символ неможливо, його можна осягнути лише інтуїтивно.
.2 Використання основних символів у творах В. Стуса
В поетичних творах Василя Стуса використвовується багато символів: дзеркало, поріг, сон , тіні…
Народна мудрість говорить: дзеркало не бреше, нема чого пеняти на дзеркало, якщо морда крива тощо. Дзеркало давні українці пов'язували з долею людини. Дівчата гадали, намагаючись за допомогою люстерка прочитати свою долю. Існує народне повір'я: якщо розбити дзеркало - станеться нещастя. Василь Стус не любив дзеркал. Про це він писав:
"Коли я ще був малим, мама купила дзеркало. З нього на мене вперше глянули мої очі, мій рот, мої губи. Дзеркало нагадувало покійника, і той, хто стояв у ньому, висолопивши язика, - теж: нагадував покійника. Коли крізь нього пройде тисяча василів - я помру. ...Я став боятися дзеркала. Воно переінакшувало мене щоразу, старанно приховуючи при цьому втрати. Що залишиться від мене з роками, - думав я..." [14, с. 158].
В творах Василя Стуса дзеркало символізує віддзеркалення іншого, можливо, паралельного світу, "позапростору":
Як вікна в позапростір, позачас
за мури пам'яти і всепокори,
так світяться свічада, світлом хорі,
і пильно задивляються крізь нас...
("Як вікна в позапростір, позачас...") [16, с. 66].
Ми нібито обернені свічаддя
єдино власну душу світимо
і сяйво фокусуємо на серце,
щоб спопелити чи нагріти?
("Ми нібито обернені свічаддя...") [11, с. 185].
Наші пращури українці в своїх помешканнях ставили пороги, щоб до хати не заповзало гаддя. За повір'ям пороги оберігали хату від нечистого, особливо ввечері. Хати ставилися просто на землі. Заможніші люди зводили хату на помості, а тому у них були високі пороги. Чим шляхетніша родина, тим вищий поріг. З того часу поріг виступав символом честі, гідності, шляхетності. В творах Василя Стуса знаходимо кілька епізодів, де поріг виступає символом гідності та шляхетності людини:
Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
Їй-бо не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив?
("Не можу я без посмішки Івана...") [6, с. 602].
Хату берегли (не одне покоління людей виростало в дідівській хаті), а значить берегли й поріг, який захищав хату і людей, що в ній жили, від нечисті, від всього лихого. Висловлювання: порубати батьківський поріг - означало відцуратися свого роду, батька-матері. У вірші "Порідшала земна тужава твердь..." поет з великим болем констатує той факт, що багато українців цураються своєї держави, мови, культури, походження заради якихось примарних меркантильних інтересів. Поріг тут виступає символом рідної землі, духовного потенціалу українців, їх шляхетності:
Потрухлий український материк
росте, як гриб. Вже навіть немовлятко
й те обігріє стати нашим катом
і порубати віковий поріг.
("Порідшала земна тужава твердь...") [13, с. 156].
Сон в поезіях Стуса - символ надії, сподівання. Сон - це можливість поспілкуватися з людьми, яких любиш, але не можеш з ними побачитись. Сни в поета зболені, тьмяні, червонобокі, Вони стали частиною буття поета-в'язня:
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурова простелися,
і душу порятуй мені.
("О земле втрачена, явися...") [6, с. 601].
Наснилося, з розлуки наверзлося,
з морозу склякло, з туги - аж лящить.
Над Прип'яттю світання зайнялося -
і син біжить, як горлом кров біжить.
("Наснилося, з розлуки наверзлося...") [20, с. 397].
Тіні в поезіях митця символізують темні сили, що окутали Україну і гублять її живу душу:
У цьому полі, синьому, як льон, де тільки ти - і ні душі навколо, уздрів і скляк - блукало серед полії сто тіней.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть і вже, як ліс соснової малечі, устріч рушають.
("У цьому полі, синьому, як льон...") [6, с.613],
Синє поле - то наша Україна. На синьому волошковому полі України блукають чорні тіні, їх дуже багато, вони повністю її заполонили.
Свіча горить. Горить свіча -
а спробуй, відшукай людину
на всю велику Україну.
Мигочуть тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі.
("Довкола мене цвинтар душ...") [19, с. 529],
Отже, при тоталітарному режимі люди в Україні стали настільки безликими, сірими, бездушними, втратили спроможність мислити, мати власну думку і відстоювати свою індивідуальність, що перетворилися на безмовні тіні, і навіть при запаленій свічі знайти людину, справжню людину, дуже важко, впевнений автор.
РОЗДІЛ 2. ВИКОРИСТАННЯ СИМВОЛІВ ПРИРОДИ В ПОЕЗІЇ ВАСИЛЯ СТУСА
.1 Дерева-символи в поетичних творах митця
Відомо, що давні українці жили серед розкішної природи, користувалися її дарами і шанували її. Особливо шанобливе ставлення виробилося у них до дерев. Дерева, за віруваннями давніх українців, були священними і люди їм поклонялися. Майже кожне дерево вважалося священним у наших пращурів. Багато з них виконували роль тотемів. Майже кожне - оспівувалося й опоетизовувалось. Цьому є пояснення. Дерева давали життєдайне тепло в холодну погоду, смачні плоди, благодатну прохолодну тінь у жаркі дні, ховали від дощу і граду. Пізніше з дерева будувалось житло, виготовлялись побутові вироби тощо. Наші пращури розуміли, що без дерев не може розвиватися життя на землі. Більшість дерев, що ростуть в Україні, оспівані в українських народних піснях, думах, легендах та переказах. Із вшануванням дерев були пов'язані обрядові свята: свято тополі, свято дуба (бадняка), освячення верби. На купальське свято теж прикрашали дерево-купало. Деякі з цих вірувань залишилися дотепер у вигляді обрядів: на весілля прикрашають гільце (вільце) у вигляді деревця, що символізує дерево роду [18, с. 65]. Часточки гільця роздають гостям у кінці весільного обряду разом із шматочками короваю. У християнстві є свято Вербної неділі, яке, за деякими даними, запозичене в язичництва. В неділю перед Великоднем в церквах проводиться освячування вербових гілок, які після освячення приносяться додому і виконують роль оберегів.
