ємною складовою будь-якої країни сучасності. Оскільки цей політико-правовий інститут є надзвичайно персоніфікованим (принаймні, у порівнянні з іншими базовими інститутами держави), то проблема поєднання вимог незмінності з розвитком його потужного адаптивного потенціалу постає на сьогодні як нова. Таким чином, системне вивчення інституту глави держави як особливого політико-правового феномену уявляється однією з актуальних проблем сучасної політичної науки.
Роль глави держави у здійсненні системних перетворень суспільства є, беззаперечно головною, якою б не була при цьому форма правління, оскільки саме глава держави може уособлювати реформи, та й загалом стати їх символом. З іншого боку, у науці постійно постає питання, яким чином під впливом здійснення системної модернізації суспільства трансформується сам інститут глави держави, і які фактори та чинники відіграють провідну роль у процесі таких змін.
Відгуком на зміни політико-правових реалій, що відбуваються протягом останніх десятиліть, виявляється тенденція до конституціоналізації різновидів змішаної республіканської форми державного правління, виокремлення нової форми організації державної влади - парламентсько-президентської республіки, яка не вміщується в усталені межі звичних класифікацій, проте відповідає міжнародно-правовим стандартам, ідеям демократії й пріоритету прав людини.
Для сучасної України, яка перебуває на етапі становлення й удосконалення національної державності, питання щодо юридичної природи змішаної республіканської форми державного правління, її різновидів, їх недоліків та переваг набувають особливої актуальності й гостроти, свідченням чого є процеси конституційного реформування, які відбуваються в нашій державі сьогодні.
На відміну від «чистих» республік − президентської й парламентської − змішана республіка трактується сучасною наукою неоднозначно. Одні вчені ставлять під сумнів сам факт її існування, інші − по-різному інтерпретують її сутність. Як результат − немає й уніфікованого підходу до визначення загальних правових ознак такої республіки. З огляду на це підходи до виділення її різновидів, їх сутності й правових ознак набувають ще більшої різноманітності. Так, виокремлення президентсько-парламентського різновиду змішаної республіки зумовлено історичним досвідом ХХ ст. (V Республіка у Франції), а функціонування другого її різновиду − парламентсько-президентського − припадає здебільшого на кінець ХХ - початок ХХІ ст.
Саме виходячи із цього, вважаємо, що науковий аналіз сутності, особливостей, визначення правових ознак усіх видів республік, а також статусу глави держави в таких республіках, особливо парламентсько-президентської форми державного правління, акцентування уваги на її модифікаціях у конституційній практиці, на шляхах ефективного правового закріплення цієї моделі на українському ґрунті є необхідним. Конституційно-правова доктрина розглядає главу держави як посадову особу, яка очолює всю державу та володіє широкими повноваженнями. Нерідко глава держави розглядається в якості гаранта національної єдності, який забезпечує одночасно наступність і стабільність державної влади, взаємодію різних її гілок.
Отже, з огляду на це, а також враховуючи, що глава держави є одним з найважливiших елементiв державного механiзму, то актуальність даної теми не викликає сумніву, особливо на сьогодні в Україні, в тому політичному середовищі, яке склалося внаслідок революційних подій.
Мета дипломної роботи є дослідження різних видів форм правління в світі, аналіз особливостей розподілу влади у змішаній республіці, зокрема конституційно-правового статусу глави держави, правової природи цього інституту, а також порівняння інститут глави держави у змішаній республіці із його статусом в державах з іншими формами правління, дослідження становлення та розвитку інституту президентства в Україні та інших країнах світу, характеристика існуючих його моделей на основі аналізу чинного українського та зарубіжного законодавства, а також праць вітчизняних та зарубіжних науковців, а також розробка і обґрунтування пропозицій організаційно-правового характеру і практичних рекомендацій з метою оптимізації цього та вдосконалення інституту глави держави загалом та президента в Україні.
Виходячи із поставленої мети, у дипломній роботі зосереджено увагу на вирішенні таких основних завдань:
-проаналізувати історичні передумови становлення інституту глави держави в світі, охарактеризувати його історичний розвиток;
визначити місце глави держави в системі інших органів державної влади;
розкрити взаємозалежність форми правління та конституційно-правового статусу глави держави;
надати функціональну характеристику компетенції глави держави, охарактеризувати її у контексті співвідношення з функціями держави, а також здійснити класифікацію функцій глави держави за різними параметрами;
розкрити зміст компетенції глави держави;
здійснити аналіз становлення і розвитку інституту глави держави в Україні до запровадження інституту президента;
обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення конституційно-правового статусу глави держави в Україні в умовах трансформації форми держави та системи правління.
Обєктом дослідження є механізм функціонування держави та місце у ньому глави держави як його окремого елемента.
Предметом дослідження є статус глави держави в змішаній республіці, зарубіжний досвід його функціонування та вітчизняна модель цього інституту.
Методологічна основа дослідження та науково-теоретична база. Дослідження проводилось з використанням діалектичного, історичного, порівняльно-правового, системно-структурного, статистичного методів, а також соціологічного методу (анкетування). У роботі також застосовувались інші загальнонаукові та спеціальнонаукові методи пізнання.
Науково-теоретичною базою дипломної роботи стали праці таких вітчизняних та зарубіжних вчених, таких як: В. Аверянов, О. Андрійко, Ю. Барабаш, Ф. Бурчак, Ф. Веніславський, Н. Воротіна, В. Головатенко, Р. Гринюк, В. Денисов, В. Долежан, О. Дубина, М. Козюбра, В. Колесник, А. Колодій, Ю. Коломієць, Т. Костецька, Л. Кривенко, Є. Кубко, І. Куян, В. Лемак, О. Марцеляк, О. Мироненко, Г. Мурашин, Є. Назаренко, Н. Нижник, В. Опришко, Н. Плахотнюк, В. Погорілко, І. Процюк, С. Серьогіна, В. Сіренко, О. Скакун, В. Скрипнюк, О. Скрипнюк, М. Ставнійчук, Ю. Стасюк, Є. Тихонова, М. Ткачук, Ю. Тодика, В. Федоренко, М. Цвік, В. Шаповал, В. Шатіло, Ю. Шемшученко, В. Шувалова, О. Ющик, В. Яворський, Ю. Аганов, М. Байтін, Є. Баталов, С. Березка, Г. Василевич, І. Волошенко, Е. Георгіян, І. Горнак, Д. Горовцов, О. Дербин, Д. Златопольський, В. Кайнов, В. Корельський, Н. Колобаєва, В. Маклаков, В. Маліновський, Є. Матусевич, О. Миронов, Р. Мухаєв, О. Осавелюк, Л. Окуньков, С. Паречина, В. Прокошин, В. Реут, М. Сахаров, Ю. Скуратов, В. Суворов, А. Султанов, А. Тиковенко, І. Хутинаєв, В. Чиркін, М. Чудаков, О. Алексєєв, В. Гессен, О. Градовський, В. Грибовський, А. Єлістратов, М. Коркунов, М. Лазаревський, П. Міжуєв, Л. Тихомиров, Б. Чичерін, Б. Лазарєв, А. Мішин, С. Камінський, З. Черніловський, Р. Агранофф, Т. Адорно, Ф. Ардан, Р. Арон, Дж. Барбер, В. Бернхем, Дж. Блум, Р. Брод, Ч. Вайз, А. Валанзуала, С. Валанзуала, Л. Готроп, Д. Л. Горовіц, М. Дебре, А. Демішель, М. Дюверже, Р. Елліс, А. Есмен, Б. Келлерман, Т. С. Кілер, Е. Корвін, Б. Ларрі, Х. Дж. Лінц, С. Лорті, Х. Меллер, С. Мілкіс, Р. Нойштадт, Л. Ольсон, Т. Петерсон, М. Пікемаль, Ф. Платон, С. Сковронек, М. Стукі, Ф. Табіо, А. де Токвіль, Ф. Фрейдел, С. Хесс, С. Холмс, П. Шейн, А. Шлезінгер, М. Шугарт тощо.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у дипломній роботі сформульовано та обґрунтовано такі теоретичні положення, висновки та практичні пропозиції:
Øдоводиться позиція про те, що змішана республіка є найвдалішою формою державного правління, зокрема парламентсько-президентська.
Øвисловлено та обґрунтовано висновок про доцільність запровадження інституту народної законодавчої ініціативи в Україні та «народного вето».
ØЗапропоновано вдосконалення існуючих та запровадження нових форм безпосередньої демократії на конституційному рівні в Україні
Øвносяться конкретні пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства, що стосується статусу глави держави (президента) в умовах сучасної парламентсько-президентської республіки.
Структура дипломної роботи. Відповідно до мети, завдань та предмета дослідження, дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, які загалом мають дванадцять підрозділів, висновку, списку використаних джерел, додатків.
Розділ 1. Суть республіки як форми державного правління
1.1 Форма державного правління: поняття та види
Форма правління чи спосіб організації верховної влади в державі, співвідношення вищих органів державної влади між собою та особливості їх формування є безумовно, провідним елементом форми держави. Зокрема, форма держави - це її апарат, що виражається в характері політичних взаємовідносин між людьми, між людьми й державою, між державою й людьми в процесі управління ними, в методах організації вищих органів державної влади і в адміністративно - територіальному поділі держави. В формі держави втілюється природа й організація публічної влади - система закладів, що управляють справами суспільства. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Також, усі її елементи мають правову основу - вони фіксуються у конституції, законах, підзаконних актах. Хоча, варто зазначити, що закріплені у конституційних законах правила і реальна дійсність можуть не збігатись і не відповідати дійсному характеру існуючих відносин.
Взагалі, державне правління визначається як спосіб організації вищої державної влади. Отже,форма державного правління - це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Зазвичай, характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Форма правління відображає конфігурацію вищих органів державної влади, відповідає на запитання про те, як загальні функції держави щодо управління суспільними справами розподіляються між ними, яким чином формуються вищі органи державної влади і через які інститути суверенна воля народу втілюється в життя.
Саме поняття «форма державного правління» формувалось у процесі суспільно-політичного розвитку й було втілено в результаті пізнавальної діяльності багатьох поколінь державознавців. Варто зазначити, що в науці конституційного права здійснювалось комплексне дослідження такого державно-правового явища. Так, зокрема, серед науковців точились суперечки щодо того, який термін правильно вживати - державне правління чи форма державного правління. Через те, що форма правління розглядається в контексті дослідження саме як політико-правова категорія, а її елементами виступають органи державної влади, то доречно застосовувати термін саме «форма державного правління». Певний прорив в уніфікації терміна «форма правління» зробила Швеція, де вперше на офіційному рівні у 1772 р. прийнято акт, який визначав організацію державного механізму на рівні найвищих ланок і мав відповідну назву. Також, про форму правління як характеристику владної системи держави йшлося у Конституції Норвегії (1814 р.), Португалії (1826 р.), Саксонії (1831 р.), Франції (1848 р.).
У ХІХ ст. на понятійно-дефініційному рівні форма правління майже не досліджувалась, адже вироблене визначення влаштовувало теоретиків. Після Жовтневої революції поняття форми правління визначалося за допомогою різних підходів, ідеологічно зумовлених. Так, у 60-80 рр. ХХ ст. радянські юристи визначились з поняттям «форми держави», котра складається з 3 компонентів - форми державного правління, форми державного устрою, форми політичного режиму. Вже у 80-х рр. визначення набуває чіткого значення: «форма правління - це організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням».
Варто зазначити, перші ідеї щодо форм державного правління були висловлені ще Платоном, Гераклітом, Піфагором, Аристотелем і Цицероном, Полібієм. Так, Платон, зокрема у творі «Політея», вирізняв три основні форми правління - монархію, аристократію і демократію, кожна з яких ділиться на дві форми. Зокрема, він вказував, що монархія - це правління одного і може бути законною (цар) або насильницькою (тиран), аристократія - правління небагатьох і може бути правлінням кращих і гірших (олігархія), демократія - правління всіх і може бути законною або незаконною, насильницькою. Також Платон згадує про форму правління, зокрема саме «змішану» і у своїх творах. Оскільки Платон був ідеалістом і це значно вплинуло не тільки на його філософські, але й політико-правові погляди відносно сутності, так званої, «ідеальної держави», форм її устрою. Платон розглядав форму правління через призму вад і негараздів людської природи. Геракліт з Піфагором використали два поняття: «аристократія» та «демократія». Принципово новим для підходів Піфагора і Геракліта був вибір ними інтелектуального критерію для визначення терміна «аристократ». Під ним вони розуміють «кращого», «благородного», а, відповідно, під аристократією - правління «найкращих», розумової, моральної, освіченої еліти, тобто «аристократію розуму, духу», а не «аристократію за кров'ю».
Учень Платона - Арістотель, для класифікації форм держави запропонував одночасно декілька критеріїв: по-перше, залежно від кількості субєктів, що правлять, верховна влада в державі може бути владою одного, владою небагатьох або владою більшості; по-друге, залежно від мети та інтересів тих, хто править, форми правління бувають правильні й неправильні. За основу критерію «правильності» Арістотель використовував мету правління - всезагальне благо, суспільні інтереси. Коли одна людина або меншість, чи більшість правлять, керуючись суспільною користю, то, звичайно, такі види державного ладу є правильними. А коли метою правління є вигода однієї або небагатьох осіб, чи навіть їх більшості, - це є відхиленням. Монархічне правління, що має за мету загальну користь, є царською владою. Влада небагатьох, але більше, ніж одного - аристократія. Коли ж заради загальної користі править більшість, тоді вживається визначення, загальне для всіх видів державного ладу, - політія. В той же час, цим формам правління відповідають три відхилення від царської влади (монархії) - тиранія, аристократії - олігархія, політії - демократія.
Полібій стверджував, що будь-яка держава, як живий організм, проходить стадії розвитку і занепаду. Розвиток держави починається з найпростішої форми - монархії. Монархія - управління, засноване на праві, змінюється тиранією - управлінням, заснованим на силі. Тиранія, у свою чергу, переходить в аристократію, яка обумовлює, за висловом Полібія, період розквіту держави. Потім настає демократії, яка змінюється олігархією. Остання, зазнавши занепаду, перетворюється в охлократію.
Політичним ідеалом Цицерона щодо форми правління була аристократія. Він виділяв такі форми правління: царську владу - монархію (коли верховна влада знаходиться в руках однієї людини, яку називають царем, то такий державний лад є царською владою); владу оптиматів - аристократію (коли влада знаходиться в руках виборних осіб, то ця громадська община керується волею оптиматів); владу народу - демократію (народною ж, він вважав, є така община, де влада знаходиться в руках народу). Цицерон у своїй праці «Держава» визначав республіку так: «res publica - res populi», що дослівно означає «держава - справа народу. Отже він визначав республіку як державу. Далі цю думку у своїх працях продовжили Н.Макіавеллі, Ж.Боден. Так, варто зазначити, що найкращою формою правління Н. Макіавеллі вважав республіку, коли на чолі стоїть особа обрана на невизначений строк.
В подальшому, здобутки вище перелічених філософів і мислителів давнини використовувались іншими дослідниками окресленої проблеми. Так, зокрема, за доктриною Т. Гоббса (1588-1679 рр.), верховна влада є джерелом не тільки норм юридичних, а й моральних. Будь-яка форма правління, за Т. Гоббсом, є прийнятною настільки, наскільки вона забезпечує мир у державі. Відкидаючи олігархію, тиранію і змішану монархію як форми правління, Т. Гоббс зупиняється на монархії, демократії та аристократії. За демократії влада належить народу, за аристократії - оптиматам, за монархії - монарху. Але, як вважав Т. Гоббс, найкращою формою правління є абсолютна монархія, оскільки її переваги відносно інших підтверджуються хоча б тим, що навіть демократичні та аристократичні уряди в найбільш складній ситуації - під час війни, надають владу, як правило, одній особі. Тоді, як англійський філософ - Д. Локк (1632-1704 рр.), автор праці „Два трактати про правління(1690 р.), вважав, якщо владу здійснюють обрані більшістю народу, то це - демократія. Якщо законодавча влада перебуває в руках небагатьох обраних осіб - це олігархія. Якщо законодавча влада зосереджена в руках одного, то це - монархія. За філософсько-правовим обґрунтуванням Д. Локка, форма правління залежить від того, в чиїх руках перебуває законодавча влада. Ш. Монтеск'є у трактаті „Про дух законів він визначав три форми правління - республіканську, монархічну і деспотичну. Республіканська форма правління - верховна влада перебуває в руках або всього народу, або його частини; монархічна - за якої править одна людина, але за допомогою встановлених і незмінних законів; деспотична - вся влада, поза всякими законами і правилами, здійснюється волею і свавіллям однієї особи. Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 рр.) вважав, що суспільства, які існують, не відповідають змісту справжнього суспільного договору. Він розробив учення про народний суверенітет. „Я стверджую, - зазначав Руссо, - що суверенітет, який є тільки здійсненням загальної волі, не може відчужуватися. Принцип невідчужуваності суверенітету, дійшов висновку Руссо, заперечує представницьку форму правління.
Німецький філософ І. Кант класифікуючи форми правління, він групував їх за двома ознаками: 1) чисельністю суб'єктів законодавчої влади і 2) характером реалізації принципу поділу влади. За найкращу І. Кант вважав найпростішу форму правління це автократія (абсолютна монархія), як найбільш проста форма. Тому за І. Кантом, демократія - найгірша форма правління, як найбільш складна. За Г. В. Ф. Гегелем (1770-1831 рр.), у державі існують: законодавча влада, урядова влада і влада господаря. Він вважав, що положення про рівноправність гілок влади та їх взаємне обмеження є невірним, оскільки за такого підходу передбачається ворожість і протидія кожної з гілок влади щодо інших, їх побоювання одна одної. У цілому свій політичний ідеал він вбачав конституційну монархію.
Взагалі, у науці можна зустріти такі типи державного правління за принципом поділу влади: 1) «м'який» (парламентський) - повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) не чітко відмежовані одна від одної, між ними наявні занадто тісні функціональні відносини; провідну роль у здійсненні державного правління відіграє сформована та відповідальна перед парламентом виконавча влада (уряд) (британський тип); 2) «жорсткий» (президентський) - повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) формально чітко відмежовані одна від одної, між ними немає тісних функціональних відносин; провідну роль у здійсненні державного правління відіграє обраний позапарламентським способом президент, котрий формує і очолює виконавчу владу, відповідальну тільки перед ним (американський тип); 3) «змішаний» (сегментарний) - об'єднує елементи "м'якого" і "жорсткого" типів державного правління; повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) помірно поділені, а виконавча влада (уряд) формується за спільною участю президента і парламенту та несе відповідальність перед ними (французький тип та ін.).
Також, в науці можна зустріти думку, що характер форми правління залежить від типу суспільства. В суспільствах, які не мають економічного обміну, і вимушені об'єднуватися через централізовану державну владу, формою правління є монархія. Там, де форма правління не спряжена із системою феодальної власності на землю і її верховним власником в особі монарха, вона має вид деспотії. Для суспільств, що основані на обмінних стосунках між вільними, політично рівними суб'єктами - власниками, характерна республіканська форма правління.
Отже, за формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: монархії та республіки. Республіки в свою чергу поділяються на президентські, парламентські, змішані, а монархії на абсолютні та конституційні, які в свою чергу діляться на парламентарні та дуалістичні. Так, коротко зупинимось на характеристиці цих форм. Зокрема, термін «монархія» походить від грецького слова моно і означає влада одного. Щоправда в історії не рідко бували випадки, коли водночас правили (чи співправили) два монархи, а в стародавньому Римі взагалі в певний період на імператорському троні їх сиділо аж пять. В стародавні часи монархія набувала переважно форми необмеженої деспотії, що особливо було характерним для країн Стародавнього Сходу. В період же феодалізму ситуація змінюється, й інститут монархії сформувався остаточно з усіма притаманними йому ознаками, бо цього вимагала наявність великого феодального землеволодіння, впливи процесів роздробленості і станово-представницьких зборів, що намагалися обмежити монархічну владу і доволі в жорстких формах. Періодом розквіту монархії можна вважати межу Нового часу. Саме тоді з усією чіткістю проявилася відмінність монархії від республіканської форми правління, з'явилися найважливіші її різновиди: монархія абсолютна, необмежена і монархія конституційна, обмежена вже загальнонародним представництвом (парламентом).
Звичайно, монархія має як позитивні моменти, так і негативні. Вона є символом єдності нації, завдяки своїй надверстовності вона виконує роль символу суспільної стабільності, а в християнських державах монарх у деякому сенсі навіть є символом єдності Церкви. Також, незважаючи на деяку архаїчність цього інституту, він все ж набув певної гнучкості, щоб пристосуватися до нових умов сучасного суспільства. Так, у розвинених країнах монархія перетворилася на символ спадковості історичних традицій, втілення ідеї національної державної єдності, неперервності її існування. Монарх сьогодні - арбітр у державі, гарант її стабільності. Підтвердженням цьому можуть бути слова видатного російського мислителя Л.О.Тихомирова, який вважав, що суть монархії не у сваволі однієї людини, а в одноосібному вислові національного ідеалу: «...Ідея монархічної влади полягає не в тому, щоб відображати власну волю монарха, що базується на думці нації, а в тому, щоб відображати народний дух, народний ідеал, висловлювати те, що думала б нація і чого хотіла б нація, якби стояла на висоті своєї ідеї».
