителів.

У центрі кіноповiстi - родина Довженкiв. Про декого з родичів письменник лише згадує, інших змальовує дуже детально й образно. Взагалі Довженко добре передавав індивідуальність кожної з осіб, що зображувалися.

Велике місце у цій «казці» займають люди. живі, реальні. Це і батьки маленького Сашка, і діди, і його бабуся, які в серці видатного кінорежисера навічно залишилися живими. Читаючи твір, тільки дивуєшся, звідки у цих неписьменних людей було стільки любові до усього живого, щирості та душевної чистоти.

Зворушливо і щиро змалював Довженко образи простих людей: матір, яка найбільш за все любила саджати в городі всяку рослину, щоб «проізростала»; батька - прекрасного у своїй доброті, щирості і любові до праці; свого діда Семена, який найбільше любив сонце і грівся на старому погребі, на якому він і помер, коли прийшов його час; свою добру, але сварливу бабу Марусину, яка проклинала все, що потрапляло їй на очі.

Письменник не ідеалізує це людське житло, тісне, по вікна вгрузле в землю; його вабить інше - звичаї, що вироблялись віками, висока мораль її мешканців.

Дід Сашка був для усіх «добрим духом лугу і риби» [20, с.157]. У спогадах він пригадується схожим на самого Бога. Здається, що він - людина-легенда, якийсь чаклун, що розуміє мову усього живого. Коли людина не відривається своїм «корінням» від природи, то не губиться її духовна велич та моральна краса.

«Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи своїх молитов» [20, с.157].

Дід нагадував маленькому Сашкові часом і Святого Миколая, й інших християнських святих, мучеників і апостолів.

«Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу» [20, с.157].

Любив дід гарну бесіду й добре слово. «Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном, гукав услід подорожньому:

Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй бог здоровя, - зітхав він лагідно, коли подорожній нарешті зникав у кущах» [20, с.158]. Від нього майбутній митець навчився шанувати людей.

Дід розмовляв з усім живим, що траплялось йому навколо: з кіньми, телятами, травами, деревами. «Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово» [20, с.158].

Мудрий сивий дід - традиційна постать у народних казках. Діди у фольклорі - завжди носії досвіду, мудрості, розважності. «Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час» [20, с.158].

З особливою любовю згадує О. Довженко батька-хлібороба, його мудру житейську мораль. Саме нелегка чесна праця, готовність прийти на допомогу людям підносили його, давали права письменникові бачити батька прекрасним і гідним поваги. «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів» [20, с.172].

Через портрет батька письменник поетизує земну красу трудівника: «Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів» [20, с.172]. З великою пошаною автор описує свого батька в роботі - який із нього хлібороб, а який косар! Здається, що він міг би всю землю обкосити. А яка музика лине по всьому селі, коли батько клепає косу - нею зачаровується все навколо.

«Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві» [20, с.172].

У Довженка до батька таке шанобливе ставлення, як це було заведено на Україні з давніх-давен, бо хто шанує свого батька, той шанує свій рід і свій народ.

«Одне, що в батька було некрасиве, - одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям. Іде було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім смутку, аж плакать хотілось мені» [20, с.172].

Як і дід, портрет батька набуває у художній свідомості О.Довженка міфопоетизованого значення, малюється як іконописний, вічний образ. «І коли він, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв на майданах безпритульний у фашистській неволі і люди вже за старця його мали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний... З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, - він годивсь на все» [20, с.172].

Засобом характеристики матері виступає епітет «невгамовна», поява якого у контексті опису природи є цілком закономірною, а паралель природа-мати, мати-рідна земля і жінка-мати, яка має дитину, - традиційна для української народної творчості і літератури. Невгамовна - яка «не може вгамуватися, заспокоїтися, перестати діяти, надто рухлива, завжди сповнена хвилювань, тривог, неспокійна» [20, с.166].

Згадаймо, скільки страждання і болю матері Сашка принесли збори чоловіків на косовицю. Неусвідомлене передчуття біди примушує її шукати безглузді, абсурдні причини, аби не пускати малого на косовицю: і комарі зїдять, і втопиться в Десні, і косою заріжеться, і в кущах страшно, і ями в озерах, і гадюки в лісі, тільки «не пускайте його».

Хлопець з погляду свого життєвого досвіду, обмеженого «гріхопадінням» і казковим світом, у якому коні розмовляють, на прохання скидається у річці риба, котиться зірка, зявляється лев, не розуміє, чому прекрасне невідоме так хвилює і бентежить матір. Надзвичайним щастям видається йому те, що на материні прохання не звертає уваги ані батько, ані дід... Материнське серце не помиляється, накувала мати-зозуля синочку довгу розлуку: «Коло хати мати зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами не зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля» [20, с.183].

На противагу матері прабаба Сашка - жінка різка, сувора, «без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу» [20, с.161]. У творі читаємо блискучі прикладі цієї народної бабиної творчості: «Мати Божа, Царице Небесна, голубонько моя, Святая Великомученице, побий його, невігласа, святим Твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, Царице Милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, Свята Владичице, пальчики й суставчики. Царице Небесна, Заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помочнику, святий Юрію, святий Григорію на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морковочки, та бодай його пранці та болячки зїли, та бодай його шашіль поточила…» [20, с.161] Маленький герой слухав бабиних «молитов», як заворожений.

Були у Сашка і брати - теж не від цього світу. «Було як вилізуть всі четверо на тин, сядуть рядочком, як горобці, та як почнуть співать. І де вони переймали пісні, і хто їх учив? Ніхто не вчив... Коли вони померли від пошесті зразу всі в один день, люди казали: «Ото Господь забрав їх до свого ангельського хору» [20, с.171].

Символічно звучить у «Зачарованій Десні» розповідь про те, як в одну ніч у Сашка померла прабаба i народилася сестричка: на зміну старому приходить нове.

Прилучаючись до традицій, звичаїв, обрядів, казок, легенд, переказів, повірїв народу, письменник вбирав у себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і естетичний зміст. Саме у них автор кіноповістей вбачав джерела духовного світу українця, високість і виняткове благородство його життєвих принципів та ідеалів.

Героям кіноповісті праця завжди приносить радість. Згадаймо образ косаря Самійла, краса якого - в його таланті: він «орудував косою, як добрий маляр пензлем - легко й вправно» [20, с.189]. Сусіди навіть забули його прізвище і звали просто Самійло-косар.

О. Довженко змальовує картини сінокосу, бо це була найважливіша пора у матеріальному і духовному бутті родини Довженків, українців-хліборобів узагалі. У ці дні і батько, і дід Семен, і дядько Самійло, і малі діти відчували особливу святість, духовну окриленість. І хоча не обходилося без сварки і бійки за копицю сіна, хлібороби високо цінували людську честь, роботящі руки, поетизували працю. Праця для них була внутрішньою потребою, першоосновою їхнього буття. Дядько Самійло так вправно «орудував косою, як маляр пензлем чи ложкою. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю землю, аби тільки була добра трава та хліб і каша» [20, с.189].

Один з найбільших співців природи і краси - О. Довженко - до свого щоденника заносить важливу думку про те, що найбільш оптимістичний пейзаж сучасності - це «пейзаж з людьми». «Оптимізм і поетизація. У багатьох творах про людей праці завжди є оптимізм і немає цієї поетизації» [20, с.77]. І саме О. Довженко, який побачив поезію в людях, помітив і поезію на селі, там, де до нього її не змогли побачити інші письменники. Для глибшого розуміння того, якого історичного значення смисл, яку морально-естетичну значимість бачив і розкрив О. Довженко, маємо враховувати основні характеристики його концепції життя і людини. Головне в ній - епохальне, глобально-всесвітнє значення соціалістичної революції, визначальний її вплив на докорінні переміни у народному житті, усьому внутрішньому складі людини-трудівника. Народ, природа, людина, завжди були для митця істинними носіями прекрасного. Трудовий народ для О.Довженка - невичерпне джерело, втілення морального здоровя, душевної щедрості і чистоти, життєтворчих начал, носій краси і добра.

Твори О.Довженка стали оригінальним художнім втіленням цієї концепції. Адже головне, провідне в них - розкриття, мистецьке осмислення та відображення того, як у міру розвитку процесу перебудови життя росте життєтворча активність «людини маси» - представника народу, підвищується ступінь її особистої причетності до сучасних історичних процесів, як вирішальнішими для долі країни, світової цивілізації взагалі стають діяння, почуття, думки, весь духовно-моральний досвід народного героя.

Через образи селян, які змальовані в кіноповісті «Зачарована Десна», Олександр Довженко високо підніс трудівника, людину, закохану у свою землю, людину-сіяча, творця.

Кіноповість «Зачарована Десна» можна назвати гімном людській праці, яка своїми мозолястими руками вирощує хліб і створює всі земні блага.

Ось серед яких людей зростав малий Сашко, якому судилося стати великим художником - письменником та кінорежисером.

Олександр Довженко мав такий великий талант, талант людяності та любові до усього живого, що батьки й діди його подарували це йому у спадок. А він щедро ділився цим з усім людством, намагаючись утвердити в усьому світі любов, мир, взаємодопомогу. Це вдалося письменникові, адже уся його творчість є возвеличенням людяності та духовного багатства людини.

«Зачарована Десна» - справді незвичайний твір. Це щемливі спогади про дитинство і разом з тим глибокі філософські роздуми великого митця про взаємини людини і природи, про могутність народу-творця, про минуле і майбутнє України, про сенс людського буття.

Про цю кіноповість Л. Новиченко зауважив, що це «найвидатніша в сучасній літературі розповідь про те, від яких духовно-естетичних «берегів» відчалюють народи - і разом із ними їхні художники - на переломі нової епохи, що вони беруть від свого історичного «дитинства» у майбутнє і що залишають у минулому» [55, с.340].

Про що б не говорив письменник, усе йому дороге і близьке. Про основу естетики Довженка і зміст його кіноповісті образно сказав М.Рильський у статті «Олександр Довженко». «Його «Зачарована Десна» - це задушевна лірична сповідь, по вінця напоєна любовю до рідного краю, до трудового народу, до України з її великим, але скорбним минулим, з її великим і радісним майбутнім» [72, с.160].

О.Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, не розуміє її, - не може стати справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця - від оповідань до фільмів.

Таким чином, кіноповість «Зачарована Десна» у творчому доробку О.Довженка стала художньо-філософським осмисленням народного буття, тісно переплетеного з чарівною українською природою.

Цей твір - гімн красі, природі, рідному краю, поетична картина трудового життя народу. Ліро-епічне світобачення цього твору відлунюється у творчому зростанні генерації українських «шістдесятників» - І. Драча, Є.Гуцала, Г. Тютюнника, В. Шевчука.

У 1964 р. за цією кіноповістю знято однойменний фільм, який отримав широке визнання в нашій країні та за рубежем.

РОЗДІЛ ІІІ. Філософсько-естетичні уявлення письменника в кіноповісті «Україна в огні»

«Україна в огні» визначає напрямок української літератури про війну. О.Довженко написав книгу про духовне буття народу в нелегких умовах військового лихоліття. Письменник повернув людям віру в незнищенність доброти у найтрагічніший період затемнення розуму, втрати гуманних цінностей цілими народами. Саме час великих політичних занепокоєнь слугував широким художнім полотном, на якому письменник певною мірою зміг відобразити національний характер, внутрішній світ своїх персонажів.

У жанровому і тематично різнобарвному творчому доробку О.Довженка періоду війни на перший план виступає українська проблематика. Будучи від природи надзвичайно вразливим, митець від перших днів війни був особливо уважним до найскладніших і найтрагічніших моментів воєнної дійсності: «Дивлюсь я навколо. Мучаться, потерпають люди. І все в небачених масштабах» [20, с.63]. Цей кут зору зумовив і своєрідну трагедійну тональність, яка надавала його воєнній творчості яскравої виразності й самобутності. Саме в роки війни проблема збереження історичної памяті набуває найширшого, надзвичайно загостреного звучання.

У кіноповісті «Україна в огні» О.Довженко порушує важливі морально-етичні проблеми гуманізму, патріотизму і довіри до людини.

Один із найправдивіших творів про другу світову війну, ця кіноповість не втрачає свого значення і сьогодні. Насамперед - через вражаючу правду життя і віру в безсмертя народу, в його непереможність.

3.1 Трагедійний образ України та концепція національного буття в творі

Кіноповість «Україна в огні» охоплює найтяжчий, найтрагічніший період Великої Вітчизняної війни - її початок, чорні дні окупації. Це один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї історії.

У кіноповісті письменник звертається до тих суворих днів, коли за досить короткий час вся Україна опинилася під фашистським чоботом. Для Довженка, у якого будь-яка безневинна жертва викликала протест, втрата вже на початку війни колосальної території з населенням понад 70 мільйонів стала справжньою трагедією. Йому це боліло так, що він «крикнув», і цей крик вилився у кіноповість «Україна в огні», яку й сьогодні не можна читати спокійно.