Обряди вшанування дерев були у багатьох слов'янських народів. В Україні найбільше опоетизовані та оспівані калина, верба, тополя, дуб, явір, клен. Існують навіть прислів'я: "Без верби та калини нема України", "Де срібліє вербиця, там холодна водиця". Наші пращури вважали, що в дерева переселяються дуті померлих людей, тому сире дерево рубати не дозволялося. Лише задля нагальних потреб з дозволу волхвів можна було зрубати живе дерево. Таке мудре ставлення до природи давало змогу людям жити в гармонії з природою, оберігати її для наступних поколінь.
Василь Стус знав і шанував історію свого народу. Перша збірка митця має назву "Зимові дерева". Чому дерева! Бо дерева живі, як люди. Кожне з них має свою історію, долю, характер. А чому ж зимові? Можливо, тому що життя в зимових деревах завмирає, майже припиняється, вони чекають весни, тепла, щоб ожити, розвинутися і розцвісти. Зовсім так, як в нашій Україні: духовне життя за тоталітарного режиму завмерло, майже припинилося. І потрібна була весна, щоби відігрілась, ожила і розвинулася душа українська.
Аріядна Стебельська в статті "За Україну його замучили... (Василь Стус)" писала: "В багатьох поезіях Стуса виступає природа як важлива частина його ліричного світу і та природа оживлена, одухотворена, як в наших предків і ранніх грецьких філософів, гельйозистів. Він близький до природи цілого космосу, і його образність пов'язує "видиме з невидимим", матеріальне з абстрактним" [12, с. 342].
У своїх поезіях В. Стус з великою любов'ю й ніжністю описує такий прекрасний витвір природи як дерево. Він майже з язичницькою побожністю ставиться до живої природи:
Шишки горять, як кремові цукерки,
і пересохлий травень залюбки
тополь потрошить повстяні чемерки,
одягнені, здавалось, на віки.
Проміння пахне глицею сосновою
і незабуді світанковий рій
легенько пінять журкітною мовою
метелики, комашки, комарі.
("Лісова ідилія") [13, с. 50]
Справляю в лісі самоту.
Берези у воді по горло,
мов риби тріпаються, чорно
в очах. І ластівка проворна
вгорі викреслює мету.
Справляю в лісі самоту.
Гривасті сосни, як пантери
спокійні й люті. Атмосфера
гріха - в причаєних печерах,
ялин отіння - наче негри,
А попри стежку день потух.
Агу - агов! Блакитний світе!
Лиш листя золоті привіти,
лиш вільхи шерехи на вітрі,
лиш карих лип смеркальні віти,
тут поночіти, там ще дніти.
І що я розпачем зову?
("Справляю в лісі самоту") [13, с. 63].
Поприсідали верби у воді,
стоїть у березі дівчаток зграйка...
їм навздогін, як молоді берізки,
сподобані духмяним днем червневим
в Ярилів день, у сотню довгих ніг
біжать дівчатка.
("Під диким сонцем") [13, с. 71].
Верби навесні - немов човни.
Лаком і смолою трохи пахнуть,
самі прокурені, пропарені,
мов діжки торішні.
Вербам - радість. Котики зійшли,
як зіходить ластовиння з виду,
в синім травні густо поросли
кучері, вітрами передрібнені.
Вербам - радість. Верби хилять стан,
хай пристаркуваті - то даремно,
то даремно, бо сміється став,
молодо сміється став наш древній.
("Верби навесні - немов човни") [13, с. 150].
Бачимо, з якою любов'ю митець описує кожне деревце. У Василя Стуса дерева, як люди чи тварини - кожне має свої, тільки йому притаманні ознаки, навіть риси характеру: берези залізли в воду по горло, верби поприсідали у воді, а в іншій поезії - верби радіють, що вже котики зійшли. Сосни ж поет наділяв рисами характеру хижих пантер, а ялини видаються йому темношкірими неграми.
Калина - символізує в Україні дівочу красу та цноту, юнацьку честь і лицарську шляхетність. В поезіях Василя Стуса калина ототожнюється з Україною:
У білій стужі сонце України.
А ти шукай червону тінь калини.
На чорних водах тінь її шукай,
бо жменька нас. Малесенька шопта...
("Ярій, душе! Ярій, а не ридай") [6, с. 600].
Біла стужа й чорні води обступили нашу калину-Україну, а все ж хоч тінь її треба шукати, треба знайти і за неї триматися, бодай подумки.
На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
("На колимськім морозі калина...") [6, с. 604]
На далекій Колимі кущик калини нагадує поетові про рідну Україну. Цвіт завжди асоціюється з чимось прекрасним, запашним, весняним чи літнім. Але на колимськім морозі калина не цвіте, як в Україні, пишним білим цвітом, а "зацвітає рудими слізьми". Навіть кущ калини не може нормально розвиватися в суворих умовах Колими, а як же людям вижити в таких умовах? А чому саме "собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми"! Чи не тому, що Василь хотів бачити і бачив свою Україну вільною, соборною (тобто об'єднаною неподільною), незважаючи на всі тюремні мури? [1, с. 18] Гілочку калини вплітали в дівочі вінки, нею прикрашали весільний коровай. Коли мати проводжала сина в далеку дорогу, разом з хлібом у вузлик клала кетяг плодів калини. Калина присутня навіть в інтимних рядках поезії В. Стуса:
Тільки тобою білий святиться світ,
тільки тобою повняться брості віт,
запарувала духом твоїм рілля,
тільки тобою тішиться немовля.
Спів калиновий піниться над водою
тільки тобою, тільки тобою.
("Тільки тобою...") [20, с. 396],
Мені ж приносила калину,
До узголів'я кладучи,
"Іди ж ти, сину, на Україну,
нас кленучи".
("Мене вела ти в ніжні ранки...") [14, с. 34].
Символом України є й тополя. Тополя - міфічний образ-тотем давніх українців. Свято тополі проводили наприкінці весни. Це свято було розповсюджене на околицях стародавнього Києва. Тополя вважалася священним деревом і рубалася для жертовних вогнищ. [8, с. 43]
І в народній творчості це дерево оспіване, і багато українських митців зображали тополю як символ України. Василь Семенович Стус у цьому не відійшов від традицій. З великою любов'ю він описав це дерево в поезії "Тонкостанна тополе!", в якій він порівнює тополю з матір'ю, Україною:
Тонкостанна тополе!
Ти мечем видаєшся лиш здалека.
Ти не меч.
Ти лиш сум.