Після другої світової війни кількість монархій значно зменшилася. Так, конституційним шляхом монархія була ліквідована в Iталії, Iндії, на Гаїті, в Пакистані, Нігерії, Кенії, Сієрі-Леоні. В результаті переворотів монархію було знищено в Єгипті, Iрані, Йємені, Афганістані, Ефіопії, а в результаті революцій - у Болгарії, Вєтнамі, Албанії, Югославії, Угорщині, Румунії. Звичайно, у наш час монархічна форма правління існує в багатьох країнах. Так, в Європі налічується 10 монархій: Бельгія, Великобританія, Данія, Iспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція. На Американському континенті тепер 11 монархій: Канада, Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Бермудські острови, Гренада, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кристофер і Невіс, Сент-Лучія і Ямайка. В Австралії і Океанії 6 монархій: Австралійський Союз, Західне Самоа, Нова Зеландія, Папуа Нова Гвінея, Соломонові острови і Фіджі. В Азії 13 монархій: Бахрейн, Бруней, Йорданія, Малайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катар, Оман, ОАЕ, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія. I, нарешті, в Африці всього лише 4 монархії: Лесото, Маврікій, Свазіленд і Марокко. Також монархічна форма правління, хоча й з певними особливостями, притаманна державам-домініонам, що входять до співдружності націй і перебувають у відносинах персональної унії з Обєднаним Королівством Великобританії і Північної Iрландії: Канада, Австралія, Ямайка, Нова Зеландія, Барбадос тощо.
Іншою формою правління, як вже було зазначено, є республіки, які існували з давніх-давен. На початку свого існування, республіками були стародавні грецькі міста-поліси, у тому числі ті, що існували на території сучасної України: Херсонес, Ольвія, Пантікапей. Республікою був і Рим часів свого становлення (VI-I ст. до н. е.). В епоху середньовіччя (V-XV ст.) численні міста-республіки існували на території Італії (Венеція, Генуя, Флоренція). У 1572 році утворилася Республіка Сполучених Провінцій у Нідерландах. Також республіканський лад панував і в Англії у часи революції (1649-1660). Проте, жодна із цих республік не були схожа на ті, які існують тепер. Власне республіку, як форму правління починають визначати тільки після буржуазних революцій. Тільки в цей час її розуміють як створену народом державу, соціальне призначення якої є забезпечення загальних інтересів. Отже, історично республіка виникла в античну епоху у Європі в ролі, так званого, антипода монархії, але найбільшого поширення отримала за періоду капіталізму. Перші ж республіки сучасного типу - тобто з президентом на чолі - зявилися тільки в Новому Світі. Їх виникнення було повязане передусім із прагненнями молодих, енергійних і неупереджених колонізаторів позбутися пережитків монархічного ладу. Саме з цієї причини посада «глави держави» стала виборною, недовічною і, головне, обмеженою конституцією. Власне, на інститут президентства було покладено головне завдання республіканського ладу - гарантування конституції, а відтак і демократії. На відміну від монархії при республіканської форми правління єдиним джерелом влади за законом є народна більшість. Як свідчить історичний досвід демократичних держав Західної Європи і Північної Америки, існує певна залежність між формою правління і демократичною стабільністю, а також успіхом політичних і економічних реформ. Особливості організації взаємовідносин законодавчої і виконавчої гілок влади часто знаходяться в центрі уваги громадської думки і є предметом наукових досліджень. Після розпаду Радянського Союзу і демократичних перетворень у ряді країн Центрально-Східної та Південної Європи, основні політологічні дискусії зосереджуються на виборі між парламентською і президентською формами правління.
Отже, варто зазначити, що на форму правління впливають співвідношення соціальних сил, рівень культури (передусім правовий), традиції країни, зарубіжний досвід, суб'єктивні фактори і т.д. Соціальні причини висуваються на перший план переважно у періоди революційних подій. Власне, у ході цього історичного розвитку були і своєрідні зигзаги: республіка при фашизмі на чолі з фюрером, дуче, каудильйо мало чим по суті відрізнялася від монархії (хоча юридично форма була іншою), а республіки в соціалістичних країнах, країнах соціалістичної і капіталістичної орієнтації (переважно в Африці) з однопартійною системою та проголошеної конституціями керівною роллю однієї партії мало зберігали справді республіканських рис.
Поділ на монархії і республіки, а їх внутрішня класифікація на абсолютну, дуалістичну, парламентарну монархії, президентську та парламентарну республіки завжди мали і зараз мають досить жорсткий характер. Вони й нині зберігають своє значення, всі вони (крім виразно вираженою дуалістичної монархії) існують в різних державах світу. Але на їх базі і поряд з ними, шляхом сполучення і появи нових ознак створюються невідомі раніше форми, причому ця тенденція набирає силу: "чистих", традиційних форм залишається все менше, а форми правління знову виникають у державах (наприклад, при розпаді СРСР, Югославії, Чехословаччини), як правило, з'єднують різні риси.
Говорячи про змішані і "гібридні" форми правління, відзначається той факт, що втрачається жорсткість існуючих класифікацій і по юридичних ознаках: з'єднуються риси республіки і монархії (наприклад, в Малайзії), абсолютної і конституційної монархії (Кувейт), президентської та парламентської республіки (Колумбія по конституції 1991 р.). Вважається, що створення змішаних і "гібридних" форм покращує взаємодію органів держави, хоча це відбувається або за рахунок зменшення ролі парламенту або за рахунок скорочення повноважень президента, або шляхом встановлення підпорядкування уряду одночасно і парламенту, і президенту. Так звані "чисті" форми правління мають недоліки, наприклад, президентська республіка має тенденцію до президентського авторитаризму, про це виразно свідчить поява суперпрезидентських республік в Латинській Америці, а також президентсько-моністичних республік в Африці. Парламентській ж республіці іманентно властива нестабільність уряду, часті урядові кризи і відставки. Оскільки в парламентській республіці і парламентській монархії уряд залежить від парламентської більшості, то втрата такої підтримки веде до вотуму недовіри. Включення елементів президентської республіки в парламентарну, а парламентаризму - у президентську, застосування інших методів, допомагає подолати недоліки "чистих" форм.
1.2 Республіка, як форми державного правління
.2.1 Конституційно-правові ознаки республіки
Респу́бліка (від лат. res publica - справа громади) - форма державного правління, за якої верховні органи державної влади обираються на певний термін, з окресленими законами повноважень, існує поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову. Саме походження терміна республіка пов'язано з народом. «Respublica estres populi», - підкреслював Ціцерон, вважаючи держава - справою народу.
Республіканська форма правління остаточно встановилася у Франції лише з прийняттям Конституції 1875 року після дворазової реставрації монархії. Тоді, як наприклад, Швейцарія і Сан-Марино мають цю форму правління з самого початку. Більшість же сучасних європейських республік віднайшли її після військових і революційних потрясінь ХХ століття, пов'язаних насамперед з світовими війнами. В Америці успішна збройна національно-визвольна боротьба колишніх колоній проти монархічних метрополій також, як правило,породжувало республіканську форму правління. Так само і в Африці й Азії розпад колоніальної системи в середині ХХ століття привів, за поодиноким винятком, до утворення республік. Власне, республіка - найбільш демократична форма правління, оскільки передбачає, що повноваження будь-якої гілки влади,будь-якого вищого її органу, включаючи главу держави. Проте, існують такі випадки існування таких республік, що характеризуються нелегітимністю влади. Наприклад, коли в країні відбувається державний переворот, який ставить на чолі держави одноосібного диктатора або групу диктаторів, форма правління офіційно може проголошуватись або залишатися республіканської, але її демократична суть вихолощується. Це відбувається і в тому випадку, коли законно обраного або призначена посадова особа (президент, прем'єр-міністр) захоплює, що належать йому за конституцією повноваження, відмовляється залишити свою посаду за закінчення строку повноважень. Так зробили А. Гітлер у Німеччині в 1933 році, «Чорні полковники» в Греції в 1967 році, А. Піночет в Чилі в 1973 році. Є й приклади такої заміни монархії республікою, які означають ліквідацію демократії, яка існувала при монархії. Наприклад, ті ж «чорні полковники» в червні 1973 року ліквідували монархію, проте демократії країні така «республіка» аж ніяк не додала. Мало відрізняються від абсолютної монархії деякі республіки Тропічної Африки, де, незважаючи на наявність парламенту, формально незалежних судів, влада президента практично необмежена (так звані монократичні республіки). Зміна президентів відбувається тут зазвичай лише в результаті їх смерті або військового перевороту, але не як внаслідок загальних виборів. Перевибори ж на новий термін носять скоріше ритуальний, ніж реальний характер. У Малаві, до недавнього часу Президент взагалі вважався, що знаходяться в посади довічно. Так звані «соціалістичні» республіки служили і служать прикриттям одноосібної диктатури генерального секретаря компартії або груповий диктатури політбюро її центрального комітету. Генеральний секретар може при цьому займати посаду президента або/і прем'єр-міністра, а може не займати жодної державної посади,здійснюючи свою величезну владу неформальним чином, як це довгий час робив І.В. Сталін.
Загалом республіці властиві наступні риси: 1) існування одноосібного і колегіального глави держави - президента і парламенту; 2) парламент представляє законодавчу владу; 3) завдання президента - очолювати виконавчу владу, але це характерно не для всіх типів республік; 4) виборність на певний термін голови держави і інших верховних органів державної влади. Так, президент і парламент повинні обиратися народом на певний термін; 5) юридична відповідальність голів держави. Наприклад, згідно із більшістю конституцій, у парламенту є право звільнення від посади президента за тяжкі злочини проти держави (імпічмент); 6) у випадках, передбачених конституцією, право представляти і виступати від імені держави має президент. Проте, незважаючи на названі риси республік, варто зазначити, що республіка не завжди є синонімом демократії. У багатьох країнах, офіційно республіках, скасовуються вибори Президента або відбуваються на безальтернативній основі. В той же час, наприклад, в багатьох державах-монархіях демократичні інститути широко поширені.
Взагалі, в історії держав світу виникали різні види республік: антична, середньовічна (феодальна), буржуазна, соціалістична. На сьогодні більшість країн світу є республіками. Хоча республіка вважається багатьма сучасною формою влади і синонімом демократії, це помилкова думка, заснована на тому, що історично було більше державних утворень з монархічною формою правління, де влада передається у спадок. У більшості сучасних республік глава держави (в основному, президент) обирається загальним голосуванням громадян країни або всенародно обраним парламентом. Влада глави держави також обмежена залежно від Конституції - від досить солідних повноважень (США, Росія, Франція) до чисто церемоніально-представницьких функцій (Австрія, Німеччина, Італія). На відміну від середньовічних республік, в багатьох сучасних демократичних державах обмежені не тільки термін повноважень президента, але й кількість термінів. Також обмежена, хоч і в різній мірі, влада глави держави. Також і право голосу в республіках мають всі громадяни країни. Для порівняння, у Венеціанській республіці дож (тогочасний титул голови держави в італійських морських республіках - Венеціанській, Генуезькій і Амальфійській) обирався довічно і не всіма громадянами, а також мав практично необмежені повноваження. Проте, і в наш час в деяких країнах вибори не є загальними. У ПАР до 1990-х не мали права голосу темношкірі і мулати. У Естонії і Латвії права голосу не мають до третини постійних жителів.
Отже, можна зробити висновок, що республіканське правління - це колективне правління. Всі вищі органи державної влади мають складну структуру, наділяються певними, тільки їм властивими повноваженнями і несуть відповідальність за їх невиконання або неналежне виконання згідно закону. Рішення, що приймаються вищими органами влади, в більшості випадків довгостроково готуються, обговорюються по відповідній процедурі, проходять експертизу. Прийняття рішень здійснюється, як правило, шляхом голосування. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало кваліфіковане або проста більшість.Республіканські форми правління так само, як і монархічні, визначаються не тільки співвідношенням класових сил, прагненням тих чи інших соціальних сил панувати, а й історичними традиціями, національної психологією, економічними та географічними факторами, різними контактами з оточуючими їх державами (фактор запозичення, наслідування). Наприклад, давньогрецькі республіканські форми правління виростали з внутрішнього соціально-класового розвитку античного суспільства, острівного положення багатьох полісів, ролі морської торгівлі в економічному житті, перемоги демосу і його функції як колективного рабовласника тощо.
Власне республіка - найпоширеніша сьогодні форма державного правління. В даний час з 190 держав світу більше 140 є республіками. Так, зокрема у Європі налічується 31 республіка та 12 монархій, Азія - 35 республік та 14 монархій, Африка - 50 республік та 3 монархії, Північна Америка - 2 республіки, немає монархій, Латинська Америка - 33 республіки і нема монархій, Австралія та Океанія - 12 республік та 1 монархія.
1.2.2Види республік, їх характеристика
Щодо видів республіки, то їх виділяють наступні: президентська; парламентська; змішана (президентсько-парламентська, парламентсько-президентська).
Проте, також існують і нетипові республіки: 1) з довічним президентством (Індонезія, Корейська народно-демократична республіка, Уганда); 2) без офіційного глави держави-президента (Китай, Куба, колишній СРСР); 3) з урядом, який формується парламентом, але не відповідає перед ним ("директоріальна" республіка у Швейцарії). Однак, більшість науковців все ж таки дотримуються думки про те, що існують три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка; парламентська республіка; республіка змішаного типу. Тому пропонується більшу увагу зосередити саме на їх характеристиці. Попередньо вже зазначалось, що республіка, як форма правління, визначається опосередкованої владою народу країни. Це означає, що всі вищі органи державної влади (Парламент і Президент) обираються громадянами країни. Проте залежно від того, хто формує уряд, залежить і тип республіки.
Президентська й парламентська форми державного правління − традиційні, класичні, так звані «чисті», або «правильні» форми. Власне, це є визнаною точкою зору в юридичній літературі. Так, класичною президентською республікою вважають США. Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Існує думка, що в основі організації державно-владних інститутів президентської республіки лежить «жорстка» модель поділу державної влади, яка характеризується наявністю 2-х аспектів, зокрема: а) інституціонального − існують три гілки влади − законодавча, здійснювана парламентом, виконавча − президентом і судова - судом; б) функціонального, який виявляється в незалежності гілок державної влади одна від одної, але в той же час у їх взаємному контролі і стримуванні. Реалізація законодавчої й виконавчої влади здійснюється максимально самостійно й автономно, оскільки очолює останню глава держави, який одноособово формує уряд. Отже, теорія і практика державотворення дозволяють виокремити головні правові ознаки президентської республіки: 1) глава держави − президент − одночасно є главою виконавчої влади; 2) обрання глави держави позапарламентським способом; 3) формування уряду президентом; 4) несумісність депутатського мандата з посадою члена уряду; 5) відповідальність уряду тільки перед президентом; 6) наявність у президента права відкладального вето на законопроекти парламенту; 7) відсутність у президента права розпуску парламенту.
Зовсім інші ознаки притаманні парламентській республіці, де глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або ширшою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина). Президент у парламентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади. Його повноваження, за винятком суто церемоніальних (представницьких), як правило узгоджуються з ініціативами уряду, створеного на парламентській основі. Так, у парламентських республіках: 1) глава держави як-правило призначає уряд, підтриманий парламентською більшістю; 2) пост прем'єр-міністра, як правило, автоматично займає лідер партії (блоку партій), яка отримала перемогу на виборах, члени уряду можуть бути одночасно і членами парламенту; 3) недовіра парламентом одному члену кабінету спричиняє відставку всього уряду; 4) уряд замість відставки має право на розпуск парламенту і призначення нових виборів; 5) функція глави держави відокремлена від функції глави уряду.
Звичайно, ні та, ані інша форма правління не є ідеальними і мають свої недоліки. Вважається, що недоліки цих форм державного правління певною мірою були подолані у створеному теорією і практикою державного будівництва XX ст. новому виді форми державного правління - змішаній республіці, яка, на сьогодні, є однією із найпоширеніших у Європі.
Розділ 2. Змішана республіка як форма державного правління
.1 Поняття та види змішаної республіки
Змішана республіка є такою формою державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік. У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Конструкція «змішана республіка» (або «республіка зі змішаною формою державного правління») утвердилася, в цілому у вітчизняній науці, а також і в російській наукових школах. Проте, наприклад, у французькій конституційно-правовій доктрині такі держави отримали назву «напівпрезидентські республіки», сутність яких зводиться не до синтезу двох форм, а до розходження двох фаз розвитку (президентської і парламентської). Так, М. Дюверже, аналізуючи модель організації державної влади П'ятої республіки у Франції, наголошує: «…головною умовою встановлення напівпрезидентської республіки є факт того, підтримує парламентська більшість діючого президента чи ні. На цій підставі відбувається чергування президентської і парламентської фаз. У першому випадку парламентська більшість підтримує президента (встановлюється президентська фаза), у другому - ні (встановлюється фаза парламентська)».
Відсутність єдиної, усталеної точки зору щодо сутності змішаної республіки зумовило те, що бракує й чіткого переліку держав, які належать до цієї форми державного правління. Одні вчені, наприклад В. Е. Чиркін, відносять до неї Францію, Фінляндію, Монголію, Україну, Білорусь, інші, такі як К. В. Арановський - додають до перелічених вище також і Польщу, С. А. Комаров вказує ще і на Болгарію та Австрію, Н. А. Сахаров виділяє також і Чехію, Італію, Литву й Естонію, а деякі, зокрема А.А. Мишин відзначають, що Ірландія й Ісландія, які функціонують в основному як парламентарні республіки, те мають окремі елементи, властиві для республік зі змішаною формою правління. Отже, власне саме факт того, що відсутні однакові критерії і призводить до того, що часто одну й ту саму державу різні науковці відносять до різних форм державного правління.
Класифікація різновидів змішаної республіки ґрунтується на відповідних моделях поділу державної влади й системи стримувань і противаг, у яких визначальним є компетенційні взаємозвязки в такому державно-владному трикутнику, як парламент - уряд − президент. Основними правовими критеріями розрізнення президентсько-парламентської й парламентсько-президентської республік є: а) співвідношення обсягу повноважень глави держави й парламенту в механізмі формування й відповідальності уряду; б) відсутність або наявність підстав розпуску парламенту президентом; в) обсяг інших повноважень президента (представницьких, виконавчих, арбітражних, у нормотворчій сфері тощо). Отже, змішана республіка втілюється у 2-х різновидах − парламентсько-президентській і президентсько-парламентській республіках. Ця класифікація відповідає політико-правовим реаліям і рівню розвитку правової науки за умови функціонування демократичного політичного режиму.
Сутність змішаної республіки полягає не тільки в синтезі деяких елементів традиційних форм державного правління. Безумовно, у ній простежуються окремі ознаки президентської й парламентської форм державного правління, однак цей синтез настільки трансформує модель організації державної влади, що породжує встановлення власних юридичних ознак, характерних винятково для республіки зі змішаною формою державного правління. Як показує практика її втілення, цілком правильно вважати змішану форму досить стійкою та стабільною, в тому числі й для подолання можливих політичних криз. Відтак, на нашу думку, не можна вважати її «перехідною формою» до однієї з класичних, «чистих» форм державного правління. На підтвердження цього свідчить також досвід останніх десятиліть: кількість держав, які обрали змішану форму державного правління, збільшується, тому можна констатувати її життєздатність в сучасних умовах.
Отже, однією із сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так звана змішана республіканська форма, яка є доволі еоднозначною формою правління, вивчення якої потребує особливої уваги. І для того, щоб зрозуміти, що ж вона собою являє, необхідно розглянути її основні ознаки. Сутність змішаної республіки полягає не тільки в синтезі деяких елементів «чистих» форм державного правління. Власне, ця форма державного правління досить стійка, в тому числі для подолання політичних криз, що не дозволяє її вважати перехідною формою до однієї з «чистих» форм. Тому під поняттям «змішана республіка» («змішана республіканська форма державного правління», «республіка зі змішаною формою державного правління») слід розуміти цілком самостійну форму державного правління, якій притаманні тільки їй властиві правові ознаки. Отже, загальними правовими ознаками, які в сукупності характеризують теоретико-правову модель змішаної республіканської форми державного правління є: 1) формування уряду за участю глави держави (президента) й парламенту; 2) відповідальність уряду перед главою держави й перед парламентом; 3) біцефальність, дуалізм виконавчої влади; 4) відсутність конституційного визначення президента ані як глави виконавчої влади, ані як глави уряду; 5) статус президента як арбітра або (та) гаранта у певних сферах державної діяльності; 6) заміщення поста (посади) президента шляхом загальних прямих виборів.
Також, у більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом. Однією із основоположних ознак змішаної республіки є біцефальний (існування 2-х керівних центрів виконавчої влади - президента і глави уряду) й дуалістичний (вона здійснюється урядом за одночасної наявності певних виконавчих за своєю юридичною природою повноважень у президента) характер виконавчої влади. Конституції змішаних республік містять визначення уряду як субєкта виконавчої влади. Проте юридична природа виконавчих повноважень президента (поряд з представницькими, арбітражними тощо) випливає з конституційних положень, а їх обсяг залежить від різновиду змішаної республіки. При цьому значення уряду обумовлюється його становищем як самодостатнього колегіального органу виконавчої влади. Відповідно, й досить вагомим є становище прем'єр-міністра, який виступає главою уряду й має значний обсяг владних повноважень.
Звичайно, Україна у всі роки свого існування була і є нині республікою. Республіканізм настільки глибоко «вкорінився» в нашій суспільній свідомості, що про іншу форму правління взагалі не йдеться. Так, згідно ст. 5 Конституції України, Україна є республікою. Означення України як республіки вказує на непридатність для неї монархічної форми правління, її прихильність до демократичних ідеалів. На відміну від монархії, в республіці влада не може здійснюватись одноособово, вона складається з системи державних органів, у формуванні яких більшу або меншу участь бере народ. Більшість республік характеризуються наявністю обраного народом вищого представницького органу. Так, в Україні вищим органом народного представництва є Верховна Рада України. Вибір Україною республіканської форми правління, формування влади через вибори, відповідає історичним традиціям українського народу, його державотворення.
Особливості сучасної України як республіки обумовлюються передусім характером поділу повноважень між Верховною Радою, Президентом і Урядом. Україна як республіка належить до так званих змішаних форм правління, що сполучають риси президентських і парламентських республік. На сьогодні, більшість дискусій серед вчених якраз присвячені питанню моделі республіканської форми правління, яка була б найкращою для України. Звичайно, ідеальної моделі немає і бути не може, адже у кожної із форм правління є свої переваги і недоліки. Тому, при виборі найбільш придатної моделі слід враховувати широке коло критеріїв,що характеризують суспільство на кожному конкретному етапі його розвитку.