Саме Україна прийняла на себе перші удари загарбників, найстрашніші і найбільші битви відбувалися на її полях, вся вона палала у вогні та стражданнях. Ці картини автор змальовує з жалем і болем: «Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами. Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці. Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней» [20, с.297]. Повна розгубленість серед населення, розгубленість у військах перед раптового залізною навалою. Сини Купріяна Хуторного, одного з героїв кіноповісті, стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком: «У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубилися ми. Мости, тату, зірвані. Плавати не вміємо» [20, с.301].

А.Гуляк у передмові до книги вибраних творів українського митця зазначив: «Варто схилити голову перед громадянською мужністю митця, який ризикнув першим в українській радянській літературі показати найтрагічніший період Великої Вітчизняної війни - її самий початок, коли радянські війська відступали, коли Україна опинилася під тягарем фашистської окупації» [15, с.19].

О. Довженко дуже відповідально підійшов до тематики і сюжету кіноповісті про війну, звертаючи особливу увагу навіть на мову твору. Як зазначає В. Пригоровський: «Одним із редакторів мови творів митця, зокрема повісті «Україна в огні», був Ю.Смолич. За його свідченням, О.Довженко завжди конфліктував з граматикою. Ніяк не мирився із вимогою правопису писати «люди», а не «люде», «цей» замість «сей». Але в той же час просив Ю.Смолича визбирувати й викидати зайві русизми» [70, с.59].

Головним, наскрізним у кіноповісті є велетенський, епічний образ України. За фольклорною та літературною традицією перед нашим внутрішнім зором постають «тихі води, ясні зорі». Та не такою бачимо нашу землю у кіноповісті О. П. Довженка. Сама назва-метафора «Україна в огні» налаштовує на печаль і гнів, на сприйняття великої народної трагедії. Епітетами «кривава», «попалена», «розбита», «поруйнована», «обездолена в загравах пожеж» дано «портрет» нашої землі тих буремних літ.

Укотре вже упродовж своєї історії наша Україна ставала руїною. Хіба можна спокійно читати ось такий опис: «Високе полумя гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі соломяні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес… Горіло все… Усе загинуло… Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли серед попелу… Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати» [20, с.342].

Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях, які інколи так нагадують «Слово о полку Ігоревім»: «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кровю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися…

Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилось по недобитих вокзалах» [20, с.318].

І все ж Україна - прекрасна - доводить нам О. Довженко. Прекрасна о будь-якій порі. Письменник знаходить у собі сили побачити й за таких обставин красу. У його творі багато описів-краєвидів різної пори - ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої і нічної. Ось один із таких чудових пейзажів: «Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно… Невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, так тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом» [20, с.365].

Але природа нашої вітчизни - це не лише пречудові краєвиди, а й сама земля, чорнозем, який гітлерівці вивозили вагонами до Німеччини. Недаремно Крауз-старший говорить своєму синові: «Цю землю можна їсти. На! Їж!» [20, с.306]. У кіноповісті землею клянеться колишній поліцай, що перейшов до партизанів: «Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! - він почав їсти землю, обливаючи її сльозами» [20, с.346]. Такій клятві, мабуть, можна вірити. І Христя Хутірна клянеться командирові партизанського загону святою своєю землею.

Україна - це насамперед українці. Які ж вони у кіноповісті? Працьовиті, відважні, мужні, співучі, терпеливі, з одвічним потягом до краси. Разом із тим столітні пута рабства привчили їх до покірності, політичної безграмотності та байдужості, страху. Їх не вчили власної історії, тому не стали в пригоді у боротьбі проти ворога ніхто «із славних прадідів, великих воїнів».

Про таку ахіллесову пяту українського народу знають навіть вороги. Навіть фашистські офіцери дивуються: «До чого народ зіпсовано. Все доносять…» Ернст фон Крауз говорить своєму синові: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в імя інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії… Вони вже двадцять пять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сімї, дружби! …У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…» [20, с.309].

України нема без пісні, тому пісня - складова її образу. Починається і закінчується кіноповість саме піснею «Ой піду я до роду гуляти», і це, незважаючи на трагедійність твору, дає якусь надію, вселяє оптимізм у читача. О. Довженко показує багату на дітей і щасливу довоєнну родину Запорожців, яка дружно співає улюблену материну пісню, в якій є слова «А у мене увесь рід багатий».

У пісні «Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна» виливають «по степах, по горах, по долинах» свою тугу невільниці, яких везуть із Полтавщини до Німеччини. Олеся і Христя співають «Летіла зозуля через мою хату», посилаючи останній привіт рідній домівці з далекої дороги. Над табором полонених тихим чумацьким реквіємом по застреленій Мотрі Левчисі розносилась журлива «Не вернемось, чайко, ти матінко наша». Народна пісня супроводжує все життя героїв кіноповісті, є виразником їхніх дум, почувань і мрій.

Якою сміливою треба бути людині, щоб так мужньо і безкомпромісно описати народне лихо на рідній землі та його причини, не розкидаючи при цьому «серпочків і молоточків та зірочок», як радили «доброзичливці».

Ніде в «Україні в огні» ми не знайдемо притаманного тогочасній літературі славословя владі, верховному командуванню і «мудрим вождям». Тому цей твір мужній, вражаючий та унікальний.

Відповідно до граматичних норм українського правопису можна було написати «Україна у вогні», адже загальновживаною нормою другого слова є форма «вогонь». О. Довженко, вживаючи «огонь», схиляє до сприйняття священного огню, а не звичайного - вогню. Очищувальний, священний огонь - це межа між життям і смертю, стан очищення, щоб відродитися знову, це випробування, в якому висвітлюється усе справжнє і все тлінне, пересічне, тимчасове.

Узагалі вся творчість О. Довженка періоду війни підводить до висновку, що воєнне оновлення, переродження України уявлялося йому як оновлення «вогнем» - у символічному сенсі. З давніх давен українці обожнювали вогонь, він вважався живою, очищувальною силою, вогонь - це багатство [8, с.58].

Картин пожеж і вогню в кіноповісті багато, і перед нашим «духовним зором виникла вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля» [20, с.349].

На засадах народної етики, естетики та моралі розвиває О. Довженко мотив кари і смерті, які є важливішою складовою концепції національного буття.

Письменник дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: «У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі» [20, с.313].

Війна підняла на ноги всю Україну. Тисячі біженців, переважно жителів міст, їхали на схід. А селяни, привязані «тисячолітніми узами до землі», не могли всі виїхати, тому дивилися услід відїжджаючим і говорили: «А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися!» [20, с.297].

Ті, що їхали в тил, питали один одного: «Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають? - Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців» [20, с.297].

Так розколювалася нація зсередини, і це ще один із трагічних наслідків війни, який переживатиме народ ще довгі роки по війні. А з наближенням фронту іще більше поглибилася прірва між тими, хто їхав у тил, і тими, хто йшов чи залишався. «Пролітали вантажні машини різних снабів, воєнторгів, управлінь, постачань. Холодні, злі шофери, здавалось, не бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених» [20, с.318].

Довгою, дуже довгою була війна. І крові пролилося багато, як зазначає письменник, «більше ніж би могло пролитись. І страждань» [20, с.88].

Автор показує усю глибину народного горя в окупації - довелося й орати замість коней та волів, і віддавати цвіт нації - найкращих юнаків та дівчат - у Німеччину на каторжні роботи, зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами фашистських автоматів, на шибеницях. Ось лише один з таких страшних епізодів, змальованих у кіноповісті. Ернст фон Крауз, переслідуваний партизанами, погано спав. А розплата за це була страшна: «Сотні нещасних людей, розстріляних, покалічених, з вирізаними на грудях і на лобі зірками, згоріли тієї ночі в селі, замкнуті в палаючих клунях і церквах. Розплатилися за німецький хворобливий сон тяжкими муками у вогні українські діти» [20, с.372].

Невблаганна війна багато разів прокочувалася українською землею, збільшуючи число жертв і розруху. Автор подає зловісний пейзаж, від якого стає моторошно: «Димом сходили обрії. Вогняні вали з громом і гуркотом не один раз перекочувалися із сходу на захід і з заходу на схід. Мертві танки чорніли на полях грізними своїми тушами, неначе вимерлі страховища в пустелі. І куди не поїхати, куди не піти, - всюди несло духом непохованого людського трупу. Міновані нескошені поля були сповнені зловісних таємниць» [20, с.376].

А якою стала улюблена Довженкова ріка! «Вона була збещена, зґвалтована і спотворена ворогами. Вода текла в ній каламутна й кривава, з дохлою рибою, трупами й іншими останками страждань. І грязь, і каламуть, і кров у річці, і смерть! Це була вже не річка, а стік нечистот» [20, с.382].

Дослідник творчості О.Довженка А.Гуляк пише: «Майбутнє народу, заради якого Довженко жив і творив, хвилювало його якнайбільше й постійно. Яка доля чекає кожного за умови, коли «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі? Загинули міста, села, пограбовано музеї. Що залишить у спадок нащадкам письменникове покоління, яке вкрай зубожіло на історичну память? Як оживити духовність української нації?» Дезертирство, культурно-мовна асиміляція, зрада Батьківщині - це наслідки безпамятства народу, над якими О. Довженко постійно розмірковував, дійшовши висновку, що війна впливає на виродження народу, його моральне зубожіння» [15, с.20].

Відшукування національного колориту, творення національних характерів в українській літературі завжди було великою проблемою. Дуже багато причин - обєктивних і субєктивних - виключали можливість появи образу свідомого українця. Постановка проблем з позиції національно-суспільних ідеалів вимагає нових методологічних підходів, зумовлених традиціями, звичаями і способом життя українського народу. Тут не можна обійтись без народної моралі українця, який перебував під впливом християнства і має своє уявлення про людину-творця, господаря, сімянина, громадянина, патріота тощо. Тому для висвітлення українського національного характеру - надзвичайно складного і суперечливого явища - варто послугуватися спеціальними літературознавчими працями Н. Кузякіної [37], Ю. Шереха [99]. Це дає змогу обєктивно підійти до проблеми українського національного характеру, яка набуває сьогодні актуальності не тільки в естетичному плані, а й політичному, соціальному, історичному, психологічному аспектах.

І. Лисяк-Рудницький пише: «Я вірю в існування чогось такого, що можна назвати національним характером» [44]. Національний характер тотожній із своєрідним способом життя, комплексом художніх вартостей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні даному народові. Національний характер формується історично, й можна визначить ті фактори, що спричиняються до його постання [44, c. 511]. На національний характер як естетичну категорію звернув увагу Г.-В.-Ф. Гегель. За його твердженням, саме національний характер, який в своїй основі базується на спільності походження, крові, раси, виражає сутність нації і має безпосередній вплив на художню творчість [9, c.71].

Національний характер є не тільки продуктом суспільно-історичного розвитку, а й носієм національної культури, виразником національного духу.

Особливості українського національного характеру привертали увагу М. Костомарова [34; 35]. Українську духовність досліджували В.Липинський [43], Д. Донцов [21; 22], Ю. Липа [42].

У ході досліджень українськими вченими було виділено чотири системотворчі ознаки ментальності українського народу:

інтровертність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу;

анархічний індивідуалізм, прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, дисциплінованості й організованості;

перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом;

егоцентризм, секанізм (прагнення до ілюзорного мрійництва), консерватизм, соціальний егалітаризм (прямування до соціальної рівності), релігійність, громадськість, провінційність, загальна миролюбність.

О. Довженко зміг глибоко зазирнути в людські характери, підмітити основні їх риси і змалювати типових їх виразників. На думку А.Градовського: «За кількома рядками Довженкової повісті часом більше змістового наповнення, аніж у кількатомних епопеях тих часів» [13, с.45].

Творячи власну концепцію національного буття в творі «Україна в огні», письменник відзначає, що центральною є тема правди про свій народ, його минуле, тема кари і смерті за зраду. В основу дискусії навколо цих проблем покладено народні уявлення про честь, гідність, совість, моральний обовязок. Чи не вражаюче звучать слова Краузе до свого сина Людвіга про минуле українського народу, про відсутність у нього державної традиції, нехтування рідною історією, одкидання Бога, власності: «Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного» [20, с.309]. Та чи винен у тому тільки сам народ, якому століттями навязували чужий світогляд, чужі ідеї, спотворюючи уявлення про навколишній світ? У цьому трагедія нашого народу, і це добре розумів О.Довженко.

Незважаючи на жахливі картини боїв і страждань, змальовані автором, кіноповість «Україна в огні» залишає якесь світле враження. Може, завдяки тому зворушливому сімейному мотивові, що нагадує Шевченкове «Садок вишневий коло хати».

У Шевченка «Минають дні, минають ночі ...минає літо...» і в Довженка - «Минали дні, минали ночі, минуло літо». У Шевченка «Земля плаче у кайданах» і в Довженка - «Стогнала в журбі земля».