Ти у горлі гамований крик.
Над тобою гудуть,
мов провісниці, зорі віддавна,
ти ж гойдаєшся тужно
і тужиш навколо моріг.
О, журлива тополе!
Скільки літ ти тужила й квилила!
Ти, мов чайка кигичеш
при битій дорозі сама.
Ти високе прощання.
Ти віками доземна хилилась,
як синів проводжала.
І ждала од горя німа [13, с. 100].
Так само розділили сумну долю України тополі в поезії "Зимові дерева". Вони аж змаліли від нестерпних умов життя:
Згорнули руки - не викричатись
(як викричатись без рук?).
Засніженим віттям витишитись
тополі і не беруться.
Спочили ясні, мов свічі,
холодом, як вогнем,
применшені і порідшалі
з грудневим недобрим днем.
Спочили до дна у роздумах,
наповнені, наче амфори,
піщаним повітрям морозним
української Африки. [13, с. 108].
Грудневий холодний день - це холодне тогодення поневоленої України. Морозне повітря української Африки - словосполучення парадоксальне, але дуже влучно розкриває політичний і духовний клімат тогочасної України.
Коли в далекому холодному невільницькому краї поет згадує свою Україну, то вона ототожнюється з тополею: немає України, то й тополя не шумить "у голові":
Отак собі живу, позбулий часотину,
і рідну Україну не кличу, не зову.
В невільницьких шляхах відмарилось поволі,
вже не шумлять тополі у мене в голові
("Отак собі живу, позбулий часоплину...") [17, с. 131].
Дуб в Україні також вважався священним деревом. За прадавніми віруваннями дуб (прадуб) є першодеревом світу. Згідно з віруваннями прадуб росте у Вирії і плодоносить молодильними яблуками, які дають богам безсмертя. Найбільшим у діброві дубам давні українці приносили жертви (здебільшого різні страви). Зрубати дуба можна було лише за дозволом волхвів [8, с. 34].
В народній уяві дуб асоціювався з силою, міццю та витривалістю. В народнопісенній творчості з дубом порівнювали молодих кремезних парубків та чоловіків. У Василя Стуса дуб теж асоціюється з молодим сильним козаком, який протистоїть всім вітрам:
Запорожець - нелинь-дуб
Край борів отаборився,
Дідьком гнаний вітер нісся,
Шарпав крону, в дупла дув.
Дуб, важкий, неначе дзвін,
Облітає у дзвіночках.
Тільки мало дня і ночі,
Щоби видзвонився він.
Мало років і століть,
Мало зим і хуги мало,
Аби геть пооблітало
Листя із козацьких віть.
Мало років і століть,
І зичливості, і злості.
Він стоїть простоволосий!
Вітер дме, а він стоїть.
("Захмелів землею дуб...") [15, с. 214],
Як могутні дуби-запорожці,
Нам кремезними бути хочеться...
Молодий у борні не поточиться -
Молодий повен моці!
("Ми не перші, і не останні...") [13, с. 212].
А от в поезії "За літописом самовидця" спорохнявілий дуб символізує занепад духовності в Україні. Дуб предковічний всох, "убрався сухим порохном", а разом із занепадом духовності, на думку автора, від нас віддаляється й Україна:
Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі
і крові наточать - упийтесь кривавим вином.
А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.
Наш дуб предковічний убрався сухим порохном. [6, с.598].
Дуби довговічні рослини, міцні й високі. Вони пам'ятають ще прадавню історію нашу. Але за цей час стільки страждань і горя, стільки руш і плюндрувань зазнала земля наша, що наші дуби поніміли з горя:
Дуби, дуби, де ваша слава,
де ваша витримка, дуби?
З доби кривого Ярослава,
з руїни, з москалів доби
ви тільки живете, щоб жити
мовчазно. В горі голос зглух.
("Дуби, дуби, де ваша слава") [14, с. 78].
Поет настільки любить і поважає ліс, що радить людям повчитися життєвої мудрості у дерев, тактовності, доброти, життєлюбності:
Тут ліс - як вічність. Бережи його...
Тут кожен клен тримає на долоні
легкого, ніби пісня солов'я.
Ходи сюди і научайся мовчки,
по-людськи жити. Мусять дерева
навчити доброти, як самодару.
Казати, коли мовиться. Мовчати,
коли мовчиться. І всміхатись вік -
щоб так - усміхненим -
і смерть зустріти.
("Тут ніби зроду сонця не було") [13, с. 131].
До неба, до світла і тепла тягнеться все живе на землі. Мабуть, тому центральною точкою релігійних вірувань наших предків був культ неба. Дерева, як і все живе на землі, теж пнуться до неба, особливо навесні, коли пригріває сонечко, і вся природа оживає, оновлюється, омолоджується:
Дерева, вітром підбиті,
Пещені літом і сонцем,
Піднявши вгору долоні,
Пнуться до неба. Зайшлися
У ритуальному танці.
Я заздрю вам, тривожні дерева
Із добрими дитячими очима!
Ви кожен рік оновлюєтесь: Я ж
До цього тільки прагну.
Людино! Коли дерево струнко
Голубить небо, вітер і весну,
І день, і ніч, і вечори, і ранки -
Не забувай, що дві твої руки
Не можуть мати спокою ніколи.
("Дерева, вітром підбиті...") [13, с. 208].
Очевидно, що автор з безмежною любов'ю і ніжністю ставиться до живої природи, закликає людей берегти і поважати її. Дерева в його творчості займають неабияку роль. Вони символізують розквіт і безперервність буття, життєстверджуючу силу, доброту і щедрість.
Покидаючи надовго рідний край, ліричний герой у поезії Стуса прощається з рідними краєвидами, з українською природою: з тополями, дубами, соснами, березами:
Глухо сосни скриплять на світанні,
хмурі плеса озер віддалі.
Ніби спалахи світла на грані -
краєвиди моєї землі
Сосон бронза, березові плями,
але до обрію частокіл.
Промайнули верби похилені
і сховались за горбами.
Україно, тебе вже не видно -
ні тополь твоїх, ні дубів.
За Михайлівським хутором рідним,
я надовго тебе загубив.
("Глухо сосни скриплять на світанні...") [13, с. 111].
Щоправда, сосни у поета часом викликали негативні емоції. В поезії "Справляю в лісі самоту" вони видаються йому хижими пантерами. У вірші "Присмеркові сутінки опали" сосни асоціюються з неволею, темнотою:
І куди не йду, куди не прагну -
смерк сосновий меркне угорі.