Варто зазначити, що стратегічні цілі політичної реформи в Україні вперше були внесені до порядку денного керівництва країни ще під час президентських виборів 1999 р. у передвиборчій програмі Президента України Л. Кучми. Були визначені й основні завдання реформи: формування політично відповідальної більшості у парламенті на базі широкої суспільної коаліції, створення на основі парламентської більшості відповідального уряду, запровадження двопалатного парламенту. Першим практичним кроком в напрямку реалізації цих завдань стало утворення на початку 2000 р. пропрезидентської парламентської більшості та зміна керівництва парламенту, завдяки чому дещо прискорився й поліпшився законотворчий процес. Проте, внаслідок відсутності відповідних правових засад, а також через загострення суперечностей всередині парламентської більшості, це структурне утворення припинило своє існування. Наступною спробою законодавчого розв`язання проблем вдосконалення політичної системи стало проведення у квітні 2000 р. Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Винесені на референдум питання (зокрема, щодо права Президента за певних умов достроково припинити повноваження Верховної Ради України, обмеження депутатської недоторканності народних депутатів, зменшення загальної кількості народних депутатів з 450 до 300 та формування двопалатного парламенту), мали на меті підвищення дієздатності та ефективності парламенту як ключового інституту політичної системи України. Однак, попри прогнозовано сприятливі для влади результати референдуму (взяло участь 81,15% громадян, внесених у списки для голосування, які підтримали усі питання) вони так і не були імплементовані, насамперед, через надмірну політизованість діяльності парламенту, а також невідповідність положень реформи політичним реаліям та інтересам певних політичних сил. Далі, у березні 2003 р. Президент України видав указ щодо винесення на всенародне обговорення проекту закону України "Про внесення змін до Конституції України". У зверненні з нагоди підписання цього указу Президент наголосив на тому, що хоча президентсько-парламентська система відіграла дуже важливу історичну роль, забезпечуючи стабільність і суспільства, і держави, у чинній Конституції був закладений механізм протистояння законодавчої та виконавчої влади, що негативно позначилося на розвитку усіх сфер суспільного життя, стало гальмом на шляху подальших соціально-економічних і політичних перетворень. Тоді, як метою політичної реформи Президент назвав перехід до найпоширенішої у демократичних країнах Європи парламентсько-президентської моделі. Зокрема, у цьому запропонованому Президентом проекті передбачалося: 1) надати парламенту повноваження призначати прем`єр-міністра за поданням Президента, який має погодити кандидатуру на цю посаду з парламентською більшістю; 2) надати парламенту повноваження затверджувати персональний склад уряду, який, у свою чергу, затверджуватиме керівників інших центральних органів виконавчої влади; 3) залишити Президента гарантом конституційних прав і свобод громадян, незалежності та територіальної цілісності держави, Верховним головнокомандувачем та представником держави на міжнародній арені; 4) надати Президенту повноваження призначати міністрів оборони; внутрішніх справ; закордонних справ; з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; чотирьох інших керівників центральних відомств; глав державних адміністрацій за поданням прем`єр-міністра; 5) надати Президенту право розпускати парламент у трьох чітко визначених випадках: а) у разі неспроможності депутатів протягом визначеного Конституцією строку сформувати більшість; б) якщо більшість не спроможна сформувати уряд; в) якщо парламент не може прийняти Державний бюджет на наступний рік; 6) розподілити парламент на дві палати, одна з яких формуватиметься партіями і блоками, що перемогли на виборах за пропорційною системою, друга - на основі рівного представництва всіх регіонів; 7) зменшити чисельність Верховної ради до 300 народних депутатів; 8) розділити в часі вибори до парламенту, органів місцевого самоврядування та вибори Президента; 9) надати пряму дію результатам Всеукраїнського референдуму, з тим щоб вони не потребували затвердження будь-яким органом влади. Однак, цікаво те, що вже наприкінці серпня 2003 р. Л. Кучма відкликав з парламенту проект Закону "Про внесення змін до Конституції України", обґрунтувавши цей крок блокуванням з боку деяких народних депутатів і політичних сил. Проте робота над узгодженням законопроекту була продовжена. В листопаді-грудні цього ж року Конституційний Суд України визнав конституційними декілька законопроектів, підготовлених як пропрезидентськими силами, так і опозицією. Наприкінці 2003 року, після певного протистояння з парламентською опозицією, в режимі відкритого голосування було схвалено в першому читанні підготовлений парламентською більшістю законопроект № 4105, який серед інших новацій передбачав обрання Президента України парламентом.
А вже в лютому 2004 року відбулися дві важливі події: по-перше, після тривалого процесу переговорів між Президентом, парламентськими опозицією та більшістю, Верховна Рада прийняла постанову, якою із законопроекту № 4105 було виключено положення щодо виборів Президента парламентом, по-друге, лідери фракцій та груп парламентської більшості спільно з керівниками фракцій КПУ і СПУ підписали "Політичну угоду між депутатськими фракціями і групами у Верховній Раді України щодо проведення Конституційної реформи та законодавчого забезпечення її реалізації". Далі процес просування політичної реформи ще більше прискорився. Проте, голосування 8 квітня 2004 р. в Верховній Раді України за законопроект № 4105, закінчилося провалом. Проте, 8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла пакет із трьох законопроектів, що далі дозволило так би мовити «просувати» політичну реформу в Україні, тобто переходу від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської. Прийняття даного пакету дозволило зробити важливий крок на шляху до розв`язання політичної кризи в Україні, яка стала для неї найсерйознішим викликом з часів здобуття незалежності. Однак, основною метою політичної реформи, було перерозподіл повноважень між главою держави, парламентом і урядом, що, на думку архітекторів реформи, дозволить запровадити дієву систему стримувань і противаг, та збалансувати обсяг повноважень, закріплених відповідно за Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України. За концепцією реформи саме ці зміни в Конституції мали привести до переходу до принципово нової для України політичної системи - парламентсько-президентської.
Коли В.Ф. Янукович став президентом, він призначив нових суддів Конституційного суду, і 30 вересня 2010 року Конституційний суд прийняв рішення про скасування Конституції 2004 року і повернення до Конституції 1996 року (в результаті чого політична система України обрала більш президентський вигляд).
Варто зазначити, що на сьогодні ситуація наступна, зокрема, для врегулювання суспільно-політичного конфлікту в нашій державі Верховна Рада України прийняла Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року № 742-VII. Власне, цим було відновлено в Україні парламентсько-президентську форму правління. Проте, разом з тим, на порядку денному залишається проведення повномасштабної конституційної реформи.
Підтримуємо думку про те, що основою для подальшого оновлення Конституції України може стати проект Концепції внесення змін до Конституції України (далі - проект Концепції), що також передбачає перехід до парламентсько-президентської форми правління. Разом з тим, проект Концепції, що оприлюднено 28 січня 2014 року для широкого громадського обговорення на Дискусійному Форумі Конституційної Асамблеї містить низку новацій щодо запровадження нових форм народовладдя. Окремо слід зазначити, що при вдосконаленні існуючих та запровадженні нових форм безпосередньої демократії на конституційному рівні в Україні слід враховувати європейський досвід у цій сфері. Власне, законодавство країн-членів ЄС містить різні варіанти реалізації права народу на здійснення законотворчості.
Щодо можливості врахування в Основному Законі України досягнень сучасного конституціоналізму Європейського Союзу в частині проведення законодавчих референдумів, то слід зазначити, що проект Конституції Європейського Союзу (Article I-47) передбачав право не менш як одного мільйона громадян країн-членів ЄС ініціювати розробку та прийняття правових актів ЄС. Після невдалої спроби прийняти Конституцію ЄС в Угоду про Європейський Союз (Article 8 B) було включено аналогічне положення. Примітно, що Конституція ЄС не набрала чинності, оскільки громадяни Франції (травень 2005 р.) і Нідерландів (червень 2005 р.) не підтримали її на референдумах. Разом з тим, у частині країн-членів ЄС (Австрія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Італія, Латвія, Литва, Словенія, Німеччина, Франція) передбачено можливість схвалення законів на загальнодержавних референдумах. Водночас національне законодавство цих країн передбачає різні субєкти ініціювання таких референдумів: за ініціативою Президента (Франція), парламенту (Австрія, Литва, Люксембург), певної кількості членів парламенту (Данія, Греція) або за ініціативою декількох із названих субєктів (наприклад, Португалія, де президент приймає рішення про проведення референдуму на підставі пропозиції парламенту чи уряду). За народною ініціативою законодавчі референдуми можуть проводитися в Італії, Латвії, Литві, Мальті, Польщі, Словенії, Угорщині. Разом з тим в окремих країнах народна законодавча ініціатива поряд з іншими обмеженнями національного законодавства щодо референдумів також обмежується: правом парламенту вирішувати питання про доцільність проведення референдуму за народною ініціативою (Польща, Угорщина) чи правом парламенту схвалити законопроект до винесення його на загальнодержавний референдум (Італія, Мальта).
Цікаво, що перехід до парламентсько-президентської системи в Україні реанімує досить давню теоретичну дискусію між прихильниками президентства й парламентаризму, яку в 1989 р. зініціював американський політолог Хуан Лінц, виступивши з доповіддю "Небезпеки президентства" на конференції присвяченій латиноамериканським дослідженням. Так, на думку політолога основна відмінність між президентською і парламентською системами полягає в тому, що парламентаризм надає політичному процесу певної гнучкості, тоді як системі президентського правління притаманна жорсткість. Зокрема, Лінц стверджував, що хоча президентська форма правління є більш передбачуваною, такі несподівані події як смерть президента або серйозні помилки, допущені ним під тиском неочікуваних обставин, можуть зробити владу президента менш передбачуваною та навіть слабкою, ніж влада прем`єр-міністра. Більше того, зміна прем`єр-міністра не завжди веде до кризи влади, і Лінц переконував опонентів, що це особливо важливо в періоди переходу від одного режиму до іншого та за необхідності консолідації влади, коли жорсткі положення президентської конституції поступаються перспективі компромісу, пропонованій парламентаризмом. Пізніше, відповідаючи на ряд критичних зауважень, щодо висновків свого дослідження, Лінц підкреслив, що він ніколи не стверджував, що будь-яка парламентська система «ipso facto» здатна краще забезпечити демократичну стабільність і приймати кращі політичні рішення, ніж будь-яка президентська, оскільки в сучасному світі існують недосконалі форми обох цих типів правління. На думку Лінца, очевидною є лише тенденція в тому, що парламентаризм пропонує більш гнучку основу для створення й зміцнення демократії. Проте, наголошує Лінц, в будь-якому разі всі, навіть найкращі режими, мають спиратися на підтримку суспільства в цілому: його основних сил, груп та інституцій. Вони ґрунтуються на суспільному консенсусі щодо законності влади та залежать від здатності їх лідерів управляти, не переходячи меж своїх повноважень.
Також варто згадати і думку Віктора Погорілко, заступника директора Інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України, доктора юридичних наук, професора.
Він, висловив свою думку з приводу питання, чи поліпшиться ефективність державного управління в Україні внаслідок політичної реформи та чи є парламентська республіка є більш прогресивною в плані демократії, ніж президентська. Зокрема цей науковець вказує, що ефективність державного управління поліпшиться внаслідок політичної реформи, оскільки від президентської форми ми вже фактично відмовилися, то рано, чи пізно, ми прийдемо до парламентської форми правління. Це є кроком в напрямку до представницької форми, а відтак, і до більшої демократичності нашої держави. Також, він зазначив, що як парламентська, так і президентська форми правління насправді є рівноцінними, але демократія, як на мене, більш гарантована за парламентської форми правління.
Зокрема, науковець пояснив це тим, що держави, які будь-коли пережили тоталітаризм, чи диктатуру схильні дистанціюватися від сильної одноосібної влади, адже вона таїть небезпеку повернення до минулого. Тому, такі країни, переважно, переходять до парламентської форми правління. Наприклад, Греція пережила режим „чорних полковників", зараз вона є парламентською республікою, такою ж республікою є і Німеччина, котра пережила фашизм. Загалом, європейські держави, у переважній своїй більшості, є або парламентським, або ж парламентсько-президентськими республіками, бо демократія в Європі була свого часу виборена у жорстокій боротьбі з диктатурою та тоталітаризмом.
Також він висловив свою думку з приводу недоліків президентсько-парламентської форми правління. Зокрема, В. Погорілко вказав, що оскільки в ході підготовки Конституції ми відмовилися від президентської республіки, проте одразу не змогли перейти до іншої форми, парламентської, то мусили обрати якусь перехідну форму. В якості такої було спершу обрано президентсько-парламентську республіку, яка характеризувалася тим, що президента обирав народ, але за ним зберігалися деякі функції виконавчої влади, зокрема функція формування уряду. Він пояснював, що це не органічно президентські повноваження, вони більш властиві парламенту, однак якийсь час із різних причин ці повноваження зберігалися саме за президентом, і це не є недоліком, просто обставини змушували обрати таку модель. Справа в тім, зазначив В. Погорілко що наш парламент був напівпартійним, а формувати уряд парламент може тоді, коли має стійку парламентську більшість, що формується на партійній основі однією фракцією, чи коаліцією. Оскільки такої більшості в парламенті не було, то функцію формування уряду брав на себе президент. Завдяки цьому уряд був відповідальний і перед президентом, і підконтрольний парламенту. Однак, такий уряд можна вважати лише напіввідповідальним, адже він не ніс відповідальності ні перед якою партією, чи то блоком партій, ні перед парламентом.
Зокрема, в межах дослідження питання про найбільш ефективну форму правління, було проведено усне опитування та анкетування з приводу найвдалішої форми правління, й зокрема в Україні. Так, більшість опитаних респондентів відповіли, що вважають республіку вдалішою формою правління аніж монархію. Проте, були й такі (приблизно 30% опитаних), котрі вважають, що монархія стабільніша форма правління (практично всі наводили приклад Великобританії)(додаток 2).
З приводу України, більшість майже половина опитаних вказали на парламентсько-президентську форму правління, як найвдалішу, приблизно 20 % вказали на президентсько-параламентську, а 30 % опитаних взагалі не вбачають у них різниці.
2.2 Особливості розподілу влади у змішаній республіці
В залежності від того, як розподілені повноваження президента і парламенту, розрізняють такі види змішаних республік: президентсько-парламентська та парламентсько-президентська. Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем'єр-міністр. Конституції більшості відповідних держав припускають можливість своєрідного дрейфу форми правління в межах зміни співвідношення повноважень між президентом і прем'єр-міністром.
Так, своєрідність моделі поділу державної влади в президентсько-парламентській республіці полягає в тому, що її функціональний аспект залежить від співвідношення політичних сил у парламенті. У разі перемоги на парламентських виборах політичної партії, яка підтримує президента, уряд фактично формується президентом. Коли на парламентських виборах перемагає опозиційна президенту політична партія − парламентом. Це, відповідно, зумовлює два можливі періоди (цикли) функціонування державного механізму − президентський та парламентський («співіснування влади»).
Характерна риса президентсько-парламентських систем правління полягає у тому, що як президент, так і парламент мають повноваження по формуванню уряду. У таких системах президент призначає і розпускає кабінет міністрів, а міністри повинні користатися довірою парламенту. Як правило, назва системи вказує, який саме інститут має повноваження по формуванню уряду, наприклад, законодавча асамблея - при парламентської системі правління, президент - при президентської системі правління. Аналогічно, у президентсько-парламентських системах першість належить президенту, але уряд у той же час залежить від парламенту. Відмітні ознаки президентсько-парламентської системи: народні вибори президента; президент призначає і розпускає кабінет міністрів; уряд повинен користатися довірою парламенту; президент має право розпускати парламент чи має законодавчі повноваження, або і те, і інше разом.
Власне, саме Францію часто називають в якості моделі змішаної системи. За французькою системою президент має повноваження, що не залежать від парламенту. Також окремими є посади глави держави і глави уряду: президент є главою держави, а прем'єр-міністр - главою уряду. Прем'єр-міністр і члени його кабінету відбираються з числа членів парламенту і фактично призначаються парламентом (зі схвалення президента), вони відповідальні перед парламентом. При формуванні уряду президент не діє так, ніби він був зв'язаний зобов'язаннями перед побажаннями парламентаріїв по складу уряду. Як констатує колишній президент Франції Жорж Помпіду: «Президент республіки враховує думку асамблеї по складу уряду, але він не є її рабом».
Юридична природа й особливості президентсько-парламентської республіки полягають в тому, що є можливість конкурування за право формування уряду між президентом і парламентом, які мають однакове джерело владних повноважень, а значить, несуть однакову відповідальність перед народом. Також, президент повинен мати можливість вступати в конкуренцію з урядом за право формування обсягу його повноважень(уряду). Основою цієї конкуренції є право глави держави розпускати парламент. При цьому президент вільний у прийнятті рішення з цього питання (враховуючи часові й кількісні обмеження на такі дії): він не повязаний ані попередньою контрасигнатурою прем'єр-міністра, ані підставами розпуску парламенту. Тому відмінною ознакою такої республіки є те, що розпуск парламенту в ній може бути здійснено навіть у ситуації, коли цей крок не зумовлено самим парламентом. Існує думка, що перший історичний приклад такої форми правління був у Веймарській республіці. Ще один приклад - форма правління Фінляндії 1919 року. Проте найбільш відомим зразком є П'ята Республіка у Франції.
Так, зокрема, зупинимось детальніше на кожному з цих прикладів. Отже, у Веймарській республіці, із прийняттям Веймарської конституції, Німецька імперія вперше отримала парламентську демократію з закріпленими в конституції основними ліберальними і соціальними правами. На загальнодержавному рівні законодавчу діяльність у формі імперських законів здійснював роки рейхстаг (обирався кожні чотири роки), який також затверджував державний бюджет і зміщував з посади рейхсканцлера і будь-якого з міністрів уряду за схемою деструктивного вотуму недовіри. Рейхсканцлер підкорявся не тільки рейхстагу, а й рейхспрезиденту, який мав право призначати рейхсканцлера і відправляти його у відставку. Рейхспрезидента, який займав у державі відокремлений і потенційно могутнє становище, в літературі часто порівнювали з кайзером і навіть називали ерзац-кайзером. Він обирався на прямих виборах терміном на сім років і міг за згодою рейхсканцлера оголосити в країні надзвичайний стан, на час якого в країні тимчасово припиняли свою дію основні конституційні права. Можливого опору цьому рішенню з боку рейхстагу протиставлялося право рейхспрезидента на розпуск парламенту. Ці серйозні обмеження демократії зробили можливою фактичну самоліквідацію демократичного ладу після призначення рейхспрезидентом Гінденбургом на пост рейхсканцлера Адольфа Гітлера в січні 1933. В основі конституції був покладений правовий позитивізм, який означав, що зміни до конституції (ст. 76) могли носити необмежений характер. Вже 31 липня 1919 Веймарська конституція в своєму остаточному варіанті була прийнята Веймарським установчими зборами і підписана рейхспрезидентом Фрідріхом Ебертом 11 серпня. На згадку про народження демократії в Німеччині цей день став національним святом. Отже, характер державного ладу, виняткові повноваження президента дають можливість визначити встановлену Веймарською Конституцією форму правління як президентсько-парламентську республіку. Отже, в політико-владній системі Веймарської республіки проявилися і довели свою значимість всі головні складові характеристики феномену президентсько-парламентської моделі. А крах Веймарської республіки та її трансформація у диктатуру детерміновані були не стільки напівпрезидентською формою державного правління, скільки наслідками великої депресії, відсутністю сталих демократичних традицій та вадами, що мали місце у вимірах політичної культури.
Тоді, як у Фінляндії, в період регентства генерала Маннергейма йшла активна дискусія з приводу майбутнього державного устрою. Уряд представив парламенту два проекти змін за республіку і два за монархію. Законодавчо зміна форми правління відбулася 17 липня 1919 після виборів нового складу парламенту в березні 1919 року. Невизначеність, яка тривала півтора року, завершилася - Фінляндія стала республікою. Власне 25 липня 1919 відбулися перші вибори президента Фінляндії. Відповідно до Конституційного Акту (17 липня 1919), президент обирався парламентом Фінляндії. Ним став Каарло Юхо Стольберг. Складна ситуація у країні потребувала рішучих дій і тому Конституція країни (17 липня 1919 р.) закріпила створення республіки з однопалатним парламентом і з сильною владою президента. Деякі вчені наголошують на тому, що спостерігався сильний дисбаланс у системі органів влади, при цьому велику роль відігравали Президент та Уряд, в той час як Парламент значно їм програвав. Однак, за умов, за яких приймалася конституція, була необхідна саме така структура - здатна оперативно реагувати на зовнішні та внутрішні виклики. Фінляндія залишалася президентсько-парламентською республікою до 2000 року, коли було прийнято нову Конституцію.
Проте, найбільш яскравим зразком стала П'ята Французька республіка. Необхідність змін в державі виникла за умов Алжирської кризи і для врегулювання багатьох проблем була необхідна сильна влада на чолі із арбітром, якому надані засоби підтримувати національні інтереси незалежно від обставин. У порівнянні з Четвертою республікою тут були значно посилені повноваження президента. За Конституцією Французької республіки 1958 президент обирається громадянами (з 1962 року по 2000 рік - на сім років, а з 2000 року на 5 років) і керує урядом, що характерно для президентської республіки. У той же час призначений ним уряд має користуватися довірою нижньої палати парламенту - Національних Зборів, що характерно для парламентської республіки. Водночас президент може розпускати Національні Збори на свій розсуд. Конституція 1958 заснувала посаду президента як арбітра, який втілює державу. У Франції навіть за значних турбулентних змін саме президент і існуюча система владних відносин завжди забезпечували і забезпечують усталеність конституційного порядку та стабільне наступництво державного ладу.