Шевченківські мотиви виразно проймають «Україну в огні». Образна ідейна і поетико-стилістична спільність засвідчують однакову патріотичну настроєність обох великих синів нашої нації.

У тексті кіноповісті можна відшукати чимало описів-краєвидів різної пори: ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої й нічної. Разом узяті, вони відтворюють красу України, її незвичайно багату природу.

Письменник знаходить виправдання війни для долі свого народу. У «Щоденнику» О. Довженка воєнних років читаємо: «8. IV.1944. Якою б не була страхітливо руйнівна війна, яким би брудним ураганом не пройшлась вона по Україні, її величезне позитивне значення для історії українського народу безперечне. У цій пожежі, хаосі й крові злились воєдино всі українські землі. І якою б не була, очевидно, на початку їхня доля тяжкою і трудною, в кінцевому рахунку український народ робить рішучий і неминучий крок уперед» [19, с.56]. Письменник вірить, що такі жорстокі уроки історії не пройдуть даремно.

Типові обставини, типові характери - це невідємна риса Довженкової поетики. Ось чому розтерзана фашистами Тополівка дає певне уявлення про трагедію України, а дійові особи кіноповісті є, так би мовити, історичними виразниками грізної епохи війни.

.2 Природа героїчного та естетичний ідеал О. Довженка в кіноповісті «Україна в огні»

Природа героїчного в суспільстві та художній творчості - одна з найважливіших проблем естетики і теорії літератури. Для того, щоб її глибше осмислити, передусім необхідно уважніше дослідити прояви героїчного начала в історичному русі художньої творчості, в практиці визначних мистецтв, зокрема тих, які надавали героїчному особливо великого значення. Серед таких і О. Довженко. Теоретичну й художню спадщину О. Довженка, його естетичний і етичний ідеал немислимо усвідомити поза героїчним. Подвиг ратний, трудовий, духовний, мистецький бачимо в кожному творі великого митця - в прозі, кінодраматургії, в публіцистиці.

Центральною в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні» є тема правди про свій народ, його минуле, тема кари і смерті за зраду. В основу цих проблем покладено народні уявлення про честь, гідність, совість, моральний обовязок. О. Довженко бачив мету мистецтва в служінні народові, силу - в єднанні з ним. Письменник завжди підкреслював, що народ - творець матеріальних цінностей, творець історії, і як такий має бути центральним обєктом мистецтва. Думка про вірність митця народові проходить через увесь творчий шлях О. Довженка. Красу і велич бачить український митець у подвигах захисників Батьківщини, у хлопцях, у дівчатах, що змушені носити військову форму, у простій жінці-селянці. Це все - прекрасне, тому що твориться для блага всього народу. Їхня краса - у подвигах, стражданні і навіть у смерті. Народу своїх думах, піснях, казках, прислівях виявляв активність в осмисленні важливих життєвих проблем. Він виявляв почуття гніву, ненависті до ворога, любові до рідного краю.

Герой письменника своїм духовним корінням входить у зміст реального життя з його проблемами і конфліктами. Мистецькі перебільшення, умовність не зменшують реального змісту ідеї образу: випробування героя - це міра народного горя. Естетичний ідеал О. Довженка постав на конкретному змісті історії народу: в момент небезпеки для Вітчизни проста людина піднімається до розуміння подвигу як необхідної дії в житті. Для письменника важливо було піднести ядро характеру, те істотне, що обумовило б здатність героя на подвиг. Головний герой кіноповісті - Лаврін Запорожець. Для нього найвищим виявом честі та гідності є правда. Служити їй - означає служити своєму народові, Україні і її майбутньому. О.Довженко змальовує своїх героїв мудрими і сміливими воїнами, захисниками історії. Понад усе вони, як і герої народного епосу, ставлять вірність Батьківщині, народові. Епос давньої Греції, Риму, Русі, України являє нам людську особистість сильну, вольову, цілеспрямовану в боротьбі з ворогами. Герой у кожному фольклорі - улюблений син народу, його подвиги внутрішня потреба і необхідність. Для О. Довженка війна лише тло, той навязаний життям трагічний фон, на якому він зводить два антагоністичні світи, щоб простежити і розкрити високі героїчні діяння людини, її могутню інтелектуальну силу, нестримний потяг до прекрасного. У повісті О. Довженка дуже багато палких і мужніх постатей, сповнених незламності й героїзму.

«Ой, у мене увесь рід багатий», - співала на родинному святі Тетяна - дружина Лавріна Запорожця. Великий і багатий рід Лавріна: пятеро синів-соколів - Роман, молодий лейтенант прикордонних військ, Іван - воїн-артилерист, Савка - славний чорноморець, Григорій - агроном, майстер урожаю, і Трохим - батько трьох дітей. Та ще й дочка Олеся - всьому роду втіха: розумниця, красуня, майстриня квітів, чарівних вишивок і пісень.

Повиростали непомітно сини, порозліталися на всі сторони. «Добра слава пішла по світу про синів, що показали себе і в зброї, і в науці, і в звичайних трудах над землею» [20, с.296]. Та дружну, роботящу родину розсіяла війна. У перші ж дні вона забрала життя в сміливого, але нерозважливого Савки, поранила матір, кинула у вир боїв синів. Батька Лавріна Запорожця чекало гірше за смерть - звинувачення у зрадництві, бо він на прохання громади став старостою. Не оминула й дочки Олесі лиха година, поносила по німецьких полонах. І хай ніхто не питає, якою ціною добралася вона додому. «Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди», її врятувала «мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність» [20, с.354].

Сам Лаврін Запорожець був головою колгоспу. Працьовита, всіма шанована людина. Чесно й сумлінно працював він для народу, держави. жорстоко перервала війна. Усіх пятьох синів відправив на фронт Лаврін. Кожному із членів родини довелося пройти величезні випробування, пройти своє пекельне коло. Уже в перші дні війни загинув Савка - славний чорноморець, була тяжко поранена мати, яка пізніше померла, а єдина донька - Олеся, тонка, обдарована натура, тактовна і добра, бездоганно вихована хорошим чесним родом, потрапить до Німеччини, де на неї чекатимуть неволя, приниження, насильство, нужда й голод. Але вона найде в собі сили і мужність, щоб втекти і повернутися на батьківщину. Через тяжкі випробування доведеться пройти й Роману, який стане командиром партизанського загону Та все ж найважче було голові роду - Лаврінові Запорожцю. Він пережив смерть синів і дружини, але не зламався. «Що смерть моя і смерть моїх дітей? І що мої мізерні муки, коли зникають у небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю…», - думав Лаврін [20, с.332].

О. Довженко з великим презирством і огидою показує нам ницих людей, українських запроданців-старост, поліцаїв. Таким є Заброда. У нерівному поєдинку зустрілися командир партизанського загону Лаврін Запорожець і Заброда. Перший за колючим дротом, другий - на волі: «Вони били один одного важкими уламками своєї важкої історії і стогнали обидва від ударів» [20, с.335]. Страшно усвідомлювати, що земляки, односельці стали ворогами: один бореться за волю народу, а інший - за своє добро. О.Довженко вкладає в уста своєї героїні Христі Хутірної власні роздуми: «Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому? Чому в нашому районі до війни виміряли наші дівочі чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові…» [20, с.364].

І все ж традиційно українці люблять свою батьківщину, зневажають смерть, ідуть на неї заради звільнення рідної землі. Тому німці були вражені стоїцизмом українців і приходять до висновку, що український народ не можна підкорити, а раз так - то знищити його, якщо хочеш володіти його багатствами. І представники «вищої раси» на зразок хрестоносців на очах матерів кидали у полумя їхніх немовлят, вішали, різали, розпинали, вивозили у рабство людей.

«Яка величезна безліч жертв війни: калік, безруких, безногих, сліпих, поранених і покалічених наших людей живе сьогодні в глибокому тилу… - говорив тоді Довженко. - А скільки вдов, скільки сиріт!.. Чи це не трагедія народу?» [20, с.88] І все-таки народ воював, і Довженко пише таку сильну фразу: «Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями і де вони полягли мільйонами, рятуючи себе й прокляту стару повію Європу» [20, с.89]. У «Щоденник» він заносить чіткий постулат: «Зроблено так багато зла, що помстою його вже не приховаєш. Потрібна не лють і ненависть, а висота розуму» [20, с.90]. Ця висота розуму народного і перемогла.

Безмірною була трагедія простих, рядових наших воїнів, які прийняли на свої плечі увесь тягар битви за рідну землю. Цих боїв не витримували ні звірі, ні птахи, ні плазуни: «Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій» [20, с.383].

Опис бойових дій займає у Довженка кілька сторінок. Побачене, відчуте й пережите письменник пропускає через призму мистецького сприйняття і з великим талантом подає читачам: «Повітряні хвилі й буйні завихрення од пролітаючих великих снарядів і вибухів мін зривали людей з землі, крутили їх угорі, як осінній лист, і кидали на землю.

Все повітря прийшло в шалений рух, все воно, вся атмосфера звучала, ревла, вибухала, крякала і гриміла тисячами громів. Повітря горіло. На бійцях загоралися сорочки.

Сім раз сходилися бійці з противником. Сім найтяжчих німецьких атак одбили вони вщент, в порох, в дим. Тридцять шість ворожих танків палало вже перед ними і возносило до неба грізну їхню славу. Трупу ворожого лежало між танками множество» [20, с.383].

Таких боїв не на життя, а на смерть було безліч, а закінчувалися вони найчастіше одним:

«Все віддали. Все до останньої нитки, Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на простих своїх артилерійських постах. Не видушували з малих своїх талантів великої користі, не любили виставлятися напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях» [20, с.389].

Автор називає цих героїв поіменно, а за ними постає весь героїчний народ, який грудьми захистив землю від фашистської орди.

У цьому списку, відповідно до історичної правди, ми бачимо не лише прізвища українців, а й росіян, грузинів, представників різних національностей, усіх, хто плечем до плеча воював проти німецьке-фашистських окупантів. Тому безпідставним видається звинувачення О.Довженка в націоналізмі (в гіршому розумінні цього слова).

Письменник захоплюється мужністю своїх героїв, прославляє їх подвиг у віках, хоч серце його при цьому обливалося кровю за марно втраченими силами і життями:

«Як билися люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вернигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу» [20, с.391].

У кіноповісті О. Довженка через філософію, внутрішньо-почуттєве ставлення героїв до навколишнього світу, до людей, оточення всебічно розкриваються грані людської натури. Характери бійців - персонажів О.Довженка творять узагальнений образ української нації. У кожному з них переважає якась певна риса, але всі вони відчувають, що найдорожче - це Батьківщина.

Герої О. Довженка - справжні визволителі, бо несуть цілим країнам волю. Це зумовлено не лише боротьбою проти спільного ворога, а ще й тим, що за весь історичний період існування Україна не загарбала жодного народу. О. Довженко вдалося донести до читача узагальнений образ воїна-українця із притаманною йому працьовитістю, життєлюбством, сумлінністю, наполегливістю, добротою, надійністю, скромністю, вірою в перемогу, стійкістю, хоробрістю. Одна з центральних ідей твору - народ не знищений, коли має міцне духовне коріння. Моральність і духовність - запорука його безсмертя.

На думку В. Хархун: «Героїзм - домінанта Довженківського міфу війни - має складну драматургію, повязану з історичною логікою розгортання війни: од відступу радянських військ до переможного звільнення українських земель. Вона втілена в образі радянської армії й партизанського загону та «фокусних» персонажах» [91, с.46].

Одним із визначальних у кіноповісті є образ солдата-танкіста Василя Кравчини. Спочатку самореалізація персонажа означена через негативну ідентифікацію, озвучену двічі: «Я не герой». Вона зумовлена трагічністю моменту: солдат відступає разом з армією, залишаючи рідну землю на поталу ворогові. Ключовою подією, яка змінила ідентифікаційний статус Кравчини стала ніч, проведена з Олесею. Недарма письменник не шкодує поетичних барв для її змалювання. Семантична глибина любовної сцени дає змогу виділити щонайменше дві проекції в її прочитанні.

Перша - особистісна. Це поєднання двох, які, долаючи власну приреченість («Ти нещасний. І я нещасна» [20, с.299]), віднаходять духовну близькість, порозуміння й любов - той персональний оборонний арсенал, що протистоїть світу війни. Показовою є композиційна комбінація: сцена любові перемежовується з картиною війни й у символічний спосіб її «прориває» і «профанує». Вічні цінності (зокрема й мотив продовження роду) протиставляються вимогам ситуативним. Друга проекція - патріотична. На образ Олесі накладається ширша перспектива: вона уособлює Батьківщину, яку треба відвоювати: «Ти найдеш, одвоюєш мене? - Найду, одвоюю тебе» [20, с.303]. Так через особистісний досвід Кравчина здобуває досвід загальнодержавного масштабу. Він формулює мету - як і за що йому воювати. Внаслідок цього Кравчина народжується як воїн-герой: «Я зрозумів, Олесю, - стежка до тебе назад є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога…» [20, с.303].