("Присмеркові сутінки опали") [13, с. 602].
символ природа поезія стус
У поезії "Утік з казарми, прослав шинельку..." Василь описує сосни в чужині, між якими він себе почуває валунним каменем. Він розуміє, що природа Уралу гарна, але вона чужа для митця і любити її він не може:
Уральські гори, уральські сосни край Кисигачу.
Я межи вами - валунний камінь - лежу і трачусь.
А шкода віку, і шкода щастя, і неба шкода,
І дуже шкода тебе, прегарна чужа природо. [13, с. 109].
Любов до природи, до лісу настільки велика, що навіть перебуваючи в тюрмі, митець не забуває про нього, він мріє потрапити до лісу.
Піти б у ліс, де стовбури жорсткі,
обвітрені, обшерхлі і незрадні,
доторкнутися глиці, що відросла без мене...
Але далеко - далі смерті - ліс,
моє нестерпне і старе бажання.
("Піти б у ліс, де стовбури жорсткі...") [15, с. 113].
Таким чином, поет вважає дерева своїми друзями, які ніколи не зрадять. Вони розуміють людину, її настрій. Ліс - це улюблене місце поету, в якому він може помріяти, віддихнути, помислити про щось добре, нове і прекрасне.
Його поезія - то сама правда в її істотних і трагічних ознаках, живий нерв України, її безталанна доля.
.2 Прірва як символ зневіри і краху надій
Життєві ситуації на дуже важкому шляху поета складалися часто так, що навіть таку сильну духом людину огортала глибока безнадія. Крах надій, втрату віри і сподівань в поетичній творчості В.Стуса символізує прірва.
В різних поезіях поет вживає цей образ-символ, добираючи синоніми до цього слова, але зміст описуваних почувань від цього не змінюється, а лише набирає різних відтінків. За себе, за друзів, за народ, за Україну, за майбутнє дітей боліла душа поета.
Прірва, урвище, яр, рів, поділ, падь, провалля, безодня, залом, зигзаг, пролами грат - ось той неповний перелік синонімічних назв, що описують глибокі злами душі поета, його глибинний біль і тугу:
Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить.
("Не можу я без посмішки Івана...") [6, с. 60].
О Боже, така мені печаль,
і самота моя - така безмежна,
нема - вітчизни. Око обережно
обмацує дорогу між - проваль:
ото - мій шлях повернення. Чи - не.
("О Боже, така мені печаль...") [19, с. 523]
Коли митця запроторили до в'язниці, відправили до табору, він розумів, що може й не повернутися на рідну землю живим, був свідомий своєї страдницької долі і був готовий зустріти майбутнє, хоч розумів, що гарного попереду мало, що "ця Богом послана Голгота веде у паділ не до зір":
Ще вруняться горді Славутові кручі,
ще синіє річки замріяна гладь,
та вже проминув тебе птахом летючим
твій час, твій останній. Попереду - падь.
Розкрилені висі усі пронеслися,
попереду прірва. І ока не мруж.
Ти бачиш розхрестя дороги? Молися,
бо ти ще не воїн і ще ти не муж.
("Ще вруняться горді Славутові кручі...") [6, с. 610].
Ця Богом послана Голгота
веде у паділ, не до зір.
І тінь блукає потаймир,
щовбами сновигає потай.
("Як тихо на землі!") [20, с. 396].
І ось він край: немов на шелепочку,
стою над урвищем. Так ніби небо
подовжилось на діл.
Іноді поет хотів би перестрибнути через провалля життя і потрапити в дитинство, в якому, хоч і було матеріально важко, але не виникали проблеми морального плану, бо над ними ще не задумувався:
А те, що було тобою,
за чорним яром спливло,
а те, що було тобою,
сповзає в безодню.
Перестрибни через провалля,
допоки ще не старий
і впади в своє дитинство...
("Бідне серце!") [13, с. 129].
Держава, яка так не поважає своїх громадян, яка знищує інтелектуальну еліту, запроторює до тюрем і таборів чесних порядних інтелігентних людей, не має майбутнього, "балансує над проваллям", впевнений митець:
Державо напівсонця, напівтьми,
Ти крутишся у гадину, відколи
тобою неспокутий трусить гріх
і докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
усі стежки до себе захаращуй...
("Трени М.Г. Чернишевського") [4, с. 437].
Над поневоленою Україною виросла висока круча, що піднялася аж до неба і тільки древній сивий Дніпро, який пам'ятав ще байдаки вільних українських козаків, що спускалися по дніпровських водах до моря, ремствував і бився об берег:
Круто круча росла,
піднімалась до самого неба.
Глухо бився об берег
і ремствував древній Дніпро.
("Круто круча росла...") [14, с. 158].
Але треба йти вперед, навіть через провалля, якщо іншого шляху нема, вважає поет:
Коли розступаються гони -
то ти через прірву ступай.
Іде ви поділись, полони,
і де він подівся, той край?
("Сто плах перейди, серцеокий...") [20, с. 399].
Таким чином, прірва у творах Василя Стуса являє собою символ зневіри і краху надій. Цей негативний символ означає недобрі часи для людини, коли в нього опускаються руки, не хочеться жити, йти далі і дивитися в майбутнє.
.3 Вогонь і небо як символи безперервності життя і добробуту роду
Культ неба домінує в віруваннях багатьох давніх цивілізацій. Давні українці, як одна з найдавніших цивілізацій світу, сповідували небесні сили. Небо посилає нам дощ, на небі знаходиться джерело енергії, що необхідне для життя на Землі, - Сонце. Місяць, нічне світило, теж знаходиться на небі. З небом пов'язують свої надії і сподівання, до нього тягнеться все живе на землі, до нього моляться.
В поезіях Василя Стуса небо виступає символом високих дум, стремлінь і надій людини:
Вікна відкрито, груди...
Дощику, пропусти!
І дихають небом люди,
що падає з висоти.
("Мотиви травня") [13, с. 200].
Люди щасливі, коли вони відчувають небесну благодать, високі думи породжують такі ж діяння. А от коли з якихось причин втрачається віра, не відчувається присутність неба, то стає нестерпно жити, втрачається життєва наснага:
Як то сниться мені земля,
на якій лиш ночую!
Як мені небеса болять,
коли їх я не чую.