Проведений аналіз практики і результатів привнесених змін щодо владних прерогатив глав держав у Франції, Фінляндії та інших країн даної системи влади, доводить життєздатність і ефективність президентсько-парламентської моделі правління. Водночас, як свідчить історико-політичний досвід таких держав як Веймарська республіка, Франція та сучасних країн молодої демократії, становлення та реальне утвердження президентсько-парламентської форми правління ускладнюється низкою об'єктивних чинників, насамперед невисоким рівнем розвитку громадянського суспільства та, зокрема неусталеним характером партійно-політичної системи, високим рівнем соціально-політичної напруги, низьким рівнем національно-державної консолідації, дедалі зростаючим впливом системних (внутрішніх - інституційних, структурних тощо) та позасистемних глобалізаційних чинників. Взагалі, президентсько-парламентська система правління, як свідчить світовий досвід, найбільш ефективна в країнах, у яких недостатня суспільно-політична єдність, наявні політичні групи, котрі постійно перебувають у боротьбі за владу між собою, зростає конфліктність у їх відносинах та існує потреба значної структурної перебудови політичного і економічного устрою. При цій формі правління президент, виконуючи повноваження глави держави, володіє не тільки представницькими функціями, а й реальними можливостями впливу на державну політику.
Далі пропонуємо розкрити особливості функціонального аспекту поділу державної влади в парламентсько-президентській республіці. У парламентсько-президентських системах прем'єр має першість, у той час як президент має значні повноваження. При визначенні парламентсько-президентської республіки конститутивним є: спосіб й процедура формування уряду, наявність або відсутність відповідних повноважень у президента, юридична інвеститура уряду, його відповідальність, підстави відставки уряду, підстави та обмеження розпуску парламенту президентом, відповідні повноваження щодо цього уряду та (або) його голови, наявність у президента права законодавчої ініціативи, використання президентом права відкладального вето, його подолання (можливість винесення цього питання на референдум), промульгування законів президентом, наявність інституту контрасигнатури (перелік актів, які підлягають контрасигнуванню), підстави і процедура імпічменту або відзиву президента шляхом всенародного референдуму, підстави проведення референдуму й повноваження з цього приводу президента. Правовою ознакою парламентсько-президентської республіки є те, що визначення кандидатури голови уряду й формування персонального складу останнього відбувається за визначальної ролі лідера партії (коаліції), яка має в парламенті більшість, і номінальної участі президента. Сформований уряд у встановлений конституцією строк має подати на затвердження парламенту програму дій (юридична інвеститура). У разі прийняття програми парламентом уряд і його голова призначаються парламентом (при цьому можливе формальне призначення президентом), а в разі відхилення - уряд має піти у відставку. У парламентсько-президентській республіці уряд несе колективну й індивідуальну відповідальність перед парламентом, який через прийняття резолюції осуду може висловити недовіру його главі, уряду в цілому або його окремим членам. Стосовно глави уряду використовується як конструктивний, так і неконструктивний вотуми недовіри. Питання про довіру може бути ініційовано й самим урядом, у тому числі й повязано з прийняттям парламентом урядового законопроекту. Якщо уряд такої довіри не отримує, він іде у відставку. Також, у парламентсько-президентських республіках президентові надається право розпуску парламенту. Проте, на відміну від парламентських республік, де за поданням прем'єр-міністра парламент може бути розпущено в будь-яких випадках, і президентсько-парламентських, де президент не обмежений ані підставами розпуску, ані думкою будь-якого іншого державного органу чи посадової особи, у парламентсько-президентській моделі ці випадки чітко визначені конституцією.
Отже, можна сформулювати такі правові ознаки парламентсько-президентської республіки: 1) компетенційна перевага парламенту у формуванні уряду, що зумовлено здебільшого використанням юридичної інвеститури при формуванні вищого органу виконавчої влади. Формування уряду, яке не передбачає юридичної інвеститури, відбувається за характерною для парламентських країн процедурою. Роль президента при цьому зазвичай зводиться до пропозиції кандидатури прем'єр-міністра, підбір якої має ним здійснюватися з урахуванням партійного співвідношення сил у парламенті; 2) юридична відповідальність уряду перед парламентом і складання повноважень перед новообраним парламентом. Наявність конституційних положень про підзвітність уряду президентові для першого не має значимих юридичних наслідків, оскільки його відставка або окремих його членів може статися виключно за рішенням парламенту (відмова в довірі, висловлення недовіри, відставка прем'єр-міністра). Президент тільки затверджує цей факт або вносить зміни до складу уряду, зазвичай, за пропозицією прем'єр-міністра. Як форма парламентського контролю в цих країнах широко використовується інтерпеляція; 3) наділення глави держави правом розпуску парламенту за певних конституційно визначених підстав (з урахуванням часових і кількісних обмежень). Ці підстави переважно пов'язані з процесом формування уряду; 4) наділення президента суттєвими повноваженнями: у внутрішній і зовнішній політиці, функціонально поєднаними зі сферою виконавчої влади, пов'язаними з його можливістю втручатися в нормотворчий процес (право законодавчої ініціативи, відкладального вето й видання актів, які мають силу закону). При цьому відсутність у глави держави права законодавчої ініціативи зменшує його можливість впливати на законодавчий процес. Складники правового статусу президента близькі до глави держави з парламентською формою державного правління, зокрема він: 1) представляє державу всередині країни й за кордоном; 2) укладає договори самостійно або за згодою парламенту; 3) акредитує і приймає послів; 4) звертається до парламенту та його комітетів; ініціює питання щодо проведення референдуму; 5) президент звільнений від безпосереднього впливу на виконавчу владу. Контрасигнуванню з боку уряду або відповідного міністра підлягають не всі акти глави держави, а тільки їх конституційно визначена частина.
Оптимально поєднуючи президентські й парламентські елементи, організація державної влади в парламентсько-президентській республіці здатна здійснювати ефективне державне правління. Власне, це може бути забезпечене: а) її стабільністю, зумовленою, з одного боку, збереженням за президентом значних владних повноважень, а з другого - наявністю істотних важелів впливу на уряд з боку парламенту; б) її гнучкістю, що пояснюється правом парламенту на усунення в будь-який час прем'єр-міністра й уряду, що створює можливість своєчасного коригування політичного курсу відповідно до настроїв електорату, чим значно зменшує небезпеку конфліктів між виконавчою владою й парламентом. Право ж президента у чітко визначених конституцією випадках розпускати парламент і призначати нові вибори стає могутньою зброєю проти виникнення частих урядових і парламентських криз.
Отже, аналізуючи вищенаведене, можна зазначити, що ідеальної форми державного правління немає. Стабільність політичної системи, ефективність державної влади залежать не стільки від форми правління, скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів механізму здійснення державної влади аж до найдрібніших деталей парламентського регламенту й виборчої систем. Саме гнучкість моделей президентсько-парламентської й парламентсько-президентської республік, які реалізуються в конституційних положеннях, залежно від наповнення їх політичним змістом, від конкретної політичної практики певної держави, дозволяє долати політичні кризи на підставі конституційних норм, не змінюючи їх змісту.
На сьогоднішній день, українське суспільство все рішучіше виступає проти нинішньої системи влади, вимагаючи повернення до Конституції в редакції 2004 року, яка утвердила парламентсько-президентську модель державного устрою України. Власне, можна сказати, що все це відбулось під тиском Євромайдану. Пропонуємо розібратись, для чого власне Україні необхідна саме парламентсько-президентська форма правління. Видається, що на сьогодні Україна не може поки що бути просто парламентською республікою. Тоді як парламентсько-президентська модель є перехідною формою до парламентської від президентської як нижчої форми організації, державного управління (якщо оцінювати з позицій демократії). Саме парламентська форма, яка вже на сьогодні апробована європейським досвідом, характеризує суспільство та країну з розвиненими традиціями демократії. Так, перший президент України Леонід Кравчук зазначив, що «досвід, який я маю, засвідчує те, що через 23 роки, які пройшли, ми можемо вже розглядати питання про зміну устрою. Якщо понад 20 років тому для нас було питання, якою має бути Україна, я не мав сумніву, що вона має бути президентською або президентсько-парламентською, тому що тоді потрібно було приймати рішення дуже швидко, не було часу для дискусій, для глибоких аналітичних досліджень. І тоді та форма правління, яка є і зараз, найбільше відповідала потребам. Зараз уже можна говорити і про парламентсько-президентську державу».
Розділ 3. Особливості статусу глави держави в змішаній республіці
.1 Генезис інституту глави держави
Інститут глави держави виник одночасно з історією людства, саме з появою державних форм організації суспільного життя. Завжди організована людська спільнота мала керівника (правителя) визнаного або навязуваного, залежно від конкретних історичних умов. Тим більше держави, які являли собою великі колективи людей, обєднані територією, розмежовану кордонами, мали у системі своєї політичної організації й інститут глави держави. Цей інститут зазнав еволюції стосовно форм, структур, повноважень, а також церемоніалів. Інститут глави держави знав і знає як одноособову форму, так і колегіальну. Ті, що обіймали цю високу державну посаду, в різні часи іменувалися й на сьогодні іменуються імператорами, королями, принцами, регентами, емірами, султанами, президентами тощо.
Власне, глава держави є одним з найважливіших елементів державного механізму. У конституційному законодавстві термін "глава держави" вперше був застосований у ст. 14 французької Конституційної хартії від 4 червня 1814 р., яка проголошувала, що "Король - верховний глава держави...", а також у проекті Вюртемберзької конституції (березень 1817 р.), де в §4 було зазначено, що "Король - глава держави.". У подальшому сентенція "Король - глава держави" була запозичена конституційним законодавством багатьох європейських держав.
Як вже зазначалось, глава держави і різних країнах, залежно від форми правління в державі називається по-різному. Так, ті, що обіймали цю високу державну посаду, в різні часи іменувалися й на сьогодні іменуються імператорами, королями, принцами, регентами, емірами, султанами, президентами тощо.Глава держави - це одноособовий орган державної влади, який займає центральне місце в системі органів державної влади та наділений функціями і повноваженнями, визначеними конституціями та окремими органічними законами.
Правовий статус глави держави і його реальна роль в процесі здійснення влади залежить від форми правління і характеру державного режиму. В країнах, де глава держави наділений одночасно широкою представницькою владою, він здійснює реальне керівництво державними справами, формує політичний курс і забезпечує його втілення в життя. На думку провідного російського вченого В.Е.Чиркіна, глава держави - це конституційний орган і водночас вища посадова особа держави, яка представляє державу ззовні і всередині країни, є символом державності народу. Іншй вчений, Б.А.Страшун вважає, що глава держави - це посадова особа або орган, які займають вище місце в ієрархічній системі органів держави. Провідний російський фахівець у галузі конституційного права В. В. Лазарєв під главою держави розуміє державний орган або посадову особу, яка займає вище місце в ієрархії інститутів влади. Ю.М.Коломієць визначає главу держави як конституційний орган і одночасно вищу посадову особу держави, яка представляє державу зовні і всередині, є своєрідним символом державності народу. Зокрема, главою держави прийнято називати офіційну особу, яка займає формально юридично вище місце в ієрархії державних інститутів і здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті і у відносинах з іншими державами.
Згідно ще однієї точки зору, яку можна зустріти у літературі, глава держави - це вищий орган державної влади (або офіційна особа), яка виступає в якості носія верховної виконавчої влади всередині країни, а також в якості вищого представника держави у всіх його міжнародних зносинах. Власне аналіз вищезазначених точок зору дає змогу констатувати, що глава держави - це одноособовий орган державної влади, який займає центральне місце в системі органів державної влади та наділений функціями і повноваженнями, визначеними конституціями та окремими органічними законами.
Інститут глави держави у кожній державі залежно від форми її правління може набувати форми або інституту президента або інституту монарха, що дає можливість у конституційному праві розрізняти інститут президентства і інститут монархії. Інститут глави держави може бути також колегіальним, що зустрічається досить рідко, і, як правило, тимчасово (наприклад, регентська рада, яка виконує функції монарха до досягнення наступником повноліття). Як правило, має місце розподіл повноважень між колегіальним органом і його головою (наприклад, Уругвай, Ірак, Йемен). Колегіальна влада характерна і для Швейцарії, де влада здійснюється Федеральною радою, яка обирається парламентом. В колишніх соціалістичних країнах роль глави держави також виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) верховних представницьких органів державної влади. У переважній частині зарубіжних країн главою держави залишається монарх. Так, монархічна форма правління збереглася у Великобританії, Бельгії, Нідерландах, Данії, Швеції, Норвегії та інших країнах.
Взагальному, варто зазначити те, що вважається, що інститут глави держави своєю появою зобов'язаний абсолютній монархії, хоча є суто буржуазним. У тих зарубіжних країнах, де буржуазія у боротьбі за владу була достатньо організована, згуртована й сильна, де вона досягала перемоги над аристократичною феодальною знаттю, буржуазно-демократичні революції завершувалися, як правило, поваленням монархів, їх відправленням на ешафот, встановленням демократичнішої республіканської форми правління на чолі з главою держави, який обирався. Навпаки, у країнах, де буржуазії не вдавалося через свою слабкість остаточно перемогти феодальну аристократію, де вона була змушена йти на компроміс із силами, що прийшли до влади, цей компроміс завершувався збереженням старого феодального інститут - монарха (так було, наприклад, у Великобританії, Скандинавських країнах і т. ін.). Звичайно, сучасні монархії - далеко не ті, якими вони були за середньовіччя. У багатьох монархічних державах під впливом демократичних сил монархи згідно з нормами конституцій були позбавлені своїх великих прерогатив і за ними залишилися в основному представницькі та церемоніальні функції. Видатний фахівець правової системи Японії Цунео Інако у своїй праці зазначає: Конституція Японії відводить імператору роль декоративної прикраси державного механізму. Імператор не є ані правителем Японії, ані главою держави.
Як вже зазначалось раніше в роботі, монархія (монос - один, архе - влада) у перекладі з грецької єдиновладдя - це форма правління, за якої верховна влада в державі повністю або частково зосереджена в руках одноосібного, найчастіше наслідного, глави держави - монарха. Хоча бувають винятки. Так, у Спарті існувало два царі, Полібій називає владу двох консулів у Стародавньому Римі монархією, у Візантії у другій половині Х ст. правили одночасно два імператори - Василь і Костянтин, в Росії в другій половині ХVІІ ст. на престолі сиділи два царі: 10-річний царевич Петро і царевич Іван. Відомості про перші політичні обєднання в Стародавньому Єгипті датуються ще IV - III тисячоліттями до н.е., коли там утворилося 40 номів (областей). На чолі кожного нома став цар, він же верховний жрець місцевого культу і володар титулу начальника каналу . Обєднання цих 40 областей відбувалося не одразу. Спочатку виникли два окремі царства - Верхній Єгипет і Нижній Єгипет, які, ймовірно, в свою чергу обєдналися насильно фараоном Нармером у період Раннього царства (ХХХ -ХХVIII ст. до н.е.).
Марксистські вчені вважали, що монархія найбільш характерна для рабовласницької та феодальної суспільно-економічних формацій, хоча й у ті часи існували в окремих країнах республіки (античні рабовласницькі міста-держави з республіканською формою правління, Новгородська республіка, Псковська республіка з XI ст., Венеція, Генуя тощо). До того ж, у добу розвиненого феодалізму зявляються, окрім абсолютних, і конституційні монархії (Велике князівство Литовське з 1566 р., коли II Литовським Статутом було затверджено існування Великого Вального сейму, Річ Посполита з 1569 р. та ін.). Проте, перехід до капіталістичного способу виробництва, що здійснювався завдяки буржуазній революції, нерідко супроводжувався ліквідацією монархії й установленням республіканської форми правління. Однак, все ж монархія зберігалася й за капіталістичного ладу, зрозуміло, з деякими суттєвими змінами і найчастіше за таких умов набувала форми конституційної монархії. При цьому влада монарха визначалася конституцією і у відповідності з останньою обмежувалася представницьким органом - парламентом. Слід зауважити, що інколи монархія відновлювалася після того, як її скасували. Так сталося в Англії, коли Актом парламенту від 17 березня 1649 року після страти короля Карла I Стюарта 30 січня 1649 року королівська влада як непотрібна, обтяжлива і небезпечна була знищена, а 19 травня того ж року була проголошена Республіка. Проте вже 12 грудня 1653 р. актом про зречення парламент передав владу генералу Кромвелю, констатуючи кінець республіканської форми правління. А ще через сім років, 26 травня 1660 р., Карл II Стюарт на запрошення нового парламенту - Конвенту - урочисто вїхав в Уайтхолл і став королем, а Англія - монархією. Iсторики та правознавці вважають, що це вже була не колишня монархія, де влада короля надавалася "милістю божою", а нова монархія - "милістю парламенту" . Подібний приклад можна зустріти й у ХХ ст., зокрема в Iспанії впала монархія в 1931 р., а в 1947 р. диктатор Франко оголосив про її відновлення, проте реально король Хуан Карлос I зайняв свій престол тільки по смерті диктатора в 1975 р.
Також варто зазачити, що існуючі й дотепер династії Кувейту, Бахрейну, Катару й еміратів ОАЕ зявилися в умовах племінного ладу. Все населення цих країн було охоплене однією чи кількома федераціями племен. Племена, в свою чергу, підрозділялися на клани, роди, сімейства, найстаріші члени яких обирали племінних вождів, що вважалися першими серед рівних. Племінні вожді - шейхи поступово поширювали свій вплив за рамки свого племені і більш чи менш міцно закріплювали свою владу в межах конфедерації племен.
У республіках глава держави іменується президентом. Зокрема, в перекладі з латини термін «президент» означає: «той, що попереду». Розвиток цього політичного інституту бере початок наприкінці XVIII століття, з формуванням перших демократичних режимів у країнах Нового і Старого Світу. Упродовж XVIII-XX століть інститут президентства став майже невіддільним атрибутом республіканської форми правління і однією з ознак демократичного ладу. Правильне визначення поняття інституту президентства, розуміння його місця в політичній системі суспільства має велике теоретичне і практичне значення. Але, перш ніж говорити про інститут президентства необхідно з'ясувати, що означає сам термін «інститут». В буденному слововживанні термін «інститут» використовується по-різному. В науці цьому терміну додається свій зміст. В політології, характеризуючи політичну систему, говорять про її інституційну сторону (держава, президентство, партія і інше). Серед різних понять «інститутів», інститут президентства є особливою формою правління політичної системи суспільства. Проблема інституту президентства вельми багатогранна. Її повне і всестороннє дослідження є предметом декількох суміжних наук: філософії, соціології, політології, правознавства, історії, етики, психології і ін. Поняття інституту президентства, як відомо, відноситься до числа ключових в політичній науці. Будучи по характеру інтеграційним, воно має величезне операційне значення при аналізі складних, багатопланових проблем, що дозволяли визначити єство і з'ясувати основні напрями еволюції політичної реальності. Проте, в політичній науці, як на Заході, так і на Сході відсутнє єдине загальноприйняте трактування цього терміну. Таке положення певною мірою залишає за фахівцями широку свободу вибору тих або інших дефініцій при дослідженні розвертання політичного процесу і особливостей виникнення і становлення інституту президентства в якій-небудь конкретній країні.
Еволюція інституту президентства в передових країнах західної демократії дає можливість стверджувати, що його статус постійно змінювався. При цьому цікавим є той факт, що з кінця ХVІІІ ст. з проміжком у 80-90 років світова політико-правова теорія і практика дарували світові нову модель республіканської форми правління: 1787 рік - президентська республіка (США), 1875 рік - парламентська республіка (Франція), 1958 рік - напівпрезидентська республіка (Франція). Крім того, можна констатувати, що останні десятиліття позначилися розмаїттям унікальних форм правління. Нині фактично нема держав з тотожним правовим статусом глави держави, компетенція кожного з них відрізняється певними відмінностями навіть в межах кожної з трьох основних моделей республіканського правління. При цьому майже в усіх пострадянських державах гострої актуальності набуває проблема оптимізації правового статусу глави держави шляхом визначення необхідного обсягу повноважень. Власне, саме тому визначення «президент - глава держави» фактично нічого не прояснює у його правовому статусі і не дає можливості більш-менш чітко виявити його місце у системі вищих органів державної влади. Саме цим пояснюється той факт, що термін «глава держави» не зустрічається у переважній більшості конституцій розвинених демократичних країн. Виняток становлять Іспанія (ст.56 Конституції 1978 р.), Італія (ст.87 Конституції 947 р.) та Швеція (глава 5 «Форми правління», 1974 р.), хоча і в зазначених актах міститься деталізація правового статусу глави держави шляхом вказівки на його функції та повноваження. Ст.99 Конституції Аргентини 1853 р. (в редакції 1994 р.) проголошує президента главою нації і главою уряду. Єдине, що поєднує глав усіх держав світу - це право зовнішньо- та внутрішньополітичного представництва. Усі інші повноваження можуть суттєво відрізнятися у кожній з держав.
Інститут президентства був заснований в США. Творці американської Конституції створили сильну, одноособову президентську владу, сполучивши в одній особі повноваження і глави держави і глави уряду. Одночасно, для того, щоб запобігти перетворенню єдиної виконавчої влади в режим особистої влади, попередити виникнення диктатури і свавілля, батьки-засновники закріпили принцип поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади, доповнили його системою взаємних стримань і противаг цих влад по відношенню одна до одної. На сьогодні три чверті всіх країн світу очолюють президенти. Наведемо хронологічні віхи в історії президентства в країнах Нового Світу: 1789 року першим президентом Сполучених Штатів Америки обраний Джордж Вашингтон; президенти очолили: 1807 року - Гаїті, 1814 року- Парагвай, 1816 року- Аргентину, 1817 року - Чилі, 1819 року - Колумбію, 1821 року- Коста-Ріка і Перу, 1824 року - Мексику, 1825 року- Болівію, 1830 року- Венесуелу, Еквадор та Уругвай,1835 року- Нікарагуа, 1839 року- Гватемалу, 1841 року- Гондурас і Сальвадор, 1844 року- Домініканську Республіку. Першими президентами - главами держав у Старому Світі - стали 1848 року дві особи: Луї Наполеон Бонапарт у Франції та Й. Фурер у Швейцарії. В Азії першим президентом став 1911 року Сунь Ятсен у Китаї, незабаром - 1923 року - Мустафа Кемаль, прозваний Ататюрком, у Туреччині. Що ж до Африки - то 1847 року перший президент очолив Ліберію, 1854 - Оранжеву Республіку (1910 року увійшла до складу нинішньої Південно-Африканської Республіки).