Далі - практичне «випробовування» віднайденої ідентичності героя. О. Довженко докладно описує його духовний стан, коли відступ радянського війська ще триває і перед Кравчиною відкриваються трагічні будні війни, оголюється злиденність людської душі, номенклатурна жорстокість і недалекоглядність, що призводить до поразки перших років. Через аналіз подій приходить усвідомлення трагічної правди війни: «…війна буде довга. І крові нашої проллється багато, більше ніж її могло пролитися. І страждань» [20, с.322]. Відчуття аморальності воєнного часу (відступ, дезорієнтація, розгубленість, неспроможність захистити Батьківщину) спричинюють кризу в ідентифікаційному коді: «- Гляньте, котяться, сволочі! Ранених кидають!.. Що це? - Не знаю. Я сам така ж сволок, - відповів машинально Кравчина» [20, с.319].

«Право на героїчність Кравчина здобуває кровю: О.Довженко подає кінематографічну мозаїку сцен, позначених ініціаційною семантикою, у яких зображені численні поранення Кравчини і його лікування» [91, с.46].

Наступного разу Василь зявляється у творі вже як військовий командир, безстрашний воїн і мудрий наставник, збагачений досвідом війни, тепер уже не оборонної, а визвольної, наступальної. Тому оприявнюється інша домінанта коду героїчності - переможна, піднесено-велична. Звертаючись до свого підлеглого, Кравчина проголошує: «Невже ж ти, проливши кров свою, так не зрозумів нічого, хто й що ми? Що не обивателі, не свідки історії ми, а герої великого грізного часу? Що не наживем ні капіталів, ні земель чужих не завоюєм, ні людей не підкорим, що прийдемо додому на пожарища, руїни, так що декому ніде буде і голову приклонити. Ні батька, ні матері, ні брата. І скажемо - ми перемогли. І це буде велика наша горда правда на множество століть» [20, с.377].

Здатність Кравчини виголошувати істини, продукувати переконливі картини війни О. Довженко осмислює як довершений героїзм.

«Поетику героїчності, прописану в образу Василя Кравчини, О.Довженко розгортає ширше - як історію формування переможного радянського війська. О. Довженко концентрує свою увагу на чинникові, який перетворює страждальців війни на переможців. Апробовуючи цю метаморфозу на образі Кравчини, він у мікроваріанті прописує її ще раз в образі командира батареї Сіроштана» [91, с.46].

Мужній солдат-орденоносець не має чіткої мотивації своєї участі у війні, що значно спрощує його роль оборонця й визволителя та спотворює його світоглядні установки. Ідейні й етичні координати, що їх окреслив Василь Кравчина і звільнені селяни, сприяли усвідомленню нерозривного звязку солдата з народом, заради визволення якого цей останній жертвує життям. Це прозріння змінює героя, робить його духовно сильним. Ця зміна підсилюється й сюжетно: поранений, сліпий герой, бачачи «увесь світ», підриває фашистський танк і гине.

Центральними подіями в кіноповісті є партизанські дії патріотів Вітчизни і трагічні будні людей під ярмом тимчасової фашистської окупації. Але митець переносить події на фронт, фокусує увагу на Василі Кравчині. Короткі, але сповнені глибокого змісту епізоди подвигу, епізоди великої мужності Василя. «Товариші витягали його з палаючого танка через люк. Рвалися міни зовсім недалеко. Земля тряслась од вибухів і лязгу заліза. Він був поранений знову. Його не можна було взнати. У нього очі лізли з огниць од думи й страждання. Він був опечений. Пролітали мимо танки. Сціпивши зуби, він мовчав, поки не крикнув - ай!» [20, с.351].

Ідейне значення тих фрагментів надзвичайно важливе. Вклинюючись у похмурий тон оповіді про окупаційну моторошну ніч на Україні, сцени героїчних подвигів воїнів на фронті свідчили про страшну відплату фашистам. Оптимістичного звучання набували і сцени невмирущості Кравчини: чотири рази його ранять, чотири рази його ріжуть хірурги, але він знову і знову повертається до життя і боротьби. Командирський талант Кравчини, його хоробрість, самовладання, винахідливість і розум з особливою силою розкриваються у великій і, по суті, єдиній батальній сцені наприкінці твору. В ній відтворено всю битву, страшну напругу лютого двобою, виняткова стійкість радянських воїнів. На тлі пекельного вогню особливо разючим є спокій Кравчини, врівноваженість і водночас розторопність, кмітливість, чутливість. «Не встигли артилеристи перекурити, як вже горбок під ними затремтів від важкості ворожої артилерії, задихав, задимів, як вулкан. Заревли над головою літаки, а вдалині з-за горбків виповзли вже танки» [20, с.379]. Та не лише хоробрість, особисту мужність і командирський хист окреслює письменник в образі Кравчини. Кравчина передусім вихователь і організатор мас, талановитий пропагандист, вдумливий агітатор. В найтяжчу хвилину він уміє не лише особистою мужністю, але й мудрим разючим словом підняти дух у воїнів, вселити в них стійкість, віру в перемогу. Так, у перерві між атаками, коли ворог засипав наших воїнів отруйними листівками, Кравчина збирає бійців і звертається до них з пристрасним словом. Він говорить просто - про Україну, що лежить перед бійцями і за яку так запекло тримається ворог.

Письменник не шкодує засобів романтичної поетики, відтворює велич радянського війська, гіперболізуючи його міць і героїзм, поетизуючи солдатів і їхню звитягу.

«Окрім топосу героя, довженківський міф війни ґрунтується на детальному виписуванні образу ворога, одна з важливих функцій якого - увиразнювати й монументалізувати «священність» і «праведність» образу героя. Письменник скрупульозно зображує психопортрет ворога. Передусім ідеться про німців, потім про їхніх союзників італійців, «зрадників народу» - куркулів і націоналістів. «Зловісна тінь» останніх присутня у творі (зокрема у вироку Христі, яку визнано націоналісткою). Таким чином відбувається чітка диференціація українства на «своїх» і «чужих», оприявнюючи офіційно-радянські коди Довженкового тексту. Цими ж кодами позначене й бачення митцем Європи як ворога. «Європа на наших грудях! Вся. Два роки! Весь метал, вся хімія», - вигукує герой О. Довженка [91, с.47].

О. Довженко, створюючи багатогранну панораму історичних подій, не прикрашує дійсності. Він прямо говорить про існування як визначного героїзму, сили духу, високого розуміння честі та патріотизму, так і про людей з дрібязковими душами, боягузів, зрадників, горе-патріотів: «Душі у людей були маленькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя» [20, с.343].

Основна увага в зображенні ворога зосереджена на німцях - це окупанти, загарбники, нацисти, гітлерівці, фашисти, есесівці, карателі. Специфіка конструювання образу ворога напряму залежить від категоричної авторської оцінки. Зневажаючи й осуджуючи ворога, О. Довженко виносить йому символічний присуд та риторично, з безкомпромісним пафосом розвінчує і «знищує» його.

«Література завжди була повязана зі звичаями, побутом, традиціями свого народу і черпала поживу з національного ґрунту. Національний характер як літературознавча категорія - це змодельований у художньому творі образ із виразними етноментальними рисами, з притаманною йому моделлю світоуявлення, історичною памяттю, відповідною шкалою цінностей, унікальним світовідчуттям, генетичним кодом, специфічним способом мислення, які сформувалися з урахуванням своєрідності території, мови, побуту, звичаїв і традицій, під впливом економічного і культурного розвитку. Персонаж твору втілює в собі етногенетичний тип із почуттям, волею, розумом, виявляючи в конфліктах та конфліктних ситуаціях найхарактерніші властивості національного характеру, розкриває свою ментальну суть у цілеспрямованих діях відповідно до жанрової специфіки - співіснує, віднаходить взаєморозуміння чи вступає в суперечність з іншими дійовими особами, сам визначає свою долю, реалізуючи себе в конкретно індивідуальному вияві» [21, с.33].

Створюючи драматичні, комічні чи трагічні образи-характери у світлі естетичного ідеалу, митець враховує життєві реалії, що лягають в основу художнього твору. Образ-характер повязаний із поняттям прекрасного, піднесеного, потворного, трагічного, комічного тощо, які набувають своєрідного національного забарвлення. Засобами художньої умовності автор перетворює величні та нікчемні явища дійсності в естетичні категорії відповідно до національної вдачі, адже це створення розвинутого національного життя. Серед соціальних феноменів, що становлять предмет аналізу дослідників, національний характер є найскладнішим. Складність дослідження полягає в суперечливості визначення цього поняття. Поляризація суджень відносно місця національного характеру в житті суспільства є досить показовою - від заперечення його існування до твердження, що національний характер відзначає долі народів та націй. Національний характер - це сукупність соціально-психологічних рис (національно-психологічних настанов, стереотипів), що властиві національній спільноті на певному етапі розвитку і проявляються в ціннісних ставленнях до навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях, обрядах.

Образну систему твору подано О. Довженком у розвитку на широкому історичному фоні. Письменник переконливо розкриває складний процес формування героїчних рис головних персонажів. Для його художньої концепції характерні історичний підхід до зображення героїв, органічне злиття індивідуальних рис, скульптурна завершеність, цільність образів як позитивних, так і негативних.

Неповторність художньої індивідуальності визначається у формах художнього узагальнення, у своєрідності показу естетичного ідеалу. Сфера прекрасного у справжнього письменника чітко виражає епоху: її мораль, потребу нової життєвої позиції, характер людських стосунків. О. Гончар писав, що художні досягнення у світовій культурі характерні для мистецтв, у яких «могутньо було розвинуте чуття ідеалу, прагнення до краси, до гармонії, до всезагального щастя людей» [12, с. 481]. Проблеми автора, автора-оповідача, дійової особи, тісно пов'язані з проблемою характеру у творчості О. Довженка, а в цілісному поєднанні - це неповторність авторської майстерності: «В тому, як виявляється автор в усьому його творі, - єдиний стиль цього твору. І якими б не були сфери, стилістичні атмосфери образів, єдності стилю всього твору вони анулюють», - зауважує О.В.Чичерін. А щодо творчості О. Довженка, то поглиблена увага до особи письменника в контексті його творів підказана всім розвитком втілення творчих задумів митця в конкретні образи, теми, типи [97, c.132].

Уся воєнна тематика О. Довженка зясовує одну проблему: як люди, утверджуючи і примножуючи в собі високе, перемогли низького, але сильного і жорстокого ворога. Головне завдання при вивченні літератури періоду Великої Вітчизняної війни - усвідомити, чим зумовлена позиція героя, зрозуміти і пояснити характер його вчинків. Адже естетичний ідеал у літературному творі вчить мислити, оцінювати головне в характері, ідею людського життя, що виявляється у психології вчинків.

Повість давала панораму тяжкої фашистської неволі, партизанської боротьби, розповідала про подвиги бійців і командирів. Тут автор показує всенародність подвигу, братерство і дружбу народів, що стали запорукою могутності радянської держави. Його герої - представники великого роду. Ця єдність усього народу майстерно передана завдяки творчому використанню народнопоетичних мотивів.

Довженко трактує війну не як суто історичну подію, а скоріше як одне з циклічних повторень архетипу оновлення світу. Війна стає засобом «анулювання всіх гріхів і помилок» [8, с.58], засобом знищення «поганого» українського етносу і створення натомість кращого, знищення старого і породження якісно нового, ліпшого за попередній українського світу.

Кіноповість «Україна в огні» відбиває специфічні риси традиційного типу мислення. Особливість його полягає в тому, що традиційна людина диференціює всі реалії життя на позитивні і негативні, керуючись при цьому конкретним принципом, який можна умовно назвати «принципом утилітарності»: «поганим» є все, що загрожує існуванню людини у світі, перешкоджає їй у досягненні якихось цілей; натомість усе те, що сприяє й допомагає людині, є відповідно «добрим». Твори О. Довженка, присвячені воєнним подіям, пропонують приклад суто міфологічного мислення: один елемент якого сприймається як маркований позитивно, другий - негативно; до появи цих опозицій призвів «утилітарний критерій» у розмежуванні доброго і злого. Це, зокрема, опозиція «чужий» - «свій» («чужим» і «ворожим» є все, що ставить під загрозу існування українського етносу, перешкоджає йому отримати перемогу над ворогом; відповідно «чужим» для українця може бути не лише німець, але й формально «свій» - український поліцай). У творах помітну роль відіграє також опозиція «чоловіче» - «жіноче», в якій позитивним елементом виступає чоловік (адже чоловік у Довженка - це культурний герой, який бореться з силами Хаосу), а негативним - другий (жінка може вступати у звязок з ворогом).

Свою ж функцію у змалюванні і трактовці подій війни сам О.Довженко розглядає як подібну до функції шамана, якому призначено виявити причину страждань свого племені, що полягає здебільшого у злій волі «чужого» (О. Довженко наголошує, що одна з причин воєнних невдач - наслідки економічної, ідеологічної, національної політики), а також вказати і на мету цих страждань. О. Довженко пропонує погляд на війну як на засіб оновлення світу.