("За читанням Ясунарі Кавабати") [20, с. 404],
Як тихо на землі! Як тихо
і як нестерпно - без небес.
Пантрує нас за лихом лихо,
щоб не помер і не воскрес.
("Як тихо на землі!") [20, с. 396],
Небо - це символ надії, добра, правди, і хоч як «е важко іноді буває в житті, треба не втрачати віри, намагатися побороти зневіру і жити, і боротися, і перемагати свою слабкість, вважає митець:
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто зневір.
Моя душа запрагла неба...
("Крізь сотні сумнівів я йду до тебе...") [20, с. 398],
Навіть в тюрмі людина може мати чисті, високі мрії, тягнутися до світлого і високого. Вільна духом людина навіть з тюрмі вільна:
Тюрма не доросте до неба:
ще землю їстиме тюрма.
("Не побиваюсь за минулим...") [13, с. 84].
До неба звертаються люди із своїми надіями, жалями, з вірою у справедливість. Але коли вже несила надіятись і вірити, молитися і чекати, то небо із "стосів вір" перетворюється в "печаль", твердить митець. Небо "порожнє", як і душа людини, яка зневірюється:
Не бог - а борг. Не голубінь - а біла
печаль глибока. Небо - стоси вір.
До нього звикли ж руки, пам'ять, розум, зір.
Та зір ослаб. І згинув розум. Пам'ять збігла.
Не небо - а печаль. А голубінь.
Не бог - а борг. Не слово - а мовчання.
Бо тане слово, а небес клечання -
мовчазна блискавка.
("Не бог - а борг") [14, с. 90].
Наді мною синє віко неба,
сіро-чорна, як земля труна
обшиває душу. Так і треба,
вже остання лопнула струна,
вкрай напнута сподіванням.
("Наді мною синє віко неба...") [6, с. 610].
Оскільки небо в творчості митця є символом всього високого, світлого, справедливого, то все, що пов'язане з небом, несе благодать. Тому зоря в поезіях Василя Стуса - символ майбутнього. Вона провіщає майбутнє, наближує і освічує шлях до нього:
Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать -
така ясна лягла мені на душу
сумирену, що я збагнув нарешті:
ота зоря ~ то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря - вістунка твого шляху,
хреста і долі, ніби вічна мати,
вивищена до неба (од землі
на відстань справедливости)...
Лиш мати - вміє жити,
аби світитись, немов зоря.
("Мені зоря сіяла нині вранці...") [20, с. 397].
Ліричний герой боїться заблукати без провісниці своєї долі, зорі, а тому він вперто її шукає в небесній безодні.
Ти чуєш тріск в високих зорях?
Їм треба поміняти кола:
в свічаді світної любові
нова вже родиться зоря...
("Там горілиць, упавши долу..") [13, с. 120].
Нова зоря - нова надія на щастя, на любов, на добро. І появляється надія, що з народженням нової щасливої зорі догорить недоля.
Як відомо, наші пращури-язичники були вогнепоклонниками. Вогонь (огонь) в давніх українців вважався живою очищувальною силою. За повір'ям, вогонь - це багатство, тому не можна було давати його з дому, щоб не обідніла родина. Через те домашнє вогнище пильно оберігалося. Якщо ж не вбережеш вогонь в домі, - говорило давнє повір'я, - чекай біди.
В капищах служителі язичницького культу (огнищани) утримували вічний вогонь на знак зв'язку з богами та безперервності життя і добробуту роду. Вогонь використовували і в лікувальних цілях. Наприклад, щоб не боліла голова, мили її водою, в яку кидали жарини [8, с. 28].
На купальське свято молоді парубки та дівчата стрибали через розпалене багаття. Вважалося, що вогонь очищає їх від скверни і оберігає від нечисті.
У поезії Василя Стуса вогонь як символ очищення зустрічаємо досить часто. Причому вогонь у поета виступає в різних образах: стовп високого вогню, багаття, вогнище, полум'я, ватра, смолоскипи, костри, запалена свічка, жарина…
У вірші Василя Стуса "Накликання дощу" поет зображає язичницький обряд жертвопринесення богам (спалювання на вогнищі худоби) для накликання дощу, від якого залежить майбутній урожай, а отже і добробут роду:
Трипільських сонць шалена коловерть
волого ллється у трипалі руки
богів поганських. Спопелілі круки
розлітані круг ватрища пожертв.
Волів і коней на кострі димлять
патрошені гніді й круглі туші,
і лопаються лунко, як гладущики
обезголосені тіла закланні. [13, с. 69].
В багатьох поезіях Василя Стуса зустрічаємо образ вогню зігріваючого, вогню очищувального, вогню жертовного, вогню надії:
Крізь сотні сумнівів іду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням.
("Крізь сотні сумнівів іду до тебе...") [4, с. 433].
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
дум смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
("Боже, не літості - лютості... ") [4, с. 439].
Щоправда, іноді поет показує вигасле багаття, тобто втрату надій на продовження добробуту нашого роду та втрату зв'язку з богами, тобто втрату духовного зв'язку з пращурами, із нашими коренями:
Сидимо біля погаслого вогнища
перебираємо в долоні попіл
розтираємо витухлі геть вуглини:
а що як зажевріє раптом жар?
Ось він, замріяно каже друг,
очі його туманіють страхом...
Бачу, відказую скорботно другові,
придивляючись до нічних світлячків.
Сидимо біля згаслого вогнища -
століття, друге, третє..,
жар не стукає, не гасне.
Так що друг, коли невіра його нестерпна
називає купину вічним вогнем
і просить сірники,
щоб запалити цигарку.
("Сидимо біля погаслого вогнища...") [13, с. 181].
Вже кілька століть ми, українці, сидимо біля згаслого родинного вогнища, сумно констатує автор. А щоб не втратити зовсім надію на віднайдення бодай малесенької жевріючої жарини, то називаємо купину вічним вогнем чи світлячків приймаємо за жарини.
Отак, розгубивши себе, свої духовні вогнища українці втрачають Україну, вважає поет. Велика зневіра закрадається в душу митця, який бачить, як догорає духовний потенціал народу:
Догоряють українські ватри,
догоряє український весь
край. Моя дорога догоряє,
спрагою жолобиться душа.
("Даждь нам, Боже, днесь!") [15, с. 91].
Моя Україна не знає
веселих світань.