На думку російського вченого Б. П.Єлісєєва, інститут президента має складну внутрішню структуру, що включає чотири групи норм, які визначають: порядок виборів президента (в тому числі інагурацію); його статус в системі інших органів державної влади; його функції і повноваження; припинення виконання президентських повноважень. Згідно із точкою зору представника української школи конституційного права Н.Т.Плахотнюка, інститут президентства - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, змістом яких є діяльність президента України. Це передусім політико-правові відносини, які можуть носити як паритетний, так і субординаційний характер, вони врегульовані конституційним, адміністративним, кримінальним і цивільним правом. Автор виділяє наступні елементи інституту президентства: порядок виборів, вступ на посаду, відповідальність, припинення повноважень та компетенція. Під „елементами інституту президентства» Н. Г.Плахотнюк вбачає групу норм, що упорядковують суспільні відносини, учасником яких є Президент України. На його думку, до підстав введення інституту президентства в Україні відносять наступні: 1) наявність в Україні історичних традицій республіканської форми правління; 2) наявність історичних традицій розподілу влад; 3) існування в політичній історії України створення інституту .президентства; 4) відображення в партійних документах початку XX ст. положень про організацію влади в Українській державі з можливістю включення в його органи посади президента; 5) недоцільність виконання президентських функцій „колегіальним главою держави» під час перебування УРСР в складі СРСР; 6) інституціоналізація поста президента СРСР в 1990 році і неможливість керівництва СРСР зупинити процес розпаду СРСР; 7) проголошення в УРСР в липні 1990р. принципу розподілу влад; 8) суб'єктивні підстави введення інституту президентства і обрання Президента України були пов'язані із зіткненням інтересів окремих політичних сил, котрі були не в змозі на початку 90-х років отримати більшість в парламенті, але мали можливість впливати на конкретну особу - президента.
Наприклад, М. М. Сперанський у своїй науковій праці „Проекты и записки» перераховує умови, які послугували введенню інституту президентства в Україні. Зокрема, до них він відносить наступні: розпад СРСР, що поставило перед управлінською елітою України проблему пошуку нових шляхів і методів управління державою; зацікавленість управлінської еліти в людині, яка буде здійснювати її призначення і звільнення; соціально-економічні і політичні перетворення, які виникли в Україні після виходу із СРСР.
Інститут глави держави в Україні має також свій досить цікавий та тривалий шлях розвитку. І в його назві, і в реальному наповненні цього інституту владними повноваженнями відобразилася вся наша національна історія державотворення. Зародження демократичного суспільства розпочалося ще за часів козацтва, але бурхливий розвиток демократії та інституту президентства розпочався в10-х роках ХХ століття.Історичними джерелами інституту президента в Україні можна вважати «Пакти і Конституції законів і вільностей Війська Запорізького» гетьмана П.Орлика, прийняті 5 квітня 1710 року в результаті укладання договору між новообраним гетьманом і військом Запорізьким. Саме ця Конституційна модель була дуже схожа на президентську республіку.
Перші ж теоретичні розробки проблеми інституту глави держави з'явились в середині XIX століття. Так, Г.Андрузський у своїй праці «Очерки Конституции Республики» охарактеризував ідею конфедерації, яка складається із семи штатів зі своїми президентами. В кінці XIX ст. представник політико-правової думки України М. Драгоманов розробив проект перебудови Російської імперії в децентралізовану федеративну державу. Він мав назву «Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» - «Вільна спілка». В п.25 цього документу зазначалося, що главою держави може бути як спадковий імператор, так і обраний на визначений термін глава всеросійського державного союзу. За часів діяльності Центральної Ради було видано чотири Універсали (Укази), які мали покласти основу демократизації українського суспільства. Останнім Універсалом, від 22 січня 1918 року, Центральна Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії. Михайла Грушевського було обрано Президентом Української Народної Республіки. Відповідно до конституції УНР мала б стати парламентською республікою. Центральна Рада приймала конституцію як перспективний документ, як своєрідний заповіт, бо добре усвідомлювала свою приреченість; однак, сподіваючись на краще, прагнула зміцнити свої позиції. Саме для цього і був потрібен президент. Проте, вже 29 квітня у Києві відбувся хліборобський з'їзд, організований з ініціативи "Союзу земельних власників", на якому генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили усі державні інституції йнайважливіші об'єкти. Місце УНР заступила Українська гетьманська держава. Деякі українські політичні сили запропонували розглядати гетьмана як "тимчасового президента" України. Слід визнати, що, незважаючи на деяку специфіку, наприклад, звернення "ясновельможний пан гетьман" та інші деталі, що мали символізувати традиції й національний характер Української держави, це означення досить точно характеризує сутність гетьманства.
Слід звернути увагу й на заяву Ради міністрів Української держави від 10 травня: "Гетьман не думає стати самодержцем. Назва Гетьман - це втілення в історичній національно-українській ідеї незалежної і вільної України". Поява гетьмана, підкреслювалося в цій заяві, «положила початок нової епохи в історії державного життя України». До певної міри це справді було саме так, оскільки парламентська республіка в особі Центральної Ради в тих екстремальних умовах показала свою неспроможність. Проте було б перебільшенням одразу ж ставити знак рівності між президентством і гетьманством. Режим Скоропадського можна розглядати лише як перший крок на шляху переходу до більш ефективної моделі організації влади. Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 p. "Законах про тимчасовий державний устрій України". Так, виключно гетьману належала "влада управи" в усій Українській державі, він призначав "отамана Ради Міністрів", і за його поданням затверджував "Кабінет у повнім його складі". Так само він і "скасовував" його. Гетьман виступав також як "найвищий керівничий всіх зносин української держави з закордонними державами" і "верховний воєвода української армії і флоту", здійснював помилування. Більше того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, адже саме він "стверджував закони і без його санкції ніякий закон не міг мати сили". Парламент же "Законами про тимчасовий державний устрій України" не передбачався. Через кілька місяців, 15 жовтня, було оприлюднено листа Скоропадського голові Ради Міністрів, в якому він, вказуючи на завершення "першого періоду будування Української держави", наголошував на тому, "що настав вже час приступити до вироблення закону, який має завершити нашу планомірну працю по будуванню державності, а саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму". Що стосується Ради Міністрів, то на неї покладалися "напрямок і об'єднання праці окремих секцій" (тобто відомств) по "прикметах як законодавства, так і найвищої державної управи". Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а "керування" її справами покладалось на Генерального Секретаря і "підлягаючу йому державну Генеральну Канцелярію". Щоправда, через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційно - головою Ради Міністрів, а Генеральний Секретар - державним секретарем.
Після закінчення гетьманщини на Україні інститут президентства не зявлявся аж до кінця ХХ століття. Тільки у далекому 1989 ще за часів Радянського Союзу в засобах масової інформації почала обговорюватися ідея про введення посади президента. Проте у 1989 p. ця пропозиція ще не сприймалася як така, що може бути здійсненою найближчим часом. На думку частини членів політбюро ЦК КПРС, більшості народних депутатів, президентство несумісне з принципом організації держави на базі Рад, з їх поєднанням законодавчої і виконавчої влади та принципом коллективного керівництва. Але після того, як М. Горбачов підтримав ідею президентства, його вчорашні опоненти зняли свої пропозиції. Значною мірою це пояснювалося тим, що були вирішені два питання: про спосіб обрання президента і про кандидатуру на цей пост. В країнах з президентською формою правління президент традиційно обирається громадянами, які мають право голосу. Саме такий порядок спочатку і був запропонований для включення в Конституцію СРСР. Однак напередодні III з'їзду народних депутатів СРСР (березень 1990 p.) була підготовлена пропозиція, щоб саме з'їзд, здійснивши зміни в Конституції, зробив виняток для першого президента і обрав його безпосередньо на з'їзді. Тоді будь-яких сумнівів щодо персональної кандидатури (М. Горбачова) не було.
Проти такої схеми виборів президента виступали, з одного боку, радикальні демократи, котрі вважали, що М. Горбачов сконцентрував у своїх руках занадто велику владу, а з іншого - старі партійно-комуністичні структури, які цю владу втрачали, тим більше, що вибори в органи влади союзних республік у ряді випадків уже не дали цим структурам "контрольного пакету". Взагалі, варто зазначити, що на початку 1990-х років Україна, як і всі пострадянські та постсоціалістичні країни, стала перед вибором, яку політичну модель доцільно розбудовувати в державі. Більшість науковців, політиків дійшли висновку, що інститут президентства історично виправдав себе в багатьох країнах світу. Саме тому становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаним з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу. Отже, політичні процеси, які відбувалися в центрі, неминуче впливали й на політичний розвиток України. В реформі політичної системи велику роль відіграв політичний плюралізм, який набув розвитку ще до заборони компартії. Досить радикальним кроком у реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 p. ІІІ з'їздом народних депутатів СРСР постанови про обрання М. Горбачова Президентом СРСР. Власне, М. Горбачов став президенто країни, одержавши лише 59,2% від списочного складу з'їзду народних депутатів СРСР. Запровадження інституту президентства в країні було логічним втіленням у практику державного будівництва теорії розподілу влади, що передбачало функціонування трьох самостійних гілок влади, в тому числі й виконавчої.
Пізніше, 1 грудня 1991 року на референдумі народ віддав свої голоси за проголошення незалежності України і обрав першого Президента вже нової Української держави - Леоніда Кравчука. Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління. Вже у 1994 року відбулося цивілізоване і демократичне наступництво влади, якого в українській історії ніколи не було. Вперше на пострадянському просторі народ обрав наступного Президента не через те, що попередній помер, або став недієздатним, а це був альтернативний і демократичний вибір. Тоді президентом став Леонід Данилович Кучма. Взагалі пост глави держави (президента) в Україні був впроваджений незадовго до проголошення Верховною Радою Української РСР незалежності України Законом Української РСР «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» від 5 липня 1991 року. Того ж дня, тобто 5 липня 1991 року, Верховною Радою Української РСР були прийняті Закони «Про Президента Української РСР» і «Про вибори Президента Української РСР». Зокрема, згідно з конституційними змінами Президент Української Радянської Соціалістичної республіки є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. До повноважень Президента Української РСР, закріплених у статті 1145 Конституції української РСР, належало те, що він «очолює систему органів державного управління, забезпечує їх взаємодію з Верховною Радою Української РСР» (п.4). Конституція однозначно ідентифікувала Президента Української РСР з виконавчою владою. Законом України «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України» від 14 лютого 1992 року у статті 1141 Конституції України, Президент України визначався вже не як найвища посадова особа, а як глава держави: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України».
Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 року, Президент України був визнаний главою держави, главою виконавчої влади і главою уряду: «Президент України є главою держави і главою державної виконавчої влади. України Президент України як глава державної виконавчої влади здійснює цю владу через очолюваний ним Уряд - Кабінет Міністрів України - та систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади» (ч. 1, 3 ст. 19).
Отже, сучасна конституційна практика України містить багато прикладів політико-правового реформування інституту глави держави та безпосередньо його повноважень. Як правило, такі зміни були зумовлені обєктивними процесами, що виникли внаслідок структуризації соціально організованого суспільства та формування нових політичних партій, що дотримувалися тих чи інших пріоритетів у внутрішній політиці України.
Подальшого закріплення інституту президентства в Україні набуло в проектах Конституції України. За участю народних депутатів було два офіційні проекти. Ці проекти було опубліковані з метою всенародного обговорення і відомі широкому загалу як проект Конституції України від 1 липня 1992 року та від 26 жовтня 1992 року. Окрім офіційних проектів, публікувалися неофіційні. Вони розробилися науковими інститутами, окремими фахівцями, громадськими організаціями та іншими зацікавленими сторонами державотворчого процесу. Таких проектів було близько пятнадцяти. На той час виділяли два основні напрями розвитку української форми правління. Перший був зумовлений тим, що в Україні має бути президентська республіка, другий - напівпрезидентська. Проте, переважна більшість схилялася до того, що в Україні має бути один з різновидів напівпрезидентської республіки: або президентсько-парламентська", або парламентсько-президентська. У липні 1994 року Президентом України був обраний Леонід Кучма, здобувши у другому турі 52,2% голосів. Це був перший випадок на пострадянському просторі відбулося цивілізоване і демократичне наступництво влади. Найвиразнішого концептуального визначення інститут Президента, а за ним і вибір президентсько-парламентського устрою для України, набув у Конституційному Договорі від 8 червня 1995 року. У ст. 19 Конституційному Договору було визнано главу держави і главу виконавчої влади України. З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року цей специфічний для української правової системи політико-правовий документ втратив свою чинність. Конституція України суттєво обмежила повноваження Президента України. Відповідно до ст. 102 його було визнано виключно главою держави. Повноваження, які характеризували його як главу виконавчої влади, були передані Премєр-міністрові України. Нова Конституція України не повязує статус Президента України з виконавчою владою, хоча залишає за ним значні повноваження у сфері виконавчої влади, насамперед щодо формування і функціонування уряду. Згідно зі статтею 102 Конституції України «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина».
Також наведемо еволюцію іменування глав Української держави в різнні періоди: 1) у Київській Русі - Великий Київський князь; 2) у Галицько-Волинському князівстві (королівстві) - Князь, пізніше Король; 3) у Козацькій державі Богдана Хмельницького - Гетьман. В «нові часи» (зокрема в ХХ ст.) главами українських держав були: президент - (в Українській Народній Республіці); голова Національної Ради (парламенту); президент - (в Карпатській Україні); президія Верховної Ради - (в Українській РСР (формально).
Так, еволюція президентів в Україні наступна: 1) Леонід Кравчук ( 1991- 1994 р.); 2) Леонід Кучма (1994 р.- 2004 р.); 3) Віктор Ющенко (грудень 2004 року - лютий 2010 року); 4) Віктор Янукович (лютий 2010 року - лютий 2014 року).
Як вже раніше згадувалось в роботі, на сьогодні в Україні скалалась ситуація, коли колишнього Президента України було усунуто з посади, відповідну постанову підтримала Верховна Рада 238 голосами. На даний момент, в Україні виконує обовязки президента України О. Турчинов, оскільки відповідно до Конституції, якщо "Президента немає, то тоді обов'язки покладаються на голову Верховної Ради України". Також відбувається передвиборча агітація, підготовка до виборів нового президента.
Варто зазначити, що на думку Ю. М. Коломійця, введення в систему державної влади України поста Президента значно посилило увагу в нашому суспільстві до глави держави взагалі. На його думку, Україні необхідний дієвий інститут глави держави, який сприяв би оптимізації взаємодії всіх сфер життєдіяльності державного механізму. Тоді, як науковець С. Г. Серьогіна зазначає, що інститут президента в нашій державі є сучасником незалежної України і за ці роки зумів довести свою життєздатність і необхідність в державному механізмі.
змішаний республіка глава держава
3.2 Місце глави держави у системі органів державної влади
3.2.1 Поняття та ознаки глави держави в змішаній конституційній республіці: організаційний та структурний аспекти
Розглядаючи більш детально інститут глави держави, необхідно прийняти за відправну точку констатацію того, що сьогодні конституційні системи різняться між собою. Окремі системи базуються або побудовані на теорії єдності влади, інші системи мають своїми засадами теорію або теорії розподілу чи рівноваги влад у державі.
Глава держави входив і входить до складу органів державної влади поряд із парламентом. У тих державах, де влада побудована на принципі розподілу влад, а державна система уявляється як складова трьох великих влад, гілок- законодавча, виконавча, судова - главу держави, як правило, приєднують до виконавчої влади, звідси і часте вживання словосполучення глава виконавчої влади або Виконавча влада: глава держави і уряд. Розгляд інституту глави держави передбачає і конкретне розуміння відносин народ (нація) і державна організація влади. Народові належить політична влада, і він довіряє її здійснення - у формах і способах, визначених конституцією, - представницькому органу. Згідно з класичною теорією представництва, виразником інтересів і волі народу (нації), усієї сукупності громадян даної держави є парламент. Звідси і таке його призначення, як органу національного або народного представництва. Поряд із парламентом, органом представництва, звичайно, на національному рівні, є глава держави (у деяких республіках), оскільки вони обрані на основі загального виборчого права.
Вивчення й аналіз інституту глави держави можуть бути здійснені і з точки зору функціонування виконавчої влади та місця глави держави у цій структурі. Це місце відображає і відносини між народом, парламентом і главою держави. Так, у деяких державах виконавча влада складається з єдиного державного органу (зокрема, у жорстких президентських республіках члени уряду складають одну команду помічників глави держави). В іншій групі держав виконавча влада здійснюється двома державними органами - главою держави та урядом (наприклад, Великобританія). Поряд із главою держави, який репрезентує (уособлює) націю, зявився кабінет або група функціонерів, завданням яких є забезпечення публічних справ. Така структура виконавчої влади, яка часто стає дуалістичною, притаманна багатьом державам і інколи визначається як правління (режим) кабінету.
Отже, як вже відзначалось, одним з найважливiших елементiв державного механiзму є глава держави - особа, яка займає формально вище мiсце в структурi державних iнститутiв i водночас здiйснює функцiю представництва самої держави в цiлому. З iншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органiв держави. Звичайно, юридичний статус i полiтичне значення сучасного глави держави залежать вiд форми державного правлiння, прийнятої в тiй чи iншiй країнi. Його реальна роль у здiйсненнi влади багато в чому зумовлена також iснуючим у країнi полiтичним режимом. У сучасних державах конституційно-правовий інститут глави держави звичайно складається з норм, які визначають місце і роль глави держави у державному механізмі та його взаємовідносини з іншими органами держави, передбачають можливу відповідальність глави держави за державну зраду і порушення конституції, закріплюють повноваження глави держави. Внесені до конституції, вони, як правило, конкретизуються поточним законодавством.
Дослідження проблематики особливостей становлення та визначення політико-правового статусу інституту глави держави передбачає зясування досить широкого кола питань, серед яких, необхідно перш за все виокремити такий політико-правовий аспект, як місце інституту глави держави у системі державної організації й управління, у тому числі у формі державного правління. Звичайно, слід враховувати, що інститут глави держави у сучасному світі являє собою складну, розгалужену систему державних органів і служб, які мають особливі повноваження та здійснюють специфічні функції. У цьому полягає правова природа інституту глави держави. Але дуже часто (наприклад, за умов функціонування парламентських республік та конституційно-парламентських монархій) глава держави є офіційною особою, яка тільки формально займає найвище місце в офіційній державно-владній ієрархії. Конституційно-правова доктрина розглядає главу держави як посадову особу, яка очолює весь державний мехназім, володіє, за буквою конституції, широкими повноваженнями, наділене такими якостями, як безвідповідальність, незмінюваність, нейтральність. Нерідко глава держави розглядається в якості гаранта національної єдності, який забезпечує одночасно наступність і стабільність державної влади, взаємодію різних її гілок.
Загалом, глава держави є істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн. Він начебто вивершує всю систему органів влади й управління, і юридично йому в цій системі належить першорядне місце. Конституційне право зарубіжних країн розглядає главу держави як носія вищої виконавчої влади, а також як вищого представника держави у сфері міжнародних відносин. Так, ст. II (розд. 1) Конституції США 1787 p. говорить: Виконавча влада здійснюється Президентом Сполучених Штатів Америки.... Про широкі владні повноваження глави держави свідчить і Конституція Іспанії 1978 р., у ст. 56 якої записано: Король є главою Іспанської держави, символом її єдності й сталості. Він є гарантом правильного функціонування державних інститутів; здійснює вище представництво Іспанії у міжнародних відносинах, особливо з націями, з якими вона пов'язана історично, а також здійснює функції, надані йому Конституцією і Законом.
Однак між тими значними повноваженнями, якими наділяє главу держави Конституція, і тією реальною роллю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкретної країни, нерідко існує розрив. Останній залежить від багатьох чинників, насамперед, від форми правління, політичного режиму і соціально-політичного становища у країні, від історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища, яке займає глава держави у діловому світі своєї країни, а у президентів - й від порядку їх обрання. Вплив інституту глави держави на стабільність усієї політичної системи за умов здійснення системної модернізації (трансформації) може розглядатися через аналіз таких чинників, як: 1) можливість інституту глави держави виступати гарантом політичної, соціальної, економічної стабільності у суспільстві; 2) здатність глави держави сприяти ефективному функціонуванню усіх інших інститутів системи державної влади й управління та затвердженню загальновизнаних демократичних принципів розвитку.
У вітчизняній правовій літературі науковці, зокрема, Л. М. Ентін вважав, що глава держави - це офіційна особа (орган), що займає, як правило, формально вище місце в ієрархії державних інститутів і здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті й у відносинах з іншими державами. Вважаємо, що це визначення є практично універсальним. Хоча Л.М. Ентін відразу ж зазначав, що юридично санкціоновані винятки з цього правила трапляються вкрай рідко. Інший науковець В.А. Стародубський давав більш лаконічне визначення глави держави. На його думку, глава держави - це орган, що представляє державу в міжнародних відносинах і здійснює вищі державні акти. Тоді, як А. А. Мішин не висловлювався конкретно хто такий і що таке глава держави. Він зазначав, що найчастіше глава держави розглядається як носій виконавчої влади і вищий представник держави у сфері міжнародних відносин. Він також писав, що глава держави очолює всю державну машину, володіє, за буквою конституції, великими повноваженнями й наділений такими якостями, як невідповідальність, незмінюваність і нейтральність. A. M. Осавелюк також досить лаконічно й найбільш точно визначає поняття глави держави. Це посадова особа або орган, що займає вище місце в системі органів держави, вищий її представник усередині й поза країною, символ єдності нації, держави (народу і держави).