У 1945 р. письменник записує у «Щоденнику: «Закінчилась світова війна. Я хочу працювати. Я хочу вірити до смерті, що вже не потрібні будуть людству… генерали. Що буде мир. Що не потрібні будуть герої мученики» [20, с.58].

«Україна в огні» - це крик змученого серця письменника-громадянина, уклін своєму народові, який у тяжких муках здобув перемогу.

.3 Міфологічні та фольклорні витоки основних образів-символів твору «Україна в огні»

Широке використання митцями особливостей міфологічного мислення та міфологічної символіки можна пояснити тим, що їх застосування створює зручну мову опису довічних моделей особистої та суспільної поведінки, суттєвих законів соціального та природного космосу. Певні особливості міфологічного мислення продовжують зберігатися у масовій свідомості.

Наявність деяких стереотипів у політичній ідеології дає можливість створення «соціального» чи «політичного міфу». Мистецтво XX ст. через свій соціальний міф створило нову, уявну та ілюзорну дійсність. Не винятком був і кінематограф як найбільш масовий вид мистецтва. Кіноміфологія була спрямована у світле майбутнє, в якому усувалися всі суперечності: «На передній план висувався герой, який проходив через усі випробування - бої з ворогом (Велика Вітчизняна війна), боротьбу зі стихіями: вогнем, водою (повінь), землею» [57, c.85-92]. Міфи розкривають певну стадію розвитку людини і представляють стан людського несвідомого на цій стадії. При цьому у творця міфу немає свідомого знання проектованої ситуації. Тим і відрізняється міфологічне мислення від неміфологічного, що в першому перенесення субєктивної думки на обєкт призводить до схожості образу й значення. Ця дифузність, як зазначає Є. Мелетинський, є особливістю міфологічного мислення, що проявляється у сфері уяви та узагальнення. Міфологічне мислення виявляється в «нечіткому розмежуванні субєкта та обєкта, матеріального та ідеального (тобто предмета та знаку, речі та слова, істоти та її імені), речі та її атрибутів, одиничного та множинного, статичного та динамічного, простору і часу» [51, c.212-222].

Неоміфологічна література XX ст. звертається до міфу, апелюючи до його намагання пояснити складні проблеми через зрозуміле. Міфотворчість стала загальною тенденцією для різних художніх систем, оскільки дозволяла метафорично відобразити ситуацію, яка склалася в суспільстві, повязану з відчуженням особистості у сучасному світі. Неоміфологічна література використовує міф як структуротворчий початок художнього тексту і як світовідчуття. Міф є не єдиним, але одним із способів осмислення дійсності.

У неоміфологічних «текстах-міфах» першою сюжетно-образною художньою реальністю виявляється сучасність або історія. Якщо зсередини художнього світу романтичного твору міф виступає як вираз, а образ автора виявляється його змістом, то в неоміфологічних текстах план вираження задається картинами сучасного або історичного життя чи історією ліричного «я», а план змісту створює співвідносність відображуваного з міфом.

Українські романтики створюють національний міф, який живиться енергією архаїчного міфу, де відбито глибинний світогляд українців. Відповідність романтичного світобачення народному дуже яскраво виявляється в релігійно-світоглядному шарі міфопоетики, а саме - у співіснуванні християнських елементів. Романтики вводять у свій текст фантастичний елемент, різний тематично, але подібний за семантикою і функціонуванням. Використаний у різних за жанром і тематикою творах, він сприяє побудові своєрідного образу-міфу України, який відображає особливості буття народу в минулому і сучасному, а також прогнозує майбутнє.

На початку XX ст. спостерігається підвищений інтерес до міфу з боку письменників, філософів, психологів, соціологів; в літературі, як ніколи інтенсивно, актуалізуються процеси міфотворчості, що, у свою чергу, стимулює бурхливий розвиток міфокритики, яка спирається на праці Н. Фрая [89], Є. Мелетинського [50], М. Еліаде [26], А. Лосєва [45]. Практика міфокритики нині дійсно фіксує незвичайне розширення семантики міфу. Так, Я. Поліщук зазначає, що наукові дискусії навколо інтерпретації міфу спалахують з новою силою. Міф - універсальний культурний феномен, значення якого виходить поза конкретні часові виміри, як первісний код символів, смислів, світоглядних уявлень чи, за узвичаєним у науці терміном, архетипів [64, c.162].

Помітна «міфологізація» літератури припадає на період воєнних зворушень, що можуть сприйматися як загроза етнічному виживанню. В українській літературі така ситуація знайшла помітне відображення при відтворенні подій Великої Вітчизняної війни.

Митці у тоталітарній державі мали виконувати ідеологічно визначену та жорстко сформульовану задачу цієї деспотичної системи спрямовану на підтримку та поширення елементів масової міфологізованої свідомості. Тобто, вже сама незвична культурно-історична ситуація своєрідно стимулювала міфологізм в мистецтві.

Характерною в цьому плані була творчість О. Довженка, в якій повна «міфотворчість на замовлення», «міфотворчість під тиском» не виключала застосування традиційних для міфологічного мислення образів та символів, відтворених через дійсну майстерність художніх засобів. Його поетика та ставлення до краси, здатність дивитися на все з точки зору вічності, близькість його творчості до душевно-ментальних рис українців, мислення загальнолюдськими категоріями у космічному масштабі - все це складає визначальні риси творчості О. Довженка та обумовлює його безперечну самобутність як видатного митця світового рівня.

Прізвище головних героїв кіноповісті «Україна в огні» - Запорожці, і назва села - Тополівка, і пять синів, як пять пальців руки.

Не випадково твір розпочинається експозицію, де зібралася вся родина, щоб величати матір. Ця своєрідна сімейна ідилія є конкретним і водночас образним втіленням людського буття, того, як повинна жити людина. Для чого вона покликана у світ, яке її призначення.

З метою подолання відчуження автор звернувся до родової свідомості, де рід осмислюється не тільки через архетип духовної субстанції, а й збереження здобутків національної ментальності. Ця міфологема і у О.Довженка органічно повязаний з мотивами світового дерева та набув естетизації через образи діда - родового божества та малого дитяти, прагнення зєднатися з архетипом свого роду. О. Довженко по-своєму відображає різні грані української душі. Його твори як органічний вияв глибинного звязку письменника зі своїм народом несуть на собі прикмети національної самобутності.

Мати, якраз мати, від якої залежить майбутнє роду, народу, людства, заповідає своїм дітям «виповнити свою місію перед миром» [20, с.296], людьми і країною, наставляє на труд, працю на землі, злагоду.

Про жіночі образи твору дуже проникливо написав відомий літературознавець В. Святовець [75].

Усе краще, що є в українському етносі, О. Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Зауважимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкретизують загальний образ України. Це і й берегиня роду - Тетяна Запорожчиха, і її дочка Олеся, Христя Хуторна, Мотря Левчиха й інші.

Усе краще, що є в українському етносі, О. Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Зауважимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкретизують загальний образ України. Це і берегиня роду − Тетяна Запорожчиха її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха й ін.

Прикладом можуть бути два образи: Олесi Запорожець i Христi Хуторної. Їхнi дороги розiйшлися на шляхах вiйни.

Одним з центральних персонажів кіноповісті є Олеся - донька Лавріна Запорожця, українська дівчина, ніжна і трудолюбива, «майстерниця квітів, чарівних вишивок і пісень». «Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом» [20, с.298]. Цим вона, проста дівчина, підняла дух бійцеві, нагадала, що він мусить вернутися з перемогою, визволити її з неволі.

Усі жінки змальовані автором з великою симпатією, та Олеся найближча його серцю: мабуть, це його ідеал української дівчини. Красива і чепурна, невсипуща в роботі І скромна, цнотлива й співуча. Олеся «співала так голосно і так прекрасно, як не снилося ні одній артистці». Взагалі була вона «тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом» [20, с.298]. Красива, невсипуща в роботі і скромна, цнотлива й співуча.

Велика патріотка своєї нації, Олеся глибоко переживає всенародну біду − окупацію. Вражена нападом фашистів, притуливши руки до грудей, вона чисто по-жіночому вигукує: «Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?» [20, с.300]. З «нами» − це з родом, рідним селом усією Україною. Цей вигук болю вустами Олесі вирвався немовби з грудей усього українського народу.

Олеся ще з самого початку була ковалем своєї долi. Ще на початку твору автор писав, що Олеся - незвичайна дiвчина. Потрапивши до Нiмеччини, вона своїми пiснями i розповiдями про Батькiвщину майже змусила дружину фон Крауза поважати Україну: «Розкажи менi про своє село…Розкажи ще раз про гору i річку» [20, с.301]. Олесi не довелося нi рятувати поранених, нi вбивати нiмцiв, та хiба це дає пiдстави вважати, що донька Лаврiна Запорожця нiчого не зробила для перемоги i не варта називатися героїнею, патрiоткою свого народу? Вона - як Ярославна: молода, красива, але вже посивiла. Але довела свій патріотизм, свою вірність Вiтчизнi й народові.

Є в повісті незвичайно смілива сцена, не властива українській літературній і моральній традиції, коли Олеся, не бажаючи бути погвалтованою кимось з окупантів, свідомо пропонує себе першому з наших воїнів, що відступають (ним виявився Василь Кравчина). Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб не збитись у цій сцені на голу еротику чи фальшиву сентиментальність. Опис ночі-зустрічі Олесі й Василя займає понад чотири сторінки − і це чи не найкращі, найпоетичніші сторінки повісті. Перша ніч незайманих дівчини і парубка, в яку вони перед Богом і собою стали чоловіком та жінкою, описана в народному, пісенному дусі.

За споконвічним законом природи і за мораллю свого народу, соромлячись вони віддались одне одному серед чистих рушників та квітів. «Стугоніли їхні серця з притуленими до них руками, вони невміло цілувались, плачучи від сорому і щастя. «Кажи мені, Василику, красиві слова, кажи», − прохала Олеся. І Василь говорив найкращі, які знав, слова до самого світанку − і «невблаганна неминучість розлуки освітлювала особливим світлом їх високі почуття» [20, с.302], і була поетична клятва коханого. Послухаймо її:

«Я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою. Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш хвора і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз, і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене... ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене, простив я тебе наперед...» «Прощаю,− сказала Олеся,− тільки найди мене». - «Найду,− сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними руками. − Коли ж так станеться, що убють мене чи вибухну я десь на фугасах і розлечуся шматтям по полю... я все одно вернусь до тебе. Я памятником стану з бронзи, отам ось за вікном... Ти, Олесю, відкрила мені світ» [20, с.303].

Багато освідчень у коханні і у вірності шлюбу дала нам класична і сучасна українська література, але таке ми почули вперше.

Шлюб Олесі і Василя перетворився в символічний епізод високої моральної чистоти людей, їх віри в перемогу, в своє щастя, виборене ціною великих страждань, героїчних зусиль і клятвеної вірності одне одному. В ньому розкривається велике духовне багатство Олесі.

Маленькі іскорки їхньої з Василем любові, зроненi божевільної воєнної ночі, переросли у справжнє кохання, велике, прекрасне. Не випадкове імя головної героїні. Надзвичайно сильні українські жіночі характери під таким же іменням Олеся були в П. Куліша, Б.Грінченка, А.Чайківського та інших прозаїків і поетів України. Навіть у такий скажений час вона творила, сіяла навколо себе красу i любов.

Олеся потрапить у фашистську неволю, переживе втечу, страждання, голод та поневіряння, торуючи шлях додому. Можливо, образ Олесі є алегорією образу України... Олеся не тільки окраса усього села, а й на свої роки мудра дівчина, такі прості і такі глибокі слова говорить вона у творі: «Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине... Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!» [20, с.341]

Олеся - це уособлення тяжкої дівочої долі в дні війни. Вона побувала в Німеччині, на ганебному людському торжищі в Берліні, вона тікала, зазнала великих тортур, наруги і лишилася стійкою, духовно чистою, відданою Батьківщині. Цільний, героїчний образ Олесі надає кіноповісті ще більшої ідейної глибини та епічної масштабності. «Багато лихих надзвичайних вітрів носило її, мов піщинку у пустелі. Багато горя і бруду з трудних кривавих шляхів і переплутаних стежок прилипло до її молодого тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтиналося, горіло вогнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду» [20, с.354].

Оте велике й найглибше, мудра невмируща воля до життя роду - керувало вчинками Олесі, вело на схід, на Вкраїну. Сила то «була надзвичайна». Уже не такою стала «всьому роду втіха», якою бачимо на перших сторінках повісті, - зла недоля та фашистська неволя залишили свої глибокі «карби»: «Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди» [20, с.354]. незважаючи ні на що, Олеся чекала свого судженого: «Він прийде, прийде Василь!» - кричало в ній усе. І ось він прийшов... «Яка ти красива, - сказав Василь тихо і ласкаво. - Дивись - сива! Ти стала ще кращою. Тобі, видно, гірко жилося. - Я вірила» [20, с.395].