Моя Україна палає
у мить догорянь.
Її догоряє майбутнє
І тужить, ридає,
І в передвечірній сутіні
Лиш руки ламає.
("Моя Україна забула...") [14, с. 33].
Журиться поет, думає про свій заснулий народ, бідкається, що не може запалити багаття, розбудити і піднести дух народу свого:
Як запалить тебе багаття,
у чорний день? У чорну ніч?
("Біля гірського вогнища") [13, с. 101].
Борітеся - поборете. В огні
Пашіє голова моя жертовна,
На все готова і на все вготована,
Чекає одчайдушної борні
("Борітеся - поборете!") [14, с. 35].
Центральною точкою релігійних вірувань наших предків, як ми вже говорили, був культ неба. Шанувалися в першу чергу сили, що мали небесне походження: грім, блискавка (Перун) та небесні джерела світла й тепла. Хоре (Дажбог) - бог сонця [2, с. 140].
Сонце, як небесне світило, небесний вогонь, теж було предметом поклоніння наших пращурів. Вони розуміли, що Сонце, посилаючи на Землю проміння свої, творить життя. Сонце всюдисуще.
Воно в квітучій яблуневій гілці, в соковитому плоді, воно в нашій крові, в клітинах нашого організму, в пісні солов'я [10, с. 543].
Все живе радіє сонцю:
Пресвітле небо аж кипить,
пресвітле - аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибі, що вгорі кипить
сонце-угорі!
("Даруйте радощі мої") [13, с. 68],
Запахло воском, сонцем і зелом,
В мосянжне колихання передліта
Летить бджола, журбою оповита,
Мов янгол із надламаним крилом...
("Запахло воском, сонцем і зелом...") [20, с. 400],
Без сонця неможливе життя на землі. Земля, маючи це сонячне щастя, стала садом квітучим, буйним. Якщо Сонце віддалиться від Землі, і його промені не будуть зігрівати нашу планету, то вона замерзне.
Як неможливе життя землянина без сонця, так неможливе життя нації без духовності. Тому, щоб показати, що культурне, духовне життя України завмирає, знаходиться на грані знищення, поет пише:
Ярій, душе! Ярій, а не ридай!
У білій стужі сонце України. [6, с. 600].
Чи не парадокс: сонце - в стужі, тобто замерзає? Цей вірш митець присвятив пам'яті української художниці Алли Горської, яку було вбито при нез'ясованих обставинах.
Але, якщо гинуть кращі представники української інтелігенції (Алла Горська, Володимир Івасюк), а багато інших заарештовано і вкинуто до тюрем і таборів, то сонце України дійсно замерзає.
А в поезії "За літописом самовидця" сонце в українців украли:
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа. [6, с. 598].
Погано, якщо сонце вкрадене, погано, коли воно замерзає, але, якщо воно розлютиться, розпечеться, "кипить", то може спалити все на землі:
Як прохопитись чорнокриллям
під сонцем божевільно-білим?
Як бути? Як знебуть ? Як жить?
("Біля гірського вогнища") [13, с. 101].
І сонце твоє простопадне кипить.
Тугий небокрай, погорбатілий з люті гірких дорікань.
("Гойдається вечора зламана віть...") [20, с. 402].
Таким чином, таке розпечене добіла сонце поет називає стожальним, божевільним. Воно символізує нестерпні умови життя, ненависть та гнів.
Вогонь та небо - це позитивні символи в поезії Василя Стуса, вони являють надію, радість, добробут українського народу. У тяжкі хвилини, погляд у небо - завжди дарує людині віру в майбутнє, в світле життя, у людини знов зявляються сили йти далі, вперед незважаючи ні на що.
.4 Кольорова палітра поезій Василя Стуса завдяки використанню символів
Природа України розмаїта і багатобарвна. Багатьох поетів вона надихала на поезію, яка сягала вершин у світовому мистецтві. Кольори в поезії українських митців, як і в житті українців, завжди відігравали неабияку роль. Різні барви символізували певні грані людського буття.
Ось у Василя Стуса:
Заримую червоне й чорне.
Заримую вітчизну й тюрму,
вождя з бригадиром колгоспу
і піду з козопасом Макаром
піднімати цілину
("Заримую червоне й чорне") [14, с. 107].
Вірші Василя Стуса взагалі є прикладом поезії, почуття в якій народжуються і передаються через кольори. В.Я. Неділько писав: "Барви поезій В. Стуса - здебільшого темні, похмурі - визначаються і страшними табірними реальностями, й суспільною дійсністю часів стагнації" [7, с. 24].
І це дійсно так. В поетичній палітрі Василя Стуса багато чорного кольору. Причому чорні в поета не тільки ті предмети чи об'єкти, яким за своєю природою належить бути такими: чорні тіні, чорне вороння, чорноводдя, але чорними, за словами поета, є прокльони, біда і навіть "чорніє безум хитай-води":
Де сиві ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів.
("О земле втрачена, явися...") [6, с. 600].
Поорана чорна дорога кипить.
Нема ні знаку од прадавнього шляху.
("Гойдається вечора зламана віть...") [20, с. 403].
Море - чорна грудка печалі,
душа Мефістофеля
наодинці.
("Море...") [13, с. 106].
Як бачимо, чорного кольору в поетичній палітрі Василя Стуса багато. Але поряд з чорним кольором митець використовує протилежний - білий. Причому білий колір автор бере не для описів світлих святкових почувань, його вжито не як колір урочистості, чистоти, непорочності. Білий колір у поета асоціюється з холодом, стужею, болем і навіть божевіллям:
Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
У білій стужі, білих голосінь
це гроно болю, що паде в глибінь,
на нас своїм безсмертям окотилось.
("Ярій, душе! Ярій, а не ридай") [6, с. 600].
У деяких редакціях дається: у чорній стужі. Можливо, тому що автор обидва ці кольори асоціював з негативними, сумними сторонами людського буття.
Прив'язана за коси до сосни,
біліє, наче біль, за біль біліша.
Ой, як та біла білота боліла,
О, як боліла біла білота!
("Горить сосна - од низу до гори") [6, с. 597].
Мій Боже, білий світ -
це біле божевілля -
не варт того зусилля,
то й бідкатися встид.
("Задумалася свічка...") [13, с. 82].