Загалом варто зазначити, що питання про місце глави держави в системі державного механізму досить складне. Спроби визначити це місце щоразу натрапляють на певні винятки з правил або протилежні думки й протилежні приклади. Досить часто главу держави відносять до виконавчої влади. Це звучить цілком переконливо, тому що згідно зі ст. 2 Конституції США (найвідомішої конституції у світі) виконавча влада належить президентові США. Однак, все ж таки більш переконливою видається позиція, що інститут глави держави - це зовсім окремий комплекс, самостійний інститут, і спроби віднести його до якої-небудь галузі влади неправильні й непродуктивні. Якщо зробити спробу визначити основну роль, функції глави держави, його місце якимись ключовими словами, то можна виокремити дві моделі глави держави, за якими стоять два основних поняття. Так, перша модель і перша зрозуміла всім функція - це глава держави - лідер країни. Такий лідер може бути формальним і фактичним. Він може поєднувати ці якості, може бути главою "де-юре" і "де-факто", але вони можуть і не збігатися. Друга модель і друга основна функція, що розуміється й визнана більшістю громадян, - це символ влади, держави. Тобто ця особа персоніфікує державну владу і представляв її у відносинах з іншими державними структурами й у відносинах з іноземними державами. Лідер у більшості випадків, в ідеалі - символ своєї країни. Природно, функції й роль лідера та символу можуть збігатися. Але символ може бути не лідером, а лише необхідною фігурою, що виконує потрібні в державі функції.
Проте, ось наприклад, А. А. Мішин вважає, що інститут глави держави не має жодних розумних підстав для існування. Як доказ цього, дослідник наводить приклад Швейцарії, де функції глави держави виконує урядовий виконавчий орган, що складається із семи міністрів. Звичайно, така думка є дуже спірною, і видається, що така думка зявилась саме через так звану «радянську традицію», адже протягом більш як 60 років у нашій державі не було юридичного глави. Був фактичний лідер (найголовніша фігура в країні), що очолював керівну й правлячу партію. Це була особа, що у країнах, які живуть за демократичними законами й традиціям, не могла б очолювати державу, не могла б бути лідером, оскільки вона не одержала мандат із рук виборців, з рук парламенту або хоча б, як монарх, за встановленими правилами престолонаслідування.
Також варто зазначити, що окрім суто правової природи при вивченні інституту глави держави необхідно вести мову також і про його соціокультурну та політичну специфіку. Так, будь-яка конкретна модифікація інституту глави держави у тій чи іншій країні залежить від сукупності факторів і чинників багатопланового характеру: історичних, політичних, нормативно-правових, соціокультурних тощо. Так, зокрема, серед ключових історичних характеристик, варто виокремити, насамперед, такі, як: 1) наявність або відсутність традицій демократичного розвитку країни; 2) специфічні риси генезису національного державотворення; 3) «історична» прихильність до певних форм державного правління. Політична ж природа інституту глави держави може визначатися такими факторами: 1) особливостями розвитку національної політичної системи загалом та специфікою становлення і функціонування партійної та виборчої систем зокрема; 2) дією базових механізмів конституційно-правового характеру; 3) особливостями функціонування системи поділу влади у країні; 4) рівнем розвитку політичної культури суспільства і політичної еліти; 5) конкретною політичною ситуацією; співвідношенням соціальних і політичних сил у суспільстві.
Конституційно-правовий статус глави держави, як правило, складається з кількох параметрів: нормативного (норми, що визначають місце і роль глави держави у політичній системі в цілому та державному механізмі зокрема, а також специфіку його взаємовідносин з іншими політичними і державними інститутами); соціокультурного (традиції, звичаї, особливості національної історії, національний характер, менталітет, регіональні особливості розвитку країни - усе те, що найчастіше не прямо, але опосередковано суттєвим чином впливають на становлення і функціонування цього політичного інституту); процесуального (порядок заміщення посади, припинення повноважень глави держави, можливості відповідальності глави держави). Взагалі інститут глави держави внаслідок специфіки свого політико-правового функціонування та соціального призначення має досліджуватися, спираючись принаймні на три основні методологічні позиції: 1) вивчення місця глави держави при визначенні особливостей тих чи інших форм державного правління (системний підхід); 2) розгляд глави держави як особливого політико-правового і соціального інституту будь-якого суспільства (інституціональний підхід); 3) зясування субєктивістських характеристик інституту глави держави (світоглядно-аксіологічний підхід).
Фактично є два основних напрямки діяльності такого органу: внутрішньодержавний напрямок та зовнішньодержавний напрямок. Залежно від реального наповнення владних повноважень глави держави за цими двома напрямками, можна говорити про характер самої держави в багатьох її аспектах (демократична чи недемократична держава, якщо демократична, то який характер має, наприклад, республіка ).
Знову звернемося до аналізованих нами видів змішаної форми правління і статусу вних президента. Загалом, у президентсько-парламентських системах президенти самі відтворюють уряд. Більш того, у багатьох таких системах президенти, крім повноважень у відношенні кабінетів міністрів, мають право розпускати парламенти. Таким чином, у президентсько-парламентських системах незалежне існування гілок влади є відсутнім. У парламентсько-президентській республіці (Польща, Франція) повноважень у президента менше, ніж у парламенту, а в президентсько-парламентській - навпаки. Але і в тій, і в іншій глава держави (президент) є верховним головнокомандувачем (як у президентській республіці), іноді може розпустити парламент. У президентсько-парламентських республіках свої повноваження президент здійснює безпосередньо, призначає прем'єр-міністра, як правило, з-поміж лідерів найвпливовіших партійних політичних фракцій у парламенті, а також членів уряду за згодою парламенту. У парламентсько-президентських республіках президент здійснює повноваження через уряд; прем'єр-міністр призначається парламентом за поданням президента; за рекомендацією глави уряду президент призначає інших членів уряду. Влада президента обмежена тим, що: 1) він не володіє всією повнотою виконавчої влади, тобто, як правило, не є главою уряду; 2) сам уряд фактично формується залежно від співвідношення партійних фракцій у парламенті, спирається на парламентську більшість; 3) уряд відповідальний не перед президентом, а перед парламентом.
У паламентсько-президентських республіках президент наділений правом розпуску парламенту за певних конституційно визначених підстав, а ці підстави переважно пов'язані з процесом формування уряду. Отже, на відміну від парламентських республік, де за поданням прем'єр-міністра парламент може бути розпущено в будь-яких випадках, і президентсько-парламентських, де президент не обмежений ані підставами розпуску, ані думкою будь-якого іншого державного органу чи посадової особи, у парламентсько-президентській моделі ці випадки чітко визначені конституцією. Президент наділений суттєвими повноваженнями як у внутрішній так і в зовнішній політиці, функціонально поєднаними зі сферою виконавчої влади, пов'язаними з його можливістю втручатися в нормотворчий процес (зокрема, право законодавчої ініціативи, відкладального вето й видання актів, які мають силу закону). Тобто, президент зазвичай має право відкладального вето з можливістю його подолання парламентом (нижньою палатою), якщо при повторному розгляді за нього проголосувало не менше двох третин від загальної чисельності парламентаріїв. За чітко закріпленим у конституції переліком найбільш важливі закони, які подолали вето президента, можуть бути винесені ним на всенародне голосування.
У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Варто зазначити, що на переконання деяких авторів-дослідників, інститут президентства в Україні на сьогодні є гіпертрофованим, який у своїй поточній діяльності виходить за межі наданих повноважень. Як наслідок − у державі спостерігається протистояння глави держави й гілок влади; нерідко рішення, дії чи бездіяльність Президента України на переконання деяких представників державно-політичної еліти піддаються сумніву, їх законність та обґрунтованість оспорюються у судовому порядку.
Як бачимо, попри тривалий час, який минув з моменту набуття Україною незалежності та початку формування її найважливіших суспільно-державних інститутів, проблемні питання функціонування цих інститутів, особливості здійснення ними владних повноважень до сих пір не врегульовані. Отже, викладене свідчить, що нині в умовах сучасного державно-політичного життя, в контексті конституційно-правової реформи нагального розвязання потребує питання ролі та обсягу повноважень Президента України в сфері регулювання й управління суспільно-державним життям країни.
Так, аналіз статей Конституції України щодо правового статусу свідчить, що Президент займає не посаду, а пост. Про це йдеться у низці статей Основного Закону України (статті 104, 108, 111). У присязі, яку складає Президент України також йдеться про «високий пост». Таким чином, на конституційному рівні введено новий термін «пост», який, однак, має місце лише стосовно однієї особи в державі − Президента України. Тому пост глави держави − посада політична, що, на нашу думку, має обумовлювати певні, законодавчо передбачені, особливості перебування Президента України у виникаючих у державі правовідносинах. Зокрема це твердження стосується участі Президента України в адміністративному процесі, здійснення якого регулюється КАС України.
Пост Президента України має зазначені вище відмінності від посадових осіб, проте поєднує цих осіб подібність використовуваних ними форм діяльності та реалізації наданих чинним законодавством повноважень. Правова форма здійснення повноважень Президентом України проявляється у виданні ним указів та розпоряджень, які є обовязковими на усій території України.
3.2.2 Повноваження глави держави в умовах конституційної змішаної республіки
Власне компетенція - це сукупність юридично (нормами права) встановлених функцій і повноважень органу державної влади, органу місцевого самоврядування або посадової особи щодо предметів їхнього видання. Повноваження, своєю чергою, - це юридично встановлені права та обовязки. Відповідно, компетенція глави держави є сукупністю конституційно встановлених його функцій і повноважень. Встановлюючи компетенцію глави держави, як і іншого органу влади чи посадової особи, конституції зазвичай не розмежовують функції і повноваження. Виходячи з того, що функції визначають напрями, сфери дії глави держави, тоді як повноваження зазначають, що він може (права) або повинен (обовязки) роботи щодо предметів його видання.
Характер і обсяг повноважень глави держави залежить від особливостей його конституційного статусу та від форми правління, що існує в певній державі. Глави держав формально наділяються широкими повноваженнями у сфері законодавчої, виконавчої, судової влади та зовнішньополітичної діяльності. Звичайно, у президентських і змішаних республіках глава держави завжди наділений широкими і реальними владними повноваженнями. У країнах з парламентарними формами правління глава держави зазвичай не має істотних реальних владних повноважень. Фактично ці повноваження здійснюються від його імені урядом. Проте, у більшості країн світу, як правило, глави держав мають ідентичні повноваження. І, незважаючи на те, що в кожній країні є свої особливості, ці повноваження можна об'єднати в декілька груп.
Так, перша група повноважень глави держави пов'язана з реалізацією законодавчої влади та його участі в законодавчому процесі. У ряді країн глава держави має право скликання, відкриття і закриття чергових та позачергових сесій парламенту. Наприклад, у п. 1 ст. 40 Конституції Греції 1975 р. визначено, що "Президент Республіки скликує Парламент регулярно, раз на рік..оголошуючи особисто або через Прем'єр-міністра про початок і закінчення кожної парламентської сесії", у п. 3 ст. 13 Конституції Ірландії 1937 р. у редакції 1995 р. зазначено, що "Президент може у будь-який час після консультацій з Державною радою скликати засідання однієї чи обох палат Парламенту", відповідно до ч. 3 ст. 87 Конституції Італійської Республіки 1947 р. Президент "...визначає день першого засідання", згідно ч. с) ст. 136 Конституції Португальської Республіки 1976 р. "до компетенції Президента Республіки належить скликання Асамблеї Республіки на позачергову сесію", у ст. 101 Конституції Арабської Республіки Єгипет 1971 р. у редакції 1980 р. встановлено, що "Президент республіки скликує Народні збори на чергову сесію...", а в ст. 102 цієї Конституції проголошено, що "Президент республіки може скликати Народні збори на надзвичайну сесію у разі необхідності або за вимогою більшості членів Зборів".
Не менш важливим повноваженням глав держав у сфері реалізації законодавчої влади є право дострокового припинення повноважень (розпуску) парламенту або однієї з його палат (як правило розпуску підлягає тільки нижня палата парламенту) і призначення позачергових виборів (Болгарія, Італія, Люксембург, Німеччина, Румунія, Чехія). Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 88 Конституції Італійської Республіки 1947 р. "Президент Республіки може, заслухавши голів палат, розпустити обидві палати або одну з них", у ст. 74 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р. зазначено, що "Великий герцог може розпустити палату...". У конституціях Болгарії, Греції, Естонії, Латвії, Литви, Молдови, Польщі, Португалії, Росії, Румунії, Словаччини, Туреччини, Угорщини, України, Франції, Чехії, Хорватії визначений перелік випадків та умов, за яких можливий розпуск парламенту (порушення строків чи процедури формування уряду, неодноразове вираження недовіри уряду, неприйняття бюджету тощо). Наприклад, у п. 1 ст. 41 Конституції Греції 1975 р. у редакції 1986 р. визначено, що "Президент Республіки може розпустити Парламент, якщо два складу Уряду подали у відставку або їм виражено вотум недовіри Парламентом...". Нерідко конституції визначають терміни, впродовж яких неможливо здійснити розпуск парламенту. Це, як правило, перші чи останні 3-6 місяців діяльності парламенту. Наприклад, згідно ч. 4 ст. 90 Конституції України 1996 р. "повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Президента України". А також парламент не може бути розпущений за умов надзвичайного або воєнного стану, стану облоги, війни в країні. Наприклад, у ч. 5 ст. 16 Конституції Французької Республіки 1958 р. зазначено, що "Національні збори не можуть бути розпущені у період здійснення надзвичайних повноважень".
Практично у всіх країнах світу глава держави здійснює значний вплив на розробку та прийняття законів. Він володіє правом законодавчої ініціативи, правом промульгації (підписання та оприлюднення законів) та правом вето. В одних країнах (Мексика, Польща, Росія, Туніс, Україна, Угорщина) глава держави наділений правом законодавчої ініціативи, в інших (Болгарія, Румунія, США, Франція) - він цього права не має. У конституціях багатьох країн для процедури промульгації встановлюються визначені терміни, протягом яких глава держави повинен або схвалити закон, або відмовити в його підписанні. Як правило, такий термін обмежений 10 або 15 днями (Болгарія, США, Туніс, Україна, Франція). Наприклад, у ч. 1 ст. 10 Конституції Французької Республіки 1958 р. зазначено, що "Президент Республіки здійснює промульгацію законів протягом п'ятнадцяти днів...". Так, найбільш ефективним способом впливу глави держави на законодавчий процес є право вето. Тобто право глави держави накладання вето на закони, прийняті парламентом. Найчастіше це право використовується в країнах із президентською і змішаною формами республіканського правління. Накладання вето означає відмову глави держави підписати і оприлюднити закон. У разі накладання вето закон не набирає чинності. Розрізняють наступні його різновиди: 1) абсолютне (резолютивне) вето; 2) відносне (відкладальне) вето; 3) загальне вето; 4) часткове (вибіркове) вето; 5) "кишенькове вето".
Друга група повноважень глави держави пов'язана з реалізацією виконавчої влади та його участі у формуванні уряду та його звільнення у відставку. У змішаних республіках право глави держави на призначення прем'єр-міністра та членів уряду має більш обмежений характер. За даною формою правління президент під час формування уряду повинен враховувати розстановку політичних сил у парламенті. Якщо президент і парламентська більшість належать до однієї партії, яку очолює президент, то уряд формується з числа її членів. Якщо ж більшість в парламенті належить опозиції, то президент повинен надати можливість прем'єр-міністру підібрати собі міністрів. Наприклад, згідно п. 1-2 ст. 37 Конституції Греції 1975 р. у редакції 1986 р. "Президент Республіки призначає Прем'єр-міністра. Прем'єр-міністром призначається лідер партії, який має абсолютну більшість місць у Парламенті. Якщо жодна з партій не має абсолютної більшості місць у Парламенті, Президент Республіки доручає лідеру партії, яка має відносну більшість місць, вивчити можливість формування Уряду...".
Майже у всіх країнах з парламентарними і змішаною республіканською формами державного правління важливим засобом забезпечення реалізації главою державі своєї компетенції є інститут контрасигнатури (контрасигнації). Його суть полягає в тому, що акт глави держави, скріплюється підписом прем'єр-міністра або відповідного міністра, без якого акт не набирає юридичної сили. Призначення контрасигнатури вбачається насамперед у тому, щоб зняти з глави держави політичну відповідальність за виданий акт і покласти іі на уряд та окремих його членів. Таким чином, глава держави здійснює свої повноваження через уряд чи за його згодою.
Третя група повноважень глави держави пов'язана зі сферою реалізації судової влади. У конституціях багатьох країн встановлене право глави держави призначення на судові або вищі судові посади. Так, в країнах зі змішаною республіканською формами правління відповідні призначення відбуваються за пропозицією або спеціального органу, який має назву вищої ради магістратури, або вищої судової влади.
Четверта група повноважень глави держави пов'язана зі сферою зовнішньополітичної діяльності держави. Конституції багатьох країн наділяють главу держави правом укладання, ратифіковування і денонсовування міжнародних договорів, призначення і відкликання послів і інших дипломатичних представників.
П'ята група повноважень глави держави пов'язана з особистим статусом окремих громадян та іноземців. Главі держави належить право відзначення державними нагородами, присвоєння почесних і вищих військових, спеціальних звань та титулів.
До інших важливих повноважень глав держав необхідно віднести: 1) право ініціювати референдуми. Наприклад, відповідно до п. д ст. 30/А Конституції Угорської Республіки 1949 р. у редакції 1990 р. Президент "може бути ініціатором референдумів". У Греції, Киргистані, Молдові, Угорщині глави держав можуть самостійно призначати референдуми з важливих політичних питань, а в Болгарії, Іспанії, Італії, Словаччині, Хорватії - тільки у випадках, передбачених конституцією; 2) право на звернення до парламенту або до народу. Це право передбачено основними законами Білорусії, Болгарії, Греції, Ірландії, Киргистану, Польщі, Португалії, Росії, Румунії, США, Франції. Наприклад, у ст. 140 Конституції Республіки Польща 1997 р. визначено, що "Президент Республіки може звертатися з посланням до Сейму, до Сенату або Національних зборів..."; 3) право проголошувати надзвичайний (воєнний, облоговий) стан на території всієї країни або в окремих її місцевостях. Наприклад, у п. 29 ст. 109 Конституції Азербайджанської Республіки 1995 р. проголошено, що Президент "оголошує надзвичайний та воєнний стан". У конституціях Аргентини, Білорусії, Болгарії, Польщі, Росії, Румунії, Португалії, Узбекистану проголошення надзвичайного (воєнного, облогового) стану або продовження його строку президентом потребує санкції парламенту. Конституції більшості країн передбачають серед найважливіших обов'язків глав держав забезпечення незалежності, суверенітету і безпеки своєї країни. Звідси органічно випливає принцип поєднання посади глави держави та посади верховного головнокомандувача збройних сил. Наприклад, у п. 1 ст. 134 Конституції Республіки Польща 1997 р. визначено, що "Президент Республіки є верховним головнокомандувачем Збройних Сил Республіки Польща". У деяких парламентарних республіках (Індія, Латвія, Словаччина, Угорщина) фактично керівництво збройними силами здійснюють прем'єр-міністр і міністр оборони, а глава держави лише номінально є верховним головнокомандувачем.
В Україні, президент як одноосібний державний орган не дублює функції інших органів влади (уряду, парламенту), а координує, погоджує, консолідує, врівноважує їх діяльність, спрямовує на виконання Конституції, засад внутрішньої і зовнішньої політики, визначених парламентом. Щодо України, то найзагальнішою і найпоширенішою функцією глави держави є представницька. Полягає вона у тому, що глава держави є символом національної єдності уособлює державу в цілому і представляє її як у середині країни, так і в міжнародних відносинах. Якщо парламент представляє законодавчу владу держави, уряд - виконавчу владу, верховний суд - судову владу, то глава держави за будь-якої форми правління представляє державу в цілому. Представницька функція Президента України закріплена Конституцією України у загальному вигляді: «Президент України є главою держави і виступає від її імені» (ч. 1 ст. 102) і конкретизована через наділення його відповідними повноваженнями. Конституція, зокрема, встановлює, що Президент України «представляє державу в міжнародних відносинах» (п. 3 ст. 106).
Другою із загальних функцій держави є гарантування додержання конституції держави. Глави держави виступає гарантом проголошених в конституції суверенітету, територіальної цілісності держави, прав і свобод людини і громадянина. Для цього він наділяється конституцією відповідними повноваженнями, зокрема правом накладання вето на прийняті парламентом закони, скасування актів виконавчої влади у разі суперечності їх конституції, введення у разі необхідності в країні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, є верховним головнокомандувачем збройним сил держави, здійснює керівництво у сферах національної безпеки і оборони країни тощо. Така функція Президента України також закріплена Конституцією України у загальному вигляді: «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» (ч. 2 ст. 102) і конкретизована через відповідні повноваження.
Ще однією функцією глави держави є функція політичного арбітражу. Полягає вона у тому, що глава держави покликаний узгоджувати позиції різних політичних сил та органів державної влади і за необхідності бути примірювачем, посередником між ними. Функція політичного арбітражу випливає з конституційного принципу нейтральності глави держави і тією чи іншою мірою притаманна главі держави за будь-якої форми правління. Іноді вона повязується з функцією гарантування додержання конституції. Як окрема функція глави держави функція політичного арбітражу безпосередньо закріплена тільки в конституціях деяких держав. Конституційне закріплення функції політичного арбітражу за президентом зазвичай супроводжується наділенням його широкими повноваженнями, зокрема щодо інших вищих органів державної влади, що нерідко веде до домінування президента в системі вищих органів держави. До таких повноважень належать, наприклад, право формування уряду, розпуску парламенту, призначення суддів вищих судів, оголошення референдуму з метою вирішення конфліктів між державними органами.
Отже, відповідно до основних напрямів і сфер державної діяльності можна виокремити установчу, законодавчу, виконавчу, судову і зовнішньополітичну функції глави держави. Установча функція глави держави полягає в тому, що він самостійно утворює інші державні органи або бере участь у формуванні таких органів (уряду, міністрів, державних комітетів, місцевих органів виконавчої влади, судів тощо).
Повноваження Президента щодо проведення внутрішньої політики закріплено статтею 106 Конституції України, згідно з якою Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази та розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Взаємодіючи з усіма гілками влади, Президент призначає та звільняє членів уряду та інших органів виконавчої влади, може брати участь у засіданнях уряду, а також мати своїх представників у Кабінеті Міністрів, Конституційному Суді, Верховній Раді.