Олеся Запорожець - дівчина виняткова, незвичайна. Це типовий образ української дівчини. Для посилення цієї думки автор звертається до народних уявлень про дівочу вроду, характер. Олеся «красива і чепурна», вечорами «як птиця» співала на все село, була натурою «тактовною, доброю» [20, с.296]. Тут відчутна спорідненість героїні з образом дівчини, оспіваної народом. Саме виходячи з уявлень трудівників, як цінували вроду, працьовитість, веселу і щиру вдачу, творили реалістичні образи дівчат І.Котляревський, Т. Шевченко, М. Вовчок та ін., досвід яких теж врахував О.Довженко. На початку твору Олеся з відром біля криниці проводжає відступаючих бійців, у кінці, зустрічаючи, поїть їх водою знову, немов виглядає свою долю. Тут напрошуються асоціації з народними піснями, де зустрічі козака з дівчиною часто показано саме біля криниці, це викликає асоціації з минулим, поглиблює роздуми про людську долю.

Усі жіночі образи повісті − трагедійні, та образ Христі Хутірної серед них − найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера. Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими словами - «повія», «устілка», «офіцерська курва», «шмара», «сука», «гадюка», «виродок» і... «націоналістка». Коли її вели на жахливе незаконне судилище, «вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до себе» [20, с.362].

Відвертість Христини збивала прокурора з пантелику. На запитання: «Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?» [20, с.364] − на які мали б відповісти її судді, Христя з гідністю каже:

«Я знаю, що не вийти мені звідси живою... Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний... Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові? Націоналістка я? Яка там?

Я не признала вас за свого суддю: я памятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Памятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?» [20, с.364].

Так з підсудної Христя стала обвинувачувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.

Спочатку «у тихій рiчцi латаття плавала дівчина років семи», а ось «з другої далекої ріки виходила невольниця Христя у мокрій одежі» [20, с.355]. Партизани осудили її за те, що вийшла заміж за ворога, італійського капітана Пальму. Зробила це тільки тому, що не хотіла їхати до Німеччини: спробувала врятувати життя, а загубила честь. Її образ можна повязати з Настею Лiсовською - всесвітньо відомою Роксоланою. Вона теж стала дружиною ворога свого народу, хоч i не через свою волю, народила йому дітей. Своїм розумом, мудрістю Роксолана змогла заслужити таку довіру i повагу, що стала не тільки султаншею, а й героїнею Турцiї. Ми й досі вважаємо Роксолану нашою національною героїнею. То чому ж тоді на долю Христi Хуторної з «Україна в огні» випали такі жорстокі випробування, коли її було звинувачено у зраді? Поставлена у певні обставини, вона стала жертвою, мученицею, а не зрадницею.

Образ Христі - подруги Олесі Запорожець - перегукується ще й з образом Марусі Богуславки. «Дума про Марусю Богуславку» описує патріотичний вчинок української дівчини, яка відпустила з темниці козаків-невільників. «Дума» є художнім вимислом, опертим на дійсні факти. У ній змальована доля вродливих полонянок, які мали вплив на політику, тому могли зважуватись на такі патріотичні вчинки. Маруся не втратила духовного звязку з батьківщиною, памятає звичаї своїх предків. Як для Марусі Богуславки, так і для Христі, найдорожче за все - це рідна Україна, земля їхніх батьків. Образи Христі і Марусі - це символи трагічної долі України разом з тим її краси і безсмертя.

А. Градовський вірно помітив: «У кіноповісті «Україна в огні» О.Довженко подає високохудожній тип жінки-амазонки (термін Ольги Слоньовської). Нею постає Христя Хуторна, яка в творі опиняється, образно кажучи, в тіні власної подруги Олесі Запорожець. Спочатку - відступ, який проливає світло на обставини перших днів війни і зовсім небезпідставний страх вродливих дівчат-українок за свою долю, коли вони опиняються у становищі фатальної залежності від обставин» [13, с.45].

Олеся і Христя − два основні компоненти образу України: перша − її поетична душа, а друга − її трагічна доля.

У кiноповiстi «Україна в огні» є інші жіночі образи. Усі вони обєднані трагізмом часу, жорстоким розмахом смертельних крил війни. Чи спробував хто-небудь виміряти глибину їхніх почуттів, повернути загиблих батьків, синів, чоловiкiв, осушити сльози скалічених, зневажених доньок? Та що ж, життя продовжувалось, жінка - берегиня домашнього вогнища мовчки звалила на свої нiжнi плечі важкі, чоловiчi обовязки, справи…. i пішла у шахту, на будівництво, у тайгу. Всюди, де відроджувалось i продовжувалось життя рідної держави, багатостраждальної України.

Глибока спорідненість митця з фольклором стала основою для творення романтично-піднесених образів. Він звернувся до легенд, переказів, міфів, календарно-обрядової лірики, казок. Письменник проводив паралелі до образу матері в народній творчості. Саме під впливом пісень вивів О.Довженко і образ матері в творах Великої Вітчизняної війни. Тут мати уособлює Україну, поневолену ворогами, що чекає повернення своїх синів-визволителів. Тут безперечний вплив поетики і символіки фольклору, герої якого звертаються до сил природи і персоніфікованого образу Долі.

У поезії Долю дає зоря, і риси зорі ввійшли до складу міфічного образу Долі. Мати згадує зорі, молячи про щасливу долю своїх дітей. Так, Олеся Запорожець розвиває думку про велику відповідальність жінки за долю народу. «Ми жінки, Христе, - говорить вона. - Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ» [20, с.341].

У змалюванні своїх героїв О. Довженко не наслідував сліпо фольклор, а творив власні оригінальні образи. Фольклор був для нього високим натхненням. Згідно з народним розумінням краси, критерієм прекрасного в людині завжди виступає не так краса зовнішня, як внутрішня.

Виразність і емоційність образів дівчат посилює материнське слово-плач. «Донечко моя, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми і ранішніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая наруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія голубонько моя» [20, с.329] - тужила Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє перед відїздом на примусові роботи в Німеччину.

Читаючи це хвилююче материнське напучування, що так зворушує серце, ми вчуваємо з сивої, тисячолітньої давнини прадавні наші українські плачі: від плачу Ярославни до сучасних «плачів» Оксани Лятуринської і Тодося Осьмачки.

Жіночими персонажами образ України не завершено: він продовжений і в чоловічій лінії. Краса й ніжність України оспівана в образах дівчат і матерів. А силу і мужність українського народу автор втілив у чоловічих образах, головним чином, однієї родини Запорожців − Лавріна, глави роду, та пятьох його синів: Романа (офіцер), Івана (воїн), Савки (чорноморець), Григорія (агроном) і Трохима (рільник).

Запорожці − люди працьовиті, веселі і горді. Коли Савці під час нальоту німецьких літаків радять падати, він наче знехотя відповідає: «А чого б я падав? Ідем на війну та будем од першої бомби падати?» [20, с.322]. Так на переправах і в боях гинули кращі з кращих нащадків запорозьких козаків. Тому персоніфікована в кіноповісті Розлука жалібно голосила понад шляхами: «Ой діточки, мої діточки...» [20, с.329].

Перед нами батько чотирьох синів, голова колгоспу Лаврін, у передчутті грізних випробувань, що їх принесла війна, він у формі внутрішнього монологу виражає свої страждання - вболівання з а долю рідного народу. Німим зойком гордої душі хлібороба сповнені його слова про майбутню кровопролитну боротьбу за свободу і незалежність Вітчизни. Внутрішня готовність героя до подвигу, далекоглядне прозирання у майбутнє, жагуча потреба самовизначитись, аби бути незламним у випробуваннях, - така самобутня природа Лавріна, в образі якого показано велику внутрішню силу людини, її нездоланність і безстрашність, її титанічний дух.

Символічні богатирська міць Лавріна, «завороженість» його від смерті, гнів, титанічна воля, войовничий запал, грізна, уособлюючи народ всепереборна сила нагадують нам Іллю Муромця чи гоголівського Тараса Бульбу. Саме така, у дусі народних пісень, легенд, міфів, художня інтерпретація образів дозволяє О. Довженкові розкрити велич і красу душевного світу героїв. Так Лаврін, як безстрашний Геракл, боронить свою країну. «Античне» відчуття прекрасного, однотипні площини трагедійного конфлікту, чимало спільних рис ріднить цих персонажів, різних за ідейним звучанням, ознаками часу та фарбами мистецької палітри. У звязку із загальними міфологічними й неоміфологічними інтенціями доцільно детальніше розглянути образ Лавріна Запорожця.

Мужнім і мудрим, відданим Батьківщині постає Лаврін. Його обирають старостою, він налагоджує звязок з партизанами, сприяє їм, аж доки не потрапляє в концтабір. Сцена двобою Лавріна і зрадника Заброди має велике значення. Показуючи протистояння між Запорожцем і Забродою, письменник наділяє Лавріна легендарними рисами, порівнює його з міфічними героями. Лаврін голими руками рве колючий дріт, обмотує ним шию Заброди, ламає огорожу. Гітлерівський офіцер впритул прострілює Лавріну з револьвера обличчя, але воїн не падає. Навпаки, він убиває з одного маху кулаком офіцера, виплюнувши десяток вибитих зубів, виводить полонених на волю, піднімає людей на боротьбу. У цих романтично виписаних подіях усе величне, незвичайне. Навіть загибель поранених і знесилених у хвилях ріки звучить як хвала життю: тонучи, люди думали, що вони линуть на свободу. Цим герої О. Довженка ніби нагадують персонажів фантастичних казок, перед якими розступається вода. Письменник показав велику внутрішню силу народу, силу людини, боротьбу з ворогом. Художня інтерпретація образів у дусі народних пісень і легенд дозволяє О. Довженкові якнайповніше розкрити велич і красу душевного світу героїв, зокрема Лавріна Запорожця. О. Довженко виділяє в ньому якості, притаманні міфічним героям: безстрашному Гераклу і нездоланному Антею. Геракл зчинив дванадцять подвигів, показав свою силу і непереможність.

Показує свою силу і непереможність Лаврін, убиваючи зрадника Заброду і офіцера, він вивіз із табору сотні людей. Це подія, яка може бути порівняна із подвигом Геракла. Лаврін щоразу, дивлячись смерті у вічі, ставиться до неї без страху. Це підкреслюється і в розмові з Краузом, з партизанами, коли ті вирішили розстріляти його як запроданця: «Даремно. Я б не стріляв, - спокійно і ніби байдуже сказав Запорожець» [20, с.348]. Ці риси випливають з його твердої переконаності у справедливості своєї справи, це зближує Запорожця з героями народного епосу, поряд із цим є ряд інших рис, що ріднять його з героями казок, легенд, дум.

Письменник показує безприкладний подвиг нашого народу, мужність, самовідданість, вірність традиціям. Працелюбний, розсудливий Лаврін, коли загнані у воду селяни благали його стати старостою села, погодився на цю ризиковану роботу, взявши на себе велику відповідальність перед сімєю, народом України. Його воля до перемоги, особиста мужність і кмітливість особливо проявляються під час єдиноборства із Забродою на колючому дроті табору. Лавріна також можна порівняти і з Антеєм - міфічним героєм. (Велетень, син Посейдона та Геї, правитель Лівії, полюбляв викликати на бій тих, хто опинявся в його володіннях, і завжди перемагав.) Лавріну притаманні далекоглядна проникливість у завтрашній день, глибоке розуміння страждань людини, боротьба з жорстокостями війни за утвердження людського «добра і доброї згоди» в своєму народі. Фольклор здавна оспівував твердість духу, нескореність героїв. Любов до батьківщини, волелюбність ставилися понад усе. Потрапивши до рук ворога, оборонці рідного краю тримаються з гідністю, сміливо йдуть на смерть. Герой тримається впевнено, він твердо вірить, що перемога прийде неминуче, і власна смерть не видається трагедією.

Автор недаремно виділяє образ Лавріна Запорожця, що ввібрав традиції Козаччини і передав своїм синам-козарлюгам. Виданий поліцаєм, схоплений і катованих фашистами, Лаврін не втрачає мужності, з великою гідністю розмовляє з катом. Силу він черпає в ненависті до окупантів. Ось діалог між катом і ним:

«− Ти страждаєш?

− Ні.

− Чому?

− Я тебе ненавиджу» [20, с.326].

Як Антей бореться Лаврін на колючому дроті з начальником поліції і неозброєний перемагає озброєного. Вірність перемогла зраду, бо «стрепенулась у Запорожця жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії. Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить, ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь... і випроставсь − увесь в крові, гарячий і натхненний» [20, с.338].

Лаврін був людиною козацького гарту: не лише сам виграв битву за своє життя, а й запалив жагою свободи інших у концтаборі: «Піднімайтесь, хто сильний і дужий! Хто жити хоче, вилізай з могил!.. Ні кроку назад! Вперед!» І сталось диво: «Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників... Він виводив людей на волю» [20, с.338].