Але поезіям Стуса притаманні не тільки чорний та білий кольори. Часто він вживає двоколірність, нерідко - контрастну, яка дає можливість підсилити значення зображуваного, надати йому емоційного змісту:
Осики лист каро-зелений
тремтить на вітрі і тремтить
("Осики лист каро-зелений...") [6, с. 606].
Не просто зелений, а каро-зелений, тобто припсований, поруділий, не свіжий, не яскравий, бо - на вітрі, на стужі.
Наді мною синє віко неба,
сіро-чорна, як земля, труна
обшиває душу. Так і треба,
вже остання лопнула струна...
("Наді мною синє віко неба...") [6, с. с. 610].
Горить сосна - од низу до гори.
Горить сосна - червоно-чорна грива
над лісом висить. Ой, і нещаслива
ти чорнобрива, Галю, чорнобри...
("Горить сосна - од низу до гори.") [6, с. 597].
В цьому контексті червоно-чорна грива асоціюється з криваво-чорною, смертоносною.
Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай червону тінь калини.
На чорних водах тінь її шукай.
("Ярій, душе! Ярій, а не ридай") [6, с. 600].
Біла стужа і чорні води обступили нашу калину-Україну, а все ж хоч тінь її треба шукати, треба знайти і за неї триматися, бодай подумки.
Весь обшир мій - чотири на чотири.
Куди не глянь - то мур, куток і ріг.
Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг
("Весь обшир мій - чотири на чотири") [6, с. 605].
Очевидно, що кольори в поезії Василя Стуса вживаються не просто для опису предметів чи ландшафтів. Розмаїття барв у митця - це розмаїття почуттів, це світосприймання, світобачення і світовідчуття. Поет не тільки бачить світ у кольорах, він його відчуває кольорами. Навіть абстрактні речі, які не можуть мати забарвлення, не можна відчути на дотик і смак, Стус бачить і відчуває. Іноді описані предмети чи явища поет не характеризує, не означує кольором, але їхній опис асоціюється з певним кольором і навіть смаком та запахом:
Куріє руїна. Кривавим стікає потоком,
і сонце татарське стожальне разить наповал.
("За літописом самовидця") [6, с. 598],
В уяві - чорні спалені хати і темно-червоні криваві потоки, а над усім цим - безжальне, розпечене добіла сонце.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров така густа,
така крута, як кров у наших жилах.
("Ярій, душе! Ярій, а не ридай") [6, с. 600].
Калина - червона, то ж її кров червона і густа, як людська, а оскільки калина є символом України, то поет асоціює її кров з пролитою кров'ю українців. (Нагадаємо читачеві, що вірш було присвячено пам'яті Алли Горської, яка трагічно загинула за нез'ясованих обставин.)
Сонце випромінює тепло, а воно має жовтогарячий колір. Отже, читаючи наступні рядки, бачимо перед собою молоді соковиті жовтогарячі кульбабки, які звеселяють ландшафт і милують око:
...горять кульбаби, тішачи півсвіту
своїм цнотливим молодим теплом.
("Запахло сонцем, воском і зелом...") [20, с. 400].
"У творчості поета переважають вірші-настрої, вірші-переживання, глибока внутрішня робота думки зумовила підвищену образну місткість і прозорість синтетичного узагальнення", - писав М. Жулинський [3, с. 13].
А оскільки в творчості митця переважає гармонія настроїв - від неї й залежить кольорова гама, гра світла й тіні. Ніжними відтінками автор змальовує рідну землю, далеке небо, захід сонця. Відчувається, що митцеві подобаються кольори синій, голубий, лазуровий, бузковий, зелений, жовто-золотий. Це кольори, якими можна змалювати простір, волю, тепло, домашній затишок, великодню паску, рідну Україну та її неповторну природу:
Часом приспиться синій барвінок,
сивий полин і сум чебрецевий,
київські сосни, тихий зарінок.
Я не крицевий.
("Скучив за степом, скучив за лугом...") [6, с. 611].
Я поглядом зизим шукаю
в безодні зорю золоту.
("Сто плах перейди, серцеокий...") [20, с. 399].
За мною Київ тягнеться у снах,
зелена глиця і темнава червінь
достиглих, черешень.
("За мною Київ тягнеться у снах...") [19, с. 524].
Іди ж - любися, кохайся, шаленій,
впивайся молодим, зеленим, зельним.
("Молодий Гете") [13, с. 99].
О, ці жовті будинки,
Ці жовтіючі листя на деревах,
Цей пожовклий, але по-старечому прозорий Київ,
Цей жовтий світ -
ніби паска, щиро вимащена золотим яєчком.
("О, ці жовті будинки...") [14, с. 101].
А от фіолетовий колір Стусові чомусь не подобався. Він викликав негативні асоціації в митця нарівні з чорним та білим:
Ой жаль стоїть по всіх кутках,
ой фіолетовий жаль,
і трясця садить гопака,
і вурдиться печаль.
("Не відволодати душі")
І в ртутній спеці фіолету
він невимовна довго чез...
("Куріють вигаслі багаття") [13, с. 43].
Олег Рарицький зазначив: "Стус не вдається до описовості. Лаконічність висловлювання, властива його віршам, дає право говорити про специфічне відтворення дійсності, де немає зайвих слів і непотрібних емоцій. Цей факт переконує в оригінальності таланту..." [9, с. 18]. І це дійсно так. В поезії Василя Стуса немає яскравих детальних описів природи чи об'єктів. Поезія відзначається образністю, лаконічністю. Двома-трьома словами поет ніби ставить крапку після сказаного. На довгі описи, можливо, не було часу чи й бажання:
Хай яблука останнього достою
в мої червонобокі виснуть сни.
("Верни до мене, пам'яте моя") [6, с. 615].
На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
("На колимськім морозі калина...") [6, с. 604].
Таким чином, поезія Василя Стуса - оригінальна. Кольорова палітра його віршів розмаїта і багатобарвна, та немає тут ні випадкових, ні нейтральних барв: кожному кольору своє місце, своє значення і призначення. Все строго, образно, витончено, доцільно і влучно по-стусівськи.