У зовнішній політиці повноваження Президента визначено статтею 102 Конституції України. Президент, як Глава держави, виступає від її імені, представляє Україну у міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори, а також керує всією зовнішньополітичною діяльністю держави. Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України згідно зі статтею 106 Конституції України. У разі збройної агресії проти України Президент приймає рішення щодо застосування Збройних Сил України з метою оборони держави від ворога. Як гарант державного суверенітету та територіальної незалежності України Президент очолює Раду національної безпеки та оборони України.
З відміною конституційної реформи 2004 року значення і вага Президента України значно посилилась. На виконання змін до конституції був прийнятий новий закон «Про Регламент Верховної Ради України» від 10.02.2010 № 1861-VI, закон «Про Кабінет Міністрів України» від 2011 р. Президент фактично, хоча цього не було записано у конституції, став головою виконавчої влади. Маючи свою більшість у Верховній Раді України, законопроекти, Кабінету міністрів Президента приймаються відразу у другому читанні, з трох можливих передбачених регламентом Верховної Ради України. Проте, як вже було зазначено, що 22 лютого 2014 року Верховна Рада України повернула Конституцію 2004 року, таким чином скасувавши нові повноваження Президента. Виконуючим обовязки Президента став Турчинов Олександр.
Окрім цього, варто наголосити на тому, що 20 % опитаних (в ході проведеного анкетування) респондентів вважають, що глава держави повинен мати необмежені повноваження, і практично усі з тих хто дав таку відповідь вважають, що найкращою формою правління є монархія. Більшість вказали на необхідність обмеження повноважень президента парламентом. Також, було поставлено цікаве питання для респондентів, зокрема щодо того, кого слід наділити більшими повноваженнями - президента чи парламент. Це опитування проводилось ще на початку революційних подій на Майдані. Проте, для порівняння його було проведено вдруге з цього ж питання. Відповідно до революції, приблизно 65 % вказали на доцільність наділення президента більшими повноваженнями і лише 35% виступили за парламент. Однак, після революційних подій, а також зміни влади в країні, думка громадян категорично змінилась, і лише 10 % вказали знову ж таки на президента (проте лише у разі, якщо він буде за «народ»), а 90% зазначили, що все ж таки парламентр повинен мати більш широкі повноваження (додаток 3).
3.3 Співвідношення статусу глави держав у змішаній республіці та державах з іншими формами правління
Видається, що роль, функції, повноваження та значення глави держави в конституціях різних країн, у порівнянні з іншими конституційними інститутами, найбільше відрізняються один від одного.
В попередніх розділах частинах роботи ми визначали статус глави держави в змішаних республіках, його повноваження та місце серед інших органів державної влади, тому пропонується розглянути співвідношення його із главами держав інших форм правління.
Взагалі сучасна світова практика свідчить, що існує декілька варіантів персоніфікації (реалізації) посади або функції глави держави. Поступово у державознавчій літературі стверджується позиція щодо аналогічності в усіх істотних елементах компетенції глав у конституційних монархіях і президентських республіках. За цих умов термін "глава держави" почав поширюватися і на президента республіки, ставши загальною назвою для одноосібних органів державної влади, що уособлювали державу в цілому. Про главу держави у президентських, парламентських та змішаних республіках ми зупинялись детальніше у попередніх розділах роботи. Тепер, на нашу думку, варто зупинитись детальніше на розгляді та аналізі статусу глав держав у різних країнах та за різних форм правління.
Так, найбільш давній і традиційний варіант персоніфікації глави держави - це глава держави в особі монарха. Отже, монархія, як ми вже визначали, в сучасному розумінні монархія - це не просто влада одного, але влада, що передається по спадковості. Тобто влада главі держави - монарху - належить по праву народження. Він її наслідує і займає довічно. Так, А. А. Мішин, відомий російський правознавець, відзначає, що правове становище монарха має дві основні особливості. По-перше, влада монарха юридично вважається такою, що не походить від якої-небудь іншої влади, органу чи виборного корпусу. Монарх володарює (обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом всієї державної влади. I, по-друге, як уже відзначалося, влада монарха спадкова і переходить від одного представника правлячого дому (династії) до іншого в установленому законом порядку. Цей порядок престолонаслідування встановлюється або конституціями, або конституційними законами, які в значній мірі доповнюється звичаями. Власне, вищезгадуваний правознавець А.А. Мішин називає три системи престолонаслідування: 1) салічна система, яка зводиться до того, що наслідування престолу здіснюється тільки по чоловічій лінії. Жінки з кола спадкоємців престолу виключаються повністю (Японія, Бельгія, Норвегія); 2) кастільська система не виключає жінок, але дає перевагу чоловікам - молодший брат виключає старшу сестру (Великобританія, Iспанія, Нідерланди); 3) австрійська система не виключає жінок, але дає чоловікам і чоловічим лініям перевагу: жінки успадковують престол тільки тоді, коли немає нащадків по чоловічій лінії (таку систему ввели в Росії за царя Павла I у 1797 р., після чого, як відомо, жінок на російському престолі не було). Так, професор Б. А. Страшун, до цих трьох систем додає ще і четверту, за якої жінки успадковують престол на рівних правах з чоловіками. Прикладом може слугувати положення шведського Акта про престолонаслідування від 1810 р. у редакції 1979 р., що є складовою частиною конституції цієї країни. Так, п. 1 вказаного Акта проголошує, що право успадкування шведського престолу після короля Карла XIV Iогана належить нащадкам чоловічої і жіночої статі від потомків коронпринца Iогана Баптиста Юлія по праву нисхідної лінії короля Карла XVI Густава. Старші брат і сестра і нащадки старших брата і сестри мають перевагу перед молодшим братом і сестрою і нащадками молодших брата і сестри. Правознавець В.Є. Чиркін у своїй новій праці, називає цю систему шведською,а окрім того, подає пятий і шостий різновиди систем престолонаслідування. Так, зокрема, пятою він називає мусульманську, коли трон успадковує по суті не визначена особа, а шляхетна правляча сімя (частина династії), котра вже сама вирішує, хто саме з найближчих родичів покійного короля (не обовязково син) сяде на звільнений трон (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.). А шостою називає племінну, тобто тоді, коли король розглядається як головний вождь племені, а його спадкоємця визначає племінна рада, що складається із багаточисленних синів покійного. Також, основні закони багатьох монархічних країн вимагають від свого глави держави певної релігійної приналежності. Наприклад, королеві Норвегії Конституція наказує завжди дотримуватися євангелійсько-лютеранської" релігії, підтримувати її й сприяти їй (ст. 4). Також особа монарха законодавствами цілого ряду країн визнається недоторканною і навіть священною. Так складалося віками, і ще в Утвержденной грамоте 1613 року на російського царя Михайла Романова покладалася відповідальність у своїх справах перед єдиним небесним царем. В Iспанії ж «особа короля недоторканна, і він не підлягає відповідальності» (стаття 56). Також, в ст. 65 Конституції Бельгії записано, що особа короля є недоторканною, його міністри є відповідальними. Пунктом 7 розділу 5 Шведської Форми правління визначає, що король не може притягатися до відповідальності за свої дії, і це ж стосується також дій регента, який виступає як глава держави. Ті ж самі положення записані і в Конституції Данії (п. 13): Король не несе відповідальності; його особа є недоторканною, і в Конституції Князівства Ліхтенштейн, де князь є главою Держави. Його особа священна і недоторканна (ст. 7).
Традиційно монархічні форми правління прийнято поділяти на монархію: абсолютну (необмежену) і конституційну (обмежену). Остання, в свою чергу, представляє собою дуалістичні та парламентарні монархій. Саме від того і залежить становище монраха та особливості його влади. Так, власне, глава держави в абсолютних монархіях користується всіма правами безумовно і необмежено, незалежно від будь-якої іншої влади. I саме в цій системі правління є найбільше шансів, на думку Арістотеля, з правильної перетворитися у неправильну, тобто тиранію і деспотію, за умов, якщо замість інтересів усіх монарх буде переслідувати особисті, корисливі інтереси і правитиме свавільно. Назва абсолютна монархія свідчить про те, що монарх зосереджує всю повноту державної влади. Він сам видає закони, може безпосередньо керувати адміністративною діяльністю або може призначити для цього уряд, здійснює верховний суд. Ніяких обмежень його влада не має, у всякому випадку юридичних, хоча політичні, морально-етичні, релігійні, етнічні та інші можуть мати місце. Як вважають автори на чолі з Б. А. Страшуном, за сучасних умов абсолютні монархії - раритет. Вони в основному зосереджені в зоні Персидської затоки, до абсолютних монархій можна також віднести султанат Бруней, розташований на острові Калімантан, поблизу Iндонезії.
Тоді, як повноваження монарха в дуалістичній монархії мають свої певні особливості. Так, зокрема, це первісна форма обмеженої, або конституційної, монархії. Тут ми наявно спостерігаємо незначний, або навіть доволі розвинений розподіл влад, і перш за все відокремлення законодавчої влади від виконавчої. За такої системи правління законодавча влада належить парламенту, який обирається підданими або частиною їх, якщо виборче право є цензовим. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати ії безпосередньо або через призначений ним уряд. Судова влада належить монархові, проте може бути і більш чи менш незалежною.
В монархіях подібної системи правління також є конституція (часто вона теж дарується народові монархом), парламент, без участі котрого закони не можуть прийматися. Дуалізм, таким чином, полягає в тому, що існують одночасно два політичні заклади - монарх і парламент, які і поділяють між собою державну владу. Подвійність виявляється ще й у тому, що монарх юридично і фактично незалежний від парламенту в сфері виконавчої влади90. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і є відповідальним перед ним і аж ніяк не перед парламентом (окрім Йорданії). Хоча закони й приймаються парламентом, монарх користується правом абсолютного вето, тобто без його затвердження закон в силу не вступить. Окрім того, монарх має право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть більш високу, а, головне, про що вже йшлося, може розпускати парламент, підміняючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Так сталося на Бахрейні в 1975 р., в Кувейті в 1976р., в Йорданії в 1974 р. Таким чином, фактично в дулістичних монархіях в результаті впливу традицій, ролі особи монарха, а також інших, у тому числі релігійних, факторів влада монарха навіть більша за встановлену конституцією. Слід відзначити, що деякі дуалістичні монархії більше наближені до абсолютних (Марокко), а деякі - до парламентарних (Йорданія).
Далі розкриємо особливості глави держави в парламентарній монархії, яка є найбільш поширеною моделлю монархії в сучасному світі, де реальні владні повноваження глави держави в значній мірі обмежені. Демократія і монархія, які раніше вважалися несумісними, в ХХ ст., як показує практичний досвід, досить вдало співіснують. Більше того, саме парламентарні монархії є найбільш стабільними демократичними державами, можливо, завдяки тому емоційному взаємозвязку, який існує між монархом і населенням і який далеко не завжди може існувати з таким досить заполітизованим інститутом, яким є президент. Англійський вчений В. Богданор, аналізуючи еволюцію монархії в ХХ ст. пише, що в період між двома світовими війнами багато демократій, що базувалися на абстрактній логіці республіканізму, яка не викликала особливих емоцій у населення, впали, ніби карткові будиночки, перед загрозою економічної депресії і політичного екстремізму. В парламентарних монархіях переважна більшість повноважень глави держави здійснюється іншими органами, перш за все урядом і його головою. Таким чином, цій формі правління притаманний досить високий рівень розподілу влади з визнанням принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, а також демократичний або хоча б ліберальний політичний режим. Верховенство парламенту полягає в тому, що уряд, який здебільшого призначається монархом, повинен користуватися довірям парламенту (або його нижньої палати), а монарх за такої умови повинен призначати головою уряду лідера партії, що має в парламенті (чи нижній палаті) більшість місць, або лідера коаліції партій, що таку більшість мають. Становище монарха за такої форми правління характеризується відомою формулою: царює, але не править. Правом вето у вирішенні законів, ухвалених парламентом, навіть тоді, коли він ним володіє, монарх на практиці або не користується, або здійснює це право за вказівкою уряду. Як правило, він позбавлений можливості діяти самостійно, всі акти, які видаються монархом за парламентарної монархії, готує уряд і контрасигнує голова уряду або відповідний міністр, без чого акти не мають юридичної сили. Цим голова уряду або міністр беруть на себе відповідальність за даний акт монарха, бо сам монарх не є відповідальним. На відміну від дуалістичної монархії в парламентарній монархії центральне місце в системі державних органів посідає уряд, який не тільки здійснює повноваження й прерогативи монарха, але й контролює і направляє всю діяльність парламенту. Найбільш типовим прикладом парламентарної монархії в Азії є сучасна Японія. Японські правлячі кола зробили максимум можливого, щоб укріпити моральний вплив і авторитет імператора, «модернізувати» цей інститут, привести його у відповідність з новими економічними і політичними умовами в державі. При цьому за зразок бралася головним чином британська монархія.
Також, варто зазначити, що незважаючи на поширену думку про те, що монархія не є вдалою формою правління, проте, монарх, на відміну від президента, володіє цілим рядом почесних прав і прерогатив. Серед них - виключне право носити особистий титул - імператор, цар, король, герцог, господар тощо, а в країнах сходу - фараон, султан, шах, емір, хан тощо, а також мати державні регалії (символи верховної влади) - трон, корона, скіпетр і держава, мантія тощо. Так, наприклад, російський цар Олексій Михайлович у XVII ст. мав такий титул: Великий государ і великий князь всєя Русі самодержець Владимерський, Московський, Новгородський, цар Казанський, цар Астраханський, цар Сибірський, государ Псковський і Великий князь Тверський, Югорський, Пермський, Вяцький, Болгарський і інших, государ і великий князь Новагорода Низовської землі, Рязанський, Ростовський, Ярославський, Білозерський, Удорський, Обдорський, Кондинський і всіх північних країн повелитель, і государ Iверської землі, Карталінських і Грузинських царів, і Горських князів і інших багатьох держав государ і володар. Англійська ж королева сьогодні іменується так: Єлизавета Друга Божою милістю Королева Обєднаного Королівства Великобританії, Північної Iрландії і її інших володінь і територій королева, глава Співдружності, захисниця віри. А повний титул еміра Кувейту в дослівному перекладі з арабської звучить так: Пан його Величність славний емір держави шейх Джабер Аль-Ахмад Ах-Сабах.
Бувають випадки, коли одна і та ж особа є монархічним главою кількох держав. Правознавці подібне явище іменують особистою унією, яка має досить глибоке коріння. Так, у 1385 р. Польща і Литва заключили Кревську унію, за якою Великий Литовський князь Ягайло став і польським королем. Iсторики і правознавці кваліфікують цю унію як особисту або персональну. Відомий російський історик державного права проф. В.Сергієвич вважав договір 1654 р. між Росією і Україною за персональну унію, тобто обєднання двох окремих держав в особі одного спільного монарха - російського царя. В наш час прикладом особистої унії є той факт, що Королева Великобританії вважається одночасно главою держави в ряді країн, що були раніше британськими колоніями і зберігали статус домініону. Проте в деяких державах конституції досить стримано ставляться до можливості свого монарха стати монархічним главою в іншій державі. Згідно зі статтею 62 Конституції Бельгії король може стати главою іншої держави тільки за згоди обох палат, причому кожна палата може обговорювати це питання в присутності не менш 2/3 свого складу і для позитивого рішення необхідно не менше 2/3 голосів.
Таким чином, загальними рисами монархічної форми правління, незалежно від системи правління, є те, що монарх у своїх руках зосереджує всю повноту верховної державної влади, виступає джерелом усілякого права, бо тільки з його волі ті чи інші постанови можуть набути сили закону. Монарх очолює виконавчу владу, його іменем чиниться правосуддя, йому належить право помилування. На міжнародній арені у зносинах з іншими державами монарх одноосібно представляє свою державу.
Наступний варіант є нестандартним і нетиповим, про який ми вище згадували. Тобто йдеться про главу держави у вигляді колегіального органу, що обирається парламентом на певний строк. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі (принаймні це трактувалося саме так), нині на Кубі. Оскільки колегіальний орган не може виконувати низки функцій, властивих главі держави, бо вони мають виконуватися індивідуально, то якісь повноваження передаються одному з представників цього органу. Наприклад, однією людиною - членом (або главою) колегіального органу підписуються документи, приймаються вірчі грамоти від іноземних послів тощо.
Наступний варіант - глава держави за сумісництвом. Таку функцію, наприклад, виконує глава уряду - прем'єр-міністр у землях ФРН. Там кожний суб'єкт федерації - земля - має парламент і уряд, але глави цього державного утворення немає. Глави земельних урядів здійснюють одночасно функції глав тринадцяти земель.
Бувають і випадки, коли главою держави "ніби є «генерал-губернатор» (представник британського монарха в державах - колишніх домініонах, які нині йменуються членами Співтовариства). Як відомо, Великобританія та більшість її колишніх колоній утворюють Співдружність. Раніше вона називалася Британською співдружністю націй. Спочатку всі держави Співдружності визнавали британську королеву своїм главою держави, а потім, коли 1950 р. Індія стала республікою і за її прикладом пішли інші члени Співдружності, ці держави стали визнавати британську королеву лише главою Співдружності. Нині з 49 країн Співдружності вона є главою держави в 17, до яких належать Канада, Австралія, Нова Зеландія, Барбадос, Ямайка та ін. У кожній із цих 17 держав британська королева призначає за рекомендацією уряду відповідної держави свого представника - генерал-губернатора, що і здійснює повноваження глави держави. Генерал-губернатор - не глава держави в чистому вигляді, це представник глави держави. Але з певними застереженнями, оскільки верховенство британської монархії є взагалі умовним, генерал-губернатор, будучи формальним представником британської корони, є досить серйозною в державному плані фігурою.
Проте, варто зазначити, що є ще більш екзотичний, але цілком легітимний варіант глави держави. Йдеться про главу держави - племінного вождя, який за традицією, визнаною народом та іншими державами, очолює державу. Це, наприклад, довічний глава держави - вождь самоанців, що очолює державу Західне Самоа, Маметоа Танумафілі II. Після його смерті буде обраний президент, але поки, з урахуванням його заслуг перед народом і країною, він виконує свою функцію глави держави довічно.
Також варто згадати про так звані «нетипові» фо́рми правлі́ння - модифіковані форми правління, (елемент форми держави, який визначає систему організації вищих органів державної влади), які поєднують в собі головні ознаки декількох «класичних» форм правління. У ряді держав досить ефективно функціонують нетипові форми правління. У них поєднуються риси республіки і монархії (Малайзія), абсолютної і конституційної монархії (Кувейт), президентської та парламентської республіки (Колумбія). У розвинених країнах, а іноді і в державах, що розвиваються на основі демократизації політичних режимів практично втратилися відмінності між монархією і республікою. Так, зокрема, за своїм характером монархії у Великобританії або Японії мало чим відрізняються від республік Франції чи Італії. У змішаних і «гібридних» формах правління втрачається жорсткість існуючих класифікацій і по юридичних ознаках. Власне, як показує практика останніх десятиліть, для керованості державою важливо не тільки і, можливо, не стільки поділ влади й система взаємних «стримувань і противаг». Ці моменти забезпечують демократизм в управлінні, виключають концентрацію влади в руках якого-небудь одного органу влади. Більш важливим є встановлення необхідних взаємозв'язків, взаємодії, взаємоузгодження у роботі вищих органів держави. Створення змішаних і «гібридних» форм покращує взаємодію органів держави, хоча це відбувається або за рахунок зменшення ролі парламенту, або за рахунок скорочення повноважень президента, або шляхом встановлення підпорядкування уряду одночасно і парламенту, і президенту, що створює відому невизначеність у його положенні. Тоді, як так звані «чисті» форми правління мають недоліки, властиві формі як такій.
Отже, виділяють наступні види нетипових форм правління. Зокрема, виборна монархія («республіканська монархія», монархія з республіканськими елементами) - така монархія має головну республіканську ознаку - систематичну виборність глави держави, проте їм не може бути обраний будь-який громадянин, що задовольняє виборчим кваліфікаціям і вимогам для президента, а тільки один з декількох монархів - правителів складових частин федерації.
В сучасному світі в умовах тоталітарних систем з'явилися республіки, яким властивий найважливіший елемент монархії - незмінюваність глави держави (суперпрезидентська республіка). Глава держави у такій республіці може формально обиратися, може призначатися, але реально народ у формуванні глави держави участі не приймає. Крім того повноваження такого глави держави не обмежені, він є довічним правителем, більше того можлива передача влади в спадщину. Вперше довічним президентом став Сукарно в Індонезії, потім довічний пост став займати президент Югославії Тіто, в даний час зустрічається в деяких країнах Азії та Африки (КНДР, Туркменістан при Ніязову, Гамбія).
Наступною пропонується охарактеризувати теократичну республіку (ісламську республіка). Це є особлива форма республіки, де править мусульманське духовенство, поєднує в собі основні ознаки традиційного ісламського Халіфату і ознаки сучасного республіканського ладу. В Ірані відповідно до Конституції 1979 главою держави є Рахбар - вища духовна особа, яка не обирається населенням, а призначається спеціальним релігійним радою (Рада експертів), що складається з впливових богословів країни. Виконавчу владу очолює обирається президент, а законодавчу - однопалатний парламент (Меджліс). Кандидатура президента, а також всі члени уряду і кандидати в депутати Меджлісу затверджуються Радою вартових конституції, який також перевіряє законопроекти на відповідність ісламському праву і має право накласти вето на будь-яке рішення Меджлісу.