Написано це в дусі кращих традицій нашого народного епосу, історичних пісень та дум. Читаєш сторінки, присвячені Лаврінові Запорожцю,− і перед тобою росте й росте могутня постать до величі Байди, Сірка, Наливайка, Богуна та ін.

З образами чоловіків природно повязані батальні картини, їх у кіноповісті чимало. Це битви між гітлерівцями і червоноармійцями і бойові визвольно-каральні акції партизанів. Усі вони написані з неабияким знанням стратегії і тактики ведення бою.

Принагідні думки критиків про звязок митця з народною поезією були лише першим кроком у розробці складної і важливої проблеми «Довженко і фольклор». Глибоке наукове дослідження творчості кінорежисера і письменника розпочалося лише в 50-ті роки. Самобутність його таланту, глибока народність, ідейність і злободенність поставлених автором проблем, майстерність творення романтично піднесених образів наших сучасників привернули пильну увагу літературознавців і читачів відразу після виходу в світ збірки кіноповістей О. Довженка (1957). Поряд із статтями, що давали обєктивну, вивірену часом оцінку, виходять ґрунтовні монографії, автори звертаються і до питання звязку митця з фольклором. Так, І. Білодід [3] аналізує народнорозмовні і пісенні конструкції в кіноповістях. Дослідник простежує місце пісенних елементів у становленні самобутнього стилю письменника, використання ним міфопоетики. Глибоко розкриває творчу лабораторію О. Довженка Ю. Барабаш [2]. Він підкреслює народність естетичного ідеалу художника як визначальний критерій народності в літературі. Заслуга О. Довженка, вказує дослідник, полягає в тому, що він розуміє народну естетику діалектично, в розвитку.

Ю. Барабаш підкреслює національну природу таланту О. Довженка, «органічний звязок його з художнім мисленням народу, з національними традиціями мистецтва і фольклорними джерелами» [2, c.209]. Він простежує, як це єднання сприяє творенню Довженкової концепції людини, як письменник системою художніх засобів ліпить казкові, легендарні образи, подібні до міфічних. Ю. Барабаш не ставив перед собою завдання глибоко розглянути міфопоетичний аспект митця, однак його принагідні думки про єднання майстра зі специфікою художнього мислення українського народу і його традиціями.

С. Плачинда у своїй монографії про О. Довженка, ведучи мову про народність творчості художника, підкреслює, що на всі події і явища - великі і малі, епохальні і буденні - він (О. Довженко) дивився очима народу. Він перейняв усі кращі риси народу: працьовитість, мудрість, невмирущий оптимізм, безпосередність вдачі [61, c.234]. Вагомим внеском у розвязанні проблеми фольклору як одного із джерел творчості О. Довженка стали праці М. Власова. Дослідник простежує, як художнє мислення трудівників сприяло творенню засобами кіномистецтва образів сучасників у фільмах «Арсенал», «Щорс», «Повість полумяних літ». Поза увагою дослідників лишилася повість «Україна в огні», новелістика, публіцистика, драматургія, тобто більша частина доробку 1941 - 1956 років. Автор веде розмову про вплив художніх засобів, специфіки композиції дум, пісень, билин на будову творів О. Довженка [6, c.32].

Український письменник М. Рильський пише: «Своєї мети О.Довженко досягає використанням багатств фольклору, органічним поєднанням реалістичних штрихів із піднесено-незвичайними, публіцистичними і психологічними, а головне глибокій силі узагальнень» [72, с.321]. «Як літописець своєї доби, як син свого народу, О. Довженко прагнув передати не лише правду життя, але й биття свого полумяного серця в турботі про рідну землю, про майбутнє людей на всій планеті. Звязки справжнього художника з сучасністю проявляються не в тому, що він малює знайомі прикмети часу: вони виражаються в художніх відкриттях світу, тих відкриттях, які здатні здивувати читача, захопити його до глибини душі, підкорити своєю переконливістю, своєю емоційною силою, здатні збудити його думку, допомогти йому зрозуміти життя і самого себе», - пише М.Б.Храпченко [92, с.268].

Закінчується кіноповість так, як і починається - щасливою зустріччю хоч і поріділого, але багатого на красивих та сильних людей роду Запорожців. Знову лунає улюблена материна пісня, хоч і без неї (мати загинула разом зі своїм селом). Тепер уже Олесі, як хранительниці роду, доводиться проводжати на війну свій рід: «А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи» [20, с.395].

Отже, рід залишився жити, і це глибокий довженківський символ безсмертя українського народу.

Завдяки оригінальній композиції, динаміці в розвитку дії, неповторній кінометафоричності й стилістиці, «Україна в огні» стала шедевром світової кінодраматургії.

Погляди О.Довженка, його сміливе державне розуміння пекучих проблем не відповідали тодішній офіційній точці зору, що й стало причиною заборони твору. Нині твір допомагає нам глибше зрозуміти лихоліття війни і післявоєнних років.

Висновки

Творчість Олександра Петровича Довженка близька всім, хто любить своєрідність національного світовідчуття, тонкий ліризм, міфопоетичні образи, відчуває гармонію і цілісність людини і природи.

В історію української культури О. Довженко увійшов не лише як визначний кінорежисер, а також як творець нового літературного жанру - кіноповісті. «Земля», «Україна в огні», «Зачарована Десна» стали шедеврами української класики.

Спогади про дитячі роки у кіноповісті «Зачарована Десна» - це зустріч з поетичною душею дитини, що у мріях усе в житті здатна перетворювати на казку. Все незвичайне у цьому сні. У цій кіноповісті О.Довженко стає цікавим оповідачем, що бачить свого читача, кличе в країну спогадів про прекрасне.

Письменник, збагачений життєвим досвідом, звертається до тієї пори свого дитинства, коли «світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну» [20, с.199]. Разом з тим він критично розглядає умови, в яких зростав, відверто, з сумом розповідає про забобонність рідних, розкриває соціальні причини цього. Але скрізь наголос робиться на всьому доброму, що запало в дитячу душу, сприяло формуванню його світогляду і нової моралі нашого сучасника.

З дитинства герой-оповідач «Зачарованої Десни» Сашко прилучився до праці і пісні. Любив усе живе - тварин, цвіт яблуні, трави; переселявся у світ казкових героїв, яких нерідко створювала його дитяча фантазія.

У творі передано глибинні переживання автора і його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту й святість своєї душі. Її символізує невеликий клаптик землі біля Десни - справжній земний рай на противагу лицемірству й жорстокості реального світу.

На все життя запамяталися запашні сіножаті на придеснянських луках, рибалки з батьком, осіннє збирання грибів, перші мозолі на дитячих руках від коси і ціпа, річка, щедра на барви природа Чернігівщини. Все це породжувало у хлопця почуття захоплення красою, впливало на формування його світобачення.

Картинами природи наповнена вся кіноповість: це описи повені, сіножаті, описи собак, коней, але особливе місце відводиться опису річки дитинства. Своєрідним символом, рікою життя проходить через повість образ зачарованої Десни.

Проте не тільки бажання усвідомити свою природу, згадати перші радощі, вболівання, чари перших дитячих захоплень керує пером автора, а ще й пошана та гордість за своїх рідних, усе життя яких було скорботним, як життя стародавніх людей: «Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду... я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства» [20, с.199].

Основною силою, що сформувала характер героя, що допомогла йому пройти важкий шлях пізнання, була сімя. Образи найрідніших Сашкові людей - матері, батька, діда, прабаби - виписано з особливим поетичним піднесенням і любовю. Усі ці образи трударів i філософів несуть в собі думку про невичерпність i життєдайність народного джерела, про безсмертя народу.

Лірично, схвильовано, з теплим гумором розповідає письменник про природу й людей як про єдине ціле.

«Україна у вогні» - кіноповість-трагедія. О. Довженко створив сценарій про людей простих, звичайних. Цей високохудожній твір переносить сучасного читача в героїчно-вогненну атмосферу Великої Вітчизняної війни. Можна цілком погодитися з думкою більшості дослідників творчості О. Довженка, що «Україна в огні» - найгіркіша і водночас найрозумніша повість в арсеналі українського мистецтва часів війни. Уважний аналіз твору, засобів художнього арсеналу письменника дають підстави твердити, що «Україна в огні» - героїко-епічний твір з виразним романтично-публіцистичним спрямуванням, своєрідна дума про подвиг українського народу у годину лихоліття.

Письменник з переконливою прямотою і великою художньою майстерністю розкрив трагедію українського народу в найбільшій світовій війні. Перед його духовним зором виникає Україна: вся у вогні, у безлічі страждань і важких трагедійних боїв.

Духовне багатство характерів у кіноповістях О. Довженка не поступається реальному багатству життя, воно допомагає відкрити істотне в цьому житті. Символіка кіноповісті допомагає авторові підкреслити, що його герої уособлюють безсмертя усього народу. Їм властиві епічні, героїчні риси.

У творі змальовано безсмертну галерею образів, особливо Лавріна Запорожця, Олесі, Кравчини, Христі, які вже стали окрасою класичної української літератури середини і початку другої половини XX століття. В їх художніх портретах заново ожила в нашій літературі славетна козацька звитяга.

Свої гуманістичні ідеї письменник реалізував насамперед через трагічну долю дівчини - бранки, жінки в окупації, наголошуючи, що «у війни не жіноча особа». Героїчні кіноповісті Олеся Запорожець і Христя Хуторна не стають на шлях активної боротьби, але в тій страшній круговерті насильства й аморальності, що випала на їхню частку, зберігають у душах ще не витоптані до кінця природні людські почуття.

Для О. Довженка виміряти життя, діяння і смерть своїх героїв - представників народу - великою мірою було основним естетичним завданням. Героїчні народні характери Лавріна Запорожця, Мини Товченика, Василя Кравчини - чи не найбільш яскраве підтвердження того. У великий і грізний для рідної країни час вони піднеслися до здійснення подвигу надзвичайного, розцінюваного митцем на рівні історичному. Джерела цього подвигу він шукає і знаходить у своїх героях, тобто, перш за все, в новому змісті, кращих людських якостях.

Письменнику вдалося передати трагедію українського народу у кровопролитній війні, змусити людей замислитися над долею своєї граної, але ніким не скореної нації.

Воєнна творчість О. Довженка дає можливість припустити, що він у певному сенсі «повертає» український народ до архаїчного мислення, від якого той відійшов у силу різних причин. Дуже показовим у цьому плані є заклик митця: «...ненавидь зрадника, бійся зрадника України. То...ворог» [20, с.322]. Письменник наголошує на необхідності і правильності міфологічного мислення, істинності традиційного архаїчного світосприйняття взагалі. О.Довженко відображав «оживення» традиційного типу свідомості, намагався прищепити цю свідомість колективові, пропонуючи погляд на війну як на реалізацію архетипу відродження через очищення.

Використання міфологічних елементів в літературі є свідченням того, що міф завжди був і є важливим елементом культури. О. Довженко, працюючи з міфологічним матеріалом, демонструє здібності виражати особливий, міфологічний, одвічний зміст, повязувати історичний час із міфологічним часом. Міф немовби просвічує через тканину тексту і надає його звучанню особливої масштабності.

О. Довженко постійно вдається до розширення змістового поля своїх творів завдяки фольклору, використовує символи, порівняння. Естетичному мисленню О. Довженка властивий неоміфологізм як одна із визначальних засад його художнього світу.

Серед чинників, що впливали на формування самобутнього характеру О. Довженка, важливу роль відіграли традиції класичної спадщини, зокрема Т. Г. Шевченка, вони полонили митця народністю ідеалу, тісним звязком з фольклором, пильною увагою до героїчних постатей борців за волю рідного краю, широкими філософськими і ліричними роздумами.

«Україна в огні» та «Зачарована Десна» творилися одночасно. Саме ці кіноповісті є найціннішим доробком письменника.

Оглядаючи творчість О. Довженка - геніального майстра, великого романтика й поета - щоразу неодмінно навертаєшся до думки: де ж витоки того світу краси і гармонії, що таким чистим світлом, мудрим і невмирущим, постає зі сторінок його творів? Що ж саме могло запасти в душу і підкорити серця цивілізованого світу, коли роботи митця визнавалися неперевершеними?

Висновки можуть бути надзвичайно простими. Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого - ось ті орієнтири, що виводять на правильну відповідь, пояснюючи невмирущість і одвічну магію його творчості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Абрамович Г. Кіноповість / Словник літературознавчих термінів. - К.: Наук. думка, 1970. - С. 413-414.

2.Барабаш Ю. О. Довженко. Деякі питання естетики и поетики. - М.: Сучасник, 1972. - 320 с.

.Білодід І. К. Мова творів О. Довженка. - К.: Вид-во АН УРСР, 1959. - 96 с.

.Вана Г. Дивоцвіт любові: естетичний ідеал Олександра Довженка // Українська мова та література. - 2000. - лист. (№ 43). - С. 6-7.