ВИСНОВКИ
Василь Стус - це людина високоï освiти i великоï культури, його знання виявляється в багатствi тематики, глибинi фiлософських мiркувань i незвичайнiй рiзноманiтностi лексики та фразеологiï. Стусова лiрика здебiльшого коротка, мало в нiй нахилу до розповiдi, частiше трапляється щось в родi "спомину", листа, чи щоденника. В римуваннi поет рiдко коли користується традицiйною системою, яку застосовує у вiршах народнопiсенного характеру. Частiше вiн рими або цілком уникає, або теж шукає нових i цiкавих пов'язань, включно до внутрiшньоï рими, яка часто є основною в його вiршах. Проте не iнструментацiя, не ритм i не рима є найцiкавiшими в Стуса, а його образнiсть вислову, яка, у поєднаннi з дуже своєрiдним свiтосприйманням, дає нам стиль оригiнального поета.
Таким чином, вивчаючи поетичну спадщину Василя Стуса, зустрічаємо в його творах певні символи. Значення окремих символів у стусових поезіях деякими літературознавцями пояснено. Але цій праці ми дослідили, систематизували і пояснили значення та походження всієї системи образів-символів, що зустрічаються в поезіях В. Стуса.
На основі своїх досліджень ми зробили висновок, що символи в поезії митця не випадкові. Вони мають певне історичне та філософське підґрунтя. Ці образи-символи виведено з життєвої філософії наших пращурів, давніх українців, з культурних надбань та уподобань українського народу, з його поглядів, вірувань, міфів, обрядів, звичаїв та з надбань світової культури.
Символи неба, вогню, сонця як вогню небесного, свічі - це поетичне втілення релігійних та філософських поглядів давніх українців на спосіб людського буття. Автор змалював та опоетизував ці символи згідно з історіософією українського народу, який сповідував культ неба та вогню.
Символи дерев: дуба, тополі, калини, верби виведено з вірувань давніх українців, що пізніше знайшли своє місце в народних піснях, думах, легендах та переказах, а також неодноразово оспівувалися в поезіях українських митців. Батьківський поріг також неодноразово виступає в українській поезії символом рідного дому, любові до землі, на якій родився і виріс персонаж.
Образи-символи тіней, прірви відомі в світовій літературі як такі, що зображають негативні явища людського буття. Символ-образ сну як провісника майбутнього чи як спосіб втілення нездійсненних бажань теж відомий у світовій літературі. Тут Василь Стус не відійшов від традицій світової літератури.
Дуже оригінальне висвітлена в поетичній творчості митця кольорова символіка. Біла й чорна барви відомі в світовій літературі та багатьох віруваннях, обрядах, звичаях як барви, що символізують жалобу. Також ці кольори асоціюються з війною, смертю, нещастям. Василь Стус розширює коло їх вживання. Він ще показує білий колір, як колір божевілля, а чорний - як крах надій на відновлення.
Відомо також, що чорний колір входить до класичного українського орнаменту на ряду з червоним, де червоний - то любов, життя, воля, а чорний - то журба, страждання. Таке класичне поєднання барв поет також використовує в своїх поезіях, але розширює їх символічне коло. За Стусом "червоне" - вітчизна, а "чорне" - тюрма.
Негативно митець виводить кольоровий образ фіолету. Він вважає, що фіолетовий колір - це "колір божевілля і судної доби". А блакитну (синю) і жовту (золоту) барви поет зображає як барви життєвого простору.
Вони в поезіях В. Стуса символізують середовище проживання (поле, синє, як льон) та життєдайну силу (жовтаве курчатко; паска, змащена яєчком; жовтогарячі кульбаби, що тішать півсвіту своїм теплом). Такі асоціації невипадкові. Адже жовтий і синій кольори присутні в українській геральдиці.
Таким чином, розглянувши систему образів-символів, що виведені в поезії Василя Стуса, робимо висновок, що вони мають глибокий зміст в поетичній творчості поета. Всі образи виникли на історичному та життєво-філософському ґрунті українського народу та народів світу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Віват Г.І. Про деякі особливості поезії Василя Стуса // Українська література в загальноосвітній школі. - 2000. - №2.-С. 18-20.
. Домбровський О. Дохристиянські вірування населення території України // Збірник праць Ювілейного Конгресу "Науковий конгрес у 1000-ліття хрещення Руси-України у співпраці з українським вільним університетом". - Мюнхен. -1988/1989.- С. 136-150.
. Жулинський М.Г. Василь Стус // Із забуття - в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). - К.: Дніпро, 1990. - С. 417-431.
. Жулинський М.Г. Із забуття - в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). - К.: Дніпро, 1990. - 448 с.
. Zakydalsky Oksana. Василь Стус // Жіночий світ. - 1996. - №1-2. - С. 15.
. Золотий гомін. Українська література: Хрестоматія для 11 класу середньої школи. - К.: Освіта, 1995. - 624 с.
. Неділько В.Я. Василь Стус. Доля, життя, поезія. //Українська мова і література в школі. - 1992.- №2. - С. 21-30.
. Плачинда С.П. Словник давньоукраїнської міфології. - К.: "Український письменник", 1993. -63 с.
. Рарицький О. Гуманістичне осмислення буття (До історії літературного дебюту В. Стуса) // Дивослово. - 1999. - №2. - С.63-65.
. Силенко Л. Мага Віра. Рідна Українська Національна Віра (РУН Віра). - Велика Британія - СІІІА - Канада - Австралія - Західна Німеччина, 1979. - 1428 с.
. Словарь української мови / Упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко. - В 4 т. - К.: Наукова думка, 1996. -Т.2:3-Н.- 582 с.
. Стебельська А. За Україну його замучили... (Василь Стус) // Збірник наукових праць канадського НТШ. - Торонто, 1993. -С. 340-345.
. Василь Стус. Твори у чотирьох томах шести книгах. Т.1: кн.1. - Львів: Видавнича спілка "Просвіта", 1994. - 432 с.
. Василь Стус. Твори у чотирьох томах шести книгах. Т.1: кн.2. - Львів: Видавнича спілка "Просвіта", 1994. - 302 с.
. Василь Стус. Твори у чотирьох томах шести книгах. Т.2. - Львів: Видавнича спілка "Просвіта", 1995. - 430 с.
. Василь Стус. Твори у чотирьох томах шести книгах. Т.З: кн.2. - Львів: Видавнича спілка "Просвіта", 1999. - 496 с.
. Ткач М. Дерево роду. - К.: "Анфас", 1995. -112 с.
. Українська література: Хрестоматія 11 клас для середніх навчальних закладів. - К.: Ірпінь, 2000. - 576 с.
. Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В З т. - К.: Видавництво "Рось",1994,-Т.З.-688 с.