Також варто зазначити про існування так званих «некласичних республік» - своєрідних форм правління, які поєднують (змішують) в собі головні ознаки різнорідних форм та носять «неповторний» характер. Таку своєрідну форму правління має Швейцарія. Уряд (Федеральна Рада) призначається парламентом (Федеральними Зборами) і підзвітно йому, проте політична відповідальність уряду перед парламентом конституційно не передбачена, і державний режим, отже, швидше за все дуалістичний, а не парламентарний. Також, країною з досить нетиповим виглядом форми правління є Ізраїль. Вищим законодавчим органом є однопалатний парламент - Кнесет (саме він обирає президента). Президент має чисто представницькі функції, не більше. Уряд Ізраїлю представлений кабінетом міністрів. Він є центральним виконавчим органом в системі державної влади, а його глава - прем'єр-міністр (обирається безпосередньо народом) - фактично головною посадовою особою країни, яка визначає внутрішню та зовншіню політику.
Отже, можна зробити висновок, що більш широкими і реальними владними повноваженнями володіє глава держави тієї країни, де він одночасно є носієм виконавчої влади і очолює уряд (США, Франція, Чехія). Дещо меншою мірою помітний його вплив на формування державної політики у парламентарних монархіях (Великобританія, Японія) і парламентарних республіках (Німеччина, Італія, Угорщина). Але не можна дану тезу розглядати як обов'язкову закономірність, тому що на різних етапах історичного й соціально-економічного розвитку зарубіжних держав, залежно від мінливих методів здійснення влади, один із згаданих вище чинників може мати вирішальне значення, а інші можуть виявлятися у згладженій формі. Так, у сучасній Іспанії, яка за формою правління є парламентарною монархією, глава держави - король Хуан Карлос І - посідає вельми помітне місце у вирішенні соціально-економічних і політичних проблем країни.
Пропонуємо розглянути, як конституції деяких країн підходять до закріплення інституту глави держави. Логічно починати з глави держави, що має найпомітніший титул. Наприклад, ст. 1 Конституції Японії називається "Імператор" і присвячена визначенню того, хто такий імператор і як розуміти його місце і роль у системі державних органів: "Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею всього народу, якому належить суверенна влада". Більш сучасною є Конституція Іспанії, яка дещо докладніше визначає роль і значення глави держави - короля: "Король є главою іспанської держави, символом її єдності й сталості. Він - гарант правильного функціонування державних інститутів, здійснює вище представництво Іспанії в міжнародних відносинах, особливо з націями, з якими вона пов'язана історично. А також здійснює функції, надані йому конституцією і законами" (ст. 56). Досить чітко визначаються місце, роль і значення президента Франції, зокрема, "президент республіки стежить за дотриманням конституції, він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів, а також наступність держави. Він є гарантом національної незалежності, територіальної Цілісності, дотримання угод співтовариства й договорів" (ст. б). Наприклад, конституції Італії та ФРН не містять положень про те, що таке і хто такі глави держави - президенти Італії і ФРН. Стаття 83, з якої починається відповідна глава Конституції Італії, - це текст про те, що президент республіки обирається парламентом на спільному засіданні його членів, а також закріплюється докладний порядок його обрання. У ст. 84 йдеться про те, хто може бути президентом, у ст. 85 про те, що президент обирається на сім років, коли відбуваються вибори президента. Стаття 86 передбачає порядок тимчасового заміщення посади президента тоді, коли він не в змозі виконувати свої обов'язки. І лише в ст. 87 зазначається, що президент республіки є главою держави і представляє національну єдність. Тут же називаються його конституційні повноваження. У розділі «б» Конституції ФРН не йдеться навіть про те, що президент республіки - це глава держави й представляє національну єдність. У статтях 54, 55, 56 йдеться про те, як обирається президент, які його повноваження, яку він складає присягу, кого він призначає і як може бути відсторонений від посади, тобто автори німецького Основного закону взагалі не назвали свого президента главою держави. Роль глави держави ФРН, очевидно, можна визначити лише шляхом доктринальних висновків.
Отже, аналізуючи вищенаведені приклади, можна зробити висновок про те, що навіть у випадках спадкоємної монархії або президента, який обирається народом, їхня державно-правова роль не дуже докладно або недостатньо чітко визначається в конституціях. А у випадках, коли глава держави - президент, що обирається парламентом, конституції іноді взагалі ніяк не визначають його юридичну, політичну та іншу роль у державі. Конституції просто пояснюють порядок обрання президента, називають деякі найважливіші його функції. Це не зовсім правильно з погляду конституційної теорії, але в такому разі, можливо, законодавці вважали, що роль глави держави зрозуміла, і її не варто пояснювати, або їм було важко лаконічно сформулювати найважливіші цілі й завдання глави держави.
Правовий та реальний (фактичний) статус глави держави, його роль у процесі здійснення державної влади залежать від форми правління в цій державі, характеру політичного режиму, низки інших обставин, у тому числі від традицій, звичаїв і судових прецедентів. У тих країнах, де глава держави має реальну урядову владу - очолює виконавчу владу (очолює юридично або фактично уряд), він здійснює реальне керівництво державними справами, визначає й спрямовує політичний курс країни, забезпечує виконання цього курсу. У цьому випадку глава держави - це лідер країни. За парламентарних форм правління, тобто за парламентської республіки або парламентської монархії, глава держави будь-якої реальної участі в управлінні справами держави, як правило, не бере. Це так званий номінальний глава держави. Однак за всієї своєї номінальності він також впливає на політичний процес, на роботу державного механізму. У разі виникнення якихось нестандартних ситуацій, різноманітних криз або надзвичайних станів роль і ступінь його залученості до політичних процесів дуже сильно зростають. Глава держави, справді, має лише номінальну владу, скажімо, тільки підписує закони. Однак його підпис надає цим законам остаточної легітимності. І саме цей підпис свідчить про те, що в державі все відбувається за правилами, відповідно до законів та конституції.
Розділ 4. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях
Основним завданням даного розділу дипломної роботи є виокремлення та врахування особливостей проведення наукових правових досліджень, які ґрунтуються на поєднанні знань про охорону праці в галузі юриспруденції та охорону праці при підготовці кваліфікаційних робіт. Очевидно, що підготовка дипломних робіт з правознавства здійснюється в умовах праці, максимально наближених до умов праці в галузі професійної діяльності юристів. Відтак цей розділ містить аналіз умов праці в юриспруденції, обґрунтовує організаційно-технічні заходи, які гарантують безпеку виконання дипломної роботи, обґрунтовує можливі надзвичайні ситуації та заходи їх запобігання.
Стаття 6 Закону України «Про охорону праці» проголошує, що умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства.
Обов'язок створити умови праці на робочому місці в кожному структурному підрозділі відповідно до нормативно-правових актів покладаються на роботодавців (ст. 13 вказаного Закону).
Саме поняття «умови праці» є складним обєктивним суспільним явищем, яке формується в процесі виробничої діяльності під впливом взаємозвязаних факторів соціально-економічного, техніко-організаційного та природно-кліматичного характеру, що суттєво впливає не тільки на здоровя, працездатність людини та її ставлення до праці, на продуктивність праці й інші економічні результати виробництва, а й на рівень життя, всебічний розвиток людини.
Гігієнічна класифікація визначає умови праці як сукупність факторів трудового процесу і виробничого середовища, у якому здійснюється діяльність людини.
Належним чином організовані умови праці мають надзвичайно важливе значення, оскільки впливають на здоровя і працездатність людини, на ставлення до роботи і задоволення нею. Вони можуть зумовити ефективність праці, підвищення її продуктивності або, навпаки, суттєво погіршити можливості працівника виконувати свої трудові функції.
Умови праці працівників юридичних професій можна згрупувати в певні блоки, зокрема:
üсанітарно-гігієнічі умови, до яких належать мікроклімат (температура, вологість, швидкість руху повітря, теплове випромінювання), виробничий шум, освітлення (природне (відсутність або недостатність), штучне (недостатня освітленість, прямі і відбиті сліпучі відблиски, пульсація освітленості). Всі вони кількісно оцінюються за допомогою методів санітарно-гігієнічних досліджень і нормуються шляхом установлення стандартів, санітарних норм і вимог;
üпсихофізіологічні, зумовлені змістом праці та її організацією (фізичне навантаження, повязане з динамічною і статичною роботою; нервово-психічне навантаження у вигляді напруги зору - точність роботи; нервово-емоційна напруга та інтелектуальне навантаження - обсяг інформації, що опрацьовується, кількість важливих обєктів одночасного спостереження; монотонність трудового процесу - темп праці; різноманітність тощо.) Елементи цієї групи умов праці, за винятком фізичних зусиль і монотонності, не мають затверджених нормативів;
üестетичні (сприяють формуванню позитивних емоцій у працівника (художньо-конструкторські якості робочого місця, інструментів, робочого одягу, допоміжних засобів, архітектурно-художнього оформлення інтерєру, тощо). Кількісних оцінок елементи цієї групи також не мають. Визначення естетичного рівня умов праці здійснюється за допомогою методів експертної оцінки;
üсоціально-психологічні елементи, які характеризують взаємовідносини у трудовому колективі (соціальний клімат). Вони поки що не мають одиниць виміру, норм і стандартів. Але соціологічні дослідження у формі усного опитування, анкетування створюють обєктивну основу для їх формування.
Загальні положення і вимоги, які регламентують умови праці в різного роду роботодавців, де працюють також і юристи, визначені законодавством про працю. Згідно з цими положеннями і вимогами розробляються й періодично переглядаються спеціальні правила, норми та інструкції з охорони праці і виробничої санітарії. Більшість нормативів і рекомендацій з умов праці встановлюються на рівні державних стандартів (наприклад, Державні санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень - ДСН 3.3.6 042-99, Державні санітарні норми виробничого шуму, ультразвуку та інфразвуку (ДСН 3.3.6.037-99), Правила охорони праці під час експлуатації електоронно-обчислювальних машин від 23.03.2010 р. №65 та інші)
Працездатність - це потенційна можливість людини здійснювати фізичну (фізична працездатність) або розумову (розумова працездатність) роботу за певний проміжок часу. Працездатність залежить від багатьох факторів, у тому числі фізичного і психічного розвитку, тренованості організму та самопочуття працюючого, а також умов праці.
За рекомендаціями Міжнародної організації праці виділяють десять основних груп факторів виробничого середовища, що впливають на працездатність людини і викликають у неї втому:
1.фізичне зусилля (пересування або підтримування вантажів, зусилля натиску на предмет праці тощо). Розрізняють чотири рівні фізичного зусилля: незначне, середнє, важке і дуже важке;
2.нервова напруга (складність розрахунків, висока відповідальність, інтелектуальне навантаження, особливі вимоги до якості або точності, небезпека для життя і здоров'я тощо). Виділяють три рівні нервової напруги: незначна, середня, підвищена;
.темп роботи (кількість трудових рухів за одиницю часу). Розрізняють три рівні: помірний, середній, високий;
.робоче положення (положення тіла людини щодо засобів виробництва). Розрізняють чотири види робочого положення: обмежене, незручне, незручно-обмежене і дуже незручне;
.монотонність роботи (багаторазовість повторення одноманітних короткочасних операцій, дій, циклів). Розрізняють три рівні: незначна, середня, підвищена;
.температура, вологість, теплове випромінювання в робочій зоні. Розрізняють п'ять стадій впливу зазначених факторів: незначний, підвищений (знижений), середній, високий, дуже високий;
.забрудненість повітря (вміст домішок в 1 куб. м або літрі повітря і вплив їх на організм людини). Розрізняють п'ять ступенів забрудненості повітря: незначна, середня, підвищена, сильна, дуже сильна;
.виробничий шум (частота шуму в герцах, сила шуму в Децибелах). Розрізняють помірний, підвищений і сильний шум;
.вібрація, обертання, поштовхи на робочому місці. Розрізняють три рівні значень цих факторів: підвищені, сильні, дуже сильні;
.освітленість у робочій зоні. Розрізняють два рівні значень цього фактора: недостатня і погана або осліплююча.
Залежно від кількості небезпечних та шкідливих чинників та факторів, умови праці можна поділити на чотири основних класи:
) оптимальні умови праці - при яких зберігається стан здоровя працюючих і їх працездатність підтримується на досить високому рівні;
) допустимі умови праці - такі, при яких параметри факторів виробничого середовища не перевищують установлених гігієнічних нормативів;
) шкідливі умови праці, які характеризуються наявністю фактів середовища і процесу праці, рівні яких перевищують гігієнічні нормативи і можуть мати негативний вплив на організм працюючого;
) небезпечні умови праці, що характеризуються таким рівнем небезпечності факторів, коли їх вплив протягом робочої зміни створює великий ризик виникнення важких форм гострих професійних захворювань, отруєнь, ушкоджень, загрози для життя та здоровя працівника.
Безпечні та здорові умови праці створюються шляхом забезпечення працівника:
* зручним робочим місцем;
* чистим повітрям, необхідним для нормальної життєдіяльності;
* захистом від дії шкідливих речовин та випромінювань, що можуть потрапити в робочу зону;
* нормованою освітленістю;
* захистом від шуму та вібрацій;
* засобами безпеки при роботі з травмонебезпечним обладнанням;
* робочим одягом і засобами індивідуального захисту;
* побутовими приміщеннями та спеціальними службами, що призначені створювати безпечні та нормальні санітарні умови праці;
* медичним обслуговуванням і санітарно-профілактичними заходами, що призначені для збереження здоровя.
Підготовка дипломної роботи з правознавства дозволяє змоделювати основні організаційно-технічні заходи з безпеки праці в галузі юриспруденції, оскільки переважна більшість параметрів робочого місця юриста та студента, який готує дипломну роботу, ідентичні.
Санітарні норми визначають робоче місце як місце постійного або тимчасового перебування працюючого в процесі трудової діяльності.
Організація праці на робочому місці - це комплекс заходів, що забезпечують трудовий процес та ефективне використання знарядь виробництва і предметів праці.
Робоче місце юриста можна розглядати як зону, що оснащена технічними засобами і в якій відбувається трудова діяльність працівника чи групи працівників.
Організація праці на робочому місці полягає у виборі робочої пози та системи робочих рухів, визначення розмірів робочої зони та розміщення у ній органів керування, інструментів, заготовок, матеріалів, пристроїв і та ін., а також у виборі оптимального режиму праці та відпочинку.
Значна частина робочого часу юриста, зокрема, прокурора, адвоката, слідчого проходить в закритому приміщенні. Крім того, скажімо слідчий, періодично заступає на чергування та може виїжджати на місце події. Провадження деяких слідчих дій (допит свідків, огляд місця події, слідчий експеримент, тощо) може відбуватися як у кабінеті, так і в іншому місці.
Справедливо зауважує Ю.Ф. Кравченко, що характерним для працівників органів внутрішніх справ майже усіх посадових категорій є виконання ними трудових обовязків як в службових кабінетах, так і в інших, найрізноманітніших місцях: на місцях подій, маршрутах патрулювання, в квартирах громадян і таких специфічних установах, як місця позбавлення волі, слідчі ізолятори, медичні витверезники і т. ін. Ця обставина потребує розробки засобів, що створюють умови для праці поза службовими кабінетами, зокрема: спеціального одягу, взуття, засобів зв'язку, виявлення та фіксування слідів злочину, оргтехніки, транспорту і т. ін.
Організація робочих місць передбачає здійснення комплексу організаційно-технічних заходів, спрямованих на підвищення продуктивності й привабливості праці, збереження здоров'я працівників. Конкретний зміст таких заходів для працівників різних юридичних професій має багато спільного, але чимало й специфічного, обумовленого характером праці. Вихідним моментом в організації та обслуговуванні робочих місць є визначення предмета праці й характеру використовуваних засобів праці.
Обладнання (оснащення) робочого місця поділяється на основне і допоміжне, постійне і тимчасове. Обладнання і оснащення, котрі не використовуються в основному трудовому процесі, належать до допоміжного (наприклад, шафа для одягу). Постійними предметами обладнання є все те, що знаходиться на робочому місці незалежно від виконуваних в даний момент трудових процесів і операцій. Тимчасовими предметами обладнання виступають різного роду пристосування, графіки, таблиці, діаграми, засоби оргтехніки і зв'язку, що застосовуються тільки для здійснення певного трудового процесу або конкретної операції.
Підбір основного і допоміжного обладнання робочого місця працівника потрібно проводити з урахуванням конкретних умов його діяльності, а також індивідуальних фізіологічних даних. До обладнання кабінетів осіб, які займаються розумовою працею, доцільно включати м'яке крісло для короткочасного відпочинку протягом робочого дня. Досвід багатьох людей свідчить про те, що 10-15 хв. відпочинку в розслабленому стані допомагає повністю усунути стомлення і відновити працездатність без вживання різних тонізуючих засобів, надлишковий прийом котрих є шкідливим для здоров'я.
На попередньому етапі організації робочого місця насамперед необхідне його правильне планування, тобто найбільш раціональне взаємне розміщення предметів і обладнання, оснащення засобами праці, а також оптимальне розташування самого працівника для успішного виконання ним своїх функціональних обов'язків, економії його розумових і фізичних зусиль.
Раціональне планування робочого місця полягає в тому, щоб звести до мінімуму зайві рухи та переміщення; створити такі умови праці, які б сприяли підвищенню її продуктивності та зниженню стомлюваності людини; економно використовувати наявні площі. Вказані цілі будуть досягнуті при погодженому плануванні робочих місць, яке враховує рухи взаємодіючих працівників, потоки інформації і т. ін. Співробітники, які найбільш часто вступають в контакти між собою, мають розташовуватися поблизу один від одного.
Нормальне функціонування підрозділу забезпечується необхідними засобами звязку на робочих місцях: зоровою (світлова сигналізація); звуковою (дзвінок, телефонний і радіозв'язок); комбінованою і т. ін. До засобів зв'язку і сигналізації пред'являються такі основні вимоги: час на подання сигналів має бути невеликим, а дії людини, яка реагує на них, - простими.
Для успішної діяльності управлінського персоналу велике значення має дотримання принципу "вільного столу", тобто утримання робочого місця в такому стані, щоб ніщо не відволікало від питання, яке вирішується в даний момент.
Конструкція робочого столу має відповідати сучасним вимогам ергономіки і забезпечувати оптимальне розміщення на робочій поверхні використовуваного обладнання (дисплея, клавіатури, принтера) і документів. Висота робочої поверхні робочого столу з ВДТ має регулюватися в межах 680...800 мм, а ширина і глибина - забезпечувати можливість виконання операцій у зоні досяжності моторного поля (рекомендовані розміри: 600...1400 мм, глибина - 800...1000 мм). Робочий стіл повинен мати простір для ніг заввишки не менше ніж 600 мм, завширшки не менше ніж 500 мм, завглибшки (на рівні колін) не менше ніж 450 мм, на рівні простягнутої ноги - ніж 650 мм.
Робочий стілець має бути підйомно-поворотним, регульованим за висотою, з кутом і нахилу сидіння та спинки і за відстанню від спинки до переднього краю сидіння поверхня сидіння має бути плоскою, передній край - заокругленим.
Регулювання за кожним із параметрів має здійснюватися незалежно, легко і надійно фіксуватися. Крок регулювання елементів стільця має становити: для лінійних розмірів - 15….20 мм, для кутових - 2...5 град. Зусилля регулювання має не перевищувати 20 Н. Висота поверхні сидіння має регулюватися в межах 400 ..500 мм, а ширина і глибина становити не менше ніж 400 мм. Кут нахилу сидіння - до 15 град. вперед і до 5 град. назад. Висота спинки стільця має становити (300 ± 20) мм, ширина - не менше ніж 380 мм, радіус кривизни горизонтальної площини - 400 мм. Кут нахилу спинки має регулюватися в межах 1…30 град. від вертикального положення. Відстань від спинки до переднього краю сидіння має регулюватися в межах 260...400 мм.
Для зниження статичного напруження м'язів верхніх кінцівок слід використовувати стаціонарні або змінні підлокітники завдовжки не менше ніж 250 мм, завширшки 50...70 мм, що регулюються за висотою над сидінням у межах 230…260 мм і відстанню між підлокітниками в межах 350...500 мм. Поверхня сидіння і спинки стільця має бути напівм'якою з нековзним, повітронепроникним покриттям, що легко чиститься і не електризується.
Робоче місце має бути обладнане підставкою для ніг завширшки не менше ніж 300 мм, завглибшки не менше ніж 400 мм, що регулюється за висотою в межах до 150 мм і за кутом нахилу опорної поверхні підставки до 20 град. Підставка повинна мати рифлену поверхню і бортик по передньому краю заввишки 10 мм.
Важливим елементом робочого місця юриста є компютерна техніка. Наказом Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 23.03.2010 р. №65 затверджено Правила охорони праці під час експлуатації електоронно-обчислювальних машин.
Відповідно до цих правил, площа приміщення, в якому розташовано ПК має бути не меншою 6,0 кв.м з розрахунку на одне робоче місце. У приміщеннях з персональними компютерами слід щоденно проводити вологе прибирання. Також в цих приміщеннях повинні бути медичні аптечки першої допомоги та система автоматичної пожежної сигналізації з димовими пожежними оповіщувачами та переносними вуглекислотними вогнегасниками.
Конструкція робочого місця користувача ПК має забезпечувати підтримання оптимальної робочої пози з наступними ергономічними характеристиками: ступні ніг - на підлозі або на підставці для ніг; стегна - в горизонтальній площині; передпліччя - вертикально; лікті - під кутом 70 - 90 град. до вертикальної площини; зап'ястя зігнуті під кутом не більше 20 град. відносно горизонтальної площини, нахил голови - 15 - 20 град. відносно вертикальної площини. Якщо користування ПК є основним видом діяльності, то ПК і його периферійні пристрої (принтер, сканер тощо) розміщується на основному робочому столі, як правило, з лівого боку. Якщо використання ПК є періодичним, то він, як правило, розміщується на приставному столі, переважно з лівого боку від основного робочого столу. Монітор та клавіатура мають розташовуватися на оптимальній відстані від очей користувача, але не ближче 600 мм, з урахуванням розміру алфавітно-цифрових знаків та символів.
Облаштування робочих місць, обладнаних персональними компютерами, повинно забезпечувати:
·належні умови освітлення приміщення і робочого місця, відсутність відблисків;
·оптимальні параметри мікроклімату (температура, відносна вологість, швидкість руху, рівень іонізації повітря);
·належні ергономічні характеристики основних елементів робочого місця;