.Ващенко Г. Виховний ідеал. - Полтава: Полтав. вісник, 1994. - 192 с.

.Власов М. М. Герои А. П. Довженка и традиции фольклора. - М.: ВГик, 1962. - 60 с.

.Волинський К. П. О. Довженко //Літературні портрети. - Т. 2. - К.: Рад.письменник, 1960. - 300 с.

.Волочай В. Г. До питання про ідейно-естетичну природу головних образів кіноповісті О. Довженка «Україна в огні» // Українське літературознавство. - 1973. - Вип. 19. - С. 53-59.

.Гегель Г. В. Ф. Эстетика: В 4-х тт. - М.: Искусство, 1971. - Т. 2. - 622 с.

.Гей Н. К. Художественность литературы. Поэтика. Стиль. - М.: Наука, 1975. - 472 с.

.Гнатенко П. І. Національний характер. - Дніпропетровськ: Вид-во ДГУ, 1992. - 136 с.

.Гончар О. Т. Твори: У 6-ти тт. - К.: Дніпро, 1979. - Т. 6. - 622 с.

.Градовський А.В. Антивоєнний пафос прози Олександра Довженка і Генріха Белля // Українська література в загальноосвітній школі. - 2010. - № 12. - С. 44-45.

.Григоровська Л. Народність Олександра Довженка // Шкільна бібліотека. - 2006. - № 10. - С. 33-38.

.Гуляк А. Олександр Довженко. Передмова / Довженко О. Вибрані твори. - К.: Сакцент Плюс, 2004. - С. 5-26.

.Гурдуз А. Міф і міфологічний фактор у літературі // Українська мова і література в сер. школі, гімназіях, ліцеях, колегіумах. - 2004. - № 5. - С. 120-126.

.Демченко А. Трагічне й героїчне в антивоєнній прозі О.Довженка // Всеукраїнська науково-практична конференція, присвячена 100-річчю від дня народження О.Довженка: Тези доповідей і повідомлень. - Херсон: 1994. - С. 18-24.

.Десною зачарований (Довженківський літературно-музичний вечір. Сценарій) // Позакласний час. - 1999. - № 6. - С. 32-37.

.Довженко О. «Відчув я усім серцем, що мені судилося» (рядки зі «Щоденника» Олександра Довженка) // Українознавство. - 2009. - № 3. - С. 56-57.

.Довженко О. Вибрані твори / Передм. А. Гуляка. - К.: Сакцент Плюс, 2004. - 512 с.

.Донцов Д. Від містики до політики. - Торонто: Гомін України, 1957. - 62 с.

.Донцов Д. Дві літератури нашої доби. - Львів, 1991. - 296 с.

.Дудко Т. Заповіт Великого Українця (Олександр Довженко) // Літературна Україна. - 2006. - 02 лист. (№ 42). - С. 1.

.Дятленко Т. Специфіка аналізу пейзажів у кіноповісті О.Довженка «Зачарована Десна» // Всесвітня література та культура. - 2010. - № 4. - С. 18-21.

.Дяченко О. С. Про людські характери. Відображення еволюції національного характеру в українській літературі. - К.: Рад.письменник, 1963. - 258 с.

.Еліаде М. Космос і історія. - К.: Вища школа, 1987. - 130 с.

.Зелінський К. До портрета митця // О. Довженко. Спогади і статті. - К.: Вища шк., 1959. - 152 с.

.Коба С. Л. О. Довженко. Життя і творчість. - К.: Дніпро, 1979. - 196 с.

.Коваль І.В. «Україна в огні» Олександра Довженка // Все для вчителя. - 2004. - серп. (№ 22-23). - С. 58-62.

.Ковальчук О. До проблеми глибини естетичного аналізу твору: «Зачарована Десна» О. Довженка // Дивослово. - 2002. - № 6. - С. 43-35.

.Когородський Р. Довженко в полоні. Розвідки та есеї про майстра. - К., 2000. - 324 с.

.Корогодський Р. Довженко: вчора, сьогодні, завтра в країні національної культури // Дивослово. - 2001. - № 5. - С. 52-58.

.Костишин Н. До вивчення творчості О. Довженка (кінодраматург, режисер, письменник) // Українська мова та література. - 2007. - жовт. (№ 37-39). - С. 45-49.

.Костомаров М. Дві руські народності // Історія філософії. Хрестоматія. - К.: Либідь, 1993. - 632 с.

.Костомаров М. Словянська міфологія: Вибрані праці з фольклористики і літературознавства. - К.: Либідь, 1994. - 384 с.

.Кочерган Ю. Ф. О. Довженко. Проблеми майстерності. - Львів: Вища шк., 1983. - 118 с.

.Кузякіна Н. Українська драматургія поч. XX ст.: шляхи оновлення. - К.: Рад. письменник, 1979. - 862 с.

.Кузьменко В. І. Словник літературознавчих термінів: Навч. посіб. для вчителів. - К.: Укр. письм., 1997. - 230 с.

.Куцевол О. Проблема людини на війні в кіноповісті О.Довженка «Україна в огні» // Всеукраїнська науково-практична конференція, присвячена 100-річчю від дня народження О.Довженка: Тези доповідей і повідомлень. - Херсон: 1994. - С. 68-73.

.Лесик В.В. О. Довженко. Життя і творчість. - К.: Дніпро, 1964. - 296 с.

.Лесин В. М., Пулинець О. С. Короткий словник літературознавчих термінів. - К.: Рад. літ-ра, 1961. - 520 с.

.Липа Ю. Призначення України. - К., 1953. - 306 с.

.Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - К., 1954. - 470 с.

.Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом // Історія філософії України. - К.: Основи, 1993. - 512 с.

.Лосев А.Ф. Диалектика мифа // Лосев А. Ф. Миф. Число. Сущность. - М.: Мысль, 1994. - 516 с.

.Лосев А.Ф. Проблема вариативного функционирования поэтического языка // Лосев А.Ф. Знак. Символ. Миф. Труды по языкознанию. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. - 408 с.

.Медвідь Н. Національна своєрідність психологізму О. Довженка // Дивослово. - 1999. - № 9. - С. 53-55.

.Медвідь Н. Проблеми національної психології у творчості О.Довженка / Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Н.О. Медвідь; Нац. пед. ун-т ім. М.П.Драгоманова. - К., 2000. - 20 с.

.Мелетинський Е.М. Мифологические теории XX в. на Западе // Вопр. философии. - 1971. - № 7. - С.163-171.

.Мелетинський Є.М. Поетика міфа. - К.: Рад. школа, 1976. - 407 с.

.Мелетинський Є.М. Що ж таке міф? // Всесвіт. - 1977. - № 10. - С. 212-222.

.Михалков-Кончаловский А. Нужно ездить в незнаемое // Искусство кино. - 1974. - № 11. - С. 54-55.

.Мірчук І. Світогляд українського народу (спроба характеристики). - Прага, 1958. - 240 с.

.Новиченко Л. Естетичні уроки Довженка // Життя як діяння: Вибрані статті. - К.: Школа, 1974. - 484 с.

.Новиченко Л. М. Естетичні уроки О. Довженка. - К.: Дніпро, 1974. - 534 с.

.Новиченко Л. Не ілюстрація - відкриття. -К.: Дніпро, 1967. - 408 с.

.Онищенко О. Міфотворчість і художня спадщина О. Довженка // Етика, естетика і теорія культури. - Вип. 37. - К., 1992. - С. 85-92.

.Оскацкий В. Литературный герой и его национальный характер // Дружба народов. - 1966. - № 5. - С. 259-273.

.Пашинина Д. П. Неопределимость мифа и особенности организации мифопоэтической картины мира // Вестник МГУ. Сер.7. Философия. - 2001. - № 6. - С. 88-107.

.Пивоев В. М. Мифологическое сознание как способ освоения мира. - Петрозаводск: Карелия, 1991. - 112 с.

.Плачинда С. П. О. Довженко. Життя і творчість. - К.: Рад. письменник, 1964. - 320 с.

.Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології. - К.: Укр. письменник, 1993. - 64 с.

.Подранецька Н. «Я народився і жив для добра і любові» (життєвий і творчий шлях О.Довженка) // Українська мова і література в школі. - 2007. - № 1. - С. 31-35.

.Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму: Монографія. - Івано-Франківськ: Лілея, 2002. - 392 с.

.Поляруш О. Є. Народна мораль і етика у кіноповісті «Зачарована Десна» О.П. Довженка // Українська мова і література в школі. - 1972. - № 6. - С. 15-22.

.Поляруш О. О. Довженко і фольклор. - К.: Дніпро, 1988. - 218 с.

.Поспелов Г. Проблемы исторического развития литературы. - М.: Просвещение, 1972. - 128 с.

.Працьовитий В. С. Національний характер в українській драматургії 20-х - поч. 30-х рр. XX ст. - Львів: Райдуга, 2004. - 496 с.

.Працьовитий В. С. Національний характер. - Львів: Райдуга, 1999. - 380 с.

.Пригоровський В. Із заповітів великого митця О.Довженка // Українознавство. - 2009. - № 3. - С. 57-61.

.Рачук І. А. О. Довженко. - К.: Мистецтво, 1964. - 200 с.

.Рильський М. О. Довженко (Післямова) / О. Довженко. Твори. - К.: Молодь, 1969. - 322 с.

.Русов Ю. Душа народу і дух нації. - К., 1984. - 154 с.

.Саєнко В., Ладигіна О. «Україна в огні»: нове прочитання кіноповісті // Українська мова та література. - 2004. - №41. - С. 11-13.

.Святовець В. Форми деталізації у творчості О. Довженка // Дивослово. - 2004. - № 9. - С. 60-63.

.Семенчук І. Р. Життєпис О. Довженка. - К.: Молодь, 1991. - 224 с.

.Семенчук І. Р. Мистецтво композиції і характер. - К.: Вища школа, 1974. - 136 с.

.Семенчук І. Р. Син зачарованої Десни: Щоденник О. Довженка. - К.: Б-ка українця, 1997. - 142 с.

.Ситченко А. Вивчення повісті О.Довженка «Зачарована Десна» // Українська література в загальноосвітній школі. - 2009. - № 6. - С. 16.

.Скуратівський В. Останній утопіст: про українського письменника, режисера Олександра Довженка // Український тиждень. - 2011. - № 44. - С. 53-55.

.Соболев Р. А. Довженко. - М.: Искусство, 1980. - 306 с.

.Сорока В. Проблема особистості на війні // Всеукраїнська науково-практична конференція, присвячена 100-річчю від дня народження О.Довженка: Тези доповідей і повідомлень. - Херсон: 1994. - С. 112-118.

.Степанишин Б. Дивосвіт О. Довженка. - К.: Освіта, 1994. - 108 с.

.Суровцев Ю. Про діалектику національного характеру // Радянське літературознавство. - 1965. - № 2. - С. 43-53.

.Тимофеев Л. Основы теории литературы. - М.: Учпедгиз, 1950. - 288 с.

.Топоров В. Миф. Ритуал. Символ. Образ. - М.: Искусство, 1995. - 624 с.

.Фащенко В. Новела і новелісти: Жанрово-стильові питання. - К.: Рад. письменник, 1968. - 264 с.

.Філософський енциклопедичний словник / НАН України. Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди. - К.: Абрус, 2002. - 744 с.

.Фрай Н. Архетипный анализ: теория мифов. - Львов: Летопись, 2002. - 172 с.

.Фромм Э. Бегство от свободы. - М.: Прогресс, 1990. - 270 с.

.Хархун В. Ревізійна модель війни: «Україна в огні» О. Довженка // Дивослово. - 2011. - № 5. - С. 45-49.

.Храпченко М. Б. Творческая индивидуальность писателя и развитие литературы. - М.: Сов. писатель, 1970. - 392 с.

.Цимбалістий Б. Родина і душа нашого народу // Українська душа. - К.: Думка, 1992. - 392 с.

.Чабан Н. Проблема героїчного в оповіданнях О.Довженка // Всеукраїнська науково-практична конференція, присвячена 100-річчю від дня народження О.Довженка: Тези доповідей і повідомлень. - Херсон: 1994. - С. 125-131.

.Чижевський Д. Історія української літератури. - Тернопіль: Феміна, 1994. - 480 с.

.Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К.: Основи, 1983. - 176 с.

.Чичерин А. В. Ритм образа. Стилистические проблемы. - М.: Сов. писатель, 1973. - 278 с.

.Шевченко М. Національно-культурний потенціал художнього тексту (Олександр Довженко «Зачарована Десна») // Українська мова та література. - 2006. - № 18. - С. 10-12.

.Шерех Ю. Поза книжками і з книжок. - К.: Час, 1998. - 456 с.

.Шлемкевич М. Душа і пісня // Українська душа. - К.: Фенікс, 1992. - 104 с.

.Юренев Р. А. Довженко. - М.: Искусство, 1989. - 194 с.

.Ямчук П. Довженківський вимір: учора і сьогодні // Літературна Україна. - 2006. - 26 січня (№ 3). - С.1.